Крим наш!

Крим наш!

А все ж Крим наш! В крайньому разі – не їхній. Бо коли вони на тебе дивляться ненависними очима , в яких зачаєний страх, то всім єством відчуваєш – не вони господарі Криму. Це злодійкуваті гості, які знають, що залізли на чуже, але так не хочеться в тому признаватися! А доведеться. Доведеться збирати й валізи (якщо буде на це, звичайно, часу і драпати на свою «горячо любімую родіну») бо вже є кому намастити їм п’яти маслом.

Що це й справді буде так, переконався, перебуваючи в Криму, де відбувся вишкіл ГСПО «Тризуб» ім.. Степана Бандери, участь в якому взяли підрозділи Південно –Східного регіону. До базового табору, що в мальовничій місцевості поблизу Джанкоя, добиралися різними шляхами. Херсонська група, наприклад, перетнула Перекоп вночі пішки, здійснюючи 20-кілометровий перехід до Армянська.

Вокзали, електрички, автобуси. Зустрічи з людьми – і відразу видно, що Крим не є однорідним. Холодні очі росіян-колоністів при звуках української мови, розчулені обличчя тих, хто згадав, що й він українець. Веселі та доброзичливі татари, хоч і не розуміли української мови, але всім своїм виглядом показували, що ми союзники. Подумалося, що і Севастополь, і Чорноморський флот – то є дрібне, скороминуче. Люди мають сказати своє останнє слово. Головне щоб вони бачили, що про них пам’ятають, що їм допоможуть, коли що. Бо так необхідна підтримка з України.

І тоді Криму ніякий ведмідь не страшний.

Ярослав ОНУФЕРКО. «Степова Україна», 1995р.