Багатосотлітня бездержавність української нації завдала страшних ран нашому народові. Особливо постраждало українське село. Під час усіх окупацій України наше селянство було безправним кріпаком чи наймитом, об’єктом безкарного грабежу та постачальником дешевої робочої сили для завойовників і вже обов’язково – примусовим годувальником поневолювачів. У той же час воно єдине зберігало і культивувало українські національні цінності: віру, духовність, волелюбність, традиції, мову… За що найбільше поплатилося під час більшовицької окупації, особливо в час голодоморів початку 20-х, 1932-1933 та 40-х років.
З проголошенням незалежності України сам підхід до цієї проблеми вже нібито української влади не змінився: село й надалі розглядається виключно як якийсь кормоцех держави, який має право на існування лише доти, доки служить джерелом казкового збагачення владних шахраїв і плацдармом політичного утвердження різних пройдисвітів.
Двічі дощенту ограбоване (за бандитської колективізації та в наш час злодійської вдаваної “деколективізації”), зраджене вождями демократизації, залишене напризволяще “нічийно”-космополітичною владою і псевдо-“національно-демократичним” політикумом, українське село опинилося перед загрозою цілковитого знищення. Не ощасливили його ні сертифікація землі, ні земельний кодекс, ні рекордний урожай: система грабежу виявилася сильнішою і за солодкаві запевнення лукавих обіцяльників, і за безпідставні надії наївних простаків. Масова втеча із села працездатних людей, передусім молоді, зростання кількості “неперспективних” сіл, наростаючі процеси фізичної і духовної, інтелектуальної і моральної деградації сільської людності – це прямий результат антинародної і виразно антинаціональної аграрної політики влади: і попередньої, і нинішньої.
Про хоч якусь іманентність, самодостатність села, його право на відродження і збереження своєї національної та народногосподарської сутності і самобутності навіть не йдеться і в програмах наших чисельних партій та громадських організацій – навіть дуже “селянських”. Вони теж розглядають проблеми села з чисто споживацьких позицій, турбуючись, у кращому випадку, лише про здатність села бути ефективним виробником сільськогосподарської продукції. Тому далі ідеї фермерства як єдиної альтернативи малоефективної і грабіжницької колгоспної системи не пішли. Між тим фермерство, особливо великоземельне, справді може бути ефективним товаровиробником, але що при цьому буде з рештою селян, особливо – у малоземельній Західній Україні? Два-три фермери на село, яким “Котляревський без надобності”, а решті – крихти з панського столу (“плата” за пай), перманентні злидні і безнадія, доля наймитів і жебраків? І як фермерство, до того ж нещадно грабоване надвисокими податками і свавільними цінами на техніку та пальне, має зупинити нинішню тенденцію до перетворення українського села в забуте владою і суспільством, часто відрізане бездоріжжям від світу місце поселення перестарілих, пияків і наркоманів?
Між тим село – це не тільки продуцент товарного хліба і не лише виробник сировини для міської харчової промисловості. Це щось значно важливіше для нації. І тому в Японії держава щедро дотує своє село, хоч, наприклад, вартість японського рису при цьому у вісім разів вища за світову. Економічно не вигідно? Так. Але японці йдуть на це, бо розуміють роль села у збереженні національної самобутності і хочуть бути не просто ситим населенням Японії, а саме японцями… Справжня політична битва за збереження села відбувається зараз у сусідній нам Польщі: поляки хочуть, щоб і в європейському котлі народів Польща залишилася національною країною, а не тільки економічною територією…
Українське село – це сформована за цілі тисячоліття ефективна й унікальна система всебічного матеріального і духовного життєзабезпечення, національного людинотворення і націозбереження.
Не завжди і не кожне українське село могло продавати місту надлишок своєї продукції, але кожне забезпечувало себе (якщо не піддавалося грабунку), кожне було носієм сутнісних національних вартостей, кожне формувало позитивну особистість – працьовиту, чесну, віруючу людину, з якою легко вживатися, на яку можна розраховувати у скруті і яка не чинить зла не тому, що боїться кари, а тому, що остерігається гріха.
На шкалі вартостей у цій системі явно превалювала орієнтація на духовне (“Будь хоч бідний, але гідний”), тут ніколи не було байдужості до формування і функціонування особистості, про що свідчить і сільська колективна педагогіка, яка турботу про виховання підростаючого покоління робила справою всіх дорослих, і строга селянська етика – аж до прискіпливості в оцінці поведінки земляка. Шанобливе ставлення до старших, повага до людей освічених і талановитих, культ матері, гостинність і щедрість, шанування релігійності і традицій інших – усе це було закодоване в цій системі і формувалося нею. Так само культивувалися в ній потреба в спілкуванні (вечорниці, сходини), безкорислива взаємодопомога (“толока”), звичка вирішувати важливі проблеми громадою (віче) та інші якості, які завжди так вигідно вирізняли українців і викликали повагу, а часто – навіть захоплення чужинців.
Цей особливий людинотворчий і націозберігаючий потенціал українського села як системи переконливо розкривається на прикладі української діаспори. Масово емігрувавши, наприклад, до Канади і США понад сто років тому, українці, на здивування американських етнологів, не розчинилися в чужомовному середовищі, а збереглися там і досі як найбільш чисельна і стійка, високодуховна і патріотична національна меншина. Секрет простий: організація життя української спільноти в місцях розселення здійснювалась за закодованою у їх свідомості моделлю українського села. Першоелементи цієї системи – українська сім’я та родина з їх ієрархією і традиціями, церква, читальня, школа. Незмірно важче було виселеним і переселеним українцям у задушливій і отруйній великодержавно-шовіністичній атмосфері імперської Росії, але й там мільйони наших земляків, особливо в місцях компактного проживання, збереглися саме як українці, організувавши своє життя за збереженою у свідомості сільською моделлю.
Україна – це передусім село, бо, власне, тільки село й було завжди Україною. І тому не може бути “неперспективних” сіл: кожне з них необхідне - і для людей, що живуть у ньому, і для нації, і для національної держави, яку нам ще належить вибороти. І відроджувати, розвивати та зберігати село треба не лише як виробничу одиницю, а як живу клітину національного організму.
Зараз в Україні спостерігаємо тривожне явище руїни: надзвичайно понівечене національне буття, деформована національна свідомість значної частини українців. Цей процес поглиблюється буквально з кожним днем – і через згубну у всіх відношеннях політику влади (передусім щодо села), яка розглядає село як кормоцех, а економіку - як засіб визиску, а не як матеріальну основу розвитку нації, і через зростаючий тиск російського та західного економічного та культурологічного імперіалізму. І марно сподіватися, що за умов нашої космополітичної державності або саме національне буття витворить повноцінну національну свідомість, або нинішня національна свідомість оздоровить національне буття, відновить той складний суспільний механізм, який зможе формувати з українців таки українців, а не потворних мутантів (хохлів, малоросів, перекінчиків, яничарів тощо), денаціоналізованих манкуртів та “чистих” росіян.
Коли народ опиняється в подібній ситуації, зростає роль партій, які можуть запропонувати привабливу концепцію, надихаючу ідеологію, перспективну програму виходу з кризи.
Що ж зроблено нашими партіями для відродження села саме як людинотворчої та націозберігаючої системи? Що зроблено для того, щоб оновити і доповнити цю систему новими, сучасними елементами? Котра партія має програму відродження українського села? Скільки сіл хоч одна з них взяла під свою опіку і відродила? Яка законодавча і матеріальна база підведена партіями влади під програму (де вона?) відродження села? Котра опозиційна партія запропонувала натомість щодо цього щось своє і краще?..
Зрештою, що зроблено і владою, і опозицією, щоб саме село усвідомило свою національну сутність і призначення і набуло здатності ставити ці питання перед заїжджими шахраюватими мисливцями за голосами? Адже поки що наше село – ограбоване, обезлюднене і внутрішньо розчленоване – не усвідомлює необхідності національної держави, а тому ще не здатне боротися за неї, тобто за своє майбутнє. Поки що двічі на рік село традиційно бореться за солярку – щоб уникнути голоду і забезпечити “наваром” хмару різних хижаків…
Почитаймо програми наших партій, програми всіх суб’єктів виборів. Сказане там, якщо таке є, скоріше нагадує план облаштування польового стану, а не програму всебічного відродження села. Більше того: суб’єктами цих виборів є і партії, що оголошують себе спадкоємцями КПРС, яка тричі за минуле століття влаштовувала українцям, передусім українським селянам масові голодомори. Чого ж іще чекати українцям від держави, де такі речі можливі?
Українське село як система національного людинотворення і націозбереження стане необхідністю та об’єктом постійної турботи влади лише у власній національній державі. Тільки в цьому його порятунок і перспектива. А тому на майбутніх виборах саме питання утвердження у практиці державотворення української національної ідеї, національно зорієнтованої ідеології державного будівництва, українського національного відродження повинні бути першочерговими критеріями вибору між претендентами на голоси селян.
Село має шанс докорінно змінити своє нинішнє жалюгідне становище, якщо віддасть свої голоси за тих, хто на всіх рівнях законодавчо-представницької влади береться відстоювати наступне:
- Українська національна ідея мусить стати метою, прапором і постійним фактором нашого державотворення. Якщо замість ідеї створення української національної держави кандидат, партія чи блок пропонує якусь політичну доктрину (комунізм, соціалізм, соціал-демократизм, ринкові та аграрні реформи, громадянське суспільство, соціальний захист, матеріальні блага тощо), то насправді пропонує законсервувати нинішній стан народу або й погіршити його. Бо допоки український народ не матиме власної національної держави, доти жодна інша (політична, соціальна, економічна, аграрна, правова, культурна, освітня, релігійна тощо) проблема не буде вирішена на користь народу.
- Кандидат у депутати, партія чи блок ідуть до влади, щоб домогтися негайного витворення й законодавчого утвердження національно зорієнтованої ідеології державотворення – із чітким формулюванням мети, концепції, програми українського державного будівництва. Народ має право знати, яку державу, як і для кого будуємо. Відсутність такої ідеології – це свідчення або політичного шахрайства, або політичної недорозвинутості наших державотворців.
- Обрані зобов’язуються боротися за перехід від нинішньої космополітичної демократії та клановості до українського народоправства у практиці формування всіх гілок влади і за суттєве і постійне розширення виборності. У незалежній національній державі творити закони, керувати і судити можуть тільки обранці народу. Це тільки підневільним народом, його добром і його майбутнім розпоряджається меншість, призначена узурпатором чи окупантом.
- Претендент на голоси селян повинен уже під час виборчої кампанії створити у своєму окрузі із людей, яким довір’яє громада, сітку власного представництва і взаємодії з виборцями, щоб громада мала довкола кого об’єднуватися для щоденного захисту своїх прав і свобод, для реальної участі в процесі державотворення та для усування керівників, чия діяльність шкодить інтересам громади, нації, держави.
- Обирати треба тих, хто хоче і може запропонувати реальну програму всебічного відродження українського села і готовий боротися за її узаконення й у Верховній Раді, і непарламентськими методами – якщо там не знайде підтримки.
- Одним із пунктів у програмах претендентів на депутатський мандат має бути зобов’язання домагатися прийняття закону про пільгове, у кілька разів нижче, ніж у великих містах, оподаткування малих підприємств, які творяться у селі, – для заохочення інвесторів і стимулювання сільського підприємництва і кооперування.
- Програми претендентів повинні передбачати і негайне прийняття закону, за яким держава зобов’язується закуповувати від селян надлишок товарної продукції за наперед встановленою ціною, яка має окупити затрати на її виробництво і унеможливити щорічний грабіж селян різними посередниками.
- Ще один закон, якого слід вимагати від майбутніх депутатів, це закон про економічну диверсію і кримінальну відповідальність тих, хто штучно завищує ціни на паливно-мастильні матеріали перед посівною та збиральною кампаніями.
- Майбутні депутати зобов’язуються взяти під свій контроль налагодження випуску сучасної, особливо малої техніки для села, засобів захисту рослин тощо та пільгового кредитування їх закупівлі.
- У Верховну Раду треба обирати лише тих, які зобов’язуються домогтися, щоб у державному бюджеті були передбачені суттєві витрати на всебічне відродження села.
Неправда, що рядові виборці, зокрема сільські, не зможуть вплинути на результати виборів: якби це було так, то не витрачались би мільйони на підкуп і обман виборців, не було б такої лютої гризні між претендентами за вплив на електорат.
Неправда, що колись нам вдасться обрати до влади святих, які самі, без нашого впливу і тиску, ощасливлять нас. Такий підхід веде до того, що обираємо не найбільш святого, а найбільш шахраюватого, який найкраще зумів прикинутися безгрішним. Обираймо тих, чиї провини перед суспільством не набирають розміру непрощенних гріхів перед Богом і котрі вже дозріли до того, що задоволення своїх особистих інтересів готові на цей раз досягати не політичним шахрайством, а реальною боротьбою за реалізацію української національної ідеї та за наші національні інтереси.
Неправда, що окремий депутат, партія чи блок не можуть нічого зробити для реалізації наказів виборців. Можуть! Бо за ними – маси виборців. Підняти, згуртувати, повести їх на боротьбу за інтереси громади, нації, держави – обов’язок тих, кого обрав народ. Не захочуть – домагатися всіма засобами їх негайного усунення й обрання інших. Реальна загроза проведення операції “відрізання рила від корита” миттю стимулює їх до боротьби за народні інтереси.
Наша доля – у наших руках. Бо незмінними правдами є Шевченкове: “Борітеся – поборете!..” та “В своїй хаті своя й правда, і сила, воля”. З цим – переможемо.
Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери
полковник Василь ІВАНИШИН
15.11.01