Конгрес українських націоналістів: дрейф у бік УНА?
Конгрес українських націоналістів: дрейф у бік УНА?
Вахтанг Кіпіані (УНІАН)
14 жовтня ц.р. столичними вулицями промарширувало чергове камуфльоване воїнство. Цього разу це був «Тризуб» ім. Степана Бандери - громадська «спортивно-вишкільна» формація, яка є колективним членом політичної партії Конгрес українських націоналістів (КУН).
Тобто можна формулювати чергове питання дня: чому ще одна націонал-радикальна партія слідом за УНА, ДСУ, СНПУ і ПСЄ взялася до формування воєнізованого загону. Ймовірно, що названі партії, з КУНом включно, відчувають - їхній вплив не збільшується, ідеї та гасла не знаходять широкої підтримки, як, скажімо, ідеї ліберальні і демократичні. Ймовірно, виховані на дисципліні та самопосвяті провідники ОУН-КУН вважають, що авторитаризм напіввійськової організації є для молоді доречнішим, ніж плекання в ній інтелекту. Нарешті, ймовірно, вузьке електоральне поле крайньо правих вимагає від своїх «улюбленців» чогось більшого, ніж власне політика. Цим людям хочеться сили або, за реальної відсутності останньої, культу сили, войовничості, провідництва.
А може, справа взагалі в іншому - у самій природі українського націоналістичного руху як політичної сили, адже носій європейського модерного націоналізму КУН та критикована ним УНА-УНСО фактично існують у співмірних світах - їхнє взамне поборювання є просто однією з типових рис цього самого руху. Слава Стецько заявила, що УНА-УНСО взагалі не є українською організацією, адже остання змагає до слов’янської імперії (з включенням до неї Росії), а КУН стоїть на проголошених ще під час війни принципах: кожній нації - національну державу в її етнографічних кордонах. Довідка з історії допоможе нам з’ясувати генезу КУНу, а також екстраполювати деякі ймовірні (див. вище) тенденції на його діяльність.
Сталося так, що на початку 90-х років в Україну з діаспори було перенесено діяльність деяких політичних, громадських, професійних, наукових інституцій. Бандерівці довгий час вагалися: переносити на «рідні землі» свої структури чи «підім’яти» під себе вже існуючі. Спочатку були спроби встановити контакти з деякими націоналістичними організаціями, серед яких були Українська національна партія (Гр.Приходько), Українська націоналістична спілка (колишня націоналістична СНУМ; Д.Корчинський, О.Вітович), згодом - ДСУ (З.Красівський, І.Кандиба). Ці намагання дістали однозначну оцінку з боку американського політолога із середовища т.зв. «двійкарів» Анатолія Камінського, який відзначив, що революційна ОУН «йшла виразно на розбудову правого екстремного крила, яке протиставило себе демократичному центристському блокові в Україні».
Більше того, провідники ОУН з Мюнхена заперечували взагалі можливість еволюційних змін в Україні, а ініціаторів цих змін - керівників Руху, «Просвіти» - іменували «довіреними прислужниками окупантів».
Давалася взнаки й зацикленість ОУН(р) на нелегальних і напівлегальних формах роботи. Що казати, коли 18 серпня 1991 р. газета «Церква і життя» (Австралія) інформувала про черговий великий збір ОУН(р) «в одній із західних країн». І це тоді, коли в Україні вже працювали десятки організацій і фондів, особливо тих, що займалися справами Чорнобильської трагедії та молодіжними, науковими обмінами.
У 1992 р. Провід ОУН приймає рішення про активнішу участь у процесах, що відбуваються в Україні. Було започатковано проведення політико-ідеологічних конференцій українських націоналістів, на яких стверджувалося остаточне повернення ОУН на Україну, а в рішеннях накреслювалися політичні, організаційні та персональні передумови виникнення політичної сили на ідейному багажі бандерівського руху.
Політологи відзначають, що така залізна легалізація ОУН викликала низку розколів і переходів з деяких партій і рухів до новопосталого Конгресу українських націоналістів. Тоді ж продовжилися спроби накинути на демократичні партії ідеологію революційного (визвольного) націоналізму. Дискусії щодо цього точилися, зокрема, в УРП. Але остання закінчила перманентну суперечку прийняттям на одній з теоретичних конференцій ідеології «демократичного націоналізму». Щоправда, подейкують, що тут не обійшлося без мельниківських впливів, та й голова ПУН і ОУН(м) Микола Плав’юк став членом Республіканської партії.
17-18 жовтня 1992 року в Києві відбувся установчий з’їзд КУНу, на якому було схвалено статутні документи нової партії, сформовано провід, до якого ввійшли і громадяни України (власне, глава КУН Слава Стецько, її заступник Роман Зварич, а також В.Олеськів, О.Кушпета). Згодом алогізм було знято, адже сам Конгрес вимагав припинити діяльність тих об’єднань, якими керують з-за меж держави. Найближчими завданнями було зазначено: домогтися виходу країни з СНД, будувати Україну «при незаперечному приматі української нації», поширювати мережу своєрідних просвіт, через які ширити ідеї націоналізму, а також скорішими темпами будувати «дійсно національні» Збройні сили. У програмному виступі С.Стецько знайшлося місце і для національних меншин, але це більше скидалося на тактичний реверанс. Практична діяльність КУНу свідчить, що коли йдеться про політичні (громадянські) права й права етнічні, то Конгрес пристає до «етнічності». У цьому ж ряді є оборона КУНом «талановитого письменника і публіциста», а рівно зоологічного антисеміта і русофоба Анатолія Щербатюка. Провід організації гнівно протестував проти його арешту «за нібито зумисне розпалювання…» (чит. «Основи санації»).
Невдовзі з керівництва КУНу було усунуто молодого професора Романа Зварича -представника т. зв. «детройтського центру» ОУН, який у своїх писаннях практично заперечив дотеперішні ідеологічні постулати бандерівців, поставивши в центрі філософських міркувань українського націоналізму… людину як істоту, створену «на подобу Божу». Зрозуміло, таке «ренегатство» в колі догматиків «з-під стягу Бандери» не пройшло і Зварич опинився «поза грою». Очевидно, що багаторічне перебування провідництва ОУН у країнах західної демократії не зробило відбитку на їхній ідеології, а лише законсервувало націоналістичні кліше міжвоєнного тоталітарного часу.
З літа 1995 року Конгрес повертається обличчям до соціальних проблем, зокрема, таким був лейтмотив II Великого збору, який проходив у вересні ц.р. Лідер неформальної депутатської групи «ЗО червня» (вона об’єднує членів і симпатиків КУНу) Михайло Ратушний заявив, що весь тягар соціального захисту повинні на себе взяти національно-патріотичні сили. Деякі елементи такого собі «націонал-соціал-популізму» були апробовані під час минулорічних виборів, коли листівки Конгресу українських націоналістів стверджували, що виборці «не будуть стояти на вулиці з простягнутою рукою», пенсіонери, ветерани та інваліди матимуть «різні зручності для обслуговування і відпочинку, у необхідній кількості інвалідні коляски».
КУН відстоює ідеї соціальної ринкової економіки, за якої в держави мусить залишатися лише майно, потрібне для «здійснення таких функцій, які мають виразно соціальний характер». У питаннях приватизації КУН виступає за пріоритет розподілу акцій поміж працюючими та за безумовний пріоритет вітчизняного виробника. Але в сільському господарстві КУНівці проти повного розділу землі, залишаючи її до «кращих часів» або для тих, хто «повертається з місць заслань» (з виборчої програми КУНу).
Зрозуміло, що виконання цих та інших поставлених завдань можливе лише за умов приходу «націоналістів-державників» до політичної влади. Тому КУН велику увагу звертає на творення мережі районних осередків (у Галичині - навіть на підприємствах, що суперечить чинному законодавству). Нині їх є 210. Видається всеукраїнська газета «Шлях перемоги», регіональні («Степова Україна», Херсон; «Бандерівець», Донецьк), сім «районок».
Чисельність КУНу, за різними даними, коливається від 7-14 тисяч (фіксованих) до 60 тисяч (асоційованих). У Верховній Раді сім парламентаріїв є членами Конгресу, причому І.Білас входить до групи «Реформи», Г.Дем’ян, П.Швидкий, Р.Круцик - до «Державності», а решта - позафракційні.
І хоча за КУНом стоїть солідна матеріальна і видавнича підтримка української діаспори, ідеологічна лінія партії не знаходить великої підтримки серед найактивніших соціальних груп. Деяких відлякує імідж бандерівської організації, інших - «поміркований радикалізм» Конгресу. Створений на «діяспорному» та галицькому матеріалі, КУН навряд чи зможе стати реальною всеукраїнською партією, адже обмеженість ідеологічних засад іще можна перебороти, а от «регіональний п’ємонтизм» піднести на прапор навряд чи вдасться.