Хто поставить на місце політичних хамів?
Бандерівець. Інформаційний бюлетень №37(647) 20.10.2005р.
ХТО ПОСТАВИТЬ НА МIСЦЕ ПОЛІТИЧНИХ ХАМІВ?
Провалений іспит
Те, що акції в українській столиці, присвячені 63-й річниці створення Української Повстанчоі Армії та вимогам повномасштабного офіційного (себто державного) визнання заслуг УПА перед країною, чекає широкомасштабний провал, було зрозуміло задовго до подій 15 жовтня.
Ще тоді, коли керівництво столичної організації Української народної партії відмовилося проводити збирання підписів щодо визнання УПА. За наявною інформацією, мотивація цього рішення була приблизно такою: не треба збурювати городян… ми не зберемо достатньо підписів у столиці… Київ місто специфічне… І так далі.
А ще одні лідери УНП говорили, що партія організовує марш ветеранів УПА, інші - не організовує, інші партії, скажімо, «Собор», мовчали, роздерті внутрішніми суперечностями, треті - Рух чи ПРП - заявляли щось незрозуміло-абстрактне. І ось маємо результат, якого і слід було чекати.
Так, Київ - місто специфічне. Під час помаранчево? революції ця специфічність була наочно доведена. А ще раніше — у 1990-91 роки. Якщо хто не пам’ятає, 24 серпня 1991 року кияни - а саме вони становили 95% тих десятків тисяч люду, хто оточив Верховну Раду і вимагав проголошення незалежності -копняками заганяли назад до будинку депутатів-комуністів, котрі намагалися розбігтися і тим самим зірвати кворум у залі засідань. Результат: ті, хто не хотів голосувати за незалежність, зрозуміли, що кияни їх не випустять цілими, і змушені були сказати «так».
Але Київ не любить туфти, бездарності та безпорадності
Цю безпорадність партійних лідерів націонал-демократичного ґатунку дуже добре побачили ті кияни, які дивилися у п’ятницю, 14 жовтня, ток-шоу «Свобода слова» на ІСТV. Ні, справа зовсім не в тому, що присутні на шоу найдеш посідали ідеологічно невірну позицію чи не мали теоретичних аргументів, а зовсім в іншому.
Лідерка прогресивних соціалістів Вітренко і депутат-комуніст Голуб під час ефіру наочно продемонстрували, що вони та їхні прихильники готові йти до кінця і будь-якими засобами не дати вшанувати ветеранів УПА. Лідери націонал-демократів засвідчували що завгодно, крім такої готовності. Не було й чітких, зрозумілих закликів від авторитетних політиків прийти і відстоювати своє.
От кияни і не прийшли. Було, як відомо, три тисячі «червоно-чорних» і вісім тисяч «червоних». Останні діяли - це було добре видно - за заздалегідь чітко розробленими сценаріями. Перші імпровізували. На націоналістичному порталі результат протистояння визначений як 1:1.
Безсумнівно, йдеться про чистий програш. Бо ж як інакше назвати ситуацію, коли комуністи та прогресивні соціалісти, за яких у Києві готові голосувати у сумі тільки 3,5% виборців (!!! - дані свіжі, початку жовтня), фактично змогли зірвати вшанування вояків УПА на Хрещатику і Майдані Незалежності?
Ні, йдеться зовсім не про реалізацію гасла «комуняку - на гіляку», як хтось може подумати. Справа в іншому: якщо в незалежній державі не шанують і не визнають тих, хто за цю державу клав життя і долі, така держава довго існувати не може, і годі громадянам від неї чекати чогось хорошого. Не має значення, зветься вона Україна, Бангладеш, Росія чи США.
А відтак або Україна належно шануватиме УПА, або буде постачати повій для Сходу, медсестер і чорноробів для Заходу, моряків нового «Курську» для Росії,
і, нарешті, тілесні «запчастини» для всього грошовитого світу - і не більше. Така собі велетенська резервація біомаси.
Ще раз повторимо: йдеться про вшанування ВСІХ, хто боровся за Україну, за її щастя й волю, як би він їх не розумів. Де була Наталія Вітренко, коли Київрада перейменувала проспект Червоного Козацтва на Московський? Де була КПУ, чому не протестувала проти зникнення з карти української столиці назви на честь одного з дуже цікавих явищ української військової історії? З іншого боку, де були націонал-демократи? Всі солідарно мовчали.
Для одних Червоне Козацтво було поганим, бо червоне, для інших - бо українське. Але ж з історії його не викинеш - саме Червоне Козацтво наприкінці 1919 року стало одним із вирішальних чинників розгрому військ російського шовініста, чорносотенця та, звичайно ж, україножера генерала Денікіна, прах котрого днями був урочисто перезахоронений під Москвою.
Але українців це не цікавить. Як і багато чого іншого.
Цього року президент Ющенко посмертно присвоїв звання Героя України лейтенанту Олексію Бересту, котрий підніс прапор Перемоги над Рейхстагом, і був потім за надто незалежний характер викинутий з війська і відправлений у ГУЛАҐ.
Але чому б не присвоїти це звання ще за життя останньому головному командирові УПА генерал-хорунжому Василеві Куку?
Так, були в УПА ті, хто чинив злочини проти цивільного населення - чи свідомо, чи з відчаю, чи випадково (на війні, як на війні: стріляєш у все, що ворушиться). Але давайте тоді вирівняємо умови, підійдемо до обох сторін з рівними критеріями.
Доведено, що солдати Червоної Армії у 1944-45 роках зумисно вбили сотні тисяч, якщо не кілька мільйонів, цивільних німців, а ще - зґвалтували сотні тисяч німецьких, сербських, польських, словацьких і - що цікаво - українських жінок. І не просто так, з біологічної охоти, а ще з «ідеологічними» прибамбасами: мовляв, ви Гітлеру служили! Навіть уцілілих в німецьких в’язницях і таборах єврейок ґвалтували з тими ж примовляннями.
Не кажучи вже про те, що Червона Армія була союзницею Вермахту у війні проти Польщі у 1939 році.
Отож - позбавимо всіх «червоних» ветеранів пенсій, пільг; шани? Оголосимо Червону армію злочинною організацією? Підстав для цього аж ніяк не менше, ніж для інвектив на адресу УПА. Навіть більше: УПА ніколи не була офіційною союзницею Вермахту.
Такий шлях, самоочевидно, - у прірву. Маршал Тимошенко, нарком оборони УРСР генерал Герасименко, льотчик Кожедуб, танкіст Попель чи піхотинець Берест - вони заслуговують на шану як вояки Червоної армії, котрі ніколи не забували про своє українське походження і йшли в бої за щастя рідної землі - як вони його розуміли.
А інша сторона? Чому її визнання вимагає ще якихось додаткових зусиль? Ба, була і третя сторона - дивізія «Галичина». її вояки мали іншу настанову, але воювали також за Україну. Що робити?
Іншими словами, вистачає підстав для того, щоб поставити на місце нинішніх політичних хамів та ветеранів НКВД-МҐБ-КҐБ, ( до речі, саме вони становили значну частину тих хвацьких ветеранів і ветеранш, які вийшли 15 жовтня під орудою Наталії Вітренко).
Як зауважив один журналіст, у прудких випадах тих бабусь із ключками, які вони використовували проти своїх ідейних супротивників, відчувалася хватка людей, у молодості натасканих вибивати зуби на допиті «буржуазного націоналіста» чи добивати його пострілом у потилицю. Наразі йдеться, як показують опитування, про політичних маргіналів - але ж і Ленін та Гітлер теж свого часу були політмаргіналами. Але головне не те. Головне - інше.
Де була 15 жовтня партія з гучною назвою «Батьківщина»?
Де була партія з не менш гучною назвою «Народний союз «Наша Україна»? Де були різноманітні патріотичні, народні, національні партії, союзи та організації? Зрештою, а як із соціалістами, чия програма часом майже дослівно дублює програмові настанови УПА? Чому справу вшанування вояків УПА всі зазначені сили віддали до рук одного з відламів УНА-УНСО, нечисленних молодих націоналістів та організації з сумнівною репутацією, званою «Тризуб»?
Невже ж Ющенко, Тимошенко, Єхануров, Мороз та Литвин не мають клепки усвідомити, що без УПА вони б не були лідерами Української держави, а, у кращому разі, па-холками чи обласними гауляйтерами «великої Росії»?
Невже їм невідомо, що саме героїчний і, здавалося б, безнадійний спротив УПА змусив ЦК КПРС після смерті Сталіна докорінно переглянути руйнівну та грабіжницьку політику щодо околгоспленого села - спершу на західних землях, потім - по всьому СРСР? Невже не ясно, що гасло «Свобода народам! Свобода людині!» - це те, що ще належить втілити в незалежній Україні, отже, справа УПА не завершена? Можна було б чимало до цього додати. І в тому числі - про зданий без бою Майдан, який тепер у великої кількості люду асоціюватиметься саме з Вітренко.
Але йдеться про інше. Провалений іспит усе одно доведеться складати. Отож марш ветеранів УПА Хрещатиком і молебень на Майдані слід повторити. Тільки в колоні тепер мають іти президент, прем’єр, спікер, міністри (ну, хоча б силовики) і всі ті політики, для яких Батьківщина чи народ - не тільки складові партійних назв.
А ще прості і зрозумілі речі мусять прозвучати з телеекранів та з радіоприймачів. У цьому разі десятки тисяч киян стануть поруч із тими, хто проголосив боротьбу за незалежність і демократію ще в 1940-і роки, — і проти тих, хто і в XXI столітті щосили пнеться реанімувати тоталітарні режими - якщо не у світовому масштабі, то хоча б в Україні.
І хай тоді ветерани чекістського фронту казяться з безсилої люті.
А сьогодні - переможці вони.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу «Сучасність»
У МОСКВІ ПРЕЗЕНТОВАНО ФІЛЬМ ПРО УПА
14 жовтня, на Покрову, найбільш шановане свято для запорозьких козаків та вояків Української Повстанської Армії, московська громадськість мала нагоду переглянути фільм сучасного українського режисера Олеся Янчука «Залізна сотня». Це стало можливим завдяки участі стрічки в Міжнародному фестивалі воєнного кіно імені Ю.Озерова, організаторами якого виступили Федеральна агенція з культури та кінематографії Російської Федерації, Центральний музей Великої Вітчизняної війни на Поклонній горі за підтримки Міністерства оборони РФ.
Кінострічку «Залізна сотня» за мотивами книги Юрія Борця «УПА у вирі боротьби» було знято у 2004 році, вона стала третім фільмом Олеся Янчука (після «Атентату» (1995) та «Нескореного» (2000). Остання стрічка, присвячена постаті визначного керівника УПА генерала Романа Шухевича, також брала участь у Міжнародному кінофестивалі в Москві у 2001 році.
У новому фільмі режисер звертається до теми визвольних змагань українців у 40-50-і роки XX ст. Зображувані події фільму «Залізна сотня» відбуваються в 1944-1947 роки, напружені епізоди боротьби УПА з радянськими підрозділами переплітаються у фільмі зі зворушливими картинами мирного життя, молодим коханням… У стрічці яскраво виражено стійкий оптимізм та героїзм українських чоловіків, які, не шкодуючи власного життя, вступали до повстанських загонів, аби відстояти рідну землю. «Залізна сотня» здобула нагороди на двох міжнародних фестивалях в Україні — у Ялті й Бердянську, де переможців визначають самі глядачі.
Прикметно, що демонстрація фільму, в якому виражене бачення історії, що цілковито відрізняється від сформованих у радянський час стереотипів, відбулася у великому кінозалі Центрального музею Великої Вітчизняної війни на Поклонній горі.
Знайомство російської аудиторії з такими фільмами, безумовно, допомагає кращому розумінню непереборної волі українців до здобуття незалежності, розкриває практично невідомі їй сторінки складної історії України.
Об’єднана прес-служба Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії», Об’єднання українців Росії та Бібліотеки української літератури в Москві