Сірий Клин (Росія)

СІРИЙ КЛИН

Сірий Клин (інша назва: Сіра Україна), з кінця XIX—початку XX ст. — неофіційна назва регіону компактного проживання українців у Південно-Західному Сибіру і Північному Казахстані (загальна площа 460 тисяч квадратних кілометрів). З кінця XIX—початку XX ст. частину сибірського краю українські переселенці називають Сірим Клином або Сірою Україною.

Географія Сірого Клина

Сірий Клин — назва того обширу, який охоплює колишній Степовий край, тобто сучасний північний Казахстан, південь Омської області, Барабінський степ в Новосибірській області, Кулундинський степ — частково в Новосибірській, а частково в Алтайському краї, а також деякі інші райони Алтаю.

Історія

Вперше українці з’явилися на теренах Сибіру разом із загонами Єрмака Тимофійовича: серед Єрмакових козаків згадуються «черкаси» (так звали тоді українських козаків). Одним з них був славетний Черкас Олександров, учасник Єрмакового походу (вірогідно перший історіограф Єрмака) та посольства до Івана Грозного, а з 1598 року — отаман тобольських служилих кінних татар.

Від перших десятиліть після приєднання Сибіра до Росiї українці несли службу по сибірських залогах. Ймовірно, були вони й у складі тих загонів, що першими прийшли на терени сучасної Новосибірської області того ж таки 1598 року й нанесли остаточну поразку ханові Кучуму на річці ­Ірмень, поблизу її впадіння в ріку Обь. Пізніше, на початку XVII століття, було засновано Барабінський та Убінський остроги. На Новосибірської області воєвода Я. О. Тухачевський узяв штурмом Чингис-містечко татарського мурзи Тарлави та залишив там козачу залогу. В середині XVII століття в районі теперішнього Бердська з’явилася «роз’їзна» станиця томських козаків.

Заселення українцями Сибіру розпочалося з другої половини сімдесятих-вісімдесятих років XIX століття і різко зросло після спорудження західної і центральної віток Транссибірської залізниці, будівництво якої велося в 1895-1905 роках з обох кінців (Владивостока і Уралу). Особливого розмаху набув внаслідок Столипінської реформи — наділу безземельних селян (переважно з України і Росії) вільними землями в Сибіру. Українці селилися в основному поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом. За переписом 1897 року в Сибіру проживало понад 200 тис. українців.

В Казахстані українці, здебільшого жителі Лівобережжя, почали селитися з 70-х років XIX століття. Різко зросли міграційні потоки після введення в 1905 році залізниці Оренбург—Арись. В 1950-х роках багато українців осіло в Казахстані, освоюючи цілинні землі. Загалом там проживає близько 800 тис. українців і на сьогодні діаспора в Казахстані є другою за чисельністю (на пострадянському просторі) після української діаспори в Росії.

Коли настав «великий терор» тридцятих років, репресовані з’явилися й серед новосибірських українців. З них відзначимо учасника Громадянської війни (на боці більшовиків) поета й прозаїка Павла Кононенка (1900-1971). Після таборів він відбував заслання в Піхтовці Коливанського району. Щоправда, це було вже наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років. Тут він написав чи не єдиний за роки неволі вірш «Струмок біжить в долину».

Національний склад

За переписом 1926 року у степовому краю проживало 1.358.000 українців. Виділяють смугу шириною 150-500 кілометрів у якій українці становили більшість. Її площа 460 тисяч квадратних кілометрів, у тому числі 405.000 квадратних кілометрів у Казахстані та 5.500 у Сибіру. Вона простягалась майже на 2000 кілометрів від Оренбурга на Заході до Семипалатинська в передгір’ї Алтайських гір на Сході. На цій території українці становили більшість у 44 районах з 81. Всього 1926 року їх було тут 915 тисяч осіб, і вони складали 40.4% всього населення, в той час як казахів нараховувалось 27%, а росіян 22%[1].

Зокрема у Славгородському окрузі (сучасний Алтайський край РФ) національний склад був таким:

українці - 202 748 (47%)

росіяни – 175 156 (40.4%)

В Кустанайському окрузі (Казахстан):

українці – 160 844 (41.3%)

казахи – 123 411 (31.7%)

росіяни 82 661 (21.2%)

в Акмолинській губернії українці становили 312 338, в Омському окрузі – 159 694, в Оренбурзькій губернії – 112 108, в Семипалатинській губернії – 140 233, в Актюбинській губернії – 88 413[2].

30-ті роки були позначені сталінським терором і репресіями та здійсненням агресивної русифікації, яка спрямовувалась передусім на асиміляцію неросійських слов’янських народів. Після цього офіційна кількість українців у Сибіру та інших регіонах за межами Української РСР суттєво занижувалась радянською владою.

Початки українських поселень на Сірому Клині

(за книгою В.Сергійчука “Українці в Імперії”)

Центром українського життя Сірого Клину вважався Омськ. Ось як описує його напередодні першої світової війни українець з Полтавщини М. Бондаренко, котрий працював там землеміром: “Сам Омськ виглядає як московське місто, але базар і ярмарок балакають українською мовою”. Довкола Омська були й козацькі села, які населені виключно українцями.

Переселення за Урал починається в основному з 80-х років XIX ст. Яка кількість українців і звідки поїхала освоювати нові землі, свідчить така таблиця: Губернія1885188618871888188918901891-1914 Волинська——54469 Катеринославська——186286 Київська——175639 Полтавська48179999172024076395025 Таврійська——111074 Харківська13542124551960932195333 Херсонська——135753 Чернігівська2351375443210152282873 Всього29619714954618241011601604873

Як правило, в ці роки переселенці з України ще продовжували зупинятися на неосвоєних степових землях сьогоднішнього Північного Казахстану. Так, перепис 1904 року засвідчив, що Кустанайський і Актюбінський повіти найбільше заселяють саме вихідці з українських губерній: Полтавська - 1438 осіб. Харківська- 1167, Катеринославська- 1151. Херсонська - 1772, Таврійська - 959, Воронезька- 1018, Київська -797, Подільська - 533, Чернігівська - ЗО1, Волинська - 44, Бессарабська - 242, Курська - 238, Тамбовська - 333, Пензенська - 300, Орловська - 127, Тульська - 72, Рязанська - 162, Донська область - 195, Астраханська - 65, Казанська - 112, Нижегородська - 16, Симбірська- 115, Саратовська - 457, Самарська - 211р, Уфимська - 123, Оренбурзьке - 663, Московське - 1, Калузька- 10, Владимирська - 15, Тверська - 2, Смоленська - 49, Гродненська - 1, Віденська - 3, Могилівська - 35, Мінська - 5, Костромська - 16, Вятська - 71, Пермська - 350, Псковська -4, Новгородська - 2, Вологодська - 12, Архангельська - 3, Ставропольська - 95, Кубанська - 13, Терська - 3, Карська - 8.

Значно більший відток селянства з приволзьких та Воронезької губерній, в порівнянні з іншими російськими, пояснюється міграцією з цих міст саме українського хліборобства, котре осіло тут уже давно.

Уже згадуваний М. Бондаренко так пояснював масове переселення українців саме на степові землі Сірого Клину: “Бажання московського уряду “розпилити” українців і розмішати їх поміж москалями, робилось почасти о небажання москалів селитися в степах.

Як підставу для оселі вони вимагали для себе ліс і воду, чого якраз в зазначених об ластях бракує. Навідворот, клімат і почва цих областей нагадує собою українські степи, тому українці йшли сюди радо. Московський уряд, що мав так багато здібних урядовців і агентів для того, щоб вигнати українців з України, не має відповідних агентів, перехвачених московською ідеєю в Сибирі. Переселенчеськими урядниками були здебільшого українці, поляки, німці й сибіряки, як раз люди, що в глибині душі ненавиділи москалів. Тому вони московських емігрантів направляли на північ в болота й ліси. Навіть коли був і московський урядовець, то український переселенець мав у нього більш співчуття, ніж москаль. Різниця була та, що коли прийде українець просити місце під оселю, його запитують: “А куди б ти хотів переселитись?”-“Та так, щоб хліб можна їсти”,- відповідав українець. Це подобається моска леві, він приємно засміється й скаже: “Ну, і іді к своїм хохлам”, коли ж москалеві за дасть подібне питання, той почне вимагати, щоб і ліс був, і вода, та й від міста близько або від залізниці І чи не можна вже зараз дістати запомогу, це дратує урядовця, хоч і москаля, він відсилає його на болота та в ліси, а це добре водиться на півночі. Розраховував московський уряд також на білорусинів як на обрусителів. Хоч план уряду з Петербурга не виконувався, як правило, але була виїмка, де дійсно населяли село по плану. Людність такого села по національностям виглядала так: 40% українців, 30% Москалів і 30% білорусинів . 30% москалів і 30% білорусинів створять більшість, але на практиці вийшло інакше. Протягом року населення ділилося на два ворогуючих табори і то не на користь москалям, бо білорусини відразу ставали на бік українців. Вони називали себе неправдивими “хахлами” й старались як у мові, так і у всьому іншому бути подібними на правдивих українців. Селився кожен коло своїх земляків, і вже по зовнішньому вигляду можна було пізнати, хто яку частину села населяв, причому білорусини селилися разом з українцями, обмазували свої хати білою глиною й ходили до спільних колодязів з журавлями за водою. При виборах на громадські посади, старости чи старшини або зборщиків все була боротьба між націями, але вибирався українець. Так помішане населення встрічаєш здовж сибірської залізниці. Про місцевість на південь від залізниці - Акмолінська область, Семипалатинська й інш. та й про Зелений Клин можна з певністю сказати, що якби туди привезли сонного чоловіка й коли б він прокинувся десь в середині скажем, Акмолінської области, то він би думав, що знаходиться на Україні і якби його що не вражало, то лише заможність селян, хліборобські машини по дворах та великі прогалини від села до села. Зрештою Україна скопійована вірно”.

Сайт української громади Омська: http://www.siryj-klyn.narod.ru/