Українська ідея і перспективи націоналістичного руху

Завершення президентської виборчої кампанії, результати і прогнозовані наслідки виборів-99 просто зобов’язують нас підбити під­сумки своєї доте­перішньої діяльності і визначити напрямні наших зусиль на найближче майбутнє.

Чому саме вибори-99 служать для нас певним рубежем і точкою відліку? Адже, на думку багатьох, нічого особливого не сталося, усе залишилось по-старому: Л.Кучма вдруге здобув посаду Президента, при владі залишилась та ж команда, хто жирував в умовах кризи, той жирує, а хто бідував, той і далі бідує. А Україна як балансувала на грані економічного і політичного банкрутства, так і балансує. Усе, отже, залишилось таким, як і до виборів.

Але це глибоко помилковий висновок, до того ж шкідливий: він пород­жує зневіру й апатію, виправдовує ідеологічну імпотенцію політичних банкру­тів, затуманює перспективи. Насправді зміни відбулися, до того ж значні. Інша справа, чи є серед них корисні, перспективні для громади, для нації, для України.

Назвемо ті з них, які вважаємо найсуттєвішими і які слід враховувати і нам, і цілому націоналістичному рухові у подальшій діяльності.

І. На виборах-99 уперше за три роки існування Держави Україна схід­но­український виборець мав реальний вибір:

голосувати за збереження укра­їнської держави чи за її фактичну ліквідацію. Результат виборів відомі: більшість проголосувала за державну суверенність України. Розвіяно міф про аб­солютний вплив імперкомуністичних ідей і сил на свідомість східних українців. По-друге, уперше електорат сходу України виступав не як єдина сіра маса, що слухняно голосує, як начальники з колишньої партноменклатури на­кажуть, а розділився на два табори, кожен з яких відстоював те, що йому ближче.

Чи можна не помічати, недооцінювати того, чого так прагли всі національно свідомі українці, але чого – через свою роздрібленість! – не спро­мог­лися зробити? Зрештою, наші національно-патріотичні об’єднання не дуже й старалися… Але – сталося. І якщо в 1991 році схід України однозначно висловився за незалежність України, то на виборах-99 більшість східних українців зробила другий суттєвий крок до реалізації української національної ідеї: проголосувала за українську державність.

А це зобов’язує нас, націоналістів, кинути всі сили на те, щоб невдовзі там було зроблено третій, вирішальний крок, тобто, щоб схід України був готовий висловитися за українську національну державу: за Українську Соборну Самостійну Державу.

“Тризубу”, його Центральному Проводу варто негайно вступити в пе­ре­говори з державницькими партіями і громадськими об’єднаннями з пропози­цією забезпечити реальну альтернативу на майбутніх виборах: ми готові підтримати там кожного кандидата в депутати, який виступить з національно-державницькою програмою, незалежно від його партійної приналежності.

ІІ. Ідея державності стала (особливо в другому турі) вирішальним фактором на виборах-99.

На старті виборчої кампанії вона не існувала – її просто не було в програмних заготовках претендентів на булаву. Були натяки на можливий “російський варіант” виборів, але це були тільки такі собі кулуарні розмови. Усі кандидати йшли з двома десятками соціально-економічних проблем, тобто з обіцянками колись видати зарплату, якщо будуть гроші, колись дати пенсії, стипендії тощо. Усі вони обмежувалися саме цим, ніби розмовляли не з народом, а з голодною худобою.

Навіть Президент-кандидат вважав своїм головним противником тільки соціально-економічний стан суспільства. Але – не жахливий духовний стан покаліченої різними окупаціями української нації, не наростаючі процеси денаціоналізації українців, не ганебний для чисельної і корінної нації суспіль­но-політичний статус грабованого, голодного і безправного раба на рідній землі… Чому? Та через те, що жоден його суперник, жодна партія з табору “опозиції” теж не вважали ці проблеми суттєвими, не йшли з ними до виборців, не використовували їх як головний аргумент у боротьбі за президентське крісло. Але припекло – і команда Президента (але – не суперників!) зорієнтувалася, по­чала апелювати до державницької свідомості українців, а Президент якось у розмові про якогось керівника навіть заявив: “Для мене головне, щоб він був українцем”.

Так ідея української державності таки стала фактором на виборах, а в другому турі вже домінувала.

Навіть комуністи – учорашні і нинішні – у ході передвиборної кампанії почали бити себе в груди, що вони “теж державники”. Першим – О.Мороз після того “гарячого” прийому, який він мав на Тернопільщині та в Дніпропетров­ську. Потім нерви здали в О.Ткаченка і він почав нарікати, що його просто не зрозуміли і тому закидали машину яйцями, а насправді він і є найбільший державник, бо це він – Голова Верховної Ради. Третім був П.Симоненко: коли його речники потяглися до нього з областей усі в тухлих яйцях і гнилих помідорах, він почав заявляти, що він теж державник, теж за суверенітет, просто ми, мовляв, трохи по-іншому бачимо союз з російськими братами. Останньою заявила, що вона теж державник, Н.Вітренко. Просто-таки біблейні часи: масовий рух на шляху від імперкомуністичного Савла до національно свідомого Павла!..

А, повторюю, починалося все зовсім не з цього. Але змушені були поступитися антиукраїнськими принципами. Причин було дві. По-перше, комуністи і комуноїди помітили, що ідеї реваншу вже не сприймаються в Україні більшістю населення; по-друге, Л.Кучма на захисті української державності набирає голоси, а в них летять тухлі яйця і гнилі помідори – під улюлюкання і захоплені вигуки трудящих.

“Тризуб” може і повинен підтримати, поширити і поглибити процес прирощення державницької свідомості, особливо на сході України. У нас є достатній ідеологічний та інтелектуальний потенціал, щоб розкрити приваб­ливий зміст поняття “національна держава”, зняти наявні ще побоювання (особливо неукраїнців), показати невідворотність і перспективність націо­нального державного будівництва для всіх громадян України.

То ж не вичікуймо і не тішмо себе ілюзіями, що цю роботу візьметься виконувати хтось інший. Вибори-99 черговий раз довели, що ніякі нинішні центристи, правоцентристи, “теж-державники” і “теж-націоналісти” цим займатися не хочуть і не будуть. У них свої, виключно кон’юнктурні, кар’єристично-амбіційні плани. Носіями української національної ідеї, органі­за­торами боротьби за реалізацію її політичного змісту – утвердження української національної держави – були і залишаються тільки українські націоналісти. Нам і здійснювати це.

ІІІ. Вибори-99 з усією очевидністю показали цілковиту ідеологічну вбогість і неспроможність наших партій, зокрема національно-патріотичних.

Усі вони були агітаторами за “свого” кандидата, але жодна не була пропагандистом власних ідей, програм, жодна не зробила “свого” кандидата реч­ником своїх ідей. І це надзвичайно сумний факт і надзвичайно прикра особливість нинішніх виборів. Партії повністю підпорядкувалися своїм кандидатам. Вони пішли в найми до кандидатів у розрахунку, що потім, колись, після перемоги, то все-таки і їхні ідеї будуть оцінені, будуть реалізовані…

Так не можна політикувати. Так не можна увиразнити себе перед громадою, не можна стати привабливим для неї, не можна повести її за собою. Так не можна зробити чогось доброго для народу. Не обов’язково виграти на виборах, але під час виборчої кампанії можна було провести потужну пропаганду державотворчих, націозахисних і націотворчих ідей і програм, до яких, як виявили вибори-99, давно дозріло українське суспільство.

На превеликий жаль, не було цих ідей, не було таких програм, не було і їх пропаганди. Залишається сподіватись, що після виборів зміни обов’язково настануть – при перегляді партійних програм і плануванні участі в майбутніх виборах.

IV. Жодне з національно-патріотичних середовищ не змогло запропо­нувати власного кандидата на посаду Президента України.

З одного боку, це добре: бодай мала дрібка здорового глузду, проявлена у самооцінці, до того постійно завищуваній. З другого – це надзвичайно сумний і промовистий факт. Власне, це публічне оголошення про своє політичне банкрутство.

За вісім років жодне з національно-патріотичних об’єднань не зуміло сформувати такого лідера, якого можна було б запропонувати громаді як перспективного політичного і державного діяча. Чому?

А дуже просто. Пояснення мало приємне, і звучить воно так: виявляється, що насправді цими середовищами вісім років велася не боротьба, а імітація по­літичної боротьби. А внаслідок імітації з’являється не борець, а імітатор – талановитий чи не дуже. Привабливий для народу лідер, суспільно значима особистість взагалі формуються не на партійних зборах, не в кулуарах чи курильнях, а в завзятій боротьбі за обнадійливу для народу ідею. Оскільки не було такої боротьби, то й не було такого лідера.

Є ще один аспект цієї проблеми. Вісім років тому ми теж мали стільки “своїх” кандидатів у президенти, що стало очевидним: якщо не протиставити Л.Кравчуку єдиного, то справа буде програна ще до виборів. І що? Чи хоч один із “непомильних” демократичних “батьків народу” поступився тоді власними амбіціями заради інтересів громади, заради її єдності?

На виборах-99 ця згубна традиція, започаткована цими маніакально самозакоханими політмудрецями, була свято збережена їхніми духовними спадко­ємцями – сучасними політмудрецями. “Ми підемо до кінця!” – волали вони хором. І прийшли – до кінця довіри з боку виборців. Добре хоч, що не до кінця української державності. Така небезпека була дуже реальною. Але нашим “народолюбцям” завжди було і є байдуже до того, що буде з народом.

V. Жодна з національно-патріотичних партій на цих виборах, як виявилося, не мала ніякого впливу на виборців.

Кажуть, що в перемоги завжди багато батьків. Але навіть перемогу Л.Кучми забезпечили зовсім не партії та інші об’єднання. Та вони й не могли цього зробити. Причин кілька.

Перша. Хто буде вірити партії, яка запевняє, що її кандидат в депутати ощасливить громаду, а потім виявляється, що ощасливленим став тільки сам депутат?

Друга. Як зорієнтуватися, кого справді партія хоче бачити Президентом, якщо її члени агітують за двох (були випадки, що агітували й за трьох) різних кандидатів?

Третя. Люди давно помітили, що жодна з наявних партій не є виразником їхніх інтересів (якими навіть не цікавиться), а кожна тільки нав’язує громаді власні ідеї та своїх людей у ролі керманичів.

Четверта. Усі партії пропагували фактично той самий програмовий набір, але різних кандидатів.

Тому виборці орієнтувалися не на заклинання партій, а намагалися за тою чи іншою особою кандидата вловити певну політичну тенденцію, за яку й проголосували. Здебільшого – за принципом “Аби не було ще гірше”.

Чи зроблять із цього наші партії належні висновки? Чи зуміють повернути собі авторитет і вплив у суспільстві до наступних виборів?

А це необхідно. Без партій, як свідчить досвід історії, можна зруйнувати суспільний лад, навіть державу, але не можна організувати нове, краще політичне життя. Перед нами – подвійне завдання: провести якісні, рево­лю­цій­ні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності. Зробити це цілком реально через українські партії, сконсолі­довані українською національною ідеєю.

VI. Вибори-99 – це продовження політичної школярщини: настанова на особу, а не на ідею.

З цього можна починати, і з цього переважно починається всякий значимий суспільний, зокрема національно-визвольний рух – з орієн­та­ції на того, хто перший почав, запротестував, підняв прапор тощо. Пам’ята­є­те, як це було в кінці 80-х? Ішли за тими, хто перший вставав і казав: “Хлопці, підемо, а зробимо ось так!” Це потім виявлялося, чи були ті перші належно підготовлені до такої діяльності, чи туди вели, чи у всьому мали рацію і т.ін. Це було потім. А тоді йшли за тим, хто перший крикнув, коли всі мовчали.

Об’єднання навколо особи – це природно, але не можна тільки на цьому будувати політичну діяльність. У нас же це політичне штубацтво триває вже багато років. Уже понад десятиліття український політикум тупцює на місці: і в організаційному будівництві, і в справі міжорганізаційної консолідації, і на всіх виборах робить настанову на особу, а не на ідею. Звідси – розколи й отаманщина, дроблення сил і катастрофічне зменшення політичного впливу – і на громаду, і на владу.

Зараз, після виборів, усвідомивши свою політичну неміч, наші політики намагаються якось зміцнитися. Методика до оскоми звична: об’єднуватися. На практиці це означає: розколювати існуючі організації, щоб створити чергову мильну бульку – короткотривалий політичний блок або нову (91-у, 92-у?) партію. І знову – довкола особи, а не ідеї: для втримання на політичній поверхні жменьки шахраюватих лідерчуків, а не для прирощення політичної свідомості суспільства й утвердження національних інтересів. І це природно: без нових ідей не залучиш нових людей. От і доводиться перетрясати кадровий склад існуючих об’єднань. Що це дає? Ще більше роздроблення і, отже, ослаб­лення державницького табору, який через це слабне від виборів до виборі. Бо коли ми з вами були сильніші: у 91-му чи в 99-му?..

Безідейність згубна для політичного об’єднання. Як згубна й ідеологічна еклектика: коли політичні платформи монтуються з ідейного чортополоху, насмиканого з чужого поля.

Єдине, що може по-справжньому зміцнити наші партії, – це перехід на національно-захисні та національно-державотворчі позиції. Тільки в ідеології українського націоналізму вони знайдуть ті народорятівні й продуктивні ідеї, концепції, аргументи, які зацікавлять й активізують нові верстви громадян, збільшать їх членство, зроблять їхню критику влади переконливою і конструктивною, привабливою для виборців і перспективною для України.

Звичайно, “Тризуб” просто зобов’язаний сприяти поширенню та утвердженню наших світоглядних засад в українському політикумі. А для цього слід постійно шукати нові форми, методи, засоби.

VII. Вибори-99 дають підстави говорити про кардинальні зміни у взаєминах влади і партій – не на користь останніх.

Проблема ця багатоаспектна, але зараз ідеться про найбільш тривожне і небезпечне для суспільства: таке порушення балансу сил між владою і партіями, яке зримо наближається до критичної межі. У всякому разі, у президентській виборчій кампанії явно домінувала адміністративна вертикаль, а не партії, штаби кандидатів, а не політичні блоки. Чому? Бо, як каже Святе Письмо, “слів слабких ніхто не слухає”…

Чи вдасться нашим партіям згромадити достатні сили, щоб реалізувати свої сподівання на наступних виборах до рад?

Якщо вони будуть і надалі виступати з тих же ідейно-програмових засад, що й досі, то їх чекає цілковитий крах: депутатський корпус буде сформований адміністрацією, а не ними.

І навпаки. Більше того, тоді виявиться, що й “невирішима” проблема консолідації політичних сил таки вирішима. Так, на виборах-99 “Тризуб” успіш­но демонстрував це, пропонуючи партіям, громадським та релігійним об’єднанням і владі конкретні суспільно значимі націозахисні ідеї і справи. Нас під­тримували, бо знали, що політичний капітал з цього дістанеться не нам: ми не йдемо до влади, а тому ні в кого не відберемо голосів. Ми й надалі будемо діяти так. Така консолідація вигідна всім, вона оздоровлює міжорганізаційні стосунки, піднімає авторитет кожного об’єднання, веде до реального зближення і згуртування політичних сил.

VIII. На виборах-99 була зовсім відсутня проблема стану і розширення де­мократії.

Бо ж не можна вважати боротьбою за демократію скигління чотирнадцяти претендентів на булаву з приводу “інформаційної блокади”: у підпорядкованих їм ЗМІ вони теж демонстрували не турботу про політичну обізнаність виборців, а той “плюралізм”, що від слова “плювати”. То ж громада не дуже й переймалася цим.

Але те, що всі фігуранти виборів, наче змовившись, повністю проігно­ру­вали роль народовладдя в українському державотворенні, – це дуже цікава, промовиста і навіть шокуюча особливість нинішніх виборів.

Зважте: у нас так багато демократичних партій і тьма демократів, але ніхто навіть не заїкнувся про стан і розширення народовладдя. І це при тому, що в Україні вся демократія зводиться до участі повністю відстороненого від щоденної політики і державотворення народу в голосуванні – на виборах депутатів і Президента. Усе! Більше ніяких форм волевиявлення і влади народу, виявляється, і не треба.

В Україні йде постійне згортання демократії, але чомусь наші політики-народолюбці мовчать, як риби.

Ще можна зрозуміти (але не виправдати!) партійців-націоналістів. Для на­ціо­налістів, чия ідеологія творилася в умовах жорстких окупацій і кривавого державного терору, головним було здобути свободу, незалежність і державність української нації. Націоналісти боролися за Українську Державу, а не за якусь конкретну форму влади, а тому в революційно-повстанський і перехідний періоди готові були прийняти навіть авторитаризм чи диктатуру, лиш би вони були спрямовані на реалізацію української національної ідеї – на створення й утвердження УССД. А вже в своїй державі народ сам вибере собі такий устрій, який забезпечить йому найповніший розвиток у всіх сферах національного життя.

Так писали наші попередники, таке ж ставлення до форм влади і в нас: не так суттєво, чи вона буде парламентською, чи президентською, чи президентсько-парламентською і т.ін. Головне – чи буде вона українською за своєю суттю, намірами і діями. А якщо врахувати, що задекларована в Конституції України космополітична, а тому виразно антиукраїнська “демократія” аж ніяк не ощасливила українців, а галас демократів про їх мнимі успіхи й перемоги привів до того, що слово “демократія” стало в народі новою лайкою, то й не дивно, що серед партійців-націоналістів до боротьби за неї ставляться без ентузіазму. Тому, повторимо, можна зрозуміти членство партій, що називають себе націоналістичними, але не можна виправдати подібної настанови з боку їхніх проводів: вона не націоналістична і шкідлива.

Але про це – трохи нижче, а зараз повернемось до позиції наших демократів. На початку 90-х років лідери демократії з числа дисидентів і письменників зуміли переконати народ, що боротися треба не за українську національну державу (“Що про нас подумає Захід?!”), а за демократію. Компратноменклатура спочатку злякалася, почала душити волевиявлення народу гумовими “демократизаторами” міліції та “омону”, але швидко зрозуміла, який могутній (і цивілізований!) засіб маніпуляції народом дарують їм демократи у вигляді космополітичної демократії. І приєдналися. Спільно – пе­ремогли. Досі гордяться “конституційною ніччю”, внаслідок якої з’явилася “демократична” Конституція, що закріпила за українцями статус населення неоколонії, а не господарів своєї країни.

Але так чи інакше, демократи виникли в боротьбі за демократію. Чому ж вони так спокійно дивляться на те, що робиться в нас із їхнім дітищем? Ми повним ходом ідемо до бюрократичного авторитаризму, коли джерелом і носієм влади стає не народ, а чиновник, а “братія мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята”!..

Почалося це згортання демократії з дуже простого ходу. Л.Кравчук переконав Верховну Раду, що необхідно ввести інститут намісників Президента. Інакше, мовляв, нам загрожує сепаратизм у східних областях і в Криму. Про інші, небюрократичні способи подолання цього явища навіть не йшлося. Демократи погодились, хоч це було явне і дуже значне згортання демократії: люди вибирали собі одних, а керувати будуть інші, призначені “зверху”. Більше того, вони кинулись, як публічно визнав перед своєю загибеллю В.Чорновіл, “вижебрувати губернії, посади, мандати”. Усе: з тих пір почалася боротьба демократів за теплі місця, а не за демократію. Методику випрацювали просту, як дишло: народ залякувати комуністами, а владу – націоналістами. До речі, найбільш явно й ефективно вона була застосована на виборах-98.

Отже, ситуація з демократією після виборів-99 така. Ні законодавча, ні виконавча вертикалі не зацікавлені в демократії, бо не хочуть ні ділитися владою з народом, ні узалежнювати себе від волі народу. Демоліберали профітькали свій вплив на громаду і тепер більше надіються на подачки влади, ніж на підтримку народом їхньої космополітичної “демократії”, вигідної всім, крім самого народу. Проводи “теж-націоналістичних” об’єднань за демократію не борються, бо це не їхня мета, а зі своєю метою (УССД) не дуже носяться, бо “нас не підтримає Схід”.

“Тризуб” – організація націоналістична, а тому наше ставлення до демократії (як і до всіх інших явищ суспільно-політичного життя) випливає з життєвих потреб нації, з української національної ідеї, з ідеології українського націоналізму, з революційної практики ОУН, з аналізу внутріполітичних і геополітичних реалій, у яких перебуває Україна.

Ми чітко розрізняємо два поняття: нинішня космополітична демократія і реальне українське національне народоправство (народовладдя).

Перше – це фіговий листок, який надійно прикриває антинародну, антиукраїнську суть законодавства і, отже, політики нинішньої держави, як щит на фасаді одного з урядових будинків прикриває національним гербом (тризубом) герб більшовицької імперії. Таку ж декоративну-“фігову” роль відведено й нашому національному прапору. Але хіба це означає, що наші тризуб і стяг погані і від них треба відмовитись? Хіба це означає, що Україні не треба національного (а не неоколоніального) парламенту? Хіба це означає, що українці повинні відмовитись від свого святого права на вільне волевиявлення і національне державотворення?

Про друге – національне народоправство (народовладдя) Степан Бандера висловився чітко й однозначно. Так, ще в 1950 році на запитання “До якого державного ладу змагає ОУН?” він заявив: “До народоправства і соціальної справедливості… В українській державі український народ свобідною волею має вирішувати сам про її державний і суспільний устрій. Українська держава запевнить свобідний розвиток усіх ділянок життя – релігії культури, господарства, забезпечить всебічну особисту свободу і справедливість усім громадянам України, свободу індивідуальної і збірної діяльності громадян на суспільно-політичній, господарській, культурній та інших ділянках”.

Що “запевнила” українцям у їх власній країні нинішня держава, бачимо на власні очі, відчуваємо на кожному кроці. І не запевнить ніякого добра, допоки сваволі знахабнілих чиновників і ворожих Україні зовнішніх сил не буде протиставлено монолітну, а тому незламну волю нації, а куцій космополітичній “демократії” – українське національне народоправство.

З появою незалежної української держави ОУН проголосила перехід на мирні форми революційної боротьби за УССД. А це означає, що зростає необхідність у всіх сферах суспільного життя протиставляти неукраїнським і антиукраїнським силам організовану волю об’єднаних українською національною ідеєю громадян. У нас нема зараз іншого способу захисту й утвердження національних інтересів у загальнодержавних масштабах, як через національне волевиявлення, через демократичні інституції та владні структури. То ж нашою метою була і є державність української нації – УССД, а одним із ключових завдань на шляху до неї – боротьба за реальне національне народоправство.

Є багато таких, що зі шкури пнуться, аби показати націоналістів противниками демократії. Не вийде! Ми боремося не з демократією, а якраз із тими “захисниками” демократії, які або самі нищать останні демократичні завоювання народу, або бездіяльно спостерігають за процесом перетворення українців із вільних громадян у безправних рабів.

Ми категоричні противники тої космополітичної “демократії” амери­канського зразка, яка повністю ігнорує інтереси української нації і в кінцевому рахунку має привести українців не до власної державності, а до резервації – як американських індійців чи австралійських аборигенів. Викривати таку “демократію”, боротися з нею, організовувати всенародний спротив їй – наше завдання.

Ми категоричні противники нинішньої тенденції до згортання права українського народу на власне волевиявлення, на його участь у процесах формування, функціонування і контролювання влади. А всі обіцянки дати народу добробут і щастя, але без гарантій Свободи народу – це брутальне політичне шахрайство. Боротися з ним – наше завдання.

Ми категоричні противники наївної і безоглядної віри в непідконтроль­них народові “доброго царя”, “доброго прем’єра”. “доброго депутата”, “доброго чиновника”. Тому ніколи не творимо собі політичних кумирів, які мали б “ощасливити” народ без самого народу, а виступаємо за право народу реально вибирати і контролювати всіх людей влади – за національне народовладдя. До цього закликаємо й інших.

Оскільки ні законодавча і виконавча влада, ні демократи, ні “теж-націоналісти” нічого не пропонують для захисту, розширення і трансформації нинішньої “демократії” в національне народоправство, доводиться ініціювати заходи в цьому напрямі нам. Ось, для прикладу, кілька пропозицій, які б суттєво збагатили програми і влади, й “опозиції” і реалізація яких відчутно демократизувала б наше суспільне життя.

1. Навіть гордість влади і наших демократів – Конституція України передбачає розподіл влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Де ж наш незалежний від двох інших гілок влади суд? І як він може бути в принципі незалежний від них, коли тільки від них залежить призначення суддів та убоге матеріально-фінансове забезпечення судових інстанцій? І депутати Верховної Ради, і Президент є взаємно незалежними, оскільки “єдиним джерелом влади в Україні є народ” (стаття 5), який їх обрав. Тобто, ці дві гілки влади є незалежними одна від одної, але узалежнені від волі народу, який наділяє їх владою. А от судді – призначаються: уперше Президентом, вдруге – Верховною Радою. Догадуєтесь, від кого вони незалежні? Правильно, від народу.

Тому не треба фарисейського базікання про диктатуру закону: за нинішнього становища судів і суддів її не було, нема і не буде. Змінити ситуацію в інтересах народу можна тільки через вибори суддів усіх рівнів. І вибирати їх має народ – у чітко визначених і постійних округах, на окремих виборах. Диктатуру закону можуть здійснювати тільки уповноважені для цього народом судді і суди, не узалежнені від двох інших гілок влади.

2. Тільки в “демократичній” Україні може продовжуватися така практика, коли областями і районами керують не обрані народом люди, а призначені “зверху” і відповідальні тільки перед цим “верхом” чиновники. Залякування сепаратизмом східних областей більше не спрацьовує: вибори-99 показали, що ці страхи перебільшені, що там більшість людей за українську державність, отже, ніякий сепаратизм нам не загрожує. А якщо ці показники неправдиві і потрібно зберегти практику призначення головних керівників областей, то, значить, вибори там сфальшовані. Хочеться вірити, що це не так. До речі, у Росії губернаторів теж спочатку призначали, а тепер вибирають. Між тим проблема сепаратизму була і є в Росії набагато гострішою, ніж у нас.

Крім того, реальністю стає референдум, внаслідок якого має з’явитися дво­палатний парламент. Його другу, “верхню” частину мають скласти саме регіональні керівники. Тобто нинішні призначені Президентом чиновники, а не об­ранці народу? І це демократія? Але щось не видно “посполитого рушення” демократів у народ з метою домогтися права самим обирати собі цих керівників. А треба.

3. Вибори керівників і працівників тих структур, які в щоденній діяльності уособлюють закон. Наприклад, чому ми не практикуємо вибори на такі посади, як начальники міліції? Ми не можемо усіх міліціонерів ні змі­нити, ні замінити. Та й безглуздо міняти кадри, не змінивши системи, в якій вони діють. Усі дотеперішні “реорганізації” органів правопорядку особливого ефекту не дали. Спробуймо піти іншим шляхом – не бюрократичним, а демократичним. Хай народ вибере собі з кількох людей, які можуть бути начальниками міліції (районної, міської, обласної) того, кого вважає найкращим. Достроково позбутися своєї посади такий керівник може тільки тоді, коли не справляється зі своїми обов’язками або коли порушить закон. Тоді він буде узалежнений тільки від закону і від виборців, а не так, як зараз – тільки від “верху”.

Однак це лише половина справи, бо сам він не багато зможе. Йому треба допомогти затиснути в кліщі законності і відповідальності решту міліцейського складу. А для цього треба обов’язково вибирати нинішніх дільничих мілі­ціонерів, яких теж уже начальник не звільнить, допоки котрийсь із них не порушить закон. Чому наші демократи цього не пропонують? Адже “найгірше”, що тут може статися, це переорієнтація міліції – із дотеперішнього захисту інтересів влади на захист інтересів громади, народу, із служби людям влади на службу закону.

4. Повернення автономії вузам. Наявна зараз відсутність академічної свободи вищих навчальних закладів уже має страшні наслідки для суспільства, але попереду – ще гірші: корупція, моральний розклад академічної молоді, зниження інтелектуального потенціалу, педагогічний брак, торжество й утвердження посередності, девальвація дипломів, виродження інтелектуального проводу суспільства – інтелігенції, науково-технічна відсталість країни, прогресуюча економічна залежність держави, беззахисність народу перед культурологічним імперіалізмом тощо.

Від часу виникнення вищої школи і аж до Горбачова включно вузи користувалися академічною свободою. Навіть у сталінські часи, коли творилися всі можливі страхіття, влада не пішла на формальне знищення автономії вузів: діяла конкурсна система добору кадрів, виборність усіх посад, вибори членів Вченої ради і ректора тощо. Інша річ, що всесильна компартія повністю контролювала механізм вузівської демократії і використовувала його у своїх інтересах. Але він був. У незалежній Україні з цим покінчено: ректор призначається, добір кадрів – на контрактній основі, професорсько-викладацький склад – це збираниця повністю залежних від начальства службовців (але без вигідного у всіх відношеннях означення “державний” – навіть у державних вузах). Додайте до цього жебрацьке фінансування всієї си­теми народної освіти, масове безробіття, й увиразниться суть процесу: за всяку ціну знищити інтелектуальний потенціал України, бо це вигідно і Сходу, і Заходу, і “рідному” злодію-чиновнику.

І все це діється в час, коли у світі давно, ще після другої світової війни зрозуміли: світова економіка вступила в епоху, коли вартість товару визначається уже не за кількістю витраченої на нього сировини і праці, а за новизною ідеї, закладеної в ньому. Першими це усвідомили і зробили практичні висновки японці. Національний інтелект – їхній практично єдиний невичерпний ресурс, постійним прирощенням якого займається їхня система народної освіти, вища школа, академічні та науково-дослідні заклади. Подібним шляхом ідуть інші розвинуті країни. А українська влада завзято руйнує навіть те, що ще маємо: як не фінансовими, то бюрократичними методами.

Де ж наша “непримиренна опозиція”? Де наші “народолюбні” партії? Де наші “демократи в законі”? Чи хтось із них почне реальну боротьбу під гаслом: “Від бюрократизації – до демократизації вузів!”? Не знаю. Але впевнений: партія, яка відважиться на це, одержить безумовну підтримку найбільш інтелектуальної частини суспільства і зробить корисну для України справу.

5. Розділення виборів до Верховної Ради і виборів до місцевих рад. Бо якщо знову будемо обирати разом депутатів до всіх рад, то про ніяке місцеве са­моврядування, про реальне представництво громади і про її вплив на функціонування влади нічого й говорити. Знову буде політична “каша”, істерія “борців” за мандат депутатів Верховної Ради, холуйський скавуляж партій на підтримку “свого” обіцяльника, вибори депутатів місцевих рад відійдуть на останній план. У результаті – знову випадкові люди, неміч цих рад, а виборцеві знову нема до кого звернутися: “верховний” депутат далеко, а місцеві нічого не можуть…

Розділення цих виборів було б корисне і для партій, особливо тих, що не мають надій провести свого депутата до Верховної Ради. Боротьба на місцях, закорінення в життя громад, конкретна політична робота в селах, містах, райо­нах, областях, збільшення членства і прирощення авторитету – усе це зміцнило б їх, підвищило б їхні шанси і можливості на наступних виборах, збільшило б їхню вагу (і вигоду!) при різних блокуваннях з іншими об’єднаннями.

Але це – зі сфери майбутнього. А сучасна практика “тотальних” виборів до всіх рад однозначно шкідлива. Її обов’язково треба змінити – шляхом розділення виборів до Верховної Ради і виборів до місцевих рад.

Ми назвали лише кілька пропозицій, реалізація яких сприяла б розширенню участі народу у здійсненні влади в державі. Було б добре, якби наші партії суттєво доповнили цей перелік. Але було б ще краще, якби хоч одна з них взялася реалізовувати ці пропозиції. Дочекаємось?

Але продовжимо перелік того, що виявили вибори-99 і що слід враховувати вже зараз.

IX. Тривожно нікчемною була роль (і вплив!) депутатів Верховної Ради на президентських виборах.

Виявилося, що фактично вони не мають жодного впливу на своїх виборців, часто – навіть на свої партії. Як, зрештою, і навпаки. Бо яка партія зараз контролює діяльність своїх депутатів? Хто з депутатів став фактором організації своїх виборців на боротьбу за їхні інтереси, за зближення політики влади з національною ідеєю та національними інтересами? Хто може назвати хоч один округ, де таке чудо відбулося?

Немає таких чудес. Є інше: життя і виборців, і партій, і депутатів у якихось абсолютно різних паралельних світах, котрі ніяк не пересікаються і ніяк не взаємодіють, – на радість нахабному і злодійкуватому чиновникові. У них різні способи існування, різні проблеми, різні інтереси. Налагодити і гармонізувати їхні взаємини нікому, ідеї, яка б їх об’єднувала і реалізація якої була б корисною для кожної з цих груп, вони не мають. От і “борються” – хто за пенсії чи зарплати, хто за землю чи завод, хто за посади чи мандати, хто за пільги чи привілеї, хто за соціалістичну демократію чи демократичний соціалізм… Результати відомі.

Така реальність. Є ще одна. Вибори-99 до краю увиразнили суть нинішнього законотворення. Воно має явно неоколоніальний і антинародний, антинаціональний, антиукраїнський характер, бо здійснюється або в інтересах Росії, або Заходу, завжди – на користь якихось кланів, але ніколи – не на добро народові. А це, у свою чергу, зумовлює політику виконавчої влади, яка діє в силовому полі цього законодавства. У програші залишається народ, бо всі реформи, закони і постанови тільки погіршують його становище. І кінця-краю цьому не видно. Який же за цих умов може бути авторитет і вплив таких “захисників” народу, як наші депутати-законотворці?

А ще – наших “народних улюбленців” з Верховної Ради (усіх скликань!) так захопила боротьба за власні привілеї, що вони не помітили найсуттєвішого: у них, відповідно до Конституції, є чимало обов’язків, вони своїми рішеннями наділили себе всіма мислимими привілеями, але в них поза сесійним залом немає жодних конституційних прав! Це неймовірно, але факт. Хто не вірить, хай уважно прочитає розділ IV Конституції України.

Бо ж не є насправді правом депутатська недоторканність, яка фактично виводить людину поза правове поле взагалі, – це привілей, про який мріють усі злочинці світу, починаючи з Каїна, але який мають у такому абсолютному ви­мірі тільки наші депутати. Сумнівним є і право звертатися з депутатським запитом у різні інстанції (стаття 86 – єдина, до речі, із словосполученням “народний депутат України має право”). По-перше, здебільшого на нього можна одержати хіба формальну відписку. По-друге, навіть це куце “право” об­межене волею більшості Верховної Ради – цього реліктового бастіону радянської влади, що за своєю суттю і функціонуванням скоріше нагадує правління політичного “колгоспу”, ніж демократичний парламент, і вже зовсім не має нічого спільного із найвищим органом державного народовладдя.

Зараз “верховні” депутати опинилися в ситуації вовка з байки, який не має де шукати захисту, бо всім насолив. На них “наїжджає” Президент, їх штурхає виконавча влада, кусають партії… Природним було б апелювати до своїх виборців, кликати їх на підмогу. Та ба!.. І Верховна Рада в цілому, і депутати зокрема добре знають, якою буде реакція “ощасливлених” ними виборців…

Але, як справедливо повчає прислів’я, говоримо про вовка, скажімо і за вовка. Чисто по-людськи депутатів можна зрозуміти і навіть пожаліти.

Занедбали обов’язки перед народом? Але ж депутати – передусім люди, а більшість людей так легко забуває про свої обов’язки, якщо нікому контролювати їхнє виконання…

Привілеї? Але ж усе – на законних підставах! А ви б не хотіли? Зрештою, хоч чиясь праця в цій державі має винагороджуватись належним чином…

Недоторканність? Так самі ж нарікаємо на наші закони, на правову систему. Але ми змушені жити в цьому правовому полі, а в депутатів був вибір: жити як усі чи відгородити себе від дії Закону. От вони й вибрали. Хто ж собі ворог?..

Права? А нащо вони? Щоб потім виборці вимагали від свого депутата конкретних дій (і результатів!) на захист їхніх інтересів від того чи іншого чиновника? Зараз можна заховатися за “колективне рішення”, звалити вину на виконавчу владу. А якщо народний обранець матиме ще й право діяти від імені і в ім’я народу? Так можна мати чимало клопоту і нажити масу ворогів. А яка від цього йому вигода? Тому чим менше в окремого депутата прав, тим краще для нього. А ви кажете!..

Даруйте дещо неповажний тон, як пише поет Петро Скунць, але є речі, про які важко говорити серйозно. Коли ж мова про Верховну Раду, то тут уже давно, кажучи словами геніальної Ліни Костенко, “Душа пройшла всі стадії печалі. Тепер уже – сміятися пора”. Бо від спостережень за діяльністю цього органу справді стає смішно. Але – не весело: народ вибирає цей “парламент”, але на­справді його не має…

Нинішній контрнаступ Президента на Верховну Раду – справедливий і виправданий: ніяких партизанських загонів на захист цього релікта радянської влади і самих “недоторканних” не передбачається. Ще не відбувся референдум, ще далеко до розпуску Верховної Ради, а вже все частіше чується серед людей: “Так їм, гадам сорокатим, і треба. Щоб знали!..” Отже, момент атаки вибрано правильно, настрої виборців враховано, “час розплати настав”.

Але гарантована перемога – це ще не гарантоване добро: є перемоги, яких не варто одержувати. І чи стане перемога Президента перемогою народу?

Зрозуміло, чого домагається Президент. Йому потрібна організована й дисциплінована депутатська більшість, яка б підтримувала президентський курс і сприяла б реалізації урядових програм.

А народові? Хіба йому не потрібні залежні від своїх виборців депутати і парламент, який діяв би виключно в інтересах народу і здійснював би ефективний контроль за діяльністю виконавчої влади в цілому, кожного урядовця зокрема?

Зараз Україна переживає парламентську кризу, яку спричинили самі де­путати. Президент вдається до рішучих заходів, щоб подолати її. Це нормально, і так повинно бути.

Але знову виникає низка запитань.

Нинішня боротьба Президента з Верховною Радою веде до розширення чи до згортання демократії? Ця боротьба з депутатською сваволею має за мету тільки посилення влади Президента чи й утвердження права народу мати власний законодавчий і контролюючий виконавчу владу орган? Пропоновані Президентом заходи посилять вплив виборців на Верховну Раду чи вплив виконавчої влади на неї? І, нарешті, основне: чи перемога Президента у цій боротьбі стане хоч малим кроком народу до власної держави, до зближення політики влади з українською національною ідеєю?

Ми – націоналісти. І головним для нас було, є і буде саме питання державності української нації, а не форма чи перерозподіл влади. Тому всяка політична діяльність і боротьба, усі політичні проекти і перемоги оцінюються нами за оцим визначальним критерієм: ведуть вони до української державності, до утвердження українського народу господарем своєї долі на своїй рідній землі чи лише видозмінюють наше безправ’я.

“Тризуб” має власну концепцію формування і суспільно-політичного функціонування депутатського корпусу всіх рівнів. Ми не видумували її, а зчитували з реалій і потреб українського життя. В її основі – низка принципових для нас положень. Ось лише деякі – з тих, що стосуються передусім вищого законодавчого органу.

1. Концепція депутатської діяльності має бути суттєвою частиною відомої народу і схваленої ним ідеології державного будівництва.

Від ідеології національного державотворення наші депутати всіх скликань і виконавча влада сахаються, як чорт від святої водиці.

Яка ж ідея сучасного державного будівництва в Україні? Хто, де, коли (Верховна Рада? Президент? Уряд?) оприлюднив хоч якусь ідеологію нинішнього державотворення? Вибори-99 показали, що наші державотворці або не знають, що це таке, або старанно скривають це від народу. Чому?

А тому, що треба приховати, що Держава Україна – це витвір не українського народу, а колишньої компартноменклатури (Згадайте, як це було і хто мав гарантовану більшість у Верховній Раді – аж до січня 2000 року). Треба приховати, що весь державний механізм, кожна структура і посада використовуються в інтересах усіх, крім українського народу. Треба приховати неоколоніальний характер і держави, і державотворення. Нинішня Конституція не передбачає за українцями права бути творцем і господарем своєї держави – вона закріпила за українським народом статус населення неоколонії.

Саме тому наші депутати мають чимало повноважень парламентського характеру, але (і це дуже промовисто!) не мають жодного конституційного обов’язку перед своїми виборцями, перед громадою, яка їх вибирала і чиїм єдиним повноважним представником в усіх органах влади мав би бути кожен депутат.

Владі вигідна ситуація невизначеності – коли ніхто не знає, яку ж насправді державу ми будуємо, як ті чи інші її рішення і дії співвідносяться з метою. Бо як нема мети – нема й критеріїв діяльності. А відсутність всеохопної ідеології державного будівництва легко маскувати все новими продиктованими зовні соціально-економічними програмами, від реалізації яких народу стає все гірше – у всіх сферах життя. Чого аж ніяк не скажеш про людей влади і дотичних до них. І ніхто не втручається, не заважає.

2. Представницька роль народного депутата має бути зафіксована й окреслена в Основному Законі держави.

Тобто, у Конституції має бути перелік законодавчо-парламентських пов­новажень окремого депутата, перелік його конституційних обов’язків перед громадою, яка його вибрала, перелік його прав щодо інших гілок влади та окремих посадових осіб.

Нічого подібного в нинішній Конституції нема: у ній депутат взагалі не мислиться як повноважний представник народу, який через депутата бере участь у творенні законів, у формуванні інших гілок влади. Наприклад, чи може зараз депутат накласти вето на призначення скомпрометованої людини на якусь державну посаду – хоча б у своєму окрузі? Не може. Бо це порушило б основу основ нашої держави: рішення чиновника важливіші за народне волевиявлення, домінувати має чиновник, а не народний обранець.

3. Контрольними функціями у Конституції – законі прямої дії має бути на­ділена не тільки Верховна Рада, але й окремий депутат як представник конституційно повноважної частини народу (1/450 від усіх виборців!).

Зараз виконавча влада сама себе формує і сама ж себе контролює. Тому кожен службовець залежний виключно від “верху”, але аж ніяк не від “низу”, від громади. Скаржитись нікому, шукати правди ніде: скрізь – кругова оборона чиновництва.

А тепер уявіть собі, що народний депутат мав би право призупиняти на певний термін виконання антизаконних рішень і навіть посадових обов’язків того чи іншого чиновника – до вирішення справи компетентною комісією. Уявіть собі, що аналогічні права мали б у своїх округах депутати обласних рад (яких, до речі – чи не з метою відриву від виборців? – обирають зараз не в спеціальних округах!). Уявіть собі, що депутати мали б право за певних обставин опечатувати сейфи і кабінети окремих урядовців… Правда, жах? Особливо для чиновників, схильних до хамства, зловживань, злодійства, хабарництва тощо.

Ось тоді можна б говорити про ефективний контроль громади над владою, про ефективність діяльності депутата, зрештою, про відповідальність виборців за власний вибір.

4. Механізм відкликання депутата має бути реальним і зафіксованим як конституційна норма – ясна і відома всім.

Допоки його нема (а зараз його таки нема), громада не владна над своїм обранцем – як і партії, які його рекомендували і підтримували. Ось чого треба домагатися як законного права народу. А нам замість цього пропонують позбавити депутатів недоторканності. Це звичайна бюрократична хитрість, якщо не політичне шахрайство. Адже сама відміна депутатської недоторканності негайно узалежнює депутата від виконавчої влади, але аж ніяк – не від його виборців.

5. Вибори депутатів мають бути прямі, безпосередні, а не опосередковані.

Життя показує, що в наших умовах нинішня практика “змішаних” виборів шкідлива і згубна для суспільства і держави. Кого репрезентують у Верховній Раді і як відповідальні перед конкретним виборцем і громадою депутати, що здобули мандати через партійні списки? Українська демократія вже “виборола” собі і народові цілком незалежну від цього народу виконавчу владу, такий же “незалежний” від волі народу суд (про “незалежність” преси як “четвертої влади” нічого й згадувати), а тепер ще й домоглася абсолютної незалежності від суспільства половини депутатського корпусу у Верховній Раді. Ну й демократи! Їм би Ленін, Сталін і Гітлер позаздрили. Цікаво, що при цьому і вони самі, і їхні покровителі з шахрайсько-фарисейського політичного Заходу аж хрипнуть, застерігаючи всіх від антидемократизму націоналістів…

Наша позиція однозначна: депутата мають обирати самі виборці, саме їх волю він зобов’язаний виконувати, саме перед ними він має бути відповідальним за свою законодавчу, представницьку і контролюючу діяльність. Бо не партії, а народ є “єдиним джерелом влади”.

6. Україні потрібен національний парламент, а не Верховна Рада – ця арена злодіянь антиукраїнських п’ятих колон Москви і Заходу.

Частину перших легко розпізнати за демонстративною зневагою до української мови. З іншими складніше. Але Христос залишив нам непомильну методику розпізнавання різних “вовків в овечих шкурах”: “По плодах їхніх упізнаєте їх”. А ці “плоди” такі, що в критичну для себе мить під час кризи у Верховній Раді наші “улюбленці народу” притьмом кинулись за підтримкою хто до Європи, хто до Москви, але – не до своїх виборців. Знає кішка, чиє сало з’їла?..

Національний парламент – це найвищий законодавчий орган дер­жави, який є носієм національної ідеї свого народу і послідовним захисником його національних інтересів. Так є у цілому цивілізованому сві­ті, чудові зразки саме такого вирішення проблеми парламенту демонструють наші недавні “співкамерники” по тюрмі народів прибалтійські держави, а також наші найближчі сусіди – поляки. А от українцям навіть мріяти про власний націо­нальний парламент не можна, бо це – фашизм!..

Саме тому Україна і Білорусь – останні в Європі держави, де влада (законодавча, виконавча, судова) ставиться до всього українського, націо­нального як до ворожого. І навпаки: усе антиукраїнське влада леліє, як рідне.

Прикладів – безліч. А щоб не йти за ними далеко, то порівняйте хоча б ставлення влади до нашої Організації і до різних імперкомуністичних об’єд­нань. Пригадайте всі “профілактики”, затримання, арешти, катування, обшуки, слідства, грандіозні судилища над членами “Тризуба”. А хтось може назвати щось подібне в діях влади щодо тих, які закликають до ліквідації незалежності України, її державності, до перетворення її в колонію Москви? Звичайно, ні. Чому? Бо ми для влади чужі, а вони – свої, рідні. Ми націоналісти, а тому – “фашисти” і вороги, а вони – просто опозиція…

Так було. Так є. І допоки так буде, марно надіятись, що нинішня Вер­ховна Рада, де, як зараз пояснюють самі депутати, характер законотворення насправді визначають голова цього “політколгоспу” та його заступники і “бригадири” – голови комісій, раптом з антинародної “жаби” перетвориться в націозахисну “царівну”. Не допоможе і нова більшість, сформована не на основі ідеї, а на принципі “ПРОТИ” (проти конкурентів – комуністів і комуноїдів). Чуда не буде. Бо більшість на підтримку курсу Президента і більшість для реалізації української національної ідеї – поки що речі абсолютно різні.

Але ситуація в державі таки зміниться на користь народу: коли в суспільстві визріє, сформується й активно включиться в політику та більшість, для якої нестерпними стануть національне безправ’я, щоденні приниження національної честі та гідності, брутальне нищення національної культури і нахабне нав’язування чужого, безпардонний грабіж і наростаючі злидні, сваво­ля хапуг-чиновників і безкарність мафії. Тоді народ, об’єднаний українською національною ідеєю, не чекаючи ласки “зверху”, сам змінить своє становище на краще і відкриє перед собою нові, привабливі перспективи. Як показали вибори-99, ця національна “критична маса” таки наростає. Прискорювати цей процес – обов’язок кожного українця, завдання кожного націоналіста.

7. Політики, які виступають за знищення держави, – це не опозиція, а вороги.

Криза у Верховній Раді знову загострила проблему опозиції. Нинішня більшість, що протиставилась “червоним” – це тимчасове утворення з ідейно чужорідних елементів. Само воно довго існувати не може. Бо не можна створити магніт з одним полюсом: як не діли його, двополюсності не уникнути. Нинішня Верховна Рада – це все-таки інституція парламентського типу, а ніякий парламент без опозиції немислимий. Хіба що утворимо структуру, аналогічну до комуністичних рад чи лукашенківського “парламенту”. Але це – структурні елементи тоталітарних систем, які до парламенту, до народовладдя взагалі не мають ніякого відношення.

Щоб зберегти нинішню парламентську більшість, її творці зараз роблять спроби закріпити статус опозиції за меншістю – комуністами і комуноїдами. На виборах-99 ці “кандидати в опозиціонери” виступали явно як п’ята колона Російської імперії. Під час кризи кинулися за підтримкою до Москви. Але і депутати-“більшовики”, й адміністрація воліють цього не помічати і вперто називають цю імперкомуністичну, відверто антиукраїнську і явно антидержав­ну зграю “лівою опозицією”. Чому?

Одне з двох: або вони не знають, що таке опозиція, або справді мають із “червоними” спільну мету.

Бо опозиція – це та частина політикуму, яка не представлена у виконав­чій владі, має із владою спільну мету, але по-іншому бачить шлях до цієї мети.

Мета наших “червоних”, які тільки маскуються під “лівих”, – ліквідація української державності і незалежності, відновлення сатанинського комуністичного режиму і повернення України в ярмо московської імперії. Цього вони ніколи не скривали, це є в їхніх програмах, саме з цим вони виступали на виборах-99.

Якщо у нинішньої депутатської більшості і виконавчої влади така ж мета, то тоді, звичайно, усе правильно, тоді “червоні” у Верховній Раді і поза нею – це справді опозиція.

Ясно, що ні перші, ні другі цього не визнають. Але й від того, щоб явних ворогів української нації, державності і незалежності вважати за опозицію, теж не відмовляться. Їм набагато вигідніше мати за “опозицію” ослаблених “червоних”, ніж ризикувати розвалом пропрезидентської більшості або, ще гірше, появою у Верховній Раді об’єднаної групи депутатів, які з метою оздоровлення і зміцнення держави, стануть виступати з національно-захисних позицій. “А що скаже Захід?,,”

У всіх цивілізованих державах світу люди, які закликають до знищення держави, вважаються злочинцями, ворогами цієї держави. В Україні таких прийнято вважати опозицією. Так і Москву не роздратуєш, і депутатів-некомуністів згуртуєш довкола особи, інтересу, а не національної ідеї, і , отже, догодиш багатому, але ревнивому антиукраїнському Заходу. А як же “червоні” злочини – колишні і теперішні – перед українським народом? Як бути з цілком реальною комуністичною загрозою, якою на кожних виборах обгрунтовано лякають народ? Це для наших “батьків народу” не проблема: “А що народ? Він нас вибирав, тепер мусить нас слухати!..”

Євреї своїх нищителів невтомно добивають по цілому світу за Голокост уже 55 років. Українці, яких комуністи знищили мінімум удесятеро більше, мусять вважати своїх смертельних ворогів і катів та їхніх спадкоємців опозицією, а їхніх ідолів і символіку – своїми святинями. Так вимагає українська влада. Чомусь.

А це означає, що всі антиукраїнські сили в Україні й надалі будуть перебувати під надійним захистом закону і влади, “демократи” і “теж-націоналісти” будуть вижебрувати і викомбіновувати собі посади і мандати, а нас, націоналістів, будуть і надалі “розпрацьовувати” всі “лівоохоронні” органи держави, характер яких і досі визначає антиукраїнська п’ята колона.

Нічого! Вистоїмо – нам не звикати. А перемога все одно буде за нами: позиція більшості народу на виборах-99 вселяє оптимізм. Спинити українську націю на її шляху до Свободи вже не вдасться нікому. Наше завдання – поглиблювати, поширювати і прискорювати цей процес, надавати йому організованих, а тому більш ефективних форм.

X. На виборах-99 черговий раз проявилася принципова відмінність “Три­зуба” від інших організацій у взаєминах із владою.

Тут наші партії визнають і практикують тільки два підходи: безтямне паплюження або принципове холуйство. Тобто: або виступають проти влади, піддаючи всі без винятку її дії та її людей тотальній і нищівній критиці, щоб так розчистити шлях для себе, або ж вислужують собі посади і мандати, впадаючи в тотальний “одобрямс” і йдучи на блокування з владою не під гарантії спільної реалізації партійних ідей і програм, а виключно “за шмат гнилої ковбаси” у вигляді тих же мандатів і по­сад. За цим же принципом визначали своє ставлення до інших і громадські організації: “Хто не підтримує того, кого й ми, той проти нас!” Часто подібний підхід демонстрували і люди влади, особливо на місцях: “Якщо ти не агітуєш за “нашого”, значить, ти проти нас!”

Ми на таке “мислення” без думки, без ідеї, без ідеалів і принципів наразилися і мали з цим неабиякі клопоти.

“Тризуб” імені Степана Бандери – організація орденського типу, створена не для того, щоб іти до влади, а щоб культивувати, нести й утверджувати в суспільстві українську національну ідею, ідеологію українського націоналізму. Тому нам не треба ні виборювати, ні вислужувати собі владу: нас цікавлять не посади чи мандати – ми прагнемо зближення політики влади з українською національною ідеєю та національними інтересами українського народу. І саме це визначає і нашу позицію, і наше ставлення до всіх політичних явищ, і нашу суспільну поведінку.

Більше того, ми розуміємо складність функціонування державного механізму, з повагою ставимось до порядних і компетентних урядовців і зна­ємо, як не просто в наших умовах забезпечувати життєдіяльність тої чи іншої державної структури, а національно свідомих людей влади з досвідом практич­но­го державотворення вважаємо золотим фондом нації. Усвідомлюємо також, що не все із пропонованого нами може бути негайно реалізоване владою, бо тут є дилема: ми виступаємо з позицій бажаного, а влада – ще й з позицій можливого. Усвідомлюємо й те, що живемо в перехідний період, а це означає, що зараз у жодній державній структурі нема світоглядної своєрідності: їх складають люди, одні з яких до наших ідеалів і дій ставляться вороже, а інші є нашими однодумцями.

Тому ні беззастережної підтримки, ні тотального паплюження, ні істе­рії від того, що нас не послухали чи хтось скривдив, ні мстивого і корисливого бажання замінити всіх урядовців за принципом “аби наш” у стосунках із владою в нас нема. І якщо ми критикуємо владу чи окрему людину влади, то завжди за щось конкретне, керуючись при цьому виключно інтересами нації, а не прагненням самим прийти до влади.

Проблема (і велика!) в іншому: як би це втовкмачити в голови людям із клановим і партійницьким мисленням?

Під час виборчої кампанії ми ні не паплюжили владу, ні не служили їй: ми співпрацювали з владою (центральною і в областях) для організації відсічі силам червоного реваншу. Як, до речі, і з іншими державницькими середо­вищами – політичними, громадськими, церковними.

“Тризубу” варто й надалі дотримуватися цієї тактики: вона ефективна, продуктивна і, отже, правильна. Зрештою, хтось має показувати людям, що Україну можна і треба любити по-синівськи, задарма, а не обов’язково за посади і мандати – теперішні чи майбутні…

Вибори-99 внесли певні уточнення і корективи в наші організаційні завдання: вишкільно-виховні, пропагандивні, націозахисні.

Вишкільно-виховна діяльність.

Наша вишкільно-виховна робота виправдала себе. Вона зорієнтована на виховний ідеал – образ націоналіста як воїна української національно-визвольної революції, що залишився навіки в народній пам’яті під іменем “бандерівець”. Формування саме такої особистості є одним із трьох постійних завдань “Тризуба” імені Степана Бандери.

Ідейна переконаність, висока духовність і культивування спорту, морально-психологічна і фізична готовність до боротьби за свободу і незалежність, державність і процвітання українського народу, нерозривна єдність Ідеї і Чину в ім’я нації – ось невід’ємні складові нашої системи формування національних кадрів. І на виборах-99 черговий раз і з особливою переконливістю стали очевидними доцільність і перевага саме такого підходу до кадрового питання.

Згадайте: коли в інших організаціях вибори стали справжньою драмою, коли їхнє членство подекуди пересварилося назавжди і той чи інший кандидат виявлявся дорожчим за побратима по боротьбі та організації, – у “Тризубі” нічого подібного не було. Наше членство мало чітку і реальну картину розкладу сил та інтересів на виборах, ми мали вмотивовану державницьку позицію і національно значимий фронт боротьби. Ми не витали в хмарах дурману облудних ілюзій, то й не гризлися між собою, а боролися з ворогами України. І тому знайшли підтримку багатьох патріотично настроєних людей влади, двадцяти п’яти партій, чисельних громадських організацій і всіх трьох українських Церков. А найголовніше – зміст і форми нашої боротьби були з ентузіазмом підтримані широкими верствами населення.

Під час виборчої кампанії десятки наших хлопців були затримувані міліцією, були залякування і навіть побої, – діяла антиукраїнська п’ята колона та її яничари у владних структурах. Але жоден член “Тризуба” не відступив, не зламався. Наша виховна система підтвердила свою ефективність і доцільність.

Однак вибори-99 показали гострий дефіцит кадрів для керівної та агітаційно-пропагандивної роботи, особливо в низових структурах Організації. Тому залучення до Організації та вишкіл інтелектуальної молоді певного характеру – невідкладне завдання кожного члена “Тризуба”.

Пропагандивна діяльність

Вибори-99 показали і переваги нашої концепції пропагандивної роботи. В її основі – орієнтація на найвищі ідеали – Бог, Україна, Свобода, на ідею (ук­раїнська національна ідея, державність нації, УССД), на єдність українського національно-визвольного і державотворчого руху (ОУН як єдино можливий для українців фактор політичної консолідації та державотворення), неодмінна настанова на боротьбу “ЗА”.

Як і завжди до цього, на цих виборах “Тризуб” вів пропаганду саме такого змісту і характеру. Усі наші виступи і звернення, прес-конференції та агітки були спрямовані на поширення саме цих ідей. Таким був зміст і нашої все­української пропагандивної акції, коли за одну добу ми розповсюдили свої агітматеріали у всіх областях України.

А що і як пропагували інші організації, зокрема “теж-націоналістичні”, ви знаєте. Знаєте також, який політичний “капітал” нажили вони собі цим у суспільстві…

Розширювати і нарощувати наші пропагандивні можливості та акції – це необхідність, продиктована самим життям.

Вибори-99 показали, що особливу слід приділити наступним проблемам.

1. Необхідно якомога ширше пропагувати в суспільстві народорятівну українську національну ідею – ідею державності української нації. Людям треба невтомно роз’яснювати, що допоки не вирішене головне політичне питання – створення української національної держави (УССД), – доти жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися “нічийно”-безідейною владою на користь народу. Чи останні вісім років дали замало підтверджень цього?

Національна держава – це не видумка чи забаганка “українських буржуазних (?) націоналістів”, а природне прагнення кожного політично розвинутого народу.

І справа тут не лише в окупації, поневоленні, утисках чи бідності. Бо чого, якщо дивитися на речі з точки зору українських злиднів, русифікації та безправ’я, бракує шотландцям у Великобританії, валонам чи фламандцям у Бельгії, баскам в Іспанії, французам у Канаді, корсіканцям у Франції, туркам на Кіпрі?.. Адже їхнє становище ніяк не зрівняти з упослідженням, наприклад, тібетців у Китаю, курдів у Туреччині, національних меншин у Росії, українців і кримських татарів в Україні… Але борються – і ті, і ті. І борються не за комунізм, соціалізм, соціал-демократію, ринкові реформи, права людини, демократію тощо, а за власні, національні держави. Бо – тільки “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Національна держава – це завершення політичного самоутвердження народу, внаслідок якого він стає повноправним і єдиним господарем своєї доля на своїй землі, своєї держави і влади в ній, своєї країни і всіх її ресурсів.

Як “самоутверджуються” українці в Україні, хто і як господарює в українській державі, відомо. Як відомо й інше: завжди так не буде. Бо надовго неоколоніалізм в Україні не вдасться замаскувати ні національним прапором, ні національним гербом – тризубом…

Національна держава – це політичне утворення корінного народу на його власній території для державного забезпечення своїх інтересів у всіх сферах життя і з метою гарантованого відродження і розвитку, процвітання і буття нації в часі.

Як нас “відроджують” і “розвивають”, знаємо. А “процвітаємо” так, що бодай наші вороги так “процвітали”. Звідси не важко здогадатися, яке майбутнє нам готують: як американським індійцям чи австралійським аборигенам. Тому український націоналізм вчить, що боротися треба не тільки за ЩОСЬ (пенсії, зарплати, стипендії, соціальні блага, реформи, мандати, посади тощо), а за ВСЕ – за національну державу.

Національна держава – це політична система, у якій влада (усі її гілки, структури, посадові особи) є носієм національної ідеї і послідовним захисником національних інтересів свого народу – як у самій країні, так і на міжнародній арені.

Носієм яких і чиїх ідей є нинішня влада в Україні? Чиї інтереси вона захищає, якщо від усіх її дій гірше стає тільки народові? Чому в Прибалтиці народи багатіють, а наш – бідніє? Бо вони мають національні держави, а ми – ще ні.

Національна держава – це держава, де головним і визначальним критерієм оцінки діяльності кожної владної структури, кожного урядовця, службовця, політика, громадського чи релігійного діяча, господарника, промисловця, бізнесмена, кожного громадянина є добро нації: на користь чи на шкоду їй зроблене, роблене або заплановане ними.

Уявляєте, що було б, якби цей критерій застосувати, наприклад, до наших чиновників чи великого бізнесу? А прийде час і на це. Он наші сусіди поляки, як тільки вирвалися з ведмежих обіймів “старшого брата”, відразу почали судити своїх “доброчинців” саме за цим критерієм – і за вбивства, і за катування, і за розкрадання народного добра. Досі судять. Бо в національній державі діяти на шкоду своєму народові – не тільки гріх, але й злочин.

Національна держава – це та держава, яка діє в ім’я нації: у нашому випадку – в ім’я всіх “мертвих, живих і ненароджених, в Україні і не в Україні” сущих українців, тобто діє, пам’ятаючи і виконуючи заповіти предків, задовольняючи інтереси сучасників і дбаючи про долю майбутніх поколінь – на рідній землі і поза нею (не забуваймо: третина українців живе в інших державах).

Заповіти чиїх предків реалізовує нинішня влада? Як в українській державі задовольняються інтереси українців, ми вже говорили. Для наших нащадків “наша не своя” держава явно готує долю наймитів, і вони прокленуть нас, якщо ми пропустимо нагоду і не виборемо для них кращої долі. Правда, є й інший варіант: якщо збережуться тенденції нинішньої державної національної політики, то через два-три покоління ніяких українців в Україні не буде: буде “русскоязычное население” – без історичної пам’яті, без претензій, без національних устремлінь.

Величезний потенціал має Україна у вигляді двох діаспор: західної і східної. І що зроблено владою за останні вісім років, щоб ця третина нашого народу стала суттєвим фактором у державотворчому, політичному, економічному, культурному житті ограбованої і покаліченої української нації? Дещо зроблено: західну діаспору дурили і обкрадали, особливо до виборів-98, усі, хто не лінувався, а найбільше – чиновники і шахраї-“політики”; на східну просто махнули рукою, бо вона нічого не має. Усе правильно: яка держава, така й національна політика…

Національна держава – це держава, в якій громадяни інших націо­наль­ностей визнають корінний народ господарем країни, мають не тільки рівні з ним права, але й обов’язки, знають і поважають його мову, закони та історію, мають необхідні умови для свого національного збереження і розвитку, виступають повноважними представниками культури свого народу, а не п’ятою колоною чужих держав.

Так є в усіх нормальних, цивілізованих держав. В Україні – навпаки. Тут українець, щоб проникнути у владне чи бізнесове середовище і втриматись у ньому, мусить постійно доводити, що своє, національне для нього несуттєве, байдуже, чуже.

А високопосадові чиновники? А невідомо якої національності “націо­нальне” телебачення України?

Що говорити про них, коли навіть Президент – гарант Конституції України ! – під час поїздок по східних та південних регіонах відразу переходить із державної на російську мову: рефлекс виявляється сильнішим за свідомість та обов’язок.

Воно й не дивно: яка Конституція, такі й гарантії… Адже в Основному Зако­­ні України українська нація з її проблемами не згадується жодним словом. Права національних меншин і обов’язки держави щодо них у ній окреслені, а ук­раїнців – ні. Але говорити про це в Україні, а тим більше згадувати про якісь обов’язки національних меншин ризиковано: це відразу буде розцінено як фашизм, шовінізм, ксенофобія тощо.

Тому нічого дивуватися, що торік, коли Президент надіслав привітання першому з’їздові росіян України, урядовця, який спробував його зачитати, мало не розшматували: якийсь нахаба, бач, написав це привітання українського Президента українською мовою!..

А що ж влада? А нічого: промовчала, як лакей, якому пан за щось дав копняка. Отак у нас “Україну правлять”. Чи щось подібне можливе в націо­нальній державі?

Національна держава – це держава, соціально-економічна політика якої здійснюється за формулою: “Від створення і зміцнення національної держави – через захист економічних інтересів нації – до заможності кожного громадянина”.

Усе соціально-економічне життя в Україні поки що (?) розвивається за ін­шою формулою: від створення держави колишньої колоніальної компартно­менклатури – через забезпечення економічних інтересів влади і мафії – до збагачення кожного чиновника і мафіозі. А народові – час від часу крихти з панського столу, щоб не бунтував і не заважав.

Наше завдання – пояснювати це людям і ставити їх перед вибором: розбудовувати і зміцнювати цей режим грабежу чи домагатися перетворення нинішньої чиновницької держави в українську національну державу – УССД.

2. Ми мусимо нарощувати зусилля в пропаганді націоналізму. На це є три причини.

По-перше, український націоналізм – єдина природна, народорятівна і націотворча ідеологія, бо випливає не з видуманої чи запозиченої політичної доктрини, а з глибин буття, духовності та життєвих інтересів нації. Саме тому всі вороги і грабіжники, які всідалися на шию українцям, цілком обгрунтовано своїм головним ворогом вважали українських націоналістів, переконували в цьому народ, націоналістів винищували, а націоналізм паплюжили і замість нього пропонували народові якусь доктрину: комунізм, соціалізм, інтерна­ціо­налізм, права людини, націонал-соціалізм, соціал-націоналізм, демократію, соціал-демократизм тощо.

По-друге, усі українські біди мають одне пояснення: бракує націоналізму. Цей брак націоналізму гостро відчувається серед людей влади, в українському політикумі, у суспільстві. І тому навіть по-українськи настроєні люди в цих середовищах діють виключно на основі патріотичних емоцій і власних уявлень, бо не мають національного світогляду. Звідси так багато патріотичних заяв, гвалту і крику, але так мало національно-захисних і національно-державотвор­чих дій; так багато політичного угодовства і безпринципних компромісів, але так мало якісних, революційних змін у становищі українського народу.

По-третє, пропагувати націоналізм більше нікому: для комуністів це вороже, для соціал-демократів і демократів – чуже, а для “теж-націоналістів” – зайве. Вони пропагують себе і свої сектярські “націоналізми”, в яких можна знайти все, крім українського націоналізму.

Хто, крім “Тризуба”, постійно, послідовно і неухильно пропагує серед свого членства і громадянства ідеологію українського націоналізму – націоналізм Т.Шевченка і М.Міхновського, Д.Донцова і Є.Коновальця, С.Бандери і Р.Шухевича, націоналізм ОУН і УПА? Ми пропагуємо не власні видумки, а той націоналізм, який ніколи не застаріє, бо завжди актуальний, як Святе Письмо і “Кобзар”, що визначають його дух, зміст і мету.

Націоналізм – це не лише героїчне і славне минуле.

Націоналізм – це природна тенденція політичного розвитку людства, внаслідок якої в ХХ столітті розпалися могутні імперії і коло півтори сотні народів стали на шлях самостійного розвитку.

Цей стрімкий і животворний потік підхопив і Україну. І вже ніякі класові, інтернаціоналістські та імперські теорії, ніякі марксистські і фашистські, кому­ністичні і расистські “вчення”, ніякі доктрини соціалізму – типу московського інтернаціонал-соціалізму, німецького націонал-соціалізму, сучасних соціал-націоналізму чи космополітичного соціал-демократизму не зможуть зупинити цей спонтанний рух народів до Свободи і власної державності, як не зупинили його дві світові війни, численні класові революції та окупації, усі геноциди, голокости і голодомори.

Націоналізм – це ідеологія і практика свободи народів і людини. Укра­їнський націоналізм – це ідеологія вільного, державного і гідного майбутнього української нації. І той, хто не розуміє цього, хто протиставляється цьому, – марнує час і сили, сам стирає своє ім’я зі сторінок історії свого народу. Бо націоналізм – неминуче завтра України.

3. Слід постійно протиставлятись розгулу отаманщини і політичного примітивного штубацтва, які розшматовують національно-патріотичний табір і від виборів до виборів роблять його все слабшим.

Сподіватися на консолідуючу роль якоїсь особи більше не доводиться: дрібні справи здрібнили наших політичних лідерів, а відсутність реальної політичної боротьби не дає можливості партійним середовищам виковувати сус­пільно значимі кадри.

Надії на об’єднавчу роль котроїсь із наших партій – нікчемні. Ніяка партія не зможе об’єднати навколо себе інші партії, бо всі вони – утворення кон’­юнктурно-особистісні, а не ідейні. За цю ілюзію дорого заплатив покійний В.Чорновіл, який марно намагався об’єднати національно-патріотичні партії довкола партії Рух. Чим це закінчилось, відомо. Бо це в принципі не можливо зробити: партія може інші партії або поглинути, або ще більше пересварити. Що й бачимо.

Консолідувати національно-державницькі сили можна тільки довкола української національної ідеї – ідеї державності української нації, ідеї УССД. Це дало б нашим партіям міцний ідеологічно-програмовий фундамент, чітко визначило б їх позицію і взаємини із владою, збагатило б новим членством, зробило б їх із конкурентів соратниками, яким взаємно вигідно скоординувати свої дії.

Цю консолідуючу роль не тільки в партійному середовищі, але в суспільстві взагалі може виконати на ідейній основі тільки високоідейна й авторитетна організація, яка сама не йде до влади, членство якої не може в політичних змаганнях скористатися авторитетом своєї організації для здобуття собі посад і мандатів, але яка зацікавлена у розширенні і поглибленні національно-державницького руху і, отже, зміцненні та успіхах усіх його учас­ників. Ми переконані в цьому, бо наша Організація завжди діє з цих позицій, а особливо успішними були наші консолідуючі зусилля під час президентських виборів. Але “Тризуб” – це лише вузькофункціональна націоналістична структура орденського типу, а не самодостатня всеохопна організація, якій був би під силу складний і багатогранний об’єднавчий процес.

Виконати таку консолідуючу і спрямовуючу роль у сучасному політикумі України може тільки національний орден – ОУН. З усіх відомих державотворчих чинників (монархи, аристократія, шляхта-дворянство, буржу­азія, інтелігенція, армія, Церква), які ставали ядром і проводом державотво­рення в країнах Європи, ми не маємо жодного. Але є ще один: це незримий, але дієвий політичний орден. І саме він є в розпорядженні української нації: з народорятівною ідеологією, ефективною організаційною структурою, з колосальним досвідом політичної боротьби, зі славною історією, зі своїми героями і мучениками борні за свободу і державність України.

Хто, крім “Тризуба”, постійно, з першого дня свого створення, веде активну пропаганду ОУН? Ніхто. Бо ж не пропагандою ОУН спекуляція на її славі і створення все нових карикатурних об’єднань під цієї назвою (уже є їх щось із шість). Насправді ОУН була, є і буде завжди одна: та ОУН, чий світлий образ залишився навіки у вдячній пам’яті народу, та ОУН, яка разом зі своїм народом у важкій боротьбі спливала кров’ю в степах України, на карпатських схилах і по волинських пущах. Але не зрадила, не відступила. І вписала найяскравіші сторінки в історію українського народу. Досить сказати, що під керівництвом ОУН уперше за тисячу років українці боролися за свою свободу і державу без отаманщини і тому без будь-якої зовнішньої допомоги півтора десятка літ вели безкомпромісну збройну боротьбу, що є неперевершеним досі рекордом.

Нам кажуть: “Усе це так. Але це – минуле. А от сучасна ОУН: це що – КУН? Ну, тоді, знаєте…”

Ні, КУН – це не ОУН. Це створена з ініціативи Проводу ОУН політична партія зі спільною для всіх націоналістів та їхніх об’єднань метою: створення держави української нації – УССД. Діє вона в межах закону і на партійних засадах. Час від часу ця партія вступає в якісь об’єднання з іншими, але, як і вони, стати консолідуючим чинником, а тим більше – стати якимось замінником ОУН, – не може.

ОУН – це не принагідний чи штучний витвір жменьки фанатиків-націоналістів. Вона виникла з усвідомленої історичної необхідності, що сама партійно-парламентська діяльність – навіть дуже патріотичних об’єднань! – не­ спроможна суттєво вплинути на становище українського народу, докорінно, якісно, революційно змінити його.

Тодішні українські партії були приречені на легальність, на діяння в рамках окупаційних антиукраїнцьких законів, на відкритість для державного контролю і впливу, на добровільну чи вимушену обмеженість програм і мети, а отже, на неможливість формувати кадри для непідконтрольних владі інших, позапарламентських, а тому більш ефективних форм і методів національно-визвольних змагань. Усе це і багато іншого змусило шукати нові, адекватні об­ста­винам жорстоких окупацій організаційні форми та ідеологію безкомпромісної революційної боротьби.

Вони були знайдені і втілені в життя під назвою ОУН. Рівно десять років поважні українські політики-патріоти глибокодумно доводили, що ОУН зайва і навіть шкідлива. Особливо дратувало їх те, що під вплив Організації потрапила практично вся політично активна молодь – передусім академічна і сільська. Вони переконували, що ОУН заважає їм викомбіновувати і випрошувати в поль­ських органах влади якісь “полегші” для українців.

У 1939 році замовкли. З приходом уже нових – “червоних” московських окупантів ці об’єднання саморозпустилися або були розпущені владою, їхнє членство або втекло за кордон, або стало на шлях колаборації, або було знищене. З народом залишилась тільки невловима для ворогів, постійно активна й авторитетна для народу ОУН.

Сьогодні ситуація повторюється. Безмежна віра в “харизматичних” лідерів розвіяна самими лідерами. Надії на народозахисну і державотворчу спроможність українських партій пішли прахом: їх стає все більше, а користі від них народові – усе менше. ОУН знову стає політичною необхідністю. І чим скоріше це усвідомлять націоналісти і ненаціоналісти, політики і громада, тим швидше ОУН стане визначальним фактором національного державотворення, а український народ – господарем своєї долі на своїй землі.

І хай нікого – ні друзів, ні недругів – не вводять в оману ті чи інші імена і ситуації: люди і ситуації в Організації – категорія змінна, ОУН – постійна. Вона була, є і буде неодмінним фактором ефективності національних устремлінь до свободи і власної державності. І жорстко помиляються ті, хто мислить кращу долю України без ОУН. Це ілюзія, за яку українці вже заплатили десятиріччям втрачених можливостей. Може, годі?

Без кожного з нас ОУН може обійтися, хоч кожного з нас чекає. Але ніхто з нас не зможе ніколи без неї зробити для своєї нації того, що зміг би зробити через ОУН.

Тільки з ОУН подолаємо нинішню роздрібленість і політичне безсилля. З нею обнадіємо народ і зміцніємо. З нею – переможемо.

4. Вибори-99 показали що владі вигідна наявність комуністів і комуноїдів різних мастей: є чим лякати виборців, є постійна можливість бути кращим – навіть за умови повної бездіяльності чи неспроможності. Але не вигідно це громаді, бо при наявності постійного ворога (а це цілком реальний ворог – жорстокий і безоглядний!) кожного разу, замість вибирати кращого з кращих, доводиться вибирати за принципом “аби не було ще гірше”. І тому вибори в нас не відіграють тої ролі, яку вони могли б відіграти.

Сподіватися на послідовний антикомунізм і влади, і нашого політикуму, у тому числі “теж-націоналістичного”, не доводиться: факти не дозволяють.

Факт 1. Під час виборів наші незалежні від нікого, крім грошей і влади, ЗМІ вели активну антиреваншистську, антикомуністичну пропаганду. Це була масована, добре продумана і корисна для духовного здоров’я народу кампанія.

Але чим вона була викликана? Може, переконаннями? На жаль, ні. Просто “червоні” різних відтінків – від морозорожевого до вітрокоричневого – галасливою ватагою пішли на штурм Маріїнського палацу (далися ж їм ці палаци!). Їм треба було дати відкоша. Свята справа, і “Тризуб” брав щонайактивнішу участь у цій акції по цілій Україні, не зважаючи на “лівоохо­ронні” кордони, затримання, побої і крики незламних патріотів і “теж-націоналістів”: “Не боріться з червоними, бо це вигідно Кучмі!” Вигоди для України (чи для себе?) вони в цьому не бачили. Тоді.

Факт 2. Закінчились вибори, пропав і державний антикомунізм. Чому? А була надія, що й частина “червоних” візьме участь у творенні пропрезидент­ської більшості. Не взяла. Тому почався другий приступ офіційного антикомунізму, який ми, звичайно, від душі вітаємо. Але чи довго він триватиме?

Факт 3. Деякі “червоні” депутати не склали й досі присяги, але чомусь це стало суттєвим для депутатів-патріотів і влади щойно тепер. А якби вони підтримали Президента, то могли б і далі чхати на “вірність народові”? І якщо котрийсь підтримає Президента, але відмовиться присягати, то що переважить?

Факт 4. Виправдати референдум можуть допомогти тільки “червоні”: без них нинішньої парламентської більшості замало для прийняття поправок до Конституції, де потрібна конституційна більшість, тобто дві третини усіх голосів.

Факт 5. Усі ці демократи в законі, незламні патріоти напоказ і “теж-націоналісти” під час виборів обливали одними помиями і Л.Кучму – суперника “їхніх” кандидатів, і нас – за нашу антикомуністичну пропаганду й антиреваншистські дії, вигідні, звичайно, і Президенту.

Тепер вони ж не можуть нахвалитися “своїми” перемогами над “червоними” за допомогою пропрезидентської більшості і тяжко обурюються, якщо їх запитати, чи це, бува, часом не вигідно і Президенту. Воістину, Бог знав, що творить: без холуїв людям було б нудно жити…

То ж надіятись на цей холуйсько-ситуативний антикомунізм теж не доводиться.

Факт 6. І влада, і депутатська більшість буквально силоміць накидають “червоним” статус захищеної законом парламентської опозиції. Тобто від тих, кого, як і їхні організації, цілком резонно вважають явними ворогами українського народу і держави, вимагають, щоб вони не сміли ухилятися від можливості і далі вести свою антиукраїнську й антидержавну діяльність у Верховній Раді. Усе: приїхали!..

Отже, і цей – антиреваншистський, антикомуністичний пропагандист­ський напрям залишається нашим обов’язком і постійним завданням.

5. Ми ще дуже далеко від декомунізації суспільства і ліквідації страшних наслідків імперкомуністичного панування в Україні, особливо – у національно-духовній сфері. На жаль, цей процес якщо й відбувається, то виключно на громадських засадах. Бо уряди і ради змінюються, але не змінюється ситуація.

Вісім років влада (і законодавча, і виконавча) ігнорувала проблеми українського національного відродження. Ігнорує і зараз. А промосковська п’ята колона в структурах влади безкарно використовує свої посади і мандати для максимального знищення нашої культури, освіти, науки, релігії, мови. Інавгураційна промова Президента Л.Кучми свідчить, що справа збереження українців як нації і надалі буде ігноруватися владою. У всякому разі, там про це – ні слова. Таке враження, що про наявність українців в Україні йому ще не доповідали. І це дуже насторожує: невже не одержали ніяких уроків із вибор­чої кампанії?

А що робиться для зміни цієї ситуації нашими народолюбними партіями, передусім тими, що виникли саме на хвилі боротьби за українське національне відродження? Нічого. Тепер вони навіть цього словосполучення уникають…

Між тим з’явилася і з великим прискоренням наростає ще одна небезпека – менш помітна від червоного терору, але не менш руйнівна. Це продумана, витончена, науково обгрунтована і прекрасно забезпечена матеріально система денаціоналізації та обездуховлення українців. Вона йде із Заходу, прокладаючи собі шлях уже не наганом, не “штыками и картечью”, а могутнім доларом, убиваючи у свідомості нашої молоді національне вже не інтернаціонально-шовіністичним, а космополітично-“загальнолюдським”. Але з тими ж намірами і наслідками: убити в українцях українське.

Із цією загрозою денаціоналізації ледве справляються багаті, розвинуті країни Європи. І це при тому, що влада в них є послідовним носієм національної ідеї і ще послідовнішим захисником національних інтересів.

А що чекає Україну?

Яку боротьбу з духовним спустошенням, космополітичною денаціоналі­зацією і деморалізуючою американізацією ведуть наші владні структури, наші політичні і громадські об’єднання?

Зрештою, а з яких таких ідейних позицій вони можуть це зробити? З позицій улюбленої ними соціал-демократії? Адже “українство” в їхніх платформах у кращому разі вичерпується патріотизмом. Але ж патріотизм – це почуття (лю­бові до батьківщини), а не світогляд. В ідейно-світоглядній боротьбі самого почуття замало. А єдиного в українців національно-захисного світогляду, тобто націоналізму, вони уникають, як чорт ладану. У всякому разі, на виборах-99 жодне об’єднання не виступило з націоналістичних позицій, а всі – виключно із соціал-демократичних. Бо в цьому випадку є всі підстави ототожнювати по­зицію тої чи іншої партії з позицією кандидата, якого вона підтримувала. І котрий із них виступав із національно-захисною проблематикою? Жоден. Тільки команда Л.Кучми вчасно зорієнтувалася після невдалого старту, терміново включила на повну потужність ідею української державності і вже цим забезпечила собі гарантований успіх. На жаль, це був початок без продовження…

Ми усвідомлюємо цю нову, космополітичну загрозу, яка в різних формах іде до нас із Заходу. Численні наукові та науково-практичні конференції “Тризуба” в Києві та в обласних і районних містах України показали, що нашим хлопцям і дівчатам є що протиставити деструктивним антинаціональним ідеям. Так було з обговоренням проблем політики, мови, методології, літератури, політичного змісту української національної ідеї, постмодернізму… Наші молоді науковці і пропагандисти з позицій націоналізму буквально трощили всі до єдиного аргументи платних, добровільних і збаранізованих адептів космополітичного “прогресу” і речників антиукраїнських “загальнолюдських вартостей”. І це завжди знаходило і знаходить підтримку аудиторії, передусім молодіжної.

Тому зусилля “Тризуба” в цьому напрямку слід нарощувати. Сподіватись нема на кого.

6. На виборах-99 уперше було застосоване масове використання у виборчих технологіях соціал-демократичної демагогії як ідеології українського державотворення. А на виборах-99 уже всі п’ятнадцять претендентів на булаву дружно виступали як соціал-демократи. Комуністи і комуноїди на ці позиції відступили, а решта за пріоритетність соціально-економічної проблематики вхопилася, як рибалка за черв’яка: з метою приманки для голодного електорату.

Навіть Л.Кучма десь на старті виборчої кампанії на якійсь зустрічі з соціал-демократами заявив, що, мовляв, після виборів, тобто після перемоги, він, можливо, теж вступить у соціал-демократичну партію. Отже, психоз, як бачимо, був масовим. У своєму меморандумі ми застерігали Л.Кучму від соціал-демократичних ілюзій, переконували, що такі заяви шкідливі для України і для нього особисто, що, зрештою, Президентові більше підходить позиція гаранта державності, а не якогось політичного доктринерства. Слід визнати, що команда Л.Кучми зреагувала миттєво і терміново, “на ходу” змінила образ Президента-партійного доктринера на образ Президента-державника. Від цього виграв не тільки Л.Кучма – від цього виграли всі ми, ціла Україна.

Соціал-демократична маячня дорого обійшлася українському народові двічі. Так, у 1917-1920 роках, коли довкола нас усі народи боролися за свої на­ціональні держави (прибалти, фіни, поляки, чехи, угорці та ін.), українці під впливом своїх вождів соціал-демократів проміняли українську національну ідею на торжество соціалізму в Україні. Наслідки аж надто добре відомі.

І не шукаймо пояснень і морального виправдання української національної ганьби і сімдесятилітнього рабства лише в загребущості комуно-імперської Москви. Більшовицька наволоч ніколи не змогла б такими мізерними силами окупувати й уярмити Україну. Їй підготували грунт усі ті, що задовго до 1917 року цілі десятиліття “несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слов велику силу, та й більш нічого”, ті, що з місця відкидали українську національну ідею як утопію чи “буржуазну” провокацію, ті, що своєю модно-“прогресивною” соціал-демократичною демагогією порізнили українців і переорієнтували їх із боротьби за власну державу на сусідове поле і комору…

Усіх знали, усіх цитували, усім вірили. Але – не Шевченкові, не старому Франкові, не Міхновському. Для рабодухих “нема пророка у своїй вітчизні”.

І коли інші народи дружно йшли за своїми Масариками і Пілсудськими в своє державне майбутнє, в Україні розігрувався черговий безтямно-амбіційний водевіль з традиційним кривавим фіналом. Українські демократи, соціалісти, соціал-демократи, комуністи, націонал-комуністи, есери праві, есери ліві, “бо­ротьбисти”, “укапісти”, анархісти… Зачмелені соціал-демократичним дурманом усіх гатунків грушевські, винниченки, махни, скрипники, блакитні, кулики, чумаки, хвильові, довженки, ірчани… Духовно обеззброїли народ. Розшмату­ва­ли фронт національної єдності. Допомогли катам України поневолити народ. “По своїй по землі свою кров розлили і зарізали брата. Крові брата впились і отут полягли у могилі заклятій…”

Уявляю, як вжалить цей абзац високопатріотичну і, розуміється, “елітну” інтелектуально-світоглядну каліч, яка зараз запопадливо глорифікує і нав’язує народові на роль українських святих якраз згаданих вище “батьків” і “діячів”. Але – ні в якому разі! – не тих, що боролися і віддали своє життя за свободу і національну державність України.

Та біс із ними – “елітно-расовими” покручами! З ними усе ясно: вони з ентузіазмом славлять чужі гріхи перед народом, щоб так виправдати власні.

Не для них, а для людей – три наступні пояснення застереження, з яких стане зрозуміло, чому сказане вище сказано саме так. 1. Історія, це не те, що комусь подобається, а те, що було. 2. Не біймося Франкової методики оцінювання. Згадаймо його слова про щиро шанованого ним Стефаника: як письменника – “абсолютний пан форми”; як політика – “Зате в ролі посла до парламенту зарекомендував себе Василь Стефаник яко цілковите зеро” (нуль – В.І.). 3. Пам’ятаймо Христове: “По плодах їхніх пізнаєте їх”.

Удруге космополітична демократія і соціально-економічна проблематика були на повну потужність використані в Україні на початку 90-х років.

Національно-визвольний рух стрімко наростав, національна українська держава от-от могла стати реальністю – за прикладом прибалтійських держав. Уже за три роки, як передбачали політексперти Заходу, потенційно найпер­спективніша і найбагатша з усіх колоній імперії Україна могла з’явитися на міжнародній арені як потужна, економічно самодостатня, політично незалежна і до того ж ядерна держава. Гвалт! Новий конкурент!..

Усі спроби зупинити цей процес зовні не вдалося – ні Москві, ні Заходу. (Згадаймо – таке забувати не можна! – як лідер “країни свободи і демократії” президент США Буш переконував українців в українському парламенті залишитися в московському ярмі…) Треба було знайти інші способи упокорення і неоколонізації України. І вони були знайдені і застосовані.

Національну ідею було замовчано, а трохи пізніше – у “Маніфесті Конгресу української інтелігенції” – з неї було видалено її політичний зміст: створення національної держави. Єдиною панацеєю від усіх українських бід і найвищою метою всенародного руху було проголошено демократію і ринкові реформи. А що Україна справді потребувала і першого і другого, то й злочинна підміна мети залишалась помітною для небагатьох. Та й приклад успіхів соціал-демократичних урядів країн Європи сліпив голодні очі переповненими вітринами.

Що в цих країнах держави національні, замовчувалося, а от, що уряди їхні соціал-демократичні – утовкмачується в голови українцям і досі.

Речниками ідей демократії та соціально-економічних пріоритетів державотворення стали передусім колишні в’язні радянських концтаборів дисиденти, далі – колишні найбільш заслужені бійці ідеологічного фронту ком­партії проти власного народу письменники, за ними – колишня колоніальна партноменклатура, яка в соціал-демократії побачила для себе рятівний шанс.

Спільними зусиллями перемогли: всенародний рух до Свободи вдалося перенацілити з української національної ідеї на соціал-демократичні ілюзії. Результат: тепер не маємо ні національної держави, ні демократії, ні надій на добробут.

Чуда не сталося: вирішити соціально-економічні проблеми (як і всі інші) на користь народу без вирішення основної політичної проблеми цього народу – створення власної національної держави ще нікому не вдавалося і не вдасться.

Тому, коли з найвищих державних трибун чуєш, що “національна ідея не спрацювала”, неодмінно задумуєшся, що це. Політичний ідіотизм? Гірка кон­статація втомленого марними спробами борця за українську державність? А може, просто скромний звіт перед всіма противниками і ворогами України про успішно виконану роботу?..

Замовчування, фальсифікація, паплюження української національної ідеї, заперечення її як мети українського державотворення, підміна цієї мети соціал-демократичними пріоритетами, від чого виграють усі, крім народу, – продовжується. Виглядає так, що наші “гілки” влади готові скоріше всохнути, ніж стати національними, українськими.

Тому “Тризубу” слід здійснювати самому та стимулювати інші політичні об’єднання до нищівних контрпропагандивних заходів щодо згубних для України соціал-демократичних ілюзій – цих марних спроб поховати в такий спосіб ідею української національної держави.

І ще. Деякі “книжники” від націоналізму докоряють нам за антисоціалізм, бо зробили для себе сенсаційне “відкриття”: виявляється, у програмних документах ОУН і навіть у творах С.Бандери і Я.Стецька є чимало соціально-економічних тез. Є. І зрозуміло, чому саме. Ні ОУН, ні С.Бандера і Я.Стецько не заперечували важливості соціально-економічної проблематики для народу. Бо тоді вони б не були політиками. Але вони ж ніколи не вважали ці проблеми пріоритетними і визначальними для національно-визвольного руху, а тим більше – його метою. Бо тоді вони були б соціалістами й організаторами класової боротьби.

Вони ж були націоналістами, а націоналісти відрізняються від соціалістів, зокрема, ще й тим, що пріоритетом і метою визвольного руху вважають створення національної держави – для вирішення всіх, у тому числі й соціально-економічних, проблем нації на її користь, а не лише на користь якоїсь групи, класу, партії чи інших держав.

Соціалісти (як і комуністи, імперіалісти, фашисти, націонал-соціалісти, соціал-націоналісти, космополіти, демократи, демоліберали тощо) вірять, що забезпечити всебічний вільний розвиток українського народу можна і без національної держави. Націоналісти знають (історія переконала), що досягти цього можна тільки в національній державі. За що й боремось.

Інші, набагато “прогресивніші” від нас, бандерівців, “націоналісти” намагаються “осучаснити” націоналізм соціалізмом, використовуючи… Я.Стецька, зокрема, його думку: “Національна революція не мислима без революції соціальної”.

Вирвані з контексту, ці слова Я.Стецька для таких “новаторів” стали підставою для виправдання ідеології соціалізму (а отже, і класової боротьби?), для теоретичного “зрівнювання” національного та соціального і навіть для витворення окремої партії, що має пропагувати цей соціалістично-націоналі­стичний ідеологічний симбіоз.

Я.Стецько має рацію, але зовсім в іншому сенсі: українська національна революція для того й задумувалася, щоб вирішити через неї всі наболілі проблеми народу, у тому числі й соціальні. Тут є два моменти, необхідні для усвідомлення. 1. Національна революція підневільного народу щонайради­каль­нішим чином вирішує і соціальні проблеми народу, бо усуває антинародне панування, формує національну владу, поневолених робить повноправними господарями, перерозподіляє суспільну власність на користь народу, забезпечує йому можливість економічного розвитку і т.ін. 2. Зате соці­альна революція не ставить собі за мету і не вирішує найголовнішої, найсуттєвішої в житті нації проблеми – створення національної держави, без якої ніякі проблеми, а передусім соціально-економічні, ніколи не будуть вирішуватися на користь нації.

Мета, пріоритети, рушійні сили і наслідки здійснення цих двох типів революції цілком відмінні. Саме в цьому – принципова різниця між соціалістами і націоналістами. Соціалісти хочуть (чи вдають, що хочуть) вирішити тільки соціальні проблеми українського народу – без створення національної держави, без ліквідації страшних наслідків окупацій і терору, без утвердження української нації в статусі господаря країни і держави. Націоналісти закликають до національної революції, щоб створити національну державу і через неї вирішувати всі проблеми народу на його користь, а не лише соціальні.

Мета національної революції – реалізація української національної ідеї, створення держави української нації (УССД). Її завдання – забезпечити державний статус, захист, відродження і всебічний (у тому числі соціально-економічний) розвиток української нації, її продовження в часі. Рушійною силою національної революції є не якась соціальна група чи клас, а українська на­ція – народ, об’єднаний національною ідеєю.

Соціальна революція має за мету цілі значно вужчі: досягнення соціаль­ної справедливості в розподілі національних багатств шляхом повалення і заміни влади, державного устрою, суспільного ладу. Її метод – класова боротьба, її рушійна сила – покривджений клас чи класи. Яскравим прикладом соціальної революції було те, що нам так гарно розмалювали під назвою “Велика Жовтнева соціалістина революція”, а також соціальні революції в країнах т.зв. соціалістичного табору і радянського впливу. Соціальними були й “буржуазні” революції в країнах Європи, які виникали не тому, що буржуазія в них була найбільш покривджена, а тому, що вона була достатньо сильна, щоб претендуавти на роль господаря в країні. Умови “справедливості” після соціальної революції диктує клас-переможець, а точніше – політична група, яка виступає від імені цього класу.

Ми ще повернемось до цих двох типів революції – при розгляді проблем національної безпеки.

А зараз прошу вибачення в читачів, але змушений процитувати два місця із своєї книжки “Нація. Державність. Націоналізм” (1992), де аналізується ставлення С.Бандери й “опозиції” (двійкарів) до чужих для націоналізму ідей. Цифри в дужках вказують сторінки книжки Р.Кричевського “ОУН в Україні, ОУНЗ і ЗЧ ОУН” (Торонто, 1962), у якій висвітлюється дискусія в ОУН з цього приводу.

“ОПОЗИЦІЯ: Забрати ворогові ті вартості з його світу ідей, які він взяв із загальнолюдської скарбниці цінностей!
БАНДЕРА: Ідейну зброю ворога – відкинути тотально!” (34).

Бідні загальнолюди: і їх, як і наших демократів, ота клята большевія теж обікрала. То вже таке: звик вовк по овець ходити, то й по козу прийде…

Про що ж мовиться? Опозиція якось спостерегла, що серед арсеналу марксизму-ленінізму є “брутальні засади”, але трапляються і “високі, гуманні ідеї і принципи” – розуміється, украдені. І вирішила не “ризигнувати з вартостей”, які так привабливо блищать: “демократія, зрівняння людей незалежно від їх національного походження, раси і релігії, співпраця між народами, боротьба за мир, соціальна справедливість тощо”. Тут би ще можна додати пролетарський інтернаціоналізм, міжнародну солідарність трудящих, рівноправність жінок, хімізацію, квадратно-гніздовий спосіб, меліорацію, суцільну дератизацію і таке інше, але все це, очевидно, за отим “тощо”.

Усі ці аж надто знайомі нам “цінності” і, очевидно, те, що за ними скривалося, опозиція вирішила зробити ідейним надбанням ОУН і ними надихати українців на… уже не знаю що: напевно, “на бой кровавый, святой и правый”.

Бандеру пропозиція вкрасти оті вже раз украдені “цінності” не привабила: це був би ідеологічний параліч ОУН і цілого національно-визвольного руху.

“ОПОЗИЦІЯ: Ми за безкласове суспільство!
БАНДЕРА: Безкласове суспільство – це ухил в бік большевизму!” (37).

Дискусія з цього питання дуже повчальна під різним оглядом.

До війни ОУН, яка виникла в умовах капіталізму та окупації, мало уваги приділяла питанням соціальним та економічним. Головне своє завдання Організація вбачала в тому, щоб підняти свій народ на боротьбу за свободу, створити Українську Соборну Самостійну Державу, бо тільки так можна було створити й гарантувати українській нації умови вільного і всебічного розвитку. Решту мали зробити приватна власність, ринок, працьовитість та ініціатива народу і зорієнтована на захист національних інтересів економічна політика уряду: ОУН ніколи не вважала завданням політичної організації ні займатися економікою (В.Чорновіл), ні сівбою чи покинутими під снігом буряками (Мих. Горинь).

Тобто, ОУН в цьому випадку врахувала те, що було і чого бракувало на західноукраїнських землях (ЗУЗ). Похід на схід України виявив: “Тоді, як на ЗУЗ вистачали тільки самі патріотичні кличі, самий відклик до національного інстинкту, до ображеної честі народу, – на СУЗ (східноукраїнських землях) треба було аргументів, логічних доказів і знання соціальних та політичних справ” (38).

Виявилось також, що тут “український народ хоч глибоко ненавидить большевицьку систему, то ще через те не прагне до повороту капіталізму. Народ шукає за чимось новим, за новою соціальною правдою. ОУН визначила те соціальне шукання як синтезу деяких додатніх прикмет капіталізму (приватна ініціатива) і деяких досягнень соціалізму. Цю синтезу ОУН охрестила назвою “безкласового суспільства”. Хоч назва ця була запозичена від Маркса, то по своєму змісту вона нічого марксівського не мала” (38).

Звичайно, треба було враховувати рівень національної свідомості народу після двох десятиліть жахливого антинаціонального державного терору, а також поширення люмпенсько-наймитської психології внаслідок відчуження людей від землі, від будь-якої власності, до того ж супроводжуваного демагогічною більшовицькою пропагандою.

Але опозиція жорстко помилялася, вважаючи, що в концепції “безкла­сового” суспільства" нічого марксівського не було. Якраз було, причому багато, і Провідник дуже точно вловив це, а тому й виступив проти нововведення.

По-перше, ідеєю “безкласового суспільства” виправдовувалося, хоч і не прямо, класову боротьбу в СРСР, звірства більшовиків проти “поганих” класів, проти всіх неугодних більшовикам, приречених на загибель з класових позицій.

По-друге, національні орієнтири визвольних змагань українського народу замінювалися соціальними, а національно-визвольна боротьба – класовою. Бо який же смисл у національних пріоритетах, якщо поділ суспільства на класи визначається наслідком чиєїсь злої волі – злом, яке можна і треба викорінити?

По-третє, і рушійною силою боротьби, і суб’єктом історії взагалі в такому випадку визнається не нація, а клас, а тому й намагання створити національну державу виглядає чимось несуттєвим, зайвим – забаганкою людей, що прагнуть особистої влади.

Між тим поділ на класи – природний наслідок розвитку суспільства і поділу праці. І клас тих, від кого залежить організація та функціонування виробництва, економіки, такий же необхідний, як і робітничий клас. В СРСР знищили клас організаторів виробництва, який, звичайно, був і панівним, й експлуататорським. Його місце зайняла партійно-люмпенська номенклатура, ставши панівною та експлуатуючою силою. А от з функціями організатора виробництва справилася так, що довела і всіх нас, і своїх сателітів до жебрацтва. У тих країнах, де класи не нищили, а в ім’я процвітання нації нала­годжували їхню співпрацю, гармонізацію інтересів і соціальний захист експлуа­тованих і не включених у систему суспільного виробництва, – результат очевидний.

Тому теорія “безкласового суспільства” (додамо: які нинішня соціал-національна) була не тільки хибним і чужерідним включенням в ідеологію ОУН – вона була шкідливою, небезпечною, убивчою…

Історія і тут довела правоту Бандери у відстоюванні ним чистоти ідеології ОУН, орденської суті Організації взагалі".

Тому згадана фраза Я.Стецька “Національна революція не мислима без революції соціальної” означала й означає неминучі якісні, революційні перет­ворення внаслідок національної революції, яка, за Т.Шевченком, зробить наймита Ярему козаком Галайдою, а український народ із раба – господарем своєї держави.

І вже аж ніяк ця фраза не свідчить, що Я.Стецько зрівнював соціальні та національні пріоритети визвольної боротьби чи вважав необхідним проведенням спочатку соціальної, а лише потім – національної революції.

Хочеться вірити, що такі трактування ідеологем націоналізму – тільки теоретичні похибки неофітів нашої ідеології.

Бо життя підказує й інші висновки. Переважно до таких “вільних” трактувань вдаються ті, що в такий спосіб хочуть виправдати свій відступ від націоналізму. Або ж – сфальшувати, спотворити націоналізм в очах народу. Бо подібне було і з іншими нашими ідеологемами. Так, гасло “Україна для українців” трактувалося провокаторами як свідчення ксенофобії націоналістів, які, мовляв, збираються вирізати всіх неукраїнців. А гасло “Україна понад усе” використовувалось ними ж на доказ безбожництва націоналістів…

Пощезнуть!..

А наш обов’язок – пам’ятати самим і пояснювати людям наступне. У 1917-1920 роках приманку соціал-демократії було використано, щоб відвернути українців від національної ідеї і заманити назад у московське ярмо. У 90-х роках знову було застосовано цей же прийом, щоб паралізувати національно-визвольний рух, розграбувати багатющу Україну і не допустити появи на карті світу української національної держави – конкурента. Зараз, після виборів-99, як свідчать державні програми і заходи, народорятівна українська національна ідея знов ігнорується (чи відкидається?) владою і продажними політиками, а соціал-демократія стає мало не офіційною ідеологією українського державотворення. Чому? На вроджений чи набутий ідіотизм ця паталогія політичного мислення дуже схожа, але це не те. Справа в іншому: на наших очах відбувається свідоме і злочинне перетворення України з колишньої колонії Москви у неоколонію, псевдодержавну “бананову республіку” – безборонний об’єкт визиску для “рідної” бюрократії та мафії, для чужих держав і транснаціональних монолітів.

Націозахисна діяльність

Сказане вище входить, звичайно, і в сферу наших націозахисних дій. Однак вибори-99 поставили національно-захисну проблематику на перше місце, оскільки Україні реально загрожував червоний реванш, а наша “непри­миренна опозиція” навіть не збиралася протидіяти “червоним”, “бо це вигідно Кучмі”. Ми ж вважали і вважаємо, що поборювання комунізму вигідне передусім Україні, і здійснювалося воно “Тризубом” у широкому діапазоні форм і методів.

Це застало зненацька наших “червоних”, бо вони звикли до пустопорожніх, чисто ритуальних антикомуністичних фраз, виступів і заяв, а тут раптом у них полетіли тухлі яйця і гнилі помідори, були пошматовані їх імперські транспаранти і прапори. Не допомогли і “лівоохоронні” сили, яких ще так багато у наших органах правопорядку.

Дії “Тризуба” були схвально зустрінуті і підтримані громадою, але різко осуджені демолібералами: “Як же так?! У нас же демократія!,,” Дивне розуміння демократії! Антиукраїнські сили закликають до знищення держави, до повернення України в московське ярмо, погрожують нам тюрмами, сибірами, концтаборами, а ми повинні “толерантно” мовчати. НЕ діждуться!

Кривилися на нас і “законники”: це, знаєте, протизаконно… Тобто одні вороги України видають антиукраїнські закони, інші їх активно використовують, а треті їх захищають, бо “закон понад усе”. Але і це фарисейство вже не пройде! Ми знаємо інші формули – із правової свідомості українського націоналізму.

Ось кілька з них. Горе державі і народові, де закон суперечить національній ідеї. Національна ідея вища за закон. Національна ідея – категорія постійна, закон – категорія змінна. Національна ідея – мета нації: усіх мертвих, живих і ненароджених українців в Україні і поза нею; закон – засіб реалізації національної ідеї черех юридичну норму, адекватну сучасним обставинам життя народу. Закон не може суперечити національній ідеї і праву нації на повноцінне життя, бо інакше це вже не закон, а правила поведінки для рабів. Громадянин чинить злочин, якщо виконує закон, який спрямований проти держави, народу, людяності. Україна – понад усе, а тому для націоналіста вищі від національних тільки закони Божі. Поки що досить.

Цікаво, що знаходяться кретини, які впевнені, що своїми “законами” і репресіями зуміють захистити комунізм в Україні від людей із таким способом думання…

Якби наші “червоні” виступали тільки як “ліві”, тобто як речники соціально-економічних пріоритетів державотворення і соціального захисту населення, – ми б полемізували з ними, вели проти них контрпропаганду, переконували б громаду в їхній неправоті тощо. Але вони виступають виключно як імперкомуністи, як московська п’ята колона, як вороги, замасковані під “лівих”. Звідси і наше ставлення до них – тепер і надалі.

Усе, що має початок, має й кінець. І ніщо не вбереже катів українського народу від заслуженого ними. Не допоможе їм ні самомаскування під “лівих”, ні владно-“верховнорадне” гримування їх під “опозицію”: по плодах їхніх пізнаємо антиукраїнських вовків в овечих шкурах “захисників трудящих”.

І ще цікавинка в позиції влади: для неї визнання ОУН-УПА, їхня героїчної боротьби за Україну проти нацистських і більшовицьких окупантів – “це, знаєте, неоднозначно”, а от “червоні”, які вимордували десятки мільйонів українців, а зараз виступають за знищення української держави, – це однозначно лише “ліві” й “опозиція”.

Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти…

Комунізм в усіх його формах і носіях був і залишається ворогом і загрозою безпеки України (навіть якщо вони дорогі друзі нинішньої влади). Тому всі розмови про заборону компартії і навіть сама заборона, але без суду над комунізмом, його організаційними структурами і заплямованими кров’ю виконавцями – більше насторожують, ніж тішать: це не той бур’ян, щоб зали­шати цілим його коріння в українському ґрунті. І як бути з іншими комуноїдними організаціями, які мають ту ж антиукраїнську мету, ту ж сатанинську ідеологію, але інакше називається?

То ж антикомунізм був і залишається пріоритетом нашої націо­захисної діяльності.

Далеко не безневинними є і соціалістичні релікти, рецедиви і новотвори сучасного політичного мислення.

Нинішня концентрація і владою, і політикумом суспільного мислення виключно на соціально-економічній проблематиці політично недалекоглядна, національно безперспективна і загрозлива для безпеки нації і держави.

По-перше, вона недоцільна, оскільки вирішити ці проблеми з допомогою нинішньої наскрізь скорумпованої бюрократичної системи і без рішучого утвердження національних пріоритетів державотворення ніякій владі не вдасться.

По-друге, вона шкідлива, бо відсуває на задній план українську національну ідею, національну проблематику й національні пріоритети, хоч тільки вони й можуть об’єднати народ, надихнути його, згуртувати його довкола носія національної ідеї (влади чи політичного об’єднання), спонукати народ до необхідних самообмежень і навіть добровільних жертв в ім’я добра нації і держави, – як це бачимо, наприклад, у суспільній поведінці литовців, латвійців, естонців.

По-третє, вона згубна для держави, бо розпалює груповий і класовий егоїзм, бажання негайно і за всяку ціну вирвати з рук влади хоч якісь матеріальні блага вже зараз, не рахуючись із можливостями і планами влади чи національним інтересом, що може привести до неконтрольованих і руйнівних для держави соціальних процесів.

Чи нинішня наростаюча хвиля страйків, пікетів та інших форм протесту не стимулюється, бува, саме цим? І що тут допоможуть високопрофесійні пояснення прем’єра і заклики потерпіти – невідомо доки і в ім’я чого?..

Вихід в іншому, але його чомусь уникає нинішній політичний провід України, заляканий націоналізмом. Тому наша влада і політикум, на відміну від російських, яких в іншому часто копіюють, постійно апелюють виключно до соціально-економічних інтересів народу (задовольнити яких не можуть – навіть тоді, коли хочуть), але ніколи – не до його національно-патріотичних на­строїв (виняток – державницька передвиборна агітація Л.Кучми). Що дозволено російському Юпітеру – Путіну, те не дозволене бикові?..

А саме тут слід шукати вихід із зачарованого кола українських бід. І національна революція – це якраз єдиний спосіб вирватись за це коло, обнадіяти народ, зробити його активним учасником державотворення і тим самим уникнути назріваючих соціальних бунтів і революцій, розв’язуючи соціально-економічні вузли в широкому контексті завдань національного дер­жавного будівництва за формулою: “Від створення і зміцнення національної держави – через забезпечення економічних інтересів нації – до добробуту кожного громадянина”.

Соціальну революцію викликати легко: тут до дії спонукають злидні, голод і холод; тут “не довго стати правдою юрби. Довести голодним, що вони голодні, донести горбатим, що у них горби, й умлівати з віри, що з тобою згодні” (П.Скунць).

З національною революцією складніше. Вона є результатом дії високої ідейності, національної і політичної свідомості політичного проводу народу і значної частини суспільства. А їх треба формувати. Бажано – не лише так, як досі: тільки на громадському рівні і всупереч українському політикуму і владі.

І ще: соціальна революція здійснюється, щоб ділити народне добро, а національна – щоб його примножувати: для всіх і кожного.

Отже, перед нашою владою, політикумом і громадою є альтернатива: або своїми діями, бездіяльністю і соціал-демократичною демагогією сприяти назріванню руйнівної і кривавої соціальної революції чи бунту, або піти шляхом безкровної і творчої української національної революції.

Відсидітись, перечекати – не вдасться нікому: життя не дасть.

Ми свій вибір зробили при вступі в Організацію: українська національна революція. Бо сказано: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї”. І в обидвох випадках ми матимемо всі підстави щиро дякувати Богу.

Постійну тривогу з погляду національної безпеки викликає Крим. Нинішня Автономна Республіка Крим – це міна сповільненої дії під українською державою. І здетонувати вона може в будь-яку мить, тим більше, що має мінімум три детонатори: російсько-імперський, національний кримсько-татарський і мусульмансько-фундаменталістський.

Вдумаймося, що таке автономія Криму. Це автономія кого-чого? від кого-чого? для кого? для чого? Кому вона вигідна: Україні? українцям Криму? кримським татарам? росіянам? іншим меншинам?

Це автономія імперкомуністичної п’ятої колони, замаскована інтересами росіян Криму.

Українці в Криму – це упосліджена меншина, якій не можна мати навіть своїх шкіл, а не те що претендувати на якийсь політичний чи економічний вплив.

Росіяни Криму підтримують нинішню автономію як засіб відгородження від України, але всі свої біди пояснюють якраз автономією Криму і поліпшення свого становища бачать у тому, щоб Крим був не автономною часткою України, а губернією Росії.

Кримські татари змушені вести нерівну битву з ворожою до них владою автономії за місце під сонцем у своїй батьківщині. Нинішньої автономії вони не визнають, бо хочуть своєї, кримсько-татарської. Але проти цього – кримські власті, росіяни й українці, Київ і Росія. І все ж кримські татари поки що послідовно займають виразну проукраїнську позицію й орієнтуються на Київ. Але терпець їм явно вривається. І вже є ознаки того, що дехто з них починає орієнтуватися на інші столиці…

Отаке місиво інтересів, бід, взаємозвинувачень і ненависті.

А тепер додайте до цього активне зондування настроїв кримських татарів мусульмансько-фундаменталістськими центрами. Додайте також всезростаючу в умовах західного потурання імперську агресивність нинішнього керівництва Росії. Додайте сюди “пробні кулі” психологічного тиску у вигляді антиукраїнських заяв різних Лужкових і Жириновських та економічного – типу роз’єднання російської та української електросистем, закручування кранів нафтопроводів…

Це ще далеко не все, але й цього достатньо, щоб зрозуміти: кримські проблеми – це гримуча суміш, яка загрожує існуванню України як держави.

Не запитую, що зроблено нашою владою і політикумом, щоб розрядити цю міну або хоч один з її детонаторів. Марно цікавитись, що зроблено, щоб Крим став органічною часткою української держави.

У “Тризуба” є концепція вирішення проблеми Криму. Вона апробована в Криму і зацікавлено сприймається там антиімперськими елементами. Ми готові до співпраці і з владою, і з партіями щодо її реалізації. Однак відповідь затягується.

А час не жде. Тому ми мусимо знайти можливість для самостійних дій у цьому напрямі. Соратники знайдуться.

У справі захисту нації є два аспекти, які постійно треба враховувати.

1. Народ – не отара, захист якої – справа тільки пастухів-охоронців. Саме так розглядала цю проблему комуністична влада. На жаль, саме так бачить її і влада нинішня (досить згадати безтямне збільшення кількості особового складу міліції – до критичної межі фінансування). Інших способів вона або не знає, або боїться. І тому не допомагає народові виробляти імунітет до згубних впливів і не допускає появи громадських самозахисних ініціатив і структур.

А звідси випливає наступне.

2. Наші люди, виховані в умовах тоталітарно-репресивного комуністич­ного режиму і дезорієнтовані обіцяльною владно-депутатсько-партійною демагогією, не вміють боротися за свої права, захищати свої інтереси, утверджувати свою волю.

Помилка перша. Наївна віра в те, що своє нестерпне матеріальне становище в наших умовах ограбовані можуть поліпшити, висуваючи лише економічні вимоги й уникаючи вимог політичних. Одні чинять так, бо вірять, що “влада не знає”, “владу обдурюють”, “влада зглянеться”, “влада їх покарає” тощо. Інші – бо знають, що політичні вимоги можуть владу роздратувати, а це небезпечно: їх вона покарає, а економічних вимог не задовольнить.

Але ж хтось створив нинішню систему грабежу народу. Хтось видавав і видає закони, які уможливлюють відкритий грабіж. Хтось видає дозволи, ліцен­зії, кредити, пільги, здійснює правовий і фінансовий контроль за діяльністю грабіжників. Усе це роблять структури і люди влади. А влада – категорія передусім політична.

Протести, які носять чисто економічний характер, нічим не загрожують скорумпованим людям влади і тому не спонукають владу до якісних змін. Лише політичні вимоги по-справжньому лякають владу. І тоді вона починає діяти відповідно до ступеня свого переляку: або просто гасить конфлікт якимись подачками, або ще й шукає в своїх лавах і карає того, хто підставив її під удар, або навіть змінює свою економічну політику на користь народу.

І ще. Рівень переляку влади і масштаб її дії залежить не стільки від радикальності вимог і заяв, скільки від масовості протесту, його організова­ності і суспільного резонансу. У нас же здебільшого протестують отарою, на­товпом, до того ж пенсіонерам байдуже до страйку шахтарів, учителям – до протестів робітників і т.ін.

До речі, сама влада чудово розуміє, що без політики не вплинути на економіку. І тепер вона робить цілу низку саме політичних заходів, щоб мати змогу реалізувати свої економічні програми.

Масовий грабіж здійснює не окрема людина чи групка людей, а ціла система – завдяки грабіжницькій економічній політиці держави. Тому висувати тільки економічні вимоги – це означає самим зберігати систему грабежу.

Помилка друга. Рабські форми протесту: і групові, й індивідуальні.

Відсутність в українців нинішнього покоління державницького досвіду зумовила численні запозичення, наслідування і мавпування чужого, зокрема у взаєминах громади з владою чи працедавцем.

Так прийшли до нас і форми протесту – дієві в цивілізованих, національних державах, але зовсім неефективні в нас. Але – безпечні для протестуючих. І саме рабський страх спонукає вдаватися до них, хоч результа­тивність їх у наших умовах здебільшого нікчемна.

Влада ставиться до всіх цих страйків, походів, пікетів, голодувань дуже демократично – толерантно і спокійно: по-перше, звикла, а по-друге, зробила все, щоб зберегти ще радянську норму, за якою можна було знайти вину, але ніколи – винного номенклатурника.

Але така “рівновага” насправді дуже і дуже нестійка, а тим більше – не вічна.

А що буде, коли, наприклад, наші шахтарі, здійснивши виснажливий піший похід до столиці, замість безтямно і марно стукати касками по київських тротуарах, вдадуться до досвіду своїх румунських колег, які під час свого першого походу вчинили такий погром у Бухаресті, що їм досить було тільки розпочати другий, як їхні вимоги відразу задовольнили?

Місцеві керівники мають звичку кивати на Київ, коли до них звертаються “протестанти”, – ми б мовляв і раді, але все залежить від столиці, домагайтеся там. І люди слухають, їдуть до Києва – безрезультатно тинятися по кабінетах, пікетувати, голодувати…

А що буде, коли вони організуються, зберуть цих керівників, начальників, депутатів, вишикують їх у колону, обставлять хлопцями з киями (щоб когось собаки не покусали) і поведуть цю братію пішки до Києва – домагатися справедливості для своїх земляків?

Що буде, коли “протестанти” перестануть марно знемагати від спеки чи тремтіти від холоду в наметах і голодувати перед адмінкорпусом підприємства чи урядовим будинком, а заблокують його? Що буде, коли вони або не впустять туди своїх улюблених начальничків, або змусять їх провести там кілька днів без світла, їжі і води в глибоких роздумах над скрутним матеріальним становищем дорученої їм громади?

Гриць Летючий із новели В.Стефаника “Новина” вирішив утопити своїх дітей: прогодувати не мав можливості, а дивитися в їхні голодні очі більше не міг. І йому й на думку не спало протилежне: покінчити самогубством, а їх зали­шити напризволяще. Але Гриць не жив за комуністичного режиму: його страх перед владою ще не був абсолютним…

У наш час усе інакше – спрацьовує десятиліттями насаджувана рабодухість.

Наші сучасники, доведені злиднями і безнадією “до ручки”, вішаються, самоспалюються, по-іншому накладають на себе руки, прирікаючи свої сім’ї на ще більшу біду і не усвідомлюючи марності своєї страшної і гріховної жертви. Адже їхнє самогубство – це апеляція до совісті. А є вона в керівних грабіжників?..

Що буде, коли зрозпачені усвідомлять, що є, крім Грицевого і їхнього, ще й інший шлях, і почнуть поодинці, але масово діяти із зовсім іншого кінця – уже далеко не рабського, але такого ж крайнього?

Зрештою, що буде, коли ограбовані почнуть діяти під нашим гаслом: “Ви не даєте нам жити – ми не дамо вам панувати!”?

А до цього йдеться.

Адже суттєво змінити на краще матеріальне становище народу, зменшити соціальну напругу, підняти настрій людей самими соціально-еко­номічними програмами не вдасться. Зрештою, реалізувати їх не дозволять ні мафія, ні Захід, ні Росія.

Не вирішує проблеми й інше.

Зараз влада робить заходи, щоб приборкати високопосадове злодійство. ЗМІ повідомляють про 125 кримінальних справ проти керівництва шахт, про 160 таких справ у сфері енергетики і т.ін. Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти – довести ці справи до очікуваного народом кінця!..

Але навіть тоді виникають два великі АЛЕ. По-перше, що людей і державу грабують, було ясно давно, а кримінальні справи чомусь почали відкривати щойно. Що це має означати? По-друге, ще І.Кант застерігав: “У явищі нема розрізнення дійсності”. І ми не знаємо, що за цим стоїть: бажання захистити державу і народ від злочинців у соціально-економічній сфері чи переділ власності на користь переможців у недавніх політичних баталіях?

Отже, і цей аспект вирішення соціально-економічних проблем теж не надихає.

І в цих умовах наша улюблена влада вперто, з фанатизмом приреченого відкидає рятівну і для неї, і для народу українську національну ідею і розмахує соціально-економічною проблематикою, щоб відвернути увагу народу від проблематики національної. Фантастика!..

Поставлені вище питання і мужня відповідь на них мали б переконати і владу, і наш такий же зачмелений соціал-демократизмом політикум, що така “шлункова” пріоритетність державотворення – це гра з вогнем на відкритій пороховій бочці. Передусім – для влади. На жаль – і для держави. А в кінцевому рахунку – для народу.

Біда, коли небезпеку для держави створює якраз політика влади. А особливо, коли стільки інших підстав для тривоги за долю нації.

Тому наша націозахисна діяльність повинна реалізовуватись не тільки в широкому діапазоні форм і методів, але й проблематики: усе, що шкодить нації, загрожує їй і державі, має бути об’єктом нашої уваги і дії. Щось із цього ми можемо вирішувати самі, щось – спільно з іншими об’єднаннями, десь – спонукати владу до зміни своєї політики, з чимось – іти до громади…

Вибори-99 викликали значні зміни в суспільному житті України. А найголовніше – вони спонукали владу, передусім Президента, до наведення елементарного порядку у функціонуванні державного механізму.

Для політичних і громадських об’єднань це створює чудову нагоду домагатися суттєвих змін на користь народу.

Є й інший аспект. Розграбована, внутрішньо аморфна Україна балансує на грані політичного “бути – не бути”. Особливу небезпеку для нас становить імперський синдром Росії.

Не можна сказати, що влада нічого не робить, щоб забезпечити, гарантувати збереження української держави. Але до відчуття впевненості за безпеку України ще дуже далеко. І ось чому.

Влада бачить такі гарантії в міжнародному визнання української держави, у її членстві в європейських структурах, у партнерстві з НАТО тощо.

Усе це добре, але це дуже і дуже сумнівні гарантії. Подібні, навіть більші, мала довоєнна Польща. Допомогли?

Живемо в час, коли політична безоглядність сильних держав стала міжнародною нормою. Її демонструють США, Ізраїль, НАТО. З особливою брутальністю і нахабством здійснює свою агресивну політику нинішня “демократична” Росія, що для нас аж надто значимо.

Україні сподіватись на підтримку, захист, на якісь жертви Заходу заради нас не доводиться. Бо для Заходу аксіомою є те, що Росія мусить бути – як імперія, тоді як Україна може бути – але лише як державоподібна неоколонія, а не як повноцінна національна держава.

Російські правителі це ставлення Заходу до себе знають, але постійно перевіряють. Про це свідчить, зокрема, знищення Чечні і планомірне винищування чеченського народу. Остання перевірка Заходу Росією – це ганебна історія із затриманням, “обміном” і зникненням кореспондента радіо “Свобода” Андрія Бабицького. А що Захід? Фактично, нічого – звичний набір дозованого обурення: щоб і лице зберегти, і російську владу не роздратувати. Тобто поведінка хитрого, але полохливого крамаря перед бандитом. Чи у випадку з Україною було б інакше, ніж у випадку з Чечнею?

Гарантувати безпеку України може тільки сам український народ, об’єднаний українською національною ідеєю. У випадку, якщо б прапор цієї ідеї підняла влада і приступила до її реалізації – до національного державотворення, – тоді українська держава стала б недосяжна для чужих зазіхань і маніпуляцій, здобула б повагу, довір’я і голос у світі, стала б не тільки малопомітним фактом, а суттєвим фактором на міжнародній арені.

І владі, і політикам хочеться черговий раз сказати: “Не бійтеся української національної ідеї і свого народу: тільки в них – джерело вашої майбутньої сили і слави, тільки в них – достойне майбутнє України!”

Українського націоналізму вони не знають. Хай!..

Але чи знають вони український народ?

Останні десять років – це суцільні розчарування в нашому політичному проводі.

Але для кожної нормальної людини, передусім націоналіста, – це час гордого, вдячно-радісного відчуття свого духовного і кровного зв’язку з українським народом.

650 літ бездержавності, денаціоналізації, полонізації та русифікації. Довгі десятиліття голодоморів і нещадного терору. Найстрашніші війни і найжорсто­кіші окупації. Цілеспрямоване і тотальне винищування політичного, інтелекту­ального і духовного проводу нації. Наполегливе насаджування чужих мов і культур, нікчемних вартостей і згубних ідей. Культивування пияцтва і яничарства, холуйства і аморальності. Наркотизація свідомості, викорінення традицій, розпорошення по чужині. Смертоносні Чорнобилі…

А народ є! І як тільки слабне кістлява рука окупанта на його горлі, він хрипить: “Ще не вмерла Україна…” Воістину, живий наш Бог, і ще не вмерла козацька мати! Це Він створив нас саме українцями, і да святиться воля Його на віки віків!

Усього десять років життя без нагана біля скроні – а вже навіть не народ, а лише його сучасне покоління, щойно пробуджене до свідомого політичного буття, виявило набагато вищий рівень політичного мислення, ніж наші політики.

І на виборах-99 воно пішло не за тими, що заманювали його назад – у сите і звичне московське ярмо. І не за тими, що обіцяли народові шмат соціал-демократичної ковбаси, але – нічого поза тим. Вибір впав на того, кого люди вважали найбільш винним у своїх матеріальних бідах, але передусім – гарантом незалежності і державності України. Патріотичне взяло верх над матері­альним. Якого ще уроку треба нашим речникам соціал-демократії?..

Не йдеться про те, хто кращий: Л.Кучма чи його суперники на виборах. Ідеться про суть вибору. Тому є всі підстави гордитися народом: це не політики, а саме він зберіг державу. І не його вина, що єдиною реальною альтернативою цій “нашій не своїй” державі була не краща – національна держава, а московський хлів. Цієї іншої альтернативи наші політики народові не дали – побоялися…

Коли ж і вони, і влада, і Президент своєю політикою дадуть українцям підстави гордитися ними?

А така можливість є. Ось і референдум…

Якщо він потрібний Президенту і буде використаний ним лише для зміцнення своєї особистої влади, – це одне. Але якщо б це мало за мету зробити ефективним процес утвердження української національної ідеї, національного державотворення, захисту національних інтересів українського народу, – це треба було б оцінювати зовсім по-іншому.

Повторюю ще раз: нам, націоналістам, не йдеться про саму форму правління, а про суть державної політики. Примара автократизму нас не лякає – на відміну від демократів (і “соц”, і “нац”, і “народних”). Тим більше, що в нас є досвід боротьби за українську національну державу не тільки з дотепе­рішньою українською демократією і “демократичною” владою, але й із такими диктатурами, перед якими мели демократичними хвостиками мюнхенські, ялтинські і потсдамські підлоги самовпевнені Чемберлени, Рузвельти, Черчілі… Для націоналістів страшна не боротьба “За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ”, а якраз відсутність такої боротьби.

Марно лякати авторитаризмом і народ, який уже давно мріє не про українського “Вашінгтона з святим і праведним законом”, а про Піночета. Від першого відбили охоту наші демократичні “вашінгтони”, а до другого штов­хає політична безвихідь. А от переконувати людей, що тільки “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”, демократи й досі не наважуються, “бо нас не сприймає схід” (можна подумати, що без цього він їх сприймає!). Жаль, бо якраз із цих позицій можна б висунути вагомі аргументи проти референдуму пропонованого змісту.

Референдум – закономірне явище у планах Президента.

Вибори-99 підвели риску під одним етапом правління Л.Кучми, започат­кували другий і водночас відкрили реальну можливість для якісно нового.

Так, перші п’ять років свого керівництва Л.Кучма сприймався і насправді був тільки Президентом адміністрації: далі його вплив не сягав. Перемога на виборах-99, її механізм і характер зробили його безсумнівним Президентом держави, правда, розграбованої і заборгованої, політично й економічно неспро­можної і нестабільної.

Звідси – дві однаково реальні, але суттєво різні можливості, які відкриваються перед ним.

1. Активно використовуючи позірний антикомунізм, злидні народу і його зневагу до нинішньої Верховної Ради, соціал-демократичну демагогію і цілком демократичний механізм (референдум), – стати повновладним, авторитарним, але легітимним Президентом неоколонії – “бананової республіки” Україна.

2. Враховуючи результати виборів, зокрема зміни в ментальності електорату, підтримку ним української державності, засвідчене і підкріплене в ході виборів прирощення патріотизму і державницької свідомості в суспільстві, – підняти прапор української національної ідеї, приступити до її рішучої реалізації і таким чином стати першим справжнім, а не номінально-вдаваним Президентом України і розпочати якісно новий, сотні років очікуваний виток і відлік нашої історії. І квітневий референдум може стати першим кроком у цьому напрямі.

Наша “демократична опозиція”, виступаючи проти референдуму, критикує Л.Кучму за перше, але боїться другого, тому намагається зберегти нинішнє. Але дарма, бо ми приречені на зміни. І названі дві можливості відкриваються не тільки перед Президентом, але й перед Україною. Іншого шляху просто нема і не буде. Або-або: безкінечне скочування в бездонну прірву неоколоніалізму чи крутий шлях до вершин національної державності. Третього не дано.

До речі, такий же драматичний вибір стояв перед політиками і керівниц­твом Японії після нищівної поразки, капітуляції і спустошливих репарацій. Вони справились, почавши серед руїн, голоду і холоду із пропаганди і культивування японського націоналізму. Результат відомий.

Але це японці. А в нас?

“Соціальна (а не національна) держава”, “громадянське суспільство”, “ліберальна цивілізація”, “європейська (а не українська) орієнтація”, “вселюд­ські (а не національні) вартості”, “права людини (але не нації)”… Чим ще вони будуть задурювати українців, щоб відвернути їх від національної ідеї?

Перед “Тризубом” стоять важливі і складні завдання. Це пояснюється як їх змістом, так і станом націоналістичного руху в цілому, у якому нам доводиться діяти і який вийшов з виборів, на жаль, не сильнішим і згуртованішим.

Ми далекі від того, щоб кинутись на підтримку тої чи іншої частини в братніх організаціях. Правильнішим буде звертатися до всіх побратимів із закликом підтримати наші починання, активно включатися в роботу і боротьбу за реалізацію національно значимих ідей.

З цим же треба йти до національно-патріотичних організацій з інших середовищ. Тільки причетність до справді великих справ відкриє перед нами бажану перспективу. Інакше вони так і залишаться політичними сектами, “товариствами для взаємного вшанування” і трамплінами для політичних кон’юнктурників.

Нам легше. “Тризуб” вийшов із виборів сильнішим, бо ми діяли, орієнтуючись на ідеологію, приклад і дух ОУН. “Тризуб” – не замінник ОУН, бо ніяка організація не могла і зможе ніколи замінити собою цей національний політичний орден. Але кожна організація може, а націоналістичні об’єднання зобов’язані здійснювати програмові засади ОУН. “Тризуб” дотримується цього неухильно. До цього закликаємо й інших. Україна чекає.

Ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти, ми переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям Слава!

2000 р.