До 100-сторіччя з Дня народження Провідника
Підполковник Іван СУТА
Політичний референт ВО „Тризуб" ім. С.Бандери

Є люди, які своїми духовними параметрами долають і рамки своєї епохи, і межі життя. Смерть не зупиняє їх впливу, вони залишаються необхідними нації і після смерті. І тоді говоримо про безсмертя. Таким був, є і буде Степан Бандера.

Він витворив якісно новий – політично свідомий, активний і жертовний – тип українця-громадянина і сам був його ідеальним уособленням: служити не особам, а Україні, не урядам, а українській незалежній державі, боротися не за мандати і посади, а за Ідею – за свободу і державність нації.

Сьогодні ми відзначаємо 100-ту річницю з дня народження Степана Бандери. А чому? Для чого? З якою метою? Тільки за звичаєм, бо явище історично вагоме, а дата ювілейна? Але ми не імпрезіоністи, для яких урочистості – це нагода погрітися в промінні чужої слави, людей побачити і себе показати. Ми – націоналісти: люди боротьби, а не імпрези. А тому наша відповідь на поставлені вище запитання завжди має бути конкретною і вмотивованою характером, обставинами і цілями нашої діяльності.

Степан Бандера, до того ж саме з нагоди чергового ювілею керованої ним ОУН, учив: “Коли за тим звичаєм відзначається двадцять п’яту річницю Першого Конгресу українських націоналістів і переглядається пройдений Організацією Українських Націоналістів шлях, то слід мати на увазі передусім її дальшу діяльність і розвиток”. З часу виголошення цих слів минуло більше півстоліття, але вони залишаються актуальними для нас і досі, бо ми переконані: ОУН і Бандера – це не тільки героїчне минуле, а незрадлива надія і майбутня слава України.

То ж ким він був для нинішніх поколінь, що з того, що він започаткував у свою героїчну епоху ми повинні наслідувати, і яка роль його політичної спадщини для нас – онуків Шевченка й дітей Бандери, для продовження національно-визвольної боротьби за право бути господарем своєї долі на своїй землі.?

Для цього слід визначити той стан української нації в якій вона сьогодні перебуває, причини які породили цей стан, і що робити далі. Заодно – чітко окреслити своє ставлення до нинішньої влади, системи державного правління, політикуму, суспільства.

Провідник „Тризуба" В.Іванишин з цього приводу писав: „Вороги української нації та їхні псевдопатріотичні прислужники (платні та баранізовані) з числа українців в один голос твердять, що нинішній ганебний і катастрофічний стан українського народу пояснюється тільки невирішеністю соціально-економічних проблем та недосконалістю системи керівництва державою, і пропонують себе, свої клани і шайки на роль рятівника, спасителів, месій. Але це – свідомий чи неусвідомлюваний обман. Потворні соціально-економічні деформації в нашому суспільстві – це не причина, а явний, зримий і відчутний для кожного наслідок саме нищівної внутрішньої окупації України.

Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80 % населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя".

У наш час, коли здобуття незалежності не принесло ук¬раїнцям ні державності, ні омріяної Свободи а лише антиукраїнський режим внутрішньої окупації, коли перед на¬цією і надалі стоїть питання бути чи не бути, спадщина Степан Бандера сприймається з особливою актуальністю, вона є дороговказом для подальшої бороть¬би за УССД. Бо лише український націоналізм, його ідеологічна база, ме¬тодологія, спадкоємність боротьби поколінь дають відповідь, де шукати ту основу, відштовхуючись від якої можна випрацювати концепцію нашої подальшої боротьби в умовах, коли зовнішню окупацію замінила внутрішня і тому не здобуто державності корінної нації.

Особливо багато цінних наробок знаходимо у збірнику праць Степана Бандери „Перспективи Української Рево¬люції". Він зробив українську національну ідею пріоритетним, фундаментальним і неодмінним фактором української політики, якому нема і не може бути заміни чи альтернативи, і змусив виступати під гаслами національної державності інші, часто дуже далекі від націоналізму українські організації. Він збагнув суть творчості Дмитра Донцова: не навчати націоналізму як якоїсь політичної науки, а передусім – пробудити в українцеві українця. Решту зробить ідея, самоосвіта, життєвий досвід, а головне – участь у боротьбі за державність нації. Він розумів, що окупаційній політичній системі можна ефективно протиставити тільки іншу, власну, національну ідейно-політичну систему.

Порівняймо те, що він писав, пропонував, від чого застерігав і куди унапрямлював політичний провід, із тим, що було зроблено провідниками „оксамитової" революції 1989-1991 років, що вони і створені ними партії прикриваючись знаменом Бандери роблять зараз, і тоді відразу ста¬не зрозуміло, чому ми „маємо те, що маємо", хто, чому і як довів Україну до такого стану.

Степан Бандера керував Організацією, під проводом якої боролася вся Україна, без розгулу вождизму та згубної отаманщини, він знав те, чого не зрозуміли нинішні „батьки наро¬ду", коли їм той народ виявив великий кредит довіри і гото¬вий був під їх проводом боротися за власну державу. У своїй праці „Значення широких мас та їх охоплення" С.Бандера пи¬сав: „Наша внутрішньо політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кож¬ного українця, як причетного, так і непричетного до загаль¬ного громадянського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них". Там же він застерігав: „Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами чи частинно проти нас та великою мірою здеморалізу¬ються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі".

Але керована демократичними лідерами боротьба пішла ін¬шим шляхом.

Бандера застерігав: „Висування на перше місце в програмі визвольних змагань гасла „За демократичний лад" замість гас¬ла „За самостійну державу" має вкрай шкідливий аспект". У 1989-1991 роках усе було зроблено з точністю до навпаки. Отже, боротьбу необхідно продовжувати. Яким – революцій¬ним чи еволюційним шляхом? Еволюційним ідемо вже 18 років. Ні помітних зрушень, ні обнадійливої перспективи.

„Національна революція - єдиний шлях до визволення", – вважав С.Бандера. У своїй праці „Перспективи ук¬раїнської національно-визвольної боротьби" він переконливо довів необхідність саме революційного шляху боротьби: „Знищити большевизм можна не еволюційним шляхом, тільки революційною розправою, в якій організова¬на революційна сила, з безпосередньою активною участю найширших народних мас, у могутньому зриві розтрощить і з ко¬рінням вирве головні елементи большевизму – режим, пар¬тію, систему і доктрину, всі їхні відгалуження і прояви. В тій остаточній розправі мусить зосередитися і завершитися процес революційної боротьби".

У іншій праці „Призабута научка" він застерігав: „Партійні кадри, кровно пов’язані з большевицьким режимом, будуть йому помагати задавити визвольну революцію, доки почуватимуть до цього силу. Коли ж переконаються, що большевизм приречений на загладу, а революція бере верх, тоді і вони пристануть до неї… Метою їхнього переходу на бік революції буде передусім намагання бути знову зверху, при владі, а далі – знівечити висліди революції і зберегти якнайбільше комуністичних „здобутків", панування бюрократії над народом. Большевицька школа формування партійних кадрів підготовляє такий елемент, який завжди і всякими засобами буде намагатися захопити і втримати в своїх руках владу, а народ і все його життя – в неволі".

Цього не було враховано, навпаки революційні процеси штучно призупинено, недобиту комуну залишили при владі і як результат – існує загроза втрати державності, галопу¬ючим темпом іде розгул антиукраїнських сил, представники „п’ятої колони" упевнено почу¬вають себе в структурах влади, а українці – національна меншина на своїй землі.

Єдино правильним шляхом до вирішення всіх тих проблем, що постали перед нацією, є продовження рево¬люційної боротьби як у національній, так і соціальній пло¬щині – для зміни існуючої системи влади.

Зараз, як ніколи, постає проблема консолідації здорових державницьких сил. Бандера чудово розумів і достойно оці¬нював роль політичних партій у державному будівництві. Але до повного здобуття національної держави головну роль він відводив не партіям, а національному ордену – ОУН. У партій свої методи, форми та способи боротьби. Вони змушені діяти в певних рамках існуючого законодавства, яке не завжди тотожне з істинними устремліннями бездержавно¬го народу, не виражає їх інтересів і настроїв. Такі закони є „правилами поведінки для рабів" і творяться для забезпе¬чення інтересів людей влади, а не громади. Але поза такими законами партії діяти просто не мають можливості. Це дале¬ко не єдиний аргумент, чому партія не може бути авангард¬ною силою в боротьбі за УССД – ні в минулому, ні на ниніш¬ньому етапі.

Відродження ОУН як провідника української нації на шляху до її державності і розквіту – історична необхідність і неминучість. Це буде зроблено обов’язково. Бо ніщо і ніколи не зупинить нашу націю на шляху до власної державності. А єдиний реальний державотворчий чинник, який є в розпорядженні українців, – це не партії, не окремі безідейні особи з командою патріотів-іскаріотів, а тільки національний політичний орден: Організація Українських Націоналістів.

Нинішній Провід ОУН не зміг у найвідповідальніший момент української історії, після проголошення незалежності і створення держави, запропонувати народові власну ідеологію і програму національного державотворення, концепцію діяльності політичного ордену нації в умовах незалежності, концепцію участі націоналістів у владі, концепцію діяльності легальних націоналістичних об’єднань, нові форми і методи боротьби нації в умовах внутрішньої окупації.

Не зроблено цього й досі – через 19 років. А замість цього – порожні наради, фальшиві імпрези, видумані спогади, ідейна безплідність, політична безпорадність, внутрішня гризня, руйнівний розбрат, імітація діяльності, націоналістична фразеологія без націоналістичної ідеології, патологічне виродження і потворне переродження. Результат – цілковите розчинення в безідейно-кон’юнктурних партіях і навіть братання цих “теж-націоналістів” із “червоними” в лавах блоків “Наша Україна” та БЮТ…

Що з цього приводу можна взяти із спадщини Бандери. Він геніально розв’язував проблему формування ідеології ОУН і проблему консолідації тодішніх націоналістичних сил.

Вказуючи на те, що ідея і людина є головними рушіями революції С. Бандера зазначав: “При однаковій важливості і необхідності цих двох чинників одночасно між ними існує така різниця, що один є постійний, а другий – змінний, провідні ідеї й програмові позиції ідеологічного й політичного руху в своїй основі залишаються незмінні. Їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху – це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається той самий людський склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії, – із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух”. Отже, ще в часи С. Бандери, такі тенденції не одноразово виникали, інакше він не зумів би їх так глибинно вивчити, відчути їхню небезпеку, зрозуміти природу їхнього походження і дати рекомендації щодо їхньої нейтралізації, як своїм сучасникам, так і їхнім нащадкам.

А тепер змоделюймо ним писане на нашу нинішню дійсність, придивімося уважніше до нинішніх “спадкоємних” націоналістичних лідерів, порівняймо їхні нинішні ідейні і програмові засади, з програмою і ідеологією ОУН (особливо ідейно-світоглядні засади прийняті на 11-му Великому Зборі ОУН), їхнє ствердження щодо нинішнього державного статусу української нації; їхнє трактування, що нинішнє державне утворення – є віковічною мрією українців; їхнє входження в ворожий соціал-демократичний табір та плазування перед його лідерами; спочатку відхід від революційних, орденських методів боротьби, а пізніше цілковита зупинка цієї боротьби; злочинне трактування про можливу зміна статусу української етнічної нації та заміну її політичною нацією – космополітичним конгломератом. Порівняли. Тепер стало зрозуміло, чому український націоналістичний рух нині опинився в такому жалюгідному становищі?

Тому відзначуючи столітній ювілей Великого Провідника, слід не тільки робити спільні імпрези, наукові конференції, випускати книги, календарі, ставити пам’ятники – це закономірна данина його генію (не випадково за опитуванням Великим Українцем став Степан Бандера, за нього однаково голосували як на заході, так і на сході України, бо лише шляхом певних маніпуляцій проголошено було іншу кандидатуру).

Поряд з урочистостями, перебуванням в ореолі слави Бандери треба поставити й інші пекучі, але сміливі й актуальні питання: „А що спільного з Донцовим, з Коновальцем, з Бандерою має більшість нинішніх так званих націоналістичних організацій (і похідні від ОУН, і новостворені), особливо її керівні ядра. Назва, націоналістична риторика чи успадкована організаційна легітимність, ще не дають права вважати ці організації насправді націоналістичними. Їх, у разі їхньої подальшої відмови від втілення у життя, шляхом національної революції, головної політичної мети – утворення української національної держави, необхідно віднести до охарактеризованих С. Бандерою перероджених структур, носіїв чужих ідей, чужорідним тілом у живому націоналістичному революційному середовищі, яке вже не можливо реанімувати, а тому необхідно його вивести поза ідейне та організаційне поле українського націоналізму.

Бандера знав причини, які породжують опортунізм всередині революційної націоналістичної організації.

Як у боротьбі проти чистоти ідеї: “Боротьба в ідеологічно-політичній площині полягає не тільки в прямому протиставленні ідей і цілей даного руху до ворожих. Противники і вороги мають на меті насамперед послаблення позицій і лінії визвольного руху, будь-якими засобами. Для того вони послуговуються посередніми засобами внутрішнього підриву й ідейного відпряження. Якщо у визвольному русі починається фермент і процес підмінювання ідейних позицій і політичної лінії іншим напрямком, хоч теж неприхильним і небажаним для ворога і противників, то вони радіють уже з самого негативного, розстрою чого наслідку для визвольного руху”.

Так і в боротьбі проти її носія – людини: “Наступ на діючу людину в русі з боку ворогів і противників ведеться теж різними способами. Не завжди він зосереджується на намаганні знищити, чи спаралізувати дію активних учасників руху Часто метою ворожого діяння є – різними засобами ідейно-політично зламати активних учасників руху. Слідом за цим ідуть старання, щоб таких ідейно чи політично заламаних людей приєднати на свій бік і зробити з них інструмент внутрішнього розкладу в русі, або бодай залучити їх до будь-якого іншого напрямку, який перенесений всередину руху, створював би розстроюючи ферменти. З цього боку визвольному рухові грозять найбільші небезпеки”…

А тому нам треба теж робити з цього належні висновки.

Бандера також знав як і у який спосіб поборювати ці шкідливі, утворені завдяки синтезу внутрішніх і зовнішніх ворожих чинників, тенденції. Він вважав що у боротьбі з цим потворним явищем терапевтичні заходи є неефективні: “В такій ситуації збереження руху, його напрямку, змісту та дієздатності вимагає розкритті суті деструктивних тенденцій, виявлення та усунення всіх тих елементів, які з будь-яких причин впряглися у шкідницьку акцію. Кожен процес розкладу ховає в собі небезпеку, що від заражених клітин захворіють здорові. Затамування, знешкідливлювання та лікування хворих клітин внутрішнім діянням на них життєвих сил руху є дуже ускладнене в умовах боротьби з ворогом, чи протидії натиску противників. А вже цілком недоцільно залишати в середині руху чужий ідейно-політичний новотвір, хоч він постав з власних клітин руху, але почав діяти і розвиватися на його організмі, як пістряк, під впливом постійно діючих зовнішніх чинників.”

А тому Бандера пропонував більш радикальні – хірургічні методи: “В таких випадках необхідно довести до виявлення й усунення всього, що, залишаючись всередині руху, почало діяти на його шкоду. Це конечне для збереження обидвох найголовніших складників, діючих сил руху – ідеї та людини – її носія і борця”.

Бандера з оптимізмом дивився на подальші наслідки такого розмежування революційних і всіх інших (еволюційних, опортуністичних, опозиційних, колабораціоністських, прагматичних, угодовських) течій: “Якщо через усунення зародків і продуктів розкладу зберігається здоровим і дієздатним цілий організм, то всі втрати рекомпенсуються в дальшому розвитку”.

Ці настанови Провідника треба сприймати не тільки як історичний, політологічний та методичний матеріал, а як наказ до дії, і стосується він всіх без виключення організацій націоналістичного правого табору.

Дехто докоряв і навіть звинувачував ОУН за те, що ця боротьба “трагічних оптимістів” була приречена на поразку, привела до марних жертв, а тому не мала сенсу. Так, це правда, що національно-визвольна боротьба часто супроводжується великими жертвами. Але є й інші правди. Бо правдою є й те, що народ, який не бореться за свою свободу і державність, у кінцевому рахунку зникає зі сторінок історії. Правдою є Шевченкове “Борітеся – поборете!..” І правдою є слова поета Петра Скунця: “Той знаходить смисл бодай у смерті, хто його шукає у житті”… Але ці правди недоступні розумінню ні безголових, ні безхребетних.

Лише боротьба на ідейних засадах українського націоналізму, без найменшого компромісу з ворогом та всіма його діями і замислами, може сформувати новий героїчний тип людини, людини – лицаря, людини – воїна, витворити необхідний прошарок борців просякнутих новою героїчною ідеєю, провідних людей в здеморалізованому, зматеріалізованому та духовно деградованому суспільстві. Треба створити умови для виявлення росту і гарту нового героїчного покоління, у горнилі боротьби, проти наїзників всіх типів і мастей як Москви, так і Страсбурга, так і Вашингтона, так і своїх доморощених яничарів.

То ж боротьба за справу ОУН привідником якої був Степан Бандера продовжується і буде продовжуватися. Здобудемо Українську Державу або згинемо у боротьбі за Неї!

З ОУН – переможемо! І хай допоможе нам Бог!

А найкращим пам’ятником Провідникові буде здобута, роз¬будована, квітуча Українська держава. Дороговказом до неї були, є і будуть для нас Біблія, „Кобзар" і збірка праць Бандери „Перспективи Української Революції".

30.12.2008