Леся Українка

Фото 1886 року, суспільне надбання (Wikimedia Commons)

(13(25).2.1871 – 19.7(1.8.).1913)

Справжнє прізвище, ім’я та по батькові – Косач-Квітка Лариса Петрівна. Видатна українська поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик та фольклорист. Дочка відомої письменниці та громадської діячки Олени Плічки, рідної сестри М. Драгоманова. Дитячі роки минули у с. Колодязному (тепер Ковельського р-ну Волинської обл.). Значний вплив на формування світогляду Українки мав М. Драгоманов. Через хворобу (туберкульоз кісток) навчалася вдома, у приватних вчителів. Стан здоров’я змушував її подовгу лікуватися – в Криму, Грузії, Італії, Єгипті. Здобула різнобічну (переважно історико-філологічну) освіту. Досконало володіла кількома іноземними мовами (російською, французькою, німецькою, англійською, італійською, грецькою, латинською, польською, білоруською). Згодом здійснила чимало майстерних перекладів Г. Гейне, В. Гюго, Дж. Байрона, А. Міцкевича, Гомера та ін. 1890 написала (для сестри) підручник «Стародавня історія східних народів» (виданий 1918). Підтримувала дружні творчі стосунки з О. Кобилянською, І. Франком, А. Кримським, В. Гнатюком, М. Павликом, О. Маковеєм, Л. Стариць кою-Черняхівською, М. Грушевським. Дебютувала в літературі як поет-лірик 1884 у Львівському журналі «Зоря», де під псевдонімом Леся Українка були опубліковані вірші «Конвалія» та ін. За її життя вийшли поетичні збірки «На крилах пісень» (1883), «Думи і мрії» (1889), «Відгуки» (1902). Поезія Л. Українки великої емоційної напруги, сповнена глибоких патріотичних почуттів до України призначення поета вона вбачала в творчій праці для духовного і національного визволення свого народу. Найповніше виявила себе в драматургії (створила понад двадцять драм). Перший драматичний твір – психологічна драма «Блакитна троянда» (1896). Л. Українка – автор драматичних поем і соціально-філософських драм: «Одержива» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Касандра» (1907), «У пущі» (1897-1909), «Бояриня» (1910), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913), «На полі крові» (1910). Звертаючись до образів і сюжетів, взятих із світової літератури, історії, міфології, розглядала соціально-політичні та морально-етичні проблеми, які хвилювали тогочасне українське суспільство. Вершиною творчості поетеси є драма «Лісова пісня», яка утверджує людську мрію, високе почуття, перемогу краси життя над бездуховністю. Активно друкувалася в періодиці («Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Народ», «Дзвін», «Рідний край», «Киевская старина» та ін.). Спільно з Ф. Колессою, К. Квіткою була організатором фольклорної експедиції для запису на фонограф українського героїчного епосу (1908). Цікавилась тогочасним українським та європейським літературним процесом, написала літературно-критичні й філософсько-публіцистичні статті. Зокрема: «Малоросійські письменники на Буковині», «Два напрями в новітній італійській літературі», «Замітки про новітню польську літературу», «Новітня суспільна драма», «Утопія в белетристиці» та ін. Була виразником героїчного, патріотичного напрямку в українській літературі, є глибоко-національною поетесою, котра накреслила візію розвитку української нації і здобуття нею незалежності через боротьбу. Померла у місті Сурамі (Грузія). Похована у Києві на Байковому цвинтарі.