Націоналісти за Ющенка або де не допрацював Тягнибок
Націоналісти за Ющенка або де не допрацював Тягнибок
Цікава тенденція спостерігається навколо підтримки правими силами кандидатів у Президенти України. По суті, окрім своєї ж партії Олегу Тягнибоку не вдалося заручитись підтримкою в жодної з наявних правих організацій. Ті ж, як по команді, одна за одною висловлюють підтримку Віктору Ющенку: ОУН (революційна), ОУН (мельниківська), Конгрес українських націоналістів, Братство ветеранів ОУН-УПА, середовище сайту “Народний оглядач” на чолі з Юрієм Збітнєвим. Фактично підтримують Ющенка, але ще не заявили про це офіційно УНА-УНСО. В свою чергу, “Тризуб” імені Степана Бандери не висловив підтримку якомусь кандидату, проте розкритикував усіх з наявних, окрім того ж таки діючого Президента. Ряд молодіжних правих організацій також симпатизують Ющенку та найближчим часом офіційно задекларують свою підтримку офіційно.
Варто зазначити, що всі ці події аж ніяк не пов’язані з якимись активними діями штабу самого Ющенка. Думаю, його штабісти мало приділяють уваги завоюванню підтримки націоналістичних сил, а більше орієнтуються на масштабні агітаційні кампанії, направлені на західноукраїнського виборця, що надто чутливий до різного роду патріотичних заяв та обіцянок, якими рясніють останні промови Президента.
В чому ж причина такої ситуації, коли організації, що притримуються націоналістичної ідеології і діють в Україні ось уже 20 років, так і не надали підтримки націоналісту Тягнибоку і вирішили підтримати Віктора Ющенка? Спробую висловити свою суб’єктивну точку зору з даного питання:
Олег Тягнибок та його команда робить ставку на власний перевірений кадровий ресурс, переважно галицького походження і не надто працює над активним доєднанням до своєї партії інородних націоналістичних угрупувань. Причина такої стратегії не є зрозумілою. Або ж свободівці вважають інших не вартими уваги та так званим відпрацьованим елементом, або ж вважають, що і без такого, у їхньому розумінні, “баласту” здатні виконувати поставлені завдання, напркилад подолати 3% бар’єр на виборах до Верховної Ради.
Названими правими організаціями Тягнибок розглядається як певна загроза, що маючи достатньо сильну команду, чітку ідеологічну базу та непоганий фінансовий ресурс, може поглинути їх структури. Тому їхню непідтримку Тягнибока можна вважати певним захисним рефлексом і спробою зберегти право на самостійне політичне майбутнє.
В розумінні правих Ющенко єдиний політик, який на державному рівні підняв питання націотворення, боротьби за історичну справедливість, створення української церкви, чіткий напрямок європейської та трансатлантичної інтеграції і т.д. Не оцінити такі кроки і піти супроти діючого Президента з ряду причин, і перша з яких суто моральна, вони не можуть. Найбільш суттєвою втратою для Тягнибока є підтримка Ющенка Всеукраїнським братством вояків ОУН-УПА, що об’єднує у своїх лавах колишнів ветеранів українських визвольних змагань. Адже саме свободівці вважають себе чи не єдиними продовжувачами справи УПА…
Вагомими фактором об’єднання правих навколо Ющенка є віра у його здатність опиратися спробам узурпації влади Партією Регіонів та БЮТ, як це було після подій 2 вересня 2008 року. Саме Ющенка вважають тим, хто очолить фронт опору російській експансії, що матиме місце у випадку перемоги на президентських виборах антиукраїнського кандидата. Ющенка розглядається реальним політиком вищої ліги, що здатен на такі дії. Попри нещодавні перемоги на Тернопіллі, Тягнибок у свідомості більшості правих не є таким політиком, оскільки хоча й займає більш радикальну позицію у відстоюванні українських інтересів, однак його реальний вплив обмежується Галичиною.
Очевидно, читач може сказати, що вплив даних організацій на електоральні настрої є мінімальним, а тому піднята тема не вартує уваги, але зважаючи на те, що ВО “Свобода” на минулих парламентських виборах отримала всього 0,76% голосів виборців, а найоптимістичніший прогноз підтримки Ющенка на найближчих виборах сягнув 9,5%, будь-яка підтримка реально діючих громадсько-політичних угрупувань є важливою. Особливо це стосується тих трансформаційних процесів, які будуть активно розвиватись після президентських виборів і торкнуться націоналістичного руху. Очевидно, що в сучасній політичній палітрі є два самодостатніх політики (Ющенко та Тягнибок), що мають амбіцію вести свої політичні угруповування суміжно або ж в контексті націоналістичної ідеології. Інші, потенційно сильні та перспективні лідери, для прикладу такі як В’ячеслав Кириленко, поки що перебувають у форватері діючого Президента, але впринципі можуть почати свою самостійну гру.
Очевидно тема політичного вектору націоналістичних структур незакрита і майбутні вибори до органів місцевого самоврядування та більшою мірою парламентські вибори будуть гостро ставити перед провідниками та членством даних організацій питання гуртування навколо наявних лідерів та їхніх візій.
Ігор Гузь