5 років життя Степана Бандери – від 1929 по 1934 – це шлях від рядового члена Організації Українських Націоналістів до Крайового Провідника, від особи, яка користувалась псевдами „Баба" та „Сірий", до легендарного керівника українських націоналістів, яким захоплювалися не лише українці, але й визнавали польські журналісти. Смертний вирок, який замінено на довічне ув’язнення, ще один суд і ще одне довічне ув’язнення – ціна, яку Бандері доведеться заплатити у двадцять шість років за свою діяльність у першій половині тридцятих…
Сьогоднішній наш матеріал – про становлення та діяльність Крайового Провідника ОУН – Степана Бандери.
Шлях Провідника
Низького росту й непомітний на перший погляд Бандера розпочинав свою підпільну діяльність під псевдонімами „Баба", „Сірий", „Степанко", „Лис" та „Рих". Втім, самопосвята та жертовність, а разом з тим і вміння знаходити нестандартні розв’язки проблем, які виникали в революційній діяльності – дуже швидко вивели Степана Бандеру в лідери націоналістичного руху.
Його внутрішня сила й харизма були беззаперечними. Якось, при організації атентату на радянського консула у Львові, на зустріч з Бандерою прийшов бойовий референт ОУН та найближчий друг Романа Шухевича – Богдан Підгайний. Опісля він переповідав Шухевичу про незвичайне враження, яке на нього справив Бандера, на що майбутній командир УПА відзначив, що вперше зустрівшись із Бандерою – пережив те саме. Залишається зауважити, що і Шухевич, і Підгайний були старші віком за двадцятичотирьохлітнього Бандеру, але відчували й визнавали його природній авторитет.
Про свою самопосвяту Бандера згадає в автобіографії, коли писатиме, що „найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій".
Бандера очолить пропагандивний відділ в 22 роки, в 23 стане заступником Крайового Провідника, а в 24 уже сам очолить Крайовий Провід ОУН. Він не просто виконував ті чи інші обов’язки, але глибоко вникав в усі дрібниці справи. Саме за його ініціативи було відкрито нові шляхи транспортування підпільної літератури з-за кордону, створено підпільну друкарню та хімічну лабораторію.
В сфері пропаганди йому вдалося організувати масштабну „шкільну" акцію, яка охопила українських школярів всієї Галичини. Тоді було видрукувано та розповсюджено 92 тисячі листівок та 6 тисяч брошур, що на той час було неймовірним тиражем. І що дало свій результат у мобілізації найменших українців – школярів, які в один момент виступили проти польської мови викладання, традиції молитись польською мовою та засилля чужої державної атрибутики в українських школах.
„Антимонопольна" акція, ініційована Бандерою, була спрямована на бойкот широкими верствами населення польського алкоголю та тютюну. Це не лише мало відношення до здоров’я нації, але й підривало прибутки польської держави.
Але чи не найбільшою пропагандивною кампанією, організованою Бандерою, було вшанування пам’яті українських бойовиків Біласа та Данилишина, яких було страчено 23 грудня 1932 року. В той день, в час коли оунівці були на ешафоті, у всіх церквах Галичини били дзвони. Цікаво, що Бандера безпосередньо, без зв’язкових, до останнього моменту підтримував живий контакт із адвокатом засуджених хлопців й передав для них подяку від Проводу ОУН.
Василь Білас і Дмитро Данилишин були страчені після невдалого нападу на поштове відділення в містечку Городок. Тоді ж, на місці, під час перестрілки з поліцією, загинуло ще двоє бойовиків організації. Таке трапляється в революційній діяльності, а спосіб поповнювати організаційну касу за допомогою „ексів" (експропріаційних актів) є чи не основним у всіх революційних структурах. Проте Бандера, який очолив Провід ОУН на західноукраїнських землях саме після подій під Городком, вирішив відмовитися від „ексів", все ж, життя членів Організації для нього було дорожчим аніж наявність засобів для діяльності.
Зате він не відмовився від політичних вбивств осіб, діяльність яких була ворожою щодо української нації. І хоча Бандера сам ніколи не стріляв, під його проводом будуть виконані найгучніші атентати.
Він не лише організовував успішні замахи на радянського консула у Львові в 1933 році та міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького у 1934, але й сам зустрічався й підбирав кандидатури на виконавців атентату – Миколу Лемика та Григорія Мацейка. Коли йому на суді доведеться свідчити про той етап життя, Бандера скаже: „Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з певністю, що я втрачу життя (Бандера перед цим судом був уже засуджений на смертну кару, яку пізніше замінено на довічне ув’язнення), я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити. Але впродовж всього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика, і того, що вбив Пєрацького…"
Позатим, Бандері вдалося владнати давню організаційну проблему – влиття Української Військової Організації (УВО) в ОУН, а також розробити проект створення „зелених кадрів" - підпільних військових загонів, які б складалися із розконспірованих оунівців, що мало б бути прообразом УПА. І хоча цю ідею Бандера не встиг реалізувати, польська преса гідно оцінила його діяльність: „Таємнича ОУН є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює з страшним темпом, щоб втягнути маси в круговорот революції…" („Bunt mlodyh" від 20.12.1933).
Процеси Бандери та товаришів
Степан Бандера без перебільшення був найефективнішим Крайовим Провідником ОУН. Більше того, йому вдалося довше за попередників бути при кермі організації і при цьому організовувати найгучніші акції. Не в останню чергу це пояснюється внутрішніми якостями Провідника.
„Баба" вміло поєднував харизму у внутрішньо-організаційному житті та конспірацію, яку необхідно було зберігати в зовнішній діяльності. В час, коли Бандера займав найвищі пости в ОУН, молоді українці сотнями потрапляли за грати, на підставі лише звичайних підозр. Саме в цей час було введено у Польщі „наглі суди", які швидко вирішували долю революціонерів. Відомо, що Бандера до свого арешту у 1934 році п’ять разів затримувався поліцією – за нелегальні переходи кордонів, пропаганду, підозру до причетності в організації атентату. Втім, йому завжди вдавалося вийти з рук поліції неушкодженим.
Арешт великої кількості націоналістичного активу, в тому числі й Степана Бандери, який відбувся 14 червня 1934 року, став фатальним через те, що до рук чеської поліції потрапив празький архів ОУН („архів Сеника"). Щоправда, поляки не встигли вберегти від кулі українського націоналіста самого міністра внутрішніх справ Польщі – Броніслава Пєрацького. Це відбулося наступного дня – 15 червня 1934 року. Розлючений уряд уже 17 червня публікує декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій і за півроку арештовує понад 800 українців. Самого Бандеру безперервно допитували понад 5 діб – з 9 год. 6 серпня до 20 год. 11 серпня 1934 року.
Підсумком діяльності Бандери стали два гучні судові процеси, які в 1935-1936 роках відбулися у Варшаві та Львові. Їх назвали „справою Бандери та товаришів" і вони планувалися як показові щодо знищення політичних опонентів польської держави.
І якщо процес у Варшаві націоналістам не вдалось вповні використати для пропаганди своїх ідей, оскільки їм було заборонено свідчити польською і вони, здебільшого, взагалі мовчали, то у Львові це була суцільна популяризація українського революційного руху.
Завдяки Бандері процес став тріумфом українського націоналізму. Його свідчення на суді передруковувались у польських та закордонних ЗМІ, не позбавлений процес був і комічних курйозів. Наприклад, вітання підсудних українців Степана Бандеру окликом „Слава Україні!", коли його вводили в судову залу, що спантеличило публіку, яка, разом із суддями, піднялася в цей момент і стоячи зустріла Провідника ОУН.
Польська газета „Батьківщина" писала: „Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пострижений, одягнений в чорне вбрання. Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтелігентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Цілий зал із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшості підсудних. На запит Бандера відповідає: „до вини не почуваюся. Свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку…"
Смертний вирок під час Варшавського процесу, який замінено на довічне ув’язнення й ще одне довічне ув’язнення у Львові – гідна оцінка діяльності Бандери в очах польського правосуддя.
В’язень тюрем та концтабору
В „Моїх життєписних даних" Бандера запише: „Я сидів у в’язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті".
Найдовше Бандера перебуватиме у „Святому Хресті" – найважчій в’язниці Польщі. Тут в’язні перебували закутими у кайдани, взутими в дерев’яне взуття, були позбавлені практично усіх прав. Та все ж, Бандері вдалося налагодити для своїх друзів-революціонерів терпимі умови перебування.
В тюрмах він залишатиметься авторитетом для інших. Саме завдяки його старанням українських політичних в’язнів відокремлять від польських злочинців і дозволять перебувати в одній камері, він організовуватиме освітні в’язничні курси, а коли на третьому році ув’язнення їм вперше дозволять посповідатися та відбути Службу Божу – то Бандера організує й очолить хор в’язнів.
У травні 1938 року, коли у Роттердамі радянський агент вбиває за допомогою вибухівки Голову Проводу ОУН Євгена Коновальця, Бандера перебуває уже в іншій в’язниці – Вронках, яка знаходилася в дев’яти кілометрах від польсько-німецького кордону й режимом була легшою за „Святий Хрест". Смерть Коновальця й пошук кандидатури нового провідника змушує ОУН шукати шляхи визволення Бандери.
Цікаво, що Провід за кордоном дуже стримано віднісся до ідеї „звільнення" з довічного ув’язнення Бандери й ця справа залишилась у руках його найближчих друзів, зокрема Романа Шухевича. Саме він контактував у цій справі із потрібними людьми з різних середовищ. За планом було домовлено, що українці підкуплять двох польських наглядачів, сума, про яку йшла мова, на той час була просто фантастичною – 50 тисяч злотих (приблизно 5 тисяч тогочасних американських доларів). Про гроші мала подбати українська діаспора в Америці, а далі Бандера мав би перетнути німецький кордон.
Наглядачі встигли отримати аванс у 500 злотих, проте в останній момент справу втечі було відмінено – члени закордонного Проводу не погодилися підтримати даний план. Формальною причиною стала підозра, що ця ідея є відомою полякам і вони нею скористаються щоб під приводом втечі вбити Бандеру. Не маючи гарантій побуту Степана Бандери за польським кордоном й не отримавши домовленої суми, друзі Бандери змушені були відмовитись від свого плану.
Кінцем цієї історії є масовий арешт близько 80 поляків та кількох українців. Ключник, який втратив можливість заробити велику суму, почав пити і ненароком зізнався про підготовку втечі важливого польського в’язня. Це привело до звільнення багатьох наглядачів, а також чисельних вироків.
Самого ж Бандеру було переведено у концтабір Береза Картузька, до створення якого він спричинився своєю діяльністю. Менше ніж через рік, з початком ІІ Світової війни, він опиниться на волі. Проте втрачена нагода покинути в’язничні мури після смерті Коновальця й узяти участь у ІІ Великому (Римському) Зборі ОУН вплине на подальший перебіг особистого життя Степана Бандери та майбутнє націоналістичного руху.