Задунайщина (Румунія)

ЗАДУНАЙЩИНА (Добруджа)

Задунайщина (Добруджа) розміщена на південному сході Румунії. Тут живуть нащадки козаків Задунайської Січі, які переселилися сюди після ліквідації Запорізької Січі наприкінці XVIII ст.

Віктор Вишневський, Ігор Сапожнiков

НАЩАДКИ ЗАПОРОЖЦІВ ЗА ДУНАЄМ

Парадоксальна ситуація - в Одесі чи Ізмаїлі українську мову практично не почути, а в дельті Дунаю на території Румунії вона збереглася. Чому це так?

Коротка історія

Пращури українців з’явилися на Дунаї ще за часів князя Святослава, який у Х столітті мав тут свою резиденцію. Пізніші події, а саме російсько-турецькі війни, а також розформування Запорозької Січі 1775 року призвели до нових переселень. Наприкінці XVIII - початку XIX століть Задунайська Січ кілька разів змінювала своє місце перебування. Останнє місце Січі - с. Верхній Дунавець, де вона проіснувала з 1813 року до 1828 року. 1829 року майже вся дельта Дунаю увійшла до складу Російської імперії. Та поразка Росії у Кримській війні 1853-1856 рр. призвела до відторгнення більшої частини дельти і практичного розриву зв’язків місцевого населення з Україною. Проте втечі українців за Дунай продовжувалися до 1870-1880-х років.

Нинішній стан

Хоча з тих часів Дунаєм спливло багато води, українське населення дельти не кануло в Лєту. Навіть зараз збереглися села, де мешкають майже виключно українці. Знаходячись в якомусь із таких сіл, можна навіть забути, що ти за кордоном. Вітаючись, чуєш у відповідь: “Доброго ранку” або “Добрий день”. Традиційним є білий колір хат. Складений з очерету дах практично нічим не різниться від солом’яної стріхи. Усередині хат - домоткані доріжки на підлозі. Звичною стравою є борщ. Борщем зветься навіть юшка з риби. Про збереження віковічних традицій свідчить можливість побачити запряжених волів. І все це в умовах фактичної ізоляції від України, яка триває майже півтораста років!

Місцем обов’язкового відвідання є с. Верхній Дунавець. Тут на розгалуженні двох сільських доріг 1997 року поставлено простий, але водночас промовистий пам’ятник. На граніті висічено: “Українці з Добруджі-Румунія вшановують цим монументом пам’ять славних запорозьких козаків з України, які наприкінці XVIII століття поселились у гирлі р. Дунай та заснували 1813 р. у Верхньому Дунавці оборонне укріплення - Задунайську Січ і утримували її до 1828 р.”

Стоячи поруч із пам’ятником, що міститься поміж хат, мимоволі згадуєш “Велику Україну” з Дніпром, Карпатами, іншими картинами, що закарбовані у свідомості.

Звичайно, що місцеві умови не могли не позначитися на побуті населення. Багатство гирлових озер і протоків на рибу сприяло тому, що вона стала чи не найголовнішою підвалиною господарства, міцно увійшла в повсякденний раціон. Якщо згадати, що в минулому козаки були досить байдужі до землеробства, то значення риби стає ще зрозумілішим. Навіть відносна відірваність від річки одразу позначається на добробуті людей і “перспективності” села. Варто було поблизу Верхнього Дунавця здійснити меліорацію плавнів, пересипати протоку, і населення стало швидко танути - молодь пішла у місто. Нині в селі, що виключно населено нащадками вихідців з України, залишилося менш як 70 подвір’їв.

Природні особливості краю торкнулися багатьох сфер життя. Упродовж двох століть господарювання гармонізувало із довкіллям. За свідченням старожилів, до Другої світової війни не кожен господар міг точно назвати кількість своєї худоби. Навіть зараз дехто має до десяти голів корів і телят. Щодо свиней, то їм також немає числа: улітку їх можна побачити на берегах незліченних гирлових проток. Якщо додати до цього м’який, сприятливий для багатьох культур клімат - стає зрозумілим, що в цьому краї дійсно можна жити спираючись на власні сили.

Практично в серці дельти розташоване одне з найбільших українських сіл - Караорман. Оточене з усіх боків водою, воно зовсім не скидається на острівне. Деякою мірою це пояснюється розмірами піщаної гряди, на якій розташоване село. По сусідству на гряді - дубовий ліс. Разом із тим, близькість Дунаю дається взнаки. Після визначної повені, що сталася 1970 року, більшість хат була перебудована. Нині вони стоять на високих (до 1 м) бетонних призьбах. Затопленню села перешкоджає й окружна дамба. Та все ж вода є дуже близькою: в колодязях до неї можна дотягтися рукою. Близькість води впливає й на обряд поховання: могили риються неглибокими; перед опусканням труни воду намагаються якнайшвидше вибрати.

Кладовище (гробки) в Караормані, як і в інших українських селах дельти, має деякі особливості, які свідчать про зв’язки із Запорозькою Січчю. На більшості хрестів - прізвища, що утворені від імен. Латиницею можна прочитати: “Потап Онисько”, “Ігнат Катерина”, “Максим Рада”. Кидається в око і тривалість життя - часто-густо вона становить 75-80 років.

Глибока релігійність населення (що також було характерним для запорожців) простежується і в тому, що в більшості випадків у голові могил стоять два хрести: один дерев’яний (саме на такому було розіп’ято Христа), а за ним сучасніший і міцніший - металевий.

У всіх українських селах - невеличкі, але охайні церкви. Як і в хатах - на підлозі домоткані доріжки. На відміну від румунських, в українських церквах послуговуються що різниться від григоріанського на 13 діб. Отже, Різдво святкують тут 7 січня, у той час як румуни - 25 грудня. Разом із тим служба вже практично повсюдно ведеться румунською мовою і румунським батюшкою.

Навіть зараз у місцевого населення відчувається волелюбний дух козацтва. Зокрема, його довелося проявити після повалення режиму Чаушеску 1989 року. У перший рік-два після революції зросла криміналізація суспільства. Групи людей (переважно циганів) почали дошкуляти нормальному життю. У селі Верхній Дунавець, що стоїть при дорозі, крадіжки речей стали мало не нормою. Чергового разу, коли нахабність гостей перейшла всі межі, задзвонив дзвін у церкві. Кожен, хто міг, прихопивши палицю чи заступ, кинувся на зайд. Їхні недобитки мерщій повтікали, і вже кілька років не випробовують тут долю.

Зміни в суспільному житті Румунії після 1989 року не могли обійти й українську громаду. Старше покоління переважно згадує минулий час як гарний. Міцна влада, значний обсяг будівництва, соціальна захищеність. Один із співрозмовників розповів, що він - простий селянин - спромігся вісім разів з’їздити на курорт. Разом із тим, було сказано й про обов’язковість участі всіх без винятку в якихось заходах. Співрозмовник розповів і про те, що нині у місцевих селян з’явилася можливість узяти шмат землі, яка перестала оброблятися через розвал колгоспів і занепад зрошення.

Інша думка про минуле й сучасне у молодого покоління. Хлопець Богдан, що на своєму човні допоміг дістатися Караорману, англійською мовою відповів, що нині йому подобається більше, оскільки для нього головним є свобода. Богдана можна зрозуміти - він справді вільна людина, що заробляє на перевезенні численних іноземних туристів, які зазвичай розраховуються “зеленими”. Серед гостей у дельті чи не найбільше німців. Адже дійсно цікаво побачити, якою стає річка, що бере початок у горах Шварцвальд.

Зрозуміло, що в цілому в дельті Дунаю переважає румунська мова. Особливо це стосується міст. Разом із тим, час від часу можна почути і російську, й українську. Російською користуються так звані старообрядці-липованє. Як правило, вони, як і українці, дещо світліші від румунів і тому їх досить легко розпізнати.

В українських селах для старшого покоління рідною залишається українська. Лише кілька слів різнить їхню мову від тої, що є характерною для України. Прикрасою мови є вживання слова “бравий” або “брава” (браві коні і т.п.). Окремі слова запозичені з румунської, зокрема, “шалупа” (катер). Середнє покоління українську мову тільки розуміє та майже не використовує. Діти ж мову здебільшого втратили. Останнє зумовлене ще й тим, що її викладання не ведеться. Хіба що в деяких сільських школах учитель поза програмою дасть кілька уроків. Разом із тим, середнє та старше покоління згадує про викладання української мови в школі десь у 50-х чи 60-х роках. Поступове зникнення мови пояснюється й практично повною відсутністю друкованого слова - книжок, журналів, газет. Чи не єдиним засобом підживлення мови є можливість приймання українських телевізійних та радіопередач.

Під час перебування в дельті не можна не відзначити силу місцевих людей, їхню зовнішню і внутрішню красу. Напевне, це пов’язане не тільки з козацьким походженням, а й тому, що силу слід було весь цей час підтримувати.

Задля правди, варто сказати про те, що центральній владі підтримання української діаспори ні до чого. і іро це свідчить хоча б такий факт. У м. Тульчі, що є найбільшим містом у гирлі Дунаю, і де мешкає найбільше українців, розташований краєзнавчий музей. Та не варто шукати там хоч якісь українські експонати. Відповідь буде такою: “Українське? Ми такого не знаємо”.

Пoдякуємо за приклад

Приклад української громади, що спромоглася на території іншої держави зберегти свої споконвічні традиції, дає надію на відродження нашої культури, давно очікуваний підйом. Можливість цього показують мешканці дельти Дунаю, це має показати й Україна.

З УКРАЇНСЬКОЇ ДОБРУДЖІ. ВРАЖІННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВИГНАНЦЯ

Газета «Діло». 17 серпня 1929 року

Повертаючи в заслання на вакаційну відпустку в рідні підгірські сторони Буковини, задержався я на два тижні в північній Добруджі, щоби приглянутися безпосередньо життю-буттю наших братів, потомків запоріжських козаків у північній части Добруджі. Мої спостереження, хоча дуже поверховні, настільки цікаві, що не від речі буде поділитися ними з ширшим кругом читачів.

В цій найбільш на південь висуненій смузі розселення українців у Румунії розсіяні вони в північній части Добруджі й у дельті Дунаю. Коли історичними центрами є оселі Дунавці й Моругіль, то культурним і політичним центром цієї области повітове місто Тульча, яке має на зо тисяч мешканців коло 10 тисяч українців.

Українських культурно-освітніх осередків немає тут, а жевріє українське життя лишень по деяких сім’ях. Українці в Тульчі займаються виноградництвом, рибацтвом та хліборобством. У двох місцевих церквах правилося богослуження проти волі населення на румунську мову.

Це відноситься до церков у всіх українських оселях Добруджі. Ґалацький єпископат обсадив уже всі парохії рум. священиками. Населення виступає одностайно проти нового стилю. Все це, разом взявши, причинився до упадку реліґійних почувань. У гутірці з простолюддям вдаряв у вічи велика привязаність до правітцівської церкви.

Моя мандрівка попровадила мене з Тульчі до Моругіля. Ця українська оселя лежить 30 км. на схід від Тульчі і має коло 350 дворів, між котрими в лишень кілька татарських і 5 до 6 молдавських. Населення займається риболовством і хліборобством.

Дальше на схід положений Вищий і Нижчий Дунавець. Це колишня Запорожська Січ. Ще й сьогодня видні сліди старої фортеці. Тут козаки оставляли свої родини, коли йшли по своїм заняттям в дунайську дельту, щоб зїзджатися на реліґійно-національне свято Покрови. Звідси воювали козаки старообрядців (москалів) і турків. Тепер обі ці оселі мають коло 200 домів, а того 10 румунських., решта українці.

Над Чорним Морем лежить дальша українська оселя порт Катарлез, теперішня назва: Св.Юрій, заселена самими українцями (до 2500 душ). Населення займається чаотинно скотарством, а головно рибацтвом в морю й Дунаю і має свою рибацьку кооперативу. Катарлез є головним центром морської ловлі риб.

В самій дельті лежить українська оселя Караурман з населенням до 1.500 душ, яке живе зі скотарства й риболовства.

Другим містом в українській Добруджі в морська пристань Сулін з мішаним населенням Українці мають свою окрему дільницю. 10 верст по Дунаю лежить Чамурлія, В обох цих місцевостях можна нарахувати до 2.О0О українців, які рибакують і випасають худобу.

10 верст від моря в дельті лежить між килійським і сулінським рукавами Дунаю чисто українська оселя Летя з 1.800 населенням, яке рівнож знаходить свій прожиток у рибацтві і скотарстві.

Дальше на північ завела мене моя дорога до порту над Дунаєм, місточка Стара Кілія з 3.000 населення українського і стількиж москалів та молдованів. Мешканці Старої Кілії займаються рибацтвом, скотарством і| хліборобством.

В північно-східній окраїні Добруджі, що прилягає вже до акерманського повіту Бесарабії, лежать по Дунаю в напрямі до Кілії Парин і Сатунов, які начислюють разом 80-70 дворів, що жиють зі скотарства і рибацтва. В дельті наткнувся я ще на одну чисто українську оселю Батлажанку, яка начисляє коло 40 домів.

На північний захід від Тульчі лежнть на границі між Добруджою і Бесарабією пристань над Дунаєм, містечко Ісакча. З з.ооо домів було коло 300 українських, мешканці котрих жиють з хліборобства, вииоградництва й пасічництва.

В цім куті Добруджі наткнувся я ще на такі українські оселі: Пошта з якими зоо українськими і 50 молдованськими дворами. 8 верст дальше лежить Телиця, яка має коло 900 самих українських дворів; мешканці займаються хліборобством і пасічництвом.

Врешті згадаю ще чисто українську оселю (2.000 душ) Ганчарку, мешканці котрої жиють серед лісів з хліборобства, виноградництва, лісництва й пасічництва.

Внчислені місцевости є чисто українські. Крім них розсіяні українці по 5-—20 дворів в багатьох інших оселях північної Добружі. Загально носить Добруджа міжнародній карактер. Тут знайдете болгарів, турків, молдаванів, турків, італійців, німців і москалів. Точної статистики національностей нема. Загально можна прийняти до 5О.000 українців на яких 200.000 загального населення Добруджі..:

Всі наші люди говорять гарною українською мовою, яку зберегли від своїх дідів і яка пригадує говір південного українця з Херсонщини. Краще збереглася українська мова в зах.Добруджі, ніж у приморських околицях . Цей говір звуть там «буцівським»; пояснюють сю назву тим, що «буці», себто добруджанські українців, вигукують на волів словами: соб-собе. Рівнож зберегли наші обруджанські брати старі обряди, які є цілком відмінні від звичаїв тамошніх москалів, молдованів або болгарів. Писанки подібні як в буковинських селах над Прутом. Хати чепурненькі, в середині гарно прикрашені, чистіші, як на Буковині, гарно обзелені, носять чисто український будівельний хаарктер і ховаються в зелені так, як на Буковині і на Вел. Україні. 3 пісенного репертуару замовкли вже історичні пісні; в новіших часах проникає вже й зіпсута російська пісня. Молодь співає українські пісні залюбки многоголосим способом. Про лірників нема сьогодня вже й слуху. — Історична ноша козаків сьогодня перевелася: чоловіки й жінки носяться вже по міському. Вишивку бачив я дуже рідко.

Самі-ж добруджинські українці звуть себе «руськими", а москалів називають „старообрядцями» або „липованами". Співжиття між нерумунськими націями дуже добре, натомісць замітний антаґонізм до молдован. Мені оповідали люди, що перед 30 роками, коли румуни взялися до насильної румунізації добруджанських українців, існувала велика ворожнеча між українцями й молдованами. Одначе коли румунізаторські заходи осталися безвислідними завдяки привязаности наших добруджанських братів до рідної mobи й гордої традиції, утихло це ворогування. Антагонізм проявляється найбільше в тім, що нема тут подруж між українцями і молдованами, натомісць стрічаються між українцями і болгарами.

Культурний рівень добруджанського українця низький. Це наслідки того факту, що за часів турецького й румунського панування не було тут від 200 років української школи. Кілька десятків років румунської школи довели до того, що сьогодня розуміє молодше українське покоління вже й румунську мову. Вдаряє у вічи жажда за рідною культурою. Листівки з українськми видами, вишивками, церковно-славянські книжки, ікони з України і малі брошурки мають великий попит.

Хоча добруджанський українець живе без жаднісінького звязку з українським: світом — не має навіть звязку з Акерманщиною, то зберіглася всежтаки по сьогоденний день у нього гордість на походження від українських козаків. Мені довелось чути таке пояснення походження сьогоднішніх українців у Добруджі.: Коли перейшли козаки з гетьманом Мазепою в Добруджу, то гетьман остався в Галаці; а козаки розійшлися в дунайськім гирлі. Тодішнім осередком нового поселення був Kapaгyрман, де козаки жили по курінях. Опісля збільшилося число українських переселейців утікачами з-під кормиги кріпацтва, яке завела Москва на Україні. Економічний стан місц. українця дуже бідний. Правительство стягає величезні додатки з рибальського промислу. В теперішню пору замітний упадок рибальства,, яке не дає доходів не лишень на прожиток, але й на справлення нового інвентаря. Земля не дає рівнож вистарчаючих доходів; з виїмком околиці Тульчи, Пошти, Ганчарки та Телиці, вона пісна. З приростом населення панує, при пересічно 10 до 15 десятинах на хазяїна, голод на землю. Тож не диво, що тамошній наш земляк примушений шукати інших заробітків, він пролетаризуеться. Деякий добуток дає виноградництво. Тамошнє „сарицьке" вино має добру славу завдяки своєрідному смакові. Торговля лежить у руках греків, болгарів, частинно жидів та москалів.

З історичного, фолькльорного й етнографічного боку цей край надзвичайно цікавий і дає фахівцеві-дослідникові й культурному робітникові широке поле до праці. Для нас лежить тут все ще облогом. А ріжноманітність краси природи по горах, степах, плавнях та над морем приманює просто до довшого побуту.