Холмщина (Польща)

ХОЛМЩИНА

Хо́лмщина (також Холмська Русь, Забужжя, Забузька Русь) історико-географічна область Русі, розташована на захід від середини Бугу. На зах. межує з польською Люблінщиною, на сх. з Волинню, на півн. з Підляшшям, на півдні з Галичиною. За межу між Холмщиною і Підляшшям можна вважати колишню межу між Селецькою і Люблінською губерніями. Територія Холмщини в межах Холмської губернії. охоплювала 6 572 км², (повіти Холмський, Грубешівський, Томашівський, Костянтинівський; чисельність мешканців (на 1931) 720000.

Загальні відомості

Часто назву «Холмщина» поширювали і на південне Підляшшя, тому що воно входило до складу Холмської єпархії, а з 1912 — до Холмської губернії. Взагалі з 1795 Холмщина та південне Підляшшя мали майже спільну історію. Натомість інакше було з півн. Підляшшям, яке належало Російській Імперії (в складі Нільського пов. і Ґродненської губернії.). Периферичне положення Холмщини (як і Підляшшя, але не в такій мірі) було причиною слабкого її зв’язку з рештою руських земель та відносно слабкої національної свідомості руського населення. Холмщина лежала далеко від центрів українського життя, а її головне місто Холм не мало великого значення. Виняток, становила лише доба Галицько-Волинської держави, коли Холмщина, завдяки своєму затишному положенню перед наскоками татар, стала плацдармом держави Данила Романовича, а заснований ним Холм — його столицею. Близькість Холмщини до Польщі полегшила її полонізацію. В той же час Холмщина і Підляшшя мали низку лише їм властивих особливостей (зокрема в церк. ділянці).

Зараз Холмщина та Підляшшя входять до складу Польщі (Люблінське та незначна частина Селецького воєводства), і на них майже нема українців.

Історія

Історія Холмщини до поч. 19 ст. Територія Холмщини була заселена з новішого палеоліту. За ранньої доби її заселювало сх.-слов. плем’я дулібів. З другої пол. 10 ст. X. входила до складу Київської держави, з 13 ст. по 1340 — до складу Галицько-Волинської. 1235 Данило Романович заснував укріплене м. Холм, до якого переніс свою столицю. В той час Холмщина відігравала велику роль, головним чином завдяки тому, що була віддалена від терену татарських наскоків (хоча вони кілька разів захоплювали і Холм) і лежала на важливому торговому шляху між Києвом і Балтицьким морем (Володимир — Торунь).

У 14 ст. X. була територією змагань галицько-волинських кн. з Польщею і Литвою. З 1340 до 1377 X. належала Литві, 1377 — 87 Угорщині, а згодом, без перерви аж до 1795, Польщі. З 15 ст. майже вся X. являла собою Холмську землю (з каштеляном на чолі), яка входила до складу Руського воєводства і складалася з пов. — Холмського і Красноставського. 1648 військо Б. Хмельницького зайняло на короткий час X. й П.; сам він здобув Холм й укріплене Замостя. У кін. 17 — на поч. 18 ст. X. була територією поль.-швед. змагань.

Як на П., так і на X. всі вищі прошарки населення зазнали полонізації; натомість тут був менший, порівняно з П., приплив поль. осадників.

По третьому поділі Польщі 1795 X. й П. опинилися-під владою Австрії, 1809 — 14 входили до складу Варшавського князівства, 1815 — 30 до Поль. королівства, яке було пов’язане персональною унією з Рос. Імперією. Доля X. й П. відтоді відмінна від долі решти укр. земель, які входили до складу Рос. Імперії і Галичини.

У житті населення X. чималу роль відограла Церква. X. входила до складу Холмської єпархії, яку створив у першій половині 13 ст. Данило Романович, спершу з осідком в Угруську, з 1240 в Холмі. Культ.-осв. працю вело Холмське братство і церк. школи. Найвизначніші єп.: М. Терлецький (1628 — 49), Я. Суша (1652 — 87), П. Володкевич (1731 — 56), В. Рилло (1756 — 84).

1815 — 1914. З 1815 X. й П. входили до складу Королівства Поль., і на території X. й П. діяла поль. адміністрація і поль. мова була урядовою. Збільшилися і поль. р.-кат. впливи на гр.-кат. церкву, яка з 1807 входила до складу Гал. митрополії. Тоді гр.-кат. церква була єдиним заборолом перед поль. експансією. Шляхта і маґнати укр. походження були вже давно спольщені і залишилися лише селяни, які були тісно пов’язані а уніятською церквою та її духовенством. Але й уніятська церква зазнала сильної латинізації в устрої (напр., організація капітул), обрядах (введення органів, монстрацій тощо) і навіть в запровадженні поль. мови (в проповідях). Все це наближало уніятську церкву до латинської, а рівночасно збільшувало відмінність від правос. і навіть гр.-кат. в Галичині. Частина духовенства користувалася поль. мовою і почувала себе поляками, дехто з них не знав ц.-слов. мови, а їхні діти переважно полонізувалися. На відміну від гал. духовенства, свящ. на X. й П. мали лише деколи високу освіту, чимало Зі них здобувало її в Холмській духовній семінарії, дехто в Галичині, а дехто в поль. духовних семінаріях. Поразка поль. повстання 1830 не зменшила поль. впливів на X. й П., бо законодавство, мова й адміністрація лишилися далі поль. З 1830 Холмська єпархія підлягала безпосередньо Римові. Після ліквідації унії 1839 на Центр. і Сх. землях її ще толеровано на X. й П., але над нею вже мав нагляд царський уряд через своїх намісників у Варшаві, він мав вплив і на номінацію холмських єп. Але, попри рос. загрозу, уніятська Церква на X. й П. не звільнилася й від латинських впливів, хоч деякий вплив мала й Галичина: звідти походило чимало свящ. і гал. митр. міг впливати на обсаду владичих престолів. Становище унії на X. й П. погіршало у висліді поль. повстання 1863, яке частково захопило і X. та П. У ньому брали участь сини уніятських свящ., а дехто з свящ. допомагав повстанцям. Після поразки повстання в Польщі, а разом з тим і на X. й П., дійшло до загострення режиму і репресій рос. влади, запровадження рос. мови в урядуванні й освіті. Тоді ж почали напливати на X. й П. росіяни. Рос. репресії стосувалися й до уніятів. Щоб остаточно усунути поль. впливи в уніятській церкві, рос. влада вирішила її ліквідувати. Це сталося ніби добровільно. Останній уніятський єп. М. Куземський був змушений виїхати до Галичини, а його наступником призначено М. Попеля (також родом з Галичини), якого, однак, не визнав Рим. Попель від імени духовенства і Холмської капітули 18. 2. 1875 вніс прохання прийняти до Правос. Церкви 120 уніятських парафій, і 6. 4. 1875 цар Олександер II проголосив їх інкорпорацію до Варшавської правос. єпархії, яку тоді перейменовано на Холмсько-Варшавську; у Холмі діяв як вікарій холмсько-підляський єп. (див. докладніше Холмська єпархія).

Інакше, ніж 1839 на Центр. і Сх. Землях, на X. й П. тільки частина уніятів погодилася перейти на православіе: майже половина (зокрема на П.) залишилася вірною унії. Влада почала стосувати до них гострі репресії: пацифікацію при допомозі війська і поліції, масові арешти, заслання, навіть знищення. З 214 уніятських свящ. на православіе перейшло тільки 59. Частину решти вивезено, дехто еміґрував до Галичини, рівночасно з Галичини добровільно прибуло деяке ч. гр.-кат. свящ., які осіли на залишених парафіях, тепер уже правос. Переслідування уніятів викликало жваву реакцію в усьому поль. суспільстві, в пресі й літературі; їх називали полякамиуніятами.

Рел., а то й нац. відносини на X. й П. змінилися з революцією в Росії 1905, після царського указу (17. 4. 1905), який дозволив зміну віри. Тоді розпочалося масове повернення з православія, але не на унію, бо царський уряд не дозволив далі на її поширення, а на католицтво. Перед виданням указу на X. й П. жило 450 000 правос., на поч. 1908 було їх ледве 280 000, себто 170 000 (за ін. джерелами бл. 200 000, бл. 38 %), перейшло з православія на р.-католицтво.

Населення, яке перейшло на римо-кат. обряд, залишилося ще з своєю мовою, але молодші поволі почали переходити на поль. У висліді цих процесів на X. й П. утворилося 3 групи: українці за мовою і національністю правос. віровизнання, поляки за мовою і національністю римо-кат. віровизнання (частково поль., частково укр. походження) та навернені з православія на римо-католицтво — українці за мовою, але без виразного нац. почуття, яких укр. населення називало згірдливо калакутами або перекецами.

Щоб зміцнити православіє на X. й П., Святіший Синод у Петербурзі відокремив 1905 з Холмсько-Варшавської єпархії Холмську єпархію, її очолював Євлогій Ґеорґієвський. Правос. церква на X. й П. мала деякі особливості. Щоб протидіяти католицизмові й полонізації, дозволено на деякі форми, до яких звикли холмщани в богослуженнях (напр., уніятський напів), мові (толеровано українську мову як мову проповідей) тощо. Жваву культ. діяльність розвинуло Холмське Правос. Братство (1885 — 1917). Воно видавало кн., двотижневик «Холмская Жизнь», тижневик «Братська Бесіда» — рос. і укр. мовами (ред. М. Кобрин), масовий «Холмский Народный Календарь», який містив також ст. українською мовою.

Шкільництво на X. в 20 ст. стояло краще, ніж на Цент. і Сх. Землях, мало відносно густу мережу нар. шкіл. Чимале значення мали учительські семінарії в Холмі й Білій та духовна семінарія в Холмі.

По революції 1905 відродився на X. й П. укр. нац. рух, зокрема серед учителів. З 1905 в Грубешові діяло видавництво О. Сполітака й О. Лоського, яке видало кілька популярних книжечок й одне ч. газ. «Буг» (1905, відразу ж конфіскованої).

Щоб остаточно усунути поль. впливи на X. й П., холмські кола, зокрема Холмське Братство, висунули проект відокремлення X. й П. в окрему губернію, який 1912 обговорювала Держ. Дума в Петербурзі. Проти нього виступив не тільки поль. клуб у Думі, але й представники ін. нац. меншостей (за винятком українців) і соціалісти. Однак закон про відокремлення Холмської губернії. був ухвалений і увійшов у силу 23. 6. 1912. Холмську губернію відокремлено за етногр. принципом з заселених українцями частин Люблінської і Селецької губернії. Підставою були етногр. карти, опрацьовані В. Францевим. Холмську губернію безпосередньо підпорядковано м-ву внутр. справ у Петербурзі, лише в шкільних справах вона мала підлягати київ, шкільному кураторові. Практичній реалізації закону перешкодила війна (див. також карту на 2090 стор.). 1915 — 1919 pp. Влітку 1915 X. й П. стали тереном воєнних дій. Перед відступом з X. й П. рос. армія провела масову евакуацію населення. Ще раніше вивезено в глибину Росії всіх нім. колоністів. З X. й П., боячися переслідувань з боку поль. кат. більшости, виїхали всі росіяни і майже всі українці. Натомість залишилися всі поляки і майже всі калакути. Перед відступом рос. військо спалило майже всі укр. с. Лишилося приблизно 25 000 українців (у тому ч. на X. 15 000, на П. 10 000). Таким чином X. й П. стали майже суто поль. краєм з 85 % поляків на X. і 84 % на П.

На Холмщині, що була під австр. цивільною окупацією неможлива була жадна укр. культ.-осв. праця не тільки через незначне ч. українців, але й тому, що австр. влада (під поль. впливом) не давала на неї дозволу. Натомість на П., яке опинилося під нім. окупацією до укр. культ.-осв. праці влада ставилася прихильно, зокрема Союз Визволення України на поч. 1917 відкрив ряд укр. шкіл. Ця культ.-осв. праця тривала під проводом О. Скоропис-Йолтуховського та К. Дмитрюка з весни 1918 до поразки Укр. держави.

Важка була доля втікачів з Холмщини й П. Евакуація в глибину Росії відбувалася хаотично. По дорозі більшість з. них втратила рухоме, майно, багато хворіло. З часом влада створила комітети, які допомагали втікачам. Найбільше їх поселилося в суто рос. губ. над Волгою, а дехто навіть в Азії. Вони працювали здебільша на ріллі, зокрема у тамошніх селян. Завдяки своєму вищому хліборобському рівню культури, вони дійшли до деякого добробуту. Одночасно, у конфронтації з росіянами холмщани усвідомили себе українцями. Ще більше вплинула на їхню нац. свідомість укр. нац. революція 1917. Вже на весні 1917 відбувся ряд нарад і з’їздів холмщан (серед ін. в Києві 12. 4. 1917) і Всехолмський з’їзд (7 — 9. 4. 1917), який був яскравим доказом національної свідомості холмщан і підляшан. В його резолюціях висунено гасло: «Геть з Польщею, ми є українці і хочемо належати до України й Києва». З’їзд відвідав гол. Центр. Ради М. Грушевський (він походив з Холма) і підтримав вимоги холмщан. На з’їзді обрано Холмський губ. виконавчий комітет, чл. якого були одночасно делегатами до Центр. Ради. З ініціативи холмських делегатів Центр. Рада ухвалила 27. 11. 1917 резолюцію, що X. й П. є складовою частиною УНР. Відповідно до цієї резолюції в Берестейському мирі 9. 2. 1918 між Україною і союзом 4 держав визнано X. й П. (приблизно в межах Холмської губернії.) складовою частиною УНР.

Приєднання Холмщини й П. до УНР викликало поль. протести (серед ін. й в австр. парляменгі). Практично укр. влада не перебрала ні X., ні П., а тим часом укр. втікачі з них (вже з 1918) почали повертатися на рідні землі.

1919 — 1939 pp. (X. під поль. владою). Після поразки центр. держав X. й П. окуповало поль. військо. Влітку 1920 вони короткочасно були окуповані сов. військом. Остаточно X. й П. увійшли до складу Польщі на підставі Ризького миру між Польщею й РРФСР (18. 3. 1921). До 1922 більшість втікачів повернулася на X. й П., хоч поль. влада утруднювала їх повернення, зокрема української інтелігенції; тому частина холмщан і підляшан залишилася в СССР. Можна припускати, що через переселення українці втратили яких 120 000 осіб.

У жадній ін. частині укр. земель, які опинилися по першій світовій війні під Польщею, не був поль. тиск такий сильний, як на X. й П. Школи були винятково поль., більшість правос. церков поляки перетворили на костьоли. Однак холмщани розвинули успішну нац. працю, серед ін. заснували культ.-осв. оргцію «Рідна хата», об єдналися в кооперативах, які підпорядковувалися Ревізійному Союзові Укр. Кооператив у Львові, закладали філіяли та доми молитов (влада не давала дозволу на відкриття церков). Доказом укр. сили було те, що при перших виборах до поль. сойму 1922 (ці вибори, на відміну від наступних, були проведені дійсно вільно) холмщани перемогли у виборчій кампанії і провели до сойму та до сенату 5 своїх представників. Але незабаром поляки застосували нові репресії: ліквідовано «Рідні хати», заборонено ін. вияви культ. життя (театр, преса тощо), кооперацію ізольовано від Львова, введено гострий поліційний нагляд; про вільні вибори не було вже й мови. Сотні громадян арештовувано часто під вигаданими обвинуваченнями в комунізмі. Холмщанам залишилася тільки церква, але поляки почали нищити й церк. життя. Урядовою мовою Правос. Церкви стала поль., обов’язкова для навчання релігії і проповідей у церкві. Свящ. були під поліційним наглядом, багатьох з них усунено, зате підтримувано ревних полонізаторів і русофілів. У кін. 1937 поляки почали масове нищення церков, як «непотрібних об’єктів». З 389 правос. церков, що діяли на X. й П. 1914, залишилося 51 (149 перетворено на костьоли, а 189 — зруйновано). За останніх довоєнних pp. поляки вдалися ще до ін. засобу нищення українців: озброєні поль. боївки (т. зв. кракуси) нападали на ухр. хати і нищили все майно.

Холмщина й П. в Ген. Губернії (з вересня 1939 до червня 1944). Умови укр. життя на X. й П. змінилися під нім. окупацією. Вже за 2 тижні після вибуху поль.-нім. війни нім. військо захопило всю X. й П. За нім.-сов. договором 23. 9. 1939 у Москві устійнено границі сфер інтересів обох держав на лінії СянуБугу. Разом з тим X. й П. увійшли до складу Ген. Губ. і становили в ній сх. частину Люблінської області (дистрикту).

Нім. влада ставилася до укр. культ. життя на X. й П. толерантно. Вже за перших тижнів під німцями по більших осередках виникли під різними назвами української гром. організації. Вони розпочали допомогову акцію для втікачів, організували укр. населення і захищали його перед нім. владою; заснували низку укр. шкіл, відновили «Рідні хати», укр. пов. кооперативи і перебрали низку правос. церков, перетворених поляками на костьоли. Місц. українцям допомагали втікачі з зах.-укр. земель, які захопили совєти, і випущені з польських тюрем та концентраційних таборів політ. в’язні. Ч. тих і тих на X. й П. сягало 1 500 — 2 000 осіб. Вони скупчилися майже винятково в м. X. й П. та в Любліні, працювали в нім. адміністрації, кооперації, у керівництві комітетів і в шкільництві; 1940 чимало свящ., втікачів з Буковини, поповнили духівництво Правос. Церкви. Комітети діяли в Білгораї, Терногороді, Томашові, Замості, Грубешові, Холмі, Володаві, Красноставі й Білій Підляській. У Холмі постав також Центр. Холмський Комітет, який мав керувати нац. життям, хоч насправді опікувався тільки Холмським і Володавським пов. З місц. діячів найвпливовішими були: А. Павлюк (гол. комітету), С. Любарський (кол. сенатор), В. Косоноцький, В. Островський; у Замості А. Рочняк; у Білій Підляській І. Пастернак, на Володавщині лікар Т. Олесіюк.

1940 — 41 відбулися на X. й П., крім припливу утікачів, ще ін. зіміни в складі населення. Нім. влада переселила всіх німців X. й П. на землі зах. Польщі, натомість багато поляків, виселених з цих земель, переселила на X. й П., що v збільшило тут поль. населення; на підставі нім.-сов. договору про репатріацію, з X. й П. виїхало до УССР бл. 5 000 українців.

Вже в листопаді комітети на X. й П. визнали як свій центр організацію, яка постала в столиці Ген. Губ. в Кракові під проводом В. Кубійовича. У червні ця централя дістала назву Укр. Центр. Комітету, а місц. комітети — Укр. Допомогових Комітетів. На великі успіхи здобулися X. й П. в церк. справі. Вже 5. 11. 1939 постала Церк. Рада у Холмі. Першим кроком для відновлення Правос. Церкви на X. й П. було створення окремої адміністратури Правос. Церкви (адміністратор о. І. Левчук, ген. вікарій М. Малюжинський). Великим досягненням була передача православним собору в Холмі (19. 5. 1940), що мало й символічне значення: кін. поль. впливам. До поч. 1940 ч. правос. церков збільшилося з 51 до 91. Завершенням заходів Укр. Центр. Комітету перед нім. владою було відновлення Автокефальної Правос. Церкви і Холмської єпархії (тепер назва Холмсько-Підляська єпархія) і висвячення на холмського єп. з титулом архієп. (з 1944 митр.) проф. І. Огіенка (Іларіона).

Вперше на X. й П. навчання в нар. і фах. школах (серед них сер. пром. школа в Холмі) перейшло на українську мову. У Холмі діяла укр. гімназія (найбільше ч. учнів — 625). Навчання в сер. школах було уможливлене заснуванням бурс-інтернатів для молоді. Заочну освіту організували Укр.-Осв. Товариства (У. О. Т.), масово засновувані замість «Рідних хат». Кооперативи підлягали укр. пов. союзам й Укр. Обл. Союзові в Любліні. Укр. життя зосереджувалося в У. Д. К. в Холмі, Грубешеві, Білій Підляській, Замості, Терногороді (для Білгорайської округи), Красноставі; сильна делеґатура діяла у Володаві. Значне ч. українців перебувало в Любліні. Представником УЦК при люблінському губернаторі був В. Тимцюрак, з 1941 — В. Голейко. Визначніші діячі У. Д. К., крім названих: Б. Глібовицький і Є. Пастернак (Біла Підляська), М. Струтинський (Грубешів), Р. Перфецький (Замостя) та ін.

Нац. життя X. й П. зазнало розквіту, якого тут ніколи не було. З різних специфічних для X. й П. проблем, що їх не вдалося вирішити, була проблема калакутів, які до всіх заходів «українізації» ставилися неґативно.

Укр. життя на X. й П. послабло після повернення влітку 1941 більшости утікачів до Галичини. З 1942 на X. й П. почало діяти поль. збройне підпілля (пізніше п. н. Армії Крайової), з укр. боку на Грубешівщині постала «Самооборона» (яка співпрацювала з УПА). Жертвами поль. підпілля впали 1943 серед ін. гол. Грубешівського комітету М. Струтинський і кол. сенатор Є. Пастернак.

1943 дійшло до нім. акції виселення низки поль., але й укр. сіл на Замостейцині і Томашівщині; на їх місце мали прийти німці. Це зміцнило акцію поль. боївок (які мали підтримку поль. населення) і контракцію нім. поліції, від чого зазнали великих втрат укр. селяни. На весні 1943 на X. й П. діяли також сов. партизани, 1944 посилилася акція поль. ком. партизанів. Одночасно наблизився і нім.-сов. фронт.

З 1944. У липні 1944 всю X. й П. захопило сов. військо. Відтоді м. Холм стало тимчасовим осідком поль. ком. держави — Поль. Нар. (Людової) Республіки — П. Н. Р. У вересні 1944 був встановлений тимчасовий кордон між УССР і П. Н. Р. Він проходив приблизно по кол. лінії Керзона — здовж р. Бугу; остаточно він був усталений у серпні 1945. Тим самим X. й П. увійшли до складу Поль. Людової Респ., у якій становили сх. частину Люблінського воєводства. Вже 3. 9. 1944 Поль. Людова Республіка й УССР підписали в Любліні угоду про добровільне переселення українців з П. Н. Р. в Україну, а поляків з УССР до Польщі. Переселення почалося з жовтня 1944, і до серпня 1946 з X. й П. до УССР переїхало 193 400 українців. Переселенню рішуче протидіяли укр. і поль. підпілля — УПА й Армія Крайова. 1945 вони навіть уклали договір про розмежування своі’х впливів (див. карту на 2091 стор.).

Після обміну населення, на X. й П. залишилося тільки невелике ч. українців: на півд.-сх. Грубешівщині й у вузькій смузі над Бугом у пов. Біла Підляська і Володава; разом, мабуть, яких 25 — 30000. Майже всіх їх поляки виселили 5947 на території сх. і півн. Німеччини, які по війні припали Польщі. Лише по смерті Сталіна до 1966 бл. 12 000 українців повернулося на X. й П.; і тепер їх ч. можна визначити на яких 20 000. Вони скупчені у смузі над Бугом, найбільше на П.

Церк. життя українців на X. й П. зосереджене в парафіях Поль. Правос. Автокефальної Церкви. Натомість вони не мають і тих незначних прав, які мають українці в решті Польщі: тут немає пунктів навчання української мови в школах, не можуть діяти гуртки Укр. Суспільнокульт. Товариства — повторюється поль. екстермінаційна політика з часів до 1939. (Див. також Польща).

Інакше на півн. П., населення якого переважно залишилося на місці, але його вважають офіц. білоруським. Воно має білоруські школи і білор. товариства.

Людність

У 1931 на 1 км² припадало на X. 57 меш. (1964 – 56). Густота населення залежна від якости Ґрунтів, вона найвища на чорноземній Грубешівщині і Томашівщині (понад 70), найнижча на піскуватій Білгорайщині (бл. 50). У м. жило 1931 19% (1964 – 23%) населення. Міста мали торг.-ремісничо-адміністративний характер. Найбільшим м. був Холм (1931 – 38600, 1970 – 64000); ін. (у дужках ч. меш. на 1931 і на 1964 у тис.): Грубешів (12,6; 13,4), Томашів (9,6; 10,8); Замостя (24,7; 33,1); вже за межами української етногр. території – Красностав (14,6; 15,8) і Білгорай (13,8; 15,2); деякі м-ка – Терногород, Щебрешин.

X. стала з етнічного погляду мішаним укр.-поль. краєм. Більшість мали українці до 1945 лише у вузькій смузі над Бугом, зокрема на півд.-сх. Грубешівщині, але не становили більшости у жадному пов. Нац. чи віросповідна структура населення була на 1931 приблизно така: (у тис., у дужках у %):

Українці 149 (21,3) Калакути 60? ( 8,8) Поляки 427 (59,3) Євреї 70 ( 9,7) Німці 13 ( 0,9)

Нац. меншостями на X. були євреї й німці (невелике ч. росіян – урядовий апарат, жили тільки в 1870 – 1914 pp.). Євреї становили 1931 10% всього населення (1914 – 13%), але більшість майже у всіх м. (у Холмі до поч. 20 ст. навіть ⅔ всього населення). Німці (1914 – 35 000), 1931 – ледве 13 000 жили в холмському пов. і сусідній частині Володавського. Вони наплинули в другій пол. 19 ст. (переважно після 1883), поселилися на землях, розпарцельованих великими власниками, і були досить багатими хліборобами. 1915 всіх їх вивезло рос. військо (переважно на Сибір), і тільки частина їх 1920 репатріювалася. Їх нім. окупаційна влада вивезла восени 1939 до Райху. З кін. 1940-их pp. X. й П. є суто поль. краєм.

Hap. господарство. X. була до 1939 (е переважно й тепер) чисто рільничим краєм, в якому з сілб. господарства жило бл. 80% всього населення, у тому ч. все укр. Великі ліси залишилися тільки на Білгорайщині і на Розточчі. С.-г. площа займала 70% усього простору, у тому ч. на ріллю припадало 51%, сади і городи 1,5%, на луки і пасовища 18%, на ліси 24%, на невжитки 5,5%. Гол. культури (у % до всієї засівної площі): жито (30%), пшениця (18%), картопля (16%), овес (15%), кормові (11%), ячмінь (8%), техн. (зокрема цукровий буряк, 2%). Пшениця найбільше поширена на Грубешівщині (також і цукровий буряк). X. має невеликі надвишки рослинництва, більше молочних продуктів і свинарства.

В. Кубійович

Василь ДЕРЕВІНСЬКИЙ, кандидат історичних наук, м. Київ, 5 лютого 2004р.

ТРАГЕДІЯ ХОЛМЩИНИ:

історична довідка

В історії україно-польських відносин були періоди зближення і взаємопоборення. Особливо яскравим в цьому відношенні виявилося XX ст., протягом якого двом сусіднім слов`янським народам не вдавалося налагодити мирного співіснування на суміжних територіях. Сформовані впродовж століть негативні стереотипи у ставленні один до одного і сьогодні виявляють себе.

Проблематичним у відносинах між нашими народами залишаються події, повязані з Другою світовою війною, а саме – взаємне збройне протистояння українського і польського визвольних рухів. Не зясованими залишаються – хто розпочав конфлікт та кількість жертв з боку українців та поляків. Однак вже сьогодні з упевненістю можна вказувати на його причини, вияви терору.

Зародком конфлікту стали не події 40-х років, а саме антиукраїнська денаціоналізаційна політика польської влади на українських етнічних землях у 1918-1939рр., що проводилася з метою навічно приєднати ці землі до Польщі. Польща по-зрадницькому зламала договір з Українською Народною Республікою, не виконала ухвал Ризького договору 1921 р. та рішення Ради послів 1923 р., запроваджуючи суворий окупаційний режим з дискримінацією та поступовим винищенням усього українського. Було проведено масову колонізацію українських земель т. зв. Осадниками. Праві шовіністичні політичні кола опрацювали ще тоді, напередодні Другої світової війни, плани депортації українців з їх етнічних територій для розпорошення в Західній Польщі – плани, які були реалізовані кілька років пізніше в ході акції „Віспа”.

1. Ескалація репресій щодо українців проявилася піл, час німецько-польської війни 1939 р. Відступаючи польська армія спалювала хати українських селян, вбивала мирне населення (і це в той час, коли близько 150 тис. українців воювали з німцями на стороні Польщі). У 1940 р. польські боївки почали винищувати українську інтелігенцію, громадських діячів на суміжних з Польщею українських землях – Підляшші й Холмщині, що незабаром дало відповідний резонанс по всій Волині.

2. З початком радянсько-німецької війни Польща – в особі Лондонського еміграційного уряду – автоматично стала союзником СРСР, йдучи на активне колаборантство з більшовицькими партизанами, утворюючи польсько-більшовицькі боївки, що нападали на українські села. Одночасно відбувалося колаборантство поляків з німецькими окупантами: створення поліцейських загонів, підпорядкованих німцям, проведення ними, а також німецько-польськими відділами, карних експедицій українськими селами, утворення та озброєння німцями опорних пунктів у польських селах, що співробітничали як з німцями, так і з більшовицькими партизанами.

3. Необхідно також зазначити, що польський еміграційний уряд категорично відмовився від реалістичних переговорів з керівництвом українського визвольного руху, зокрема ОУН та УПА, висуваючи прелімінарну умову визнати приналежність західноукраїнських земель польській державі в межах до Другої світової війни. Польським урядом, підконтрольним йому командуванням Армії Крайової, поширювалися антиукраїнські інструкції, накази, листівки.

Український визвольний рух, який активно розгорнув свою діяльність з початком німецько-радянської війни, не виявляв ворожості ні до польського еміграційного уряду, підпільних структур, ні тим більше до польської спільноти. Адже існувало переконання серед керівництва ОУН та УПА, що з ліквідацією польської окупації, протистояння з поляками має бути припинено як недоцільне. В той же час реалії були іншими. Тому піднімаючи визвольне повстання, заради захисту української людності від репресій різних сил (німецьких, більшовицьких, польських) та з метою відновити Українську державу, керівництво українського визвольного руху постало перед проблемою усунення польських шовіністичних зазіхань на українські етнічні землі.

Спроби керівництва ОУН та УПА налагодити співпрацю з польським рухом опору були безуспішними, таким же виявилося його намагання не допустити поширення шовіністичних настроїв серед польської національної меншини. Тому конфлікт з польським рухом опору став неминучим, він же в свою чергу негативно вплинув як на українське, так і на польське цивільне населення. Рядові члени польського підпілля і вся польська національна меншина на українських землях стала інструментом шовіністичної політики польського уряду, перетворилася на заручника великодержавних інтересів власної політичної еліти

Українська Повстанська Армія разом з відділами самооборони виступила на захист українського населення, розпочала боротьбу з карними німецько-польськими експедиціями, польськими опорними пунктами, польськими загонами та боївками Армії Крайової, польськими загонами у складі більшовицьких партизанських загонів. Для того, щоб підірвати опору і базу для німецько-польських, польських, польсько-більшовицьких антиукраїнських операцій, українське підпілля пропонувало польському населенню залишити терен бойових дій, виїздити на Захід, чому противилася польська сторона, намагаючись зберегти т. зв. посідання (польський уряд і підпілля категорично заборонили польському населенню залишати українські землі, що прирівнювалося до державної зради). Виселення населення, щоб позбавити терористів підтримки, як військова тактика часто застосовувалася при аналогічних ситуаціях в багатьох країнах світу. Тобто не відбувалося винищення поляків як етнічної меншини на території України.

Розуміння недоцільності збройної боротьби між українським і польським рухами опору існувало серед деяких членів польського підпілля, а остаточно воно стало домінуючим після встановлення в Польщі комуністичного режиму. Перед керівництвом польського підпілля постала потреба необхідності організації боротьби проти нового поневолювача Польщі за умов, коли гаранти Польської незалежності – західні демократії – відмовилися від обіцянок, даних польському еміграційному уряду. Крім того, польський рух опору реально відчув силу українського визвольного руху, зазнавши численні поразки у боротьбі з ОУН і УПА на західноукраїнських етнічних землях. Тобто в нових умовах польські крайовики зрозуміли важливість взаємодії, а не взаємопоборення, через це в травні 1945 р. між УПА і АК було укладено угоду про співпрацю. Однак частина політичних діячів польської еміграції негативно поставилася до таких дій польського підпілля.

Ця угода заклала підвалини для подальшої співпраці двох визвольних рухів. Потрібно зазначити, що в той час на політичну арену україно-польських відносин вийшла ще одна сторона – польський комуністичний режим. Він почав здійснювати стосовно українців довоєнну політику, щоправда, ще брутальнішими методами, і в кінцевому підсумку взагалі виселив українців зі своїх споконвічних земель, які увійшли у склад польської комуністичної держави. Тож українців і поляків новий польський уряд знову роз’єднав на два ворогуючі табори.

У контексті вищезазначених україно-польських відносин цього періоду необхідно звернути увагу на події, які були ланкою непотрібного братовбивства, і з часу яких, в 2004 р., минає 60 років. Ці трагічні події мали місце на окраїнно-західних українських етнічних землях – Холмщині, де польський терор проти цивільних українців не припинявся з 1940 р., набравши на початку 1943 р. масового характеру, продовжував тривати не один рік.

Польське збройне підпілля підчас приготування до операції „Буря” (метою якої було випередити захоплення радянськими військами західноукраїнських земель і встановити над ними контроль, тобто реально засвідчити свою присутність) прагнуло створити „коридор” до Львова. Ідучи за прикладом 1918 р., коли існував такий коридор між Перемишлем і Львовом, командування АК хотіло зробити такий „коридор” від Білограйських і Холмських лісів через Рава-Руську й військові полігони, з яких ще в 1940 р. більшовики виселили все українське населення, до Львова. Наближення німецько-радянського фронту змусило прискорити виконання цього плану. Для цієї мети головне командування АК сконцентрувало в Білограйських лісах і на Холмщині значну кількість бойовиків. Узимку 1943-1944 рр. відділи АК зайняли вихідні позиції на Львів і на початку 1944 р. рушили на знищення українських сіл в Білограйському, Томашівському й Грубешівському повітах, що були перешкодою для виконання польського плану. Відділам АК також допомагали і інші польські загони – відділи Батальйонів хлопських (БХ). В історію польського підпілля ця акція увійшла під назвою „грубешівська революція”.

Загони АК і БХ знищували українські села, а мешканців розстрілювали або мордували, незважаючи чи це діт,. жінки, старці, в результаті чого загинуло понад 4 тис. осіб. Близько 70% жертв становили жінки та діти. Загалом, до червня 1944 р. було спалено 150 українських сіл, у яких мешкало 15 тис. осіб.

Лише 10 березня 1944 року, в день, коли вся Холмщина вшановувала пам`ять Т. Шевченка, АК і БХ були знищені українські села Андріївка, Ласків, Маличі, Модринець, Риплин, Сагринь, Стражівець, Турковичі, Теребінь, Шиховичі.

Як згадують очевидці цієї трагедії - настоятель сагринської церкви і жителі Сагрині Розалія Носаль, Антоніна Митюк, Надія Медвідь, Василь Притула та ін., 10 березня о 4-й ранку Сагринь оточили на відстані 200 метрів майже 500 бандитів, які почали стріляти запальними кулями. Село запалало, горіла церква, парафіяльні будинки, людей охопив жах і паніка. Вони кидалися у різні боки, аби втекти від смерті, але вона наздоганяла їх усюди. Загальна кількість жертв становить декілька сотень осіб.

За інформацією Інституту народної пам’яті, що знаходиться у Люблені (Польща), акцією, що відбулася 9 та10 березня 1944 р. по знищені с. Сагрині й хуторів Алойзів, Березня, Бжизіни, Дуби, а також у місцевостях Ласків, Маличі, Метелин, Ментки, Мірче, Моложів, Прегорилі, Стрижовці, Шховці Теребінь, Теребинець, Турковичі, Вершин та Вроничі керували відділом АК Зенон Яхимко ( „Віктор”) та Стефан Кваснєвський, а відділом БХ – Станіслав Басай.

В результаті цих терористичних акцій польського підпілля, активізували свою діяльність українські самообороні кущові відділи, які в квітні 1944 р. були переформовані у регулярні військові частини УПА. Тоді ж з Волині та Галичини прибули значні військові сили УПА. Таким чином на Холмщині було зміцнено збройну присутність і розпочато ліквідацію польського терору проти цивільного населення. На Холмщині виник регулярний фронт між двома визвольними рухами. Бої тривали до червня 1944 р. і були призупинені тільки у зв`язку з підходом німецько-радянського фронту. Результатом боїв стало очищення частини Холмщини від польських боївок. Ці бої, в яких поляки зазнали „цілковиту поразку”, за свідченням польських істориків були одними із найкривавіших на сучасних землях Польської Республіки.

Українська і польська спільноти дорого заплатили за цей конфлікт, витворений імперіалістично налаштованою польською верхівкою. На сьогодні не відомо дійсної кількості загиблих ні українців, ні поляків. Приблизно, загальні втрати лише українців які проживали на землях відійшовших до Польщі після Другої світової війни, з 1944 по 1947р. сягають 8-10 тис. осіб – велика кількість, зважаючи на чисельність українців у Польщі.

Підсумком наведеної інформації доречними будуть слова кандидата історичних наук, члена робочої групи експертів РНБОУ Миколи Ку черепи: „І українці, і поляки мали право боротися за незалежність своїх держав. Але поляки ставлять питання так: вони мали право воювати за незалежність Польщі, а українці – ні, бо вони не мали держави. Але українці не воювали на польських етнічних територіях, а поляки воювали на українських етнічних чи змішаних землях. Поляки хотіли відновити довоєнний статус Польщі. І поляки, як і німці, й совєти, були претендентами на одну і ту ж територію!”