Пролог

“Учень не вищий за вчителя, але, вдосконалившись,
кожний стане, як його вчитель”.

Лк VI:40

На схід від села, на березі моря стоїть велетенський храм, на якому є дуже багато дзвонів, – промовила жінка.

Хлопчик помітив, що вона зодягнута у незвичайний одяг, а на голові у неї покривало. Він ніколи не зустрічав її раніше.

– Бачиш? – говорила вона далі. – Ти підеш туди і потім розкажеш про все, що знайдеш там.

Хлопчик, зачарований її вродою, пішов туди, куди його було направлено. Сівши на пісок, він подивився на обрій, але побачив те ж, що звик бачити завжди – синє небо та океан.

Розчарувавшись, він добрів до сусідньої рибальської слободи і запитав її мешканців, чи не знають вони, де є острів, на якому стоїть храм.

– А-а, так це ж було у сиву давнину, тоді, коли ще жили мої прадіди, – відповів йому старий рибалка. – Потім стався землетрус, і острів занурився у безодню. Він зник під водою, але ми, хоча і не бачимо його більше, все ж таки деколи чуємо, як із глибин лунає голос його дзвонів.

Хлопчик повернувся на берег, став прислухатися у надії вловити цей дзвін. До вечора він сидів біля моря, але чув тільки, як гудуть хвилі та кричать чайки.

Коли опустилась ніч, прийшли за ним батьки, повели додому. А зранку він уже знов був на березі, бо не міг повірити, щоб така прекрасна жінка сказала йому неправду.

Якщо коли-небудь вони зустрінуться знову, він буде мати право сказати, що острова не бачив, але чув, як підводні течії, розгойдуючи дзвони храму, примушували їх лунати.

Так минуло багато місяців; красуня так і не повернулась – хлопчик призабув її; тепер у нього була мета – добути скарби, поглинутого морем храму. По гуку дзвонів він визначить, де той знаходиться, і тоді зможе знайти заховані скарби.

Він утратив інтерес до школи і до своїх друзів. Він став улюбленою мішенню для глузування та дотепів своїх однолітків, які постійно повторювали: “Він – не такий, як ми. Годинами він дивиться на море, замість того, щоб грати з нами”.

І, дивлячись, як він сидить на березі, всі потішалися над ним.

Йому так і не вдалося почути дзвонів, але хлопчик навчився дечому іншому. Помалу він починав розуміти, що рокіт хвиль, який він чує стільки днів, вже не відволікає його, а потім – і досить швидко – звик і до криків чайок, і до гудіння бджіл, і до голосу вітру у кронах пальм.

Шість місяців сплило з часу його зустрічі з красунею, і хлопчик міг тепер не відволікатися на шум – але і голосу дзвонів на храмі, зануреного у воду не чув.

Приходили до нього рибалки, наполегливо говорили: “Ми чули!”

А хлопчик почути не міг.

Через деякий час рибалки заговорили з ним по-іншому: “Ти, – сказали вони, – занадто переймаєшся тим, щоб почути дзвін, який іде з глибини; забудь про нього, повертайся до друзів та колишніх забав. Можливо, що тільки рибалки можуть почути ці дзвони”.

А коли минуло вже біля року, тоді подумав хлопчик: “Можливо, вони мають рацію. Виросту, стану рибалкою і не буду більше кожного ранку приходити сюди, тому що мені більше не подобається цей берег”. І, ще подумав: “Мабуть, все це – легенда, а якщо й ні, то від землетрусу дзвони розбилися, і ніхто ніколи їх не почує”.

У той день він вирішив повернутися додому.

Йому захотілося впритул підійти до самої крайки берега – попрощатися з океаном. Ще раз він подивився на все, що його оточувало, і – оскільки вже не треба було прислуховуватися, чи не пролунає дзвін, – зміг посміхнутися, слухаючи чайок, рокіт хвиль, гул вітру у кронах пальм. Здалеку йому почулися голоси друзів, і він зрадів тому, що дуже швидко повернеться до своїх дитячих забав.

Так, він радів і відчував вдячність за те, що живе на світі, – ця вдячність доступна тільки дітям. Він був упевнений у тому, що не витратив час намарно, бо навчився споглядати й шанувати Природу.

І ось тому, що зрозумілими для нього стали рокіт хвиль, крик чайок, шелест листя, голоси друзів, що грали вдалині, він почув і перший удар дзвону.

Потім ще один.

Потім ще й ще, і ось, вселяючи у його душу безмірну радість, залунали всі дзвони затопленого храму.

Через багато років, вже дорослим, він повернувся у те село на березі, де промайнуло його дитинство. Він давно залишив думку про те, щоб підняти з морського дна скарби: може бути, - усе це існувало тільки в його уяві, і не було того загубленого у глибинах дитячої пам’яті вечора, коли до його вух донісся голос храмових дзвонів. І все ж йому захотілося пройтись по берегу, послухати шум вітру та крик чайок.

І безмірним було його здивування, коли він побачив – на піску сидить та сама жінка, яка розповіла йому про храм на острові.

– Що ви тут робите? – запитав він.

– Чекаю тебе, – відповіла вона.

– Хоча минуло вже багато років, жінка виглядала точно так, як і у день першої зустрічі, і покривало, під яким вона ховала волосся, із роками не вицвіло і не потріпалось.

Вона протягнула йому чистий зошит у синій обкладинці.

– Пиши: “Воїн світла уважно вдивляється у дитячі очі, бо їм дано бачити світ, позбавлений гіркоти. Коли воїн світла хоче дізнатися, чи гідний довіри той, хто поряд із ним, він намагається побачити його очима дитини”.

– А хто такий “воїн світла”?

– Сам знаєш, – із посмішкою відповіла вона. – той, хто здатен осягнути диво життя, боротися до кінця за те, у що вірує, і чути дзвін, який доноситься з морської безодні.

Він ніколи не вважав себе воїном світла. А жінка, схоже, прочитала його думки і сказала: “На це здатні всі. І, хоча ніхто не вважає себе воїном світла, кожна людина може ним стати”.

Він продивився сторінки зошита. Жінка знову посміхнулась.

– Пиши про воїна світла, – сказала вона.

Воїн світла пам’ятає добро.

У битві йому допомагають ангели; небесні сили все розставляють на свої місця, даючи йому можливість реалізувати себе найкращим чином.

“Як йому щастить!” – кажуть його товариші. А воїн часом робить таке, що поза межами сил людських.

І тому, на сході сонця, він клякає й дякує за Благодійний Покров, який його осіняє.

Але вдячність воїна не обмежується тільки духовною сферою; він ніколи не забуває друзів, бо вони разом проливали кров на полі битви.

Воїн немає необхідності нагадувати про допомогу, яку він надав іншим; він завжди пам’ятає про це і ділиться з іншими нагородами.

Усі дороги на світі ведуть до серця воїна; він без коливань кидається у вир пристрастей, якими незмінно наповнене його життя.

Воїн знає, що він вільний обрати бажане для нього; він приймає рішення з відвагою та без оглядки, а деколи – ломлячи голову.

Він приймає свої пристрасті та пожинає їх плоди. Він знає – не слід відкидати втіху, яка дарується перемогами; перемоги – це частина життя і вони веселять душу тих, хто їх здобуває.

Але ніколи воїн не губить із виду те, що створюється на віки, пам’ятає, наскільки міцні ці узи та наскільки безсилий перед ними час.

Воїн вміє відрізняти минуще від вічного.

Воїн світла розраховує не тільки на власні сили, але використовує також енергію свого противника.

Він вступає у сутичку, озброєний тільки наснагою та мистецтвом наносити й відбивати удари – прийомами бою, яким довго навчався. Але потім усвідомлює, що ні наснаги, ні навичок не достатньо для перемоги – потрібний ще й досвід.

І тоді він відкриває своє серце Всесвіту і просить, щоб Бог напоумив і надихнув його на те, щоб кожний удар противника дав йому новий урок у науці захисту.

“Він забобонний, – говорять його супутники. – Він припиняє бій і молиться; а противник тільки того і бажає”.

Воїн залишається глухим до глузування, бо знає – без наснаги й досвіду будь-яке навчання змарнується.

Воїн світла ніколи не буде підступним, але зможе збити противника з пантелику та ввести в оману.

Якою б сильною не була у нього спрага перемоги, для досягнення бажаної мети він не гидує грою, і у цьому стає стратегом. Відчуваючи, що сили його закінчуються, він примушує противника думати, що начебто нікуди не квапиться. Збираючись атакувати правий фланг, він веде свої війська на лівий. Готуючись стати до бою негайно, він імітує сонливість та підготовку до сну.

“Дивіться, як упав його бойовий дух”, – говорять друзі. Але воїн не звертає уваги на їх зауваження, бо навіть друзі не можуть осягнути тих хитрощів та вивертів, які він використовує у битві.

Воїн світла знає, чого бажає. І ніколи не пояснює своїх планів.

Ось, що говорив про стратегію воїна світла китайський мудрець:

“Треба змусити свого ворога повірити, що його досягнення будуть маленькими, якщо він нападе на тебе, і тим самим ти послабиш його бойовий дух.

Якщо зрозумів, що ворог переважає силою, не соромся залишити йому поле битви, бо важливий не результат окремого бою, а кінцеві висліди війни.

Якщо у тебе достатньо сил, відкинь помилковий сором і прикинься слабим: це примусить ворога втратити обережність і напасти на тебе, не очікуючи сприятливого моменту.

Уміння застати противника зненацька – це запорука перемоги у війні.”

“Дивно, – міркує воїн світла. – Я зустрічав багато людей, які відразу проявляли себе з найгіршого боку. За войовничим натиском вони ховають внутрішню слабість; страх самотності приховують під маскою незалежності. Вони не вірять у власні можливості, але на всіх кутах кричать про свої чесноти й достоїнства”.

Воїн бачить ці властивості у багатьох знайомих чоловіків та жінок. Але ніколи не піддається він омані, не довіряє першому враженню, а якщо його бажають вразити або зацікавити, уперто мовчить. Але незмінно користується він будь-яким зручним випадком, щоб виправити свої недоліки, бо як у дзеркалі бачить себе в інших людях.

Воїн завжди відкритий для навчання будь-чому новому.

Воїн світла деколи протидіє тим, кого любить.

Людина, яка оберігає своїх друзів, не здригнеться перед бурями буття, але завжди знайде у собі сили для того, щоб подолати труднощі та рухатися вперед.

А між тим часто трапляється так, що люди, яких він марно намагається навчити мистецтву бою, кидають йому виклик. Власні учні викликають його на двобій.

Тоді воїн показує, на що здатний, і кількома ударами вибиває зброю з рук учня – меч летить на землю, і гармонія знову панує на місці їх зустрічі.

“Навіщо ти, настільки перевершуючи його, робиш це?” – питає його мандрівник.

“Коли мені кидають виклик, це насправді значить, що він бажає говорити зі мною, і я таким чином спілкуюсь з ним”, – відповідає воїн.

Воїн світла, перед боєм, від наслідків якого багато чого залежить, задає собі запитання: “Наскільки я зумів розвинути у собі моторність і спритність?”

Він знає, що кожна з його колишніх битв чому-небудь навчила його. І разом із тим уроки, які він отримав, примушували воїна страждати більше, ніж треба. Неодноразово він губив час марно, борючись за неправду. Неодноразово приходилося йому страждати із-за тих, хто був невартий його любові.

Переможці не повторюють колишніх помилок. І тому воїн ризикує своїм серцем тільки заради того, що вартує ризику.

Воїн світла шанує основне положення І Цзина: “Наполегливість корисна”.

Він знає, що впертість не має нічого спільного з наполегливістю. Бувають часи, коли битви, які продовжуються більше, ніж це необхідно, виснажують сили і гасять наснагу.

І у такі хвилини воїн думає: “Війна, яка затяглася, врешті-решт знищує і самого переможця”.

І тоді він відводить свої полки з бойовища і дає перепочинок собі. Він завзято виконує свою волю та вміло обирає сприятливий момент для початку нового наступу.

Воїн завжди повертається до боротьби, але не тому, що він упертий. Ні, він помічає, що час змінився.

Воїн світла знає, що деякі хвилини мають властивість повторюватись.

Часто зіштовхується він із труднощами, які колись вже долав, і потрапляє у складне становище, із якого вже виходив із честю, і це бентежить його дух; йому здається, що якщо все повторюється, то він тупоче на місці, не маючи сил піти вперед.

“Я ж уже проходив через це”, – ремствує він своєму серцю.

“Проходив, – відповідає йому серце. – Але так і не пройшов.”

І воїн тоді усвідомлює, що доля посилає йому повторення досвіду з єдиною метою – навчити його тому, що він не забажав засвоїти відразу.

Воїн світла незмінно йде всупереч загальноприйнятим правилам.

Йому неважко затанцювати на вулиці по дорозі на роботу, подивитися в очі незнайомцю, освідчитися у коханні з першого погляду, відстоювати погляди, які здаються безглуздими. Воїн світла дозволяє собі таке.

Він не боїться плакати, згадуючи колишні жалі, або радіти, передбачаючи нові відкриття. Відчуваючи, що час настав, він усе кидає, прямуючи у ризиковану і дуже бажану пригоду. Розуміючи, що його здатність чинити спротив ось-ось вичерпається, він виходить із бою і не звинувачує себе за те, що не вчинив один чи два несподіваних та шалених вчинків.

Воїн не проводить дні свої у прагненні виконувати ту роль, яку відвели йому інші.

Воїни світла прагнуть того, щоб не згасло сяйво у їх очах.

Вони живуть у цьому світі, вони не цураються інших людей, вони йдуть у дорогу без посоха й сандалій. Нерідко їх обіймає страх. Не завжди вчинки їх є правильними.

Вони страждають із-за дрібниць, вони бувають дріб’язкові та суєтливі, а деколи вважають, що не здатні зростати. Не раз вони переконані, що негідні благодаті або чуда.

Не завжди впевнені вони у тому, що ж саме роблять вони на цьому світі. Вони проводять безсонні ночі, страждаючи від того, що їх життя не має сенсу.

Ось тому вони – воїни світла. Тому що вони помиляються. Тому що шукають причину, шукають і, без сумніву, коли-небудь знайдуть.

Воїн світла не боїться здаватися божевільним.

Голосно розмовляє він сам із собою. Дехто переконав його у тому, що це – найкращий спосіб спілкування з ангелами, і ось він ризикнув налагодити зв’язок із ними.

Спочатку йому здається це занадто важким. Він думає, що йому немає, що сказати їм, що він буде тільки повторювати нісенітниці та дурощі. І все ж воїн кожного дня наполегливо й затято розмовляє з власним серцем. І говорить те, із чим не згідний, і каже дурниці.

Але ось в один прекрасний день він помічає, що голос його лунає інакше. І розуміє тоді, що відкрив шлях для осягнення найвищої мудрості.

Воїн світла деколи здається божевільним, але це тільки удавання.

“Воїн світла сам обирає собі ворогів”, – сказав поет.

Воїн знає, на що здатний. Йому немає потреби вихвалятися своїми даруваннями та чеснотами. Однак у будь-яку хвилину може з’явитися той, хто побажає довести, що він – кращий.

А для воїна не існує понять “кращий” або “гірший”, бо в його очах кожний наділений даром достатньо, щоб іти своїм шляхом.

Але є люди, яких це не влаштовує. Вони намагаються зачепити або образити його, викликати його на сварку, зробити все, щоб вивести його із себе. І у такі хвилини серце воїна говорить : “Відринь образи, вони не посилять тебе. Ти тільки марно витратиш сили.”

Воїн світла не витрачає часу марно, відповідаючи на виклик, бо знає: те, що призначено йому долею, здійсниться.

Воїн світла згадує слова Джона Бен’яна*:

“Хоча я пройшов через усе те, що пройшов, я не жалкую, що потрапляв у ті або інші скрутні ситуації, бо саме вони привели мене туди, куди я бажав потрапити. Нині у мене немає нічого, крім цього ось меча, і я дам його будь-кому, хто збирається здійснити своє паломництво. Я несу із собою рубці та шрами – сліди ран, які отримав у битвах. Це і свідчення того, що я жив, і нагороди за те, що підкорив і завоював

Ці дорогі моєму серцю рубці та шрами відкриють мені браму Раю. Був час, коли я слухав історії про чиюсь хоробрість. Був час, коли я просто жив – тільки тому, що мусив жити.

А зараз живу тому, що я – воїн, і тому, що хочу коли-небудь стати перед Тим, за Кого стільки боровся”.

У ту мить, коли воїн світла робить свій перший крок, він пізнає Шлях, який лежить перед ним.

Кожен камінь, кожен вигин дороги вітає його. Він відчуває кровний зв’язок із горами й струмками, він відчуває, що частина його душі існує в кущах і травах, у звірах і птахах.

І тоді, приймаючи допомогу Бога і Божих знамень, він дозволяє Своєму Шляхові проводити його туди, де очікують вирішення задачі, які поставило життя.

Деколи буває, що він немає де ночувати, деколи його катує безсоння. “Нічого, – думає воїн. – Це входить у професію. Мене ж ніхто не примушував іти таким шляхом. Я сам так вирішив.”

У цих словах укладена вся його міць: він обрав свою стезю, і йому немає на кого ремствувати, ні на кого скаржитись.

Час прийде – через якусь кількість століть, – коли Всесвіт прийде на допомогу воїнам світла і залишиться глухим та байдужим до тих, хто не звільнився з-під влади забобон.

Енергія Землі вимагає оновлення.

Нові ідеї вимагають простору.

Дух і плоть вимагають нових викликів.

Майбутнє стане сучасністю, і мрії – окрім тих, у яких заховані забобони, – отримають можливість стати дійсністю.

Важливе – збережеться назавжди, непотріб – згине. Воїн, втім, не забиває собі голову роздумами про сни ближнього свого й оцінками їх. І він не стане витрачати час на осудження рішень, які прийняті іншим.

Бо для того, щоб вірити у свою стезю, немає потреби доводити, що інший обрав собі помилкову дорогу.

Воїн світла ретельно вивчає те, що має намір підкорити.

Яким би важким не був шлях до мети, завжди є прийоми й засоби для подолання перешкод. Воїн шукає обхідні шляхи, точить свій меч. Намагається зробити так, щоб душа наповнилась стійкістю, без якої не можна гідно прийняти виклик.

Але ось, вже просуваючись по цьому шляху, усвідомлює воїн, що існують труднощі та перешкоди, які не брав у розрахунок.

Якщо він буде чекати найсприятливішого моменту, то ніколи не зрушить із місця; щоб зробити перший крок, потрібна мала дещиця безумства.

Воїн світла вміє ставити це безумство собі на службу. Бо все передбачити неможливо – особливо на війні, особливо у любові.

Воїн світла знає свої слабкі сторони. Але знає і те, чим обдарований.

Інші скаржаться: “У нас не було можливості”.

Може бути, вони праві, але воїн ніколи не дасть собі заціпнути по цій причині – ні, він напружить до останньої межі сили й дарування.

Він знає, що лань сильна моторністю своїх ніг, а чайка – тим, що зірко бачить рибу, та влучно вихоплює її з води. Воїн знає, що тигр не боїться гієни, бо впевнений у своїй силі.

І тоді воїн намагається осягнути, на що ж він може розраховувати. І він перевіряє своє озброєння, яке складається з трьох речей – віри, надії, любові.

Якщо у наявності і перше, і друге, і третє, воїн без коливань продовжує свій путь.

Воїн світла знає, нікого не можна рахувати дурнем і що життя навчить будь-кого – нехай навіть для цього буде потрібний час.

Воїн віддає краще з того, що є у ньому, і те ж очікує від інших. На додаток він великодушно й щедро намагається показати усьому світу, на що здатна кожна людина.

“Люди невдячні”, – кажуть із цього приводу деякі його товариші.

Воїна такими висловами не смутити. Він продовжує заохочувати свого ближнього і спонукати його до дії, бо тим самим впливає і на самого себе.

Кожний воїн світла вже переживав страх перед боєм.

Кожний воїн світла вже колись говорив неправду і зраджував.

Кожний воїн світла вже йшов не своїм шляхом.

Кожний воїн світла вже краяв душу із-за несуттєвих дрібниць.

Кожний воїн світла вже приходив до висновку, що він – не воїн світла.

Кожний воїн світла вже відступав від свого духовного обов’язку.

Кожний воїн світла вже говорив “так”, коли хотілося сказати “ні”.

Кожний воїн світла вже ранив тих, кого він любив.

Ось тому він і має право називатися воїном світла, тому що пройшов через усе це і не втратив надії стати кращим, ніж був дотепер.

Воїн завжди пам’ятає слова, що казали деякі з тих мислителів, які жили колись, такі, як Томас Генрі Гекслі*:

“Наслідки наших дій приголомшливі для боягузів, але для мудреців вони – як промені світла.

Світ подібний до шахової дошки. Фігури – це наші повсякденні вчинки; правила гри – це так звані закони природи. Ми не можемо побачити Того, із Ким граємо, але нам відомо: Він справедливий, терплячий, чесний.”

Воїн приймає виклик, який йому кинули. Він знає, що Бог не пропустить жодної помилки, яка зроблена тими, кого Він любить, і не допустить, щоб обрані Ним удавали, що не знають правила гри.

Воїн світла не змінює своїх рішень.

Перед тим, як розпочати діяти, він віддається довготривалим міркуванням – оцінює ступень своєї готовності, міру своєї відповідальності, свій обов’язок перед учителем. Намагаючись зберегти внутрішню рівновагу, він терпляче досліджує кожний свій крок – так, начебто від нього залежить все.

Але у мить, коли рішення прийнято, воїн уже рухається вперед без оглядки: у нього немає сумнівів у правильності зробленого ним вибору, і, навіть якщо обставини повертаються не так, як він уявляв, воїн не звертає з обраної стезі.

І, якщо його рішення було вірним, він перемагає у битві – хоч би навіть була вона тривалішою, ніж думалося раніше. Якщо ж рішення було помилковим, він потерпить поразку і вимушений буде все починати спочатку – але вже озброєний гірким досвідом.

Воїн світла, одного разу почавши, йде до кінця.

Воїн знає, що найкращі вчителі – це люди, плече-в-плече з якими виходить він на поле брані.

Небезпечно питати поради. У сто разів небезпечніше давати поради. Коли воїн потребує допомоги, він найперше намагається зрозуміти, як поводять себе у важких ситуаціях його друзі – як діють вони або чому не діють взагалі.

Шукаючи натхнення, він по губах того, хто стоїть поряд, читає слова, які нашіптує йому його ангел-охоронець.

Утомившись або будучи самотнім, він не переноситься думками до далеких чоловіків та жінок, але шукає тих, хто знаходиться поблизу, і з ними ділить свою тугу, у них шукає ласки, не караючись усвідомленням своєї вини, і робить це з насолодою.

Воїн світла ділить свій світ із людьми, яких любить.

Він прагне надихнути їх на такі вчинки, здійснити які вони хотіли б, але не наважуються. І у такі хвилини з’являється Ворог із скрижалями у руках.

На одній скрижалі написано: “Думай, у першу чергу, про себе. Бережи благодать насамперед для себе, інакше врешті-решт усе втратиш”.

На іншій читає воїн такі слова: “Хто ти такий, щоб допомагати іншим? Невже не здатний ти побачити власні пороки?”

Воїн знає, що має слабкості та недоліки. Знає також й те, що не може зростати наодинці та віддалитися від своїх товаришів.

І тоді воїн, хоча і погоджується з тим, що вибите на них у деякій мірі має рацію, кидає скрижалями до землі, і вони розсипаються у порох. А воїн знову додає наснаги ближнім своїм.

Великий мудрець Лао-цзи так говорить про шлях, яким іде воїн:

“Шлях включає в себе повагу до всього малого й тендітного. Завжди прагни вловити ту мить, коли слід зробити потрібний крок.

Навіть якщо ти вже оволодів мистецтвом стрільби з лука, все одно уважно стеж за тим, як ти накладаєш стрілу, як натягуєш тятиву.

Новачок, який чітко усвідомлює свої потреби, виявляється у кінцевому рахунку розумнішим ніж розсіяний мудрець.

Зосередження у собі любові є ознакою щастя, зосередження ненависті є ознакою потрясіння. Той, хто не зміг розпізнати скруту, залишає двері відчиненими, і тим породжує великі нещастя.

Бій не має нічого спільного з бійкою”.

Воїн світла віддається медитаціям.

Він сідає у той кут свого шатра, куди не проникає шум, і підставляє себе божому світлу. При цьому він намагається ні про що не думати, відсторонитися від пошуку задоволень, від кинутих викликів і одкровень, даючи проявитися своїм даруванням і силам.

Навіть якщо у цю саму мить він і не відчує їх присутності, вони вплинуть на його життя та повсякденне буття.

Воїн, під час медитації, стає вже не тим, ким був, – тепер він охороняє Душу Світу. Саме такі миті дозволяють йому осягнути ступінь відповідальності, яка лежить на ньому, і всі свої вчинки узгоджувати з нею.

Воїн світла знає, що там – у повній тиші свого серця – існує такий порядок, який унапрямлює його.

У відведений для розмови час говорить Херригель своєму наставнику: “Коли я натягую лук, настає така мить, коли стає зрозуміло: якщо я негайно не спущу тятиву, то втрачу рішучість”.

“Доки ти не припиниш подумки підганяти мить пострілу, то не оволодієш мистецтвом володіння луком, – відповідає наставник. – Буває деколи, що промах пояснюється надмірним пилом стрільця”.

Воїн світла іноді думає: “Те, що я не зробив, не буде зробленим ніколи”.

Це не зовсім так: він повинен діяти, але повинен і покірно очікувати, коли у потрібний час вступить у дію Всесвіт.

Воїн світла, випробувавши на собі несправедливість, намагається залишитися один – щоб ніхто не бачив, як він страждає.

Це і добре, і погано.

Бо одна справа – дати своєму серцю можливість самому залікувати нанесені йому рани. І зовсім інше – провести у глибоких роздумах цілий день, хвилюючись, щоб не виказати слабість перед сторонніми .

Бо у кожному з нас живуть ангел і демон, і голоси їх іноді не можна розрізнити. І коли ми опиняємося у скрутному становищі, демон підтримує нашу внутрішню розмову, бо він прагне показати нам нашу вразливість і беззахисність. Ангел же примушує нас думати про наші вчинки, і йому деколи потрібні чиїсь вуста, щоб говорити через них.

Воїн уміє зберігати рівновагу між самотністю та залежністю.

Воїн світла не може жити без любові.

Потреба дарувати тепло й ласку закладена у самій його природі, подібно до потреби у їжі та питві, подібно задоволенню від Праведного Бою. Якщо сонце сідає, а воїн не відчув щастя, значить щось діється неправильно.

І тоді він припиняє бій і відправляється на пошуки супутника, щоб із приходом вечора не залишитися одному.

Якщо ж йому важко знайти супутника, він питає себе: “Невже я боюсь наблизитися до когось? Невже я отримав тепло й ласку, але не помітив цього?”

Воїн світла користується самотністю, але не дозволяє, щоб самотність скористалася ним.

Воїн світла знає, що неможливо жити у стані повної розслабленості.

Він уподібнюється лучнику, якому, щоб вразити віддалену ціль, необхідно натягнути тятиву свого лука. Він учиться у зірки, блиск якої ми помічаємо тільки після того, як вона вибухнула. Він помічає, що кінь, долаючи перешкоду, напружує всі м’язи.

Але він уміє розрізняти напругу та марну метушливість і ніколи не плутає одне з другим.

Воїн світла завжди домагається рівноваги між Непохитністю та Милосердям.

Щоб мрія зробилася дійсністю, воля повинна бути твердою й могутньою, а при досягненні мети треба пам’ятати, що шлях, який веде до неї, насправді не завжди схожий на той, який був у нашій уяві раніше.

Тому воїн уміє й наказувати, і співчувати. Бог ніколи не залишить дітей своїх, але приречення Його незбагненні, і дорога, яку Він нам приготував, прокладена нашими ж власними кроками.

Уміння володарювати, однаково як і підкорятися, додає наснаги воїну. Звичка, яка укорінилася, не може визначати важливі вчинки.

Воїн світла іноді схожий на воду, що обтікає перешкоди, які зустрілися на її шляху.

Буває так, що спротив приводить до неминучої загибелі, і тоді воїн прилаштовується до обставин. Без скарг і нарікань він прямує по каменистій стежці, яка в’ється вздовж гірських ущелин.

І сила його схожа на силу води, бо ніхто поки що не зміг розбити воду молотом або простромити ножем. Наймогутніший на світі меч немає сили залишити шрам на її поверхні.

Вода ріки прилаштовується до можливостей та особливостей свого русла, але завжди пам’ятає при цьому про головну мету – море. Маленький струмочок поступово набирає сили від зустрічі з іншими ріками.

І ось приходить мить, коли міць води стає непоборною.

Для воїна світла не існує несуттєвих речей.

Усе є суттєвим і визначальним, і все вселяє йому повагу. Воїн світла не сидить у спокої та прохолоді свого шатра, зі сторони, спостерігаючи за тим, що відбувається у світі, – ні, він приймає будь-який виклик світу, вбачаючи у них можливість власного перетворення.

Деякі з його товаришів усе життя або ремствують на те, що позбавлені вибору, або міркують про рішення, які прийняли інші. Воїн світла перетворює свою думку у чин.

Трапляється іноді, що воїн невірно визначив собі мету – і тоді, без скарг та нарікань, він розплачується за свою помилку. Буває і так, що він збивається з дороги – і тоді довго блукає, перед тим, як вийти на ту стезю, що проводила його спочатку.

Але з обраного шляху воїн не звертає.

Воїн світла подібний на скелю.

Якщо стоїть він на рівнині, і все навколо нього перебуває у гармонії, він залишається непохитним. Люди можуть будувати своє житло під його покровом, який дарує захист від руйнівних бур.

Якщо ж долі треба буде поставити його на схил або скіс, і те, що знаходиться навколо нього позбавлено буде рівноваги та поваги, ось тоді він проявить свою міць і кинеться на ворога, який спокуситься порушити мир. У такі хвилини воїн світла згубний та смертоносний, і ніхто не має сили, щоб утримати його.

Воїн світла одночасно думає про війну й мир та вміє діяти згідно обставин.

Воїн світла, який надмірно розраховує на свій гострий розум, врешті-решт неодмінно недооцінює силу противника.

Не треба забувати: іноді сила є дієвіше за витончену хитромудрість.

Чверть години продовжується сутичка з биком: дуже швидко бик розуміє, як його обманюють, і тому наступний його крок – обрушитись на тореро. І коли це станеться, ні блиск, ні розум, ні переконаність доводів, ні те, що називають “шарм”, не допоможуть запобігти біді.

І тому воїн світла віддає належне силі, яка протистоїть йому. Коли ж її лють стає шаленою, він відступає з поля бою, очікуючи, коли сам по собі вичерпається цей нестримний порив.

Воїн світла вміє розпізнати противника, сильнішого за нього.

Він розуміє: якщо зустрітися з ним у двобої, то негайно бути знищеним. Якщо піддатися на його хитрість, потрапити у пастку. І тому, щоб вийти зі скрутного становища, він використовує інші методи, які називаються “дипломатія”. Коли противник поводить себе як нерозумне дитя, він чинить аналогічно. Коли той викликає його на бій, воїн робить вигляд, що не розуміє.

“Він боїться”, – кажуть друзі.

Але воїн не звертає уваги на їх думки, бо він знає: хоробрість і лють пташки не врятують її від пазурів кішки.

У такій ситуації воїн запасається терпінням – ворог швидше піде шукати іншу здобич, ніж дочекається відвертої сутички з ним.

Воїн світла не може бути байдужим до несправедливості.

Він знає: усе на світі є взаємозалежним і єдиним, тому що дії окремої людини впливають на всіх людей, скільки б їх не було на Землі. І тому при вигляді чужого страждання він оголює свій меч, щоб усе розставити на свої місця у належному порядку.

Але, змагаючись із гнобленням, ніколи не засуджує він гнобителя, бо пам’ятає: кожний сам дасть відповідь за свої справи перед Богом. Виконавши доручення, воїн утримується від будь-яких суджень.

Воїн світла прийшов у цей світ, щоб допомагати своїм братам, а не для того, щоб засуджувати ближнього.

Воїн світла не боїться.

Утеча може бути чудовим засобом захисту, але не можна використовувати цей засіб, якщо ти сильно наляканий. Опинившись перед вибором, воїн надасть перевагу поразці і потім буде лікувати отримані рани, ніж побіжить і дасть загарбнику більшу й незаслужену могутність.

У важкі та гіркі хвилини, у становищі, яке не обіцяє виграшу, воїн поводить себе зі смиренністю та відвагою, тобто героїчно.

Воїн світла ніколи не поспішає.

Час працює на нього, і він, знаючи це, вчиться приборкувати нетерпіння та уникати необдуманих учинків.

Крок його неквапливий і твердий. Йому відомо, що настане мить, доленосна для історії людства, і що, перед тим як змінити світ, необхідно змінитися самому. Тому він повторює слова Ласти дель Васто: “Щоб укріпитися, революції потрібний час”.

Воїн ніколи не буде зривати недозрілий плід.

Воїн світла повинний бути одночасно і терплячим, і моторним.

Існують дві головні стратегічні помилки – поспішити, вирушивши раніше ніж, наступить сприятливий момент, і забаритися, втративши його. І тому, щоб уникнути того й іншого, воїн кожний випадок розглядає як неповторний і не користується чужими думками, загальними формулами та готовими рецептами.

Каліф Моауйат спитав Оміра бен Аль-Ааса, у чому секрет його великих політичних успіхів.

“Ніколи не вплутувався я у справу, не вивчивши попередньо шляхи до відступу. Але, якось вплутавшись, ніколи не прагнув відразу утекти геть”, – відповів той.

Воїн світла знає, що таке зневіра.

Іноді йому здається, що він немає сил пробудити у своїй душі бажане почуття. Протягом багатьох днів і ночей вимушений він перебувати у пригнобленому стані, і ніяка нова подія не може повернути йому колишньої наснаги.

“Боротьба його закінчена”, – говорять друзі.

Воїну боляче й соромно чути такі слова, бо він знає, що ще не досягнув мети, до якої прагнув. Однак він уперто не кидає на півдорозі справу, яку почав.

І ось у ту хвилину, коли сам він менше всього це очікує, відкриваються перед ним нові двері.

Воїн світла прагне, щоб почуття ненависті ніколи не забруднювало його серце.

Відправляючись на битву, він згадує слова Христа: “Возлюбіть ворогів своїх” – і підкоряється цьому завіту.

Але він знає, що прощення далеко не рівнозначне всепрощенству. Знає, що воїн не повинен схиляти голову, бо у цьому випадку він утратить із поля зору обрій своїх мрій.

Він готовий припустити, що вороги існують для того, щоб піддати випробуванню його відвагу, його завзятість, його здатність приймати рішення. Вороги примушують його боротися в ім’я його мрій.

Досвід, отриманий у битві, скріплює дух воїна світла.

Воїн світла пам’ятає минуле.

Він знає, що таке Духовний пошук, завдячуючи якому вписані у історію людства деякі з найславніших сторінок.

З найславніших, але і з найогидніших – мракобісся, жертвоприношення, криваві розправи. Духовний пошук люди використовували у найрізноманітніших цілях, і воїн знає, як часто його ідеали служили прикриттям жахливим намірам.

Скільки разів уже воїн чув щось схоже: “Звідки мені знати, що цей шлях веде до істини?” Скільки разів приходилося йому бачити людей, які, не отримавши на це питання відповіді, відкинули Духовний Пошук.

Але у воїна немає сумнівів, бо він керується формулою вірною та точною.

“По плодах їхніх пізнаєте їх”, – сказав Ісус. Воїн дотримується цього правила і не помиляється ніколи.

Воїн світла знає, наскільки важливе натхнення.

У розпал бою, в гарячці битви, коли немає часу думати про те, як відбити удар противника, воїн діє натхненно і підпорядковується словам свого ангела-охоронця.

Під час миру він розгадує сенс знамень, які послав йому Бог.

“Божевільний”, – говорять про нього перші.

“Будує повітряні замки”, – говорять другі.

“Як може він довіряти тому, що позбавлене логіки?”, – дивуються треті.

Але воїн знає: натхнення – це абетка, за допомогою якої можна прочитати приречене Богом. І тому продовжує прислуховуватися до голосу вітру і розмовляти із зорями.

Воїн світла сидить із своїми товаришами навколо вогнища.

Вони розповідають про отримані ними перемоги і радо приймають чужоземців, які підходять до багаття, бо кожний з них гордиться своїм життям та участю у Праведному Бою. Воїн натхненно говорить про свій шлях, оповідає про те, як приймав він той чи інший виклик, яку відповідь давав на нього, яке рішення визріло у ту чи іншу важку хвилину. І коли він розповідає про це, слова його просякнуті романтизмом і дихають пристрастю.

Іноді дозволяє він собі трохи перебільшення. Він пам’ятає, що і пращури його час від часу робили так.

Тому і він не вбачає у цьому великого гріха. Але він ніколи не сплутає гордість із марнославством і ніколи сам не повірить власній видумці.

Воїн світла чує деколи: “Так, перед тим як прийняти рішення, я повинний усе зрозуміти. Я хочу мати свободу змінювати свої думки”.

Воїн із здивуванням сприймає такі слова. І він також може володіти такою свободою, але це не завадить йому виконувати деякі обов’язки, хоча сам він не зовсім чітко усвідомлює, чому він так чинить.

Воїн світла приймає рішення. Душа його є вільною, як хмари на небі, але сам він скований своєю мрією. На своєму шляху, обраному з власної волі, трапляється йому просинатися у годину, яка для нього неприємна, приходиться говорити з людьми, які ні на йоту не збагатять його знання. Іноді він змушений і йти на жертви.

“Ти – не маєш свободи”, – говорять йому друзі.

Воїн має свободу. Просто він знає, що у печі з відкритими дверцятами хліба не спечеш.

Завжди пам’ятай: чим би ти не був зайнятий, щоб не робив, треба дочекатися засобів для досягнення мети й можливостей для вирішення задачі, яка стоїть перед тобою. “Відкидає плід тільки той, хто будучи належним чином підготовлений, не має найменшого бажання скористатися результатами перемоги й у битвах заглиблений у власні думки.

Можна відкинути плід, але ця відмова не значить, що тобі байдужий результат”.

Воїн світла з повагою слухає ці настанови Ганді. Він не дає збити себе з пантелику тим, хто, не маючи сил досягнути будь-якого результату, гучно заявляють про свою відмову від нього.

Воїн світла приділяє увагу дрібницям, бо знає – вони здатні порушити звичний хід подій.

Крихітна скалка може примусити мандрівника перервати свій шлях. Невидима неозброєним оком клітина – зруйнувати здорову плоть. Спогади про миттєвість страху, який колись пережив, приведе до того, що страх буде повертатися кожного ранку. Зволікання, яке продовжується тільки долю секунди, відкриє груди воїна для разючого удару противника.

Воїн ніколи не зневажає дрібниць. Іноді йому приходиться із-за цього бути суворим із собою, але діє він саме так.

“Диявол живе у дрібницях” – говорить давня приказка.

Воїн світла не завжди може зберегти віру.

Бувають хвилини, коли він абсолютно ні у що не вірить і питає своє серце: “Невже потрібні такі зусилля?”

Але серце мовчить. І воїн повинен вирішувати за себе сам.

Тоді він починає шукати приклад і зразок. І згадує, що Ісус проходив через щось подібне – для того, щоб уповні прийняти відведену смертній людині долю.

“Хай Мене обмине ця чаша”, – сказав Ісус. І втрачав мужність і бадьорість духу, але він не зупинявся.

Воїн світла, навіть на якийсь час, залишившись без віри, продовжує йти вперед і врешті-решт знаходить те, що втратив.

Воїн знає, що людина – це не острів.

Він не може боротися наодинці; яким би не був його задум, він залежить від інших людей. Він потребує того, щоб обговорити з кимсь свої наміри, щоб попросити у когось допомоги й сприяння і – у хвилини відпочинку, сівши біля вогнища, – розповісти комусь про минулі битви.

Але воїн не допустить, щоб люди плутали цю потребу з невпевненістю у собі. Дії його – безсумнівні, але задуми його покриті таємницею.

Воїн світла танцює разом із своїми товаришами, але ні на кого не перекладає відповідальність за зроблені ним кроки.

У перерві між боями воїн насолоджується відпочинком.

Часто стається так, що цілими днями, виконуючи вимогу свого серця, він перебуває у бездіяльності, але дух його пильнує. Воїн не здійснює у такі дні смертного гріха ліні, бо знає, що це може завести його у млосну одур недільних вечорів, коли час проходить – і більше нічого.

Воїн називає це “цвинтарним спокоєм”. Він не забуває рядки з Апокаліпсиса: “Я знаю твої діла, що ти не холодний, ні гарячий. О, якби був ти або холодним, або гарячим! А що ти ледь теплий, - ні гарячий, ні холодний, - то Я змушений викинути тебе з Моїх уст.”

Воїн насолоджується відпочинком і веселощами. Але він завжди насторожі.

Воїн світла знає: весь світ охоплений страхом перед всім світом.

Цей страх, звичайно, проявляється двояко: або войовничий натиск, або покірне підпорядкування. Це дві сторони однієї медалі. І тому, опинившись перед тим, хто вселяє йому жах, воїн пам’ятає: ця людина охоплена такою ж невпевненістю у собі. Він долав схожі перешкоди, він зіштовхувався з тими ж скрутними ситуаціями.

Але чому ж тоді він завжди сильніший?

Тому що твій страх він використовує як двигун, а не як гальмо.

І воїн, навчаючись у свого противника, поводить себе подібно до нього.

Для воїна світла неможливої любові не буває.

Його не смутити ні відчуженим мовчанням, ні байдужністю, ні зневагою. Він бачить, що під крижаною маскою, яку одягає на себе людина, приховане палке серце.

І тому він ризикує сильніше, ніж інші люди.

Безперестану й безперервно шукає він любові – хай навіть у пошуках цих прийдеться йому деколи чути слово “ні”, йти з порожніми руками, почувати себе відкинутим і душею, і тілом.

Воїн не дає залякати себе, коли шукає ту, яку потребує. Без любові він – ніщо.

Воїн світла знає, якою є тиша перед вирішальною битвою.

І здається, що тиша говорить: “Все завмерло й зупинилося. Чи не краще забути про битву і розважитися?” Недосвідчені бійці у такі хвилини випускають із рук зброю і скаржаться на свою тугу.

Воїн чуйно слухає тишу, знаючи, що десь щось ось-ось станеться. Він знає, що руйнівні землетруси приходять без попередження. Йому траплялося бродити по нічному лісі, і він пам’ятає цю вірну прикмету: якщо не чути звірів і птахів, значить, небезпека десь близько.

І доки інші розмовляють, воїн удосконалює своє мистецтво володіння мечем і не відриває очей від обрію.

Воїн світла – довірливий.

Він вірить у дива – і дива стаються. Він переконаний, що думкою здатний перетворити життя, – і життя поступово стає інакшим. Він не має сумніву в тому, що зустріне кохання, – і ось з’являється кохання.

Час від часу він зазнає гіркого розчарування. Іноді йому приходиться страждати.

“До чого він наївний”, – нерідко чує він за спиною.

Але воїн знає – він залишиться у виграші. На кожну поразку приходиться дві перемоги.

Це знає кожний, який наділений даром вірити.

Воїн світла зрозумів, що найкраще – іти за світлом.

Йому вже траплялося брехати й зраджувати, звертати зі свого шляху, блукати у пітьмі. І все минало – як ні в чому не бувало.

Але ось раптом попереду – прірва; можна зробити тисячу твердих і впевнених кроків, а тисяча перший крок обривається біля самого краю безодні, коли воїн зупиниться за мить до загибелі.

І, прийнявши це рішення, чує він такі слова: “Ти завжди робив неправильно. Ти занадто старий, пізно тобі змінюватися. Ти – поганий. Ти цього не заслуговуєш”.

І він дивиться на небо. І якийсь голос говорить: “Милий мій, не ти один – весь світ робив помилки. Ти прощений, але я не можу нав’язувати тобі це прощення. Тобі вирішувати”.

Дійсний воїн світла приймає прощення.

Воїн світла завжди прагне досконалості.

За кожним ударом його меча – століття мудрості та роздумів. Кожний удар повинен мати у собі силу й моторність усіх воїнів минулого, які і зараз продовжують благословляти битву. Кожний його рух шанує ті рухи, які колишні покоління намагались передати теперішнім через Традицію.

Воїн удосконалює красоту своїх ударів.

Воїн світла гідний довіри.

Іноді він робить необачні кроки; інколи рахує себе набагато значущим, ніж є насправді. Але він не кривить душею.

Сидячи біля вогнища в колі друзів і подруг, він спілкується з ними. Він знає, що його слова будуть збережені у пам’яті Всесвіту як свідчення того, чому присвячені його думи.

“Навіщо я так багато говорю, якщо іноді не у змозі перетворити слова у чин?” – думає воїн.

“Коли ти прилюдно та відкрито відстоюєш свої погляди, ти приневолений жити у злагоді з ними”, – відповідає йому серце.

І, оскільки слова його – незмінне та вірне відображення його думок, воїн врешті-решт перетворюється у те, про що він говорить.

Воїн знає, що час від часу битва призупиняється.

І тоді він не прикладає зусиль до того, щоб неодмінно відновити її; він знає, що слід запастися терпінням і дочекатися, доки не збільшаться сили. Коли на полі битви настає тиша, воїн чує удари свого серця.

Він розуміє, що перебуває у напрузі. Він усвідомлює, що має страх.

Воїн досягає рівноваги у своєму житті – потрібно, щоб клинок був відточений, серце – заспокоєним, а віра запалювала душу. Він знає, що це – не менш важливо, ніж дія.

Завжди чогось не вистачає. І ті хвилини, коли час зупиняє свій біг, воїн використовує для того, щоб поповнити нестачу запасів й краще спорядитися для майбутньої битви.

Воїн знає, що ангел і демон виборюють його руку, яка тримає меч.

“Ти ослабнеш, ти не зумієш узнати потрібну мить. Ти боїшся”, – говорить демон.

“Ти ослабнеш, ти не зумієш узнати потрібну мить. Ти боїшся”, – говорить ангел.

І воїн здивований – обидва говорять те саме.

“Давай я допоможу тобі”, – продовжує демон. І ангел вимовляє: “Я тобі допомагаю”.

І ось тоді воїн осягає різницю. Слова однакові, але тільки різні уста промовляють їх.

І тоді воїн обирає руку свого ангела.

Завжди, коли воїн оголює свій меч, він використовує його по призначенню.

Мечем він може прокласти шлях, надати кому-небудь допомогу, відвести небезпеку, яка загрожує – але меч вибагливий і не любить, коли клинок його оголюють без причини.

І тому воїн ніколи не погрожує. Він може нападати, може захищатися, може відступити – і перше, й друге, й третє є частинами бою. А заздалегідь хвалитися ударом – значить марно витрачати силу його, і до бою це не має відношення.

Воїн світла незмінно звертає увагу на рухи свого меча. Але ні на мить не забуває він, що й меч уважно спостерігає за його рухами.

Бо меч створений не для того, щоб супроводжувати слова.

Трапляється, що воїна невідступно переслідує зло, і тоді він, не втрачаючи спокою, запрошує зло до свого шатра.

І питає він зло: “Ти бажаєш згубити мене або – із моєю допомогою – інших?”

Зло прикидається, начебто не чує. Каже, що він знає найпотаємніші закутки душі воїна. Роз’ятрює ще не до кінця зарубцьовані рани та підбурює до відплати. Нагадує, що знає хитромудрі каверзи ще й непомітної дії отрути, за допомогою яких воїн зможе знищити своїх ворогів.

Воїн світла слухає. Коли зло замовкає, він спонукає його відновити свою промову, просить у подробицях розповісти про всі його задуми.

Вислухавши все до кінця, воїн піднімається й йде геть. А зло стільки наговорило, так втомилося, і настільки спустошене, що вже не у силах іти за ним.

Воїн світла – мимо своєї волі – робить невірний крок і занурюється у безодню.

Самітність крає його, примари лякають його. Коли він шукав Праведного Бію, то не уявляв, що подібне станеться з ним. Але ж сталося. Окутаний пітьмою, волає він до свого наставника.

“Учителю, я занурююсь у безодню, – говорить він. – Вода така темна, така глибока”.

“Пам’ятай одне, – відповідає той. – Захлинається й тоне не той, хто пірнає, а той, хто залишається під водою”.

І воїн напружує всі свої сили, щоб вийти зі становища, у якому він опинився.

Воїн світла поводить себе як дитина.

Він приголомшує людей, які забули, що дитина повинна пустувати, грати, деколи трошки грубити, задавати наївні питання, говорити дурниці, у які він й сам не вірить.

І з жахом люди вигукують: “Невже це і є духовний шлях? Адже ця людина – незріла!”

Воїн пишається такими відгуками. І через свої безневинні веселощі, не забуваючи при цьому про своє призначення, продовжує підтримувати зв’язок з Богом.

Корінь слова “відповідальність” пояснює його зміст – здатність відповідати, відгукуватися, діяти.

Відповідальний воїн здатний спостерігати і вишколюватися. Але, окрім цього, він може бути і “безвідповідальним” – покірно коритися ходу подій, не відповідаючи на їх виклики, не протидіючи їм.

Однак він засвоював уроки – слухав поради і смиренно приймав допомогу.

Воїна можна назвати відповідальним не тоді, коли він бере на свої плечі весь тягар світу; відповідальний воїн – це той, хто навчився відповідати на виклик часу.

Воїн світла не завжди може сам обрати собі поле битви.

Іноді його захоплюють зненацька, і нав’язують бій, якого він не бажав, але у таких випадках воїн не намагається втекти, бо знає – такі бої будуть переслідувати його скрізь.

І ось, коли сутичка вже майже неминуча, воїн починає зі своїм противником перемови. Не виявляючи ні страху, ні боязні, намагається він дізнатися причину по якій той забажав вийти на бій з ним; що примусило того залишити рідне село та шукати з ним зустрічі на двобої. Не оголюючи меча, воїн переконує противника – це не його бій.

Воїн світла вислухає все, що захоче виказати йому його противник. Він стане з ним у протиборство, тільки якщо це буде необхідно.

Воїн світла перед прийняттям важливих рішень переживає сильний страх.

“Це завдання тобі не по силах”, – говорить йому один друг. “Йди вперед, не втрачай мужності”, – говорить другий. І від таких слів сумніви його тільки зміцнюються.

І ось, проживши декілька днів у нудьзі та сум’ятті, він приходить до тями у своєму шатрі, у тому його куті, де звик міркувати та молитися. Він вдивляється у своє майбутнє. Він бачить людей, яких його відношення до них піднесе або опустить у прірву. Він не хоче нікому заподіювати непотрібних страждань, але не хоче і залишати обрану ним стезю.

І тоді воїн очікує, доки рішення не визріє саме.

Якщо буде потрібно сказати “так”, він відважно скаже це слово. Якщо потрібно буде сказати “ні”, він скаже його зі страхом.

Воїн світла цілком приймає Свою Стезю.

“Яка гідна подиву віра!” – говорять його товариші.

Від цих слів воїн на декілька хвилин проймається гордістю, але негайно ж починає соромитися, бо тої віри, яку він виявляв назовні, немає у його душі.

У таку мить його ангел шепче йому: “Ти – тільки знаряддя світла. Тобі непотрібно задирати носа, але і немає причини почувати себе винним. Тобі треба тільки радіти”.

І воїн світла, усвідомлюючи себе тільки знаряддям, знаходить спокій та впевненість.

Можливо, Гітлер і програв війну на полях боїв – але у де чому він став переможцем, – говорить М. Хальтер. – Бо людина ХХ століття створила концентраційний табір, відродила катування і переконала собі подібних, що можна закривати очі на біди навколишніх".

Може він правий: існують безпритульні та покинуті діти, криваві розправи над мирним населенням, самотні старі, алкоголіки у стічних канавах, безумці при владі.

А може бути, і зовсім не правий, бо існують воїни світла.

А воїни світла ніколи не приймуть неприйнятне.

Воїн світла завжди пам’ятає давню приказку: “Тільки порожня бочка гримить”.

Часто трапляються несправедливості. Люди потрапляють у важкі ситуації, яких не заслуговують, – як правило це стається тоді, коли вони не можуть захистити себе. Буває, біда стукає і у двері воїна.

Коли таке стається, він замикається у мовчанні. Не витрачає сил на слова, бо вони нічим не можуть допомогти. Набагато краще зберегти сили на спротив, запастися терпінням і пам’ятати при цьому, що Хтось дивиться на тебе. Хтось бачить, що ти страждаєш несправедливо, і не збирається миритися з цим.

Хтось дає воїну те, чого він потребує найбільше, – час. Рано чи пізно все знову обернеться на його користь.

Воїн світла мудрий і тому не розповідає про свої поразки..

У першому ж бою може зламатися меч. Але воїн зобов’язаний зробити так, щоб його сил вистачило на довго.

По цій причині він не тішить себе ілюзіями на рахунок власних сил і дарувань і не дозволяє обставинам застати його зненацька. Всьому на світі він дає гідну оцінку.

Часто трапляється так, що перед лицем важких випробувань чує він, як диявол нашіптує йому на вухо: “Не турбуйся про це, це – суща дрібниця”.

А буває й інакше. Коли нічого надзвичайного не стається, диявол повторює воїну: “Збери всі свої сили, всю свою енергію направ на те, щоб вийти з цієї ситуації”.

Воїн світла не слухає те, у чому переконує його диявол: він один – господар свого меча.

Воїн світла завжди перебуває насторожі.

Він не просить у інших дозволу на використання свого меча, а просто бере його до рук. Схожим чином не стане він губити час на те, щоб пояснити свої дії, – він вірний тому, що накреслено Богом, і відповідає за те, що робить.

Він дивиться навколо себе і впізнає своїх друзів. Він повертається назад і визначає своїх противників. Він нещадний до зради, але ніколи не мстить – він тільки усуває перевертнів зі свого життя, не воюючи з ними довше, ніж це необхідно.

Воїн світла не прикладає зусиль, щоб займати місце у чийсь уяві.

Він – є.

Воїн не стане спілкуватися з тими, хто бажає йому зла. Так само не можна побачити його і серед тих, хто має бажання “втішити” його.

Уникає він і людей, які постійно опиняються поряд, лише коли він терпить поразку, – ці “друзі” хочуть насолодитися його слабістю. Вони приносять тільки погані вістки. Вони під виглядом дружньої участі невпинно прагнуть підірвати його впевненість у собі.

Побачивши, що він поранений, вони заливаються сльозами співчуття, але у глибині душі дуже задоволені, бо воїн програв бій. Їм не зрозуміти, що це – частина війни.

Справжні друзі завжди поряд з воїном – і у важкі хвилини, і у щасливі.

Воїн світла, починаючи боротьбу, заявляє: “У мене є мрії”.

Через декілька років він усвідомлює, що може прийти туди, куди забажає, і буде нагороджений.

І тоді він засмучується. Бо він знає нещастя інших людей, і їх самотність, невдачі та розчарування, які переслідують більшу частину людства, – і йому здається, що він негідний того, що повинний буде отримати.

“Віддай все”, – шепче йому його ангел. І воїн, ставши на коліна, пропонує Богу всі свої завоювання.

Завдячуючи цьому воїн припиняє ставити дурні запитання і долає почуття провини.

У руках воїна світла – меч.

Воїн – і ніхто інший – вирішує, що він буде робити і чого не зробить ні за яких умов.

Бувають такі хвилини, коли життя влаштовує йому випробування, примушуючи розставатися з тим, що він завжди любив. У такі хвилини воїн занурюється у роздуми. Він намагається встановити, що це таке – здійснення Божої волі або просто самолюбство. У першому випадку – навіть якщо на шляху йому приходиться розставатися – він підкоряється без скарг і ремствування.

Якщо ж це розставання породив чийсь злий задум, воїн дасть йому безжалісний відпір.

Воїн наділений і даром наносити удари, і даром прощати. Те і інше він використовує однаково майстерно.

Воїн світла не потрапляє у пастку слова “свобода”.

Якщо народ його пригноблений, свобода стає насущною необхідністю. Воїн, узявши меч і щит, бореться за неї не на життя, а на смерть. Перед лицем гноблення свобода – таке просте поняття; вона протиставлена рабству.

Але іноді воїн чує від похилого віку людей: “Ось перестану працювати, стану вільним”, а проходить рік, і ці ж люди скаржаться: “Життя одноманітне і томливо сумне”. У цьому випадку “свобода” значить зовсім інше – відсутність почуттів.

Воїн світла не вважає себе вільним. Він має вільну волю у своїх вчинках, але він раб своєї мрії.

Воїн світла у битві кожного разу поводить себе інакше – особливо якщо немає атак або відступів.

Якщо битва не веде до перемоги або не завершується поразкою, воїн розуміє: потрібно обговорити з противником умови перемир’я. Обидва вони вже достатньо показали своє мистецтво володіння мечем, і тепер їм потрібно зрозуміти один одного.

Переговори засвідчують гідність, а не малодушність. Це – рівновага сил і зміна стратегії.

Розробивши плани укладання миру, воїни повертаються додому. Їм нічого нікому не треба доводити – вони вели Праведний Бій, вони скріплювали віру. Кожний із них поступився небагато, оволодівши тим самим мистецтвом переговорів.

Друзі питають воїна світла, звідки черпає він свою енергію. “Від незримого противника”, – відповідає він.

Друзі питають тоді, хто це.

“Той, кого ми не можемо вразити”, – відповідає воїн.

Ним може бути ровесник, який колись у дитячій бійці подолав воїна; дівчинка, яка в одинадцять років сказала, що він їй не подобається; вчитель, який назвав його недоумком. Втомившись і втративши сили, воїн згадує, що цей незримий противник ще не бачив його відваги.

Ні, він не думає про помсту, бо незримий противник вже давно перестав бути частиною його життя. Він думає тільки про те, як би досягнути досконалості – щоб поголосок про його діяння облетів весь світ і досягнув вух людини, яка у далекому минулому заподіяла йому біль.

Ця вчорашня біль – джерело сили для воїна світла.

У житті воїна світла завжди є друга спроба.

Подібно до всіх інших людей, він при народженні отримав своє мистецтво володіння мечем. Багато разів він помилявся, перед тим як знайшов Свою Стезю.

Немає такого воїна, який зміг би, сидячи у вогнища, сказати товаришам: “Я завжди робив правильно”. Той, хто стверджує подібне, або говорить неправду, або ще не навчився пізнавати самого себе. Бо істинному воїну світла в минулому траплялося чинити несправедливо.

Але потім, здійснюючи свій шлях, він розуміє, що доля неодмінно знову зводить його з людьми, у відношенні яких він поводив себе неправильно.

Так дається йому можливість виправити зло, яке заподіяв комусь колись. І без коливань воїн використовує цю можливість.

Воїн – простодушний, як голуб, і мудрий, як змія.

Зустрічаючись і розмовляючи з іншими, він не осуджує їх поведінку. Бо знає: пітьма вловлює зло, яке виходить з його душі, у невидимі тенета. Вона хапає все, що незримо парить у повітрі, перетворюючи це у заздрість і ненависть, які пожирають душу людську.

І тому все, що говорилося по відношенню до будь-кого неодмінно досягає вух тих, хто ворогує з цією людиною, з додаванням отруєного заряду злості.

І тому, коли воїн говорить про свого брата, він уявляє, що той стоїть поряд і чує кожне його слово.

У “Настільній книзі середньовічного лицаря” говориться:

“Духовна енергія Шляху за допомогою справедливості та терпіння готує твій дух.

Такий Шлях Лицаря: він і легкий, і одночасно тернистий, бо примушує відкинути у бік все непотрібне, включаючи і сумнівну дружбу. І тому спочатку такі сумніви підбурюють кожного, хто стає на нього.

Ось перша заповідь Лицарства: викресли з книги твого життя те, що записував у неї до цього часу – занепокоєння, невпевненість, неправду. А на місце викресленого впиши тільки одне слово – “відвага”. Відправляючись у дорогу з цим словом, йдучи цим шляхом з вірою у Бога, ти досягнеш мети, до якої прагнеш.”

У годину наближення битви воїн світла готується до будь-якої несподіванки.

Він обдумує кожний стратегічний хід і питає себе: “А що б я зробив, якби повинний був би битися з самим собою?” І таким чином визначає свої слабкі місця.

У цю мить з’являється противник, несучи з собою безліч обіцянок, договорів, пропозицій, які спокушають, варіантів, які можуть влаштувати обидві сторони.

Воїн ретельно аналізує кожну пропозицію, він теж прагне досягнути угоди, але не гублячи при цьому власної гідності. Якщо він ухилиться від бою, то не тому, що його переконали лестощі противника, а тому, що це найкраща стратегія.

Воїн світла не приймає дарів від ворогів.

Отже, повторюю:

Воїнів світла можна пізнати по погляду.

Вони живуть у нашому світі, вони складають частину нашого світу, у наш світ вони прислані, і прийшли сюди без посоха і сандалій. Часто вони переживають страх. Не завжди вони чинять правильно.

Воїни світла іноді караються із-за дрібниць, засмучуються без причини, рахують, що не здатні зростати. Воїни світла час від часу думають, що негідні ні чуда, ні благодаті.

Воїни світла часто питають себе і один одного, що вони роблять тут, і ще частіше приходять до висновку, що життя їх немає сенсу.

Саме тому вони – воїни світла. Тому, що помиляються. Тому, що задають питання. Тому, що невпинно шукають сенс існування. Шукають – і у кінцевому рахунку знаходять.

Воїн світла пробуджується від сну.

“Мені не перемогти це світло, яке примушує мене зростати”, – думає він. А світло тим часом не зникає.

“Потрібні зміни. А у мене немає ні найменшого бажання розпочинати їх”, – думає він.

Але світ не тьмяніє і не згасає – бо слово “бажання” наповнене прихованим змістом.

І тоді очі та серце воїна потрохи починають звикати до світла. Він теж не лякає воїна і той приймає Свою Стезю, хоча це і значить, що йому прийдеться ризикувати.

Воїн тривалий час перебував у сні. Цілком природним є, що до дійсності він повертається поступово.

Великий боєць терпить і витримує образи; він знає вагу свого кулака і силу свого удару. Опинившись перед противником, який не встиг підготуватися до бою, він дивиться йому в очі – у саму їх глибину – і перемагає, не потребуючи навіть використання своєї фізичної сили.

Чим більше воїн вчиться у свого духовного наставника, тим яскравіше розгорається у його очах світло віри, і йому нічого нікому не потрібно доводити. Ніякого значення не мають для нього войовничі доводи противника, який постійно повторює, що Бог – це забобон, що чуда – не більше ніж фокуси, що вірити у ангелів – значить втікати від дійсності.

Подібно до бійця, воїн світла усвідомлює, наскільки непоборна його сила, і ніколи не стає до двобою з тим, хто не вартує такої честі.

Воїн світла завжди пам’ятає п’ять правил бою, які три тисячі років тому сформулював Чжуан-цзи.

Віра: перед битвою потрібно вірити у те, заради чого ти це робиш.

Соратник: учись обирати собі союзників і битися плече у плече з ними, бо наодинці ніхто не може виграти війну.

Час: справжній воїн пам’ятає, що боротьба взимку відрізняється від тої, яка ведеться влітку. Стаючи до бою, він завжди обирає для цього найсприятливіший момент.

Простір: не можна воювати у горах так, як воюєш на рівнині. Дай оцінку всьому, що знаходиться навколо тебе, і обери найкращий спосіб боротьби.

Стратегія: кращий воїн той, хто вміє передбачати і готувати хід битви.

Воїн рідко може визначити переможця відразу по закінченню битви.

Боротьба породжує навколо себе величезну енергію, і ось настає момент, коли однаково можливим є і перемога, і поразка. Лише час покаже, хто здолав і хто програв, але воїн знає, що з цієї хвилини він вже нічого більше не зможе зробити: доля битви – у руках Бога.

У такі хвилини воїн не турбується за результат битви: це не хвилює його. Він уважно прислухається до свого серця, він питає його: “Це був Праведний Бій? Я добре бився?” Якщо серце відповідає йому ствердно, він віддається відпочинку. Якщо ж відповідь негативна, він береться за меч і знову починає школитися.

Воїн світла прагне до того, щоб у ньому не згасла іскра Божа.

Доля визначила йому знаходитися поряд з іншими воїнами, але іноді йому потрібно наодинці поуправлятися у мистецтві володіння мечем. І тому, відокремившись від товаришів, він стає подібний до зірки.

Він опромінює призначену йому частину Всесвіту і намагається, щоб ті, хто дивиться на небо, бачили інші галактики і світи.

Його упорність і сталість будуть найближчим часом нагороджені. Один за одним до нього наближаються інші воїни, і всі разом вони створюють сузір’я зі своїми символами і своїми таємницями.

Часом у воїна світла виникає враження, що він одночасно проживає два життя.

У одному з них він змушений робити те, до чого у нього не лежить душа, змагатися за ідеї, у які не вірить. Але існує і інше життя, і воно відкривається йому у мріях, у читанні улюблених книг, у зустрічах із тими, хто думає, як він.

Воїн не перешкоджає зближенню двох його життів. “Є якийсь міст, який з’єднує те, що я роблю, з тим, що мені подобається робити”, – думає він. І поступово мрії його оволодівають буденністю, і ось вже вони запанували над нею, і тоді він розуміє, що готовий до того, чого завжди бажав.

І тепер потрібно лише трохи зухвалості – і два життя возз’єднаються.

Запиши ще раз те, що я вже говорила тобі:

Воїну світла потрібен час для самого себе. Він використовує цей час для відпочинку, споглядання, для спілкування з Душею Світу. Навіть у розпал бою воїну вдається займатися медитацією.

Коли настає відповідна мить, воїн сідає на землю, відмовляючись від всього і не перешкоджаючи тому, щоб події навколо нього йшли своєю чергою. Як глядач, він споглядає за світом і не прагне нічого додати до нього або відняти від нього. Він хоче лиш покірно і безмовно віддатися руху життя.

Поступово все те, що здавалось складним стає простим. І тоді душа воїна наповнюється радістю.

Воїн світла обережний з тими, хто думає, начебто знає дорогу.

Вони завжди так впевнені у своїй здатності приймати рішення, що не розуміють іронії з якою доля відноситься до життя кожного із них. І коли неминуче стукає у двері – обурюються.

У воїна світла є мрії. Вони ведуть його вперед. Але ніколи він не робить помилку, подумавши, що дорога є легкою, а двері – широкими. Він знає, що Всесвіт, діє так, як діє алхімія: “Solve et coagula”, “У відповідності до того становища, в яке ти потрапив , сконцентруй або розпороши свою енергію”.

Є час діяти, і є час приймати обставини такими, якими вони є. Воїн знає різницю.

Навчившись володіти мечем, воїн світла приходить до висновку, що йому треба повне озброєння і, значить, без обладунка не обійтися.

Він відправляється на пошуки, і торговці пропонують йому свій товар.

“Візьми кірасу самотності”, – говорить один.

“Прикрийся щитом цинізму”, – перебиває другий.

“Найкращий обладунок – ні в що не встрявати”, – стверджує третій.

Але воїн залишається глухим до цих слів. Без тремтіння і незворушно йде він до того місця, яке є святим для нього, і вбирається у незламний покров віри.

Віра захистить від будь-яких ударів. Віра перетворить отруту у найчистішу воду.

Усе життя я вірив тому, що говорили мені люди, і незмінно підстерігало мене розчарування", – часто повторюють його товариші.

Довіряти людям – важливо, і воїн світла не боїться розчарувань – бо знає міць свого меча й силу своєї любові.

Тим не менше він знає межу своїх можливостей і розуміє, що приймати Божі знамення й усвідомлювати, що ангели устами ближніх наших керують нами, – це одне. І зовсім інше – нездатність приймати самостійні рішення та вічне прагнення чути поради інших.

Воїн світла довіряє іншим, бо у першу чергу, довіряє самому собі.

Воїн світла дивиться на життя без страху й злості.

Він усвідомлює, що перед ним – чудо, розгадку якого в один прекрасний день він знайде. А потім, повернувшись на півоберта, говорить сам собі: “Але як схоже це життя на божевілля”.

І він правий. Не завжди може воїн, довірившись чуду повсякденності, передбачити наслідки своїх дій. Іноді діє, не усвідомлюючи свого чину, і знаходить спасіння, не розуміючи, що врятований, і страждає, гублячись у здогадах про причини свого смутку.

Так, життя – це божевілля. Але великою мудрістю воїна є те, щоб вірно обрати собі божевілля.

Воїн світла бачить дві колони, які стоять по обидві сторони від дверей, яку він хоче відкрити.

Одна зветься Страхом, друга носить ім’я Бажання. Воїн дивиться на першу і читає вибиті на ній слова: “Ти зробиш крок за межу невідомого та небезпечного світу, де ніщо з того, що ти відкривав до цього, не придасться тобі і не допоможе”.

Воїн переводить погляд на другу і читає на ній: “Ти йдеш поза кордони пізнаного тобою світа, де залишається все, що ти завжди любив і за що завжди боровся”.

Воїн посміхається – бо ніщо на світі не може налякати його й ніхто немає сил зупинити. З впевненістю людини, яка знає чого хоче, воїн відкриває двері.

Воїн світла використовує дуже корисну вправу для внутрішнього зростання – він намагається свідомо й уважно робити все те, що ми робимо несвідомо – дихати, моргати, підмічати те, що його оточує.

Він використовує це у хвилини сум’яття та розгубленості. І таким чином звільняється від напруги, дозволяючи своїй інтуїції працювати вільніше – його страхи й бажання не втручаються у цю роботу.

І ось врешті решт вирішуються питання, на які здавалося неможливо знайти відповіді, і страждання, які він вважав такими, які неможливо витримати, зникають без сліду, причому він не прикладає до цього ніяких зусиль.

Потрапляючи у важке становище, воїн незмінно використовує цей метод.

Воїн світла чує іноді такі фрази: “Я не бажаю обговорювати те і те, бо люди є заздрісними”.

Він сміється, коли чує таке. Заздрість немає сил заподіяти ніякої шкоди – якщо тільки людина не приймає її покірно. Заздрість – частина життя, і кожний має вміти приборкати її.

Тим не менше воїн рідко говорить про свої плани, і тому люди іноді думають, начебто він боїться заздрості.

Але воїн знає – кожного разу, коли він говорить про свою мрію, приходиться витрачати якусь частину її енергії на те, щоб виразити її словами. І, якщо говорити часто і докладно, виникає небезпека витратити всю енергію без залишку, так, що на досягнення мрії нічого не залишиться.

Воїн світла знає, яку силу мають слова.

Воїн світла знає, якою великою є ціна завзятості та відваги.

Часто трапляється так, що під час битви він отримує удари, яких не чекав. І розуміє, що поки йде війна, противник переможе у деяких битвах. Коли подібне стається, він оплакує свої скорботи, а потім віддається відпочинку, щоб хоча б трохи відновити енергію. Але услід за тим він негайно продовжує боротьбу за свої мрії.

Бо воїн знає – чим довше буде він у стороні від битви, тим більшою буде можливість відчути себе слабким, боязким, лякливим. Якщо вершник, скинутий з коня, не стрибне у сідло у наступну секунду, йому вже ніколи не вистачить на це хоробрості.

Воїн світла знає, що чого вартує.

Він приймає рішення поступити так, а не інакше, керуючись натхненням і вірою. Але іноді він зустрічає людей, які кличуть його взяти участь у боротьбі за те, що йому чуже, вийти на поле бою, невідоме для нього або нецікаве. Ці люди прагнуть зробити так, щоб воїн прийняв виклик, важливий для них – але не для нього.

І часто це – люди, які близькі воїну, які люблять його. Вірять у його силу. І тому вимагають, щоб він прийшов до них на допомогу.

Коли це стається, воїн посміхається та намагається довести їм, що любить їх, – але не відповідає на їх заклик.

Справжній воїн світла завжди сам обирає собі поле битви.

Воїн світла пізнав науку втрат.

І, потерпівши поразку, він не робить вигляд, що він байдужий до цього; не говорить фраз типу “Для мене це зовсім не важливо” або “Не дуже і хотілося”. Для нього поразка є поразкою – і він не намагається представити її як перемогу.

Він знає, який біль заподіюють рани, як гірко відчувати байдужість друзів, яку самотність переживаєш після втрати близької людини. У такі хвилини воїн говорить собі: “Я боровся й потерпів поразку. Я програв першу битву”.

І ці слова вселяють у нього нові сили. Воїн знає, що немає людей, які завжди й у всьому брали б гору. Він уміє відрізняти свої помилки від нещасного збігу обставин.

Воїн знає: коли ти чого-небудь бажаєш, всі сили Всесвіту намагаються допомогти тобі.

І по цій причині він дуже обережний зі своїми думками. Під добрими намірами приховані почуття, якими ніхто не ризикне поділитися навіть із самим собою – мстивість, прагнення до самознищення, провина, страх перемоги, похмура радість, яка породжується чужою бідою.

Всесвіт не розбирається у таких тонкощах, а йде назустріч нашим бажанням. І тому воїн, набравшись мужності, заглядає у найтемніші куточки власної душі, щоб переконатися, що він не просить нічого згубного для самого себе.

І він завжди дуже обережний зі своїми думками.

Воїн пам’ятає слова Ісуса: “Хай же ваше слово буде “так” – “так”, “ні” – “ні”; а що більше цього, то від лукавого”. Коли воїн бере на себе відповідальність, він дотримується слова.

Ті, хто дають, але не виконують обіцянок, втрачають самоповагу і соромляться своїх вчинків. Усе життя цих людей перетворюється у постійну втечу: вони витрачають набагато більше сил на пошуки пристойного приводу для зречення від тих слів, які говорилися ними раніше, ніж воїн – на те, щоб обіцянку свою виконати.

Трапляється іноді так, що і воїн, взявши на себе нерозумне зобов’язання, потрапляє під владу забобон. Він ніколи не повторить такої помилки, але все-рівно ніколи не буде ухилятися від виконання обіцяного – слово його святе, і він у повній мірі платить за свій необдуманий порив.

Воїн світла ділиться з іншими тим, що йому відомо про шлях.

Той, хто допомагає іншим, може розраховувати на допомогу. Той, кого навчили, повинний вчити інших. І тому воїн, сидячи у вогнища, розповідає, як минав день його боротьби.

“Навіщо відкривати свої стратегічні таємниці? – шепче йому друг. – Невже не розумієш, чим ризикуєш – тобі прийдеться розділити свої перемоги з іншими?”

Воїн у відповідь лише посміхається, не говорячи ні слова. Він знає, що, якщо рай, у який він потрапить у кінці шляху, буде порожнім і безлюдним, то значить, боротьба не мала ніякого сенсу.

Воїн світла давно засвоїв, що Бог посилає самотність, щоб навчити людину мистецтву співіснування.

Бог використовує гнів, щоб показати безкінечну цінність світу, а нудьгу – щоб яснішою стала важливість ризику і самозабуття.

Бог використовує мовчання, щоб роз’яснити, наскільки відповідальним має бути кожне слово. Втому – щоб наяву постала вся принадність бадьорості. Хворобу – щоб ми повніше усвідомлювали благодать здоров’я.

За допомогою вогню Бог дає нам уявлення про воду. За допомогою землі – учить нас тому, що таке повітря. А смерть використовує, щоб показати, наскільки важливе життя.

Воїн світла дає, не очікуючи прохання. Дивлячись на таке, дехто з його товаришів підмічає: “Кому потрібно, той попросить”.

Але воїн знає, що на світі багато людей, які не можуть просити про допомогу. Поряд з ним живуть люди з такими тендітними серцями, що і любов, відвідуючи їх, – стає слабкою й хворобливою. Ці люди зголодніли по пестощах, але соромляться показати це.

Воїн збирає їх біля багаття, розповідає різні випадки, ділиться з ними своїми припасами, хміліє разом із ними. І на наступний день вони почувають себе краще.

Той, хто байдужий до чужого нещастя, – найнещасніший.

Врешті-решт струни, якщо вони постійно й туго натягнуті, почнуть бриніти неправильно.

Воїни, які постійно вправляються у бойовому мистецтві, у битві гублять здатність миттєво приймати й виконувати рішення. Кінь, який з дня у день бере бар’єри, зламає собі ногу. Лук, тятива якого не послаблюється ні на мить, не зможе з колишньою силою посилати стріли у ціль.

І тому воїн світла, навіть якщо він не хоче цього, намагається відпочивати у дрібницях повсякденності.

Воїн світла прислухається до слів Лао-цзи, який вчить, що ми повинні відмовитися від понять “дні” та “години” і пильніше вдивлятися у кожну хвилину.

Лише так зможе воїн вирішити деякі проблеми ще до того, як вони виникнуть: приділяючи належну увагу дрібницям, він зуміє уникнути великих потрясінь.

Але думати про дрібниці – зовсім не значить бути дрібним. Надмірна заклопотаність здатна вигнати з життя найменші проблиски радості.

Воїн знає, що велика мрія складається з багатьох різноманітних речей – як сонячне світло складається з мільйонів променів.

Трапляються хвилини, коли шлях, яким іде воїн, стає звичним і одноманітно-нудним.

У таких випадках йому допомагають настанови Нахмана Брацславського: “Якщо ти не маєш сил для медитації, ти маєш повторювати просте слово, бо це цілюще для душі. Повторюй одне слово, повторюй його знову й знову, не зупиняючись, багато разів. Врешті-решт воно втратить свій сенс і отримує нове значення. Бог відкриє двері, і ти за допомогою цього простого слова зможеш висловити все, що бажаєш”.

Коли воїн багато разів виконує одне й теж завдання, він використовує цей спосіб, і марудний обов’язок перетворюється у молитву.

Воїн ніколи не буває повністю впевнений у “правильності” всього, що він робить, але є шлях, яким він має йти, і до цього шляху він намагається прилаштуватися у відповідності до пори року.

Влітку і прийоми боротьби, і спорядження для цієї боротьби – не такі, як узимку. Воїн має належну гнучкість і тому судить про світ не у категоріях “вірно” та “невірно”, але на основі “відношення, яке найбільше відповідає кожному моменту”.

Воїн знає, що і його товариші також повинні пристосовуватися до обставин, і тому його не дивує, коли відносини їх змінюються. Кожному з них він визначає термін, необхідний для того, щоб вони мали можливість виправдати свої дії.

Але, коли воїн зіштовхується зі зрадою, він стає невблаганним.

Воїн сідає біля вогнища зі своїми друзями.

Протягом великого проміжку часу вони звинувачують один одного, але ніч проводять в одному наметі, забувши минулі образи. Час від часу з’являється серед них новачок. Оскільки немає ще у нього спільної з іншими історії, він демонструє лише свої дарування і можливості, від чого дехто дивиться на нього як на вчителя.

Однак воїн світла ніколи не порівнює новачка зі своїми старими бойовими товаришами. “Ласкаво просимо!” – говорить він йому, але довіряти буде лише після того, як дізнається не тільки про достоїнства його, але і про слабості.

Воїн світла не вступить у битву, доки не зрозуміє межу можливостей свого соратника.

Воїн пам’ятає старовинне народне прислів’я: “Якби каяття вбивало…”

І він знає, що каяття насправді вбиває – повільно, крок за кроком роз’їдає воно душу того, хто здійснив негідне діяння, і невідворотно веде його до самознищення.

Воїн не хоче такої смерті. Якщо він заподіє комусь зло, згубу або збитки – бо він людина зі всіма властивими людині пороками і недоліками – то він ніколи не соромиться попросити пробачення.

Якщо час ще не втрачено безповоротно, всіма силами прагне він виправити свою помилку. Якщо ж людина, яку наздогнала його рука, вже не живе, воїн зробить добро незнайомцю.

Воїн світла не кається, бо каяття вбиває. Він готовий упокоритися, щоб ліквідувати зло, яке заподіяв.

Всякий воїн світла чув від матері такі слова: “Мій син зробив те і те у шаленстві, втративши голову, але – по суті – людина він дуже гарна”.

Воїн, хоча і шанує матір, знає, що це не так. Він не звинувачує себе за необдумані вчинки, але і не прощає собі зроблених помилок, бо якщо він так не буде робити, то ніколи не зуміє виправити свій шлях.

Взявши на озброєння здоровий глузд, судить він про результати своєї діяльності – про результати, а не про ті наміри, якими керувався, здійснюючи діяння. Він несе відповідальність за все, що здійснив, – хай навіть дорого платить за помилки.

“Всевишній судить про дерево по його плодах, а не по коренях”, – говорить старе арабське прислів’я.

Воїн, перед тим, як прийняти важливе рішення – оголосити війну, перейти разом із товаришами на іншу рівнину, обрати поле для посіву – питає себе: “Як позначиться це на житті моїх нащадків у п’ятому коліні?”

Воїн знає, що кожне діяння має довготривалі наслідки. Він хоче знати, який світ він залишить своїм праправнукам.

Воїн світла отримує пораду: “Не піднімай бурю у стакані води”.

Але він не схильний перебільшувати труднощі і завжди намагається зберегти необхідний спокій.

Однак він не береться оцінювати міру чужого страждання.

Будь-яка дрібниця, яка для нього самого не має ніякого значення, може зіграти роль запалу – і відчай, який накопичувався у душі його брата, вибухне. Воїн поважає страждання свого ближнього і не порівнює його з власним горем.

Чаша страждання у кожного – своя.

Для проходження духовного шляху найбільше потрібна відвага", – говорив Ганді.

Боягузливі люди бачать світ лякаючим і грізним. У пошуках оманливої безпеки вони живуть, не кидаючи і не приймаючи виклику, і до зубів озброюються для захисту того, чим – як їм здається – вони володіють. Люди лякливі самі будують стіни своєї в’язниці.

Воїн світла сягає думкою за обрій. Воїн знає, що якщо він нічого не зробить для світу, то і ніхто більше цього не зробить.

І ось він стає до Праведного Бою і допомагає іншим, навіть не зовсім розуміючи, чому він це робить.

Воїн світла уважно читає послання Души світу до Чіко Хав’єру: “Після того як зумієш подолати труднощі, повертайся у своїй пам’яті не до того, наскільки важко тобі це далося, а до радості, що ти з честю зміг витримати це випробування. Вилікувавшись від важкої недуги, думай не про страждання, які пережив, а про благодать Божу, яка дозволила тобі зцілитися.

До гробової дошки зберігай у пам’яті те гарне і добре, що народилося із труднощів. Воно стане випробуванням твоєї сили і додасть тобі впевненості перед лицем нових перешкод”.

Воїн світла уважний до маленького дива повсякденності.

Якщо він здатний бачити прекрасне, то тому, що носить прекрасне усередині себе – бо світ, подібний дзеркалу, у якому кожний бачить власне відображення. Пам’ятаючи про свої недоліки, знаючи свою обмеженість, воїн робить все можливе для того, щоб зберегти у критичні моменти бадьорість духу.

І у кінцевому рахунку світ спробує допомогти йому, хоча всі навколо свідчать про те, що це не так.

У тих майстернях, де випрацьовують думку, накопичується сміття почуттів і відчуттів.

Це – минулі страждання, які сьогодні стали ні на що непридатними. Це – обережність, яка колись була дуже важливою, а тепер безглуздою та марною.

І у воїна світла є спогади, але він уміє виокремлювати корисне від непотребу. Сміття колишніх радості й суму він викидає.

“Але ж це – частина мене, частина моєї долі, – говорить йому товариш. – Чому я мушу розставатися з почуттями, які колись служили віхами мого буття?”

Воїн світла посміхається, але не робить спроб знову відчути те, що відчував раніше. Він змінюється – і хоче, щоб почуття супроводжували його на цьому новому шляху.

Коли воїн сумує, наставник говорить йому: “Ти – не такий, яким здаєшся у хвилини смутку. Ти – набагато більший.

Згадай, як багато знайомих пішло назавжди – по причинах, які ми ніколи не зрозуміємо, – а ти залишаєшся на цьому світі. Чого Бог закликав до себе таких неймовірних людей, а тебе – ні?

У цю мить мільйони людей уже впали у розпач. Вони не розчаровуються і не плачуть; вони нічого більше не роблять, вони лише чекають, коли мине час. Вони позбулися здатності реагувати на те, що відбувається.

А ти – не так як інші – засмучуєшся. Смуток доводить, що душа твоя не вмерла.”

У розпал бою, який здається нескінченним, деколи стається так, що воїна осіняє якась ідея, і він в одну мить перемагає.

І тоді він думає: “Чому ж я стільки часу страждав і вів бій, який можна було виграти силами наполовину меншими, ніж ті, які я витратив?”

Воістину, будь-яка задача виглядає дуже простою – після того, як її вирішили. І великий успіх, який досягнутий – як тепер здається – майже без зусиль, був останньою ланкою у ланцюгу дрібних перемог, які залишилися непоміченими.

І тоді воїн розуміє сенс того, що сталося й спить спокійно. І замість того, щоб звинувачувати себе у тому, що занадто довго йшов він до мети, воїн радіє, що врешті-решт усе-таки дійшов.

Отже, існує два види молитви.

Перший – коли людина просить Бога про те, щоб сталися визначені події, намагаючись підказати Йому, що треба робити. Ні час, ні простір для дій не дається Вседержителю. А Він, Який набагато краще знає, як насправді буде краще для кожного з нас, не звертає уваги на таку молитву, продовжуючи робити те, що вважає за потрібне. І у того, хто молиться виникає відчуття, що молитва його не почута.

Другий – коли людина, навіть не усвідомлюючи, які шляхи прокладає Творець, очікує, коли ж виконаються в його житті приречення Всевишнього.

Він просить порятунку від страждань і прикростей, просить подарувати йому бадьорість духу для Праведного Бою, але не забуває повторювати кожної хвилини: “Хай буде воля Твоя”.

Воїн світла молиться саме так.

Воїн знає, що на всіх мовах світу найважливіші слова – недовгі.

Бог.

Любов.

Так.

Ці слова легко вимовляються й заповнюють собою величезні порожні простори.

Але є й ще одне слово – воно теж недовге, – яке багатьом людям важко вимовити.

Це слово – “ні”.

Той, хто ніколи не говорить “ні”, вважає себе великодушним, розуміючим, вихованим, бо слово це користується славою себелюбного, бездуховного, злобного.

Але воїн не потрапляє у цю пастку. Трапляються у його житті такі хвилини, коли він, кажучи “так” іншим, самому собі у цей же час говорить “ні”.

І тому уста його ніколи не вимовлять “так”, якщо серце каже “ні”.

По-перше, Бог – це самопожертва. Ми страждаємо у цьому житті, але знаходимо блаженство у наступному.

По-друге, той, хто веселиться й радіє, – дитя. Треба жити у напрузі.

По-третє, інші краще знають, що нам потрібно, тому що у них більше досвіду.

По-четверте, робити інших щасливими – наш обов’язок. Потрібно радувати їх, навіть якщо це буде вимагати від нас відмови від чогось дуже важливого.

По-п’яте, не слід пити з чаші блаженства, бо звикнемо до нього – а чаша не завжди опиняється у наших руках.

По-шосте, потрібно приймати всі покарання. Ми винні.

По-сьоме, страх, який ми переживаємо – це сигнал тривоги. Не будемо ризикувати.

Такими є заповіді, яким ніколи не буде підкорятися воїн світла.

Велика юрба стоїть посеред дороги, яка веде до раю.

“По якому праву тут грішники?” – питає пуританин.

“Проститутка хоче брати участь у святкуванні!” – кричить мораліст.

“Як можна дарувати прощення невірній дружині – вона ж згрішила?” – питає ревнитель суспільних цінностей.

“Як можна лікувати сліпого, який думає лише про свій недуг і навіть не дякує за повернення йому зору?” – розриває на собі одяг грішник, що кається.

“Ти не вчинив опір тому, щоб жінка умастила твоє волосся дорогою оливою! Чому б не продати його і не купити на ці гроші хліба?” – топає ногами аскет.

Ісус посміхається й тримає браму відчиненою. І воїни світла входять до неї, які б істеричні крики не летіли услід.

Противник наділений мудрістю.

При першій же нагоді задіє він свою найнадійнішу та найдієздатнішу зброю – підступ. А використавши її, може вже більше не прикладати зусиль – інші будуть діяти замість нього. Слова, які необережно зірвалися з уст знищать місяці відданості, роки, які пішли на пошуки гармонії.

Часто буває, що воїн потрапляє у цю пастку. Він не знає, з якого боку обрушується на нього удар, не знає, як спростувати брехню. Підступ не дає права на захист, інтрига виносить вирок без суду.

І тоді воїн, смиренно приймає покарання, яке не заслужив – бо слово має велику силу, і він це знає. Але він страждає мовчки й ніколи не буде бити ворога його ж зброєю.

Воїн світла – не боягуз.

Дай дурню тисячу розумів – все одно йому буде потрібний лише твій" – говорить арабське прислів’я.

Починаючи обробляти свій сад, воїн світла помічає, що сусід споглядає за його роботою, маючи велике бажання дати пораду – як посадити діяння, скопати думку, зросити завоювання.

Якщо воїн прислухається до цих порад, то буде врешті-решт займатися чужою справою, і сад, який він зараз обробляє, стане втіленням ідеї сусіда.

Але справжній воїн світла знає, що у кожного саду – своя таємниця і лише терплячі руки садівника здатні таємницю цю розкрити. І тому він воліє направити всі думки та увагу до сонця, до дощу, до пір року.

Бо йому відомо – дурень, якого дуже турбує чужий сад, не буде піклуватися про свій власний.

Ставати до бою треба з відкритими очима. І потрібно, щоб поряд із тобою були вірні друзі.

Трапляється так, що товариш, який боровся пліч-о-пліч із воїном світла, стає його противником.

Спочатку це викликає ненависть; але воїн знає, що засліплений нею боєць пропаде й згине в бою.

Тоді він намагається згадати все те добре і гарне, що робив сьогоднішній противник тоді, коли був соратником. Намагається зрозуміти, чому ж сталася така різка зміна, які душевні рани, накопичуючись і одна одну посилюючи, сприяли цьому. Намагається усвідомити, що примусило кожного з них перервати діалог.

Немає людей досконалих, як немає і безнадійно дурних. Ось, про що думав воїн, виявивши, що у нього з’явився новий противник.

Воїн світла знає, що мета не виправдовує засоби.

Бо цілей немає взагалі – є лише засоби. Життя веде його від непізнаного до незвіданого. Кожна мить буття окутана цією пекучою таємницею: воїн не знає, звідки він прийшов, як не знає, й куди йд.

Але тут він є не випадково. І душа його радіє, у полоні нових вражень. Нерідко він переживає і страх, але це для воїна – цілком закономірно.

Якщо воїн направить всі свої думки виключно на досягнення мети, він зможе не побачити ті знамення, які з’являться у нього на шляху. Якщо він усю свою увагу зосередить тільки на одному питанні, то втратить відповіді на інші – а вони будуть зовсім поряд.

І тому воїн цілком віддає себе Творцю.

Воїн світла знає – існує “ефект каскаду”.

Він неодноразово бачив, як людина поводить себе не так, як повинна, із тим, у кого не вистачає відваги дати їй відсіч. А той, соромлячись малодушності, яку проявив, обрушить свою лють на ще слабшого, який у свою чергу відіграється на іншому – безмовному – і так ось справжнім потоком потече з порога на поріг нещастя. Ніхто не може передбачити наслідки власної жорстокості.

І тому воїн такий обачний, коли задіє свій меч, і визнає противником лише гідного себе. Якщо ж їм оволодіває гнів, він б’є кулаком по кам’яній скелі і ранить собі руку.

Рука швидко загоїться, тоді як у дитини, якій дісталося за те, що її батько потерпів поразку, шрам залишиться до кінця життя.

Відданий наказ перебиратися у інше місце – і воїн бачить всіх тих, з ким затоваришував за час свого шляху.

Декого він навчив слухати голос дзвонів підводного храму, іншим розповів різні історії, сівши біля вогнища.

Серце його наповнене сумом, але воїн знає, що меч його освячений і що обов’язок його коритися велінням Того, кому присвятив він свою боротьбу.

І тоді воїн світла дякує своїм супутникам, глибоко зітхає і йде далі уперед, уносячи із собою незабутні спогади про той відрізок шляху, який пройшов.

Епілог

Коли вона замовчала, була вже ніч.

Жінка й хлопчик довго дивилися на молодий місяць.

– Те, що ви розповіли мені, повне протиріч, - сказав хлопчик.

Жінка встала.

– Прощавай, – сказала вона. – Ти переконався, що дзвін, який лунає з дна морського, – не вигадка, але почув його лише після того, як зрозумів: він нероздільно поєднаний з голосом вітру, криками чайок, шелестом пальмового листя.

І так само воїн світла знає: усе навколо нього – його перемоги, його поразки, його захват, його відчай – нероздільно пов’язані з Праведним Боєм. І воїн навчиться у потрібний момент використовувати потрібну стратегію. Воїн не має необхідності бути послідовним і логічним, бо він навчився жити зі своїми протиріччями.

– Хто ви? – запитав хлопчик.

Але жінка, віддаляючись від нього, вже йшла по воді туди, де зблискував молодий місяць.

Паоло Коельо