Іван Франко

(27(25).8.1856 – 28.5.1916)

Видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч, національний ідеолог. Народився у с. Нагуєвичах Самбірського округу (тепер с. Івана Франка Дрогобицького р-ну Львівської обл.) у селянській сім’ї. батько – сільський коваль Яків Франко, за твердженням самого Франка, походив з сім’ї німецьких колоністів (помер 1865). Мати належала до сім’ї дрібної (т. зв. ходачкової) шляхти (померла 1874). Навчався у початковій школі у с. Ясениці-Сільні (1862-63), у Дрогобицькій школі василіан (1864-67). 1875 закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на філософський факультет Львівського університету, але в червні 1878 був заарештований. Відновив навчання восени 1880. згодом навчався у Чернівецькому (1890) та Віденському (1890-93) університетах. 1892-93 Франко під керівництвом професора В. Ягича працював над докторською дисертацією, яку захистив 1.7.1893 і здобув ступінь доктора філософії Віденського університету. Почесний доктор Харківського університету (1906). Франко був першим серед українських літераторів, який заробляв собі на життя літературною працею. Творча спадщина багата й різноманітна. Франко – автор близько 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а перекладав з 14 мов. Літературну діяльність розпочав 1868. Перший твір опубліковано 1874. Серед найвідоміших творів – вірші «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора, не пора…» (1880, згодом став одним із національних гімнів), поема «Мойсей» (1905); повісті «Boa constrictor» (1878), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1883), «Основи суспільності» (1895), «Для домашнього вогнища» (1897), «Перехресні стежки» (1900); драма «Украдене щастя» (1893), казка-поема для дітей «Лис Микита» (1890). За життя Франко було видано декілька збірок його літературних творів – поетичні збірки «З вершин і низин» (1897), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900), «Sempertiro» (1906) та збірка оповідань – «Галицькі образки» (1885), «У поті чола» (1890). Велика частина творчої спадщини представлена науковими працями. З-під його пера вийшло кілька десятків історичних праць, публікацій джерел, рецензій та ін. (зокрема перша в українській історіографії праця у жанрі історичної біографії праця у жанрі історичної біографії «Життя Івана Федоровича та його часи» 1883).

Франко був редактором і членом редакції журналу «Друг», «Громадський друг» (1878), «Світ» (1881), «Зоря» (1883-1886), «Правда» (1888), «Товариш» (1888), «Народ» (1890-1895), «Громадський голос» (1895), «Житє і слово» (1894-97), «Літературно-науковий вісник» (1898-1907), газет «Praca» (1879-81), «Діло» (1883-86), «Przyjaciel ludu» (1886), «Kurjer Lwowski» (1887-97), «Przeglad spoleczny» (1886), «Хлібороб» (1891), збірка «Дзвін» (1878), «Молот» (1898). Франко регулярно дописував до журналу «Prawda» та «Glos» (Варшава), «Киевская старина» (Київ), «Die Zeit» (Відень), газет «Kraj» (Петербург), «Северный курьер» (Петербург), «Arbeiter zeitung» (Відень) та ін. Брав активну участь у громадському і політичному житті.

За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. В останні роки навчання у гімназії та відразу після переїзду до Львова був близьким до москвофільства, мав намір писати лише для освіченої публіки, а не для народу. Під впливом публіцистики М. Драгоманова разом з іншими студентами – членами «Академічного гуртка» (М. Павликом, В. Левицьким, І. Релеєм та ін.) на початку 1876 перейшов на народовські позиції. Досвід першого арешту (червень 1877) та судового процесу (січень 1878) сприяв переходу Франка на соціалістичні позиції. Був одним із головних авторів «Програми соціалістів польських і руських Східної Галичини» (1881). У світогляді Франка цього періоду поєднувалося кілька впливових європейських соціалістичних ідеологій (у т.ч. й марксизм), які він пробував критично застосовувати до галицьких обставин. Вважав, що провідну роль у соціалістичній й демократичній русі в Галичині має відігравати не промисловий пролетаріат, а селянство, яке було переважно українським. Однак із середини 1890-х усе помітнішим стає негативне ставлення Франка до марксистської ідеології та практики соціал-демократичного руху (ст. «Соціалізм і соціял-демократія» 1897); рецензії (1899) на книгу Фасова «Народники и марксисты»; «Що таке поступ?» (1903), «До історії соціалістичного руху» (1904) та ін., передруковані у збірці за редакцією Б. Кравціва «Іван Франко про соціалізм і марксизм», видані у Нью-Йорку (1966). У цей час критично переоцінив свій попередній досвід співпраці з польськими соціалістами й демократами, що призвело до різкого розриву з польським демократичним середовищем 1897 (стаття «Поет зради»). Під впливом цих змін у 2-й половині 1890-х еволюціонував від заперечення до повної підтримки ідеї політичної самостійності України (рец. 1896 на книгу Ю. Бачинського «Uktaina irredenta» та стаття «Поза межами можливого» 1900). З іншого боку, перехід на самостійницькі позиції був результатом ідейного вивільнення Франка з-під впливу свого політичного наставника М. Драгоманова після його смерті 1895 (ст. «Суспільно-політичні

погляди М. Драгоманова», 1906), що, зокрема, виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціоналістичним і позитивістським засадам приходять ірраціональні та волюнтаристські нотки, що зближувало його ідеологію з міжвоєнним українським націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Франка, його політичним заповітом стала поема «Мойсей» (1905).