Український націоналізм – його основи, мораль і тактика (Інженер ПАВЛИЧЕНКО)
Інженер ПАВЛИЧЕНКО
член ОУН.
Націоналізмом взагалі називаємо усвідомлене, або навіть інстинктивне змагання якоїсь людської раси-нації активно боронити своє життя перед загрозою зовнішніх, чужокровних ворогів і перед власними зрадниками, що, співпрацюючи з ворогами, ослаблюють спротив народу супроти чужого панування.
В українській історії, аж до розгрому Української Армії і Держави в 1920 році, націоналізм часто проявляється як підсвідомий рух за збереження життя нації. Цікаво зазначити той факт, що кожного разу, коли націоналістичний дух в минулому охоплював маси і переходив у всенародний рух, нація досягала своєї держави і ставала могутньою силою на Сході Європи. Так було за часів старокиївської Української Держави під проводом хоробрих і відважних князів Рюрика, Олега, Святослава і Володимира, так сталось і за часів великого Богдана Хмельницького, який зміг промовити до націоналістичного чуття мільйонів українських рабів і повести їх у переможний бій з Польщею, потрясти її основами та відновити Українську Державу. Так сталось і в 1917 році, коли український народ, якого по словам москалів: “Нє било, нєт і бить не может”, — раптом зі зброєю в руках твердо заявив, що він був, є та буде!
Та всі ті попередні прояви націоналістичного духу нації вилонювалися більш-менш стихійно й підсвідомо, або як наслідок персональних здібностей, патріотизму і політичних амбіцій провідників, або як відрух помсти мас, над котрими чужі гнобителі переводили страшні моральні знущання і матеріальний визиск. Це є причиною, чому ці націоналістичні рухи в минулому здебільшого проявлялися там, де або був відповідний політичний провід, або де знущання переходило межі терпеливості мас.
Ці націоналістичні рухи в минулому не завжди були підготовані, а ще менше сконсолідовані, тому часто набирали лише місцевого характеру і, хоч завжди дуже успішні на початку, здебільшого закінчувалися невдачами після того, як розгромлений ворог збирався з новими силами.
НОВОЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА
Починаючи від березня 1917 року і до грудня 1920 року сотнями років приспана Українська Нація в австро-польсько-московській неволі, окрадена з її провідних верств та більшості інтелігенції, раптом збуджена, стала до бою за свою волю, за Суверенну Державу. Затяжка була та неволя і задовгий політичний сон, аби в один момент всі українці з повною свідомістю і ясними цілями стали до боротьби з ворогами. Багато було ще приспаних та байдужих, ще більше було застрашених всепокірників. Тому на початку, як ціль визвольних змагань був висунений обмежений клич боротьби за рідну мову в школі, потім його поширено на автономію, а далі на федерацію і аж в кінці висунено самостійність України. Цей брак ясності політичної програми неминуче привів до створення аж чотирьох “незалежних Україн”, а то: Великої України, Західної Української Народної Республіки (Галичина), Кубанської Української Республіки і Закарпатської України. Дійшло до того, що окремі волості проголошували себе “незалежними республіками”. Роздроблювалися сили, ослаблювався зрив, гинули марні жертви аж поки всі поодиноко не були зліквідовані чужонаціональними ворогами. Замість кількох Україн не стало жодної! Народ знову опинився в неволі. Нові численні жертви, нові тортури і нова ганьба хмарами заступили ще недавно прояснене небо України.
Великий зрив народного ентузіазму за своє визволення в роках 1917-20; великі досягнення аж до створення Соборної Держави, а потім раптова втрата всіх здобутків — розкололи Українську Націю на три виразно окреслені табори.
Одних ці славетно-сумні події приголомшили і цілковито зневірили в українській справі. Вони її відцуралися, і як хруні та зрадники пішли разом з ворогами поневолювати власну кров-націю. Шахрай, Затонський, Скрипник, Баран і Сіяк є найвиразнішими представниками хрунівства і яничарства на Східних Українських Землях (СУЗ), а Твердохліб, Залуцький, о.Ільків і Карашкевич та славнозвісний професор Бабій на Західних Українських Землях (ЗУЗ). Всі вони є родоначальниками ганебної української хруніяди, за неї багато з них заплатили вже життям, а решта ще заплатить в майбутньому.
Ці самі втрати національних здобутків в 1920 році другу групу українського суспільства, що складається переважно з бувших просвітян, бувших політиків, бувших партійних лідерів і взагалі з “бувших людей” перестрашили і підірвали в них довіру до власних сил. Вони надалі залишилися в національному таборі, але рішуче дезертирували з активного спротиву новим окупантам. Покорились їхнім законам і визнали зверхність держави ворога. Ці “не кладуть пальців межи двері, аби не боліло”. Тому ж, що почувають себе українцями, а ще більше тому, що бажають дістати охлапи з рук ворогів, вони в імені українського народу угоджуються з чужонаціональними можновладцями, визнають їхню зверхність і їхню державність.
Винниченко, Христюк, Голубович, Чечіль, Петрушевич є найголовнішими угодовцями на Східних Українських Землях, а УНДО, радикали та УНР на Західних Землях України. Всі ці угодовці зі страху перед жорстокостями ворогів, або за ласку їхніх посад та персональних чи групових вигід дуже патріотично промовляють до українського народу, щоби, борони Боже, він не бунтував супроти ворогів, бо мовляв, чого лізти з вилами на сонце!? Переконують людей, що вороги є дуже сильними, а вони дуже слабі та безсилі, то чого ж марно борикатися за якесь там визволення? Ліпше треба сидіти тихо та кожному пильнувати свого бізнесу.
З таких людей і на таких “моральних”’ засадах всепокірності повстала і ще досі існує серед Української Нації так звана течія легальної угодовщини.
Угодовщина – це є вияв старої моральної гнилизни, апатії і браку національної честі та характеру, зроджених з певної частини нації внаслідок довгої неволі. Це є політичні форналі-наймити, що звикли до політичних подарунків з ласки пана, але до політичних, часто ризикованих підприємств не мають ані хисту, ані відваги.
Та на щастя, Великі Події й здобутки, а потім катастрофічна втрата державності, не на всіх українців вплинула вбивчо. Під цим ударом зломились безхребетники і патріоти для державних посад, репрезентацій і заступництв, але для тих, що службу для свого народу уважали своєю життєвою місією, а боротьбу за його визволення найпершим завданням свого життя, якраз цей удар став приводом до повного й ґрунтовного перегляду цілої національної справи.
Як наслідок ревізії української національної політики, як супроти зовнішніх чужонаціональних ворогів, так і супроти українських хрунівських та угодовських груп, — ці патріоти чину, а не пустих слів, створили в повоєнному часі зовсім новий, ніколи до того часу не знаний організований рух під іменем: Новочасного Українського Націоналізму.
Український Націоналізм в новочасному значенні, є такий ступінь свідомості українця, при якому він ясно усвідомлює:
- Свою спорідненість по крові з рештою великої Української Нації.
- Розуміє спільність своїх персональних інтересів з інтересами цілого народу і
- Визнає рішучу конечність постійної й активної боротьби всіма допустимими способами, включаючи зброю, з чужонаціональними ворогами і їхніми агентами для визволення нації з під їхнього гніту.
Це означення українського новочасного націоналізму включає всю повноту національного світогляду українця. З цього ясно випливають:
- Остаточні цілі національної роботи,
- його моральне становище супроти зовнішнього ворога і внутрішнього шкідника та
- його тактика при сповненні завдань національної боротьби.
Соборність Українських Земель є найвищим принципом українського націоналізму. Український Націоналізм ставить своїм завданням усунення плями національної неволі зі всіх українців, де вони не жили б; чи на рідних землях, чи на еміграції по широкому світі. Тому він накладає обов`язок на всіх українців без виключення взяти всю посильну участь в національно-визвольній боротьбі з чужокровними наїзниками і гнобителями Української Нації, як раси, до котрої всі українці натурально належать і ділять її славу і неволю.
Проголошуючи визвольну боротьбу, як справу цілої нації і в інтересах цілої нації, Український Націоналізм ставить засаду Соборності Українських Земель і Української Держави, як найвищий і безкомпромісний принцип національної визвольної акції. Цим Український Націоналізм по самій суті рішучо різниться від всіх інших політичних угрупувань серед українців, котрі принципу соборності ніколи не додержувались, а при кожній нагоді зрікалися різних частин української території в користь то одного, то другого чужонаціонального ворога України. Наприклад, так званий уряд Української Народної Республіки, що і до сьогодні переважно квартирує у Варшаві і удержується за польські злоті, зрікся Галичини в користь Польщі. Бувший гетьманський уряд пішов ще далі і зрікся зовсім самостійності України, проголосивши федерацію з навіть в той час неіснуючою царською Москвою. Кілька років пізніше репрезентант того ж гетьманського ладу, сам бувший “ясновельможний гетьман” Павло Скоропадський, зрікся Закарпатської України на користь Мадярщини.
Так звані ундівці й інші легальні групи Галичини, Буковини, Закарпаття не лише не працюють по принципу соборності, але вони взагалі далі своїх рідних загумінків не дивляться, а українську справу поза їхнім загумінком трактують, як питання “зовнішньої” політики.
Під цим оглядом Український Націоналізм є рухом досі зовсім не знаним в українській історії, бо принципово він стоїть в обороні нації, як цілості, а організаційно включає в собі представників всіх Східних і Західних Земель та заморської еміграції, не зважаючи чи то є українці православні, чи католики, чи монархісти, чи републіканці — так довго, як вони визнають активну і безкомпромісну боротьбу з ворогами в ім`я створення Соборної Української Держави за найвище політичне завдання нації.
Завдяки цій соборницькій засаді Українського Націоналізму, йому першому в історії України пощастило створити всенаціональну організацію, що однаково працює як для всіх частин України, так і серед європейської та заокеанської еміграції по всьому світу.
Організація Українських Націоналістів по своєму характеру нагадує жидівську організацію Сіоністів, де об`єднується всесвітнє жидівство у своїй політичній діяльності. На ґрунті цього соборницького принципу Організація Українських Націоналістів природно входить в конфлікт з різними вузьколобими, загумінковими партійниками, як на окремих українських землях, так і на еміграції, що поза своєю маленькою політичною тандитою гублять велич цілої української справи.
Націоналіст Америки чи Європи однаково у Вінніпегу чи Києві, або Львові, Нью-Йорку чи Буенос-Айресі відчуває себе рівнозначним і рівновідповідальним сином Української Нації і однаково та спільно працює для її визволення. Але УНДО-ння з Галичини, Куртяковець з Закарпаття, а патріот типу Залозецького з Буковини вважає українську справу на Східних Землях України вже питанням “зовнішньої політики”. А правовірний патріот в Канаді з партії СУС нізащо в світі не хоче бути “хвостом жодної іншої української партії!” Тому вони зайняли “вичікуюче становище” до визвольної акції, лають націоналістів, а для резерви час від часу заявляють, що “коли націоналісти збудують Українську Державу то і вони їх підіпруть! Це є типове становище партійників, що воюють з єдиною всенаціональною соборницькою Організацією Українських Націоналістів. До голови не доросли, а “хвостом” не бажають бути і тому їм нічого іншого не лишається, як вичікувати і лаяти тих, хто не вичікує, а робить. Для партійника національна справа – це є якась хвостова потвора, де кожний хотів би бути головою, а не “хвостом’’. Для націоналіста національна справа – це є велика Ідея і натхнена ціль, для досягнення якої потрібно напруження думки, голів і м`язів всіх українців, що відчувають себе членами свого народу. Соборність ідеї вимагає соборності зусиль. Розбіжність принципів викликає партійність, розбиття і руїну всенаціональної тактики. Це є неминучий і логічний ґрунт для розходжень і непорозумінь між усіма партійниками і націоналістами-соборниками.
НАЦІЯ ПОНАД УСЕ!
Другим основним принципом Українського Націоналізму є клич: “Нація понад усе!” Цей клич Український Націоналізм застосовує як до кожного українця і кожної української політичної чи суспільної групи всередині Української Нації, так і до всього чужого неукраїнського світу назовні. Націоналіст розглядає Українську Націю, як збірний організм, члени котрого передовсім споріднені духовно спільними ідеалами національної моралі і волі, а фізично споріднені вони спільністю української крові, як окрема раса. Жива нація і її збірна душа та сила проявляються у формі всіх її духових, наприклад релігійних, політичних і культурних рухів та інституцій, а її фізичне існування базується на її матеріальних середниках, таких, як чисельність її населення, її національна територія зі всіма природними багатствами і економічними надбаннями та установами.
Все це разом становить Українську Націю в розумінні Українського Націоналізму. Кожна сторона національного життя є важливою і Український Націоналізм не легковажить жодною з них. Наприклад: коли Польща повела похід проти української школи і церкви на Волині та Холмщині, то ніхто інший, як націоналісти повели контракцію проти цього, жертвою котрої впав полонізатор, шкільний куратор Собіньскі, а міністр церковних культів та освіти дістав кулю в груди. Коли знову Польща розпочала колонізацію української території мазурами, націоналісти рівно ж піднесли терористичну акцію проти польських колоністів, внаслідок котрої польські дідичі стали розпарцельовувати маєтки серед місцевого населення, тікаючи до корінної Польщі. Це внаслідок цієї акції націоналістів один з дідичів, залишивши маєток, написав на воротях: “Ґосподаж Ти, пане Боже, бо Яворскі юж не може’'.
Колоністи почали збувати свої уділи і виїжджати. Ставлячись в той спосіб до поодиноких духових чи матеріальних сторін життя нації, націоналісти одначе ставлять найвище її фактичне існування і життя, як раси, бо коли нація, як така, буде знищена, всі інші цінності гинуть разом з нею і тратять всяку вартість для народу, що перестав існувати. В цьому розумінню націоналісти підносять і розуміють клич: “Нація понад усе!” Всередині нації вони цим кличем протиставлять інтерес цілого народу інтересам окремих осіб, або груп поодиноких класів і партій чи організацій, або інституцій.
Цікавим є, що всередині Української Нації, якраз ці поодинокі чи то релігійні, чи політичні групи та партії, що ставлять свої партійні інтереси “понад все”, в несовісний, в нечесний і зовсім нехристиянський та некультурний спосіб виступають проти клича: “Нація понад усе!”
Деякі церковники, як з католицького, так і з православного кліру, з великим обуренням “побивають” цей клич перед національно несвідомим громадянством, пояснюючи його в той спосіб, що, коли націоналісти ставлять “Націю понад усе”, то це значить і понад Бога. Цим ложнословним оборонцям Бога націоналісти кажуть: “Схаменіться, баламути в церковних реверендах, бо націоналісти, визнаючи християнство, як основу моралі, не мають причини воювати з Богом і не воюють. Творець, що дав початок світові і його народам, а в тому числі і народові українському, сам заповів: “Наповняйте землю і пануйте над нею”, а далі: “В поті лиця вашого здобувайте і споживайте хліб ваш”.
Це зміст найпершої заповіді Творця до сотворених людей згідно з християнською релігією. Бог сотворив людей до панування над землею, яку вони посідають, а не на неволю під чужим ярмом. Кожна нація має не лише право, але і обов`язок сама “в поті лиця” здобувати собі права на це панування над землею своєю та на вічне “добування і споживання” добра свого.
Коли внаслідок історичних обставин сталося так, що народ наш попав в неволю, то тоді в першій мірі є обов`язок хранителів християнських правд, тобто людей Церкви, — підняти голос проти гнобителів в обороні покривджених і порушення заповідей Бога. Так робили та роблять служителі церкви польської та ірландської в часі політичної неволі тих народів. А що роблять наші Хомишини і ті, що з ним, та наші Діонісії і ті, що з ним? Плазують перед польським хамом, як найгірші хами, та втихомирюють своїх однокровних братів, коли ті чинно протестують проти порушення елементарних законів Божих і людських, щоби мати спромогу “в поті лиця добувати і споживати хліб свій”.
По відношенню до зовнішнього неукраїнського світу кличем “нація понад усе” націоналісти зазначають, що жодні інтернаціональні; або взагалі позанаціональні інтереси й справи не сміють для українця стати вищим понад інтереси власної нації. Націоналісти здають собі справу, що вийшло для Української Нації навіть у останній визвольній війні, коли українські соціалістичні партії поставили інтернаціональні доктрини понад інтересами нації, а гетьманці – маєстат московської державності понад державністю власної землі!
Лише збірними зусиллями проти всього чужого можемо здобути, оборонити і укріпити власні національні інтереси. Так націоналісти розуміють клич: “Нація понад усе” у приложенні до неукраїнського світу.
НАША СИЛА В НАС САМИХ
Поставивши за ціль національної роботи створення Української Соборної Держави і усунення плями неволі і рабства зі всіх українців, де б вони в широкому світі не жили, націоналісти твердять, що цієї мети можливо досягти в усій повноті зусиллями, упертою боротьбою і жертвами лише самих українців. Підставою для такого висновку націоналісти вважають той факт, що в цілій природі, як серед рослин та звірини, так і серед народів світу триває постійна, напружена і жорстока боротьба за першість, або принаймні за рівність у світі.
Ще перед тим, як господар засіє своє поле збіжжям; воно вже густо засіяно всілякими бурянами. Навесні між хлібними рослинами і бурянами розпочинається смертельна боротьба за першість на полі. Як переможуть хлібні рослини — господар має багаті жнива і забезпечення життя. Коли ж пирій, молочай, осет та гірчиця заб`ють збіжжя — поле цвіте бадиллям і господар є зданий на ласку чужої допомоги.
Власне цілим завданням господарів-рільників є неустанно помагати хлібним рослинам у їхній боротьбі з бур`янами. Де засіється пирій, там гине все, що не є пирієм; там не зродить пшениця. Де верба поросла, там всихають дуби. А де дуб вкоренився, там трава не росте. Так міжрасова боротьба проявляється у царстві рослин.
Між звірятами є те саме. Вовк роздирає пса лише тому, що він не є вовком. Пес нищить кота, бо кіт не є псом. А кіт душить мишу лише тому, що вона іритує його котячу натуру. Голодний кіт душить мишу для поживи, а ситий для потіхи, але завжди душить, бо такий є закон природи і таким є право сильнішого.
Люди з їхньою новочасною культурою і християнською наукою у своїй міжрасовій боротьбі не різняться ні від рослин, ні від звірів, бо люди є також творінням світу і підлягають його незмінним натуральним законам. Відколи світ і люди, відтоді і війни між різнокровними націями. Не між різними вірами чи політичними порядками, а між різними людськими расами. Католицькі краї воюють з католицькими, православні з православними так скоро, як вони належать до різних людських рас-націй, бо кожна нація бореться за свою першість у світі. Це є причина ворожнечі між католицькою Францією і такою ж Італією. Це є причина ненависті Франції до Німеччини і навпаки. Православна Москва нищила і нищить православну і католицьку Україну, а католицька Польща виписала “проект на зніщенє Русі”, не православної Русі, а Русі взагалі католицької і православної. Всі наші національні вороги є “добрими” християнами, чи православними, чи католиками. Але московсько-румунська православна кров, а польсько-чеська католицька кров з однаковою котячою заїлістю нищить українську християнську кров!
Я особисто був свідком, як царські москвини оскаженіло нищили Святе Письмо писане українською мовою, але лишали розпусну літературу московську. Я також бачив, як безграмотні червоні москвини з їхніми високовченими старшинами, шаблями рубали вишивану українську білизну, приказуючи: “Рубі Петлюровщіну!”
Те саме робилося і робиться і під Польщею. Нашим християнським ворогам найменше ходить про нашу провину. Ми вже провинились перед ними тим, що належимо до Української Нації і маємо українську кров.
Тут працює закон боротьби рас, а не фактичної провини. Українські націоналісти це розуміють, як рівно ж вони розуміють і це, що цього закону міжрасової боротьби ніхто знищити не в силі.
Тому вони твердять, що Українська Нація мусить до цього застосуватись і сама себе боронити, коли не хоче ганебно, в тяжких терпіннях поступово і неславно згинути від наступу чужої ворожої крові. Ми мусимо покладатись лише на власні сили, здобувати власними жертвами, а зі здобутків користати для власного майбутнього.
Стоячи на цьому загальному становищі у відношенні до чужокровних націй українські націоналісти ділять їх на безпосередніх ворогів-окупантів українських земель і з цими ведуть безоглядну боротьбу всіма доступними способами, нищачи їх, як нищать вони нас. З тими чужими націями, що не гнітять нашої нації, українські націоналісти боротьби не ведуть, а навпаки стремлять прихилити їх на нашу сторону. Одначе українські націоналісти розуміють, що кожна чужа нація в першій мірі дбає про своє добро і як приязно відноситься до нас, то і при цьому вона має також у першій мірі свій політичний інтерес. Тому і українські націоналісти таку приязнь чужої нації визнають лише до тої степені, поки то не шкодить таким самим егоїстичним інтересам нації української. Українські націоналісти ясно розуміють, що світ держиться в певній рівновазі силою і поважає лише силу. Тому вони і проголошують принцип покладатись лише на власні сили у формі гасла: “Наша сила в нас самих”, бо всяка інша сила може лучитися з нами тільки тоді, коли наша власна сила буде поважна і імпонуюча.
ДЕРЖАВА ПОНАД КЛАСИ І ПАРТІЇ
Три вищезгадані кличі українських націоналістів суть загального характеру включають в собі найвищу ціль і принципові засади, на котрих вони провадять визвольну акцію. В практичній політичній роботі українські націоналісти проголошують новий клич: “Держава понад класи і партії”, котрий має на цілі виховати серед українського суспільства критичне відношення до національних справ відповідно до їхньої дійсної вартості. Націоналісти розуміють, що без створення власної Української Держави не може бути здійсненим визволення нації, яка складається з різних класів і партій. З цієї причини вони ставлять боротьбу за державу першою і найголовнішою ціллю національної роботи. Поки ціла нація є в неволі, — невільниками є і всі її класи, групи та партії. Тому нелогічним і шкідливим є цим групам зводити взаємну гризню, забуваючи про багато грізнішу спільну всім небезпеку від чужокровних ворогів. Націоналісти твердять, що лише у власній державі можна розуміти міжкласову працю в напрямі до повного і справедливого забезпечення кожного продуктивного класу в рамках державних законів. Під окупаційною владою одначе всі класи мусять об`єднано стати до боротьби з окупантами. Це тим більше стосується до окремих груп і партій.
Українські політичні партії під цю пору в більшості випадків знаходяться під сильним впливом чужинця-ворога, котрий їх змушує скеровувати цілу їхню політичну працю в корисному для ворога напрямкові і тим не помагати, а прямо шкодити українській визвольній справі (Гетьманіада, УНР, УНДО).
Виходячи з цього становища, українські націоналісти дають повну спроможність українцям всіх національних територій та представникам еміграції, що репрезентують кожні суспільні верстви та релігійні групи, взяти позитивну участь у визвольній акції на засадах Організації Українських Націоналістів. В цілях найдоцільнішої консолідації визвольних змагань і сил українські націоналісти цілковито заперечують рацію існування численних взаємно себе поборюючих українських політичних партій аж до часу створення Української Національної Держави.
ЧЕРЕЗ НАЦІОНАЛЬНУ РЕВОЛЮЦІЮ ДО СУВЕРЕННОЇ ДЕРЖАВИ
Всі займанці українських земель здобули ті землі в посідання від Української Нації в процесі війни і кривавої збройної боротьби. По дуже обережному підрахунку червона Москва втратила понад 75.000 червоних вояків на українських фронтах, поки врешті загарбала під свою владу Східні Землі України. Тяжче підрахувати втрати Польщі при окупації Західних Українських Земель, але в кожному випадку вони також обраховуються на великі тисячі. Ці втрати понесли наші вороги не для того, щоби потім віддати зайняті ними українські землі без бою. Бо тоді не потрібно було б їм за них воювати і нести тяжкі втрати. Ні, вони ті землі підбили з наміром держати їх в неволі до останньої можливості. Що здобуто кровю і зброєю, те може бути відібране лише зброєю. Розуміючи це, українські націоналісти зовсім не тішать себе надією, що будь-хто з наших окупантів опустить хоч одну пядь нашої території інакше, як лише рятуючи своє життя перед караючою рукою покривдженої ним української нації.
Такою караючою рукою української нації для ворога може бути єдино Всенародна Українська Революція проти окупантів. Щоби така революція була успішна, є конечним, щоби національний провід і маси були відповідно до неї підготованими. Українські націоналісти цю підготовку переводять, як в напрямі психологічно-виховному, так і в напрямі стратегічно-тактичному та мобілізаційному. Є знаною річчю, що найліпше розроблений план визволення мусить закінчитись невдачею, коли маси нації ставиться до нього вичікуюче і не стає відразу в ряди борців. Для цього народ треба стало виховувати в конечності боротьби за визволення. Не можна всепокірного раба зробити активним борцем за одну ніч. З таким елементом можна зчинити лише бунт рабів для вирізання панів, але не доцільну національну революцію для створення і закріплення Соборної Української Держави. Це перевиховання мас вимагає довшого часу, великого такту і посвяти. Це роблять українські націоналісти через свій чин, літературу і періодичну пресу.
Але і психологічно-вихована нація не зможе досягнути свого визволення, коли стратегічно тактична сторона справи є занедбана. Віддані борці мусять мати сильний провід, ясні цілі і досконалий план боротьби. При цих умовах можна уникнути непотрібних жертв, уникнути багатьох помилок, виключити внутрішні конфлікти і досягнути максимуму здобутків. Це включає розробку і вивчення терену боротьби та мобілізацію національних сил. Всі ці справи є предметом найбільшої щоденної праці Українських Націоналістів з метою підготовки Української Національної Революції.
МОРАЛЬ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
В питаннях моралі українські націоналісти стоять на засадах християнства. Вони визнають, що християнська наука не викривлена політичними тенденціями, не заперечує, а наказує кожному “в поті лиця”, тобто власними зусиллями добувати волю на власній землі. (“Наповняйте землю і пануйте над нею”). По відношенню до християнських церков, які працюють серед українського народу, українські націоналісти ставляться позитивно, але це не спинить їх осуджувати і поборювати наймитську політику поодиноких представників тої чи іншої церкви, що за впливами ворогів виступають, як їхні агенти перед українським народом.
У своїх взаєминах до доброго й злого українські націоналісти вважають, що, за впливами ворогів, виступають, як їхні агенти перед українським (тут пропуск в тексті Ред.). Вбивство куратора Собінського є ділом неприємним і об`єктивно нікому небажаним, але для нації воно стало конечним і добрим, бо припинило діяльність одного з найзліших руїнників нашої культури і душ підростаючого покоління. Взагалі для українського націоналіста найпершою ознакою добра є все те, що є корисним для української нації. Ознакою зла є все те, що їй шкодить. У взаємовідносинах самих українців українські націоналісти застосовують засади християнства та загальнолюдської моралі.
В справах організаційних українські націоналісти додатково накладають на кожного свого члена вимогу:
- абсолютної лояльності до засад націоналістичної ідеології,
- організаційну карність і загальну чесність,
- активність в національній визвольній праці і жертвенність, бо лише при цих умовах люди перестануть бути балакунами та пустословами і перетворюються в цінних робітників.
ТАКТИКА УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Найголовнішою засадою діяльності українського націоналіста є відвага супроти перешкод на дорозі до повного визволення. Ці перешкоди є великими, як з боку чужих ворогів, так і з боку власних зрадників та зневірених і знеохочених чи несвідомих елементів. Проти акції націоналістів стоять фронтом всі окупанти рівно ж, як свої хруні та угодовці. Треба надзвичайної сили духа і ще глибшої віри в живучі і творчі сили Української Нації, щоби беззастережно стати на ґрунт всебічної боротьби з цими великими силами. І українські націоналісти цей бій приймають по-лицарськи. До чужонаціональних гнобителів вони безпощадні, подібно тому, як і гнобителі є безпощадними супроти нас.
Серед українського суспільства і українських національних організацій націоналісти прикладають найбільших зусиль, щоби їх активізувати шляхом виховної літератури і преси. Коли ж знаходяться одиниці чи групи, що ворожо виступають проти визвольної акції, націоналісти розкривають дійсну роль цих одиниць чи організацій перед рештою українського загалу. Одначе тих українців, котрі явно співпрацюють з ворогами, вишпиговуючи українців, націоналісти трактують, як зрадників і поступають з ними так, як робить кожна державна нація — тобто знешкоджують їх в найрішучіший спосіб.
Персонально кожний націоналіст ніколи не виконав свого обов`язку. В організації він виконує працю на ширшу шкалу, а при персональних зусиллях у щоденному житті він працює для здійснення програми визволення через усвідомлювання несвідомих, через інформування чужинців і через заохочування інших до праці. Націоналісти це роблять на полі культурному, економічному і літературному. В тактиці націоналіста чин заступає слова. Лише завдяки цій упертій і напруженій праці націоналістичний рух за неповних шість років організованого життя розіллявся новою і свіжою повінню по цілому світу, де лише живуть українці. Це під напором націоналізму і його чину навіть загумінкові, локальні партійки і групки поступово змушені заявляти: “Ми також націоналісти”. Віримо, що вже недалекий той час, коли це «також» зовсім зникне і маси українські стануть націоналістами без застережень. Це буде ознакою остаточної перемоги тактики націоналістів і тоді Соборна Українська Держава стане доконаним фактом.
1934р.