УВО

Присвячується до 100-річчя з Дня народження бойовика УВО „Дзвона", Голови Проводу ОУН „Тура", Головного Командира УПА „Тараса Чупринки", Голови секретаріату УГВР Романа Лозовського - Героя України, Генерал-хорунжого Романа Шухевича.

ПЕРЕДМОВА

Кожна нація, що бореться за своє визволення, ставить перед собою головну мету - здобути державну незалежність. За тисячолітню історію українцям не раз доводилось боротись за право мати власну державу з різними окупантами (монголо-татари, Литовське князівство, Річ Посполита, московини, набіги турків і татар, Російська та Австро-Угорська імперії, мадяри, комуністична Росія, нацистська Німеччина). Лише у XX столітті українська нація чотири рази відновлювала свою державність. Кров, пролита в цій боротьбі, не була марною: 24 серпня 1991 року волевиявленням українського народу на руїнах Радянського Союзу постала держава Україна.

На кожному етапі боротьби методи, організаційні форми змінювались - незмінною залишалася мета, яскраво виражена словами Шевченка: „В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".

Надзвичайно важливим був етап боротьби, що проходив у 20-30 рр. XX століття. Після здобуття незалежності, проголошення УНР та ЗУНР, Акту Національної Соборності українська незалежність на початку 20 років була втоплена в крові московсько-большевицькими окупантами на Наддніпрянщині та польськими в Західній Україні. „Демократичний" західний світ закрив очі на політичний бандитизм, який топтав святе право українців мати власну державність; більше того - збройною силою допоміг Польщі знищити українську державність у Західній Україні.

Відповіддю на зневіру більшості українців у можливості мати свою державу стала безкомпромісна боротьба легендарної Української Військової Організації (УВО) під проводом полковника Євгена Коновальця.

Організованому масовому державному терору шовіністичної Польщі УВО протиставила систему підпільної безкомпромісної боротьби з використанням усіх доступних методів. З’являлася можливість - й УВО вела широку ідейно-політичну боротьбу, здійснювала масові пропагандивні акції, організовувала акти бойкоту та саботажу. Посилювались державні репресії та терор - і її бойовики вдавалися до актів повернення награбованого окупантами народного майна та фінансів (екси) і здійснювали національне правосуддя в умовах збройного опору, аж до винесення смертних вироків антиукраїнським злочинцям та їх здійснення (атентати). Такі методи сьогодні прийнято називати тероризмом, зрештою, і пропонована брошура оперує цим терміном. Однак варто наголосити, що терористичні акти, здійснювані членами УВО, носили виключно одиничний, вибірковий характер, на основі попередньо винесеного Організацією вироку, у їх результаті ніколи не страждали невинні люди чи навіть близькі члени родин засуджених. А головне - це була єдина доступна українцям відповідь плановому знищенню цілої нації ворожою державною машиною.

Практика сьогоднішнього тероризму, спрямована передусім проти мирного населення, - вибухи в людних місцях, захоплення і знищення заручників тощо — ніколи не застосовувалася УВО, була неприйнятною для будь-якої української національно-визвольної структури навіть у найнесприятливіших історичних обставинах та в найжорстокіші періоди боротьби. Українські націоналісти завжди були воїнами національно-визвольної боротьби, тому ніколи і за жодних обставин не ставали катами. Адже боротьба завжди велась із позиції ЗА - за українську державність та права української нації. Ця боротьба випливала з любові до свого, а не з ненависті до чужого. Боротьбу ПРОТИ українські націоналісти вели виключно з тими, хто заперечував право українців на власну державу.

У кожній боротьбі є невинні жертви, і від цього ніхто не застрахований, але українські націоналісти робили все, щоб втрати були мінімальні. Масовий терор, наприклад: підрив транспорту, будівель, місць масового скупчення людей - ніколи не використовувався ще й тому, що націоналісти виховані на християнській моралі, яка є складовою ідеології українського націоналізму Крім того, вони сповідували гасла „За Українську Соборну Самостійну Державу", „Воля народам - воля людині", „За нашу і вашу свободу", які в принципі не допускали масової бойні і які мали приваблювати (і приваблювали!) на бік українців людей інших національностей. У націоналістичному середовищі масовий терор засуджувався і був карним.

Усі окупанти в усі часи намагалися не тільки фізично знищувати кращих синів поневолених націй, але й компрометувати цілі їхньої боротьби, звинувачувати останніх у злочинних діях, жорстокості тощо. На жаль, і в часи незалежності представники влади не тільки не вшановують належним чином героїчних попередників, але й їхніх наступників намагаються прив’язувати до незаконних формувань та підозрювати у причетності до тероризму. Що, зрештою, не дивно, якщо врахувати, що живемо в умовах внутрішньої окупації: з 1991 року в нашій владі ще жодного разу не було проукраїнської більшості, а останні три уряди сформовані взагалі без українців.

Між тим позиція нинішнього покоління українських націоналістів чітка й однозначна, вона природна для будь-якого народу, що бореться за своє визволення і державне самоутвердження. По-перше, як і наші попередники у боротьбі за життя і невід’ємні права української нації, ми вважаємо, що кожна нація, проти якої застосовується тактика знищення, має право і зобов’язана перед „мертвими, живими і ненародженими" захищатися всіма доступними для неї методами, а не тільки тими, які подобаються окупантові. Не ставте народ на край могили, не позбавляйте його можливості законного захисту свої прав і свобод, то й не матимете виявів боротьби за межами правового поля. По-друге, для нас ніколи не будуть прийнятними акти тероризму в його нинішньому бездумно-звірячому вияві. За Україну ми йдемо із піднятим забралом, бо наші помисли чисті, а цілі святі.

Пропагандивний матеріал під назвою „У.В.О.", виданий у 1929 році. Мета випуску цієї книжки — збереження націоналістичної спадщини, заповнення ще однієї білої сторінки в нашій історії. Цією публікацією ми хочемо привернути увагу українців до умов і методів боротьби націоналістів у часи зовнішньої окупації. Цей ідеологічний матеріал і зараз є актуальним, бо дає відповіді на питання, які виникають як в українській, так і світовій політиці. На жаль, у нинішній світовій практиці національно-визвольна боротьба народів за самовизначення трактується імперіалістичними державами та державами, що ведуть глобалістичну політику, виключно як тероризм, розгул злочинності, бандитизм і т. ін. Навіть сам термін „національно-визвольні рухи" зараз не вживається ні політиками, ні політологами.

Ми далекі від того, щоб підігрувати в цьому імперіалістам, так само, як і від того, щоб схвалювати перетворення національно-визвольної боротьби в безтямну ксенофобію і криваве місиво масового терору. Так, свободу не дають і не дарують: народи виборюють її власними силами. Але якщо право на власну державу на своїй території, як і право карати своїх окупантів, має кожен корінний народ, то права на злочини проти людськості не має ніхто. Цю науку знали і за нею діяли наші попередники. То ж нехай усе найкраще, що передали вони нам, - безкорислива любов до України і відвага, жертовність і людяність навіть у кривавій борні — завжди переходить з покоління в покоління. І допоки в Україні є хоча б один українець, готовий віддати своє життя за батьківщину, - українська нація незнищенна і матиме гідне майбутнє. На щастя, таких українців стає все більше.

То ж хай допоможе нам Бог!
Слава Україні! Героям Слава!

Євген Філь

ЧАСТИНА І

Український бойовик іде!

…З підпілля темного йде у світ широкий український бойовик-революціонер зі сурмою в руках і мечем при боці. З-під землі виходить він на світло денне і ставить свої кроки, повільні, може, але певні.

Під землею він виріс, але вродився на білому світі. В надлюдських муках зродила його мати – кров невинно помордованих ворожою рукою. Кат був його повитухою, скрипіт шибениць колисковою піснею, а казками – зойки катованих. Годувався терпінням народу, а вмивали його сльози сиріт. Дві пестунки мав він: Любов і Ненависть, а одного учителя – Правду. Церквою для нього були могили на полях, а дзвонами – ворожі постріли до засуджених на смерть.

Лиця його усміх не прикрашає, але й сум йому чужий. Що зветься страхом – не знає, про боязнь не чув. Милосердя не просить і не дає. Одну віру має, віру в народ свій, з котрого вийшов, до котрого йде і серед котрого жити буде. Він – Дух, думка, втілена в силу. Думка мільйонів, що за правду лягли, ідея мільйонів, що до правди йдуть.

І ціль у нього одна: воля у власній державі. Суверенна, Соборна, Українська Держава – то його найближча Мета, а шляхом до Неї – Боротьба.

Апостолом Боротьби він був, є і буде. Святу боротьбу за правду й волю проповідувати він хоче, боротьбу, що не знає стриму, не лякається жертв, боротьбу, що святістю і величчю цілі освячує себе. Він апостол, але хреста в руці не має – лише меч, а слова й тони його сурми будуть тільки відгуками діл і вони значитимуть його дорогу. Він – апостол чину.

І йде він між Український Народ: будити тих, що не пробудилися ще з рабського сну, додавати сили тим, що стоять в борні, двигати тих, що виснажені впали на шляху. І сам рости й міцніти буде під час своєї мандрівки, бо він творець сили і сили твір.

Піде під селянські низькі стріхи, до брата свого, що мозільними руками крає скибу, пересяклу кров’ю і потом предків своїх, і не дасть вирвати ворогові ні п’яді української землі. Впоїть в душу українського хлібороба цю істину, що леміш і меч з тої ж самої руди ковані; а шабля нічим не шляхетніша від коси, і що є хвилі, в яких рало не в землю, а в тіло ворога встромити треба.

Зайде до фабричних робітень, де м’язи українського робітника тріскають від натуги, куючи золото для своїх гнобителів. Вступить до підземних копалень, де ворог українськими руками видобуває для себе скарби української землі, піде до темних лісів, де ворожа сокира ширить безпощадно знищення – і вчити буде українського робітника, що багатства української землі – Українському Народові належать, а тим самим і йому, як синові того ж народу. Вчити буде, що тільки у власній національній державі український робітник буде мати право та змогу влаштувати свою долю по своїй волі; проголошувати буде, що інтернаціональне братерство працюючих кінчиться там, де починається інтерес власної нації.

Український борець-революціонер зайде і до ворожої армії, де цвіт Українського Народу зі спаленілим від сорому лицем вчиться, як боронити тюрми, в котрій карається його народ, і засурмить там, що від волі того, в чиїй руці кріс, залежить, куди полетить куля, і що не знати ні дня, ні години, коли їм прийдеться як жовнірам Українського народу стати в обороні Його прав і ворожий багнет обмити ворожою кров’ю.

Він піде й до тих, що умом працюють і своє знання, по неволі, віддають ворогові, та переконувати їх буде, що нищення ворожої державної машинерії, котрої коліщатами й вони являються, є рівнозначне з прискорюванням процесу творення власної держави.

Зайде до школи між малі діти, де учитель прищеплює в молодечі серця ворожу отруту і вчити їх буде любові та посвяти для свого народу.

Не мине й церкви, і від вівтаря проповідуватиме любов (але до рідного), гордість, справедливість.

Всюди піде, не мине нікого. Дійде до найдальших закутків української землі, споїть усіх в одну, непобориму, революційну армію і поведе її шляхом боротьби до визволення Нації.

Одна з відозв УВО

Одна з відозв УВО, що їх поширювано у Львові у дні 1.ХІ.1929р.

Товариші!

Десять літ тому, як у листопадову ніч війська Української Національної Ради зайняли Львів. Десять літ тому, як над землею Данила Романовича замаяв вперше, по 600 роках, блакитно-жовтий прапор Волі й давно плекана в українських серцях мрія, стала дійсністю. Із-під селянських стріх, з міських сутерин вийшов з крісом в руці поневолений раб, тепер справжній господар своєї Землі.

Такий недалекий це час, такий живий у нашій пам’яті! Та такий, немов казка…

На руїнах імперських держав, що розсипалися з кінцем світової війни, повстають молоді, національні держави. Російська революція і Берестейський мир приносять волю Наддніпрянській Україні. Там повстає Українська держава, а Галицька Земля доживає останні хвилини, під „опікунчим" дахом Австрії. Події котяться бистрою хвилею. 18-го жовтня збирається у Львові Національна Рада. Надходить пам’ятна ніч 1-го листопада. Велика це була ніч! Вона бачила всюди, по містах і селах, громади та відділи селян, робітників, молодь – усіх з блакитно-жовтими лентами на раменах і зброєю в руках. Це родилася Українська Галицька Армія. Великий чин, не чуваний сотнями літ, доконався цієї ночі!

А як зійшло сонце раннім ранком дня 1 листопада, з башт і веж міських заведень, із домів та церков Галицької Землі, замаяли блакитно-золоті прапори. Усі державні установи, всі найголовніші місця в руках молодої Національної Армії. Національна Рада проголошує Західно-Українську Національну Республіку. На українській землі – Українська Держава!

І сповнилася ця велика національна правда, що взяла своє обличчя від Великого Володимира, що гнала на Босфор козацькі чайки, що за неї боровся Хмельницький і умирав Мазепа, що освічувала темні царські та цісарські тюремні келії тисячами тихих і забутих героїв. Ота велика правда, що без неї нація перестає бути собою, тратить своє імення та стає бездушною етнічною масою, юрбою рабів, погноєм розкішного життя переможців. Вона втілилась в живу дійсність на цілій Українській Землі, під спів вільної воскреслої пісні. А була це пісня гармат і скорострілів, що сіяли смерть, щоб народилося нове життя. Бо, мов чорна хмара, насунули вороги. Із заходу і зі сходу. Почався бій. Завзятий бій по цілій Україні. Пропам’ятний листопад 1918р., і славний цей листопад!

На вулицях Львова розгорілась боротьба на життя і смерть. Кожний камінь кров’ю облитий. Це боролося наше вояцтво. Це соколи наші – Січові Стрільці, це наша шкільна й робітнича молодь. Головний залізничний двірець, пошта, сейм, цитадель, Народний Дім – це мовчазні свідки нашої слави. Як багато могли б вони нам розказати.

А на Наддніпрянській Україні Січові Стрільці в Білій Церкві раду радять. „На смерть підемо, а запродатись не дамо!" І в цій святій вірі, в цій великій посвяті пішли Вони. Та диво! Замість смерті – перемога! Велика перемога! Київ добувають! І прапора сплямити не дали! Славний листопад!

Тому святкуємо його, як загальнонаціональне свято, як свято боротьби, як Великий День перемоги правди над темрявою, волі над неволею, як велику перемогу Ідеї Української Державності. Цей Великий День хай буде прапором, що поведе нас до нової боротьби та до остаточної перемоги!

Де ж причина, що впала наша молода держава? Виною тут була наша недозрілість. Наша Нація не встоялась державою, бо ще сама себе не віднайшла як самоціль. І доки цієї правди не пізнає ціла нація й кожний її член зокрема, доти Україна каратиметься у неволі. Так! У кожного з нас повинна зродитися як фізична потреба тільки одна правда: Самостійна Соборна Національна Держава!

І ця держава в нас була. Зараз тільки спомин залишився. Українську Державу розшматовано. Ворог залізним чоботом придавив та засів самопевно із гарматами, танками та новітнім озброєнням на грудях розтерзаної України. І пересічній людині стає безнадійно страшно, коли серед теперішніх обставин стане думати про нашу майбутню державність. Бо де ж таки? В 1918р. була в нас своя армія, амуніція, ціла земля у наших руках, а ворог ослаблений. А сьогодні?

Та воно не страшне нам! Була колись і царська багатомільйонна армія, був німецький і австрійський чобіт, а Великий Дух поневолених народів, велике бажання волі перемогло. Це ми знаємо; та знаємо більше: Українська Армія, оцей чинник, що являється необхідним для революційної акції, не перестала існувати враз із закінченням українсько-польської й українсько-большевицької війни. Ми знаємо, що вона дальше існує, живе, творить!

Християнство, що опанувало світ, вийшло із катакомб. І з цих же катакомб вийде у свій час і велика Українська Армія, що прочистить цілу українську Землю від ворогів. Наше військо живе! Воно творить безпосередню, живу тяглість незнищимої Української Армії. Воно взяло на себе сповнення заповіту 1918 року: відбудову Української Держави й криваву відплату.

Тому сьогодні святкуємо 1-ше листопада, не плачем над могилами. Бо ці могили – це наша осяйна слава, слава невмирущого народу, новонароджена Богданова слава, що після трьох сотень літ знов залопотіла крилами блакитно-жовтого прапору над українською землею.

Тож святкуймо 1-ше листопада як радісне свято, хоч святкуємо його над Великою Могилою. А вона говорить до нас німими тисячними голосами: „По мені ходить ворог брудними чобітьми; я лежу поганьблена, в нарузі, й досі непімщена". Чуєш, що говорить тінь Твоїх братів, убитих Твоїм паном? Їх тінь, їх молода кров, пролита у святім бою!

Тому, доки не сповниться справедливість, доки кривда не буде пімщена, доти не будеш мати спокою й не глянеш ясно в очі своїм братам й цілому світові. Будеш опускати очі, як людина обдерта з національної честі! Яка вона має бути – цього навчив Тебе сам ворог! Кожен Твій подих, кожен крок має мати цю ціль! Хай день, який святкуємо, буде днем великої, одностайної присяги на криваву помсту над катами.

До народної помсти треба шляхетних душ. Українець давнього типу з дореволюційною психікою не сповнить цього діла. Та давній тип вимирає, а на його місце стають кадри нових, молодих людей, що мають душу, зроджену в листопадових днях, випалену в огні боїв, людей, яких напрямною життя стала Вільна Українська Держава. Вони збудують її. Від 1-го листопада 1918 року минає десять літ.

Товариші! За нових десять літ мусимо святкувати Великий День на нашій вільній Землі у Самостійній Соборній Українській Державі.

Дещо про діяльність і плани УВО

На протязі восьмилітньої діяльності Української військової організації доводилося їй переживати різні моменти: моменти підйому та зросту та моменти зневіри й занепаду.

Впливали на це різні причини. Докладніше над цим замислюватися зараз годі; надто сильно тяжить ще кулак польського займанця над нашим народом. Віримо, що прийде ще час – і він уже недалекий – коли Українська військова організація зможе скласти звіт зі своєї діяльності перед широкими масами нашого народу, зокрема ж, одверто подати загалові відомості про особи, що складали організацію, про умовини й методи загальної акції, про здобутки й невдачі організації, як теж і про це, хто був їй помічним, а хто старався її розбивати. Цієї, так би мовити, генеральної сповіді, УВО не боїться, бо вона свідома цього, що досі старалася вона зробити все, що в даних умовинах було можливим. А умови її праці не легкі, бо вже сам характер УВО як організації революційної та підпільної не давав і не дає їй можливості вести роботу так правильно і послідовно, як це може мати місце в легальних і явних установах чи організаціях. Загальновідомо, що після кожного, хоч би й найменшого, виступу Української військової організації, польська окупантська влада з притаманною їй скаженістю докладала всіх зусиль, щоб „оконечно її зліквідувати". Обшуки, арешти, провокування процесів, вживання провокаторів і практик гідних большевицької чрезвичайки – це ці методи, що ними йшла та йде польська дефензива, польська влада й ціле польське громадянство проти тих, щодо яких було або є хоч би найменше підозріння, що вони належать до УВО.

В таких моментах усе, що польське тішилось, що, мовляв, врешті їм вдалося скрутити голову цій „гайдамацькій гідрі". Все ж таки довго не тривав ніколи такий тріумф, бо хоч УВО чи то з тактичних поглядів, чи змушена до цього обставинами, на деякий час припиняла свої виступи, то тільки тому, щоб після акції польської дефензиви й після її перевірки почати дальшу діяльність, впроваджуючи до неї, на основі набутого досвіду, все нові поправки й поліпшення.

Безумовно, що в ході діяльності та розвитку УВО були, є та, може, ще будуть різні помилки і промахи. Цього УВО не приховує та не думає приховувати, бо вона є свідома, що там де праця, мусять бути теж і промахи, особливо в такій дуже складній діяльності, як пропагування і підготовка революційного зриву і як підпільна боротьба із сто разів сильнішим противником. Піддаючи свою діяльність постійній самокритиці, вона приймає й критику, відкидаючи з неї все руйнуюче й провокаторське. Українська військова організація не закриває очей на дійсність, вона дає собі точну справу із цих надзвичайно важливих завдань, що вона їх на себе взяла, та має сміливість взяти відповідальність перед теперішністю й перед майбутністю (бо майбутнім припаде завдання видати об’єктивний осуд про роль й діяльність УВО) за реалізацію цих завдань.

УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде вирішальним у її діяльності. Вона свідома також, що в цій її діяльності буде вона наражена на атаки й наклепи навіть з боку Українців, й це таких, що за юдин гріш служать чужим і ворожим Українському Народові інтересам. До всіх них буде УВО ставитися й надальше як до «сміття Варшави» або «грязі Москви» й на їх вкрай демагогічні й брехливі наклепи, що ними вони, за наказом, з горя, послуговуються, відповідатиме не полемікою та дискусією, але ще більш інтенсивною діяльністю.

Також не думає УВО служити інтересам інших народів. Рівночасно одначе УВО свідома того, що не тільки її завданням, але й обов’язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаганду, щоб підготувати відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву Українського Народу.

УВО не робить терористичну діяльність виключним своїм завданням. Не є вона також, як це польська окупантська влада намагається весь час пропагувати, ніяким розвідчим центром. Ні! Ще раз ні! УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву Українського Народу із остаточною метою – створити власну національну самостійну й об’єднану державу. Як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов’язком переводити вже планову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця. В цій підготовці знов звертає вона свою пильну увагу на всі ці можливості, що з ними доведеться Українському Народові зустрітися, так у випадку самостійного зриву, як теж при внутрішніх потрясіннях у самій Польщі, а також на випадок конфлікту Польщі з її сусідами чи при вибуху щораз більше назріваючого світового конфлікту. УВО намагається на всі ці випадки мати не тільки готовий, випрацюваний план, але, більше того, перевести підготовку кадрів, що були б здатними зразу охопити повсталі маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до переможного кінця й це до такого, що не тільки приніс би українському народові власну державу, але й створив би збройну силу, готову й здібну боронити цю державу перед ворогами.

УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й не сміє допустити до цього, щоб грядущі події заскочили український народ непідготованим, як це мало місце в роках 1917-18.

УВО і орієнтації на Польщу й Москву

Українська військова організація, що поставила собі за завдання пропагувати загальнонаціональний зрив Українського народу проти займанців і як організація, що проводить конкретну підготовку цього зриву на західних українських землях, йде й мусить йти з усіма шарами народу й серед них поширювати свої ідеї. Для неї не можуть бути прийнятними настрої мас, бо саме від цих настроїв залежить, як широкі маси ставитися будуть до займанця взагалі, зокрема ж, вирішальній хвилі. Від цього знов залежатиме, чи стремління УВО увінчаються в кінцевому результаті успіхами, чи ні.

Українська військова організація буде тому впливати на настрої народних мас та ширити дух активізму й непримиренності супроти займанця. Тому, в своїй як пропагандивній, так і конкретній підготовчій діяльності до загального зриву, Українська військова організація виступає й надалі буде виступати як найрішучійше проти всього, що цей дух боротьби й витривалості могло б захитати. До таких надзвичайно небезпечних проявів як для революційних настроїв взагалі, так і для підготовки зриву зокрема зараховує Українська військова організація нічим невиправдані надії й орієнтації на чужу допомогу, що вже від довгих літ є в нас модними. Їх вплив помітний навіть серед нашої заокеанської еміграції, якої завданням, силою вже цієї ролі, яку відігравали заокеанські еміграції інших поневолених народів, є стояти непохитно на сторожі найвищих ідеалів нації.

В нашім громадянстві існує кілька таборів, з яких один творять ці, що орієнтуються на Польщу й ждуть від неї, що вона для „гарних очей" українців піде зі своїми військами проти більшовиків, під прапором визволення Українців з-під більшовицького чобота, знищить більшовиків і принесе як дар Українському Народові Українську Державність над Дніпром. У своїй глибокій вірі в щирість, що більше, серйозність польських задумів і в силу Польщі провести це завдання, забувають ці людці про західноукраїнській землі й твердять, що не можна прецінь за Монастириська, чи Куликів починати сварку з Поляками тоді, коли Пілсудський береться за завдання віднови „сильної Української Держави". Є між цими людцями навіть хитруни, що справді дуже тихо, щоб, Боже борони, не почув який Поляк, твердять, що коли, при допомозі Польщі, стануть вони сильною ногою на території України, коли вже буде Українська Державність й вони саме будуть мати в ній владу, то тоді визволення західних земель буде тільки питанням дуже короткого часу. Забувають, мабуть, при цьому хитруни, що мають вони до діла з далеко від них більшими хитруном Пілсудським, який не в тім’я битий і дуже добре знає, чого він хоче з цілою зграєю його лєгунів, вихованців другого відділу генштабу, в яких у кров і кість всмокталася провокація. Їх перемогти в хитрощах нашим хитрунам буде, мабуть, важко.

Бо на ділі Польща й Пілсудський ніякої Української Державності не хочуть, що більше в інтересі Польщі є й буде, не допустити до ліквідації більшовицького режиму на Сході, бо тільки як довго там ще існує більшовицька влада, так довго може Польща бавитись у великодержавну політику, видурювати для себе кредити й грати роль жандарма, оборонця заходу перед сходом.

Пілсудський знає добре, що тільки Україна може розвалити Польщу, і, як добрий політик, шукає він собі саме Українців, що допомогли б йому здержати цей природній розвій подій. В 1920р. думав ще Пілсудський здійснити, й це при допомозі деяких українських кіл, стару ягелонську ідею „Польскі од можа до можа". Після сумних досвідів він, одначе, це закинув і сьогодні мріє він щонайбільше про захоплення для Польщі ще деяких територій Поділля й Волині та прилучення їх до Польщі, щоб в цей спосіб дійти в посідання цукроварних теренів, які дали б йому змогу балансувати польський державний бюджет.

Є натомість божевіллям думати, що йому зараз залежить на справі хоч би навіть буферної української держави. І коли, на випадок більшовицько-польського конфлікту, він навіть рішиться творити українські частини, модерних яничар, то зовсім певно зрадить їх в більше ще ганебний спосіб, як мало це місце в 1921 р.

А втім, коли дійсно доля й майбутність Української Нації так глибоко залягла в душу Пілсудського та його легіонерів, то відбудову Української Державності повинні б вони почати від того, що вже лежить у їх спромозі. Що ж однак ми бачимо на наших західних землях? Чобіт польського вояка, жандарма, поліцая й урядовця щораз сильніше придушує Українців. Нищиться школу, унеможливлюється економічне піднесення, більше того, забороняється навіть назву „український". Все це факти, яких глядачами є всі ці панове, що сидять у Варшаві й хочуть підготовлювати польську воєнну імпрезу, во ім’я визволення України з-під більшовицької кормиги.

Рівночасно ж Українська військова організація вважає конечним звертати увагу теж на другу породу наших політиків, що, або щиро й переконано, або просто за гроші, ширять т.зв. орієнтацію на більшовиків, при чому вони залюбки, для прикриття своїх ганебних намірів, покликуються на Радянську Україну, на те, що Радянська Україна є прецінь державою, на українізацію і т.п. і врешті, що радянський український уряд визволить західні землі з-під Польщі.

Щоб не було подібного в нас, як в 1923р. (під час орієнтації на Антанту) розчарування, треба ствердити вже зараз певні факти, а саме, що московський більшовицький уряд ніякої війни не хоче і не думає вести, більше того, московський більшовицький уряд прилучення Західних Українських Земель, зокрема ж Галичини, до України не хоче й цього боїться. Теперішній т.зв. Український Радянський Уряд є нічим іншим, як сліпим знаряддям у руках кремлівських можновладців і нічого без його схвалення не зробить. Справді, серед мас Придніпрянської України є сентимент до братів у Галичині й на Волині, більше того, час від часу вибухає там стихійно гаряче бажання прилучення цих земель до матірного пня, то все це діється проти волі уряду, й кожний такий вияв протесту проти польських насильств радянський уряд, за наказом із Москви, негайно придушує, мовляв, не хоче викликати ще раз загострення з Польщею.

І подібно як Польща, що акцію визволення Українських Земель над Дніпром повинна б почати від себе, так теж більшовики, коли б дійсно в них були щирі наміри відносно прилучення західних українських земель до України, то вони, замість допомагати проблематичної вартості КПЗУ, замість розкладати український народ всякими платними й ad hoc твореними партіями, повинні б підтримувати український народ в цілому, в його важкій і нерівній боротьбі з польською займанщиною. Допомога нашому шкільництву, нашим економічним установам, допомога з метою стримування колонізації українських земель польськими мазурами-зайдами, це були б докази щирого бажання більшовиків допомогти Українцям. Все це є найкращим доказом, що не во ім’я злуки українських земель і не для добра Української Нації ведуть більшовики свою каїнову роботу. І тому теж, доки в українському уряді сидітимуть недійсні представники українського народу, а посланці Москви, й доки цим самим цей уряд вестиме замість політики, що відповідала б інтересам всього українського народу, шкідливу й чужу нашому народові політику, так довго всякі орієнтації й надії на цей уряд будуть недоцільними й шкідливими.

Все це показує, що всякі орієнтації, чи то на Польщу, чи на більшовиків, є безпідставними й для українського народу шкідливими, й тому УВО мусить з ними, як такими, боротися.

Наші вороги

Нашими ворогами є не тільки всі окупанти українських земель. Є ними рівно ці одиниці й групи серед українського громадянства, що запродалися окупантам та ведуть свою підлу роботу за їх вказівкам. Це т.зв. “хруні”. Не один з них вже згинув із караючої руки члена УВО, бо це найгірша язва на народному тілі.

Та не тільки вони є нашими ворогами. Є ними далі всі ті, що під різними політичними кличами ширять орієнтації на одного із окупантів. Вони виходять з того положення, що український народ не може успішно боротися рівночасно проти Польщі й Москви й тому мусить з одним із ворогів заключити союз і при його помочі будувати Україну. Як не наївні є ці орієнтації, все ж таки вони небезпечні тому, що коли одні – комуністи та їх комбатанти – поширюють між українським народом фальшиві надії на Москву, то рівночасно другі – табір УНР. – ширить такі самі надії на Польщу. Кожний із цих таборів узалежнює творення української держави від допомоги одного із окупантів; і в кожного із них стоїть на першому місці ширення прихильних настроїв для свого патрона (Москви або Польщі), на удержанню якого він знаходиться. І тому, що оба ці табори, рівночасно працюють – один в користь Москви, другий дається на витворювання прихильних настроїв і до Москви й до Польщі. Коли візьмемо під увагу, що самостійність українського народу не тільки не потрібна ні Москві, ні Польщі, але, що більше, небезпечна для них, бо загрожує їх існуванню, й що, ні Москва ні Польща не будуть боротися за створення української держави, а тільки, що самостійність мусимо ми самі вибороти, й то вибороти війною із всіма окупантами, то стає ясно, що ширяння надій на допомогу наших національних ворогів та пропагування москвофільських і польськофільських концепцій, підтинає в корені ідею самостійності і соборності Української Нації, гасить в народі Дух боротьби проти окупантів та робить народні маси до збройної розправи з ворогом нездатними. Тому й один і другий табір є нашим ворогом.

Однак є ще один рід наших ворогів серед українського громадянства. Це угодовці, що прикриваються плащиком т.зв. „реальної" або „позитивної" політики. Хто ж це такі є ці угодовці, або як вони себе називають „реальні політики"? Це слабодухи, яких не брак в ніякій нації, що тремтять за свої посади; це пережитки нашого минулого, що не можуть умістити себе в нових умовинах боротьби на життя й смерть з польським наїзником; це врешті наслідки нашого довгого поневолення – раби, що в їх природі є стирати кому-небудь порох із ніг. Не диво, що на їх чолі стоять деякі наші колишні посли до австрійського парламенту, славні з того, що навіть після розпаду Австрії не хотіли відірватися від цісарського престолу, та для яких проголошення самостійності галицької держави було великою несподіванкою.

Угодовці є більш небезпечні, ніж згадані вище „орієнтаційні" табори. Бо коли останні й не дуже то приховують, що є на утриманні окупантів, і до концепцій союзів з ворогами підходять насправді із хибним купецьким розрахунком, мовляв, „ми вам Західну Україну, а ви нам творіть Велику Україну", або „ми вам комуністичну пропаганду, а ви нам федеративну державу із українізацією", то „реальна" політика угодовщини полягає у тому, щоб віддати український народ на цілковиту ласку і неласку ворога. Вони так і пишуть: „Ніяка держава на світі не дасть собі видерти нічого, поки ці, що домагаються від неї чогось, не признають, що крім прав, які хочуть мати, мають і обов’язки. Одно й друге міститься в поняттю лояльності" („Нова Зоря".) Ворог – переконують угодовці – у визнанні нашої лояльності й відданості піде на поступки й буде кидати нам охлапи, а ми ці охлапи будемо брати. Після поглядів „реальних політиків" – ліпше охлапи, як нічого! Ці глубокомудрі політичні тези, з яких так і б’є в очі політичний анальфабетизм, наївність, рабська психіка, безсилля та надії на ласку ворога, прикривають угодовці серпанком ідеї та добра українського народу. І цим вони небезпечніші від „орієнтаційних" таборів. Та не тільки цим. Бо коли ці останні не ризикнуть формально із української державності, без огляду на це, які форми й зміст на ділі ця „державність" буде мати, як рівно ж не виступають проти війни, повстання чи чинності й на їх місце ставлять „охлапи", та щонайбільше пишуть, що „нам у Польщі належиться автономія" („Нова Зоря"), але виступають якнайрішучіше проти війни, революції та взагалі нелегальності. Це, на їх погляд, або теревені, або шкідлива злочинна робота. А що охлапи неможливі без лояльності, а лояльність без занепаду революційності, „реальні політики" кладуть натиск (так, як і ляхи!) на пацифікацію Західних Земель України, отже стараються придушити революційні настрої, а натомість ширити угодовські.

І тут вони зустрічаються з Українською військовою організацією, метою якої є якраз ширити в масах українського народу революційний дух, підтримувати боєздатність народних мас та їх відпірність проти ляської навали й дбати, щоб ці маси не звикали до польського п’ястука. Тому не дивно, що угодовці стараються не тільки сплюгавити революційну ідею взагалі, але й шкодити носієві цієї ідеї – Українській військовій організації. А роблять вони це, чи то явною пропагандою в пресі, чи то скритим ширенням пліток і наклепів, як на УВО, так і на поодиноких її членів, та в цей спосіб намагаються витворювати неприхильні для УВО настрої.

Не думаємо реєструвати виступів угодовців проти УВО, як і не думаємо реєструвати всіх угодовців. Бо угодовці не творять якоїсь суцільної організації; вони розкинені по різних журналах і часописах. Одні із них ведуть свою злочинну роботу явно, другі приховано. Та одні й інші отруюють кличами лояльності й рабства українську суспільність; одні й інші виступають проти УВО. Тому одних і інших мусить УВО якнайрішучіше поборювати.

Бо не розкладом, не безсиллям, не рабством й лояльністю, але максимальним опором та найбільшою напругою сил можемо боронити старі й здобувати нові позиції на Західних Землях України. Звідси відбуті й плановані походи на Київ; звідси нищення українського шкільництва й економічних установ; звідси колонізація; звідси похід на всі ділянки суспільного життя; звідси похід навіть на слово „український". Лояльність супроти Польщі – це зламання опору, це перший ступінь до цілковитого закріпачення, це відмова від минулого і майбутнього української нації. Коли цього бажають ляхи, то не сміємо ми із власної волі й охоти йти, як барани, на заріз! Річ не в автономії, ані в адміністрації. Навіть коли б польська адміністрація на Західних Землях України була бездоганна, ми не могли б погодитися із нею ніколи тому тільки, що вона польська, тому, що не ми є суверенами на своїй землі, що не ми є всевладними господарями в своїй хаті! Італійці в Тіролі, і Французи в Ельзасі й Лотарингії і Ірландці мали колись у ворожій займанщині бездоганну адміністрацію: все ж вони із нею боролися, бажаючи хоч би й гіршої, але своєї, суверенної! Не хочемо й ми польської автономії і польської адміністрації, тим більше, що польська адміністрація, сама по собі кричить про помсту до неба! Та зрештою ні ірландці, ні поляки із цим самим Пілсудським, до якого звертаються очі угодовців, ні серби, ні хорвати, словінці, чехи, словаки, італійці в Австро-Угорщині, ні всі народи, що створили на терені Росії самостійні держави, не доходили до своєї самостійності через ловлення охлапів, ані через автономію, тільки через збройну розправу із ворогом: через війну, повстання або революцію. Щоби здобути незалежність українському народові, підготовляймо збройну розправу, а не угодовщину. Пам’ятаймо, що український народ творив свою державну традицію і проголошував свою самостійність серед крісових і гарматних стрілів! Як довго стріли лунали, так довго існувала українська держава! Зброєю можемо її воскресити, а не охлапами, не автономією, не „реальною політикою", що зав’язує шнур на шию українського народу!

Хто поступає протилежно – той ворог українського народу, і той – ворог УВО.

Терор як засіб самооборони

Терор – це найстрашніша зброя в руках підпільної організації. Це заразом її остаточний і найсильніший аргумент, коли всі інші вже вичерпані, або коли наперед відомо, що вони будуть безуспішні. Сам характер терористичної боротьби, яка вимагає, з одного боку, проливу крові, з другого – потягає небезпеку, а то й страту жертвуючого собою члена організації, приневолює організацію братися за цю зброю в крайніх випадках, та взагалі до справи терору підходити якнайобережніше. Не диво тому, що справа терору викликала в різних підпільних організаціях передвоєнних часів надзвичайно пристрасні суперечки, й то як відносно потреби й доцільності терору, так і його впливу на революційний рух та його моральні основи. Однак без огляду на таку чи іншу теоретичну постановку справи терору, само життя приневолювало організації раз по раз хапатися за цю зброю.

Річ у тому, що як довго ворог буде застосовувати найбільш жорстокі способи боротьби, як довго не буде дотримуватися таки своїх власних законів, а буде топтати елементарні людські права, й як довго не буде можна стримати його від цього всіма іншими способами, так довго є необхідна самооборона за допомогою терору. Терор як засіб самооборони має всебічне виправдання, зокрема, він є етично виправданий. Один із західноєвропейських публіцистів пише: “Бувають у житті народів, подібно як у житті поодиноких людей, ситуації, коли ми змушені робити в дусі „первісного стану природи”, якщо тільки не бажаємо згинути. Це визнає навіть сьогоднішнє законодавство, яке дає право конечної самооборони. Коли гніт і нищення прав народу переходить межі, тоді й тут приходить стан „первісної природи". В таких обставинах виступ поодиноких осіб, у якості месників за потоптане ногами право, можна привітати в такому самому значенні, в якому вже давно був схвалений постріл Вільгельма Теля. Світ завжди в подібних випадках уміє розрізнити, чи має він до справи із одним голим актом насильства, чи із актом, що відбиває в собі настрій всього народу".

Розглянемо справу ближче. Ворог, що має свою державу, апарат, гроші, військо і поліцію, здавалось би, повинен вести боротьбу із внутрішнім ворогом законним способом, отже, так, як це сам собі вказав у законах. Здавалося б, що засоби державного ворога не будуть тотожні із засобами одиниці-садиста чи дикуна. Здавалося б, що протизаконне насильство має межі, що їх творять примітивні людські права. Та воно не завжди й не у всіх державах так буває. Передвоєнна „тюрма народів" – Росія – служить на це неабияким доказом. Післявоєнна „тюрма народів" – Польща – є іншим таким прикладом.

Візьмемо хоча б один факт: поводження із в’язнями. Потрапляє революціонер у тюрму на довший проміжок часу. Вже сама ця подія для людини нещаслива: найбільші вигоди в тюрмі не заступлять найбільш безталанного існування на волі. Та ще ніяка підпільна організація не протестувала проти цього, що її член попав у тюрму. Коли однак державний ворог за допомогою своїх слуг не тільки топче всі права, що їх гарантував арештованому як громадянинові, але коли поступування із ув’язненим – це наруга над людською гідністю й, що більше, коли він перетворюється у звіра, тоді положення цілком змінюється. Візьмемо Польщу. Незважаючи на те, що ціла державно-поліційна система є такою, що жоден Українець не є певний, чи його будь-якої миті, без найменших законних підстав не замкнуть у тюрму, незважаючи на масові арешти невинних людей, річ небувалу в західних державах; не зважаючи на те, що, як правило, тримається арештований у слідстві в 4-5 разів довше, ніж дозволяє найбільший законний реченець; незважаючи на односторонність судів і засудів невинних людей, – чи не вражає те, що майже не було політичного процесу, де в’язні не виборювали б собі остаточним своїм засобом – голодівкою – законом признаних прав?!. Таких голодівок було не раз кілька в одному процесі! Державні органи стараються якнайбільше дошкулити політичним в’язням: їх саджається у вогкі келії, між найгірше шумовиння, а то й венерично хворих, не дозволяється передавати домашній харч, забороняються побачення з родиною, не дається їм прогулянок, книжок і т.д. Все це діється в судових арештах. Історія польських поліційних арештів являє найжахливішу картину середньовіччя: зневага на кожному кроці, побої, більше того, тортури найбільш вирафінованими способами – виривання нігтів, впомпування води до шлунка і т.д.; арештованих робиться каліками на ціле життя, а випадки смерті політичних в’язнів, по виході із тюрми, зачинають бути на деннім порядку. Що більше, історія ляських арештів нотує закатування в’язнів на смерть.

Чув хто, щоб яка підпільна організація у світі поводилася у цей спосіб із поліційними посіпаками, яких дістала в свої руки й яким мала можність відплатити за подібні звірства? Кілько було б тоді крику в світі з боку ворогів і з боку своїх людей! Саме безкарність таких вчинків у державному апараті свідчить, що маємо тут до справи із цілою системою зовсім свідомо, хоч й беззаконно, веденою таки самою державою. І цьому фактові не перечить обставина, що держава нерідко припиняє на довший чи коротший час, чи в поодиноких місцях, дотеперішні насильства, бо оскільки робить це, то робить під примусом.

Тут саме приходимо до важливих висновків. Як довго держава не натрапляє на ніякий опір, як довго її звірства зустрічаються із мовчанкою, так довго насильства, не тільки не кінчаться, але навпаки, набирають щораз то більш диких форм. Недостатність опору, мовчанка противника – це доказ його слабкості. Слабкість противника додає тільки сміливості державному ворогові, що є тоді певний повної безкарності. Тактика, отже, приймати удари й не відповідати на них – згубна тактика й для поодиноких людей, і для організації, і для народу.

Що може бути опором? В першу чергу – голодівка арештованих, висунення справи оборонцями, дальше – протест цілої суспільності, розголошення в пресі, друк книжок за кордоном, порушення міжнародних чинників, демонстрації в краю й за кордоном. Часом, одне чи інше допомагає, в залежності від сили чи розголосу справи й від вразливості держави на публічну думку, свою й чужу. Однак, часом, не допомагає й це, тоді, коли держава чується занадто сильною та почуває слабість гнобленого. Тоді, звичайно, починаються ще гірші репресії: масові арешти, криваві масакри демонстрантів, збільшені побої в’язнів, збезчещення арештованих жінок і т.д. – усе має на меті, щоб репресіями придушити дух опору й протесту.

І саме це є хвиля, коли терор необхідний. Тоді всякі моральні скрупули зникають. Голоси про „любов ближнього", „пролив крови", „гуманізм" стають смішними; аргументи про „шкідливий вплив терору на політичне виховання народу" – безглуздими; докази, що „терор ізолює революційну організацію і засуджує її на невдачу", – обурливо наївними. Бо оскільки справжня любов ближнього справжній гуманізм наказують покласти кінець звірствам і жертвам, оскільки справжня мораль приневолює припинити наругу над елементарними людськими правами, оскільки честь поневоленого народу не має бути сплюгавлена, революційний дух здавлений в корені й у цілості, тоді варто сягнути за останнім аргументом. Гарні слова пішли із вітром. Тепер черга на свист револьверних куль і бомбові вибухи.

Терор, отже, сам в собі не менш моральне оправдання тому, що є він відповіддю на насильства ворога. Терор в цьому розумінні – це не насильство. Терор – це сила, що стає в обороні людських прав проти безкарного насильства, що топче їх. Сила, що стримує руку насильника, – не є насильством, а навпаки – боротьбою із ним. Тому терор дістає повний свій зміст тоді, коли належна відплата зустріне кожний акт насильства ворога. Належна відплата представникові системи нищення й насильства стане відлякуючим прикладом для його наступника. Тому в тяглості терористичної акції лежить її здорове підґрунтя. Терористичний акт – це акт всенародного осуду. Терорист – це один із суддів, що, жертвуючи собою для загального добра, во ім’я закона „Salus populi – suprema lex" (добро народу є найвищим законом), виступають проти тиранії й виборюють для народу волю.

Не треба доводити, яке велике значення мають такі акти терору; вони не тільки рятують честь нації, не тільки карають ворога, не тільки підносять престиж підпільної організації, але й схвалюють революційний Дух мас, збільшують енергію їх провідників, підривають в масах віру у всесильність ворожої держави, яку потрясають, й, більше того, вони ширять дезорганізацію й паніку в рядах ворога. Бо терор, як правило, звернений проти провідних осіб ворожої держави, проти чільніших представників системи грабежу, кривди й насилля, проти тих, що найбільше репрезентують цілу її гниль. В цьому й успіх терору, бо, вдаряючи чи то в провід, чи у важливу частину ворожого апарату, доводить до стану понервування й страху та підкопує самовпевненість як ворожих державних верхів, так і низів.

Ми затримались довше, над безправствами ворога в поводженні із в’язнями. Та це лише частина системи національного гніту в Польщі. Погляньмо на справу шкільництва, утиску культурних і господарських установ, на справу колонізації наших земель, подивімося на нищення наших церков, на безкарну самоволю по наших селах місцевих кациків та ляських жандармів. Польща засудила наш народ на культурну й господарську смерть, обернула наш край у країну страхіть, а населення у рабів. І коли у відповідь на грабування наших земель йшли з димом двори ляських поміщиків і маєтки мазурських зайд, коли рука УВО покарала грабаря українського шкільництва Сочінського, коли летіли у повітря основи ляської влади – постерунки жандармерії, коли із караючої руки УВО гинули провокатори (Гук) та ляські запроданці (Твердохліб і інші), коли револьверні постріли й бомби були спрямовані проти голови ляської держави при вступі на українську землю, – чи не був це вияв всенародного засуду, чи не носить цей засуд у серці кожен Українець?!

Безперечно, терор – заслабкий засіб, щоб усунути ворога з наших земель; це, врешті, не його завдання. Це зробить повстання й війна. Та терор досить сильний, щоб осягнути ціль самооборони. Не треба приписувати йому більшого значення, ніж він має й може мати; це значення, що він має, цілком виправдовує його необхідність. Терор, як пише один із чужинців, „піднімає почування людської гідності у всіх понижених і поневолених та очищає атмосферу загальної вимушеної підлеглості. Кожний терористичний акт за кожним разом показує, що не можна придушити в народі устремління до свободи". Політичне значення терору, додамо ми, полягає в цьому, що він витворює стан напруження, непевності й провізорії, усуваючи тим самим, основи для закріплення ворожої влади на землі поневоленого народу. Терор підриває авторитет і силу ворожої держави та скріплює самопевність поневолених мас. Чи збройний опір, демонстрований у листопаді, українських мас в одвертім бою із поліцією не підніс їх приниженої гідності та не захитав самовпевненість ляхів? Маса досі діставала тільки удари від ворога; тепер вона почала і йому наносити удари. А це факт важливий. Він свідчить, що щораз більше закріплюється переконання, що не безсилля й мовчанку слід протиставляти лихові, а навпаки, силу й найбільший опір та, що там, де починається насильство й де не помагають слова, залишається одинокий успішний засіб – терор.

Терор як засіб агітації

Значення терору як засобу агітації має не менше значення, що його має терор як засіб самооборони поневоленого народу. Бо коли в останньому випадкові йдеться про те, щоб покарати насильника за його безправства й відстрашити перед ними інших, то в першому йдеться про те, щоб звернути увагу саме на ці безправства як широких мас свого народу, так і світу. На ділі кожний терористичний акт виконує рівночасно ці два завдання: самооборони та агітації, хоч не завжди ці два моменти грають однакову роль. Так прим. вбивство провокатора Гука було диктоване потребою покарати провокатора за дотеперішні злочини, припинити його подальшу діяльність та відстрашити інших перед провокаторською роботою, отже, виступав тут у першу чергу момент самооборони; обставина, що атентат зверне увагу світу на відносини в Галичині, не була вирішальною при підготовці замаху, хоча агітаційний момент мав місце, грав однак другорядну роль. При замаху на Собінського було якраз навпаки: найперше розходилось про те, щоб розворушити свою й чужу публічну думку та звернути увагу на справу українського шкільництва під ляським чоботом. Хоч момент самооборони відігравав тут не маловажливу роль, все ж таки, на першому місці виступав момент агітації.

Чому якраз агітації? Чому не пропаганди? „Агітація" – висловився один із російських революціонерів – „це також пропаганда, але пропаганда, що відбувається серед окремих обставин, саме таких, що не звернули б на неї уваги у звичайний час". Власне такий характер мають терористичні вчинки. Вони приковують до себе загальну увагу всіх, без огляду на те, чи це хто хоче чи ні. Треба рахуватися з тим, що не кожна людина має потребу й охоту цікавитися всіма справами свого народу, подібно як не кожного цікавлять відносини в чужому народові. Не кожний також хоче читати пропагандивну літературу й не кожний її дістає до рук. З іншого боку, не кожного переконує словесна пропаганда. Зате звістка про той чи інший атентат блискавкою оббігає світ, звертає на себе увагу й тих, кому вона приємна, й тих, кому вона неприємна, викликає зацікавлення причинами й загальним тлом атентату, викликає різні пояснення та приневолює кожного до роблення відповідних висновків.

Терор як засіб агітації має троякий вплив: 1) на власну суспільність, 2) на суспільність ворога, проти якого він звернений, 3) на світову думку. Розглянемо кожну справу зокрема.

Вплив терористичних вчинків на власну суспільність полягає в цьому, що вони краще, ніж найкраща пропагандивна література будять найбільш сонних і байдужих членів власного народу, вони підривають віру у всесильність ворога, піднімають занепалих духом та найбільшим скептикам дають віру в себе й у свій народ. Коли передові борці йдуть добровільно на смерть за спільну справу, то це примушує слабих духом стидатися за свою бездіяльність; в них будиться бажання не ставати позаду, а жертвувати свої сили для ідеї, для якої інші кладуть голови. Терористичні вчинки спонукають до чину, кличуть до боротьби та запалюють серця кращих людей. Терористичні вчинки, викликаючи загальні міркування й балачки, примушують широкі народні маси політично думати. Часто один терористичний акт може швидше змінити погляди тисяч людей на суть і ціль революційної діяльності як засобу для здобуття волі поневоленому народові, ніж місяці й роки словесної пропаганди, ніж грубі томи пропагандивної літератури. Тому не дивно, що терористичні вчинки підносять революційний дух мас. Вони, з одного боку, очищуючи атмосферу від загрози примирення з ворогом та вказуючи, що тільки боротьбою можна добитися кращого завтра, усувають ґрунт для розвитку „хрунівства" та „угодовства". З іншого боку, вони скріплюють діяльність усіх антиугодових груп і організацій та підтримують настрій хитких.

Агітаційний вплив терору зачіпає і ворожу суспільність. Ця обставина є куди важливішою, ніж могло б здаватися на перший погляд. Не треба доводити, що кожний чин, в якому мають взяти участь ширші маси населення, мусить бути підготований не тільки технічно, але наперед психологічно. Без такої підготовки неможлива ніяка революція, ніяке повстання, ніяке народне зрушення. Жоден народ не може здобути незалежності, коли він не хоче бути незалежним, коли він не вважає свого гнобителя за ворога своєї незалежності, коли він не чує незламної потреби відокремитися від свого ворога. Тільки той народ, що вже є психологічно відокремлений від свого ворога, може взятися за зброю й відокремитися в окрему державу. В цьому лежить завдання революційної пропаганди незалежності й збройної боротьби, пропаганди, веденої словом й чином, в цьому й завдання терору як засобу агітації. Не диво, що революціонери з такою завзятістю поборюють пропаганду угодовства й співжиття з ворогом, уживаючи при цьому й терору, бо вона взагалі унеможливлює визвольні змагання та їх підготовку.

Однак справа власною суспільністю не обмежується; треба заради успіху справи поширити її й на ворожу суспільність. Яка мета цього й як це робити? Не треба зазначати, що словесна пропаганда революційної організації не доходить до ворожої суспільності. Що більше, ворог веде свою пропаганду. Візьмімо за приклад Польщу. Ляхи на всі лади переконують самі себе у цьому, що на «кресах» живе «спокойни рускі людек», який хоче жити тільки з Польщею; що цей «людек» – це, власне, різні польські племена й тому землю, що населяє цей «людек», називають «Малопольщею». За їх запевненням, ніякого українського народу в Польщі немає, а Українці – це «кучка інтелігенції», «вархоли» й «гайдамаки», що дістають австрійські й німецькі гроші на те, щоб ширити неспокої, яких населення «Малопольщі» собі не бажає і т. д. Так переконують ляхи самих себе, своїх дітей, селян, робітників, інтелігенцію, політиків; в Галичині, в Королівстві, в Познані, на Шлезьку, на Помор’ї; в хаті, у школі, у війську, в університеті, з проповідниці, в часописах, в літературі, з сеймової трибуни. Завжди й усюди.

А який наслідок цього? Такий, що у всіх верствах і у всіх поколіннях впоюється почуття власності на українські землі й із цим – почуття обов’язку боронити їх перед зазіханням ворогів.

Який же вихід? Такий, що треба переконати цілу ворожу суспільність, що там, на «кресах», живе народ, що є смертельним ворогом Польщі; що цей народ споконвіку не був польським та, що не дасть себе ніколи спольщити; що він ніколи не погодиться на польське ярмо. Треба переконати ворога про безперспективність співжиття з українським поневоленим народом і про неможливість його знищення. Ворог мусить бути переконаний, що він ніколи й ніякими способами не зможе придушити стремління до свободи поневоленого народу та, що саме український народ є постійною загрозою у межах польської держави. Треба ворога знеохотити до влади над поневоленим народом, зламати віру у свої сили, підкопати його самопевність та знищити в ньому дух заборчості. Треба між ворожою і своєю суспільністю поставити непрохідний мур, який бачила б ціла ворожа суспільність, всі її верстви, кожний її член. Одним словом, треба відокремити ворожу суспільність від нашої й впоїти в неї свідомість цього відділення.

Цього ніякою словесною пропагандою не осягнеться. Цього досягнути можна тільки терором. До словесних аргументів ніякий поляк не буде прислухатися. До терору – всі! Візьмемо приклад із визвольних змагань тих самих поляків. Коли б не вічні неспокої в Королівстві, повстання, розрухи, неперервний ланцюг атентатів, засудів, арештів, то чи польська справа була б голосна, хоч би тільки у самій Росії? Польський терор переконував кожного москаля, що є в Росії народ, якого жоден член не назве себе «русским», який не хоче бути під московським ярмом і ніколи на нього не погодиться; що цей народ буде стало непокоїти цілу державу та порушувати світову думку й що величезна енергія, яка йде на його придушення, буде витрачатись марно. Все це не дало полякам користі негайно. Навпаки, терор тоді шкодив їм, бо був причиною ще більшого гніту й переслідувань та матеріальних втрат. Однак прийшов момент – світова війна та революція, підготовлювана «підземною Росією», – і «привіслянський край» став самостійною державою, бо ціла польська суспільність бажала відділення від Росії, бо в Московщині прийшли до влади нові люди, що не мали вже почуття права власності на польські землі, й врешті, що світова думка була за незалежною Польщею.

Хто ж здобув світову опінію для поневолених тоді поляків, як не передусім польські революціонери? Або чи не завдяки російським революціонерам світ цікавився внутрішніми відносинами Росії? Чи не завдяки їм опінія світу дивилася на Росію як на «тюрму народів»? Чи визвольна боротьба ірландців не зустрічалася із загальним зацікавленням і симпатіями? Чи це не можна сказати й про революційну боротьбу Фінляндії? Подібних прикладів маємо багато, та всі вони вказують, що терористичні вчинки можуть бути могутнім засобом агітації й серед чужих народів. Не треба доводити, яке велике значіння має зовнішня пропаганда, що формує світову думку.

Чи можна дивуватися що ми, Українці, не маємо своєї держави? Ні в нас самих не було розвинене бажання незалежності, ні в москалів, ні в поляків не було знищене почуття права власності на наші землі, ні світова опінія не була за нами. Всі ці недоліки мусимо надолужити тепер. Мусимо змінити психіку нашої суспільності й психіку ворогів та розворушити світову думку. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації; агітації, яка дійде до всіх — своїх і чужих, без огляду на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову думку, знищить до тла надламану вже до цього часу заборчість ворогів. Тоді український народ заживе вільно у власній хаті.

Забагато жертв

Забагато жертв! — кричать філістери на рогах усіх вулиць, по кав’ярнях та навіть в пресі. Десятки зламаних існувань! — нарікають тітки, вуйки, радники, професори. Не приймуть до гімназії або в університет! — плачуть батьки й матері. Легкодушність! — обурюються статечні політики, редактори й інші «батьки народу». Знищують нас матеріально! — змальовують грізні гороскопи просвітяни і економісти.

Всі? Ні. Є теж численні винятки. Але крик, плач, нарікання й обурення помітні в тому таборі, що звик до спокою, що переконаний в тому, що люди живуть на те тільки, щоб займати відповідні посади, й що здобутки дістаються в заміну за «добре виховання», а не виборюються.

Цей табір — а він доволі численний — роздумує: так, ми попали під Польщу. Польща має військо, поліцію, гроші, а ми – бідні й немічні. Немає проте ніякої пропорції між обома силами. Тому Українцям треба триматись тактики лиса. Зближатись до остаточної цілі (бо хто із українців не бажав би України?!), але так щоби — поляки про це нічого не довідалися. Просто їх змилити. Прилюдно робити одне, а потихесеньку друге. Поляки дозволять нам мати організації, дадуть нам кредити, національне життя розвинеться буйно й пишно, й поляки не стямляться навіть, як ми їх за чуба візьмемо й Україну збудуємо. Тільки потихесеньку! Словом, не дражнити поляків, не давати їм аргументів у руки, що ми змагаємо до своєї держави.

Яка нечувана шкода, що ці наші «тактики» не жили літ 250 тому назад. І Мазепа не скривавив би був України, що більше, може б, були вони своєю доброю радою помогли італійцям, полякам, ірландцям і балканським народам. Бо ці сердеги не знали цих новітніх мудрощів і – кривавилися. Сотні тисяч клали в офіру волі. Правда, здобули її, але чи не краще було їм, за рецептом наших мудреців діяти? Біда тільки, що наші мудреці запізно вродилися. Запізно? Не так дуже, бо якраз в момент, щоб нас навчати. І навчають вони: що всяка революційна акція обезсилює народ, що революційна акція в нинішніх обставинах розвою техніки до нічого не годиться, що революційна акція тягне за собою величезне число непотрібних жертв.

Спасибі за науку. Добра вона, але не для українських революціонерів. Так само, як не слухали своїх таких самих «пророків» революціонери інших народів.

Революційна акція обезсилює народ? Один із великих національних вождів сказав: «Поневолений народ обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, але тоді, як гнобитель є переконаний, що поневолений народ не є здібний повстання підняти».

Де істина. Треба тільки вчитатися в історію і можна побачити, що народи, які пішли за радою своїх лжепророків, ставали безтворчою масою, нездатною до нічого, крім ношення кайданів. Гнобителі ж використовували період занепаду й зневіри для того, щоб ще дужче їх нищити. І тільки революціонери-активісти, що їх зроджував вічний закон природи, – закон життя й руху – провадили народи до нормального стану, дійсно нормального, бо нормальність – це не спокій, а боротьба.

І тому українські революціонери будуть боротися без упину, не оглядаючись на жертви, щоб запровадити народ до його мети, а до того часу, щоби примусити ворога не нищити наших надбань не з ласки, а зі страху. Шлях це тяжкий, але єдино можливий.

Не дамо ради? Техніка? А чи ж не стоїть вона до диспозиції й поневоленим? Пропорція сил між обома сторонами була й буде. А чи не безсилою стає техніка супроти абсолютної волі мільйонів визволитись за всяку ціну? Ми кажемо — так! І тому техніка нас не перестрашує й нашого походу до волі не зупиняє.

Але ж стільки жертв! Молодих, найкращих, найбільше надійних?! А це говорять «батьки народу» мало не при кожному арештованому зокрема. Жертв ніколи ще не було забагато у нас. Як приведемо в пам’ять ті сотні тисяч жертв у других народів, що ними вони вистелювали шлях до визволення, то сором нам стане і ніяково. І приходить застанова: надто великими любимцями долі хотіли б ми бути, щоб при таких скромних жертвах здобути найцінніше і найдорожче — державу. Скажете – лягло сто тисяч! Мало! Сотні по тюрмах валяються! Мало! Всього мало, бо на їх кістках і муках ще не виріс буйний цвіт волі. А воля – це такий дивний цвіт, що жадає погною людської крови, людських мук. Вона все спрагнена. І тільки на них вона виростає і пишається розкішним почуванням.

Тому не переконують нас ні плач матерів над долею дитини, що її суджено життя мученика за ідею. Не переконує нас голос обурення «батьків народу», бо з них промовляє не життєвий досвід, а туга за спокоєм. Не переконує нас змальовуваний вічно брак рівноваги сил, бо ми віримо в сили молодої нації, що зірвалась до лету, до волі.

Ніхто й ніщо не стримає нас на нашому революційному шляхові. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б’ється і в кого, окрім самолюбства, живе ще любов вищого роду – любов до Батьківщини.

ЧАСТИНА ІІ

Вступ

Усім нам відомо, що нашу мету — Незалежну Об’єднану Національну Державу – не зможемо добути без боротьби, бо ні один з окупантів не віддасть нам добровільно наших багатих земель.

Тож не треба й дивуватися, коли на згадку про майбутню вирішальну боротьбу виринає питання: яким чином ми, гноблений народ, маємо боротися? Кожний бачить, як сильно озброюються вороги української незалежності та як запопадливо дбають про наймодерніші роди зброї (скоростріли, літаки, газ і всі інші модерні воєнні засоби), щоб ужити їх в боротьбі також і проти нас безборонних.

Нижче подаємо ряд статей, що дають відповідь на це питання. В них представлені різні способи боротьби, що їх застосовували деякі народи в збройних змаганнях, та ці способи, що їх можуть застосувати поневолені народи, зокрема український, в майбутній війні, коли вороги будуть уживати найновіших технічних здобутків.

Слід зазначити, що окрім збройної сили, що її мають в майбутньому організувати революціонери-повстанці, не менше буде мати значення т. зв. боротьба без зброї, в якій можуть і повинні взяти участь широкі кола населення.

Загал суспільства повинні обов’язувати оці головні заповіді:

I. He роби нічого такого, що ворогові могло б принести яку-небудь користь.

ІІ. Роби завжди і на кожному кроці та місці все те, що наносить ворогові шкоду.

Якщо кожний мужчина, кожна жінка, кожна дитина і старик мали б ці заповіді постійно на увазі, тоді ворог мусів би натрапляти на сильний мур опору, якого не зміг би розбити. Життя від дрібничок буденного існування поодинокого українця аж до діяльності громад чи інших вищих груп включно повинно бути підпорядковане вищим заповітам, що мають на меті наїзників наших земель всіма доступними нам способами поборювати.

Саботажі

Останні воєнні досвіди показали, що всі народи, що вели війну, старалися протиставити собі не тільки озброєні військові сили, але також і такі, що далеко поза бойовою лінією, в запіллю ворога, старалися нищити допоміжні засоби, що противникові для ведення війни були необхідні.

Цей спосіб боротьби називається саботажем і є французького походження. Він полягає у нищенні телефонів і телеграфів, залізничних об’єктів, моторів, фабричних закладів, мостів, до підпалювання магазинів і нищення засобів поживи включно. Ці вчинки може здійснити й неозброєний чоловік, ба, навіть діти, жінки й старці, й це за допомогою дуже простих технічних засобів.

Цікаво буде дізнатись, як французи використовували саботаж в часі війни.

Для ведення саботажів проти центральних держав, зокрема ж проти Німеччини, зорганізувало французьке командування окремий центр саботажів, співробітниками якого були старшини генеральної булави, інженери, техніки й сапери, як рівно ж і такі люди, що знали гаразд внутрішні відносини в Німеччині. Цей центр працював у дуже тісному контакті, з одного боку, з оперативним відділом генеральної булави, з іншого ж боку, із розвідувальним відділом, який подавав йому відомості про відносини ворога, опис усіх об’єктів, що їх треба було знищити й відомості про можливості зв’язку у центрі із цими людьми, що були в запіллю ворога й які могли дати центру яку-небудь користь.

Саботажі, що їх початкове переводили французи можна поділити на дві головні групи:

1. саботажі, що їх виконувано в запіллю Німеччини;
2. на такі, що їх можна було здійснювати при використанні терену нейтральних держав.

Коли йдеться про перші, то годі точно стверджувати, оскільки французький центр послуговувався для їх виконання і німцями. Немає однак сумніву, що до таких саботажних актів, як ушкодження машин, страйки тощо, вміла вона зручно, за допомогою грошових засобів, використати навіть і німців.

Відносно інших, то їх виконували окремі агенти, що забезпечені документами таких нейтральних держав, як Швейцарія, Нідерланди, Данія, й, використовуючи спільність кордонів цих держав з Німеччиною, нищили всі ці німецькі об’єкти, що знаходилися недалеко від кордону. Про те, що такі саботажі мали місце, свідчать спроби нищення мостів на Рейні (для унеможливлення правильного пересування німецьких військ на західному фронті), спроби нищення кульових ангарів у Фрідріхсгаґен над Баденським озером, а також спроби нищення засобів поживи, що йшли до Німеччини із нейтральних держав.

Згодом центр вважав за потрібне організувати проти Німеччини окрему саботажну організацію з притягненням до неї французьких полонених. Використовуючи цю обставину, що французькі полонені не сиділи тільки в таборах, але були зайняті при польових роботах, в промислових закладах, в магазинах і т.п., французький центр в тісному порозумінні з відділом розвідки намагався ствердити, в першу чергу, де знаходяться французькі полонені й що вони роблять. З цією метою пересилали через нейтральну державу і Червоний Хрест листи полоненим. Перші листи були нічим не помітні й зводилися до домагання описати умови, серед яких полонені живуть, що роблять і т.п., після одержання відповідей, міг французький центр зорієнтуватися, що даний полонений може виконати, яких засобів він може вжити для знищення даного об’єкту і які треба йому таки переслати.

Наводимо для прикладу одного листа, що є першою спробою увійти із полоненим

«Дорогий Друже! Після мого приїзду мав я нагоду говорити з одним французом, що має за завдання призбирувати якнайбільше відомостей. (Ви розумієте мене!) Він просив мене підшукати йому кореспондента, що дописував би дещо із табору. Я подумав про Вас. Я знаю, що у Вас є деякі певні й розумні товариші, що не тільки для розради, але й з обов’язку радо згодяться співпрацювати. Пишіть про настрій війська, населення та взагалі про всі найдрібніші спостереження, навіть підрядного значення. Пишіть, що робите, що роблять Ваші товариші. Пишіть симпатичним чорнилом. Свої відомості пересилатиму Вам в консервних коробках.

На випадок, коли не зможу Вам переслати пакета із консервами, тоді перешлю Вам листа обоятного змісту. Лист цей, одначе, матиме особливий знак (загнутий ріг або легко надрізаний), якого значення, на основі пересланої вам формули відгадаєте.

Кожна поштова посилка буде мати коробку. Переписка буде захована в нітрованій коробці. Одержите рівно ж порошок (чорнило!), що торкається „викликувача" необхідного для відчитання симпатичного листа, то перешлемо Вам також. Листи після прочитання паліть!"

Дальші інструкції мали вже точніші вказівки та навіть пересилано полоненим в клунках деякі засоби, необхідні при виконуванні саботажів. Це унаочнено в наступній інструкції.

„Адреси, що їх Вам передав, уживайте на переміну. Шукайте знайомих у відділах цензури листів. Коли хочете, то можу переслати Вам підроблену печатку таборового цензурного відділу. Дбайте за те, щоб мати в таборі між полоненими вплив, бо для прискорення розпаду Німеччини вони всі будуть дуже потрібні. Працю в організації мусите вважати за службу, обов’язок, що Вам і іншим французам приділено. Старайтесь нищити залізничні вокзали, військові склади, державні будинки й воєнні фабрики. Вибирайте для цього тільки рішучих і обережних людей. Вкажіть галузь, в якій хочете працювати. Я вже перешлю вам все, що для цього потрібне".

Коли в дотеперішній організаційній стадії шукав центр зв’язків із поодинокими особами й доручав їм творити групи, то опісля план акції вимагав поставлення справи саботажів на ширшу базу.

Наступний лист містить наказ, що кожний французький полонений мусить співпрацювати в акції саботажів проти Німеччини.

„Кожний полонений мусить одержати відповідні накази і вказівки. Кожний наказ він повинен виконати з думкою, що він француз і що через сповнення наказу спричиняється він до перемоги. Ті, що працюють на ріллі, можуть легко виконати різні саботажі і не звернуть на себе навіть тіні підозри (поливати сірчаним квасом картоплю й в цей спосіб нищити зародки, виколювати очка в картоплі ножем або тріскою; зрештою до цього можу вислати вам малі окремі апарати). Не забувати, що лихі жнива є стільки варта, що програний бій. Повідомте, чи потрібний Вам матеріал для підпалів і пастилки із зразками для худоби. Приладдя для підпалів цим вигідні, що після 3-5 годин щойно спричинюють пожежу. Підкидати їх можна також і в залізничних поїздах. Мусите довести до цього, щоб усі сільські господарства, де працюють наші полонені, пішли з димом. Не оминайте ніякої нагоди, що дає вам змогу шкодити ворогові. Це буде бичем Божим для ворога. Пам’ятайте, що працюєте для Батьківщини!"

Такі інструкції розсилав центр до всіх таборів і на всі місця, де були французькі полонені. Можна собі уявити цю сітку, що її французький центр розтягнув по всій Німеччині й які великі шкоди повстали для Німеччини з боку цих, що, як здавалося, не брали вже активної участі в боротьбі. Але не тільки в запіллю терпіла Німеччина з приводу саботажів. Також і в прифронтовій смузі, зокрема ж на окупованому нею французькому й бельгійському терені довелося Німеччині зустрітися із цілим рядом саботажів. Тут співпрацювали в акції саботажів проти Німеччини жінки, діти, старці, зокрема ж патріотичне духовенство. Загально відомі бельгійські франктірери, що зорганізовані в поодинокі відділи й озброєні нападали на тили німецької армії тоді, коли акція саботажів не вгасала ні на хвилину. Нищено засоби комунікації в такий спосіб, що посипувано піском вісі локомотивів і вагонів, сипано цукор до бочок із бензином, чим припинювано правильний рух автомобілів і літаків, підпалювано польові магазини тощо. Цю саботажну акцію організували окремі мужі довіри. В окремих летючках закликали населення до участі в саботажній акції й розділювали необхідні засоби для саботажів. Це унаочнює наступний заклик:

«Хочете помогти союзникам прогнати ворога? Тоді візьміть цей клунок, відкрийте його в хаті й зробіть все точно так, як занотовано в інструкції. Через виконання цього, що є у вказівках, сповните свій обов’язок як патріот і допоможете перемозі над ворогом. Хай живе Франція! Хай живе Бельгія! Хай живуть союзники!»

В таких клунках були інструкції й засоби, необхідні для виконання саботажів.

Французьке командування ніколи не згадувало в офіційних повідомленнях про висліди акції саботажів, бо йшлося про це, щоб держати ворога в невідомості й уможливлювати саботажистам подальшу роботу, що їх повна посвяти й небезпеки діяльність нічим не поступалася перед завданнями жовнірів на фронті, а навпаки ці завдання переростала. Приклад французів і бельгійців учить, що національно усвідомлений і перейнятий бажанням боротьби проти займанця народ може із великим успіхом вести проти ворога й «боротьбу без зброї». Тому ця боротьба без зброї чи саботажі відіграватимуть у кожній війні дуже велику роль. З другого ж боку, саботажі є й будуть головним засобом боротьби цих усіх поневолених народів, що в слушний час схочуть здобути волю.

Партизанка

Основна різниця між саботажами і партизанкою полягає в тому, що саботажі здійснюються навіть неозброєними особами, а партизанку ведуть сильніші й слабші озброєні відділи.

В найновішій історії подибуємо партизанку із часу визвольної боротьби ріфенів, що заселюють гористу країну північно-західної Африки. Ця боротьба (хоча й у відкритім бою вийшли із неї переможцями французи й іспанці) ще не покінчена та триває далі, й годі ще передбачити її остаточний наслідок.

Те, що перший відкритий бій закінчиться перемогою французів і іспанців, було визначено такою воєнною технікою, як танки, літаки та отруйні гази, мусили французькі й іспанські війська мати матеріальну перевагу. Вони, приймаючи як оперативну тактику лінію стійного укріплення, обсаджену сильними відділами, скорострілами та гарматами й висуваючи вперед рухомі колони, вдиралися в певний район і його здобували. Одночасно із військовою акцією вели французи й іспанці політично-пропагандивну працю, що полягала у цьому, щоб серед племен берберійської високорівні внести роздор і непорозуміння.

Не будемо вдаватися в подробиці воєнних дій, натомість розглянемо, бодай у головних рисах, організацію збройної сили ріфенів та їх спосіб ведення боротьби, особливо в цьому часі, коли на чолі ріфенського збройного рух став Абдель-Крім.

Воєнні операції здійснював власний генеральний штаб, на чолі якого стояв рідний брат Абдель-Кріма Сіді Могамед. Старшини й підстаршини одержали вишкіл у французькій армії й брали участь у світовій війні в колоніальних французьких військах. Крім того, вже й під час війни вишколював Абдель-Крім старшин і підстаршин за кордоном, як, наприклад, в Аргентині, особливо летунів. Кошти вишколу покривали ріфенські емігранти, що займалися в Аргентині торгівлею. Одним із найважливіших питань для ріфенів було постачання військового матеріалу й амуніції. Не зважаючи на чутки, за якими мали ріфени закуповувати частину воєнних матеріалів в Англії, все ж таки левова частина цих матеріалів була французького і іспанського походження, що їх ріфени здобували під час нападів на ворожі магазини й транспорти, чи купували за гроші від жовнірів ворожих армій. Гроші здобували рівно ж шляхом нападів на ворожі воєнні каси. В цей також спосіб ріфени здобували літаки, автомобілі та артилерію.

Ядро, приблизно четверту усієї ріфенської армії, творили сталі, по всій країні розкинені військові відділи, що були на повному утриманні та складалися із вишколених у всіх родах зброї та найновішої воєнної техніки людей. Вони були дуже добрими стрільцями, хоробрими бойовиками та дуже добре орієнтувались на місцевості. Це були ударні відділи ріфенської армії. Коли треба було перевести яку акцію на певному відтинкові, то тоді доповнювано відділи цього відтинку нерегулярними частинами різних племен.

Надзвичайно гарно був поставлений у ріфенів зв’язок і розвідка так, що Абдель-Карім і коменданти поодиноких відділів були увесь час точно поінформовані про всі рухи ворогів. Це уможливлювало їм виконувати різні напади на ворога та здобувати значні воєнні матеріали. Великою прикметою ріфенських військ була їх надзвичайна рухливість, що треба приписати їх партизанському способові ведення війни. Партизанські групи кількістю 5-100 людей переховувалися в лісах, ярах та вертепах, часто також навіть в селах, і, використовуючи кожну нагоду, нападали на ворожі сторожі, відділи й транспорти. Це стало непокоїти ворога та підривати його боєздатність. Часто перекладалися такі партизанські відділи на ворожі тили, нищили телефонний і телеграфний зв’язок, вносили в запілля ворога переполох та приневолювали ворогів стягати із укріпленої лінії значні навіть сили для збереження запілля й часто навіть стягати фронт. Протиставитися чи протидіяти такому способові боротьби дуже тяжко, особливо модерно озброєній армії. Боротися із невидимим ворогом, що розбитий на малі відділи, творить наїжений ланцюг засідок, із яких визирає невмолима смерть, не легко. І хто знає, яку фазу прийняла би війна французів і іспанців проти ріфенів, якщо б ці перші були не вхопилися жорстких засобів боротьби – отруйних газів і летунських бомб, що ними нищили нещадно села, отруювали воду і худобу. Та, хоч і цим способом, регулярні війська приневолили ріфенів до капітуляції в відкритім бою, все ж не пацифікували країни, якої від цілих століть не вдалося ніякій державі дійсно й остаточно підбити й поневолити. Бо, не зважаючи на великі невдачі та наслідки першої паніки, війна нерегулярними відділами ведеться далі, хоч і не з такою силою, як давніше; навчені досвідом, ріфени ховаються в лісах і горах, де не загрожують їм літаки, оперують дуже рухливими, маленькми відділами, проти яких не можна ужити ні артилерії, ні газових бомб, а, що більше, проти яких навіть машинові кріси не приносять великих успіхів.

Із досвіду випливає, що партизанка як спосіб війни поневоленого народу має велике значення, оскільки для неї є сприятливі умови, зокрема відповідний терен. Щоб навіть малими озброєними силами завдати ворогові великих втрат, потрібно, щоб загальна партизанська акція виходила із одного центру. Цей центр чи штаб видає, на основі вироблених планів, точні вказівки поодиноким партизанським відділам. Щоб цей центр міг як слід орієнтуватися в загальній акції, повинен мати добре поставлений зв’язок і розвідку.

Організація партизанських відділів може бути різна. Дуже часто малі групи, кількістю 5-10 добре озброєних і зорієнтованих в терені людей, можуть осягнути кращі успіхи, ніж сильні, тяжко рухливі відділи. Озброєння повинно бути легке й вигідне. Визначальним для цього, як і для поодиноких операцій, є терен. Найбільш придатним тереном для партизанки є лісисте узгір’я чи гористий край. Ядро партизанки творять малі бойові відділи, що одержали військовий вишкіл, поповнювані в разі потреби й невишколеними людьми. Зброю обов’язково треба здобути у ворога.

Подібно як саботажі, так і партизанка мають у визвольній боротьбі, що її веде поневолений народ, дуже велике значення. Там, де можна нищити ворожий промисел, склади воєнних матеріалів, магазини тощо, треба для цього вжити саботажів і рівночасно за відповідних умов партизанською акцією непокоїти ворога й в’язати малими озброєними відділами навіть більші ворожі сили. Треба дальше мати на увазі, що так саботажі, як і партизанка є частинами, а то й початковою стадією цієї вирішальної боротьби поневоленого народу за волю, в котрій не тільки поодинокі особи й малі відділи, але цілий народ береться за зброю і стає до останньої й вирішальної розправи із своїми гнобителями.

Війна імпровізованими військами

Під поняттям імпровізованих військ розуміти треба більші військові одиниці, що їх організується коротко перед або під час війни у великім поспіху, без належного вишколення, озброєння, обмундирування, без відповідних фахових старшин і підстаршин. І в такім стані кидається на фронт. Вони відрізняються від партизанських відділів тим, що не являють собою малих, незалежних груп, які в більшості ведуть боротьбу на власну руку, а тільки так організацією, як і способом ведення боротьби схожі на регулярні військові частини. Імпровізовані війська мають свій командний склад, вищі й нижчі відділи (такі як курені, полки, дивізії і т. д.), власний обоз, і згодом, в міру поширення воєнних операцій, володіють теж і власним зорганізованим запіллям. Різняться однак від правильних військ головно тим, що коли ці останні спираються на регулярну армію мирних часів, доповнювану під час війни змобілізованими частинами, складеними із вишколених вже під час миру людей, то імпровізовані війська складаються, головним чином напочатку із недостатньо вишколених і недостатньо озброєних добровольців. При цьому більшість командирів не має повного й основного військового знання; вкінці все, що для адміністрації необхідне, мусить 6ути на скору руку «із нічого» зорганізоване й зроблене.

І в цьому саме, лежить деяка схожість імпровізованих військ із партизанськими відділами.

Чисельно слабші поневолені народи можуть вести визвольну боротьбу за допомогою саботажних гуртків і партизанських відділів. Натомість більші поневолені народи вже напочатку визвольної боротьби можуть виставити імпровізовані війська й це в такій силі, що відповідала б бойовому просторові.

Прикладом застосування імпровізованих військ є визвольна боротьба англійських колоній Північної Америки, що утворили вільний союз держав, з Англією, в 1775-1783 pоках. Після вибуху війни стояли проти себе, з одного боку, розкинені по цілому краєві англійські гарнізони, що розпоряджались добрими, як на ті часи, вишколеними й озброєними регулярними військами, котрі поповнювалися за системою загального ополчення, а з іншого боку, озброєні ватаги (партизанські відділи), без однопільного командування, що на власну руку нападали на англійські позиції та укріплення.

І хоча й в часі цієї партизанки могли американці похвалитися деякими принагідними успіхами, то все ж не могли визволити цілої країни від англійців і здобути незалежність. Американські бойовики були справді дуже хоробрі, й вправлені в боях проти індіанців, але не вистачало їм внутрішньої організації, одноцільного військового виряду і т.д., і тому не могли мати переваги над регулярними англійськими військами. Щойно весною 1775 р. вирішив американський політичний провід, т. зв. Конгрес, поставити на чолі американської збройної сили славного опісля полководця й державного мужа Джоржа Вашингтона й наділив його повноваженнями для здійснення організації континентальної армії, не обмеженої до оборони поодиноких союзних держав, але території цілого союзу. Бо до цього час не було союзної армії, лише кожна союзна держава поспішно організувала самостійні військові відділи під назвою міліції. Континентальна армія мала складатися із добровольців з однорічним терміном служби, якої сила у війні досягала коло 30 000 людей. Побіч континентальної армії, мала бути уживана у війні, час від часу, до різних тактичних завдань і міліція поодиноких держав, чи то в злуці із континентальною армією, чи самостійно виконуючи певні доручення. Отже, рівночасно з поповнюванням міліції, переведено організацію континентальної армії. Передусім зайнявся Вашингтон організацією штабу, що мав здійснювати одноцільно операції всіх американських військ проти англійців. Невдовзі переконався він, одначе, що як штаб, так і вищі коменданти, не зважаючи на їх особисті прикмети, не могли дорівнювати англійському штабові. Щоб цьому зарадити наважився Вашинґтон притягнути чужих старшин як інструкторів для молодої американської армії. З цих чужих старшин уславилися під час дальшої війни прусський генерал Штойбен і французький генерал Лафаєтт.

Найбільші труднощі були напочатку війни. Абстрагуючись від того, що давалася взнаки нестача вишколених провідників, інструкцій, озброєння, установ для огляду армії і її адміністрування, головні труднощі полягали в тому, що імпровізована частина даної області (міліція) справді готова була боронити з «посвятою, й тому успішно, свою тіснішу батьківщину, однак не дозволяла перекидати себе на інші бойові відтинки, що було легше переводити з відділами континентальної армії. Одначе й континентальна армія, яка стояла щодо бойової вартості далеко вище від міліції, то однак не становила сповна суцільного тіла, бо складалася з добровольчих відділів, завербованих в поодиноких державах, і тому нерідко проявлявся в різних її частинах своєрідний провінціоналізм. Із цим провінціоналізмом доводилося командуванню зводити затяжну боротьбу. Крім того, часті непорозуміння із нижчими командантами, що не хотіли підпорядковуватися вказівкам найвищого командування, перехрещували дуже часто оперативні плани Вашингтона. До цього в часі тяжкої зими приходило до масового дезертирування (деякі частину тратили до двох третин свого складу), так що треба було поповнювати на весну проріджені ряди новими невишколеними людьми. Тільки завдяки особистій енергії Вашингтона та безпорадності англійського командування вдалося створити із хаосу оружних сил перших років придатну армію, що в пізніших роках дуже часто перемагала регулярні й добре зорганізовані англійські війська. До цих успіхів дійшли вони шляхом карності й однопільної акції, зосередженої в руках головного командування, що давало можність здійснювати оперативні плани. Поліпшенню внутрішніх відносин в американських військах треба завдячувати рівно ж тому фактові, що інші держави, зокрема ж Франція, визнали американців воюючою стороною й виступили навіть війною проти Англії, що у великій мірі спричинилося до перемоги американських військ.

На основі досвідів американської визвольної боротьби, що торкаються організування та вживання імпровізованих військ, можемо прийти до наступних висновків.

Великий народ, що бореться за своє визволення, буде вже спочатку збройної боротьби приневолений зібрати та зорганізувати у військові імпровізовані частини, всі розпорошені саботажні групи й партизанські відділи, що від початку, без ніякого плану й, так би мовити, на власну руку, воюють проти ворога. Для здійснення цього є конечне, передусім, створити одне головне командування (штаб). Цей штаб не повинен складатися тільки із одушевлених дилетантів, але в ньому мусять бути також військово вишколені фахівці, інакше й при найбільшій відвазі й зусиллях військ не можна буде осягнути стійких успіхів. Головне командування призначає опісля начальників поодиноких військових відділів, як рівно ж визначає роль цих відділів у самій війні. Вже із цього бачимо, як дуже потрібний є для поневоленого народу військовий самовишкіл, щоб на випадок війни мати більшу кількість військово підготовлених провідників.

Слабкий бік імпровізованого війська напочатку його творення є мала карність, недостача вишколу та недостатнє озброєння. І тут рівно ж виказується потреба добрих провідників, що зуміли б особистим знанням і енергією ці нестачі усунути.

Перший успіх або невдача в бою мають вирішальний вплив на боєздатність та майбутню роль імпровізованих військ. Тому провід повинен докласти всіх старань, щоб забезпечити собі перші успіхи.

Переглядаючи завдання, пов’язані із організуванням імпровізованих військ, треба сказати, що вже в часі миру мусять бути здійснені всі ці приготування, що полегшують на випадок повстання творення імпровізованих військ. Внутрішньо одноцільний і національно свідомий та дисциплінований народ представляє для цієї цілі далеко відповідніший елемент, ніж внутрішньо розбитий та несвідомий своїх завдань. При цьому не треба забувати, що хоча й можна в скорому часі виставити імпровізовані відділи, але ніколи не можна «імпровізувати» проводу, тоді коли не має старшин із попередньою військовою освітою. Тому треба звернути увагу заздалегідь на підготовку достатньої кількості військово освічених провідників.

Дуже тяжке завдання приходить з цією хвилею, коли перші повстанські відділи треба перетворити в імпровізоване військо. В тому випадку є необхідна не тільки добра воля кожного поодинокого вояка, але й потрібна співпраця між політичним і військовим проводом, як рівно ж енергія останнього, щоб в корені здушити непослух, «отаманію», дезертирування і т. д.

Коли чинність саботажних і партизанських відділів є початковою стадією визвольної акції, то чинність імпровізованих військ творить головну її стадію, та її успіхи чи невдачі вирішують, найбільшою мірою, долю народу, що бореться за волю. Це бачили ми в нашій власній історії десять років тому.

Легіони

В часі змагань поневоленого народу за волю, звичайно, найбільш національно свідомі елементи, й тому переслідувані ворожою владою, є приневолені покидати рідну землю й втікати на чужину. Любов до батьківщини, як рівно ж вроджена енергія, не дозволяє їм і на чужині скласти руки, а навпаки змушує їх і в подальшому брати участь у визвольних змаганнях свого народу. В часі миру вони обмежуються до підтримки національного руху через пропаганду на міжнародному полі, заступництво перед чужими народами та забезпечення матеріальних засобів і т. д. Зате в часі війни мають вони можливість взяти активну участь у збройній боротьбі через творення військових відділів.

Ця активна праця на чужині замітка, особливо в поляків. Майже у всіх війнах, що їх вели в останніх двох століттях Росія, Німеччина та Австрія подибуємо, на боці ворогів згаданих держав польських добровольців (Легіони). Сила їх різна, бо часто йдеться тільки про те, щоб зазначити, що польський народ не відмовився від своїх устремлінь до незалежності. Так, отже, зустрічаємо на французькій стороні, ще за часів наполеонівських воєн проти т. зв. союзників (Росії, Німеччини й Австрії) польський легіон; в кримській війні бачимо поляків на турецькій стороні проти Росії; в часі російсько-японської війни шукає Пілсудський, тоді провідник Польської Військової Організації, зв’язок із японцями проти Росії; він рівно ж в часі світової війни творить свої легіони по австрійській стороні.

Світова війна, що принесла відродження різним недержавним народам, дає багато прикладів на це, як поневолені нації творили на чужині свої військові відділи, що мали стати основою майбутньої національної армії.

Пілсудський творив легіони на боці центральних держав, отже, проти Росії; його слідами пішли інші польські патріоти, які творили подібні військові відділи, особливо у Франції й Америці, проти центральних держав. Який вирішальний вплив мали ці легіони на дальший розвиток подій у своїй батьківщині, пізнали ми на своїй шкірі. Без допомоги добре озброєних відділів Галера, зорганізованих у Франції, не могли б війська, утворені на польській території, самі оборонити Варшаву, витіснити Українську Галицьку Армію за Збруч та окупувати Східну Галичину.

Чеські легіони, що їх організовано під час світової війни у Франції, Росії та Італії, складалися в Росії, здебільшого із колишніх вояків австрійської армії, дезертирів, що переформовувалися на території Росії в національні чеські відділи, тоді як на території Франції дали почин до утворення там легіонів чеські політичні емігранти, в основному чеська еміграція в Америці. Без існування цих легіонів, що наприкінці представляли поважну військову силу, не вдалося б чехам зараз після перевороту зайняти Судети та закінчити переможно війну, з одного боку, на Словаччині й на Підкарпатській Україні проти Мадярщини, а з іншого боку, в Тешинськім Шлезьку проти Польщі.

Рівно ж сьогоднішня фінляндська армія найшла свій початок у військових відділах, зорганізованих за кордонами Фінляндії. Ще перед світовою війною повтікало багато фінляндських патріотів, передусім молодих студентів, до Німеччини, з приводу переслідувань московської влади. У своєму непереможному бажанні виступити відверто із зброєю в руці проти московського гнобителя добилися вони цього, що німецьке військове командування утворило окремий фінський стрілецький батальйон, який брав участь у боях на східному фронті. Після розпаду Росії цей батальйон очистив рідну землю від більшовиків та став основою національно-державної фінської армії, старшинський корпус якої був вишколений на чужині саме в згаданому стрілецькому батальйоні.

І в історії нашого народу за останні роки зустрічаємося з утворенням легіонів («Українські Січові Стрільці») на боці Австрії проти Росії. Хоч їм не довелося відіграти таку роль, як згаданим вже чеським, польським і фінським легіонам (зав’язок і основа пізнішої національно-державної армії), все ж таки їх значення у визвольній боротьбі українського народу, й це по обох боках Збруча, було дуже велике, і вони залишили для майбутності найкращу традицію.

Із наведених прикладів видно, що поневолений народ, котрий вступає до відвертої збройної боротьби із національним ворогом, повинен не тільки на рідній території організувати саботажні й партизанські відділи та імпровізовані війська, але намагатися творити військові відділи на території чужих держав, що ставляться прихильно до його визвольних змагань. Такі відділи мали б складатися, як з людей, які ще перед війною покинули рідну землю, так із цих, що вже в часі війни повтікали із ворожого війська, покинувши фронт, з метою взяти участь у організації вимріяної ними національної армії.

Бойова вартість таких відділів залежить від вишколення й озброєння, від відповідних провідників і т. д. При всіх цих справах політичні відносини мають першорядне значення. Наприклад, інтенсивна політична праця чехів, пов’язана із творенням чеських легіонів на боці Антанти привела до того, що Чехословаччина була визнана в часі світової війни як воююча сторона, й це в часі, коли сама територія Чехії була ще в посіданні австро-угорської монархії.

Проте набагато важливіше, ніж бойова вартість легіонів, є їх моральне значення, їх існування підбадьорює та підносить дух в батьківщині, де часто напочатку війни неможливо зорганізувати хоч би малі військові відділи й тому треба обмежитися на саботажній акції, їх існування не лишається без впливу й на вояків, що поневолі опинилися у ворожому війську: вони скоро переконуються, що їх місце не в рядах національного ворога, а в легіонах, як зав’язку національної армії.

Завдання організувати національні легіони припадає не тільки політичній еміграції. Це є також завданням звичайної еміграції, заокеанської, що живе в спокійних і безпечних умовах. Вона має можливість ще в часі миру вивчити молодь військової справи, створити військові організації, що стали б, в пізнішому часі, основою легіонів. За доброї волі й відповідної енергії легше здійснити підготовку легіонів на еміграції, ніж підготувати й вести боротьбу підпільній, таємній організації в краю. Через військову самовишкільну акцію можна підготувати кадри провідників, знову ж у військових організаціях і товариствах зорганізувати маси. Ірландська еміграція в Америці служить на це неабияким прикладом. Вона не тільки підтримувала морально й матеріально визвольні змагання в батьківщині, але й творила військові відділи, якими поповнювала ряди активних учасників в краю в боротьбі проти ворога.

Наприкінці не зайвим буде зазначити, що існування зорганізованої військової сили на чужині є для світу найбільш переконливим доказом державницьких устремлінь поневоленого народу.

Армія і революція

Мабуть, вже ніхто серед нашої суспільності не вірить, щоби ми могли легальним шляхом та дипломатичними нотами здобути назад нашу власну державу. Після довгої неволі повстала наша держава серед гуку гармат та скорострілів і нашу державу втратили ми також, в першу чергу, з приводу збройної перемоги наших ворогів над нами. Мусимо здати собі з цього справу, що нашу державу здобути зможемо знову тільки збройною розправою зі всіма нашими займанцями, що лише фізичною силою, а не ніякими іншими заходами, закріпили свій неправний стан посідання над нами. Відповідно цю збройну силу може нам створити революційне піднесення нашого народу, як слід нами підготоване і здійснене в слушний час.

Ніхто, однак, не сумнівається, що успіх нашого діла залежатиме не тільки від творення власної сили, але також від того, яку силу протиставляти будуть нам наші вороги. Тим самим мусимо теж слідкувати за зростом ворожої сили, пізнавати її докладно та нищити її, й це не тільки під час нашого здвигу, але ще перед тим~,~ коли ще до цього здвигу не прийшло. Кожна держава і кожна влада, як відомо, спирається в першу чергу на свою збройну силу, й так само окупаційна влада на всіх українських землях держиться тепер на скорострілах і багнетах своїх військ.

Історія революційних рухів вказує, що їх успішне здійснення залежить в першу чергу від становища війська. Якщо б колись щиро віддані цареві полки не перейшли до тимчасового уряду, ледве чи вдалося би було Керенському, а опісля й Ленінові, стати панами ситуації. Також у світовій війні мали ми наглядний доказ, яке значення має армія сильна духом і добре зорганізована, а яке – зревольтована армія. І тому так у війні, як вже десятки літ перед війною, звертав кожній ворог свою пильну увагу на армію у свого противника та старався всіма способами цю армію розкласти. Так само й у Росії вже довгі літа перед вибухом революції, всі революційні партії та кола старалися поширити свою пропаганду на армію, й видавали спеціальні брошурки й книжки пропагандивного змісту. Енгельс вже в 1848 році в своєму революційному закликові до німецьких робітників закликав звернути пильну увагу на армію й розбивати її зорганізованість.

Першим і засадничим правилом повинно бути для революціонера те, щоби він не надто захоплювався ілюзіями, не переоцінював своїх власних сил і не дооцінював сил противника. Перспективи успіху повстання повинні бути оцінювані тверезо, спокійно і холоднокровно. Не підлягає найменшому сумнівові, що уряд в боротьбі має цілий ряд засобів, що їх революціонерам не вистачає. В руках влади знаходяться комунікаційні шляхи, пошта, телеграфи, телефони й, що найголовніше, – армія, що її вона зможе в кожний момент змобілізувати, аби нею придушити всяке повстання.

І тому праця в армії, з метою здеморалізувати, розкласти і спаралізувати її силу як зорганізованої одиниці, є не тільки бажаною, але навіть конечною. І можливість праці на тій ділянці є щораз більша.

Минув уже той час, коли до війська брали людей на десятки літ, коли армія тим самим була відірвана від іншого світу й творила зовсім окрему касту, сліпо віддану можновладцеві. Скорочення військової служби мусило наступити, щоби вишколити у військовому ділі якнайширші кола населення й мати готові кадри для модерної армії. Через це армія перестала бути окремою кастою й силою факту мусила прийняти в свої ряди різнорідний елемент, більше або менше податливий для всякої пропаганди. Зі зростом свідомості входять щораз частіше в ряди армії люди, овіяні або національним духом, або розагітовані соціальними кличами, що є для кожної держави вельми небезпечним. Ці елементи можуть непомітно ширити в армії атмосферу невдоволення й підготовлювати грунт до всіх даній державі ворожих вчинків. При цьому треба звернути увагу ще на одну обставину. Село дає все найбільшу кількість рекрута й тому звідси треба вже розпочинати розкладну пропаганду проти певної держави. Нелегко добитися до душної казарми, опутаної сітями пильного слідкування і дисципліни, із розкладовими, революційними кличами, якщо ті рекрути не будуть відповідно підготовані вже перед приходом до війська. Через відповідну пропаганду серед новобранців праця в самих казармах вийде набагато легшою. Також тяжка обстановка жовнірського життя, цей гострий режим, під яким стоїть жовнір, накопичують в казармі велику кількість озлоблення й невдоволення. І тим невдоволенням зможе зручний агітатор як слід покористатися.

Не треба забувати, що основне й питоме завдання революціонерів по відношенню до армії полягає в стремлінні дезорганізувати, ослабити або паралізувати її силу. А до цього треба багато праці й систематичності. Праця серед армії має свої спеціальні труднощі. Але революціонерам вже пора давно перестати шукати легких завдань. Нині не повинен жоден революціонер зупинятися перед якими-небудь перешкодами. Долати всі труднощі, оскільки з ними є зв’язана справа надто важлива і серйозна, є підставою для успіху революції. І ми сподіваємося, що пропагандивна праця у ворожій армії знайде достатню кількість досвідчених, терплячих та енергійних робітників. І з повною вірою в посвяту наших товаришів ми кличемо їх як співробітників до цієї праці.

Пропаганда

Пропаганда є в нашому столітті важливішою зброєю в боротьбі народів між собою, ніж усі інші. Лише дорогою пропаганди можна якусь справу зробити популярною у світі. Це добре розуміли передусім усі поневолені народи, що в своїх визвольних змаганнях ставили пропаганду як одне з найважливіших завдань. Достатньо вказати на ірландців, чехів та поляків. Бо лише пропагандою серед власної суспільності можна викликати фанатизм і ненависть до ворога, геройського духу та жадобу посвяти та штовхнути широкі народні маси вслід за тими, що на своєму прапорі виписали: «боротьба з ворогом на життя й смерть». Хоча поневолений народ мусить провадити пропаганду також тому, щоб паралізувати контрпропаганду своїх національних ворогів, які стараються визвольні змагання поневоленого народу здискредитувати перед світом, як рівно ж посіяти зневіру, розбрат та деморалізацію всередині гнобленого ними народу й так без проливу крові та великих зусиль знищити моральну основу визвольного руху, а тим самим уже в зародку придушити можливість його розвитку. Майбутнє українського революційного руху та взагалі наших визвольних змагань залежить від того, чи поставимо пропаганду внутрішню та зовнішню на належній висоті або, іншими словами, чи зуміємо підняти в народі войовничий дух й викличемо тверду віру в перемогу над ворогами, чи прищепимо суспільності непереможне бажання незалежного життя, яке змушувало б до розплати з ворогами та до конструктивної праці задля реалізації нашого національно-державного ідеалу.

*  *  *

Засобом пропаганди є живе й писане слово. За пропаганди живим словом приходять під увагу розмови, читання й реферати, віча, курси і т. п. За пропаганди писаним словом маємо летючки, відозви, листи, брошури й книжки, пресу і т. п.

Всі ці посередники можуть бути стосовно до законів ворожої нам влади легальні або нелегальні. Розуміється, що УВО веде насамперед пропаганду за допомогою нелегальних форм, полишаючи легальні форми пропаганди всім іншим нашим товариствам, групам, партіям, установам та, врешті, поодиноким людям.

Які ж завдання в області пропаганди без огляду на її форми, стоять перед цілою українською суспільністю, виходячи з теперішнього положення українського народу?

У сфері внутрішньої пропаганди це: пропаганда національно-державної ідеології, плекання національної моралі та дисципліни, плекання заклику «на власні сили», популяризування примату інтересів нації над інтересами класів, партій і одиниць, бажання свободи, жадоби посвяти за велику національну ідею й віру в перемогу над ворогами, популяризування потреби не лише геройських вчинків, але й дрібної праці, розв’язки питань розбудови нашого суспільного життя на всіх його областях у дусі національно-державної ідеології (виховання молоді, шкільництво, соціальні питання, господарство і т. д.). Це все можуть робити ВСІ наші асоціації, ціла наша преса й кожна одиниця, й то різними способами. Далі йдеться про змілітаризування української суспільності й підготовка її до майбутньої війни з окупантами; це передовсім поле для праці УВО, яка собі визначила це завдання як перше й головне. Одначе слід сказати, що це не виключне поле праці УВ0, бо, наприклад, плекання лицарського духу та любові до військового діла, плекання української військової традиції, пропаганда конечності війни для нас та її способів, ознайомлення із способами визвольних воєн інших поневолених народів і т. п., – все це засоби, якими можуть користуватися всі, кому визволення нашого народу лежить на серці. У сфері зовнішньої пропаганди стоїть перед нами передусім пропаганда необхідності союзів між народами, поневоленими тими самими окупантами, що й наш народ (литовці, білоруси, грузини і т. д.). Треба дбати, щоб потреба й конечність спільної боротьби та солідарності поневолених народів прийнялася в широких масах цих народів, як рівно ж і переконання*,* що не концесії, добуті від окупантів, являються для нас і для інших поневолених народів метою, але самостійне існування і розвал окупаційних держав. Преса, література, конференції, розмови, реферати, листування і т. д. – все це засоби для здійснення цього завдання. Далі йде пропаганда нашого визвольного руху між чужими народами, отже, придбання прихильної опінії світу, інформування чужих народів про теперішнє положення українського народу, пошук між ними союзників на випадок нашої збройної боротьби з окупантами, висунення української проблеми на міжнародний форум і розв’язка її в дусі українського національного ідеалу і т. д. Це широке поле діяльності для наших політичних груп, преси, різного роду товариств і установ та врешті й для окремих одиниць.

Так внутрішня, як і зовнішня пропаганда може мати не тільки ці позитивні завдання, але й завдання, звернені виключно проти наших ворогів, отже, завдання негативного характеру. Це був би передусім розклад ворожого війська, в якому на ділі повинні взяти участь і всі інші поневолені народи; коли взяти до уваги, що, наприклад, в польській армії одна третина – це члени поневолених народів та що лише меч може вирішити наше право на самостійне життя, то розвал цієї армії зсередини й здеморалізування її головно в час війни є одним із найважливіших завдань як нашим, так і інших поневолених народів; відповідна пропаганда серед нашої суспільності (внутрішня пропаганда) та інших поневолених народів (зовнішня пропаганда), як і серед ворожого війська, – це передумови нашої майбутньої перемоги. Друге завдання з цієї сфери – плекати розумну ненависть до окупанта серед власної суспільності й серед інших поневолених народів, ширити деморалізацію серед самої польської суспільності, використовуючи її партійні та класові міжусобиці, поширювати невдоволення з кожночасного уряду (уряд Пілсудського має велику кількість ворогів всередині польського народу, так само буде мати вшехпольський уряд чи інший і дбати про ширення постійного невдоволення із усіх ворожих режимів і урядів всередині нашої суспільності, використовуючи всі промахи ворогів у внутрішній політиці, господарські кризи, колонізацію мазурами західноукраїнських земель або жидами на Великій Україні, полонізацію, господарський і політичний гніт, витворювати за кордоном неприхильну думку про наших ворогів (народ і уряди) та у всіх колах і верствах паралізувати пропаганду ворога, яку він веде проти нас всередині нашої суспільності і за границею і т. д. і т д.

Це загальне окреслення завдань, різновидів і засобів пропаганди ясно вказує, що пропаганда – це дуже важлива зброя в боротьбі нашого народу за волю і що її треба застосовувати вже тепер, якщо хочемо в майбутньому перемогти; що пропаганда не тільки мусить випередити нашу збройну боротьбу з ворогами, але й під час цієї боротьби вона буде відігравати одну з перших ролей. Тому всі українці – з огляду на численні роди й чинники пропаганди – повинні її вести всюди й завжди в залежності від умов, матеріальних засобів та здібностей.

Війна майбутнього

Не можна заперечити, що всі нариси про майбутню війну викликають почуття грози. По досвіді світової війни навіть члени могутніх державних народів, що готуються до війни й мають перед собою шанси перемоги, коли бажають війни, все ж приймають майбутню війну як страшну необхідність і не є вільними від почуття страху й певного роду пригноблення на її згадку. Тим більше від тих почувань не можуть бути вільні члени поневолених недержавних народів, які, крім цього, перед лицем величезних технічних вимог майбутньої війни й неможливості власної підготовки в цьому напрямі, відчувають свою повну безпорадність. Це почуття безпорадності може мати як наслідок зневіру в сили цілої нації і в осягнення її конечної мети визнання безцільності всякого опору супроти могутнього ворога та безцільності приготувань до державної незалежності нації. Однак подібна безпорадність і зневіра цілком невиправдана; що більше вона лише доказ незнання питання майбутньої війни й незнання сили та можливої ролі свого, хоч би й поневоленого, народу в майбутній війні.

Кожна сторона, що прийме участь у майбутній війні, буде мати одиноку ціль змусити ворога до якнайшвидшої капітуляції й тоді накинути йому свою волю. Не війна для війни, отже, і не довга війна, яка нищить не тільки моральні й матеріальні сили противника, але й сили будучого переможця, буде являтися ціллю. Рівно ж самоціллю не буде максимальне винищення людського матеріалу ворога і всіх його матеріальних надбань, лише щонайвище – засобом до діла. Модерні методи ведення війни й новочасна військова техніка зміряють осягнути капітуляцію ворога через знищення войовничого духу, через знищення бажання війни у ворога. Не фізичне, але моральне знищення ворога поставлено на перше місце: перше є засобом для осягнення другого. Тому центр уваги буде звернений на осередки волі ворожого народу: на військові штаби, на столичні міста – мозок і серце ворожої держави і т. д. Звідси плани атакування передовсім великих мас цивільного населення, деморалізація їх газами, бомбардування аеропланами і т. д. Звідси взагалі війна скоріше, так би мовити, площі проти площі, як лінії проти лінії. Дістатися до ТИЛІВ ворожої лінії і ширити всередині ворожого краю діло фізичного й морального нищення – це тактика нової війни. Для цього не тільки мають служити аероплани, танки, гази і т. д., але вибиваються на одне з перших місць засоби, які в дотеперішніх війнах мало були вживані, а це: політична пропаганда у ворожім краю, зреволюціонізовання якогось відламу людності в ворожій державі, саботажі між ворожим військом та поза ним, а врешті розвідка, яка з огляду на поступ воєнної техніки набирає сьогодні спеціального значення. Все це, безперечно, не є щось зовсім нове: наприклад, більшовики завдячують свої територіальні здобутки не так воєнним успіхам своєї армії, що в перших роках по революції фактично не представляли ніякої поважної сили, як політичній пропаганді, яка розкладала ворожу армію, ширила деморалізацію й анархію між ворожим населенням і тому розчищувала дорогу більшовикам; Англія мала коло 10.000 платних пропагандистів у Сполучених Штатах з одною метою: притягнути Америку до війни й тим вирішити її у свою користь; саботажі були ведені в окупованій Сербії, німецькій Африці, врешті і в нас, на Україні; зрада чеських полків в Австрії загально відома; повстання на Україні, махновщина, зревольтовані волості і т д. – явища нам добре знані. Однак різниця в тому, що коли всі ті засоби були вживані або більш випадково чи вимушено, за браком інших, або – як це ми бачили в більшовицьких війнах – скоріше внаслідок незнання, ніж знання стратегії, внаслідок невміння і неможливості ведення війни іншими способами, то сьогодні всі вони розробляються військовою наукою та є необхідними засобами модерної стратегії. Наприклад, в польському Генеральному штабі є спеціальний саботажний відділ. Як бачимо, не тільки танк, газ і аероплан є модерною зброєю! Вже в останній світовій війні знищено великі армії (російська, німецька) не військовою технікою, а розкладом зсередини, і то знищено їх словом далеко краще, чим барабанним вогнем гармат.

За таких обставин становище поневолених народів не таке безвихідне, як це здавалося б на перший погляд. Що більше, поневолені народи являють собою велику силу, яка може цілком продуктивно проявитися, за умови, що народи ці переймуть у майбутній  війні відповідну роль супроти свого безпосереднього ворога. Бо подумаймо тільки: тактика кожної воюючої сторони є дістатися до тилів ворожої лінії, до середини ворожого краю. Це, безперечно, не так легко: не тільки треба мати літаки, танки і т. д., але треба рахуватися з відпором ворога, який веде протиакцію тими самими чи іншими технічними засобами. Рівно ж не так легко вести політичну пропаганду у ворожім краю своїми людьми, або за допомогою членів ворожого народу, кермувати нею і т. д. Всі ті технічні труднощі не існують для поневолених народів, бо ці народи вже знаходяться всередині ворожої держави, та їх присутність не викликає у ворога ніяких підозрінь. Члени поневоленого народу находяться в армії, адміністрації, промислі і т. д., взагалі всюди там, де рівно ж находиться їх безпосередній ворог. Дальше, вони є у вигіднішім становищі від свого противника: противник має в часі війни двох ворогів, одного зовнішнього, одвертого, а іншого внутрішнього (поневолений народ), який може кожної хвилини вбити йому ніж у плечі; зате члени поневоленого народу є самі тим замаскованим противником, який до того може боротися і такими засобами, що противник не може вжити супроти нього (зрада, дезертирство, саботажі, розклад ворожої армії і т. д.); далі, члени поневоленого народу мають усі слабі місця противника відкриті для удару. Чи треба їм для боротьби останніх винаходів військової техніки танків, газів, величезних гармат, літаків? Не тільки не треба, але не повинні їх мати (хоч мусять мати докладне знання зброї ворога). Бо тоді перетворились би вони в одвертого противника, якого не тяжко було би задушити. Однак вони мають бути скритим, невловимим противником, повинні бути невидимим мечем Дамокла, що кожної хвилі може впасти на голову ворога, їх діяльність – це творення атмосфери непевності, замішання, деморалізації і розкладу ворожої армії і держави. Лише в цей спосіб можна розплатитися з ворогом, який не тільки є одинокою перешкодою свободи поневоленого народу, але змушує його силою до будови ворожої собі держави. При цій .розплаті не буде сентиментів зі сторони безконечно сильнішого противника, не може їх тому бути із боку поневоленого народу!

Зорганізована акція політичної пропаганди, саботажів і т. д., які може вести поневолений народ, може мати величезний результат, що вирішить долю свого національного противника. Факт, що деякі держави мають сьогодні в своїх кордонах третину частину населення поневолені народи, може означати, що під час майбутньої війни кожний третій громадянин буде зрадником. Про наслідки подібної обставини можуть нам дати поняття приклади навіть випадкової діяльності поодиноких членів поневоленої нації у ворожім війську, роблені ними на власну руку. От що пише про це один з модерних стратегів:

«Прошу собі уявити, що може статися під час вибуху війни в краю з ірредентою або з політично підбуреним населенням:

Мобілізація оголошена; резервісти дістають свої мобілізаційні картки, але тільки частина їх підкоряється цьому. Всю поліцію стягають, щоб перевести примусовий побір; тим часом люди покинули вже свої домівки й погуртувалися по лісах. На склад зброї та амуніції напав такий відділ та розграбував усе. Склад з призначеними для мобілізації одягами та іншим обмундируванням запалився з невідомих причин. Командант хоче повідомити своїх зверхників про усі випадки, але виявляється, що телефони і телеграф перервані. Висилає вістового зі зголошенням, але воно не доходить ніколи до своєї цілі. В тім замішанню пропадають десь потрібні для мобілізації документи й нариси. Вкінці вдається якось вирядити частину, їх треба за декілька годин завагонувати. Перед транспортом ще роздаються харчі, але зараз по з’їданню повстає паніка. Незнані руки вкинули до польової кухні сильний розвільнювальний засіб. Половина людей лежить на землі й качається від болю шлунка. Втім приходить вістка, що залізнична лінія перервана у декількох місцях. Великий залізничний міст висаджено в повітря. У великім поспіху заладовується частина на автомобілі. Але по кількох кілометрах цілий транспорт спиняється. Переднє авто наїхало на напнуту дротяну линву. Шоферові й одному зі старшин зірвало голови. Але й дальше йде похід тільки поволі. Одна перерва йде за другою, бо дорога засіяна у кількох місцях битим склом, якого у темряві не зауважено, яке потяло ґумові кола.

Артилерійський полк у сусіднім гарнізоні розпочав транспорт залізницею, але коли транспорт доїхав до станції, де локомотив мав брати воду, виявилося, що якраз перед кількома годинами висаджено водокачку в повітря. Коновками й відрами треба було приносити воду з великим трудом, з далекої криниці, але вже по кількох кілометрах дальшої дороги станув транспорт серед чистого поля. Вісі локомотиву запалилися, колби зарисувалися. Виявилося, що усі ложа занечистила вміла рука піском. Треба було стягнути з найближчої станції новий локомотив, щоб витягнути поїзд. По дорозі переїжджали попри аеродром, ангари якого стояли в полум’ї; авіаційний матеріал був знищений.

По кількох днях, коли транспорт дійшов до місця призначення й мав бути вставлений на вирішальну позицію, виявляється, що при деяких гарматах бракує замків та візирів, що пропали без сліду підчас транспорту.

Недалеко звідси виладування піхоти з вагонів затягнулося, бо її обоз не міг бути вивантаженим через знищення рампи. Декілька кухонь при тім ушкоджено. Частина війська пішла у бій ще перед одержанням харчів.

Артилерійська підготовка добігає кінця. Наступ назначений на 12 год. о півночі. Командант Н-ного полку піхоти стоїть з годинником у руці на краю ліса, щоб в означений час дати приказ до наступу. Але безпосередньо перед виданням приказу падає командант враз зі своїм ад’ютантом, поцілений смертельно в плечі кулею свого вістуна. Даремно жде полк на наказ. Сусідній полк наступає точно та тратить зв’язок. Полк розбитий і він подається в переполосі назад, пориваючи за собою резерви.

Відділ танків дістає наказ до протинаступу, однак не може виконати свого завдання. Із закопченими газівниками лежить вона безчинно серед поля. Бензин, який видано на останнім етапі, був занечищений якимсь невідомим способом.

Так то валиться горда армія, не зважаючи на свій модерний виряд".

Так пишуть про ці справи чужинці, члени старих державних націй: замислитися над ними належало б передусім нам, членам найбільшої європейської поневоленої нації, щоб майбутня війна застала нас підготованих до цього, щоб нищити наїзників на наших землях та здобути волю.