Підляшшя (Польща)

Іван ІГНАТЮК

ЩО МИ ЗНАЄМО ПРО ПІДЛЯШШЯ?

ПІДЛЯШШЯ І ПІДЛЯШУКИ. КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНО-ЕТНОГРАФІЧНИЙ НАРИС

На Підляшші є дуже популярне прислів’я: «Там сторона мила, де мати родила». Отже, щоб наша сторона – Підляшшя – була мила не тільки для нас, підляшуків, але і для всіх українців, хочу коротко розказати про історію Підляшшя, про підляшуків, про їхню мову, віросповідання, а зокрема про їх народну культуру, про фольклор.

1. Територія і назва Підляшшя

Історичне Підляшшя, яке колись називалось Подляхия – Підляхя, тобто земля під ляхами, займало дуже велику територію. Назву Підляшшя проф. Михайло Лесів в своїй книжці Українські говірки у Польщі (сторінки 280-281) так пояснює: «Цю історично правильну форму назви пояснюють етимологічні словники як похідну від давнього подъ Ляхьі, що значило близько поляків, дослівно під ляхами. Така етимологія назви Підляшшя не заперечується вже нині філологами чи істориками». Самі підляшуки свою територію, на якій живуть, називають Пуодляше або Подлясє.

На півночі територія Підляшшя сягала колись до колишнього кордону Польщі з Прусією. На півдні границею Підляшшя є річка Володавка, яка впадає до ріки Буг неподалік Володави. Від озера Витицьке біля села Витично Володавського повіту границя біжить прямою лінією до містечка Острів Люблінський, давніше званий Підляським, у колишньому Володавському повіті, а теперішньому Любартівському. На півдні Підляшшя межує від східної сторони з Холмщиною, а від західної, вище сказаної границі, з Люблінщиною. Ця південна границя була кордоном майже до кінця ХІІІ ст. поміж Литовським Великим князівством і Короною. Натомість на сході історична територія Підляшшя доходила до околиць міста Волковиська, Кам’янця Литовського і Кобриня, що тепер в Білорусі, і має вона нині назву Полісся. Зараз границею Підляшшя на сході є кордон Польщі з Білоруссю на Бузі в Люблінському воєводстві і сухопутний кордон з Білоруссю у Підляському воєводстві (колишньому Білостоцькому). На заході границя Підляшшя перемішується з Мазовшем уздовж берегів ріки Вісли і нижньої Нарви.

Нинішнє Підляшшя є північно-східним регіоном Польщі, до якого входять: в цілому Підляське воєводство, східно-південна частина Мазовецького воєводства з містами Седльце, Соколів Підляський і Лосиці та північно-східна частина Люблінського воєводства.

За географічною структурою Підляшшя є низиною, покритою такими лісами, як Біловезька і Книшинська пущі та Парчівські і Володавські ліси. Земля тут неврожайна, піщана. З найбільших річок слід назвати Буг, Нарву, Бєбжу і Крну.

2. Історичний нарис Підляшшя

З кінцем Х ст. до другої половину ХІ ст. Підляшшя входило у склад староруської держави – Київської Русі, а згодом до Волинсько-Галицького князівства. З ХІ ст. до другої половини ХІ ст. знаходилося воно у володінні Великого князівства Литовського. Після унії Польщі з Литвою в 1569 році Північне Підляшшя перейшло до Корони, натомість Південне, яким було утворене у 1566 році Берестейське воєводство, залишилося в межах Литовського князівства до 1795 року. З ХІІІ ст. аж до Першої світової війни в 1914 році ціле Підляшшя входило у склад Російської імперії. З 1918 р. Підляшшя стає частиною відродженої польської держави.

Підляшшя є країною, де стикалися культури слов’ян і балтів, де стикаються мова і культура трьох братніх слов’янських народів: польського, українського і білоруського.

3. Населення Підляшшя та його історія

Перед виникненням польської і руської держав на території Підляшшя жили східнослов’янські племена: дуліби, які згодом почали називатися бужанами і пізніше волинянами, і дреговичі, на півночі – балтське плем’я ятвяги, а на заході Підляшшя – західнослов’янське плем’я мазовшани (мазури, звідси на Підляшші поляків називають мазурами).

Автохтонне населення Південного Підляшшя та Північного між річками Нарвою і Бугом є українського походження, натомість населення, що проживає між Нарвою і Бєбжею та на схід від міста Гайнівки, є білоруського походження. Історія населення Підляшшя, починаючи від Люблінської унії, є трагічна. З ХІ ст. починається латинізація і полонізація українського і білоруського населення, а в першу чергу його верхніх верств – поміщиків і шляхти. В ХІІ ст. в результаті шведської навали на Польщу, наїзду Трансільванії, набігу Москви майже половина населення Підляшшя згинула або вимерла від голоду і хвороб.

У другій половині ХІХ ст. панувала на Підляшші страшенна пошесть холери і тифу, від чого вмерло більше половини населення Підляшшя.

Одним з позитивних моментів в історії населення Підляшшя було скасування царською Росією в 1861 році кріпацтва і надання в 1864 році селянам на власність землі, чого не відважилася зробити магнатсько-шляхетська Польща.

Трагічною для населення Підляшшя була І світова війна, в результаті якої було евакуйовано вглиб Росії майже усе українське і білоруське населення.

У 1945-1946 роках переселено в Радянську Україну 26115 чоловік української людності Південного Підляшшя. Згодом, в 1947 році, переселено до колишнього Ольштинського воєводства в рамках акції «Вісла» близько 21 тисячу чоловік української національності з Південного Підляшшя. Після т.зв. «відлиги» в 1957 році в певній мірі виправлено заподіяні кривди українському населенню Південного Підляшшя. Дозволено на діяльність Українського суспільно-культурного товариства і гуртків художньої самодіяльності, а також навчання дітей рідної мови.

У 1955-1958 роках з колишнього Ольштинського воєводства на рідні землі Південного Підляшшя повернулось прибл. 12 тисяч чоловік української національності.

Тепер за приблизними даними і даними православної єпархії в Любліні на Південному Підляшші проживає понад 12 тисяч жителів православного віросповідання, яких можна визнати українціями. Найбільше українців проживає у південно-східній території Білопідляського повіту, а найменше – в Парчівському і Володавському повітах. В тих останніх повітах після повернення з виселення багато українців, побоюючись нових виселень, перейшли з православ’я на римо-католицьке віросповідання і цим самим стали вони поляками. Одне слово, акція «Вісла» досягла тут свою мету.

В результаті полонізації руського (українського) населення впродовж кількох віків тепер вже не можна зустріти ні одного українця (православного) в таких повітах Південного Підляшшя:

– в західній частині Парчівського повіту Люблінського воєводства,

– у східній частині Радзинського повіту,

– в західній частині Білопідляського повіту за винятком сіл Носово і Київець,

– в Лосицькому повіті Мазовецького воєводства,

– у східній частині Седлецького повіту Мазовецького воєводства і в повіті Соколів Підляський Мазовецького воєводства.

Про те, що на вищезгаданій території жило колись українське (руське) населення, засвідчують назви сіл, містечок і міст та прізвища їх жителів. Як приклад подам, що під самими Седльцями лежить село Сток Ляцький (польський), а кілька кілометрів далі на захід село Сток Руський (український). Як доказ, що далеко на заході Південного Підляшшя проживало колись руське (українське) населення подаю за Холмським греко-уніатським Місяцесловом (календарем) на 1868 рік, який видала греко-католицька єпархія в Холмі, що в повіті Соколів Підляський діяло уніатське благочиння (деканат), яке нараховувало 10 парафій. Найдальше на захід висунутою парафією був Городок (на карті Ґрудек), а ще далі Серочин, понад 20 км на захід від Соколова. Якщо йдеться про Північне Підляшшя, то на території між Бугом і Нарвою проживає нині за приблизними даними близько 100 тисяч україномовного православного населення, яке також охоплює повільна асиміляція з польською нацією.

4. Релігія населення

Українське і білоруське населення Підляшшя було і є православного віросповідання. Згідно з прийнятою тут традицією віросповідання окреслює національну приналежність: хто є православним, той українець або білорус, а хто є католиком, той поляк, хоч би навіть по-польськи і говорити не вмів.

Християнізація населення Підляшшя розпочалася після хрещення Київської Русі в 988 році, але перші християни східного обряду були вже тут набагато раніше. На початку ХІІ-ХІІІ ст. виникли перші православні церкви, в таких місцевостях як: Дорогичин, Угруськ, Мельник, Більськ, Бранськ, Сураж, Верещин, Воїн (Вогинь) і Городищі. На початку ХІІІ ст. постала в Угруську православна єпархія, котра охоплювала також Південне Підляшшя. Дорогичинська і Більські землі на Північному Підляшші належали з ХІІІ ст. по 1920 рік православному єпископу Володимирсько-Берестейському в Україні. Той історичний факт вказує, що населення тих земель було і є етнічно, мовно і культурно споріднене з Волинню.

Після Берестейської релігійної унії в 1596 році православне населення Підляшшя поступово переходить на новостворений греко-католицький обряд і підпорядковується Папі Римському. З того часу проходить повільний процес окатоличування і ополячування українського і білоруського населення Підляшшя.

У 1875 році на Південному Підляшші скасовано царською Росією релігійну унію та відновлено православ’я і жорстокі переслідування «упорствующих» уніатів.

Під впливом буржуазно-демократичної революції в 1905 році в Росії виходить толеранційний царський указ, внаслідок чого понад 200 тисяч колишніх уніатів на Підляшші переходить на римо-католицьку віру, що означало зарахування їх до польської нації.

Такої втрати не понесла Православна Церква на Північному Підляшші, оскільки тут Уніатська Церква не була так латинізована і полонізована, а передовсім ще у 1839 році з’єдналася вона з Православною Церквою в Росії. Починаючи з 1918 р., проходила на Південному Підляшші т.зв. «ревіндикація» православних церков, а в 1938 р. пройшла акція руйнування церков, в результаті чого населення Південного Підляшшя і Холмщини втратило 340 своїх церков на 389 існуючих в 1914 році. На Південному Підляшші, тобто в Білопідляському, Володавському і Радзинському повітах у 1938 році знищено 18 православних храмів і 5 каплиць. Зараз на Південному Підляшші діє 18 православних парафій (Люблінське воєводство), які охоплює діюче тут з 1989 року Люблінсько-Холмське єпископство. В селі Костомолоти Білопідляського повіту існує з 1930 року католицька церква східного обряду як свідок чергової спроби Риму і польського уряду окатоличити і ополячити українське населення Підляшшя, як свідок уведення т.зв. «жондової унії» (урядової).

Навпаки, на Північному Підляшші Православна Церква і православне населення не зазнало в своїй історії стільки страждань, що на Південному Підляшші.

Тепер тут діють (Підляське воєводство) дві православні єпархії: Білостоцько-Ґданська і Варшавсько-Більська, які нараховують 92 парафії. Якщо взяти до уваги територію Польщі можна сказати, що тут проживає найчисленніша громада православного населення, тут найбільше церков.

5. Мова населення

Мовою населення Підляшшя, територія якого простягається від Володави і Острова Люблінського на півдні аж по річку Нарву на півночі в Підляському воєводстві є український діалект, званий українськими мовознавцями надбужно-поліським, а польськими – підляським. Той діалект входить у склад північного (поліського) наріччя української мови. Північна межа підляського українського діалекту була підтверджена науковими дослідженнями та мовознавчими картами Польської академії наук. Український підляський діалект поза Нарвою і на схід від міста Гайнівки перемішується з білоруським діалектом.

Український діалект населення Підляшшя включає багато окремих говірок. Можна сказати, що кожне друге-третє село розмовляє тут іншим говором.

Усі підляські українські говірки складають чотири основні великі групи говірок, а це саме: луговицька, полівицька, хмацька і архаїчні.

Група луговицьких говірок тягнеться смугою з-під Володави понад Бугом аж до села Луги (на карті Ленґі) за Тересполем над Бугом. Ця група говірок є найближча до літературної української мови. Виступає в ній в основному притаманний літературній мові ікавізм – чергування (о) і (е) з (і) як, наприклад, віл – вола, шість – шести.

Група полівицьких говірок лежить подальше на захід від луговицьких говірок на Південному Підляшші та займає широку смугу понад кордоном Польщі з Білоруссю від Мельника над Бугом аж за Дубичи Церковні поблизу Гайнівки на Північному Підляшші. Говірки цієї групи є середньом’які. Інфінітиви в них кінчаються на -ти (робити), а дієслова в множині першої і другої особи на -лі або на -льи (ходилі, ходильи). Не виступає тут ікавізм, хоч в деяких селах коло Мілейчиць, Черемхи і Кліщель у Підляському воєводстві можна зустріти початки його затриманого розвитку. Характерним явищем в полівицьких говірках є присутність дифтонгів: (уо) і (іе) або (ие) як, наприклад, куонь, сіено, гориелка.

Хмацька говірка виступає в колишньому Володавському повіті на захід від полівицької говірки. Тягнеться вона смугою від села Русили, гм. Подедвір’я нині Парчівського повіту, тобто від півночі до села Горки гм. Сосновиця Парчівського повіту і до села Брус Старий Володавського повіту на півдні. Ця говірка є споріднена з полівицькою говіркою, але має своєрідні риси. Виступає тут дифтонг (уо) і серед старших людей дифтонг (іе), так як в полівицькій говірці. Є вона старовинною говіркою, так як архаїчні говірки висунуті найдальше на захід. Характерною прикметою хмацької говірки є те, що носії цієї говірки говорять: ходиліхмо або рідше ходилісьмо а не ми ходилі. Звідси їх говірку сусіди назвали хмацькою, а носіїв говірки хмаками. Також для цієї говірки характерним є те, що мужчина каже: ходив-ем, а не я ходив, а жінка: ходила-м, а не я ходила. Виступають ще інші відмінності полівицької і луговицької говірок.

Архаїчні українські говори є висунуті найдалі на захід та північний захід від Бугу і кордону Польщі з Білоруссю. На заході стикаються вони і перемішуються з польською мазурською говіркою, а на півночі, поза Нарвою і на схід від Гайнівки, – з білоруськими говірками. Займали вони колись дуже величезну територію, але вже понад 100 і більше років тому назад повимирали, а на їх основі виник своєрідний польський підляський діалект. Архаїчні говірки живуть ще в Підляському воєводстві на території поміж Більськом Підляським і Гайнівкою і річкою Нарвою на півночі. На такій території як: на захід від Парчева, на схід від Радзиня Підляського, на схід від Межиріччя Підляського, навколо Білої Підляської та від неї на захід, в околицях м. Лосиці, на захід від Сім’ятич і Дорогичина, на південь і схід від Бранська, на південь від Суража у Підляському воєводстві, а також на схід від Седлець і на північний схід від Соколова Підляського та на захід за Соколовом Мазовецького воєводства українські – архаїчні говірки є вже давно мертві.

Група українських архаїчних говірок характеризується м’якістю та дифтонгами: (уо), (іе) і (ие), хоч в деяких говірках може виступати таке явище, що колишнє подовжене (о) не встигло перейти в дифтонг (уо). Немає тут в основному нахилу вимови (о) до (у) як у луговицьких і полівицьких говірках, тобто укання. Інфінітиви в групі тих говірок кінчаються на -ті (робіті або робиті), а дієслова в множині минулого часу на -лі (ходілі або ходилі).

В архаїчних, а також полівицьких українських говорах Північного Підляшшя виступають такі відмінності по відношенню до говірок Південного Підляшшя, як напр. замість м’якого загальноукраїнського закінчення (-ть) в дієслівних словах теперішнього часу виступає тверде (-т) – робят замість роблять, ходит чи ходіт замість ходить, а також говориться тут: што замість що, коб замість щоб, биті (бити) і бив замість бути і був та багато інших.

На закінчення мовного питання хочу додати, що саме українське населення свою мову називає «руською», «простою», «нашою», а деякі теж «хахлацькою». Ті, останні навіть не знають, що ця назва, бо виникла вона як прикметник від прізвиська «хахол», яке надали українцям росіяни, а згодом від них це прізвисько перейняли поляки.

6. Питання етнографії фольклору Південного Підляшшя

З огляду на етнографічні особливості Україна виразно ділиться на дві зони: північну і південну. Підляшшя є найдалі висунутою на захід частиною північної зони.

Виступають тут притаманні для північної зони ось такі етнографічні явища: соха, борона з дерев’яними зубами насаджена на поперечницях з галуззя дерева, голоблі (оголоблі) з дугою для запрягання коней до воза, кулькове ярмо для запрягання волів (корів), ціпи, безпосередньо в’язані, хати, побудовані з дерева на зруб і вугол, кросна (ткацькі верстати) простої конструкції, лопаткова прядка (в говірці: ковріток або ковруоток), циліндрична ступа, головне біле накриття у жінок (хустка або плат полотна, завійка, тобто намитка), постоли з лика (личаки), вузькі штани (в гов. нагавиці), льняна сорочка на випуск у мужчин, довга свитка, звана сукманом, проста геометрична орнаментика з перевагою червоного і чорного або червоного і синього кольорів та писанки, прикрашені геометричними узорами, мало кольорові порівняно з південною зоною, для прикладу з гуцульськими писанками.

Слід додати, що багато етнографічних явищ північної зони України, в тому явищ, що виступають на Південному Підляшші, наближаються до типово білоруських або навіть мають чимало спільних рис тих двох споріднених, братніх народів. Дуже багатий і самобутній є фольклор, що від сивої давнини упродовж свого життя створило українське населення Підляшшя; він охоплює матеріальну народну творчість, суспільну народну культуру (звичаї, обряди, вірування, народна медицина) і духовну народну творчість.

Під поняттям народна духовна культура (творчість) розуміємо:

1. усну народну творчість або, інакше, поетичну народну творчість, до якої входять народні пісні, казки, прислів’я, загадки, легенди, оповідання тощо;

2. народну музику;

3. народні вистави (п’єси);

4. народні танки (танці);

5. такі види народного мистецтва, як: малярство, різьбярство, ткацтво, плетіння, народна вишивка, прикладне мистецтво, тобто оздоблювання народних уборів, виробів, а також інші художні витвори людської праці.

Що стосується матеріальної культури (творчості українського населення Підляшшя, то з найбільш характерних етнографічних явищ слід назвати таке:

Виступають (виступали) тут характерні хати з причілками і з нішами та з дво- або з тризрубними дахами, покриті соломою, побудовані з дерева на зруб і вугол. В хатах причілки, віконниці і ґанки, оздоблені різьбою в дереві. Підляські хати етнографи зараховують до найгарніших у Польщі.

Виступають тут (виступали) клуні (стодоли), хліви і обори з дахом чотиризрубним, покриті соломою, побудовані з дерева («дилів» тобто з брусів) на зруб і вугол. Характерні для Підляшшя є (були) вітряки т.зв. «козляки», що обертаються цілісно на одному стовпі.

На окрему увагу заслуговують також дерев’яні уніатські церкви тридільні з дзвіницями, побудовані з модринового дерева.

Своєрідний є також інтер’єр підляської хати, а також домашнє обладнання. На увагу заслуговують великі «хлібні» печі, на яких колись у морози могла спати ціла родина, також коло печі припічки, звані «запиками», що використовувалися для спання, кухонні печі з великим бовдуром, званим тут «бандуром» або «бундиром» і з «фаєрками» та печі до огрівання хат, т.зв. груби або «грубки».

Дуже цікаве також домашні меблі підляської хати, яке виробляли самі селяни з дерева, лози і соломи, як напр.: столи на «крижаках», лави, полиці на посуд, відра, помийниці т.зв. «рішки», ночви, бодні, мальовані скрині і ковані сундуки, в яких переховували одежу, характерні «стужки» різних розмірів, плетені з соломи і лози (малі з ниток і соломи) для збирання ягід і зберігання збіжжя й каші, гороху тощо, «коробки» для сіяння збіжжя, кошики, кошелі, васаги (коробки), звані «кельнями» та інші. Для населення, що проживає над Бугом та іншими річками й озерами, характерне рибальство із знаряддями власної роботи: вершки, кломні, неводи, жаки, ості тощо.

Але найбільш характерною етнографічною рисою українського населення Підляшшя, що його відрізняє від інших регіонів Польщі, є народний одяг.

За Атласом польських народних уборів Януша Свєжого серед українського населення виступає тут три види жіночого народного вбрання:

1. Володавський, який характеризується тим, що всі його елементи є пошиті з білого льняного полотна і оздоблені червоно-чорним (синім) ткацьким гаптом – т.зв. переборами, нагадує він народні убори Полісся. Я натомість володавський різновид підляського народного вбрання називаю хмацьким, бо носила його етнографічна група, звана хмаками. Не можна того різновиду називати володавським, бо етнографічна група луговиків, яка проживає понад самим Бугом від Володави до містечка Славатичі і етнографічна група польовиків, яка проживає далі на захід від луговиків, межуючи на заході з хмаками, носила надбужанський різновид підляського народного вбрання.

Жінки в хмацькому різновиді носили в свято на голові оздоблені переборами на берегах білі льняні плати, а дівчата в свято – рушники з переборами т.зв. завійки (намитки), а також узорчасті хустки т.зв. «шалянівки» (шалянуовки). Жінки й дівчата влітку носили у свято спідниці з білого льняного полотна, оздоблені внизу переборами, звані «хвартухами», а взимку саморобні вовняні спідниці, переважно одного бордового і зеленого кольорів, зморщені поздовж у вузенькі паси, внизу оздоблені, звані «бурками».

2. Надбужанський, який характеризується також білою льняною сорочкою, оздобленою червоно-чорними (синіми) переборами, спідницею в кольорові широкі і вузькі смуги, з перевагою червоного кольору, пошитою з домотканого льняного полотна, званою «хвартухом» та вовняною спідницею, званою «рандаком» в широкі і вузькі паски напереміну, а також запаскою («хвартушком») з домотканого полотна з вовни в поперечні або поздовжні смуги (широкі і вузькі напереміну, з перевагою червоного або зеленого кольорів). Виступали тут також спідниці з вовни, ткані на льняній основі, які називали «пигулями» або «бурками». В надбужанському різновиді дівчата у свята накладали на голову «чілко», оздоблене різнокольоровими стрічками, званими «китайками», а пізніше носили куплені узорчасті хустки т.зв. «шалянівки» та жінки у свята носили на голові «кимбалки», а на них чепці, звані «каптурами». В буденні дні жінки і дівчата ходили в хустках. Надбужанський різновид підляського народного убору нагадує волинське народне вбрання.

3. Радинський, який подібний до надбужанського, але є менш прикрашений (сорочки не мають тут переборів), а кольори спідниць і запасок є темніші, ніж над Бугом.

В усіх цих трьох різновидах жінки носили корсетки (в гов. «ґорсети»), які були в різноманітний спосіб оздоблювані кольоровими нитками і цекінами, взимку носили кабати і коричневі свитки (в гов. «сукмани») та кожухи також різноманітно оздоблювані кольоровими нитками.

За Атласом польських народних уборів» (Atlas polskich stroj?w ludowych. Str?j podlaski (nadbu?a?ski), який опрацював Януш Свєжи, на території поміж Межиріччям і Білою Підляською широким клином на десять-п’ятнадцять кілометрів до Бугу входила ноша мазурська. Однак в усіх селах, де поміж мазурськими (шляхетськими) були села українські, як напр. Докудово біля Білої Підляської жінки не носили мазурського народного одягу. Виступав тут своєрідний український народний одяг, який поєднував елементи хмацького і надбужанського народного вбрання.

Якщо йдеться про народний чоловічий одяг, то він був майже на цілому Підляшші однаковий. Чоловіки влітку ходили в білих, вузьких штанах (в гов. «нагавицях»), у льняній білій сорочці на випуск (святочна сорочка була прикрашена переборами), підперезаній червоною крайкою, на ногах мали постоли з лика, на голові солом’яний капелюх (бриль). Натомість взимку чоловіки накладали чорні, домоткані, вовняні вузькі штани («нагавиці») вдягали коричневу свитку, тобто «сукман» або кожух, взувалися в чоботи, а на голову накладали шапку з баранячої шкури.

Щодо матеріальної творчості українськомовного населення Північного Підляшшя, то вона має дуже багато спільного з творчістю Південного Підляшшя, а зокрема в галузі дерев’яного будівництва, домашнього обладнання і сільськогосподарського знаряддя тощо. Також є багато спільних рис в народній ноші, але це питання не було на Північному Підляшші ґрунтовно досліджене. На мою думку, народним вбранням українськомовного населення, що проживає між Бугом і Нарвою, є свого роду надбужанський народний убір.

З суспільної народної культури українського населення на окрему увагу заслуговують на Підляшші родинні та календарні народні обряди і звичаї. З родинних обрядів найбагатший і найбільш оригінальний є весільний обряд, в якому залишилися найстаріші родинні звичаї, обряди і пісні, пов’язані з окремими весільними обрядами.

Із календарних звичаїв і обрядів вирізняються різдвяно-новорічні звичаї і обряди, великодні та весняні, в яких залишилося також багато елементів зі слов’янської доби. Весільний обряд населення, яке проживає поміж Бугом і Нарвою на Північному Підляшші має свої особливості, але в певній мірі є схожий до весільного обряду населення Південного Підляшшя. Натомість календарні звичаї і обряди населення Підляшшя, яке проживає по двох боках середнього Бугу, не мають в основному ніяких відмінностей.

Духовна культура українського населення Підляшшя є багата, самобутня і має чимало неповторних особливостей. На окрему увагу заслуговує велике багатство народних пісень, з яких найбільш оригінальними і неповторними в інших регіонах України є весільні пісні, веснянки, рекрутські пісні та пилипівчані й петрівчані пісні, ці останні по суті є родинно-побутовими піснями.

На превеликий жаль, поза десятком весільних пісень поетична народна творчість Підляшшя не стала досі надбанням загальноукраїнської культури і не увійшла до народної скарбниці культури України.

З-поміж народного мистецтва найбільш характерне є ткацтво і прикладне мистецтво Підляшшя. Ткацтво є найбільш розвинутим і розповсюдженим мистецтвом на Підляшші порівняно з іншими регіонами Польщі, а навіть України. На окрему увагу заслуговує чудова орнаментація і колористика таких ткацьких художніх витворів, як: ткані з льону і оздоблені переборами сорочки, рушники, обруси (в говірці: «настілники» або «настуолники»), запаски («хвартушки») і спідниці («хвартухи»), ткані з льону та з льону і вовни т.зв. «плетені» і «перебірані» рядна (плахти), ткані з вовни в широкі та вузькі різнокольорові смуги килими (в гов. «дивани»), ткані з льону в широкі та вузькі напереміну полоси (смуги) з перевагою червоного і чорного кольорів спідниці т.зв. «хвартухи», ткані з льону спідниці т.зв. «кратівки» (в квадрати), ткані з вовни в широкі і вузькі напереміну полоси з перевагою червоного і чорного або зеленого і чорного кольорів спідниці т.зв. «рандаки», ткані з вовни однокольорові спідниці: бордові темно-зелені, темно-лілові, темно-сині і чорні, звані «бурками» або «пигулями», а також ткані з вовни в різнокольорові поперечні або поздовжні полоси, а також деякі прикрашені переборами запаски, звані «хвартушками».

Найбільш своєрідним і неповторним для Підляшшя є перебори, тобто спосіб оздоблювання жіночого одягу та чоловічих сорочок, а також рушників, настільників та інших ткацьких витворів домашнього вжитку. На підляських переборах виступає в основному геометрична орнаментика з перевагою червоного та чорного (синього) кольорів на білому фоні. Трапляється також, зокрема «на хмаках», в невеликих розмірах колір зелений та інші кольори. Той своєрідний ткацький орнамент – перебори, званий також подекуди «вибори», «перетики» і «пасамони», виступав колись у цілій Північній і Східній Європі.

Характерним і широко розвинутим народним мистецтвом на Підляшші є ще досі плетіння, проявом якого є вироби з соломи, лозини і бересту, напр. коробки, стужки, кошики, кошелі, колиски, капелюхи та інші.

На певну увагу заслуговує також гончарство, а зокрема своєрідні сиві «гладишки» (глечики, на Північному Підляшші звані «гладунками»), «вертяхи» (макітри), дзбанки, миски та інші вироби з глини.

Ткацтво, плетіння і гончарство є також характерне для українськомовного населення Північного Підляшшя. Зокрема народне ткацтво є тут дуже розповсюджене, а рядна і килими вирізняються великою майстерністю й красою. Однак своєрідна техніка оздоблювання народної ноші переборами є на цій території мало знана, а в деяких селах не мала свого застосування.

7. Питання культури й освіти українського населення

Українське населення Підляшшя дало дуже малий внесок в загальну культуру українського народу, не беручи до уваги народної культури, яка все-таки є невід’ємною частиною загальноукраїнської культури. Сталося це з простої причини, що на Підляшші не було українських шкіл і тому населення не вміло читати й писати рідною мовою. Маленьку частку в українську культуру внесли ось такі особи з Південного Підляшшя, як Олександр Гаврилюк, поет і письменник із села Заболоття Білопідляського повіту. Писав він вірші рідною українською архаїчною говіркою. Написав кілька п’єс українською літературною мовою, які виставлялися в театрах України. До найбільших його досягнень слід зарахувати розвідку під заголовком: Малорусская свадьба в Корницком приходе Константиновского уезда Седлецкой губернии (по собранным лично материалам з нотами). Микола Янчук вніс чималий внесок у культуру і науку братнього білоруського народу.

Також під час німецької окупації і відразу після визволення Польщі, були тут невеликі впливи української національної свідомості та культури. Співжиття польського і українського населення було тут весь час дружнє і добросусідське. Під час німецької окупації і відразу після визволення на території Підляшшя не було братовбивчої боротьби між польським і українським населенням. Діяв тут прибулий з-за Бугу тільки один невеличкий загін Української Повстанської Армії, який не знайшов тут належної підтримки з боку українського населення. Під національним оглядом українське населення Підляшшя є малосвідоме. Національна свідомість почала тут приходити поруч з політичною свідомістю щойно після Жовтневої революції в Росії. Ніколи не було ні в інтересах самодержавної Росії, ні в інтересах шляхетської і міжвоєнної Польщі, щоб серед населення Підляшшя зростала українська національна свідомість, а навпаки, ці держави завжди вели тут політику асиміляції і денаціоналізації українського населення.

Певну національну свідомість у Південному Підляшші внесло просвітнє товариство «Рідна хата», яке діяло в деяких селах до часу його закриття санаційними властями Польщі в 1930 році.

У 50-х і 60-х роках ХХ ст. в Південному Підляшші зафіксовані спроби національного і культурного відродження українського населення. Діяли українські самодіяльні художні гуртки та Українське суспільно-культурне товариство вело тут свою діяльність, але з об’єктивних і суб’єктивних причин діяльність ця занепала. Зараз у Південному Підляшші не діють самодіяльні гуртки ані не існують українські національні організації.

Натомість у Північному Підляшші ситуація в тій галузі є на сто відсотків краща. Заходами групи українців, очолюваної Іваном Киризюком і Євгеном Рижиком постав у Більську Підляському 23 грудня 1990 року Підляський відділ Об’єднання українців у Польщі. 22 березня 1992 р. на І з’їзді покликано замість відділу Союз українців Підляшшя з осідком в Більську Підляському. Головою Головного правління СУП обрано Юрія Ігнатюка, війта ґміни Більськ Підляський. На ІІ з’їзді СУП-у 27 серпня 2000 року головою Правління СУП-у обрано Марію Рижик.

Союз українців Підляшшя веде дуже активну діяльність. Щороку організує багато культурних імпрез, з яких до найбільш популярних слід віднести «Підляську осінь». У Північному Підляшші, між Бугом і Нарвою, діє багато художніх самодіяльних гуртків. Найбільш популярні – дитячий колектив «Ранок», який організувала і веде Єлизавета Томчук. Вже понад 10 років транслюються в Білостоці українські радіопередачі для місцевого населення. Понад 5 років ведуться у Білостоці передачі українською мовою в тамтешньому телебаченні. Також вже кілька років у Більську Підляському і в Черемсі діти навчаються української мови. Від літа 1991 року виходить двомісячний часопис «Над Бугом і Нарвою», який має читачів не тільки з Північного Підляшшя. Протягом 10 років виріс тут чималий гурт української інтелігенції, яка поширює національну свідомість серед місцевого населення. З 1983 року діє тут невелика група поетів, котра пише свої вірші українською мовою і рідною говіркою. До них слід зачислити Івана Киризюка, громадського діяча, заступника голови ГП СУП-у, заступника бургомістра міста Більська Підляського, котрий видав три збірки поезії: Моїй батьківщині, Смак ягоди ожини і На дорозі з криниці; Юрія Гаврилюка, історика, редактора журналу «Над Бугом і Нарвою», який видав збірку віршів Голоси з Підляшшя та кілька історико-етнографічних книжок; Софію Сачко, що видала кілька поетичних збірок рідною українською говіркою свого села Вулька коло Орлі Більськопідляського повіту, але білоруським алфавітом, між іншим: Над днём похіляна і Поэмы; Юрія Трачука, котрий видав збірку поезії п.з. Райські двері, Євгенію Жабінську та інших. Слід відзначити, що багато жителів україномовного населення Підляшшя не ототожнює себе з українською нацією, а дуже часто окреслює свою національність як: «руський», «тутешній», «православний», а навіть «хахол». Багато з них офіційно, в урядових паперах, подає національність польську, плутаючи національну приналежність з громадянством. Натомість чимало громадян з-посеред україномовного населення Північного Підляшшя подає офіційно свою національну приналежність до білоруської нації, що має якесь своє оправдання з минулого і з сучасності.

Більшість освічених і обдарованих підляшуків творила і творить на благо культури польської нації. В польську культуру зробили якийсь внесок ось такі підляшуки:

– Адам Веремчук із села Дубогроди (по-польськи Долгоброди) Володавського повіту, Михайло Прокоп’юк із села Розбитівка Білопідляського повіту і Володимир Наумюк із села Канюки над Нарвою Підляського воєводства – народні різьбярі;

– Василь Альбічук з села Дубровиця Мала Білопідляського повіту і Адам Павлік з села Соснівка колишнього Володавського, а зараз Білопідляського повіту – народні живописці;

– Каєтан Савчук з села Комарно коло Янова Підляського, Білопідляського повіту – народний поет;

– Альбин Бобрук з села Річиця коло Межиріччя Підляського колишнього Радинського повіту, а тепер Білопідляського – письменник;

– Степан Сидорук з села Ставки коло Володави – народний поет і письменник. Друкував свої вірші в польських часописах. Видав збірку оповідань п.з. Nadbu?a?skie opowie?ci. Пише також вірші українською мовою. Видав свою збірку поезії п.з. Над Бугом. Підготував до друку збірку нових віршів п.з. Проминання, яка нараховує 50 сторінок машинопису. Є він також народним живописцем. Виставляв свої картини в Холмі і Володаві;

– Олександр Олещук із села Колємброди Радинського повіту – фольклорист і етнограф;

– Яніна Троцюк з села Вирики Володавського повіту – народна ткачиха;

– Іван Дудик із села Дубогроди Володавського повіту – плетільник та багато інших.

Про українську культуру в Південному Підляшші засвідчують ось такі пам’яткові уніатські церкви, як: в Ортелю Королівському, Коденці, Вітулині, Ганні, Городищі, Голі і Пашенках, уніатський собор в Білій Підляській, православні церкви в Коденю і Тересполі та комплекс Яблочинського православного монастиря з двома дерев’яними церквами.

8. Питання політичної і національної свідомості

Національна свідомість до українського населення Підляшшя почала проникати щойно після І-ої світової війни. Населення Підляшшя завжди стояло на боці прогресивних і революційних сил Росії і Польщі. У міжвоєнний період багато підляшуків брало участь в революційному русі, а саме в таких політичних партіях, як: «Сельроб-Єдність», «Громада», Комуністична партія Західної України, Комуністична партія Західної Білорусі і Комуністична партія Польщі. Під час німецької окупації українськомовне населення Підляшшя брало масово активну участь в допомозі радянським військовополоненим та багато підляшуків боролося в рядах радянських і польських партизанських загонів з німецьким наїзником. До війни в 1939 році на Підляшші не діяли жодні українські т.зв. «націоналістичні організації».

Сучасний стан національної свідомості українського населення Підляшшя має свої об’єктивні причини в трагічній його історії та в політичних і адміністративних подіях, що мали місце в 40-х і 50-х роках ХХ ст. На стан свідомості вплинули, м.ін., такі фактори, як: відірваність українського населення Підляшшя від своєї вітчизни України, впливи мови і культури польської і російської нації, асиміляція і денаціоналізація ведена державами Польщі і Росії, застосування по відношенню до українського населення Південного Підляшшя збірної відповідальності польським урядом, прояви до 1990 року національної, культурної, мовної і релігійної нерівноправності української національної меншості в Польщі, а також деякі прояви дискримінації українців.

9. Характеристичні прикмети підляшуків

Серед українського населення Підляшшя під антропологічним оглядом переважає слов’янський тип людини. Підляшук здебільшого є кругловидий, кремезної будови тіла, чорнявий, хоч трапляються також блондини. До найгарніших типів серед підляшуків слід зарахувати людей зі смаглим обличчям, з чорною косою або чубом із синіми очима. (…)

І ось така в найбільшому скороченні історія Підляшшя та його українськомовного населення.

“Наше слово” № 7-8-9-10; 17, 24 лютого, 3,10 березня 2002 року

Юрій Гаврилюк

Нація, якої мало не бути, або

Українські роздуми на підляській межі

Просто собі живеш… Котрогось дня приходить момент, коли усвідомлюєш собі, що ти, твої родичі й сусіди належите до нації, якої мало не бути – як тут, на Підляшші, так і взагалі на політичній карті світу. Що ж – сідаєш на підляській межі, в тіні не відь ким посадженої тут дикої груші, та починаєш снувати роздуми…

Пiдляшшя, де українцi стали сусiдами полякiв i бiлорусiв, це – кажучи словами місцевої поетеси Євгенiї Жабинської – земля людей з добрим поглядом сумних очей; i водночас це земля людей з розколотою душею, з невизначеним нацiональним почуттям. Розколота i сама країна – на Пiвдень, розтрощений виселеннями у 1944-1946 та 1947 роках, i на Пiвнiч, про яку на довгий час майже всi забули, що там також, аж до пiвнiчних берегiв Нарви, проживають українцi. А помiж ними пливе Буг, на якого берегах живуть люди з ідентичними прізвищами – Іванюки, Степанюки, Левчуки чи Веремчуки, але дивляться на себе косо, адже ці з південного берега це назагал “польські” (римокатолики – Францішки, Збіґнєви…), а ці з північного і досі ще “руські” (православні – Василі, Дмитри…).

Саме цей, розташований на правому, північному березі Буга клаптик історичного Волинського князівства, з Більськом, Гайнівкою і Сім’ятичами, зараз повітовими (районними) центрами Підляського воєводства (до 1999 року – Білостоцького) займає особливе місце на карті “Закерзоння”. Регiон цей аж до останнiх десятирiч ХХ ст. майже нiчим не зазначав своєї приналежностi до українського нацiонального простору, але водночас зберіг свою традиційну етнічну структуру.

Сталося так тому, що цю територiю тiльки в невеликiй мiрi заторкнула “репатрiяцiя” до СРСР (1944-1946), а акцiя “Вiсла” (1947) обминула повністю, адже все православне населення на північ від Бугу тодiшня влада рахувала бiлорусами й “не помiтила”, що більшість з них це етнічні українці. Можна зрештою сказати, що вони й самi цього “не помiтили”, звикаючи помалу до окреслення “бiлоруси”, яке стало свого роду нацiональним псевдонiмом чи камуфляжем. Ситуація дещо змінилася у 1980-х роках, коли й на цiй далекій периферiї, звiдки ближче до Варшави, Вiльна чи Мiнська нiж до Києва, з’явилися в більшому числім люди, зокрема молоді, які започаткували процес, котрий набрав характеру українського національно-культурного відродження.

Саме тоді, у вiсiмдесятих роках, в колах польської антикомунiстичної опозицiї почали “вiдкривати” Україну й популярним стало гасло: “Без вiльної України не може бути вiльної Польщi!” Це “не може бути” треба віднести й до перспективи українства на Підляшші, адже вся наша незавидна ситуація була і надалі залишається наслiдком того факту, що самостiйної України столiттями не було, що завмирала пам’ять про Володимирову й Данилову Землю Руську та в мiсце призабутого минулого не приходило сучасне.

Хоч руське минуле не так то й швидко забувалося. Ось, коли переглядаємо найстарші види таких визначних міст колишньої Корони Польської, як Львів, Холм чи Перемишль, бачимо на них латиномовні написи, з яких виникає, що це міста розташовані в Русі (хоч би “Premislia Celebris Russiae Civitas” на гравюрі в атласі “Civitates orbis terrarum” з 1618 року). Цитуючи слова вірша найвизначнішого польського комедіописця, галичанина Олександра Фредра, можемо сказати, що в тамтому часі історична Русь та політична Польща “в одному стояли домі”. А польські історики й публіцисти, які пробують давати загальну характеристику ототожнюваної з Польщею Речі Посполитої Обох Націй, завжди пригадують, що панувала в цьому “домі” толеранція.

Все ж таки ця оспівана толеранція, яким би позитивним її образ не був на тлі Західної Європи, що на багато десятиріч загрузла в релігійних війнах католиків з протестантами, то не була вона настільки досконалою й довготривалою, щоб втримати лад і спокій внутрі самої Речі Посполитої, так гордої зі своєї “шляхетської демократії”, отже, як вже сама назва підказує – демократії-не-для-всіх. У першій половині XVII сторіччя хиби державних інститутів та веденої ними суспільної й релігійної політики показалися особливо дошкульними на наддніпрянській Україні, де народ масово покозачився та став вимагати для себе природного права господаря, а не лише сублокатора в чужому – за панівною нацією і релігією – “домі”. А коли права такого по-доброму не отримав, станув зі зброєю в руках, щоб його силою добиватися, аж від цього могутній доти будинок Речі Посполитої став тріскати та розвалюватися, кров нашу і вашу рясно розхлюпуючи. Започаткована завойовником Галичини королем Казимиром Великим експансивна польська східна політика, яка свого апогею досягла в добі “Польщі Ягайлонів” показалася туриком.

З другої сторони й для українців стало ясним, що в цей час небагато кращого вдієш, а може бути ще й гірше. Річ Посполита так довго в своє лоно Хмельницького з Військом Запорозьким наглим способом повернути намагалася, аж прийшлося йому, рад-неволя, в опіці царя московського порятунку шукати. Та ж Москва – в зручний момент в єдиновірні обійми козацьку Україну Малоросійськую, хоч і не цілу, схопивши – помалу захисну шкаралупу її прав та привілегій силою підступною трощила та кислотою підлості й марнолюбства роз’їдала. Вкінці всю іммунну систему нації козацької до повного розладу привела, а й назву Україна, неначе б і в самому слові могутня енергія волелюбства кипіла, взяла під заборону.

Здається, що найкращою метафорою, яка б відобразила минуле півтисячоліття нашої історії буде словосполучення “бенкет вампірів” – на українському тілі. Але показалося, що країна над Дніпром, Дністром і Бугом, навіть доведена сусідами до стану клінічної смерті – етнографічного животіння, окрашеного задушевними піснями (в яких однак незвичайна чудодійна струна бринить) – це все ж таки не шмат сала, а більше гідра, яка хоч постійно силу силенну крові втрачає, то, зручного часу дочекавши, завжди зі свого “малоросійського”, “русинського” чи, не при вас кажучи, “хохляцького” народного тіла відрощує українську національну голову (а то вона “мазепинська”, а то “петлюрівська”, то “бандерівська”, а навіть і “помаранчева”).

На жаль, коли у ХІХ та в першій половині ХХ сторіччя народжувалася новітня українська нація Північне Підляшшя, із-за георгафічно-політичних обставин залишилося свого роду призабутою землею. Можна сказати, що наші діди-прадіди запізнилися на поїзд “українська нація” й, потупцювавши розгублено на пустому пероні, пробували їхати у майбутнє своїм скрипучим “етнографічним” возом-залізняком, а їхні духовно-культурні потреби залишалися на чисто “фізіологічному” рівні – по-свойому поговорити й поспівати та в церкві помолитися…

Але світ вже не стояв у місці, отже сталося це, про що недавно дуже влучно сказав соціолог з Білостоку Андрій Садовський (народжений в одному з українськомовних сіл у сьогоднішньому Гайнівському повіті): “Коли будуча меншістю група не вміє окреслити свого візерунку, буде накинутий їй візерунок створений більшістю”. На сформування цього візерунку, чи може краще маски, яку насаджено на лице підляшан, визначальний вплив мали як актуальні політичні інтереси націй, котрі в даний момент показувалися переможцями в боротьбі за цю землю, так й історичні межі, які в минулих сторіччях все більше відрізували Підляшшя і Берестейсько-Пинське Полісся від українського материка.

У ХІХ сторіччі в такій ситуації був весь український етнос, в своїй загальній масі позбавлений національного почуття та пошматований полiтичними i адмiнiстрацiйними межами. Тому одним з основних завдань, перед якими станули українськi вченi й мислителi, котрі наважилися на боротьбу з асиміляторською політикою Російської імперії, було визначення меж територiї заселеної українцями, отже й нацiональних меж України (адже “Україна, – як писав георгаф Степан Рудницький, – се земля, де живуть українцi”). Одним з перших, хто присвятив цьому питанню належну увагу, був Михайло Драгоманов, зокрема в “Передньому словi” до збiрника “Громада” (1878 р.), яке вважається першою новiтньою українською полiтичною програмою.

Вже в першому абзацi автор пiдкреслював, що iсторiя України дає багато доказiв, “що й на найдальших кiнцях її люди пам’ятали добре про других землякiв своїх”. Згодом, в полемiчнiй статтi “Что такое украинофильство?” (1881 р.) Драгоманов пiдкреслював, що єднiсть мови та iнших нацiональних ознак дозволяє представникам рiзних регiональних українських груп легко солiдризуватися помiж собою. На думку автора приклади цiєї солiдаризацiї можна побачити було в Кубанськiй i Терськiй областях, куди керувалися колонiсти iз лiвобережної та правобережної України, в Акерманi й Галацi, куди прибували так робiтники з-пiд Києва, як i з-пiд Карпат (гуцули), а також i у Варшавi, “куди спускаються на барках карпатськi лемки Сяном, як i пинськi полiщуки – Бугом i Нарвою”.

Але, пiдкреслюючи природне почуття єдностi українських селян, якi йдуть на заробiтки й виселки в тi країни, де живуть їхнi земляки, i мало вважають на те, як подiленi цi країни мiж “царствами” та “начальствами”, Драгоманов в “Передньому словi” признає, що немає вiдповiдного розумiння цiєї проблеми серед iнтелiгенцiї: “Тiльки мiж письменними людьми й на нашiй Українi заслабла чутка про громади наших людей, i бiльше вважаються казеннi межi й подiли її, бо тi письменнi люди тепер мало мають спiльного з мужиками, а бiльше з начальством, i вивченi по чужих школах, для служби чужим царствам i панствам, мiж котрими подiлена наша Україна.”

З-посеред лiнiй, якi роздiляли українську територiю мiж “царствами” та “начальствами” найосновнішою була межа мiж Росiєю i Австро-Угорщиною. Оскiльки в “пiдавстрiйськiй” Галичинi українцi мали набагато бiльшi нацiональнi i полiтичнi свободи анiж в Росiї, її iснування треба визнати позитивним для процесу становлення української нацiї. Натомiсть на територiї Росiйської iмперiї бачимо декiлька меж, якi, вiдрiзуючи окремi територiї вiд центральноукраїнського материка, негативно впливали на їхню iсторичну долю. Однiєю з таких територiй була частина Полiсся та Північне Підляшшя, які, хоч заселені українським етносом, перебували в межах т.зв. Пiвнiчно-Захiдного краю (в Гроденській і Мінській губерніях), що обiймав передусiм землi заселенi бiлорусами i литовцями. Отже, коли повторимо фразу про царську Росію як тюрму націй то треба зазначити, що предкам сучасних підляшан та берестейців прийшлося в ній сидіти в зовсім іншому корпусі, аніж волинянам чи киянам…

Обговорюючи історичну долю Північного Підляшшя треба пам’ятати, що в минулому було воно частиною ширшої території, яку в українській історіографії, при обговорювання подій періоду середньовіччя прийнялося називати Берестейською землею – від назви княжого города Берестя, який найраніше, бо вже при описі подій 1017 року, згадується в руських лiтописах (сьогоднішня офіційна назва Брест це російська калька з польської версії його назви, яка має форму Brzesc – Бжесьць). З огляду на факт, що вже в другій половині ХІІ ст. відбувається підвищення політичної ролі Дорогичина, який в деякій мірі стає рівнорядним з Берестям, оправданим є використовування в науковій літературі також окреслення Берестейсько-Дорогичинської землі (для прикладу, польський археолог Ян Ясканіс, назвав цей регіон “Дорогичинсько-Берестейською Руссю”). Пізніше, наприкінці XV ст. виникла назва Підляшшя (“земля під ляхами” тобто у сусідстві поляків), а небагато пізніше створено Підляське воєводство, в якого межі деякий час входили також Берестя, Кобринь і Кам’янець. Однак ще у XVІ ст. назва Піляшшя закріпилася за західною частиною цієї території, яку у 1569 році приєднано до Корони Польської.

Iсторiя українського етносу сягає тут глибокого середньовiччя, адже поселення слов’янських племен зарубинецької культури в околиці сьогоднішнього Берестя і Більська з’явилися вже в перших столiттях нашої ери. Однак постiйна схiднослов’янська колонiзацiя з території сучасної України, передусім з Волині, почалася тут щойно в другiй половинi VI ст. та до IХ ст. зайняла побережжя середнього Бугу, по рiчки Ливець i Нурець на заходi та Ясельду на пiвнiчному сходi, чим окреслила межі Берестейської землi, як частини української етнічної території. Включення Берестейської землi до складу Землі Руської (у ХІХ ст. названої Київською Руссю), яке вiдбулося за володiння великого князя Володимира Святославича (978-1015), пожвавило колонiзацiйнi процеси й забезпечило дальшу iнтеграцiю цiєї, досi рiдко заселеної периферiї з українським етно-історичним масивом. Поруч старих племiнних градiв почали виникати новi осередки, якi були центрами державного управлiння, торгiвлi та оборонними точками русько-польського й русько-ятвязького пограниччя – Бересть, Дорогичин, Мельник, Бiльськ, Сураж, Бранськ, Кам’янець, та якi згодом перетворилися в сучасні мiськi осередки (пiсля багатьох iнших залишилися лише городища).

Процес внутрiшнiх розподiлiв, а згодом i розпаду Київської держави, який почався пiсля смертi Ярослава Мудрого (1054 р.) позначився й на iсторiї Берестейської землi, яка була частиною удiльного Київського князiвства, щоб в другій половині ХІІ ст. перейти у володіння волинської гілки великокняжого роду, яка у ХІІІ та першій половині ХІV століття володіла також Галицьким князівством.

Протягом багатьох столiть, в iсторіографічних творах, якi торкаються минулого Берестейської землi в княжій добі, з’явилося декiлька фальшивих тверджень, якi з одної сторони спростованi вже iсториками, з другої однак сторони надалі використовуються в національній публіцистиці та в претендуючих на науковість творах писаних на свого роду пролітичнк замовлення. Ось їх перелiк:

– Берестейська земля заселена була в ранньому середньовiччi дреговичами, предками сучасних бiлорусiв, якi заснували Бересть i Дорогичин;

– Берестейська земля в VI-Х ст. заселена була захiдними слов’янами з Мазовша;

– Берестейська земля була частиною Туровської землi, заселеної в основному бiлоруським плем’ям дреговичiв;

– на територiї Берестейської землi до ХIII ст. проживало балтське плем’я ятвягiв, а Дорогичин був їх столицею;

– пiсля 1240 р. нiбито спустошену монгольським нашестям Берестейську землю зайняв литовський князь Ердивил i вiдбудувавши знищенi городи, приєднав до своїх володiнь.

Не вдаючися зараз в детальне пояснення перечислених питань, треба сказати, що цi iсторiографiчнi похибки та й прямi фальсифiкацiї з’являлися, або були спецiально наголошуванi в рiзному часi, коли слугували за “аргумент” не лише в iсторичних дискусiях, але i в полiтичнiй боротьбi. Для прикладу автором твердження про заселювання Берестейської землi ятвягами був пишучий в ХV ст. польський iсторiограф Ян Длугош, за яким повторювали це iншi польськi автори iсторичних творiв, зокрема Марцін Кромер. Пов’язане це було з полiтичною боротьбою помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським за захiдну частину Берестейської землi (сучасне Пiдляшшя), яка тривала аж до сейму в Люблинi в 1569 р. Польська сторона, прагнучи заволодіти Пiдляшшям, наголошувала на нiбито первiсному ятвязькому характерi цiєї територiї та завоюваннi її та охрещеннi польським князем Болеславом Cтиливим (все це вигадав Длугош). Вiдповiддю литовської сторони була легенда про князя Ердивила, якою в половинi ХVI ст. “доповнено”, списаний бiля 1430 р. “Лiтопис великих князiв литовських”.

Також в сучаснiй бiлоруськiй iсторiографiї, якої представники за своє завдання вважають “наукове обгрунтування” сталiнського рiшення про приєднання Берестейсько-Пинського Полісся до Бiлоруської РСР, часто повторюванi є давно вiдкиненi наукою твердження про заселення околиць Берестя й Пинська дреговичами (так само мiнськi мовознавцi вперто зараховують мiсцевi українськi говiрки до ареалу бiлоруської мови). Для справедливостi треба однак сказати, що на хронологiчнiй схемi в музеї “Берестье”, в якому експонуються залишки середньовiчного граду зазначено, що в Х ст. територiю Берестейщини заселювали не дреговичi а волиняни.

В межах Галицько-Волинської Русi Берестейська земля залишалася майже до кiнця її iснування. За дату завоювання Берестя і Дорогичина литовським князем Гедимiном загально вважалося 20-тi роки ХIV ст., однак є пiдстави пересунути цю подiю на 30-ті роки цього ж столiття. Смерть у 1340 році останнього з галицько-волинських володарiв, Болеслава-Юрiя, започаткувала перiод польсько-литовської боротьби за ці землі, закiнчену договором підписаним у 1366 р. Польська сторона визнавала в ньому Бересть, Кам’янець, Дорогичин, Мельник i Бiльськ городами, якi належать литовському князевi Кейстутовi Гедиминовичевi (1341-1382) та зобов’язалася “не вступати” до них.

Таким способом території навколо Берестя і Дорогичина, як єдина з галицько-волинських територій потрапили в руки Кейстута, княжою столицею якого були Троки. Саме тоді, через те, що Волинню володiв iнший син Гедимина, Любарт-Дмитро, а Холмщина була приєднана до Польщi, почався процес політично-адміністраційного вiдокремлювання сьогоднішного Берестейського Полісся та Підляшшя від інших українських територiй. Його завершенням став сталінський розподіл українсько-польсько-білоруського етнічного пограниччя, проведений у 1939-1944 роках.

Троцьке князiвство, в якому правив Кейстут, а згодом його син Витовт, було свого роду мiнiятюрою багатоетнiчної держави Гедиминовичiв. Пiвнiчну частину князівства, в якiй розташованi були столичнi Троки, заселювали литовцi, центральну, т.зв. Чорну Русь – бiлоруси, а пiвденну, тобто Берестейсько-Дорогичинську землю (без Кобриня, який належав великому князевi Ольгердовi Гедиминовичу, 1345-1377) – українці (русини). Найважливiшим мiстом на цiй територiї залишався надалi Бересть, про який Я. Длугош писав, що це “брама до Руських земель”. Його стратегiчне значення для стосункiв помiж Польщею i Великим князiвством Литовським пiдкреслює також сучасна польська дослiдниця Алiцiя Вавжиньчик: “Бересть, центральний город Пiдляшшя, розташований над Мухавцем бiля його гирла до Бугу, маючи звiдси вихiд на далекi країни заходу. Течiя середнього i горiшнього Бугу поєднувала його з родючою Волинню, на схiд, при невеликому вододiлi мiж Пиною та Мухавцем, вiдкривалася дорога Прип’яттю i Днiпром до серця старої Руси, Києва. Якщо взяти до уваги простягнені на схiд багнистi територiї Полiсся, якi утруднювали комунiкування пiвночi i пiвдня, зрозумiлим стає значення пiдляського моста i його городiв, Берестя а згодом Дорогичина, як в мирних так i ворожих вiдносинах сусiднiх народiв.”

Це висказання дуже влучно пiдкреслює вiдкритiсть територiї Берестейщини на український пiвдень i пiвденний схiд, чому сприяли природнi умови, які зумовили заселення її українським етносом. З другої сторони територiя ця була натуральним способом iзольована вiд пiвночi, отже етнiчно бiлоруських околиць Гродна, про що i згадує А. Вавжиньчик: “в минулому не зазначився зв’язок Берестейської землi з Чорною Руссю”. Також Я. Длугош говорив про велику незаселену територiю, яка в його епосі простягалася помiж Бiльськом та Гродном.

Ця природна вiдокремленiсть Берестейщини-Підляшшя вiд iнших земель Троцького князiвства спiвпадала з недавньою пiвнiчною межею Галицько-Волинської Руси. Виразно це бачимо в договорi про перемир’я, який у 1379 роцi Кейстут та його племiнник, великий князь Ягайло Ольгердович, уклали з тевтонським орденом хрестоносцiв. В документi, якого змiст подиктувала литовська сторона, бачимо виразне вiдокремлення “країв руських” – Волковиська (приєднаний до Галицько-Волинської Руси у 1289 р.), Суража, Дорогичина, Мельника, Бiльська, Берестя i Кам’янця, мешканцiв яких називається “русинами”, вiд “краю Гродна”, заселеного “гроднянами”.

Як вже сказано, назви Берестейська та Берестейсько-Дорогичинська були створені істориками. Також назва Пiдляшшя з’явилася пiзнiше, тому в документах ХIV-ХV столiть територiю цю окреслювали перечисляючи найважливiшi городи, яким підпорядковані були “округи” або “землі”, які мали ще етно-історичну кваліфікацію “руські”. Бачимо це не лише в згаданому документi з 1379 р. та iнших документах, якi вийшли з великокнязiвської литовської канцелярiї, але i в нiмецьких та польських джерелах ХIV-ХVI столiть. Протягом ХV ст. визрiв внутрiшнiй подiл цiєї руської територiї на окремi землi, яких виникло п’ять: Берестейська, Кам’янецька, Дорогичинська, Мельницька та Бiльська. Був це процес поетапний – примiром в документах з ХV столiття Бiльськ часто окреслювався ще як мiсцевiсть “в землi нашiй Руськiй в Дорогичинському округовi”. Iсторична й природна вiдокремленість надбужанської територiї вiд інших частин Троцького воєводства (виникло в 1413 р. внаслiдок перетворення Троцького князiвства з полiтичної в адмiнiстрацiйну одиницю), призвело в початках ХVI ст. до виділення її в Пiдляське воєводство.

Найстарiший документ, в якому для окреслення території розташованої в сусідстві ляхів-поляків зустрiчаємо назву “Пiдляшшя” (в тодiшнiй книжнiй мовi “Подляшье”) датований 1495 роком. В польських документах назва ця з’явилася перший раз у 1517 р. Тут треба нагадати, що в тодiшнiй польськiй мовi назва ця звучала, як i в книжній руськiй – “Podlasze” (по-латинськи “Podlachia”), а щойно пiзнiше, внаслiдок впливу мазовецьких дiалектiв прийняла форму “Podlasie” – “Подлясє” (подiбно як це сталося зi старопольським словом “wisznia” (“вiшня”), яке зараз звучить як “wisnia” (“вiсьня”). Ця фонетична деформацiя назви регiону стала нагодою для деяких польських “патрiотiв”, якi пробують доказати, що походить вона нiбито вiд положення цiєї територiї “пiд лiсами”. Зрозумiло, що таке тлумачення є неправильне як з iсторичної, так i фiлологiчної точки зору – було б це тодi по-польськи “Podlesie”, аналогiчно до “Polesie” (“Полєсє” – Полiсся). З другої сторони польський історіограф Марцін Кромер (1512-1589) пробував переконати своїх читачів, що “Подляше” взялося не від територіяльного розташування “під ляхами”, а від мнимого перебування “під владою” ляхів. Насправдi ж назва “Пiдляшшя” виникла на означення територiї, яка перебувала під владою Великого князiвства Литовського та положена була “пiд ляхами”, тобто при кордонi з польським Мазовшем і Малопольщею. Саме таке, правильне з iсторичної i фiлологiчної точки зору, тлумачення назви Пiдляшшя знаходимо вже у польських iсторикiв ХIХ сторiччя – Йосипа Ярошевича, Олександра Яблоновського та Зигмунта Глогера, якi першими по-справньому дослiджували минуле цього регіону.

Першим документом пов’язаним з виникненням Пiдляського воєводства є грамота великого князя литовського Жигiмонта I вiд 29 серпня 1513 р., якою призначив вiн Iвана Сопiгу на пост воєводи. Територiя на яку поширювалась його компетенцiя була в цьому документi окреслена як “воєводство Пiдляське, Берестейське та iнше”. Окрiм воєводи з’явилися тодi iншi урядники iменованi пiдляськими – бобровник (1513 р.), лiсник (1516 р.) та ловчий (єгер). Після смерті I. Сопiги (1517 р.) пост воєводи залишався деякий час необсадженим і щойно 11 липня 1520 р. Жигiмонт I видав чергову грамоту, в якiй повiдомляв про створення нового воєводства, в якого склад входили слiдуючi “територiї” – Дорогичинська, Берестейська, Бiльська, Кам’янецька, Мельницька i Кобринська. В грамотi цiй назва воєводства не подана, але згодом прийнято називати його Пiдляським. У 1566 р., пiд час попереджуючої Люблинську унiю адмiнiстарцiйної реформи Великого князiвства Литовського, воєводство це було подiлене на двi частини. Дорогичинська, Мельницька i Бiльська землi залишилися при старiй назвi Пiдляського воєводства. Схiдну частину об’єднано з Пинщиною й утворено нове воєдство, яке отримало назву Берестейського.

Безсумнівно, однiєю з причин такого подiлу була вiдмiнна ситуацiя серед шляхетського прошарку в схiднiй i захiднiй частинi старого Пiдляського воєводства. Оскiльки в схiднiй частинi загал шляхти був руський, то в Дорогичинськiй та Бiльськiй землi переважала шляхта польського походження. Виникало це з факту, що у 90-х роках ХIV ст. територiя ця була передана Ягайлом у ленне володiння мазовецькому князю Янушовi, який почав поселювати тут дрiбну мазовецьку шляхту. Коли в початках ХV ст. князь Витовт вiдiбрав цю територiю, приєднав до неї також невеликi шматки земель, якi споконвiчно належали до Мазовша i були заселенi поляками. Таким способом руська шляхта стала тут меншiстю. Крiм цього шляхта Дорогичинської, Мельницької i Бiльської земель вже в половинi ХV столiття отримала привiлеї на користування польським правом, яке було для неї бiльш корисне як литовське. Наслiдком цього стала навiть формальна дискримiнацiя руського елементу, оскiльки земськi урядники, яких вибирав загал шляхти, мусили бути римокатолицького вiросповiдання, а позви до земського суду треба було писати латинською мовою.

Деякi демографiчнi змiни вiдбулися i у мiстах, куди також почало напливати населення з Польщi. Був це наслiдок старань великих князiв литовських, якi хотiвши збiльшити належнi їм прибутки з мiст почерез поселювання там пришельцiв з Польщi i Нiмеччини, що пов’язане було з надаванням окремим осадам німецького мiського права, яке гарантувало їх мешканцям самоуправу. У 1390 р. Ягайло дав спецiальний привiлей для Берестя, на основi якого загал мешканцiв, “так нiмцi, як поляки й русини” були звiльненi вiд влади господарських урядникiв. Привiлей цей був однак змiнений Витовотом, який обмежив його дiю до католицького населення. Подiбна ситуацiя була в Дорогичинi й Бiльську, де в 1429-1430 рр. Витовт назначив вiйтiв, якi мали поселювати на мiському правi лише населення римського обряду. Ситуацiя така перетривала до кiнця ХV ст. коли мiське право отримав загал мiського населення. З поселенням полякiв та нiмцiв пов’язанi були також фундацiї перших католицьких костелiв в Берестю (1389 р.), Дорогичинi (1392 р.), Мельнику (1420 р.) та Бiльську (1430 р.).

Чергову межу помiж Пiдляським i Берестейським воєводствами прокладено на спiльному польсько-литовському соймi, скликаному до Люблина у 1569 р. Його цiллю було укладення реальної унiї помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським, але скористалася цiєю нагодою польська шляхетська фракцiя, яка вже вiд довшого часу намагалася приєднати до Польської Корони Пiдляшшя i Волинь. Фракцiя ця мала пiдтримку “рядової” руської шляхти названих земель, яка цим способом прагнула визволитися з “литовського невольства”, тобто з-пiд влади магнатської верхiвки Великого князiвства Литовського.

Пiсля офiцiйного проголошення приєднання Пiдляського та Волинського воєводств до Польської Корони, при Великому князiвствi Литовському залишалося Берестейське воєводство. Викликало це невдоволення волинської i берестейської шляхти, яку об’єднували сильнi зв’язки. “Волиняни – писав у листi з 31 травня 1569 р. жмудський староста Ходкевич, – подали мiж послiв, що Київ та Берестя їм належать, а зокрема пан Бокiй (суддя луцький – Ю.Г.) – виводить межу по Нарву i Ясельду, Пинська, Кобриня також до Волинi бажаючи, що поляки хочуть пiдтримувати”. Подiбне свідчення знаходимо в листi iншого учасника сейму, Миколи Нарушевича (вiд 11 червня 1569 р.): “пани волинцi… i Бересть весь i Пинськ також, аж по Ясельду рiчку вiдмежовують до Корони, а зокрема пан Бокiй, якого пани поляки, для великого знання справ, хронiкою зовуть”.

Як бачимо, прагнення волинської шляхти, щоб разом з Волинню до Корони приєднати Берестя й Пинськ мало також iсторичне обгрунтування. Тривалiсть пам’ятi про iсторичну спiльнiсть Берестейщини з Волинню i Пiдляшшям стає бiльш виразною коли читаємо в iншому листi Нарушевича, що: “послам Берестейського повiту брати-шляхта заборонили повертати додому без будь якої унiї; а це тому, що не хочуть розривати з браттю своєю панами волинськими, помiж якими й пани пiдляшяни в самiй серединi сидять”. А коли б унiя Великого князiвства i Корони не здiйснилася, то, скаржится Нарушевич, “задумали вiдiрватися вiд цiєї нещасної вiтчизни своєї”. Як бачимо, хоч вiд захоплення Берестя литовськими князями минуло вже два столiття, берестейська шляхта не дуже цiнувала цю нову “вiтчизну”.

1 липня 1569 р. завершена була унiя Великого князiвства Литовського та Польської Корони, внаслiдок чого виникла Рiч Посполита Обох Нацiй, якою правив спiльно обраний володар та спiльний польсько-литовський сейм. Таким способом задовiльненi були й бажання берестейської шляхти, яка зрезигнувала з дальших старань про вихiд з Великого князiвства. “Берестейська земля, – коментує це сучасний польський iсторик Юліюш Бардах, – залишиляся у межах Великого князiвства, мабуть також тому, що Люблинська унiя гарантувала таку єднiсть з руськими землями iнкорпорованими до Корони, яку шляхта визнала хватаючою”. Однак ця резигнацiя берестейської i волинської шляхти з дальших старань привернення формальної єдностi руських (українських) земель принесла згодом дуже негативнi наслiдки.

Питання приналежностi Берестейщини i Пiдляшшя до української нацiональної територiї повернуло за часів Хмельниччини. Козацьке повстання, що пiд проводом Богдана Хмельницького почалося у 1648 р., швидко охопило всi українськi землi, де прийняло форму нацiонально-релiгiйної вiйни, як це признав польський дослiдник Леон Василевський: “На козацькiй територiї (…) повстання Хмельницького мало характер суспiльно-економiчної боротьби помiж козацьким прошарком з одної й кресовими магнатами та пiдтримуючою їх Рiччю Посполитою з другої сторони. На iнших руських землях – як Червона Русь, Пiдляшшя, Волинське та Берестейське воєводства – рух набрав характеру нацiонально-вiроiсповiдної боротьби, поєднаної з повстанням селянських мас, пiдсилюваним козаччиною з пiвдня”.

Хоч ситуацiю на Пiдляшшi та Берестейщинi важко прирiвнювати до пануючої на Наднiпрянщинi то й тут багато було пороху для спалаху збройної боротьби. Бачимо це так в соцiальнiй сферi, коли утиск селянства призводив до бунтiв, як хоч би на зламi 1630-1640 рокiв у Бранському староствi, так i в сферi вiроiсповiднiй. В першiй бо половинi ХVII ст. Бересть, Кобринь, Дорогичин та Бiльськ були мiсцем завзятої боротьби помiж прихильниками та противниками церковної Берестейської унії. Хоч бо враз з вiдновленням у 1633 р. визнаної урядом Речi Посполитої православної єрархiї, Православнiй церквi повернуто статус легальностi, положення вiрного їй руського мiщанства на захiдних землях було дуже важке. Бачимо це хоч би в скарзi, яку 20 лютого 1648 року занiс до гродського суду в Луцьку Афанасiй Пузина, православний єпископ луцький – “своїм i цiлого народу руського, духовних i свiтських релiгiї грецької, в унiї не будучих обивателiв коронних i Великого князiвства Литовського iменем”. Владика описував антиправославнi виступи унiятiв “в мiстi Кобринi, але i в iнших мiстах i мiстечках… до єпархiї скаржучого присуджених, як в Люблинi, Берестю, Красноставi, Ковелi, Грубешовi, а саме в Бiльську”.

На жаль вiдомостi про подiї на територiї Пiдляшшя i Берестейського Полiсся в перших мiсяцях повстання є досить скупi. З листа папського нунцiя виникає, що в антидержавних виступах на Пiдляшшi брало удiл 7 тисяч селян. В листi з вересня 1648 р. галицький каштелян скаржився, що на Пiдляшшi “заворушення великi виникли i селянство, русь вся збунтувалася, саме в Бiльську i Дорогичинi, пiслали до Хмельницького про пiдкрiплення просивши, хочби про голову, який міг би їм допомогти”. Лист написаний був на основi вiсток привезених пiдчашим пiдляським, присланим до примаса вiд пiдляської шляхти, яка “посполитим рушенням станула пiд Бiльськом, пiслала до мiщан, щоб дозволили розслiдити, хто зрадником, хто конспiрує проти шляхти й католиків. Того не хотiли мiщани дозволити”. З iншого листа, також з вересня 1648 р. знаємо, що в Берестi наказано “15-тьох мiщан зрадникiв явних i двох священикiв конспiраторiв пiд меч дати”. Серед загиблих був м.iн. преподобний Афанасiй Филипович, iгумен православного Симеонівського монастиря в Берестi, вiдомий зi своєї антиунiятської дiяльностi. 1 липня 1648 р. був вiн арештований i обвинувачений в посиланнi козакам листiв та пороху, i розстрiляний з наказу суду. Згодом Православна церква зарахувала його до числа святих (мощi переховуються в Симеонiвськiй церквi в Берестi). До бiльших збройних виступiв на Пiдляшшi i Берестейщинi дiйшло осiнню 1648 р.

Розвиток подiй не дозволив Хмнельницькому взяти пiд зверхнiсть Вiйська Запорозького захiдні i пiвнiчно-захiдні українські землі. Однак в його полiтичнiй програмi виразно бачимо стремлiння до об’єднання в однiй державi всiх земель, “в яких жив народ руський благочестивий i церкви були… аж по Вислу”. Територiальну програму Хмельницького намагався реалiзувати також його наступник Iван Виговський. В жовтнi 1657 р. пiдписаний був трактат зi Швецiєю, в якому передбачене було вивнання прав гетьманського уряду до земель т.зв. Коронної Русi та Берестейського воєводства. Подiбнi прагнення до вiдбудови Руського князiвства в межах української етнiчної територiї бачимо у дiяльностi гетьманiв Петра Дорошенка та Iвана Самойловича.

Можна сказати, що закреслювання кордону України по Вислу, яке зустрічаємо також в західноєвропейських джерелах тамтого часу, було пересадним, однак йшлося тут про цю рiку, як виразну орiєнтацiйну лiнiю, не так знов вiддалену вiд захiднiх окраїн Перемищини, Холмщини чи Пiдляшшя. Точнiше кордон мав бути визначений на основi мовного та релiгiйного критерiїв (“як далеко сягає руська мова” … “де була грецька вiра”). Поминувшi деталi, бачимо тут в загальному зарисi кордони української етнiчної територiї, якi побутували в свiдомостi українських полiтичних i культурних елiт в Києвi та гетьманських столицях. Отже українськi iсторики, мовознавцi, етнографи i географи, якi в другiй половинi ХIХ ст. визначували в своїх працях межi української етнографiчної територiї, не творили нiчого вiд нова – “пригадували” лише те, що було добре вiдоме вже їхнiм попередникам з ХVII сторiччя. Однак намагання козацьких гетьманів об’єднати під своєю владою всі землі, на яких лунала руська (українська) мова не могли бути, з огляду тодішній уклад сил, здійснені. Військо Запорізьке, після десятиріч виснажливої боротьби з Польщею і Московщиною, примушене було задовільнитися автономною Гетьманщиною, якої незалежність була постійно обмежувана – аж до повної ліквідації всіх козацьких інститутів у другій половині XVІІІ ст.

Нищення залишків української автономії на Лівобережжі співпадало в часі зі знищенням Речі Посполитої. Завершуючий цей процес ІІІ розподiл у 1795 р. подiлив також Берестейсько-Пiдляський край – нові межі Росiї, Прусiї i Австрiї зiткнулися на схiд вiд Мельника, в околицi мiстечка Немирово. Розташована на пiвнiч вiд Бугу частина Пiдляського воєвiдтва увiйшла в склад Пруського королiства. Землi на лівому березі Бугу – частини Дорогичинського, Мельницького й Берестейського повiтiв увiйшли в склад Австрiї. Решта Берестейського воєводства дiсталася Росiї. Але цей варіант політичної карти показався недовготривалим, бо вже у 1807 р. Наполеон, пiсля перемоги над Прусiєю, передав північнопідляські землi Росiї, а в 1809 р. землi на пiвдень вiд Бугу були вiдвойованi вiд Австрiї й приєднанi во Варшавського князiвства. Це розмежування Підляшшя і Берестейщини утривалене було на Вiденському конгресi 1815 р.

Згiдно з тодiшнiм політично-адмiнiстрацiйним подiлом землi на пiвдень вiд Бугу належали до Пiдляського воєвiдства в межах автономного Королiства Польського (формально об’єднаного з Росією персональною унією “по вічні часи”). Згодом, після польських повстань 1830-1831 та 1863-1864 років цю автономію поступово знесено, що відбилося й на адміністраційній структурі, яку реорганізовано на російський зразок. Саме з такої причини у 1866 році Підляське воєводство перетворено у Сідлецьку губернію. У 1912 році її східну, саме підляську, частину об’єднано з Холмщиною (до того часу в Люблинській губернії) та утворено окрему, виділену з Королівства Польського та підпорядковану київсьому генерал-губернаторові Холмську губернію.

Північна, вiдiбрана Прусiї частина Пiдляшшя вже від 1808 року входила безпосередньо до складу Росiйської iмперiї, як південна частина т.зв. Бiлостоцької області (разом з заселеною бiлорусами захiдною частиною колишньої Гродненської землі Троцького воєводства). Натомість основна частина Берестейського воєводства, приєднана до Росiї ще у 1795 р., була початково в складi Слонимської губернiї, яку в 1797 р. об’єднано з Вiленською і створено з них Литовську губернію. Пiсля проведеної в 1801 р. чергової змiни адмiнiстрацiйного устрою, Берестя й Кобринь входили до новоствореної Гродненської губернії, а Пинськ до Минської. В 1842 р. до Гродненської губернiї приєднано Бiлостоцьку область (Більський, Білостоцький і Сокільський повіти).

Українськi i бiлоруськi землi, які раніше належали до Речі Посполитої а згодом включені були безпосередньо до складу Російської імперії подiленi були на два “краї” – Пiвденно-Захiдний (управляв ним генерал-губернатор в Києвi), який складався з заселених українцями Київської, Волинської й Подiльської губернiй та Пiвнiчно-Захiдний (управляв ним генерал-губернатор в Вiльнi), до складу якого входило шiсть губернiй. Три з них звалися “бiлоруськими” – Вiтебська, Могилевська та Мiнська, а три “литовськими” – Вiленська, Ковенська й Гродненська (цей поділ копіював також поділ на єпархії Православної церкви – Білоруську на сході і Литовську на заході, до якої належало також Підляшшя). Тут, крiм бiлорусiв, проживали також на своїх етнiчних територiя литовцi й українцi – в пiвденних повiтах Минської губернії (зокрема Пинський пов.) й Гродненської губернії (Бiльський, Берестейський, Кобринський, частково Пружанський пов.), а при межi з Королiством Польським також поляки. Адмiнiстрацiйна межа помiж цими “краями” була пiвденною межею колишнього Великого князiвства Литовського (у 1569-1795 роках). Загально територiю “Пiвденно-захiдного краю” звали “Литвою” або “Бiлоруссю i Литвою”.

Разом зі змінами політичних і адміністраційних меж відбулися також зміни на церковному полі. До ліквідації Речі Посполитої зберігався бо традиційний поділ підпорядкованої Константинопольському патріярхатові Київської митрополії, за яким православні парафії Підляшшя і західної частини Берестейського воєводства належали до Володимирсько-Берестейської єпархії. На півдні межувала з ними Холмська єпархія, яка розрізувала територію Володимирсько-Берестейської єпархії на дві частини, а на сході Пинська єпархія. Після церковної унії 1596 року, в якої проведенні провідну роль відіграв володимирсько-берестейський єпископ Іпатій (Адам Потій, родом з Рожанки біля Володави у тодішньому Берестейському повіті) та частина православних жителів Підляшшя і Берестейщини, яка відмовилися від визнавання постанови про об’єднання з західною католицькою Церквою залишилася без свого єрарха. Також після офіційного відновлення православної єрархії у 1633 році володимирсько- берестейська кафедра, так само як холмська і пинська, залишилася уніятською, отже підляські православні “дизуніяти” підпорядковувалися луцькому єпископові. Коли у 1712 році Луцька єпархія стала уніятською, нечисленні вже православні осередки на території Підляського і Берестейського воєводств (монастирі в Дорогичині, Бересті, Більську і Яблочині) перейшли під безпосередню зверхність київського митрополита (від 1685 року підпорядкованого владі московського патріярха). У 1785 році для керування справами православних монастирів та єпархій, які збереглися на території Речі Посполитої покликаний був спеціальний коадіютор (вікарій) київського митрополита, титулований єпископом переяславським та бориспільським.

Ця, виникла протягом сторіч, схема церковної організації змінилася внаслідок політичних перетасувань на зламі XVІІІ і ХХ сторіч. Всі уніятські парафії в межах Короліства Польського були приєднані до Холмської єпархії, яка початково була підпорядкована Галицькій митрополії у Львові, а з 1830 р. безпосередньо Римові. Натомість північнопідляські і берестейські уніятські парафії були у 1828 р. об’єднані з Віленською єпархією – цю нову організаційну одиницю стали звати Литовською єпархією. З черги православні підляські монастирі були підпорядковані Минській консисторії, яка у 1808 році наказала перетворення їх у звичайні парафії. Після ліквідації у 1839 році церковної унії на території Російської імперії всі вірні Східної церкви були підпорядковані духовному керівництву праволавних владик, які очолювали Литовську єпархію та резидували у монастирі в Жировичах на Білорусі. Чергова зміна відбулася у 1900 році, коли Північне Підляшшя та Берестейщина увійшли в склад новоутвореної Гродненської єпархії. Натомість у Королівстві Польському церковна унія була ліквідована у 1875 році й тоді Холмську єпархію, до якої належало все підлясько-холмське Забужжя приєднано жо православної Варшавської єпархії (самостійний статус повернуто їй щойно у 1905 році).

Цей карусель змін державної приналежності та перекроювання обласних та єпархіальних меж, супроводжувався, зокрема від 1860 років, насиленням польсько-російської боротьби вже не за територію, а за нове, особливо цінне в епосі націй та націоналізмів багатво – “душі” місцевого українського населення (за даними перепису 1897 року лише на території Гродненської губернії було його біля 360 тис. – 146,8 тис. в Кобринському повіті, 140,6 тис. в Берестейському, 64,3 тис. в Більському та 9,3 тис. у Пружанскому). Наслідки цієї боротьби, виявлені у перших десятиріччях ХХ сторіччя були у великій мірі залежні від політичної і релігійної ситуації, яка склалася на початку сторіччя ХІХ-го. І так об’єднання Холмщини (раніше належала до Руського воєводства) та забужанських клаптиків Підляського і Берестейського воєводств з польськими етнічними землями в межах Польського Королівства зумовив прискорення процесу полонізації, особливо коли після польського Січневого повстання 1863-1864 років російська адміністрація почала тут не дуже передуману русифікаційну акцію. Натомість на північнопідлясько-берестейських територіях польські впливи, зокрема у сільських середовища, справді були міцно послаблені, хоч і тут повна інтеграція з “общерусским образом жізні” так і не відбулася.

На жаль, треба також сказати, що на цю окраїну української етнiчної територiї, якою були пiвденнi повiти Гродненської й Минської губернiй хвиля нацiонального вiдродження майже не дiйшла і на певно небагато помилявся польський дослiдник національного питання на “кресах” Леон Василевський, який у 1912 році писав: “Україцi на Литвi i Бiлiй Русi, заселюючi частину Гродненської i Мiнської губернiй, є досi сирим етнографiчним матерiалом, який нiчим – крiм мови – не зазначає своєї окремiшностi. Бракує їм навiть почуття єдностi з рештою українського народу i нацiонально-культурний український рух, так останньо живий деiнде, на литовських українцiв не має жодного впливу. (…) Повна вiдсутнiсть мiсцевої української iнтелiгенцiї стоїть на перешкодi започаткуванню будь-якої працi в напрямку нацiонального освiдомлення цiєї гiлки українцiв, якi є найбiльше вiдсталою частиною населення Литви i Бiлої Русi.”

Цiєї ситуацiї не могли змiнити нечисленнi українськi культурнi акценти, якi тут все ж таки були. Примiром цього може бути хоч би село Кленики (кiльканадцять кiлометрiв вiд Бiльська), де в 1908 р. виник український народний театр, який виставляв п’єсу Івана Карпенка-Карого “Розумний i дурень”, виступаючи з нею не тiльки в свойому селi, але також i в повiтовому Бiльську. Грошi, заробленi пiд час цих виставок селяни призначили на заснування в селi бiблiотеки-читальнi. Може i примiр даний кленицькими селянами знайшов би послiдовникiв, але незабаром вибухла I свiтова вiйна i влiтку 1915 р. бiльшiсть православного українського населення Пiдляшшя і Холмщини помандрувала на схiд – чи то зi страху перед нiмцями, чи то примушена вiдступаючими росiйськими вiйськами. Це “бiженство” спричинило дуже багато страждань i матерiальних втрат, бо цiлковито або частинно опущенi села були згодом грабованi, а часто i паленi російською армією, яка мала наказ залишати за собою “спалену землю”. Люди мусили пiзнiше повертати до знищених садиб, на облогуючi роками ниви.

Однак саме І світова війна та будучий її наслідком крах Російської імперії відкрили перспективу політичного відродження України та об’єднання в один політичний організм всіх земель заселених українським народом. Саме про це в квітні 1917 року писав у своїй програмнiй статтi “Якої ми хочемо автономiї” Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради: “Українцi хочуть, щоб з українських земель Росiйської держави (бо про них говоримо поки що, не зачiпаючи iншого питання – об’єднання всiх українських земель) була утворена одна область, одна нацiональна територiя. Сюди, значить, мусять увiйти губернiї в цiлостi або в переважнiй частi українськi – Київська, Волинська, Подiльська, Херсонська, Катеринославська, Чернiгiвська, Полтавська, Харкiвська, Таврiйська i Кубанська. Од них треба вiдрiзати повiти i волостi не-українськi, як скажiм, пiвнiчнi повiти Чернiгiвської губернiї, схiднi Кубанської тощо, а прилучити натомiсть українськi повiти сусiднiх губернiй, як Хотинський i частини Акерманського Бесарабської, схiднi частини губернiї Холмської, полудневi окрайцi губернiй Городенської, Мiнської, Курської, захiднi частини Воронiжчини, Донщини, Чорноморської i Ставропольської губернiй. Так утвориться територiя, де українська люднiсть становить бiльшiсть”.

Хiд подiй скоригував погляди українських полiтикiв й iдея автономiї України в складi демократичної Росiйської держави заступлена була iдеєю самостiйностi, яку проголошено в сiчнi 1918 р. В тому часi тривали мирнi переговори в Берестi з т.зв. Центральними державами (Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина). У пiдписаному 9 лютого 1918 р. мировому трактатi погодилися вони визнати приналежнiсть до Української Народної Республiки Холмщини, забужанської частини Пiдляшшя та бiльшостi етнiчно української частини Гродненської i Мiнської губернiй. Поза межами УНР мав натомiсть залишитися зеселенi українцями частини Бiльського, Пружанського й пiвнiчно-захiдня частина Берестейського повiтiв. Причиною було прагнення Нiмеччини зберегти для себе розташовану на цiй територiї Бiловезьку пущу, найбiльший в цiй частинi Європи резервуар дерева – сировини необхiдної зокрема на лiнiї фронту та у вугiльних шахтах. Вже у 1916 р. нiмцi почали в селi Гайнiвка будувати осередок механiчної й хiмiчної переробки дерева, який згодом перетворився в повiтове (районне) мiсто.

Початково плановане було приєднання цiєї територiї, розташованої в сусiдтвi Прусiї, до Нiмеччини. Однак коли показалося, що мiлiтарнi успiхи на захiдному фронтi закiнчилися, нiмцi пiдтримали територiяльнi претензiї ново твореної Литовської держави, яка перетендувала не тiльки на етнiчнi литовськi землi, але й на територiї заселенi слов’янами, з Гродном, Бiлостоком та Бiльськом (в нiмецьких планах держава ця мала бути цiлком залежна вiд Нiмеччини). Хоч однак м.iн. в Бiльську i Бiловежi в 1918 р. з’явилися представники литовської адміністрації, територiя ця надалi залишалася пiд фактичною нiмецькою окупацiєю.

Пiд час переговорiв в Бересті українська делегацiя, на основi спецiальної iнструкцiї голови Центральної Ради проф. Михайла Грушевського, вимагала визнання суверенiтету УНР також над північнопідляським Бiльським повiтом, однак представники Нiмеччини були тут на позицiї сильнiшого й записана в 2 пунктi мирового договору лiнiя українського державного кордону на Пiдляшшi i Полiссi проходила почерез Пугачiв, Радинь Пiдляський, Межирiччя, Сарнаки, Мельник, Високе, Кам’янець, Пружани, Вигонiвське озеро. Проф. Грушевському, який 19 березня 1918 р. промовляв на засiданнi Центральної ради присвяченому ратифiкацiї берестейського договору, прийшлося з огiрченням сконстатувати: “Мушу пiдчеркнути, що те що признано в Берестi, ще не вiдповiдає нашим iсторичним границям. Наш Дорогичин, один з наших iсторичних городiв, в якому коронувався король Данило, не увiйшов до нашої теритроiї. Але ми не будемо ганятись за iсторичними релiквiями, а станемо на грунтi реальних вiдносин, вважаючи на те, що можна уратувати в даних обставинах. I хоч менi гiрко, що ми не могли дiйти до старої етнографiчної границi, не могли злучити тих “україн”, як називає їх галицько-українська лiтопись, з Українською республiкою, я з того робити цасїс беллi не буду рекомендувати українськiй суспiльностi”.

Також на полiсько-південнопiдляських територiях, якi формально вже були визнанi за приналежнi до УНР, продовжувался фактична нiмецька окупацiя. Нiмцi однак не чинили тут перешкод для органiзування української цивiльної адмiнiстрацiї, якої осередком став Бересть. Треба при тому зазначити, що дiяльнiсть українських органiзацiй на цiй територiї почалася вже у 1917 роцi, коли керiвництво Союзу Визволення України, дiючого на територiї Центральних та нейтральних держав, домоглося згоди на вислання на окуповану Нiмеччиною забужанську частину Пiдляшшя, Полiсся та Волинь офiцерiв i солдатiв I Запорозького полку iм. Тараса Шевченка, сформованого з українцiв, якi потрапили в нiмецький полон з лав росiйської армiї. В першiй половинi 1917 р. прибули вони до Бiлої на Пiдляшшi, яка протягом року була основним осередком української просвiтної дiяльностi, веденої т.зв. Українською громадою в Бiлiй. Тут виходив в свiт тижневик “Рiдне Слово” (перше число з’явилося 23 червня 1917 р.) та рiзнi книжковi видання, тут також мала свiй осiдок Шкiльна рада, яка займалася органiзуванням українських шкiл i гарантуванням їм фахового нагляду. Загалом до половини грудня 1917 р. на територiї Пiдляшшя, Полiсся i Волинi виникло 96 українських народних шкiл зі 110 вчителями, в яких вчилося 5,2 тис. дiтей. Перешкодою в швидкому розвитку українського шкiльництва на цiй територiї було її обезлюднення внаслiдок евакуацiї в 1915 р. (т.зв. біженство), а також вiдсутнiсть коштiв на утримання шкiл та постачання їх пiдручниками. Ситуацiю змiнило пiдписання берестейського мирового договору.

Пiсля лютого 1918 р. окупованi вiд 1915 р. територiї Холмщини, Волинi, пiвденного Пiдляшшя та Полiсся вiдданi були пiд управу губернiяльного комiсаря, члена керiвництва Союзу Визволення України Олександра Скорописа-Йолтуховського. Водночас проф. М. Грушевський доручив дiючому в Києвi Холмському Губернiяльному Виконавчому Комiтетовi приготовлення адмiнiстрацiйних кадрiв для цих земель. З огляду на те, що Холм окупований був австро-угорськими вiйськами i вiденський уряд з огляду на свої політичнi плани вiдносно полякiв в Галичинi вiдволiкав ратифiкацiю трактату та не впускав на цю територiю представникiв української влади, мiсцем осiдку комiсаря та губернiяльних установ став Бересть.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського (29 квiтня 1918 р.) всi губернiяльнi комiсарi назначенi урядом УНР були звiльненi зi своїх посад. Гетьманський уряд комiсарем Холмщини, Пiдляшшя i Полiсся призначив нiкому невiдомого генерала Морозова, однак завдяки iнтервенцiї Холмського Комiтету на цю функцiю повернув О. Скоропис-Йолтуховський. Згодом комiсарiв почали iменувати старостами, а з вересня 1918 р. в Берестю став виходити “Вiстник Холмського Губернiяльного Староства”. Крiм губернiяльного старости, назначенi були також повiтовi старости в Берестю, Березi Картузькiй, Бiлiй, Яновi Пiдляському, Дорогичинi (полiському), Кобринi i Пружанах. Всю цю територiю в тодiшнiх документах звали Пiдляшшям. Назва Полiсся була вiдношена до територiї бувшої Минської губернiї – 7 червня 1918 р. офорлено її в Полiське староство з центром у Мозирi.

Також завдяки старанням Холмського Комiтету зреорганiзовано управлiння освiтою. Створений був Комiсарiят Народної Освiти для Холмщини, Пiдляшшя i Полiсся. Щоб забезпечити кадри для вже дiючих та органiзованих народних шкiл та прогiмназiй, вiд червня до кiнця 1918 р. проведенi були в Берестю три черги спецiальних вчительських курсiв, за участю бiля 500 курсантiв. В груднi 1918 р. почали виникати також осередки культурно-освiтного товариства “Просвiта” – в Берестю, Кобринi та Чернавчицях Берестейського повіту. В Берестю виданий був також “Просвiтнiй український календар” на 1919 р.

Весь цей час гетьманський уряд Української Держави намагався добитися поширення своєї влади також на територiю Холмщини. 5 листопада гетьман Скоропадський особисто звернувся до нiмецького комадування з пропозицiєю ввести на Холмщину нiмецьке вiйсько i допустити до Берестя кiлькохсотособовий український вiйськовий загін. 9 листопада мiнiстр закордонних справ Дмитро Дорошенко заключив у Берлiнi договiр з нiмецьким урядом про замiну австрiйських вiйськ на Холмщинi нiмецькими та допущення на її територiю української адмiнiстрацiї. Договiр цей не був введений в дiю, оскiльки цього ж дня в Берлiнi спалахнула революцiя, а п’ять днiв пiзнiше почалося антигетьманське повстання в Українi.

11 листопада 1918 р. Нiмеччина пiдписала перемиря з державами Антанти, в якому зобов’язалася евакуювати свої вiйська зi всiх окупованих територiй, як на заходi так i на сходi. Поразкою Нiмеччини скористалися поляки – вже 11 листопада почалося обеззброювання нiмецьких солдатiв на територiї Польського Королiвства, а 18 листопада створений був польський уряд у Варшавi. Одним з основних напрямкiв польської полiтики стало заволодiння територiями на сходi – також Підляшшям і Полiссям.

Однак на територiї Полiсся та Пiдляшшя розташованi були ще боєздатнi нiмецькi частини, захищаючі залiзничну магiстраль з Києва, якою почерез Ковель, Бересть, Бiльськ і Бiлосток вiдбувалася евакуацiя нiмецької армiї до Схiдної Прусiї. Все ж таки 2 грудня 1918 р. українськi повiтовi комiсарiати та редакція “Рідного слова” були евакуйованi з забужного Пiдляшшя до Берестя. 2 сiчня 1919 р. нiмецьке командування передало управу на територiї Берестейщини краєвому комiсаровi Української Народної Республiки в Берестю. До компетенцiї українських органiв влади перейшло мiське i сiльське самоврядування, мiськi й сiльськi мiлiцiї, загальне шкiльництво, судiвництво, опiка над хворими i улаштування фiнансових iнституцiй. Ось як коментувало цю подiю “Рiдне Слово” за 7 сiчня 1919 р.: “З цим днем отже касується окупацiя нашого краю, касується оце “двоєвластiє”, що тривало майже рiк, i яке шкiдливо вiдбивалося на загальному розвитковi нашого краю. Хоч по мировому договору i допускалася сюди українська влада, але дiяльнiсть її обмежувалася до мiнiмума – пiд її компетенцiю входили лише церква, школа та бiженецькi справи та й тут ще пiд ноги їй кидано колоди. Повiтовi комiсарiяти засновано, правда, при кожнiй нiмецькiй комендантурi, але самодiяльности у них було дуже мало – можна було сказати, що це були фiлiї комендантур по українських справах. Через це нi авторитету, анi потрiбного довiр’я мiж населенням українська влада не мала. Зовсiм iнакшою справа становиться з вище згаданого моменту. Мiняється оте фатальне становище української влади, компетенцiя її в управi краєм стає далеко ширшою, хоч мусимо зазначити, що ще все таки не повною.”

В цьому самому числi тижневика характеризовано загальне становище в регіоні: “Мiсто Бересть поволi приходить до стану нормального життя. Щоправда, ще йому далеко до того стану, в якiм воно було до 1915 року, але коли ми порiвняємо тутешнє життя тепер з тим, яким воно було лiтом минулого року, то рiжниця буде, як мiж небом i землею. Коли тодi можна було з грiшми тут з голоду вмерти, бо не було нi одної приватної крамницi, то тепер хоч i в невеликiй кiлькостi, а все таки, можна дiстати продукти для прожиття… Вже функцiонує правильно українська державна вища початкова школа (прогiмназiя)… Ще в мiстi багато нiмецького вiйська, але вся влада мiсцева находиться в руках української адмiнiстрацiї. По трохи починають iти в рух українськi гривнi та карбованцi…”

Щоб однак справдi радiти з перебирання влади українськими установами необхідним було замiнити вiдступаючi мiнецькi вiйська українськими. Ще в груднi 1918 р. вислана була до Києва делегацiя Холмського Губернiяльного Комiтету з проханням про допомогу в органiзуваннi фронту проти передбачуваного польського наступу пiсля залишення нiмцями Пiдляшшя i Полiсся. Директорiя прийняла тоді рiшення про переведення над Буг вiйськової групи “Чорноморська сiч”, але завадив цьому наступ бiльшовикiв на пiвнiчному фронтi. На початку сiчня 1919 р., саме пiд впливом чуток про наступ большевицьких вiйськ на залишенi нiмцями територiї Бiлорусi почала в Кобринi органiзуватися вiйськова формацiя “Полiська Сiч”, але з огляду на невелике число населення, адже бiльшість українських мешканців регіону перебувало ще в “бiженствi”, її органiзацiя не набрала широкого маштабу. В такiй ситуацiї, пiсля вiдходу останнiх нiмецьких частин територiю Полiсся почали займати польськi вiйська – 10 лютого 1919 р. були вони вже в Берестi, 11 лютого в Малоритi, 12 лютого в Кобринi. 14 лютого вiдбулося зiткнення польських i бiльшовицьких вiйськ – польський вiддiл зайняв Березу Картузьку, розбиваючи мiсцевий бiльшовицький гарнiзон.

Сам факт фiзичного оволодiння захiдноукраїнськими етнiчними територiями не давав ще гарантiї успiшного включення “по всяк час” цих земель до складу польської держави. Не мiгши iгнорувати присутностi багатомiльйонної української меншини польська влада намагалася “обмежити” українське питання лише до Схiдної Галичини та Волинi, проводивши дiї в напрямку швидкої полонiзацiї найбiльш периферiйних українських територiй – Лемкiвщини, Холмщини та пiденної частини Пiдляшшя. Натомiсть на територiї колишньої “Литви”, тобто на територiї створеного на початку 1920-х рокiв Полiського воєводтсва i Бiльському пов. Бiлостоцького воєводства, прийнята була полiтика заперечування присутностi українського населення.

Зрозуміло, що суперечило це констатацiям українських, росiйських та бiлоруських етнографiв, мовознавцiв та iсторикiв, якi вже в другiй половинi ХIХ ст. досить детально вивчили етнiчну ситуацiю на цiй територiї. Також i в польських етнiграфiчних опрацюваннях та публiцистичих брошурах, якi з’являлися до початкiв 1918 р. населення Бiльського, Берестейського i Кобринського повiтiв загально визнавали українським. До того часу факт проживання на пiвденнiй окраїнi “Литви” не так то i в загальному її маштабi численного українського населення можна було вважати свого роду етнографiчною цiкавинкою. Але вже пiсля проголошення самостiйностi УНР i пiдписання нею берестейського договору питання це набрало полiтичної ваги, що виразно бачимо в рiзного роду публiкацiях та документах, в яких обговорюване було значення Полiсся для маючої виникнути польської державностi.

У виданому 28 лютого 1918 р. числi польського вiленського бюлетеню “Litwa” надрукований був “Протест”, який його польськi автори починали словами: “Перед лицем Європи довершений був новий злочин”. Цим “злочином” був очевидно берестейський договiр. Далi автори “Протесту” намагалися доказати, що приєднання Полiсся, Пiвденного Пiдляшшя та Холмщини до Української Народної Республiки це “гвалт на живому органiзмi”, i що “Україна стає обдарованою землями, якi нiколи до неї не належали, коштом Польщi i Литви”. Крiм виразно тенденцiйного представлення нацiональних стосункiв на територiї Полiсся, в документi цьому знаходимо суттєвi ствердження про мiлiтарне значення регiону: “Кордони нової “України” гострим клином врiзатися мають помiж територiю Польщi та Литви, щоб їх зв’язок i єднiсть iнтересiв звести нанiвець. Визначено їх при тому таким способом, що коли Литву i Польщу вчинено зусiм беззахисними зi сторони України, цiй останнiй запевнено всiлякi дефензивнi i офензивнi користi. Воднi барiєри Буга i Прип’ятi, а також сiтка полiських каналiв, вiдданi Українi з широким їх правобережним передпiллям, дають їй водночас можливiсть оборони та наступу.”

Цей стратегiчний аспект пiдлясько-полiського вiдтинка українського державного кордону детально обговорено в документi з половини 1918 р., якого заголовок звучить “Кордони Польського Королiвства зi стратегiчної точки зору. Меморiял опрацьований польськими вiйськовими колами”. Якщо йдеться про кордон Польщi з Україною автори документу за основне питання визнали приналежнiсть Полiсся, якого найважливiшими точками назвали Берестя та Пинськ, якi сполучувала широка плоска височина з важливим стратегiчно Кобринем. Тому також пiдкреслювано: “Польща мусить як найбiльше категорично виступати проти вiддання кому небудь цього пункту (Берестя – Ю.Г.), а також сусiдної територiї на сходi… Визнання за Україною Берестя i цiлого Полiсся є мiлiтарним вiдданням Польщi на ласку й неласку цiєї держави. (…) Безпека Польщi вимагає, щоб кордон України не сягав за Прип’ять та щоб Пинськ, а тим бiльше Кобринь i Бересть, до неї не належали. Пинськ повинен бути польським, а в кожному разi до польської держави повинен належати Кобринь.”

Далi пiдкреслюється, що польсько-український кордон повинен проходити в деякiй вiдстанi вiд Буга, обiймаючи захiдну частину Волинi з Ковлем i Луцьком. Одним словом для польських вiйськових кiл, основним було не допустити Україну на Полiсся та лiнiю Бугу. В тому часi однак фактично iснуючою дежавою була Україна, а про Польщу були тiльки неспрецизованi обiцянки нiмецького та австрiйського урядiв, оскiльки Королiвство Польське було пiд їхньою окупацiєю.

Ситуацiя змiнилася, коли внаслiдок розвалу Австро-Угорщини та поразки Нiмеччини, виникли умови для вiдродження самостiйної польської держави, що вiдбулося в листопадi 1918 р. У першiй половинi 1919 р., пiсля евакуацiї нiмецьких вiйськ з окупованих ними територiй бувшої Росiйської iмперiї, вiдкрилися польсько-український та польського-більшовицький фронти. Польща показалася краще пiдготовлена до цiєї боротьби пiд оглядом нацiонально-iдейної мобiлiзацiї загалу суспiльства i вже весною 1919 р. польськi вiйська зайняли захiдну частину Волинi та бiльшiсть “Литви”.

Черговим кроком польських полiтикiв у вiдношеннi до західноукраїнських земель, на яких у 1918 р. почала формуватися українська державна адмiнiстрацiя, була спроба примусити український уряд, щоб визнав їхню анексiю в замiн за його визнання польським урядом, чого й досягнуто умовою з квітня 1920 року. Саме таку програму бачимо в Секретнiй заявi Польської Демократичної Централi на Українi в справi польсько-українських вiдносин вiд 10 сiчня 1919 р. Його автори, займали назагал позитивне становище вiдносно української боротьби за самостiйнiсть та пiдкреслювали потребу швидкого мирного врегулювання польсько-українських стосункiв, однак за умови: “зречення уповноваженими представниками української нацiї всіляких претензiй до Пiдляшшя, Холмщини, схiднопї Галичини, захiдної частини Волинi (необхiдної для включення в кордони Польщi зi стратегiчних причин), а також до цих частин Бiлорусi, якi мають увiйти в склад Речипосполитої Польської, а якi Україна почерез берестейський трактат визнала за свої територiї.”

Зрозуміло, що приналежнiсть заселеного етнiчними україцями Північного Підляшшя і Берестейсько-Пинського Полiсся до “Литви” чи “Бiлорусi” була наслiдком iсторичних процесiв полiтичного, а не етнокультурного характеру i з української точки зору їхнє приєднання до УНР треба розглядати як виправлення iсторичної кривди заподiяної тутешньому автохтонному населенню. Однак для польської сторони адміністраційні межі з-перед 1915 року були претекстом для заперечування права України до цих територiй, а отже й права українськомовних підляшан і полiсян на українське нацiональне самовизначення. Логiчним наслiдком цього стало розповсюджування твердження, що на цiй територiї проживають не етнiчнi українцi а бiлоруси, оскiльки бiлоруська полiтична репрезентацiя була настiльки слаба, що не створювала поважної небезпеки для польських прагнень домiнацiї на територiї “Литви-Бiлорусi”.

Саме такими мотивами – з одного боку побоюваннями перед українськими прагненнями до об’єднання всiх етнiчних територiй, та легковажним ставленням до бiлоруського нацiонального руху з другого, керувалися професори В. Каменецький, С. Кутшеба та Е. Малiшевський, опрацьовуючи на початку 1919 р. року мiнiстерський документ “План праць над польським схiдним кордоном”. Стверджувалося в ньому м.iн., що: “при розмежуваннi Бiлої Русi вiд України, польський iнтерес є солiдарний з бiлоруським iнтересом”. Цей “бiлоруський iнтерес” то прагнення групи бiлоруських дiячiв до збереження границi помiж “Литвою” та Волинською губернiєю як пiвденної границi бажаної ними бiлоруськопї держави.

Треба тут зробити застереження, що така концепцiя почала здобувати прихильникiв серед бiлоруських дiячiв щойно в кiнцевому перiодi I свiтової вiйни. Ранiше при означуваннi бiлоруської територiї керувалися вони мовним принципом. Отже й на сторiнках довоєнних бiлоруських публiкацiй не був пiддаваний пiд сумнiв факт, що околицi Бiльська, Берестя, Кобриня та Пинська зеселенi етнiчними українцями. Ще у оприлюдненому 27 червня 1916 р. у Лозанi “Меморiялi представникiв Бiлорусi на II з’їзд нацiй”, стверджувалося, що пiвденна межа Бiлорусi проходить на пiвнiч вiд Берестя. Коли однак хiд подiй (нiмецькi невдачi на захiдному фронтi та революцiйне напруження, а згодом повалення царизму в Росiї) відкрили перспективи нового уложення нацiонально-полiтичних вiдносин в захiднiй частинi Росiйської iмперiї, також серед бiлоруських дiячiв з’явилося прагнення до полiтичної самостiйностi. Оскiльки розумiли вони, що їхнi сили надто слабкi до боротьби за свою державнiсть, в бiлоруських колах з’явилася думка створення бiлорусько-литовської федерацiйної держави в межах довоєнної “Литви”. I хоч державотворчi прагнення бiлоруської нацiональної елiти не принесли успiху, змiнили однак її уявлення про вимріяну ними Бiлорусь. Перестала вона бути лише територiєю зеселеною бiлоруським етносом, ставши вiзiєю держави, якої кордони повиннi максимально наближуватися до iсторичних меж колишнього Великого Князiвства Литовського, якого продовженням була “Литва” – 6 “бiлорусько-литовських” губернiй “Сєвєро-Западного края”. Отже в межах цiєї нової Бiлорусi повиннi знайтися також етнiчно українськi пiвденнi окраїни Гродненської та Мiнської губернiй – з часом наслiдком такої логiки стали твердження бiлоруських дiячiв про їхню етнiчну бiлоруськiсть.

Отже до цiєї, не так то й великої територiї, претензiї зголошували не лише українцi, але й поляки, литовцi, бiлоруси, про нiмецьких i росiйських великодержавникiв не згадуючи. Саме проти цього протестував у свойому обширному меморiялi, висланому 28 травня 1918 р. до українського Мiнiстерства Народної Освiти, настоятель православної парафiї Крупчицях Кобринського повiту, о. Никанор Котович: “В сьогоднiшнiй час, коли виникла i вводиться в життя нова теорiя “сомовизначення” нацiй, цьому українському народовi, який проживає в Берестейському, Кобринському, Бiльському i частинi Пружанського повiту, загрожує нова i найбiльша небезпека, якої суть в тому, що самовизначуючася Польща з однiєї сторони (захiдної), Литва з другої (пiвнiчної), Бiлорусь з третьої, тобто пiвнiчно-схiдної сторони, публiчно, вiдкрито на всiх майже зiбраннях i з’їздах, в особах своїх представникiв, зголошують кожна свої дивнi претензiї на влучення цих чисто українських повiтiв до складу своїх територiй. Це тим бiльш дивне, що нi один навiть українець Бiльського, Берестейського i Кобринського повiтiв не розумiє нi одного навiть слова по-литовському. А мiж iншим, найкраща у всiх вiдношеннях половина Берестейського повiту i цiлий найбагатший Бiльський повiт з частиною Пружанського, зi знаменитою Бiловезькою пущею i зi всiм тамтешнiм чисто українським неселенням вже включенi до складу Литви нiчого не розумiючої по-українськи. Яке ж це самовизначення нацiй?!”

Дальший розвиток подiй показав, що реальну силу, щоб перейняти Підляшшя і Полiсся пiд свою контроль мала в тому часi передусiм Польща. Остаточне вирiшення питання державних кордонiв пiслявоєнної Європи мало однак належати до мирової конференцiї, яка в половинi сiчня 1919 р. почалася у Парижi. На її форум перенеслися також дискусiї про етнiчнi i державнi кордони. З оляду на те, що Українська Народна Республiка Найвищою радою Союзних держав була зарахована до “держав в станi виникання”, її делегацiя не брала участі в працях конференцiї. В цiй ситуацiї роля української делегацiї обмежилася до оприлюднення спецiального меморандуму до повноправних учасникiв конференцiї. До меморандуму була додана карта з кордонами української держави, визнання яких уряд УНР вимагав вiд учасникiв конференцiї. На територiї Пiдляшшя i Полiсся бажана лiнiя кордону УНР була скоригована в стосунку до лiнiї з берестейського трактату й обiймала також заселену українцями частину Бiльського та Пружанського повiтiв. Однак окремо квестiєю кордонiв УНР конференцiя не займалася, бо головнi її учасники, зокрема Францiя, вважали питання української державностi над Днiпром за “внутрiшньоросiйську” проблему.

В кращiй ситуацiї була польська делегацiя. Нотою з 3 березня 1919 р. вимагала вона включення до складу Польщi бiльшостi територiї “Литви” та Волинської губернiї. Однак Союзнi держави, розраховуючи на повалення бiльшовицького режиму i вiдродження “бiлої” Росiї не погоджувалися на це. Треба нагадати, що полiтичною основою визнання самостiйностi Польщi був один з т.зв. 14 пунктiв Вiльсона, президента США, проголошених 18 січня 1918 р., в якому було застерження, що польська держава “повинна обiймати землi заселенi безсумнiвно польською людностю”. За таку територiю представники Антанти визнавали територiю Польського Королiства (з Холмщиною i Пiвденним Пiдляшшя).

В цiй ситуацiї польська делегацiя мусила витратити багато енергiї на переконання учасникiв конференцiї про приналежнiсть до польської етнiчної територiї колишньої Бiлостоцької областi, отже й Бiльського повiту. Щойно 8 грудня 1919 року Найвища рада Мирової конференцiї прийняла декларацiю, в якiй дала польському урядовi згоду на органiзування своєї постiйної адмiнiстрацiї на схiд вiд лiнiї Бугу, починаючи вiд колишньої австрiйсько-росiйської границi до мiсця зiткнення меж Берестейського й Бiльського повiтiв. Далiше лiнiя ця керувалася на пiвнiч в сторону мiстеча Ялiвка, залишаючи на польськiй сторонi клаптики Берестейського й Пружанського повiтiв. Лiнiя ця згодом стала частиною т.зв. лiнiї Керзона. Сподiваючися саме такого, корисного для себе рішення конференцiї в питанні Бiлостоцької областi, польський Установчий Сейм вже 2 серпня 1919 р. прийняв постанову про утворення Бiлостоцького воєводства, в якого склад увiйшли м.iн. Бiльський, Бiлостоцький та Сокiльський повiти. Територiї на схiд вiд лiнiї визначеної 8 грудня 1919 р. залишалися пiд Цивiльним Управлiнням Схiдних Земель.

Згадане раніше “невизнавання” польськими політичними присутності українського етносу на території Берестейщини і Північного Підляшшя (Більського повіту) знайшло своє практичне застосування вже 19 грудня 1919 р., коли на території Полісся проведено перепис населення. Якщо б вiрити його даним то в Берестейському повiтi проживало б тодi 30,5 тис. бiлорусiв, 14,4 тис. полякiв, 7,5 тис. жидiв та 3,3 тис. “iнших”. В Кобринському пов. мали б переважати “тутешнi” – 75,6 тис., крiм яких мало б бути 16,4 тис. полякiв, 9,8 тис. жидiв, 4,6 тис. бiлорусiв та 1,4 тис. “iнших”. Для порiвняння, росiйський перепис 1897 р. на територiї Берестейського й Кобринського повiтiв зареєстрував разом 287,4 тис. українськомовного населення, 70,7 тис. єврейськомовного, 12,7 тис. польськомовного i 5,6 тис. бiлоруськомовного.

Влiтку 1920 р. Полiсся було зайняте бiльшовицькими вiйськами, якi пiсля битви пiд Варшавою витiсненi були на схiд. Територiєю на схід від “лінії Керзона” стало тодi адмініструвати Тимчасове Прифронтове Управлiння, яке на практицi використало досягнення перепису 1919 р., зокрема у міністерській постанові про офiцiйну мову та про використання мiсцевих мов в урядових зносинах i в шкiльництвi. Як можна було сподівати, офіційною мовою визнано польську, натомість накреслена цією постановою карта “місцевих мов” вийшла дещо особливою. І так українську мову визнано місцевою лише у волинських повітах, натомість в Берестейському, Кобринському, Пружанському і Пинському – білоруську.

Таким способом, почерез манiпуляцiї переписних комiсарiв i мiнiстерськi розпорядження проведене було “виправлення” етнiчних кордонiв згiдне з принципами польської полiтики на “кресах”, сформулованих в документах 1918-1919 рокiв. Польська державна адмiнiстрацiя визнаючи факт приналежностi Берестейсько-Пинського Полiсся до української етнiчної територiї, пiдтверджувала б, що накреслення пiвнiчного кордону УНР в трактатi з 9 лютого 1918 р. було з огляду на право нацiй на самовизначення властивим. Натомiсть манiпулюючи результатами переписiв (також загальнодержавного перепису 1921 року) створювала “аргумент” на свою користь. Манiпуляцiї тi супроводжувала водночас гостра антиукраїнська пропаганда, ведена зокрема середовищами пов’язаними з т.зв. ендецiєю (нацiональною демократiєю). Ось, як коментував українськi визвольнi змагання її лiдер Роман Дмовський: “Безсумнiвно iдею створення української нацiї i збудування внаслiдок цього української держави, нiмцi вважали одним з найпрекраснiших витворiв свого полiтичного генiю.”

Тому, хоч як мiжнароднi договори, так i конституцiя Польщi мали гарантувати громадянам непольських нацiональностей багато спецiальних прав, дiйсна полiтична атмосфера була дуже вiдмiнною вiд вiзiї записаної в цих юридичних актах. Було це насамперед заслугою польських правих партiй, зокрема згаданої вже ендецiї, до 1926 р. домiнуючої на польськiй полiтичнiй сценi та маючої в своїй програмі принцип денацiоналiзацiї й асимiляцiї національних меншостей. Саме тоді одним з засобiв боротьби з українським нацiональним рухом стала т.зв. полiтика регiоналiзацiї, сформульована на урядовому рiвнi у 1923 р. Її основою було “консервування” довоєнних полiтичних i адмiнiстрацiйних меж, якi протинали територiю заселену українцями, роздiлюючи її на пiдавстрiйську Галичину (в її межах були ще намагання iнiцiювання й пiдтримування антиукраїнського сепаратизму лемкiв, бойкiв i гуцулiв), Королiвство Польське (Холмщина i Пiвденне Пiдляшшя), Пiвденно-Захiдний край (Волинь) та Пiвнiчно-Захiдний край (“Литву”), в якого складi були Берестейщина, Пиншина та Пiвнiчне Пiдляшшя, де факт проживання автохтонного українського населення був взагалi заперечуваний.

Звичайно, ведена державною адмiнiстрацiєю антиукраїнська політика та манiпуляцiї нацiональною статистикою, критично зрештою оцiнюванi деякими польськими вченими та полiтичними дiячами, не могли змiнити факту, що зерно українського нацiонального вiдродження, кинуте у 1917-1919 роках в поліську народну стихію все ж таки плодоносило. I хоч український нацiональний рух мусив тут боротися з всякими перешкодами, його присутнiсть, зокрема у Берестейському та Кобринському повітах, була виразною i незаперечною.

Тутешні українцi вже вiд перших парламентських виборiв у 1922 р. активно включилися в вир полiтичного життя, спiльно з представниками Волинi, Холмщини i Пiдляшшя зголошуючи своїх кандидатiв до посольських i сенаторських крiсел. Створений був Блок Нацiональних Меншостей, який гуртував також єврейські, нiмецькi та бiлоруськi партiї. Прийшло тодi до українсько-бiлоруських суперечок щодо обсадження перших мiсць, гарантуючих посольськi мандати, на списках у Бiльському, Берестейському та Пинському виборчих округах, якi бiлоруськi дiячi – вслiд за поляками – проголосили “етнiчно бiлоруськими”. Питання вирiшено тодi компромiсно – першi мiсця на списках Блоку у Бiльському i Пинському округах обсаджено кандидадатими зголошеними бiлоруськими органiзацiями, а в Берестейському окрузi два першi мiсця отримали українцi. Вислiд голосування був такий, що саме цi особи отримали посольськi мандати (з Берестя послами стали Василь Дмитрiюк i Сергiй Хруцький), а крiм цього сенатором з Полiського воєводства обраний був українець з Південного Підляшшя Iван Пастернак.

Вiдсутнiсть українських послiв з північнопідляського Більського повіту й Пинщини нi в чому не змiнювала факту, що в свiдомостi української елiти були вони iнтегральною частиною української нацiональної територiї, про що постiйно нагадували рiзного роду публiкацiї та шкiльнi пiдручники, якi випускали українськi видавництва. Все ж таки у 1920-х роках основними осередками українського нацiонального життя в колишній “Литві”, в якого розбудженнi велику роль вiдiгравали уродженцi забужанського Пiвденного Пiдляшшя i Холмщини, були Бересть i Кобринь. Реактивована була дiяльнiсть “Просвiти”, якої окружна управа резидувала в Берестю (в теренi було бiльше ста гурткiв). Крiм “Просвiти” на територiї Берестейщини дiяли фiлiї товариства “Рiдна Хата”, якої централя була у Холмi.

Натомість спроби розбудови мережi шкiл з навчанням українською мовою, на що потрібна була згода державної адміністрації, зустрічала багато формальних перешкод. Тому у 1920-х роках в селах Поліського воєводвства iснувало лише кiльканадцять державних шкiл, в яких навчання велося українською, або українською i польською мовами, та ще й у 1930-х роках були вони лiквiдованi. В Берестю вiд 1924 р. дiяла органiзована “Просвiтою” приватна 7-класова українська початкова школа iменi Олекси Стороженка (вiд 1868 р. письменник проживав в пiдберестейському маєтку Тришин, де у 1874 р. й помер). Органiзованi були також безплатнi доповнюючi курси для дорослих. Про велику потребу освiти українською мовою серед жителiв Берестейщини свiдчить факт, що коли пiсля проведеного Ю. Пiлсудським державного перевороту у 1926 р. мiнiстр освiти склав обiтницю “прихильного трактування” петицiй в справi українського шкiльництва мала тут мiсце масова акцiя висилання петицiй з вимогою вiдкриття українськомовних шкiл. З частини мiсцевостей копiї петицiй з пiдписами батькiв надiсланi були до Української парламентської репрезентацiї, завдяки чому стало вiдомо, що з повiтiв Бересть, Дорогичин, Кобринь i Столин надiсланих було бiльше ста прохань з пiдписами понад 3 тис. батькiв. В однiй з петицiй знаходимо також протест проти адмiнiстрацiйних манiпуляцiй при переписах: “Статистичнi данi не вiдповiдають дiйсностi, бо записували нас, не питаючись навiть за кого ми себе вважали. Нiхто з нас не почуває себе бiлорусом, мова бiлоруська для нас чужа, натомiсть всi ми українцi.”

В близькому зв’язку з просвiтницькою дiяльнiстю розвивалася також українська кооперацiя. В Берестi i Кобринi дiяли українськi кооперативнi банки та українськi торгiвельнi кооперативи. Швидко поширювалися також впливи Українського Соцiалiстичного Об’єднання “Селянський Союз”, заснованого у 1924 р. лiвими членами Української парламентської репрезентацiї. В липнi 1926 р. в Берестi вiдбувся повiтовий з’їзд “Сель-Союзу”, на якому присутнiх було 200 делегатiв. В резолюцiях з’їзду, крiм гострої критики державної адмiнiстрацiї та домагань полiтичного та суспiльно-економiчного характеру, знайшлися й такi ствердження: “З’їзд протестує проти насильної полонiзацiї українських дiтей в польських школах. Селянство Берестейщини не раз заявляло, що визнає себе українським та домагається для своїх дiтей рiдної української школи. З’їзд рiшуче домагається вiд уряду привернення з новим шкiльним роком українського шкiльництва по селах i в мiстi для українських дiтей. Селянство заявляє, що не заперестане боротьби за навчання дiтей i народню освiту в своїй українськiй мовi.”

З черги бiльш центристськi наставлена частина послiв i сенаторiв Української парламентської репрезентацiї приєдналася до Українського Нацiонально-Демократичного Об’єднання, створеного в липнi 1925 р. В принятiй тодi “Платформi УНДО” пiдкреслювано: “УНДО стоїть на становищi нацiональної єдностi всього українського народу та змагає до здобуття Соборної Назалежної Української Держави. Вiдносно захiдно-українських земель УНДО ствердзує: Схiдна Галичина з Лемкiвщиною, Холмщина з Пiдляшшям, Волинь з Полiссям мають вiдвiчний український характер, українське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою бiльшiстю, тому УНДО змагатиме, щоби захiдно-українськi землi супроти Польщi виступали разом як цiлiсть i в своїй участи головну вагу прикладатиме до вдержання i розбудови одноцiлого нацiонального фронту.”

Все ж таки центристське УНДО, хоч було найсильнiшою українською партiєю того часу, свої основнi органiзацiйнi структури мало в Галичинi, по-частi на Волинi. Натомiсть в українських повiтах Полiського та Люблинського воєводства, до якого належали тоді Південне Підляшшя і Холмщина, та в бiльшостi Волинi провiдну роль надалi вiдiгравав “Сель-Союз”, який осiнню 1926 р. перетворився в Українське Селянсько-Робiтниче Соцiалiстичне Об’єднання (в скороченнi “Сель-Роб”). У Берестейському, Кобринському, Дорогичинському, Пинському й Столинському повiтах дiяло бiльше ста гурткiв “Сель-Робу” з 2-ма тис. зареєстрованих членiв. I хоч у 1927 р. “Сель-Роб” розколовся на двi ворогуючi фракцiї, пiд час праламентських виборiв у 1928 р. список “Сель-Робу”-Лiвих в Берестейському виборчому окрузi здобув два посольськi мандати, а список “Сель-Робу”-Правих один мандат в Пинському окрузi.

Коли вiзьмемо до уваги також факт, що в сiчнi 1928 р. в Берестi вiдбувася церковний з’їзд, який пiдтримав домагання привернення Православнiй церквi на Волині, Поліссі, Холмщині і Підляшші українського нацiонального характеру, можемо без перебiльшення ствердити, що в 1920-х роках вiдбувся швидкий розвиток українського нацiонального руху на Берестейщинi, який охопив всi прояви суспiльного життя. Факт цей знайшов також вiддзеркалення в польських публiкацiях. I так Вiктор Мондальський, даючи нацiональну характеристику Полiського воєводства, писав про українцiв: “Елемент цей, зокрема в пiвденних частинах, нацiонально бiльше освiдомлений анiж бiлоруси. Зараз мiста на пiвденному польському Полiссi, внаслiдок виникання в них “Просвiт” та рiзних iнших культурних, просвiтних, кооперативних та господарських органiзацiй, при великiй рухливостi руської (української – Ю.Г.) iнтелiгенцiї, стають осередками, з яких променiє руське нацiональне освiдомлення, доходячи до пiдмiських та дальших сiл.”

На жаль до тогочасного Більського повіту краще пасує чергова невтішна цитата з Л. Василевського, який у 1925 році писав, що “В Білостоцькому (воєводстві) зовсім немає української інтелігенції”. Погоджувався з ним і “Більський українець”, якого лист в цьому ж 1925 році надрукувало холмське “Наше життя”: “Більський повіт етнографічно український. Але діячів немає. Пропаганди національної у нас не провадиться. Взагалі наш повіт забуто. Дехто старається кинути зерно українства. Почва для того є. Потрібно більше уваги з боку відповідальних політичних чинників. Просимо наших послів звернути увагу на Більський повіт. УСО “Селянський Союз” будить в наших масах велике зацікавлення. Потрібна в нас українська газета, книжка…”. Дуже подібний образ малюється зі звіту більського старости, який у 1926 році повідомляв своїх начальників, що “національний український вплив у Більському повіті частково доходить з Берестейського повіту, але покищо незначно. Жителі деяких сіл, що знаходяться на межі з Берестейським повітом мають ідею відкриття української школи. Агітацію за це веде якийсь Дмитро Мартинюк, бувший вчитель, однак поки що безуспішно. В останньому часі в повіті з’явився український часопис “Світло”, що видається у Львові.”

Саме такий “несміливий” характер “віянь” з осередків українського національного руху в межах тодішньої Польщі бачимо на території Більського повіту протягом 1920-1930 років. Отже, окрім цитованого вище холмського “Нашого життя”, в обмеженій доходила сюди українська преса з Галичини та Волині, книжкові видання (передусім твори Шевченка, Франка, Руданського), приїжджали з українськими п’єсами мандрівні театральні трупи, є також докази політичних впливів “Сель-Робу”, зокрема його лівої фракції. Не можна також забувати, що в Гайнівці та Біловежі діяли відділи Українського центрального комітету який об’єднував колишніх солдатів Армії УНР, котрі залишилися на території Польщі й поселилися тут шукаючи праці в деревообробній промисловості. Хоч культурно-освітня праця цих відділів (гайнівський мав навіть окрему світлицю, яку звали “Хата козака”) керована була передусім до “петлюрівців” то мала вона якийсь вплив і на місцеве українськомовне населення.

Все ж таки національно свідоме українське середовище в Більському повіті у міжвоєнні роки не було настільки численне та активне, щоб мати вплив на свідомість загалу населення, якому назагал важко було навіть визначитися, якою мовою воно говорить (підляські говірки, зокрема на пограниччі з польськими та білоруськими, дуже архаїчні). Не мiгши в цьому всьому розiбратися, люди дуже часто знецінювали свою мову, не маючу тут письменної традиції та побутуючу назагал лише серед селян (в дрібноміщанських середовищах типовим було намагання говорити російською мовою, якою повсюдно користувалося також православне духовенство). Саме такої думки був підляський співрозмовник польського діалектолога Владислава Курашкевича (у післявоєнному періоди особи дуже заслуженої для справи вивчення української мови на “Закерзонні”), який наприкінці 1930-тих років говорив про свою рідну мову: “Якась така мова, чорт єї знає якая, нi то руська (росiйська – Ю.Г.), нi то пуольська, нi українська, нi лiтовська (тут в значеннi бiлоруська – Ю.Г.), от такая проста i в каждум селiе iнша.” Такої ж негативної думки про свою мову були деякi мешканцi Пiвнiчного Пiдляшшя і тридцять рокiв пізніше, коли соцiолог Володимир Павлючук записав в околицi Сiм’ятич отаке висказання селянки: “Бридкi наш язик, такiй тверди, некультурни.”

Стан розгубленості посилювала також присутність підпільної Комуністичної партії Західної Білорусі, територією діяння якої у московському керівничому центрі “світового пролетаріяту” назначено колишній Північно-Західний край, отже й українськомовні території Полісся та Підляшшя. Також польська дежавна адмiнiстрацiя, як цивiльна так i вiйськова, була зобов’язана трактувати мiсцеве населення як “бiлорусiв”. Насильне приписування “бiлоруської нацiональностi” та “рiдної бiлоруської мови” iнколи вiдбувалося навiть всупереч рiшучому спротивові осiб, щодо яких застосовувано таку практику. Саме такий випадок описаний був у 1926 р. в “Нашому Житті”: “Як польським урядовцям страшна i не бажана наша нацiональнiсть хай послужить слiдуючий випадок: 20 травня ц.р. в м. Жабинка вiдбувався прийом новобранцiв до вiйська. На запитання писаря якої народностi, один з рекрутiв вiдповiв, що української, але писар записав бiлоруської. Скiльки цей рекрут М. Д. не протестував перед вiйськовою владою i старостою кобринським, нiчого не помогло, бо всi твердили, що Кобринський повiт не Україна, а тому мешканцi не можуть бути українцями. Так цей рекрут дiстав “ксьонжечку вiйськову з єнзикєм мацєжистим бялорускiм”, хоча зовсiм бiлоруської мови не знає…”

Не всi однак були так glupio uparci (по-дурному вперті) як рекрут М. Д., були бо й “розумнi”, якi знали й респектували очiкування польської бюрократiї на “кресах”. Одного з них показав в вiршi “Розумний” український поет Степан Семенюк (1909-1943) з села Яремичi в Кобринському повiтi:

Селянин зайшов до ґмiни I дав таке речення: “Прошу пана написати Менi засьвяченє.”

“Якєй пан народовосьцi?” “Що, пане, й питати! Сам пан краще мене знає – Так прошу й писати.”

Але писар засьвядченя Не хоче писати, Таки, хоче народовосьць В полiшука взнати.

Селянин той вже письменний, Що пан хоче – знає; Подивився та примруживсь, I так промовляє:

“Колись руським мене звали, Але я – не росiянин, Також добре те вiдоме, Що й не поляк я, мосьпане.”

“Українець я, – подумав, – Як всi нашi люде, Та те чути неприємно Писаревi буде.”

Писар, бачить, несердитий, Нераз прийде просити – То навiщо українцем Слух йому дражнити!

“Ну-у пишiть там… бiлорусом.” Писар хитро усмiхнувся, А розумний неприємностi Таким чином збувся.

Всеж таки нацiональне освiдомлення українського населення Поліського воєводства набирало у 1920-тих роках сили, що знайшло вiддзеркалення також в офiцiйних даних перепису населення у 1931 р., якого завданням було м.iн. зареєструвати рiдну мову опитуваних. З опублiкованих даних виходить, що на територiї Берестейського, Кобринського та Дорогичинського повiтiв, поряд з загалом, якому приписано “тутешню мову” (238,2 тис.), бачимо досить численну групу, яка вiдстоювала окреслення своєї рiдної мови українською – 41,4 тис. (на бiлоруську погодилося 22,6 тис.). З цих даних виникає, що найбiльш “зукраїнiзований” був Кобринський повiт, в якому зареєстровано – 21,9 тис. українськомовного населення при 62,9 “тутейшомовного” й 5,2 тис. “бiлоруськомовного” (вiдповiднi данi для Берестейського пов. – 17,9 тис., 95,2 тис., 17,0 тис., а для Дорогичинського – 1,5 тис., 80,2 тис., 0,4 тис.).

Зрозумiла справа, що “пiдтримка” для бiлоруського питання на етнiчно українському Берестейсько-Пинському Полiссi та Пiвнiчному Пiдляшшi, яку давала польська державна адмiнiстрацiя препаруючи статистики, слугувала виключно “моральному послабленню” українських “претензiй” на цiй територiї. Отже не роблено нiчого, що могло б насправдi пiддержати статистичну фiкцiю. Зовсiм iншу полiтику застосувало керівництво Радянського Союзу, який заволодів цією територією у вересні 1939 року. Всупереч спертiй на етнiчний принцип аргументацiї Нiкiти Хрущова, тодiшнього I секретаря КП(б)У, а також проханням населення Полiсся, з наказу Сталiна кордон помiж УССР та БССР був викреслений назагал за лінією колишнього кордону помiж Пiвденно-Захiдним та Пiвнiчно-Захiдним краями з часiв iснування Росiйської iмперiї. Територію Поліського воєводства поділено поміж дві областi – Пинську та Берестейську, до якої також приєднано південно-східну частину Більського повіту (північно-західна частина, разом з Більськом, була приєднана до Білостоцької області). За цим пішло органiзування бiлоруськомовних шкiл і мiсцевої преси, та вписування “бiлоруської нацiональностi” до паспортiв.

Але навiть совєтська адмiнiстрацiя мусила визнати факт досить високого рiвня української нацiональної свiдомостi в захiднiх частинi колишнього Полiського воєводства. Хоч бо, як пiдкреслює сучасна дослiдниця з Білорусі Оксана Петровська “радянськi органи влади, згiдно з веденою полiтикою, вважали всiх не вмiючих окреслити своєї нацiональностi бiлорусами”, з даних Тимчасової управи за листопад 1939 р. виникає, що в Кобринському повiтi свою нацiональнiсть як українську окреслило 32% населення. Все ж таки число українськомовних шкiл в порiвняннi з бiлоруськомовними на цiй територiї було символiчне – у всій Берестейськiй областi у 1940 році було їх 58, тодi як бiлоруськомовних – 747. Школи, в яких ведено навчання по-українськи, були пiд постiйним наглядом i зазнавали тиску зi сторони совєтської адмiнiстрацiї й реперсивного апарату (для прикладу, вже у червнi 1941 р. арештовано 30 учителiв-українцiв з Берестейського i Кобринського повiтiв).

Епоха “перших совєтiв” тривала на Північному Підляшші і Полiссi до червня 1941 р. Уводивши свiй подiл окупованих територiї нiмцi сперлися на межi визначенiй Берестейським договором 1918 р. i включили Полiсся до Райхскомiсарiату Україна. Оскiльки метою нiмецької окупацiйної адмiнiстрацiї була передусiм економiчна експлуатацiя здобутих територiй, залишала вона деякий маргiнес свободи в дiлянцi освiтньої i культурної активностi населення. В цих умовах в Берестi й Пинську органiзованi були Українськi Допомоговi Комiтети (в менших мiсцевостях їхнi фiлiали), якi займалися передусiм соцiальними та освiтнiми справами, на початку 1942 р. почала з’являтися преса українською мовою (“Наше Слово” у Берестi i “Пинська Газета” у Пинську), українська мова була визнана урядовою (поруч з нiмецькою). Розвивалося також українське шкiльництво (початкове i професiйне) та культурнi iнституцiї (в тому й “Просвiта”). Отже, не дивившися на важкi умови воєнного перiоду й постiйне загроження репресiями зi сторони нiмецької полiцiї у випадку запiдозрення у спiвпрацi з дiючим i на Полiссi українським збройним пiдпiллям (у 1943-1944 в нацистських в’язницях загинули два черговi голови берестейського УДК та численнi українськi дiячi з Берестя й Кобриня), вiдбувалася постiйна вiдбудова українського нацiонального життя на Берестейсько-Пинському Полiссi.

Натомість довоєнний Більський повіт, разом з північними окраїнами Берестейського та Пружанського повітів, увійшов в склад Білостоцького округу (Bezirk Bialystok), формально будучого окремою адміністраційною одиницею, підпорядкованою безпосередньому наглядові Гітлера. З часом мав він бути включений безпосередньо до Райху (в об’єднанні зі Східною Прусією). Про українську національну активність на цій окупованій території поки що небагато відомо, окрім цього, що в Більську діяв тоді відділ Українського національного об’єднання, яке проводило деяку освітню працю (організація ця виникла в Німеччині на початку 1930-х років і об’єднувала українських емігрантів).

Німецька окупація тривала до літа 1944 року. Саме тоді, після заінсталювання у Холмі (згодом в Люблині) просовєтського Польського Комітету Національного Визволення проведене було нове територіяльне розмежування, назагал на основі т.зв. лінії Керзона. На основі умови з 27 липня 1944 року довоєнний Більський повіт повернув до Польщі, яка отримала також південнопідлясько-холмське Забужжя та Лемківщину і Надсяння з Перемишлем. Натомість Берестейсько-Пинське Полісся знов стало частиною Білоруської РСР.

З поверненням Полiсся пiд совєтську владу полiтика лiквiдацiї всяких проявiв української нацiональної активностi була вiдновлена, а органiзаторiв культурного та освiтного життя, не говоривши вже про членів національного підпілля (діяли тут як структури ОУН, так і загони УПА) зустрiли безпощадні репресiї. Все ж таки школи з навчанням українською мовою дiяли ще в перших роках пiсля вiйни, а численнi випускники середнiх шкiл виїжджали на навчання у вищi школи в Українi, зокрема у Львовi. Суперечило це офiцiйній нацiональній полiтиці, тому наука українською мовою була систематично лiквiдована з наказу адмiнiстрацiї (деякi школи протрималися до початку 1950 рр.), яка також на всілякi способи примушувала населення декларувати “бiлоруську нацiональнiсть”. Промовистий опис тодішньої ситуації дає реляцiя Iвана Дехтерука, свiдка та учасника подiй: “У 1944-45 навчальному роцi в селi Радостовi Дивинського району (з 1959 року – Дорогичинського) Брестської областi працювала початкова школа з українською мовою навчання. Наприкiнцi серпня 1945 року завiдуючий Дивинським райвiддiлом народної освiти I. I. Пiдгорний покликав мене до кабiнету i сказав, що призначає мене завiдуючим школи, i що з першого вересня вона повинна працювати бiлоруською мовою навчання. Вiн додав, що це є команда райкому партiї i райради. Я сказав, що вона може викликати незадоволення населення. Вiн погодився зi мною, але аргументував свою вказiвку тим, що люди у нас вiдсталi i не розберуться, а щоб було без шуму, вивiску на примiщеннi школи мiняти не потрiбно. Слiд тiльки роз’яснити людям, що Україна не дає нам пiдручникiв українською мовою i село Радостiв знаходиться ж на територiї Бiлорусiї, а не України. Пам’ятаю, працювати вчителям i навчатися дiтям у тiй школi було дуже важко, зате з української вона стала бiлоруською.

Менi також добре вiдомо, як населення Кобринського району, будучи в дiйсностi українським, стало на паперi бiлорусами. Це я хочу показати на прикладi свого рiдного села Повiтi, в котрому я працював учителем 45 рокiв.

Я, як i корiннi жителi села Повiтi, – українець. У 1946 роцi, коли сiльрада заводила господарчi книжки, була чутка, що коли хто запишеться українцем, то його повезуть до Сибiру, як українського нацiоналiста. (Нагадаю, близько 120 мешканцiв села Повiтi зi зброєю в руках були стрiльцями УПА). Секретар сiльради писав проти кожного з тих, кого обминуло страхiття вiйни, – нацiональнiсть: бiлорус. Пояснював коротко: живеш в Бiлорусiї – значить, бiлорус. Так українцi села Повiть стали бiлорусами.”

Цього роду практики мали мiсце не лише в перiод т.зв. сталiнiзму, але й у 1960-1970-х роках (особисто зустрічав берестейських старожилів, які у воєнному білеті мають вписане “українець”, а у новішому паспорті – що вже “білорус”). Внаслiдок цих манiпуляцiй в 1989 р. на територiї Берестейської областi БССР мало офiцiйно проживати всього 60,6 тис. українцiв, бiльшiсть яких потрапила до цiєї нацiональної рубрики лише тому, що народилася на територiї Української ССР. Було це в згодi зi ще однiєю брехнею совєтської пропаганди, яка проголошувала, що за межами “Радянської України” не залишилися жоднi територiї зеселенi автохтонним українським населенням. На цій “основі” відмовлено права до навчання рідною мовою не лише українцям Берестейщини, але також Кубані та інших областей Російської ФРСР. Насправді метою дій совєтського уряду було не перетворення поліських українців в білорусів, але їхня русифікація, про що може переконатися кожний, хто хоч раз відвідав Бересть, де від людей на вулиці не почує білоруську мову, а лише російську. Отже повністю оправданими показалися, записані ще у 1947 році, слова українського національного діяча з Південного Підляшшя Тимоша Олесіюка, що “українська людність Полісся в межах БССР не має нині жодних можливостей задоволення своїх національно-культурних потреб і засуджена на послідовну денаціоналізацію і то не на користь білорусинів, а на користь москалів”.

Подібна була ситуація на території включеного до Польщі Більського повіту (у 1950-х роках виокремлено з нього Сім’ятицький і Гайнівський повіти), який увійшов у склад Білостоцького воєводства (від 1999 року – Підляського). З однієї сторони польські комуністи за козир своєї політики ставили перетворення т.зв. Народної Польщі у однонаціональну державу, чому мала слугувати звісна “репатріація” 1944-1946 років, тобто виселення українців, білорусів та литовців до “матірних” радянських республік. З другої однак сторони на території Білостоцького воєводства мусили вони рахуватися з ситуацією, яка виникла тут влітку 1944 року.

На зламі липня й серпня 1944 року, коли на цю територію увійшла Червона армія, а її державна приналежність не була ще зовсім певна, відбувалося тут відновлювання існуючих у 1939-1941 роках органів радянської адміністрації. М.ін. у Більську, Гайнівці, Кліщелях і Сім’ятичах відновили свою діяльність районні відділи народної освіти, які почали підготовку до нового навчального року і відкриття шкіл з білоруською і російською мовою навчання. Згодом ситуація з’ясувалася й органи радянської влади були евакуйовані, але польська державна адміністрація, залежна від своїх кремлівських “опікунів”, не наважилася ліквідувати створених тоді шкіл з білоруською мовою навчання, які на території відновленого Білостоцького воєводства, у Більському, Білостоцькому і Сокільському повітах, безпроблемно продовжували своє існування аж до половини 1946 року, тобто до завершення т.зв. репатріяції до СРСР.

Тоді, вирішивши, що територію Білостоцького воєводства залишили вже всі особи, які почувалися до білоруської національності, центральна польська влада прийняла рішення про ліквідацію шкіл з навчанням білоруською мовою, яку завершено на початку 1948 року. Насправді у південно-східній частині цього воєводства надалі проживало біля 125 тис. православного населення, яке в офіційних статистичних звітах називалося білорусами, хоч у більшості були це українськомовні мешканці Більського повіту, яких, за даними з січня 1947 року, нараховувалося майже 80 тис. Окрім цього у Білостоцькому воєводстві проживало тоді ще біля 200 тис. білоруськомовних римокатоликів, які себе зараховували до польської національності.

Здавалося б, що такою самою дорогою полонізації піде й білоруськомовне та українськомовне православне населення Сокільського, Білостоцького та Більського повітів, яке назагал ідентифікувало себе уживаючи таких самоокреслень як “руські”, чи просто “православні”, а лише у контактах з адміністрацією, в тому й у письмових зверненнях до державних органів, можна зустріти приклади самоокреслення “білорус” (в одному зі звітів білостоцький воєвода схарактеризував цю ситуацію ствердженням, що в трьох заданих повітах мається справу зі “офіційно свідомим білоруським населенням”). В дійсності, як стверджує сучасний білоруський дослідник національного питання Євген Миронович, українсько- і білоруськомовних православних мешканців цієї території “у післявоєнному періоді не об’єднувала жодна національна чи політична ідеологія. Найосновнішим детермінантом окремішності супроти польського оточення було православне віросповідання, а не елементи національної культури. (…) Православним масам білоруська національна свідомість і пов’язані з нею політичні аспірації були чимось чужим і незрозумілим.” Назагал таксамо чужа була й українська національна свідомість, тим більше, що однією зі “святая-святих” польської державної пропаганди післявоєнного часу було поборювання “українського буржуазного націоналізму” та змальовування в особливо чорних кольорах членів українського націоналістичного підпілля та борців УПА (як завважив відомий сучасний польський політик Яцек Куронь, був це один з прийомів комуністичної влади в її намаганнях переконати польську громадськість, що й комуністи воювали за цілісність та непорушність кордонів Польщі).

Однак на перешкоді перетворення Білостоцького воєводства на територію національно однорідну, хоч би формально, знов станула національна політика Кремля. Вже в червні 1949 року центральний керівний орган партії польських комуністів змушений був привернути інституціональну ознаку проживання на цій території непольського населення – приймаючи постанову про відновлення, з початком шкільного року 1949/1950, мережі шкіл з навчанням білоруською мовою. Як у 1944-1947 роках так і від 1949 року більшість шкіл з навчанням білоруською мовою та шкіл з додатковим навчанням білоруської мови почало діяти на українськомовній території поміж Більськом та Гайнівкою.

Другою стороною такої “пробілоруської” державної політики була боротьба з будь-якими проявами українських прагнень, в тому й бажанням навчання рідною мовою. Як розповідав колишній учень початкової школи в Поличній у Гайнівському повіті Василь Стельмах, у 1953 році група учнів з Поличної, Опаки, Війнівки і Верстока запротестувала проти навчання білоруською мовою: “Була така ініціатива, щов вчитися своєї мови, якою тут говориться – одні казали про неї українська, інші коріння мова Київської Русі. Просто не хотіли писатися до білоруської школи, противилися. Того хотіла більшість учнів, окрім може п’яти людей. Вчителька повідомила батьків і прокурора з Гайнівки. І нас примусили вчитися білоруської мови – на тій основі, що ми не поляки, а коли не поляки то білоруси. Іншими не можна було бути, бо українці то вороги Польщі і Совєтської Росії.” На такій самій основі на українськомовній території Білостоцького воєводства виникло більше ста шкіл, в яких у 1950-1960-х роках ведене було навчання частини предметів білоруською мовою. У 1972 році обмежено його до навчання лише білоруської мови і літератури як предмету, а роль загальної мови навчання у всіх школах отримала польська.

У 1955-1956 роках, коли відбулася у Польщі зміна владної команди, на більш “ліберальну”, створено повністю контрольовані державними органами суспільно-культурні товариства для українців і білорусів. У Білостоці почало тоді діяти Білоруське суспільно-культурне товариство, очолюване колишніми працівниками органів державної безпеки та комуністичної партії, які були православного віросповідання, тут також почав виходити білоруськовний тижневик “Ніва”. Як легко можна здогадатися, більшість гуртків БСКТ (приблизно ? загальної кількості), які зусиллями штатних працівників створено, назагал “на папері”, по селах та містечках на етнографічно українській території.

Таким способом побудований був фасад офіційної білоруськості, за яким пробувано сховати справжню етнічну і мовну ситуацію в околиці Більська, Гайнівки та Сім’ятич, якій у загальній свідомості польських громадян випала роля територіяльного осердя білоруської національної меншості у Польщі. Насправді “білоруська свідомість” на цій території, а у великій мірі навіть на території етнографічно справді булоруській, була свого роду міфом, оболонкою без національного змісту. Першим на це звернув увагу соціолог Володимир Павлючук (народжений в українськомовному селі Риболи), який у 1972 році писав: “Білоруська свідомість на цій території є лише свідомістю назви. (…) З окресленням “я білорус”, так як з окресленням “я руський” або “я тутешній” найчастіше не пов’язане почутті зв’язку з понадлокальними білоруськими цінностями, з білоруською національною культурою або мовою. Білоруська літературна мова у відчутті мешканців цих сіл є чужою, “не тутешньою” в такому самому ступені як польська або російська. Відноситься це передусім до околиць, де побутують українські говірки, але також на етнографічно білоруській території сильно підкреслюється всякого роду відмінності місцевої говірки від білоруської літературної мови. Окреслення “білоруський” є у цьому випадку назвою своєї етнічної групи, а не своєї нації, і пов’язані з цим цінності є зовсім інші від національних.”

Позитивним винятком на цьому фонi донаціонального етнічного животіння українськомовних підляшан були Клiщелi, мiстечко в Гайнiвському повiтi. У 1957 р. засновано тут гурток Українського суспiльно-культурного товариства, при якому дiяв також театральний гурток, який у 1966 р. за виставу п’єси “Безталанна” отримав перше мiсце на загальнопольському оглядi колективiв УСКТ в Перемишлi. До мiсцевої початкови школи уведено також навчання української мови. Все ж таки дiяльнiсть гуртка УСКТ в Клiщелях зустрiчала рiзнi перешкоди зi сторони влади, так що з кiнцем 60-х рокiв був він змушений припинити свою дiяльнiсть.

У 1970-тих роках комунiстична партiя проголосила офiцiйну однонацiональнiсть польської народної держави. На Пiдляшшi органiзацiєю, яка мала заспокоювати, а властиво упокоювати, культурнi потреби українського населення, стало Бiлоруське суспiльно-культурне товариство. Однак показалося, що спiвати “вiчную пам’ять” мiсцевим українцям ще рано, адже коли прийшли бурхливi 1980-1981 роки, хвиля нацiонального оживлення торкнулася не тiльки польського суспiльства, але докотилася й до “дрiмучого” Пiдляшшя. Учнi середнiх шкiл, студенти почали настирливо шукати вiдповiдi на Шевченкове “чиї сини, яких батькiв?”. Наслiдком стало українське нацiональне пробудження, якого першi органiзованi прояви почалися в 1982 р.

До того часу, у 1970-x рр., українськi акценти зводилися властиво до лiтератури – вiршiв писаних мiсцевими українськими, бiльш або менш архаїчними, говiрками. Друкованi вони були переважно на стрiнках бiлоруськомовних видань – бiлостоцького тижневика “Нiва” i “Бiлоруського календаря”, бо їхнi редактори все, що тільки могли, пiдводили пiд поняття “бiлоруськi говірки”. Вiд 1983 р. почав у Бiльську з’являтися щорiчний поетичний альманах “Наш голос”, в якого 5-ти випусках друкувалися вiршi майже двадцяти молодих пiдляських поетiв, що писали українськими говiрками або лiтературною мовою. Згодом їхнi вiршi увiйшли вже на постiйно на сторiнки таких українських видань у Польщi, як мiсячник “Наша культура”, тижневик “Наше слово”, щорічний альманах “Український календар”.

Український нацiональний рух почала передусiм молодь, яка у 1983-1990 рр. проводила щорiчнi рейди “Пiдляшшя” i “Надбужанська земля”, органiзувала по селах освiдомнi зустрiчi з мiсцевим населенням, влаштовувала концерти з нагоди Шевченкових роковин. З українською пiснею почали приїжджати на Пiдляшшя українськи колективи з рiзних сторiн Польщi, фольклорнi колективи з Пiдляшшя стали учасниками українських фестивалiв у Сопотi. Пiдляськi поети брали удiл у Конкурсах молодих творцiв української культури, якi органiзував гурток УСКТ у Краковi – у 1988 р. переможцем в дiлянцi поезiї стала Євгенiя Жабинська з мiстечка Орля. Одним словом Пiдляшшя віднайшло своє місце на карті української нацiональної культури у Польщі.

Вiд 1983 р. почали також пiдпiльно виходити на Пiдляшшi українськi брошури i журнали. Крiм “Нашого голосу” варто згадати “товстий журнал” “Основи” (4 випуски у 1987-1989 рр.), а також польськовний мiсячник “Круг”, який виходив у 1989-1990 рр. Серед книжкових публiкацiй переважала iсторична тематика та поезiя.У 1985 р. реактивовано дiяльнiсть гуртка УСКТ в Клiщелях, згодом, у 1986-87 рр. виникли черговi гуртки у Черемусi, Бiльську, Гайнiвцi i воєвiдському Бiлостоцi, де проживає багато тисяч вихiдцiв з-над Буга i Нарви.

1989 рiк i першi, частково демократичнi, вибори до польського парламенту дали пiдляським українцям змогу перейти вiд культурних до полiтичних форм дiяльностi. В Бiльському виборчому окрузi зголошено тодi українського кандидата до Сейму, який набрав кiльканадцять тисяч голосiв.

Вiдхiд комунiстiв вiд влади у 1989 році принiс також великi змiни у органiзацiйному життi українцiв у Польщi. УСКТ, досi фiнансоване i контрольоване Мiнiстерством внутрiшнiх справ, перейшло пiд опiку Мiнiстерства культури i мистецтва. Виникло тут Бюро до справ нацiональних меншостей, яке зайнялося передусiм фiнансовою допомогою для культурних починань окремих нацiональних органiзацiй. Весною 1990 р. вiдбувся український з’їзд на якому в мiсце УСКТ покликано нову органiзацiю – Об’єднання українцiв у Польщi. В груднi цього ж року, на основi iснуючих гурткiв виник Пiдляський вiддiл ОУП.

1990 р. це також вибори до мiських i гмiнних самоуправ. На Пiдляшшi виникли українськi виборчi комiтети. Найбiльший успiх був досягнутий в Бiльськiй гмiнi, де вiйтом став молодий український дiяч Юрiй Iгнатюк. У 1991 р. вийшов перший номер квартальника (зараз двомiсячник) “Над Бугом i Нарвою”, а Бiлостоцьке радiо почало транслювати українську передачу “Українська думка”. 1992 р. це виникнення, на основi гурткiв Пiдляського вiддiлу ОУП, окремої органiзацiї – Союзу українцiв Пiдляшшя.

Змiни полiтичної ситуацiї не вiдбувались однак лише у Польщi. “Перебудова”, яка почалася в СССР уможливила нав’язання широких контактiв з Україною. Початково наслiдком цього були публiкацiї про Пiдляшшя в українських журналах, пiзнiше почалися приїзди студентiв з України на пiдляськi рейди. Вiд 1989 р. почали на Пiдляшшя приїжджати також українськi колективи, зокрема фольклорнi – першим була студентська “Горина” з Iнституту культури в Рiвному. На Україну також виїжджали колективи з Пiдляшшя. Здобуття Україною самостiйностi внесло в пiдляське життя новi акценти, як хоч би вiзити в Бiльську дипломатiв з Посольства України у Варшавi.

Протягом 1990-х рокiв український нацiональний рух на Пiдляшшi стабiлiзувався i рiзниця з ситуацiєю з-перед 15-20 рокiв величезна. Постійно виходить двохмiсячник “Над Бугом i Нарвою”, постiйно з’являються українськi передачi на бiлостоцькому радiо, а вiд 1985 р. на телебаченнi. Щороку вiдбуваються Фестивалi української культури “Пiдляська осiнь” та iншi культурнi мiроприємства. В декiлькох школах та в дитячому садочку ведеться начання української мови. Виходять також книжковi публiкацiї iсторичного та лiтературного характеру.

Можна сказати, що майже кожний рiк приносить в українському життi регіону щось нового, отже замiтний поступ є. Протягом останнiх кiльканадцяти рокiв Пiдляшшя перестало бути регiоном, в якому українське населення духовно животiло, iзольоване не лише вiд України, але навiть i вiд iнших українських громад у Польщi, та виник тут живий осередок культурного i нацiонального вiдродження.

Зрозумiло, що цi безсумнiвнi успiхи далеко не хватаючi в порiвняннi потребами (адже найважливіше те, що нам ще треба зробити), але працi для себе, на власний нацiональний рахунок всiм ще треба вчитися, а крiм цього загальна життєва ситуацiя змушує бiльше до думання про себе як про справи суспiльнi. Все ж таки Пiдляшшя Anno Domini 2005 це вже не Богом i Україною забутий простiр, де кожний, хто тiльки захоче, може гуляти i ловити до свого мiшка нацiонально несвiдомих i беззахисних його мешканців. З другої сторони – перед нами всіма стоїть завдання ефективного повернення Підляшшя та інших історичних регіонів в інтелектуальний простір України, адже й тут можна знайти багато матеріалу на цеглини для його зміцнення. Маю надію, що однією з таких цеглин, та водночас віконцем y, не до кінця ще відкриті, простори Планети Україна, стануть і зібрані тут статті.