Голосуємо за особу чи за ідею?
Не претендуючи на повноту аналізу і непомильність суджень, спробую окреслити власне бачення політичної ситуації перед виборами-2002. Роблю це в надії якщо й не допомогти людям визначитися з їх вибором, то хоч пояснити власну позицію; якщо й не переконати когось, то хоч поставити перед ним низку проблем для осмислення й особистісного вирішення. Бо переконаний: без цього людина ніколи не перетвориться з обмеженого і пасивного обивателя - у свідомого й активного громадянина, з безвольної маріонетки в руках влади, шахраюватих політиків і політичних авантюристів - у цілеспрямованого суб’єкта процесу державотворення, з безправного, грабованого і слухняного наймита – у повноправного господаря своєї долі на своїй рідній землі. Громадянин – не той, хто голосує, а той, хто робить це свідомо і за власною волею.
Нинішня політична ситуація є прямим наслідком закономірностей, породжених президентськими виборами-99, січневою парламентською “революцією” 2000 року та політичною кризою кінця 2000 – початку 2001 року, викликаною “касетним скандалом”. Звичайно, що й інші - внутрішні і міжнародні - події відіграли свою роль і були формантами дня нинішнього, але визначальними й етапними стали саме ці три події. Кожна з них була доленосною і давала можливість кардинально змінити на користь народу вектор розвитку країни, але замість цього кожна з них була упущеним шансом і тільки ставила державність і незалежність України на грань “бути – не бути”, не розв’язувала жодної кардинальної державотворчої проблеми, а тільки породжувала нові, розчаровувала, зневірювала й ослаблювала національно-патріотичний табір.
Так, на виборах-99, коли влада готова була на значні поступки – передусім у сфері ідеології державотворення, цей момент було змарновано. Національно-патріотичний табір (демократи і націоналісти) в особі своїх лідерів не тільки не зміг висунути єдиного кандидата загальнонаціонального масштабу, бо такого не підготував, не тільки не звернувся до народу з власною програмою перетворення нинішньої “нічийної” держави в українську національну державу, але навіть не спробував запропонувати щось подібне владі. І коли керівництво ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, вказуючи на очевидне і значне прирощення в суспільстві українського патріотизму, державницької та національної свідомості, запропонувало команді Президента (як перед тим іншим кандидатам) виступити на виборах під прапором української національної ідеї і з національно зорієнтованою ідеологією державного будівництва, нас вислухали зацікавлено і з розумінням. Але ми тут же наткнулися на два закономірні питання: “Чому зі 120 партій і майже тисячі громадських організацій з такою пропозицією виступає тільки “Тризуб?” і “Чи розумним було б з боку влади під час виборів протиставлятися в такий спосіб цілому політикуму?” То на кого передусім падає вина, що в 1999 році українці так і не зробили рішучого кроку до власної національної держави?
Внаслідок “парламентської революції” в січні 2000 року комуністи, нарешті, втратили свої панівні позиції у Верховній Раді. Це був приголомшливий удар по антиукраїнському табору імперкомуністичного реваншу. З**‘явилася реальна можливість створити не просто некомуністичну ситуативну більшість на основі тимчасового інтересу, а стабільну більшість на основі національно зорієнтованої ідеології державотворення.** На цій же основі можна було дефініціювати “червоних” як очевидних ворогів державності і незалежності України та елімінувати їх із процесу державного будівництва. Можна було визнати нарешті ОУН-УПА воюючою стороною. Можна було… В ім’я збереження вкрай необхідної їм більшості ініціатори й організатори цієї “революції зверху” неминуче пішли б на прийняття такої ідеології. Тим більше, що на її підтримку легко було організувати потужний тиск “знизу” – з боку громади. Запропонував хтось із наших “правих” українолюбців таку ідеологію? Що, крім хронічної ідейно-програмової імпотенції та політичного ідіотизму, перешкодило їм? Варто нагадувати, хто тоді виграв? Ще один втрачений шанс…
До речі, якраз усі ті, що на виборах-99 на всі лади лаяли Президента Л.Кучму, уже в січні 2002 року навперебій хвалилися своїм внеском у створення пропрезидентської більшості. Отака “принциповість”…
Справа Г.Гонгадзе, “касетний скандал” викликали ганебну і шкідливу для України політичну кризу, у ході якої сформувалися два ворогуючі табори: “прокурорів” (“Україна без Кучми!”) і “адвокатів” влади (“Україна за Кучму!”). Вона черговий раз розкрила задавнену болячку українського державного будівництва – відсутність ідеології державотворення. А якщо нема такої ідеології – нема мети державотворення, немає сутнісної політичної структуризації, немає державницької політики, нема перспективи, нема поняття про політичне добро і зло, а також нема об’єктивних критеріїв оцінки діяльності і громадян, і політикуму, і всіх гілок та структур влади, і Президента. Саме тому вся політика “опозиції” звелась до безпринципних блокувань і торгу “соратників” за шмат шкури ще не вбитого ведмедя, а вся боротьба між “прокурорами” і “адвокатами” – до брутальної гризні за владу та істеричної лайки за принципом “Від такого чую…” І що така боротьба чи перемога котроїсь із сторін конфлікту могла принести народові? У цих умовах “Тризуб” уже вкотре пропонував обидвом сторонам підняти прапор української національної ідеї, запропонувати народові національно зорієнтовану ідеологію державотворення і приступити до найголовнішого завдання, від вирішення якого залежить подальша доля нації й України, - перетворення нинішньої “нічийної” держави в українську національну державу. Але влада вважала за краще не ризикувати. А нашим народолюбцям було не до того…
Відразу після президентських виборів-99, підсумовуючи їх наслідки (див. “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”, Дрогобич, 2000), ми писали, звертаючись до керівництва і членства наших партій: “Якщо вони будуть і надалі виступати з тих же ідейно-програмових засад, що й досі, то їх чекає цілковитий крах: депутатський корпус буде сформований адміністрацією, а не ними” (стор. 25).
І ось вибори-2002. Чи треба пояснювати, хто планує склад майбутнього депутатського корпусу? І де тут провідна роль наших партій? А звідси – і три визначальні особливості нинішніх виборів.
1. Це перші за десять років вибори, у яких наші демократичні та націоналістичні партії не виступають самостійними суб’єктами. Вони пішли в чужі “іменні” блоки, але не для реалізації через них власних ідей, а для втілення планів лідера, до якого примкнули – у розрахунку на прохідні місця у списку блоку. Одне з двох: або власних ідей у них насправді ніколи не було, або депутатські мандати їм набагато дорожчі, ніж ці ідеї. Цікаво, що й з боку їх членства ніякого бунту не помічено: звикли. Правда, частина обидвох Рухів збунтувалася і пішла у третій – блок “Народний рух України” Б.Бойка: згадали все-таки, для чого творився і що зробив колись Рух?
2. Вибори-2002 набрали характеру змагання між людьми влади (нинішніми і колишніми) і бізнесу (тими, що при владі, і тими, що до неї прагнуть). Причому всі чотири “інгредієнти”-складники так старанно перемішані творцями, що знайти суттєву різницю за персональним складом між численними блоками і партіями – суб’єктами виборів – майже неможливо. Крім того, за цією зовнішньою, формальною структуризацією криється справжня і визначальна – кланова, про яку можна тільки здогадуватися.
3. Нарешті ляльководам української політики на цих виборах вдалося досягти неможливого: створити політичний магніт з одним ідейним полюсом. До такого висновку спонукає цілковита безідейність суб’єктів нинішніх виборів, закамуфльована в їх програмах, з одного боку, ідеологічною еклектикою, а з іншого – соціал-демократичною демагогією. Але про це скажемо нижче.
А зараз – про те, що ж випливає із сказаного вище.
Вибори – це визначальний етап державного будівництва. А державу творять (мали б творити) три суб’єкти державотворення: громада, політикум, влада. Не говоримо тут про такі фактори, як вплив криміналітету, тіньової економіки чи зарубіжних сил (чужих держав і транснаціональних об’єднань) – не тому, що вони не суттєві, а тому, що вони не визначальні і їх наміри перші три можуть легко перекреслити, передусім апеляцією до народу, – як немічна бабуся своїм криком тривоги може зруйнувати плани кількох здоровенних грабіжників, що вночі копирсаються біля замка сусідової комори: не тому, що вона сильніша, а тому що діяти успішно вони можуть тільки потай.
Що ж являють собою зараз, на виборах-2002, ці три суб’єкти державотворення?
І. Громада, ширше – суспільство, насправді – населення. Хитрість у тому, що в політичному розумінні ні першого, ні другого в Україні насправді немає. Більше того, за останні десять років різними силами зроблено і робиться дуже багато, щоб їх і не було. Бо громада – це не просто сукупність людей: це група людей, об’єднаних спільністю становища, ідей, інтересів, завдань тощо. Чи варто тут розповідати про те, як зараз навіть у маленьких селах громада буквально розшматована за конфесійними, майновими, партійними та іншими ознаками? Погодьтеся, що це суттєво знижує, якщо не перекреслює політичну дієздатність громади. За відсутності консолідуючих факторів громада в політичному розумінні перестає бути громадою. Аналогічно - і з суспільством, у цьому випадку - українським. Тільки тут треба додати ще й такі диференціюючі чинники, як мовний, етнічний, ідеологічний, соціальний, регіональний тощо. Бо суспільство – це не просто сукупність людей певної країни, а структурована сукупність людей, об’єднаних чимось більшим, ніж фактом проживання на одній території. Для прикладу: чи можна говорити про афганське суспільство? Так, афганське населення є, але воно почленоване за племінними, конфесійними та політичними ознаками на ворогуючі групи, а тому афганського суспільства як політичного суб’єкта таки немає. Нема його і в Україні – з названих вище причин і при цілковитій відсутності факторів консолідуючих.
Так, українські політики вже понад десятиліття не тільки ігнорують, але й свідомо відкидають такий могутній і природний для бездержавного народу консолідуючий фактор, як українська національна ідея – ідея державності української нації на українській землі. А саме ця ідея (і тільки вона!) об’єднала б в одному державотворчому пориві і ті дві третини українців, які складають три четвертих населення України, і ту третину українців, які живуть за межами України: на українських землях, але в чужих державах, а також у західній та східній діаспорі. А це мінімум 60 мільйонів індивідуальних воль, інтегрованих у єдину національну державницьку волю. І тільки на основі цієї ідеї можлива консолідація державотворчих зусиль влади, політикуму і суспільства.
Але пропагувати, поширювати, культивувати українську національну ідею і консолідувати довкола неї українське суспільство в наш час виявилося нікому. Причина – брак націоналізму.
Дисиденти і письменники, які очолили з кінця 80-х років національно-визвольний рух, були дуже далекі від ідеології українського націоналізму, який, починаючи від Т.Шевченка, був носієм національної ідеї і послідовним борцем за її реалізацію. А тому вони були здатні, у кращому разі, на “наслідувальну” політику, бездумно копіюючи приклад західних країн, захоплені їх демократизмом, але “не помічаючи”, що це держави передусім національні, а лише потім – демократичні. Звідси і лозунги демократії та соціал-демократії, за допомогою яких українців було переорієнтовано з боротьби за свою національну державу на боротьбу за демократію і капіталістичний ринок, а українське суспільство, цілком закономірно, було розшматоване на ворогуючі групи.
Не став фактором консолідації суспільства під прапором ідеї національного державотворення і **націоналістичний табір – **ідейно дезорієнтований, організаційно розчленований і політично паралізований. Передусім він був зорієнтований на боротьбу за незалежність України, бо відсутність окупації – необхідна передумова національного державотворення. Коли ж незалежність України стала реальністю, необхідно було запропонувати своєму членству і суспільству нову ідеологію державотворення – з усім комплексом ідей, спрямованих на реалізацію української національної ідеї. Терміново виконати це завдання було нікому. Крім того, цей табір був зорієнтований на провідну роль Організації українських націоналістів. Однак, по-перше, із Заходу прибули не один, а декілька проводів ОУН, які почали гарячково ділити нечисленний ще націоналістичний табір на “своїх” і “чужих”; по-друге, перестарілий і лібералізований кадровий склад цих проводів, як виявилося, в ідеологічному плані нічого, крім історії визвольних змагань і власних спогадів, запропонувати не зміг. Але було ще й третє, найголовніше. Ці люди вважали самі і переконували інших, що “українці вже мають свою державу”, що перша точка Декалогу “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї” вже не актуальна, бо тепер “треба тільки наповнити нинішню державу українським змістом”. Жаль, що там, на Заході, так ніхто й не пояснив їм, що зміст формується, а форма змістовна… А звідси – і їх дії: замість розбудовувати ОУН, вони кинули всі сили на розбудову ще однієї конкуруючої партії (КУН). До того ж без чіткої мети – реалізації національної ідеї, без концепції боротьби, без програми національного державотворення. Наслідки відомі.
Внесла свою “лепту” в дезінтеграцію українського суспільства і влада, передусім законодавча. Бо саме завдяки їй в основу українського державотворення були закладені й узаконені як пріоритетні запозичені доктрини (демократія, соціал-демократизм, лібералізм, капіталістичний ринок), а не ідея державності української нації – не українська національна ідея, від якої творці і законодавці держави сахалися всі ці роки, як чорт від ладану. А тому вже десять років Україна переживає потворну патологію державотворення: комуно-реваншисти хочуть зробити нинішню державу російською, національно-патріотичні сили – українською, Москва – своєю колонією, Захід – космополітичною неоколонією, а **виконавча влада **намагається знайти тут компроміс і догодити всім, а тому будує невідомо що, але подібне відразу до всього, через те реальної підтримки не має нізвідки, зате штурхани одержує зусебіч.
Говорити, отже, про українське суспільство як про якусь єдність, здатну на спільні дії в ім’я загальнонаціональної мети, особливо на виборах, не доводиться. Усе закономірно: населення, об**‘єднане спільною національною ідеєю, перетворюється в націю. І навпаки: народ, позбавлений національної ідеї, перетворюється в розшматоване особистими і груповими інтересами населення, яким легко маніпулювати.** Що й бачимо. А тому й результат виборів у такому разі буде наслідком цілеспрямованої комбінації групових інтересів, а не волі нації.
До такої ж думки схиляє й стан другого суб’єкта українського державотворення.
ІІ. Політикум. Це передусім коло 130 партій – реальних і віртуальних. Але сюди ж треба зарахувати і коло тисячі громадських, релігійних, професійних об’єднань, які активно використовуються у політиці, зокрема на виборах. Оскільки основними суб’єктами політичного життя виступають передусім партії, то зупинимось саме на їх характеристиці.
Перше, що слід відзначити: вступаючи у світ української політики, знайомлячись із його суб’єктами - партіями та їх об’єднаннями (блоками), ми покидаємо сферу класичної політології, формальної логіки та здорового глузду і поринаємо в якесь політичне задзеркалля, де панують гротеск і сюрреалізм, де помінялися місцями ліве і праве, де ніщо не є тим, чим називається і за що себе видає.
Оскільки партій дуже багато й охарактеризувати всі нема ніякої можливості, то спробуймо хоча б окреслити структуру нашого політикуму, згрупувавши найбільш помітні з них – за політично значимими відношеннями та ознаками.
У цивілізованих країнах визначальним у характеристиці політичних об’єднань є їх ставлення до національної ідеї, конкретизованої в ідеології державотворення, яку пропонує влада (переможна партія чи їх коаліція). Бо тільки тоді, коли чітко окреслена мета, концепція і програма державного будівництва, відбувається політична структуризація, тобто оздоровчі інтеграційні та диференційні політичні процеси в політикумі та суспільстві в цілому. Ті партії, які входять у правлячу коаліцію і, отже, підтримують мету, концепцію і програму державотворення, - це партії влади, або правлячі партії. Партії, які поділяють цю мету, часом – і концепцію державного будівництва, але пропонують іншу, ефективнішу, на їх погляд, програму – це політична опозиція (права і ліва – у залежності від того, національні чи соціальні пріоритети домінують у їх програмах). Переважно є ще так зване центристське “болото” – із партій, які у програмовому відношенні слабо виражені і здобули небагато парламентських місць, а тому ведуть себе ситуативно, підтримуючи у різний час то партії влади, то опозицію – залежно від обставин. Усі ж об’єднання, які виступають проти узаконеної мети державотворення, - це вороги, від перемоги над якими залежить саме існування держави.
Нічого цього в Україні немає, бо в нас відсутня будь-яка ідеологія державотворення: ніхто в країні не знає, що, як і для кого будуємо. Зате, як неминучий наслідок, є інше. Так, партії людей влади, створені виключно для вирішення особистих чи кланових завдань, чомусь називаються партіями влади. Відверто кон’юнктурні об’єднання, далекі не тільки від національно зорієнтованої, а будь-якої ідеології державотворення, уся мета яких вичерпується бажанням прорватися до керма влади і корита вигоди, - присвоїли собі звання політичної опозиції. А явних ворогів української нації, незалежності і державності – імперкомуністична п’яту колону – політичні фарисеї чи невігласи охрестили лівою опозицією.
А все це в цілому називають демократією і плюралізмом – замість назвати безголів’ям, шахрайством і державною зрадою. Бо коли до участі у виборах допускаються об’єднання типу КПРС, яка ставить собі за мету шляхом цих виборів прийти до влади і ліквідувати Конституцію, незалежність і державність України, то виникає питання: хто писав і приймав закон, який уможливлює такий ідіотизм, що межує з державною зрадою? А відповідь проста: приймали нормальні люди в ненормальній державі, яка вже десять років тяжко хворіє на ідіотизм державотворення – відсутність національно зорієнтованої ідеології державного будівництва, без якої законодавець (і не тільки) не розрізняє політичного добра і зла.
І саме тому і в нашому державотворенні взагалі, і в нинішніх виборах зокрема беруть активну участь різні “червоні” – комуністи, соціалісти, прогресивні соціалісти тощо, для яких їх “лівизна”, тобто соціальний захист – це лише засіб маскування і здобування голосів, а мета – спільна з КПРС: повернення України в імперське московське ярмо, а українців - у комуністичний “рай”. Конституція, бач, дозволяє.
Але, по-перше, ми пам’ятаємо, які сили домінували у Верховній Раді, коли приймалася ця Конституція. По-друге, Конституція – це лише закон: основний, але тільки закон. А є речі, вищі від державних законів: наприклад, закони Божі. А звідси – і наше, націоналістичне бачення проблеми “національна ідея – і закон”:
** “Горе державі і народові, де закон суперечить національній ідеї. Національна ідея вища за закон. Національна ідея – категорія постійна, закон – категорія змінна. Національна ідея – генеральна мета нації: усіх мертвих, живих і ненароджених українців в Україні і поза нею; закон - це засіб реалізації національної ідеї через юридичну норму, адекватну сучасним обставинам життя народу. Закон не може суперечити національній ідеї і праву нації на повноцінне життя, бо інакше це вже не закон, а правила поведінки для рабів. Громадянин чинить зло, якщо виконує закон, який спрямований проти держави, народу, людяності…”**
Власне, саме цим і пояснюється участь “Тризуба” у виборах і наше ставлення до суб’єктів виборів. Ми не йдемо до влади, не виборюємо посад і мандатів для свого членства і керівництва. Але нам не все одно, хто і як керуватиме державою. Ми прагнемо і діємо, щоб українська політика і закони творилися тільки у відповідності із українською національною ідеєю та національними інтересами.
Цікаво складається ситуація з КПУ. Ця партія, очолювана П.Симоненком, має доволі значний і стабільний електорат із числа “вічно вчорашніх”. На виборах – це ласий шматок для політичних шакалів, до того ж і влада не зацікавлена у надто сильній комуністичній фракції у Верховній Раді. І якщо на зорі української державності чимало вчорашніх комуністів пішли у соцпартію О.Мороза, то на цей раз “скубнути” електорат П.Симоненка вирішили атакою зліва – через появу КПРС, яка з ортодоксальних позицій напала на “ренегата”. Прийом не новий, але доволі ефективний: точно так Н.Вітренко зі своєю ПСП свого часу атакувала (і досі атакує) О.Мороза, переконуючи його членство та електорат у явних відхиленнях О.Мороза від ідеалів імперського соціалізму.
Але суттєво важливим тут є інше. Чомусь досі ніхто не зробив спроби перетворити наших “червоних” у справді “лівих”, тобто вивести їх із табору ворогів української нації та держави в український державницький політикум.. А для цього їм треба тільки відмовитись від ролі московської п’ятої колони, від імперської ідеї, стати на позиції української державності і зайнятися природною для “лівих” соціальною проблематикою. Саме цим шляхом пішла більшість їх колег у Прибалтиці, саме так зробили колишні комуністи Польщі. Але, очевидно, Україна – не Прибалтика і не Польща, і ляльководи українських “червоних” поки що (?) не передбачають зміни їх суті і функцій.
Між тим перетворення “червоних” у “лівих” – не така вже й фантастика. Пам’ятаєте, як під час виборів-99 Симоненко, Ткаченко, Мороз і Вітренко раптом одне за одним стали заявляти з телеекрана, що вони – державники, - після того, як їх і їх агітаторів почали закидати яйцями і помідорами? А нинішнє засудження П.Симоненком з державницьких позицій спроби кримського комуніста Грача ініціювати референдум про приєднання Криму до Росії? А врахування фактора українського патріотизму? Наприклад, “червона” Н.Вітренко вже давно маскується “Досвітніми огнями” Лесі Українки, “червона” КПУ(о) взяла своїм гаслом слова Т.Шевченка “Борітеся – поборете!..”, а невідомо якої “масті” “Яблуко” Бродського використовує як свій гімн вірш В.Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина…”
У політиці ніщо не відбувається просто так: усе має свої причини, мету і наслідки. Згадані вище факти – теж. Тому проблема трансформації “червоних” у “лівих” – це не фантастика, а реальна політична проблема. Жаль тільки, що наш політикум і наша влада ні самі не займаються нею, ні не ставлять її перед українським суспільством. Чи не тому, що вони в цьому не зацікавлені?
Але якщо наші “червоні” ще не відчувають необхідності в цьому і не хочуть ставати “лівими”, то це зовсім не означає, що “лівих” у нас немає. Таки є. І на цих виборах вони представлені, крім дрібних політичних утворень, аж двома потужними об’єднаннями.
По-перше, це Соціал-демократична партія (об**‘єднана).** У лідерів цієї партії слово не розходиться з ділом. Пообіцяли підняти життєвий рівень народу – і вже багато зробили: досить глянути на заможність самих соціал-демократів, передусім їх проводу й активу – жодного бідного. Турбуються становищем знедолених – і щедро фінансують різні програми, виділяють значні кошти на суспільні потреби, надають допомогу бідним і жертвам стихійних лих. Членство інших партій аж їжиться з жаху, коли вгадує, які величезні членські внески сплачують соціал-демократи, що на все це вистачає. Бо ж які інші прибутки можуть бути в чесних і принципових сповідників соціальної рівності і справедливості, захисників трудящих і непримиренних ворогів усіляких експлуататорів та розкрадачів народного добра?
Лідери СДПУ(о) люблять похвалитися своїми законотворчими успіхами. Але цих успіхів так багато, що, перераховуючи їх, наші есдеки ніколи, на жаль, не встигають розповісти, кому ж від цих законів стало краще, кого ж насправді збагатили вони. Але на зустрічах люди й так аплодують, то ж є надія, що ще й проголосують за СДПУ(о)…
Виборці собі не вороги, і коли чують, що в більшості найбагатших країн Європи правлять соціал-демократи, то починають вірити, що й у нас СДПУ(о) ощасливить їх.
Не ощасливить. І ось чому.
1. Згадані країни виникли не внаслідок класової боротьби, а як результат боротьби за реалізацію національної ідеї кожного з цих народів. Ніколи і ніде в світі соціал-демократи ще не ощасливили жодного бездержавного народу – такого, яким на своїй рідній землі був і залишається український народ.
2. Європейські країни - це національні держави, де влада, політикум і суспільство об’єднані спільною національною ідеєю-метою і спільними національними інтересами і де влада, усі її гілки, структури і функціонери є носіями національної ідеї і захисниками національних інтересів свого народу. Саме тому, наприклад, у Швеції вже два століття немає жебраків: діє створена понад двісті років тому національна програма соціального захисту. Реалізована, до речі, творцями шведської національної держави (тобто шведськими націоналістами) - задовго до виникнення соціал-демократії.
- Соціал-демократичні партії в цих країнах перемогли в конкурентній боротьбі й утвердились при владі саме тому, що виявилися найбільш послідовними захисниками національних інтересів.
4. У цих країнах соціально-економічна політика здійснюється за формулою: “Від створення національної держави – через державний захист економічних інтересів нації – до добробуту кожного громадянина”. І західні соціал-демократи неухильно дотримуються цієї формули. Найбільш послідовно роблять це, як бачиться, шведські есдеки, які дбають не про те, щоб у Швеції було більше мільярдерів, а щоб не було бідних. І роблять це не по-фарисейськи, не пустопорожніми обіцянками і не партійними подачками з накрадених у народу грошей, а втіленням наведеної вище формули. І коли шведська влада приймає закон, за яким гонорар за виконання пісні державною мовою оподатковується чисто символічно, а іноземною – у розмірі понад 80 %, то чого тут більше – соціалізму чи націоналізму? Але так вимагає національний інтерес, і тамтешні соціал-демократи роблять це. Бо вони передусім шведи, а лише потім – соціал-демократи.
Що спільного з усім цим мають і наша держава, і наші есдеки? Що спільного із соціалізмом мають ці невідомо як збагачені політики? І коли це вони і де саме боролися за демократію, звужену в нас тільки до участі народу у виборах без вибору? Не випадково одна з наших політ-леді зло пожартувала з цього приводу, провівши аналогію із морською свинкою: та теж не має жодного відношення ні до свиней, ні до моря…
Есдеки використовують як фактор пропаганди спрепаровану історію європейської соціал-демократії. Правда, чомусь не наголошують, що соціал-демократами були Ленін і Сталін, Муссоліні і Гітлер… Але загляньмо в українську історію.
Соціал-демократичні ілюзії, вкорінені в український грунт з легкої руки М.Драгоманова, спричинили фатальні для української нації наслідки. У свідомості ще малочисельної в останній чверті ХІХ ст. української інтелігенції національна проблематика відступила на задній план, а то й зникла зовсім. Почалось тотальне захоплення ідеями соціал-демократії, особливо – в інтерпретації марксистів. З нищівною критикою цієї інтелектуальної пошесті виступив колишній активний драгоманівець і популяризатор марксизму І.Франко. Але хто б там слухав старого і хворого поета!.. Не послухали й М.Міхновського. Як не послухали навіть Шевченкового: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”…
То ж нічого дивуватися, що в 1917-1920 роках, коли довкола України всі народи боролися за свої національні держави (прибалти, фіни, поляки, чехи, угорці та ін.), українці під впливом своїх вождів соціал-демократів проміняли українську національну ідею на боротьбу (розуміється, разом із “старшим братом”) за торжество соціалізму. Викликаний соціал-демократизмом параліч політичної свідомості проводу призвів до паралічу національної волі українського суспільства. І коли інші народи дружно йшли під прапором національної ідеї за своїми Масариками і Пілсудськими у своє державне майбутнє, в Україні розігрувався черговий безтямно-амбіційний водевіль – на цей раз із соціал-демократичним класовим сюжетом і традиційним для бездержавної нації кривавим фіналом. Зачмелені соціал-демократичним дурманом усіх ґатунків грушевські, винниченки, махни, скрипники, блакитні, кулики, чумаки, хвильові, довженки, ірчани… Духовно обеззброїли народ. Розшматували фронт національної єдності. Допомогли катам України поневолити народ і повернути його в московське ярмо. “По своїй по землі свою кров розлили і зарізали брата. Крові брата впились і отут полягли у могилі заклятій…” Така була плата за соціал-демократичні, а не національні пріоритети українського державотворення.
Удруге наступити на соціал-демократичні граблі змусили український народ “вожді нації” на початку 90-х років. Національно-визвольний рух наростав. Національна українська держава от-от могла стати реальністю – за прикладом прибалтійських держав. Уже за три роки, як передбачали всі політексперти Заходу, потенційно найбагатша і найперспективніша з усіх колоній імперії Україна могла з’явитися на міжнародній арені як потужна, економічно самодостатня, політично незалежна і до того ж ядерна держава. Ґвалт! Новий конкурент!..
Усі спроби зупинити цей процес зовні не вдалися – ні Москві, ні Заходу. Треба було знайти внутрішні фактори ослаблення, упокорення і неоколонізації України. І вони були знайдені і застосовані. Так, віруючих поділили на ворогуючі конфесії. Національно-патріотичний табір розшматували на ворогуючі партійки непомильних лідерів. Економіку, за інструкціями МВФ, було розкрадено і зруйновано, народ – ограбовано до нитки. Національну ідею було відкинуто, замовчано, а трохи пізніше, у “Маніфесті Конгресу української інтелігенції”, її було розчинено в проблематиці національного відродження, а головне - з неї було видалено її політичний зміст: створення національної держави. Національна ідея в такий спосіб перетворювалась на щось абстрактне, розмите, аморфне і ніяк не придатне для політичної практики.
Єдиною панацеєю від усіх українських бід було проголошено демократію, ринкові і соціальні реформи. А що Україна справді потребувала і першого, і другого, і третього, то й злочинна підміна мети державотворення залишилась помітною для небагатьох. Та й приклад успіхів соціал-демократичних урядів країн Європи сліпив голодні очі переповненими вітринами. Наші партії, навіть національно-патріотичні, після грудневого референдуму 1991 року спішно поповнювали свої програми ідеями з арсеналу соціал-демократії. “Наша політика – передовсім економіка”, - проголосив В.Чорновіл (“Українське слово”, 21.11.91). Із проблематикою національного відродження і державотворення було покінчено – як і з декомунізацією суспільства. Соціал-демократизм став неофіційним, але фактичним прикриттям відсутності національно зорієнтованої ідеології державотворення. Всенародний рух до Свободи вдалося перенацілити з української національної ідеї на соціал-демократичні ілюзії. “Національна ідея в Україні не спрацювала”, - констатував Президент Л.Кучма в час своєї першої каденції. Націонал-патріоти обурювалися. А дарма. Він сказав правду: Україна таки не стала національною державою. Передусім – через їх політідіотизм, який кинув їх під ноги соціал-демократів і не дав їм розуму зробити українську національну ідею метою, прапором і фактором українського державотворення.
А в результаті – не маємо ні національної держави, ні демократії, ні добробуту. Зате маємо СДПУ(о) і порожнечу на правому фланзі українського політикуму. І чуда не сталося: вирішити соціально-економічні (як і всі інші) проблеми на користь народу без вирішення основного завдання цього народу – створення власної національної держави - ще нікому не вдавалося. І не вдасться.
Зараз переживаємо “третє пришестя” соціал-демократії. Воно почалося в 1999 році, перед президентськими виборами, коли всі п’ятнадцять претендентів виступали саме як соціал-демократи. “Червоних” (Симоненка, Ткаченка, Мороза, Вітренко) на позиції соціал-демократії змусили відступити “праві екстремісти”, які за пропаганду імперкомуністичний ідей обкидали їх і їх агітаторів тухлими яйцями і гнилими помідорами в різних регіонах України. “Праві” (передусім Удовенко і Костенко) використовували соціал-демократичні ідеї в ролі черв’ячка, на який, як риба чи курка, мав клюнути голодний електорат. Навіть Президента Л.Кучму пробували зробити соціал-демократичним партійним доктринером, але не вдалося – він виступив з позицій захисту незалежності і державності України. Решта, навіть тодішній месія багатьох нинішніх “ющенківців” і “тимошенківців” Є.Марчук, насмикали у свої програми зо два десятки соціал-демократичних гасел за принципом “бо всі так роблять”. І жодна із національно-патріотичних партій не вимагала від “свого” кандидата, щоб він включив у свою програму національну проблематику, передусім – українську національну ідею. Соціал-демократичний психоз, отже, став тотальним, а бездержавність української нації, таким чином, мала б стати хронічною.
Бо цей же психоз продовжується й на виборах-2002: при всій розмаїтості суб’єктів виборів насправді маємо партії і блоки або безідейні (прагматично-кон’юнктурні), або соціал-демократичні. А це означає, що перемога СДПУ(о) та інших носіїв ідеології соціал-демократизму, по-перше, ні на йоту не віддалить Україну від грані “бути - не бути”, на якій вона вже десять років балансує; по-друге, не розв**‘яже жодної проблеми національного відродження, бо таких завдань вони собі й не ставлять; по-третє, не спинить грабежу народу, бо не передбачає ні сутнісних змін системи, ні механізму впливу народу на владу.**
Вище ми писали, що “ліві” у нас представлені двома потужними об’єднаннями. Про перше – партію СДПУ(о) – ми щойно сказали.
Другим “лівим”, а точніше – соціал-демократичним об**‘єднанням виступає “Виборчий блок Віктора Ющенка “Наша Україна””.** Спокійно сприйняти й оцінити цей факт багатьом прихильникам В.Ющенка і його блоку заважає те, що для них їх лідер – не стільки політичний діяч, як ікона. А ікону не аналізують – на неї моляться…
Для нас же В.Ющенко - тільки політична особа, а його блок – далеко не сонм святих і угодників Божих, а політичне об’єднання. А тому і перше, і друге підлягає аналізу й оцінці – за критеріями аналітика. Оскільки автор цієї праці – націоналіст, то й критерії – з аксіології націоналізму.
Цей блок склали після виборів-99 чотири партії: ПРП (В.Пинзеник), два Рухи (Г.Удовенко та Ю.Костенко) і КУН (С.Стецько). Задумувалось це об’єднання, як потужна “права” сила на виборах-2002. Блок не подавав особливих ознак життя, але після “касетного скандалу” активізувався і повів переговори з В.Ющенком. Вони завершились успішно. Національно-патріотичний табір ожив: по-перше, здійснилася мрія про єдність національно-демократичних сил; по-друге, на чолі єдиного “правого” блоку став популярний харизматичний лідер. З’явилась надія на реальну і значну перемогу. До штабу В.Ющенка потяглися колони кандидатів у соратники.
Але!..
Скоро стало ясно, що В.Ющенко не збирається допомагати чотирьом партіям-фундаторам реалізовувати щось середньоарифметичне з їх програм (його й не було). З його обтічно-туманних висловлювань у пресі все ж можна було зрозуміти, що визначати характер програми блоку буде він сам і ніякого вільнодумства не потерпить. Бо виявилося також, що своє місце в цьому об’єднанні він визначає за церковним канонічним правом: не єпископ при громаді, а громада при єпископі. Вияснилось також, що квоти у списку він ділитиме за принципом “лев’ячої пайки”: йому – скільки треба, “альянтам” – скільки залишиться. Але ніхто з фундаторів із блоку не вийшов: не відмовлятися ж через якісь-там ідейно-програмові засади від вимріяного місця в прохідній частині списку – навіть якщо воно чомусь (?) одне-єдине (як у КУНу, тобто у С.Стецько)…
А далі були виступи й інтерв’ю В.Ющенка, які поступово увиразнювали, для чого ж створено цей блок. Найважливішими були три тези: 1) про ніяку опозиційність блоку до нинішньої влади не може бути й мови; 2) блок не збирається боротися з комуністами; 3) друге місце у списку запропоноване профспілковому босу Стояну, бо, як пояснив на телебаченні В.Ющенко, “він соціал-демократ, і в такий спосіб ми хочемо увиразнити соціал-демократичне спрямування нашого блоку”.
Отже, ПРП, НРУ, УНР, КУН та інші, дотепер “праві” об’єднання, дружно стали під прапор соціал-демократії. Зміна віх? Якщо врахувати, що В.Ющенко обіцяв після виборів створити з цієї збираниці велику партію, то маємо нагоду стати свідками появи серйозного конкурента для В.Медведчука. От тільки важко зрозуміти, чому обрали такий громіздкий спосіб. Адже простіше було відразу записатися в СДПУ(о).
Так чи інакше, а на правому фланзі українського політикуму виник вакуум: партії (обидва Рухи, КУН), які традиційно вважалися “правими”, у блоці Ющенка-Стояна стали соціал-демократичними, тобто безумовно “лівими”. Такий дивний і сумний, але закономірний результат політичної школярщини: настанови на особу, а не на ідею. Ну хай уже ПРП й обидва Рухи – ці партії ніколи не відзначалися чіткими національно-світоглядними засадами. Але ж Конгрес українських націоналістів!.. Виходить, що КУН відтепер має боротися не за реалізацію української національної ідеї, не за УССД, а розгортатиме під керівництвом п. Стояна класову боротьбу, готуватиме соціалістичну революцію і боротиметься за торжество соціалізму (хочеться вірити, що хоча б за “соціалізм з людським обличчям”)? От такі метаморфози.
А це вже не криза національно-патріотичного табору – це безпринципне і ганебне переродження, деградація і виродження його проводу. Причина одна: брак націоналізму.
На сумні роздуми наштовхує і список блоку “Наша Україна”. Не буду зупиняти уваги читачів на тому, що тут мирно сусідують, наприклад, “борці за інтереси гноблених” соціал-демократи – з тими, кого прийнято називати олігархами, а ті – з націоналістами… Але цікаво було б послухати, як сам В.Ющенко узгоджує свій “панукраїнізм” і повсюдно декларований український патріотизм, зворушливу любов до, як він каже, “малого українця” із кадровим складом майбутньої фракції. Чомусь вірилось, що улюблених п. Ющенком українців там буде трохи більше, - ідеться все ж таки про український законодавчий орган. Та українців за іконою лідера, зокрема у верхній частині списку, не так вже й багато. Але чого тут дивуватися: і держава наша українська чисто територіально, і політики наші українські переважно тільки номінально, то й Верховна Рада українською буде, як і була, чисто умовно…
Хоча заради справедливості слід визнати, що все логічно: адже для соціал-демократії, якою В.Ющенко хоче рятувати Україну, характерний не національний, а класовий підхід, не націоналізм, а інтернаціоналізм. Звідси й принципова космополітична безпринципність при укладанні списку цього блоку…
Ми пропонували В.Ющенку на цих виборах зробити українську національну ідею – ідею державності української нації - метою, прапором і фактором українського державотворення, випрацювати національно зорієнтовану ідеологію державотворення, тобто конкретизувати мету, концепцію і програму державного будівництва, зрештою, запропонувати виборцям механізм постійного впливу громади на владу. Пропонували й цілий комплекс інших державотворчих ідей. Він виявив велике зацікавлення. Але вибрав не прапор української національної ідеї, а прапор соціал-демократизму. Що кому рідніше?
А звідси – і зміст програми блоку “Наша Україна”: беззмістовна політична лірика на патріотичний мотив плюс пустопорожні обіцянки соціального характеру – ні політичних ідей, ні державотворчих концепцій, ні способів зближення політики влади з українською національною ідеєю та національними інтересами, ні механізмів реалізації своїх прожектів та обіцянок чи залучення народу до процесу державного будівництва…
І ще. Під час “касетного скандалу” деякі політики, що тепер входять у блоки В.Ющенка і Ю.Тимошенко, кричали, що “коло Президента – мафія”, “Кучма – це мафія”. Якщо так, то варто пригадати, а хто ж тоді був банкіром цієї мафії. Як і те, хто був правою рукою П.Лазаренка.
Усвідомлюють прихильники блоку “Наша Україна” – а це якраз найбільш національно свідомі і щиро стурбовані долею України люди, - кого і що їм пропонують, за кого і за що саме вони проголосують? Не сподіваюся, що когось із них сказане вище в чомусь переконає: магія образу харизматичного лідера-патріота заважає. Але впевнений (і час покаже!): прихильники блоку “Наша Україна” проголосують зовсім не за те, на що сподівалися. Бо не для підтримки національної ідеї, народорятівних і націозахисних програм згуртовують їх. Для них, заворожених образом-іконою лідера, визначена інша роль: допомогти своїми голосами провести у Верховну Раду якомога більше тих, кого вони ніколи б не обрали, якби ті балотувалися в окремих округах.
Вище ми говорили про той “політичний магніт з одним ідейним полюсом”, який на цих виборах витворили організатори нашого політичного життя. Але “природа не терпить пустоти”, і вакуум на місці “правого” табору заповнили виконуючі обов’язки “правих”: блок В.Ющенка-Стояна з ідейно-політичною еклектикою та соціал-демократичною домінантою у програмі блоку і Ю.Тимошенко з її не ідейним, а чисто прагматично-кон’юнктурним блоком. Їх стали вважати “правими”, хоч ніякої “правої” ідеї чи ідеології ці блоки не несуть. А відрізняються вони хіба тим, що блок Ющенка-Стояна паразитує передусім на патріотизмі, а блок Ю.Тимошенко – на протестних настроях електорату, передусім національно-патріотичного.
Про блок Ю.Тимошенко варто сказати окремо. Він об’єднує так званий протестний електорат – людей, які головною причиною всіх бід вважають нинішню владу, точніше - керівництво держави, а порятунок – у заміні цих людей “своїми”: без будь-якого натяку в програмі на зміну системи влади. І знову – обіцянки ощасливити народ, але без участі самого народу у функціонуванні держави. Тобто, “опозиційність” блоку Ю.Тимошенко – це опозиція не до системи, а до людей влади. Але персональний склад і цього блоку, як і блоку Ющенка-Стояна, такий, що аж ніяк не віриться ні в державотворчу спроможність, ні навіть у добрі наміри цих лідерів.
У блок Ю.Тимошенко увійшли передусім найбільш затяті “безкучмісти” – недавні учасники блоку “Україна без Кучми”. У минулому році, під час “касетного скандалу”, вони славно попрацювали! А який результат, які “плоди” їх бездумних політичних зусиль?
Це саме вони спровокували і зробили неминучою відставку уряду В.Ющенка, зробивши його – як виявилося, без його відома і згоди – альтернативою Президентові. Це саме завдяки їх безтямним діям і безпринципним блокуванням політично зміцніли сили “червоних”, які були розчавлені в січні 2000 року і втратили свої довголітні панівні позиції у Верховній Раді. Це вони, звівши всю боротьбу до усунення Л.Кучми, укріпили позиції олігархів, їх кланів та об’єднань, давши їм нагоду виступити в ролі захисників Президента і цим різко посилити свій вплив і в його оточенні, і в керівництві державою взагалі. Це якраз через свою безідейну і безпринципну участь у їх амбіційній і чисто кон’юнктурній афері національно-патріотичний табір зазнав цілковитого політичного краху, а його партії вже не змогли стати самостійними суб’єктами нинішніх виборів. Вони відмовились підняти в цій ситуації прапор української національної ідеї, і саме тому народ так і залишився безпорадною жертвою антинародних та антиукраїнських хижаків внутрішніх, а держава – беззахисною здобиччю хижаків зовнішніх… Така, у кількох словах, плата України за політичний ідіотизм та владний апетит лідерів нинішньої “опозиції” – і “протестної”, і “патріотичної”.
То яка насправді мета нинішньої псевдо-“опозиції”: прийти до влади чи змінити суть державного будівництва на користь громади, нації, України?
Ось характерний приклад - із програмним забезпеченням у цьому об’єднанні Пані Тимошенко “давить” на духовність, знаючи, що виборців це не може залишити байдужими. Ніякого механізму прирощення цієї духовності, звичайно, не передбачено. Але розрахунок правильний. Не всі ж помітять наступне. За комуністичного режиму духовність замінювалася комуністичною ідейністю. Ю.Тимошенко пробує замінити ідейність у державотворенні духовністю. Для чого це робилося в СРСР, знаємо. А от для чого це робить Ю.Тимошенко? Адже обидва підходи хибні і шкідливі. Потрібне щось зовсім інше: державна політика в сфері української духовності, яка б випливала із національно зорієнтованої ідеології державотворення. Але Ю.Тимошенко, як і В.Ющенко, - не політики: вона бізнесмен, він фінансист – їм можна…
Повторимось: за обома цими утвореннями – ідейно-програмова порожнеча, сумнівний кадровий склад і малопереконливі обіцянки ощасливити народ: без участі самого народу, без будь-яких системних змін, без механізму впливу громади на владу – лише шляхом зміни кадрового складу влади. Усе це аж надто нагадує політичну гапонівщину.
Проте слід визнати, що з точки зору PR гру вони ведуть безпрограшну, а на випадок перемоги нічим не ризикують. Причин кілька. По-перше, виконувати свої обіцянки ніхто з них не збирається (про це переконливо свідчить відсутність механізму реалізації обіцяного). По-друге, їх обіцянки – зі сфери фантастики, а не політики, оскільки неможливо ощасливити народ без участі самого народу, а якраз запропонувати механізм залучення народу до процесів державотворення вони або не можуть, або ж не хочуть. По-третє, завжди легко “кинути” своїх виборців, зіславшись на вже традиційне у нашій політичній практиці, передусім “верховнорадній”: “Та ми хотіли зробити вам добре, але нам не дали он ті…”
Точно такий же розрахунок (і на патріотизм, і на протест, і на безвідповідальність) - і в так званих “хороших хлопців”, яким не пощастило потрапити в прохідну частину списку в блоках Ю.Тимошенко чи Ющенка-Стояна і які приречені самотужки домагатися любові виборців – у важкій боротьбі з такими ж шукачами політичного щастя. Але тут замало показної щедрості (якщо є достатньо грошей для підкупу виборців), крокодилячих сліз над народними бідами, брутальної лайки на адресу влади, олігархів і конкурентів, принадних обіцянок тощо. На нинішніх виборах особливо обнадійливим є заручитися підтримкою котрогось із цих двох блоків. Доходить до курйозів.
Наприклад, виступають на телебаченні кандидати до Верховної Ради одного з округів (Не називаю округу й обмежуся ініціалами, бо не всіх цих людей знаю, а тому не хочу завдавати їм прикрості, наводячи їх прізвища в малоприємному контексті. – В.І.) Кандидат Б. виступає як речник блоку Ю.Тимошенко і “гасить” компроматом кандидата Д., якого підтримує В.Ющенко, а заодно вовком дивиться на кандидата Г., бо цей теж претендує на підтримку Ю.Тимошенко. Підсумкові заклики звучать так: пан Д. – головний конкурент пана Г. - закликає голосувати за блок В.Ющенка, а панове Б. і Г. – відразу і за блок Ю.Тимошенко, і за блок В.Ющенка. Це при тому, що блок Ю.Тимошенко підтримує насправді пана Г., а не пана Б., а сам В.Ющенко – тільки пана Д. Ви щось зрозуміли? Але все правда – аж до ініціалів.
А причина проста, як дишло: очевидно, усі ці панове добре усвідомлюють, що підтримка того чи іншого блоку – це їх єдиний козир, бо жоден із них не прославився як політик, а їх програми – це звичний набір обіцянок, на які виборець навряд чи “клюне”. Тому така “боротьба” – це цілком нормально на їхньому рівні. Ненормальним є те, що, власне, саме такі люди переважно і рвуться в нас у велику політику. А потім, після перемоги, зводять її до рівня свого політичного зросту…
А хіба нормальним є, коли Ю.Тимошенко, яка демонструє свою ненависть до Л.Кучми, агітує водночас ще й за блок В.Ющенка, який публічно виявляє свої синівські почуття до Президента, і за соціаліста О.Мороза, який давно ворогує з Л.Кучмою і не збирається в майбутньому співпрацювати з блоком його “синка” В.Ющенка, тоді як В.Ющенко не агітує за блоки Ю.Тимошенко та О.Мороза, як і О.Мороз – за блоки Ю.Тимошенко та В.Ющенка. Усе зрозуміло?
За два конкуруючі об’єднання відразу – за “лівий” блок Ющенка-Стояна “Наша Україна” і блок “За єдину Україну” – агітують наші старші побратими із Братства ОУН-УПА. І знову рветься із душі Шевченкове: “О Україно, о доле злая!..” Хто і чим засліпив зіркі колись повстанські і каторжанські очі так, що вони не помітили за синьо-жовтим камуфляжем старої червоної пастки?
Або таке. Балотується до Верховної Ради хороший чоловік, справжній патріот. Команду його складають такі ж хороші хлопці, які свого часу теж були активістами національного відродження. Звичайно, їх завдання – забезпечити якомога ширшу підтримку свого кандидата. Але де межа пошуку і критерії відбору соратників? І тут починається. Збираються похвали на адресу свого кандидата, навіть якщо їх дають люди дуже сумнівної політичної репутації. Залучаються якісь організації, навіть якщо за їх назвою – лише троє-п’ятеро чоловік з таким же реноме. Збираються поряд прапори, які не повинні б сусідувати. І – вимога: ми виступаємо як патріоти, а тому підтримуй нас. А хто не підтримує, той сам не патріот!
Запитуєш: а з чим же ви йдете до виборців? які ідеї несете? які механізми їх втілення пропонуєте? Писав блискучий поет П.Скунць: “Там недовго стати правдою юрби: довести голодним, що вони голодні, донести горбатим, що у них горби, й умлівати з віри, що з тобою згодні”. Чому обмежуєтеся лише цим? Невже не усвідомлюєте, що ви просто паразитуєте на патріотизмі людей? І що принесе їм ваша перемога? Вони ж уже десять років вибирають за цією методою. Може, годі?
А потім: якщо ви патріоти, то чому не підтримуєте пропагованої “Тризубом” української національної ідеї та цілого комплексу ідей, пов’язаних з нею? Хто ж, як не українські політики-патріоти, має нести ідею державності української нації і вести народ на боротьбу за неї? Мовчання… А за ним – ціла прірва, яка часто відділяє почуття від світогляду, український патріотизм від української національної свідомості, патріота від націоналіста. Бо залежність тут - як між рибами й оселедцями: кожен оселедець – риба, але не кожна риба – оселедець. Звичайно, кожен націоналіст – патріот, але, на жаль, далеко не кожен патріот – націоналіст… А тому й боротьба за мандати – це далеко не завжди боротьба за Україну. Когось цікавить тільки перше. Нас – тільки друге. Тому й підтримувати ми будемо не осіб, партії чи блоки – навіть дуже патріотичні, а передусім - націорятівні державотворчі ідеї з арсеналу ідеології українського націоналізму. Ставайте їх носіями, допоможіть нам поширювати їх по цілій Україні – і ми підтримаємо вас, ще й інших закличемо до цього. Не хочете – воля ваша. Нас це не зупинить: ми звикли покладатися на власні сили…
І ще таке. Згадувані вище хлопці – попри все сказане – усе ж справді хороші люди, хоч і слабенькі політики. Але є й інші: такі, що тільки грають роль “хороших хлопців” – патріотів. Розрахунок тут – на поширену серед людей ілюзію, ніби хороша влада – це влада, яка складається з хороших людей. А звідси висновок: досить вибрати до влади хороших людей – і влада буде хорошою. На жаль, це далеко не так. І часто хороші люди, здобувши владу, стають зовсім іншими. Недарма кажуть, що влада псує людину, а абсолютна влада псує людину абсолютно. Сувора дійсність учить: хороша не та влада, яка складається з хороших людей, а та, яка перебуває під постійним контролем і впливом громади. Тому одне з першочергових завдань майбутніх депутатів – витворити механізм такої взаємодії влади і громади. Якщо ж вони не роблять і не збираються робити цього, то нема смислу їх вибирати.
Хтось допомагає виборцям усвідомити все це і керуватися цим у своєму виборі? Де ти, на яких манівцях, у чиїх ти руках, учителько нації - наша рідна “Просвіто”?..
А як вам подобається рекомендація В.Ющенка, яку він дав уже згадуваному панові Д.: “Якщо ви вірите мені, то вірте й П.Д. Це моя людина і я розраховую на неї в парламенті”. Не хочу докоряти відомому політикові за пунктуаційну помилку – пропущену кому: цілком можливо, що пан Ющенко зі справді поважних причин пропустив той урок у школі, на якому вивчалися розділові знаки у складносурядному реченні… Але ж зміст! Таке формулювання було б природним і достатнім, якби В.Ющенко рекомендував пана Д. в якусь шайку, де його самого вже добре знають і мають за свого. Однак ідеться про формування політичної команди, а тому, з поваги до виборців, годилося хоч про людське око згадати про спільність ідей, концепцій, програм… Не згадав. Розраховує, що заворожені його образом виборці “проковтнуть” і таке?
Напевне, ця самовпевненість небезпідставна: так воно, очевидно, і буде. І це дуже сумно, бо за таких підходів до кардинальних проблем національного буття перемога цих політиків на виборах ніколи не стане перемогою їх виборців.
Але ми попереджали, що, вступаючи у світ української політики, треба забути про логіку і здоровий глузд: усе потворно деформує силове поле політичного магніту з одним полюсом…
На щастя, ми – бандерівці. Наші найвищі орієнтири-ідеали – Бог, Україна, Свобода. Наші духовні наставники і провідники – Т.Шевченко, М.Міхновський, Д.Донцов, Є.Коновалець, С.Бандера, Р.Шухевич… Наш незмінний учитель і приклад – одна, єдина, неповторна і незамінна ОУН: та свята у пам’яті нації ОУН, яка в “добу жорстоку, як вовчиця” (О.Ольжич) організувала й очолила героїчну збройну боротьбу українського народу за свою свободу і національну Українську Соборну Самостійну Державу і яка разом із найкращими синами й дочками цього народу спливала кров’ю в цій боротьбі у безмежних степах України, по волинських пущах і на схилах Карпат. І наша віра, ідеологія й історія дають нам можливість бачити світ політики, зокрема виборів, таким, яким він є, а не таким, яким його і себе показують українцям різні політичні кон’юнктурники і пройдисвіти, шахраї і провокатори чи явні та замасковані вороги.
То ж коли нас запитують, як ми ставимось до блоків В.Ющенка і Ю.Тимошенко, відповідаємо: “Ми, націоналісти, ставимось до них так само сьогодні, як ви будете ставитись до них через рік”. А коли запитують, чому не підтримуємо і ці блоки, й інших безідейних “наших хлопців-патріотів”, відповідаємо: “Ми не підтримуємо їх тому, що, на відміну від вас, розуміємо: боротьба за владу і боротьба за Україну – різні речі, як би не намагалися ототожнити їх деякі політики, що спекулюють чи паразитують на патріотичній і народозахисній проблематиці”.
Але продовжимо нашу характеристику суб’єктів державотворення. А заодно і доповнимо наш огляд українського політикуму оцінкою партій влади, яким належить далеко не остання роль у будівництві та функціонуванні держави.
ІІІ. Влада. Партії влади. Відразу уточнимо: у побутовому розумінні влада – це передусім Президент, адміністрація, уся виконавча вертикаль та органи місцевого самоврядування. У політологічному розумінні поняття влади структуроване за функціями: це законодавча, виконавча і судова гілки влади. Але коли люди лають владу, то мають на увазі саме виконавчу владу. Не пам’ятаю випадку, щоб при цьому представники інших гілок влади виступили проти такого хибного і неправомірного звуження поняття “влада”. Та й партіям вигідне таке ототожнення двох понять: влади і виконавчої влади. Адже саме з посадами останньої пов’язані їх солодкі мрії і титанічні політичні зусилля. А те, що при цьому в тіні часто залишаються справжні винуватці народних бід, що так від суспільства скриваються потворні деформації нашого державного механізму, - здається, нікого з численних народолюбців не хвилює.
А дарма: усе це теж має пряме відношення до виборів, їх перебігу і наслідків.
Так, проблематичними є незалежність і політична самостійність судової гілки влади. Видається, що незалежна вона хіба від народу, який вона судить. Судді у нас призначаються: частина – Верховною Радою, частина Президентом. Її матеріальне становище жалюгідне і залежить від волі чиновників. І якщо ця “гілка” ще не всохла остаточно, то, здається, тільки з двох причин: по-перше, у наш цивілізований час якось не випадає не мати судової влади; по-друге, обом іншим “гілкам” іноді потрібні рішення начебто об’єктивні, не заангажовані… Якщо судова влада фінансується за залишковим принципом, то розраховувати на неї як на реального гаранта законності взагалі, виборчого процесу зокрема не доводиться. А тому й на виборах-2002 цю “гілку” влади можна не брати до уваги – ні як суб’єкта виборів, ні як гаранта їх об’єктивності і законності.
Хто з нинішніх кандидатів у народні депутати, яка партія чи блок мають у своїх програмах конкретні пропозиції щодо того, як усунути цю потворну деформацію у комплектуванні, забезпеченні і функціонуванні нашої судової системи? А вони є – у комплексі ідей, запропонованих “Тризубом”. І якщо ми своїми голосами не підтримаємо тих, що з такими ідеями виступають, то законодавцями стануть або політичні невігласи, або ті, кому це байдуже, або ті, кого нинішній стан влаштовує. Кого тоді будемо звинувачувати?
**Законодавча **гілка – це ціла вертикаль рад: від Верховної до сільських. Саме цей основний і визначальний у державотворенні орган влади ми й повинні сформувати на виборах-2002.
Але тут варто поставити кілька запитань.
1. Чи усвідомлюємо, що політика і діяльність виконавчої влади (як і судової) визначається тими законами, які приймає Верховна Рада? А саме так воно є. І навіть тоді, коли функціонери виконавчої влади виходять за межі закону і безкарно діють на власний розсуд, то вина падає передусім на законодавців, які не зуміли або не схотіли створити надійну перешкоду такій практиці.
2. Чи задовольняє нас законотворча діяльність депутатських корпусів трьох попередніх скликань? Кого як. Нас, націоналістів, ні. Ми бачимо, що дотеперішнє українське законотворення має явно неоколоніальний і антинародний, антинаціональний, антиукраїнський характер, бо здійснюється або в інтересах Росії, або Заходу, завжди – на користь якихось кланів, але ніколи – не на добро народові. Звідси й наші “гаразди”…
3. Чому наше законодавство є саме таким? До січня 2000 року ми мали у Верховній Раді більшість прокомуністичну. Такі ж маємо й закони – до Конституції включно. І коли лаємо владу за погані умови життя, то варто уточнити, яку саме владу і які політичні сили маємо на увазі. Після цього на короткий час виникла більшість пропрезидентська. Біда лиш у тому, що таку більшість важко творити, а ще важче – втримати. Та все ж це трохи зрушило справу з місця, були прийняті важливі закони, кодекси, але проблема законодавчого забезпечення якісних змін на краще у житті нації і держави залишається. Причина: у Верховній Раді ще ніколи не було більшості проукраїнської.
4. Чи справді ситуація із нашим законотворенням зміниться на краще від самої зміни дотеперішніх “поганих” депутатів на “хороших” – зразка-2002? Ми вже тричі вибирали нашу Верховну Раду, марно сподіваючись на це. Спробуємо наступити на ці ж граблі вчетверте?
Бо є сотні аргументів, що нинішня влада погана, але немає жодного, який би переконав, що майбутня, основну - законодавчу гілку якої ми з вами маємо сформувати на виборах-2002, буде краща – без ґрунтовних, системних, націозахисних змін у державотворенні на користь народу
А звідси й висновок: вибирати треба тільки тих, хто йде до Верховної Ради під прапором української національної ідеї, хто усвідомлює необхідність узаконення національно зорієнтованої ідеології державотворення, хто виступає за розширення сфери виборності і витворення механізму постійної взаємодії громади і влади, впливу народу на владу. І – тільки тих, що виступають за розмежування в часі виборів до Верховної Ради і виборів до місцевих рад. За нинішньої практики “тотальних” виборів до всіх рад про якісний добір кадрів до органів місцевого самоврядування нічого й говорити (див. детальніше про це у кн.. “Українська ідея…”).
**Виконавча **влада на виборах-2002 виступає єдиним представником влади взагалі, а блок “За єдину Україну!” має не тільки всі переваги об’єднання партій влади, але й змушений нести відповідальність за стан справ у державі. Зрозуміло, що конкуренти повною мірою використовують це.
Як не дивно, але лідери цього блоку не тільки не протестують проти такого підходу, але навіть підігрують йому. Так, у Програмі цього об’єднання читаємо: “Блок “За єдину Україну!”… бере на себе відповідальність перед українським народом за зміст та конкретні наслідки державної політики”. Така позиція – на межі з політичним мазохізмом, погодьтеся, відважна, благородна і мужня.
Але!..
По-перше, зміст (мету, концепції, напрямні) державної політики визначає не виконавча, а законодавча влада. По-друге, наслідки державної політики випливають передусім зі змісту законів, які приймає Верховна Рада, а лише в другу чергу – із якостей і самої політичної практики виконавчої влади. По-третє, якщо за стан справ у державі відповідальність несе тільки виконавча влада, то нащо нам гігантська законодавча гілка влади, утримання якої дуже дорого обходиться суспільству – і в прямому, і в переносному значеннях? По-четверте, якщо погодитись із процитованим, то виходить, що ніяких принципових змін у функціонування найвищого законодавчого органу вносити і не треба. По-п’яте, самі нинішні вибори тоді втрачають усякий сенс.
Тому, при всьому благородстві, така позиція виконавчої влади та її партій - хибна і шкідлива. І, як бачимо, не тільки для учасників блоку. Головна вина за нинішній стан справ у державі падає на наших законодавців усіх трьох скликань. І народ повинен знати, усвідомлювати і враховувати це, щоб своїми вимогами, наказами і голосами на виборах і постійним контролем за діяльністю своїх обранців і тиском на них після виборів усунути чи хоч мінімалізувати цю причину наших бід. Інакше і вибори-2002 стануть виборами без вибору і ще одним втраченим шансом змінити життя народу на краще.
На виконавчу владу зараз сипляться звинувачення зусебіч. Не збираюся бути її адвокатом: просто вважаю, що за критикою однієї гілки влади не повинні приховуватися гріхи іншої.
Ми теж могли б пред’явити владі цілий букет звинувачень. Це – і дев’ятирічне зволікання із нашою реєстрацією, і підозріла “лівоохоронність” наших правоохоронних структур у ставленні до “Тризуба” під час різних акцій проти сил імперкомуністичного реваншу, і численні “розробки”, затримання, арешти, суди над членами нашої Організації тощо. Але ми усвідомлюємо як перехідний характер нинішньої держави, так і світоглядну неоднорідність її кадрового складу, бо постійно стикаємося з такими людьми влади, які сприймають нас як ворогів держави і народу, і з такими, які сприяють нам у нашій націоналістичній діяльності. Тому ставимось до таких явищ по-філософськи.
А щодо виконавчої влади, то варто назвати ті “гріхи”, на які чомусь не звертають уваги ні “опозиціонери”, ні “протестанти”, ні конкуренти на виборах, але які мають важливе політичне значення.
1. Два місяці (у серпні й вересні) минулого року Президент Л.Кучма говорив про українську національну ідею як необхідний фактор нашого державотворення. Дивно, але цього “не помітили” наші “праві” – національно-патріотичні об’єднання. А даремно: це був їх шанс. Якби вони підхопили цю думку Президента, розвинули її, обґрунтували, запропонували концепцію і програму її реалізації, то вперше могли б упевнено йти на вибори під власними прапорами, а не маскуючись під соціал-демократів. Але не про них мова.
Але ж і партії влади – пропрезидентські!- вчинили так само. Цей факт важко пояснити – як з точки зору політики, так і в рамках звичайної службової етики. Адже не просто так глава держави робить таку надзвичайно важливу політичну заяву. Напевне, за нею – і визнання того, що інші способи досягти політичної консолідації суспільства виявилися неефективними; і врахування постійного і вже політично значимого прирощення в суспільстві українського патріотизму, державницької та національної свідомості; і відчуття того, що постійна концентрація владою і політикумом суспільного мислення виключно на соціально-економічній проблематиці – політично недалекоглядна, національно неперспективна і загрозлива для безпеки нації і держави; й усвідомлення того, що пора покінчити з “безідейністю” і “безнаціональністю” влади, яка випливає з її ідеологічної невизначеності…
Правда, зараз, у ході виборчої кампанії, блок “За єдину Україну!” почав розвивати цю думку Президента.Особливо активно це робить лідер блоку В.Литвин, який, зокрема, заявляє: “”…Не може бути національної держави без національної ідеї”. Ми вітаємо це, хоч тут ще багато дискутивного: і щодо змісту поняття “національна ідея”, і щодо концепції її реалізації. Але вже сам факт обнадійливий. От тільки чи встигнуть помітити наші виборці, що у Верховну Раду йде політична сила з якісно новими – національно визначеними - ідеями? Чи зуміє наш виборець переступити через почуття образи на владу (яку саме?) і підтримати своїм голосом нові тенденції в українському державотворенні?
2. Виконавча влада досі не запропонувала цілісної ідеології державотворення. Так, звичайно, це завдання законодавчої влади. Але якщо депутати Верховної Ради або не знають, що це таке, або не можуть, або не хочуть визначити, нарешті, мету, концепцію і програму нашого державного будівництва, то чому б не проявити ініціативу виконавчій владі? Адже вона не може не бачити згубних наслідків відсутності такого “генерального плану” будівництва держави. До речі, першим українським політиком, який поставив перед Верховною Радою і суспільством питання про мету нашого державотворення, був тодішній прем’єр Л.Кучма. Пригадуєте його пам’ятне: “Скажіть, яку державу ми будуємо?” Хто тільки не лаяв його за це!.. Але відповіді від наших законодавців немає й досі.
Зараз чимало кандидатів у народні депутати від блоку “За єдину Україну!” (і, практично, тільки вони) виступають за прийняття Верховною Радою національно зорієнтованої ідеології державотворення. А це дає підстави сподіватися, що вона таки буде вироблена й утверджена. У всякому разі – вперше стане предметом обговорення у вищому законодавчому органі держави, а отже – в суспільстві.
3. Досі і наша влада, у тому числі й виконавча, і політикум розглядали село як якийсь кормоцех країни чи польовий стан, про який згадують тільки під час польових робіт. Між тим українське село – це витворена за цілі тисячоліття унікальна система життєзабезпечення, національного людинотворення і націєзбереження. Відрадно, що вперше на цих виборах блок “За єдину Україну!”, зокрема Аграрна партія, пропонує політичну концепцію всебічного відродження і розвитку українського села вже не тільки як виробничої одиниці, а як живої клітини національного організму. А це означає, що такі кроки влади, як сертифікація землі, паювання, земельний кодекс, рекордний урожай – це не тільки рух від старої, колгоспної системи, а й наближення до якісно нового трактування села.
Ми назвали лише три проблеми – із числа тих, які вважаємо визначальними в українській політиці і за які ніхто до нас не критикував виконавчу владу. Подібних проблем чимало. Але зараз – про інше.
Повторимось: “Тризуб” не йде до влади, не виборює посад і мандатів для свого членства і керівництва. Питання про втілення в життя своїх ідей ми вирішуємо в інший спосіб. Ми пропонуємо свої ідеї, концепції, критичні зауваження владі, політикуму, суспільству.
Так, від жовтня до березня ми провели п’ять всеукраїнських пропагандивних акцій. У своїх агітматеріалах і в усних виступах ми викладали своє бачення стану держави і суспільства, своє бачення причин наших бід, пропонували цілий комплекс ідей, реалізація яких започаткувала б якісні зміни на краще у нашому державотворенні і функціонуванні держави, формулювали ті вимоги і критерії, які б допомогли виборцям належно зорієнтуватися і зробити правильний вибір.
Зі своїми пропозиціями ми йшли до лідерів політичних об’єднань, передусім національно-патріотичних. Ми пропонували їм свої ідеологічно-програмові напрацювання, не вимагаючи за це місця у прохідній частині списку, а ставили тільки одну умову: пропагуйте це самі і допоможіть нам ознайомити з цим якомога більше українців у всіх регіонах України. Усі переговори закінчились безрезультатно. Правда, блок “Народний Рух України” використав наші вимоги до виборчих блоків як ідейні засади свого блоку. На жаль, це був початок без продовження.
Ми сподівалися, що наші ідеї викличуть зацікавлення в тих патріотично налаштованих кандидатів у депутати, які самотужки виборюють собі мандати. Але таких виявилися одиниці.
По-справжньому зацікавився нашими ідеями і пропозиціями тільки блок “За єдину Україну!” Кандидати від цього блоку до рад різних рівнів активно використовують їх у своїй передвиборчій агітації.
Ми не будуємо на цьому грунті ніяких ілюзій, але те, що люди влади визнають конструктивність державотворчих ідей, які випливають з нашої ідеології, для нас є фактом промовистим і суттєвим. Це ще раз підтверджує незаперечну для нас істину: націоналізм – остання надія для народу й останній ідеологічний резерв для влади. Він же – єдина перспектива для українського політикуму, який уже десять років ігнорує постійне прирощення в нашому суспільстві українського патріотизму, державницької та національної свідомості, а національно-визвольну боротьбу тільки імітує. Звідси й катастрофічні “успіхи” національно-патріотичних об’єднань – аж до повного розчинення в чужорідних “персональних” блоках.
Тому на цих виборах ми зробили настанову не на особу, партію чи блок, а на національну ідею і цілий комплекс ідей, пов’язаних із її реалізацією. Ми віримо в ці ідеї і знаємо їх силу. За ці ідеї й будемо голосувати. І чим більше їх носіїв потрапить у Верховну Раду чи в інші ради, тим скоріше вони стануть фактом і фактором українського державотворення.
З ними – переможемо.
Ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти, ми переможемо!
І хай допоможе нам Бог!
Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери
полковник Василь ІВАНИШИН