Нація. Державність. Націоналізм

Свого часу перша книжка Василя Іванишина „Українська Церква і процес національного відродження" витримала, за загальними підрахунками, мільйонний тираж. І в рідному краю, і в світі західної та східної української діаспори її передруковували, нехтуючи всякими авторськими і цензурними засторогами, переписували, рецензували, цитували, схвалювали, осуджували і навіть… спалювали й відхрещувалися від неї.

Сотні і тисячі людей у Галичині і за її межами були учасниками чисельних презентацій книжки, зустрічей з автором – пошуків спільних і єдиних засад у вирі змагань за українське національне і духовне Відродження.

Час покликав і оцю, нову книжку. На цей раз своє слово, свій творчий дух і незалежну думку публіцист звертає на оцінку нашої новітньої демократії – цього випещеного і навіть уже розпещеного дитятка в українському вбранні. Надто велику і болісну любов до України має публіцист, щоб не бачити і його успіхів, і перших невдалих кроків, і руху в напрямі від народних бід; щоб не відчути і своєї відповідальності за долю нації, за стан національно-визвольного руху, в якому бачить він запоруку грядущого розкрилля і розквіту нашого народу.

Презентуючи читачам цю книжку, передбачаємо, що нас не обмине хвиля відгуків – приязних, і злостивих. Аби лишень менше було байдужих. Аби тільки наш рух уперед все менше нагадував броунівський.

Маємо також певність, що книжку доведеться перевидавати.

Боже, випровадь її на щасну, будівничу дорогу!

Петро Бобик,
президент видавничої фірми „Відродження"

ВСТУП

Щось з нами робиться не те й не так.

Ніби й здійснюється багатовікова мрія народу про власну державність, ніби й здобуто перемогу над невисним ворогом, ніби й утверджено демократію, що мала стати тою чарівною паличкою, помахом якої одна за одною мали бути вирішені всі наші обкипілі кров’ю проблеми. Ніби. „…А щось такеє бачить око, і серце жде чогось. Болить, і плаче, і не спить, мов негодована дитина". Чому так вперто повертає пам’ять оці рядки із „Кобзаря"?

А синьо-жовті символи нашої свободи, підняті й утверджені в запеклому двобої, уже подекуди злиняли, вицвіли, потріпались. Та це не наслідок боротьби, а тривожна печать забуття. А наші „воріженьки", які зовсім недавно під свист і улюлюкання покидали свої затишні кабінети, зовсім не пощезали „як роса на сонці", а відпочили, зробили макіяж, перегрупувалися і вже щораз ближче підступають до тих же кабінетів, щоб знову запанувати у нашій „рідній сторонці". А чарівна паличка чомусь на очах стає все товстішою палюгою й безжально підміняє Правду арифметикою, Справедливість – статистикою, а Мораль – полтикою, зорієнтованою не на Істину, а на ниций інтерес.

Щось з нами діється…

Бо все частіше ловиш тривожний блиск в очах, що так недавно променіли запальною вірою. І на закличне „Слава Україні!" часом відлунює не сподіване й тверде „Героям Слава!", а чується розчароване: „Чиїй Україні? Була партократичною, стала демократичною… А коли ж вона буде нашою? А герої… Щось, певно, і з ними не так: паплюжили їх чужі, а тепер он приїжджають їх же соратники і спадкоємці, і теж такої ж – кожен тільки своїх хвалить, а інших…"

Крутий наш час, і важко він дається знервованим і слабодухим.

Гірко це визнавати, але правда така: дуже важко довести, що нинішнє покоління українців краще за попередні, але зовсім легко знайти аргументи на підтвердження протилежного. Та час вибрав нас, і саме на наших очах відбувається грандіозне видовище планетарного масштабу – розпад гігантської імперії і водночас кривава драма відродження давніх і творення нових держав на руїнах колоніальної системи.

У черговий етап національно-визвольної боротьби вступила й Україна, а тому всім нам випало бути не лише свідками, але й активними учасниками чи жертвами цих двох процесів історичної ваги. То ж не обманюймо і не виправдовуймо себе, свою бездіяльність чи пасивність: ні скромні наші сили й можливості, ні ще скромніші виміри нашого впливу не звільняють нас від відповідальності за сучасне і майбутнє нації. І якщо мислимо себе патріотами й гордимося цим, то мусимо прийняти як аксіому те, що патріотизм – це не тільки велика Любов, але й високий Обов’язок.

Ці прості й природні для нормальної людини твердження набирають особливої ваги, змістовності і значимості в наш час. Бо саме на наше покоління Провидіння поклало відповідальний обов’язок: виконати гігантську роботу, пов’язану з переходом нації зі стану підневільного у стан реальної, а не лише декларованої свободи.

З Божої ласки маємо можливість здійснювати цю титанічну справу в мирний час. Це вперше українцям випадає така нагода, коли війни, окупації, репресії не виривають з наших рядів кращих борців, не знекровлюють наших зусиль, не винищують вогнем і мечем наших здобутків, – що творимо, те й маємо. Є можливість осмислити ситуацію, спланувати наступний крок, виправити допущену помилку.

Чи сповна використовуємо – усі разом і кожен зосібна – цю даровану Богом можливість? На що тратимо більше зусиль: на полагодження своїх приватних справ, на забезпечення свого власного куцого й ницого “блага”, на утвердження себе за всяку ціну на випадково здобутому посадовому кріслі – чи на жертовне торування для нації каменистого шляху до Свободи?

Мусимо й так ставити питання, бо вже далеко не поодинокі випадки, коли вчорашні “борці за добро нації”, опинившись при владі, приступили, так би мовити, до реалізації цього гасла, почавши із забезпечення власного добробуту. Навіть “теорію” придумали на своє виправдання: бідний керівник не приведе народ до багатства…

От і гризуться – то за маслак, то за крісло. На жаль, у кожному керівному кабінеті є не тільки важіль влади, але й корито вигоди, і якщо в людині переважає не патріотичне, не ідейне, а свиняче начало, то якою б старанною не була її політична мімікрія, сутність проступить дуже скоро…

Тривожить і те, що зараз в Україні одночасно і стрімко розвиваються ще два процеси: практичне творення якоїсь “нічийної” держави і глибока політична криза. Обидва ці явища відбуваються в умовах протистояння імперським зазіханням, економічної розрухи і “шокової терапії” через злочинну “лібералізацію” цін, при якій є “шок”, але немає “терапії”, що ставить суспільство на грань соціального зриву. У цій ситуації функціональний параліч фактично всіх, крім неокомуністичних, політичних організацій України робить майже безконтрольним процес нашого державотворення, а людей – беззахисними перед сваволею чинуш. А найнебезпечніше – що стихійні вияви протесту різних соціальних груп без конструктивного політичного проводу можуть змести всі наші скромні національно-демократичні здобутки останніх літ.

Приголомшливі результати першогрудневого референдуму 1991 року розшматували імперію, прорвали політичну блокаду України і широко відкрили їй шлях до свободи. Зроблено перші і, слід віддати належне Президенту, рішучі кроки в цьому напрямку.

Але було б небезпечною наївністю і політичною обмеженістю вважати, що відтепер ми приречені на успіх, що українці можуть політично розслабитись, повністю довіривши справу свого майбутнього керівництву держави: решта, мовляв, зробиться само собою. Та закони політичної гравітації такі, що само собою здійснюється тільки падіння народу: із вершин тимчасового успіху – у прірву чужих інтересів, кровопролиття і неволі.

За 650 підневільних років це далеко не перша для України нагода вирватися з ярма. Не раз “паради планет” і вектори сил у політичному космосі Європи складалися так, що рішуче власне прискорення в цьому ж напрямі могло вирвати Україну із силового поля окупації і вивести її на орбіту державної незалежності. Та кожного разу політична обмеженість, помножена на брак патріотизму, шкурництво і холуйство наших політиків і політиканів – “батьків народу”, який вони в душі глибоко зневажали і якого боялися більше, ніж окупанта, призводили до того, що вони не тільки не сприяли, а часто й активно протидіяли справі визволення України.

Так було після перспективної Берестейської унії 1596 року, після блискучих перемог 1648 року, перед катастрофою 1709 року, після падіння російського самодержавства в 1917 році… Патріоти гинули, холуї до часу процвітали, нація спливала кров’ю.

То ж на нинішньому крутому віражі української історії мусимо тверезо оцінити наш стан, визначити мету, перевірити сили, зважити можливості, уточнити шлях і напрям. Нашу боротьбу і цю унікальну нагоду здобути свободу нації не сміємо перетворити в безтямну політичну метушню, у черговий “український водевіль” з кривавим фіналом, – ми зобов’язані перемогти.

Автор буде щасливий, якщо ця книжка хоч у найменшій мірі посприяє нашому самоусвідомленню в часі й боротьбі, зменшить хоч на йоту упередження щодо філософії, ідеології та політичної практики української національно-визвольної боротьби, допоможе бодай одній людині знайти своє місце у лавах борців. Бо саме такою була його мета.

Підставою аналізу минулого й сучасності тут є національно-екзистенціальна методологія, філософські презумпції, гносеологічні евристики та аксіологія якої верифіковані з християнством та ідеєю свободи народу і яка зобов’язує осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Бо історія переконує: усяке, навіть найменше і, здавалося б, виграшне відхилення в українській суспільно-політичній теорії та практиці від християнського максималізму і національної ідеї неминуче веде до трагічних світоглядних і політичних помилок, за які нація розплачується кров’ю і рабством.

Автор цілком свідомий того, що викладене тут, його висновки й оцінки виходять за рамки вже узвичаєних уявлень, інтерпретацій і трактувань, що він ризикує зачепити особисте чи групове честолюбство, поранити амбіції. Прикро, якщо так буде і якщо це стане на перешкоді сприйняттю суті та спрямування книжки. Але іншого виходу не було. Бо як утвердити на тому ж місці нове, не зачепивши сущого?

І все-таки гріє надія на вирозуміння. Співаємо ж разом: “Душу й тіло ми положим за свою свободу…” То, може, пожертвуємо заради цієї великої мети ще й амбіціями та впевненістю у власній непогрішності? Бо сказано: гординя – гріх…

Перехідна епоха – це час вибору.

Комунізм, демократизм, націоналізм…

Як казковий витязь на розпутті, стоїмо перед каменем долі. А на ньому викарбувано: наліво звернеш – у рабство попадеш; направо звернеш – старого ярма позбудешся, а нове знайдеш; прямо підеш – може, й пропадеш, та до свободи нації дорогу прокладеш…

А здавалося – вибір позаду. Бо на першому етапі нинішньої боротьби, коли тільки зблисла надія, інстинкт свободи підняв нас і закрутив у вихорі національно визвольних змагань. Прийшов і наш час, настала наша черга. “А ми тую червону калинупідіймемо…” І ясна була всім нам успадкована ще від дідів мета: “За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!” І тисячі відгукувалися на закличне: “Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за рівні права, державу!” І заповітом батьківським стукало в серце: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї”.

У ту благословенну пору ми одночасно боролися за релігійне відродження (за УГКЦ), за національне відродження (за мову, традиції, історію), за демократичні свободи (проти всесилля і свавілля КПРС). І були єдиними. І успіх на одній ділянці множив наші сили і допомагав домогтися свого на двох інших. І перемога одних була перемогою всіх. Бо такий закон національно-визвольної боротьби: у ній або всі перемагають, або ж програють теж усі.

А потім був грандіозний успіх галичан на виборах. І ми захмеліли від перемоги на демократичному фронті. Коли ж ейфорія минула, виявилося, що це – перемога не всіх, хоч і добута всіма. Перемогли, як почулося з високих трибун, демократи.

І настав час великого ділення. Переможці відразу відчужилися від віруючих – греко-католиків, при підтримці яких і прийшли до влади (православним батюшки забороняли голосувати за “неформалів”), бо це могло скомпрометувати їхніх лідерів перед російсько-православним українським Сходом. Відмежувалися рішуче і від націоналістів, бо націоналізм лякав денаціоналізований і зрусифікований український Схід і дратував європейський та американський політичний Захід.

І спустіли майдани і площі. Розчарований народ розбрівся по домівках, а політичний провід подробився на клани і секти непомильних лідерів. Єдність змінилася розбратом і гризнею. І тільки сплески компартійної та новоімперської небезпеки час від часу зганяють усіх докупи. Та не для наступу на зачаєні ворожі сили – для самооборони…

Але ми пишемо не історію.

Чому так сталося? Куди йдемо? Як вивести націю з підневільного стану? Чому таке двоїсте ставлення до проголошеної державності та незалежності? Що будуємо на руїнах ненависного старого? На що опертися? На що орієнтуватися, щоб не збитися на манівці?..

Ці та сотні інших питань мучили автора, спонукали писати цю книжку. І буде дуже прикро, якщо хтось із невдоволених нею, щоб уникнути аргументованого заперечення викладеного в ній, піде традиційним у нас шляхом паплюження її автора і цим обмежиться. Це, на жаль, не розв’яже проблем нашого поступу. А вони – невідкладні.

ГРАНІ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ

Усі довгі століття під’яремного існування українського народу формували його політичну свідомість в устремлінні до власної державності та державної незалежності. У їх відсутності знаходив українець пояснення і причину всіх суспільних і багатьох особистих бід, із їх здобуттям пов’язував надії на краще життя, а тому безоглядно чи вагаючись, але йшов за тими, хто обіцяв реалізувати цю національну ідею-мрію.

Щоденний досвід підказував, а крах частих національно-визвольних змагань переконував, що відсутність власної держави робить націю надзвичайно вразливою та беззахисною і не дає можливості ефективно використати колосальний потенціал багаточисельного народу, забезпечити його права і свободи. І навпаки: навіть вісімдесятилітнє монгольське іго не змогло стерти з лиця землі наш народ, як це трапилося з десятками інших, саме тому, що він мав свою державу.

З другого боку, увесь хід історії давав інший жорстокий урок: навіть наявність власних структур (уряд, армія тощо) без реальної незалежності (приклад Хмельниччини, Гетьманщини, УРСР) не врятує народ від цілковитого поневолення і постійної загрози голодної смерті на багатющій землі.

Саме тому всі зусилля свідомої й активної частини українського народу на нинішньому історичному відрізку були спрямовані передусім на здобуття права на власну державу, саме тому такий ентузіазм викликали результати першогрудневого референдуму, де так переконливо було підтверджено Акт про незалежність України.

Референдум – кінець і початок. Він підвів риску під першим періодом боротьби і започаткував новий, державотворчий. Результатом референдуму стало проголошення і підтвердження державної незалежності та суверенітету України, запровадження президентства, визнання іншими державами. А найголовніше – відбулася легітимація на міжнародній арені державної суверенності України та її права на власну внутрішню і зовнішню політику. З елемента колоніальної системи, з об’єкта імперського правління Україна стала значимим суб’єктом міжнародної політики, її важливим фактом і фактором.

Україна приступила до розбудови власної держави, подолання її структурної неповноти: розпочато створення своєї армії, робляться кроки до впорядкування власної фінансової системи, до послаблення економічної залежності, породженої імперською “інтеграцією”, тощо.

Але водночас розвиваються й негативні процеси, які не можуть не тривожити. Так, зразу після підтвердження незалежності Україна змушена була вступити у Співдружність Незалежних Держав (СНД). Це дало можливість зняти політичну напругу в межах колишнього СРСР і зменшити у світі страх перед загрозою хаосу і воєнного протиборства між новими суверенними державами. Але водночас це прирікає Україну на творення своєї політики в межах рівнодіючої політичних та економічних інтересів десяти інших країн – членів СНД. До того ж, враховуючи прискорене відродження імперського синдрому в діях керівництва і політичних об’єднань Росії, не виключена можливість спроб з їхнього боку перетворити СНД в новий Союз, тобто знову відновити Російську імперію – так би мовити, російський “третій рейх”.

Зовнішня небезпека посилюється внутрішніми факторами, їх чимало, і число їх множиться. Продовжується катастрофічне зниження життєвого рівня населення, помножене грабіжницькою “лібералізацією” цін, такою ж податковою політикою і злочинно неефективним впровадженням такого компенсуючого засобу, як багаторазові купони. Заходи уряду часто такі, що доводиться ламати голову: це означає абсолютний економічний непрофесіоналізм уряду, його свідому спробу політичного самогубства чи бажання переконати український народ в економічній неспроможності незалежної України?

Цікаво, що якщо в зовнішній політиці нинішнє керівництво робить успішні кроки і його міжнародні акції часто знаходять розуміння й підтримку практично всіх політичних партій і народу, то його внутріполітичні заходи просто дивують.

Наприклад, ніяк не зрозуміло, звідки сподівається уряд прирощення товарної продукції через ринковий механізм, якщо лібералізації цін не передувала приватизація у промисловості, сільському господарстві й торгівлі. Звідки візьмуться фермери, щоб різко збільшити виробництво продовольчих товарів, якщо уряд палець об палець не вдарив, щоб забезпечити майбутніх фермерів малою технікою? Про який ринковий механізм може йти мова, якщо всяка приватна ініціатива глушиться непосильним оподаткуванням?

Про яку ефективність державного механізму демократичної влади може йти мова, коли й досі діє закон про місцеве самоврядування, що фактично повністю паралізував вертикальні, ієрархічні зв’язки управлінських структур різних рівнів?

Чи варто сподіватися відстоювання інтересів виборців від депутатів, чиє розуміння демократії вичерпується категоричною фразою одного з народних обранців, до того ж із числа інтелектуалів: " Ви мене вибрали, тепер мусите мене слухати !"?

Злиття двох посад – голови Ради і голови виконкому – повсюдно привело до того, до чого й мусило привести: представницькі органи перетворилися в дискусійні клуби і в малоефективних продуцентів ні до чого не зобов’язуючих ухвал, верх на ними взяли виконкоми, до формування яких народ не мав ніякого відношення. Чиновник знову восторжествував над представником народу.

Додаймо до цього неминуче: підпорядкування елемента системі – тобто моральні деформації, іноді просто переродження людей, що стали функціонерами в такій антинародній структурі, як органи радянської влади. І тоді стане зрозумілим катастрофічне падіння престижу влади, озлоблення людей, викликане їх безпорадністю перед сваволею знахабнілого чиновника, що в сукупності зі сказаним вище не тільки гальмує процес державотворення, але йзагрожує соціальними катаклізмами.

А характер останніх, їх напрям не важко передбачити: назад – до світлого комуністичного минулого! Адже і уряд, і наші демократичні лідери навіть слів таких не вживають, як “українське національне відродження” чи " національно-визвольна боротьба" і з усіх сил стараються замінити у свідомості людей національні орієнтири і цінності соціальними. І це при тому, що багато з них потрапили в сесійні зали саме на хвилі цієї боротьби.

Позиції ж учорашньої партократії, особливо “ділової” (у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, у сфері управління, зв’язку, побутового обслуговування, у торгівлі) за останній час тільки зміцнилися: продукція, робочі місця, послуги, товар, гроші – усе в їхніх руках. І ніхто не втручається, не заважає… Їх колишні керівники з партапарату, яким не вдалося влаштуватися у виконкомах, організовано перейшли у сферу бізнесу, де здобули економічну владу – не менш значну, ніж та, яку вони мали раніше.

Начхавши, нарешті, на комуністичну ідеологію, яка робила їх ненависними в очах народу, вони стали запеклими прихильниками демократії, нинішньої демократичної влади і прав людини. А ще – дуже негативно ставляться до “полювання за відьмами”, бо, як виявилося, вони ще й гуманісти…

Сподіватися, що ця братія дасть можливість народові діяти у власних інтересах, що вона погодиться довго сидіти в тіні і не зробить спроби використати народне невдоволення для власного політичного утвердження, – наївно і небезпечно. Між тим навіть у найбільш демократизованій Галичині боротьба з цією господарчою бандократією зведена до принагідного виголошення пустопорожніх, уже чисто ритуальних критичних фраз на адресу марксизму-ленінізму, більшовизму, комуністичної системи.

Таким чином, нинішня державність і незалежність, які подаються з високих трибун як здійснення багатовікової мрії українців про їхній політичний суверенітет, розчарували людей, розвіяли надії, гірше того – грозять скомпрометувати саму ідею національної державності в очах нинішнього покоління. У всякому разі, тих, що сприймають названі здобутки як свої, і бажаючих жертвувати хоч чимось задля зміцнення такої державності стає щораз менше. Здобутки першого етапу, отже, виявилися зовсім не такі, яких сподівався народ, його національно-визвольні завдання виконані не повністю, авторитет політичного проводу, довіра до нього суттєво знизились. Недовершеність процесу створила в суспільстві небезпечну ситуацію нестійкої рівноваги, коли всі невдоволені всім: одні – бо не втримали всього того, що мали; інші – бо не здобули всього того, чого прагли.

Парадоксально, але саме під час підготовки і проведення найбільш демократичного заходу – референдуму і справді демократичних виборів першого президента настала криза демократичного руху України. Вона назрівала з часу виборів до Верховної та місцевих рад, а вибухнула внаслідок поразки демократичних сил на виборах президента.

Додержавний період нашої боротьби пройшов чітко виявлені **два етапи. Перший мав загальний, всебічний, виразно національно-**визвольний характер. На другому етапі відбулася зміна гасел і переорієнтація руху на виключно демократичні завдання.

Зрозуміло, що криза домінуючого демократичного руху мусила викликати і глибоку політичну кризу. Її ознаки наочні: загальний спад політичної активності, розкол сил, відчуження, розбрат і навіть гризня між вчорашніми соратниками – лідерами політичних об’єднань демократів, ідеологічна дезорієнтація цих партій та громадських організацій, їх функціональний параліч і політична неспроможність у дуже відповідальний момент, коли реальною стала можливість національного державотворення, втрата стратегічно перспективних плацдармів боротьби за владу…

Причини політичної кризи, зокрема кризи демократичного руху, теж очевидні. Окреслимо найголовніші з них.

Національно-визвольну боротьбу українського народу, яка розгорілася в час горбачовської перебудови, очолили колишні дисиденти і шістдесятники, що явно не відповідало їхнім ідейним настановам. Дисиденти вийшли із шістдесятництва – з його намаганнями боротися за “соціалізм з людським обличчям”, за демократизацію тоталітарної системи. Потім, у тюрмах і таборах, вони вели героїчну боротьбу з комуністичним режимом за демократичні свободи і права людини, і за перебігом цього відчайдушного двобою із захопленням і співчуттям спостерігав увесь світ. Переслідувані й суджені за український націоналізм, вони насправді були далекі від нього: ідеали й лозунги націоналізму були їм або невідомі, або ж чужі. Такими ж вони були й для тих колишніх шістдесятників, які в час репресій після хрущовської “відлиги” не стали на небезпечний шлях інакодумання, а залюбки “хиталися разом із генеральною лінією партії”. У кінці вісімдесятих вони, енергійно розштовхавши перших (не без допомоги Заходу: згадаймо, наприклад, епопею з одноразовими шприцами і т.ін.),з’явилися на політичній авансцені України – розуміється, боротися за демократію та права людини. І якщо перші робили це виключно за покликанням і щирим переконанням, то другі, враховуючи їхні біографії та послужний список, – часто із суворої життєвої необхідності. Ця розбіжність між національними устремліннями народу і демократичними настановами проводу мусила з часом сягнути критичної межі.

Рух “неформалів”, який сформувався як масове явище в боротьбі за права УГКЦ та української мови, уникав явно націоналістичних гасел, часто ховався за лозунги демократичних вимог. Це пояснюється, по-перше, зацікавленістю в демократизації, по-друге, позицією його лідерів, по-третє, небажанням дати проти себе козирі імперсько-шовіністичній пропаганді, яка була безпорадною перед демократичними гаслами, але моментально роздувала кожен вияв українського націоналізму для залякування східноукраїнського і неукраїнського населення. Скерований потім у чисто демократичне русло, цей рух відійшов від конкретики національно-визвольної боротьби, а тому й утратив підтримку національно пробудженого громадянства.

Релігійно-церковний рух останніх років далеко виходив за межі вузько церковних та демократичних вимог. Боротьба за відновлення у правах підпільної, “катакомбної” Української Греко-Католицької Церкви, враховуючи сутність цієї Церкви, стала виявом національно-патріотичних змагань у Галичині. Саме тому комуністичні ідеологи і партократія кинули всі свої сили проти цієї “націоналістичної”, “бандерівської” Церкви – традиційного ворога всіх окупацій і практично єдиної української інституції, що протягом століть здійснювала не тільки релігійну, але й національно-творчу місію й очолювала духовний провід поневоленого народу. І коли в боротьбі за державний статус української мови ми нагадували людям, що греко–католицький митрополит Михайло Левицький ще в 1817, а потім у 1821 і 1836 роках видавав меморіали “в обороні державного управління і самостійності української мови” (В.Щурат), то це зміцнювало наші позиції і на релігійному, і на національному, і на демократичному напрямках боротьби.

УГКЦ була першою і єдиною Церквою в Україні, що підтримала демократичний рух, забезпечила демократам перемогу на виборах у Галичині. Однак її національно-патріотичний потенціал був проігнорований лідерами демократії, а її духовенство та вірні були віддані дбайливо збереженій компартійно-колгоспній бандократії на розправу, що в багатьох селах і містечках Галичини триває й досі. За її відібрані в 1946 році храми, так і не повернуті багатьом греко-католицьким громадам, вожді галицької демократії купили собі на Заході та Наддніпрянщині славу борців за свободу совісті і релігійну рівноправність, а саму Галичину втягли в затяжний міжконфесійний конфлікт. І хоч з самого початку була очевидна й імперсько-шовіністична й антиукраїнська роль РПЦ – УПЦ в Україні, і провокативна суть того, що творить єпископ Бондарчук та його духовенство і партократія під виглядом галицької УАПЦ, – керівники демократичної влади так і не піднялися в осмисленні церковних проблем вище формального демократизму, що в цьому випадку зрівняв у правах грабіжника і його жертву, провокатора і патріота. Характерно, що УГКЦ офіційно не реабілітована й досі. У контексті нашої теми слід відзначити, що така позиція лідерів демократії в Галичині суттєво ослабила демократичні сили України, віддалила демократичні організації від найбільш животрепетної проблеми народу, посіяла сумнів громадян у їхніх народозахисних і національно-творчих можливостях і навіть намірах.

Націоналістичний рух у період формування ідеології боротьби з комуністичною системою був у програмному, кадровому та інтелектуальному вимірах занадто слабким, щоб суттєво розширити політичну платформу демократів. А механічне перенесення в наш час програмних настанов національно-визвольної боротьби 40 – 50 років не могло в нових умовах бути ні привабливим, ні ефективним.

У зв’язку з тим, що формування мети боротьби йшло від концепції (у цьому випадку – демократизму), а не від реального життя з усім комплексом актуальних проблем, на ідеологічному рівні відбулося, отже, звуження завдань національно-визвольної боротьби. Спочатку воно було майже непомітне, бо в демократичних свободах і перетвореннях були зацікавлені всі сили, але дедалі зриміше, відчутне і все більш сковуюче. Власне, саме тому після перемоги демократів на виборах навіть у революційній Галичині різко пішла на спад політична активність.

Загальна ідеологічна настанова на демократію мусила позначитись на формуванні партійних програм, тим більше, що всі демократичні партії свою програму-максимум вбачали у побудові незалежної демократичної держави, а тому творилися “під лідера”, який розійшовся з учорашніми соратниками в питаннях тактики чи просто з кон’юнктурних міркувань. Витворилася доволі дивна картина: у демократичних організаціях, особливо їхніх найбільших галицьких осередках, національно свідомий елемент об’єднався не довкола природної для нього національної ідеї, а під прапором демократизму, що зримо тяжів до космополітизму. Зрозуміло, що ця генетична ідейна гетерогенність мусила привести з часом до функціонального паралічу таких об’єднань.

Допоки існувала пряма загроза з боку КПРС, демократичні об’єднання розвивалися, набирали політичного впливу. Але вже після серпневого путчу і припинення діяльності КПРС – КПУ як легальної політичної організації набули катастрофічного розмаху відцентрові процеси і спад активності в демократичному русі: не стало відкритого противника демократії, а її конструктивно-творчі потенції без зв’язку з національними виявилися фікцією.

Криза демократії посилилася в час висування кандидатів на посаду президента. Сподіваного блоку демократичних сил згуртувати вже не вдалося, зупинитись на одній кандидатурі демократи не змогли. Понад 90 претендентів, шість кандидатів – це свідчення не політичної активності, а патології політичного життя.

Але справа навіть не в цьому. Кандидати-демократи виявились обеззброєними, коли Л. Кравчук виступив зі своєю програмою, суціль запозиченою з ідейного наробку Руху та інших демократичних об’єднань. За короткий час він кілька разів змінював свою політичну платформу під тиском обставин: із позицій ортодоксального марксиста-ленінця – через націонал-комунізм – до «народної демократії». Хочеться вірити, що при цьому змінювався і сам наш Президент. До речі, у цій еволюції він навіть обігнав демократів, бо це шлях у бік національних інтересів, тоді як демократи пішли в протилежному напрямі – від національно-визвольних устремлінь до виразно космополітичних. У всякому разі, його перші президентські кроки дали підстави газеті “Пост–Поступ” умістити дотепний шарж: Л.Кравчук зі “шмайсером” на грудях і підпис: “УПА зродилась на Волині”.

Так чи інакше, а до виборів кандидати-демократи прийшли завдяки цьому маневру Л.Кравчука фактично голіруч, нам, їхнім агітаторам, особливо на Наддніпрянщині, нічим було крити його заяви. Найвагомішим аргументом залишалися справді гідні поваги й шани біографії Л.Лук’яненка та В.Чорновола і наукова ерудиція І.Юхновського. Цього виявилося замало. А рішуча перемога Л.Кравчука в першому ж турі викликала шок і аж ніяк не сприяла злагоді всередині демократичного табору та його об’єднань, що суттєво поглиблює загальну кризу демократичного руху, а значить – і політичну кризу в цілому.

Після референдуму й виборів, після рішучих заходів Президента, спрямованих на утвердження незалежності України і розбудову необхідних державних структур, криза демократичного руху сягла вершка: його організації залишились без своїх політичних програм. Їхня програма-максимум (створення незалежної демократичної держави) виявилась виконаною, так би мовити, достроково, перш ніж вони встигли остаточно сформуватися і набрати сил у боротьби за владу.

Можна, звичайно, ще хапатися за частковості, імітувати політичну активність, виступати із заявами і зверненнями, але цілком очевидно, що ідейно цей рух вичерпаний і потребує якісного оновлення своєї ідеології.

Криза демократичного руху була неминучою ще й внаслідок організаційно-функціональної неспроможності його об’єднань, їхньої зорієнтованості на проблеми загальні, часто абстрактні для широкої громадськості, а не на місцеві, животрепетні, але вплетені в загальнонаціональний інтерес.

Так, Рух – найбільш масова громадсько-політична організація в Україні – творився як аналог Народних фронтів і об’єднав у своїх рядах найбільш активний і національно свідомий елемент українського суспільства. Він став вагомим політичним фактором, особливо в Галичині, де привів до влади демократичні сили. Величезна його заслуга і в пробудженні до суспільної активності населення Наддніпрянщини та українців за межами України.

Але саме після виборів до місцевих Рад він почав слабнути, його осередки по селах, на підприємствах і в установах або повністю припинили свою діяльність, або ж існують, за рідким винятком і виключно завдяки активності своїх лідерів, чисто формально: вважається, що місцевий осередок діє, бо його керівник приходить на засідання міської чи районної організації. Тому зараз Рух – це в основному функціонери всіх рангів, але аж ніяк не та масова організація, за яку його мають керівники.

Пояснюють це тим, що після виборів частина лідерів пішла в депутати і виконкоми. Це правда, але правда й те, що чимало з них, пішовши туди, зберегли за собою керівні посади в Русі. А це потягло за собою три негативні наслідки: дошкульні й небезпечні.

По-перше, такі лідери – чисто номінальні, належної уваги справам організації вони не можуть приділити хоча б через брак часу. По-друге, далеко не всі вони здобули собі славу на новому поприщі, дехто просто дискредитував себе, а падіння їхнього авторитету суттєво знижує престиж Руху, особливо на місцях. По-третє, це зупинило доступ свіжих сил до проводу, його постійне оновлення, здатність бути виразником інтересів громади, а не того чи іншого чиновника.

Є й інші причини кризи в Русі, значно глибші. Перша з них – його керівники завжди бачили в Русі передусім машину по добуванню собі голосів на виборах, а не організацію, що виражає конкретні прагнення народу і є засобом їхньої реалізації.

Друга – Рух із самого початку орієнтовано на загальнополітичні проблеми й акції, на агітаційно-просвітницьку діяльність, а не на політичну боротьбу на місцях. Чи цікавилось керівництво Руху, наприклад, тим, скільки голів колгоспу, що буквально грабують разом із своїми спільниками село і блокують поширення нових форм господарювання, усунуто від дарованої їм ще райкомами КПУ влади? У скількох випадках місцеві осередки Руху виступили захисниками населення перед сваволею знахабнілого чинуші, у тому числі з “нових”, і домоглися якісного поліпшення справ? Скільки з допомогою Руху змінено керівників підприємств та установ, які саботують перспективні заходи нової влади? Важко, звичайно. А зігнати з керівних крісел компартноменклатурників і посадити в них теперішніх керівників було легше? От би й до цих справ такий ентузіазм, увага і наполегливість, які демонстрували нинішні депутати від Руху до своїх виборів!

Третя причина – Рух існує не перший рік, але й досі не налагоджено систематичне навчання керівного складу місцевих осередків, а тому вони часто не мають уявлення про організаційну та пропагандистську роботу, не збагачуються необхідними знаннями й чужим досвідом. Особливо гостро ця проблема відчувається у східних областях.

Четверта – місцеві осередки Руху перетворені у виконавців розпоряджень “зверху”. Між тим головною в діяльності організації, її місцевих осередків має бути власна проблематика, “своя” боротьба, – при активній допомозі, підтримці й координації вищого проводу. У тих випадках, де місцеві лідери це розуміють і відповідно скеровують діяльність організації, населення відчуває необхідність Руху і підтримує його. Там, де відчуття такої необхідності втрачене, осередок Руху існує – у кращому випадку – як секта, а найчастіше – просто розпадається. Оскільки ж “природа не терпить пустоти”, то політичний провід у таких громадах опиняється в інших, переважно чужих, ворожих руках.

П’ята причина – як і всяка автократична система, на чолі якої “найрозумніший, найкращий, найбільш свідомий, найбільш заслужений, най…” лідер чи, тим гірше, група вождів, які формують самостійно політику організації, а місцеві активісти перетворені на слухняних виконавців їхніх “накреслень” (замість бути організаторами політичної боротьби на місцях), – Рух, враховуючи все сказане, так і не став акумулятором інтелектуального потенціалу нації та засобом включення його в активну боротьбу за національні інтереси. Навпаки: перед останнім з’їздом Руху можна було почути горді заяви керівників деяких низових організацій, що в їхньому складі немає жодного інтелігента, – таке, бач, досягнення… Та й нащо вони, ці інтелігенти, коли лідер і так найрозумніший?..

У сумі це привело до розчарування в Русі не тільки громадськість, але й значну частину самих рухівців. На жаль, ні на конференціях, ні на з’їзді Руху ці проблеми їхніми організаторам та учасникам не видались настільки серйозними, щоб їх варто було обговорювати. А дарма.

Із Руху виросли й нинішні українські демократичні партії. Це дало мінімум три негативних наслідки. По-перше, було кадрово ослаблено Рух. По-друге, ця організація стала об’єктом їхньої боротьби за вплив – з усіма витікаючими звідси наслідками. По-третє, самі партії з Руху винесли й свої програмні настанови – відмінність була лише в лідерах, у способах і тактиці боротьби, чим і мотивувалася необхідність створення партій. Тому вони й досі залишаються карликовими, їхнє зростання, якщо таке й має місце, – передусім кількісне, а не якісне. Оскільки кожна з цих партій – це об’єднання навколо лідерів, а не ідей, вони мають не стільки політичний, скільки амбіціональний, не стільки демократичний, скільки автократичний характер. Тому під час передз’їздівських теледебатів було смішно спостерігати, як потішає одного з претендентів на голову Руху те, що в нього, республіканця, нема ніяких принципових розходжень з іншим, демократом. А звідки ж їм взятися? Принципові розходження виникають тільки на стику ідеологій та на стику ідеології з реаліями життя і боротьби. Вони ж виступали як люди інтересу, а не ідеї. Звідси й голубина злагода…

Поки що народ не відчуває в цих партіях потреби, бо не бачить в них захисника й виразника своїх інтересів: аж надто очевидно їхня діяльність зумовлюється інтересами лідерів, а не нації. Тут і треба шукати перш за все причини їх карликовості, а не в тому, що громадськість, мовляв, має ідіосинкразію до самого слова “партія”. І саме тут – причини внутрішніх конфліктів у цих партіях, творці яких об’єднали найбільш свідому на той час частину суспільства, але створили з неї не організації борців за Україну, а традиційні в політичній практиці України “товариства для взаємного вшанування .

Ідеологічна неспроможність цих партій найбільш зримо – у буквальному розумінні – проявилася під час теледебатів кандидатів у президенти, коли на очах мільйонів глядачів претенденти-демократи робили єдине, на що були спроможні: асистували за столом Л.Кравчуку і своїми словами та із властивим кожному з них темпераментом озвучували ту ж програму, що й він…

Найприкріше в цьому те, що такий стан зумовлений не інтелектуальною неспроможністю демократичних лідерів, не браком патріотизму чи активності членів цих партій, а знову ж таки програмною настановою, відштовхуванням від доктрини, а не від проблематики життя українського народу, його інтересів. Це – наслідок перетворення засобу (демократії) в мету боротьби (демократизм). Між тим народ чекає не безнастанних повчань і закликів, а реалізації того, за що століттями боролись і гинули його кращі сини й дочки…

Окреслення причин і наслідків нинішньої політичної кризи було б суттєво неповним, якщо випустити з уваги наявність і роль у політичному житті України націоналістичних організацій. Вони є і намагаються діяти. Однак результати їхньої діяльності поки що більш ніж скромні. З самого початку нинішньої боротьби вони стали жертвою кількох факторів.

По-перше, негативно позначилась на їхньому формуванні довголітня антинаціоналістична пропаганда, яка в умовах невизначеності результату політичного двобою з комуністичною системою аж ніяк не сприяла примноженню числа симпатиків націоналізму.

По-друге, привабливість демократичних лозунгів, відносна безпечність їх підтримки й очевидні (хоч, як виявилося, тимчасові) успіхи в боротьбі з партократією привабили на сторону демократії абсолютну більшість наявних на той час активних інтелектуальних сил. А без них проблемою стало вироблення в короткому часі ідеології сучасного націоналістичного руху, конкретизація його програми. Між тим націоналізм тому й був на чолі проводу національно-визвольної боротьби минулого, що його ідеологія та програма дій були результатом продуманого зрощення національної ідеї з конкретними проблемами життя нації і враховували реальні умови боротьби. Виконати подібну роботу в наш час було нікому й ніколи. Тому наші націоналістичні організації об’єднали в кращому випадку патріотів з числа людей старшого покоління, сформованих на ідеології націоналізму 40 – 50 років, та молодь, готову до націоналістичної діяльності більше емоційно, ніж практично.

По-третє, ще не оформившись у політичну силу, націоналістичний рух в Україні був поділений на відчужені відлами – відповідно до структури ОУН в діаспорі, що суттєво ослабило його, позбавило у значній мірі самостійності політичного мислення і розвитку, узалежнило від зарубіжного керівництва, часто недостатньо знайомого з українськими реаліями нинішнього дня.

Усе це не дало можливості націоналістичним силам стати вагомим фактором політичного життя України і якщо не очолити національно-визвольну боротьбу, то принаймні суттєво вплинути на її спрямування, запобігти трансформації національного руху в чисто демократичний. Правда, слід відзначити, що еволюція суспільної думки і політичної практики відбувається – помимо волі неокомуністів і демократів – таки в бік націоналізму. І вже чимало лозунгів націоналістів, за які їхні противники називали їх крайніми радикалами, ліваками та “ультра”, зараз стали пунктами програм демократів і навіть об’єктами державних клопотів уряду і Президента. Останній приклад – створення української армії. Чи ж давно, наприклад, львівські демократи відмежовувалися публічно від “безвідповідальних ультра, що тягнуться до зброї”, а керівник Руху І.Драч метав громи і блискавки на тих, що “бряжчать зброєю”?.. Націоналізм ніколи не видумував своїх ідей – його ідеями і чином ставали прагнення нації…

ХАРАКТЕР ПОЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ

Усі позитивні політичні перетворення в Україні, здобуті на цей час, досягнуті таки під проводом демократів, хоча й у результаті двобою всіх прогресивних сил із комуністичним режимом. Однак, як ми вже відзначали, перемога демократичних лозунгів обернулася поразкою для демократичних сил, бо з боротьби зі спадкоємцями комуністичної системи вони вийшли ідеологічно обдертими до нитки своїм супротивником. Цікаво, як оцінюють ситуацію самі демократи, їхні лідери? Аналіз показує, що втішного й обнадійливого тут мало.

Ось лише кілька промовистих прикладів рівня і спрямованості політичного мислення в демократичному таборі після проголошення незалежності України та референдуму.

“Тепер, після 24 серпня, УРП повинна у стосунках із владою перейти від конфронтації до співпраці”, – так заявив у своєму телевиступі керівник УРП Л.Лук’яненко 21 грудня 1991 року.

Перше запитання, яке виникає після такої заяви: з якою владою закликає співпрацювати лідер найбільшої і найбільш радикальної в демократичному русі партії? З тою, яка й досі в руках вчорашньої партократії? Чи із владою переродженців від демократії, яких уже встиг зненавидіти народ за обман і шкурництво?

Друге: чому треба перейти до співпраці? Адже політична суть цієї влади не змінилася: вона була і залишається паразитичною, антинародною. Якраз для боротьби з цією владою і створював Л.Лук’яненко УРП, саме для цього УРП організовувала масові агітаційно-пропагандистські поїздки галичан на Наддніпрянщину. А тепер – братання?

Це щось нове в політиці: партія, якій не належить влада і яка ще навіть не спромоглася стати реальною опозицією, іде на співпрацю з тими, хто блокує демократичні реформи і мріє про реставрацію комуністичної системи… Не думаю, що така заява викликана розчаруванням у можливостях УРП бути виразником прагнень народу і його провідником чи намаганням зробити її потрібною якщо вже не народу, то хоч владі, аби лиш втриматись на поверхні політичного виру. Не може бути й мови про конформізм чи ренегатство Л.Лук’яненка. Причина тут інша: політична дезорієнтація, викликана тим, що життя обігнало мислення, зашорене демократичними лозунгами.

Що це так, свідчить виступ Л.Лук’яненка у першому в Україні, програмному номері газети “Українське слово”, суть якого сконцентровано в заголовку: " Національні традиції – основа основ”. Але ж як він ці традиції трактує!.. Здавалося, провідний політик України продемонструє тут політичний погляд на проблему, дасть і свою концепцію культурного минулого нашого народу, і своє розуміння культурної політики і демократичного руху, і держави нової України, виділить ті національні традиції, відновлення яких гостро актуальне і може суттєво прискорити наше становлення як уже вільної нації. Ба!.. Усе зведено до такого спрощеного культурництва, що бере сумнів, чи справді писав це Л.Лук’яненко. А все просто: не влазять наші національні традиції в прокрустове ложе політичного демократизму…

У цьому ж номері згаданої газети вміщено аналогічний матеріал В.Чорновола під ще більш промовистим заголовком: “Наша політика – передовсім економіка”. Попередній автор вважав основою основ традиції, цей найголовнішим бачить економіку, але нехай!.. Актуальність твердження В.Чорновола в час всенародних злиднів видається настільки очевидною, що не підлягає сумніву. Але не квапмося, подумаймо.

По-перше, тут знову очевидне звуження завдань нашої боротьби: спочатку її було звужено до демократії та прав людини, але без гарантування українцям в Україні їхніх національних прав. Омріяної демократії не досягнуто (наявна таки не зовсім влаштовує демократів, що, звичайно, робить їм честь), зате “досягнуто” розчарування і спаду громадської активності, а це ставить під загрозу і нашу незалежність, і державність. Бо хто ж буде її відстоювати, жертвуючи навіть своїм життям? Тепер уся політика, а отже – боротьба зводиться до економіки. Причому економіка тут розглядається як щось абсолютно відірване від національного буття – такий собі цех для забезпечення людей їжею і товарами широкого вжитку. Як він має ефективно запрацювати, не ставши часткою національного інтересу, автор не пояснює. Розрахунок, очевидно, на голод: зголодніють – запрацюють? Якщо “наша політика – передовсім економіка”, то, значить, припиняємо боротьбу з парто- і бандократією (за ту ж таки економіку!), виходимо з бою і що – кролів будемо розводити? Демократія, економіка… Чого ж сподіватися завтра – хімізації, міліорації, квадратно-гніздового способу?..

По-друге, за два роки перебування при владі була, здається, можливість помітити, що без рішучої перемоги вполітиці марно сподіватися на успіхи в економіці і на те, що ці успіхи підуть на користь народові. Хто має здійснювати перехід до нової, продуктивної економіки – старий апарат, який і зараз тримає у своїх руках усі політичні, а тому й економічні важелі і який зовсім не зацікавлений у будь-яких змінах? Ніякі трудові зусилля, підвищення продуктивності праці, зростання товарної продукції в нинішніх умовах людям нічого не дадуть. Як свідчить статистика, спад виробництва в Україні у минулому році сягнув 13 відсотків. Де ці товари? Хто так уміло розпорядився ними, що магазини стояли порожніми? Як ці ж магазини виконували і перевиконували плани, якщо нічим не торгували? Чи не політична неспроможність демократів дала можливість “вчорашнім” і далі використовувати економіку у власних цілях, а не в інтересах народу?

Третє. Ми всі прагли ринкових відносин, бо тільки вони роблять економіку ефективною. У що обертається для народу ринок без політичної перемоги над паразитичним класом, бачимо на прикладі дії такого чисто ринкового явища, як лібералізація цін. Хто розв’язав руки економічній мафії і дозволив ограбувати мільйони людей? Національна держава мусить мати свої гроші. Хто так “розумно” розпорядився введенням купонів, щоб Україна і кошти на них витратила, й ефекту ніякого не мала? Це економіка чи політика?

І ще. Саме на Львівщині (Мостиський район) з’явився той фермер, який на запитання Л.Кравчука, що б він робив, якби його спробували загнати назад до колгоспу, відповів: “Дістав би кулемет і почав відстрілюватися”. Що зроблено на Львівщині, щоб таких фермерів були тисячі? Чому не вдалося цього досягти? Чи не політика стала тут на заваді економіці? То чим же нам усе-таки зайнятися в першу чергу, щоб припинити знущання " вчорашніх" над народом: політикою чи економікою?

Галичани давно знайшли відповідь на це питання, і дуже жаль, що ніхто не повідомив про це демократичних лідерів: може, тоді їхні заклики звучали б трохи інакше. Так, повернувшись із поїздки на Західну Україну, Л.Кравчук, ділячись враженнями, згадав не тільки фермера з Мостиського району, але підкреслював: найбільше його здивувало, що *ніхто *з галичан його не запитав, коли будуть ковбаса і шкарпетки, зате *всі *запитували, коли ж, нарешті, буде Україна. Що за цим питанням: “передусім економіка” чи “передусім політика”? Але наші демократи краще від народу знають, що цьому народові потрібне “передусім”…

Дивно і сумно, коли політик пропонує не політичне вирішення суспільних проблем, а якесь інше: це означає, що в цьому випадку його політичний ресурс вичерпаний. Добре, якщо тільки в цьому…

Біда, коли політики займуться економікою: після цього не довго чекати, що вони займуться пресою, літературою, мистецтвом, боротьбою з абстракціонізмом тощо. Найкраще, коли вони займаються таки політикою. А політика – це узагальнення інтересів до рівня ідей і мобілізація сил на боротьбу за політичний вплив, у кінцевому рахунку – за владу, без чого ідею не можна втілити в життя. Це аксіома політичної діяльності. Є ще одна, Політик мусить розрізняти такі поняття, як *економіка *і *економічна **політика. *Першою займаються економісти, другою – політики. Що виходить, коли політики починають займатися економікою, ми вже бачили і зараз маємо нагоду спостерігати: колишня комноменклатура і чимало представників демократичної влади аж надто запопадливо демонструють це… А хто ж займеться економічною політикою в інтересах століттями грабованої нації?

Політика – справа конкретна. Такими ж мають бути формулювання її завдань. До речі, наші завойовники ніколи не починали уярмлення народу з економіки, а завжди – з політики. Може, врахуємо – для досягнення протилежного?

Ми вже двічі брали приклади із програмного номера газети “Українське слово”. Звернемося до неї ще, тим більше, що це не звичайна газета. Видання демократичних націоналістів, вона замислювалася як засіб об’єднання інтелектуальної еліти України і культивування національної думки. Правда, відшукати в цьому номері націоналізму ще не вдалося, зате демократичного – тут через край. Погляньмо ж, на якому інтелектуальному і концептуальному рівні осмислюються тут проблеми сьогодення.

Ось передовиця за підписом Й.Лося “Час творення”. Гарна назва, головне – свіжа… Читаємо: “Ринок не повинен бути байдужим до національних духовно-культурних та екологічних вартостей”. Перечитую ще раз: ні, все правильно – так і написано. Але ж це цілковита нісенітниця – і як теоретичний постулат, і як життєва реальність! Ринок завжди був, є і буде байдужим до цього. Церинкова політика* *національної держави не сміє бути байдужою до цих вартостей. Подивіться, що робиться в сусідній Західній Європі, де постійно виникають то винні, то фруктові, то ще якісь “війни”. На ринку з’являється дешевий товар з іншої країни, населення купує його, від чого терплять місцеві виробники. Тоді вони об’єднуються і вимагають від влади такої зміни *ринкової **політики *(мито, дотації, субсидії тощо), яка б відповідала не тільки інтересам споживача, але й інтересам місцевого продуцента. Через ринкову політику відбувається й зацікавлення ринку тим, що п.Лось називає “духовно-культурними вартостями”: шляхом інвестицій та податкової політики уряд стимулює діяльність ринку в цьому напрямі – виробничу, торгівельну, меценатську… Таке ж із екологією. Через систему штрафів за знищення природи в процесі виробництва держава робить екологію фактором економічного розрахунку, і продуцентові стає *вигідним *не завдавати шкоди природі. Невже в середовищі демократичного націоналізму, репрезентантом якого в газеті виступає пан Лось, усі так тяжко зайняті, що ніхто не знайшов хвильки часу, аби якось доступно пояснити йому ці труїзми політичної економії?

Але читаємо далі: “Потрібно, щоб значення найвищої цінності, освяченої самим Богом, одержала праця”. Отакої! Щось із того ж семантичного поля, що й “Владыкой мира будет труд” чи " Арбайт махт фрай"… Ще й Бога сюди приплів. Виявляється, у них там у редакції немає не тільки якоїсь читанки з політекономії, але навіть “Катехизму”! От і плекай у читачів за таких умов елітарне мислення!..

Тому мусимо пояснити п.Лосю, що він трохи розійшовся з Богом у трактуванні праці. Сказав Господь: “У поті чола здобуватимеш хліб свій” (у різних перекладах Святого Письма ця фраза звучить по-різному, але суть саме така). Тобто праця виступає як засіб, а не мета. У мету її перетворювали ті, що паразитували на шиї народу, а як “найвищу цінність” оспівували її їхні холуї від різних форм ідеології. Що ж до “освячення” праці Богом, то з таким же успіхом можна твердити, що Христос, бичем виганяючи міняйлів із синагоги, тим самим освячував запровадження приватної торгівлі в храмах… Людина приречена на труд, і нема для неї іншого способу для чесного життя, як через працю – фізичну, інтелектуальну, духовну. Праця – засіб до життя, засіб самоутвердження людини, засіб творчості – особистої чи національної. Вона тільки тоді набирає вищої значимості, коли осмислена в реальному зв’язку з високою метою, якої нею досягається. Згадаймо відповідь двох римських носіїв цегли на питання, що вони роблять. Один понуро промовив: “Я ношу цеглу”. Другий гордо заявив: “Я будую храм святого Петра!”

Уповаю на те, що ці пояснення не були занадто складними для п.Лося.

Що в середовищі демократичного націоналізму ще замало приділяють уваги ліквідації політекономічної неписьменності і є проблеми зі студіями Святого Письма та вивченням “Катехизму”, свідчать такі солодкаві вирази п.Лося, як “і цементуюча усе гуманістична християнська мораль”, “неминуче відродження людства на засадах гуманізму”, “найвищим критерієм соціального прогресу нині стає гуманізм”, “сповідуючи універсальні християнські цінності”, “сенс життя, що базується на християнській моралі” тощо. Це знову щось на кшталт: “Пролетарська диктатура – найвища форма демократії”. У своїй статті п.Лось жалібно скаржиться: " Нас послідовно, хитромудро вчили брехати, красти, лицемірити, зневажати свої святині…" Не знаю, чи п.Лось усе це тепер вміє і робить, але сумніваюсь чи та клята большевія вчила його ще чогось, зокрема логіки й історії філософії. Бо, як видно з наведених вище його виразів, він, плекаючи те елітарне мислення, рішуче відкинув такий логічний оператор, як диз’юнкція, і з наївною простодушністю вдався до скритої кон’юнкції, тобто нічтоже сумняшеся покінчив із традиційною у філософії альтернативою “християнська мораль або гуманістична мораль” і на вічну славу демократичного націоналізму поєднав обидва взаємовиключні поняття в одне: “гуманістична християнська мораль”. Вийшло дуже демократично.

Жаль розчаровувати такого доброго пана і, що там не кажіть, а “теж націоналіста”, але гріхом було б і надалі скривати від нього, що гуманізм і християнство (як, до речі, демократизм і націоналізм!) – різні речі, а гуманістична мораль і християнська мораль – поняття суперечні і за своєю генезою, і за суттю.

Гуманізм мірилом усіх цінностей має людину, християнство – Бога. Сподіваюсь, що п.Лось вловлює цю “тонку” різницю? Гуманізм сформувався в*боротьбі *з християнством ще в епоху Відродження – десь так у 15 – 16 ст. (пана Лося тоді ще на світі не було, і він може про це не знати), досяг свого розквіту в працях просвітителів у 18 ст. й ідейно підготував Велику французьку революцію з її кривавим якобінським терором, у 19 ст. породив марксизм і таку цікаву свою різновидність, як “соціалістичний гуманізм”, який прийшов і в Україну – разом з ордами Муравйова і Юрія Коцюбинського – у вигляді ленінізму, диктатури пролетаріату, войовничого атеїзму, червоного терору, сталінізму тощо. Між іншими, про М.Коцюбинського: до гуманізму був причетний не тільки він сам і його син Юрій, але і його учень П.Тичина, який в гуманістичному екстазі вигукував: “Людині гімн! Людині, а не Богу!” Як видно, і до п.Лося в нас уже були співці гуманізму, так що лаври першості тю-тю… Але не буду далі переповідати, щоб не псувати панові Лосю ще й задоволення від першопрочитання захоплюючої і повчальної, сповненої драматизму і трагізму боротьби гуманізму з християнством у філософії та історії людства. Шкода, звичайно, що п.Лось не прочитав про це до написання своєї передовиці, але хіба за тими клопотами про державу та елітарне мислення встигнеш щось прочитати!..

А ось у цьому ж номері ще один неофіт демократичного націоналізму – А.Татомир у публіцистичних нотатках під заголовком “Ми – народ, що вийшов із неволі…” приходить до висновку: “Досить бути німими рабами!” Правда, як на мене, то базікаючий раб – це не краще від німого, але нехай, Це на п.Татомир так сугестивно подіяв вірш Д.Павличка “Ми народ, що вийшов із неволі…”, який вона цитує, зокрема рядки: “Краще смерть, ніж бути знов рабами, хай горить очищення вогонь!” Що то – сила поезії! Особливої переконливості ці слова набирають під пером Д.Павличка: читач легко вірить, що йому до смерті не хочеться втретє в житті приступати до звеличення “розуму, честі і совісті нашої епохи” та її благодіянь. Ось п.Татомир і не втрималась: “Досить бути німими рабами!” І вирішила: “Досить німувати про себе світові”. А що йдеться про Україну, державу, про нашу “планетарну місію”, то постає питання, “який шлях будівництва обрати?” Мене, правда, більше зацікавило, що таке “шлях будівництва”, але як тут запитаєш… Пані Татомир вирішила, що “тут чужі рецепти не будуть ані ефективними, ані корисними”. І прийшла до фатального висновку: “Себе можемо творити тільки з власного коріння, силами свого духу”. Кажу “фатального”, бо точно цим шляхом пішов п.Лось, який, як видно, не забивав собі голову нічим “чужим”, а користувався виключно “силами свого духу”, і ми бачили, що цей “самотворець” натворив. Добре араби кажуть: “Послухай жінку – і зроби навпаки”. Але п.Лось, певно, і цього не знав…

“Архітекторами цього творення, – пише п.Татомир, – має стати українська інтелігенція”. Автор цих рядків, правда, не архітектор, але має дев’ять років будівельного стажу – ще довузівського, тому вирішив відгукнутися. Але що робити? “Сказати народові правду про самого себе”, – підказує п.Татомир. І додає: “Цього вимагає сама Україна”. Що тут поробиш?.. Треба признаватися. Але ж дружина… Правда, це все було ще до одруження… І все ж … А з другого боку: вимагає Україна… Уже хотів вийти на вулицю і почати сповідь, але, на щастя, прочитав ще трохи. І зрадів. Виявляється, сповідатись Україна не вимагає – це п.Татомир підвела стилістика, а фразу слід розуміти так: “Сказати народові правду про нього самого”. О, це – скільки завгодно. Особливо, якщо почати з редакції “Українського слова”…

Далі п.Татомир пише, що “мусимо творити інтелектуальну еліту”. Тут можна бути спокійним: якщо вони обоє з п.Лосем візьмуться за цю справу – буде нам й еліта, буде й інтелектуальна,..

Писання п.Татомир – як бальзам на рану: “Нині багато чуємо про загрозу комунізації України. Думаю, що це нереально”. Певно, що нереально: вона так комунізована, що далі просто-таки нікуди.

Легко сприймається і твердження авторки, що “не встане з могили комунізм в Україні”. Розуміється, не встане. А якби так встав, то це було б чудо з чудес! Адже він туди не лягав. Він діяв і діє. І не на цвинтарях, а в гущі життя. А всі спроби народу таки покласти його в могилу спинили демократи, виходячи із засад гуманізму, демократизму, плюралізму. А тепер їм на підмогу прийшли й демократичні націоналісти: “Я солідарна з Д.Павличком: “Нам не треба помсти. Не шукаймо винних. Покаймося і даймо цю можливість всім”. Якось не доводилось чути каяття Д.Павличка, але що “їм”, тобто тим, що прийшли до влади на місце партократії, не треба помсти і що вони навіть не збираються шукати винних, хоч діються страшні речі, – це відомо. Згадані слова Д. Павличка тепер цитують часто – і в компартійних, і в демократичних виданнях. І кожного разу, натрапляючи на них, чомусь згадуєш В.Стуса:

– Досить крові, – продекламував кат,
коми ще ніж, загнаний мені попід ребра,
стримів у спині.
А я подумав, весь скривившись од болю:
що, як він заходиться
ще й лікувати мене?

Щось там далі п.Татомир пише про “економічну свободу”, у яку штовхають народ “раби духу”, виховані комуністами, а це може закінчитися “самовбивством душі – найвищої Божої цінності”. Але признаюсь, що не зміг прорватися крізь густе мереживо її стилістики, а тому відсилаю читачів до “УС” за 21.11.91 року – може, вони втнуть. Погодьтеся, це справді не просто: “У нас мусить бути своя модель демократичного суспільства, рушійними силами якого є не інстинкт дійсності, а моральний кодекс Нагірної проповіді, занурений у наше національне тіло”. “Інстинкт”, “кодекс”, “занурений” у якесь “тіло”, “рушійна сила”, а в результаті – “модель”!.. Казна-що в голову лізе…

Набагато яснішим стає стиль п.Татомир, коли вона ставить перед інтелігенцією три завдання, необхідних для досягнення свободи: християнізація, вчитися працювати, ставати вільними.

Із християнізацією в неї виходить дуже просто, мило, по-дамськи елегантно – щось схоже на кулінарний рецепт. Отже, запам’ятайте: “Щоб поламати командну систему, треба перемінити її головну опору – людину”. Гм!.. Ви засумнівалися? Вам приходять на гадку заклики типу “Виховати нову людину – будівника комунізму” і що з цього вийшло? Вам згадалося, як у нас із метою зміни людини влаштовувались “проробки” і “перековки” інтелігенції – аж до посиленого “лікування” окремих осіб у спецпсихушках? Чи те, що з цією ж метою під час “культурної революції” в Китаї інтелігентів тисячами водили по вулицях міст у паперових ковпаках і відправляли в села на перевиховання?

Залиште ці страхи – вихід в іншому: “Для цього необхідно негайно на драбині (?) суспільного престижу найвище поставити християнські цінності”. І все. А ви боялися! Отак візьміть – і поставте. Як? А байдуже як: просто поставте. І системі – каюк.

Але стоп! Не поспішайте: полізьте ще раз на цю драбину і перевірте себе. Бо поставити оті цінності справді треба, “але не зовнішню ритуальність віри, а глибоке, правдиве серце християнина”. Ну, тепер, здається, усе гаразд, залишилось дочекатися результату.

Ви ще сумніваєтесь? Дарма! Подібним прийомом скористався колись герой середньоазіатського фольклору: він прив’язав до палки морквину і простяг перед ослом. І що ж? Голодна худобина не пішла – побігла!

Як казав поет, “Даруйте дещо неповажний тон” (П.Скунць), але він зумовлений тою “легкістю незвичайною”, з якою виписаний нам цей політичний рецепт. Можна б, звичайно, посміятися з цього патріотичного щебетання і відкласти подібну лектуру. Але все це – далеко не таке безневинне, як видається на перший погляд: тут ціла концепція, і п.Татомир – далеко не перший і не єдиний її речник.

Не хочу детально зупинятися на роз’ясненні пропагандистам демократичного націоналізму очевидного, але дещо сказати треба.

Людина – не тільки “головна опора” всякої соціальної системи, у тому числі й командної. Вона – ще й продукт і функціональний елемент цієї системи. Тобто, система сама творить собі потрібний їй елемент, ставить його у відповідні умови існування та функціонування і тим самим перетворює у свою складову частину й опору. Якщо ж елемент не вписується чимось у систему, виходить за відведені йому рамки в межах системи, то вона або “притирає”, змінює елемент, або відкидає, або знищує.

Комуністична система з особливим цинізмом вписувала і змінювала, відкидала і знищувала – мільйонами, десятками мільйонів…

Система сильніша за елемент, тому самого доброго прикладу і цінностей замало.

Здолати всяку соціальну систему можна лише шляхом протиставлення їй іншої системи. І тільки включенням людини – через природну і привабливу національну ідею та усвідомлений національний інтерес – у систему національно-визвольної боротьби можна зробити її руйнівником антинародної командної системи; тільки включивши людей у систему українського національного державотворення, ми збудуємо *державу народу, *а не знову – *державу для народу. *Ітільки в цій новій системі людина набуватиме нових рис, властивих вільному громадянинові.

І якщо це й досі не реалізоване, то тільки тому, що лідери-демократи “вберегли” український народ від націоналізму, а комуністичну систему – від загибелі, трансформувавши національно-визвольний рух у демократичний. До речі, здобувши перемогу на виборах до місцевих Рад, демократи не зосередились на представницькій владі, щоб з допомогою громадських і політичних організацій підпорядкувати повністю всі виконавчі структури інтересам народу, а самі пішли у виконавчі структури. І що з цього вийшло? Системі хоч би що, чого не скажеш про більшість демократів-урядників та їхнє нинішнє реноме в очах громади. Коли ж два роки тому робилися спроби викласти сказане народним обранцям, то радикальніші сприймали це як захист компартійної влади, а більш ліберальні – як абстрактне теоретизування. Але задовго до нас сказано: нема нічого практичнішого за добру теорію…

Про те, що елементи бувають не тільки системоутворені, але й системотворчі, скажемо пізніше. А зараз вдумаймося в заклик п. Татомир до християнізації, тобто, у її стилістиці, до того, щоб поставити на драбині серце.

Зважте, що християнізацію інтелігенції п.Татомир мислить собі не тільки без “зовнішньої ритуальності віри”, тобто обряду, але й без Церкви. Ця думка не нова, усе це вже було. А останнім часом її старанно нав’язують нам численні емісари із Заходу, що зачастили в наші краї. Крім того, застерігають нас від зближення релігійного і національного життя і ніби мимохідь підкреслюють “переваги” протестантизму… Їхня мета зрозуміла.

Не зрозуміло тільки, яка мета речників демократичного націоналізму, котрі хочуть, щоб ми забули, що “поза Церквою нема спасіння”, що наш обряд століттями рятував нас від латинізації та ополячення, а приналежність до Вселенської Церкви – від окупаційного режиму, денаціоналізації та русифікації, що перші масові вияви протиставлення комуністичній системі в час “перебудови” – це були релігійні заходи (відправи та маніфестації), які очолювали не пізніші вожді демократії і не активісти демократичного націоналізму, а висвячені в підпіллі й роками тероризовані греко–католицькі священики…

Самого придбання і навіть прочитання Святого Письма замало, щоб з’явилося “правдиве серце християнина”: досвід переконує, що так здебільшого продукуються тільки “книжники і фарисеї”, яким школярське знання замінило віру. Чомусь наш Спаситель перед розп’яттям вважав за необхідне тричі напімнути св.Петра: “Паси вівці мої!” І без цієї пастирської місії нашої Церкви вже давно й сліду не залишилось би від України: коли ставали безсилими меч і шабля, нас рятував хрест святої віри, що його з Володимирових часів тримала над Руссю–Україною наша Церква. І саме завдяки цьому не в Галичину, а з Галичини їхали і їдуть тисячі патріотів – пропагандистів національного відродження України.

То ж нам і надалі необхідна не просто християнізація (що й неможливо), а християнізація через національну Церкву. Інакше – денаціоналізація на релігійному ґрунті, найскоріше – уже не в формі атеїзму, а через протестантизм із його космополітизмом. Поцікавтеся, як поставились до референдуму, який вирішував долю України, деякі українські протестантські Церкви…

“Драбиняста” платформа п.Татомир, як бачимо, – не просто її особиста справа: тут чітко проглядається навіяна їй концепція нового витка денаціоналізації українського народу, позбавлення його найважливішої духовної опори, єдиного впродовж століть засобу порятунку, відтворення і розвитку.

Ця позиція відсторонення особливо близька тій полохливій і денаціоналізованій частині інтелігенції, яка в час крайнього загострення міжконфесійної конфронтації, а насправді – боротьби віруючих-патріотів із партократією на релігійно-церковному ґрунті з презирством спостерігала, яких брутальних форм іноді набирає ця боротьба, і гидливо цідила крізь зуби: “Фу-у!.. Які ж це християни?..” А ось такі. Духовно спустошені комуністичною системою, дезорієнтовані її підступною пропагандою, закріпачені колгоспною бюрократією (“Цьоцю, яка я можу бути греко–католичка, як я працюю на фермі?”), ділені й нацьковувані “добродіями” в цивільному, у мундирах і рясах та їхніми холуями…

Але мені востократ ближчі й рідніші ті дві спрацьовані жінки, що десь коло дзвіниці тягають одна одну за посічені сивиною коси, ніж те сите й самовдоволене мурло, ті байдужі до народної біди “теж-інтелігенти”, які навіть не підозрівають, що інтелігент – це людина розумової праці, своєю совістю покликана облагороджувати людське середовище – за всяких умов, завжди і скрізь. Бо цими жінками керує якраз отой “інстинкт дійсності”, те часто неусвідомлене, але абсолютно правильне відчуття: без своєї Церкви нам не можна – пропаде народ… Тоді як цими псевдоінтелігентами – новітніми книжниками і фарисеями – інстинкт самозбереження, користолюбство і нікчемна гординя.

Наскільки ж інтелігентнішими від них виявилися тисячі простих селян, робітників, службовців, інженерно-технічних працівників, які кинулися гасити роздмухувану бандократією міжконфесійну ворожнечу! Вони не виправдовувалися відсутністю належних знань і підготовки, не злякались погроз, переслідувань, каменя в голову чи солі в очі. Це передусім їхня заслуга, що збите полум’я розбрату, що в переважній більшості сіл і міст Галичини досягнуто міжцерковного замирення. Вони не закликали – як працівники редакції “УС” – до християнізації: вони створили для цього реальні умови.

І скільки таких жінок і цілих громад вдалося змирити й об’єднати Христовою правдою, національною ідеєю, правдивою церковною історією – виключно завдяки організаційним зусиллям цих людей. А коли після три-чотиригодинного двобою просвітлювалися очі, м’якли затверділі губи, – тоді непомітно випадав із чиєїсь руки камінь, припасений для приїжджих “католицьких бандерівців”, залишалась у кишені сіль, що мала стати останнім аргументом… І хоч була вже глупа ніч і чекала далека дорога, ми ще довго не могли розійтись. І стояли всі разом – уже не було “ваших” і “наших”, неформалів чи рухівців, інтелігентів і колгоспників: був прорив до свого, рідного, було пронизливе й щімке відчуття братерства, була свідомість того, що ми – українці, ми – християни, ми – діти одної нації і Церкви… Якими істинними тут ставали з дитинства затверджені слова: “В борні здобудеш ти щастя своє”! І не благанням безвольних рабів, а вдячною молитвою людей, які щойно вибороли собі духовне єднання, звучало: “Боже, нам єдність подай…” Люди прагли дії – Ідея і Чин нерозривні. “Хлопці, признавайтесь, хто це організував!” (Готувалися ж такі заходи часто конспіративно – інакше зірвуть або прийде тільки одна частина громади). І виходив той хтось – переважно з механізаторів, пускав по кругу шапку, і люди віддавали все – на церкву, на НТШ, на пам’ятники… Бо християнство і націоналізм – у самій своїй суті творчі.

А от тих, що називають себе інтелігентами, уже три роки закликаємо: допоможіть, включіться в цю боротьбу і працю! Марно. Не чують.

Але повернемося до писання п.Татомир.

“Друге, що треба робити, – це вчитися працювати”, – з апломбом всевідання заявляє вона. І мотивує цю потребу так: “Найсвітліші мрії здобуваються тільки терпеливою, щоденною працею, з почуттям власної гідності, з довір’ям до Бога”. Прочитала б вона це, наприклад, афганським муджахедам!.. У перекладі з фарисейської її тирада означає: “Самі винні!” Тобто, якби щоденно, з довір’ям до Бога (без посилання на Бога фарисеї не можуть!) працювали, то не було б тричі за це століття лютого голоду а хлібодайній Україні. Були б терплячіші – не забивали б мільйонами українців тюрми й концтабори, сибіри й тундру. Було б почуття власної гідності – не ниділи б у своїх колгоспах десятки літ у злиднях…

Невже в редакції “Українського слова” є лише ті, що приїхали з Парижа, і нема жодного, хто хоч приблизно знав би, що і як тут було, які причини зумовили нинішній стан?

Читач може закинути мені, що я надто упереджено інтерпретую слова п.Татомир. То ось вам ще цитата: “Третє. Треба ставати вільними громадянами. Це вимагає шукати першопричину всіх бід у собі”. Зрозуміли? І якщо бригадир не дає вчительці коней зорати город – просто так, для профілактики, щоб знала, хто тут господар, – то причину вона повинна шукати в собі. Як і той флотський офіцер, якого за присягу Україні виганяють зі служби. Не боротьба, а самоаналіз порятує вас. А ви накинулись на постімперську систему, не даєте спокою комбандократії та її холуям, прагнете якоїсь національної держави…

Ніколи не цікавився чужими доходами, але стало цікаво: таким людям платять за відвернення народу від боротьби чи вони це роблять задармо – на громадських, так би мовити, засадах? І якщо платять, то хто і скільки? А якщо не платять, то чому?

І ще: як пояснити таким “теоретикам”, що працювати вчить і до праці стимулює або ідея (декого), або вільниий ринок з його вигодою і конкуренцією (усіх); що вільним є тільки господар – майна, робочих рук, інтелекту, господарем – тільки власник, а власність цю ще треба вибороти, вирвати її з рук “вчорашніх”. Бо ж поки що народ був і залишається не господарем, а наймитом на своїй же землі. І в нього як не було, так і немає ще стимулів до ефективної праці і вдосконалення себе в цій праці.

І ось на такому “читанковому” рівні має плекатися інтелектуальна еліта України? А еклектична суміш марксизму, паламарсько-фарисейського тлумачення християнства і вихолощеного на втіху політичному Заходові українського націоналізму має стати методологічною базою сучасного українського мислення? Сохрани нас, Господи, по великій милості Твоїй і по множеству щедрот Твоїх!..

…Культивувати елітарне мислення – це означає здійснювати селекцію на рівні ідей, а не на основі анкет, титулів чи особистих симпатій.

А на виправдання двох останніх авторів слід хіба сказати, що їм платять не за те, щоб вони самі мислили, а за те, що вчать інших мислити. Що вони й роблять. А вже як… Кожен піє, як уміє.

Ми ще повернемося до політичного мислення ідеологів демократизму. А зараз підсумуємо, що оглянуті й не згадані тут публікації та численні “демвиступи” і політичні дії наших “телекратів” свідчать про глибоку ідеологічну кризу в демократичному таборі. Від її вирішення, від того, за рахунок соціалістичних чи націоналістичних ідей відбудеться її оновлення, залежатиме і дальший розвиток подій, і сама доля України.

СТАН НАЦІЇ

Успіх політичної, а в нашому випадку – національно-визвольної боротьби прямо залежить від всебічності, глибини та повноти аналізу й адекватності оцінки реального стану нації в даний час. Тобто, для планування, організації й забезпечення масовості та ефективності політичного руху потрібна точна картина того, якою ж саме підійшла нація до нинішнього етапу боротьби за своє звільнення – у політичному, соціальному, економічному, характерологічному, інтелектуальному, моральному, психологічному та ін. вимірах.

Конкретніше – така діагностика необхідна для визначення та адаптації мети, методів і форм, напрямів та етапів політичної боротьби, формування для кожного з них і для різних соціальних та регіональних груп відповідного, прийнятного комплексу ідей і лозунгів, для забезпечення послідовності й наступності в їх пропагуванні та реалізації.

Без такого вивчення і врахування боротьба навіть за справді дуже сутнісні для народу речі не може бути успішною, результативною. Бо є народ – і є живі люди, є ідея – і є різне її сприйняття. І тому навіть боротьба за кровні національні інтереси, здатна запалити багатьох, для багатьох же може набрати абстрактного або й відлякуючого характеру. Одних вона може стимулювати, інших – знеохотити до активної діяльності чи навіть штовхнути в табір противника. А це утруднює або й унеможливлює досягнення мети. Згадаймо тільки, як часто давала від’ємний ефект украй радикалізована національна пропаганда галичан під час перших масових виїздів у східноукраїнські області.

Є й інший аспект цієї проблеми. Люди не завжди готові до політичної дії – у тих формах, в яких її задумав політик. А це приводить до намагання “виправити” щось у людях, зробити їх наперед готовими до виконання накреслень політиків. Це в кращому випадку. Але часто за закликом “Змінити людину!” (який буває тільки іноді вмотивованим, але завжди – образливим) скриваються й негативні речі: або політичний дилетантизм, або намагання виправдати свою ідеологічну неспроможність (“Ми задумали правильно, але люди затуркані, а тому справа не вдалася”), або вмотивування свого насильства над людиною, народом, його способом життя, культурою, духовністю тощо.

Завдання політики – не зміна людини, а зміна системи, в якій **живе, діє і формується людина, нація.**Ітреба навчитися планувати і здійснювати політичні заходи з тими і такими людьми, які є вже, зараз, а не з якимись уявними, наділеними всіма необхідними для політичної діяльності якостями і чеснотами.

Людей змінюють не гасла і заклики, а безпосереднє включення в систему боротьби за їхні інтереси й перспективи. Люди змінюються на краще, духовно зростають, коли причетність до великих справ робить їх творцями власної долі й історії; і навпаки – вони деградують, примітивізуються, коли перестають бути суб’єктами історії чи, тим більше, коли їх роблять знаряддям в антинародній, антинаціональній боротьбі. Приклади – у всіх нас перед очима.

Не можна сказати, що політичні об’єднання України цілком ігнорують вивчення стану суспільства, в якому діють. Але поки що ні демократи, ні націоналісти не створили відповідних аналітичних центрів чи груп на місцях. Нема у зв’язку з цим ні конкретних досліджень з окремих проблем, ні цілісного, комплексного вивчення, ні відповідних рекомендацій, які б передували плануванню і проведенню політичної роботи в конкретному регіоні. То ж у своїй діяльності наші політичні організації або виходять із загальників типу “Наш народ волелюбний”, “Народ прагне свободи” чи “Наш народ ще не дозрів до політики” тощо, або ж, здебільшого, керуються досвідом та інтуїцією своїх лідерів. Але – не об’єктивними даними. І тут – причина багатьох невдач.

Не претендуючи на повноту і вичерпність, спробуємо окреслити наявне тут коло проблем, без врахування яких наша боротьба не може бути ні успішною, ні перспективною.

Почнемо з уточнення поняття “нація”. За робочу візьмемо наступну дефініцію: нація – це природно-соціальна спільність людей, об’єднаних навколо ідеї свободи, боротьба за здійснення якої чи її державна реалізація піднімає народ до самостійного політичного життя.

У контексті нашої розмови істотним буде підкреслити кілька моментів. По-перше, що нація – це спільність не просто етнічна, а передусім ідейна. По-друге, що вона виникає і тримається на дії двох чинників різного характеру – природно-соціального і духовно-конвенціонального. Тобто, з одного боку, нація є таким же соціальним явищем, утвореним на основі кровно-генетичної спорідненості, як сім’я, рід, плем’я, народ. З другого – людей об’єднує, в націю спільність мети, єдність мови, культури, інтересів та цілеспрямована діяльність – у різних сферах, але політично значима. По-третє, що національна єдність людей – усвідомлена і дієва.

Ці викладки нам необхідні, щоб підкреслити наступне.

У політичній діяльності не можна ні ігнорувати, ні абсолютизувати як природно-соціальний, так і духовно-конвенціональний аспект нації. Тобто, буде помилкою, якщо до української нації ми будемо зараховувати людей лише на основі кровної спорідненості, але не братимемо до уваги їхнє ставлення до національної ідеї і дії для її втілення. У такому випадку поза національною спільнотою можуть опинитися люди типу Тадея Рильського, Агатангела Кримського, Вільгельма фон Габсбурга чи Леоніда Кисельова. У їхніх жилах не було й краплини української крові, але навіть наші вороги присвоїли їм найвищий для українця титул “українського буржуазного націоналіста”.

І навпаки: українська генеза не робить автоматично людину українцем, і часом кровна спорідненість з нами служить для декого “підставою” для імперсько-шовіністичної ненависті до свободи України. Найяскравіші приклади цьому за останній час – М.Горбачов, О.Солженіцин, А.Собчак. І їх немало – таких “теж-українців”…

Врахуймо також, що є мільйони українців, які вже не володіють українською мовою, випали зі сфери української духовності, не завжди пам’ятають про своє українське походження. Мусимо боротися за кожного з них, якщо для нас щось важить українська кров, а не відштовхувати їх від себе. Тисячі з них уже включилися в процес українського національного відродження, інші пробуджуються до активного життя під впливом позитивних змін в Україні.

Тому треба бути обережним у класифікації “патріот – непатріот” і не абсолютизувати зовнішні вияви “українськості” – володіння рідною мовою, наявність вишиванки, готовність підняти синьо-жовте знамено… Крайності сходяться, і надмірний радикалізм, так само, як і повна байдужість, у вирішенні цієї проблеми дають один результат – негативний.

Ми вступили в епоху державотворення. Але це зовсім не означає, що автоматично відбувся й перехід України від колоніальної залежності до суверенності, а української нації – від стану підневільного до державного. Цей процес буде тим динамічніший, повніший і коротший, чим точніше ми уявлятимемо собі, якими підійшли до нього.

Почнемо з того, що зараз для української нації характерна поглиблена, часто потворна *стратифікація суспільства *з різким відчуженням різних соціальних і регіональних груп населення. Це традиційний бич підневільних націй. У власній державі ці протиріччя знімаються наявністю власного уряду, його структур, єдністю загальнонаціональних інтересів та діяльністю, пов’язаною з їх реалізацією. В імперії вони культивуються для полегшення панування (“поділяй і пануй”), і тому погром серед інтелігенції байдуже сприймається робітництвом, державний грабунок колгоспників не зачіпає інтелігенцію, лікарям байдуже до проблем працівників культури, учителі марно сподіваються підтримки вчених тощо.

Так тривало десятиліттями, і це не могло не позначитись на психології та соціальній поведінці людей. За інерцією діє воно і в наш час.

Справа ускладнюється тим, що *у межах професійних, соціальних та регіональних груп є своя стратифікація, і саме тут протиріччя між окремими стратумами набирає антагоністичного характеру.***Наприклад, типовим і визначальним у багатьох галицьких селах є такий поділ:

– прокомуністична керівна шайка, яка вже не вміщається у переповненій колгоспній конторі;

– їхні родичі, приятелі та прихвосні, через яких, власне, оті перші і здійснюють тотальний контроль за селом і забезпечують собі повний послух і перевагу в демократичних іграх;

– та повністю безправна й узалежнена частина селян, яка прагне змін і вже мала необережність виявити це – у церковних справах, на виборах, зборах тощо, але безсила і неспроможна без підтримки збоку щось змінити, – вона страждає від перших двох груп, але демократична влада відвернулася від неї, і тепер цій групі нікуди скаржитись і нікуди діватися, тому й мовчить, підкоряється і таїть злобу – і на партократів, і на демократів.

Можна тільки уявляти собі, про що думала ця третя група, слухаючи передз’їздівські і з’їздівські баталії демпатріотів з Руху, і як зловтішно потирали руки перша і друга…

І не тільки вони: у різних формах ця стратифікація проявляється йсеред усіх інших соціальних і професійних груп населення. Враховуємо? Використовуємо? А наші противники – і враховують, і використовують…

Додаймо, що Україна завжди шматувалася різними хижаками, а тому й хворіла на регіональні відчуження. Найістотнішою тут була і залишається відмінність між її західною і східною частиною. Це має свої причини в історії, але й у наш час “вчорашніми” зроблено чимало для поглиблення цієї відмінності, нагнітання протиріч і роздування ненависті – до “бандерівців”, “уніатів”, “католиків”… Чимало вже зроблено, але потрібні ще довгорічні й цілеспрямовані зусилля для подолання цього: вирішити проблему “з наскоку” – кількома масовими поїздками галичан – було неможливо.

Не сприяла регіональному зближенню, можливо, прагматично й доцільна, але невчасна, а тому неспроможна і навіть шкідлива ідея регіональних економічних зон у вигляді “земель”, “країв” тощо. Недоречно, очевидно, народові, який молиться за єдність, пропонувати справу, здавалося б, вигідну з точки зору економіки і допустиму з погляду демократії, але суперечну ідеї національної єдності.

Вивчати і враховувати реальну стратифікацію суспільства – це означає шукати і знаходити шляхи залучення ще однієї групи **людей до загальнонаціонального руху.**Зарозуміле “А ми нікого не кличемо до себе – хто свідомий, прийде сам” з уст політичного діяча – це позиція або аматора від політики, або кон’юнктурника, якого гріє престижна роль “борця”, або провокатора, який таким чином паралізує вплив організації, в яку проник, на громадськість, на розгортання боротьби. Але так ніколи не може мислити і діяти той, кому дорога ідея свободи нації.

Як і всяка підневільна нація в момент звільнення, Україна прийшла до своєї незалежності в стані структурної неповноти*.* Імперія розвивала тут тільки такі структури, які були необхідні метрополії, а не самій колонії. Так, уряд, усі державні структури всіх рівнів (громадських, наприклад, піонерської та комсомольської організацій, ДОСААФ і т.ін. не виділяємо, бо вони фактично булидержавними) були “українськими” остільки, оскільки знаходились на українській території і мали головним призначенням грабувати, денаціоналізувати і тримати в покорі передусім українців: це була не влада народу, а влада для народу – для його закабалення і знищення.

Так звані “правоохоронні” органи сумлінно захищали “право” імперії та місцевої номенклатури і яничарів чинити сваволю на окупованій землі і в зародку душити будь-які прояви незадоволення. Неухильно дотримувався принцип такого комплектування армії, при якому якомога більша кількість рекрутів потрапляла б в інші регіони, – щоб не було проблеми з використанням збройних сил проти можливого бунту в тій чи іншій республіці, щоб повнішим був процес русифікації молоді, щоб глибшим був процес відчуження армії від народу тощо. Системи народної освіти та культури не тільки виховували слухняних “гвинтиків” системи гноблення, а передусім були покликані денаціоналізувати й русифікувати українців, виключити можливість культивування національного характеру, прирощення інтелекту і національної свідомості, прищеплюючи українцям комплекс меншовартості. Промислове виробництво, як і вся економіка, розвивалося таким чином, щоб найефективніше експлуатувати природні і людські ресурси України, але не допустити її технологічної самодостатності, поставити її у залежність від інших регіонів імперії. Колгоспна система забезпечувала максимально ефективний грабіж селян, їх цілковите зубожіння і повну залежність від влади, готовність завербуватися куди завгодно, аби вирватися з колгоспного кріпацтва. Профспілки з організацій захисту інтересів трудящих були перетворені в “школу комунізму” – з усіма витікаючими звідси наслідками…

Формування структур управління, добір кадрів були під найсуворішим партійним контролем, і заміщення найдрібнішої посади – до швейцара і прибиральниці включно – відбувалося за принципом: передусім – щоб був росіянин; якщо нема відповідного – брати неросіянина, але не українця; якщо ж не обійтись без українця, то призначати тільки немісцевого, бажано з числа тих, хто або вже довів свою відданість системі, або має якусь – найкраще кримінальну – провину перед нею: щоб був “на гачку”; якщо вже брати місцевого, то тільки з числа яничарів, холуїв, злодіїв тощо. При цьому в кожному з випадків професійна компетентність кандидата на посаду не відігравала визначальної ролі – аби був слухняним знаряддям. Звичайно, траплялися тут різні “збої”, випадковості та збіги обставин, але закономірність була саме такою.

Так формувалися всі без винятку структури. Навіть Церкву українці не могли мати свою, національну. Тому знищили УАПЦ на сході України, вимордували і заборонили УГКЦ в Галичині, а українцям нав’язали імперсько-шовіністичну РПЦ.

У зв’язку з цим наївними виглядають розрахунки демократів на ці структури як опору української державності, спроби втягнути їх у процес прогресивних перетворень, а тим більше – заклики “до співпраці, а не конфронтації з владою”.

Структурна неповнота не тільки спричиняє ентропію національної духовності: вона перепиняє нації шлях до свободи, унеможливлює створення і використання держави для реалізації **національних інтересів.**І тепер перед нами потрійне завдання: руйнування вже зайвих імперських структур; реорганізація на національній основі і на засадах професійної компетентності старих, але необхідних структур; створення нових структур, без яких немислима повнота національного життя в умовах державності нації. Судіть самі, чи далеко ми просунулися в цьому напрямку.

І чи просунемося взагалі, якщо й надалі будемо переконувати українців, що нинішня держава – це і є те, про що їхні предки мріяли століттями, – держава української нації; що соціальне важливіше від національного, бо ситість важливіша від свободи; що нічого мітингувати, а треба працювати, бо слід займатися не політикою, де майже все гаразд, а економікою, де майже все негаразд; що з нинішньою владою треба не конфронтувати, а співпрацювати; що демократизм, хоч він дає тільки права, але не дає можливості користуватися ними в інтересах нації, – це цяця, бо його хвалять на Заході, а націоналізм, зорієнтований на інтереси нації, на її права і свободи, – це беця, бо його на Заході не хвалять; що…

Дивен наш світ… Так, про необхідність “професіоналів”, “компетентних кадрів” заговорили й наші демократи, прийшовши до влади. Але чомусь це вело і привело до збереження в системі управління та господарювання спеціалістів з числа компартійної номенклатури, хоч майже в кожному випадку була відома їхня антиукраїнська й антидемократична настроєність. Демократія, бач, – це ще й плюралізм… І лише в лютому 1992 року – і не з табору демократів-плюралістів, а з уст Президента – прозвучало щось нове і небувале: добір кадрів здійснювати на підставі двох критеріїв – відданості Україні та професійної компетентності. Звичайно, поживемо – побачимо, чи за цими словами будуть і відповідні дії. Але що політично Президент і тут “обігнав” демократів, – очевидно. Щось не щастить їм з гаслами…

Століттями українці були приречені в своєму розвитку на *вторинність культури. *Ця форма геноциду означає, що приречений імперією на тотальну денаціоналізацію і повну русифікацію народ міг проявляти себе у сфері духовної та матеріальної культури виключно через повторення, наслідування, копіювання чужого. Це називалося “збагаченням на основі взаємодії культур”, а насправді вело до деградації, виродження, оскільки не розвивалося своє. Наслідки цього бачимо в усіх сферах національного життя: у музиці й технології, у мові й науці, у літературі та сільському господарстві, у спорт» та в кіно… Внесок українців у прогрес науки, техніки, культури тощо старанно замовчувався, про український пріоритет у будь-якій сфері навіть заїкатися було небезпечно, український талант або йшов на службу до чужинців, або гинув.

Це явище називається “вторинність культури”, але назва не зовсім точна. Україна, як і всі республіки колишнього СРСР, не могла мати прямих зв’язків зі світом: “посередником” і в зовнішніх, і в міжреспубліканських зв’язках виступала Росія, сама приречена на вторинність культури відносно світової. Оскільки Україна була змушена до повторення задів російської творчої думки, то наявне в нас, – це, таким чином, вторинність на основі вторинності. Ми опинилися далеко на задвірках світової культури, цивілізації, прогресу. У плані матеріальної культури це загрожує Україні повним узалежненням від передових і багатих країн, втратою економічної самостійності – з політичними, розуміється, наслідками. У сфері духовній понівечена, неповна, вторинна українська культура може не справитись із своєю національно-захисною і національно-творчою функціями під могутнім натиском західної культури, доступ якій відкриває зняття імперської інформаційної блокади з України. А це – справа дуже близького майбутнього. Чи є в нас державна політика національного захисту в цих умовах? Яка з наявних в Україні політичних організацій домагається цього захисту? Іншими словами: кого з нинішніх політиків-патріотів це тривожить і болить?

З попереднього випливає наступне: *комплекс меншовартості, *неповноцінності, яким вражена українська свідомість нашого часу. Він старанно плекався в нашому народі всіма окупантами, а “старшобратська” теорія шовіністичного більшовизму його просто абсолютизувала. Найменший натяк з боку українця на те, що “й ми, Химко, люди”, однозначно розцінювався як вияв українського буржуазного націоналізму. І кара була хоч і не справедлива, зате негайна…

Хвороба відчуття національної неповноцінності надзвичайно заразна і поширена, тим більше, коли нація позбавлена можливості боротися з нею, а реалії підневільного життя створюють сприятливі умови для її поширення.

У політичному сенсі вона особливо небезпечна тим, що поступово значна частина загалу і навіть політичного проводу нації звикає не тільки до свого упослідженого становища (звідси всяка політична угодовщина), але й до думки про те, що без чужої допомоги і проводу він не здатен ні жити, ні боротися, ні визволитись. А це породжує ілюзорні надії то на всезрівнюючий соціалізм, то на революційний пролетарський інтернаціоналізм, то на братів-демократів панівної нації…

Розплата за такий спосіб думання і діяння неминуча. Бо кожного разу в останній дії за маскою з “братнім” усміхом виявляється хижий оскал шовіністичного держиморди, простягнуті для дружнього потиску руки натикаються не на теплу долоню побратима, а на холодний метал наручників, замість слів привіту чується гавкіт чужомовної команди, обійми замінює підновлене ярмо…

А пізніша гризня невільників на тему “хто в цьому винен?” ще більше утверджує у власній меншовартості. І важко знайти інший народ, який перевершував би нас у схильності до самобичування і самопаплюження: “Та бо ми такі… Он як оті тримаються разом. А ми?.. І ще кажуть, що свій як не заплаче, то хоч скривиться!..” І так – до безконечності.

Чи проголошення незалежності зняло цю проблему? Чи ворожі до ідеї української свободи сили перестали розігрувати цей наш комплекс як карту в своїй політичній грі? Що робимо для його подолання – на державному і політичному рівнях? І як збираємося його здолати, коли з ідеологічного лексикону демократичного проводу зник навіть вираз “національне відродження”?

Ось кілька прикладів. Американці для утвердження національного характеру навіть з бандита-“револьверника” зробили позитивного героя і десятиліттями популяризують цей образ у привабливих вестернах, а українські діти навіть про козаків знають тільки з одного “мультика”. В умовах паперового голоду вигибає українська періодика, зростає, отже, роль радіо й телебачення. Чи українські програми складають хоч сяку-таку конкуренцію російським? Чи й тут, у цьому зіставленні, українське не сприймається як менш вартісне?

Не встигли… Не здолали остаточно… Забідні… Хай так. А нудотно-приторний, розчулено-слізливий і надривно-патетичний патріотизм наших концертів, телезустрічей тощо? Або таке. Погляньте на оформлення сцени під час проведення свят мови, вечорниць та інших заходів у національному дусі. Портрет Шевченка, вишивані рушники, макітра, макогін, терлиця, кужіль, іноді – національний прапор, тризуб, “Кобзар”, Біблія. І – балакання та співи у вище окресленому дусі. А діти тягнуться до комп’ютерів, а рев рок-ансамблю вабить молодь більше, ніж передзвін бандури, а для хлопчаків форма десантника привабливіша за кольорові шаровари… Чи думаємо – й особисто, і тепер уже на державному рівні – про те, як поєднати минуле і майбутнє, традиції та перспективи? І де ці національно-захисні та національно-творчі програми – державні, відомчі, партійні?

Ще одна хронічна хвороба підневільної нації – *політична **апатія. *За окупаційного режиму вона – спосіб самозахисту і форма протесту. Страх і примус – ось що спонукало людей за радянських часів до імітації громадської активності. Звільнившись від них, народ полегшено зітхнув і махнув рукою на участь у політичному житті: політика ніколи не несла йому добра. У меншій мірі це спостерігається в Галичині, хоч і тут, так би мовити, “є резерви”, особливо по селах. Значно глибшою є ця апатія у східних областях. Між тим, не може бути демократії – народовладдя! – без участі народу.

Коли в людей з’явилася надія на вирішення своїх одвічних й актуальних проблем, вони масово пішли на мітинги, на збори… Але звуження діапазону політичної боротьби з національно-визвольної проблематики до вузько демократичних та амбітно-кон’юнктурних завдань знеохотило не тільки громадськість, але й демократичний актив. Тому це неправда, що люди втомилися від суспільної боротьби, втратили інтерес до політики взагалі: вони втратили інтерес до політики і політичної практики демократичного проводу. І це мусить бути враховано: або самими демократами, або тими, що прийдуть їм на зміну.

Підневільна нація приречена на *інтелектуальне збіднення, *і в Україні були випробувані, здається, усі можливі способи його досягнення. Особливо старалися російські самодержці. Запопавши в руки Україну, вони робили все можливе, щоб перетворити її в інтелектуальну пустиню, – від вивезення в Росію освічених українців аж до кількаразових заборон українського друкованого слова. Однак у їхніх діях ще відчувається самодіяльність, несистемність, трапляються навіть випадки лібералізму.

З усім цим рішуче покінчив більшовицький режим. Передусім не було пропущено жодної нагоди для фізичного знищення української інтелігенції. Причому намагалися винищувати одночасно і масово, до ноги, – щоб перервати спадкоємність поколінь.

Однак фізичним знищенням інтелігенції комуністична система не обмежувалася. Русифікація навчальних закладів; цілковита денаціоналізація та комуністична ідеологізація навчальних програм, підручників і посібників; послідовне знецінення розумової праці; неухильне зменшення навчального часу на вивчення української мови, літератури, історії – і таке ж збільшення його на вивчення російської мови та літератури і марксистсько-ленінських суспільних “наук”; переведення українських шкіл на російську мову “за проханням батьків” (а хто був проти, той оголошувався українським буржуазним націоналістом); всесоюзний розподіл молодих спеціалістів – для розтикування їх по інших республіках, де вони збільшували популяцію “русскоязычного населения” і зміцнювали імперську “дружбу народів”; зменшення до катастрофічних показників українських книжок, журналів, газет, особливо дитячих видань; примус писати автореферати і навіть дисертації російською мовою; тотальний ідеологічний контроль за мисленням і діяльністю інтелігенції, – волової шкіри не вистачило б для опису всіх способів нищення українського інтелектуального потенціалу. Позбавлені можливості емігрувати за кордон (це був привілей не для українців, і демократичний Захід якось за різними клопотами так і не зібрався ніколи виступити на захист їхнього права рятуватися від тюрем, концтаборів і психушок еміграцією), українські інтелігенти часто тікали від переслідувань і розправи “рідних” партократів … у Росію.

У всіх розвинутих країнах розумова праця – престижна і високооплачувана. У 1919 році в Росії праця інтелігента оплачувалася в чотири рази вище, ніж праця робітника. Уже в 1960-х роках в СРСР відбулося зрівняння середньої зарплати робітників та інтелігентів. У 80-х уже змушували дякувати “рідній” КПРСта іншому “родичеві” – радянському урядові – за намагання підняти (!) оплату праці інтелігентів до рівня середньої заробітної плати робітників… Цій системі ніколи не був потрібен інтелігент, якого вона боялася, зневажала і ненавиділа. Їй потрібен був слухняний службовець з дипломом – денаціоналізований та обмежений, послушний і вірний.

Яким же буде статус інтелігента в незалежній Україні? Поки що на цю тему ніхто й не заїкається: уряд – бо нема коштів, а політичні партії – щоб не дратувати “трудящих”, тобто робітників і селян (на думку таких політиків, інтелігент – не трудящий). А як тоді у світі, де все більшого розмаху набирає інтелектуалізація всіх сфер життя, збереже свою незалежність інтелектуально відстала держава? Невже й у незалежній Україні інтелігент і надалі мізерною оплатою своєї праці буде повністю узалежнений від всіх і вся – починаючи від влади і закінчуючи колгоспним їздовим? Невже й надалі воля чиновника буде вагоміша за думку вченого?..

І треба не чекати, коли з’явиться інтелігенція “справжня”, “така як треба” тощо, а вишукувати й залучати до тих чи інших форм політичної діяльності тих, що є, – без закликів і грімких фраз, а через конкретну пропозицію, через прохання допомогти в тій чи іншій справі. “Як? Я? Просити?!” І не проси, чоловіче, якщо власний гонор для тебе важливіший за ідею і якщо неусвідомлюєш, яка це велика справа: залучити в ряди борців за Україну ще одну людину… Але об’єкт найпильнішої уваги і наполегливої діяльності політичних об’єднань – студентська й учнівська молодь. А назвіть мені хоч одне з них, у якому критерієм життєдіяльності організації була б кількість залученої молоді та юнацтва… От і старіють буквально на очах Рух та інші демократичні об’єднання, передусім партії.

Що надзвичайно тривожне – це катастрофічно *низький рівень *моралі в нашому суспільстві. Духовне спустошення, звиродніння, часто навіть озвіріння людей – напевно, найгіркіший спадок України після колоніального наймитування в московських господарів.

Навіть в умовах царизму чи панування міжвоєнної Польщі моральність українського народу традиційно ґрунтувалася на засадах християнства та національної традиції і була незрівнянно вищою, ніж зараз. Правда, і тоді, і тепер мораль гнобителів була значно нижчою від моралі пригноблених. Але втішного тут мало: у цілому ж маємо тут не прогрес, а регрес.

Зруйновано устої, знищено орієнтири, перервано спадкоємність… “У нас одна турбація – традицій підрізація!..” – шаленів у революційно-більшовицькому екстазі П.Тичина. І підрізали – під самий корінь: релігійність, обряди, звичаї, мову, фольклор, літературу, мистецтво, освіту, культуру, поняття про честь і порядність… Сіяли розбрат і ненависть (“виховання класової ненависті”), зло, культивували пияцтво, пропагували антикультуру, примушували мільйони людей жити не заробленим, а краденим, паплюжили патріотів і плодили та оспівували яничарів, холуїв, пристосуванців…

Люди ніколи не були ангелами. Але… Мій дід радів, надибавши в нічному лісі попутника: самому якось маркотно, а тут – хоч і не знайома, а все ж християнська душа. Чи тішимося ми, зустрівши серед ночі собі подібного – навіть не в лісі, а в міському парку?..

Розлучення, неповні сім’ї, позашлюбні діти, діти-сироти при живих батьках, алкоголізм, наркоманія, насильство – усе це свідчить зовсім не про моральне здоров’я суспільства. І самими добрими намірами, осудом чи заклинанням ситуації не змінити. Мусимо творити таку систему, в якій людині стане можливим і вигідним бути чесною, порядною, моральною. І починати треба негайно.

Так само, як і з вирішенням проблеми *ігнорування закону. *Правова свідомість підневільної нації формується таким чином, що закон сприймається як зло, принесене й утверджуване окупантом. І це цілком зрозуміло, якщо врахувати, що метою правових норм, які діяли в Україні, було забезпечення імперських, а не наших національних інтересів. Тим більше, що і їхня інтерпретація та застосування здійснюється в колонії чужинцями або “рідними” холуями з “циновими ґудзиками” і завжди – проти окупованих. До цього слід додати “телефонне право” партноменклатури, кругову поруку чиновної братії і розгул корупції, які приводять до того, що “закон як дишло – куди повернув, туди й вийшло”. Тому вся імперська правова система цілком справедливо розцінюється поневоленими як узаконене беззаконня.

І тепер сподіватися, що в державі, де юриспруденція і правоохоронні органи залишилися в тих самих руках, відразу зміниться ставлення народу до закону, – марна справа.

І таке. Закон у національній державі повинен не тільки нормувати суспільне життя: він мусить відповідати національній етично-правовій свідомості і традиції.

Характерологічний діапазон кожної нації дуже широкий і включає різні якості та ознаки – позитивні й негативні. І кожна епоха, конкретні умови існування стимулюють одні з них і приглушують інші. Неволя гіперболізує в нації і набуті, і питомі *характерологічні **недоліки *– вони теж допомагали вижити.

Тут і схильність більше до оспівування свого стану, ніж до його осмислення (“думай не думай, а краще не буде”), скоріше до розчулення, ніж до внутрішньої мобілізації, і недовіра до чужої думки (“може, провокує?”), й егоїзм, у який під тиском обставин перетворився природний індивідуалізм, і вихована століттями відраза, ідіосинкразія до влади, до офіційних структур… У нас дивним чином поєднується або цілковите неприйняття якоїсь ідеї, або така ж бездумна затятість у її утвердженні, що зумовлене схильністю скоріше до емоційного, ніж раціонального вибору. Ми можемо дозволити собі таку розкіш, як “загніватися” і днями, а то й місяцями не розмовляти з кимось, навіть близьким. Або, не сприйнявши людину, відкинути й думку – не тому, що вона неправильна, а тому, що вона “його”… Злість, заїлість, упертість…

Це лише кілька штрихів. Але ті, хто вже зіткнувся з практикою політичного життя, підтвердять, що й такі речі треба враховувати в роботі з людьми, особливо в час переходу нації з одного якісного стану в інший. А ще ж є й позитивні якості, на які треба опиратися, які треба стимулювати й використовувати…

Так само мусимо враховувати й колосальний ***тюремно-****кримінальний *досвід мільйонів українців, який не міг не позначитись і на свідомості, і на психіці, і на ментальності взагалі. Напевне, неможливо знайти в Україні родину, в якій би не було тих, що за останні півстоліття або “сиділи”, або саджали, або хоч охороняли перших і других. Не забуваймо, що в радянські часи українців постійно було найбільше в місцях ув’язнення; тисячі молодих людей набувають тюремного досвіду й нині. Тюрма, ув’язнення, а з ними – відповідний досвід і світогляд, мораль і дії стали чимось звичним і нормальним: і як факт біографії конкретної людини, і як суспільне явище. А це – біда.

У моєму рідному селі побутує переказ із австрійських часів про одного чоловіка, якого мстивий “шандар” (жандарм) віддав до суду за якусь дрібницю, до того ж несправедливо. Суд призначив йому два тижні арешту. І дивно не тільки те, що чоловік покінчив самогубством, аби не відбувати цей сміхотворний, як на наші часи, термін. Тепер дивує передусім те, що громада схвалила цей вчинок: воно, звичайно, самогубство гріх, але чоловік не мав іншого виходу – він рятував свою честь. Бо господареві нічого робити в криміналі…

Це ж скільки треба змінити в нашому житті, щоб у тюрмі сиділи тільки справді суспільно небезпечні злочинці, а саме ув’язнення відлякувало не знущанням і фізичними муками, а соромом, ганьбою!..

Наш народ довго привчали до схиляння перед чужим – панівним: така собі примусова ксенофілія. Тепер, коли зламано імперський ідеологічний прес, здавалося б, можна заспокоїтись. Однак гряде інша небезпека: від цілком обґрунтованого захоплення здобутками Заходу в сфері матеріальної культури і рівнем життя перейти до схиляння перед усім західним, до механічного перенесення на український грунт усього західного. А своє – понівечене й занедбане – і надалі марно чекатиме відродження й розвитку… При цьому якось забувається, що Захід теж має свої власні інтереси і намагається насаджувати в нас передусім те, що вигідне йому, а не те, що необхідне для нашого національного відродження.

То ж коли дізнаєшся, що он у такому-то місті відкрито для українських дітей американську школу з виключно їхньою програмою, у тому числі й релігійною, то якось не радіється. Бо скільки їх уже було на нашій землі – чужих навчальних закладів “для українців”, тобто для виховання з них не господарів і будівничих національного життя, а своїх пахолків… А вже створюються й радіостанції, газети, різні курси тощо. І щось не видно тут національно-захисної уваги і дії наших політичних об’єднань. Дрібниці?..

Підневільна нація приречена також бути *зорієнтованою на минуле. *І це природно: там, позаду, часи незалежності, державності, свободи, там – вияви героїзму, там – моменти слави… І хоч би як не намагалися окупанти переписувати на свій лад історію, фальсифікувати її, позбавити народ історичної пам’яті, повністю досягти цього ніколи не могли і не зможуть. І в момент пробудження це минуле, навіть дуже далеке, вривається в його сучасне – як здобуте право на історію і грунт для національного відродження.

Але біда в тому, що наш народ ніколи не мав можливості ні пережити до кінця за власною волею ту чи іншу ситуацію, ні ґрунтовно осмислити її та її наслідки, ні належно оцінити її, ні зробити відповідні висновки на майбутнє. Чужа воля і сила руйнували мрії спотворювали задуми, вторгалися в події. Старі суперечності залишилися невирішеними, ефективність застосованих способів їх розв’язання – неясною, заслуга чи вина тодішнього проводу – сумнівними.

Тому привабливим для сучасників залишається і те, що справді, будучи сповна втіленим у житті, було б на користь народові, і те, що було хибним у своїй основі, але, заперечене механічно, чужою волею, зберегло свою привабливість – не результатами, а задумами. І виникає бажання використати їх знову…

Усе це ми бачили, пережили і переживаємо на прикладі релігійної ситуації в Галичині, де суперечності кількасотлітньої давності раптом актуалізувалися до такої міри, що заступили собою і реалії життя, і перспективи майбутнього, і навіть родинні почуття.

Ми й досі не можемо ставитись спокійно, як інші – державні народи, до свого минулого і приречені водночас вирішувати всі проблеми: і сьогочасні, і давні як світ, але й досі не роз’язані. А рівень історичних знань надзвичайно низький, а державне мислення – ще незвичне, а навиків осмислювати минуле й сучасне в координатах національного – з позицій національної ідеї та національного інтересу – ще нема… То ж антинаціональні, зловорожі сили користуються цим сповна і цілеспрямоване баламутять людей, щоб їх порізнити, роз’єднати, ослабити, у кінцевому підсумку – щоб утриматися на шиї народу.

…І крихти зла не може бути на ту сільську бабусю, що серед натовпу, під’юдженого колгоспним начальством і вже невідомо якої саме православної конфесії батюшкою, висхлими, спрацьованими руками шарпає на тобі сорочку і кричить: “Бандерівцю грецький, України хочеш! України хочеш, бандерівцю!..” Пригорнеш її та й питаєш:” А ви Франції хочете, бабцю, чи Англії? Може, Німеччини?" – “Якої Франції? Чому Англії? України хочу!” – “Бабцю, вже нас тепер тут двоє таких, що хочуть України: ви і я. Здобудемо!.. Ми їм обоє покажемо!.,” І стямлюється старенька жінка від голосного реготу односельчан, ще хвилю тому готових розшматувати “екстреміста-бандерівця”… Тут важко, але все зрозуміло і просто. І завдання ясне: вирвати цих людей з-під впливу керівної комбанди. Бо вони – наші, рідні, бо без турботи про них не матиме смислу ні наша боротьба, ні перемога.

Але коли розмовляє з тобою приїжджий зарозумілий панок “звідти”, дивиться на тебе, як Міклухо Маклай на папуаса, і з апломбом людини, яка збудувала вже з десяток Україн, починає повчати тебе, обплутуючи безконечними “треба – не треба”, поволі звірієш. Бо, виявляється, треба менше політикувати, не треба ворушити минулого, не треба стільки уваги приділяти історії та церковним справам, треба зайнятися нинішнім, треба бути терпимішим до КПРС, треба закликати народ не до боротьби, а до ринку та сумлінної праці, не треба ганятися за “відьмами”, а треба займатися економікою…

Слухаєш це базікання “не від світу цього” і намагаєшся здолати амбівалентність, що роздирає душу. Притлумлюєш бажання викинути його через вікно і починаєш пояснювати. Може, й до нього дійде, може, збагне, що нинішньому поколінню української нації дуже важко навіть у наш надзвичайно сприятливий час абстрагуватися від роз’ятруваних противником болів нашого минулого і перейти до проблем творення майбутнього… Може, сприйме, пройметься… Бо відмахнутися від нього легко. Але ж і він, як і та бабуся, теж наш – частка нашого національного Я…

Зорієнтованість на минуле спричиняє й те, що в підневільній нації детермінаторами мислення, поведінки, ставлення до інших народів виступають *історичні стереотипи, *сформовані колись на основі старих кривд, образ, крові… Для українців це особливо болісна проблема, оскільки в кінцевому історичному рахунку вони були й залишилися стороною потерпілою: об’єктом, а не суб’єктом завоювання, жертвою окупації та насильства з боку чужинців. І тепер кожен необережний крок наших сусідів, найменший прояв шовінізму, імперських амбіцій, територіальних зазіхань (особливо болісних, якщо зважити, що українці ніколи не мали можливості визначати свої кордони) – усе це моментально пригадує минуле і робить їх нинішнє покоління відповідальним в очах українців за гріхи своїх предків. І тоді можливість налагодження нормального співжиття і спільного протистояння відновленню імперії стає проблематичною, небажаною, хоч національний інтерес вимагає зовсім іншого. І спроби зіграти на цій струні не припиняються.

З початком теперішнього національного відродження в Галичині імперські сили відчайдушно намагалися розіграти національну карту, роздмухати ксенофобію і викликати міжнаціональну ворожнечу, конфлікти, погроми. Не вийщло! І тут однакова заслуга як українців, що вже на перших мітингах присікали будь-який прояв національної нетерпимості, так і представників інших народів, які хай не всі, але в особі кращих людей рішуче підтримали справедливі домагання законних господарів на їхній же рідній землі. А результати референдуму засвідчили, що поділ на прихильників і противників свободи українців пролягає зовсім не через національну приналежність. І це обнадіює, як і те, що кримські татари одностайно проголосували за незалежність України, що першими нашу державу визнали поляки… Боздолати історичні **стереотипи можна тільки спільними зусиллями, а не намаганнями відбити історичну пам’ять українців.**Інакше минуле, залишаючи кривавий слід, переповзе через сучасність у наше майбутнє і задушить свободу нації.

І.Франко у “Пролозі” до поеми “Мойсей” звертається до свого народу з такими словами: " Невже повік уділом буде твоїм укрита злість, облудлива покірність усякому, хто зрадою й розбоєм тебе скував і заприсяг на вірність?"

А ось що писав президент міжвоєнної Чехословаччини Т.Масарик: “Одинока зброя поневолених є зрада”, – сказав Міцкевич і перевів свою ідею у Валєнроді. Ідея ця осягнула в польській літературі взагалі вершка вдосконалення. Є вона правильна, але як її розуміти? Очевидно, що не йде тут виключно про свідому й умовлену зраду, але про цілу систему діл, якими поневолений народ, навіть і несвідомо, борониться".

*Укрита злість, облудлива покірність, зрада, агресивність, *мстивість тощо– це і є елементи тої формованої століттями системи самозахисту поневоленої нації, що допомагала йому вижити. Звичайно, на вертикалі моральних вартостей вони знаходяться “знизу” – за червоною рискою між позитивним і негативним. Але!.. Чомусь захоплюється Т. Шевченко тим, що “знайшовсь-таки один козак із мілліона свинопасів” і зацідив у пику вельможному негідникові. А понад століття після нього, у кінці 60-х років, П. Скунць з надією відзначив у поемі " На границі епох":

Пастирів діставши замість ворогів,
ви б на віки вічні мирними зробились.
А не всі ще вівці ходять без рогів,
тож колись для чогось роги ті пробились…

Оте “для чогось” було ясне і виправдане в умовах неволі: якщо вже не перемогти, то хоч помститися, дошкулити, насолити ворогові… І ні окупант, ні його адвокати не мають права окреслювати народові допустимі межі самооборони.

Слід, однак, зважити, що ці риси, на жаль, проявляються не тільки в політичному протистоянні – перед сильним і підступним ворогом, але й на побутовому рівні, стають нормою у стосунках із вчорашніми соратниками, а тепер опонентами.

Мусимо усвідомити також, що зі здобуттям власної держави поневолена нація не відразу переорієнтовується і в плані ідеологічному, а точніше – не відразу долає *неповноту соціально – ****політичних ідеалів,***зокрема таких, як бунт, боротьба, прагнення до рівності. У час рабства, коли “від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить”, кожен вияв протесту – навіть сліпий і безплідний своїми результатами бунт є в кінцевому рахунку явищем корисним для поневоленої нації: він засвідчує її нескореність, пробуджує приспаних, психологічно готує до загальнонаціонального виступу (“Не вдалося, бо були самі… От якби всі разом!..”). Те ж – і з будь-яким виявом боротьби: від намальованого вночі на фасаді будинку тризуба до самвидавської статті про спотворення ленінських ідей скритими сталіністами – всупереч рішенням XX з’їзду, від виступу за моральну чистоту комсомольських керівників до героїчного відстоювання в тюремному карцері прав людини… Таке ж – і з прагненням до рівності, “зрівняйлівки” в умовах, коли партноменклатурі належало все, а народові – нічого, коли перші купалися в розкошах, а другі ледве зводили кінці з кінцями. Усе це було виявом протесту, давало вихід народному незадоволенню, шкодило комуністичній системі. І цим історично виправдане – за свою руйнівну, деструктивну спрямованість щодо ненависного режиму.

Завдання політичного проводу нації в момент переходу від підневільного до державного стану якраз у тому й полягає, щоб надати всімвиявам народної волі, навіть деструктивним за своєю суттю, конструктивного державотворчого характеру, використати їх для реалізації національної ідеї. Спробуємо трохи ширше окреслити цю проблему.

Так, бунт – право поневолених. Його форма – стихія, мета – не перемога, а помста, суть – руйнівна, деструктивна,

У цивілізованих країнах із добре врегульованим суспільним життям і надійним механізмом правового захисту незадоволення окремих груп людей виражається в рамках законних норм, судове відстоювання своїх інтересів є однією з конституційних гарантій. Але… По-перше, до цього нам ще дуже далеко. По-друге, навіть і в цих країнах правовий механізм “пробуксовує”, коли йдеться про вирішення суперечностей міжнаціонального характеру. Якби, наприклад, хтось насильно захопив власність австралійського чи американського фермера, суд дуже скоро пояснив би йому, що присвоювати чуже – не дуже гарно, а виконавчі органи негайно відновили б справедливість. Але чомусь цим не можуть скористатися ні аборигени Австралії, ні індійці США. Французи Квебеку ще пробують відстояти свої інтереси через канадський парламент, а вже баски та ірландці вдаються до таких кривавих методів, які далеко виходять за рамки людяності.

Ми зараз живемо в складний перехідний період, коли ще до кінця не зруйнована стара система і не сформована остаточно нова. Найголовніший наш здобуток – державна незалежність – тримається на владі, яка не має ще ні авторитету, ні сили. Між тим підстав для незадоволення в народу більш ніж досить. І цілком умотивовані, але стихійні, некеровані (або керовані противниками української держаності та незалежності), деструктивні масові виступи можуть сповільнити, а то й зупинити процес нашого державного становлення.

Так, якщо, наприклад, учителі збираються страйкувати лише з метою домогтися підвищення заробітної плати і кращого забезпечення продуктами чи промтоварами, то і владою, й іншими групами населення це сприймається як шкурництво, відсутність патріотизму тощо. Тому, навіть вигравши в такій боротьбі матеріально, учителі програють морально. Та й матеріальний виграш ілюзорний, тимчасовий. Такі виступи вносять хаос, конфронтацію, ненависть, озлоблення, провокують інші соціальні групи, а в сумі – шкодять нашій спільній справі.

Однак політик, навіть усвідомлюючи це, не сміє виступати проти цих виявів справедливого невдоволення: по-перше, це аморально (бо ж людей притисла біда), по-друге, це було б його політичне самогубство, як мінімум – різко знизило б його авторитет, отже – вплив на людей. Він повинен прийняти як аксіому, що вина за такі “голодні бунти” падає не на збунтованих бідою людей, а на політиків – і тих, що при владі, і тих, що в опозиції до неї. Бо в цьому випадку вони відступили від найголовнішого свого призначення: збереження держави і захисту національних інтересів.

Так, перші винні, бо допустили до цього виступу. То неправда, що населення чекає від влади манни небесної: передусім люди чекають від неї **справедливості.**Іякщо такий бунт має місце, це означає, що була допущена несправедливість – зневажено їхні інтереси при розподілі необхідного, але дефіцитного. Якби влада постійно і чесно інформувала населення про наявні ресурси, про їх розподіл між різними соціальними групами, про свої заходи, успіхи і невдачі щодо забезпечення міста необхідним, люди ніколи не скеровували б свого гніву в бік влади, особливо, якщо її представники не дозволяли б собі у стосунках з відвідувачами черствості, зарозумілості і хамства…

Опозиційні політики винні, бо такі виступи свідчать про їхню політичну неспроможність і партійний егоїзм, а не про національно-захисний характер. Так, уже виробився стереотип поведінки наших політиків у таких ситуаціях. Представники влади відразу панікують: “Ґвалт! Провокація! Наші вороги цими виступами хочуть довести, що ми погані керівники! Це дискредитація демократії!..” І намагаються якимись подачками збити полум’я, поки не поширилось. Опозиціонери ж потішаються: “Так тим при владі й треба! От щоб знали, як воно без нас! Ще кілька таких виступів – і ..!” Але це – не політика, а політиканство, не патріотизм, а партійний егоїзм.

Завдання політичних партій у таких випадках – очолити стихійний вияв незадоволення людей, надати йому конструктивного характеру, забезпечити підтримку інших соціальних груп. А це можна зробити тільки при одній умові: якщо боротьба цієї соціальної групи стане, водночас боротьбою за загальнонаціональну справу.**

Так, якби вже згадувані вчителі конкретного міста поставили собі за мету підняти вчительство, усіх працівників освіти, а за ними – громадськість України на боротьбу за якісну зміну статусу вчителя і самої народної освіти, то їхній виступ був би тільки на користь усім. Кількакратне – відносно середньої оплати праці промислового робітника – збільшення заробітної плати вчителів, пріоритетне, а не залишкове фінансування народної освіти тощо – це потрібно не лише освітянам: це необхідно незалежній Україні. Без цього вона, щойно вирвавшись з неволі, буде приречена на спочатку інтелектуальну, потім – технологічну, а за нею – економічну залежність, що неодмінно завершиться залежністю політичною.

У держави нема на це коштів? І не буде, допоки наші політики не навчаться надавати виявам народного невдоволення політичного змісту і скеровувати його в русло загальнонаціонального інтересу. І тільки так – з допомогою громадськості – вони зможуть впливати на формування політики і діяльність уряду: змусити його проводити національно-захисну політику, діяти більш рішуче, аби спинити грабіж держави і населення старими структурами, прискорити економічні реформи, скоротити витрати на утримання чужої армії, яка знову може стати окупаційною, ліквідувати безліч паразитичних установ, реорганізувати систему управління так, щоб звести до мінімуму нині астрономічну кількість чиновників тощо. Тоді й почнеться оздоровлення всіх сфер нашого життя, у тому числі – і системи народної освіти, її ефективне формування як національної, що гарантувало б українській нації стабільне інтелектуальне й духовне прирощення; представникам інших народів – їхнє національне відродження; Україні – уникнення колоніальної залежності: чи знову від Сходу, чи вже від Заходу, а вчителям – їх добробут і нормальні умови праці. А політичні об’єднання одержали б численного й організованого союзника в боротьбі за національну державу, у тому числі й у тих регіонах, де освітяни ще досить далекі від національних устремлінь…

Тому не варто марно закликати до політичної активності, вимагати її, ображатися на її відсутність – треба навчитися робити політичним фактором у боротьбі за національну державу інте****реси окремих людей і цілих соціальних та національних груп.

Сказане про вчителів стосується й інших категорій населення: їм теж нема сенсу домагатися простого збільшення зарплати чи дефіцитних “благ” – домагатися слід кардинальних змін у розподілі суспільної власності, а на цій основі – зміни системи виробничих відносин, системи оплати праці. Але домогтися цього можна тільки спільними зусиллями і тільки в національній державі, зацікавленій у процвітанні цілої нації, усього населення, а не****тільки окремих груп людей.

Так, наприклад, наші пенсіонери й у нинішній незалежній Україні будуть приречені залишатися жертвою чиновницької сваволі, тягарем для рідних і близьких, маріонетками в руках політиків, які обіцянками чергового підвищення пенсій здобуватимуть собі їхню підтримку в політичних іграх. Будуть, якщо буде збережено нинішній антилюдяний, антихристиянський і антинаціональний порядок нарахування пенсій. Зараз пенсія становить цинічно малу частину нашої мізерної заробітної плати, вона фактично не “прив’язана” до прожиткового мінімуму, до інфляційних компенсацій, до середньої оплати праці в галузі, де людина працювала, – усе у волі і владі чиновників… Люди чекають пенсії, як вироку на довічне животіння; для інвалідів пенсія – це не засіб до повноцінного життя, а скупа милостиня, що прирікає їх на злиденне нидіння на цьому світі. Людина – єдина істота на планеті, здатна піклуватися про старих і немічних; християнство ставить це в обов’язок і заслугу людині, а в національній традиції українського народу повага до старших, до їх мудрості й волі завжди мала і моральне, і матеріальне забезпечення. І пенсійна політика української держави не сміє суперечити цим природнім, християнським і національним законам.

То що вигідніше пенсіонерам: нарікати, плакати і бунтувати, дивлячись, як інфляція з’їдає одержану ними від держави мізерію, чи боротися за національну державу? До речі, усі ми, якщо доживемо, станемо пенсіонерами…

Другий згаданий ідеал поневоленої нації – боротьба. Це закономірно, оскільки лише в боротьбі з окупаційною, колоніальною системою й може вижити пригноблений народ: допоки здатний чинити опір, допоки бореться – доти й існує, що виборе – те й має. На прикладі історії України це аж надто очевидно. Поставлений в умови окупації, наш народ 650 років жив не для того, щоб боротися (з кимось – за його добро і землю), а боровся, щоб мати право жити. Тому для українців життя стало боротьбою, а боротьба – метою.

У світі природи, часткою якої є людина, визначальними є дві сили: інстинкт самозбереження й інстинкт збереження (продовження) роду. У людині вживаються вони обидва, хоч у різних людей переважає той чи інший. Але людина наділена й таким захисним засобом, як розум, який посилює інстинкт самозбереження і вступає в протиріччя з інстинктом збереження роду. І якщо інстинкт спонукав до захисту спільноти, до жертви в боротьбі за її існування, то розум радив ухилитися від протистояння, скористатися здобутим, існуючим.

Ті, що безоглядно підкорялися цьому родовому інстинкту, творили нашу історію, продовжували існування нації в часі. У пам’яті народу вони залишилися взірцями, заслужили славу, стали уособленням свого часу, а в парадигмі історії національно-визвольної боротьби – своєрідними “позиційними змінними” свободи: козаки, гайдамаки, опришки, січові стрільці, “бандерівці”, дисиденти, “неоформали”…

Ті ж, що схилилися до самозахисного, раціоналістичного підходу, – або безслідно зникали в імлі віків, відпрацювавши своє на чийогось пана, або й ставали на шлях угодства, холуйства, яничарства та ще й інших тягли за собою в чуже ярмо.

Наші вороги давно збагнули український культ боротьби. І там, де не вдавалося прищепити людям психологію свійських гусей, що сердито й обурено ґелґочуть, почувши з висі закличний крик своїх вільних родичів, – там використовувався прийом абсолютизації та підміни боротьби. І тоді легше було сиренам комунізму зманити частину українців із магістрального шляху боротьби за національну ідею – на манівці й криваве бескеття класової боротьби за “свободу, рівність, братерство”, за комуністичний рай. Цим же прийомом вдавалося відволікати народ від справедливої оцінки безрезультатної різанини, репресій і такої ж праці при соціалізмі. “Ви хотіли боротьби? Матимете!” І боролися: то з чимось (з класовим ворогом, з релігією, з українським буржуазним націоналізмом, з куркулями, з ворогами народу, з довгоносиками і колорадським жуком…), то за щось (за світову революцію, за мир, за дружбу народів, за свободу Манолісу Глезосу чи Анжелі Девіс, за урожай, за виконання плану, за рекордний опорос свиноматок, за кукурудзу…). Так відбувалося знецінення, дискредитація самого поняття “боротьба”.

А як же, запитає читач, із цивілізованими країнами: там народ не бореться, а працює і живе, причому добре живе?

Справді так. Але як досягли там люди праці справедливого розподілу соціальних благ і достойної винагороди за чесний труд: працею чи довголітньою боротьбою? А нинішня геополітична карта світу – це результат чого: праці, боротьби класів чи, може, все-таки цілеспрямованої боротьби націй?

Але це – з історії. А сучасність така, що в розвинутих країнах – національних державах існує не тільки розподіл праці, але й розподіл суспільних функцій. І в державі, яка має за обов’язок захист національних інтересів, народозахисні функції перебирає на себе професійна політика. Тому так мало людей бере там участь у політичному житті країни. І тому боротьба там – не норма, а відхилення від неї, аномалія суспільного життя населення.

А в нас? Ми з вами можемо послухати новітніх раціоналістів-“провансальців” і відмовитись від боротьби, зайнятися не політикою, а економікою, від конфронтації з прокомуністичними силами перейти до співпраці з ними, забути про мітинги, а наполегливіше працювати, щоб не зменшувалися доходи бандократії?.. Усе за нас зробить нинішній уряд? Чи ті “опозиціонери”, які не мислять України без себе і “ведуть боротьбу” не за інтереси нації, а за посадові крісла? Дочекаємось… Особливо якщо зважити, що це завдяки їхнім зусиллям національно-визвольні змагання українського народу були звужені, зредуковані до боротьби за демократію, правам нації протиставлено права людини, боротьбу за самостійність зупинено на межі усамостійнення, автономності старих компартійних структур щодо Москви й імперського центру, ідея національної держави підмінена ідеєю “держави українського народу”, яка приречена на нестабільність, а отже – на уступки всім у всьому, оскільки для українців вона не є втіленням їхніх багатовікових сподівань, а одна четверта населення – національні меншини – не ставили собі українських державотворчих завдань і не можуть бути гарантами її стабільності, сили і процвітання…

До речі, зараз серед наших “опозиціонерів” – схвильоване пожвавлення: є реальна нагода одержати з ласки Президента дипломатичний паспорт і поїхати за кордон, щоб “боротися за Україну” там – у ролі послів… Очевидно, вони переконані, що тут уже перемога повна. І вже лідер демократичного об’єднання, колись незламний боєць, розпливаючись у щасливій посмішці, кокетливо-дипломатично відповідає журналістові, що, бачите, не варто забігати вперед, хоч, звичайно, теє, але офіційно про його “посольство” ще не оголошено… Він уже готовий їхати. І поїде, якщо “довірять”… Готові й інші “борці”. От “Якби взять і всю мізерію з собою” – наших партократів та наслідки їхнього панування, біди народу та проблеми нації!.. І що з того, що хрипли оратори, переконуючи вибирати депутатами саме їх, що людей і досі переслідує партбанда за їхній вибір?.. Їдуть. А з нами залишається Шевченкове: “І люди не знали б, що ви за орли, і не покивали б на вас головою…”

Тому не квапмося відмовлятися від боротьби: це було б само****губством і для нації, і, тим паче, для політичних об’єднань. Але народ не може постійно перебувати в стані бойової готовності, сам формувати ідеологію, організовувати масові виступи, об’єднувати і спрямовувати зусилля. Це – обов’язок політичного проводу.

**Боротьба – норма в політиці:**і в зовнішній, де йдеться про забезпечення міжнародних інтересів державної нації, й у внутрішній, де йдеться про здобуття влади й підпорядкування її інтересам нації. Власне, саме тому всяке політичне об’єднання, тим більше партія, живе **тільки доти, доки бореться.**Ця боротьба партій за владу в громадському житті набирає завжди форми боротьби за реалізацію інтересів якомога більшої частини населення, її успіх залежить від кількості активних прихильників, що, у свою чергу, зумовлене ефективністю пропаганди та політичних дій. Тому водночас смішно і прикро слухати безконечні нарікання – з метою самовиправдання – наших демократичних лідерів на пасивність населення, на його байдужість, небажання боротися, як і на те, що в них поцупили лозунги, ідеї, програми…

Структурна неповнота такого соціально-політичного ідеалу, як боротьба, сформованого в умовах підневільності, полягає, отже, в тому, що в цьому ідеалі або відсутня, або не розроблена ідеологічно кінцева мета – створення саме національної, а не будь-якої іншої держави, навіть дуже привабливої. Оскільки ж усяка боротьба поневолених – це для них краще, ніж безнадійне рабство, то народ може легко стати здобиччю політичних демагогів та ілюзій, що зваблюють його то на шлях класової боротьби, то анархії, то демократизму і соціальних благ, то безглуздої і кровопролитної ксенофобії…

Кілька зауваг щодо такого ідеалу поневоленої нації, як прагнення до рівності. Скільки політичних пройдисвітів, шахраїв і навіть бандитів використали для свого утвердження на шиї народу його природний потяг до справедливості, особливо соціальної!.. Але якраз урівнювання, “зрівняйлівка” найбільше суперечить принципу соціальної справедливості, паралізує розвиток суспільства, ставить людей в абсолютну залежність від тих, що присвоїли собі право розподіляти суспільні блага, прокладає глибоку прірву між різними соціальними групами і робить розділену таким чином націю легкою здобиччю політичних та економічних хижаків.

Розігрується ця карта й у сучасній політичній грі. Незважаючи на аж надто переконливу сімдесятирічну ілюстрацію і досвід того, що таке “зрівняйлівка”, частина людей ще ловиться на популістські лозунги тих, що обіцяють “поділити все по-братерськи”. І ділитимуть, якщо народові не вдасться відіпхнути їх від керма влади.

Економічна концепція марксизму, його модель соціалізму, який обіцяв загальне благо, навіть комуністичний рай на землі через класову боротьбу, уже дискредитована остаточно самою історією, і проповідувати її в чистому вигляді не ризикують навіть переконані комуністи.

Згубний для нас і шлях зрощення ідей соціалізму з демократією, яким свого часу пішли деякі країни Європи, якого дотримується у своїй законодавчій практиці наша Верховна Рада і який пропагують наші демократи. Партії соціал-демократичного характеру, які й привели свої країни до економічного процвітання, починали в умовах капіталізму, до того ж далеко не в момент первісного нагромадження капіталу, а в час його всебічного розвитку. У нас – абсолютно інші стартові можливості та умови, політична влада й економіка – повністю в руках антинародних, антинаціональних сил, які або гальмують економічні реформи, або ж проводять їх у власних інтересах. Піти цим шляхом – це означає боротися за збереження економічного і, отже, політичного панування тих, що панували й досі, і тих “сьогочасних”, які своєю “боротьбою” їм у цьому сприяють. Це означає також залишити населення беззахисним перед сваволею перших і других, зробити Україну безпорадним об’єктом колонізації з боку зарубіжних національних і транснаціональних фінансових імперій, а українську націю приректи на цілковите виродження, бо в умовах такого – денаціоналізованого й денаціоналізуючого – “ринку” національні інтереси, потреби і прагнення українців, як і всіх національних меншин, ніколи не одержать економічних засобів реалізації. Єдине, на що в такому разі можемо твердо розраховувати, – це право на святочні імпрези з вишиванками і шароварами, з тужливими народними піснями й екзотичними для іноземців танцями та з ностальгійно-сентиментальними патріотичними декламаціями… Перспектива резервації?..

Уже зараз, коли повним ходом іде відвертий і цинічний грабіж народу, різні радіо- і теле-пані та панове нас заспокоюють: ну що ви панікуєте – іде природній процес первісного нагромадження капіталу, потім він запрацює і всім стане добре. Сліпота або свідома брехня! Капітал давно нагромаджений і навіть згромаджений, а те, що відбувається, – це не просто сьогочасний грабіж у сприятливий момент: це ще й прибирання “вчорашніми” і “сьогочасними” до своїх рук майбутнього – нашого і дітей наших.

Переносити ідею всезрівнюючого Царства Божого на землю не можна: такі спроби – це гріх і кров. Для людства природна нерівність, раю на землі створити не вдасться. То ж вихід не в тому, щоб намагатися нерівність ліквідувати, а в тому, щоб її враховувати і використовувати: зрівнюючи людей в одному, розкрити тим самим потенції нерівності в іншому. У контексті нашої розмови – в економічній сфері – ця зрівнюваність (егалітарність; не сплутувати з егалітаризмом як доктриною) повинна виступати як вихідний принцип і як кінцева мета – підприємницьке самовираження кожного на користь усім. Нерівність, отже, не може і не мусить бути соціальним злом, причиною людських страждань і морального звиродніння чи загрожувати національній державі внутрішнім соціальним вибухом.

Механічне перенесення на український, грунт чужих економічних доктрин нічого, крім шкоди і нового закабалення, не принесе. Мусимо витворити власну.

Пролита українцями кров у боротьбі за свободу, віки неволі, страждань і принижень підказують єдину формулу вирішення цієї проблеми: від реалізації ідеї національної держави – через **забезпечення добробуту нації – до заможності коженого.**Якщо українці досі не вдалися до неї, то не тому, що вона хибна, а тому, що суперечила інтересам гнобителів.

Тому видається доцільним розробити на цій основі ***національно-***егалітарну концепцію економічної політики:

• регулятивною ідеєю якої має бути ідея національної свободи;
• світоглядною базою – національно-екзистенціальна методологія;
• передумовою створення і функціонування – національна держава;
• метою – добробут і економічна спроможність нації, кожного її члена;
• засобами досягнення – приватна власність, приватна ініціатива, економічна свобода в умовах ринку і конкуренції, створення рівних стартових можливостей і правових гарантій для всіх, надійна система соціального захисту для тих, хто ще чи вже не може цими можливостями скористатися, тощо;
• засобами регулювання – ринкові відносини, національно-захисна політика держави (цільові інвестиції, дотації, податки, мито тощо);
• критерієм оцінки – користь для нації.

Тут можна дискутувати про окремі конститутивні ознаки, про частковості, але безсумнівним є те, що тільки в координатах християнського і національного максималізму ми можемо шукати і знайдемо вирішення наших соціально-економічних проблем.

Поневолена нація – дуже вразливий соціальний організм, і здобуття незалежності та певних свобод ще не гарантує її майбутнього. Позбавлена структур самозахисту і відтворення (державних, політичних, економічних, військових, релігійних, освітніх, культурних тощо), вона постійно балансує на грані виживання, її представники і далі стають жертвами політичної демагогії, асиміляції, деформації думки, моралі, духовності. Яскраво видно це, наприклад, на так званих змішаних сім’ях, де, за дуже і дуже рідким винятком, із дітей виростає будь-хто, тільки не українець, – навіть на рідній землі, не кажучи вже про чужину. На Заході, де українські емігранти мали можливість зберегти свою мову, Церкву і культуру, творити культурні й освітні осередки, плекати національну ідею і діяти в її ім’я, – вони збереглися, причому як високопатріотична частка української нації. На Сході, в республіках колишнього Союзу, де вони були позбавлені таких можливостей і де намагання зберегти свою національну ідентичність безапеляційно розцінювалося як зловорожий вияв українського буржуазного націоналізму, – українці швидко і масово денаціоналізувалися і русифікувалися. Найстрашніше, що найбільш масово – з тих же причин – винародовлення українців відбувалося в ріднім краю, “на нашій, не своїй землі”.

З появою незалежної української держави повертаються до своєї нації її діти, яких третина – поза Україною. Але коли і чи всі повернуться – передусім духовно? І що робимо – кожен зокрема і всі разом – для цього? Мало кликати глухих і хвалити красу сліпцям: потрібно створювати вповні структуровану систему національного захисту, відтворення і розвитку – українську національну державу. Тільки так зробимо Україну вагомим фактором міжнародної політики й економіки, а її слова і дії на захист своїх дітей – значимими й ефективними.

Ми побіжно оглянути стан нашої нації. Метою цього короткого й неповного огляду було розвіяти заспокоєння й ілюзії та обґрунтувати потребу продовження національно-визвольної боротьби – для створення життєво необхідної української національної держави. При цьому відзначимо: для нас аксіомою є те, що нинішня “українська” держава – це ще далеко не держава української нації. Але такою ж аксіомою є й те, що існуючу державність та незалежність треба відстояти за всяку ціну, ідучи на всі необхідні особисті, групові й загальнонаціональні жертви: Україна стала і****мусить залишатися незалежною державою.

ПРОБЛЕМАТИКА НАШОЇ БОРОТЬБИ

У цьому розділі ми порушимо кілька суттєвих, на наш погляд, проблем, від усвідомлення, трактування і вирішення яких залежить перебіг та успіх сьогочасних національно-визвольних змагань українського народу. Їхня вибірковість зумовлена лише тим, що саме ці проблеми займають дуже мало місця в сучасних політичних дискусіях і майже зовсім відсутні в політичній лектурі широкого загалу. Тут не може бути довершеної повноти й вичерпності: життя актуалізує все нові проблеми, кожна з них має постійно бути в центрі уваги наших політичних об’єднань й осмислюватися в дусі їхньої ідеології відповідно до розвитку політичних процесів.

Фактори успіху

Перша проблема, на якій варто зупинитися: завдяки чому стали можливі нинішні наші здобутки – демократизація суспільного життя, державність і незалежність? Які фактори вплинули на досягнення цих перемог? Оминемо тут питання про те, хто найбільше скористав з них: про це ми писали вище і повертатимемось до цього пізніше. Зараз важливо уточнити, чи нинішні успіхи – виключно наслідок щасливого збігу політичних обставин чи це результат наших цілеспрямованих зусиль? Бо якщо тільки перше, то гріш ціна усім нашим політичним змаганням: це, виявляється, була тільки буря в склянці води, а насправді події розвиваються помимо нас. Якщо ж тільки друге, то дописувати цю книжку нема рації, як і порушувати якісь проблеми нашої боротьби: і так усе йде якнайкраще, і ми просто приречені на успіхи…

Перебіг і результат усякої національно-визвольної боротьби зумовлені діянням двох чинників: внутрішнього і зовнішнього походження. Визначальними, звичайно, є внутрішні фактори, готовність нації до сутнісних перетворень. Без цього найсприятливіші зовнішні умови так і залишаться прогаяною щасливою нагодою. Коли ж певна зміна стану все-таки відбулася, важливо визначати в ній політичну домінанту. Якщо в цьому процесі переважають внутрішні фактори, то перебіг подій драматичний, повнота і глибина перетворень більша, досягнення вагоміші й перспективніші. Якщо ж у ньому домінують зовнішні фактори, то він розвивається стабільніше, без особливих конфронтацій, протиборства сторін, яких події часто виперджають і ставлять перед фактом, але багато проблем залишаються невирішеними, що таїть у собі загрозу наступних потрясінь.

Серед зовнішніх чинників, що суттєво вплинули на нашу боротьбу, слід виділити три основні групи: діяння загальносвітових тенденцій – розвал імперій та колоніальних структур, виникнення в другій половині XX ст. десятків нових держав, інтереси економічних імперій сучасності; ослаблення комуністичної імперської системи – через її повну вичерпаність та всебічну деградацію; збіг визвольних інтересів народів колишніх союзних республік.

На одному полюсі – реформи, які почалися і проводилися “зверху”, та постійна загроза реставрації тоталітаризму й імперського центру; на другому – наростаючий тиск “знизу”, зусилля народу, що праг свободи, – ось що творило те силове поле, в якому формувалися і діяли суб’єкти нинішніх перетворень і в якому протікали ці процеси. Вплив “низів” виявився слабшим…

Перевага зовнішніх факторів не тільки позбавляє народ негайної та повної перемоги: вона спричиняє далекосяжні негативні для нації наслідки. Це зумовлене “неорганічністю”, “чужерідністю” того чи іншого зовнішнього чинника для національного життя, в яке він вторгається. Для нас суттєвим буде вказати на деякі прояви такого вторгнення.

До них передусім треба віднести такі, як –

• *вибіркова деструктивність фактора, *коли система гноблення нищиться не повністю, а усуваються лише ті її структурні елементи, існування яких суперечить загальним, позанаціональним закономірностям розвитку та інтересам сил, що привели в дію якийсь чинник впливу на життя поневоленої нації;
• *національна індиферентність фактора, *його космополітизм, “байдужість” до національно-визвольної проблематики, внаслідок чого в ході суспільних перетворень залишаються невирішеними проблеми забезпечення структурної повноти у всіх сферах національного життя, що призводить до обмеження можливостей повноцінного функціонування і розвитку нації;
• *аксіологічна дезорієнтація фактора, *яка веде до зміни ціннісних орієнтирів у суспільному та національному житті, до витіснення з національної свідомості традиційних вартостей і заміни їх чужими, що унеможливлює повноту національного відродження, спричиняє втрату народом його національної своєрідності та самостійності;
• *політична інгресія фактора, *тобто створення ним передумов для цілеспрямованого проникнення в національне життя чужого, часто шкідливого і загрозливого для розвитку нації. Це може відбуватися в різних сферах: політичній, ідеологічний, економічній, релігійній, культурній, освітній тощо;
• *політична інактивація фактора *– зниження під його дією і впливом активності національно-творчих елементів, що суттєво сповільнює процеси національного відродження, державотворення, політичного становлення і самоутвердження.

Ми почали із зовнішніх чинників, оскільки їх домінування у розвитку політичних процесів в Україні аж надто очевидне. Тут нема щодо України ні чиєїсь злої волі (позаукраїнським силам ідеться не про те, щоб зробити нам зло, а щоб відстояти свої інтереси), тим більше, чийогось благодіяння, на чому наполягають апологети М. Горбачова. Україна потрапила в русло загальносвітових та загальносоюзних процесів, які й започаткували в ній нинішні якісні зміни.

Саме домінуванням в українських політичних процесах останніх років чинників зовні та “зверху” пояснюється те, що здобуті демократичні свободи, державність і незалежність залишаються для народу поки що здебільшого формальними і служать явно не йому. Сприймати їх інакше – це йти на свідомий самообман. Лідери наших демократів запевняють, що усвідомлюють це, але в той же час докладають максимум зусиль для згортання національно-визвольної боротьби. Чому? Уособленням яких факторів вони в такому разі виступають – зовнішніх чи внутрішніх?

Як уже відзначалося, без внутрішньої готовності нації до використання сприятливих політичних обставин сутнісні зміни в її житті не могли б відбутися. Українські прогресивні сили зробили чимало для того, щоб можливості перетворити в дійсність, але тут у нас, як любили повторювати раніше, є резерви, врахування яких може суттєво посилити дію та ефективність внутрішніх чинників нашого політичного життя. На деяких з них ми й зупинимося.

Формування мети

Важлива проблема для нації, що виривається з багатовікової неволі, – формування мети своїх змагань. Воно відбувається на різних інтелектуальних рівнях і в різних напрямках, що суттєво ускладнює політичне життя нації після перших успіхів боротьби й ослаблює її сили. Крім того, свободу, державу і незалежність важко здобути, але ще важче їх втримати. І вже зовсім неможливо зробити це, ступивши на привабливий, але хибний шлях.

І історичний досвід людства, і наше бурхливе політичне сьогодення показують, що в усвідомленні збунтованим суспільством мети своїх змагань переважно маємо три підходи: “від противно*го”, **“за аналогією” *і *“власний *шлях”.

Зараз в Україні проявляються всі три, і кожен має своїх прихильників, у тому числі й у політичному проводі. І це не дивно: українське сучасне політичне мислення активно формується фактично лише кілька останніх років, нинішній боротьбі не передував необхідний період вироблення оптимальної для конкретних умов ідеології, яка, власне, і починається з конкретизації мети визвольної боротьби. Дивно інше: при явній схильності до одного з цих підходів якоїсь із груп не бачимо з її боку активного заперечення двох інших. Це мало виправдання в умовах тоталітаризму: той час аж ніяк не сприяв відкритим політичним дискусіям. Їхня відсутність у наш час свідчить або про політичну недозрілість наших політичних лідерів, або ж про авторитарно-кулуарний спосіб вирішення цієї проблеми – фундаментальної і визначальної. Справді, якщо я наймудріший, то нащо мені дискутувати з приводу мого вибору, який і так є єдино правильним?.. Знайома логіка і позиція, правда?

Не будучи, на жаль, наділений таким даром політичної непомильності, дозволю собі запропонувати шановним читачам цю проблему для спільного осмислення, бо впевнений: наосліп державу не будують.

Цілком природно, що в момент ослаблення системи гноблення народ, прагнучи визволення і здобувшись на силі, намагається знищити те, що його гнітило, а майбутнє життя уявляє собі *“від *противного”– без усього того, що нагадує про часи неволі. Що саме відкине народ, як далеко зайде у своєму запереченні минулого, – залежить від рівня його політичної свідомості і радикальності програми його політичного проводу.

Тут варто підкреслити три моменти.

По-перше, антинародна система в Україні суттєво пошкоджена, але далеко не знищена. Більше в цьому плані зроблено в Галичині, де рівень національно-політичної свідомості і громадської активності був на диво (після такого тотального і безпощадного півстолітнього “прополювання”!) високим. Значно менше здобутків – у решті регіонів. Процес руйнування комуністичного режиму тут стимулювався переважно ззовні, під впливом Галичини і подій у Росії, а тому й не міг бути глибинним. Та й у Галичині він фактично не зачепив базових структур, видихнувшись на надбудовних.

По-друге, увесь радикалізм демократичного руху вичерпувався в основному антикомунізмом, точніше – зводився до усунення КПРС від політичної влади й утвердження при владі демократів, тобто теж ішов “від противного”, часто дзеркально повторюючи спосіб мислення й “манери” свого противника. Про зруйнування радянської влади – цього механізму комуністичної системи – не йшлося. Лідери демократів, навіть позбувшись багатьох націонал-комуністичних ілюзій шістдесятництва, ще не позбулися на цей час віри в спроможність радянської влади, у можливість її використання для якісної зміни на краще українського суспільного життя. Вважалося, що погана не система Рад, а тільки їхня залежність від КПРС. Результат відомий. Скрізь по Україні компартійний апарат терміново “демократизувався” і масово, але організовано перейшов у виконавчі структури радянської влади. У Галичині цей його маневр не зовсім удався, демократи тут не тільки здобули Ради, але й очолили структурні підрозділи виконкомів – в обласних і районних центрах. На більше, особливо в селах, не вистачило снаги. Але вони заспокоїли себе тим, що вистачить і здобутого на цих двох рівнях, щоб облагодіяти Галичину, а самі з ентузіазмом кинулися “оздоровлювати” Ради і піднімати їхню ефективність. Що з цього вийшло, теж відомо. Щойно тепер, через два роки, раптом “виявилося”, що ті кляті націоналісти мали рацію, коли виступали проти Рад: треба змінювати не кадри в радянській системі, а замінювати цю систему іншою. І лише тепер почалися спроби вироблення нових концепцій державної структури.

До речі, цікаво спостерігати за тим, як демократичні лідери “борються за народовладдя”… допомагаючи Президентові обмежити це саме народовладдя інститутом намісників, які й візьмуть на себе владу. Якою б не була мотивація введення цієї інституції, вона – не з арсеналу демократії, а з арсеналу тоталітаризму. Але наші демократи – “тверезі реалісти”: вони знають, що мало шансів, аби їх вдруге вибрав народ, зате є реальні шанси, що саме їх вибере Президент – на своїх намісників. Можна б назвати таку політику демократичних лідерів ренегатством. Але ми цього не зробимо. Бо є набагато точніший і вичерпніший національний термін: холуйство.

По-третє, формування мети боротьби “від противного” само собою є неперспективним. Адже майбутнє забезпечується не лише знищенням старого, а передусім створенням нового. Політична деструкція доцільна, але лише як необхідна передумова утвердження іншої – вищої і кращої. Інакше – хаос, безвладдя, політична мутація, утвердження на керівних постах не людей з конструктивним мисленням – творців нового, а здебільшого або справжніх бійців, не здатних, проте, до творчої політичної праці, або героїв фрази, лицарів елоквенції, просто коритників, що наламали язика на критиці старого. Ще один результат такого формування мети – спад політичної активності в народі: нема ні противника, ні перспективи…

Другий підхід до формування мети суспільних змагань – *“за **аналогією”. *Поневолена нація в момент політичного пробудження вдивляється у світ довкола неї і приходить до невтішного висновку: скрізь краще, як у нас!.. При цьому завжди ставиться питання “що вони мають?”, але майже ніколи – “як вони цього досягли?” Наші політики часто апелюють до політичних реалій Заходу. Так, зокрема, робив М.Горбачов, коли переконував громадськість і політичних лідерів союзних республік, що не випадає роз’єднуватися в той час, як європейські країни об’єднуються. Він якось ніби “не помічав”, що об’єднуються самостійні, суверенні національні держави, а не колонії і що мета цього об’єднання – протиставитись домінуванню в європейській економіці західного “центру” – США, а також новому конкурентові – Японії…

Наші демократичні лідери теж часто вдаються до західних аналогій. Власне, вони з цього й почали своє політичне протиборство з КПРС – ще в 60-х роках. Що найбільше заважало удосконаленню цієї системи, перетворенню її в “соціалізм з людським обличчям”? Відсутність демократії. Від чого найбільше страждали молоді інтелектуали, що стали на шлях інакодумання? Від незахищеності прав людини. Чим у першу чергу відрізняється політичне життя на Заході від животіння в СРСР? Наявністю демократії та прав людини. Отже, необхідно перейняти ці здобутки як політичну мету і запровадити в нас. Багатопартійність, свобода слова, парламентаризм, ніякої “погоні за відьмами”, плюралізм, усім – рівні права… Здорово, правда?

Це типовий приклад неповної аналогії, коли за взірець береться результат, але ігнорується процес, який до нього привів. А внаслідок цього сьогодні маємо те, що маємо.

Чомусь демократичний Захід у переможеній фашистській Німеччині не рахувався з принципом багатопартійності, з парламентаризмом, волевиявленням народу тощо. І за фашистськими “відьмами” там досі не лінуються ганятися. Фашистських главарів повісили, інших розсадили по тюрмах, партію заборонили, газети закрили, пропаганда фашизму була заборонена і каралася законом, населення проходило “денацифікацію” і вивчало основи демократії, на нові гроші обмінювалося лише 60 рейхсмарок, решта пропадала… До того ж у Німеччині ніхто не відміняв приватної власності, не запроваджував колгоспів, не виморював мільйони німців голодом, не … І хоч комуністична система – явище востократ страшніше, Захід болісно кривиться, що в нас офіційно припинена діяльність КПРС, що було закрито кілька компартійних газет, що дехто виступав за суд над комуністичними злочинцями, – фу, як не демократично!.. Треба допомогти душеньці Горбачову, який має справу з такими варварами…

А наші демократи фальцетом підспівують: “Ніякої погоні за відьмами! Хай живе плюралізм! Слава демократії!” А комуністична бандократія вже додушує ограбований нею народ…

Чужий досвід і приклад – речі цінні й необхідні, але вартість політичної моделі визначається не адекватністю зарубіжному зразкові, а тим, наскільки точно проведено в ній рівнодіючу між потребами та мріями поневоленого народу і можливостями їх реалізації.

Найбільш привабливим для людей виглядає *“власний шлях”. *У такому визначенні мети – й орієнтація на привабливі орієнтири, і природне бажання людей до самостійності, і врахування специфіки країни. Але тут – і надзвичайно широкі можливості для маніпулювання громадською думкою. Передусім – з метою виправдати відсутність сподіваних і обіцяних результатів. Причини цього, мовляв, завжди зовнішні й об’єктивні, а якщо внутрішні, то зумовлені недостатністю трудових зусиль громадян, їх недисциплінованістю, низьким рівнем свідомості тощо. В окремі періоди причинами можуть виступати шкідництво, диверсії класового ворога, опір недобитої контри, зловорожа діяльність українських буржуазних націоналістів і т.ін. Згадаймо, що найбільше про “власний шлях” за останні десятиліття кричали ідеологи комуністичних режимів Югославії, Румунії, Китаю, Албанії. Чужі ідеали, нав’язувані народу, чужі причини невдач, зате “рідні” і “наймудріші” правителі…

“Самостійницький” крок “групи 239” 24 серпня 1991року й активна участь у референдумі їхніх однодумців на місцях, а також характер законотворення досить промовисто свідчать про те, який саме “власний шлях” торується Україні. І що тут можуть наші демократи, коли вчорашні партократи успішно побивають їх цілком демократичними методами? Не виступати ж їм проти абсолютизованих ними ж принципів демократії. Хоч, як свідчить ажіотаж довкола намісництва, якщо дуже хочеться, то можна…

Власне, і нинішня позиція демократів – це і є “власний шлях”: спроба повести українців на боротьбу не за своє національне самоутвердження, а в бік творення космополітичного, але демократичного суспільства. Боротьба за демократію – не тільки альфа, але й омега їх ідеології. Між тим демократія – це спосіб життя рівних, однак не самоціль нації, яка ще не позбулася остаточно ярма і влади тих, хто її в цьому ярмі тримав. І ще: ідеться не тільки про те, щоб шлях був власним (він у будь-якому випадку таким буде), а щоб він був правильним.

Тому кожен із названих трьох підходів до формування мети своїх змагань, як і кожен політичний, економічний і всякий інший суспільно значимий крок, потребує аналізу й оцінки з позицій доцільності й ефективності для реалізації національної ідеї. А ця ідея в кінцевому рахунку зводиться до свободи самоутвердження нації, без чого нема і не буде свободи людини, а є й залишиться свобода робочої худобини – набирати доброї форми, щоб краще тягти чужий запряг.

Однак свобода – поняття структуроване. Є свобода від, свобода для і свобода в ім’ячогось.

Якщо йдеться про свободу від чогось, то для всіх народів колишнього СРСР це була свобода від панування комуністичної системи. Цей процес швидко набирав ознак національно-визвольного та революційного, що ставало реальною загрозою не тільки для існування системи, але й для панування тих, хто її уособлював і завдяки їй паразитував на тілі народу. Вони вчасно збагнули це і, як за рятівну соломинку, схопилися за демократію. Цим партократії вдалося сповільнити революційний процес і трансформувати його в еволюційний – у той самий час, коли лідери демократів вибивалися з сил, щоб звузити фронт національно-визвольних змагань до демократичних. Цікавий період для майбутніх аналітиків та істориків! Результат – партократії вдалося зберегти свої позиції в суспільстві, навіть очолити керівництво в більшості республік – нових держав. До того ж присвоєнням демократичних лозунгів їй вдалося ще й вибити з сідла головного на той час противника – демократичні об’єднання.

Тому в цих республіках, зокрема в Україні, досягти навіть цього першого і необхідного ступеня свободи поки що не вдалося. Тож не варто так надсадно дмухати у фанфари – це ще не наша перемога…

На питання “свобода від чого?” так чи інакше відповідає собі абсолютна більшість представників поневоленої нації: кожен знає, що для нього є найбільш дошкульним, і прагне цього позбутися. Характер цих прагнень може бути різним, але узагальнити, сфокусувати їх не складає особливих труднощів. І лозунг “Геть систему гноблення!” – об’єднує, бо зрозумілий усім і близький більшості.

Набагато складніше з питанням *“свобода для чого?” *Розклад думок тут надзвичайно широкий і вкрай суперечливий. Різні інтереси, способи мислення, виміри патріотизму, різна оцінка можливості реалізації прагнень… Знайти їх рівнодіючу дуже складно, але необхідно, інакше суспільство скоро перетворюється в котел вируючих пристрастей, а щойно здобута куца “свобода від” може обернутися бідою і черговою поразкою народу.

Права і свободи людини – велика справа, але аж ніяк не більша за права і свободу нації. Протиставляти їх, пропагувати права і свободи людини як головну мету, абсолютизувати їх у цей момент – означає роздмухувати вогонь егоїзму – особистого і групового. **Не буде ніяких прав і свобод людини без прав і свободи нації:**буде право і свобода холуїв, пристосуванців, егоїстів, яким байдуже все на світі, крім них самих. А як вміло і широко реакція використовує пропаговану демократами мету! Причому – і для власного захисту, і для настроювання людей проти тих же демократів: “От ти ходив на мітинги, бігав з прапором, агітував за них. А що це тобі дало? То вони для себе старалися!..” Згадаймо, як діяла більшовицька пропаганда на ґрунті, розчищеному для неї українськими соціалістами, які кілька десятиліть переконували українців, що соціальна мета важливіша від національної: “Вони обіцяють якусь Україну, а ми землю. Вибирай: чи невідомо яка Україна, чи добрячий шмат землі – панської або сусіда-куркуля?” І вибирали. І вибрали…

Україна прийшла до своєї свободи, як кажуть, голою, босою і голодною. І в цих умовах реалізація політичними кон’юктурниками, шахраями і коритниками, космополітами і безпринципними владолюбцями “свободи для” (для забезпечення продуктами, промтоварами, ширше – для підвищення життєвого рівня) може непомітно привести до нової неволі. Адже якщо головним проголосити права і сьогоденні потреби людини, нинішнього покоління, а не нації, в якої мусить бути ще й майбутнє, то цілком виправданим буде і розпродаж наших заводів, фабрик, преси, радіо і телебачення, навіть землі – аби лиш одержати іноземну валюту, за яку можна задовольнити сьогоднішні потреби. Цей процес уже починається, і наслідки його не важко передбачити: методика розпродажу України іноземцям вроздріб і навіть оптом аж надто відпрацьована в нашій історії і добре відома.

Тому такий важливий третій і головний критерій усіх політичних програм і дій : *“свобода **в ім’я ****чого?”***Заради чого боролися і боремося та ще й інших кличемо до боротьби? Аби сьогодні набити шлунок, а після нас – хоч потоп? За те, щоб здобути собі трохи людянішого і щедрішого господаря-пана? Чи за те, щоб, як інші європейські народи, самим бути повноправними господарями своєї долі, своєї багатої і щедрої землі і всього, у ній і на ній сущого? Хай пропадає Україна, лиш би якомога довше ниділо на цьому світі наше нікчемне Я, чи " Слава Героям!", що вмерли за життя і свободу нації?

Українська історія дуже багата на ілюстрації того, чим закінчуються визвольні змагання при відсутності усвідомленої загальнонаціональної ідеї: кожен боровся за волю для себе (“свобода для”), а всі разом потрапляли у ще гіршу неволю.

Так було з часів утрати державності й аж до 19 ст. І тільки геній Шевченка зумів наповнити для українців слово “воля” змістом поняття “свобода”. Своїм громовим і неослабним голосом духовний батько української нації вже друге століття застерігає і вчить нас: боротися треба не “за волю” (за дозволи, вольності, права, привілеї, за шмат гнилої ковбаси для окремих людей чи груп), а за свободу нації – за “свою хату” (національну державу), в якій буде і “своя правда” – правда національного волевиявлення і національного інтересу, і “сила” – захисна і творча міць об’єднаного національною ідеєю народу, і “воля” – права і свободи вільного громадянина і господаря свого майна, умінь чи інтелекту… Один Мазепа до Шевченка збагнув це і спробував започаткувати боротьбу за свободу нації. Чи треба нагадувати, як поставились до цього і як діяли тодішні “тверезі реалісти” і борці за волю і вольності?..

Проблема єдності

Інша важлива проблема визвольного руху і внутрішня передумова його успіху – проблема єдності. Вкажемо на три її аспекти: єдність народу, єдність політичного проводу, єдність проводу і народу. Нема потреби говорити і доводити, що “в єдності сила народу” і що досягали ми бажаного лише в ті моменти боротьби, коли демонстрували єдність у відстоюванні мети. На жаль, у нас дуже багато сказано про потребу єднання і явно замало робиться (якщо робиться) для його досягнення. Між тим завдання політика полягає не в тому, щоб якомога голосніше прокричати гарний лозунг, а потім сидіти склавши руки і нарікати на народ, що не підхопив його, не згуртувався довкола нього…

Єдність народу неможлива без певного ідеологічного забезпечення: мусить бути якась ідея чи комплекс ідей, довкола яких люди могли б і хотіли б згуртуватися, щоб втілити їх в життя. Однак пропонована народові ідеологія повинна виростати не з концепції – навіть дуже цінної і популярної в світі: як правило, це веде до явного чи скритого насильства над народом, обмежує його самовираження, а то й просто загрожує самому існуванню. Про****дуктивною, розвиваючою може бути тільки така ідеологія, яка виростає з реальної проблематики життя поневоленого народу і є продовженням його визвольних традицій. Вписати вирішення насущних проблем окремої людини і цілих соціальних груп у контекст загальнонаціональної боротьби – завдання і високе мистецтво політика. Не народ повинен допомагати лідерам боротися за те, що вони вважають важливим, а лідер зобов’язаний допомагати народові реалізувати його сьогоденні прагнення і підняти його до усвідомлення необхідності змагань за вищі цілі, без досягнення яких нинішні здобутки підуть прахом. Але піднімати людей на боротьбу за демократію, проти “групи 239” чи Л. Кравчука якось, знаєте, привабливіше (і безпечніше!), ніж на боротьбу із групами “вчорашніх” у Радах та у виконкомах, з колгоспною чи ще якоюсь прокомуністичною зграєю, зі злодієм – головою колгоспу чи коритником – головою сільради… Так і діємо. Та ще й дивуємося з пасивності народу.

Інший бік цієї проблеми – характер і черговість лозунгів. Політична програма – партитура боротьби, і щоб добути бажану “мелодію”, замало вдарити у всі струни: потрібна певна послідовність. А скільки в нас розвелося політичних “музикантів”, які луплять наосліп по всіх можливих клавішах, щиро вірячи, що виконують гаму! Нічого дивуватися, що народ сахається від таких “самородків”.

Об’єднати націю – це означає здолати існуючу стратифікацію суспільства***.** *Кожна соціальна група має свої інтереси, які часто не збігаються з інтересами інших стратумів. Знайти рівнодіючу цих інтересів, вивести з них загальнонародний інтерес й оформити його у привабливу ідею, в реалізації якої були б зацікавлені всі або більшість членів суспільства, – завдання політиків, що претендують на роль народних лідерів. До того ж пошуки такої рівнодіючої – це не одноразовий момент, а процес, що становить суть політичного життя.

Уроки історії і досвід політичної боротьби останніх років переконують, що здолати цю стратифікацію можна, доцільно і необхідно тільки ідеями, визначальний комплекс яких уже сформульований і належить до арсеналу українського націоналізму як філософії буття нації та ідеології національно-визвольної **бо****ротьби.**Усе інше з наявного, що пропонується у вигляді політичних доктрин, – омана, болотні вогні, політичні міражі, спів солодкоголосих сирен, що заманюють тих, котрі збилися з курсу вжиттєвому морі…

У цьому ж переконує і приклад інших країн. Нинішня **політична географія – це результат реалізації національних уст****ремлінь різних народів.**Практика показує, що тільки внаціональних державах найповніше забезпечується захист, відтворення і всебічний розвиток нації. І тільки в тих країнах, де вирішено національне питання, тобто повністю забезпечено тій чи іншій нації права і можливості самореалізації, там має місце спокій, співпраця і процвітання. Чомусь неспокійно, незважаючи на гарантованість прав людини, на наявність демократії, у Канаді, Бельгії, Англії, Іспанії, Чехо–Словаччині… І не за демократію і права людини воюють афганці та палестинці…

Україна – не мононаціональна держава: у ній живуть люди понад 100 народностей. Тому досягти тут всенародної єдності неможливо, якщо вони не будуть переконані, що, підтримуючи національні змагання українців, вони тим самим борються за святая святих кожного народу – свої національні права: “За нашу і вашу свободу!” Не кожен народ може створити свою державу чи навіть автономію. Але кожен мусить мати право бути самим собою, примножити і продовжити в часі успадковане від предків. Ук****раїнський націоналіст повинен бути кровно зацікавлений у розвитку національних почуттів представників національних мен****шостей в Україні, у тому, щоб вони обов’язково ставали **націоналістами.**Інакше вони стануть явними спільниками ворогів нашої національної держави чи скритою “п’ятою колоною” зовнішніх антиукраїнських сил. Для націоналіста національне завжди вище особистого. І якщо представник національної меншини зацікавлений у розвитку свого національного, то йому потрібні для цього права і можливості. Гарантувати їх на нашій землі може тільки українська нація, до того ж тільки при умові власної державності: зараз ми маємо владу, яка у своїй внутрішній політиці національну проблематику, передусім українську, ігнорує. Поки що?.. Зуміємо словом і ділом переконати їх у наших намірах – ці люди щиро підтримають нашу боротьбу й державотворчі зусилля і, не будучи українськими націоналістами, стануть українськими патріотами. Як, наприклад, наші демократи…

То ж не будуймо свого майбутнього на піску ілюзій, породжених референдумом: понад дев’яносто відсотків голосів за незалежність – це ще не свідчення пасіонарності української національної ідеї. До неї нам ще йти і йти. І якщо не вміємо і не можемо негайно зробити представників національних меншин її прихильниками, то хоч постараймося – в ім’я свободи України! – бездумним і злобним псевдонаціоналістичним дзявкотом не примножувати число її ворогів. А з другого боку, задумаймося, наскільки далекоглядно здобувати собі прихильність чверті населення, жертвуючи кровними інтересами решти, тобто українців. Бо безвідповідально, аморально і небезпечно нав’язувати космополітичні ідеї українській нації, у якої ще кровоточать зяючі рани від кількасотлітньої денаціоналізації та русифікації.

Досягти єдності народу вборотьбі чи в справі національного державотворення неможливо без єдності політичного проводу. Це не обов’язково мусить бути єдність організаційна: монопартійна система, блок партій, “круглий стіл”, народний фронт тощо. Однопартійність виправдана в екстремальних ситуаціях, особливо в час збройної боротьби. За нормальних умов вона може обернутися страшним злом. Глибина аналізу явищ, адекватність оцінки ситуацій, далекоглядність прогностики, об’ємність програми дій, схильність до тих чи інших форм діяльності, способів і методів, не кажучи вже про світоглядні позиції, – різні у різних людей. І це – природна основа їхнього згуртування у групи чи в об’єднання однодумців, у тому числі – політичні. Тому сама собою багатопартійність, навіть у наш час переходу нації з одного якісного стану в інший, не є шкідливою чи небезпечною.

Шкідливим і небезпечним є інше. Наші політичні об’єднання виступають не як носії вистражданої самим народом ідеї, а тому народ не відчуває своєї духовної спорідненості з ними. Жодна з партій, а також Рух не діють як організатори політичної боротьби народу за узгоджені з цією ідеєю інтереси, через що й не користуються ні особливою увагою, ні підтримкою широких кіл громадськості. Замість цього ці політичні об’єднання діють як “команда” того чи іншого лідера, яка має донести до народу його ідеї та заклики й організувати “маси” на підтримку “вождя” та його програми. При всій глибокій повазі до моральних та інтелектуальних якостей багатьох лідерів демократії слід відзначити, що цей однобічний (зверху – вниз) авторитарно-доктринальний спосіб функціонування демократичних (!) об’єднань – фактор гальмуючий і тривожний, Зокрема, на такій основі забезпечити тривку й ефективну консолідацію сил неможливо. І не тільки на міжпартійному рівні, але й часто – навіть всередині окремої організації. Досвід двох останніх років, зокрема кількох останніх місяців, підтверджує це. Той, хто ще мав з цього приводу якісь ілюзії, повинен би їх позбутися, згадавши гротескно-скандальний характер підготовки, проведення та результатів третього з’їзду Руху.

Набагато суттєвішою від організаційно-структурної є ідейно-методологічна єдність провідних сил суспільства. Ми ще повернемося до цієї теми, а зараз лише відзначимо, що йдеться про життєву необхідність вироблення українськими інтелектульними силами і на сучасній науковій основі такої філософії національного буття і перспектив його розвитку, яка б відповідала інтересам та найзаповітнішим мріям народу і могла б послужити спільною базою для творення ідеологій, програм, концепцій різних громадських і політичних об’єднань. Таку філософію національного буття мають усі розвинуті країни, вона служить основою патріотизму їхніх громадян, забезпечує нормальне політичне життя, визначає їх діяльність як суб’єктів міжнародної політики. Вивчити їх досвід і скористатися ним треба обов’язково. Але запозичувати якісь із них і механічно переносити на наш грунт – абсурд. Так само, як приймати якісь частковості політичних реалій Заходу, але не ставити їх у контекст власної системи утвердження і розвитку своєї нації. Таке використання чужого досвіду – це політичний дилетантизм (можливо, навіть дуже патріотичний) та інтелектуальний провінціалізм.

На жаль, поки що наші політичні об’єднання не стали центрами згуртування інтелектуальних сил для вирішення цієї воістину проблеми проблем. А тому й нема ні єдності політичного проводу, ні ідейної бази для конструктивної консолідації сил: лебідь, рак і щука… Але, зауважить хтось, наш перевантажений проблемами національний віз хоч і скрипить, але таки рухається, не стоїть на місці!.. І таки були моменти, коли наші “лебеді, раки та щуки” робили дружній ривок в одному напрямі!..

Так, бували. Але це був не ідейний, а чисто інстинктивний порух, рефлекс самозбереження – сахання в один бік у момент небезпеки перед комуністичним вовком, який – хоч поранений, та не добитий – готовий був розшматувати кожного. По-друге, наш “віз” не стільки їде, скільки котиться по схилу, який нам трапився на цьому відрізку історії. По-третє, наполегливо підштовхуючи цього “воза”, ви впевнені, що він прямує саме туди, куди ми хочемо приїхати?..

Проблема лідерів

Надзвичайно важлива проблема національно-визвольної боротьби, яку не можна оминути і яка потребує постійної уваги, – це проблема лідерів. Куди поділися ті сотні й тисячі ентузіастів, які піднімали до протесту громади й колективи, цілі села й міста? Чому так різко знизилась активність багатьох із тих, що самовіддано боролися за зміну влади і тепер самі стали урядовцями? Чим пояснити падіння престижу і впливу тих, хто міг сам повести тисячі людей на міліцейські кийки чи одним жестом втихомирити розпалені пристрасті багатотисячного мітингу? Адже тоді він не мав ніякої влади, а тепер – керівник високого рангу… Чому дехто з лідерів зберіг високий авторитет, а іншому доводиться постійно нагадувати про свої минулі заслуги?..

Відповідь на ці й подібні питання слід шукати, звичайно, виходячи кожного разу з конкретної ситуації, бо наслідок може бути однаковий, та його причини – різні. Але й тут діють певні загальні закономірності. І нинішнє загострення проблеми лідерства – результат їхнього прояву в наших умовах навального розвитку політичним процесів і нашої неготовності до них. Остання, зрештою, історично виправдана, але від цього не менш дошкульна і небезпечна.

За останні п’ять років була нагода спостерігати і класифікувати різні групи лідерів, схожих за типологічними ознаками. Картина – у дуже загальних рисах – така.

На першому етапі нинішньої політичної боротьби її провід очолили два типи лідерів: лідери “готові” і лідери, покликані в ході політичного двобою. Їхньою спільною ознакою була сміливість, очевидна громадянська мужність.

Перші – це переважно вчорашні дисиденти, борці зі стажем, відповідною підготовкою і великим авторитетом. Саме вони стали центрами об’єднання активних сил суспільства, вони ж і визначали напрям, мету і способи боротьби.

Другі – це лідери, які з’явилися вже в ході боротьби, до якої часто були не готові. Не маючи такого шлейфу заслуг, як перші, вони не могли мати і їхнього впливу, а тому змушені були йти у фарватері, визначеному дисидентами-демократами, або ж творити якісь власні структури, що не виводило їх з ідейного контексту, але забезпечувало свободу маневру і примножувало вплив.

Становище лідерів, покликаних боротьбою, і досі залишається менш вигідним, а їхній вплив – ідеологічний і політичний – менш відчутним. Причина та, що за ними нема особливих заслуг перед народом і мучеництва перших, зате є “первородний гріх” – співпраця з комуністичною системою, часто на чільних місцях.

Однак ситуація поступово змінюється на їхню користь під впливом кількох факторів. Це – всезростаюча їх кількість у політичних об’єднаннях демократів, “ерозія” авторитету лідерів-дисидентів і розчарування громадськості в політиці демократів у міру пробудження національної свідомості.

Парадокс, проте, у тому, що зміцнення позицій лідерів, які з’явилися і з’являються вже в ході боротьби, зовсім не означає, на нашу думку, що в такий спосіб відбудеться зміцнення демократичного табору. Скоріше можна сподіватися іншого: або поступової трансформації руху в націоналістичний, або його розколу – з переходом значної частини під прапори націоналізму.

До цього спонукає саме життя. Людей гнітить збайдужіння політиків до їх болючих проблем, законодавчо закріплювана неповнота вирішення фактично всіх завдань національно-визвольної боротьби українського народу. Що й спричиняє зараз усе відчутніший тиск “знизу”. Недобитий комунізм і невмирущий націоналізм створюють таке потужне силове поле, яке неминуче розірве демократичний табір з його далекою від народних устремлінь кабінетною, салонною ідеологією.

Між іншим, це вже збагнули ті лідери демократичного проводу, що наділені даром вловлювати політичну кон’юктуру. Так, на січневому конгресі українців у Києві громадськість України з подивом спостерігала рішучий прорив до націоналізму з боку тих, що донедавна заробляли гроші й привілеї, а потім – реноме “тверезих реалістів” на паплюженні українського націоналізму (“буржуазного”, розуміється, – демократичний їм, здається, імпонує).

За провідницькою спроможністю серед наших лідерів чітко виділилися три типи: лідер-фікція, лідер-функція та лідер-особистість.

Лідер-фікція – це людина, яка цілком випадково, внаслідок збігу обставин, опинилася на місці провідника, але не мала і не набула в процесі боротьби необхідних для провідника якостей. Частина з них, зіткнувшись із конкретними завданнями, показала свою цілковиту неспроможність і була відсіяна, змінена. Але деякі й досі залишаються в політичному проводі. Це передусім ті, що в умовах гострого дефіциту кадрів потрапили в депутати різного рангу та на керівні посади в структурах управління.

Свою неспроможність вони компенсують по-різному. Передусім і найчастіше – крайнім радикалізмом. Весь час намагаються “забігти вперед”, пропонуючи найбільш революційні рішення чи проголошуючи правильні, але невчасні лозунги. І в першому, і в другому випадку це не допомагає, а навіть шкодить справі чи втіленню ідеї, зате дає можливість зберегти імідж борця. В іншому випадку такі люди безоглядно підтримують свого зверхника – але тільки доти, доки він зберігає міцну позицію. До певного часу це слухняні й самовіддані виконавці, вони не допускають жодної критики свого вождя. Покидають, а то й зраджують його лише тоді, коли є можливість переметнутися до іншого: як омела, вони можуть жити, тільки паразитуючи на чужому стовбурі. І третій варіант поведінки лідера-фікції – дія за принципом “не висовуйся”. Потреба самозбереження загострила їхнє політичне чуття, і вони завжди намагаються не ризикувати. При всіх голосуваннях, блокуваннях тощо – вони завжди з більшістю, чим забезпечують цьому рішенню престиж переконливості, правильності, демократичності, їх улюблений та універсальний прийом перед критикою – патетично-надривне: “Тепер я поганий! А де ви були, як ми починали?!.”

Лідер-функція – це тип провідника, який проявив себе на певному відрізку боротьби, переважно початковому, де передусім потрібна була сміливість, особистий приклад, самопожертва. Але змінювалися умови й завдання, потрібна була здатність виконувати нові функції. Якщо такому лідерові пощастило і він зайнявся справою посильною, то обмеженість його можливостей ні не кидається у вічі, ні не шкодить справі. Але частіше лідер-функція щиро вважає, що його явна функціональна неспроможність, відсутність у нього необхідних якостей цілком компенсується його безсумнівними, хоч і минулими заслугами.

Лідер-особистість – це людина широких можливостей, що дозволяє успішно здійснювати провід на кожному з етапів боротьби. У цьому мінливому процесі такі люди не тільки максимально самореалізовуються, але й дуже активно розвиваються: політично, організаційно, інтелектуально, духовно. Буквально на наших очах тисячі їх, включившись у політичну боротьбу, виросли на справжніх й авторитетних її організаторов. Це особливо масове явище в селах, де таким людям доводилось займатися усім спектром проблем і треба було розраховувати тільки на власні сили: допомога “зверху” була мінімальною. На жаль, ні належно використати їх у процесі вироблення програмних документів, мети і завдань політичних об’єднань, ні організувати їхнє систематичне навчання, ні подати їм ефективну допомогу в їхній боротьбі на місцях провід демократичних об’єднань не зумів. Їх переважно використовували в загальнополітичних акціях, “спускали директиви”, оскільки йшлося не про перемогу “внизу”, а про речі “вищого” порядку. Ця згубна традиція продовжується й досі. Колосальний політичний потенціал або залишається цілком бездіяльним, або ж діє вкрай неефективно. Між тим реакція вже перегрупувалася й контратакує.

За способом прийняття рішень і керування є два типи провідників: лідери-“солісти” і лідери-“колективісти”. Перші схильні до авторитаризму, вони часто ризикують, але зате й авторство успіху, якщо такий випаде, належить тільки їм. Невдачі завжди можна списати на щось чи на когось. Правда, якщо лідер “соліст” є ще й особистістю, то й провину він бере на себе, часто – без прямої вини. Серед лідерів, схильних до колективних рішень, є два види: одні використовують колективізм в управлінні для пошуків оптимальних, найефективніших шляхів вирішення проблеми; інші – для самострахування, – щоб розділити відповідальність за можливу невдачу.

За метою використання здобутої влади лідери поділяються на керівників і начальників. Перші розглядають владу як засіб, що розкриває перед ними нові, більші можливості в утвердженні їх ідей, у реалізації справи. Вони або відразу готові до виконання своїх нових обов’язків, або активно оволодівають необхідними знаннями і навиками. Лідери-начальники здобуту посаду розглядають як нагороду за заслуги чи як аванс з боку “благодійника”, а тому служать не справі, а собі – у першому випадку і йому та собі – у другому. Для них керувати – означає панувати. Вони не діють, а тільки імітують ідейність, діяльність, керівництво. Бич влади – підлабузництво – множиться і процвітає в їхньому оточенні. Самі не здатні прийняти якесь компетентне рішення, залюбки творять різні “штаби”, комісії, координаційні ради тощо.

Дуже різняться лідери і за****ставленням до громади. Лідер-провідник бачить свій обов’язок у тому, щоб бути необхідним громаді, організувати її на вирішення її ж проблем і включити її в боротьбу за вищі інтереси. Лідери-“пастухи” розглядають громаду як об’єкт свого впливу і засіб власного самоутвердження, часто – збагачення, нерідко впадають у месіанство. Перші готові взяти на себе всю вину за невдачі (“Я винен: не зумів, не наполіг, не переконав, не помітив, не встиг…”); другі здебільшого у всьому звинувачують будь-кого, тільки не себе, а найчастіше – скаржаться на народ (“А що тут зробиш, як наш народ такий?..”).

Характерно, що саме зараз у тій чи іншій формі на адресу демократів з боку громади звучить вимогливе: “Владу – чесним людям”. Але, по-перше, злодія ніхто свідомо до влади не прилучає. По-друге, чимало людей чесні тільки тому, що не мали нагоди согрішити. Тому, по-третє, мова мусить іти не тільки про обрання і призначення на керівні посади чесних людей, а передусім про вироблення такого механізму контролю громади за діяльністю представників влади, при якому нечесний не зміг би довго діяти. Крім того, урядовець мусить мати належне, достойне забезпечення. Зекономити тут – означає штовхати людей у тенета корупції. А цього можна досягти лише за умови, що посади будуть виникати з необхідності – як структурна ланка, вкрай потрібна для ефективності управління і життєдіяльності системи. Ми ж звикли за довгі десятиліття до іншого підходу: або посада створювалася для певної людини, або ж видумувалися якісь обов’язки під уже існуючу посаду, “щоб ставка не пропала”. Іншими словами: урядовцем має бути людина з якостями, що відповідають вимогам посади, урядництво має контролюватися так, щоб урядовцеві було вигідно бути чесним.

Різні мотиви керують людьми, що рвуться до влади, до політичного проводу: ідея, амбіції, вигода, честолюбство… Які ж “фільтри” ставлять наші політичні об’єднання на шляху кар’єристів, коритників, “порожняку”? Котра з наших партій має чітку кадрову політику і розробила систему підготовки провідників усіх рангів чи навчання своїх членів?

Між тим лідер – не просто вузловий структурний елемент певної політичної системи, найчастіше – партії, здатний забезпечувати в ній вертикальні й горизонтальні зв’язки. Політичний лідер – елемент системотворчий: він має бути носієм ідейного комплексу своєї організації, отої ідеологічної “молекули ДНК” організації, в якій відображена її сутність і закладена можливість відтворення. А тому небезпечною є для справи ідейна чи моральна, характерологічна чи інтелектуальна ущербність лідера, бо її наслідком **обов’язково буде політична ущербність та організаційно-**функціональна нежиттєздатність витвореного й керованого ним середовища. Що й спостерігається…

До речі, І.Франко у “Пролозі” до “Мойсея”, звертаючись до народу, писав: “Та нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, – не нам тебе провадити до бою”. Чи може хтось навіть у гарячці уявити собі, що котрийсь із наших політичних лідерів здатний ці слова повторити, застосовуючи сказане до себе?..

Проблема пріоритетів боротьби

Наступна проблема, яка заслуговує на пильну й постійну увагу і політичного проводу, і широкого загалу, – це проблема пріоритетів нинішньої боротьби. Усвідомлюючи її багатогранність, виділимо лише два, але найбільш сутнісні її аспекти: проблему домінанти інтересів та проблему суспільних сил у цій боротьбі.

Суть *проблеми домінанти інтересів *полягає в тому, що для успішної організації, ведення і завершення політичної боротьби необхідно точно визначити її напрям, етапи, те, який саме суспільний інтерес має бути реалізований на кожному з цих етапів та в кінцевому підсумку.

Україна зараз у такому катастрофічному стані, що дуже легко маніпулювати через популістські лозунги як окремими людьми чи соціальними групами, так і суспільством у цілому. Писав поет:

Краю мій вдовиний, не шукаю втіх,
та краси й сумної не пущу, одначе,
в професійне кодло плакальниць твоїх,
що ведуть змагання, хто гарніше плаче.

Там недовго стати правдою юрби:
довести голодним, що вони голодні,
довести горбатим, що у них горби,
й умлівати з віри, що з тобою згодні.
(П.Скунць)

Це правда, що в наш час, коли “от молдованина до фінна” все мовчало, надзвичайно привабливими були лозунги демократії, за якої чогось подібного бути не може. Правда й те, що в час економічної розрухи, нужди, загрози голоду обрії прагнень людей звужуються до невідкладних проблем: їжі, одягу, тепла…

Але правда й те, що в час перебудови люди “заговорили” не тому, що їм це дозволили, а тому, що вже не змогли заборонити. Тепер, уже в незалежній Україні, українці здобули правона демократичні свободи, але ще не здобули можливостіїх реалізувати для своїх національних потреб.

Наш час – це епоха протистояння і боротьби двох суспільних сил: народу і прокомуністичної бандократії. Перші не мають нічого і зведені до рівня жебраків; другі мають усе і, вчасно натискаючи на важелі влади та розкидаючи крихти перед голодними, завжди можуть гарантувати собі необхідну в демократичних процедурах більшість голосів. А це означає, що вони повністю зберегли можливість паразитувати на тілі народу й боротися проти його свободи, змінивши каральні методи на демократичні – набагато пристойніші та ефективніші.

Тому слід визнати ще й таку гірку правду: демократія, яка урівнює народ і його гнобителів у правах, але не в можливостях їх реалізації, – це злочин проти народу. Боротьба за свободу народу починається з руйнування системи гноблення, створення власної держави, перерозподілу суспільної власності та переведення економіки в режим функціонування виключно на користь народу, а не його гнобителів. Нічого цього наші демократи-народолюбці не досягли, але вже відхрестилися від національних інтерсів і заговорили про необхідність згортання боротьби, мітинговості, про потребу зайнятися замість цього економікою, про перехід від конфронтації з антинародною владою до співпраці з нею…

“Але ж інакше ми завалимо щойно здобуту державність і незалежність!” – залякують обивателя демократичні лідери. Ми її обов’язково завалимо і втопимо в крові, якщо й надалі будемо робити вигляд, що не розуміємо різниці між зміцненням держави і зміцненням режиму…

Оскільки влада і власність в Україні були й залишаться в тих самих руках – у прокомуністичної бандократії, то саме вона й може задовольнити насущні потреби голодного народу і тим самим закріпити й надалі своє панування: “І скажуть вдячні сироти й вдовиці: – Благословенний той, хто хліб дає!..” /Леся Українка/. Тому проголошення соціальних потреб народу визначальними, домінантними, а його національних інтересів – чимось вторинним, а то й третьорядним, – це свідоме чи несвідоме штовхання його в нову, правда, уже “демократичну” неволю.

Чуда не станеться: нація, яка нагоду зруйнування системи гноблення і створення національної держави проміняла на “шмат гнилої ковбаси” – на задоволення своїх сьогочасних соціальних потреб й на ілюзорні демократичні “свободи”, – так і залишиться підневільною. “Мов паралітик той на роздоріжжі, людським презирством, ніби струпом, вкритий…” /І. Франко/.

У цьому переконує й історія. Скільки в 19 – на початку 20 ст. було поламано полемічних списів, написано тисячі блискуче аргументованих статей і книг, яку безліч схвильованих промов виголошено, щоб довести: злочинно й аморально закликати народ до реалізації його національних прав, коли ще не вирішені його соціальні проблеми – допоки він голий і босий, голодний і безправний!.. Страшно читати, як ці хороші люди – з добрим серцем і добрими намірами – наполегливо й жертовно вели народи до найбільшої в історії катастрофи, готували їх до костоломних обіймів більшовизму.

Але ще страшніше спостерігати, як у наш час їх трагічну помилку повторюють не менш достойні та гідні поваги люди (до того ж – спільно зі своїми противниками!) і намагаються “врятувати” народ від націоналізму, відвернути його увагу від вирішення національних проблем. А замість цього обіцяють демократичний рай через вирішення соціально-економічних проблем… котрі та ж таки бандократія так уміло множить і загострює. Будемо сподіватися, що – на свою ж таки голову…

На щастя, все більше й більше людей відчуває неспроможність нинішньої політичної платформи (бо програми фактично нема) наших демократів, розуміє безперспективність звуження завдань нинішньої боротьби до задоволення соціальних потреб населення, усвідомлює, що Україні необхідна не просто незалежна демократична держава, а держава національна. Бо тільки в такій державі безправна, пограбована, фізично, морально і психологічно покалічена нація зможе вилікувати себе від завданих ран і деформацій. Тільки така держава зможе гарантувати собі і тим неукраїнцям, які ділять зараз з нею її біду, вільне, заможне і демократичне (!) життя та надійні перспективи розвитку.

Нинішня боротьба українського народу почалася як національно-визвольна. Такою ж вона й залишається – незважаючи на всі потуги демократичних лідерів та прокомуністичних сил, а також зарубіжних “меценатів” перших і других надати їй іншого, соціал-демократичного характеру. Саме життя вимагає **визначити характер нашої політичної боротьби як національно-**визвольний, а її політичними домінантами – споконвічні, актуальні **й перспективні національні інтереси українського народу.**Інакше нація відвернеться від борців-демократів, збайдужіє до здобутої незалежності і махне рукою на долю “нашої”, але “не своєї” держави: для себе, мовляв, створили, самі й захищайте, – нам-то що з того?..

Щось подібне було в 1649 році, коли після “мудрої” зміни Хмельницьким завдань і пріоритетів боротьби національно-визвольна війна українського народу перетворилася у війну козаків із польською шляхтою за козацькі вольності та православ’я (як трохи пізніше виявилося – московське)… То ж або врахуємо, що демократичні права і свободи та соціальні потреби – це лише частка національного буття, а отже – інтерсу, або ж готуймося до “нового” 1654 року. Інших шляхів немає: нація не здобуде НІЧОГО, якщо боротиметься тільки за ЩОСЬ, а не за ВСЕ, що їй належить.

Другий аспект питання про пріоритети – *це проблема суспільних **сил *у нинішній боротьбі. Тобто йдеться про соціальну базу, рушійні сили та інтелектуальний провід народу на цьому відрізку історії. І якщо перед цим мовилося про наше самовизначення в рамках дилеми “соціалізм чи націоналізм?”, то в цьому випадку дилема виглядає так: “клас чи нація?”

Питання про соціальну базу нинішнього руху суттєве з двох причин.

По-перше, необхідно осмислити, яке саме суспільне середовища породило, підтримало й розвинуло нашу боротьбу на початковому етапі. Коли йдеться про Галичину, де все й починалося, то тут масовий рух розвинувся з боротьби за легалізацію УГКЦ. Він моментально охопив буквально всі села й міста, став виявом національно-визвольних прагнень, чітко розмежував ті сили, які потім зійшлися вже у політичному двобої. Трохи пізніше почалася боротьба за державність української мови. Вона практично не змінили співвідношення сил, але надала рухові організаційних форм, без чого був би неможливим успіх на виборах до місцевих Рад. І конфесійний рух, і відстоювання прав української мови, і передвиборна боротьба не мали чітко визначеної соціальної бази, а відразу набрали характеру всенародного, а точніше – виразно національного. Двоподіл суспільних сил точно відповідав головному протиріччю часу: очолювані проімперською партноменклатурою сили реакції, які уособлювали систему гноблення, – і сили, зацікавлені у здійсненні національно-визвольної революції. На решті територій України боротьба почалася дещо пізніше, під впливом, за участю й підтримкою галичан, і повели її національно свідоміші люди різних соціальних станів. Отже, нинішня боротьба починалася не як соціальна – за інтереси якогось класу, а як національно-визвольна, покликана реалізувати інтереси всієї української нації. То потім це весняне національно-творче водопілля, що так швидко напоювало життєдайною вологою випалений національний грунт на все нових обширах, було штучно спрямоване у вузьке річище боротьби за демократію. – з усіма політичними наслідками.

По-друге, питання соціальної бази важливе для усвідомлення того, на які сили опираються нині політичні об’єднання демократів. Звузивши проблематику і завдання боротьби, вони тим самим втратили всенародну підтримку, і політична пасивність народу – яскраве тому підтвердження. Більше того – неухильне зростання національної свідомості суспільства позбавляє їх будь-яких перспектив на відчутне зростання політичної ваги. Власної ж соціальної бази вони не витворили – навіть там, де здобули владу. І фермер, готовий битися за здобуте, – явище настільки поодиноке, що політичної погоди робити не може. А той “третій клас”, що розростається зараз в економічній сфері, є породженням та опорою не наших демократів, а зовсім інших “кратів”…

То ж коли йдеться про соціальну базу нового витка боротьби, то слід врахувати, що нею була й залишається національно свідома частина українського суспільства – в усіх його соціальних групах. Опозиційні щодо посткомуністичної влади сили позбавлені економічних, а тому й демократичних засобів зміцнення й розширення своєї соціальної бази. Вони можуть розраховувати на успіх у боротьбі за владу тільки за умови переорієнтації своїх****програм на боротьбу за національні інтереси українського народу і скерування всіх своїх сил і можливостей на прирощення національної свідомості в народі.

Це ж стосується й проблеми наявності й нарощування рушійних сил боротьби за реальну і повну свободу України та в Україні. Ні саме селянство, ні робітничий клас, ні тільки інтелігенція, ні національні меншини – ніхто з них зокрема не зможе послужити тою силою, яка забезпечить успіх у цій боротьбі і стане гарантом української державності. Усі вони розділені між собою і в собі, соціальні інтереси кожного стратуму часто суперечать інтересам інших, а тому неможуть послужити об’єднуючим фактором. Такою силою досі був і залишається тільки український національно свідомий елемент – безвідносно до своєї стратифікаційної приналежності. Досвід показав, що ефективність його діяльності значною мірою залежить від участі, сприяння, нейтралітету чи опору представників інших народів, що проживають в Україні. Мобілізувати ж національні сили тільки демократичними лозунгами більше не вдасться – навіть на захист демократії, бо громадянство розчароване в ній. Люди переконалися, що навіть досягнення демократичних прав, але без реальної можливості ними скористатися нічого доброго їм не несе. Реалізувати демократію в наших умовах може тільки перемога в****ході національно-визвольної боротьби за владу, за національну **державу.**Нинішня спроба використати для мобілізації народу чисто соціалістичні лозунги про необхідність задоволення соціальних потреб населення обертається проти самих же демократів та української державності. Перше: бо можливість задовольняти ці потреби – не в руках демократів, а їх противників. Друге:бо така пропаганда соціалізму неминуче призводить до поширення групового егоїзму і підштовхує ту чи іншу групу населення якомога скоріше заявити про свої потреби і домагатися їх задоволення – питання про збереження демократії та державності, рівно ж як і економічної незалежності, відступають на задній план. Зрештою, наростаючий вал економічний страйків – страйків “за потреби” – переконує в цьому куди сильніше, ніж цей текст. Кого не переконає написане, того переконає життя. Не було б тільки запізно.

Якщо ж говорити про те, як наші демократи вирішують проблему інтелектуального забезпечення і проводу нинішньої політичної боротьби, то відзначимо наступне. Керівники демократичного руху, його об’єднань з самого початку повели себе як вожді, яким достеменно відомо, що саме і як саме треба робити, а неяк лідери тої чи іншої частини народу, що піднявся на боротьбу за свої групові та національні інтереси. Вони йшли від власної концепції, а не від національної проблематики, яку треба вивчати, узагальнювати, робити боротьбу за часткові інтереси фактором у боротьбі за втілення національної ідеї. Саме тому їм потрібні були не інтелектуали, а передусім віддані виконавці їхніх задумів. І досі на демократичних “верхах” ми часто спостерігаємо не боротьбу ідей, а гризню характерів та амбіцій. Тому при визначенні ними програми дій перемагає не найпродуктивніша ідея, лиш авторитет того чи іншого лідера. Коли ж обставини життя змушують їх до компромісів, то іноді це набирає характеру безпринципності. Бо тільки так можна оцінити вирішення проблеми керівництва Рухом, і нинішній його керівний “тризубр” (“Молода Галичина”) – яскраве підтвердження цього.

Усе це позначилось і на демократичних об’єднаннях (Рух, партії, товариства тощо). Виконавські за своєю суттю і функціями, вони об’єднують людей не на основі ідеї, ідеології (ідейний комплекс у них практично тотожний), а на основі симпатій до якогось лідера чи лідерів. Звідси – така люта гризня між “соратниками” вмомент зіткнення інтересів (кого висунути, кого підтримати, кому довірити керівництво тощо). Низові ланки цих організацій тим більше не відчували і не відчувають потреби в нагромадженні інтелектуальних сил. Адже їх завдання – не вироблення, а реалізація вже готової концепції та забезпечення підтримки “своєму” лідерові. Як така інтелектуальна неспроможність позначається на їх пропагандистській, організаційній та суспільній діяльності, розповідати немає потреби.

Масовість і колосальне розмаїття нинішніх проблем робить нашу боротьбу всезагальною, справді тотальною. Зрозуміло, що кілька тисяч партійців, та ще й поділених на окремі організації-клани, не в стані в таких умовах забезпечити навіть політичний провід у ній. Тому особливо зростає роль інтелігенції, яка й так здійснює інтелектуальний провід в усіх сферах життя. Вирвати її з-під впливу “вчорашніх”, дбати про зростання її національної свідомості, зробити її спільником і учасником нинішньої боротьби з реакцією – першочергове завдання. І почати треба із захисту інтелігенції. Необхідно підтримувати боротьбу інтелігенції за її інтереси і надавати цій боротьбі загальнонаціонального характеру і значимості. Коли багатомільйонна інтелігенція побачить, що боротьба, до якої її залучають, є водночас змаганням за поліпшення її становища і за якісну зміну її статусу в суспільстві, вона обов’язково підтримає її і легко справиться з тим, що зараз непосильне для наших партій та інших об’єднань. Інтелігенція – інтелектуальний потенціал нації. І якщо про нього не дбає і його не мобілізовує влада, то це просто зобов’язані зробити опозиційні політичні сили.

А поки що спостерігаємо дивні дії демократів щодо інтелігенції. Передусім у ній і далі хочуть бачити лише виконавця волі “зверху”. Усяка її спроба заявити про свої потреби, права і біди чи захиститися від хамства і сваволі чиновного мурла чомусь представниками демократичної влади (часто вони ж – лідери демократичних об’єднань) сприймається однозначно – як провокація. Інтелігенції постійно вказують на її “вину” і дають зрозуміти її “другосортність”. Це особливо виразно проявляється в тому, що їй лише в крайніх випадках і завжди – в останню чергу та в мікроскопічних дозах перепадає з тих “благ”, які “потіхи ради” бандократія, бувало, підкине для потреб населення. А такі речі ображають куди більше, ніж глобальні політичні звинувачення… Зрозуміло, що при такому ставленні до інтелігенції марно сподіватися як на інтелектуалізацію боротьби, так і політичного проводу.

Участь в організації і участь у боротьбі – різні речі. І якщо наші політики ігнорують інтелігенцію в першому випадку, то все одно будуть змушені рахуватися з нею в другому. Ми ще дуже далекі від того, щоб наші політичні проблеми вирішувалися лише на партійних форумах чи в сесійних залах. На прикладі Галичини за останні три роки ми бачили, до чого приводить пасивність інтелігенції і як реакція використовувала й використовує досі авторитет і можливості повністю залежних від неї інтелігентів, особливо в селах…

До сказаного слід додати й те, що в ході нинішньої боротьби демократи виявили цілковиту неспроможність в організації масового молодіжного руху: роль слухняних хлопчиків на побігеньках у “батьків народу” молодь не приваблює. Чомусь. Зрештою, як і куца політична програма демократів з її соціалістичними ідеалами. Між тим для справжнього політика навіть одного цього факту було б досить, щоб грунтовно переглянути свою ідеологію.

А вибір у напрямках удосконалення своїх програм у демократів не такий уже й великий. Він фактично зводиться до альтернативи: або назад до класової теорії, до пошуків класу-гегемона і проголошення його диктатури, або ж – до опори на всезростаючий кількісно і якісно національно свідомий елемент. Тільки останній на демократичні й соціалістичні лозунги вже не “клюне”. А страусяче “ні клас, ні нація, а народ” не врятує: надто вже нерівно і несправедливо поділене населення України за національними ознаками і можливостями, надто суперечливі інтереси різних соціальних груп. Але про це – далі. А зараз лише запитаємо: невже лідери демократів не усвідомлюють, що народ уже давно охолов до їх боротьби? Що на поверхні політичного виру їх тримає сила інерції і якраз отой національно свідомий елемент, організований і неорганізований, якому затісно в прокрустовому ложі їхньої ідеології, але який ще вірить у своїх лідерів – за їх колишні вияви мудрості й мужності і сподівається на їх національно-творчу діяльність?

Проблема форм і методів боротьби

Ще одна політична проблема постійної уваги, осмислення і вирішення – проблема форм і методів боротьби. Нинішній етап національно-визвольних змагань українського народу почався у мирний час, що само собою є рідкісним і незвичним випадком у нашій історії і що безпосередньо вплинуло на характер політичного двобою. Усі наші перемоги і здобутки досягнуті без збройних виступів, без кровопролиття, мирними способами. До зброї не закликала жодна з політичних течій, хоч від Галичини партократія дуже і дуже сподівалася цього і провокувала це (масові побоїща, знищення пам’ятників керівникам ОУН – УПА, “загадкові” автокатастрофи тощо). Однак усі розуміли, що прийняти цей виклик – це розв’язати руки партбандократії і дати їй можливість перевести боротьбу з народом на звичний і виграшний для неї рівень.

Зараз тим більше нема підстав закликати народ до зброї: усі наші проблеми можна і тому треба вирішити мирним шляхом – найдоцільнішим і найефективнішим. Про ці само собою зрозумілі речі можна б і не говорити, якби не кілька тривожних фактів. Мирним шляхом досягти успіху в політиці можна тільки при активній підтримці політичної акції широкими масами населення, а якраз цього зараз нема. По-друге, наявна крайня радикалізація національно-визвольного руху, передусім молодіжного, причому і на сході, і на заході України. По-третє, мирний шлях чомусь наполегливо ототожнюється з демократично-парламентським, хоч останній – лише одна з його форм.

Про причини зниження політичної активності громадян ми вже говорили. До сказаного додамо наступне. Здобувши місця депутатів у Радах, лідери демократів відмовились від попередніх форм і методів боротьби і звели її до парламентської форми. Але вона виявилася неефективною, оскільки ні у Верховній Раді, ні в абсолютній більшості місцевих Рад демократи не мають кількісної переваги. Більше того, консервативно-реакційні сили успішно побивають демократів якраз у цілком демократичний спосіб, з приємністю переконавшись, що він набагато кращий, ніж застосовувані ними до цього каральні методи. Демократи ж чи то роблять вигляд, чи й справді вважають, що існуючий зараз лад – цілком демократичний, а тому можна обмежитись парламентськими формами відстоювання інтересів народу.

Між тим боротьба тільки тоді й ефективна, коли її форми і методи відповідають ситуації. І якоби не ця адекватність, то й досі демократи не прийшли б до влади у збунтованій Галичині… Мирні способи – не обов’язково парламентські, а галицький досвід політичних баталій кінця 80-х – початку 90-х років ще заскоро вважати тільки історією. І це неправда, що тоді все вирішувала мітингова стихія: мітингам передувала кропітка й багатогранна діяльність – до нелегальної включно. Море людей на площах міст і на сільських майданах – це була демонстрація сил і моменти ідейного єднання пробудженого народу. А обмежити поневолену й досі націю, що рветься до свободи, у виборі засобів і форм боротьби тільки до демократично-парламентських – це зробити її жертвою політичних маніпуляцій у руках реакції та різних кон’юнктурників.

Наші лідери люблять посилатися на досвід демократичного Заходу. Але при цьому намагаються не помічати, що там демократія розглядається як засіб, від якого легко відмовляються, коли він не забезпечує національних інтересів. Так, проблему Гренади Рейган вирішив чомусь не голосуванням, Фолклендські острови Англія повернула собі не парламентським красномовством, Саддам Хусейн звільнив Кувейт не внаслідок референдуму. Про те, що в деяких демократичних країнах національне питання вирішується чомусь не за столом переговорів, а мовою зброї, наші демократи могли б дізнатися з газет, радіо й телебачення. Але ніхто не такий глухий, як той, що не хоче нічого чути…

У суспільстві, де реальна влада належить не народові, а тим, що паразитують на його шиї, абсолютизація й універсалізація демократії приводить до дуже сумних наслідків.

ВЕЛІННЯ ЧАСУ І ЖИТТЯ

Живемо в таку епоху, у такий історичний момент, коли люди, що беруться за політичну діяльність, мусять усвідомити: Україна ще дуже і дуже далека від такого стану її суспільства, за якого можна буде йти в політику для самоутвердження і реалізації власних оригінальних задумів. Поки що той, хто приходить в українську політику, мусить братися за пекельно важку і невдячну справу, розв’язуючи гордієві вузли українських проблем – наплутані історією і продиктовані часом нинішнім.

Власне, у цьому й різниця між двома способами політичного мислення: справді націоналістичним і тим, що його демонструють лідери демократів та солідарні з ними “теж-націоналісти”. Націоналіст не видумує проблематику: він іде в політику виконувати ті завдання, які століттями намагається вирішити українська нація, які випливають з історії та нинішнього стану нації, щоб уможливити їй вільний шлях у достойне майбутнє. Лідери демократів (маю на увазі ту їх частину, сумніватися у високій порядності, безсумнівній чесності, патріотизмі й жертовності яких не доводиться) у нинішню політику прийшли, щоб реалізувати свої власні задуми, виплекані в умовах героїчного протистояння цих гордих одинаків потворній системі і скристалізовані під високим – камерним тиском радянської репресивної системи. І якщо перші вірять у щастя нації через розв’язання задавнених і назрілих проблем її буття, то другі переконані, що можна ощасливити народ, відкинувши й зігнорувавши національні проблеми і втіливши в життя їхні власні, сконструйовані за кращими зарубіжними зразками концепції. І тому є щось трагічно величне в долі цих людей, у їх політичному самоспаленні в ім’я дорогої їм ідеї. Жаль, що в наших реаліях ця трагедія набирає вигляду політичного фарсу…

Однак політика не терпить сентиментів, а час велить – вирішувати ті завдання, які він поставив і ставить.

Якщо хочемо досягти бажаного, то напрямні нашої боротьби мусять випливати з постійного аналізу реального стану нації і стану суспільства, відповідати історичним, актуальним і перспективним прагненням народу. Їх реалізація має не просто поліпшити його нинішнє становище, а створити передумови і надійні гарантії його всебічного розвитку.

Вище ми в загальних рисах окреслили нинішній стан нації. Мовилося про ті кривди і болі, рани та деформації, з якими українська нація підійшла до державотворчого етапу своєї історії. Однак нація являє собою конкретне суспільство – зі складною стратифікацією і розмаїттям інтересів кожної соціальної групи. Тому замало апелювати до національної свідомості загалу, щоб мобілізувати його на виконання загальнонаціональних завдань. Необхідно, щоб завдання і заклики цієї боротьби резонували також з інтересами і прагненнями кожної соціальної групи. Їх не треба видумувати – їх треба знати.

Ми звикли до марксистської – спрощеної і давно неадекватної схеми суспільного поділу на класи: селяни, робітники, експлуататори та ще “прошарок” – інтелігенція. Більшовики пообіцяли привести суспільство Російської імперії у повну відповідність до вчення класиків і вилучити з нього “зайве”. Захопивши владу, приступили до реалізації сатанинських задумів своїх вождів: щоб розчистити дорогу народам до комуністичного раю, а собі – до скромної ролі слуг народу в цьому раю. Експлуататорів (аристократію, дворянство, буржуазію) вимордували до ноги. Інтелігенцію розстріляли Ненависне для марксистів селянство – оту “дрібнобуржуазну стихію” – переполовинили: заможну, свідому й непокірну частину виморозили по сибірах, решту ограбували, спролетаризували і закріпачили в колгоспах. Складніше було з робітництвом, але якось справились і тут: частину знищили як “робітничу аристократію”, частину розстріляли за лозунг “Ради, але без комуністів”, частину вимордували за участь у різних опозиціях та ухилах, решта впала на фронтах братовбивчої війни чи вимерла з голоду, а ті що вижили в “робітничій” державі, були настільки нечисельні та здеморалізовані, що легко розчинилися в чисто пролетарській масі вчорашніх селян – рабів індустріалізації.

Так у результаті невтихаючої понад сім десятиріч запеклої війни комуністичної партії з власним народом було сформоване радянське суспільство, яке нібито склали колгоспне селянство, робітничий клас і трудова інтелігенція – як прошарок. Від назви “пролетаріат” довелось відмовитися: Хрущов заявив, що так не випадає називати тих, кому, власне, і нележить у державі все, крім колгоспної власності… Правда, уже в державно-правових документах цей класичний поділ був трохи іншим (згадаймо анкети і трудові книжки): колгоспник – від їздового до голови колгоспу і парторга, робітник – але вже чомусь без адміністрації та ІТП, а також… службовець – навіть тоді, коли був на “творчих хлібах”, як-от письменник чи художник, вчений чи мистецтвознавець. Куди поділася інтелігенція – “сіє тайна великая єсть”. Зате відомо, що в такий спосіб вдавалося скривати наявність численного класу сільських паразитів, що й досі живуть за рахунок грабежу закріпачених селян, класу торгмафії, класу управлінської бюрократії і всесильного класу партійно-радянської номенклатури. Усі вони – і зараз при кориті і владі, до того ж позбулися васальної залежності від московського центру і стали палкими прихильниками незалежності України. Але пожертвують нею негайно, щоб тільки зберегти своє становище в суспільстві.

Однак ця стратифікація була б суттєво неповною, якщо не врахувати наступного. Сучасне село не тільки в абсолютній більшості випадків ділиться на згадані вище три стратуми: колгоспно-радянська бандократія; її родичі, приятелі та холуї; повністю залежна від двох перших частина селян, яким нікуди діватися. Тут є ще й фактор міжконфесійного протистояння, який дуже ефективно використовують реакційні сили. І якщо проблематика нашої боротьби не випливатиме і з наявних тут кривд, диспропорцій, беззаконня, то село й надалі зі злобним роздратуванням спостерігатиме за словесними телевправами демократичних керівників.

Далеко не однорідна й інтелігенція – багатомільйонна частина суспільства, яка неухильно зростає разом із зростанням рівня інтелектуалізації праці. Люди з вищою освітою зведені до рангу службовця, тобто повністю узалежнені від держави, від волі “начальства”. Але є велика різниця між статусом, можливостями та інтересами тих, що “служать” в інтелектуальних сферах, і тих, що задіяні в системі управління, влади. Є велика різниця між становищем учительства і, наприклад, лікарів. І вже зовсім смішно було б ототожнювати становище юристів та інженерно-технічних працівників – як, наприклад, робітників ливарного цеху і м’ясокомбінату…

Крім того, українці – не єдині на своїй землі: тут проживає 27 відсотків неукраїнського населення. І поки що тільки наші росіяни – єдиний народ в Україні, який має всі умови для повноцінного національного життя: школи, вузи, заклади культури, засоби масової інформації, Церкву, дитячі садки, культурно-просвітні та громадські об’єднання, тощо. Що з названого і неназваного мають українці, читач знає сам. Як знає і те, що в українській державі донині продовжується масова русифікація українців – під керівництвом уже української влади і під надійним прикриттям демократією і правами людини. Тому й у випадку з національними меншинами маємо різний стан кожної з них і різні, отже, проблеми та інтереси. І вихід не в тому, щоб позбавити необхідного росіян, а в тому, щоб створити належні умови для інших. От тільки за демократично-інтернаціональними клопотами не забути б про найбільш упосліджену в Україні частину населення – українців. Донедавна тільки українців і євреїв переслідували тут за спробу культивувати свою мову, звичаї, віру, культуру. Євреям, здається, таки полегшало, а як ставляться до спроб українців заявити про свої національні права в багатьох регіонах української держави, читач знає.

Сказане потрібне було нам, щоб ще раз показати, що формулювання завдань у політиці на основі загальників – справа безнадійна. Потрібно мати чітке уявлення про стратифікацію суспільства і виходити з життєвих інтересів конкретних людей і окремих груп, а найголовніше – уміти постійно зводити їх до спільного знаменника: національної ідеї. Бо в умовах нинішньої України, її стану і статусу наперед приречена кожна політична спроба змінити щось на краще без сприймання, аналізу й оцінки реалій життя з позицій цієї ідеї. Це стосується проблематики на всіх рівнях і в усіх сферах. Як і методики виявлення, формулювання і вирішення завдань політичної боротьби. До речі, навіть там, де, здавалося б, усе вже вирішено.

Так, державність України – великий здобуток, необхідність її зміцнення – найголовніше завдання. Але, по-перше, це ще не держава українського народу, а постімперське утворення для збереження панування над українським народом тих самих сил, однак уже без їх підлеглості московському центрові. По-друге, як її зміцнювати? Державу уособлюють структури законодавчо-представницької та виконавчої влади всіх рівнів. І тут є два шляхи для дій політичних об’єднань опозиції.

Перший – це всебічна підтримка цієї влади, співпраця з нею, уникнення політичних акцій, що можуть ослабити цю владу, а отже, і державу, заклики до сумлінної праці – “тепер уже в нашій, незалежній державі”. Що й роблять лідери демократичних сил. У всякому разі, УРП та Рух заклики до співпраці з існуючою владою від своїх керівників уже почули.

Однак такий шлях неминуче приведе до державної руїни. Український народ не тільки не демонструє трудового ентузіазму у відповідь на подібні заклики. Більше того, виявами свого розчарування й незадоволення він постійно загрожує змести і цю нашвидкоруч перефарбовану з червоного владу, і її ненависні структури, і тих, хто цю владу уособлює. Не стануть винятком і ті, що закликають її підтримувати. Усе це може остаточно розчистити шлях новим імперським “визволителям”.

Нинішній владний, адміністративний та управлінський апарат створений для реалізації інтересів імперії та тих паразитичних класів, про які мовилося вище. Від того, що відпала його імперська функція, не змінилася його сутність: він і далі діє не в інтересах народу. Політика вдосконалення і часткових змін тут нічого не дасть. Не змінить ситуації й боротьба за “хороші” закони: надто мало прогресивно мислячих людей у представницьких органах. Крім того, щоб якесь рішення було втілене в життя, необхідно, щоб спрацював весь виконавчий структурно-ієрархічний ланцюг, заблокувати ж його виконання можна на будь-якому рівні. Що й робиться. Не змінить ситуації й інститут представників президента. Наділення його функціями, які мали б виконувати Ради, різко обмежило вплив волевиявлення народу на діяльність та еволюцію влади через тих, кого народ обирав і на кого надіявся. Видно, не дуже наші демократи вірили у всесилля демократії, коли так легко погодились з цим антидемократичним заходом і активно включилися в боротьбу за “хорошого” представника-намісника. А може, вони більше вірять Президентові, ніж власному народові? І якназвати демократів, які борються не за владу народу (демократію), а за владу Президента (автократію)? Не ризикну робити цього: думаю, “хрестини” влаштує сам народ…

Зміцнювати нашу державу треба, але гріхом перед народом було б брати участь у зміцненні існуючого антинародного **режиму.**Тому для політичних об’єднань, які прагнуть діяти в інтересах народу, тут єдино можливий і перспективний інший шлях: шлях революційної боротьби з цією владою з позицій українського націоналізму за створення української національної держави.

Уявляю, як підстрибнули на цьому місці деякі читачі: “Ага, попався!.. Він за революційну боротьбу! Бандерівець! Крові прагне!..” Мушу їх розчарувати і заспокоїти нервових: *ідеться якраз **про єдину можливість уникнути кровопролиття, *до якого нас ведуть і можуть привести ті “тихі та тверезі, богобоязливі” народолюбці, які на кожному кроці “продають або у карти програють людей… не негрів, а таких таки хрещених… но простих”.

Про те, чого праг і прагне український націоналізм, скажемо нижче, а зараз відзначимо наступне.

По-перше, революційна боротьба – не обов’язково збройна, не обов’язково кровопролитна, але обов’язково має за мету якіснізміни в суспільстві. По-друге, автор цих рядків був і залишається твердо переконаним, що неможливо еволюційним шляхом змінити сутність нашої радянсько-комуністичної системи. Ніякими структурними вдосконаленнями та поступовим наповненням її людьми некомуністичного світогляду не вдасться переорієнтувати цю систему з функціонування в інтересах антинародних реакційних сил на діяльність в інтересах грабованого ними народу. “Ефективність” дотеперішніх спроб красномовно підтверджує це. По-третє, підняти народ на боротьбу за представницьку і виконавчу владу лозунгами демократії більше не вдасться. Зробити це можна тільки в один спосіб: розкриваючи виразно антинаціональний, антиукраїнський характер нинішньої влади, який проявляється в різних формах – від зневаги української мови до паралізування всіх національно-творчих зусиль українців у більшості регіонів України.

Зміцнити українську державу – **це означає зробити її держа****вою української нації.**Це – в інтересах усіх українців: і в краю, і поза ним. Але це – і в інтересах громадян України інших національностей, які вже зараз одержали певні можливості для свого національного відродження, а в українській національній державі матимуть їх ще більше. Усі ми – українці і неукраїнці – вибороли поки що дуже мало, значно менше, ніж необхідно для нормального життя, Але втратити здобуте не маємо права: цим ми переклали б вирішення життєво важливих проблем на плечі наших дітей і внуків, які, можливо, ще в меншій мірі будуть готові до двобою із “лихом давнім і сьогочасним”, ніж ми, нинішнє покоління. А загроза такої втрати реальна. Бо держава, яка байдужа до інтересів найбільшої нації і в якій народ не бачить виразника й захисника своїх національних інтересів, – приречена. От тільки як пояснити впливовим поки що лідерам демократії, що вони дуже помиляються, коли думають, ніби єдине, чого українцям ще бракує, – це зниження цін або підвищення зарплати…

Звідси випливає ще одне фундаментальне і принципове завдання: необхідно зняти дилему “українська держава чи держава української нації?” Понад 90 відсотків “так” за незалежність України на референдумі свідчать, що в свідомості представників національних меншин в Україні наступив важливий перелом. Чому, наприклад, кримські татари одностайно висловилися за українську незалежність? Та тому, що й вони, і свідома частина інших народів розуміють: забезпечити їм усі умови для нормального національного життя може тільки незалежна від Москви українська держава. Їх національна свобода буде тривати лише доти, допоки існуватиме незалежна Україна. А незалежна українська держава захистить себе і їх, якщо буде міцною у всіх відношеннях. Міцною ж вона може бути лише за умови, що в інтересах її зміцнення працюватиме і діятиме українська нація, тобто, коли українська держава буде державою української нації. Наївно, небезпечно і злочинно думати, що на території України може бути взагалі, а тим більше – міцною і стабільною якась інша держава.

Такою ж “вирішеною” є проблема нашої незалежності. Тривогу тут викликають два моменти. Враховуючи синдром імперіалізму й шовінізму, на які в Росії так тяжко і масово хворіють навіть демократи, Україна мусить виробити цілий комплекс гарантій від настирливих зазіхань “старшого брата”. Зовнішньополітичні акції нашого Президента, зустрінуті громадськістю України зі здивуванням та ентузіазмом, справді сприяють витворенню таких гарантій.Але ще залишається на нашій території гігантська “армія СНД”, командуючий якої чомусь їздить з Єльциним за кордон у ролі його підлеглого, насторожує діяльність нашого уряду, шастають по Україні емісари проімперських сил, безборонно діють “інтернаціональні”, а насправді створені компартапаратом російські економічні структури… На жаль, якоїсь реальної протидії цьому з боку наших політичних партій не видно.

І все ж організувати народ на спротив імперським зазіханням Москви набагато легше: надто очевидним у нашій історії є географічний детермінізм української неволі. Складніше з іншим. Складається враження, що наші політичні об’єднання зводять незалежність України до незалежності від Росії. А як бути з незалежністю від Заходу? Невже вони не усвідомлюють, що цілковита безконтрольність утвердження в Україні західних інтересів – при повній беззахисності національних – може дуже дорого обійтися і нам, і нащадкам нашим? То були “зачаровані на Схід”, тепер – “зачаровані на Захід”…

Цікаво виходить із соборністю. Пригадується, починали ми із закликів до боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу. Зараз же наші демократи роблять вигляд, що проблема вирішена, соборність утверджена. Якби ж то! Нинішня українська держава виникла на власній території, але в тих вузьких межах, до яких імперія звела етнічно-історичний простір України. Сотні тисяч українців живуть на рідній землі, яка належить тепер іншим державам. Мільйони розкидані по колишніх республіках Союзу. Мільйони інших – у країнах Західної та Східної Європи, на американському та австралійському континентах. Починати боротьбу за історичні території, за перегляд кордонів – це означає вчинити політичне самогубство. Та є другий варіант: забезпечення духовно-культурної соборності всіх українців та їх участі в **національно-творчому процесі на базі української державності.**Але марно сподіватися тут необхідних дій від байдужого до національних проблем уряду. Зрештою, ніхто й не ставить перед ним відповідних вимог. А наші політичні об’єднання набагато більше уваги приділяють виборюванню посад для своїх лідерів та міжусобицям… Це добре, що відбувся український конгрес у Києві. Жаль тільки, що такі заходи мають більше парадний і принагідний, а не діловий і системний характер. Дуже добре, що на цьому форумі виступив Президент. Жаль тільки, що тут не було зачитано конкретної державної програми об’єднавчої роботи серед українців зарубіжжя, їх підтримки, захисту і використання у справі українського державного будівництва. А тому й надалі справа зв’язків з українською діаспорою залишається на аматорському рівні. Що боляче, але не дивно, якщо врахувати, що герої й мученики боротьби за соборну і самостійну Україну й досі офіційно вважаються державними злочинцями і ворогами народу…

Зараз лідери йідеологи демократів постійно закликають: “Досить мітингувати, треба зайнятися економікою і працювати!” В’їлися ж їм ці мітинги!.. Цей демократичний заклик – абсолютний відповідник комуністичного і пам’ятного всім: “Нічого мітингувати, треба працювати!” Ефективність їх однакова. Бо марно сподіватися економічного чуда і трудового ентузіазму вчорашніх рабів без сутнісних змін векономічній політиці. А поки що економічна політика в Україні залишається принципово незмінною: вона спрямована на захист інтересів паразитичної верхівки, а не народу.

За останні роки було створено чимало програм економічних реформ. Можливо, їх реалізація справді сприяла б підвищенню ефективності економіки колишнього Союзу. Але всі вони були заблоковані. Мотиви висувалися різні, а причина цього бачиться одна. І*не **економічна, а політична: *жодна з цих програм не відповідала на запитання про вигоду і місце в майбутній економіці тих мільйонів начальників, що творять політичну систему, без якої ці реформи не можуть бути реалізовані.

Тільки за даними тодішньої статистики, схильної в таких випадках до літоти, до художнього применшення, у кінці 80-х років у СРСР було самих цивільних начальників і начальничків 18 мільйонів. Тобто, ними можна було заселити майже шість (!) таких республік, як Вірменія. Додайте до цього їх сім’ї, родичів, приятелів… Ясно, що через цю згуртовану спільним інтересом масу – без політичної перемоги над нею – не зможе пробитися жодна зміна, яка б загрожувала її пануванню.

Чи стало їх менше? Чи відібрано в них усі важелі управління? І що тепер вибирати: сумлінну працю на них чи боротьбу за ці самі важелі?..

Під час збройних революцій ця проблема вирішується простим, але жорстоким способом: старий апарат влади руйнується, власність експропріюється, представники панівної верхівки знищуються, репресуються, обмежуються в правах тощо. Кривавий це шлях… Та ми ще маємо можливість вирішити цю проблему мирним чином. Але її треба вирішувати, а не висувати нові економічні прожекти і не закликати обдертий до нитки, голодний і озлоблений народ до посилення трудової дисципліни та підвищення ефективності праці.

Без нової політики не буде нової **економіки.**Комуністичному партапаратові, згадаймо, дуже не хотілося покидати затишні керівні кабінети. Але пішов – під тиском організованого народу. Можна і треба організувати громадськість на боротьбу за ство****рення політичних передумов для економічних перетворень в інте****ресах нації, усього населення. Іця боротьба тільки тоді буде ефективна і переможна, якщо буде масова. А масовості вона набере лиш тоді, коли почнеться “знизу”, на місцях, за цілком конкретні і зрозумілі людям їх власні інтереси, поставлені в контест загальнонаціональних, То, може, не гріх і помітингувати трохи?..

Зараз усі розуміють, що найближчим часом майбутнє України розвиватиметься в залежності від того, як підуть справи на селі, чи зуміє і захоче осідлане “вчорашніми” село нагодувати місто. Ясно також, що приріст колгоспної товарної продукції в сучасних умовах – річ аж надто проблематична. Не допоможе і зміна вивісок та перейменувань колгоспів у кооперативи, агрофірми тощо, поки всім цим і надалі заправляють “вчорашні”. Надії на масове фермерство виявилися ілюзорними – для його появи не створено необхідних передумов. (До речі, доцільність переведення сільського господарства густонаселеної і малоземельної Галичини на фермерство викликає великі сумніви). Сільська бандократія жирує, як ніколи: старих господарів – райкомів КПРС позбулася, а нових, навіть у наскрізь “демократичній” Галичині, просто ігнорує. Кожна спроба похитнути колгоспну систему зустрічає глухий, але дружний опір громади. Усі спроби демократів включити село в свою політичну систему потерпіли цілковите фіаско. Причини: **демократи виявилися чудовими критиками комуністичної ідеології, але нікудишніми, бо непослідовними, руйнівниками комуністичної системи.**По-перше, їх трактування цієї системи виявилося якесь звужене і звелось до боротьби з парткомами. По-друге, систему радянських органів вони розглядали як жертву комуністичної сваволі і диктату. Саме тому їх метою стало не ліквідувати її, а оволодіти нею, вдосконалити її і використати її краще, ніж це робила КПРС. Нічого цього досягти не вдалося, а час упущено. І тепер починати політичну боротьбу, зокрема в селі, треба наново, до того ж при наявності дефіциту довіри.

Крім того, на селі вже не можна досягти політичного успіху самою антикомуністичною (тим більше, як це було спочатку, – антипартійною) пропагандою. І колгоспна бандократія, й очолювана нею громада давно махнули рукою на комуністичну ідеологію. Легко було боротися на ідейному ґрунті з парторгами та секретарями райкомів, міськомів, обкомів. А яку ідеологію та методику боротьби випрацювали наші політичні об’єднання, коли йдеться про таких захисників колгоспної системи, як, наприклад, алкоголік-їздовий, якому люди набивають кишені грішми і якого споюють за право скористатися “його” кіньми для своїх потреб, чи та доярка, яка на колгоспних зборах з риданням благає голову не розпускати колгосп, бо що ж вона робитиме сама з трьома малими дітьми?..

У містах простіше: економічні перетворення тут ідуть доволі інтенсивно, оскільки колишня партократія та її підручні з великою вигодою для себе включилися в бізнес, маючи колосальні стартові переваги і користуючись повною безконтрольністю. Дещо попри них вдається зробити й іншим. Складніше в селі, де в існуванні колгоспів ще зацікавлені і селяни, і ті, що паразитують на колгоспному виробництві. Без приватизації землі, без створення політичних, економічних та матеріально-технічних передумов для розвитку нових форм господарювання, які б відповідали інтересам селянина і нації в цілому, марно сподіватися на зникнення цієї бандитської господарки. А це означає, що і в місті, і на селі політикам ще заскоро займатися економікою. Необхідно таки зайнятися політикою, але такою, без якої економіка й надалі буде засобом визиску, а не основою розвитку нації.

Поки писалася ця книжка, 24.01.92 року в газеті “За Вільну Україну” під рубрикою “Студії державного мислення” з’явилася програмна праця В’ячеслава Чорновола “Що далі?” Уже сама назва підказує, що ця праця має водночас і підсумковий, і прогностично- програмний характер, а тому оминути її, не включити в контекст нашої розмови неможливо. Тим більше, що йдеться про думку найавторитетнішого із демократичних лідерів, який, до того ж, має дворічний досвід керівної роботи в державних структурах.

У першій частині своєї праці В.Чорновіл у загальних рисах окреслює нинішню політичну ситуацію та обґрунтовує необхідність формування політичної опозиції. Проблематика справді надзвичайно актуальна, і від її вирішення у значній мірі залежатиме доля України, кожного її громадянина зокрема. Зрозуміло також, що бачення, осмислення політичного життя і висновки, зроблені В.Чорноволом, – це не принагідні вправи публіциста, а етапний твір визнаного ідеолога і політичного діяча: сказане ним стане світоглядною базою багатьох демократів та їхніх об’єднань і визначить характер їх політичної практики.

Однак уже перший абзац насторожує якоюсь силуваною патетикою і дивною розмитістю понять: “Суть нашого часу: до українського народу повернулася його історія… Прийшла свобода, повернулася історія”. Залишмо двозначність виразу “повернулася історія”. Але вдумаймося у твердження “прийшла свобода”. Це справді так? Автор – борець, ідеолог і політик серйозно вважає, що “свобода від” прямого диктату КПРС і є тою свободою, якої праг, за яку віками боровся і гинув український народ? Під пером політика – це дуже тривожне і небезпечне звуження поняття. Але, можливо, це лише так собі – риторика для розгону перед серйозною розмовою?

Читаємо в наступному абзаці: “Доводиться, однак, констатувати, що історія випередила людей”. Отакої: не тільки повернулася, але й пішла далі, а люди залишилися… знову без історії? А може, не історія випередила людей, а деякі політичні лідери та спрямовувані ними політичні об’єднання відстали від історічних завдань і процесів? Здається, так буде дещо точніше.

Далі автор розмірковує про потребу повноцінної політичної структури суспільства як підвалини нашої незалежності та державності, – думка правильна, хоч і не нова. А ось дещо нове в теорії української державності: “Наша незалежність і наша державність стануть аксіомою тільки тоді, коли генератором державницької ідеї буде суспільство, реорганізоване внаслідок комплексної соціально-економічної реформи”. Досі таким “генератором” було прагнення поневоленої української нації до свободи, усвідомлення того, що тільки “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Ще не було ні недорозвинутого, ні розвинутого соціалізму, ні його нинішнього замінника – “комплексної соціально-економічної реформи”, але вже була ідеологія боротьби української нації за власну незалежність і державність. І нікому – навіть голові чи екс-голові Львівської обласної Ради невдасться підмінити національну основу української державницької ідеїсоціалістичною,* *як не вдасться звести потреби, і прагнення нації тільки до бажання ситості. “Чисті” марксисти в цьому вже переконалися…

“Сьогодні Україна хвора на важку хворобу недорозвиненості внутрідержавного політичного життя”, – ставить діагноз В.Чорновіл. На жаль, він не розвиває цієї думки, не вияснює причин такого стану. А вони очевидні. Яке ж може бути нормальне і розвинуте політичне життя нації без партій, що виражають її інтереси?

Систематичне винищування за комуністичного режиму національно свідомої частини суспільства, позбавлення народу його історичної пам’яті, залякування націоналізмом цілих поколінь українців – усе це дало сумні наслідки. І тому на нинішньому витку своєї історії Україна не змогла, не встигла розвинути теорію націоналізму і нову, адекватну часові й обставинам, методологію визволення і національного державотворення – основу для творення привабливих для різних груп населення ідеологій націоналістичних партій. От і витворилися в нас націоналістичні, переважно молодіжні, партії та об’єднання, які пробують самотужки, своїми інтелектуальними силами виробити і таку методологію, і власну ідеологію, а найчастіше – просто копіюють програми й гасла півстолітньої давності. Не дивно, що їх пропаганда і дії не завжди викликають бажаний резонанс у суспільній свідомості. А без цього неможливо об’єднати навколо себе і пропагованих ідей ту “критичну масу” громадянства, яка перетворює політичне об’єднання із факту у вагомий фактор політичного життя. Тому не на них лежить вина за оту “важку хворобу”, про яку пише В.Чорновіл.

Причини хвороби треба шукати деінде. Характер і стан нашого політичного життя визначає поки що провід демократичних сил. А його утворили люди зі складною еволюцією свідомості. Вона йшла від виховання в дусі сталінізму – через націонал-комунізм раннього шістдесятництва – до ліберального соціал-демократизму і гуманізму. Здолати виховане з дитинства упередження до націоналізму більшість із демократичних лідерів так і не змогла: розвиток зупинився перед бар’єром, з якого починається повне підпорядкування себе служінню нації, її захисту, утвердженню і процвітанню.

Констатую це для увиразнення ситуації, а не для докору чи приниження: дисидентство було таким, як було, а з історії українського опору системі гноблення їхні імена не вдасться викреслити нікому, навіть якби хтось і захотів це зробити. Крім того, серед дисидентів є люди, які не пішли в політичні організації, але які в інтелектуальній сфері роблять для України куди більше, ніж багато їхніх табірних побратимів – у політиці. Пригляньтеся до цілеспрямованої діяльності українських мислителів типу Мирослава Мариновича. Вони з усіх сил намагаються підняти рівень українського інтелектуалізму та духовності, скорелювати горизонталь національного поступу з вертикаллю духовних цінностей, розвіяти в світі упередження щодо характеру нашого національного відродження. Жаль, що найменший вплив вони мають, здається, якраз на своїх табірних друзів – політиків.

Та повернемось до названої В.Чорноволом “хвороби”. Оця первинна, особистісна “недорозвиненість” спричинила наступну – організаційну. Саме вона зумовила вторинну, ідеологічну “недорозвиненість” демократичних об’єднань, їх ідейний розрив як з віковічними, так і актуальними прагненнями нації. А оскільки демократичному проводу через свої організації вдалося трансформувати національно-визвольний рух у демократичний, а “вчорашнім” – їхні знамена і гасла, ми й маємо те, про що пише В.Чорновіл: оцю наслідкову, третинну “недорозвиненість внутрідержавного політичного життя”.

Задуматися б над цим, кинути б виклик самому собі – нинішньому: ще не все втрачено!..

А поки що – перемоги не здобуто, противник контратакує, демократи залишились сам на сам з посткомуністичною бандократією. А народ? Він давно збагнув суть їх «недорозвиненої» ідеології та егоїстичний характер і національну “недорозвиненість” їх політичної практики. Тим більше, що все це дуже впізнаване, бо вже не раз було, і геніально окреслене ще Шевченком – до “туристських” деталей включно:

Нема не світі України,
Немає другого Дніпра.
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Валі! Волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого…

Носили й носять: то слов’янофільство, то москвофільство, то гуманізм, то соціалізм, то марксизм, то ленінізм, то демократизм… А воно не приживається! Хоч дещо так щедро поливали українською кров’ю!..

Небезпечність нинішньої нашої ситуації бачиться В.Чорноволу в тому, що “першого грудня не було покінчено з головним політичним протистоянням України – протистоянням борців за незалежність України і противників цієї незалежності”. Нам же видається набагато небезпечнішим те, що ще задовго перед референдумом зусиллями лідерів демократії з****поняття “незалежність **України” було вихолощено його національну сутність.**Демократи, як і “вчорашні”, відстоювали першого грудня і відстоюють тепер під виглядом незалежності України щось географічно-адміністративне і космополітично-“народне”, а не державну незалежність української нації.

І якщо, як пише В.Чорновіл, “зараз немає політичної сили в Україні, яка відверто виступала б проти нашої незалежності”, то це стосується саме отієї – *“вашої” *незалежності. Зате проти *нашої, *національної незалежності і державності, які б гарантували українцям на їх рідній землі їхнє національне відродження і впевненість у майбутньому, – дружно виступають і прихильники збереження “суверенного номенклатурного раю”, як їх називає В.Чорновіл, і прихильники “демократичного раю”, у якому українцям гарантована доля аборигенів Америки чи Австралії. Тут воістину, як зазначає сам В.Чорновіл, “вся справа в тому, як хто розуміє незалежність і що вкладається в цей термін”.

Повністю поділяємо тривогу автора, який бачить небезпеку в нинішнім співвідношенні політичних сил, коли Президент змушений опиратися не на прихильників, а на противників радикальних реформ. Це справді небезпечно: вони здатні в будь-який момент продати незалежність України. Але такий масштабний політик, як В.Чорновіл, не може не розуміти, що держава **будується на силі, а не на політичній немочі.**Звузивши національно-визвольний рух до демократичного і розділивши демократичні сили на клани демократичних лідерів, вожді демократії тим самим позбулися масової підтримки народу, єдності і політичної перспективи. Розумію, хоч і не поділяю, бажання вколоти недавнього суперника, але ж треба залишатися об’єктивним і визнати, що опиратися на таку “силу” – з боку Президента було б необачно.

Треба стати сильними, а не нарікати жалібно на вчорашню компартократію, яка “перехопила у нас гасла і знамена”. До речі, чи задумувалися демократи, чому ця нечисть поцупила саме їхні гасла і знамена? Наші були там же – у гущі боротьби, але якось обійшлося…

І дарма В.Чорновіл вважає, що “Демократія для них – загроза чи не більша, ніж державна незалежність України”. Ні денаціоналізована незалежність, ні космополітична демократія нічим, ні в найменшій мірі спадкоємцям імперії не загрожує, як не завадили їх сімдесятилітньому пануванню лозунги свободи, рівності й братерства чи ідеї соціалізму. Справжня загроза для них **– отой “дух одвічної стихії”", що піднімає народи на національно-**визвольну боротьбу і надає значення категоричного імперативу ідеї створення національної держави. Ітільки на цьому шляху й можлива в нас “рішуча декомунізація суспільства”, про необхідність якої пише В. Чорновіл. Але нагадаємо, що на Львівщині декомунізація йшла повним ходом саме доти, доки національно – визвольний рух тут не був /після виборів/ трансформований у демократичний. А з тих пір, як голова Львівської обласної Ради почав при кожній нагоді хвалитися тим, що жодного комуніста, який на той час залишився в КПРС, не усунуто з управлінських структур усіх рівнів, з декомунізацією як політичною лінією демократичної влади на Львівщині було покінчено.

Характеризуючи стан демократичних об’єднань, В.Чорновіл відзначає, що 1 грудня вони домоглися “торжества головних своїх програмних принципів, виправдали своє існування, довели на практиці життєздатність та конструктивність національної державницької ідеї”. Ми не випадково підкреслили ці слова, бо в них – свята правда: і про життєздатність та конструктивність цієї ідеї, і про те, що в цей грудневий день українці довели, наскільки дорога їм ідея національної державності. Бо за демократію вони могли виступати і в Союзі – разом не тільки з лідерами українських демократів, а й з такими борцями за демократію, як М.Горбачов, А.Собчак, О.Солженіцин чи Б.Єльцин. Тим більше, що перші три, як ми чули від них, теж “трохи українці”. Але в мисленні наших людей перемогла не ідея імперської рівності чи космополітичного “демократичного раю”, а національна державницька ідея. На жаль, увесь наступний текст переконує, що для В.Чорновола написана ним самим фраза – не більше, як чисто риторична фігура, з якої не випливають жодні політичні висновки.

Далі автор відзначає, що “1 грудня водночас стало і днем фатальної поразки демократичних сил”. Але причину цього бачить не в ущербній звуженості їх ідейної бази, а в іншому. По-перше, вони “дозволили” (?) партократії “позичити” (?) свої знамена, і тепер під ними зібрався чортзна-хто. По-друге, не було єдності, бо лідери демократів перегризлися в тисняві до президентського крісла. Ні першого, ні другого вже не виправити: та загребуща наволоч “позичене” навряд чи колись віддасть, а змирити і згуртувати керівну верхівку практично не можливо. За словами В.Чорновола, провід одної партії з борців за демократію “перетворюється в борців за напівкерівні пости”, “завершується більшовизація іншої”, а Рух “дезорганізований внутрішніми суперечностями та бездіяльністю частини керівництва”. Тричі автор з болем згадує про вкрадені знамена… Хай знову дарує читач цей неповноважний тон, але коли читаєш це “тригубе” скигління за вкраденими знаменами, цей демократичний “плач на ріках вавілонських”, то стає смішно. Хоч, звичайно, не весело.

І ось ці окрадені, пересварені й зарюмсані “сили”, які, здавалося б, одержали перемогу, змушені нагально формувати політичну опозицію. Якою ж вона буде? Проти кого і чого спрямують свої зусилля опозиціонери? Проти своїх же знамен і гасел, які “позичила” партократія? Лідери демократів запевняють, що будуть боротися, аби “їх” демократія, державність, економіка, знамена і гасла ефективно діяли в чужих руках. Що на це сказати?

…Згадується, як уже після війни дехто з селян, у яких та ж партократія під час тотальної колективізації в Галичині “позичила” коней, довго мучився цим. Потай, як стемніло, той чи інший виводив з колгоспної конюшні (вона була метрів за тридцять від нашої хати) “свого” коня і цілу ніч годував чи пас його, щоб не охляв. Підгодовували так “своїх” коней роками… Я був тоді дитиною, і мені було до сліз шкода і цих дядьків, і їх виснажених, сухоребрих коней. А от тепер чомусь не плачеться: чи то тому, що я вже не дитина, чи тому, що знамена і гасла – не коні. А може тому, що, признаюся, я більше люблю коней, ніж багатьох політичних лідерів…

Але повернемося в авгієві конюшні нашої політики.

Яку ж позицію відстоюватиме опозиція: свою власну чи національну? Виходитиме вона при цьому зі своїх концептуальних побудов чи орієнтуватиметься на прагнення нації? Зрештою, чи збираються лідери й ідеологи демократії врахувати помилки минулого й уроки референдуму, який так переконливо засвідчив торжество національної державницької ідеї? Судіть самі: “Політична опозиція, яка формуватиметься сьогодні, – пише В.Чорновіл, – зможе зорганізуватися тільки на основі абсолютно демократичних принципів”. У народі в таких випадках кажуть: знов за рибу гроші…

І як пояснити цим людям, що демократія – частковий елемент, складова частина національного буття? Злочинно вдаватися до підміни і навіть протиставлення цих понять, підмінювати загальне – частковим, у тіні якого залишаються при цьому куди сутніші для повноцінного функціонування нації речі.

У своєму неприйнятті націоналізму в будь-яких формах автор йде далі. Так, у другій частині своєї праці, обґрунтовуючи неспроможність демократичних партій і необхідність у зв’язку з цим перетворити Рух у масову громадсько-політичну організацію партійного типу, він не проминає нагоди “розправитись” із націоналістичними партіями і тенденціями до зближення з національними інтересами деяких демократичних об’єднань. Він не називає їх націоналістичними: таких слів, як нація, національний, націоналізм, націоналістичний, національно-визвольний тощо наші демократи послідовно уникають. Виняток В.Чорновіл двічі зробив у своїй праці для слова “національний”. Ці партії і тенденції він послідовно іменує “більшовицькими”. Нагадаємо, що його попередники і спільники по ненависті до них з такою ж послідовністю називали й називають їх “фашистськими”: з тим же розрахунком на негативний психологічний стереотип масової свідомості… Автор робить вигляд, що йому не подобається їхня “ідеологічність” (закид дивовижний щодо політичної організації). Але ж творені ним самим УГС – УРП якраз належали до цього типу утворень, тобто теж задумувалися як організації “ідеологічні”. А може, тоді він просто розумів, що характер політичної партії повинен зумовлюватися не благими намірами, а обставинами і завданнями політичної боротьби?

Є тут ще кілька висловлювань В.Чорновола, на яких слід зупинитися.

“Демократії неможливо добитися завідомо (може, явно? – В.І.) недемократичними засобами”. Якби це написав цитований вище п.Лось, то це ще можна було б зрозуміти і навіть виправдати: учила клята большевія погано, учила “брехати, красти, лицемірити, зневажати свої святині”, а не думати, – що й позначилось на рівні мислення ідеолога демократичного націоналізму… Але ж В.Чорновіл!.. Звичайно, він знає, як утверджувалася демократія в Англії, Франції, США… Знає, як відбувалася демократизація післявоєнних Німеччини, Італії, Японії. Знає, що кляті-перекляті всіма ворогами українського народу ОУН–УПА вели дуже “недемократично” боротьбу під гаслом “Свободу народам і людині!”

Знає, що “недемократичне” припинення діяльності КПРС і випуску кількох її газет сприяло утвердженню демократії… В.Чорновіл сповна пізнав, що означала боротьба з комуністичною системою демократичними методами за демократію. І все ж уважав за можливе допустити, щоб з-під його (!) пера вийшло те, що з точки зору історії є нісенітницею, а з політичної – дешевою демагогією. Навіщо? За що і з ким розплачується В.Чорновіл щирим золотом свого дисидентсько-в’язничого авторитету, розмінюючи його на такі мідяки – чужі й фальшиві?..

А от ще один аналогічний вираз: “методи – в кінцевому підсумку– і є метою”. Якщо так, то необхідно безапеляційно засудити передусім козаччину, гайдамаччину, оришківство, а заодно всіх тих, що ці вияви опору поневоленого народу оспівали. І першого серед них – Т.Шевченка: щоб знав… Далі треба осудити всіх тих,що боролися за свободу не шляхом голосування. Звідси логічним буде зробити й такий висновок: якщо хтось (наприклад, В.Чорновіл) свого часу вдався до такого методу, як голодівка, то йогокінцевою метою було влаштування голодомору для цілого народу, – адже, за В. Чорноволом, метод і є метою. Хай вибачить читач цей прийом абсурдизації, але як інакше показати безглуздість такоготвердження? І ще. Для тих, хто знайомий з реаліями політичного життя на Львівщині, хто знає стосунки обласного керівництва з молоддю і пресою, його реакцію на критику, хто, зрештою, дивився телетрансляції з сесійного залу, коли головував сам голова, – для тих це ототожнення В.Чорноволом мети з методами могло стати підставою цікавих висновків…

Т.Масарик, один із творців і президент такої національної і демократичної держави, як міжвоєнна Чехословаччина, писав: “Для кожної мислячої людини право на революцію є незаперечне”. На щастя для чехів, він не мав можливості читати і слухати наших демократів. А тому ніколи не звертався до свого народу, що праг свободи і власної держави, з такими-от нісенітницями: “Дорога, за яку доводиться платити обмеженням хоч одного з основних прав людини, не може вести до храму”. Але що нам якийсь там Масарик! Та й ми, зрештою, не чехи. Ми – українці, а значить, нас треба кликати не до боротьби за національну ідею, а тримати в покорі: чим завгодно – від кайданів до смиренно-фарисейської демагогії.

Бо в цьому контексті ця фраза є не більше, ніж дешева і лукава демагогія. В.Чорновіл прекрасно знає, що жодна з існуючих в Україні демократичних і націоналістичних партій не ставить собі за мету обмежувати права людини. Ідеться про обмеження можливості імперських і прокомуністих, антиукраїнських і реакційних сил безкарно діяти на цілій території держави, а в **окремих її регіонах буквально тероризувати прогресивно-****патріотичні сили.**Недопустимо робити із захисту прав людини політичну ширму для прикриття кричущих порушень, часто – повного позбавлення бандократією національних прав і можливостей представників того народу, чиїм іменем називається держава. А їх якраз і позбавлені мільйони (!) українців в Україні. Відомо щось про це на тих політичних верховинах, де витає В.Чорновіл? Хоч, якщо бути справедливим, то претензій тут бути не може: В.Чорновіл не націоналіст, щоб захищати права нації, – він демократ, а тому вважає достатнім захист прав людини…

Гірко за колись блискучого політичного аналітика В.Чорновола, коли читаєш у нього таке: “І, що характерно, несприйняття більшовизму будь-якого ґатунку стало аксіомою масової свідомості посткомуністичного періоду, народ вчиться розпізнавати більшовизм у будь-якій упаковці – і реагує на нього негативно”. Але ж щойно, кількома абзацами вище автор писав про наростання сили неокомуністів, готових скористатися н а с т р о я м и невдоволеного народу! Щойно він писав про більшовизацію навіть деяких демократичних (!) партій!.. Нестатки, злидні, голод позбавляють людей імунітету до більшовизму, а соціал–демократична демагогія, – з чиїх би вуст вона не виходила (комуністів, соціалістів, демократів), – переорієнтовує людей із проблематики національно-визвольної на соціально-економічну. Цим самим прокладається шлях ідеології, а за нею, розуміється, і практиці більшовизму. Соціальні проблеми українського народу в принципі не можуть бути вирішені без вирішення його **національних проблем.**Історія довела це настільки переконливо, що далі просто нікуди. В.Чорновіл це знає. Але, виявляється, знати і визнавати – різні речі. Звідси й плутанина в аргументах.

І вже просто не віриш власним очам, коли читаєш: “Суспільство, по суті, ще недиференційоване… По суті, на більшій території України збереглась попередня соціальна структура – правлячий клас перефарбованої комуністичної номенклатури і соціально майже однорідна гноблена маса”. І це з такими спрощено-примітивними уявленнями про реальну стратифікацію суспільства людина виробляє ідеологію демократичного руху і планує політичні заходи для цілої України?!. Вище ми трохи торкнулися цієї теми, а зараз відзначимо наступне. Політика – це, крім усього іншого, постійна “гра на інтерсах”. А яка вже тут “гра”, коли політикові, до того ж ідеологові, усе зливається в єдину “масу”!..

Однак було б помилковим вважати ці твердження наслідками аналітичної чи політичної безпорадності – не той чоловік. Вони – закономірний результат авторитарно-месіанського підходу до політики. Тобто, коли людина приходить у політику не для того, щоб допомогти народові роз’язати його болючі проблеми, реалізувати його прагнення самореалізуватися, а для того, щоб утвердити себе чи ощасливити цей народ втіленням власного задуму (іноді – і не власного).

При першому підході скрупульозне врахування реального поділу суспільства, стану, можливостей та інтересів різних соціальних груп необхідне. При другому – воно бажане, але не обов’язкове: вождь-месія думає за всіх і про всіх. І вже байдуже, що то за крики, стогони, волання долинають знизу: головне – вслухатися у глас, вопіющий з політичного Олімпу, – він ощасливить всіх… Але це шанований Шевченком поет міг дозволити собі іноді витати в емпіреях (даруйте, знаю тільки російський переклад):

Когда меня восхитит вдохновенье,
Мои глаза уже не различат,
Кто там, внизу, достоин сожаленья:
Царь или раб, сам маршал иль солдат…

Та що дозволено Беранже, не дозволено політичному лідерові: на його слова орієнтуються тисячі людей, які вже цілу п’ятирічку не виходять із політичного бою, і дезорієнтувати їх – гріх…

І все це – тільки для того, щоб довести: “Специфіка сучасної української суспільно-політичної ситуації полягає в тому, що у нас зараз немає об’єктивних передумов для організації політичного життя як процесу взаємодії політичних партій і немає таких структурних змін у суспільстві, які б створили широку соціальну опору для нових політичних партій, забезпечили їхню масовість”. (А якщо вдасться у цьому переконати рухівців, то логічним буде й висновок: існуючі партії нежиттєздатні і неперспективні, бо для них нема соціальної бази; Рух такої бази не потребує, бо він – організація масова, загальнонародна; ставши партією, Рух стане базою опозиції, а вже не важко здогадатися, хто повинен стати лідером зреформованого руху і водночас – лідером опозиції. А там…).

Отака “теорія”, що випливає із згаданої “стратифікації”; отака мета, яку ця “теорія” мала обґрунтувати. Що з цього вийшло, ми вже бачили. І ще побачимо…

Однак ця “теорія” може негативно позначитися не тільки на долі Руху, тому – два слова про неї. Процитоване вище твердження, даруйте, цілковита нісенітниця – як з історичного, так і політологічного погляду. Бо хай буде дозволено запитати шановного автора: а перед першою світовою війною в Україні ці “об’єктивні передумови” і “структурні зміни” були? А в 1917 – 1920 роках? А в міжвоєнній Галичині? Але ж партій – ідеологічних, функціональних та ідеологічно-функціональних не бракувало. По-друге, після референдуму в****Україні склалися ідеальні умови для створення різних партій двох протилежних за метою типів: прокомуністичних і націоналістичних. Не створено ще умов і бази тільки для демократичних **партій.**Той “третій клас”, який зараз активно формується, буде соціальною базою не демократичних, а прокомуністичних партій, оскільки його формує колишня партократія. Вона використовує для цього владу, економіку, фінанси, які й до того були в її руках, а також засоби демократії та ринкові механізми. Підняти народ демократичними гаслами на боротьбу з цією “демократією” наші демократи не можуть і не зможуть ніколи. Демократія – це ще й політичні відношення між рівними в правах і можливостях суб’єктами політики. А нас ще чекає важка боротьба за цю рівність – з національними і соціальними гнобителями. Україна ж стане демократичною і здобуде умови для створення і функціонування демократичних партій тільки в ході і в результаті своєї національно-визвольної боротьби. Бо демократію не можна привнести чи декларувати: її треба вибороти.

Оминаю такий вираз В.Чорновола, як “розбігання по партійних помешканнях”, – він не його. Але невже демократ М.Горбачов настільки вплинув на демократа В.Чорновола – аж до запозичення пропагандистських кліше?

Зате не можна оминути таке: “… свій потенціал вичерпали масові громадські об’єднання типу Народних фронтів”, вони “довели свою ефективність як інструмента боротьби за владу, але сьогодні, на новому етапі, через аморфність, некерованість, відсутність повноцінної організаційної структури вичерпали свій політичний потенціал”.

І це такі “студії державного мислення”? Виходить, щоб звалити такого монстра, як комуністичний режим, політична організація може бути така-сяка, а от щоб брати участь у державному будівництві – уже зась!.. Але ж для кожного аналітика очевидно, що, наприклад, прибалтійські Народні фронти не “вичерпали свій потенціал”, а реалізували його повністю. Вловлюється різниця? Вони привели до влади свої, національні сили, створили національнідержави і національні структури влади, які тепер – уже на державному рівні втілюють у життя націо****нальну ідею кожної з трьох н а ц і й. І захист н а ц і о н а л ь н и хінтерсів для влади кожної з цих держав – на першому місці. А наділяти демократичними свободами своїх гнобителів та окупантів і пропагувати ідеали соціалізму вони, на відміну від українських демократів, чомусь не квапляться. Видно, в них нема таких лідерів-месій, яких маємо ми. Відомо ж: " У нас Брути! і Коклеси!.."

І якщо в нас (це вже ми перейшли до третьої частини праці В.Чорновола) “Рух попередньої редакції на сьогодні вже вичерпав себе”, то це сталося зовсім не з тої причини, що прибалтійські Народні фронти. Вони, повторимось, виконали своє надзавдання.

У нас ситуація якісно інша, і Рух своїх завдань ще не виконав. А щоб він став спроможним на це, справді “необхідно розширити його ідейну та програмну бази”. Так, але за рахунок чого? „Вважаю, що в новій Програмі абсолютний пріоритет має бути відданий моментам соціальним. Програма повинна бути націлена на демократизацію суспільства та комплексне радикальне реформування його".

Ось так. У чистому вигляді – звична соціал-демократія (яка, як відомо, з часом плавно переростає в пам’ятну ВКП/б/, а та – в “рідну” КПРС). І – ніяких уроків з поразки. Ніяких висновків з того, що “перефарбована партноменклатура” не просто “позичила” демократичні гасла і знамена, але й повернула їх на свою користь, а тому **наші державність, незалежність, економіка, ринок служать їм, а не народові.**Точно те саме буде з соціально-економічними прожектами демократів: їм украли знамена, украдуть і програму. Тобто – використають у власних інтересах.

Але якби ж то потерпілими виявлялися кожного разу тільки демократи! У кінцевому підсумку терпить весь народ України, а передусім українська нація, яка ніяк не дочекається вирішення її застарілих і сьогочасних проблем. А наші лідери, яким украли знамена демократії і які, як вогню, бояться звинувачення в націоналізмі, вирішили зробити ставку на знамена соціалізму – розуміється, " з людським обличчям". Щось за принципом “око за око, зуб за зуб”: ви нам украли знамена демократії, а ми вам украдемо рішення ХХІІз’їзду КПРС…

Пересмикую? Згущую фарби? То прошу ще: “Рух повинен стати захисником інтересів трудящих України… Рух повинен стати партією правди (чиєї? – В.І.), партією соціальної справедливості”. Розуміється, що соціальної, але не національної!.. Інакше читачі могли б засумніватися в класовій позиції автора… Преса повідомила, що коли лідер українських неокомуністів почув ці тези на з’їзді Руху, то заявив: “На наступному з’їзді Рух буде оголошено розумом, честю і совістю нашої епохи”. Кажуть, демократи ображалися. А дарма: вірний ленінець просто вловив марксистську спрямованість таких програмних настанов.

Так що “вчення демократів всесильне, бо воно вірне”, а тому – хай живе соціалізм, геть лютих ворогів українського народу – українських буржуазних націоналістів!.. “Що, звичайно, – заспокоює В.Чорновіл, – не означає ігнорування моменту національного”. Дякувати й за це. Правда, небіжка КПРС теж не ігнорувала…

Не знати, як вирішить В.Чорновіл наявний у демтаборі після комкрадіжки дефіцит знамен, але замість украдених гасел пропонує такі:

" Нам мало України незалежної, нам потрібна Україна демократична!"

“Державна Україна – східний форпост демократичної Європи!”

Що сказати про цю ідеологічну неміч? Прикро бути свідком політичної самодискредитації такої авторитетної людини. Щось дуже сутнісне мусить залишатися поза увагою політика із реалій життя, щоб він серйозно сподівався на ентузіазм народу, викликаний цими анемічними апеляціями: абстрактною у першому випадку і холуйською – у другому. З першим усе ясно, його неспроможності присвячена вся розмова. А про другий лозунг кажу так, бо деякі наші політики ніяк не позбудуться комплексів меншовартості та прислужництва: їх так і тягне в чиїсь лакеї та покоївки, форпости та аванпости чужих інтересів. Не диво, коли таке проявляється на рівні масової свідомості: 650 літ неволі не могли минути безслідно. Але лакейський вигин хребта того чи іншого українського політика – шокує. Стає соромно і боляче: “О Україно, о доле злая!..”

В.Чорновіл написав цю працю, щоб висловити свої міркування про подальшу долю Руху, демократичного табору в цілому. Не треба бути пророком, щоб передбачити: якщо запропоноване ним увійде в їхні програми, то нинішня криза демократичного руху переросте в його катастрофу. І тоді нічого не допоможуть ні зміна статусу Руху, ні структурні зміни, ні подвійне членство, ні потрійне керівництво…

На завершення цього розділу хочеться подарувати нашим демократам кілька думок О.Герцена, якого так шанував Т.Шевченко. Їх нещодавно нагадала своїм читачам газета “Аргументы и факты”. Може, і нашим не зашкодить. У “Листах у майбутнє” Герцен писав:

“Демократія – переважно сучасне; це боротьба, заперечення ієрархії, суспільної неправди, що розвинулась у минулому, очищаючий вогонь, який спалить віджилі форми і, розуміється, погасне, коли спалюване закінчиться. Демократія не може нічого створити, це не її справа, вона буде безглуздям після смерті останнього ворога, демократи тільки знають (кажучи словами Кромвеля), чого вони не хочуть, чого вони хочуть, вони не знають.

Демократія… у ній страшна потуга руйнування, але, як візьметься творити, вона розгублюється в учнівських спробах, у політичних етюдах. Звичайно, руйнування творить, воно розчищає місце, і це вже творення, воно усуває цілу низку брехні, і це вже істина. Але справжньої творчості в демократії нема – і тому вона не майбутнє. Майбутнє поза політикою, майбутнє носиться над хаосом усіх політичних і соціальних устремлінь, і візьме від них нитки у свою нову тканину, з якої вийдуть саван минулому і пелюшки новонародженому”.

Додамо: творить не демократія – творить національна ідея. І нинішня політична карта світу – результат не демократичного, а національного утвердження народів. Демократія – найкращий із досі винайдених засобів погодження інтересів рівних. **Наше май**бутнє – у реалізації української національної ідеї, завдання нашої** політики – визволити націю з багатовікового закріпачення, **створити передумови для її відродження, відтворення і розвитку.**А решту зробить творчий дух українського народу. І тоді Україна постане перед світом не жебрущою калікою і не в потворній космополітичній безликості “теж-демократа”, а такою, якою вимріяв її український народ, якою бачив її у своїх пристрасних візіях духовний батько української нації Тарас Шевченко.

НАЦІЯ І НАЦІОНАЛІЗМ

Ми вже не раз підкреслювали, що той ідеологічний вибір, перед яким поставило життя нинішній політичний рух, не такий уже й широкий. Вибирати доводиться одне з трьох: комунізм, демократизм чи націоналізм. Зараз у світі, особливо мусульманському, велику притягальну силу здобув релігійний фундаменталізм, але в умовах України він, із зрозумілих причин, послідовників не має.

Мусять робити свій вибір і демократи. Оскільки ж їх ідеологія входить у названу вище тріаду, то їхній вибір ще вужчий і зводиться фактично до дилеми: комунізм або націоналізм. Процедура це вимушена і болісна, але необхідна, бо нинішня криза демократичного руху викликана не дією зовнішніх чинників тільки, а передусім обмеженістю його ідейної бази. Це визнають самі лідери демократів, вони ж підкреслюють необхідність цю базу розширити, щоб зробити свій рух масовим, бажано всенародним.

І вони свій вибір роблять. Він не завжди свідомий чи зловмисний, але дуже небезпечний. Бо численні виступи демократичних лідерів – представників керівної верхівки переконливо засвідчують їх орієнтацію на ті цінності, на той шлях, з яких починається кривава дорога народу до “світлого комуністичного завтра”.

Ідеї націоналізму їм чужі, часто – ворожі, і ці люди роблять усе, щоб відмежуватися від усього “націоналістичного”, відвернути від націоналізму очолювані ними політичні об’єднання і громадськість. Не усвідомлюючи суті націоналізму, ігноруючи страшні уроки історії, не вдаючись до аналізу того, що ж саме зумовило масовість та успіх першого етапу нинішньої боротьби, вони щиро (сподіваюся!) вірять – і часто підкреслюють це, – що виходять із здорового глузду, тоді як націоналізм, мовляв, – “романтична химера”. Їх приклад – демократичний Захід, їх аргумент – справді реальне зубожіння народу. І перше, і друге – очевидне. Але саме очевидність іноді зле жартує зі здорового глузду і робить його висновки безглуздям. З цього приводу дозволю собі процитувати російського поета:

“Движенья нет! – сказал мудрец брадатый.
Другой смолчал и стал предним ходить.
Сильнее бы не мог он возразить!
Хвалили все ответ замысловатый.
Но, господа, забавный случай сей
Другой пример на ум приводит:
Ведь каждый день пред нами солнце всходит,
Однако прав упрямый Галилей!

У політиці ж подібний “здоровий глузд” часто – не тільки безглуздя, а й перспектива цілком реального безголов’я. А нинішні заклики демократів зайнятися не політикою, а економікою, їх орієнтація на соціальні потреби та інтереси, ілюзорні надії на створювані компартократією ринок і “третій клас”, відмова від національно-визвольної боротьби і віра в притягальну силу космополітичного демократизму – яскраві і не перші в нашій історії приклади такого політично безглуздого “здорового глузду”.

Усе це вже було і було: і опора на “здоровий глузд”, і апеляції до “твердого хлопського розуму”. Згадаймо: навіть молодий І.Франко не зміг опертися цьому масовому психозу і мало не став правовірним марксистом – так його спокусило “соціальне”. І тільки потім цей могутній і чесний розум дійшов до знаменитого “Не пора”, до націоналізму. Але що там Франко! Теперішні мудріші!…

Український парадокс у цьому випадку полягає в тому, що ці люди, – хто був, хто став, – рішучі противники, навіть вороги комуністичної ідеології та практики і таки українські патріоти (сумніватися в чиємусь патріотизмі вважаю дикунством, поки людина своїми діями не довела протилежного). Але ні перше, ні друге ще не дають гарантії від помилкових кроків у політиці. Мало бути патріотом і антикомуністом чи навіть некомуністом: “на Вкраїні милій” грунт для утвердження більшовизму кілька десятиліть готували якраз такі люди. Вони щиро вірили в очевидний, здавалося б, примат соціального над національним і відповідно діяли, твердо переконані, що прокладають своєму народові шлях до кращого майбутнього. А в результаті? Розколота нація, ослаблений табір націоналістів, ідеологічна неспроможність у боротьбі з більшовизмом, поневолення і загибель і націоналістів, і некомуністів, і українських комуністів…

Тому нинішні українські політики мусять усвідомити: відкидаючи філісофію націоналізму при переосмисленні і розширенні своїх політичних програм, вони неминуче зблизять їх із таким ненависним для них комунізмом, – не навмисно, а просто тому, що третього не дано. А відповідний результат не забариться: закони історії не роблять винятку ні для кого. І вкрай необхідні соціально-економічні реформи, політичну настанову на які зараз роблять демократи, тільки тоді будуть суттєвими і підуть на користь цілому українському народові, якщо стануть складовою частиною в системі політичних дій національно-визвольної боротьби і державотворчої практики української нації.

Українській націоналізм був, є і залишається ненависним світоглядним, ідеологічним і політичним витвором українського народу для всіх тих, хто “не мислить собі без України” реалізації своїх явних чи замаскованих імперіалістичних задумів, та їх добровільних чи мимовільних прислужників. Націоналізм – “регулятивна ідея” /І.Кант/ української нації, яка допомогла народові вижити в історичних катаклізмах, зберегти свою ідентичність, незважаючи на цілі століття цілеспрямованої і нелюдської у своїй жорстокості денаціоналізації, і прийти в сучасність із глибоко вкоріненою ідеєю національної свободи і державності. Саме тому для ворогів української нації він і християнство – головні й найперші об’єкти нападу, нищення, викорінення, фальсифікації. І українські холуї всіх часів здобували собі отой “шмат гнилої ковбаси” із рук чергового господаря не тільки вихвалянням чужого і вірним прислужництвом: цього завжди було замало. Треба було обов’язково явно, якомога брутальніше паплюжити і нищити котрусь із цих двох духовних опор українського народу, а в радянські часи – обидві. Християнство, навіть такий визнаний носій української національної ідеї, як УГКЦ, поволі повертається в життя, у свідомість і душу народу. А от націоналізм… Невже наші вороги нічому не навчили нас?..

Для багатьох демократичних лідерів, як і для більшості українців нинішнього покоління, націоналізм – це щось таке, чим лякають дітей. У всякому разі – неприйнятне і навіть непристойне для “серйозного”, “тверезого” політика. Уявлення про нього формувалося в отруйних міазмах атмосфери комуністичного виховання, – до речі, з використанням антинаціоналістичних висловлювань зорієнтованих на “соціальне” українських діячів минулого: далекого і не дуже… То ж не дивуймося частим випадкам неприйняття багатьма українцями ідеології українського націоналізму: не вина, а біда нашого народу, що формуванням його світогляду століттями займалися чужі “благодійники” і “просвітителі”.

Якраз саме в цьому – головна причина того, що націоналізм ще не став для більшості українців світоглядною базою і детермінатором їх соціальної поведінки, а не в його нібито “минулості”, “неспроможності”, “атавізмі”, “анахронізмі” тощо. Друга – у тому, що за пропаганду націоналізму часто беруться люди, які або не розуміють його суті, або не вміють цього робити, або використовують його у своїх амбітно-особистих чи вузькопартійних інтересах, які не збігаються з інтересами нації, а отже – із сутністю націоналізму. Третя причина – інформаційний голод: відсутність націоналістичної літератури попередніх епох, нових праць, досліджень з проблем націоналізму, популяризації через засоби масової інформації, художню літературу та мистецтво тощо. Тому часто трапляються дивні випадки: людина рішуче заперечує націоналізм, а з подальшої розмови виявляється, що вона не має про нього уявлення, – як той суддя, що засудив І.Франка за соціалізм, а потім за чашкою кави розпитував прокурора, що ж це, власне, таке…

Не ставлячи собі за мету давати вичерпну характеристику такого багатогранного і складного явища, як український націоналізм, спробуємо вказати на низку суттєвих моментів, важливих для усвідомлення суті цього явища. Постараємось також вказати на його основні конститутивні ознаки, які складають смисловий простір цього поняття і які постійно замовчуються, спотворюються, фальсифікуються його противниками. При цьому нам доведеться вдаватися до проблем генези, історії, організаційних форм та політичної практики українського націоналізму. Кожен із цих аспектів заслуговує на окрему працю. Ми ж змушені жертвувати послідовністю і повнотою викладу, оскільки наші завдання – не науково-теоретичні чи історіографічні: ідеться про місце, роль і перспективи націоналізму в нинішній політичній боротьбі в Україні.

Почнемо з того, що *націоналізм – поняття структуризоване, *зі складною ієрархією рівнів формування, вияву і функціонування, повнота і викінченість якої залежить від стану нації – підневільного чи державного. Так, якщо для підневільної нації характерні зорієнтованість на боротьбу і, отже, культивування всього, що скероване на протиставлення гнобленню, на виживання, захист, виборювання прав і свобод, зрештою – на деструкцію колоніальної системи і своє звільнення, то для державної нації характерний націоналізм конструктивно-творчого характеру в усіх виявах суспільного життя,

Український націоналізм виник, формувався і досі реалізувався майже виключно в умовах підневільності нації, – як теорія і практика національно-визвольної боротьби українського народу. Свої колосальні творчі потенції йому тільки належить виявити, і на нинішнє покоління українських націоналістів лягає історична відповідальність і величезна робота, пов’язана з перспективною зміною статусу і функцій націоналізму,– у сфері філософсько-теоретичній та ідеологічній, структурно-організаційній та суспільно-практичній.

Коріння, походження, генезис національну – в історичному **досвіді народу, а не в соціологічних теоріях.**У цьому – його надзвичайна живучість і регенеративність, тобто здатність до відновлення, відтворення, часто – спонтанна, без цілеспрямованого наукового чи політичного втручання в суспільну свідомість. Саме тому націоналізм по-різному виявляється на різних рівнях: суб’єктивно-психологічному, раціональному, політичному тощо.

Так, на масово-побутовому рівні націоналізм – це вияв патріотизму з яскраво вираженою любов’ю до свого, рідного, успадкованого від предків і культивованого в народі.

На особистісному – це таке відношення індивіда до свого народу, при якому інтереси загалу свідомо ставляться ним вище власних; індивід відчуває себе відповідальним за долю нації, а тому діє не за логікою самозбереження, а часто всупереч їй – за логікою жертовності в ім’я інтересів нації.

Тобто, на суб’єктивно-психологічному рівні націоналізм проявляється як сутність ірраціональна, а тому часто немотивована і незаперечна з позицій логіки і виступає як форма свідомості патріота, яка опирається на одвічне внутрішнє відчуття ірреального зв’язку людини з містично-сакральною субстанцією – духом нації /“духом одвічної стихії”/, верифікується для підтвердження своєї істинності з історичним досвідом нації і надає жертовності індивіда в ім’я свободи та волевиявлення нації значення категоричного імперативу.

На суспільному рівні націоналізм – це самоусвідомлення себе народом як суб’єкта політики: зі своєю визвольною метою та спільним державницьким інтересом, – при якому суспільство стає готовим до сьогочасних особистих і групових жертв в ім’я досягнення бажаного загального блага і згуртовується вже не тільки як народ – на основі своїх етнічних ознак, а як нація – навколо своєї національної ідеї: захисної, визвольної, державотворчої.

На раціональному рівні націоналізм – це філософія буття нації в часі; це методологія виживання, державотворення і взаємодії нації з іншими народами; це теорія боротьби нації за реалізацію національної ідеї в конкретних історичних умовах.

На філософському рівні – це світоглядна система, в якій онтологічно нація розглядається як найвищий природний ступінь організації людської спільноти, а соціологічно – як суб’єкт і рушійна сила історії.

На ідейно-концептуальному рівні націоналізм – це ідеологія національного життя, тобто система політичних, економічних, етичних /моральних і правових/, естетичних, релігійних і філософських поглядів та ідей різних громадських і політичних об’єднань, кожен зі структурних елементів якої підпорядкований завданням реалізації національної ідеї і спрямований на забезпечення виживання, відтворення і розвитку нації в конкретних умовах дійсності;

– це ідеологія національно-визвольної боротьби, національного державотворення чи національно-державного функціонування, яка побудована на приматі національної ідеї в житті народу і яка задоволення індивідуальних та групових інтересів і соціальних потреб громадян ставить у залежність від повноти реалізації ідей національного визволення, державотворення, незалежності.

На державному рівні націоналізм – це політика забезпечення індивідуальних і групових потреб та інтересів членів суспільства через реалізацію загальнонаціональних інтересів; це політика державних гарантій захисту, умов відтворення і розвитку нації,

На громадському рівні націоналізм проявляється як культурницький і політичний рух, спрямований на національне відродження і державне самоутвердження нації.

Класики та ідеологи марксизму-ленінізму або помилялися, або фальшивили, розвиваючи своє вчення про два види націоналізму: націоналізм пригнобленої нації і націоналізм гноблячої нації – шовінізм. Насправді це явища різні за своєю генезою, суттю і функціями.

Націоналізм – це філософія виживання і буття нації, тоді як шовінізм – це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму – національна ідея, в основі шовінізму – великодержавно-імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – із ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення іншої. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, шовінізм перетворює інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській чи великодержавницькій ідеї. Для націоналіста національні ознаки інших, їхні сятині, символи, традиції, тощо – об’єкт поваги й пошанування; для шовініста – це те, що необхідно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Націоналізм облагороджує членів своєї нації, шовінізм веде свій народ до морального звиродніння. Націоналізм породжує подвижників, мучеників і героїв; шовінізм – убивць, грабіжників, яничарів, холуїв. Опора націоналізму – найбільш свідомі, чесні й порядні люди; опора шовінізму – людська підлота. Націоналіст завжди бореться, щоб відстояти своє; шовініст – щоб загарбати чуже. Націоналізм зацікавлений у зростанні добробуту своїх громадян – це зміцнює національну державу; шовініст зацікавлений у протилежному, бо ситих важче нацькувати на інші народи, а без цього послабиться диктат держави, розпадеться імперія. Націоналізм породжує демократію – стосунки рівних; шовінізм веде до диктатури, бо ділить суспільство на гнобителів і гноблених. Відсутність чи брак націоналізму губить націю; відсутність чи хоч послаблення шовінізму розкріпачує народи…

Лозунг “Борис, заставь хохлов накормить Россию!” ніколи не написав би російський націоналіст: він принизливий передусім для самих росіян. Його сотворив російський шовініст. І не вина, а біда російського народу і пов’язаних із Росією народів, що в Росії ніколи не культивувався націоналізм, а століттями плекалися великодержавний шовінізм та імперіалізм. Вони й лягли в основу російського патріотизму, що виразно проявляється не просто на рівні масової свідомості, а й у словах і діях лідерів російської демократії. Рідкісні винятки цього не заперечать і не змінять, але обнадіюють. І коли першорядний інтелігент Росії Д.Ліхачов заявляє, що не треба повертати народам колишнього Союзу награбовані в них імперією і вивезені в Росію національні цінності, реліквії та святині, бо це, мовляв, приведе до розпорошення культури, то це промовляє в ньому не культуролог і не естет, а російський шовініст. Зате передрукована багатьма українськими виданнями стаття В.Новодворської “О национальной подлости великороссов” – це твір, що міг вийти тільки з-під пера російського націоналіста.

Націоналізм не можна видумати: він – “дух одвічної стихії”, який об’єднує людей одного народу в соціальний моноліт ідеєю національної свободи, незалежності, державності. Він передається з покоління в покоління крізь віки не у вигляді теорії, а всіма набутками духовної й матеріальної культури народу, рятує націю в критичні моменти і стимулює її розвиток у час політичного затишшя.

Націоналізм – не доктрина, привнесена ззовні: це ідеологічний відбиток, відтиск, матрицею якого є сутнісне з буття нації. І цей відбиток твориться щоденно, постійно, невпинно. Тому націоналізм як духовний зріз буття нації незнищений: він існуватиме доти, допоки існуватиме нація. І саме в цьому сенсі слід розуміти твердження про те, що він і був завжди. Те, що український націоналізм як філософія буття нації та ідеологія національно-визвольної боротьби був оформлений у ХІХ–ХХ століттях, зовсім не означає, що націоналізму як духовно-ідейного відбитка національного буття не було перед тим.

Ми вже раз скористалися інженерною термінологією, вживши слово “матриця”. Для увиразнення наступної думки запозичимо звідти ж назву другої робочої частини штампа – “пуансон” і нагадаємо технологію штампування. Шматок металу просовують між матрицею і пуансоном, останній під тиском вдавлює метал у матрицю – і рельєфний відбиток готовий. Усяке порівняння кульгає, але цей приклад унаочнює механізм відтворення нації. Бо з перших секунд існування людина потрапляє між дві формотворчі сили, де матрицею є національне буття, а пуансоном – адекватне матриці національне самоусвідомлення, тобто націоналізм. І якщо ми хочемо виховати національно свідому особистість, то мусимо привести “пуансон” – ідеологію націоналізму в точну відповідність із “матрицею”. Інакше – “брак”, деформація деталей або й поломка штампа – політична криза.

Прошу пробачення в шановних читачів за цю “залізну логіку”, але так чіткіше видно помилку тих, що пробують у нинішніх умовах використати для формування масової націоналістичної свідомості ідеологію /“пуансон”/ півстолітньої давності, яка тільки в загальних рисах відповідає нинішнім реаліям украй понівеченої “матриці” – національного життя. А це недопустимо з двох причин: по-перше, даремно, без користі для національної справи, витрачається час та енергія; по-друге, це дискредитує націоналізм як щось застаріле, малоефективне, політично неспроможне. А націоналізм тут ні при чому: просто треба привести ідеологію у відповідність до особливостей та вимог часу і життя.

Сумна особливість теперішнього стану національної справи полягає в тому, що нинішня нагода звільнення і державного самоутвердження застала націю в стані руїни: надзвичайно понівечене національне життя, відсутня відповідна часові ідеологія національно-визвольної боротьби, деформована національна свідомість українців.

Наприклад, за роки комуністичного режиму українське село було піддане масовому знищенню державним терором, трьома голодоморами і жахливими війнами, сімдесятирічній тотальній агресивній денаціоналізації та русифікації, переведене насильно на новий, дикунський спосіб господарювання, названий колгоспним, який повністю заперечував тисячолітній селянський досвід і ставив селянина в умови незрівнянно гірші за панщизняні чи кріпацькі. Внаслідок цього на більшості територій України село перестало бути носієм і хоронителем генетичного коду відтворення нації, гарантом її збереження і продовження в часі. Тепер воно само потребує всебічного національного відродження в усіх сферах життя.

Як молекула ДНК, у якій запрограмовано весь організм, є в кожній його клітині, так і генетичний код нації наявний не тільки в бутті нації, але й у її свідомості. Яскраве свідчення цьому – понад столітнє існування української діаспори в країнах Заходу. Там, хоч і з певними втратами, українці “по пам’яті” в якісно нових умовах і фактично в повній ізоляції від матірної землі створили надійну і повноцінну систему національного відтворення. Набагато гірша ситуація в Україні, оскільки тут національна свідомість українців так цілеспрямовано спотворювалася, що в нинішньому своєму стані уже не спроможна масово формувати українського патріота, а хіба такі мутантні типи, які були вигідні для імперії і не становили для неї жодної небезпеки.

Отже, ми не можемо залишатися бездіяльними і спокійно чекати на те, що зараз, у постімперський час, в умовах денаціоналізованої державності станеться чудо: або саме національне буття витворить повноцінну національну свідомість і забезпечить повне відтворення української нації, або ж нинішня національна свідомість оздоровить національне буття, відновить той складний суспільний механізм, безперешкодна дія якого формуватиме з українців таки українців, а не потворних мутантів чи “чистих” росіян. Ні першого, ні другого не буде. Такого чуда не станеться. Усе це ілюзії, самообман. Нація у страшній небезпеці, яка була і залишається і яку не усунути демократичними гаслами і на основі космополітизованих політичних програм наших демократів.

У зв’язку з цим до рівня життєвої необхідності зростає значимість українського націоналізму як філософської, методо****логічної та ідеологічної основи нинішнього етапу національного відродження, національно-визвольної боротьби та національного державотворення. Однак стати ідейною базою і могутнім фактором політичного життя сучасної України націоналізм не зміг ще й досі з двох причин. Це, по-перше, його теоретична неадаптованість до конкретних умов нашої дійсності. Тому потрібно, не змінюючи його суті, із врахуванням найновіших досягнень науки оновити філософію українського націоналізму, розвинути національно-екзистенціальну методологію, доповнити й конкретизувати відповідно до реалій сьогодення його ідейно-програмну базу. По-друге, в Україні не вщухає антинаціоналістична кампанія. Спадкоємцями нещадної боротьби КПРС з будь-якими проявами націоналізму виступили в наш час більшість лідерів – ідеологів демократичного табору.

Один із основних прийомів цієї боротьби – залякування націоналізмом через ототожнення його із вченням Дмитра Донцова, практикою терору ОУН та “бандерівщиною” – збройною боротьбою ОУН–УПА. При цьому самі “борці” виявляють таке розуміння інтегрального націоналізму, до якого епіграфом можуть бути слова В.Винниченка про Д.Донцова, якого паплюжив, не в силі змиритися з його славою духовного батька української революційної молоді: “Я через цілий ряд обставин ніколи ні одної статті Д.Донцова не читав. Я тільки чув про його вплив серед галицької молоді й жалів її, бідну…” (В.Винниченко, Заповіт борцям за визволення. – Київ, “Криниця”, 1991, с.68). Вам це не нагадує знаменитого: “Я, конечно, Пастернака не читал, но считаю , что зто сволочь!”?

“Рятуючи” український народ від згубного, на їх думку, націоналізму, купаючись у теплих посмішках, якими винагороджують їх за це західні політики та ідеологи, наші демократи не підозрівають про дві речі. По-перше, що інтегральний націоналізм – це один із конкретних виявів українського націоналізму. Він виявився найбільш адекватний часові і набув найбільшого поширення у свідомості борців за волю України, але це ще не весь український націоналізм. По-друге, що основоположником українського націоналізму був не Д.Донцов, а Т.Шевченко. І “євангеліє” націоналізму – не “Націоналізм” Д.Донцова, а “Кобзар” Т.Шевченка. Тому заперечувати націоналізм – це значить виступати в першу чергу проти ідейної спрямованості, самого духу цієї святині української нації, а лише в другу чергу – проти вчення Д.Донцова.

Тут не місце займатися інтерпретацією художньої спадщини генія. Тому – лише кілька зауваг.

Т.Шевченко створив у художній формі цілісну *філософію **національного буття українського народу, *тобто на рівні поетичного узагальнення відтворив ту повністю відповідну, адекватну українській дійсності систему сутностей, цінностей та закономірностей, які за цілі тисячоліття витворені українським народом, якими зумовлене і на яких тримається віками буття української нації, її суспільна свідомість і свідомість українського патріота – борця за інтереси нації.

В основі цієї системи – три абсолютні константи: Бог, Україна, Свобода. І кожне намагання усунути їх із життя або зігнорувати при моделюванні шляху нації до свободи, кожне відхилення від котрогось із них, кожна спроба їх роз’єднання в життєвій практиці (моральній, соціальній, політичній, міжнаціональній, церковній, тощо) неминуче обертається бідою, а то й трагедією – окремої людини чи цілої нації,

У творчості Шевченка закодована і потребує лише логічного перекодування, наукової експлікації довершена ***національно-****екзистенціальна методологія *мислення, тобто мислення в категоріях захисту, розвитку і процвітання нації, особистого і суспільного чину в ім’я її свободи й утвердження.

Ефективність застосування цієї методології у справі служіння своїй нації та повноти самореалізації особистості підтверджена найпереконливіше самим Шевченком: усе життя і ціла його творчість мають безумовний національно-захисний, національно-творчий і національно-жертовний характер. До речі, у значній мірі цю шевченківську методологію експлікував і на ній будував своє вчення Д.Донцов.

Будь-яка українська політична програма, що ігнорує цю національно-екзистенціальну методологію або, тим більше, суперечить їй, – ідейно неспроможна і шкідлива для української нації, для України. Саме тому народ більше вірить Шевченкові, ніж нашим політикам.

Водночас творчість Шевченка визначила також *ідеологію **національно-визвольної боротьби *українського народу того часу. Шевченко чітко визначає мету, пріоритети, рушійні сили та якості проводу. Діапазон можливих форм і методів боротьби за свободу бачиться йому, до речі, гранично широким: від легальних до нелегальних, від культурно-просвітницьких до, за термінологією сучасних демократів, ультрарадикальних – залежно від умов та обставин. Згадаймо, що, наприклад, його “Буквар” і “Я не нездужаю нівроку…” (із закликом “громадою обух сталить”) писалися практично водночас: нація мусить бути готова до різних способів боротьби за свободу і вільна у їх виборі…

Згадати б ще один урок Шевченка наступним поколінням. Він почав з ідейного озброєння народу – із пробудження національної свідомості і гідності: спочатку дав народові національну ідею, а вже потім вкладав йому до рук повстанську сокиру. Бо знав: озброєний сокирою, шаблею чи гвинтівкою але не озброєний ідеєю національної свободи народ дуже легко може стати жертвою політичної демагогії і бути перенаціленим із чужинецьких тронів на сусідову комору…

Геній Шевченка називають наскрізь народним, національним. Крізь зуби, сторожко оглядаючись на кислу міну “старшобратських” ідеологічних церберів, видушувало це із себе і продажне радянське шевченкознавство, кожного разу поквапливо додаючи: “…і водночас інтернаціональний!”. Не збираємося заперечувати ці тези. Навпаки! Але треба бути невігласом чи шахраєм від літературознавства, щоб сприйняти і їхнє фальсифікаторське обґрунтування. Бо шевченківський інтернаціоналізм не має нічого спільного з імперсько-шовіністичним “пролетарським інтернаціоналізмом” КПРС: він наповнений у “Кобзарі” не шовіністичним, а християнським змістом. А поет він наскрізь народний і національний далеко не тому, що “змальовував тяжке життя трудящих”, “творчо наслідував народні пісні” і “широко використовував фолькльорні елементи – образи, прислів’я, приказки тощо”. Справа в іншому.

Шевченко у природний для себе як поета спосіб і в найдоступніший для цілого народу художній формі сформулював, розвинув та обґрунтував національну ідею українського народу: законність і необхідність, можливість і реальність національної державності і незалежності. Він пробудив народ, дав йому вчення боротьби за свободу і вдихнув у нього віру в перемогу. Шевченко не запозичував і не видумував свого вчення. Його геній скристалізував те, що було сутнісним в історії, сучасності і мріях народу. “Державна незалежність здобувається революційним способом думання, яке приготовляється цілими поколіннями”, – писав Т.Масарик. Шевченко й дав нації отой “революційний спосіб думання” – якісно відмінний від рабського і підготовлений цілими поколіннями українського народу. Тому й сприйняв народ “Кобзар” (маю на увазі весь поетичний доробок митця) як щось своє, власне, рідне. І вже відтоді він став для народу джерелом, орієнтиром і критерієм національної свідомості, духовності і поведінки. Українцям можна відібрати все, але допоки вони **пам’ятають Святе Письмо і “Кобзар” – українська нація незнищенна, бо незнищений наш націоналізм, в основі якого – ці дві святі**книги.**Добре було б, якби це усвідомили ті українські етнографічно – географічні патріоти, яких спокусили демократизмом і штовхають /зі Сходу і Заходу/ на боротьбу з націоналізмом. Боротися треба не з українським націоналізмом, а за український націоналізм, – якщо справді дорожимо свободою України, а не панською ласкою.

Шевченко зафіксував найважливіші сутнісні, інваріантні, конститутивні характеристики українського націоналізму: його волелюбність, глибинну і всеосяжну народність, державницьку суть, національну честь і гідність, християнську релігійність, жертовний патріотизм, творчу заданість, віру у свій народ, опору на власні сили, толерантність до інших, солідарність із поневоленими, антиімперську та антишовіністичну спрямованість, які випливають з неімперського і нешовіністичного характеру нації та її історичного досвіду. Шевченків націоналізм, тобто націоналізм українського*народу, *випливає з Любові, а тому він в основі своїй людяний і добрий: до своїх і чужих – до всіх, хто визнає за українцями право на вільне і державне існування. Усіх інших він або переконує у своїй правоті, або ж бореться з ними – незалежно від того, хто саме виступає ворогом: окрема людина чи політична група, держава чи армія, якийсь із нацькованих на нас народів чи й міжнародне об’єднання…

Вчення Шевченка з часу своєї появи виступає як ідеологічний **інваріант *– неодмінне джерело і критерій усіх модифікацій українського націоналізму, пристосованих до конкретних умов та актуальних завдань національно-визвольних змагань українського народу. І кожна з історичних трансформ українського націоналізму ідейним ядром мала, має і мусить мати в майбутньому націоналізм Шевченка. Авсе те в програмах українських* політичних об’єднань, що не стикується з Шевченковим або суперечить йому, – уже не націоналізм.

Розумію, що ломлюся у відчинені двері, доводячи противникам націоналізму, що батьком українського націоналізму був Т.Шевченко: вони прекрасно це знають. Але виступати проти націоналізму Шевченка – це виступати і проти самого Шевченка, що означало б політичне самогубство в очах народу. Тому робиться вигляд, що, мовляв, націоналізм – взагалі породження часів пізніших, аж XX ст., а батько українського націоналізму – Дмитро Донцов. З Донцовим воювати легше, особливо “заочно” – як В.Винниченко, бо Шевченка народ знає, а його духовного спадкоємця Донцова – ні. Але виникає два запитання. Як це так, що націоналізму до XX ст. не було, а майже всі українські письменники та інші діячі другої половини XIX – початку XX ст., за рідким винятком, цілком справедливо були після революції оголошені українськими націоналістами і на цій підставі – уже явно несправедливо – заборонені тими, хто приніс українському народові “свободу, рівність і братерство” та пекельний комуністичний рай? І друге: куди діватимуть очі нинішні “заперечувальники” Донцова, коли народ таки прочитає і зрозуміє його твори, дізнається про їх роль у боротьбі за українську свободу і державність?

Український націоналізм живучий, як ієрихонська троянда. І наша нація, так цілеспрямовано й наполегливо нищена різними зайдами впродовж століть, усе ж періодично здобувалася на масштабні, колосальні постаті в царстві духа, засвідчуючи невичерпні потенції народу. Ці особистості з’являються завжди несподівано, завжди – усупереч обставинам і завжди – із чітко вираженою народорятівною місією. Змінювалися епохи, змінювалися пріоритети і домінанти у проблематиці боротьби за виживання нації, а тому змінювалися ідеї та концепції, дороговкази і гасла, із якими являлися вони народові, “що був запертий в льох”. Але незмінним і невід’ємним у творчості духовних провідників українського народу були і є три фундаментальні поняття: Бог, Україна, Свобода – як три світоглядні презумпції та ціннісні орієнтири української духовності і боротьби, як основа основ українського націоналізму.

Живі люді, породження свого часу, вони далеко не завжди просто і легко приходили до усвідомлення активізуючої сили і життєвої необхідності морального максималізму Христового вчення, їм не завжди відразу відкривалася Україна як сутність їхнього єства, як знак, символ і матриця відтворення і продовження в часі чисельного, доброго, позбавленого імперської захланності і ницої злобності народу – носія цілого комплексу чогось ірраціонального, трансцендентного, але потенційно важливого й суттєвого не тільки для власного існування, але й у вселенський світобудові.

Та раз відкривши для себе справжнього Христа і рідну Україну, вони ставали на найнадійніший для досягнення істинної об’єктивності фундамент національно-екзистенціального світогляду, з позицій якого все життя, творчість, діяння особистості набирають справді народозахисного характеру, стають необхідними народові, бо спрямовані на порятунок, виживання і розвиток своєї нації. Тепер, у наш час, різні рабодухі кон’юнктурники на ниві національного відродження їх часто протиставляють як антиподів (наприклад, Липинського – Донцову). Дарма! Тут нема суперечності в головному, як нема її між стежкою і дорогою, між початком і серединою шляху: у них одна – велика і свята мета.

Різний же – ступінь досягнутої внутрішньої свободи і розкованості волі до життя і боротьби. А тому – різне бачення шляхів і способів досягнення свободи нації. І тому – одні говорили про бажане, інші – про необхідне, а значить – можливе і допустиме. Одні сподівалися зробити ницих духом героями боротьби за Україну, інші – рішуче поривали з рабським духом провансальства і своїм словом насталювали волю лицарів Ідеї і Чину в ім’я самоутвердження нації.

Їм не просто було абстрагуватися від трубних голосів фальшивих лжепророків, щоб почути в собі голос духа України і прийти до усвідомлення примату національної ідеї пригнобленого чужинцями народу над соціальними інтересами, як не відразу вдавалося наповнити привабливе, але оманливе слово “воля” високим змістом Свободи. Бо перше – мрія слуг і рабів (аби завтра було дозволено – кимось! – більше, ніж можна сьогодні), тоді як Свобода – мета поневолених, але не скорених: тих, що не зреклися свого святого права бути повновладними господарями на рідній землі.

Не відразу, не просто, не легко… Життя кожного з духовних провідників українського народу, від Шевченка починаючи, – це напружена драма боротьби на два фронти: і проти чужих – поневолювачів, і проти своїх – тих “тверезих “, “реалістичних”, “об’єктивно-поміркованих”, у яких ксеноманія, звичка стояти на задніх лапках чи інстинкт самозбереження набагато сильніші від їхнього “теж-патріотизму” – з його егоїзмом, кар’єризмом і користолюбством, Патріот не мислить себе без нації, а “теж-патріот” – нації без себе.

У найбільш драматичному в нашій історії XX столітті у плеяді українських мислителів, зроджених – хто словом, хто духом Шевченка, з’явилася ще одна яскрава і немеркнуча зірка – Дмитро Донцов /1883–1973/. Йому судилося бути свідком і учасником, літописцем і аналітиком подій, які гранично увиразнили безплідність і крах багатьох ілюзій минулого, побудованих на піску особистої, кланової чи класової вигоди, благих, але нічим не забезпечених намірів, розрахунку на чуже благородство і допомогу, а не зведених на крицевій скалі опори на власні сили могутнього народу з пробудженим національним духом і об’єднаного пасіонарною ідеєю національного державотворення.

Донцов не був винятком із загального правила формування духовних вождів нації, і пройшов тернистий шлях сумнівів, спроб і помилок. Бо ж і дорога була складна і довга: від тремкого відчуття себе частинкою народу до усвідомлення власної відповідальності за долю нації, від активної партійної праці до орденського мислення і творення – такого необхідного для компенсації відсутності національної еліти, від конкретики діяльності національного революціонера до національного мислителя першорядної величини…

У судженнях про Донцова утвердився стійкий і хибний стереотип: він – основоположник і теоретик українського націоналізму. Це не так: перше твердження хибне, а друге – це очевидне звуження і спрощення. Основоположником українського націоналізму був Т.Шевченко, а Донцов – творець однієї з історичних модифікацій українського націоналізму: інтегрального націоналізму. Що ж до другого твердження, то він був чимось значно більшим, ніж просто теоретиком: протягом кількох десятиліть він був справжнім духовним батьком революційної частини української нації. І ті, що з місця кинуться заперечувати це твердження, мусять спочатку заперечити два інших, самоочевидних. Перше: більшого політичного мислителя в першій половині XXст., який би так позначився на історії народу, Україна, як виявилося, не мала. Друге: чомусь саме Донцов був духовним батьком того героїчного і трагічного покоління, яке своєю кров’ю, пролитою в нерівній, але святій боротьбі за свободу нації в 30-х – 50-х роках, виписало найславніші сторінки нашої недавньої історії. Воно загинуло, але не дало вмерти в душі народу українській національній ідеї, що, зокрема, показав приклад збунтованої Галичини часів “перебудови”.

Немає нічого легшого, як заперечувати Донцову – мислителеві: досить вдати, що не розумієш його, а ще краще – зовсім не читаючи. Особливо просто робити це з позицій страусячої “реальної” політики, яка завжди діє всупереч націоналізмові і завжди закінчується неволею народу. Годяться й інші “платформи”. Їх безліч. Антинаціоналістичний “здоровий глузд”, який потім виявляється безглуздям амбітних політиканів чи шахрайством політичних спекулянтів. Прикритий гучними псевдогеройськими фразами інстинкт самозбереження, який іноді рятує самих крикунів, але губить народ. Той інтернаціоналізм, якого українців завжди вчили іноземні шовіністи та імперіалісти. Той раціоналізм, який пробував замінити собою віру і волю до життя й боротьби, а тепер хоче замінити Любов – християнську і національну. Той демократизм, який заміняє ідею – інтересом, національне – космополітичним, справедливість – статистикою, боротьбу за народовладдя (демократію) – боротьбою за посади президентських намісників та за дипломатичні паспорти. Той гуманізм, який Бога замінив людиною, а Божу волю – людською ницістю і в основі якого – вилущені зі Святого Письма, але позбавлені священного й облагороджуючого релігійного змісту “загальнолюдські” цінності, ніби вони не складова Христового вчення, а витвір якихось загадкових “загальнолюдів”… І все це та багато іншого – проти Донцова, усе це використовується як засіб боротьби з націоналізмом, як закамуфльована й витончена форма ідейного роззброєння національної свідомості поневоленого народу.

І Донцова заперечували – чужі й свої. І всі мали рацію у своїх логічних конструкціях і вправно змонтованих силогізмах. Читаюча публіка, особливо з інтелігентних людей “на посадах”, залюбки приєднувалася до їхніх щедро ілюстрованих аргументів і висновків. Але змінювалися часи, історія топила в крові українські ілюзії, помилки та холуйство “завжди правильних”, поміркованих, розвіювався дурман позиченої мудрості, і Донцову залишалося з гіркотою кинути вцілілим: “Не казав я вам?..”

Донцов-ідеаліст виявився найбільшим прагматиком і реалістом у час, коли український народ був загнаний більшовицькою Москвою і шовіністичною міжвоєнною Польщею у політичний глухий кут, коли пробуджена українська національна свідомість гарячково шукала шляхів державної самореалізації чи хоч елементарного захисту нації. На підкомуністичній Україні носії цієї свідомості або були знищені фізично ще в ході більшовицької інтервенції, або ж полізли в пастку націонал-комунізму і були ліквідовані аж тоді, коли завершили чорну справу повного підпорядкування рідного народу оновленій московській імперії. Польські шовіністи мали замало сил для такої ж тотальної розправи, до того ж мусили про людське око рахуватися з продажним політичним Заходом. Він не менше від них боявся навіть натяку на українську самостійну державність, але з остороги перед своїми народами не міг допустити повної легалізації польського політичного канібальства. Так, англійська місія навіть допомогла інтернованому поляками митрополитові УГКЦ А.Шептицькому домогтися звільнення 400 заарештованих і мучених греко-католицьких священиків – це із 1000ув’язнених!… Що ж, зовнішнє дотримання форм пристойності – закон для фарисеїв, у тому числі від релігії, культури, демократії…

І тому українська національна свідомість того часу, маючи формальну можливість творити політичні партії, об’єднання тощо, але не маючи жодних можливостей політичного самозахисту і парламентської самореалізації, до якої звикла за Австрії, змушена була радикалізуватися до того ступеня, коли невільник озлоблюється і починає бути небезпечним. Витворилися політичні об’єднання, які смертельну в цих умовах справу захисту національної гідності і прав нації, а також політичний провід народу на шляху до свободи взяли на себе. Загриміли постріли, земля в Галичині почала горіти під ногами окупантів. Народ ожив – з’явилася надія… Теоретиком та ідеологом цього процесу в умовах політичної безвиході і був Дмитро Донцов.

То ж не гріхом, а величезною заслугою Донцова перед нацією є те, що він створив учення інтегрального націоналізму – *філософію *виживання нації, поставленої на край могили.

Інтегральний націоналізм з’явився в час, коли водночас відбувалися три страшні для нації процеси.

По-перше, виявилася повна ідейна вичерпаність та цілковита ідеологічна неспроможність українських державницьких концепцій, побудованих на дотеперішньому, ще з XIX ст., способі політичного мислення.

По-друге, набрав страхітливих, катастрофічних масштабів антиукраїнський геноцид, що буквально мільйонами змітав з лиця землі українців, а решту прирікав на повну денаціоналізацію.

По-третє, назріваюче протистояння між імперіалістичними хижаками Сходу і Заходу вело до неминучого воєнного зудару на терені України*,* що грозило повною загладою ослабленій та зневіреній українській нації.

Так, на схід від Збруча більшовицький державний терор не тільки фізично винищив увесь хоч більш-менш національно свідомий елемент, не тільки повністю знищив усі складові української духовності і замінив їх російськими, – він зруйнував тут сам механізм національного відтворення. “Сталінських” українців чекала одна доля: повна русифікація і звиродніння. У Західній Україні польський державний терор проти українців набрав масового характеру і звірячих форм. Паралізування будь-яких спроб українського політичного і культурного життя, полонізація освіти, брутальне нищення українських греко-католицької та православної Церков, масова колонізація “кресів”, підступ, підкуп і примус для стимулювання зміни українцями конфесії (на римо – католицьку) і національності (на польську) – усе це в умовах духовної депресії після краху української державності загрожувало українцям цілковитим національним небуттям.

Надії на рятівне втручання Заходу розвіялися. Захід використовував українські землі разом з українським населенням як розмінну монету, якою розплачувався за свої інтереси з політичними партнерами і противниками. Він був сліпий і глухий, коли йшлося про українську трагедію. Більше того: давав повний карт-бланш нашим катам, найбільш ганебною ілюстрацією чого було визнання СРСР Сполученими Штатами саме в 1933 році – коли преса цілого світу била на сполох з приводу страшного голодомору, влаштованого більшовиками на Україні.

Наближення другої світової війни, якого не помічали тільки кремлівські “ясновидці”, грозило українцям опинитися безборонними між двома вогнями і канути в небуття. Українські політичні сили були в більшості дезорієнтовані і тягли кожен у свій бік: хто до Польщі, хто до Москви чи Берліна, хто мріяв про якийсь “нейтралітет” серед зграї світових хижаків…

І серед цих реалій, які в більшості українських інтелігентів викликали зневіру, апатію чи розпач, Донцов у XX ст. зробив те, що вXIX – Шевченко. Він створив якісно нову філософію виживання нації, яка формувала новий, революційний спосіб національного думання при осмисленні минулого, аналізі й оцінці сучасного та плануванні політичного майбутнього. Вона викликала оптимізм, повертала віру, кликала до дії.

Основна проблема, яку вирішував Донцов, зводилася до питання: як перетворити поневолену націю в націю господарів, володарів своєї ж рідної країни? Відповідь була однозначна: шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби, опертої на власні сили,

Але боротися може тільки людина з душею воїна, а не раба, слуги чи лакея. Тому необхідно покінчити з рабською психологією і поведінкою – у всіх формах, в усіх проявах життя, передусім інтелектуальних. Підпорядкувати справі національно-визвольної боротьби і виховання борців усі ресурси нації, усі форми впливу на свідомість і навіть підсвідомість українця. Здолати століттями насаджуваний рабський інстинкт самозбереження і протиставити йому інстинкт волі до боротьби й перемог – інстинкт свободи. Необхідно інтегрувати мільйони індивідуальних воль і сил в єдину волю і силу нації, “бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ.”

Донцов учив: у цій страшній борні за свободу українці мусять виступити як національний моноліт. А це можливо тільки тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів Ідеї і Чину, а не схильна до поступок і компромісів з усім і всіма політична неміч. Поки є неволя, нація має бути в стані воєнного поготів’я і жити не за законами мирного часу, а за вимогами воєнного стану. “Свобода або смерть!” – цим має керуватися як окремий індивід, так і ціла нація.

Він витворив цілісну ідеологію національно-визвольної боротьби: конкретну, максимально відповідну реаліям життя, міцно оперту на історичний досвід народу, на спадщину борців, митців і мислителів, що плекали ідею національної свободи. Ця ідеологія враховувала і використовувала досвід інших народів, теорію і практику всіх без винятку переможних партій і рухів, навіть ворожих, – до фашистських і більшовицьких включно.

Його філософія стала основою світогляду мільйонів українців. Його ідеологія національно-визвольної боротьби послужила теоретичною базою для політичної практики ОУН, якій вдалося на цій основі виховати і поставити під знамена нещадної боротьби сотні тисяч патріотів, що без вагань жертвували собою в ім’я свободи України. Його вчення і досі не втратило свого значення як основа для витворення національно-екзистенціальної методології нашого часу і як можливий варіант національної дії в умовах не виключеної політичної безвиході.

Кажуть, Донцов хотів витворити якийсь новий тип українця, він, мовляв, як і більшовики, хотів прищепити українцям нові, чужі їм якості й ознаки, а отже, робив насильство над світоглядом, психологією, мораллю і ментальністю народу. Це неправда. На відміну від більшовиків, Донцов жодної з якостей, які він хотів бачити у своєму народі, не видумував і не привносив ззовні. Характерологічний діапазон нації надзвичайно широкий. Конкретні історичні обставини приглушують одні якості та схильності і гіперболізують інші. Донцов акцентував на тих, які перетворюють покірного невільника у відчайдушного воїна, характеризують безкомпромісного борця. Він нагадував українцям у цей критичний час про ті якості, які вони колись мали (особливо часто він посилається при цьому на людей ХУІІ ст.), а потім, за віки неволі, розгубили, утратили. У їх відродженні бачилась йому запорука успіху в боротьбі. Подивіться, апелював він до сучасників, ось такими рисами були наділені ваші предки в часи героїчних звершень, ось такі якості були властиві кращим людям нашого народу, якими ви гордитеся, якими захоплюєтеся, яких, зрештою, пам’ятаєте. Відродімо в собі ці якості, ці риси, ці ознаки. Відродімо, бо згинемо… Ось такі “гріхи” Донцова у сфері етнопсихології.

Максималізмом позначений і його підхід до християнства: сприймати Христа таким, як він був, а не таким, яким його показували невільникам слуги володарів цих невільників; плекати послух Богові, але **не****сатані.**Вдумаймось у ці слова Донцова:

“В добу, подібну до нашої, казали: “Скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече від вас " /Ап. Яків, IV, 7/. Не раз двоєдушні чинять перше, та не мають відваги на друге. Або мають останню, та не приймають того першого. Тому й не можуть відігнати від себе диявола, ані від країни своєї”.

Живемо в час другого приходу творів Донцова в Україну і нових нападок на його вчення. Он зневажливо відмахується від самої згадки про Донцова зарозумілий панок “звідти”, який поняття не має про реалії нашої боротьби, за Україну звик боротися по західноєвропейських “клюбах”, а сюди приїхав як Міклухо-Маклай до папуасів… А он вигукує щось “антидонцовське” уже наш “борець”, останньою повністю прочитаною книжкою якого була “Читанка” для другого класу і який ще не видушив із себе жодної власної фрази, як не тужився, але от випадково прочитав якусь брошуру – і бореться… А ось злегка деформує у зневажливій гримасі приклеєну телепосмішку демократичний златоуст, “розправляючись” із Донцовим не стільки з переконань, як ізпринципу: усе те нічого неварте, що вийшло з-під чийогось, а не його, златоуста, пера…

Дарма стараються! Дмитро Донцов – лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох і відлякує. Одні буквально впиваються густим конденсатом його думок ішукають у його творах готових політичних рецептів для вирішення насущних проблем нашого часу, але при цьому якось не помічають, які великі завдання ставив він у сфері духа – як необхідну передумову всіх подальших кроків у національно-визвольній боротьбі. А без цього… Сліпе наслідування лозунгів і виявів героїчної боротьби 30-х – 50-хроків нічого доброго не дасть: плагіат тут не допоможе – не можна двічі увійти в ту саму річку. З таким же успіхом можна запозичити методику часів Коліївщини. Правда, з косами і рогачами зараз трохи складно…

А є й такі, що криком кричать: нащо зараз видавати Донцова?! Що про нас подумає Захід?!.

Що про них подумає їх власний народ, від якого, як від нерозумної дитини, вони пропонують сховати Донцова, таких ніколи не цікавило і не цікавить: для холуя головне – догодити панові, хай і чужому.

А Захід? Та біда його знає, що він подумає. А що, питається, думав про нас політичний Захід, поки ми не друкували Донцова? Тільки й того, що клопотався, як би нас втримати у горбачовському “оновленому” Союзі… Зрештою, ми будуємо Україну для себе чи для Заходу? Для життя чи напоказ? Та що питати в тих, хто мислить собі Україну як стару діву, якій треба зробити відповідний макіяж, щоб обов’язково видати заміж за багатий Захід…

А друкуватисправді є що. Усвідомлюємо й те, що твори Донцова – як спирт для слабкої голови: і захмеліти може. Але й від сірників трапляються пожежі. І лезом бритви можна не тільки голитися. То що – будемо послідовними і заборонимо те й те? Дико? Спрощено? А подібні пропозиції – не дикі, не спрощені? Не ставте націю на край могили, дайте українцям можливість національної самореалізації, то й не хапатиметься молодь за твори Донцова, як за рятівне коло в каламутних хвилях імперіалізму і шовінізму, лакейства і продажності.

Цікава виходить ситуація. Спершу від творів Донцова нас пильно оберігали опікуни зі Сходу: для нашого ж блага – щоб ми не стали бандерівцями. Допомагали їм у цьому і місцеві доброхоти. Тепер від Донцова застерігають нас добродії із Заходу: щоб ми, боронь Боже, не стали націоналістами, бо це не гарно для чемних хлопчиків… І знову тут як тут – “рідні” доброхоти, тільки в іншому кадровому складі. Щастить Україні на “доброчинців”! У подібних випадках один мій знайомий вигукує: “Хай того чорти вхоплять, хто мені добра хоче!”

Пощезнуть!.. А Донцов залишиться. І ще й тому, що під його пером українська думка сягла таких глибин, висот і обширів, зазвучала в такій інкантації та смисловій тональності, які доступні тільки надзвичайно талановитій і внутрішньо вільній людині і до яких ніколи не підніметься мовлення холуя чи раба за покликанням.

Усвідомлюємо, що дискутивними в наш час можуть бути оцінки, судження, навіть концептуальні побудови Донцова. Це природно, бо вони випливали з наявної на той час суми знань, характеру і співвідношення сил та конкретних умов, у яких вирішувалося надзавдання – перетворення невільників у борців. Час у все вніс свої корективи. Але незмінним залишиться виняткове місце Донцова в українській історії. І безсумнівною є його безкорислива любов до України, подвижницька праця і жертовність, з якою прокладав він шляхи до її свободи крізь хащі угодовсько-ренегатських чи бездумно скопійованих з чужого прожектів. Знаємо, якого типу людей формували його твори і яку роль в історії нації їм судилося відіграти. Заплатили кров’ю? Так. Але ж не честю!..

Те, що його вихованці, рятуючи плюндровану польським шовінізмом, гітлерівським фашизмом і сталінським більшовизмом Україну, змушені були пустити в хід зброю, не може ні принизити, ні, тим більше, заперечити Донцова. Бо своїми творами він виховував не дріб’язкову злобу, а праведний гнів, не бездумних різунів, а свідомих борців за свободу України. Він переконав їх, а тепер апелює до нас: не може бути на рідній землі свободи людини, її людських прав без якісного переродження невільника у національно свідому особистість, без свободи нації, без її державності.

Донцов помер на чужині, цькований з усіх сторін. Але ось знову й знову тягнуться до його мудрих, відвертих і пристрасних творів, сповнених болю, гіркоти і – віри у волелюбний дух народу, нові покоління, інстинктивно відчуваючи в них справжнє, сутнісне, екзистенціальне. А кого надихнули на особисту жертву твори його противників – ідеологів і теоретиків угодовства, націонал-комунізму, фарисейської “вселюдськості”, облудно-шовіністичного космополітизму, паралізуючого рух до свободи фальшивого демократизму?..

Творчість Донцова – не політичний посібник. Тому й не старіє. Це горнило національної духовності України, яке здатне переплавити руду в крицю, але також спроможне спопелити трухляву деревину, розфарбовану під благородний метал. Тому й сахаються від нього деякі “борці”…

Своїми творами Донцов прищеплює і плекає в душах велику, щиру й осмислену любов до України. Гостро актуальною була і є його ідея відродження в українському народі світовідчуття вільної людини і національно-державницького мислення. Вражає його капітальна ерудиція і послідовність у реалізації ним своїх національно-творчих ідей і принципів на різнотемному матеріалі – від інтерпретації філософських концепцій до аналізу пейзажної лірики включно. Його твори вчать неординарності мислення, показують несподівані сторони звичних тем, знайомлять із багатющою проблематикою при висвітленні ним питань національного буття, виживання і творення. У них приваблює гранична щирість і безоглядна відвертість, благородний пафос і лицарська пристрасність, самовідданість і жертовність автора у служінні нації. Донцов ніколи не хворів на графоманію і балакослів’я, кожне його слово несе максимальне змістове та емоційне навантаження, у нього – виняткова стилістична майстерність публіциста, завдяки якій навіть складні філософські абстракції постають у свідомості читача життєво конкретними, до краю драматизованими і пекуче злободенними.

Кажуть: Донцов суперечливий. Таким для багатьох був і Шевченко. Але суперечливі не Шевченко і Донцов: шукайте причину не в них, а в роздвоєнні власної душі…

Ще одним свідченням значимості й постійної актуальності Донцова є те, що радянські ідеологи так і не наважилися полемізувати з ним: його тільки лаяли. Бо ж полемізувати – означало б опосередковано знайомити читачів з його думками, ідеями, оцінками, висновками тощо. А це для Системи було смертельно небезпечним. І тому проти нього було вжито найстрашнішого засобу: замовчування – цілковитого й абсолютного.

Зараз Донцов повертається своїми творами на рідну землю – спорадично, принагідно, окремими працями і збірниками. До повного видання й осмислення його спадщини ще далеко. Але й у такому вигляді його доробок украй необхідний нам.. Бо своїми творами він, як ніхто інший, і далі насталює волю і будить думку, гартує дух і спонукає до чину – він, Дмитро Донцов, упродовж цілого свого життя невтомний борець “за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ”.

Щоб принизити націоналізм, викликати до нього негативне ставлення, його звинувачують у розв’язанні терору Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН), який мав місце у 20-х – 30-х роках. У контексті того, що знає про історію УВО–ОУН сучасне покоління і яку славу має нинішній політичний тероризм у світі, таке звинувачення справді відлякує обивателя від українського націоналізму. На щастя, зараз усе більше з’являється об’єктивних публікацій на цю тему, і той, хто хоче, може переконатися, наскільки обґрунтовані ці закиди. Ми ж додамо наступне.

УВО–ОУН справді вдавалися і до політичного терору, спрямованого проти конкретних діячів міжвоєнної Польщі, винних у важких злочинах проти українського народу.

Польща, одержавши благословення від країн Антанти на окупацію Західної України, почала її з такого масового і брутального державного терору, який поступався тільки більшовицькому. Старе гасло “знищення Русі” стало стержнем і метою державної політики на “кресах” – окупованих українських землях. Усі мирні, демократичні, парламентські, правові, міжнародні способи захисту людських прав українців і тих євреїв, що свого часу підтримали ЗУНР–УНР, були надійно блоковані урядом. Повна безкарність і навіть державне стимулювання польських шовіністів на місцях породжували дику, нічим не обмежену сваволю. Крики протестів глохли за товстими мурами катівень і в’язниць і топилися в крові пацифікацій (“умиротворень”) – з використанням великих сил поліції та війська.

У цих умовах, коли були вичерпані всі мирні можливості самозахисту, УВО–ОУН вдалися до фізичного знищення окремих польських чиновників і політичних діячів, що відзначилися особливо лютою шовіністичною діяльністю, – аж до відповідального за криваву пацифікацію міністра внутрішніх справ Пєрацького включно. Допомогло. Шовіністи переконалися, що мають справу не з безмовними й покірними рабами: народ, загнаний у політичну безвихідь, виявляється, чинить опір. І при цьому не збирається консультуватися зі своїми катами та їхніми адвокатами, які форми і методи для цього застосовувати…

Вимушений терор УВО–ОУН не розв’язував і не міг розв’язати проблеми свободи нації. Але він мав виразний національно-захисний характер, йому не було альтернативи, а тому він був доцільний, виправданий і позитивно вплинув на політичне життя в Галичині. Відтепер кожен польський шовініст уже не почувався безкарним і безпечним. Народ побачив у націоналістах своїх реальних захисників, для яких справа оборони і свободи нації – не патріотичні ігри і не святочні декламації. А молодь масово потяглася до національно-визвольної діяльності…

Цей терор був відповіддю на державний терор і помстою за нього. Тому злочинно ототожнювати його із нинішнім тероризмом у світі, який є засобом досягнення тої чи іншої політичної мети. Крім того, акції українських націоналістів завжди носили строго вибірковий характер, спрямовувалися виключно проти конкретної особи і ніколи не загрожували іншим, безвинним людям. Про такі дикунства, як вибухи на багатолюдних вокзалах, у поїздах, магазинах, літаках, на вулицях тощо, коли гинуть десятки невинних людей, – не могло бути й мови, жодного такого факту не було. Як не було вживано й такої варварської форми сучасного політичного тероризму, як захоплення і навіть знищення заложників.

За терор УВО–ОУН український націоналізм не потребує виправдання, бо не підлягає осуду. Не український націоналізм, а польський шовінізм породив його. А кожен окупант повинен усвідомлювати, що приречений ним на загибель народ сам обирає спосіб самозахисту. Хто сіє вітер – пожне бурю…

Тому торкнулися ми цієї теми зовсім не з метою апології терору чи виправдання українського націоналізму – є інша причина.

Ще 1990 року в агітпоїздках по східноукраїнських областях довелося зустрітися з промовистим і тривожним фактом. Після низки публічних виступів, під час розмови у вузькому колі з “неформалами” не раз можна було почути наступне. Демократія – це, мовляв, добре, і ми підтримуємо боротьбу за неї. Але в наших умовах її утвердження – справа безнадійна: так ми не переможемо тут і за десять років. Тому залишайтеся тут хоч на тиждень-другий або пришліть нам когось із галичан, щоб навчити нас, як творити підпільні структури, як використати досвід терору ОУН 30-х років. Ну, й допоможіть дістати “те, що для цього треба”… У цих проханнях – і переконаність, що ОУН – це неодмінно терор, і віра в те, що кожен галичанин – бандерівець і бойовик, і повне розчарування в демократії, і крайня радикалізація національно пробудженої молоді, загнаної компартократією в політичний глухий кут… Розуміється, що за якихось півтора року ці настрої не змінилися, бо незмінними залишилися там умови політичної безвиході. А це – тривожний симптом готовності вирішувати політичні проблеми сумлінно змащеним пістолетом…

Не будемо окремо спинятися на історії героїчного понад десятилітнього збройного опору ОУН–УПА відразу двом імперіям – гітлерівській і сталінській, – праця наша не історіографічна. Зрештою, про це вже багато опубліковано, і хоч тема далеко не вичерпана, але зараз лише ті, кому брехня потрібна для полагодження своїх брудних політичних справ, або вперто продовжують твердити про те, що УПА воювала на боці фашистів, а потім боролася з власним народом, або ж багатозначно й “об’єктивно” натякають на “неоднозначність” цього процесу. Сотні і сотні урочистих перепоховань, нових хрестів на відновлених і пам’ятних могилах, якими народ вшановує нині жертовний подвиг борців за свою свободу, – найвагоміше заперечення всіх фальсифікацій.

Проблематика нинішнього політичного життя в Україні, протікання політичної кризи, спад національно-визвольної боротьби у значній мірі зумовлені ситуацією в націоналістичному таборі. На нашу думку, вона має всі ознаки якщо не кризової, то, принаймні, застійної.

Почати б з того, що відбуваються парадоксальні речі. Ось лише два приклади – взаємопов’язані і взаємозумовлені. Із відстороненням від політичної влади КПРС компартійна періодика та офіційні видавництва перестали продукувати брудні пасквілі на ОУН, особливо в західних областях. Однак паплюження ОУН тут зовсім не припинилося, навіть навпаки. Змінилися тільки автори й суттєво оновилася аргументація. Який же ворог націоналізму цим займається? Що протиставити черговому спалаху антиоунівської кампанії?.. А ворога, виявляється, ніби й нема: це ОУН сама, так би мовити, перейшла на “самообслуговування”! З’являється ціла низка зарубіжних видань, у яких один відлам ОУН паплюжить інші і навпаки. З’являються дивні “історії”, в яких цілком справедливо віддається належне діяльності свого відламу, але замовчується, а то й заперечується зроблене іншими. У результаті облитими брудом виявляються всі – ціла ОУН. “Что и требовалось доказать!” – із превеликим задоволенням констатують ті, хто виконував цю роботу донедавна.

А ось друга ситуація. Береш у руки націоналістичну газету, видану вже тут, в Україні, котроюсь із місцевих націоналістичних організацій. (До речі, жодна з них не має стійкої і розгалуженої кольпортерської сітки, тобто структури, яка була б периферійним продовженням організації, забезпечувала б регулярність адресного надходження газети, системність ідеологічного впливу і зворотний зв’язок між організацією, місцевими осередками чи симпатиками і масовим читачем. Іде видання “всліпу” – більше з комерційною, ніж організаційно-пропагандистською метою.) Читаєш. Десь коло 80 рядків – про нашу боротьбу, усе решта – паплюження “чужого” відламу… Усе правильно: хто платить, той і замовляє музику. От хлопці і включилися – у боротьбу за кількість листків у лавровім вінку і за висоту пам’ятника для “своїх”. Та й які в них підстави не вірити “спадкоємцям”? То потім, і то не до всіх, прийде усвідомлення, що патріотом і націоналістом роблять людину не партійні програми, а жертовна Любов до народу, до України…

Беру в цьому випадку слово “спадкоємці” в лапки, бо твердо переконаний: така діяльність шкідлива для національної справи. І ті, що повертаються на рідну землю, щоб зробити її ареною старих і нових чвар, а не з метою примножити наші сили в національно-визвольній боротьбі, виступають насправді не спадкоємцями героїчної ОУН, а тим більше – ідеології націоналізму, а спадкоємцями старих партійних амбіцій, розбрату і гризні.

Наскільки ж ближчими до націоналізму та ідеології ОУН виявилися сотні тисяч їх земляків у краю! Наражаючись, особливо на початку нинішнього руху, на нерозуміння, на скриту і явну ненависть, на опір і переслідування, вони відкопували й відкопують досі брутально звалені ворогом в ями тлінні останки борців і мучеників за Україну, насипають високі могили, зводять прибраний смерековим віттям чи зеленим барвінком високий хрест і вголос моляться за їхні душі, за єдність народу, за свободу України. І в голову нікому не приходить запитати, де тут кістки бандерівця, а де – мельниківця. Тут, у цій чистій атмосфері патріотичної єдності, національного братерства, щирої печалі й законної гордості спроба такого поділу цілком правомірно була б сприйнята як злобна провокація…

Ще одне свідчення цього – практично одночасне спорудження пам’ятних знаків на честь Степана Бендери, Андрія Мельника, дивізійників. Наших противників цей факт вжахнув, як вжахнули їх свого часу масове паломництво у зв’язку з Грушівським чудом, продемонстрована сімсоттисячною маніфестацією у Львові відданість галичан своїй Українській Греко-Католицькій Церкві, маєво синьо-жовтих прапорів і золотий блиск тризубів на перших мітингах, неповторний ланцюг єдності від Карпат до Києва… “Та не довго сонце гріло…” Віруючих вдалося розколоти на прихильників різних конфесій, національно-визвольний рух трансформувати в демократичний, національно-патріотичні сили поділити на ворогуючі клани демократичних лідерів, а пропагування ідей націоналізму підмінити затятими суперечками про заслуги і переваги партійних програм того чи іншого відламу ОУН. З гіркотою доводиться констатувати: не так тії вороги, як добрії люди…

Звичайно, розколи і роздори в ОУН – справа членів ОУН. Та біда в тому, що все це аж надто боляче зачіпає і ще більш відчутно може зачепити всіх нас, в Україні і поза Україною сущих. Бо б’ють по ОУН, а мітять в націоналізм, щоб знетямити й обезголовити націю і знов уярмити Україну, – ось така парадигма задуму. То чи варто “правдомовцям” з того чи іншого відламу так запопадливо сприяти його реалізації? І як нам – тим, що успадкували від батьків ставлення до ОУН–УПА як до національної гордості і святині, ставитися до цих людей, до їх ницих і злобних напів-“правд”?

З дива не можеш зійти, коли перечитуєш націоналістичну літературу, що тепер приходить в Україну. І справа не тільки в дріб’язковій злобності полемічних матеріалів, хоч і це суттєво: люди якось не помітили, що з патетичного тону праведного гніву поступово перейшли на крикливі модуляції примітивної сварки, – явна, до речі, ознака дефіциту ідейної переконаності і компенсування її агресивною емоційністю. Дивує передусім те, що за стільки десятиліть і в нормальних умовах розумні, часто дуже високо освічені люди не змогли й досі ні осмислити належним чином власної історії, ні збагнути власної ідеології, ні розплутати гордієві вузли організаційних протиріч. Дивує, що їх і досі засліплюють історичні очевидності – явища, в яких насправді, як казав І.Кант, “нема розрізнення дійсності”, а тому марно в них шукати історичну правду з позицій фактографії. її можна знайти тільки з позицій національно-екзистенціальних. Але вони далі шукають, а що нічого нового не знаходять, то роками вперто перебирають камені чужих гріхів і власних кривд. І замість покласти їх у підмурівок спільної праці й боротьби в ім’я свободи України, викладають із них щораз нові фігури звинувачення “тих” чи апології “своїх”. Дивує, що вони й досі не змогли переступити через особисті й вузькопартійні амбіції, щоб повернутися в Україну фактором об’єднавчо-конструктивним, а не руйнівно-роз’єднуючим. Майстрів від ділення нам тут і так ніколи не бракувало, як і тих правд, що розчленовують націю…

Вражає й убогий інтелектуально-історіософічний рівень осмислення минулого ОУН, який засвідчено навіть у кращих із цих праць. Бо як інакше оцінити таку, наприклад, фразу про причини розколу: “Щось мусило бути вже в самій природі ОУН, що не витримало проби часу”? Це все одно, що глибокодумно заявити над труною дев’яностолітнього старця: було, мовляв, уже від самого народження щось у цьому тілі, що спричинило цей сумний кінець… Слід, очевидно, так розуміти автора цієї фрази, що коли б він сам творив ОУН, то, річ ясна, про оте “щось” не могло б бути й мови…

Процитовані слова належать д-ру Р.Борковському і взяті нами з його “Вступу” до книжки Р.Кричевського “ОУН в Україні, ОУНЗ і 3Ч ОУН”, Нью-Йорк – Торонто, 1962. Не знаю мотивів, які спонукали керівництво Львівського “Меморіалу” в 1991 році перевидати її 20-тисячним тиражем. Якщо цим виданням хотіли спричинитися до зростання національної свідомості в краю, то помилилися. Але якщо був намір показати себе достойними спадкоємцями “Політвидаву”, то це вдалося. “То, что отцы не допели, – мы допоем”? Одні в той час руйнували пам’ятник С.Бандері, а інші – світлу пам’ять про нього. Гарно йде! За ще австрійським гаслом: “Об’єднаними силами!” А може, усе простіше? Писав же поет:

Олексо – братку, вже твої пістолі
В чужих коморах поржавіли досі.
Тепер у нас за мірку бараболі
Співати буде навіть безголосий…
Є.Титикайло

Особливо, коли ця “бараболя” – всесильні долари. От і процвітає безпринципний “холуйвидав”…

Якось так воно виходить, що з часу своєї появи на політичній арені України завжди головним об’єктом критики і нападок, паплюження і цькування був і залишається Степан Бандера та витворене ним і його соратниками та послідовниками середовище. Так було за польської, фашистської та більшовицької окупацій. Своїм “ворогом № 1” серед українців кожен із цих режимів мав саме Бандеру, його побратимів та обрану ними політичну лінію. За це польські шовіністи тримали його в тюрмі, фашисти – у концтаборі, а позбавлені такої можливості і насолоди більшовики – цілком у своєму дусі, тобто по-бандитськи, його просто вбили, наївно сподіваючись, що “нет человека – нет проблемы”.

Ну, з ворогами все зрозуміло: вони усували загрозу своєму пануванню в Україні, а тому завжди мітили передусім туди, звідки йшла найбільша небезпека. Але як зрозуміти своїх?

Ось і в згаданій книжці…

Не маємо можливості тут детально рецензувати її, але зупинитися на деяких моментах необхідно.

У “Вступі” д-р Р.Борковський взагалі не згадує про С.Бандеру – ні злим, ні добрим словом. Таке враження, ніби книжки Р.Кричевського він взагалі не читав і що спочатку була написана передмова – “Вступ”, а лише потім – твір Р.Кричевського. А тому шановний доктор і не мав підстави висловлювати свого особистого ставлення до Провідника і до того факту, що за Польщі галицька молодь складала і співала про Бандеру пісні, під час війни масово йшла за цим символом в УПА, а потім понад десятиріччя вела “кривавий тан” і гинула, але не здавалася в нещадній боротьбі з окупантами, залишившись у пам’яті і народу, і ворогів саме як бандерівці.

Якщо ж підсумувати зміст “Вступу”, то висновок може бути тільки такий: якісь недоумки створили ОУН з такими “ідеологічними й організаційно-концепційними дефектами” (с.5)/, що їх уже інші, розумні люди донині змушені виправляти. Головними з цих “дефектів” є “авторитарний і монопартійний характер вождівського типу організації”, який “відограв вирішальну роль у всіх розколах, що потім заіснували в організації” (с.6). Уся біда, таким чином, у тому, що ОУН не була організацією демократичною. Що й намагалися і намагаються зараз виправити противники С.Бандери, який послідовно відстоював ці “дефекти” ОУН.

“Треба ствердити, – усе ж визнає автор, – що ОУН свою місію виконувала, по змозі своїх сил і спроможностей, задовільно” (с.5). Визнання, як бачимо, таке собі, крізь зуби, немов на звітно-виборних зборах хронічно нерентабельного колгоспу, але дякувати й за це. Жаль тільки, що він не вияснює, як же це їй вдалося: адже, якщо повірити автору, то така “дефективна"організація приречена була на повний організаційний параліч, на політичну неміч, а вона, між тим, зуміла підняти сотні тисяч людей до затяжної збройної боротьби за свободу нації. Випадок? Чудо? Чи закономірність, зумовлена саме цими “дефектами”?

Д-р Борковський називає три “причини того факту, що ОУН прийняла форму авторитарної організації” (с.7).

Перша: “розчарування з демократичних методів організації наших визвольних сил. Багато учасників визвольних змагань (1918–1920 рр. – В.І.) повірило в те, що між основними причинами програної наших визвольних змагань був також помилковий метод нашої самоорганізації. Поширюючи ці погляди, вони витворили опінію, що головними нашими недоліками в часі визвольної боротьби були: соціалізм і демократизм нашого проводу”.

Сам доктор, слід думати, ні в що таке не повірив, а цим “вони” явно відмежувався від усякої критики соціалізму та демократизму…

Друга: “виникнення та зріст комуністичної тоталітарної системи, що перемогла, опираючись на авторитарну большевицьку партію” (с.7). Третя: авторитарні партії перемогли на той час в Росії, Італії, Німеччині, Японії, Угорщині, Румунії… У зв’язку з цим “націоналістичні рухи в Європі, що перейняли цей метод, стали для нас готовим дороговказом та заохотою” (с.8). Зауважимо, що в 1962 році вже було ясно, наскільки ці партії були “націоналістичні”, але нехай…

А решта все так, і сперечатися тут нема про що: усі три причини справді мали вплив на визначення характеру ОУН. Але все це далеко не вичерпує теми. Крім того, автор впадає в ту ж помилку, що й усі інші критики Бандери в цьому пункті: вони помічають авторитаризм, але не хочуть визнати, що не всупереч, а саме завдяки йому ОУН зуміла очолити визвольний рух і вписати в історію України найславніші сторінки. Тому дещо додамо.

ОУН не стала – вона завжди була організацією авторитарною, бо такою задумувалася. Тільки такою вона й могла виконати свою історичну місію і тільки як така зберігає своє значення зараз, бо інакше втратить свою суть. Відламів, партій тощо можна натворити скільки завгодно, але ОУН – неповторна.

ОУН справді згуртувала різні націоналістичні об’єднання, але не на партійній основі: не в партію, а в Організацію, яка не була і не збиралася ставати партією, бо була чимось зовсім, якісно іншим. У партію її члени об’єднуються на основі спільності інтересів (групових, кланових, класових, національних, загальнонародних, транснаціональних тощо). Партії не витворюють ідеї, ідеології, вчення. Вони приймають їх готовими і творяться саме для їхньоъ реалізації. На цій ідейній основі партії, відповідно до своїх сил, потенцій, а також, враховуючи умови боротьби, складають свої програми, визначають свою стратегію і тактику, форми і методи діяльності. У суспільстві рівних можливостей, до того ж в умовах парламентаризму, великого значення набирає демократичність внутрішньої організації партії. Для її членів – це сприятливі умови самовираження і самоутвердження. Для самої партії внутрішня демократія – запорука від догматизму, широка можливість спільних пошуків оптимальних шляхів і форм досягнення її мети на кожному етапі.

Однак творці ОУН піти цим шляхом не могли. І не тільки в силу названих д-ром Борковським причин. І не тільки тому, що задумали не ще одну патріотичну говорильню, а організацію ідеї і чину. І навіть не тому, що з моменту свого народження ОУН була не тільки на нелегальному становищі, а в стані воєнному і вела безперервні активні бойові дії – індивідуально-терористичні, партизанські, повстанські, диверсійні: інших можливостей не було ніяких, а націю треба було захищати вже, негайно, бо її зводили зі світу обабіч Збруча. І тому дивно і боляче натрапити в праці націоналіста на твердження, що “спадщина, яку ОУН перейняла після УВО, тобто спадщина військово-терористичної організації, відбилася негативно на її можливостях пристосування і дії в нових, змінених умовах” (с.6).

Але ж, по-перше, ОУН творилася не для пристосуванців і не для того, щоб пристосовувати свої ідеї до існуючих окупаційних реалій, а для того, щоб ці реалії змінити і “пристосувати” світ до своїх ідей. По-друге, УВО була такою не від вродженої кровожадності, а через політичну безвихідь, у яку загнали українців польські шовіністи та більшовики. По-третє, те, що УВО влилась в ОУН, забезпечило новій організації спадкоємність поколінь, поєднання воєнного і політичного досвіду з національним ентузіазмом, завзяттям та жертовністю молоді. По-четверте, саме ця спадкоємність національно-захисної діяльності УВО підняла авторитет ОУН у народі, зробила Організацію необхідною цьому народові, і він пішов не за УНДО, не за демократами, соціал-демократами, радикалами чи комуністами, а таки за ОУН. Хто з тодішніх лідерів ОУН уособлював цю необхідну і популярну в народі лінію, кому за це грозила смертна кара, замінена довготривалим ув’язненням, кого відтоді народ визнав не просто партійним функціонером, що прагне особистої влади, а національним мучеником, героєм і вождем, – це, сподіваюсь, читачам аж надто відомо. Бодай тому, що це ім’я нам ніколи не давали і не дають забути передусім наші вороги…

ОУН задумувалася не як партія, а як національний орден, покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства. У нас не було ні своєї аристократії, шляхти, ні класу промисловців, фінансистів, бізнесменів, ні масової національної інтелігенції – народ “попув і хлопув”, як собі кпили з українців поляки. Тобто, не було в Україні жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї. А це робило націю сліпою іграшкою історичних завірюх, завжди не готовою до того, щоб скористатися нагодою звільнення: кожного разу українці фатально запізнювалися з боротьбою, бо надто довго доводилося переконувати їх у необхідності і можливості власної держави…

Єдиною стабілізуючою національною структурою, яку мали українці, була УГКЦ. Але, по-перше, під ударами російського самодержавства та української “грязі Москви” і “варшавського сміття” всеукраїнська Києво-Галицька митрополія була знищена і вціліла лише в Західній Україні, точніше – у Галичині. А вже тут поляки зробили все, щоб не допустити поширення “націоналістичної” УГКЦ на інші землі, щедро подаровані Польщі безпринципними західними фарисеями від демократії, По-друге, УГКЦ століттями і в неймовірно складних умовах об’єднувала українців і витворювала все нові й нові форми їхнього конфесійного і національного самозахисту, але, як і всяка інша Церква, вона не могла піднімати народ на активну боротьбу за свободу і власну державність: Церква не вчить змінювати політичний світ, а вчить, як вижити в ньому, залишаючись людиною, християнином, часткою свого народу, – завжди, за будь-яких обставин.

ОУН і повинна була стати своєрідним орденом – становим хребтом нації. У партію, як відзначалося, людей об’єднує спільність інтересів. Партійна ідейність полягає в тому, що партія згуртовує тих, у чиїх інтересах є цю ідею реалізувати, втілити в життя: хай поступово, поетапно, із балансуванням на межі бажаного і можливого. В орден приводить і об’єднує людей сама ідея і готовність присвятити своє життя справі її культивування, поширення та****реалізації. Наприклад, той чи інший монаший орден не ставить собі за мету змінити Христове вчення: його ціль – донести Христову науку в її чистоті й повноті до якомога більшої кількості людей. В ордені плекають ідею постійно, завжди, за будь**-**яких обставин, а не пристосовують до обставин, умов, можливостей. Тут бережуть її цілісність і повноту, тут людина служить ідеї, а не ідея людині. Бо ця ідея – для всіх, вона – ключ до сили, слави і безсмертя нації.Узгодженням ідеї з інтересами людей, втіленням частковостей, що наближають людей до ідеї, адаптуванням ідеї через відповідну ідеологію до рівня свідомості, до умов і можливостей займається не орден, а утворені на його основі партії, громадські організації чи влада, якщо її пощастить здобути. Звідси – і своєрідна організація ордену, відмінна від партійної чи державної, його авторитарний і надпартійний характер і навіть “кастовість”. Та донцовська кастовість, яка так лякала і досі відлякує наших демократів, вихованих на засадах казарменної “рівності”. Того, що наше суспільство так поділене на касти, що в Індії й не снилося нікому (найновіша, за словами самих демократів, – каста “демократичної аристократії”), вони не помічають. А того, що “касти” Донцова – об’єднання людей з різним ступенем і повнотою засвоєння ідеї свободи нації, – не розуміють. От і паплюжать і кастовість, і Донцова, і авторитарність – в ім’я рівності, ревно пантруючи за тим, щоб зберегти за собою самими статус “найрівніших”. І це було…

ОУН задумувалася як орден, до кінця 30-х років фактично була ним – у своїй цілості. Цю її сутність до сьогоднішнього дня намагаються зберігати ті, що метою свого життя зробили служіння ідеї ОУН і намагаються змінити не ОУН, а життя українців в Україні на засадах, культивованих Організацією з часу її заснування. До речі, саме звідси – живучість у практиці основної (не-“відламної”) частини ОУН фундаментальна і чисто орденська засада, така немила д-ру Борковському. Вона сформульована ще на Віденському Конгресі українських націоналістів: “Першим зав’язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конгресом українських націоналістів ОУН, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійності і монократизму” (с.8). Зауважимо для заспокоєння переляканих, що надпартійність – це далеко не те саме, що “однопартійність” (монопартійність), а “монократизм” означає підпорядкування влади одній ідеї, одному центрові керівництва національно-визвольною боротьбою, а не партійний вождизм. Нагадаю: ОУН завжди була в стані війни з ворогами українського народу, а не просто в політичній опозиції до них. Звідси й монократизм.

Історія не дала можливості ОУН розвинути в нормальних умовах свою чисто орденську суть. Вона не встигла витворити свої дочірні партії та інші структури, кожна з яких діяла б за власною програмою і відповідно до конкретних завдань та умов боротьби, реалізуючи ідеологію, культивовану Організацією (така можливість з’явилася перед ОУН щойно тепер). Навпаки, історія зробила ОУН поліфункціональною, а тому вона змушена була і розробляти, і культивувати, і реалізувати ідеологію української національно-визвольної боротьби, виконувати одночасно й орденські, і партійні функції, а з початком війни – навіть державотворчі.

То ж якщо ми щиро хочемо збагнути причини розколів в ОУН, то не шукаймо тут лише злої волі, обмеженості та інших недоліків окремих людей. Не вони, а історія зумовила ці розколи. Люди були тільки уособленням історичних закономірностей, тих об’єктивних причин, які не завжди були відчутні і зримі для учасників цих драматичних колізій, але виразно проглядаються тепер, з висоти десятиліть. І те “щось”, якого в цьому випадку шукають автор передмови і автор книжки, – не “в самій природі ОУН”, а в тому, що історія змусила її бути для українців справді “всім для всіх”: захистом і опорою, ідеєю і чином, надією і провідником… Не усвідомлюючи цього, наші автори приймають і видають за причину те, що насправді було наслідком.

Поліфункціональність, багатоаспектність діяльності зумовили формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденський, партійний і державницький.

Орденський тип мислення домінував, був визначальним в Організації у 20-х – 30-х роках. Ті, чия політична діяльність почалася в юності і чий світогляд формувався виключно в цій, орденській атмосфері, стали справжніми лицарями цього орденського духу, жили ним і для нього й не уявляли собі ОУН чимось іншим. Лідером цієї частини став Степан Бандера.

Одночасно в ОУН була інша група людей, політичний світогляд яких формувався в умовах австрійської конституційної монархії, стрілецтва і в полум’ї визвольних змагань 1918 – 1920 років. Була також певна частина молоді, яка прийшла в ОУН, пройнялася її духом дещо пізніше, після громоподібних акцій Організації і для якої вже було нормальним багатопартійне галицьке життя. Ці молоді люди сприйняли ОУН як найвищий витвір і вияв українського політичного мислення і дії. Однак, віддаючи належне орденській суті ОУН, вони почувалися затісно в її структурі, відчували потребу змінити, пом’якшити дещо в ригористичних засадах Організації, щоб таким чином поширити її вплив на якомога більшу частину населення, втягнути його в національно-визвольну боротьбу і готувати до державотворчої діяльності. Лідером цієї частини був Андрій Мельник.

І вже перший розкол ОУН був передусім наслідком зіткнення цих двох підходів, двох типів мислення – орденського і партійного. Чи можна вважати А. Мельника мало не відступником, якщо не більше, тільки тому, що він відчував потребу чисто партійної діяльності Організації, якої справді вимагало життя і яка була необхідна? Чи можна вважати С.Бандеру відступником, якщо не більше, тільки тому, що він вважав недопустимим змінювати на догоду моментові орденську ідейно-філософську та організаційну сутності ОУН, які так блискуче витримали випробування часом, довели свою національно-захисну та національно-творчу спроможність, а отже – необхідність для подальшого існування, боротьби і розвитку нації?

Звичайно, це було б дуже виграшно в той час: перетворити Організацію в партію, яка б усією своєю могутньою силою взялася за вирішення актуальних проблем. Для цього треба було лиш дещо скоригувати, зредукувати її орденський максималізм, ідейні настанови, гасла, демократизувати внутрішній устрій тощо. Тим більше, що часу на створення такої партії поза Організацією не було (о, цей фатальний фактор часу в українській політиці!), ідея така ще не визріла, а жоден з учасників цієї драми не мислив себе без ОУН, поза нею. Але прийняти таку – партійну програму означало, що не стало б ОУН – ордену. Не стало б організації, яка мала основним завданням плекати саме неперехідні, інваріантні, сутнісні для буття нації ідеї та принципи. А значить – знову “політична коломийка”, хаос політичного життя, розпорошення сил і пошуки покровителів, втрата довір’я нації… Легко перетворити орден у партію, але неможливо зробити навпаки. Як у церковному житті: можна розіслати монахів по парафіях для душпастирської діяльності, але неможливо створити монастир, зігнавши туди побільше священиків. Тому стримаймо гостре перо, зціпімо уста, задумаймось, перш ніж з’явиться від нас слово осуду на адресу того чи іншого лідера – А.Мельника чи С.Бендери: обидва боролися не за посади, а за життєво важливі для нації справи. Усе інше: гризня, розбрат, навіть кровопролиття – це насправді не історія, а живі люди в жорстоких лабетах історії. То ж не судіте, да не осужденнії будете…

Наслідки першого розколу тому й були і залишаються такими болісними, що не було своєчасно визначено і визнано саме такий його характер. Але це ми тепер знаємо, що й орден Бандери, і партія Мельника виправдали своє існування в найдраматичніший час української історії. За ними нема історичної вини: ці люди в принципі не могли діяти на шкоду українському народові. Тому не намагаймося настояним на жовчі чорнилом заляпати кров героїв, велич Провідників і славу їхніх соратників. Тоді, у час світової війни, усе це сприймалося набагато драматичніше, а тому кожна з обидвох частин взаємно вважала за ОУН – тільки себе, а іншу – за “відлам” від Органзації. З усіма витікаючими звідси наслідками… Та ще небезпечнішим виявилося намагання надати партійній ідеології значимості інваріантної, орденської, що різко знижувало поріг, рівень національної свідомості, зближувало тим самим з ворожою ідеологією, зневиразнювало ідейні орієнтири в боротьбі. Але про це – нижче.

Перший розкол не розв’язав проблеми “орден – партія”, бо з відходом мельниківців ОУН і далі залишалася поліфункціональною організацією: їй і надалі треба було займатися одночасно і орденськими, і партійними, і державотворчими справами. До того ж кожну з них гранично ускладнила небувала в історії людства війна. Тому й у середовищі бандерівців знову почався опозиційний рух.

На Третьому Великому Зборі в 1943 році, коли Провідник і чільні представники середовища були в концтаборах, явно взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН. І знову марно шукати тут вини на рівні персоналій.

Хто, скажіть, винен у тому, наприклад, що наелектризована інтегральним націоналізмом ідеологія ОУН, яка була так зрозуміла і близька галичанам і яку понесли в час війни похідні групи на схід, більше відлякувала, ніж стимулювала людей, затероризованих більшовицькою системою й отруєних комуністичною пропагандою? Чи означало це, що ідейний комплекс ОУН був неправильний, шкідливий, неефективний? Неефективною виявилася система його пропагування. І тут знову були два шляхи: змінити пропаганду, адаптувавши її відповідно до рівня свідомості населення, або ж змінювати ідеологію ОУН, знову ж таки відмовляючись від сутнісно-інваріантних (орденських) її ідей, принципів, гасел, – усе заради ширшого впливу ОУН на розгортання боротьби українського народу з окупантами і за українську державу.

ОУН у час війни змушена була зайнятися й чисто державними справами: творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність… Виявилося, що державницький підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа – ідеал, держава, якою вона повинна бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша – держава, яка можлива поки що, у цей час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУН стане світоглядною базою кожного українця. А з другого боку – чи правильно, чи доцільно і перспективно видавати досягнуте і можливе зараз за єдино можливе і вимріяне народом взагалі?..

Очевидності – лукава річ. Очевидно, що вища математика набагато складніша за арифметику, що спорт доступний небагатьом, а фізкультура – всім, що гра в шахи не така приступна для всіх, як гра в шашки…Є такі очевидності і в політиці та ідеології. І біда, коли вони стають аргументами в політичній діяльності…

До речі, з чимось подібним у сфері ідеології зіткнулися й ми в своїй агітаційно-пропагандистській роботі на сході України: те, що сприймалося як само собою зрозуміле вдома, у Галичині, лякало своєю незвичністю і радикалізмом місцеве населення. Чи треба було у зв’язку з цим відмовлятися нам від своїх ідеалів, навіть від тризуба і синьо-жовтого прапора, що часто викликали там шок? Але хтось адаптував свої пропагандистські виступи відповідно до психології та світогляду аудиторії, а хтось починав битися в груди, публічно відмежовуючись від націоналістів, “мазепинців” , “петлюрівців” , “бандерівців”…

Конфлікт С.Бандери з опозицією в 3акордонних Частинах ОУН та керівництвом ОУН у краю – це конфлікт між орденським і державницько-партійним підходом до формування програми ОУН. Визнаючи доцільність та ефективність поправок крайового проводу, Бандера водночас відстоював необхідність подальшого культивування тих ідеалів, які покликали ОУН до життя і були її кінцевою метою.

Причини і попереднього (мельниківці) і цього (“двійкарі”) конфліктів в ОУН – це, повторимось, наслідок протиріччя між орденською суттю Організації та необхідністю її партійного чи державницького функціонування, а не двобій між “чортами” і “ангелами” націоналізму. Він був неминучий. Правда, навряд чи неминучим було саме таке його розв’язання, як він одержав…

А тепер спробуємо все сказане проілюструвати конкретними прикладами, тим більше, що книжка Р.Кричевського, на якій ми побудували свою розмову, дає для цього добру можливість.

До сьогоднішнього дня надзвичайно драстичним є сформульований ще Міхновським лозунг ОУН “Україна для українців!” Він дуже суттєвий в ідеологічній системі націоналізму і водночас служить для противників націоналізму чудовим прикладом його реакційності, національної обмеженості, ксенофобії – ворожості до представників інших народів, що проживають в Україні. Розвиваючи тезу про необхідність ревізії та реформування ідеології й організаційних принципів ОУН, д-р Борковський нагадує про появу на Другому Великому Зборі в квітні 1941 року нового гасла: “За свободу народів і людини” (с. 10 – 11).

Лозунг “Україна для українців!” з часу свого виникнення означав і означає одне: “Україна без окупантів”. Вище ми вже говорили про те, що в умовах колоніальної залежності поневолений народ терпить не тільки від держави, її апарату, не тільки від колоністів – представників панівної нації, – усе це було. Але в таких випадках завжди було і є й досі ще одне: використання в ролі структурних елементів системи поневолення місцевого населення представників інших народів. Ці люди не були окупантами, нічого не завойовували, не відбирали, жили з власної праці, намагалися не озлоблювати проти себе корінне населення. Але скрізь, де була хоч мінімальна влада чи вигода, хоч якесь полегшення в житті чи праці, – скрізь українець натикався якщо не на поляка, то на іншого чужинця і не міг конкурувати з ними у своїх намірах і претензіях. Тому гасло “Україна без окупантів” не покривало проблеми, не давало ключа до її вирішення. Гасло “Україна для українців!” це протиріччя знімало: ми боремся за свої права і можливості на своїй рідній землі і кожного, хто нам у цьому заважає, трактуємо як окупанта, – незалежно від його національності. Отже, справа тут не в антипольській, антиросійській, антисемітській тощо заданості українського націоналізму. Нічого подібного в ньому ніколи не було, нема і не буде. І свідчення цього – мирне співжиття українців з тими чужинцями, які не включені в систему їх гноблення, а також воістину інтернаціональний характер УСС, УГА та УПА, де за свободу України пліч-о-пліч билися люди багатьох національностей.

Гасло “За свободу народів і людини” (його пропагандистський варіант: “Воля народам! Воля людині!”) – це не заміна попереднього, не відступ від нього: це свідоме розширення, розвиток програми боротьби – за принципом доповнення і на основі філософії націоналізму. Бо сутнісним у націоналізмі завжди було і є те, що він несе свободу не тільки своїй нації, кожному її представникові, але й іншим народам: націоналізм – не шовінізм, не імперіалізм. І ще: боротьба за свободу народів і людини аж ніяк не означає відмови від боротьби за свободу своєї нації. А саме таке трактування цього гасла чуємо від частини демократів та з середовища “відламно”-партійного націоналізму.

Гасло “Україна для українців!” має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер. Інша річ, що, на думку багатьох великих “інтернаціоналістів” і “демократів”, українці не мають ніякого права захищати свої національні інтереси, бо це може спричинити певні труднощі для тих, що звикли розглядати їх як покірну робочу худобину, котра має право жити і їсти, щоб могла працювати на чергового “благодійника”, але ж не більше!.. Українці, бач, – не шведи, швейцарці, американці чи німці, які можуть на державному рівні приймати ухвали про те, кого і скільки саме пускати в свою країну, кому і за яких умов давати права громадянства, кому дозволяти лише тимчасову, а кому – і постійну працю тощо, і це сприймається світом не як націоналізм (хоч якраз ним і є – як вияв національно-захисної політики уряду). Але, виявляється, право на націоналізм мають усі, але ні в якому разі – не українці. Що дозволено Юпітеру, те не дозволене бику?..

Усе мусимо враховувати: і необхідність плекання цієї орденської засади націоналізму в свідомості українців і неукраїнців, і необхідність інтелектуальної та психологічної підготовки людей до сприйняття цього національно-захисного гасла. Бо самих добрих намірів і відчуття своєї правоти замало. Недотримання цих умов спричиняє зло: відштовхує від націоналізму людей, дає нашим ворогам козирі у грі проти нас, множить число противників української національної ідеї.

Ось як характеризує Р.Кричевський ситуацію в 3Ч ОУН після війни та позиції С.Бендери і його послідовників: “Просидівши (мало не “пробайдикувавши”! – В.І.) весь час війни в концентраційному таборі, вони хотіли повернутися до такої ОУН, якою вони її залишили в 1941 році, отже до ОУН авторитарної, з одним провідником на чолі, наділеним абсолютними повновластями, без контролі над ним його співробітників і членства. Вони хотіли, щоб і політична програма ОУН була такою, як її сформульовано на Другому Великому Зборі в Кракові в 1941 році. Перехід на позиції демократії вони схвалювали тільки в сенсі тактичного маневру, продиктованого особливими обставинами воєнного часу” (с.19).

Як бачимо – ні найменшого розуміння позиції С.Бендери, ніякого усвідомлення сутності протиріч (“орден – партія”), а чисто партійне трактування й ОУН, і її програми. Холод відчуження, підозріливість, ворожість…

Що ж насправді відстоював Бандера і його соратники? Вони залишили ОУН орденом, а застали партією. Правда, поки що – тільки на верхньому, керівному рівні. Перед ОУН постала дилема: перетворитися в демократичну партію чи залишитися національним орденом?

Ось кілька прикладів принципових розходжень між Провідником та опозицією, з яких однозначно випливає безсумнівний висновок: Бандера боровся за збереження ОУН як національного ордену, опозиція – за перетворення Організації в модерну націоналістичну партію демократичного типу. Таке враження, ніби опозиція готувалася не до смертельного двобою з найбільшою і найжорстокішою імперією світу, а до законотворчих дискусій у котромусь із європейських парламентів…

Чи не бачив Бандера потреби в націоналістично-партійній діяльності ОУН? Бачив, підтримував і навіть теоретично обґрунтував її. Але бачив він і життєву необхідність збереження первісної ідеології Організації як інваріантно-сутнісної для українського націоналізму та української нації взагалі. Важко зрозуміти, чому він не оперує при цьому термінами “орден” і “партія”, хоч поняття ці в його аргументах чітко окреслені. Ось перший “камінь спотикання”:

“ОПОЗИЦІЯ: Еволюція, яку пройшла ОУН під час війни, була здоровою і її треба поглибити!
БАНДЕРА: Ідеологія і програма ОУН не потребують змін ні доповнень!” (с.25. Тут і далі підкреслення Р.Кричевського. – В.І**.).**

Суть аргументів опозиції зводиться до того, що спроба прямого використання на східних теренах ідеології ОУН, якою вона була до 1941 року, давала негативний результат. Тільки зміна ідеологічно-пропагандистських настанов принесла успіх. Тому правомірним було проголошення їх програмними в 1943 році і доцільним є зробити їх ідеологічною базою ОУН на майбутнє. Тобто, були намагання зробити населення східних областей переконаними націоналістами-бандерівцями, що не вдалося. А от підняти їх на боротьбу з коричневими і червоними окупантами, проти будь-якої диктатури і за власну державність, де буде гарантована свобода народам і людині, виявилося справою посильною. Це все одно, що вимога місіонера після повернення в метрополію позакривати монастирі, бо всі його спроби навернути язичників до християнства шляхом пропаганди чернечого чину та монастирської аскези успіху не мали. А заодно – і виправити дещо в Христовій науці, бо неофіти не можуть відразу сприйняти її і не хочуть ставати святими…

“Опозиція в 3Ч ОУН твердила, що всі ті переміни треба вітати, затвердити і широко популяризувати серед членства” (с.26).

“Бандера заперечив її погляди як невірні і на тому тлі розвинув теорію подвійної політичної програмовости ОУН – одна програма… мала б бути призначена для членства і прихильників націоналізму, а друга для сторонніх чинників. Перша повинна бути основним вірую Руху і базою для виховання кадрів та в основному мала б залишитися незмінною незалежно від зовнішніх обставин. Бандера уважав, що таку програму ОУН вже створила…” (с.27 – 28).

Що приваблює у книжці Р.Кричевського, так це її чесний характер, який проявляється в намаганні якомога точніше передати позиції супротивної сторони і в щедрому цитуванні, зокрема праць С.Бендери, – явище рідкісне в подібній літературі.

Ось як аргументує свою позицію сам С.Бандера: “…Процес збирання, плекання, формування й вирощування власної сили визвольної революції мусить відбуватися на правильних засадах українського революційного націоналізму, на його ідеологічних, програмових істинах… Наші основні засади мусять бути не тільки збережені й розвиті (підкр. наше. – В.І.), але й з’ясовані у власному середовищі в повній чистоті, без жадних викривлень під впливом різних тактичних міркувань. Тільки на такій основі, в такому дусі можна формувати ряди борців за визволення, які не піддадуться жадним атакам ворога…” (с.28).

Чи це не орденська позиція? До речі, звернімо увагу на підкреслені нами слова: враховуючи їх, не зовсім точним було б вважати Провідника фанатичним догматиком, який не допускав ніяких ідеологічних і програмних уточнень і доповнень, тобто розвитку ідеології націоналізму.

А ось його позиція щодо партійно-функціональної діяльності ОУН:

“Натомість в усій політичній пропагандивній роботі на чужому ґрунті й супроти ворожого середовища єдино моменти тактичної доцільности рішають про те, які сторони й цілі української визвольної боротьби підносити, в якому освітленні” (с.29).

Що виходить, коли відбувається звуження власної ідейної бази на догоду моментові, ми мали самі нагоду переконатися уже в наш час, коли наші лідери відмовилися від популярних у Галичині, але передчасних і тому непопулярних на сході України лозунгів національно-визвольної боротьби. Їх зредукували, звузили до демократичних і соціальних, а в результаті – і схід не підняли, і захід остудили. Як у воду дивився Бандера:

“Натомість, якщо би ставити як програмові цілі для власного табору, перед українським народом тільки ті кличі, обмежитися тільки до них, – то це замість мобілізувати, вносило б тільки баламутство, розгублення” (с.29).

Що й маємо зараз. Переконатися в цьому міг кожен, хто слідкував хоча б за перебігом дискусій про майбутнє Руху в лютому–березні 1992 року: цілковите баламутство і розгублення. І не знати, чого більше.

Підсумовуючи, Бандера наголошує на різниці між орденською і партійною функціями ОУН:

“Великого значення набирає розрізнення поміж властивою, повною програмою, на якій мобілізується й формується власні сили, і політично-пропагандивною тактикою на окремих відтинках” (с.29 – 30).

Автор книжки закінчує: “Як пізніше побачимо, Провід ОУН такі погляди Бандери рішуче заперечив як цілком невірні й чужі та далекі від ОУН” (с.30).

І дарма. Пізніше те, що відстоював Провідник, виправдала історія. Вона ж довела, що “далекі від ОУН” були погляди Проводу.

“ОПОЗИЦІЯ: Замінити авторитарний устрій на демократичний!”
БАНДЕРА: Демократія в ОУН – підлабузництво Заходові” (с.30).

Р.Кричевський зазначає: “Зокрема, опозиція щиро вітала перехід ОУН від програмового авторитаризму до демократії… Всякі сумніви щодо того, чи ОУН справді перейшла на позиції демократизму, опозиція відкинула як цілком необосновані, відкликаючись при тому на постанови Третього НВЗ, де сказано, що ОУН гарантує свободу слова, сумління, друку, зборів і політичних зібрань” (с.30).

Постанови постановами, але під час і після війни ОУН вславилася зовсім не своїм винятковим демократизмом…

Бандера виступив проти ідеї демократизації з трьох причин. По-перше, це неминуче привело б до перетворення ОУН у партію з усіма негативними наслідками. Передусім спричинило б розмивання її ідеології. По-друге, пише він, “зміна прапорів, зміна провідної ідеї визвольних змагань має дуже істотне негативне значення для розвитку й успішности цих змагань” (с.32). По-третє, “на еміграційному ґрунті виринають намагання накинути як прапорне гасло визвольній боротьбі гасло “за демократію”. Під ним провадити революцію, ним мобілізувати маси до найтяжчої боротьби, на життя або смерть, проти большевизму. Це значить позбавити визвольну революцію власного, чіткого ідейного обличчя, своїх питомих чолових кличів, прапорів, а прислонити їх такими, які ворог виставив як свої…” (с.32 – 33).

У С.Бандери не було, бо не могло бути, тих аргументів проти зміни гасел, проти “демократизації” національно-визвольної боротьби, які історія дала нам. Нашим “демократизаторам”, за їх же свідчення, їхні прапори і гасла клята необольшевія просто вкрала, та й усе. Ті, що й досьогодні намагаються демократизувати і ОУН, і національно-визвольну боротьбу, мають зараз золоту нагоду переконатися, до чого приводить така заміна націоналізму демократизмом, у що обертається для народу демократія без політичної перемоги національно-визвольних ідей, культивованих ОУН.

Ото – спеціально для них – кілька штрихів.

Свобода слова? Та скільки завгодно! То за кожне слово тягли до цюпи, а тепер говори, що хочеш. А колись компартійний, а тепер демократичний Васько слухає та їсть…

Свобода сумління? Господи!.. Та в Галичині, яка вже так демократизована, що далі просто нікуди, з цієї свободи користає, хто хоче, особливо в селах. Не буду далеко ходити за прикладами. Он у моїй батьківській хаті за більшовиків років тридцять відправлялися греко-католицькі Богослужіння. Нелегальні, ясна річ, із суворим дотриманням конспірації. Тепер, за демократів, з підпіллям покінчено: моляться віруючі славно-явно. До церкви, їм, правда, зась, зате вже можна під час відправ відкрити вікна-двері, щоб було чим дихати. Як у відомій пісні, що й далі залишається актуальною: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!” От і дихають… Або взяти колишню сільську парт-, а тепер – демноменклатуру. Вона від свободи сумління скористала чи не найбільше. Подекуди за останні три роки ці керівні комсільгосптрударі з атеїстів стали віруючими РПЦ, потім – УПЦ, а як припекло, бо реальним стало відновлення УГКЦ, то стали завзятими парафіянами нашвидкоруч створеної колишнім єпископом РПЦ І.Боднарчуком галицької УАПЦ. Прошу тільки не плутати з УАПЦ на чолі з патріархом Мстиславом, бо це далеко не одне і те ж. Боднарчукова “Церква” – наскрізь українська і цілком козацька, фактично шевченківська, як постійно наголошує владика і його клір. Свого патріарха, правда, ігнорує (така вже, бач, козацька традиція – не дуже шапкувати перед начальством), зате до української символіки далеко не байдужа. З червоними прапорами, правда, ще не ходить, зате синьо-жовтими її священики не раз обіцяли у світлому майбутньому витирати чоботи, а заодно – і змусити греко-католиків гризти свій, тобто греко-католицький, тризуб зубами. Дуже люблять повторювати слова Д.Павличка “Москва нам не мати, а Рим нам не батько”. Із клятими (усіма ворогами українського народу) уніатами традиційно строгі: до їхніх же храмів їх не пускають і на поріг, навіть мертвих. А найдемократичніша з найбільш демократичних демократій – Львівська обласна Рада, наприклад? А Рух, партії? Як у Шевченка: “А братія мовчить собі, витріщивши очі! як ягнята: “Нехай, каже, може, так і треба”. Демократія ж! Свобода сумління від будь-яких зобов’язань…

Свобода друку? Є така. І теж – скільки завгодно. Наприклад, періодику мають право видавати всі. Але ми поки що маємо тільки право, а колишня партократія – і право, і гроші, і папір, і абсолютну більшість друкарень, тобто – ще й можливості. А що демократи і націоналісти бідні, як церковні миші, та ще й, на свою біду, україномовні, то нічого дивуватися, що українські видання тануть, як роса на сонці. Зате російських в Україні – повно. Але тут уже нічого не скажеш: з одного боку – демократія, з іншого – ринок. Для України місця нема: третій зайвий.

Свобода зборів і політичних зібрань? Свобода є – зібрань демократичних щораз менше: люди не збираються. Приходять, але рідко і мало. Лідери демократів пояснюють це тим,що народ втомився, а самі люди кажуть, що їм набрило: такий-от плюралізм. Правда, статистику зібрань рятують вчорашні комуністи: ті збираються щораз частіше, коли і де хочуть. Так що в сумі кількість зібрань на спад не йде (у нас на Львівщині, як дізнаємося з виступів керівників, взагалі все падає трохи повільніше, ніж в інших областях, – навіть дощ). Може, ми навіть і випередили б у цьому інших, та заважає якийсь молодий депутат обласної Ради. Щастя, що його не знаю, бо кажуть, що страшні речі чинить. То розжене компартійну демонстрацію, то соціалісти (ті самі, тільки інакше називаються) мусять від нього і його хлопців ховатися, то російським козакам не дасть створити недалеко від обласної Ради свою станицю… Один мій знайомий письменник – теж депутат, але, на відміну від згаданого, не націоналіст, а щирий демократ, – як його згадає, то тяжко нервується і відразу кричить: “Фашист!” Таке, знаєте, враження, ніби гітлерівці вже на передмістю, а він – той римський гусак, що врятував вічне місто від нічного нападу. І я його розумію: раз, що чоловік ще за більшовиків звик так називати націоналістів, а друге – дуже косує на того депутата обласне начальство. А то, самі знаєте, не жарт…

…Ось так виглядають нинішні демократичні свободи українців, куплені ціною відмови від національно-визвольної боротьби. Хай знову дарує читач цей тон, але він – не від злорадства. Просто залишатися байдужим до цього не можна, а до “професійного кодла плакальниць” (П.Скунць) над долею України не належу. Звідси й сарказм…

“ОПОЗИЦІЯ: Забрати ворогові ті вартості з його світу ідей, які він взяв з загальнолюдської скарбниці цінностей!
БАНДЕРА: Ідейну зброю ворога – відкинути тотально!” (с.34).

Бідні загальнолюди: і їх, як і наших демократів, ота клята большевія теж обікрала. То вже таке: звик вовк по овець ходити, то й по козу прийде…

Про що ж мовиться? Опозиція якось спостерегла, що серед арсеналу марксизму-ленінізму є “брутальні засади”, але трапляються і “високі, гуманні ідеї і принципи” – розуміється, украдені. І вирішила не “резигнувати з вартостей”, які так привабливо блищать: “демократія, зрівняння людей незалежно від їх національного походження, раси і релігії, співпраця між народами, боротьба за мир, соціяльна справедливість тощо”. Тут би ще можна додати пролетарський інтернаціоналізм, міжнародну солідарність трудящих, рівноправність жінок, хімізацію, квадратно-гніздовий спосіб, меліорацію, суцільну дератизацію та інше, але все це, очевидно, за отим “тощо”.

Усі ці аж надто знайомі нам “цінності” і, очевидно, те, що за ними скривалося, опозиція вирішила зробити ідейним надбанням ОУН і ними надихати українців на… уже не знаю що: напевне, “на бой кровавый, святой и правый”.

Уявляєте, якою була б реакція, якби хтось взявся нині прилюдно оголосити таку програму боротьби? Люди подумали б, що їх розважають черговою гуморескою Жванецького чи Задорнова.

Бандеру пропозиція вкрасти оті вже раз украдені “цінності” не привабила: це був би ідеологічний параліч ОУН і цілого національно-визвольного руху.

“ОПОЗИЦІЯ: Боремося проти російського імперіалізму, а не проти російського народу.
БАНДЕРА: Боремося не тільки з імперіалізмом, але й з російським народом” (с.35).

Перебіг дискусії і з цього питання знову ж таки показує два підходи: орденський і державницько-партійний. Україна і Росія приречені жити поруч і, отже, взаємодіяти. Будувати політику української держави на постулаті боротьби з російським народом– безумство. На щастя, ніхто цього не робив і не збирається. Томув цьому випадку опозиція, так би мовити, ломилася у відчиненідвері.

Однак опозиціонери хотіли зробити свій постулат принциповим пунктом ідеології ОУН, а тому всі їхні аргументи умотивовували – цілком логічно і справедливо – саме міждержавні взаємини двох народів, але були неспроможні, коли йшлося про ідеологію ОУН як формотворчу базу націоналістичного світогляду. Крім того, опозиціонери якось забували про наявну нерівність: український народ був поневоленим, а російський виступав як уособлення цього поневолення.

Ідеологія ОУН – це ідеологія національно-визвольної боротьби української нації: послідовна, безкомпромісна в питаннях свободи, тотальна. Вона вчить і зобов’язує боротися з усім, що стоїть на заваді українській свободі, з усіма, хто уособлює собою уярмлення українців або виступає проти їхнього права на свободу, власну державність і незалежність. Ці “всі” – це можуть бути окремі люди (у тому числі й українці), групи людей, партії, класи, держави, народи. Це утопія або фарисейство – переконувати себе чи когось, ніби в політиці можливо боротися з явищем без боротьби з носіями цього явища. Як, наприклад, боротися з окупацією, щоб при цьому не зачепити окупантів?

Політика Росії щодо України стереотипна, а тому відома аж надто добре. І століттями російський народ був слухняним знаряддям імперії та російської окупаційної політики в Україні. Вихований на засадах не російського націоналізму, а російського імперіалізму і шовінізму, він без вагань, масово і не завжди за наказом приходив до нас (і не тільки) саме як окупант, як ворог нашої свободи, як брутальний руйнівник усього нашого національного життя. Так було за самодержавства, так було за комуністичного режиму, нічого не змінилося у ставленні до України і в Росії демократичній. Отже, справа тут не тільки в режимах. І згаданий вище заклик змусити українців віддати росіянам те, на що вони не мають ніяких прав, але яке їм потрібне, ішов не від уряду, а з низів (“Борис, заставь хохлов накормить Россию!”). Чому ні президент, ні уряд, ні Верховна Рада Росії, ні жодна з численних політичних партій чи громадських організацій – ніхто не виступив з осудом цього заклику і подібних йому? Та зрозуміло чому: цього осуду не сприйняв би російський народ, бо антиукраїнські настрої ще домінують у свідомості російського суспільства, як домінували вони й раніше. Питається: як має ставитися до цього не тільки український націоналіст, але й кожен українець, у якому хоча б жевріє іскра національної свідомості?

Є й інший аспект цієї проблеми, не менш драстичний. На нашій землі проживають представники багатьох народів, у тому числі й особливо масово – росіяни. Усвідомлення ними того, що українці боротимуться з будь-яким ворогом своєї свободи, повинно пробудити в них якщо не почуття солідарності з нами, то бодай почуття відповідальності кожного за дії своїх земляків – в Україні і поза нею і стимулювати до відмежування від антиукраїнських заяв і дій. Бо хочемо ми цього чи не хочемо, але антиукраїнський виступ одиниці чи групи кидає тінь на всіх і викликає, особливо на побутовому рівні, відповідне ставлення українців до них. І навпаки: згадаймо, який ентузіазм викликали виступи солідарності росіян на наших мітингах. Національно-визвольна боротьба – справа серйозна, крута і жорстка, тут практично неможливий нейтралітет. Тому кожен мусить визначити в ній своє місце, свою позицію. Не хочеш – залиш нас самих із нашими проблемами.

Відрадно, що лінія поділу на прихильників і противників свободи України, як показав референдум, пролягає не через національне розмежування. Усе це ми пам’ятаємо, цінуємо, як пам’ятаємо дружню підтримку національно-культурних об’єднань росіян, поляків, євреїв, вірменів та інших народів на початку нинішньої боротьби. І забути про це не дамо нікому. Але якщо якийсь народ – в Україні чи поза нею – виступить проти нашої свободи, дасть втягнути себе в антиукраїнські дії, то невже хтось сподівається, що ми залишимося бездіяльними, бо це – народ?

До речі, жодного народу, який з’являвся в Україні в ролі окупанта, не приганяв сюди націоналізм. Кожного разу це був або шовінізм, або імперіалізм, або фашизм, або комунізм. І українські націоналісти ніколи не вели свій народ завойовувати й окуповувати інші. І це закономірно: загарбувати чуже вчить не націоналізм – така правда історії. Тому підступну і підлу справу роблять засоби масової інформації Росії, Європи, Америки, називаючи “патриотические силы России” націоналістичними. Не сумніваюся: їм прекрасно відомо, що “Пам’ять”, Жириновський, Руцкой та ін. – це російський великодержавний шовінізм та імперіалізм. А називають їх націоналістичними з далекосяжною метою: щоб ототожнити їх з націоналізмом народів колишніх республік Союзу і таким чином настроїти і їхню громадськість, і громадськість своїх країн проти національно-визвольних сил і рухів. Бо улюбленець їхніх господарів – СРСР помер безславно,демократи не стануть на заваді їхнім інтересам, а от націоналісти вже сплутали всі карти: подекуди, наприклад, у Прибалтиці, самі прийшли до влади, подекуди – підштовхнули демократів до утворення незалежних держав, тому й комуністичні режими в деяких республіках змушені були піти тим же шляхом, а в майбутньому вперті націоналісти можуть скрізь прийти до влади і повести свої країни не шляхом неоколоніалізму, а дорогою самостійності…

Що ж до російського народу, то він тільки тоді стане на шлях процвітання, тільки тоді здобуде довір’я і пошану сусідів, коли з позицій імперіалізму і шовінізму перейде на природні для кожного народу позиції націоналізму.

І тоді полеміка між опозицією і Бандерою щодо ставлення до російського народу стане тільки надбанням та уроком історії…

“ОПОЗИЦІЯ: Ми за безклясове суспільство!
БАНДЕРА: Безклясове суспільство – це ухил в бік большевизму!” (с.37).

Дискусія з цього питання дуже повчальна під різним оглядом.

До війни ОУН, яка виникла в умовах капіталізму та окупації, мало уваги приділяла питанням соціальним та економічним. Головне своє завдання Організація вбачала в тому, щоб підняти свій народ на боротьбу за свободу, створити Українську Соборну Самостійну Державу, бо тільки так можна було створити й гарантувати українській нації умови вільного і всебічного розвитку. Решту мали зробити приватна власність, ринок, працьовитість та ініціатива народу і зорієнтована на захист національних інтересів економічна політика уряду. ОУН ніколи не вважала завданням політичної організації ні займатися економікою (В.Чорновіл), ні сівбою чи забутими під снігом буряками (Мих.Горинь).

Тобто, ОУН в цьому випадку враховувала те, що було і чого бракувало на західноукраїнських землях. Похід на схід України виявив: “Тоді, як на ЗУЗ (західноукраїнських землях) вистачали тільки самі патріотичні кличі, самий відклик до національного інстинкту, до ображеної чести народу, – на СУЗ (східноукраїнських землях) треба було аргументів, логічних доказів і знання соціальних та політичних справ” (с.38).

Виявилося також, що тут “український народ хоч глибоко ненавидить большевицьку систему, то ще через те не прагне до повороту капіталізму. Народ шукає за чимсь новим, за новою соціальною правдою. ОУН визначила те соціальне шукання як синтезу деяких додатніх прикмет капіталізму (приватна ініціятива) і деяких досягнень соціалізму. Цю синтезу ОУН охрестила назвою “безклясового суспільства”. Хоч назва ця була запозичена від Маркса, то по своєму змісту вона нічого марксівського не мала” (с,38).

Звичайно, треба було враховувати рівень національної свідомості народу після двох десятиліть жахливого антинаціонального державного терору, а також поширення люмпенсько-наймитської психології внаслідок відчуження людей від землі, від будь-якої власності, до того ж супроводжуваного демагогічною більшовицькою пропагандою.

Але опозиція жорстоко помилялася, вважаючи, що в концепції “безклясового суспільства” нічого марксівського не було. Якраз було, причому багато, і Провідник дуже точно вловив це, а тому й виступив проти нововведення.

По-перше, ідеєю “безклясового суспільства” виправдовувалося, хоч і не прямо, класову боротьбу в СРСР, звірства більшовиків проти “поганих” класів, проти всіх неугодних більшовикам, приречених на загибель з класових позицій. По-друге, національні орієнтири визвольних змагань українського народу замінювалися соціальними, а національно-визвольна боротьба – класовою. Бо який же смисл у національних пріоритетах, якщо поділ суспільства на класи визнається наслідком чиєїсь злої волі – злом, яке можна і треба викорінити? По- третє, і рушійною силою боротьби, і суб’єктом історії взагалі в такому випадку визнається не націю, а клас, а тому й намагання створити національну державу виглядає чимось несуттєвим, зайвим – забаганкою людей, що прагнуть особистої влади.

Між тим поділ на класи – природний наслідок розвитку суспільства і поділу праці. І клас тих, від кого залежить організація та функціонування виробництва, такий же необхідний, як і робітничий клас. В СРСР знищили клас організаторів виробництва, який, звичайно був і панівним, й експлуататорським. Його місце зайняла партійно-люмпенська номенклатура, ставши панівною та експлуатуючою силою. А от із функціями організатора виробництва справилася так, що довела і всіх нас, і своїх сателітів до жебрацтва. У тих країнах, де класи не нищили, а в ім’я процвітання нації налагоджували їх співпрацю, гармонізацію інтересів і соціальний захист експлуатованих і невключених у систему суспільного виробництва, – результат очевидний.

Тому теорія “безклясового суспільства” була не тільки хибним і чужерідним включенням в ідеологію ОУН – вона була шкідливою, небезпечною, убивчою…

Історія і тут довела правоту Бендери у відстоюванні ним чистоти ідеології ОУН, орденської суті Організації взагалі.

“ОПОЗИЦІЯ: ОУН не зв’язує себе ніякими філософськими доктринами!
БАНДЕРА: До ОУН можуть належати тільки люди одного філософського світогляду!” (с.39).

Партія справді може бути витворена з людей різних поглядів, хоч, звичайно, не кожна: це залежить від мети об’єднання. Наприклад, чи обов’язкова світоглядна єдність у партії “зелених”? Партія, наголосимо, – об’єднання людей на основі спільності інтересів. Так, на нинішньому витку української історії в інтересах і націоналістів, і демократів, і комуністів було реалізувати незалежність України. Інтерес був спільним, а мета – різна… ОУН – не партія, а організація орденського типу, яку складають люди ідеї. Тому спільність світогляду тут не тільки бажана, але й необхідна. Інакше культивування ідеї стане неможливим: люди різного світогляду будуть по-різному розуміти, інтерпретувати, оцінювати ідею, ідеологію організації. Що ми й бачили на прикладах, викладених вище.

Бандера перетворювати ОУН у партію чи щось подібне до клубу лисих або до нашого Руху не хотів.

“ОПОЗИЦІЯ: Писання Донцова мали поганий вплив на мораль націоналістів!
БАНДЕРА: Донцов залишається і далі авторитетом в питаннях ідеології” (с.40).

Цікаво, чи при цьому опозиціонери використовували такий сильний аргумент, як посилання на власну моральність, спустошену читанням Донцова? От, мовляв, ви пам’ятаєте, якими порядними людьми ми були до читання Донцова, а тепер подивіться, якими негідникими зробили нас його твори!.. Адже не може того бути, щоб вони судили про нього, як В.Винниченко, – не читаючи. Але якщо знайомство із вченням цього великого мислителя не зашкодило їх власній моральності, то чому саме його вони вважали винним і відповідальним за прояви аморальності, що траплялися в середовищі, яке було під впливом ОУН? Якщо ж вони так пояснювали Донцова своїм підлеглим, як розуміли його, то не дивно, що траплялися ці “прояви”. Але при чому тут Донцов?

Вище ми виклали своє розуміння Д.Донцова, а тому для нас природним є те, що “Бандера не бачив за Донцовим ніяких прогріхів” (с.41).

Цим ми закінчили короткий огляд принципових розходжень між Бандерою та опозицією, а ширше – між орденським мисленням і партійним чи партійно-державницьким. Чи не кожна з цих проблем і далі залишається об’єктом полеміки та ідеологічним аргументом. При цьому іноді виграють “відламно”-партійні інтереси, але від цього програють ОУН, націоналізм, нація. В Україні сутність цих протиріч мало відома широкому загалу,а це робить людей безборонними перед хибними напівправдами, шкодить нашій спільній справі. Автор тішить себе надією, що хоч у якійсь мірі викладене ним допоможе запобігти цьому, розчистить шлях ідеології націоналізму до свідомості нинішнього покоління українців.

І ще. У центрі нашої уваги була книжка Р.Кричевського, а вона не давала приводу зачепити ще одне явище в нашій історії, яке мало і має принципове значення: проголошення акту про відновлення української державності в 1941 році. Не будемо розглядати аргументи тих, що засуджують цю акцію: вони не витримують жодної критики, є скоріше чистими виявами ображеного честолюбства, ніж політичної мудрості. Обмежимось тільки наступним.

Спроба відновлення державності, поява уряду Я.Стецька не тільки засвідчили політичну зрілість Організації: вони врятували в очах народу честь ОУН та українського націоналізму в цілому. Цим було унеможливлено будь-які німецькі спекуляції щодо української державності. Відчайдушна і жертовна спроба бандерівців розвіяла наявні тоді ілюзії на визволення з допомогою німецького фашизму, як і всякої іншої сторонньої сили, врятувала тисячі людей від колабораціонізму. Вона визначила подальший розвиток подій, у ході яких ОУН не тільки вписала в нашу історію найславніші сторінки національно-визвольних змагань, але й заклала основи майбутнього використання ідеології націоналізму для організації боротьби українського народу за свою свободу, державність і незалежність.

Короткий аналіз принципових розходжень у середовищі ОУН ще раз переконує, що пережиті Організацією розколи – не наслідок чиєїсь злої волі: вони – нормальна річ, що відбувалася в ненормальних, екстремальних обставинах. І орденське, і партійне, і державницьке мислення, вироблені в середовищі ОУН, – не трагедія і зло, а здобуток і дорого, часто кров’ю оплачений досвід українського націоналізму. У зло їх перетворюють нерозуміння, підозріливість, амбітність, нетерпимість до думки побратима. Зараз, із висоти десятиліть, історія ОУН, діяльність усіх її складових частин бачиться й трактується нинішнім поколінням національно свідомих українців як доцільна і національно рятівна, жертовна і героїчна. Позиція кожного з відламів, що доведено ціною власної крові, – це була не спроба ухилитися від боротьби за свободу нації, а намагання зробити цю боротьбу якомога ефективнішою. То чи розумно нести зараз в Україну ті дріб’язкові самоїдські “правди”, які сіють розбрат, ненависть, розпорошують наші сили? ОУН задумувалася як носій найбільш суттєвої і великої української Правди: Правди націоналізму, Правди боротьби за свободу нації. І якщо в наш час не ОУН виступить в Україні носієм цієї об’єднуючої Правди, то хто має це зробити на нашій сплюндрованій землі?

…Якщо дозволено буде автору зловжити увагою читачів для ліричного відступу, то хотілося б використати цю нагоду для висловлення мрії, успадкованої від батька. А мріється про Об’єднавчий Великий Збір усіх складових частин ОУН – і зарубіжних, і крайових, усіх українських націоналістичних об’єднань. І щоб відбувся він тут, на рідній землі. І щоб на цьому форумі носіїв української національної ідеї і борців за неї було визнано й узаконено доцільність і необхідність існування ОУН у всіх трьох її виявах: орденському, партійному, державницькому. І щоб головним у діяльності кожного самостійного відламу ОУН і їхніх дочірніх об’єднань було визнано спільне для нас усіх – побудову української національної держави. І щоб було усвідомлено: зовсім не обов’язково, щоб усі українські націоналісти були об’єднані в одній формальній структурі, але вкрай необхідно, щоб їх єднала спільність ідейна. І щоб приналежність до ордену, партії чи іншого функціонального вияву ОУН була не злочином, а правом, яке випливає зі схильності та можливостей індивіда, його уподобань і якостей, – бо де б він не був, він діятиме в ім’я свободи і процвітання нації. І щоб у націоналістичному середовищі панував закон: усі допомагають усім (орден – партіям і громадським об’єднанням, вони – ордену і одне одному тощо), – бо вони не суперники і не конкуренти, а соратники в боротьбі, кожен з яких виконує свою частку роботи в загальній справі. І щоб імена Є.Коновальця, А.Мельника, С.Бандери, Р.Шухевича, Л.Ребета, Я.Стецька і всіх інших провідників, керівників і рядових членів Організації, які присвятили і віддали своє життя національно-визвольній боротьбі, були пам’ятні й шановані в кожному середовищі. І щоб…

Таке-от мариться. Бридня? Хоча… Не знаю, як сприймуть цю мрію закордонні та наші узалежнені від них націоналістичні об’єднання в краю. Але впевнений: таку акцію підтримали б ті, чиї кості розкидані по лісах і полях України та чужини, у сибірській тайзі чи під полярним сяйвом, та їх побратими, що чудом вижили, дожили до наших днів і досі не виходять з бою. Бо вони не ділили славу ОУН – вони її множили. І тому віриться: буде зроблено все, щоб колосальний потенціал ОУН і націоналізму використовувався за прямим призначенням – в інтересах нації.

Україну не врятував імперський комунізм, не врятує й космополітичний демократизм. Тільки реалізація ідей українського націоналізму витягне націю з кризи і забезпечить їй гідне майбутнє. Це не ворожба. І не пророцтво. Це – політична аксіома. І її треба враховувати всім.

“В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Тут – ціла програма. Довірмось Правді “Кобзаря” – Правді українського націоналізму. Культивуймо і поширюймо її. Тільки ця українська Правда дасть нам Силу об’єднаного національною ідеєю народу. І тільки власною Силою просвітленого духом Правди народу виборемо Волю – омріяну свободу української нації.

Ми довго слухали чужих і власних лжепророків. Послухаймося Кобзаря – голосу духа й совісті України. І переможемо, яко з нами Бог!

З ЦИМ – ПЕРЕМОЖЕШ!

Перед усіма нами – тисячі завдань. І всі – невідкладні. Та чи не найголовніше з них – пізнання і засвоєння націоналізму, пошуки і згуртування однодумців (організація множить сили!). Врахуймо при цьому досвід останніх літ: це об’єднання мусить відбуватися не тільки на основі симпатії до ідеології націоналізму, але обов’язково – через спільну участь у національно значимій дії. Ідея і Чин – лише в цьому силовому полі проявляється особистість. Інакше – демагогія і фарисейство, пустопорожня бравада і беззмістовне самовираження, кар’єризм і шкурництво. Націоналізмом не бавляться – це небезпечно і для суспільства, і для “гравця”: націоналізмом треба жити.

Наш заклик до націоналізму зумовлений не тільки особистими симпатіями до цього вчення і родовими традиціями. Усім нам необхідно усвідомити, що нинішня боротьба розпочалася і мусить продовжитися як національно-визвольна, що тільки цей шлях веде і виведе націю зі стану підневільного до державного, від рабства – до перемоги, що тільки на цьому шляху, у цій боротьбі – місце патріота. Але національно-визвольному рухові завжди передує і його супроводжує загальна політична та економічна криза, соціальні біди, тотальне зубожіння, загроза голоду й агресії, відсутність соціальних гарантій. За цих умов окремі люди і цілі соціальні групи, класи намагаються якось убезпечити себе, вибороти для себе хоч щось в ослабленої держави. І тому людей і цілий народ у такий момент легко спокусити обіцянками земного раю, задурити подачками і завернути з магістрального шляху нації: найчастіше – гаслами зі сфери демократії та соціалізму (згадаймо практику більшовиків!). Перешкодити цьому може висока національна свідомість, той національно-захисний і національно-рятівний тип мислення, в основі якого – ідеологія українського націоналізму. Націоналізм – не якась чужерідна доктрина: це історичний досвід і мудрість нації, прагнення і мрії кожного з нас, акумульовані у вченні, кожне намагання реалізувати яке приносило надію і славу нації і смертельний жах нашим ворогам. Націоналізм не переміг досі і не привів до перемоги націю тільки тому, що історія відводила йому надто короткий час і надто несприятливі умови для того, щоб він став світоглядом мільйонів українців і об’єднав їх у ту потугу, яка зможе протиставитись ворогові і здолати його. Зараз створилися для цього сприятливі умови. То ж не прогайнуймо історичний шанс нації.

Наша неволя від віків мала, крім усякої іншої, ще й природну зумовленість. Багатство, щедрість і незахищеність нашої землі робили Україну привабливим, ласим і доступним об’єктом агресії та окупації. Цьому географічному детермінізмові неволі ми мусимо і можемо протиставити високу внутрішню відпорність нації, забезпечити яку може тільки реалізація в нашому суспільстві ідей націоналізму.

Великі надії ми всі покладаємо на українську армію. Вона необхідна, про це першими заговорили саме націоналісти, і її творенню слід приділити максимум уваги. Але при цьому слід пам’ятати, що свобода країни тільки тоді надійно забезпечена, коли її гарантом виступає не лише армія, а постійна готовність згуртованого національною ідеєю народу одностайно і негайно виступити на смертельний бій проти будь-якої спроби поневолення, піти на будь-які жертви заради своєї свободи, незалежності, державності. Цей високий духовний стан нації виховує тільки націоналізм.

Наша боротьба ще далеко не закінчена, наші перемоги або часткові, або ж ілюзорні, та ідеологія, яка обіцяла привести народ до свободи, вичерпала себе. А тим часом “вчорашні” готують нам нове, вже ринкове ярмо, користуючись тим, що і влада, й економіка, і фінанси, і кадри, а отже, і ринок – усе в їх руках. Підняти народ проти них і довести до переможного кінця на користь нації національно-визвольну боротьбу, розробити концепцію національного державотворення в сучасних умовах і обставинах мирного часу, виробити національно-захисну ідеологію державного функціонування – усе це можна зробити лише з позицій українського націоналізму.

Наша нація травмована, покалічена окупантами і яничарами, досі упосліджена і принижувана. Вона потребує негайного захисту – на всіх рівнях: від уряду до громади. Демократи про національні права і свободи українців і думати забули – за турботами про “загальнолюдське”. Повести негайну боротьбу за честь і гідність, за свободу і повноту національного самовираження українців на їх рідній землі можна тільки з позицій українського націоналізму: іншої ідеології для цього нема.

Прискорити процес національного прозріння і самоусвідомлення, викликати в суспільстві ту “критичну масу” національно-творчої енергії, завдяки якій почнеться відродження і розквіт України, – завдання всіх, чию духовність живить патріотизм.

Передусім – націоналістів. У нас є філософія, ідеологія та досвід національно-визвольної боротьби; зараз гостро актуальна потреба у філософії державотворення та державного функціонування нації. То ж необхідно удосконалювати перше, доповнювати друге, розробляти третє. А головне – нести націоналізм людям не лише у вигляді національно-захисної ідеї, але передусім – у вигляді національно-захисної дії. Тільки так ідея і чин націоналізму завжди ставали національним надбанням, і тільки такою мусить бути методика поширення націоналізму зараз.

Великі надії ми покладаємо на національну Церкву. Під національною Церквою ми розуміємо передусім релігійне об’єднання, духовенство та ієрархія якої бере на себе відповідальність перед Богом і людьми за те, щоб дорогою Христа вести і привести до Бога довірений їм народ таким, яким хоче його бачити і яким сотворив його Бог, а не таким, яким хотіли зробити його різні окупанти, часто – явні слуги сатани. Бог створив нас українцями, і да святиться воля Його на віки віків. Саме на цьому століттями будує свою душпастирську і національно-захисну діяльність УГКЦ. Цього ж чекаємо від УАПЦ, розуміючи, як не просто стати на ноги цій Церкві. Вона, проіснувавши 90 років з 1596 року, була проковтнута московською патріархією спочатку на 235, а після одного десятиліття – уже за більшовиків, – ще на шістдесят років. Відродившись до нового життя в 1989 році у Львові, УАПЦ ще не повернула собі своєї канонічної території – на сході України. Зуміє вона очиститися від усякої нечисті, так масово напханої в неї антихристиянськими й антинаціональними силами, чи вони й далі під її прикриттям вершитимуть свої чорні справи, сіятимуть чвари і розбрат між українцями? З ким перш за все піде на зближення ця Церква: чи в ім’я заповіданої Христом єдності Вселенської Церкви і вимолюваної народом єдності нації об’єднається з національною УГКЦ, яка за тисячу років жодного разу не відступила від церковних канонів і національного обов’язку, чи з тою, яка віками русифікувала українців і досі імперським осколком стримить у тілі України?

400 років тому два єпископи – предтечі нинішньої УАПЦ порушили принцип соборності і вирішили що вигідніше послухати грецького патріарха, князя Острозького та московських “доброзичливців”, ніж Христа, і що царське православ’я важливіше від національного патріотизму. Це привело в кінцевому рахунку до загальнонародної катастрофи 1654 року, а в 1686 році погубило й українське православ’я, у муках відроджене аж у 1921 році – на одне десятиліття. Чи буде враховано усе це зараз?

Проблема церковної єдності настільки актуальна і гостра, від її вирішення залежить так багато в сучасному і майбутньому України, що обминути її не вдасться. Поставала вона й перед урядом УНР у час національно-визвольних змагань 1918 – 1920 років. Тому дозволю собі запропонувати читачам свою публіковану в пресі ще в 1990 році невеличку замітку “Церковні плани Винниченка”. На жаль, вона не застаріла.

“У час національного відродження України і нав’язаної Галичині міжконфесійної боротьби нашим читачам, очевидно, буде не зайвим і цікавим ознайомитися з поглядами голови Директорії УНР В.Винниченка на унію та православ’я, на вирішення проблеми церковної єдності України. Для цього процитуємо одну, 76-у сторінку із брудного пасквілю С.Даниленка “Дорогою ганьби і зради”. Історична хроніка. Видання друге, доповнене” /“Наукова думка”, Київ, 1972/.

Але перед тим відзначимо два моменти. По-перше, усі зацікавлені у збереженні колоніальної залежності України і в духовному спустошенні бунтівливої Галичини завжди виступали передусім проти унії, проти УГКЦ, приписуючи їй зловорожі щодо народу цілі, зокрема ополячення. Що ж, їх можна зрозуміти: поки в Галичині жива УГКЦ, колоніальне поневолення галичан не могло і не може бути ні повним, ні остаточним. Важче зрозуміти нинішніх активістів УАПЦ в Галичині, які не тільки не відмежовуються від імперських “соратників” у боротьбі з УГКЦ, але й самі щедро черпають свої аргументи з подібних каламутних джерел, хоч добре знають їм ціну.

По-друге, для даниленків та їх нинішніх однодумців – противників УГКЦ – православ’я виглядає більш привабливим, ніж унія, бо вона, бач, вела український народ “дорогою ганьби і зради”. А як бути з тим, що за 400 років УГКЦ привела народ у наш час із збереженою в сорокарічному підпіллі національною Церквою, рідною мовою, високою національною свідомістю і духом непокори гнобителям усіх мастей? І як жаль, що ті, кого повели тоді іншими дорогами, денаціоналізувалися, мільйонами спольщувалися або русифікувалися.,.

Але повернемось до обіцяної цитати:

“Майже через двадцять років у своєму панегірику Шептицькому, виданому у 1937 році у Філадельфії, Лонгин Цегельський зробив цінне визнання: “Українські державні провідники думали над введенням унії згори, з уряду, по всій Україні та над покликанням Митрополита Андрея (Шептицького) на патріарха всієї України. Унією вони думали раз і назавжди відгородити Україну від Москви й азіятства, наблизити її до Заходу і до його культури”. Це ж, але вже більш докладно, повторює Цегельський в іншому панегірику Шептицькому під назвою “Український патріарх”. Як повідомляв щотижневик василіян “Світло”, який видається в канадському місті Торонто, після смерті Цегельського його спомини передано до друку. В розділі 57-му споминів Цегельський наводить запис своєї розмови з головою Директорії, що відбулася 19 грудня 1918 року. Ось витяг з цього діалогу: “А що там поробляє наш Шептицький? – звернув Винниченко нагло на іншу тему, Я розповів, що Митрополита Шептицького інтернували поляки в святім Юрі.

– Ми його визволимо, – зареагував Винниченко. Я чекав на те, як собі Винниченко уявляє це визволення, але він був настільки реальний, що волів на цю тему мовчати.

– Біда, – продовжував по хвилі Винниченко, – що ми не маємо такої людини, як Шептицький, щоб поставити її на чолі української православної Церкві. Є владика Платон у Сибіру, щирий українець, але мабуть оженився з якоюсь учителькою. Та є ще Димитрій у Чернігові. Також щира українська душа, але надто любить вихилити лишню чарку. А що ви сказали б на те, якби ми забрали Шептицького до Києва на Митрополита всієї України?

– Шептицький на православного Митрополита не піде, – відказав я.

– На якого там православного!.. Очевидно, що на уніатського. Православ’я скасуємо. Це ж воно завело нас під царя східного, православного, то воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша унія добра для відрізнення і від Польщі і від Москви. Уніат із природи стає українцем. Скличемо синод єпископів, архімандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємося з Римом, щоб його зробив патріярхом України. Чи не добре це звучить?.. Ви думаєте, я жартую?

У душі я радів цьому планові, – продовжує Цегельський, – та все-таки висловив побоювання щодо труднощів із православним духовенством та з протиуніатським наставленням, створеним і культивованим Москвою.

– Єрунда! (Дрібниця!) – гарячився Винниченко. – Це – революція, і все старе ломиться. А хто незгідний, нехай посміє… Заарештуємо яких два-три десятки старозаконників, збавимо парафії (парохії) і хліба цього чи того, то решта присяде. А український сантимент доконає решти. Відгородимо Україну муром унії від Москви раз на завжди”.

Ось така цитата. Тут кожна репліка Винниченка значима і вимагає глибинного осмислення. Є тут і твереза оцінка, і водночас революційний романтизм з його виразним креном в екстремізм. Можна тільки уявити собі, які катастрофічні наслідки для України і самої ідеї релігійної єдності мало б державне впровадження унії у східному регіоні – серед зрусифікованого духовенства, денаціоналізованого населення, в атмосфері класової та міжнаціональної ненависті…

Однак до реалізації плану Винниченка не дійшло: у Митрополита Андрея Шептицького були інші, далекі від революційного радикалізму погляди на шляхи досягнення церковної єдності. Як відомо, він був за поетапне створення українського патріархату. І першим етапом мало бути проголошення на Східній Україні УАПЦ – для досягнення незалежності від московського патріархату, виховання національної свідомості східних українців та культивування серед них ідеї релігійної єдності. Наступний етап – обрядове зближення УГКЦ та УАПЦ на ґрунті старокиївської традиції: збереженої УГКЦ, але повністю знищеної російським православ’ям на Східній Україні після 1686 року. Далі – повернення східноукраїнського православ’я до статусу Володимирової Церкви, який передбачав (до 1054 року) єдність із Вселенською Церквою. А вже на цій основі мало відбутися об’єднання двох українських національних Церков – УГКЦ та ЦАПЦ, яке повинно було увінчатися всеукраїнським патріархатом.

Дійсність перекреслила започатковане в 1919 році здійснення цього плану: греко-католицька Галичина була окупована Польщею, православна Україна – більшовицькою Росією. УАПЦ в муках проіснувала з 1921 до 1930 року і була розстріляна Сталіним.

Удруге А.Шептицький повернувся до цього плану в 1943 році. Не вийшло: проти об’єднання українців виступили фашисти.

У наш час проти нього ополчились партократи, РПЦ і ті галицькі псевдоавтокефалісти – “патріоти”, які міцно стоять на платформі КПУ. То ж віз і нині там…”

Український націоналізм ніколи не був і не може бути байдужим до релігійних і церковних проблем. Наш обов’язок – домогтися, щоб національні Церкви в національній державі перестали бути об’єктом цькування і сваволі прокомуністичних, проімперських сил, а тим більше – знаряддям розбрату в їхніх руках. Підтримувати національні Церкви, сприяти їх розвитку, порозумінню і єднанню – святий обов’язок християн і патріотів. Греко-католики вже – у буквальному розумінні – билися пліч-о-пліч зі своїми братами-православними проти слуг Москви за поверненням вірним УАПЦ святої Софії. Важко сказати, коли українці-православні стануть плече в плече з греко-католиками українського сходу, виборюючи для них право жити вільним і повним релігійно-церковним життям. Але день, коли це буде, стане Днем християнської Любові, національного прозріння і єднання.

Неоціненну роль у культивуванні й поширенні націоналізму може і повинна відіграти українська інтелігенція. Але зараз вона сама гостро потребує допомоги. І завдання націоналістів – включити інтелігенцію в систему національно – визвольних змагань, сприяти їй у відстоюванні своїх прав, у захисті її інтересів. Інтелігенція – носій інтелекту нації. Доки буде підневільного чи упослідженою нація, доти в наймах антинаціональних сил буде й інтелігенція. З другого боку, сила нації – не тільки в насталеній волі, але й у її інтелекті, – як і людини: тигр чи лев фізично сильніші за людину, але людина долає їх… І ще: легко закликати до боротьби і вести за собою однодумців: набагато складніше виконати іншу необхідність – зробити своїми однодумцями тих, що, може, уперше чують про твої ідеї…

Ми ще не спинили деградації нації у найважливішому пункті і сприймаємо відчуження молоді від проблем національного відродження як природну різницю інтересів. Між тим ідеться не про конфлікт поколінь, а про конфлікт на рівні світоглядів, на рівні сутнісних для життя нації ідей. Майбутнє ж за тим, кого підтримає молодь. А ми й далі влаштовуємо мітинги, збори та імпрези для людей пенсійного віку і тішимося їх багатолюддям, не помічаючи, що молоді на них іноді нема зовсім… Націоналізм – ідеологія молодих. Він же – запорука їх людського майбутнього.

Наші партії, Рух, ТУМ “Просвіта” та інші об’єднання склали національно пробуджені і національно свідомі українці. Протиприродним є те, що згуртованим для національно-визвольних змагань підсунули ідеологію, дуже далеку від проблем національного відродження і самоутвердження. Розколи, гризня, недієздатність цих об’єднань – яскраве свідчення суперечності між національними устремліннями їхніх членів та пропонованою їм космополітичною ідеологією. Саме ці люди, які зараз складають демократичні об’єднання, забезпечили успіх першого, національно-визвольного етапу нинішньої боротьби, і їх національно-творчий потенціал далеко не вичерпаний. Для них природною є ідеологія українського націоналізму, і тільки з його позицій вони зможуть реалізувати і себе, і національну ідею українського народу. Вороги і противники українського національного самоутвердження ще настільки сильні, що тільки червоно-чорний прапор боротьби нас приведе під синьо – жовтий стяг свободи. Людей залякали націоналізмом, і їм треба допомогти зрозуміти: націоналізм кличе не до крові, а до перемоги.

У своїй праці ми кинули багато критичних зауважень на адресу лідерів демократичного табору. Однак наша мета полягала не в тому, щоб усунути їх від політичної діяльності. Навпаки! Серед них є чимало авторитетних і патріотично настроєних людей, які зараз лише в силу корпоративних чи кланових інтересів тримаються за ідеологію демократизму, хоч давно відчувають її неперспективність. Частина з них уже стала на позиції націоналізму, частина – на шляху до цього. Чим скоріше націоналізм стане регулятивною ідеєю їх політичної діяльності, тим скоріше відбудеться зміцнення нашої державності і незалежності, тим скоріше наш народ “гляне, як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі” (І.Франко).

То ж якщо в когось створилося враження, що автор виступає, наприклад, проти В.Чорновола, – то він помиляється. Просто Чорновіл займає таке становище в українському житті, що зараз не можна зблизити націю з націоналізмом, не піддавши обґрунтованій критиці політичну практику, позицію та ідеологію демократів, яку у значній мірі творить і яку уособлює передусім В.Чорновіл. Виступаю, отже, не проти Чорновола, а проти слабкостей Чорновола. Вважаю, що найбільший противник Чорновола зараз – не автор цих рядків, а сам Чорновіл. Біда його і багатьох інших лідерів у тому, що за останні два роки вони чують тільки похвали і лайки на свою адресу. Мені ж ішлося про те, щоб показати їм об’єктивний зріз та аналіз писаного, говореного і робленого ними. Бо їхні політичні можливості – великі. Мріється, щоб вони використали їх на добро тої нації, чиїми синами вважають себе.

Нинішній націоналізм в Україні мусить ще багато зробити для політичної всеохопності всіх сфер українського життя, щоб бути самостійним варіантом, а не стилізованою варіацією націоналізму попередньої епохи. А життя само розчищає шлях націоналізмові до свідомості і сердець людей.

Наприклад, одним із застережень демократів щодо нашої ідеології було те, що націоналізм допускав різні форми державного устрою, у тому числі авторитарні, якщо це відповідатиме історичному моментові і гарантуватиме виникнення і збереження національної держави та незалежності. А зараз час підтвердив і цю позицію філософії націоналізму. І ми бачимо, як легко відмовилися демократи від демократії і з ентузіазмом підтримали введення посад представників Президента на місцях, коли побачили, що демократія в наших умовах не спроможна здолати опір постімперських структур і повний параліч виконавської влади, а отже – гарантувати збереження держави. Те, що закидали націоналізмові як можливість, самі здійснюють на практиці. Жаль, що ніхто з них при цій нагоді не вибачився публічно перед націоналізмом за попередні інвективи, а перед народом – за підтримку політики обмеження народовладдя…

А як же нам ставитися до цього нововведення? Та з позицій національної ідеї. Якщо інститут представників у цілому чи дії окремих його представників сприятимуть зміцненню української держави і трансформації її в національну, ми підтримаємо їх усіма силами. Якщо ж усе це задумано і проводиться для зміцнення влади “вчорашніх” і збереження теперішнього упослідженого стану української нації, то ми поставимося до “нинішніх” так, як і до “вчорашніх”.

Два слова про опозицію. Цей політичний термін – із практики парламентаризму, якого в нас, до речі, ще нема. Зате опозиція вже є. І не одна. Опозицією у Верховній Раді слід вважати ті сили, які очолює “соціаліст” Мороз. І уряд, і опозиція мають спільну мету – захист інтересів тих, хто привів їх до влади і є їх опорою. Але вони по-різному уявляють собі цей захист. Звідси й намагання опозиції зайняти “позицію”, тобто місце нинішніх керівників: щоб краще справитись із цим завданням. Якщо наші демократи мають ту ж мету, але свої погляди на її втілення, відмінні від урядових і Морозових, то, зрозуміло, їхнє місце в опозиції. Яку вони зараз, до речі, активно організовують. Ось такі метаморфози відбуваються з демократією, яка відмовилася від політичної боротьби народу із реакційними силами і вважає можливим нормальне політичне життя без перемоги над ними. Наша ж боротьба продовжується і мусить тривати до повної перемоги. Але є ще Президент, обраний народом. Чи можуть націоналісти бути в опозиції до Президента? Так, якщо в нас буде спільна мета. Позиція націоналістів йому напевно відома. Зате націоналісти про позицію Президента можуть тільки здогадуватися – по його діях, А тому ні цілковитої підтримки, ні опозиції, ні прямої конфронтації зараз бути не може. А є те, що є: позитивна чи негативна реакція на ту чи іншу дію Президента. До речі, це досить небезпечна ситуація, бо деякі політичні дії мають скриту мотивацію – цілком виправдану, але не завжди зрозумілу, іноді просто тривожну. А це може викликати протидію якраз тих, у чиїх інтересах проводиться ця дія…

Що ж до постімперських і прокомуністичних сил та їхніх владних структур, то націоналізм має іншу мету – протилежну їхній, а тому бачить своє місце не в опозиції до них, а в боротьбі з ними. Так було завжди. Ніхто ж не скаже, що Є.Коновалець, А.Мельник, С.Бандера чи Л.Ребет були в опозиції до Сталіна і його спадкоємців, – вони боролися з цими катами українського народу…

Націоналізм набирає силу. Він стає надбанням, опорою і детермінатором суспільної поведінки все більшої кількості українців. Він повертає віру, насталює волю, гартує дух. Він привчає звіряти свій шлях за трьома немеркнучими орієнтирами: Бог, Україна, Свобода.

З ним – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Василь ІВАНИШИН
НАЦІЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. НАЦІОНАЛІЗМ
Видавнича фірма “ВІДРОДЖЕННЯ1 пропонує книжки:

Видавнича фірма “ВІДРОДЖЕННЯ”
293720, Дрогобич, вул.Шевченка,42

Редактор Петро БОБИК
Художник Сергій ЧИГРИК
Технічний редактор Євген ГНАТИК
Відповідальний за випуск Левко КЛЕПАК

Видавничі права застережені.

«С?
Мирослав Маринович. Україна на полях Святого Письма.
Василь Іванишин, Ярослав Радевич – Винницький. Мова і нація.
Василь Іванишин. Українська церква і процес національного відродження.
Адам Войтюк. Корифеї рідного слова.
Олег Баган. Іван Франко і теперішнє становище нації.
Степан Стельмащук. Під знаком його доброти (спогади про С.Людкевича).
Роман Пастух. Вулицями старого Дрогобича.
Роман Пастух, Петро Сов’як. Історія Дрогобича в цифрах, фактах, подіях.
Роман Пастух. Рідна школа в Дрогобичі,
Наталя Полонська – Василенко. Історія України. 1900 – 1923рр.
Дмитро Донцов. Дух нашої давнини.
Митрополит Андрей Шептицький. Правдива віра.
Петро Полтава. Хто такі бандерівці і за що вони борються.
Злочини комуністичної Москви в Україні вліті 1941р.
Атена Пашко. На перехрестях. Вірші.
Віктор Рафальський. Слухай, моя Україно. Поезії.
Вячеслав Умнов. Калинова журба. Вірші,
Руслан Щуплакевич. Серціо.
Нам пора для України жить. Шкільний співаник.
Благослови, мати, весну зустрічати. Гаївки.