(20.02.1971 - 2022)
Буковині, в Глибокій, Чернівецької області. Навчався в Глибоцькій загальноосвітній школі.
1996 року вступив до «Тризуба» імені Степана Бандери.
В армії служив у десантно-штурмовій бригаді.
У складі “Тризуба” брав участь в багатьох націозахисних акціях як всеукраїнського, так і місцевого значення. Значною справою за його участі був захист Чернівецького машинобудівного заводу від захоплення криміналітетом, на боці якого тоді виступила міліція. Багато років був в щорічній охороні прощі на Зарваниці. Був активним і дієвим учасником у першому і другому Майданах.
Після Революції Гідності вирушив на війну разом з батальйоном «Айдар». Воював на Савур-Могилі та в Щасті, вивозив поранених з-під Іловайська. Згодом долучився до Добровольчого українського корпусу. Став командиром 2-ї штурмової роти. Разом із побратимами був у боях за Донецький аеропорт, Піски та шахту «Бутівку».
Пізніше саме “Барс” став прототипом фігура «кіборга» на тлі вежі ДАПу в експозиції «Наші» Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Валерій повернувся з війни 2015 року і зустрів чернівецьку волонтерку Наталію. У подружжя народились двійнята.
У 2015 році став керівником Центру допомоги учасникам АТО у Чернівецькій області. Був представником президента з питань учасників АТО та радником голови Чернівецької ОДА. У 2018 році був нагороджений орденом Данила Галицького та званням “Народний Герой України”.
Мав конфлікт з місцевою владою та “силовиками”, через свою боротьбу проти незаконної вирубки дубів на Буковині. Проти Барса у 2018-му відкрили кримінальне провадження за “незаконне поводження зі зброєю”.
Через це кримінальне переслідування і небезпеку для родини Барсу довелося емігрувати з дружиною і двома малими дітьми до Німеччини, де він мешкав з 2020 року до лютого 2022-го. Напередодні повномасштабного російського вторгнення Краснян повернувся з-за кордону в Україну. Адже розмови про ймовірний наступ точилися в середовищі добровольців, і Барс знав, що мусить бути на місці.
Після 24 лютого Валерій Краснян вступив до лав Української добровольчої армії (де очолив «Роту Барса» у рідному 5-му батальйоні).
Коли загроза Києву минула, Барс поїхав звільняти Харківщину, де командував 2-ю штурмовою ротою УДА. Пізніше воював у складі 107-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. “Барс казав, що це його остання війна і ми повинні вигнати цю нечисть зі своєї землі…” – згадували його побратими.
Загинув внаслідок підриву на міні в боях за визволення Харківщини.
У Валерія залишилися дружина, син і донька. Поховали Барса на Алеї Слави у Чернівцях.