Харків: право вибору

ХАРКІВ: право вибору

ВИМАГАЄМО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ!

Вдень, 9 грудня 1996 року, у помешканні Зеньковських невідомі особи вибили вхідні двері. Для ясности: Вадим Зеньковськшї - Голова ГСПО “Тризуб” ім. Степана Бандери Слобідського краю. У цей час дружина Галина була на роботі, а вдома залишилася донечка Оксанка, якій напередодні сповнився рочок. Старша дівчинка (1987 р. народжений), прийшовши зі школи, бавилась у дворі.

Цей бандитський напад на квартиру Зенькоських є одним з прикладів того, якими підлими засобами антиукраїнські сили прагнуть вибити публічні свідчення від Видима Зеньновського проти організації “Тризуб”.

Звертаємо увагу української та міжнародної громадськости на те, що за ті моральні та матеріальні збитки, нанесені п. Галині та її донечкам, мусять понести відповідальність працівники СБУ та правоохоронних органів Харкова.

“Встановити закон - це ще не означає вплинути на сумління людини, щастя або нещастя якої, насамперед, залежить від її власних дій при усвідомленні своїх досягнень чи провин”.

І. Аллен

Від 31 січня 1996 року у харківській тюрмі знаходяться Голова “Тризубу” ім. Ст. Бандери Слобідського краю Вадим Зеньковський та курсанти IV курсу Харківського Інституту літунів ВПС України Андрій Стемпицький і Сергій Шеверов. Їм інкримінується викрадення зброї, бандитизм, спроба організації військового формування. Щоправда, усіх старань правоохоронних органів і СБУ все одно не вистачає, аби назбирати матеріял, необхідний під ці статті. Саме тому суд над хлопцями затримується. Не вдаючись у подробиці, хочеться підкреслити особливий інтерес до цієї справи провідників СБУ, що вже вкотре підтвердили невмирущість традицій ЧК-ГПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ, їх активне вдосконалення і поглиблення модерними методиками тиску на психіку окремої особи, її дискредитації, а також організації всіляких провокацій, розколів, спрямованих на дестабілізацію суспільно-політичного та економічного життя країни, окремих громадсько-політичних структур. Якщо в 20- 30-ті роки знищували українців незалежно від їх поглядів, у 60-70-ті рр. тих, які вимагали свободи слова, сьогодні ж, як бачимо, неохолуї “беруть на мушку” небезпечних, в першу чергу, національно-свідомих осіб у будь-якій сфері життя. Це - і священики (приклад: ситуація в УАПЦ, змодельована московськими кегебістами і зреалізована за допомогою батюшок, яким ще за Совєтів дуже кортіло попрацювати на. “дикому Заході”, і підприємці, особливо, потенційно спроможені на фінансову підтримку національно-патріотичних сил (згадаймо історію з Г. Росоловською, директора видавничо-поліграфічної фірми “Оригінал-Р”, про яку йшлося у попередніх номерах “Шляху Перемоги”); і, врешті, згадані хлопці, зі справи яких есбеушникни пнуться із шкіри, хочуть сліпити і роздмухати гучний політичний процес. Протягом трьох місяців вони утримували Вадима Зеньковського в своїх сумнозвісних підвалах, аж поки його, непритомного, зі скепсисом ясен лише у травні перевезли до лікарні холодногорської тюрми. Тепер, використовуючи брехні, погрози, шантаж, вони примушують Вадима до викривального щодо “Тризуба” інтерв’ю. Незалежно від його згоди обіцяють у будь-якому разі підготувати інтерв’ю, підписавши його прізвищем. Як кажуть, все нове - це тільки трохи підзабуте старе. Щось підробити, пустити серед громади якусь мерзенну чутку, примусити тебе спілкуватись з підставною особою - на цьому стояла і досі стоїть страхітливо-сіра будівля по вул. Чернишевського у Харкові. Як слухалися так і беззаперечно слухаються її “батьківських порад” військові, цивільні, міліційні охоронники стосовно всього, що так потребує захисту від них. Я маю на увазі любов, породжену гнівом внаслідок усвідомлення, що . найнебезпечнішою категорією тепер виявляється палка і беззастережна любов до України.

Андрію Стемпицькому і Сергію Шеврову я викладала українську мову та літературу в літунському Інституті. Вони прийшли вчитися того року, коли відбувалася реорганізація різнопрофільних літунських училищ ВПС України, формувався інститут і в ньому було запляновано кафедру українознавства. Полковник А. Васильєв, якому доручили створити кафедру і який добирав потрібні кадри, людина вкрай настирлива, на Конференції Українських Націоналістів (червень 1992 р.) таки переконав мене, що гуманітарні дисципліни військовим потрібні більше, ніж цивільним, бо саме від них залежитиме спокій у різному небі, що надійніше захищатиметься тими, хто принаймні знатиме вірші Шевченка, Маланюка, Ольжича…

Ніколи не забуду свого першого заняття, яке випало мені провести саме в групі, де навчався Андрій Стемпицький. Мені здалося тоді, що я не ввійшла до аудиторії, а влетіла на крилах, складених з небесної романтики Антуана де Сент-Екзюпері. В кожному курсанті я готова була бачити Ікара, повітряного лицаря, і мені, як можна скоріш, хотілось розповісти їм про першого українського літуна Левка Мацієвича, конструктора повітряних човнів і автора першого в світі проекту авіаносця (1909 р.). А також про те, що один з найпопулярніших модерністів початку століття Габріеле Дон Ануціо був асом літунської справи; про Томазо Марінетті - теоретик, італійського футуризму, програма якого була покладена в основу націоналістичного руху в Італії, двічі горів в літаку під час бойових вилетів першої світової війни.

І як же боляче було мені спуститися на грішну землю, коли в оці раптом впав напис жирними, кривими літерами на аудиторній дошці: рухівці! - суки, а над ним звисав надутий презерватив з написом червоним фломастером: незальожность. І на мене дивились не очі безстрашних романтиків…. Ні. Переді мною сиділи циніки вкрай задоволені ефектом невимушено гірких сліз. Таким було моє перше “бойове хрещення”. І згодом мене щоразу охоплював острах через аудиторію цієї групи набраної переважно з дітей викладачів Інституту, офіцерів, які виховували своїх “отприсков” у кращих традиціях комуністичної моралі. І якщо полковник Васильєв мене у прямому сенсі “впихав” до їхньої аудиторії, як за грати до хижаків, то єдиною підтримкою і захистом від трубальної поведінки однокурсників був для мене в цій групі Андрій Стемпицький. Він був одинаком в агресивно-ворожому до національних святинь оточенні - і не до хвилин як я, а цілодобово. І тим не менш Андрій примусив всіх у групі рахуватися з власною думкою, поважати його особисту національну гідність. Коли я в лютому 1996 р. (через годину після нашої розмови хлопці від’їзджали на півроку літати) прийшла до них з проханням написати для слідства добрі характеристики на Андрія Сергія - не було нікого з курсу, хто би не відгукнувся. Тож і досі не хоче змиритися серце, що ці за п’ять хвилин українські лейтенанти, яких цінували товариші, поважали офіцери - опинилися на “вокзалі” і згодом в “шістках” холодно-горської в’язниці. Андрій, який, розповідала п. Богдана, його мати, мріяв бути священиком, так і не ставши літуном, Сергій, який з п’яти років марив небом, пообіцявши собі бути літуном, як вуйко, що загинув у небі Афгана. Чому так сталося - важко відповісти. Тільки чомусь весь час пульсують у пам’яті слова їхнього слідчого Кузнєцова:

“Ви панимаєте, што ани неблагополуч-ниє, патаму што из села. Оттуда їхній етот націоналізм зоологічєскій”.

Ольга РІЗНИЧЕНКО, Голова секретаріату Харківської обласної організації Конґресу Українських Націоналістів