Правосуддя з міста імені чекіста
ПРАВА НАЦІЇ - ПРАВА ЛЮДИНИ
Правосуддя з міста імені чекіста
Воістину: блажен муж, що на суд неправдивий не ходить. Ця тисячолітня мудрість спала на думку, коли в Заводському районному суді м. Дніпродзержинська слухалася кримінальна справа Валентина Калини. Ще перед початком засідання чисельність працівників міліції та спецпідрозділів, блиск шикарних авт представників тіньового бізнесу засвідчували неординарність події. А прискіпливі погляди відеокамер у руках людей у цивільному давали зрозуміти, що присутність на суді друзів Валентина буде занесена чи то в аннали історії, чи в “чорний список”. Але, як би там не було, а друзі лишаються друзями, навіть, якщо це комусь дуже не подобається.
Людину звинувачують у злочині. У правовій державі така людина, якщо її вина ще не доведена судом, не позбавляється громадянських прав. У нас же достатньо однієї підозри, а зізнання в злочині працівники міліції добувають не стільки слідчими діями, скільки просто “вибивають”. У разі того, коли людина не зламалася, докази висмоктують із пальця і підшивають до справи. У правовій державі людина, котру підозрюють у злочині, має право на адвокатський захист від моменту арешту й до завершення терміну покари. В Україні теж. Але чомусь адвокатів Валентина Калини в день суду не вельми хотіли допустити до залу, де мала слухатися справа. Мабуть, судді Феліксу Веди-бурі, маючи за плечима подиву гідний досвід проведення антиукраїнських процесії), все ж важко працювати з кваліфікованими захисниками. Як і взагалі правоохоронцям міста важко не порушувати хоча б той таки Закон про мови. Мабуть, українофобія - професійна хвороба українських охоронців закону. Можливо саме тому усі справи, дотичні так чи інакше до проблем українців, і доручаються судді Феліксу Ведибурі, котрий на практиці залишає закони недоторканими. Та й навіщо, коли всі антиукраїнські справи готуються в кабінетах Дніпродзержинської СБУ чи не самим тов. Бранним, визнаним людиною року-96 за “чуйність, чесність, принциповість І вміння вислухати” (газ. міської ради “Відомості” ч. 7. 1997 р.). От і думай, кого там тов. Брагін вислуховував, коли фабрикувалася справа про ліквідацію міської ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери. Чи, бува, не палкого “прихильника й опікуна” “Тризубу” майора С.Воркута.
Кажуть, що народ має таких правителів, яких заслуговує. Отже, нічого дивного в тому, що справа Валентина Калини поволі тяжіє до політичного процесу, бо так і не змігши ліквідувати “Тризуб” як громадську організацію, силові структури прагнуть довести, що “Тризуб”, якщо не воєнізоване незаконне формування, то, принаймні, бандитське. І не гребують задля цього жодними засобами.
Усе розпочалося з того, що одного осіннього дня не в міру “крутий” громадянин не захотів розрахуватися за ремонт машини. А коли майстер, який виконував роботи, ввічливо нагадав про розрахунок, то побив його й зажадав 300 долярів за куртку, котру, пробуючи захиститися від ударів, майстер забруднив фарбою. На звернення майстра до правоохоронних органів ніхто не зреагував, а “крутий” свого домагався й погрожував. Що залишалося робити майстрові, як не звернутися за захистом до свого сина, члена ГСПО “Тризуб”. Хлопці вирішили допомогти. І, можливо, справді обійшлося з миром, якби не втручання певних сил, котрі налаштували “крутих” агресивно повестися. Знаючи нетерпимість “Тризубу” до зла у всіх його проявах, спецслужба знала також, на чому зіграти.
Чи міг свідомий українець Валентин Калина, в минулому командир десантного підрозділу, кавалер багатьох бойових нагород, маючи за плечима Афганістан і далеко не штабну кар’єру військового, не відреагувати на удар в обличчя, тим паче, коли починають бити його побратимів. І врешті, як міг В.Калина зреагувати на пістолет, націлений в НЬОГО? Знаючи не з кінофільмів про вартість людського життя, Валентин вихопив пістолет з рук “крутого” й вистрілив навмання. Вистрілив, аби розрядити ситуацію. Але. куля знайшла, свою жертву, а через лічені секунди не забарилася й міліція, й “опікуни” з СБУ зі словами: “Ну что, доігралісь, ауновци?” Найдовше чекали на швидку допомогу для потерпілого, як не дивно. Поранення виявилося не таким уже й небезпечним, бо через кілька днів потерпілий уже ходив містом, контролюючи свій бізнес, а В.Калина опинився за фатами.
Ось така повчальна історія, з якої виникає дуже багато запитань. То хто ж, власне, є злочинцем: Валентин Калина, котрий не побоявся стати на захист українця, чи той, хто переслідує українців в Україні? Чи, можливо, той, хто ніяк не реагує на це переслідування, бо краще бути ніким і нічим, аби тільки уберегти звичний спосіб життя під назвою “спокій”. Спокій, як відомо, - поняття відносне, бо за намагання його зберегти, часто доводиться заливати горілкою власну совість. А позаяк вона істота балакуча, - так і спитись недовго. Правда, товаришу майор?
Не хочеться робити жодних передчасних висновків, адже розгляд справи триває. Дуже хотілося б, щоб він був об’єктивним. Хоча про яку об’єктивність можна говорити, коли сценарій процесу вже давно продуманий, і намагання адвокатів спрямувати його в русло законності почасти просто марні або стають приводом для дискусії. На зауваження адвокатів суддя реагує досить різко і до уваги їх не бере, навіть дозволяє собі різко обривати їхні зауваження.
Голова Суду И. Литвинснко не прийняв відводу складові суду, поданого адвокатами, хоча він був цілком законним. Що це: намагання ще раз довести теорему про закон і дишло, чи просто подарунок судді Феліксу Ведибурі у вигляді ще одного антиукраїнського процесу?
СУД над Валентином Калиною триває. Він ведеться російською мовою, що є досить символічним у ситуації, яка склалася.
А привид Феміди бродить Дніпродзержинськом. Любителі вечірніх прогулянок подейкують, що заграє богиня із “залізним Феліксом”. Воно й не дивно, бо маючи зав’язані очі, хіба можна побачити, що воно таке. Навіть будучи богинею Правосуддя.
Т. БОРКУТ, спецкор “ШП” Шлях перемоги, 1997р.