Правий фланг в Україні: досвід виборчих перегонів
Журнал “Депутат” №1 (2006), вересень 2005-січень 2006р.
Правий фланг в Україні: досвід виборчих перегонів
Вадим Рябченко, інформаційно-аналітичний веб-портал “Депутат”
У Європі праві та право-радикали користуються виборчою підтримкою значної частини населення. Зокрема, лідер французького Національного фронту Жан-Марі Ле Пен 2002 року на президентських виборах у Франції посів друге місце, а лідер австрійської Партії Свободи Йорг Хайдер зібрав на виборах 2000 року 42,5% голосів виборців. Натомість в Україні крайні праві сили, що репрезентують національно-патріотичний спектр української політики, за роки незалежності не досягали значних успіхів.
Здебільшого ці сили представлені невеликими організаціями та партіями, яким ніколи не вдавалося самостійно потрапити у парламент. Ідеальним для них було б створення потужного національного блоку, який мав би реальні шанси проходження до парламенту. Але цього поки що не відбулося. Амбіції певних лідерів завжди ставали на заваді формуванню такого об’єднання.
Націоналістичні організації активно розпочали свою діяльність з кінця 80-х років. Представники націоналістичних сил діаспори почали зав’язувати тісні контакти з представниками українського дисидентського руху. В самій Україні ще до проголошення Незалежності виник ряд громадських організацій: Товариство Лева, Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська націоналістична спілка (УНС), Українська міжпартійна асамблея (УМА) тощо.
1990 року до України переїхав один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Доро-жинський. Того ж року в Україні з’явилася лідер ОУН (бандерівців) Слава Стецько. В українських вищих школах з циклом лекцій виступали лідери “двійкарів” Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. Стратегічна мета у всіх була спільна — Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, на 1991 рік ми мали три націоналістичні організації з одним брендом — ОУН. Справедливості заради варто зазначити, що “двійкарі” вирішили відмовитися від діяльності в Україні. Однак тактичні й осо-бистісні розбіжності призвели до протистояння між мельниківцями та бандерівцями.
ОУН (революційна), залишивши незареєстровану й нелегалізовану структуру ОУН, заснувала легальну партійну надбудову, яка діяла за всіма законами України, — Конгрес українських націоналістів (КУН). Він був зареєстрований Міністерством юстиції України 26 січня 1993 року. КУН в цілому стоїть на право-консервативних позиціях та орієнтується на тих, хто визнає ідеологію українського націоналізму. Крім того, з ініціативи ОУН (р) було створено ряд громадських організацій, таких як: “Тризуб” ім. С.Бандери, “Меморіал” ім. В. Стуса тощо.
ОУН (мельниківців) оголосила себе “громадсько-політичною організацією” — такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві не була передбачена така форма об’єднання громадян — Мін’юст вручив їй свідоцтво про реєстрацію як громадської організації. А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих кампаніях ОУН не могла собі дозволити.
Восени 1993 року Міністерство юстиції зареєструвало ще одну партію — Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНвУ), головою якої був Микола Сливка. Партія складалася переважно зі старих членів ОУН, які діяли лише в Україні. Утворилася партія “ОУН в Україні” внаслідок об’єднання крила політичної організації Державна самостійність України (ДСУ) та частини націоналістів, не згідних із політикою КУН та виступаючих проти засилля представників діаспори. Нова партійна організація ставила за мету об’єднати націоналістичні сили (хоча її виникнення часом пов’язують із непризнанням Слави Стецько як лідера бандерівського націоналізму) для опору комуністичній ідеології, розвитку української економіки, поліпшення правового становища українців. Але невдовзі ОУНвУ почала ділитися на безліч дрібних угруповань.
Також до правих партій, які виникли на початку 90-х років і заявляли, що їх ідеологією є український націоналізм, належать Українська республіканська партія (УРП) Левка Лук’яненка, Українська консервативно-республіканська партія (УКРП) Степана Хмари. Партії Державна самостійність України (ДСУ) Романа Коваля та УНА-УНСО Юрія Шухевича також можна зарахувати до націоналістичного табору, але з певними застереженнями.
УРП утворилася з кількох політичних сил і була однією з перших політичних партій України. Почалося все з Української Гельсинської спілки. 29-30 квітня 1990 року на базі УГС було створено Українську республіканську партію. УРП була зареєстрована 5 листопада 1990 року. її головою було обрано Левка Лук’яненка.
Українська консервативно-республіканська партія виникла після розколу УРП. Частина делегатів третього з’їзду УРП, що відбувся 1-2 травня 1992 року, на чолі з колишнім заступником партії Степаном Хмарою заявила про свій вихід. Пізніше більш радикально налаштовані республіканці створили УКРП.
Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України” було створено у Львові 1990 року. Об’єднання прагнуло до побудови націократичної держави “в етнографічних кордонах демократичними засобами, до її інтеграції в європейські економічні структури”. На думку ідеологічної референтури ДСУ, націократичний державний устрій означає: а) владу Проводу нації, владу політичної аристократії (т. зв. еліти), яка дієво прагне добра нації; б) стрижень проводу повинні становити українські військовики та діячі національно-визвольного руху різних років; в) добро нації здобувається у жорстокій боротьбі з ворогом; г) благо нації досяжне лише у своїй державі, де панує національний закон, а не закон інших країн, у державі, в якій неможливе панування національних меншин. ДСУ виступало за входження її членів у владні структури держави.
Українська національна асамблея (УНА) була першою за часом виникнення серед міжпартійних утворень України (липень 1990), а також першою стала на націоналістичні позиції. Спочатку вона мала назву Українська міжпартійна асамблея (УМА). До її складу увійшли Українська національна партія, Українська народно-демократична партія (УНДП; пізніше у 1992 році об’єднані в Українську націонал-консервативну — УНКП), Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Українська націоналістична спілка (УНС), Українська християнсько-демократична партія (УХДП) та Державна самостійність України (ДСУ). З часом УНДП вийшла з УНА. В УНА були створені загони української народної самооборони (УНСО), які брали участь у боях у Придністров’ї, Абхазії на боці грузинських державних сил, Ічкерії проти російських федеральних військ, у Косово на боці сербів.
УНА — це крайнє праве націонал-радикальне об’єднання, створене на початку процесу політичної структуризації України на платформі націоналізму і позапарламентської боротьби, не виключаючи і збройної, за державність України. Першим головою УНА був Юрій Шухевич — багаторічний в’язень ГУЛАГу, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Проте вождем, “безпомильним та ха-ризматичним”, був відомий діяч Дмитро Корчинський.
Окремою силою 1991 року стала Соціал-національна партія України, яка зайняла крайню праву позицію і була зареєстрована як політична партія 1995 року. Головою партії був обраний Ярослав Андрушків. СНПУ — радикальна партія крайнього правого напряму, яка керується ідеологією соціал-націоналізму, ставить за мету взяти політичну владу в Україні для побудови нового суспільства; виступає за створення “Великої України” як унітарної держави української нації з президентською формою правління, з багатопартійністю; непримиримий противник комуністичної ідеології; вважає Росію причиною всіх бід в Україні; підтримує існування різноманітних форм власності; прихильник гармонійного поєднання інтересів суспільства і держави.
1994 рік став випробувальним для націоналістів, які взяли участь у парламентських виборах. Але часті розколи націоналістичного табору не додавали позитивних емоцій потенційним виборцям. У підсумку все це обернулося незначною кількістю завойованих мандатів для націоналістичного табору. У Верховній Раді України II скликання націоналістів представляли семеро депутатів від КУНу, двоє УКРПістів та троє від УНА-УНСО.
У кінці 1996 року ряд політичних партій та громадських організацій правого напряму підписали Декларацію про спільні дії, в результаті виконання якої пізніше був створений політичний блок “Національний фронт”. До нового утворення ввійшли Конгрес українських націоналістів, Українська республіканська партія, Українська консервативно-республіканська партія, Українська християнсько-демократична партія, громадські організації Всеукраїнське братство вояків ОУН-УПА, Антибільшовицький блок народів, “Тризуб” ім. С. Бандери тощо.
Велися переговори і з іншими правими силами про спільну участь у виборах до Верховної Ради. Але партію крайнього правого напряму “Державна самостійність України” не захотіли бачити у блоці більш помірковані праві. Те саме стосується і УНА-УНСО.
На виборах 1998 року націоналістичний табір був представлений трьома конкуруючими виборчими суб’єктами: КУН спільно з УРП і УКРП створили блок “Національний фронт”, СНПУ та ДСУ — блок “Менше слів” і окремо йшла партія УНА-УНСО. Найбільш потужним і реальним для об’єднання націоналістичного табору в Україні з метою участі у парламентських виборах вбачався Український національний фронт у складі КУН, УКРП, УРП, який підтримали ОУН (мельниківців) та ОУНвУ.
Хоча націоналістична карта й розігрувалася на виборах 1998 року, але результати були невтішні. Народний рух України, проводячи кампанію не стільки проти ідеологічних опонентів, скільки проти “Національного фронту”, переміг, отримавши 51 депутатський мандат. Все це поховало надію націоналістів на повернення у велику політику. Таким чином, у Верховній Раді України III скликання націоналісти були представлені чотирма КУНівцями та одним членом СНПУ Олегом Тягнибоком.
З 1999 року загострилась криза в націоналістичному середовищі, викликана поразкою на виборах-98, що призвела до фактичного відходу КУН із підпорядкування Проводу ОУН та посилення внутрішньоорганізаційної гризні в керівництві цих організацій.
Ще одна спроба консолідації національно-патріотичних сил була похоронена проектом виборчого блоку “Наша Україна”, внаслідок чого праві політичні сили об’єдналися довкола постаті Віктора Ющенка. Це призвело до послаблення національної складової вітчизняного політикуму, що відстоює власне українські пріоритети. Після цього КУН перейшов у фарватер націонал-демократичного табору і створив блок з Народним рухом України та партією “Реформи і порядок”.
Пізніше також відбувалися неодноразові спроби сконсолідувати націоналістичні сили. Так, 2002 року низка політичних партій та громадських організацій обговорювали проблему відсутності правого блоку України, який би представляв інтереси національно налаштованих громадян.
В 2003 році СНПУ, ОУН(м) та “Тризуб” ім. С. Бандери підписали Декларацію про об’єднання з метою зміцнення української державності. Втім, все залишилось на папері, бо на президентських виборах “Тризуб” підтримав Богдана Бойка, а СНПУ і ОУН(м) - Віктора Ющенка.
Однією з цікавих подій правого політичного життя України став IX з’їзд СНПУ, що проходив у Києві 14 лютого 2004 року. З’їзд став важливою віхою в історії організації: було обрано нового голову — народного депутата України Олега Тягни-бока, змінено назву партії. Відтоді її офіційна назва — Всеукраїнське об’єднання “Свобода”. Мета діяльності організації — боротьба за соціальну, національну, духовну свободу українців, за можливість їхньої реалізації як у приватному, так і в громадському та політичному житті країни.
В 2004 році інтенсивно велися перемовини про перспективу створення об’єднання на базі Конгресу українських націоналістів, Всеукраїнського об’єднання “Свобода” і двох Організацій українських націоналістів: ОУН-мельниківців і ОУН-бандерівців. Однак вагомий крок до того, щоб націоналістичний рух був єдиним та результативним так і не був зроблений.
Спроба об’єднати українських націоналістів здійснювалася і торік. Процес консолідації правих розпочався на Західній Україні, де в основному зосереджена їх електоральна база. Перед початком виборчої кампанії голова політради ПО “Галицький вибір” Ю.Шухевич звернувся до членів КУНу, ОУН (р), ОУН (м), ВО “Свобода”, Української консервативної партії, УП “Єдність”, УНА-УНСО, УХДП, ДСУ, Народного союзу “Українці”, громадських організацій “Тризуб”, УВО ім. Коно-вальця із заявою, у якій всіх національно свідомих українців закликав об’єднатися в одну політичну силу і єдиним національним фронтом йти на вибори 2006 року. У документі зазначалося, що “навіть тепер, коли народ відстояв своє право вибору, немає впевненості, що ті сили, які оточують новообраного Президента, дадуть йому можливість виконати свої обіцянки і наші сподівання”. В цьому автора переконує новостворена партія НСНУ, в якої ні в статуті, ні в програмі немає і натяку, що вона буде розбудовувати і зміцнювати незалежну Українську державу на основі Української національної ідеї. Метою імовірного об’єднання в 2006 році, за словами Ю.Шухевича, є приведення до влади на всіх щаблях людей, які здатні відновити історичну справедливість і зробити українців господарями на власній землі.
Заклик про об’єднання підтримали чернівецькі обласні організації КУН, партії “Свобода”, ОУН, УНА-УНСО та Консервативної партії, які звернулися з відкритою заявою до керівництва своїх партій зробити все можливе, “щоб на всеукраїнському рівні було створено Націоналістичний блок України”. Націоналісти Буковини вважають, “що створення такого блоку стане потужним імпульсом для консолідації українського суспільства довкола націоналістичних сил”.
8 листопада 2005 року Конгрес українських націоналістів, Організація українських націоналістів під проводом Миколи Плав’юка та Організація українських націоналістів під керівництвом Андрія Гайдамахи проголосили створення блоку національно-патріотичних сил “Український національний вибір” для участі у парламентських виборах і виборах до місцевих рад 2006 року. Але через пару днів голова КУН Олексій Івченко заявив, що партія іде в Блоці Ющенка “Наша Україна”.
Це призвело до незадоволення рядового членства партії. Група членів рівненської міської організації Конгресу українських націоналістів на чолі з колишнім головою Романом Ковалем перейшла у ВО “Свобода”. Вихід з КУН націоналісти аргументували незгодою з політичним курсом його лідера Олексія Івченка, що спрямований на блокування з НСНУ. Колишні КУНівці вважають, що Олексій Івченко одноосібно прийняв рішення про блокування з НСНУ та партіями ліберального і націонал-демократичного спрямування на противагу задекларованому об’єднанню “Національний вибір”.
Крапку в протистоянні між керівництвом та членством Конгресу українських націоналістів поставив закритий партійний з’їзд, що проходив 2 грудня 2005 року в Києві. Делегати з’їзду легалізували рішення Проводу партії про входження в Блок Ющенка “Наша Україна”. Крім того, КУН, який розраховує на квоту 10% у виборчому блоці, включив екс-соратників з об’єднання “Національний вибір”. Так, представник ОУН(р) Олександр Сич отримав 1 1 місце у списку від КУН, а мельниківець Богдан Червак — 12. Зазначимо, що ці місця явно не прохідні до ВРУ.
Також восени 2005 року велися переговори між Всеукраїнським об’єднанням “Свобода” Олега Тягнибока, Українською консервативною партією, очолюваною Георгієм Щокіним та УНА-УНСО під проводом Юрія Шухевича стосовно власного формату участі у виборах-2006. Але, як відомо, переговори ні до чого не привели і партії, які являють собою праву, найбільш національно орієнтовану частину українського політичного спектра, йдуть на вибори окремими політичними силами.
Першим з переговорного процесу вийшло Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, яке заявило про самостійну участь у виборах. Це визначив XI передвиборчий з’їзд партії, який відбувся 10 грудня 2005 року в Києві. За основу передвиборчої програми з’їзд вирішив взяти Програму захисту українців. Підтримку ВО “Свобода” на парламентських виборах задекларувала громадська організація “Українське вільне козацтво” ім. Северина Наливайка.
Домовленість між Українською консервативною партією та партією “Українська національна асамблея” іти на парламентські вибори разом проіснувала недовго. 7 грудня 2005 року делегати III позачергового з’їзду УКП та XX з’їзду УНА прийняли рішення про створення виборчого блоку. Його назва — Національно-визвольний блок Шухевича-Щокіна “Бог і Україна понад усе”. Новостворений блок виступив із яскравою ідеєю побудови Української держави-Третього Гетьманату, яка ґрунтується на відновленні природного порядку, життя за святими Божими законами. Але, незважаючи на гучні гасла, що блок є першим кроком до формування Української національної сили і відкритий для всіх українських патріотів, проіснував він недовго. Так, 1 8 грудня торік на XXI з’їзді УНА було ухвалено рішення про розрив угоди з УКП і про те, що партія піде на вибори самостійно.
Готовий брати участь у виборах самостійно Народний рух за єдність Богдана Бойка, навколо якого згуртувалися націоналістичні організації “Тризуб” ім. С.Бан-дери, УНА-УНСО під проводом Юрія Тими, Спілка української молоді, Товариство відродження української нації та декілька дрібних угруповань.
Партія “ОУН в Україні”, яка скомпрометувала себе на президентських виборах замовницькими діями, недавно усунула голову партії Романа Козака і заявила про обов’язкову участь у виборах.