Вполюй українця
“Україна молода” РОЗБІР ПОЛЬОТІВ
Вполюй українця
Чи відбувалися після нападу на синагогу затримання молоді за ознакою «націоналістичності»?
Невдовзі по подіях навколо Центральноїсинагоги Києвом вперто поповзли чутки про масові затримання молоді, аналогічні тим, що мали місце 9 березня 2001 року, коли на вокзалах і станціях метро міліцейська мітла підхопила юнаків та дівчат, які розмовляли українською мовою або мали інші, «опозиційні» «націоналістичні» ознаки. З-поміж засобів ма-сової інформації першою порушила цю тему газета «Українське слово». Приклад колег надихнув авторку цих рядків на власну спробу журналістського розслідування «9 березня-2», результати якого й представлені вданому матеріалі.
Україна. Рік2002: «бандерівців треба вішати»
Першим моїм співрозмовником став журналіст «Українського слова» Юрій Сиротюк. З «УМ» Юрій поділився інформацією: «Незважаючи на те, що, за оперативними даними міліції, нападників на синагогу було затримано вже по гарячих слідах, затримання тривали протягом неділі, понеділка, вівторка. Причому хапали людей без розбору біля офісів деяких проукраїнських молодіжних організацій (зокрема, біля офісу «Тризубу»). «Жертв» визначали за певними формальними ознаками — за традиційним козацьким «оселедцем», за вишиванкою, за значком організації, брали і просто «за компанію».
Алібі затриманих нікого з українських «лей-тенантів Коломбо» не цікавило. Натомість цікавило зізнання в погромі синагоги. А про те. як от-римуеться зізнання, або про особливості національного слідства говорити, мабуть, не варто. Побиттям людей, серед яких, за даними Сиротюка, було й чимало неповнолітніх, вже зацікавилась правозахисна організація «Міжнародна амністія». Виділила свій ефірний час, аби актуалізувати цю тему, радіостанція «Свобода»,
Так само, як і Юрію Сиротюку, мені вдалося розшукати в Києві людей, яких міліція затримувала у зв’язку з подіями того сумнозвісного суботнього вечора, розпитати їх та співставити свої джерела інформації з тими, що їх має Сиротюк. Отже, за свідченнями 16-річного Тараса Шви-денка, вісім осіб у цивільному затримали його разом з друзями в понеділок, 15 квітня. Доставили в Печерський райвідділ міліції, де він засвідчив, що в день нападу на синагогу перебував за межами Києва, і це можна легко перевірити. Алібі Тараса відстежувати ніхто не став. «Мене запитали, чому я говорю українською мовою. Я відповів, що у власній державі її мовою і розмовляю. Мене спитали, чи я націоналіст. Я сказав: «Так». Потім мене пообіцяли навчити розмовляти російською, завели в окрему кімнату, де знаходилося четверо чоловік. Вони били мене і знущались наді мною протягом години. Один хотів ударити мене пляшкою, але поцілив нею у вікно. При цьому вони повторювали, що таких, як я, бандерівців, треба вішати».
Близько третьої ночі працівники міліції відпустили Тараса, не зачепивши його особистих речей, але зірвавши значок «Тризубу», який, можливо, і привернув увагу при затриманні.
Студент Київського національного університету Цдуард Юрченко, який відрекомендувався також заступником київського міського голови Спілки, української молоді, провів у Печерсько-му райвідділку добу. Він, як і його сусіди по ув’язненню, готовий опізнати працівників міліції, котрі били затриманих, а також детально описаного кореспонденту «УМ» оперативника, що «особ-ливо лютував». Едуард наполягає на тому, що поруч із ним в Печерському райвідділі були підлітки 14-16 років. Запханих в одну кімнату «свідків» по справі (а саме в такому статусі перебували там затримані юнаки) по черзі виводили в інше приміщення і повертали назад жорстоко побитими. 17-річний хлопець оглух на одне вухо після такої «фіксації свідчень». Інші розповідали про підвішування за великий палець руки. Ута-кий спосіб «свідків» примушували зізнатися у ан-тиєврейському вандалізмі.
І Едуард Юрченко, і Тарас Шви’денко переконували мене в своєму намірі «не залишати так цю справу», звернутися зі скаргою в прокуратуру, додавши до відповідної заяви довідку від лікаря про зняття побоїв.
Ви говоріть собі,а ми будемо спростовувати
Навіть якщо поставитися до наведених свідчень не без певного скептицизму, навіть якщо припустити, що вони не позбавлені перебільшень, очевидним є одне: в Києві стався черговий правовий інцидент. Причому досить серйозний інцидент, оскільки йдеться про наругу над людською гідністю, а людину українською Конституцією проголошена найбільшою цінністю. (Вважати ж суцільною вигадкою почуте від трьох різних осіб, як видасться, підстав немає). Авторка даних рядків охоче розділила б навпіл використану газетну площу, аби надати слово працівникам міліції для прозорих і чітких пояснень з приводу того, що сталося. Так був би втілений принцип змагальності: ваше слово проти нашого, обміняємось аргументами, панове, а читачі нехай вирішують, на чиєму боці правда. Але навіщо це тим, хто переконаний в тому, що будь-який аргумент можна ударом кулака загнати назад, у волаючу про права та свободи пельку? Принаймні таке складається враження після короткого телефонного спілкування із начальником Печерського райвідділу міліції Олександром Справедливим.
Пан Справедливий уже згадувався на шпаль-тах “України молодої” у зв’язку із минулорічним затриманням в центрі міста групи молоді, яка відзначала визнаний ООН Міжнародний день захисту прав людини (10 грудня) протестною акцією і розбиттям маленького наметового містечка на майдані Незалежності. Тоді затриманих за «адмінпорушення» доставили у рідний Олександру Справедливому райвідділ, двері якої о зачинилися перед захисниками «порушників» їхніми батьками, народним депутатом Миколою Куль-чинським, пресою та ще двома десятками людей, які даремно намагалися дізнатися щось про долю «полонених» у печерської міліції.
І ось знову зустріч зі Справедливим (тісний цей світ української реальності — від райвідділу до райвідділу!). Подзвонивши і представившись, я попросила прокоментувати відомості про побиття людей в стінах міліції. Відповіддю була спроба переадресувати мене за інформацією стосовно нападу на синагогу в інше місце. Довелося ще раз уточнити питання, з якого я звертаюсь, наголосивши на тому, що воно має безпосереднє відношення саме до Печерського відділення міліції і до його керівництва, а також додати, що відмову від розмови я сприйматиму як перешкоджання в отриманні необхідної жур-налісту інформації.
Після цих слів відбулося те, що пан Справедливий, мабуть, назвав би «розмовою», а я би, радше, — однією з тих оперних партій, де два голоси співають одночасно кожен про своє, намагаючись не слухати візаві, аби не збитися з власної ролі. Мій речитатив — настирливі запитання-«били чи не били»? Його арія — згадки про суд, який розбереться в справі нападу на синагогу. Моє відчайдушне: «йдеться вже не про напад, а про поводження із затриманими, а потім відпущеними (тобто, очищеними від підозр) людьми» Його слово: «ті, хто вчинив напад, будуть нести за це відповідальність». І так десь десять хвилин. Поговорили…
Зрештою, найсправедливіший з усіх Справедливих начальник Печерського відділення міліції просто поклав телефонну трубку, залишивши мене по той бік дроту із початком чергової фрази. Далі були спроби дізнатися щось у Головному центрі громадських зв’язків МВС України. Там моїм співрозмовником виявився заступник начальника центру, який назвався Ярославом Мазуркевичем. Пан Ярослав принаймні продемонстрував виховання, яке не дозволяло йому раз у раз переривати жінку (себто мене), а також мужність не ухилятися від теми розмови, а давати на конкретне запитання конкретну відповідь. Правда, дещо одноманітну: спростовую, спростовую, спростовую…
Борони своє
…Згодом після подій 9 березня 2001 року три сотні звільнених студентів роз’їхалися по домівках і університетах, аби повернутися до звичного життя. Одиниці з тих трьох сотень, не в змозі забути наругу, зчинену над ними, ініціювали звернення до суду з приводу їхнього незаконного затримання. Але переважна більшість, як видається, пробачила рідній владі утримання тривалий час без їжі і води, без можливості відвідати туалет (що, згідно з нормами міжнародного права, розцінюється як тортури). Мотиви подібної бездіяльності можна легко зрозуміти: хтось хотів якнайшвидше перегорнути цю неприємну сторінку свого життя і забути оту шевченківську річницю, хтось просто не наважився вдруге виступити з протестом, хтось зневірився у всьому.
Тоді здавалося, що подібне свавілля більше не повториться. Аж ось воно знову на порозі. Бо не вмерло невдовзі по подіях 9 березня, а лише принишкло, а далі й знов посміливішало. Теперішнє насильство стало можливим, бо відбулося попереднє. І всяке наступне буде можливим завдяки теперішньому. Той, хто постійно підставляє під удар обидві щоки, зрештою з власної волі залишиться без голови. Самогубство або самооборона — вибір кожен робитиме сам.
Наталія ЛЕБІДЬ.