Московська отрута

Дмитро Донцов

“Власна традиції, не московська отрута”

(Замість передмови)

Майже 40-літня окупація України більшовицькою Московщиною, до краю спантеличила політичну думку українську, і над Дніпром, і в Галичині, і на еміграції. Отрута московської пропаганди просякла в усі партійні середовища, від радикально-соціалістичних і “революційно-демократичних” аж до націоналістичних. Дійшло до того, що деякі претенденти на “визволителів України” на еміграції, кинули анафему на ідеологію взагалі. Оголосили її, як і світогляд, будь-який взагалі, за річ непотрібну, ба, навіть шкідливу для визвольно-революційної боротьби. Прихильним оком споглядаючи на кокетуючі з більшовизмом соціалізм і т. зв. демократію, ці “визволителі” емігрантські особливо ярилися на все, що стояло впоперек дороги комунізму: на націоналізм, на релігію, на “фашизм”, “шовінізм” тощо.

Протиставитися цій антинаціоналістичній дурійці пробував я в останні вісім літ, у часописних статтях, з яких деякі й з’являються передруком у цій книзі. Присвячена ця остання якраз тій проблематиці націоналістично-революційної боротьби, її ідеології, без якої не перемагала й не переможе жодна революція, жодна ідея. У сотий раз повторюю оглухлим землякам, що ніколи не став би соціалізм практикою, реальністю — без теорії, без ідеології К. Маркса, Енгельса й Леніна; ніколи б не стала реальністю демократія, без ідеології Ж..Ж. Руссо і Джефферсона; не було б буддизму без науки Будди, ні магометанства без “Корану” Магомета, ні християнства без проповіді Христа й апостолів. Нарешті, не зрозуміти практики нашого москвофільства останніх 70 років, — без теорії М.Драгоманова.

Проблеми національно-революційної боротьби? Це вічні три основні: перша — яку Правду хоче здійснити та боротьба, яку ідею з абстрактно-невидимого втілити в конкретно-видиме? Друга — яким шляхом, сконцентрована в думці, стає ідея явищем реального життя? Третя — хто, які люди, яким духом одержимі, — ту Правду здолають реалізувати? Якого характеру, з якого металу, на якому вогні куті мають бути душі тих небагатьох “ізбраних” з багатьох “званих”, які очолюють визвольну боротьбу?

Відповідь моя на ці питання прірвою ділить мене від великої більшости емігрантських угруповань, не зважаючи на “самостійницький” словник їх преси.

Вони будують провідництво на засаді всеемігрантського об’єднання (крім “фашистів”), на засаді череди: усяка вівця в стадо, вродлива чи паршива, аби мала замість гарячої віри, — “холодний розум”, а за ідеал політика — Швейка. На мою ж думку — засадою провідництва має бути об’єднання людей одного, провідницького духа, горючої віри, невгнутого характеру й такої ж волі, тих, що на швейківському жаргоні звуться “фанатиками”, “хижаками” й творцями “незгоди в сімействі” і “двоподілу”.

Вони (із тієї більшості), мріють про Україну або як про землю ідилічного хохла; як про країну, “де сало, ковбаса та дині, де Гриць зідхає по Горпині, і танцюють гопака”, або як про “прогресивну” провінцію матеріального “щастя й добробуту” безкласових полян, дулібів і деревлян, із соціально-політичним ладом “сучасної України” Маркса-Леніна, або — “демократії” партійних клік і залаштункових інтернаціональних мафій. Я ж уявляю собі Україну на підвалинах власної, традиційної Правди, зогиджену швейками, як “шовіністичну”, “ксенофобну”, “вузько-націоналістичну’’ і “реакційну”.

Вони (із тієї більшості) хочуть здобути Україну, біжачи за переможним возом переможця. На догоду йому заздалегідь одягають націю в чужинецький “теплий” кожух, не на неї шитий, ще й “брехнею підбитий” якоїсь модної “прогресивної, передової” доктрини, до якої їх “тверезий розрахунок” дрібного бізнесмена примилюється як уміє. На мою думку — Україна не вихитрюється, а вибореться національною революцією, не лише проти більшовицького режиму чи російського імперіалізму, а проти одержимого розбійницьким духом народу московського. Не пристосовуючись до створеного ним “фактичного стану”, а вирвавши його з коренем із нашої землі.

Українська національна стихія, як вона намальована Шевченком, а в новітні часи Ю.Тютюнником, Мосендзом чи Корибутяком, — стихія “гайдамацька”, “шовіністична”, релігійна й “ксенофобна”, не зважаючи на героїчні спроби — не дістала в 1917-21 рр. свого проводу, свого “панства”, що уняло б підсвідомі гони тієї стихії в різьблені скрижалі, які стовпом вогняним світили б тій стихії в боротьбі. Мозок тодішньої народницької інтелігенції був розчинений чужою інтернаціональною, антинаціональною “мудрістю”. Так що не лише Україна під Росією заразилася тою “мудрістю”, але й в закордонній Галичині покоління І. Франка, Черемшини й В. Стефаника виховувалося в адорації таких московських ідолів як Чернишевський, предтеча Леніна. Після 1945 року на еміграції тих ідолів знов здвигають на постамент останні могікани передпотопового соціалізму, “революційні демократи” з нового наддніпрянського “ісходу” і галицькі неофіти, перекинчики з табору націоналізму.

Дві останні групи (націонал-комуністи), що виступають з смішними претензіями бути речниками України (“краю”), беру в одні дужки, бо не зважаючи на деякі “родинні сварки”, вони роблять те саме діло. П.Полтава простягав руку лівим “революціонерам-демократам” (Бабенкові), запрошуючи їх до єдиного фронту визвольної боротьби. Майстренко (у “Впереді”) дає авторитетне свідоцтво, що “політична програма П.Полтави є стовідсотково соціалістична”, й тішиться, що він її боронить, “переборюючи власні націоналістичні упередження”. Бабенко ж (у “Впереді”) твердить, що впередовці “популяризували й обороняли” програму Закордонного Представництва УГВР. Отже повна згода в “сімействі”. А осягнуто її тим, що не соціалісти, а націоналісти відступили від своєї ідеї.

Диверсанти, маскуючись, одягають свою комуністичну суть в “охоронний колір” українського націоналізму, але дві точки їх програми: згода з “критикою капіталізму Маркса” і “позитивна оцінка соціалістичної концепції перебудови суспільства”, — це точки вирішальні, основні, і під ними підписалися б всі леніни, сталіни, кагановичі, тореси, тіти і толіятті, і навіть оппенгаймери.

Чим наші “нацисти” мотивують свій стрибок в соціалізм? Мотивами великої ваги в очах будь-якого опортуніста: тим, що соціалізм існує як факт в сучасній Україні, і тим, що в цей бік іде взагалі розвиток суспільно-політичних відносин в світі. А нові політичні й суспільні форми “завжди ж були більш прогресивні, ніж попередні”… На їх думку виходило б, отже, що “нові” політично-суспільні форми, запроваджені в вигляді кріпацтва Москвою в Україні — раз за Катерини II, а вдруге — за Леніна-Сталіна, були “більш прогресивні”, ніж ті, що перед тим?

На їх думку, революційна партія українська має в своїй акції керуватися не власною ідеєю, а приймати всякий стан фактичний тільки тому, що він вогнем і мечем запроваджений на нашій землі займанцем? Що став на ній фактичним паном? На їх думку отже (так само як на думку “впередовців” і Шереха), Україну, за яку билося покоління 1917-21 рр., треба висміювати, як Україну “реакційну, етнографічно-хуторянську”, якої “вже не може бути”, — тільки тому, що зимовий похід і Базар скінчилися перемогою Москви? І люди ці сміють називати себе революціонерами! На їх думку соціалізм — це загальна тенденція світу? Хоч би навіть! А якби “розвоєвою тенденцією” світу став комунізм і скасування “менших” (ніж 100 мільйонних) націй, — і тоді б ті “революціонери” радили нам покірно тюпати за тою “тенденцією”? Або за “тенденцією” демократії, яка простягає руку згоди московським і китайським Чингіз-Ханам на руїну християнської цивілізації? Який же ж тоді сенс має слово революція?

“Нацисти” наші так і пишуть: через те, що більшовики московські “докладають усіх зусиль, щоб довести, що український визвольний рух нібито реакційний; що він не відповідає сьогоднішній дійсності в Україні, ні в світі, що він не відповідає об’єктивним законам суспільного розвитку”, — тому не може перемогти. А тому — доведімо, що ми такі самі “прогресисти” як більшовики! — Так пишуть “революціонери”, замість того, щоб плюнути на видумані Марксом “об’єктивні закони розвитку”; замість того, щоб проголосити більшовизм і соціалізм взагалі найчорнішою реакцією, яку поборювати є якраз завданням революційної України.

“Нацисти” наші пишуть: тому треба висувати гасло соціалізму, що у “вільній”, соціалістичній нації лежить найкраще підложжя до “максимуму розвитку продуктивних сил”. Ну, а як скажімо, довести, що цей розвиток скоріше забезпечить приналежність до якогось “комонвелту” чи “пан-європи” — тоді треба зректися самостійності? Писав же ж перед війною шеф галицьких соціалістів (В.Левинський), що коли нам доведуть, що для перемоги соціалізму українцям треба відректися від рідної мови, — вони повинні це зробити. Або як, скажімо (як пропонують “нацисти”), більший “розвиток продуктивних сил” вдасться в Україні досягти ціною соціалістичного рабства, то тоді треба схиляти голову у те ярмо? Жертвувати особистою і національною свободою задля економічного “добробуту”, задля “щастя” повного жолоба? Шевченко з погордою ставився до тих “землячків”, що були “нагодовані й обуті, і в кайдани закуті”. Для наших “нацистів” навпаки, такий стан був би мабуть ідеалом.

Ось до якого скалічення душі доводить викидання за борт “ідеалізму”, “романтики”, “ідеології”, а заміна їх туподумною доктриною матеріалізму. Ось до чого доводить вимога перекреслити будь-яку власну ідеологію, а займатися “практичною програмою”: до плазування перед створеними займанцем фактами, і до прийняття чужої догми, чужої ідеології. Бо не звідки ж, як з неї, і “факти” ті виникли.

Взагалі, читаючи ті “Позиції” націонал-соціалістів, створюється враження, що в Україні повно поміщиків, капіталістів і фінансистів які гноблять “трудящий народ”, і від яких треба звільнитися в першу чергу. Дійсне існуюче зло — державу соціалістично-тоталітарну не уважається за абсолютне й непоправне зло. Цей тоталітаризм наші марксисти готові й лишити на “визволеній” Україні, тільки його віддавши в руки “демократичним” нацистам. Що це буде за “демократія”, ми вже знаємо. Обіцяв нею ощасливити Україну Ленін, потім Винниченко, потім вже “есер” М. Шаповал, коли писав, що “ця соціалістична держава буде, очевидно, силою, що вдиратиметься в сферу найтісніших громадських відносин… Це справді буде диктатура” (“Шлях Перемоги” 28. 3.). Досить прочитати погрози наших “нацистів” всім “фашистам” і “ворогам народу”, які не хочуть скоритися їх претензіям на вождівство, їх волі (“волі краю”); досить пригадати грозьби Багряного “знищити” націоналістів, досить перечитати його жадання зробити з його групи “вирішальну, домінантну політичну силу”, “авангард”, а “довкола неї” — під її проводом щоб об’єдналися всі інші партії (“Наші Позиції”, орган Ц. К. У. Р. Д. П., 1949, ч. 5), — досить пригадати всі бундючні заяви тих націонал-комуністів, щоб усвідомити собі, що за “демократію” розвели би вони, коли б фантазія Долі або чужих протекторів позволила б їм завести тітовщину в Україні.

Вирішивши затримати там більшовицький соціальний устрій, а також і політичну диктатуру “домінантної” партії, наші “нацисти” потихеньку прийшли і до ленінських позицій щодо християнської віри. Від московського більшовизму ділить їх отже тільки та тітовська “самостійність”… Але чи довго ту рештку якоїсь окремішності затримають вони в своїй програмі? Їх прототип М.Шаповал додумався ж до “Союзу народів Східної Європи”. А п. Ільницький — до “максимуму релятивної суверенності”, бо ж при сучасних “тенденціях політичної еволюції” в світі хіба можна думати про щось інше? Особливо тим, які роблять ставку не на “фашистів” — ген. Михайловича, Чан-Кай-Ши чи Сінг-мана Рі, а на “прогресивні сили” Заходу і їх приятелів Мао-Дзе-Дуна, Негру і Чу-Ен-Лая…

Ясний симптом — їх напади на “шовінізм” і їх заяви глибокої пошани до “русского народа”… Це перший крок до зради ідеї власної державності. Доводив мені шкідливість мого “шовінізму” п. Шерех, бо він перешкоджає порозумітися нам з приязними елементами між росіянами, а серед цих “приязних” називає, для прикладу, власовців (“Думки проти течії”). До порозуміння з “прогресивними силами самої Росії” закликає й Багряний, бо виходить, що боротися проти Росії треба “разом з російським народом”… Те саме виписують і ті “нацисти”, що вбралися у фальшиву маску “края”. Яких власовців знайдуть вони собі, чи вже знайшли, покаже час… Люди з тією ментальністю, що зі зміною “фактичного стану” речей зміняють свої ідейні “позиції” — здібні до всяких викрутасів.

В “Сучасній Україні”, в 3 (28) числі з 4. 11. 1952 р. з’явилася стаття п. Ребета — “Примусова орієнтація на Москву” про яку писав “Український Самостійник”: “Автор статті доводить про ті “блага”, які дає Україні Сталін, але яких не може дати капіталістичний Захід… Автор вкладає ті доводи в уста молодого більшовицького слідчого, теж “українця”, який веде “ідеологічний допит” молодої українки”. Слідчий доводить, що українські повстанці, хоч патріоти, але збаламучені і служать чужим інтересам: “доля України — нерозривно зв’язана з долею Росії, хочемо ми цього чи не хочемо”. Колективізація? Ну так, але завдяки їй “проведено гігантську індустріалізацію України”. Режим? Але ж він колись “пом’якшає” і все буде гаразд… І закінчить “Український Самостійник”: “і це мало б називатися розмовою більшовицького слідчого… Та це ж звичайний курс більшовицької політграмоти… З якою метою “Сучасна Україна” подає ті “лекції” своєму читачеві?.. Тим більшому диву даємося, що редакція і автор, які кажуть, що вони репрезентують українську визвольну думку, подали той виклад енкаведівського слідчого для молодої українки як без жодних своїх коментарів, так і без відповіді самої українки “…

Отже по тій статті, хіба не ясно, хто є п. Ребет, хто такі “сучасноукраїнці”, і якій “ідеї” вони служать? Чи не ясно, куди б вони привели, як би мали змогу, повстанський рух в Україні? І ці панове морочать голову нашому суспільству, представляючи себе “репрезентантами визвольного руху”… Що за цинізм!

Або прочитайте цей вступ: автор доводить, що одиниця мусить поступитися своїми правами і свободами для колективістичної держави, глузує з тої “боготвореної одиниці”, і грозить: “Хай розпинаються за необмежені права одиниці англійські чи інші ліберали… Можливо, маршируючи колони совєтської армії через Лондон їх спам’ятають “.

Думаєте це написав якийсь Ілля Еренбург? Ні, ця стаття, що з’явилася в цьому році в “Українському Самостійнику” під заголовком “Листи до друзів за кордон” — має підпис, як автора, Петра Полтави, який грозить всім “лібералам”, прихильникам свободи людини — совєтськими, московськими дивізіями! Писати так міг тільки більшовик. Лишається вияснити, чи ним був підписаний, чи може хто, без його згоди, підписався його ім’ям. Коли ж хто думає, що треба замикати очі на подібну пропаганду в українській пресі тому, що один з тих авторів, запевняють нас, вбитий більшовиками, а інші прикриваються вивіскою “края” чи Закордонного Представництва УГВР, — то в того голова не в порядку.

Але ж наші “нацисти”-революціонери клянуться “соборною й самостійною”? Звідки ж їх потяг до московсько-більшовицької “сучасної України”, до комуністичної соціально-політичної системи, до більшовицького антихристиянства? Загадку цього типу людей давно розгадав Іван Франко: лишались ті люди “в душі своїй… такі ж раби, як і вперед були”, невільники чужої доктрини. Один з тих невільників зізнається про себе:

“І хоч вирветься з уст крик: — “най гине тиран!” — То не є крик душі, тільки брязкіт кайдан. Хоч ввірветься часом в душу волі приваб, — Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб!”

Не є ті пани жодними репрезентанти України. Не є їх “творчий, модерний, націоналізм”, ні творчим, ні модерним, ні націоналізмом. Він просто націонал-комунізм, не творчий, а руїнницький, не модерно-прогресивний, а глибоко реакційний, бо чіпляється до возу демо-соціалістичного світу, який загинається. І не до традицій Міхновського, ні нашої давнини, нав’язує він, а до сумної пам’яті Української Комуністичної Партії 1920р., до Винниченківщини й Грушевщини. Досвід галицької Української Військової Організації чи французького Резистансу 1940-х рр., вказує всю безвиглядність спроб вербувати для діла національного визволення і ліві, соціалістичні чи комуністичні, групи – під стягом без яскравої національної, своєї, політичної ідеології. Досвід гітлеризму, та й теперішніх демократів, показує, що не можна поборювати комунізм, переймаючи доктрини ворога чи кокетуючи з ними. На наших очах хотів гітлеризм битися з більшовизмом, не рухаючи нічого в його системі: ні безбожництва, ні колгоспного кріпацтва, набираючи в свою нібито антибільшовицьку дружину енкаведистів чи більшовиків-власовців, і знаємо чим то скінчилося. Знаємо як соціалістична Центральна Рада, замість акумулювати, розпорошила національно-революційні енергії нації ще до того як настала година порахунку з Москвою, тим, що рабськи позичала свою соціально-політичну ідеологію у ворога, якого треба було знищити на пень, а престиж його духу — в своїм серці.

Ось чому люди, – як писав Франко, з рабським мозком і з рабським серцем, – лише згублять всякий революційно-національний порив. Їх двоєдушність, безнастанно-мінлива ідея – ніколи не стане магнітом, стягом, під яким згуртується нація в боротьбі.

Первородний гріх цих опортуністів — це їх матеріалізм. Вони дбають не про ідеали, а про “реальні потреби”, нібито, народу. А свої стремління припасовують не до ідеалу (якого вони не мають), а до “розвойових тенденцій сучасного світу”. Про релігію, як про могутній чинник великих, жертовних чинів, панам Маркусям шкода говорити, бо вони “не бачать” своїми очима сліпця, — які “практичні наслідки” може мати релігія, і які принесе вона “суспільні користі”. Ідеологія? Для тих глухонімих це “сумнівної вартості баласт”. Світогляд? — це теж непотрібний баласт, це — щось “святе, догматичне”, майже “нереальне”, їм треба чогось “творчого, реального”. Загрузлі по шию в свою “практику”, задивлені в безпосередні “користі”, прислухаючись до “тенденцій розвитку”, зроблених чужими руками і до “передових ідей”, видуманих ворожими мозками, схиляючи свої туподумні голови опортуністів перед доконаними фактами (“фактичним станом”), відкидаючи релігію, а разом з тим бачачи, що більшовизм є “своєрідна релігія” з своїми догмами, — вони і піддалися гіпнозу чужих догм, з яких, мов з павука павутиння, і постав сучасний “фактичний стан” в Україні. Так і скінчили емігрантські “визволителі” України — погрозами нам “совєтськими маршируючими колонами”, пропагандою енкаведіського слідчого і “примусовою орієнтацією на Москву”… А найдивніше в тій комедії, їх претензії, що з тим безумством має щось спільне Україна.

В світі іде боротьба, але не та, яку уявляють собі новокомуністи. В світі давно розпочалася громадянська війна. В Європі – це війна, якраз війна світоглядів різних ворожих собі концепцій життя всередині кожної нації — старого традиційно-християнського світогляду, і — світогляду комуністичного, або раціоналістично-безбожницького, який з матерії робить собі бога, а з людини — звіра або худобу. Позиції України не “позиції” “революційних демократів”, ні новокомуністів, ні позиції більшовизму, чи тих таємних мафій на Заході, які торують більшовизмові шлях в Європу. Ми не маємо — як хочуть наші “позиціонери” — стати одним зі “струмків” цього “прогресу”, цього божевільного бігу в провалля. Всупереч твердженням ренегатів націоналізму, ми якраз маємо бути колодою на шляху того “прогресу”, до якого ведуть світ “ошуканці та дурні”. Ми маємо виконати заповіт Шевченка: не бігти за “современними вогнями” матеріалістично-атеїстичного “прогресу”, не Україну “повести за віком” декадансу і всякої скверни, а протиставитися тому віку.

Зробити це не можна без духовної революції. Хто хоче змагатися в ім’я матеріалістичного ідеалу; хто мріє лиш “присмоктатись до скиби” (з “Мойсея” Франка), хто думає лиш про “скарби землі і над все їх полюбить, той і сам стане їхнім рабом, скарби духу загубить”, і не зможе його “хліб золотий ані раз накормити”, хоч би золотилася ним вся наша земля.

Устами Азазеля, злого духа пустині, шепочуть наші Авірони всім “мрійникам”, “романтикам”, “ідеалістам” і “маніякам однієї ідеї”: “небезпечно ставати супроти діл природних богові”, “логіці фактів”, — “тенденції сучасноті”, бо “легко власний свій забаг подать за веління Єгови”… Треба, мовляв, думати не про речі фантастичні, а про “практичні”, про “максимальний розвиток продуктивних сил” і матеріальні “щастя і добробут”… Треба відповісти словами невидимого Бога до зневіреного пророка тим, хто верзе це:

Хто вас хлібом накормить, той враз
З хлібом піде до гною.
Та хто духа накормить у вас,
Той зіллється зо Мною —

— зіллється любов’ю, думкою і волею з тою Вищою Силою, без допомоги якої не переродиться душа ні людини, ні нації, ні не довершать вони свого великого призначення. Диригенти емігрантської лівиці не зносять однієї ідеї, однієї віри, ніякої, як вони кажуть “примусової” ідеї (хіба що “примусову орієнтацію на Москву”). Навіть саму проповідь однієї ідеї і вірність їй уважають за “тероризування і насильство”, як це закидали “Вістнику” емігрантські МУР-івці: пп. Шерех, Самчук і Косач. Не зносять ніякої однієї ідеї і віри і наші нацисти, тому всі вони — “демократи”, бо (як роз’ясняють “молодоукраїнці” з ОДУМ-у), “не є функцією демократії давати відповіді” на проблеми життя. Бо на ці проблеми “одної, правдивої відповіді немає і не може бути, бо є мільйони різних людей”, отже кожний відповідає собі як хоче… Це й є справжня свобода від примусу однієї ідеї: один до ліса, другий до біса. Аж поки палка чужого пана не запряже їх до возу однієї, але чужої ідеї. Тому легенди і колективні вірування для “реальних політиків” – це глупі фантасмагорії. Тим не менше – це історичний факт, що лише ті суспільності робили історію, що їх надихали великі міфи, — вірування, непохитні аксіоми, образи, в які вони виливали свої надії, свої пристрасні бажання й пориви. Самі “наукові”, кабінетні “програми” не мають рушійної сили. Особливо коли їх зміняють що кілька років в залежності від нового “фактичного стану”. Леся Українка глузує з вчених політиканів, які вигадували “моделі громадського механізму”. Свій ідеал треба кохати “не тільки думкою, але й почуттям”. Бо — ці видива нового ладу, як сни і примари, “не бувають об’єктивно-розсудними, діалектично-логічними”. В них є “суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом”, як це було наприклад з Шевченком або з Франком в його “Мойсею”. Інакше не заражає це громаду. Щоб осягнути ідеал, треба націю вирвати “силою фантазії з великого ланцюгу еволюції” — образами зриву і боротьби, міфом. Є це те “міцне вино з буйних мрій, святої віри, молодого палу”, від якого народи йдуть до своєї мети, до свого призначення — “з широким розмахом збунтованого валу”.

Це є “те незриме, несхопне”, що горить в душі народу в великій мандрівці в обіцяну землю. Без того незримого вогню нидіють і в’януть потужні економічно і мілітарно народи, як цього приклади дає хоч би й наша сучасність.

Це містика — темна або світла. Темною містикою диявола сповнене “месіанство” московського народу. Йому треба протиставити містику призначення України, свідомість божественного покликання Києва зламати силу зла, винесену в соціально-політичному кодексі московської орди, привести до тріумфу нашої Правди, тої “євангелії Правди”, яку Шевченко знаходив в “Правді Євангелія”.

Ця містика, видиво цього міфу зможе тільки вицидіти з нас виплекану неволею “сукровату, гнилу кров”, дати душі віру, думці мудрість, серцю відвагу, а рукам міцність; зможе довершити ту духовну революцію, без якої не довершимо революції в світі видимому, в царині відносин суспільно-політичних.

Перший крок на цьому шляху, в сотий раз повторюю це, — це відсепарування від людей, що наковталися “з московської чаші московської отрути”: від тих фальшивих і сліпих вождів, що думають рятувати націю і себе — або втечею від московського Азазеля в малоросійську ідилію особистого чи провінціального спокою, або політикою “перехитрити москаля”, втечею від неминучого смертельного змагання з ним, або апеляцією від диявола до Вельзевула, або, нарешті, рабським мавпуванням московської “правди” на жовтоблакитно перемальованої.

Виригнути з наших мозків намул неволі, а з серця – московську отруту! А доти від блекоти московської не буде омитий Київ, поки не омиємо від неї наші серця. Тільки вибранці Долі з тим очищеним серцем, зможуть “вражою, злою кров’ю волю окропивши”, збудувати над Дніпром святиню “сім’ї вольної, нової”, — вільної нації.

АВТОР Монреаль, серпень 1954

Р. S. Ставлення моє до наших “малоросів” і “рутенців” викликає й досі в їх пресі те, що вони називають “полемікою”.

Коли я кажу, що силі напасника треба протиставити ще твердішу власну силу, вони пишуть, що я проповідую “дух хижацтва” і “аморальність”…

Коли я виступаю проти “рідних” фарисеїв, мені кажуть, що я повстаю проти церкви та релігії…

Коли я повторюю за Л.Українкою, що “мене любов ненависті навчила”, що “тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив”, — мені закидають антихристиянське ненависництво…

Коли я, за наукою Апостола, осуджую “двоєдушників, не твердих в усіх путях своїх’’; коли жадаю триматися тільки своєї власної правди, — мені закидають “односторонність” та “тероризування” громадської думки…

Коли, слухаючи Шевченка, я перестерігаю проти “современних вогнів” так званого “прогресу”, мене називають реакціонером…

Коли я не даю себе збаламутити тріумфом ялтинсько-московської “демократії” чи кріпацько-колхозним устроєм “сучасної України”, — кажуть мені перебіжчики, що я зрадник ідеї націоналізму… Коли ж я не визнаю соціалістично-радикальних “босів” за визволителів України, мені дорікають ворожістю до “трудящого народу”.

Коли я тверджу, що “правду” ворога треба заперечити від А до Я, не вишукувати в ній “чогось доброго”, мене лають “нетолерантним фанатиком” і “вузьким шовіністом”…

Коли я говорю, що націю можуть вести не датани і авірони, не “ошуканці та дурні”, не спекулянти й кар’єристи або агенти, що від тих останніх треба відсепаруватися, — мені закидають пропаганду “братовбивчої війни” і знову проти “об’єднання нації”.

Коли я тверджу, що вести націю, об’єднати її, — можуть лише люди одного духу, люди характеру, ідеї і віри, – модерні шехерезади лементують, що я хочу накинути “сучасній, прогресивній’’, модерній Україні “нових панів”, тоді як найкращими вождями були б для неї швейки…

З туподумами, або з людьми злої волі шкода часу полемізувати, їх правдиве обличчя, прикрите якоюсь маскою, хочу лиш тут показати моїм однодумцям. Перед тим намагався обґрунтувати свою ідею провідної верстви в ряді книжок і статей, між іншим — “Партія чи Орден”, “Об’єднання чи роз’єднання”, “Дурман соціалізму”, “За який провід”, “Демаскування шашелів”, “Швейки без маски” (в паризькім “Українці”), “Євнухи демократії”, “Про соціал-ідіотів” і інше. Мої останні статті спонукали “нацистів” наших кинути на мене анафему. Але й тут злість затьмарила їм розум. Колись, пишуть, відіграли думки Донцова “корисну роль”, а тепер їх треба осудити як “нечесні і негідні’’… І в тому ж “Українському Самостійнику” (“Краєві позиції”) читаємо: “Не думаємо входити в критику донцовізму, як ідеології, яка в основі залишилася такою сьогодні, як була вчора “. Отже, ідеологію, яка нині є така ж, як була вчора, — треба, хоч вчора уважалася “корисною”, сьогодні безчестити як “негідну”! Чому? Та тому, що “гідні та чесні ґазди” сьогодні зрадили своє Вчора, про яке їм нагадує Донцов. Звідси гнів ренегатів націоналізму на мене. Однаковими є фарисеї всіх країв і століть…

Хаос сучасності і молоді

“Хто сумнівається — подібний хвилі морській,
яку вітер то піднесе, то розвіє”
(Посл. св. Якова 1, 6)

“Роль молоді в революційно-визвольних рухах”?… Я думаю, важливішим є друге питання: не яку роль в тих рухах має відіграти молодь, а якою повинна бути сама молодь, яка хоче відіграти ту роль? Яким духом натхненна?

Перед тим, як говорити, що повинно робити військо, треба вирішити, який має бути вояк. Перед ти як говорити про роль для артиста треба зробити з нього справжнього артиста з Божої ласки. Доки єднати людей в партії чи в “об’єднання”, треба знати, хто є ті люди, яким духом натхненні?

Надзвичайно важке завдання, яке стоїть перед Україною та її молодим поколінням. Проти України підносяться всі диригуючи сили — явні й приховані — сучасного “прогресивного” світу: Сходу і Заходу. І дуже відважну душу мусить мати молодь, щоб тим супротивним силам протиставитися. Ці сили — це ті, що переможно вийшли з останньої війни, бундючні і певні себе. А в “правді” їхній, яку несуть світові, — для України немає місця.

Що це за сили? Найголовніша з них — це сила захланного московського месіанства, сила “старшого брата” – Каїна. Він дає нам вибір: або знищити нашу національну душу і поклонитися московським шаманам, або зникнути фізично. Тим самим ставить перед Україною дилему — згинути самій або знищити його. Відважну душу треба мати нашій молоді, щоб усвідомити собі цю дилему і витягнути з неї дороговказні напрямні свого життя.

Представники другої сили не так брутально, як перша, але теж категорично кажуть: “Вас, як націю, не визнаємо. Наші симпатії належать або вашим сьогоднішнім гнобителям, або вчорашнім і майбутнім. Визнайте єдино-спасенну нашу правду, сформульовану Рузвельтом Ялтинським, Воллесом, Леттимором Далекосхіднім, Джонсоном Кентерберійським, Беваном і Зільберманом з-над Темзи і нашим протеже гонителем церкви, Тітом, — правду, яку ми умовно називаємо “демократією”. Цю правду та її і наших приятелів мусите визнати без жодних “але”. Всякий же, з вашого боку, замах на неї трактуватимемо так, як і “замах” на Гулая, по демократичному закону”.

Відважною мусить бути молодь України, щоб не схилити колін перед цим наказом. Щоб високо тримати стяг своєї національної Правди.

Третя супротивна сила каже: “Ваша нація здавна стоїть у мене на чорній дошці, як на Заході — Іспанія, за те, що вона виступала проти мене всякий раз, як я йшла в авангарді спочатку польського, потім ліберального, потім червоного імперіалізму Москви. Імена Хмельницького і Петлюри, ваших героїв, — прокляті мною. Зречіться їх, зречіться вашої Правди, признайте правду Шварцбарта в Україні і тих, що з нього героя зробили. Станьте знову з Галайдів Яремами, коли не хочете наразитися на мою міць, яка є дуже сильна”.

Так промовляють представники цієї третьої сили. Стояти супроти неї за свою Правду, — на це треба нашій молоді теж неабиякої душевної відваги.

Світ сил, що займають в ньому командні шпилі, — ворожий нам і нашій Правді — ворожий безкомпромісно, не-раз цинічно, з почуттям своєї оманної величі. І багато з нашої збірноти впали, з переляку, перед тим світом на коліна, “чужим богам пожерли жертви, омерзились”. Одні розбивають собі лоба перед “досягненнями” російської революції 1917 р., інші — перед ідолом Маркса, треті — перед божком “прогресу”, четверті — ще трохи соромливо оглядаючись на всі боки і видумуючи собі різні “алі¬бі” — розглядаючи вже “примусову орієнтацію на Москву”, перескочивши, за сім чи десять літ еміграції, всі етапи еволюції: від націоналізму, через “народну республіку” і “справжній соціалізм” — до орієнтації на Москву”. Інші, знову, обляпують болотом смрадної душі “людину визвольного руху” з її героїзмом, її вірою, закликаючи повернутися до швейківських “традицій”, до традицій тих, кого таврував Шевченко, як “хамових синів”.

Щоб протиставитися і апостолам диявола з його “правдами”, який грозить пожерти нас і нашу християнську цивілізацію, і відгородитися від тих “хамових синів”, щоб знайти в собі силу написати на прапорі, що скликає до бою, свою власну Правду, треба мати велику душевну відвагу.

Що нам дає цю відвагу? Де її коріння? Її коріння є в тому почуванні, яке висміюють всі “прогресисти”, всі визнавці Маркса, як почуття немодерне, перестаріле. Цим почуттям є віра, віра в свою Правду.

Що таке віра? Віра — це певність в настання того, чого нема, і що існує невидимо, лише в вашому гарячому бажанні, в вашій уяві, в мрії або, як кажуть бездушні скептики, в вашій “фантазії”. Віра — це певність, що коли ви схочете, пристрасно схочете осягти щось, то це “щось”, та ваша нинішня мрія про те стане твердою реальністю завтрашнього дня. Віра — це нерушима певність, що коли ви сильно захочете — захочете у вашій “фантазії” — дійти до вимріяної мети, всі тверді, “реальні” мури, що загородили вам дорогу, розлетяться в порох, як мури Єрихону від трубних звуків.

Незламна віра віруючих хитає вірою противника, сіє непевність і страх, а часом зраду в його рядах. А коли приходить до цього — безборонними стають всякі мури… Ось що таке віра в свою Правду і в себе, як в тих, що її несуть і за неї б’ються.

Коли огорне вас страх перед ворохобними стихіями, перед ворожою матеріальною силою, — віра підтримає вас. Коли сумнів закрадеться в ваше серце — бо мало вас серед тьми ворожих сил, — віра врятує вас від зламання. Віра не в число, а в якість, не в матерію, а в дух. Ця сама віра врятує вас, коли близькі і друзі покинуть вас; коли збаламучена або залякана більшість зрадить ваш стяг, коли опинитеся в меншості або самі.

Коли ті, що знесилені й зламані духовно, підводитимуть ідейні “аргументи” під свою боягузтво або зраду — віра не дасть вам слухати їх марних розумових “аргументів”. Тоді ви за цими “аргументами” побачите довгі ослячі вуха “реальних політиків” або спекулянтів.

Коли до вас підходитимуть з хитромудрою балаканиною про “розвоєві тенденції сучасності”, про “передові ідеї теперішнього світу”, про “реальні можливості” або “тактичні міркування” (з метою відвести вас від нашої великої Правди, привести вас до божниць чужинця й ворога), — лише віра ваша спасе вас від зламання і зради.

Коли втратите цю віру, перелякавшись видимих страхіть, то почнете тонути, як святий Петро, коли пішов був по хвилях. Коли збережете цю віру в силу невидимого духа, ступатимете як по твердому, по — не знати якому хиткому і непевному — ґрунті.

Віра є джерело героїзму, посвяти, відваги. Віра сталить думку. Віра не допускає сумнівів у вашу правду, у ваші серця. Віра є запорукою тріумфу всякої правди, яка має потрібне число тих, що в неї — без вагання ві¬рують.

Вам ці речі видаються занадто абстрактними? Коли так, то усвідомте собі, що зараз через занепад цієї “абстрактної” віри в свою Правду наступив такий ідейний хаос в нашій еміграції. Бо хіба це туподумне відвертання “реальних політиків” від єдиної своєї сили, що на нашій землі бореться збройно з окупантом, хіба це приєднання колишніх націоналістів до названих вище ворожих нам сил, хіба нав’язування нам марксівсько-більшовицької саламахи як правди, — хіба це не інтелектуальне зламання? Хіба це не повна втрата віри в свою правду?

Що проповідувала, кількома словами, націоналістична доктрина? Перше: віру в одну свою національну, не чужу-інтернаціональну, ідею; друге — віра в те, що не “дипломатія”, не хитрування, не прислужування окупантові сьогоднішньому або завтрашньому дасть перемогу нашій ідеї, а тільки безкомпромісна боротьба з займанцем; третє — що під стягом цієї нашої ідеї, нашої боротьби треба гуртувати не “ні холодних ні гарячих”, не “ні правих ні лівих”, не чесних з нечесними, не ідеалістів з спекулянтами, — а лише людей однієї віри, однієї ідеї і людей характеру. Ось що, коротко, проповідував націоналізм, єдино осоружна і грізна сила Москві. І коли тепер з тих основних точок націоналістичної доктрини, то одну, то другу, то третю, починають підкопувати самі ж колишні націоналісти з страху і трусості думки перед ворожими силами світу, то причина того є зламання в них віри у власну Правду. А люди з заламаною вірою – це готова здобич для противника.

Яка є роль молоді в революційно-визвольному русі? Ця роль буде велика або мала, або жодна. Залежно, яка гаряча буде її віра в нашу Правду. Іншими словами, чи будуть серед тієї молоді переважати люди характеру і однієї ідеї, чи ні.

Сподіваєтесь чуда? Що воскресне Україна, як воскрес Христос? То пам’ятайте, що в багатьох околицях Христос не творив чудес, не зціляв калік і недужих — “по невір’ю їх”. Це відноситься й до народів. Не видужує і не встане на ноги народ, коли щезла або охляла віра в його проводі і в його молоді. Віра — не лише в право на життя народу, але і в правду Христа, за яку, на межі варварського світу, завжди боролася і якою завжди жила Україна. Це останнє твердження виходить поза рамки цієї статті. Хто скептично до нього ставиться, хай усвідомить собі, що сили, які завзято й уперто кричать Україні — регеаt! – є сили переважно безбожницькі. Боротися за свою ідею буде лише той, хто має відвагу. Цю відвагу матиме той, хто в цю ідею вірить.

“Наша правда п’яна спить” — писав Шевченко. Вона або впилася отрутою чужих доктрин, або спить в могилах її борців, як і за Шевченка. І лише гаряча віра може їй наказати, як Христос Лазареві, вийти з домовини… Молодь, яка цієї віри не матиме, не буде в стані відіграти належної ролі в несвітській завірюсі, яка насувається на нашу планету і на Україну.

Російський хижак — вчора і нині

Завжди, коли Росія стоїть перед новим політичним потрясінням, перед зміною варти, зміною своєї провідної верстви, — по світу йде шалена реклама ‘‘нової Росії”. Коли в XIX столітті хитався царат, в яких рожевих барвах малювалася “нова”, ліберальна чи революційна Росія! На неї радилося покладати всі надії навіть під’яремним, неросійським народам імперії; вона — мала збавити і нас від “абсолютизму” і „реакції”, вивести на свободу, і — скільки ж то земляків вірило в цю ‘‘місію свобідної Росії”! Так вірили, що тоді “шовіністом” і “людиною некультурною” вважали того, хто смів заперечувати ту місію і не захоплювався “великою російською літературою”… Це саме явище повторяється тепер. Більшовицький світ стоїть напередодні страшного удару з Заходом. Чим би цей удар не скінчився, він напевно приведе до занепаду більшовизму і хаосу в імперії. В передбаченні цього — неросійські народи готуються до ліквідації потворної імперії, а білі москалі — до її відбудови, до перейняття червоної спадщини “єдиної і неділимої”. Звідти й кампанія брехні “в планетарному масштабі”, яка робить рекламу для “нової Росії”, що постане на руїнах комуністичної і яка буде, очевидно, “зовсім іншою” і “всім дасть свободу”.

Як приклад, демаскуючий цю брехню, подам тут короткий огляд кількох старих записок чужинців про Росію кінця 16-го і початку 17-го віку. З тих записок виходить, що між Росією нині, і Росією більше як 350 літ тому, є вражаюча подібність.

Перша книга — записки англійського посла королеви Єлизавети, доктора Джілса Флетчерадо до царя московського Федора Івановича, сина Івана Грозного, про подорож, яка відбулась лише за кілька літ після смерті останнього (1588). В своїй книзі про Росію “Voyages and Discoveries” писав Флетчер: “Простий народ придушений незносимими повинностями. Форма правління в державі така, що все іде лише на користь князя… Хто там виконує тільки владу або правосуддя, то ніколи з природженого права або на підставі привілею, лише все на призначення і з ласки царя”. На Заході, в тому числі і в Україні, були свобідні стани й корпорації, з властивими їм природженими або наданими публічними правами. В старій Московщині — того не було, нема і в теперішній. В обох – усе залежало від ласки або примхи володаря, білого чи червоного.

Окрема особа була позбавлена тоді будь-яких прав, будучи зовсім безборонною перед державою. “Покійний цар Іван Васильович, — пише Флетчер, — у своїх подорожах або походах, коли йому не сподобалося якесь обличчя в натовпі, яку стрічав, зараз же наказував відрубати йому голову”. Чи в СССР одиниця, якої обличчя не сподобалося диктаторові, має більшу охорону перед манією переслідування кремлівського пана і його слуг?

Не більше прав мала і вся нація. “Народ, прості люди — є царські слуги або раби, — писав Флетчер, — вони мають лише слухати, а не самі наставляти закони”. І це відносилося не лиш до простого народу, але й до вищих класів. Навіть коли цар скликав т.зв. Земський Собор, представництво Станів у важливих випадках, то посли — “мали тільки ухвалювати пропозиції уряду, як вивчену лекцію, без жодних промов, чого б від них не жадали”. Зовсім так як на засіданнях Верховного Совєта СССР.

Подібно до правителів сучасної Росії, давні царі ненавиділи будь-який незалежний стан нації. Через це Іван Грозний “бажав користуватися членами нижчих класів, ставляючи їх на рівні або вище представників вищих верств, використовуючи їх заздрість або нахил до донощицтва — одних проти других — за нібито злі наміри проти особи царя або держави”. Подібно до більшовиків наших днів, цар Іван IV “поділив своїх підданих на два табори. Один він назвав Опричиною, другий табір— Земщиною”. Опричники, або “вибрані” це були царські більшовики, свого роду члени царської компартії: “їх він наблизив до себе, підтримуючи їх всіляко і протегуючи як своїх найвірніших підданих”. Щодо “земських” — то вони були цілком безправні. “Коли хтось із них був ограбований або вбитий опричником, це сходило останньому з рук… Ця свобода однієї групи грабувати й вбивати членів другої групи населення, збагачувала опричників і царський скарб”. Як тепер подібна ж процедура збагачує партійців червоних і скарб.

Методи революції більшовицької, і царя Івана — були теж однакові. Щоб зломити силу своїх “контрреволюціонерів”, родової аристократії, нащадків удільних князів, — цар уживав безоглядний терор. Флетчер доносить, що під час однієї такої “чистки” Москви від “зрадників”, за один тиждень було закатовано на смерть 300 людей. Щодо чисел отже, Іван Грозний не мав того розмаху, що більшовики. При таких розправах, “цар викорінював свої жертви дощенту, беручи собі все їх майно рухоме й нерухоме”, — пише Флетчер і додає, що — “насильство і рабство доходить в Московщині до таких розмірів, що треба дивуватися, як народ допускає, щоб з ним робили таке”. Подібне питання ставить собі не один чужинець і з приводу більшовицького режиму.

Славнозвісні більшовицькі “показні судові розправи” над “ворогами народу” також не є їх властива вигадка, це — як і багато іншого в практиці совєтів, — є плагіат з царської системи. Губернатори царських провінцій, воєводи, посилались туди, як говорилося, “на кормленіє”. Коли ж вони достатньо під’їлися, — “цар кликав їх на правьож за їх заховання, щоб бичем вибити з них все або більшу частину награбованого ними з населення і віддати усе до царського скарбу (“в казну”); ніколи ніщо з того награбованого не поверталось пошкодованим”. При чому цар “робив з тих процесів своїх урядовців публічне видовище”, щоб показати, “як він обурений насильствами над своїм народом, перекидаючи вину за ці насильства на тих своїх недобрих слуг”. Тодішні “вороги народу” приводилися на ринок у Москві, і, — пише англієць, — сам цар держав промови в тому дусі, що ось, мовляв, люди добрі, перед вами п’явки, які смоктали вашу кров! А тоді наступала публічна кара. В наші дні подібні судові процеси влаштовує компартія, коли наступає та чи інша катастрофа, — економічна чи політична – в наслідок ідіотичного розпорядження якогось “геніального вождя”: через те, що “геніальний вождь” є непомильний, то в випадках, коли він зробить явну для всіх дурницю, знаходять козла відпущення, якогось “саботажника”, “ворога народу”, який і йде під стінку за точне виконання приказів диктатора.

Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флетчер пише, що цар Федор, Іванів син, посилав висланців на провінції, для закупки великих партій хутр, воску, меду, “беручи те все за дуже малу ціну, а потім продаючи дуже дорого своїм або чужим купцям”. Як відомо, більшовицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя платячи за нього “державі” в десятеро більше. Та сама система!

Така практика цілком вбивала ініціативу народу — не було сенсу збагачуватися, а в наслідок того — констатує Флетчер — ширилося в народі п’янство і лінивство.

Як в нинішній більшовицькій Росії, так і в Росії Іванового сина, — панувала глибока недовіра до Заходу, до закордону. Царська Росія не любила — пише Флетчер, — пускати в подорож за границю своїх підданих, “щоб вони не познайомилися зі способом життя Заходу; тому й рідко коли ви зустрінете за кордоном московського подорожуючого, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка річ втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини – смерть. Так само не люблять росіяни пускати до себе подорожуючих з цивілізованих країн”… Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?

І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адвокати московської тиранії: “щодо правдомовності москалів, то вони не вірять ні одному слову, що їм ті говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці їх прикмети викликають відразу в їх сусідів. Татари уважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями”.

Система правління, рабство і безправність одиниці і народу, повна сваволя і абсолютизм верховної влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, брехливість нації і багато інших речей, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, — все це є точною копією сьогоднішньої Росії. В передмові завважує автор, що він був змушений “змінити і злагідніти” правдивий опис московського уряду і країни… Цілковито як це роблять тепер, без усякого примусу, чужинецькі мандрівники, яким дозволяють в’їхати до Москви…

На тлі цього оповідання Флетчера, варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка — вже напевно — буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія не міняється; яка була 350 літ з чимось, така є і нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Расією як такою, з її духом — варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив після більшовиків.

Друга книга – це твір одного німця, бувшого опричника Івана Грозного, Генріха фон Штадена. Автор – син німецького бюргера, який мусив втікати з своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.

Московщину представляє фон Штаден країною повної сваволі. “Класова війна”, використовувана урядом для своїх цілей, — існувала і за царя Івана Грозного, пише Штаден, хоч і в укритій формі, без марксівського ідеологічного сосу. Коли в Москві захопили вбивцю, а він, відкупившись, вийде на волю, то влада його підмовляє, щоб він наговорив на “торгових людей” і заможних селян, ніби вони йому допомагали в злочині. Тепер тих самих “буржуїв” і “кулаків” з селян обвинувачують всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді, і тепер – одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.

В урядах тоді панувало таке саме катування як нині. Пише Штаден, що бояри, “дяки” в “Приказах” (секретарі міністерств) та інші “чиновники”, всі ходили з “посохом”, з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядами діло. Детально описує автор організацію царем громадянської війни під видом “опріччини”, до якої записався і він сам. Багато маєтків і земель було відібрано у їх справжніх власників і віддано опричникам. Опричники “цілували хрест” (присягали), що “не будуть за одно з земськими і не триматимуть з ними приязні”. Мали вони однострої — чорні кафтани, а коло колчану з стрілами — мітлу, символ їх акції — вимітання “зради” проти царя. “Опричники робили з земськими такі речи, щоб дістати від них гроші або майно, що й описати не можна”. Описує Штаден як великий князь (Іван IV) піддавав цілі смуги свого царства вогню і мечу, як наприклад, в 1570-71 рр. Розповідає й про штучний голод, спровокований урядом, так як це робиться і нині, при більшовиках. Був такий тоді голод — пише Штаден — “що люди вбивали один другого за кусник хліба, а по дворах і селах, які утримували двір Великого Князя, стояли тисячі скирд необмолоченого збіжжя, яке він не хотів продавати голодуючому населенню, так що багато померло тоді люду з голоду і пси пожирали їх трупи”.

Опричники, як нині партійці, це була окрема, відділена від населення, каста панів. “Згідно присязі, опричники не сміли говорити навіть із земськими, ані входити з ними в супружні зв’язки. А коли опричник мав у “земщині” батька або матір, то не смів навіть відвідувати їх”. Подібно, як нині, коли лояльний партієць мусив відрікатися від своєї “буржуазної” родини. Опричники – пише німець — шайками волочилися по царству, мордували й грабували по великих шляхах, нападали на посади й міста, палили доми, забивали на смерть людей. Одним словом робили те саме, що роблять тепер більшовики — “розкулачування” всяких “буржуїв” і “ворогів народу”. То була така сама революція голоти, яку зробили в XX столітті в Росії більшовики. Бо й тоді, — пише Штаден, — “за великим князем ходять новоспечені пани (“гемахте геррен”), які повинні би були бути пахолками у колишніх панів”.

З ворожими і ворохобними націями розправлялися тодішні москалі так само, як і нині. Наприклад, щоби закінчити з опозицією завойованої Казані, цар запросив казанських мурз (володарів) на бенкет, де їх всіх і помордував. А те, що тепер виробляють більшовики з немосковським населенням завойованих країн — масове винищення, те саме практикував вже й цар Іван, хоч не міг ще бути правовірним марксистом. Штаден розповідає, як після одного свого поході на Балтику, цар Іван наказав вивезти всіх німців з жінками й дітьми з Ліфляндії, з Дорпату й Нарви, до Костроми, Володимира, Угліча. Практика, яку використовували москалі так само в Новгороді, у Пскові, а нині — в усіх країнах, які попали в пазурі захланної нації. Головно ходило при цьому про винищення провідної верстви якоїсь країни, яку вже після того можна було забрати “голими руками”. Про розв’язану Іваном Грозним “класову війну” в своїй власній державі, оповідає Штаден барвисто, детально й зі страшним реалізмом не лише свідка тієї війни, але й її учасника і профітера. Описує як “великий князь вирушив грабувати власний народ”, власну землю: “і я був при великому князі з одним конем і двома слугами, а вернувся (після цієї кампанії “розкулачення”) у свою маєтність з 49 конями, а 22 з них були запряжені у сані, навантажені всяким добром, золотом, перлинами, дорогоцінним камінням”. Після цієї вдалої акції, Штаден набрав власну банду і “розкулачував” бояр і князів вже сам.

З записок фон Штадена видно, що нічого нового не представляє й більшовицька політика “очковтіратєльства” чужинцям, цебто їх обдурювання. Оповідає, що коли приїздив купець з-за кордону, до нього зараз давали “пристава”, нібито для його охорони, а справді для того, “щоб не міг дістатися в усі закамарки і оглянути все що хотів по дорозі і в містах”. Коли приїздив посол чужої держави, то “на зустріч йому зганяли масу народу, а везли окружним шляхом, щоб посол не знав простої дороги, ні того, як спустошена країна; посол та його служба охоронялися так старанно, що жодний чужинець не міг до нього добратися; один посол не смів нічого знати про другого, і ні одного посла великий князь не вислухував поки не знав, що відповісти не лише цьому першому, але й другому, третьому й четвертому послові; так великий князь вмів дізнатися про становище всіх сусідніх володарів та їх країн; але становище його і його країни не може як слід зрозуміти жоден сусідній володар”. Знову, система, яка не повинна була б дивувати Захід тепер, бо вона використовувалась до нього вже сотні літ.

Довго все таки фон Штаден, хоч і в опричниках, не витримав в країні князя, якого він зве “червоним, кривавим варваром”. Повернувшись до Німеччини, він пише свої записки, до яких додає проект військової окупації Росії, не позбавлений інтересу і для нашого віку. Цей проект, запропонований ним пфальцграфові Георгу Гансу, викликав дипломатичну переписку і знову випливає на світло денне в антимосковському плані сотника Чемберлена в 1612 р. В проекті називає Штаден московського великого князя “споконвічним ворогом всього християнства і неотесаним тираном”. Коли на нього нападає противник, він не може устояти в чистому полі, і тому застосовує метод війни той самий, що її уживав пізніше і Кутузов, і Сталін: “він наказував зараз же палити все довкола на кілька миль”, щоб вороже військо “не могло здобути харчів ні для себе, ні для коней”. Таку тактику застосовував цар Іван проти татарів, шведів, поляків.

Фон Штаден радить набрати на Заході військо для походу на Москву: “це повинні бути такі військові люди, яким нічого не лишилося в християнському світі, ні хатини, ні родини”, а таких людей бачив Штаден вдосталь в тодішній Європі, і “можна було б з ними завоювати не одну країну”. План кампанії передбачав інвазію Московщини від Коли й Онєґи, і був дуже детально розроблений з метою покласти край “жахливій і жорстокій тиранії” небезпечного для всіх своїх сусідів москаля… Європа, яка мала тоді досить своїх клопотів, стояла напередодні 30-літньої війни, так само як нині недооцінювала намірів московського завойовника і не надала, на жаль, належної уваги плану колишнього царського опричника.

Коли ми від Флетчера і Штадена, звернемося до М.Костомарова, то в його описах старої царської Росії знайдемо той самий образ, разюче подібний до образу сучасної більшовицької Росії. Нагінка на людей хоч трохи заможніших була на порядку денному, як при більшовиках, так і при царі Борисі (початок 17 ст.), — пише історик в монографії про Бориса Годунова: “росіянин тих часів, коли й мав достатки, то намагався виглядати біднішим, щоб не стати предметом доносів і не попасти в царську неласку”, щоб в нього не відібрали все майно “на государя”. Це вбивало будь-яке стремління до праці, до поліпшення життєвого рівня, він жив у вічному страху, що його хтось обдурить, ограбує. Тим пояснюється в москаля його “нехлюйство в домашньому житті, лінощі у праці, брехливість у відношенні з людьми, його безсердечність і підступність”. Пише історик, що й тоді вже існував певного ґатунку “соціалізм” у Московщині: “держава сама тоді провадила торгівлю і з нею виключена була всяка конкуренція; накупивши по дешевій ціні товару, казна продавала цей крам купцям з великим зиском, змушуючи брати навіть зіпсуте”, — спосіб уживаний і нинішніми москалями, коли, при державній монополії торгівлі, нещасні люди звикли брати, що дають, хоч би й “примусовий асортимент”, непотрібний їм.

Система славословія Сталіну існувала і за царя Бориса. Костомаров пише, що “багато хто з москалів сплітали надмірні, нечувані похвали цареві Борисові та його мудрому правлінню, а люди хоч і бачили, що це брехня, не сміли під карою, ні сказати нічого, ні навіть помислити проти Годунова” – Борис вигадав навіть окрему молитву “о, здравії” царя, і всі мусили, під карою, на бенкетах її відмовляти. Як нині, на всіх офіційних прийомах в Кремлі, мусить починатися від окремої “молитви” за “здравіє” червоного тирана.

Доносительство при Борисові цвіло на Московщині не гірше як тепер. Автор монографії пише: “де лише не збиралися люди, з’являлися й шпигуни, й донощики. Всі пустилися на доноси один на другого, попи, дяки, ченці, черниці, жінки доносили на мужів, батьки на дітей, бояри цареві, боярині цариці, холопи на панів і тощо”

Однакова економічна політика допроваджувала й до однакових наслідків. Як Флетчер і Штаден, про голод пише й Костомаров: за царя Бориса “їли собак, котів, мишей, часом навіть одна людина іншу. Варене людське м’ясо продавалося на ринках московських”.

Йота в йоту те саме, що й попередні автори, пише Костомаров про замилювання москалями очей чужоземцям. Коли голод скінчився, приїхали чужі посли в Москву до царя, “Борис наказав всім мешканцям вбратися в барвисті убрання, а бідакам заборонено було в їх лахах показуватися на дорозі де їхали посли”. Це обдурювання чужинців, що приїжджали до Москви, довели, як відомо, до віртуозності більшовики, позичивши ідею і план у Іванів і Борисів.

Навіть теперішні більшовицькі вибори, більшовицька “демократія” — коріняться в глибокій царській старовині. Коли Борис все влаштував, щоб його вибрали на царя, то машина відразу закрутилася: на зборах виборних людей патріарх оголосив, що хто не схоче Годунова на царя, той буде церквою проклятий і відданий під суд. Борис, справді, відмовлявся, але виборні благали його, а за ними й московська вулиця теж, бо серед неї крутилися агенти Бориса, залякуючи людей. Бояри з вікон давали знаки приставам, а ті змушували зібраний народ кланятися, ревіти, плакати і жадати Бориса на царя, “многі москвичі мочили очі слиною, коли бракувало сліз”, а тим, що не досить завзято ревіли й кланялися, агенти Бориса стусанами додавали охоти, “і вони — пише літописець — хоч не хотіли, вили мов вовки”. А коли вибір був таки прийнятий ласкаво Борисом, кричали “Слава Богу!” — кричали всі, а пристави штовхали людей, щоб ті гукали голосніше і веселіше…” Ну, чим це не вибори якогось високого чи пересічного достойника в СССР? Дух нації лишався той самий, при царях, при комісарах. І навіть в розправі з політичними противниками, в практиці більшовиків відбивається старомосковська жорстокість, цинізм і брехливість: коли переможний похід Дмитра Самозванця привів до наглої смерті Бориса, розправа з його родиною була короткою: “вдову Бориса задушили шворкою” — оповідає Костомаров – “сильний від природи молодий Годунов пробував був боронитися, та його оглушили ломакою, а тоді теж задушили… Голіцин і Масальський об’явили народу, що Борисова вдова і син отруїлися…” Скільки подібних смертей і офіційних “самогубств” знає практика нинішнього російського режиму?

Я коротко переглянув три свідоцтва — двох очевидців і одного історика — про три царювання в старій Росії — Івана Грозного, Федора і Бориса, і від всього цього аж смердить сопухом більшовицької системи! Дух, засади, практика режимів лишаються однакові, хто б не сидів на троні, “цар батюшка” чи “атєц народоф”. Потворна імперія не міняється, і мусить змагати до її знищення той, хто справді прагне свободи.

Серпень-вересень 1950

Видиво більшовизму у Достоєвського

Рідко в світовій літературі можна знайти постать, повну таких суперечностей як Федор Достоєвський. Рідко який москаль говорив своєму народові стільки компліментів, і мабуть ні один не робив із свого народу такого ідола, як Достоєвський. Ніхто не був настільки свідомий душевного каліцтва свого народу, і ніхто як Достоєвський не вважав свій народ — з таким переконанням — за народ, що має “морально відродити світ”. Ніхто так, як Достоєвський не готував ментальність росіян до прийняття більшовизму, і Достоєвському ж належить блискуча сатира, більше! – грізна візія більшовизму, якого точну, до деталей, фотографію дав нам мистець у своєму романі “Бєси”.

Більшовики люблять Достоєвського, але ненавидять його “Бєси”, яких прихід він спрогнозував своєму суспільству не лише щодо самого феномену, але й його дати — з точністю просто неймовірною. Один з персонажів “Басів”, Батов каже: “кожний народ є тільки народ, доки має свого власного бога і виключає інших богів; доки вірить, що з допомогою свого бога він завоює і викорінить на землі всіх інших богів… Є лише один народ “рогоносець”, це московський народ”. Власне ті “баси”, ті “шигальовці” (банда Шигальова) і являються у Достоєвського пророками цього народу “богоносця”, предтечами нинішніх більшовиків.

Яку систему державну задумують збудувати “бєси”? Точнісінько таку, яка тепер запроваджена більшовиками в СССР. “Мене дуже дивує — каже Шигальов — що мої думки і висновки суперечать моїй первісній, вихідній ідеї. Виходячи з необмеженої свободи, я прийшов до необмеженого деспотизму”. Достоєвський, отже, передбачав це логічне закінчення тоталітарної більшовицької революції; передбачав, що прокламування, нездержної жодною внутрішньою дисципліною, революції, мусить привести до дисципліни палиці і кулі “в затилок”. Як же ж виглядатиме устрій, до якого прагнуть “шигальовці”? Він проектує, як “остаточне рішення (соціальної) проблеми, розподіл людськості на дві нерівні частини. Одна десята буде мати повну свободи і матиме нічим необмежену владу над рештою дев’ятьма десятими. Ця решта має зректися всякої індивідуальності і стати, що так скажу, чередою, а через повне підпорядкування, за кілька поколінь, осягне стан первісної невинності, щось як в Едемському саду, хоч в усякому разі, вони будуть мусити працювати” — в тому земному раю… Хіба це не геніальне видиво того, що наступило тепер? Хіба це не яскравий образ більшовицького “раю”, з його “одною десятою” партійців, що мають повну свободу — і рештою, мільйонами рабів, над якими партія має “необмежену владу”?

Крайній абсолютизм, отже, в секторі політичному. А в соціальному? В соціальному секторі мусить бути повна рівність. Бо “у череді мусить бути рівність. Єдине, що світ наш потребує, — це дисципліна… Ми все зведемо до одного знаменника! Повна рівність! Повне позбавлення всякої індивідуальності!”

Ніщо не сміє вибиватися понад рівень пересічності. Коли “бєси” в своєму “раю” потребують техніків, панів і рабів, — то серед маси їм не потрібні індивідуальності, жодні вищі інтелекти. Тому “шигальовці” кажуть: “ми в зародку знищимо всяку геніальну людину… Великі інтелекти завжди приносили більше шкоди ніж користі. Їх пошлеться на заслання або буде засудженим на смерть. Цицеронові відітнемо язик, Копернікові виколемо очі, Шекспіра замуруємо… Раби мусять бути рівними!” Ніщо і ніхто з рабів не сміє підноситися над загальним пересічним рівнем, отже — “спішіть, позамикайте церкви, скасуйте Бога, знищить подружжя і право наслідування, готуйте ваші ножі!”

Коли ніхто з рабів не сміє порушувати засади рівності, не сміє перевищувати пересічність інтелектуально, ні економічно (не сміє мати одідиченої власності), — то так само ніхто з них не сміє перевищувати масу своїм моральним рівнем. Тому то, пише Достоєвський, — “вся суть російської революційної ідеї полягає в запереченні почуття честі. Для москаля почуття честі є непотрібний тягар і завжди був ним впродовж всієї його історії. Проголошення відвертого права на безчестя притягне москаля швидше ніж що-будь інше”. А один з “бєсів” ніби повторює: “суть нашої віри лежить в відкиданні честі, у відвертій обороні права бути безчесним”. Тому — “ми запровадимо нечуване п’янство, нечувані убивства, нечуваний шпіонаж, нечувану корупцію”… Хіба це не зеркало соціального устрою “найдемократичнішоі країни світу”?

Так само як теперішні більшовики, “бєси” ненавидять духовну культуру і поклоняються ідолові матеріалізму. Один з персонажів роману, старий Верховенський, каже: “ентузіазм нинішньої молоді такий же ж широкий, як і за наших днів, тільки змінилась ціль, до якої стримівся той ентузіазм, один ідеал краси замінили другим. Вся важкість лежить у питанні, що краще, Шекспір чи чоботи, Рафаель чи нафта?” Шигальовці воліють чоботи і нафту, “земний рай”, а “Сікстинська Мадонна, на їх думку, вартує менше, ніж склянка або олівець”. Бачачи цей тріумф матеріалізму у шиґальовців його часу, Достоєвський й малює собі їх майбутню революцію, як “революцію підлого раба, смердючого, нікчемного хама, який перший видряпається драбиною з ножицями в руках, щоби покраяти на кусники божественний образ великого ідеалу в ім’я заздрості, рівності й шлункової приємності”… Візія! Скільки чудових ідеалів, що високо горіли над людством, коли вона ще була — в Окциденті — християнською, пошматовано, подерто і зганьблено брудними чоботами більшовицького хама…

Намалювавши точний образ комуністичного “раю”, Достоєвський не помилився й щодо методів, способів його запровадження на землі. Про Шигальова каже одна з постатей роману: “Шиґальов — фанатик щодо своєї любові до людства, але не забувайте, що Фур’є, Кабе і Прудон виступали в обороні крайніх деспотичних потягнень”, потрібних для осягнення соціалізму. Серед тих потягнень Шиґальов передбачає масові вбивства: “це буде такий вибух, така смута, яких світ ще ніколи не бачив. Росію вкриє темрява, земля плакатиме гірко за страченими старими вартостями і речами… Цього ми потребуємо, замість старої прийде нова наша віра”.

Другий спосіб осягнути катастрофу, а по ній свій “рай”, бачать шигальовці в “перевихованні цілих поколінь”: “нам потрібно тепер погрузити в розпусту одне або два покоління, в потворну огидну розпусту, яка оберне людину в жорстоку, себелюбну, бридку гадюку. Ось що нам потрібно! І навіть більше, трохи свіжої крови, щоб до неї привикли”. Але й це ще не все, шигальовці пропонують систему виховання, яка оберне людину в гада, пропонує “систему шпигування, кожний член суспільства шпигує за другим і його обов’язок є доносити на других”. Чи самий вираз “перевиховання” (“перевоспітаніє”) не позичений Достоєвським геніально з віддаленої від нього більш ніж пів сотнею років доби більшовизму? Чи обернення людини, створеної по образу Божому, в худобу або гада, — не сталося, з проекту Шиґальова, дійсністю Сталіна і Леніна? Чи загальна деправація і взаємне шпигування не стало наріжним каменем більшовицької системи нині, так само як терор, масовий розлив криви?

Та Достоєвський бачив ще щось більше! Він не лише передбачав рабство народу під режимом “бєсів”, не лише диктатуру однієї касти, партії, але й диктатуру одного тирана, новий революційний деспотизм одного червоного “царя”. В своєму романі він пише про час, коли нова червона “аристократія”, нова правляча кліка, та “одна десята” повноправних тиранів — “почне зненацька поїдати один одного”. Він передбачав неминучу періодичну “чистку” в партії “бєсів”, коли вона прийде до влади, і — прихід червоного самодержця. Червона “аристократія” не зможе бути достатньо деспотичною, а суспільство, де панує рівність, мусить правитися деспотією. Тому й говорить один з “бєсів”: “ми потребуємо колосальну деспотичну волю, що ніби як ідол, мала б стояти на якійсь фундаментальній, зовнішній опорі”. Цю фундаментальну опору Шигальов і його банда знаходять в самодержавній, абсолютній волі одноособового диктатора. Цей “претендент” як він його зве, “об’явиться”, червоний цар, і вони дають йому ім’я “Дмитрия-царевича”, себто Димитрія самозванця. І в цій назві Достоєвський передбачив глибший сенс більшовицького перевороту і його остаточну ціль і логічне закінчення. Бо хто такі були в історії самозванці? Їх було досить: був перший, який видавав себе за сина Івана Грозного, забитого, як думали, царем Борисом; другий був — другий Димитрій самозванець, так званий “Тушинський вор”; був самозванцем вождь донських козаків-повстанців Омелько Пугачов, який називав себе царем Петром І, якого наказала замордувати, вступаючи на трон, його жінка Катерина II. Всі ті самозванці випливали після революцій або під час них, коли легітимний монарх або вмирав або був замордований, — щоб стати на чолі “народу” нібито проти “узурпатора”. Самозванець був — так би мовити — “народним царем”, царем висунутим революційною масою. Новий деспот — отже в уяві російській — завжди мав війти на трон після смерті старого, після революції… Будь-яку революцію уявляли собі москалі не інакше як зміну тиранії — однієї на іншу, “кращу”. Цей закон російських революцій і передбачив влучно Достоєвський у виведеній в романі легенді нового червоного царя.

Мету революції “бєсів”, укриті справжні пружини, контроверсію вихідної та декларативної точки і зовсім іншого, але в суті логічного закінчення її методи й характер, — усе це з геніальним провидінням передбачив Достоєвський намалювавши нам огидний, збуджуючий відразу, образ грядущої катастрофи.

Один з персонажів роману в розмові з співбесідником, каже: “комуністи поділять історію на дві частини: від горили до знищення Бога, і від знищення Бога…”

“До горила?” — перебиває співбесідник.

Це є жах, що це явище, поява червоного царя-деспота, і вік горили, вік “бєсів”, який бачив Достоєвський вже 50 літ перед їх приходом, — багато хто з політиків сучасності відмовляються бачити тепер, коли ті біси з яснозорої фантазії письменника зійшли на землю щоб покрити її ганьбою і кров’ю.

Р.S. Чи це значить, що Достоєвський був оборонцем західної культури проти орд московських варварів? Нічого подібного! Віконт де-Воґюе, який бував в Петербурзі, знав особисто Достоєвського — розповідає як він ходив з ним вулицями Парижу і як Достоєвський — не без приємності — пророкував руїну сенської столиці, знищеної ордами “народа-богоносця”… А однією з основних рис вдачі цього народу є — єднати в собі Івана Грозного і Леніна, Петра і Сталіна, царських опричників ХVІ-го віку і більшовицьких чекістів ХХ-го. Трагедія Заходу в тому, що він ніяк того не хоче зрозуміти.

Жовтень-грудень 1950

Чи Росія є нпоборна?

Політики, які дивляться тільки на поверхню подій, — перелякані поверхнею, простором Росії, мають її за непоборного велетня. Окрім цієї поверхні, як доказ наводять, очевидно, історичні факти: невдачу походу Наполеона, перед ним Карла Шведського, а після них — Вільгельма і Гітлера.

Факти є фактами, лише треба вміти їх пояснити.

Відразу поставлю тезу, яку спробую довести в цій короткій статті, або бодай показати, що її можна довести. Ця теза: причини успіхів, завдяки яким Московщині вдавалося позбутися досі будь-якого наїзника, були не військово-стратегічні, а політичні.

Візьмемо похід Карла Шведського проти Петра. Всупереч історикам російським і тим українським, які є під їх впливом, — похід Карла ІІ-го так само добре міг закінчитися перемогою шведів, як закінчився їх поразкою. Генерал Юнаків, у своїй фундаментальній праці про “Велику північну війну” (опублікованій у виданнях “Імператорського Воєнно-Історічєского Общества” перед 1914 р.) — доводить, що інвазія Карла поставила Московщину на край загибелі. Автор Оксфордської історії європейського Сходу, твердить, що союз шведського короля з Мазепою — був єдина його реальна політична комбінація. Але акція не вдалася. Чому? Тому, що їй на перешкоді стала короткозора політика європейських держав: на стороні Петра проти Швеції стали Данія і Польща. Цього було забагато для однієї Швеції…

За два роки після Полтави, дипломатії гетьмана Пилипа Орлика вдається втягнути Туреччину у війну з царем Петром. На прутських степах царська армія, разом з Петром, була оточена турками і цареві нічого не лишалося — в нормальному розвитку подій — як капітулювати і стати в’язнем Порти. Можна собі уявити, як такий безславний кінець Петрової кар’єри відбився б на долі Росії!

Але сталося інакше: зваблений діамантами і жіночими чарами цариці Катерини І., яка була при царі (вона була такою самою повією на троні, як і друга Катерина), — візир прийняв викуп і випустив царя з його військом із повної катастрофи, лише змусивши підписати ганебний для Москви мир, який між іншим гарантував незалежність України, але якого потім Петрові і не снилося додержуватися. Як у 1711, так у 1709 рр. не стратегічна неможливість розгрому Московщини врятувала її, а нефортунна політика державних мужів Заходу і Туреччини.

Виросла ж Росія — після “смутного времени” (від смерті Івана Грозного до 1613) також завдяки політичній нерішучості Заходу: вже при Іванові Грозному не бракувало голосів перестороги далекозорих — та на жаль самітних — політиків Заходу перед небезпекою розростання Московщини. Славний дюк Альба, вже в 1571 р. перестерігав німецькі імперські Стани не посилати артилерії і взагалі новітнього озброєння москалям, бо — казав — “коли московський цар прийме всі новини військової техніки, він стане сильнішим ворогом, грізним не тільки для Німеччини, а й для всього Заходу”. Але Заходові важливіше було торгувати нині, ніж думати про завтрашню небезпеку. Так само, в ті самі часи, не бракувало зі сторони чужинців, що довго служили в “опричниках” царя, детальних проектів — інвазії на московське царство зі сторони Білого моря, щоб зруйнувати імперію царя, “одвічного ворога всього християнства і жахливого тирана”. Один автор такого проекту інвазії Московщини радив навіть, як зібрати потрібну для того армію: так, як в наші часи роблять не раз більшовики (в Іспанії, в Греції) — а саме створити міжнародній корпус із маси безпритульних вояків, які, в наслідок тодішніх війн, безпритульними масами блукали по просторах західної Європи. Але ні ці проекти, ні перестороги дюка Альби, не зробили в Європі популярною ідею боротьби з загрозою московського наїзду. Так само, як не дуже вплинули на російську політику Європи перестороги і дипломатична акція екзильного гетьмана Пилипа Орлика.

Похід Наполеона не вдався, але — як твердять деякі історики Заходу — не через стратегічні причини. План цісаря був дійти до Двини й Дніпра і зайняти там оборонні становища, укріпитися на цій лінії, поробити склади всього потрібного для армії, а на Москву рушити щойно на весні 1813 р. Загонистість корсиканця і віра в свою зірку, а також і ради деяких нетерпеливих маршалів, — спонукали Наполеона залишити цей план і погнали — в зимі — на загибель, якої можна б було уникнути. Непідготовленість до зимового походу довершила решту. Деякі автори твердять, що якби війна була ліпше підготована, то навіть відступ з-під Москви не приніс би за собою поразки. Відступаючи, французи могли б у Вільні зустріти москалів із своєю армією у двічі міцнішою від них.

Не в хибності плану війни — твердять ці автори — а в хибах його виконання лежала причина невдачі. Але головна — знову в політиці. Після захоплення армією Наполеона всієї Польщі, Білої Русі, частини московських земель, по наближенню її до границь України, в населенні Росії і навіть серед самої армії почала ширитися деморалізація і дух пораженства. З мемуарів російських того часу знаємо, яку деморалізацію викликало віддача Москви. Відступаючу, розбиту під Бородіним, російську армію, якої деякі частини відходили через Москву, — населення столиці обкидало образами і лайками. В самій армії вже слабнув дух спротиву. Знаємо випадки, коли священики на Білій Русі приводили народ до присяги цісареві Наполеонові; знаний виступ маршала шляхти в Україні Лукасевича, який на бенкеті підіймав тост за Наполеона. Може це була лише бравада однієї людини, але коли її допускалося в країні, ще зайнятій російською армією, — свідчить це про величезний занепад російського престижу в ній. А найголовніше, почалися розрухи серед селян. Пішли чутки, що Наполеон — син Катерини і йде вернути селянам свободу; почалися бунти селян проти поміщиків. Наполеонові радили видати універсал про визволення селян… Це могла б бути іскра, якої пожар спалив би армію російську (що складалася ж із селян-кріпаків), захитала б оборонною силою країни і самою позицією царя… Наполеон не зробив цього, навпаки, в деяких випадках власною збройною силою здушував селянські повстання проти поміщиків, не хотів “розплутувати стихію народного бунту”. Тоді цей народний бунт – піднявся проти нього ж.

Пізніше він шкодував за невикористаною нагодою (як знаємо з мемуарів його ад’ютанта Коленкура, з яким промчав саньми весь довгий шлях від Москви до Парижу взимку 1812р. Пізніше зацікавився козацькою “Енеїдою” Котляревського, пізніше доручив придворному історику історію козаків українських (і донських) – очевидно, як елементу, яким завжди в історії підважувалась потуга московської імперії. Але було пізно…

Бачимо, отже, що і в цій імпрезі Захід боявся взяти до рук зброю, яку безнастанно проти нього вживала Московщина — починаючи від агітації в Україні проти козацької старшини, в Польщі — проти шляхти, на Балканах — проти “беїв” турецьких, а тепер всюди – проти “буржуазії”. А головне, не зважав Захід на момент національний, на багатонаціональний склад і, національні лінії поділу, куди найкраще можна було б загнати клин, щоб розщепити Росію. Так було тоді, так самісінько є й тепер. Політика, а не стратегічні причини, винні в невдачі нападів на Москву.

В Кримську війну (коли Росія оволоділа Румунією) на щастя для Європи і для людськості на чолі європейської політики стояли державні мужі, що бачили далеко. Англія зорганізувала антиросійську коаліцію з Туреччини, з Франції Наполеона III, з Сардинії і з себе самої. Ця коаліція вигнала москалів з Румунії, з Балканів взагалі, розгромила армії царя в Криму, взяла Севастополь, затопила флот Росії і змусила Миколу І вжити отруту, а нового царя просити миру ціною принизливих умов: Росії було заборонено тримати військовий флот і укріплення на Чорному морі. Там, де політика була на висоті завдання, спроби знищення Росії удавалися. Правда, успіх був половинчастий, та цьому знов таки причиною була політика. Західні союзники настирливо жадали від Австро-Угорщини прилучитися до коаліції. Габсбурзька монархія тоді, як ще не була об’єднана Пруссією Німеччина, — була першою військовою силою (крім Франції) в Європі; її участь у війні – могла би привести до поважніших клопотів для Росії і не так ще захитати її великодержавне становище. Але Австрія лишилася нейтральною, обмежившись військовою демонстрацією на кордонах… Лише 22 роки після паризького миру, що закінчив Кримську кампанію, московський ведмідь, користаючись з розгрому Франції в 1871 році, знову посунув на Балкани. Царські армії вже стояли майже у брам Константинополя, готуючись вступити до нього… Енергійний натиск Великої Британії і концентрація її флоту на турецькому побережжю змусили царя відступити і залишити не тільки Константинополь, але й Балкани.

В 1905 році, під час російсько-японської війни, поразка Росії не перемінилася в катастрофу тільки завдяки приязному відношенню до неї Заходу. Тоді Росія пішла на мир не так під ударами японської армії, як під загрозою революції, яка і вибухнула в жовтні 1905 року. Ця революція не була жартом і лише з великим трудом царатові удалося опанувати її і ввести в русло легальної опозиції (Дума!).

Коли б Росія, розгромлена на Сході, знищена революцією всередині, зазнала би нападу з Заходу, зі сторони Німеччини й Австро-Угорщини, — імперія розлетілась б напевно. Бо хто знає, чи поспішили би держави крайнього Заходу на поміч їй, вже непоправно розбитій на Далекому Сході, в розпал революції всередині, битій свіжими арміями з Заходу. А допомога Америки в 1905 році була виключена — і мілітарно, і психологічно. Але Німеччина того не зробила, навпаки Вільгельм запевняв царя в своїй приязні. За цю нейтральність, своїм західним сусідам відплатила Росія інвазією на них у 1914 році.

Зупиняючись на теперішніх часах, бачимо те саме: союзники виграли війну з німцями, але програли мир. Що Росія тепер загрожує всьому світові, — це зовсім не через її мілітарну потужність, а через проросійську політику Заходу. Причина її могутності та, що Захід — без потреби — віддав їй Манжурію, порушуючи домовленості з Китаєм; що не розпочав війну на Балканах — на вимогу Сталіна і Рузвельта; що віддав москалям Чехію, яку Захід швидше міг взяти сам; що віддав Балкани, маючи можливість їх не віддавати, і лінію Ельби, яку теж міг би не віддавати Москві. Захід сам знищив усі бар’єри, які виставляли спротив російській експансії на Заході і на Далекому Сході, не маючи бажання замінити їх власними бар’єрами. Захід абсолютно відмовляється бачити в потворній імперії зліпку різних національностей і абсолютно не хоче прийняти програму розподілу Росії, не хоче використати єдину ефективну зброю для розбиття імперії і поховання її імперіалізму. Що ж дивного, що Росія пухне як ропуха і росте як на дріжджах! Ні при чому тут неможливість наїзду на Росію з Заходу чи зі Сходу, ні при чому простори імперії. Причина зростання російської небезпеки — в недолугості західної політичної думки. Так само, коли німецька інвазія 1918 року не вдалася, то причиною була не мілітарна сила розгромленої і військово не існуючої Росії; невдача інвазії Німеччини мала причиною західну військову силу, яка не допустила до занепаду нової більшовицької імперії, як у 1905 р. врятувала від занепаду царат. В 1941-45 рр. відіграла роль та сама причина, а головне — знову невизначена політика націонал-соціалізму, головне в Україні, в Польщі і в Балтику, яка не захотіла ставити ставку на свободу уярмлених народів, лише поставила на “нову білу Росію” з Власовим… Те саме й тепер роблять політики, які ігноруючи Україну й інші свободолюбні нації, ставляють на політичного всеросійського трупа Керенського. Ні, легенду (дуже приємну москалям) про неможливість побороти Росію — треба залишити, це лише легенда. Можна говорити про небажання Заходу розвалити московську потвору, не про неможливість.

Чи це причина для розпачу з нашого боку? Ні, хоч факт цей надзвичайно сумний, тим не менше він не примушує нас до жодного капітулянтства чи зневіри. Проти цієї байдужості чи ігнорації Заходу, можемо повторити те, що писав в останньому зшитку, що вийшов в кінці серпня, напередодні війни, львівський “Вісник”. Він писав: “Українська проблема, як проблема міжнародного значення росла і вибивалася на гору серед найбільш несприятливих умов. Ні часи найбільшої потуги царату, часи його союзу з двома найбільшими демократіями західної Європи, ні часи підтримки тими демократіями російської контрреволюції в Україні, ні часи Раппалло (німецько-російської дружби в 1920-их рр.), або загравання Франції з СССР — не ліквідували цієї проблеми. Не зроблять цього й ніякі поступки Сталіна чи Гітлера”. І дальше: “Не доводиться говорити — через ту чи іншу миттєву міжнародну кон’юнктуру — про ліквідацію української проблеми… Лише Україна мусить видати людей, які поставили би цю проблему співвимірно з її величчю, людей, не манекенів” (“Вісник”, 1939, кн. 9, стор. 676-677).

Тепер ці твердження можна повторити.

Особливо часто й неустанно треба би повторяти останню фразу…

Січень 1950

Об’єднання націй, не партій

Занепад політичної думки на Заході відбився і на політичній думці української суспільної верхівки. Розумію там, де вона себе може виявляти вільно, поза межами російської імперії. Цей занепад серед українців, особливо кидається у вічі, коли починають “відповідальні чинники” наші не дискутувати, а мов папуга повторювати заяложені, безкритичні фрази про “об’єднання”.

Їм ходить про об’єднання “партій” для різних цілей, але не про це йдеться українському загалові. Йому йдеться про об’єднання нації або її активних, не капітулянтських, сил. А це зовсім інша проблема, яка мало спільного має з партійними рошадами і контррошадами. Справу треба трактувати конкретно, не замикати її в зачароване коло порожніх загальників. Наприклад, абстрактно, чим більше взяти одиниць, тим сума буде краща. А конкретно — це фальш. В “Монте Крісто” пише Дюма: “одної краплі того самого еліксиру вистачить, щоб збудити життя в умираючої дитини, шість — спинило б її подих, спричиняючи ще сильніше зомління, а десять — були б її вбили”. Виходить, що одна є в цьому випадку краще від об’єднаних десятьох!

Досить переглянути історичні приклади які конкретно осягалися в поодиноких випадках об’єднання? Не об’єднання партій чи клік, а єдино важливе об’єднання нації в спільній думці або спільному чині? Під час великої французької революції фактично об’єднали Францію всередині і зорганізували її перемогу над союзниками назовні якобінці, маленька, але надзвичайно активна партія. Як вона зробила об’єднання? Скажуть терором? Можна й так сказати, але це значило б дурити себе, не хотіти вглибитися в суть питання. Бо до терору удавалися не тільки якобінці, а й їх противники, але чомусь їх перемогли якобінці. До терору удавалися наприклад роялісти: вони підняли повстання в Вандеї, в Бретані, в Тулоні. А перемогли не вони, а якобінці… Чому? Тому, що та невеличка активна групка виступала з виразною ідеологією, яка дозволяла її прихильникам, як коло видимого знаку, коло тої групки гуртуватися. В своєму поступі, дальше, відзначалася та групка надзвичайним характером, атакуючою позицією і відвагою. Іншим того бракувало. Про це цікаво пише історик тих часів Маделен: що незначна маленька група вела за собою націю впродовж п’яти років. Не раз маса стояла по стороні короля, але останньому бракувало відваги, ті симпатії для себе використати. Генерал Тебу писав, що він вітав зруйнування Бастилії, бо — “в 19 років пристав до партії, яка наступає”. Пізніше, багато було молоді, яка охоче пристала б до противників якобінців, “коли б вони перейшли в наступ”, але для цього їм забракло відваги, і тоді над нерішучою більшістю знов запанувала активна меншість! І ніхто інший, тільки та меншість та її ідеї об’єднали націю всередині і назовні, і ще більше викарбували свою духовну печать на майбутній історії Франції.

Чому незначна меншість більшовиків — по своєму об’єднала російську націю? Терором? Так, після захоплення влади, а перед тим? Чому партія владу захопила? Терором воювали і царисти проти більшовиків, але не виграли. Чому? Тому що ідея царату давно втратила свою притягаючу силу, а стратила тому, що царат та його слуги став — ліберальним царатом, втратив віру в свою ідею й посланництва, почав підлещуватися до ворожих собі сил та ідей, втратив яскравість, агресивність, яку мав ще при Миколі І. Більшовизм переміг знов таки тому, що замало активною була антибільшовицька більшість в Росії. Мала більшовицька банда розігнала легально вибрані Установчі Збори, в яких лише мала жменька була більшовиків, а більшість виборців мовчала та “мовчки чухала чуби”… Впала в боротьбі з більшовизмом і демократична Росія Керенського і Мілюкова, власне через свою пасивність, бо вміла тільки розводити балачки, але не діяти. Більшовики ж, як і якобінці були активніші, а свої диявольські доктрини виголошували ясно, чітко і агресивно.

Демократично-соціалістичні партії українські доби 1917-20 рр. теж впали, бо замість ясно виголошувати свою ідею, все старалися питати про неї у народу, який якраз хотів, щоб хтось його вів! Коли наша тоді правляча партія (чи партії) вічно гойдалися між соціалістичною і буржуазною програмою (залежно від “об’єктивних умов”), між самостійністю і федерацією, між війною з Росією і істеричним вихвалянням “великої російської демократії” — то нема чого дивуватися, що збита тим всім з пантелику маса українська не дуже то бачила в тих партіях своє опертя. Тому остаточно і не могла об’єднати націю Центральна Рада чи Директорія, хоч партії коло них майже всі об’єдналися.

Це явище бачимо по всій Європі. Всюди ті хитливі коаліції, союзи чи “фронти” хоч і об’єднують коло себе більшість партій і партійок, — завдяки неясності і мінливості своєї політичної фізіономії, ніяк не можуть об’єднати довкола себе нації. Завдяки мінливості і неясності і завдяки політичному боягузтву і нерішучості. Так було в Іспанії — де місцева Керенщина була зметена з поверхні життя, лишивши місце боротьбі двох яскравих агресивних сил, комунізму і націоналізму, з яких останній на щастя переміг. Так є у Франції, де ніякі “людові фронти”, ні спілки лівих ніяк не можуть — хоч самі об’єднані — об’єднати навколо себе нації, яка знов починає гуртуватися коло крайніх, але в своїй ідеї яскравіших — груп, чи то правих чи лівих. Так є в Англії, де зникає поволі, колись міцна, ліберальна партія, уступаючи місце двом крайнім факторам, — консерваторам і лейбористам.

Чому в Америці й Канаді ще не зник серед українців комунізм? Згадуючи причини загальнішого характеру, — ще й тому що невиразною й мінливою є фізіономія української преси. Коли б ця преса виступала проти комунізму так послідовно, так агресивно і так консеквентно, як це робить проти “буржуазії” і “фашизму” преса більшовицька, — напевно впливи комунізму тут дуже б зменшилися. Коли ж некомуністична преса українська пише раз за Маршала, а раз проти нього; коли розхвалює більшовицьку книжку Марґоліна; коли хвалить, як українського патріота, німецького і московського наймита Севрюка, або опише — за польськими чи московськими джерелами — “бандитські напади” УПА на українські села, — то що ж має про це думати читач?! І чи така — безідейна преса — може стати для мас об’єднуючим центром, хоч би й творила між собою мовчазний “єдиний фронт” або навіть пакт неаґресії між собою заключала?

Такі групи можуть навіть всі об’єднатися між собою, але ніколи не об’єднають нації. Нація піде за яскравою, не роздвоєною, виразною ідеєю і за групою — хоч з іншими не об’єднаною — але відважною і яка знає чого вона хоче і куди йде.

Об’єднання політичних партій, партійок і клік — одна річ. Об’єднання нації — інша. Це останнє – є річ першої ваги. Перше ж — забава, яка інтересує хіба лиш тих, хто в неї бавиться, або ті залаштункові чинники, які ту забаву для своїх цілей інспірували… Аби ці велемодні об’єднання не стали тими десятьма краплями, що вбивають “дитину”!

вересень 1948.

Московська поліграмота під маскою націоналізму

В своїх донесеннях цареві з України, згадували не раз бояри московські “шатость малоросійську”, — вічнозмінну хитливість політиків наших того часу. Про подібну “шатость” треба пригадати і тепер.

Шевченко застав вже в повній політичній агонії “малоросійське дворянство”, тих нащадків “козацького панства” в Україні. Але все ж була тоді українська суспільна верхівка повна спогадів про славне минуле, про націю українську як зовсім окрему націю, а про Україну як про свою “отчизну”, за яку не кожний ще уважав Росію. То були ще часи невідшумілої слави українських декабристів, сміливих планів князя Рєпніна, великого впливу “Історії Русів”, а чужинецькі мандрівники підкреслювали в ті часи почуття ненависті до москалів, яке панувало серед українського панства.

ХІХ-е століття, драгоманівщина, принесло кардинальну зміну з собою. На порозі ХХ-го віку бачимо українську народолюбну інтелігенцію, заражену духом подиву й пошани до всього московського. Немногі голоси, які сміли виступати проти політичного москвофільства, проти сліпого поклоніння російській літературі і культурі — зацитькувалися як святотатство, як вибрик проти “прогресу” і “найкращих ідей” століття. Ідолами ліберальної нашої тодішньої інтелігенції були Толстой і Достоєвський з їх анархізмом або російським месіанством. Ідолами інтелігенції соціалістичної були — за Драгомановим — лаврови, чернишевські й інші предтечі Леніна… Фатальні наслідки цього ментального затруєння жорстоко відгукнулися під час визвольної боротьби 1917-21 років.

В Україні — після цих років — реакцією на те москвофільство в пресі був хвильовизм, всупереч “плужанам”, Сосюрі, Тичині, Поліщукові і іншим. Реакцією на політичне і культурне москвофільство серед наддніпрянської еміграції після 1-ої війни, і в Галичині, було “вісниківство”. Після 1945-го року, поміж новою нашою еміграцією — головно в Австрії й Німеччині — знову повіяв “вітер зі сходу”. Цей вітер наробив великих спустошень в ментальності “східняків”, .яких обробляв московський соціалістичний капрал тридцять років; наробив він спустошень і серед галичан, які в роки війни увійшли уперше в ближчий стик з московськими ідейно муштрованими “східняками”. Наслідки цього стику і цієї муштри бачимо в таборових публікаціях, літературі, заявах тощо. Особливо в публікаціях радикальних і соціалістичних. Але нас менше обходить, що в тих публікаціях знову відживають прогребувані думки про всякі “унії” чи “федерації” або “конфедерації”; що реанімується марксизм, що іде пропаганда московських “аракчеївських поселеній” під новою назвою “колхозів” чи “совхозів”; що захвалюється як “достіженія революції” нове червоне кріпацтво; що шириться пропаганда совєтського “ідеалу” — економічного розвитку, електрифікації тощо, а разом з тим безбожництва чи релігійної байдужості. Нас тут цікавить більше, що ця ментальна отрута продирається навіть в націоналістичні ряди, в націоналістичну пресу.

Шерех, Самчук і інші, яких ідеї не тільки нічого спільного не мають з ніяким націоналізмом, і які самі його цураються явно й славно, — знаходять на сторінках націоналістичної преси місце для ширення своїх, для націоналістичної ідеї шкідливих думок. Починається з того, що російську революцію проголошується “джерелом українського національного визволення” (Шерех). Це абсурд явний, бо джерелом українського відродження 1917 р. був передусім Шевченко та його ідеї, а дальше — революція українська, не російська. Російська революція несла з собою в Україну руйнування села з усім його традиційно-українським укладом життя і світоглядом; несла винищення нашої інтелігенції, кріпацтво поширене на всі класи суспільства; дальше — політичне рабство і знищення декларованої незалежності, нарешті — останнє, але найважливіше — тріумф матеріалізму і безбожництва. І ці потворні ідеї старомосковськоі “опричини”, які, під новою наліпкою, несла до нас російська революція, панове Шерехи називають джерелом українського відродження!

Дальше пішло вже легше. Витягалося із забуття сумної слави політику Центральної Ради, яка до останку не хотіла проголосити державної самостійності, аж поки її до цього обставини і народні маси — не примусили. Далі — почали робити апологію соціальної політики Центральної Ради, яка йшла зненавидженим нашому народові шляхом соціалізму. Потім, почали вихваляти “колективне господарство” тощо. Появилися статті, в яких віджили старі федеративні теорії Центральної Ради, статті про “унії”; про те, що “світ цілий тепер говорить про потребу єднання, братерства і співпраці народів”, тому й не треба віддаватися “вузькому націоналізмові”, “ретроградству”, а просто викинути на смітник самостійність, бо ж ми потребуватимемо допомоги того “братерського” світу і тому до нього не можна “підходити тільки з ідеями української суверенної державної відокремленості”! Нас повчають, що основна проблема української національної політики не в гонитві за нездійсненним фантомом “повної суверенності”, вистачить “декларативна незалежність”, — а яка саме, це вирішуватимуть друзі, що вибиватимуть з хохлацьких упертих мозків “абсурдну” ідею незалежності, за яку накладали головами тисячі і сотні тисяч земляків тридцять років тому… Зустрічаємо в таборовій пресі й розмови про “російський народ”, про те, що треба ж відрізняти поганий режим, який “гнобить так само росіян, як і нас”, від російського народу, який є зовсім невинним в цьому пеклі, що запровадив в Україні царат чи більшовизм. І цю стару, переграну платівку грають нам знову і знову, так ніби тридцять останніх років минуло без сліду. Так ніби можна знайти хоч одного однісінького москаля, який би визнавав не те, що право України на самостійне, незалежне від Московщини, життя, а який би взагалі визнавав українців за націю! Так ніби можна було знайти якогось москаля, пана, священика, робітника чи селянина, який би не вважав всіх отих “хохлів”, “персіяшків”, “чухну” чи інших “інородців” за нижчу расу, над якою сама доля визначила “старшому” московському “братові” панувати і їх за чуба тримати! Так ніби то якийсь режим, а не московські Ваньки вогнем і мечем вздовж і впоперек переходили Україну в 1917-21 роках, плюндруючи її майно, мордуючи її населення! Байка про недобрий московський режим і чеснотливого московського Ваньку, знов вдовблюється в хохлацькі черепи, щоб не здогадався хохол, що справа йде не про режим, а про імперіалістичний народ московський, з яким Україна мусить — коли не хоче згинути — зробити свій історичний вибір.

Ці, в високій мірі отруйні для нас, давно здається забуті облудні ідеї, з якими в вогні війни і революції здавалося б покінчила Україна, таборова публіцистика висуває знову з-під поли на продаж. І не лише ці! Рівночасно серед іншого “завалящого” краму, який пропонується нещасним землякам — знайдете цілий асортимент всякого роду дрібних ідейок, якими мається ущасливити рідну неньку, і “прогрес”, і “соціальна справедливість” і “трудовий народ”, і матеріальний добробут, і про те, що “сам народ буде сувереном” в “декларативно-суверенній” Україні, все запозичене з більшовицького жаргону, щоб збити з пантелику народ і відвести його з його правдивого шляху, створення з нації могутньої сили, зі своєю власною, не чужою провідною верствою, без якої всякі вигуки про “народ” і “прогрес”, лишаться порожньою балаканиною. А в офіційних заявах найвищих органів об’єднаної еміграції знайдете — великих слів велику силу — про “громадські вольності”, і про “передачу землі у трудову власність”, і за “вільну працю”, і “добробут працюючих”, і за “культуру”, лише нема ні слова про те, без чого в порох обернеться і культура, і громадські вольності, і вільна праця — н і слова про християнські підвалини нашої культури і нашої національної спільноти! І в цьому може найяскравіше відбилися московські впливи на нашій таборянській політичній творчості, або впливи зараженої цими впливами безвірницької інтелігенції, якій злослива доля доручила бути на чолі нашого національного відродження.

При всьому тому говориться про державу, як про якийсь абстракт. Держава — це та мета, за яку боролася і бореться Україна. Але держава — це рами, це, за Шевченком, – своя хата. Треба, щоб в тій хаті була своя сила – не декларативна, а повна суверенність, і своя правда, власний, опертий на національних традиціях внутрішній лад. Але коли ми читаємо деякі “націоналістичні” публікації на цю тему, нам здається — що ми читаємо більшовицьку або соціалістичну агітку. Кожного разу все те, з чим боровся словом і чином націоналізм, тут представляється читачам, як нова українська правда. В одній публікації (“Позиції українського визвольного руху”, “Пролог”, Мюнхен) ми довідуємося, який лад має бути запроваджений в Україні. Лад, захвалюваний в цій нібито “націоналістичній” книзі є попросту соціалістичний лад, з яким мечем боролася Україна в пам’ятні роки національного зриву 1917-1921 років, лад зненавиджений всім народом нашим. Автор публікації боїться ще називати свою дитину по імені, але й поверховий читач побачить, що він просто доручає нам як суспільний устрій соціалізм, новітню форму кошарового устрою людської отари. Бо весь жаргон книжки є наскрізь марксівський – тут і “розвиток продуктивних сил”, і “знищення класів”, “усуспільнення засобів продукції” — все як у Карла Маркса або Володимира Леніна.

Довідуємося з книжки, що автор стремить “лише за ліквідацію принципу приватної власності на знаряддя і засоби виробництва”… Лише! Дальше іде — ліквідація буржуазії (може й куркулів теж?), вивлащення селянина, який буде лише державним орендарем, не власником своєї землі (ст.. 12); іде, теж запозичена у більшовизму, фраза про ліквідацію визиску “людини людиною” (а як буде в визиском людини державою?). Є й про “планове побудування виробництва” (п’ятилітки?), є й про “передачу засобів виробництва в руки трудящих”, що й буде “останньою прогресивною соціально-економічною концепцією, якій належить майбутнє”. Все це, бачите, “скріпить націю”, знищить суспільні класи, приведе “до більшого розвитку продуктивних сил” і “піднесе націю на вищий ступінь національної спаяності і свідомості”… Що ж це є, як не той соціалізм, за який розпинався М.Грушевський, В.Винниченко й інші соціалісти, а за який тепер розпинається ніби то український “націоналіст”? Недурно, що при такій настанові він бере собі за дороговказ соціалістичну Центральну Раду і протягає братню долоню згоди соціалістичним партіям. Побавилися в націоналізм там якийсь, і досить! Свій до свого!

Ні, не за це боролася Україна в пам’ятні роки визвольної боротьби тридцять років тому. Не за те бореться вона й тепер. Ні, соціалізм не фаворизує розвиток продуктивних сил, він його гальмує! Ні, ліквідація визиску людини людиною з заміною капіталізму соціалізмом, веде не до соціального визволення людини, а до її ще гіршого визиску всемогутньою державою! Ні, “передача засобів виробництва в руки трудящих”, при соціалізмі, не допоможе трудящим, вона приведе тільки до того, що ті засоби виробництва неминуче опиняться в руках тупої і тиранської бюрократії. Що многі країни вступили на цей згубний шлях, це не значить, що наша нація, як стадо баранів, має й собі вкладати голову в нове ярмо! Ліквідація принципу, самого принципу, приватної власності не приведе до економічного добробуту, вона приведе до економічної руїни! Даремно автор відгороджується від тоталітарної державності і від тотального соціалізму, ніби залишаючи ближче неозначену свободу для приватницького сектора суспільного господарства — накидувані ним соціалістичні засади мають власну логіку свого розвитку і скоріше чи пізніше приведуть до режиму тоталітарної бюрократії. Він скріпить націю? Невже?! Подивіться як соціалістичні експерименти “скріпили” Францію! Такого майбутнього прагнете для України? Вони говорять про “господарчу демократію”, але нічим вона не відрізняється від “диктатури пролетаріату” — пануватиме бюрократія і там, і тут! Кажуть що їх соціалізм (якого по імені поки що соромляться назвати) — хоче знищити капіталізм? Ні, він хоче запровадити ще гірший, державний, де капіталіст буде рівночасно і законодавець і поліцай; де — по плану! — матиме право наказувати робітникам, скільки вони мають працювати, як і де, забороняти їм страйки, переносити з одного місця до другого, або прикріпляти як кріпаків до раз приділеного верстату. Цей “новий устрій”, що рекомендують деякі нібито “націоналісти”, а який є чистим соціалізмом, з усіма своїми облудними гаслами, це троянський кінь, з якого, як у Росії, вилізуть гопліти тоталітарної бюрократії, всесильної, тупої, і жорстокої. Куди матиме робітник апелювати від нового тирана?

Кажуть що їх соціалізм хоче знищити капіталістів? Ні, всюди, де запроваджувався насильницький або поступовий соціалістичний устрій, де “націоналізувалося” ту чи іншу галузь промисловості — вивлащувалися не капіталісти головно, а тисячі і десятки тисяч дрібних підприємців. Їх він кривдив, а не магнатів промисловості. Де знищено самий принцип приватної власності (як прагнуть наші “націоналістичні” соціалісти), там нема де зупинитися. Там “капіталістом” і “ворогом народу” стає першим власник фабрики, далі власник дрібного верстату, а потім звичайний ремісник. При соціалізмі “глитаєм” стає кожний селянин, бо у всіх мають бути відняті їх знаряддя продукції, та земля, щоб, на славу соціалізму, обернути селян в нових кріпаків. Ось що таке їх соціалізм! Безкласове суспільство? Такого немає і не може бути. Лише замість “лучних” людей, які зайняли б провідне становище в нації вільною конкуренцією, вони запроваджують нову касту соціалістичних босів-бюрократів, володарів життя і смерті “суверенного народу”.

На цю вудку не повинні попастися націоналісти. Не повинні приймати як останнє слово мудрості стару марксівсько-більшовицьку жуйку, яку виригнув вже раз наш народ у криваві роки 1917-21. Без приватної ініціативи немає економічного розвитку. Без приватної власності немає економічного добробуту. Без приватної власності — людина стає невільником, що не в стані боротися з тиранією тоталітарної держави. Приватна власність має стати здобутком всіх і кожного, в суспільстві має бути якнайбільше приватних власників, а не лише один — всесильна тиранська держава. Що та чи інша галузь промислу може бути удержавлена (залізниці наприклад), це щось інше. Але зовсім інше – знищення самої засади приватної власності і, неминуче в таких випадках, уярмлення мільйонів під батогом всепотужної бюрократії. Проти цих химер боролася і буде боротися Україна. Хоч би й під не знати якими принадно-облудними гаслами їй той марксівський крам презентували — під гаслами “свободи”, “прогресу”, “збільшення продукції” тощо. Досить ми того всього вже наслухалися від більшовиків! Зрештою коли виступити з такою програмою, то кожний українець собі скаже: нащо ж нам тоді виборювати ще свою власну державу, коли ті всі добродійства ми маємо вже в СССР? — і “знищення капіталізму”, і класів, і приватної власності, і тоталітарну бюрократію й інше? Запровадження чи пропаганда соціалізму не лише не скріпить нації, вона зробить з неї отару дідів під канчуком привілейованої бюрократії. Вона ослабить націю в її боротьбі з Росією, а всі ті розмови про “реакційні” і “ретроградні” верстви нації, які з тою галіматьєю не погоджуються – це вода на млин більшовизму, який не хоче допустити формування у нас міцної провідної верстви.

Дехто з тих новосоціалістів, що називають себе чомусь націоналістами, каже що їх пропаганда робиться “з тактичних оглядів”, мовляв, “східняки” так заражені тими ідеями, що відразу їх не можна зробити прихильниками ідей націоналізму… Неправда! Ми теж бачили тих “східняків”, але мабуть кожний знаходить те чого шукає. Ми бачили молодих хлопців, які дітьми пережили часи організованого Москвою голоду в Україні. Ми знайшли в них ненависників Москви і всього, що пахне соціалізмом. Очевидно інших “східняків” шукають наші новосоціалісти.

З тим “вітром зі сходу” пора покінчити. Покінчити з тим рабським мавпуванням всього негативного, що прищепила слабим головам в Україні Москва. В царині економіки – мусить націоналістична доктрина проголосити невблаганну війну навіки проклятому соціалізмові в усіх його формах від ультра-червоного до рожевого. В царині політичній мусимо проголосити бездискутивну засаду державної незалежності, не всяких “уній” і “федерацій”. В справі духовної культури мусимо плямувати, як згубний, всякий релігійний індиферентизм або більшовицьке безбожництво. Нарешті в справі внутрішнього устрою нашої держави — проголосити засаду нашого традиціоналізму, вільної, не уярмленої соціалізмом, нації і вільної людини з своєю власною верствою “лучних” людей, як провідною верствою, не з тоталітарною бюрократією. Всяку, нанесену з Москви, саламаху ідей — безбожництва, соціалізму і федерацій, мусить український націоналізм відкинути і поборювати. Нашим дороговказом мають бути не “соціально-політичні засади” хитливої по відношенню до Росії, зрадливої щодо наших національних традицій соціалістичної інтелігенції 1917 року, якій завдячуємо наш національний погром, не ідеї грушевських і винниченків, лише той дух національної традиції, який бив з великого народного зриву тої епохи. А цей дух не мав нічого спільного з “соціально-політичними засадами” соціалістичної інтелігенції.

Українська революція висунула засади ворожі засадам революції московської. Вона боролася проти ідеалу москалів в політиці і в господарському житті (“община”-совхоз). Це була Україна віруюча, войовнича, яка ненавиділа зайдів-чужинців, що п’явками сіли на її тілі, Україна з високорозвиненим почуттям особистої гідності, спрагнена власної чесної і характерної провідної верстви, дійсно “лучних” людей. Це була Україна традиційна, і такою вона повинна лишитися. Бур’ян, зрослий під впливом московських ідей та ідейок, бур’ян, що ним засмічують слабкі голови чисту ідею націоналізму, найвищий час виполоти.

Грудень 1948

В чому сила Організації?

Суть всієї політичної кризи наших днів — це криза провідної верстви.

Порівняйте постаті колишніх провідників і — теперішніх! Цілком іншу вдачу, іншу моральність, іншу духовну силу представляли собою Пітт, Кавур, Джозеф Чемберлен, Меттерніх, чи Клемансо, а іншу — Ерріо, Блюм, Шуман, Ласки й сотні інших, що видніють нині з газетних заголовків. Коли візьмемо Україну — недосяжними велетнями видадуться нам провідні постаті часів Хмельницького, Мазепи, чи Полуботка, – в порівнянні з тими дрібненькими постатями, що очолювали Україну в часи Великої Революції і, в більшості, нині її очолюють.

Нова провідна верства в країнах Європи, яку події висунули на гору після першої війни, відзначалася передусім браком візії, далекосяжної ідеї. І то якраз в добу, яка домагалася фундаментальних, відважних рішень, ясної і яскравої ідеї. Цьому всьому протиставляла нова “еліта” — гасло “муравлиної праці”, буденної латанини, заміняючи політичну мудрість її сурогатом — крутійством.

Їх тактика була тактикою відкладання “на завтра” фундаментальних рішень, уникання неминучих конфліктів, замилювання очей на завтрашній день, страху широкого жесту. Була це у нас тактика “малороса”, що був, як то кажуть, “хоч дурний та хитрий” (я сказав би: хоч хитрий, та дурний). Була це політика “злоби дня”, підлещування до маси, політика демагогічного пацифізму, що закривав очі на неминучі конфлікти; такого ж соціалізму, який хотів будувати свою утопію хоч би ціною розгрому або поневолення своєї нації.

Наслідки правління таких “еліт” були катастрофічними — і в Європі, і в нас. У нас воно привело до пропаганди пацифізму — в переддень і під час затяжного збройного конфлікту з Московщиною, до гамування національного героїзму, таврованого як “шовінізм” і до затьмарення яскравої ідеї самостійності пропагандою нерозривності співжиття з “братнім по крові і духу народом російським”, до морального та інтелектуального роззброєння нації і — остаточно до програшу боротьби, яка почалася в 1917 р. і яку еліта, проти власної волі і переконань була змушена вести, не маючи до неї ні запалу, ні бажання, ні ідеї.

30 років минуло від тих трагічних часів, але загальний тип тогочасних “національних провідників” залишився в нас далі той самий. Велику яскраву ідею вони висміюють як “вузьке доктринерство”, героїзм — як “авантюризм” (коли не “бандитизм”), а найгіршого ґатунку угодовство вихвалюють як політичний “реалізм”. Вижебрати маленьку й тихеньку Україну від сильних світу цього, або її видурити – було їх гаслом…

Психологію цієї просвітянської еліти дуже добре колись окреслив Ю.Липа, ще до того, як сам їй не піддався. В одній старій поезії писав він про “жебраків при дорозі о ялмужну просячих”:

“Виведу націю я на роздороже,
Попхинькаю над нею,
Пограю на лірі —
Може подивуються такій гарячій вірі
Інші народи з моцею своєю.
Скажуть: — то учтива дитина, хороша,
Співає пісеньки, не бунтує,
Не стримить, щоб щось злого зробити.
Випадає похвалити ці діти
І державність дати.
— Хай нам світить надія,
Хоч би й без дати.
Лиш не треба, на Бога, не треба
Щоб вона повставала, вбивала!
…Ой, тяжко, брате,
Меча брати!
Якби так зробити війну без пожару!
Якби так зробити націю обережно, потихеньку,
Годувать її книжечками у затишнім курничку.
І вивести на світ готову, без боротьби,
Перехитривши всіх?
Ні, не сваритися. Не гнівити дикість,
Тупоту і підсвинків з чужими агентами.
Ні, зробити всіх президентами.”

Таке було “вірую” цієї “еліти”!

Повно було у нас такої еліти в 1917-20 роках на Україні, зокрема в 1922-39 в Галичині. Повно її і тепер: тих могікан соціалістичної винниченківщини і галицького “ундівства”, як в Європі, так і в Америці, й Канаді. Це ж ті “жебраки” о “ялмужну просячії”, ліплять свої “об’єднання” не із настановою на геройські українські сили, а зневагою до тих сил і надією на ласку “інших народів з моцею своєю”. Це ж вони — як і перед війною — хочуть викинути з суспільства всі нежебрацькі елементи, які вірять в ідею і готові за неї боротись.

Та найжахливішою хворобою тієї “еліти” є навіть не та “ідеологія” жебраків придорожніх, але самий її склад, добір, освіта.

Розум, серце, мораль колишньої європейської (в тому і нашої старокиївської, й козацької) еліти формувався в спеціальних закладах, в Ітонах, Оксфордах, в Києво-Могилянській Академії. Дух і етика теперішньої “еліти” — не формуються ніде. На моральні якості, чи характерність її членів — модерній “еліті” наплювати. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, “гнучкошиєнки”, люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу. Повно було в такій “еліті” фарисеїв, інтриганів, чи “діячів”, які за власну кишеню вважали партійну карнавку, або народний гріш, повно тих “хитрих та дурних” малоросів з породи “реалістів” і політичних полатайків…

Така “еліта” була шкідлива для своїх, а для ворога не страшна. Тих її членів, які були недотепні, легко можна було обдурити. Тих, що були по природі трусливі легко було залякати. Тих, які були підлуваті — легко було купити. А полегшувалася та процедура тим, що така “еліта” не знала засади внутрішньої дисципліни і не зазнавала кари за злочини та “помилки” хоч жертвами тих “помилок падали сотні і тисячі наївно віруючих в ту “еліту” людей.

З тим всім треба скінчити! Провадити націю не сміють “жебраки при дорозі”, або ті, кого Шевченко звав “донощиками і фарисеями”. Підставою творення “еліти” мають бути — як у старовину — вимоги морального характеру. Чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди — можуть лише вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу. Писав ще Константин Острозький: “Достойними — достойная созидатися і чесними — чесная совершатися обиче і через годних людей годния річи бувають справовані”.

В доборі тих “чесних”, “достойних і гідних” — є таємниця сили всякої організації.

Вересень 1948

За яку Україну?

Боягузтво одних, глупота других і нікчемність третіх — приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи. Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися із злом, зло нападе на них. А коли після цієї катастрофи впаде царство диявола, коли на руїнах доведеться знову будувати життя, перед нами стане завдання, який зміст вложити в рамки нашої державності? Якою має бути нова Україна? Яку правду треба їй нести? Над цим питанням треба задумуватися вже тепер. Навіть у вигнанні — як це було і в роки війни в самій Україні — треба на це питання відповідати; особливо стикаючись з українцями із східних областей.

Націоналісти, які в 1941 р. уперше побачили Україну, що була під Росією, занадто скоро підпали під впливи не української дійсності, а тої, яку створила в Україні Москва. Українська дійсність, розбита в роках повстань і війни, спаплюжена бундючним займанцем, розбита, зранена, залишилася в душах мільйонів, що в серці своєму не прийняли московської “правди”. Але на поверхні була власне та “правда” московська, яку — по волі чи по неволі — визнавали елементи стероризовані або перебіжчики. Цей факт збив з пантелику деяких західних націоналістів, які, несвідомо, підпали під впливи чужої, яку видавали за свою, правди. Що дивного? Коли навіть Ю.Липа (“Призначення нації”) уважав колхози за вияв стародавньої української ментальності! Так сталося, що й ті самі колхози, цебто “ідеал” нової панщини, і більшовицьке безбожництво (у формі деякої релігійної індиферентності), і дух матеріалізму, і ідеї всяких “уній”, і багато ще дечого, — вдерлося, як нібито елементи української ментальності — в деякі націоналістичні заяви і публікації. Аргументи були такі: більшовики тридцять літ зомбували по-своєму мозок нації, не можна тепер підходити до “східняків” із зовсім чужими їм ідеями, треба їх поступово до них готувати, не можна висувати програми, які різко протиставляли б більшовизмові зовсім протилежне; не можна все відкидати в сучасній дійсності в Україні тощо. Чи така “лінія” є правильною?

Маємо два жахливі приклади в історії, коли сила, яка порядкує в Україні підпала під вплив чужої дійсності в Україні, знехтувавши правдиву укриту в душах народу дійсність — і фатально за це відпокутувала. Останній приклад — це німці в Україні в роках 1941-44. Більшовицько-московська дійсність тодішня була зметена з поверхні війною, миттєво існувала лиш по інерції. А німці прийняли її за справжню дійсність, знехтувавши ту, іншу, буйну й сильну, яка хотіла вибухнути, передираючись нагло через зверхню шкарлупу, рвучи пута чужої, огидної дійсності. Масово кидали зброю українські вояки, не бажаючи боронити чужу імперію, чекаючи проголошення політичної незалежності їх країни. Але німці поставили ставку на “єдіну неділиму”. Самочинно кинулися селяни ділити совхози й колхози, або чекали лиш дозволу, щоб почати це. Але німцям вигідніше (вони думали) було ту панщину залишити. Почалася широка повстанська акція в Україні, німці її обернули проти себе. Почався масове повернення до церкви і релігії, але німці ледве його толерували, проігнорувавши чинник велетенської ваги, що міг би відіграти дуже поважну роль в боротьбі з безбожницькою Москвою. Замість того, щоб поставити ставку на невидиму для них, але направду існуючу в народній душі, власну правду країни, до якої прийшли — німці поставили ставку на існуючу дійсність, на дійсність насаджену чужинцем, і самі викопали собі могилу в Україні. Стихія українська обернулася і проти них, і проти старого ворога.

Другий приклад, більш віддалений, це приклад нашої демо-соціалістичної інтелігенції, якій після ліквідації царату в 1917 р, доля вложила в руки владу в Україні. Стихія національна вибухнула з нечуваною силою в той пам’ятний рік. Вона була агресивна і войовнича щодо тактики, самостійницька щодо поривів, мети руху, непогамована й ворожа до зайдів і до імперії. Це виявилося на різних з’їздах — селянських, військових тощо, це виявилося пізніше в так званій “отаманії”, яку не треба недооцінювати і яка, за свідоцтвом самих московсько-більшовицьких істориків, була грізною самостійницькою силою в Україні, що зробила даремною навіть експансію більшовиків на (комуністичну тоді) Угорщину і на Балкани. Замість ту стихію оформити організаційно й ідейно, інтелігенція наша, під сильним впливом російських політичних категорій, почала лляти холодну воду на розпечене залізо народного гніву. Імперію, виходило, треба було не валити, а підтримувати навіть зброєю і кров’ю українського вояка. Відділятися від імперії теж, виходило, не було потреби. Не треба було і військовою силою виборювати свободу України, все можна було полагодити в петербурзьких канцеляріях мирним шляхом. Соціалістичні вожді переконували народ, що треба уникати “фанатичної виключності”, що не треба піддаватися почуттю ненависті до займанців; вчили, що “про національне порізнення між Україною і Росією не може бути й мови”; що треба відкинути “демагогічне гасло самостійності”; що не можна робити революції “захватним, самочинним шляхом”; вони ніколи не думали, “що нам силою доведеться здобувати свої права”. Демократи і соціалісти — за їх власними словами — “повірили відразу, без вагань” в чисте серце російської демократії, думали, що революцію можна робити “в організований спосіб, не викликаючи братовбивчої різні між українською і російською демократіями, без вибухів”, без “шовінізму”, “мілітаризму” і “фанатизму”. Провідники двох найвпливовіших партій на тодішній Україні, соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, вже на початках 1920-х рр., признавалися: “ми не були соглашателями (угодовцями) по суті, та своєю м’якотілістю допомогли створенню об’єктивних умов для соглашательства”. Признавалися, що “ми, українські соціал-демократи, вихолостили марксизм”, вірили лише “в об’єктивний хід подій, прийняли з марксизму тільки те, що міг той біг подій нам дати незалежно від нашої волі”.

Вони самі признавалися, що вірили лише в “механічний розвиток соціальних відносин, не маючи самі жагучого, відважного прагнення” знищити ворожий собі світ. Тому й іншим не вірили, що вони приходять в Україну, щоб її знищити і собі підкорити.

Очевидно, що з такою психологією, “вихолощеною” від усіх мужських первнів, від усіх гарячих прагнень здійснити свою мету чи ідеал, з дрібноміщанською відразою до боротьби, зі страхом відчепитися від імперського фартушка “матушки Росії”, — ці провідники не могли прийняти тієї, ними давно забутої, національної правди, що буйною пожежею вибухнула тоді в Україні. Хотіли ту пожежу гасити, але противник, з яким шукали “соглашательства”, на нього не пішов, а просто скочив їм до горла. Треба було боронити життя. І тоді щойно почала інтелігенція організувати боротьбу за самостійність, ще вчора уважаючи ту самостійність за непотрібну і шкідливу, так само як і ту боротьбу. Очевидно, наслідки не могли бути блискучими, бо минув момент, коли треба було кувати залізо поки було гаряче. Національна стихія висмикнулася з рук соціалістично-демократичного проводу. З тою інтелігенцією трапилося щось подібне до Федьковичевого легеня: “убогий леґінь припав коло Довбушевої могили і скаржився, що нема йому долі. Загриміло й заторохкотіло в могилі, і почувся з неї голос: “Долі, хлопче? Царем будеш! І світ тобі поклонятиметься, як сонцю в промінню”. І впав леґінь зі страху на землю, з благанням: “Батьку, я не хочу! Царем не буду! Я на ката не придався!” — “То Довбушем будеш” — обізвалось з-під могили, аж зжахнулися гори. — “Я, Довбушем?! Ніколи у світі”, — відповів леґінь. — “Тож кобзарем мені будеш!” — гукнуло в третє з ями, наче грім. І став леґінь кобзарем”. Революція зірвала віко з домовини України, з неї “загриміла й заторохкотіла” нагло воскресла наша стародавня правда історична, правда народу ні від кого незалежного і вільного. Інтелігенція злякалася голосу цієї правди. Злякалася навіть довбушівської повстанської стихії, бо бути володарем чи войовником — це значило, в думках мирного легеня — бути катом, або як тепер кажуть “хижаком”! Тоді доля залишила останню можливість — бути плачкою над могилою, лірником, якому прохожі кидають щось в підставлену шапку. Події таки змусили ту інтелігенцію, схильну найбільше до лірництва, грати роль володаря і вести Довбушів у бій, але не було в неї ні серця володарського, ні довбушівського. Не могла вона відважно, без жодних “але” очолити і програмово і організаційно великий вибух національного духу. Занадто пересяк мозок тієї інтелігенції чужою правдою, правдою дегенеруючого московського лібералізму, яку бралося за дійсність, нехтуючи прадавню мудрість своєї країни.

Тепер може повторитися, коли не це саме, то щось подібне. І в 1917, і в 1941 рр. той, хто хотів виграти гру в Україні, програв через те, що занадто по “соглашательски” рахувався з поверхневою дійсністю створеною там чужою рукою, і знехтував напівзабуту, зметену чужою рукою з поверхні, відвічну традиційну українську правду. Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі. Німці перелякалися поставити так українську справу проти Росії, як поставив італійську справу супроти Австрії свого часу Наполеон І, а потім його небіж, Луї-Наполеон. Демо-соціалістична верхівка українська аж тоді відкликалася до українського “шовінізму”, “мілітаризму” і “фанатизму”, коли найкращий момент був упущений. Аби таке не сталося знову! Тому вже тепер мусимо всім виголошувати нашу прадавню правду, не входячи в жодні компроміси з більшовицькими “досягненнями”, та видобути з-під землі укриті там традиції старої і вічної України, традиції нашого вічного міста над Дніпром.

За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від будь-якої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланного загарбницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського та соціалістичного, який тепер прокладає собі тріумфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістку, що ставить мир в рабстві понад все, лише за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставила б понад життя і добробут.

І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу — соціалізм, чи інша “кратія”, а наша прадавня ідея, ідея нашої нації — ідея християнської культури. Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великій битві, що гряде, виразно стануть на сторону християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріалізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ. З Христом проти диявола і його слуг, до якої б нації вони не належали! Жодного компромісу з царством зла та його ідеями, бо не виганяється диявол Вельзевулом, і не нейтральні угодовці наслідуватимуть новий світ після потопу. З’єднати націю зможе тільки гостра, яскрава, в усьому протилежна більшовизмові, ідея. Не за Україну тієї чи іншої “кратії”, не за Україну, погній тієї чи іншої “вибраної нації”, що під плащиком якоїсь “поступової” ідеї обсяде наш край сараною її визнавців. Лише за Україну стародавнього князівського Києва, Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка.

Ніхто інший, як Шевченко писав, що “коли ми віддаємо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нами буде? Вийде якийсь француз чи куций німець, а від типу, або сказати б, від обличчя національного і спогаду не буде. А на мою думку, нація без своїх власних, їй лише притаманних характерологічних прикмет, подібна просто до якогось кисіля, і то дуже несмачного кисіля”…

Так писав Шевченко, і ясно, що мав на увазі не традиції московської кошари, а великі традиції нашого козацького минулого — свобідної, войовничої та героїчної нації і свобідної людини в ній.

Один зі сталінських вірних писав колись, що “СССР це не тільки чотири літери, а чотири вогняних знаків”, та що за ці знаки диявола, він кожної хвилини готовий взяти рушницю і піти вбивати. Цьому фанатизмові слуг диявола треба протиставити ще більший фанатизм, ще більший бойовий дух Христових воїнів, оборонців віри, нації проти варварів зі Сходу. Тепер, коли глупота, підлість і боязкість, здається, піднімають державу над усім світом, завдання України є в стократ тяжче як коли-небудь раніше. Його вона має виконати або загинути, бо закуштувавши свободи, вона вже до рабства не повернеться. На чолі цієї боротьби мають станути люди відповідні — не одурманені отрутою зі сходу, лише віруючі в місію України, які б величчю характеру дорівнювали величі доби, в якій живемо.

Стверджений в цій статті процес назрівання на еміграції нового “москвофільства” підтверджує українська таборова преса в Німеччині.

В “Українській Трибуні” читаємо, (2.12.48 р.), що теперішня українська молодь під совєтами за останні десять літ перед війною переходила процес занепаду національної свідомості і зростання совєтського патріотизму. З другої сторони стаття стверджує, що зустріч із “східняками” привела “до величезної зміни ідеологічних позицій наших “націоналістів”…

Оце я й ствердив лише: цей москвофільський дух, яким Москва, у формі совєтського патріотизму, заразила наше молоде покоління, деякі західні націоналісти взяли за український дух і змінили свої ідеологічні позиції.

Це нове “модерне москвофільство”, з яким треба вести таку ж невблаганну боротьбу як з москвофільством, виплеканим в нашої інтелігенції царатом у другій половині 19-того століття до першої світової війни.

Березень 1949

Проти антихреста — знак хреста

(Релігія і визвольний рух)

Питання про значення релігії для людської спільноти знову випливає на порядок денний. Занедбане, знехтуване в минулому столітті, воно стає — за останні десятиліття — кардинальною проблемою. Із подвійним завзяттям намагаються викорінити релігійне почуття в людських душах апостоли диявола (не лише в Росії). А їх противники, здається, виходять зі стану пасивності, змушені до того катастрофічними подіями наших днів. Між цими таборами існує третій — індиферентний до справ релігії; є він і в нашому суспільстві. Для нього справа релігії, це приватна справа одиниці, а керуючі органи суспільства не мають нею перейматися. Чи слушна ця точка погляду? Питання, яке на тлі нестримного наступу воюючого безбожництва (не лише в Росії), набирає тривожного значення.

Перед мною дві заяви двох відповідальних органів української еміграції. Один — Декларація Української Національної Ради (“Укр. Трибуна” 25. 7. 1948). У цій програмі йдеться про те, чого хоче ця Рада осягнути у вільній Україні; що вона там обіцяє завести замість московсько-більшовицької деспотії. Є в цій програмі про “демократичні громадські вольності”, про “трудову власність”, про “вільну працю” та її “законну охорону”, про “найвищий добробут працюючих”, про “розвиток духовної культури”, про “рівноправність громадян” незалежно від релігійної приналежності тощо. Є про все, але нема про релігію. Другий документ, це націоналістична програма із серпня 1943 року. В ухваленій програмі є про передачу всієї землі “у власність народу”, про конфіскацію монастирських і церковних земель, про “рівноправність жінок”, про “додаткову платню на виховання неповнолітніх дітей”, про музеї, кінотеатри для народу, про дитячі яслі, садки, санаторії, табори відпочинку й інше. А про релігію?

Про неї є дещо, а саме, про свободу культів, віри і світогляду, про відокремлення церкви від держави; є в постановах ще — “проти офіційного накидання суспільству світоглядних доктрин і догм, що може бути розцінене як заборона обов’язкового навчання релігії в школах”.

З тих двох заяв, програм в справі релігійній, які є копією звичайних західноєвропейських “прогресивно”-соціалістичних програм в цій справі виходить — що держава має займатися виключно тілесними та інтелектуальними потребами нації чи одиниці, не потребами душі; має кріпити тіло і розум, не душу і мораль. З тих заяв не видно, що майбутня українська держава є державою народу зі старою християнською культурою, не видно бажання направити сатанинську руйнуючу роботу більшовизму, який силоміць насадив безбожництво в Україні. Віддаючи данину “духові часу”, держава – в обох заявах – привласнює собі величезні права, дріб’язкову опіку над одиницею, але лиш там, де йде, повторюю, про її інтелектуальний чи тілесний розвиток, а не про душевний і моральний. Про музеї, кіно, певно і радіо — держава хоче дбати, а релігія, це приватна справа. Мусить бути розвинений спорт, мусить бути обов’язкове навчання геометрії, техніки, але не релігії. Це державі байдуже, це справа приватна.

Обидві програми мають бути програмами антибільшовицьких рухів. Чи дійсно в стані вони бути стягом, під який збираються антикомуністичні сили? Чи цей стяг зможе обійтися без знаку хреста, цього символу нашої цивілізації?

Більшовизм — нарешті, до цього вже починають додумуватися і на Заході, це є не програма, “це віра”. Недоречно думати, що причини, які рухали більшовицьку революцію є економічними; так само недоречно, як думати, що економічними були причини французької революції 1789 р. Тоді на чолі революційного руху стали аристократи і вища буржуазія — не трибуни з народу. Тепер, як перед 1917 р. в Росії, більшовизмом в Європі заражена передусім інтелігенція. Більшовизм виріс в Росії на поважну силу при Миколі ІІ-му, в часи — порівнюючи — великої економічної скрути. А у Франції — в часі між двома війнами, коли політичний престиж переможної 3-ої республіки та її економічний добробут стояли на недосяжній височині. В обох випадках — більшовизм, це була духовна пошесть, це була “віра”.

Достоєвський, який за сімдесят років перед приходом більшовизму мав його видиво, і який з точністю до кількох літ передбачив навіть дату перемоги сатанинської доктрини, писав про неї: “цей злий дух несе з собою пристрасну віру, нову лжехристову віру”, потім вже, свої, окремі, які з тої віри випливають засади устрою суспільного. Католицький письменник о. А. Ансель з Прадо, писав, що комунізм несе з собою “фанатичну душу, дух самопожертви, пристрасну, не раз аскетичну душу, скуту дисципліною”. Чи цій вірі вистачить протиставити якусь програму? Ні, їй треба протиставити таку віру, яка б запалила вірних ще більшим фанатизмом, ще більшим духом аскези і саможертви, ще більшим бойовим духом і ще більшою пристрастю. Тим більше, що більшовизм іде походом не проти капіталізму — дитини щойно 19-го століття, не проти буржуазної демократії, він має на меті знести з лиця землі самі основи нашої цивілізації, закладені тисячу років тому – родину, власність, людину, створену по образу Творця, її індивідуальність, цілу, основану на науці Христа, систему відносин людини до себе, до ближнього і до Бога. Чи з цими “дітьми Сатани” можна успішно боротись гаслами та принадами “свобідного голосування”, забезпечення на старість, чи жіночої рівноправності? Чи можна боротися програмками, списаними з марксистських взірців, лише пофарбованих не на червоне, а на рожеве, з обіцянками різних “благ”, хоч би їх і обіцялося у “своїй державі”? Чи можна з більшовизмом боротися видивом минулої “чарівної України” через окуляри староемігрантського Санчо Панси, з насолодою описаним видивом колишніх “підвечірків і вечер аж до рана”, з перечисленням “кабанців, телячих задків, солодких пундиків, коли то “всі їли і пили”, а потім виставляли “По ревізії” і до дуру співали (В. Приходько в “Часі”)?

Той самий Достоєвський писав: “чому дев’ять десятих москалів, в своїх мандрівках за кордоном, пристають до цих, лівих верств суспільства, які відкидають свою власну культуру? Чи не слід у цьому факті бачити російську душу, яка завжди була чужа європейській культурі? Я так і думаю. Європейці бачать в нас скіфів, варварів, що волочаться по Європі, тішачись, що знайшли щось, що можна б зруйнувати; які руйнують задля самої руйнації, як орди дикунів, як гуни, що вривалися в старий Рим, демолюючи Святе Місто, самі не маючи поняття, що за скарби культури вони при цьому нищили”… Зауваження, яке звучить в наші часи як візія. На жаль, з тою різницею, що тепер кількість цих “лівих верств” в Європі, які піддаються на більшовицьку пропаганду , значно збільшилася. Бо що представляє собою теперішній мегаполіс, сучасне місто-велетень? Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової “віри”. В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В центр всього ставиться не Бог, а “людина”, “вільна людина”, відірвана від контакту з Творцем. Така людина є “вільна” в родині, а тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає “вільною” в державі й в суспільстві, а тому має багато “прав” і мало обов’язків перед спільнотою. Зрада рідного краю карається слабо, а пропагується вільно. До “вільної людини” підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, “культуру” (радіо і спорт) і мир за всяку ціну (“після нас хоч потоп!”). Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе ризик і жертву. Прищеплюється натомість концепція життя вигідного, рослинного, вегетативного, концепція, “капусти головатої” (Шевченка), де для людини ціллю життя є їжа, спокій і забава, плекання фізичної сторони людської істоти, плоті, гігієни, калорій, культ — помешкання, меблів, автомобілів, грошей…

Мегаполіс виходить з фальшивої матеріалістичної засади, що в здоровім тілі здорова душа. В дійсності, якраз зворотна засада є правдивою. Лише в здоровому дусі здорове тіло. Дух людини — є першопричиною її вчинків. Але чи в модерних велетнях-містах думають про плекання і скріплення духа, так як думають про плекання тіла атлета? Чи роблять дух сильним і відпорним до шкідливих і розкладаючих дух впливів, бодай так, як гартують тіло проти шкідливих фізичних впливів? Чи роблять душу людини відпорною до спокус і підступів? Чи навпаки, підпорядковану своїм егоїстичним інстинктам, що не раз спідлюють душу? Чи роблять дух міцним і витривалим у змаганні за життя, щоб ні невдачі його не зломили, ні успіхи не розледачіли? Чи виховують в пошані і любові до речей великих, до високого, шляхетного, героїчного, в погорді до дрібних “ідеалів” матеріалізованої “вільної людини”? Ні, місто-велетень, що занедбує культуру духу, женучись лише за матеріальними “благами” для одиниці і спільноти, не тільки робить з людини двоногу худобу, робить її розніженою, нездібною до спротиву, знеохочену до ризику і боротьби, нездібною горіти вогнем ентузіазму. Позбавленою віри в себе і мужських первнів, нездібною жертвувати сучасним і дочасним для майбутнього і вічного. Така людина і таке суспільство стоять безпорадно перед ордами нового Магомета, для якого є щось вище за життя, за добробут, за ідилію і за матеріальне “щастя”, — а саме свідомість його місії, місії лжехриста.

Недавно про це говорив кардинал Спелман з нагоди нової жертви Москви — кардинала Міндсентія. На цьому останньому випадку, на чортівсько-нелюдському прикладі переслідування християн більшовиками в Румунії, на переслідуванні церкви і релігії в Україні, на свідомому винищуванні старокиївських церков — видно, що більшовизм бореться не за якусь там економічну чи політичну систему, він бореться за тріумф своєї віри, а тому нищить передусім віру, яку ми визнаємо з часів хрещення нашої країни більш як тисячу років тому. Москві йдеться про знищення, про деморалізацію духу нашої цивілізації, її понять про божеське походження людини, про її особисту гідність, незалежність її совісті, її поняття про особисту честь, про недоторкані заповіді її релігії, про примат духовного над тілесним, Божеського над людським. Більшовизмові ходить передусім про зламання духу християнської людини, щоби вона “падши поклонилася” дияволові; щоб зробити з неї людину отари, череди, масового “робота”, моральну худобу, що знає лиш своє стійло, їжу та палицю чабана, щоб стала повільним знаряддям в руках апостолів Нечистого.

Боротися з цим зможе тільки людина, яка стрясе з себе ганебне шмаття матеріалізму, яка навернеться до тої прадавньої, нашої філософії життя, яка єдина дає міцність душі, силу духові і робить їх непереможними. Цією філософією є філософія християнська. Це є зброя, якою буде переможена навала зі Сходу, вона зробить непереможним меч у руках віруючої людини, вона врятує і нашу націю. Зміцнювати цей дух, а значить і відвести належну роль релігії в спільноті, буде річчю в сто разів кориснішою, ніж дбати про радіо, яслі, спорт і кіно…

Ні матеріалістичні ідоли сучасного мегаполіса, ні староеміґрантські видива Санчо Пансів про “телячі задки”, ні програмки, списані з програмок соціалістичних ощасливлювачів людства, не зможуть служити зброєю проти червоного ісламу. Не є цією зброєю теж ні ідеалізація мирного щастя хлібороба, ні наївна адорація машини, Дніпрельстану й інших пірамід московських фараонів в Україні, які недотепні землячки беруть за нове слово нашого “прогресивного” віку. Вірі адораторів лже-христа мусить бути протиставлена віра, та, яка колись лягла в основу всього нашого національного світогляду, як моральна підвалина установ нашої національної спільноти, починаючи від родини і громади, а закінчуючи нацією і церквою. Віра, яка унапрямлювала всю структуру нашої цивілізації і культури — відношення до себе, до ближніх, до Бога, до матерії і до диявола.

Коли б цей давній дух християнської культури був живий в нашій провідній верстві — не схиляла б вона голову перед ідолом утопії матеріального добробуту, не мріяла б видивами їжі і питва, не била б поклони перед — хоч б й “прогресивними” божками варварів, не робила б компромісів між своєю великою Правдою і дрібними лжеправдами визнавців мамони. Коли б у нашій провідній верстві горіла та давня, вічно нова, віра, знала б вона, що є щось вище від “фізичного збереження нації” і від шельменкшського “гуманізму”, і від припадання до ніг перед “малою людиною”, а це щось – це власна, і нації, честь і Божа справедливість. Коли б наша провідна верства горіла тою вірою, не називали б в нас принизливим ім’ям “фанатизму” і “нетолеранції” велику любов до свого ідеалу і непримиренність по відношенню до зла. Тоді б нація жила концепцією життя героїчного, не вегетативного, ідеєю віри, боротьби, примату ідеалу над матерією, Бога над мамоною.

Така провідна верства, не безбожницька, або релігійно байдужа, — знала б, що основним двигуном всіх великих рухів, основою всіх суспільних установ, гарантією сили і тривалості суспільства, нації не є матерія, не “прогресивні” програми, не танки і атомні бомби, а дух нації, а передусім її провідників — релігія. Плекання цього духу — віруючого, комбативного, неприєднаного до наук, що противляться нашій Правді, суворого до себе і до інших, який вимагає, незломного у тій вірі, незнаючого суму, вічно чуйного і вічно юного — ось, що зможе вбити дух матеріалізму, що спустошення творить і серед нас, ось що зможе поставити націю на ноги, випростувати її зігнутий моральний хребет. Тільки знак хреста на стягу нашої визвольної боротьби зможе згуртувати навколо себе силу, що зможе ставити чоло силі антихриста.

Перед Україною стоїть завдання трохи більше, ніж будувати нову державу з тими самими колхозами, тоталітаризмом і елеваторами збіжжя в церквах, що й тепер в совєтській “українській республіці”. Перед Україною стоїть завдання троки більше, ніж привернути ідилію ставка, млинка і вишневого садка, або оману “правової держави” з правами загального голосування і свободою преси, з кіно, радіо, із забезпеченням на старість, як універсальними ліками на всі нещастя. Перед Україною стоїть велика місія, посланництво непримиренного змагання з варварією зі Сходу, з її “властю тьми” внизу і “тьмою власті” на горі; з варварією, яка завжди топтала свобідну одиницю, з колективу робила бога, а з Бога протектора земного кесаря. Цю місію країна наша виконати тільки під прапором на якому є Хрест. Є старий переказ, що на горах Київських має возсіяти “благодать Божія”. Сіяти, світити, може тільки це, що горить. Що горить, це згорає — приносячи себе в жертву. Цим вогнем, що горіли ним предки, мусять знову горіти серця одного покоління України за другим (як це й почалося від 1917 року) — лише треба усвідомити собі, що знак Хреста є тою зіркою, за якою треба йти, щоб місію виконати; щоб дійсно до визволення привів визвольний рух.

Квітень 1949

Від междержавної до громадянської війни

Многі емігранти так уявляють собі біг подій на другий день по тім, як «холодна» війна перейде в гарячу: армії вирушать в похід, мирне населення далі буде їсти, пити, женитися й плодитися під звуки, менше або більше, вульгарних «мелодій» джезу чи радіо; люди ж, покликані визволяти неньку Україну, виберуть собі відповідну «орієнтацію», запевнять власть імущих, що вони й тільки вони, без застережень поділяють їх ідеологію, а тому їм і належиться дістати від «биг мен» патент на репрезентацію, перед сильними світа, України.

З таким патентом в кишені, переможні союзники привезуть їх до Києва, окупують своїми військами Україну, а новопризначений укр. кабінет міністрів в тіні чужого меча – серед тиши й благоденствія – розпише вибори, від яких, очевидно, будуть виключені всі крім «прогресистів», тоді запитають «суверенний народ», якої він властиво України хоче.

Мені здається, що марні надії на подібну ідилію. Передусім, не буде окупації України переможцем, бо переможців в майбутній війні не буде. Як хтось сказав – здається – по новій війні будуть лише нації розторощені і нації, що переживуть катастрофу, але яким мало діла буде до того, що буде з Україною. Хто буде окупувати своєю армією Україну, щоб дати «прогресистам» устабілізувати свою владу над народом? Німеччина? – по поразці 1945 р. не буде вона до того в стані. Франція, Англія? – Вони не були в стані пірватися до такої великої мети, як розбиття російської імперії, навіть в догідніших умовинах, по 1-ій війні. Зрештою не є в їх плані ділити Росію. Америка? – вона, навіть у союзі з західно-європейськими великими державами, не спромоглася зайняти військово ні Угорщини, ні Чехії, ні цілої Німеччини, а з Балканів – лише Грецію.

Щоб на Заході зродилася ясна концепція державної перебудови СССР, треба щоб національні провідники мали окреслену політичну ідею. Щоб цю ідею втілити в життя, треба щоб ті провідники мали відвагу зробити це. Щоб – коли б навіть все це було – ту ідею здійснити, треба щоб існуючі західні уряди твердо «сиділи в сідлі», а не були підміновані анархічними силами своєї власної суспільності.

Всіх тих трьох передумов: наявності, бажання і можливості здійснення далекосяглих політичних планів щодо СССР, – на Заході брак.

Щодо ідеї, то не тільки Ціліакуси, Воллеси і Шумани і в голові не мають плану розподілу Росії, а навіть і провідники більш впливові і відповідальні. Є натомість кілька ідейок: поворот до збанкротованої імперії Керенського, або нової, вже «демократичної» Пан-Європи, де «хохла» зведуть знов до ролі Шевченкового Яреми «хамового сина» і т. п. З тими ідейками на європейськім Сході нема навіть що починати.

Щодо відваги – свої ідеї здійснити, то вистане згадати Касаблянку, Ялту, Потсдам, безконечні наради 4-х міністрів, або політику понтійського Пілата в Сербії, в Польщі і, особливо, в Китаї, – щоб набрати ясного поняття про цю відвагу.

Що ж до твердого «сидіння в сідлі» теперішньої провідної верстви Заходу – отже вільної руки в переведенню своїх замірів – то вистане пригадати хвилю страйків в Австралії, Англії, Франції і Америці; судові процеси проти московських шпигунів, діяльність протиамериканської комісії і 5-ої колони, а головно небажання енергійним посуненням скрутити в’язи комуністичній гидрі, – щоб здати собі справу, що так зсередини підміновані правлячі верстви ледве чи матимуть вільну руку в робленні далекосяглої антиросійської політики, навіть коли б план її мали.

Отже, твердого бажання здійснити далекосяглі плани супроти Росії на Заході нема. Нема і самих планів. Нема і вільної руки, щоб ці плани здійснити коли б вони були.

Що це значить? Це значить, що навіть у випадку воєнної перемоги протимосковської коаліції, вона, роз’їджена громадянською війною, досить матиме праці у себе дома, щоб займатися справами України. Ця громадянська війна може вибухнути навіть під час самого міжнароднього конфлікту, що не було б дивним при нездецидованості урядів Заходу супроти червоних, при байдужості людності і цілеспрямованості і рішучості комуністичної 5-ої колони.

Чи в СССР положення інакше? Інакше тільки під тим оглядом, що многоголовий тиран, який – під псевдонімом Політбюра – тримає в руці 200 міліонів людей, – має ясну ідею, яку хоче осягти і осягти її хоче дуже! В цім сила тієї тиранії. її слабість, натомість, в її неустабілізованості, в тім, що в ній так само ділають субверсивні, ворожі самому існуванню диктатури, сили. Ці субверсивні сили збільшилися приблизно 100 міліонами людності свіжо загарбаних європейських земель. Ці субверсивні сили в самім СССР набули на вазі – демаскуванням забріханого режиму, в наслідок «відкриття Європи» совєтськими «гражданами» і в наслідок повного банкротства всієї забріханої «ідеології» комунізму, який навіть по розбиттю всіх «фашистів» – не зміг здійснити ні однієї своєї обіцянки. Коли воєнний конфлікт 1941 року зразу ж викликав розклад «доблестних» совєтських армій, то ще в більшім розмірі це станеться в можливій новій війні.

В результаті – просвітлення мозків підсовєтської людності може перемінити в СССР міжнародню війну в війну громадянську, хоч би Москва долізла аж до Атлантику. Оглуплення ж мозків населення західніх демократій матиме там такі самі наслідки. Фігурально кажучи – в підсовєтській Європі будуть ділати українська та інші УПА, а на Заході – п’ятиколонники, що матимуть за собою мільйони одурманеної й озвірілої череди, тої, що голосує на комуністів. По одній стороні – впоперек фронтів – будуть прислужники Москви (явні і тайні, низько і високопоставлені), по другій – традиційні сили старого Окциденту, оперті на релігії, патріотизмі, і войовничих нахилах села.

Ось яка мабуть буде дійсність в той час, коли «холодна» війна переміниться в гарячу. Так буде й на Україні, яка підійме тоді знову свій старий спір на життя і смерть з москалями. Не буде так, як уявляють собі сентиментальні гоголівські Манілови з «прогресистів» і соціалістів.

Скрізь повториться – в ширшім обсягу – те, що в 30-х роках відбувалося в Іспанії, в 1917-19 на Україні (бо там була не тільки війна з зовнішнім зайдою, Москвою, але й внутрішня, громадянська війна), те що відбувалося на наших вже очах в Греції, у Франції. Першу світову війну попередив ряд локальних воєн – російсько-японська, іспано-американська, балканські і т. ін. Локальні громадянські війни нашого часу (Китай, Греція, Франція) виллються в світову громадянську війну.

Спрагнений ідилії український Санчо Панса запитає – нащо ж нам провадити «братовбивчу війну»? Таж ми всі люди «однієї крові», чи ж не можемо «зговоритися»? Так, ми однієї крові, та різного духа! В тім і біда, що громадянські війни якраз і відбуваються між людьми однієї крові, та різного духа!

Я вже згадував десь історію з «лобзанням абата Лямурета». В Законодатних зборах французької революції, засідав посол абат Лямурет, єпископ ліонський. Не вірив він у партійну зненависть. В одній проречистій промові, єпископ закликав з патосом заперестати партійну гризню, забути всі «сварки», і заприсягти собі взаємно довічне братерство. Промова зробила величезне вражіння, посли різних партій схопилися зі своїх місць і попадали в обійми один одному. Одноголосно ухвалено, повідомити про цю вікопомну подію країну, короля і армію. Це сталося 7 липня 1792 року, а півтора року пізніше, в січні 1794, «дорогі земляки», які цілувалися з Лямуретом, поволікли його з товаришами – на гільотину.

В дрібнішім форматі, чи не нагадують наші емігрантські «об’єднання» отих Лямуретів та їх противників? І це ж на еміграції, а як буде на Україні?

Об’єднання людей різних поглядів в однім зібранні доцільне й можливе коли їх ділять деталі; коли нема між ними засадничих різниць у поглядах, які – один другого – виключають; коли в тих зборах сходяться люди одного виховання, одних ідеалів. Коли ж ні – тоді буває інакше. Тоді буває так, як за терору у Франції, як за часів Кромвела, який розігнав парламент або як за большевиків, які розігнали 1917 р. всеросійські Установчі Збори. Коли одна партія обстоює примат церкви в державі, а друга – розділ церкви від держави – між ними можливі дебати. Але ці дебати виключені, коли одна з партій пропонує обернути церкву в шинок або дім розпусти.

Дебати можливі коли одна партія пропонує 2-річну воєнну службу, а друга 3-річну, обидві ж патріотично настроєні й стоять на засаді конечності національної оборони. Але ті дебати виключені, коли одна з партій – як Торес і тов. у Франції – є партія національної зради й готова кликати народ проти власної армії на підмогу чужого завойовника. Дебати можливі, коли одна партія стоїть за необмежену приватну власність на землю, а друга – за обмежену (проти латифундій), та дебати виключені, коли одна з партій прагне знищити всяку приватну власність і селянство як стан, або «об’єднується» з 5 колоною чужинця. Неможливі дебати там, де одна з партій хоче знищити релігію або виректися політичної незалежності власної країни і т. п.

Ось чому ми спостерігаємо – в деяких країнах – заник таких «об’єднань», заник парламентаризму. За ник цей виявляється в різних формах і має ту саму причину. Бачимо несмачні ординарні бійки в парламентах паризькім і римськім – між «народними представниками», коли вони «дебатують» кулаками і зубами. Бачимо такі фокуси, як напр. в італійській палаті послів, коли «голосувало» більше послів, ніж їх було приявних на залі, і т. п. Бачимо як невеличкі, нові, колективні, февдали, деякі робітничі союзи або й партії, – переносять міжпартійні дебати поза мури парламенту, як то було наприклад під час генерального страйку у Франції 1947 p., або в Австралії, коли 23 000 диригованих червоними робітників, ігноруючи парламент, накидали свою волю всьому народові. Або в Англії – де трудовицький уряд менше числиться з «народними представниками, ніж з потужними трейд-юньйонами, від яких залежить.

Причина занику отих «об’єднавчих» установ та сама: суспільність роздирана боротьбою різних політичних таборів, яких ділять вже не деталі, а речі засадничі, щодо яких не можна знайти компромісу. Тому кінчиться такий стан громадянською війною, яка дає перемогу тій чи другій з двох, себе виключаючих ідей.

Чи такий стан дійсно існує на Україні? Існує давніше ніж в Європі, ще від 1917 року. І тоді – одні боролися за державну самостійність, другі – продавали її чужинцеві; одні боронили традиційний український соціальний уклад, другі – з большевиками його руйнувати хотіли, або й руйнували. Одні стояли за організування збройного опору наїзникові, другі – за пертрактації з ним. Вже тоді лівиця стояла проти правиці, при чім перша тільки себе вважала за «народніх представників», а решту – «ретроградів», «реакціонерів», «монархістів», «клерикалів», «націоналістів», «шовіністів» і – самостійників – за ворогів народу, яким не місце в українськім парламенті.

Так само стоїть справа й тепер. Лівиця вже впадає в рецидив «федерації», фактично викидаючи за борт самостійницьку програму; впадає в рецидив «міжнароднього братерства», вогнем дихаючи на саму засаду збройної боротьби з окупантом (або визнаючи її про око), думаючи її заступити хитруванням, політикою «реального» чолобиття перед сильними і «тверезого» приймання недогризків з панського столу. В 1939 – це було пропонування «лояльної співпраці» москалям, в 1945 і слід. – переможній демократії заходу.

Лівиця засвоює собі соціальну програму московського большевизму, і – логічно – хоче спертися не на силах, які впродовж 30 літ так чи інакше боролися з московським наїзником, а на силах, які служили йому, помагаючи «розпинати Україну» (ставка Багряного, міністра УНРади), на комсомольцях і членах компартії. Чиж не писав один з чільних представників тієї лівиці про «напади і грабіжі» УПА на нашім «біднім селянині», якого аж московсько-большевицька влада «оборонити» мусіла «перед зазіханням грабіжників і бандитів» з визвольної армії (Лондон, 1 січня 1947, Інформ. бюлетень Панчука, цит. з «Сурми», ч. 9)?

Що спільного може бути в українських патріотів з тими людьми? І чи об’єднуватися з ними не значить впадати в глупу і злочинну істерію абата Лямурета? Чи та лівиця не хоче просто піти слідами Тіта, і чи не жде патріотів – під їх владою – доля Михайловича?

На Україні, так само, як деінде тепер у світі, суспільність розкололася на два табори, між якими не уникнути боротьби, бо ходить про речі засадничі. Табор лівиці спирається на існуючий, запроваджений Москвою, стан на Україні і на сили, на які спиралася Москва. Патріоти – спираються на Україну, яка – писав Шевченко – «ворога під ноги топтала, і чиста і неростлінна вмирала», лишаючи заповіт боротьби дітям і внукам. Лівиця – явно схиляється до тої голотської, безбожницької, скошарованої, безселянської України, яку зробила Москва. Патріоти ж прагнуть вибороти Україну традиційну, вільну і незалежну, з любов’ю не до кошарового, а гієрархічного устрою, до своєї землі, до Бога, з ненавистю до всього підлого, крутійського, хамського, до всіх льокаїв в золотій оздобі – чи царській чи позиченій в большевиків.

І розмови лівиці про всякі «федерації» й «унії», і відраза до воюючої України, і симпатії до «общинного» московського ладу, і ставка на большевицьких «рабів з кокардою (совєтською) на лобі» – все це угинання шиї перед Москвою, поворот пса на блевотину свою – на те – повторяю, що виригнула, очищена в вогні революції, Україна 1917-21 pp.

Ще заки він сам пішов з поклоном до Кремля, писав М. Грушевський про таких людців:

«недаремно проллялася кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молоді (і селян – Д. Д.), коли вона закріпила духове визволення нашого народу від найтяжчого і найшкідливішого ярма… добровільно прийнятого духовного чи морального закріпощення московській нації. Вірність і служебність не за страх, а за совість» Москві та москалям, Грушевський тоді називав «різко, але справжніми словами: це духове холопство, холуйство раба, якого так довго били по лиці що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі і холопства, його апологетом і панегіристом («На порозі нової України», 1918).

Ті, що боряться за прекрасне видиво традиційної України, повинні відсепаруватися від тих «холопів», повинні перепровадити підбір, селекцію, повинні об’єднатися між собою, об’єднати людей спільного, не холопського духа. Щоб не допустити повторення соціалістично-федералістичної «свистопляски» 1917-го року; щоб могти протиставити «новій» Московщині духово, морально і збройно сильну націю; щоб виробити не плебейську Україну «татарських людей», а українську Україну, традиційну, давню, нову, вічну.

Серпень 1949.

“Позиції визвольного руху” чи нове совєтофільство?

В українській пресі стрічаємося з одною фатальною оманою щодо сути теперешінього світового конфлікту. Та преса думає, що в конфлікті знаходяться два табори: комуністичний з одного боку, «прогресивний» або «демократичний» – з другого. В їх антагонізмі, нібито, і є суть світового конфлікту.

Думка в основі своїй фальшива. Між цими таборами може йти спір за владу, але нема засадничого антагонізму, антагонізму світогляду. Між цими таборами може прийти, і мабуть прийде до конфлікту. Алеж до такого конфлікту доходило між Сталіном і Троцьким, між сталінцями і «старою гвардією» большевицькою; до такого конфлікту доходить між Москвою і Тітом, та чи ж це значить що суттю суспільних конфліктів в СССР була суперечність між сталінізмом і троцкізмом? Що суттю європейського конфлікту є суперечки між московським і балканським комунізмом? Так само, суттю внутрішніх конфліктів за французької революції не були суперечки між Дантоном і Робесп’єром про те, хто перший покладе голову під гільйотину. Так само, суть боротьби різних сил у наші часи в світі зовсім не є антагонізмом між комунізмом і «прогресивними» силами.

Візьмім Англію. Невже тамошні «прогресисти» засадничі противники комунізму? Кілька років тому деякі теперішні міністри лейбопартії активно підтримували большевиків, як лідери трейд-юньйонів, що саботували посилку воєнної допомоги противникам червоної Москви. Сер Стаффорд Криппс заявив, що не сумнівається в пацифістичних намірах Кремля. Ласки, червоний декан Кентерберійський та інші «прогресисти» явно й славно симпатизують з червоною тиранією. В розмові, уділеній одному мадридському часопису, був. бритійський посол у Парижі, Дуф-Купер (чи Купердуфт), оком не моргнувши, сказав, що й нині більшою загрозою для Заходу і світового миру є бездержавна, окупована чужими арміями Німеччина, аніж сталінська Росія. А міністр Шовкросс є тої думки, що є злі і добрі диктатури, та що наміри червоної диктатури добрі.

Ще мудріше висловився «прогресист» Прістлі: що дії комісії в справах «неамериканської діяльності» не є законною обороною держави проти чужого шпигунства, а виявом… політичної нетолеранції; що безнастанні обвинувачення Кремля в злих намірах – це просто новітня інквізиція. Можуть наші наївні «соціологи» своїх, і України, прихильників бачити в тих «передових прогресивних умах» Європи, але для читача, якого мозок не засмічений марксовою жуйкою, ясно, що за засадничих противників комунізму тих «передових» політиків уважати не можна і не вільно.

Візьмім Америку. Чи такі постаті як Воллес і ціла його компанія теж є тими «прогресивними передовими» людьми, з якими нам по дорозі? Чи вони вороги, чи підпомагачі комунізму? Чи вони, що захвалюють криваву безбожницьку тиранію, демократи, чи щось інше? Чи оті Чапліни та Айнштайни, що підпирають «пацифістичну» акцію Кремля – теж «прогресисти», з якими нам по дорозі, чи підпомагачі большевизму?

Чи може протикомуністично є настроєні французькі «прогресисти», які недавно творили єдиний фронт з п’ято-колонниками Тореза? Чи брудні потоки большевизантської літератури – камюсів і сартрів, якими захоплюються й наші «прогресисти», а які зневажають у своїх «творах» християнського Бога, а вивищують всяке моральне плюгавство, і якими зачитується «прогресивна» Франція – теж є доказом що «прогресивна» Франція прихильна нам і ворожа комунізмові? Чи «демократична» преса обох півкуль, яка сухої нитки не лишає на Іспанії і на країнах Південної Америки, де ще плекається культ християнського Бога, але не криє своїх симпатій до безбожницької Москви, може бути союзничкою протибольшевицьких сил?

Фактів таких і їм подібних можна назбирати ще більш, а сенс їх такий: що велика більшість так зв. «прогресивного» табору, в суті речі, симпатизує з большевиками активно чи пасивно. І тим не менше, є емігрантські часописи, є цілі угруповання, які якраз роблять ставку на той «прогресивний» табор! Є такі що нагло в нього увірували, кинувши до коша дотепер ними декларативно визнавані ідеї націоналізму. Є такі, що – стидаючись назвати річ по імени – тим не менше пропагують, як «нове слово», що нас спасе, націонал-соціалізм.

І в цім страшна небезпека для визвольного українського руху! Не треба забувати, що слово «прогрес», «прогресивний» видумано большевиками та їх приплентачами на ті випадки, коли їм треба виступати під фальшивим стягом, а це слово «прогрес», «прогресивні ідеї» – мають п’ятнувати як «реакцію» і «ретроградство» всі традиційно національні ідеї України та інших націй християнської культури. «Прогресивних» товариств і партій повно на Заході, і всі вони, так чи інакше, помагають роботі большевизму розкладати західні суспільності.

Хто засвоює собі «прогресивну» термінологію і весь марксівсько-соціалістичний жаргон (як Чайка), той – свідомо чи ні – побачить своїх приятелів і спільне «вірую» в соціалізмі чи в комунізмі; той поборюватиме все, що ненавидить комунізм, – приватну власність, церкву, релігію, незалежне селянство, традиціоналізм, особисту свободу і гідність людини і т. п. Він же ж скорше чи пізніше відвернеться як від «ретроградства», від тих сил, які справді є запорою комунізму, і які справді роблять націю сильною. Ось в чім небезпека того націонал-соціалізму, який мають смілість пропагувати як програмку нашого визвольного руху новітні націонал-соціалісти.

Спільна демо-соціалістична віра української інтелігенції 1917-го року привела її до адорації Росії і до політичного москвофільства. Зараза, москвофільського в своїй суті, націонал-соціалізму українського – спричинить таке саме спустошення в мозках теперішньої унтелігенції. Занадто небезпечні для чистоти нашого визвольного руху оті націонал-соціалістичні фантазії емігрантські, щоб поминути їх мовчанкою. Критика, гостра критика тих фантазій є річчю конечною і пожаданою.

На таку критику зареагували вже наші націонал-соціалісти, з подражненням, з інвективами, з особистими випадами.

В «Українській трибуні» (20. 3.) була стаття під заголовком «Д. Донцов – проти ідейних позицій українського визвольного руху». Оце називається улегшувати собі полеміку! Виходить, що вистачить їм викинути на смітник всі націоналістичні ідеї, які нібито визнавалося літами, перейти на націонал-соціалістичну віру, назвати це своє чергове коньюнктуральне «кредо» – кредом визвольного руху – і люди мають перед тим шапкувати?! Це дуже, по-рутенськи хитро, і так само по-рутенськи смішно і наївно. Донцов і «Вісник» довгими літами поборювали соціалістичну заразу, і чомусь тепер, в догоду черговому скокові «Української трибуни», треба визнати ці фантазії за позиції «українського визвольного руху»! З якої рації? Не всі ж уміють так гнучко пристосовуватися до всякої нової коньюнктури!

«Українська трибуна» каже, що націонал-соціалізм треба прийняти тому, що соціалізм став фактом на Україні. Ну і що з того? Поневолення України, знищення релігії, теж стали фактом на Україні – значить і їх треба прийняти? Пише «Українська трибуна», що приймаючи націонал-соціалізм, їх група пристосовується до «придніпрянської психологічної свідомості»… До якої? Є свідомість повстанців, є свідомість тих, що гинули якраз у боротьбі проти ідей соціалістичних, захвалюваних тепер «Українською трибуною», а є й «свідомість» Тичини та інших малоросійських «дядьків отечества чужого».

На яку ж свідомість хоче рівнятися «Українська трибуна»? Можемо її запевнити, що та наддніпрянська «психологічна свідомість», якою заслонюється «Українська трибуна», не є наддніпрянська, не є українська, вона є свідомістю новостворених «презренних малоросів», психічно змосковщених. Давніше існували малороси типу Савенка, видавця «Киевлянина», завзяті вороги українського національного відродження, і на них рівнялися галицькі москвофіли тих часів; нині повстали нові Савенки, затруті московською – вже червоною – отрутою, і на них тепер радить нам рівнятися «Українська трибуна». Ось як справа стоїть, і з тим новим москвофільством, з тою новою, витвореною 30-літнім большевицьким гнітом «всесоюзною» психікою на Україні – треба боротися, не на неї орієнтуватися.

Обвинувачуючи Донцова в негації «ідейних позицій українського визвольного руху», той самий часопис зраджується, що ніхто інший, лише він сам та його група покинули позиції націоналізму. Донцов – пише «Українська трибуна» – не видумав практичної програми визвольного руху, та за те її придумали симпатики «Української трибуни». Лише, на біду, та програма «показалася практично мало придатною для мобілізації (українського) загалу до боротьби»; тоді вони винайшли іншу. Яка ж ця інша? Вона була «зовсім не доктринальна, отже, ані націоналістична, як би Д. Д. прагнув, ані соціалістична чи комуністична, як це Д. Д. твердить», а «емпірична».

Що програма та не є «емпірична», а просто націонал-соціалістична, це ясно всякому, хто вміє читане розуміти. Та цікаво не це, а признання «Української трибуни», що платформа, на яку вона та її однодумці стали – не є націоналістична. Отже це вже не «фальшування цитатів», не «інсинуації» Донцова, це факт, що його признає в найвиразніших словах сама «Українська трибуна». Український визвольний рух в 1930-х і 40-х роках ішов під прапором націоналізму. А тепер, коли Донцов при цій ідеї лишився, а трибунівці її викинули на смітник, – виходить, що не вони, а Донцов зрадив позиції визвольного руху! І з такими противниками доводиться полемізувати!

Дивується «Українська трибуна», як то так сталося, що «коли вкінці найшлися люди великої волі… коли пропагований Д. Д-ом ідейний напрямок, здійснюється, Д. Д. уважав за потрібне виступити… проти них». Та яке ж це здійснення політичного напрямку, пропагованого Д. Д-вим? Донцов пропагував націоналізм, від якого відрікаються трибунівці, не націонал-соціалізм. Пише «Українська трибуна», що термінологія (соціалістичний жаргон) не важна. Не важна? Дуже важна! Свідчить це м. і. радість сина М. П. Драгоманова в однім часописі («Неділя», ч. III минулого року) з приводу прийняття деякими націоналістами драгомановської термінології: замість «нації» – «народ», замість «держави» – «республіка» і т. п. Він розуміє, що це значить. Розуміє, що зі зміною термінології, міняється суть, зі зміною назви – міняється «кредо».

Хто витягає із забуття смутної пам’яті соціальні концепції Центральної Ради 1917 p., та взагалі її політику, той витягає – як взірець наслідування – і її соціалістичні експерименти, і її федералізм, і її класову боротьбу, і її антимілітаризм, – все завдяки чому очолювана соціаліетами революція наша була пересилена Москвою. Що ті ідеї подобаються соціал-демократам та їх товаришам соціалістам-революціонерам по різних емігрантських установах чи радах, це зрозуміло. Але ніхто не має права мертві ідеї мертвих людей пачкувати українському загалові під плащиком ідей визвольного руху сучасності.

Статті Чайки і Полтави рекламує «Українська трибуна» як статті написані «з ерудицією досконалого знатока соціологічних процесів». На мою думку, ці статті взагалі не написані, а відписані зі старих копійкових марксівських брошурок, якими засмічувалися голови української молоді 50 літ тому. Неважно, що офіційно Маркса не визнається, – визнається там всі його догми – насамперед суттєві з них, знищення приватної власності і соціалістичну державу – пана життя і смерти одиниці, а крім того – повний релігійний індиферентизм світить у тих статтях.

Що автори уникають називати свої доктрини соціалізмом, це справи не міняє, так само і те, що вони присягаються, що їх тоталітарна держава вже не буде тоталітарна, а цілком демократична. Внутрішня логіка якоїсь ідеї сильніша за рекламні декларації її адептів, а тиранія логічно криється в усякім соціалізмі. Поза тим у статтях отих «ерудитів» видко повний брак незалежної думки і застрашаюче незнання і нерозуміння політичних процесів, що відбуваються на Заході. І роль соціалістів, і «прогресивних» елементів, і суть визвольної боротьби на Україні в 1917-29 pp. оцінені там наївно і фальшиво.

Питається «Українська трибуна»: «де його Д. Д. бачить – отой соціалізм в тих «Позиціях»? Як же ж можна його не бачити, коли він аж в очі б’є? Знищення самої засади приватної власності (ст. 67), знищення класів, соціалізація засобів продукції навіть у бідного селянина, який стає наймитом чи чиншовником держави, – що ж це таке, як не система вже запроваджена москалями на Україні?

«Українська трибуна» обурюється, що значить Д. Д. за класову боротьбу? Ні, це Центральна Рада була за класову боротьбу, це большевики провадять всюди класову боротьбу і соціалісти, це московська концепція – знищення класів, пропагована тепер авторами «Позицій». Українська концепція – це гармонія класів, не боротьба між ними, це гієрархічний устрій суспільності, не московський ідеал тиранської держави в горі і «згляйхшальтованої», безкласової людської отари на долі. Найліпший доказ, що автори з «Позицій» дійсно стали на соціалістичну платформу, дійсно викинули за борт націоналізм, свідчить хоч би та радість, з якою їх виступ прийняла детройтська «Українська пора». Ось серед кого, ось серед яких кіл знайшли собі прихильність наші націонал-соціалісти! Серед шаповалівців, григоріївців, приятелв пп. Феденків, галицьких радикалів! Серед тих, які і революційний рух, і націоналізм, і визвольну боротьбу п’ятнували ім’ям бандитизму.

Дальше ідуть нарікання на руйнацію «єдиного фронту». Бо показується, тепер всі хочуть єдності, «культ національної єдності ставиться тепер у нас на першому місці», а Донцов проти цього, бо не хоче безкласової суспільності і – «нищить братів по національності і віросповіданню». Донцов багато писав про єдність і роз’єднання і в ЛНВіснику, і в Віснику ООЧСУ, і в окремих брошурах, і в брошурі «За який провід»; старався зглибити цю проблему в світлі історії – але любезні земляки зі сворушуючою тупістю відмахуються від тієї проблеми, не пробуючи навіть полемізувати з висуненими Донцовом аргументами, лише з незмінною і бездумною упертістю повторяють беззмістовні й демагогічні фрази про «об’єднання».

Об’єднати треба націю, не партійні кліки; об’єднати людей спільного духу, не чистих з нечистими, не шляхетних зі злодіями, не мудрих з дурнями, не Авелів з Каїнами, не Остапів Бульб з Андріями – тільки тому, що вони «брати» по крові чи вірі. Об’єднати треба націю, не кліки, а націю не об’єднає ніколи механічна збиранина людей чужих собі духом, лише група людей спільної ідеї, одного духу, однієї психіки, однієї мети. Це, що тепер робиться під демагогічним гаслом об’єднання, не прискорить об’єднання нації, а лише приведе до хаосу, до хаотизації всіх і всього в спільній ямі історичного сміття. В ній опиняться і ті «чисті», які ідучи за демагогічним гаслом «об’єднання» простягають руку живим трупам і москвофілам.

На кінці закидає «Українська трибуна» Д. Д-ву, як сміє він нападати на націонал-соціалістичну позицію, коли вона є платформою УГВР, «інституції, на яку звернені очі українського народу»? На це можна відповісти, що коли УГВР є установою, на яку звернені очі народу, то вона мусить поборювати ширення ідей, запозичених у Москви, ідей, проти яких наш народ боровся і бореться та не повинна толерувати в своїм середовищі прихильників ідей, взятих з духу традицій московського народу. Хто знає наш революційний рух, той переконаний, що цей націонал-соціалізм ніщо інше як емігрантська вихватка, з якою визвольний рух не забариться здесолідаризуватися. Ті що б’ються на Україні з окупантом, б’ються проти комунізму і проти соціалізму, не за них, отже, з новими програмовими фантазіями емігрантів не мають нічого спільного!

А для розваги трибуністів, подамо такі факти: перед 1917-им роком виклинала Донцова (за пропаганду самостійності) вся наддніпрянська українська преса (разом з московською), за «відступництво» від тодішніх позицій українського визвольного руху. А тоді тими позиціями були – рідна школа, автономія в рамках Росії єдиної і неділимої, і братня спілка з московською демократією та її оборона перед Заходом. Хутко по тім, оті «позиції визвольного руху» довелося українській демократії змінити якраз в дусі самостійності, під впливом подій і бажань нації. Тепер націонал-соціалісти теж будуть змушені закинути свої соціалістичні позиції під впливом національної стихії, яка як в 1917-20 боролася, так і тепер бореться проти комунізму і проти соціалізму. Новітні винниченки і грушевські, що перейшли на позичені в москалів позиції, лишаться генералами без армії. Чим скорше це станеться тим ліпше.

Лінія поділу між двома ворогуючими концепціями життя в нашім світі не йде по лінії поділу: комуністи – «прогресисти». Світ вже збольшевичений і світ «прогресивний», який вже большевичиться, мають багато між собою спільного: матеріалізм, безбожництво, ідеал егалітаризму, тоталітарної, всемогутньої і всюди влазячої держави, нехіть або ненависть до всього великого і величного, культ «малої людини» та їх суми, людського муравлища, людської череди, матеріалістичного й атеїстичного земного «раю». Лише «прогресисти» хотіли би запровадити цей «рай» поступово, дорогою еволюції без ножа, а большевики – дорогою революції. А та анархічна «свобода», та атрофія влади – в нації, в державі, в родині, в соціальнім життю, яка шириться в країнах заражених «прегресивними ідеями», – це лише щабель в еволюції, за яким іде кий комуністичної диктатури.

Лінія засадничого поділу між двома світоглядовими концепціями, що борються за перемогу в нашім світі, – біжить деінде. Вона розділяє кожну країну і кожну націю на два табори: табор комуністів, до яких активно чи пасивно схиляються всякої масті соціалісти і «прогресисти» й інші «передові уми», і табор тих, що стоять на грунті націоналізму, традиціоналізму, табор, де визнається засади приватної власності, людської індивідуальності, національної окремішності, гідності, де визнається Бога і Його заповіді. В цім останнім таборі є наше місце, місце України, не в таборі комунізму і «прогресизму», які, свідомо чи ні, задивлені, як в ідеал, в Москву. На цім становищі має стояти і стоїть український визвольний рух, відкидаючи всякі відсвіження проклятої пам’яті соціалізму. На чолі того руху мають і будуть стояти не емігрантські фантазери, не сторонники механічної об’єднавчої саламахи, а ті, неправду сильні, які силою свого духу притягнуть, об’єднають і поведуть за собою націю.

Трибунівці лякають Донцова, що як він не стане націонал-соціалістом і не перечеркне свого націоналізму; як не зрозуміє «нових часів і нових потреб», одним словом, як не піде за «современними огнями», то буде відлучений від націонал-соціалістичної «церкви», стратить всяку популярність і не буде навіть по смерті зарахований до «луччих людей» народу. Грізна пересторога! Але не нова. Які б ідеї Донцов не голосив – чи ідеї самостійності і сепаратизму (1913), чи націоналізму (1926) чи традиціоналізму (1944), завше його старалися відлучити від пануючої політичної «церкви» і всіма силами зробити непопулярним.

А потім, проголосивши непопулярним, мусіли роками ті «непопулярні» ідеї поборювати, і – вкінці їх приймати за свої. А ідеї голошені «Вісником» були такі непопулярні, Що їх аж досі поборюють наші «популярні» нищителі традицій. Отже погроза трибунівців не така страшна. Зрештою не йде тут про популярність, а про правду та про те, що потрібно, а що шкідливе національно-визвольному рухові. А в таких випадках не час звертати увагу на популярність у людей коньюнктури і політичних крутіїв.

На кінці варта пригадати фразу з «Позицій»: «молодь не має поваги до ідеолог ії, основні положення якої часто міняються… Така ідеологія викликає лише огиду в ідейній молоді» (ст. 102). Власне! Над цим краще застановитися трибунівцям. Скаканням від націоналізму через драгомановщину до націонал-соціалізму, популярності з певністю не здобудеться.

Квітень 1949.

Ставка на “грязь Москви”

(Нова Зміновіховщина)

Після трагічного закінчення української революції 1917-21рр., коли широким потоком потекла українська еміграція за кордон СССР, — почала серед останньої ширитися так звана “зміновіховщина”. Так, по-московському, охрестили те явище, коли багато учасників визвольних змагань, навіть цілі партії, — заявили про свою лояльність до московського переможця і поверталися до краю служити йому, або — лишалися робити роботу для нього за кордоном, розкладаючи, наскільки могли, еміграцію морально.

Були це часи, 1920-ті роки, — коли голова першого українського парламенту й однієї із соціалістичних партій, кликав емігрантів “через трупи і кров земляків” — подати руку більшовикам і допомагати їм в їх “великому соціальному ділі”; коли в розпал військових дій, дискредитував за кордоном прилюдно уряд Петлюри, визнаючи легальним уряд України — уряд Раковського; коли, нарешті, повернувся зі своїми співпартійцями в Україну… Це були часи, коли колишній кількакратний шеф українського уряду, й іншої соціалістичної партії, їздив на поклін до Москви… Це були часи, коли чисельні провідники галицько-української соціалістичної партії теж поїхали на працю до більшовиків. Це були часи, коли пробільшовицька дурійка охопила Галичину і коли там ширив свою отруйну пропаганду журнал “Нові Шляхи”.

На честь цієї еміграції треба занотувати, що на загал вона мужньо і мудро поставилася до пропаганди і прикладу “зміновіховців” і витримала на засадах непримиренності. Не змінила старі національні “віхи” (дороговкази) на “нові” — промосковські.

В новій нашій еміграції, яка плила на Захід починаючи від 1939 року, — знову починає ширитися “зміновіховщина”. 30 років панування більшовизму в Україні, систематичне винищення ним елементу незалежницького, фаворизування елементу угодовського, терор і пропаганда, — затуманили не одну голову. А явне співчуття деяких “демократичних” кіл Заходу до “могутнього СССР”, — довершили решту: “зміновіховщина” підняла голову.

В чому це видно? Із безлічі фактів, які треба лише вміти зібрати докупи і підвести під один знаменник. Назвемо найважливіші, бо на цю тему можна писати томи. А тоді побачимо, що в усі ділянки нашого еміграційного життя, в усі концепції політичні, економічні і культурницькі продираються більшовицькі чи напівбільшовицькі ідеї; і навпаки — ті, якими дихала, під яким прапором боролася Україна в 1917-21 рр., потихеньку й полегеньку починають, то тут, то там, принижувати, висміювати, не раз просто паплюжити. Очевидно, в ім’я “єдності” і “прогресу”! Бо ж “усі ми українці”, чого ж маємо цуратися різнодумців? Не можна ж бути “ретроградами” і триматися, мов п’яний плота, давно “нереальних” ідей! Україна, так, але “реальна”, не “фантастична”, за яку, правда, батьки билися, але якої ж “тепер немає”?

Різниця лиш у тому, що тепер “зміновіховщина” виступає під фальшивим прапором. Вони — “прогресисти”, а це термін, яким прикриваються всі пробільшовицькі акції, там, де не можна виступати відверто. Вони ж і “демократи”. Є демократи, ворожі комунізмові, але є й такі, які симпатизують червоному Китаю, червоній Росії і в дусі своїх симпатій намагаються навіть впливати на політику своїх країн; нарешті — більшовики теж демократи! У них же ж “найбільш правдива демократія у світі”! Під тими фальшивими прапорами й перевозять усякий політичний крам спекулянти на людську дурість.

Затирається, передусім, ідея незалежності. На бенкетах і урочистостях все згадують “соборну і самостійну”, але в статтях, в часописах інакше. Не проти “соборної і самостійної”, лише уточнюють, що та Україна, за яку гинули під Крутами, Базаром, в Зимовому Поході, при обороні чи здобутті Києва, — що властиво це була “гопаківсько-шароварницька” Україна, загумінково-хуторянська… Говориться, що “повна незалежність” — це ж, у теперішніх умовах, “фантом”. Як змагатися, то хіба за “максимум релятивної незалежності”. Другі додумуються до того, що повна національна суверенність є “загрозою існування людства”. Подумайте тільки! Згине, пропаде все людство, як не підемо в справах незалежності на уступки!

Це зміна віх політичних. Далі йде зміна віх економічних. Маю на увазі той новосоціалізм, який — у формі ідеї знищення приватної власності і запровадження московської “общини”, фігурує в програмах не лише соціалістичних угруповань. Хто читав твори Сталіна, той мусить знати, що він думав і що писав про селянство, як класу. Він писав, що селянин, приватний власник, — це найстрашніша зброя проти більшовизму. Тому, коли прихильники московської “общини” запевняють, що якраз “общинник” буде найкраще битися за самостійність, то в цьому випадку треба вірити Сталінові, а не їм: він вже краще знав, що для нього є небезпечним.

Його аргументація проста: селянин небезпечний комунізмові тому, що це стихія приватновласницька; тому, що міцно прив’язана до своєї землі і Бога; тому, що є по войовничому налаштована і досі постачала найбільший контингент до антикомуністичних армій. Зробіть із селянина земельного пролетаря, (як це й робив Сталін) — і він перестане бути силою антикомуністичною. Коли він в Україні вогнем дихає на комунізм і Москву, то тому, що — не зважаючи на “общину”, в душі лишився приватним власником. Але соціалісти або новосоціалісти з тим не рахуються. В програмі однієї напівбільшовицької емігрантської групки так і значиться, що колективізацію нашого села треба ще “поглибити” (“углублєніє революції”), бо “процес” пролетаризації селянина є явище “позитивне” і “прогресивне”. Іншими словами, винищування більшовиками нашого селянина, руйнація його домівок, штучний голод, і мільйонні депортації, — все це, від чого стогнала наша земля під терором чужинця і що мала на меті зломити її відпорну національну силу, — це все в очах нових зміновіхівців — є добре і тим шляхом треба лише далі йти!

Це зміна віх економічних. Дальше йде підкопування під догму, яку нарешті ми засвоїли в наслідок останніх кривавих 30 років; що тільки тактикою збройної боротьби можна вибороти Україні незалежність. Цю догму зміновіховці особливо підривають. Це вже оглядали ми, коли стільки то часописів і груп або підважувало значимість УПА, або замовчувало її акцію. Далі — почали підкопувати і знецінювати значіння будь-якої революційної боротьби з Московщиною. Так, кажуть, молодь гинула, приносила жертви, та… чи потрібні? Чи щось “реального” з того повстало? Нащо та “орденська замкнутість”? Нащо те “змовництво”? Чи воно допомагає? Та ж як будемо повставати, то дамо “новий приток до нових репресій”! (Бо ж більшовики без того “притоку” ніколи тих репресій не робили!). Годі вже — кажуть зміновіховці — поборювати більшовиків терором, змовами і повстаннями, це ж несерйозно!

Те єдине, ту догму сильних націй, що винесла Україна з вогню боротьби і переслідувань, — що лише в нас самих сила, що лише нею здобудемо свої права, — ту догму нова зміновіховщина поволі, але систематично намагається підірвати в нашому мозку, знецінити, вбити. Кому на користь?

І — відкидаючи “змовництво”, “орденство”, революцію і повстання, — що ж, натомість, — яку тактику вихваляють “зміновіхівці”? Вони радять повалити більшовизм, прошу не сміятися! — це дослівно з одного радикального часопису — “моральним натиском світової демократії…” А коли ви ці бздури так і назвете, то ви є фашист і ворог демократії.

Інші радять реальніше, так як деякі “демократичні” галицькі партії в 1939 році: запропонували свою співпрацю більшовикам. Таку тактику протиставлять вони “нереальній” тактиці боротьби. Інші протиставляють “нереальному” бунтарству — чеське “швейкіянство”. Дослівно! І уважають, що всіх своїх ворогів чехи перемогли тактикою Швейка, що швейкіянство — “перемогло”, а завдяки йому чехи “мають свою державу!” Так пишуть зміновіховці року Божого 1948-го.

Так виглядає зміновіховство в тактиці боротьби. Та на тому не кінець.

Тому зовсім логічно робити ставку не на борців проти Московщини, а на “заслужених (у більшовиків) людей” — на комсомольців, членів партії, урядовців і т. п.; на тих, які закріплювали чужинецький режим в Україні, допомагали йому, нищили весь елемент національно-революційний. Це отже — ставка не на “підпільників”, а на “визначних людей” московського більшовизму, попросту — на “грязь Москви”. Що ж дивного, що люди з такою психологією проводять спільні збори з московськими соціалістами; що патріотом своїм уважають людину, яка — хоч і була колись послом УНР, але тепер робить українську політику в більшовицькому посольстві?.. Що ж дивного, коли “демократичні” галицькі партії пропонували вже в 1939 році більшовикам співпрацю? Що дивного, коли у “Відродженні Нації” (Винниченка) читаємо, як автор переговорював у справах української політики з Мануїлським про допомогу його урядові? Коли порівняємо ці факти, ясно стане, чому всі зміновіховці боронять тих, які стояли за порозуміння з Московщиною, — як Винниченка, Грушевського, Марголіна, Драгоманова. В глибині душі вони з угодовую програмою і тактикою тих політиків солідаризуються. Зрозуміло й чому деякі зміновіховці, відкинувши саму ідею України, що повстала в вогні 1917-21рр, відкинули і її прапор, додавши до Тризуба — московсько-більшовицький серп і молот. Більшовики ж обдарували свою “незалежну Україну” теж “державним прапором”, додавши трохи на долі блакитної смужки…

Відкидаючи повстання, збройну боротьбу проти Москви, як тактику, зміновіховці ідуть ще далі. Їм треба скомпрометувати, висміяти взагалі сам непримиренний (не угодовський) дух, який прокинувся в Україні за останніх 30 років. Звідтіля їх нападки на “людину визвольного руху” (анахронізм, мовляв!), на поетів, які ту людину та її життєву філософію принесли на наш загумінок. Намагаються розсмішити людей “однієї думки”, людей одного “Ні” — проти ворожих сил, і одного “Так” — проти всього, що з тими силами бореться. Висміюють “догматиків”, людей “одної настанови”, бо людина мусить бути “різностороння”, вміти витягатися й скорчуватися, щоб вмістилася в кожне Прокрустове ліжко. Особливо ж ненавидять зміновіховці людей пристрасної віри, бо “апофеоз віри – це кволість розуму” (Шевчук-Шерех). Бідний Шевченко, що так пристрасно вірив! Не робив би того, якби знав, що треба перестати, щоб дорівняти розумом Шевчукові. Не дурно нападав на Шевченка і Драгоманов якраз за його фанатизм і його віру; жалів, що бракувало бідоласі освіти. Взагалі, до якої ідейки, до якого фокусу драгоманівців-зміновіхівців не торкнетеся, — в ту ж хвилину почуєте, що торкнулися Драгоманова з усією його ненавистю до всього великого, героїчного, з його любов’ю до Московщини, з тупою проповіддю “малих діл” і головне недражнення начальства.

І в цьому теж була логіка. Характерно, що всі ті, хто симпатизував Московщині, мусив заперечувати Шевченка, починаючи від Куліша і Драгоманова і закінчуючи галичанином Назаруком і наддніпрянцем Багряним. Дратує і виводить з рівноваги він їх, філософів “малої людини”. Хто проповідує угоду або зміновіховство, тому непотрібна Шевченкова героїка, ні його пафос, ні його віра, ні фанатизм, ні культ героїв і борців. Нащо він, нащо людина визвольного руху, нащо весь той визвольний рух для тих, які воліють мати “релятивну незалежність”, лояльну співпрацю з чужинцем, не вимріяну свою, а “реальну” Україну насаджену силою займанця, і адорують серп і молот?

Зміновіховство в ідеології політичній, в ідеології економічній, в тактиці, в емблемах, у світогляді! Можна було б на десятках сторінок показати, що родовід свій нове зміновіховство веде просто від Центральної Ради, а вона від Драгоманова. При Центральній Раді вірили соціалісти в перебудову “тюрми народів” мирним “парламентарним шляхом”, коли то очевидно “не було місця думати про збройну боротьбу та її необхідність”. Тоді, коли Міхновський кликав “рвати з москалями”, камінним муром відділятися від Московщини; коли кликав, що нам потрібне військо, а не федерація, самостійність, а не автономія”, — кидалися на нього соціалісти, доводячи, що “виступати проти російської демократії — це злочин, чорносотенство”. Це ж тоді, коли полуботківці захопили для України Київ, Центральна Рада виступила проти них на допомогу уряду Керенського, в липні 1917. Це ж соціалісти приборкували тодішніх “фашистів”, які гукали на селянському з’їзді — “не проханнями, не переговорами, треба з ними (москалями) балакати, а кулаком”. А коли довелося — проти їх волі — таки йти шляхом антиросійським, з жалем твердили визнавці Маркса в 1-м Універсалі, — що “нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю”. Самі соціалісти (Винниченко) призналися пізніше, що своєю тактикою охолоджували революційний, стихійний порив українських мас до волі, замість очолити і оформити його. В своєму страху розірвати з імперією, вони, навіть коли та імперія лежала трупом, обіцяли, що як встане, знову з нею злучаться… Пригадуються слова Демосфена під час трагічної боротьби Еллади з Пилипом Македонським; — що його земляки так пересякли душевним рабством, що коли б навіть Пилип вмер, вони б знайшли собі іншого. Що й сталося тепер з нашими “атенцями”.

Наївно — а може демагогічно — пишуть деякі редактори з шельменків: нащо нам та партійщина? Нащо партійна лінія? Лінія мусить бути просто українською! Всі ж ми українці! Нащо ж розбрат? Єднаймося!.. Але як будуть єднатися ті, що визнають за свою емблему Тризуб з тими, що видумали тепер більшовицький серп і молот? Як єднатися тим, що хочуть збройно вибороти волю Україні, з тими, які хочуть її “вибороти” по передпокоях більшовицьких посольств або в переговорах з російськими соціалістами? Як єднатися тим, які хочуть відділитися від Московщини з тими, які їй пропонують лояльну співпрацю або просять про “релятивну незалежність”? Як єднатися тим, які прагнуть мати в Україні твердий патріотичний селянський стан — з тими, які хочуть обернути нашого селянина в колхозне бидло? Нарешті, як єднатися тим, які хочуть, щоби повіки лишилася Україна країною християнською, і тими, які поклоняються новому ідолу матеріалізму? То ж коли нам силою насаджували москалі ті колхози, те безбожництво, ту “федерацію”, ті серпи і молоти, — роками горіла в вогні революції проти всього того наша країна!

Зміновіховці говорять радо про тактику, тактичні посування, про “реалізм” в політиці і т. п., та що між українцями різних груп немає розділової лінії. Ні, ця лінія є і то велетенська! Патріотів від зміновіховців ділить — різниця світоглядів, різниця їх духу. Шевченко писав в одному листі — що фантазія, вимріяне щастя, замки в повітрі є в його очах найкращою річчю у життю, кращою за “реальні” палати реалістів. Замки в повітрі? — це ідеал, який треба здійснити, проти і в боротьбі з огидною дійсністю, все те пише він, що “незрозуміле людям позитивним”. Зміновіховцям така філософія — є філософія дурнів… Шевченко мав гарячу віру — Шерех-Шевчук уважає віру за доказ кволості розуму… Що ж може бути спільного між Україною Шевченка і Україною швейків? Різниця духу — борця і ілота.

Нові зміновіховці зводять спір з людьми ворожого їм духу до спору про тактику, про ту чи іншу деталь програми і т. п.

Це все пусте!

Від падіння української державності, від кінця 18-го віку, — двома шляхами пішла українська політично-національна думка.

Одні, як Котляревський, Шевченко, Олена Пчілка, Леся Українка, поети-“вісниківці”, — зберегли і передали нащадкам героїчний світогляд, як заповіт, як смолоскип колись запаленого вогню.

Другі — Драгоманов, демо-соціалізм 19-го віку, пішли широкою дорогою угодовства, наївної віри в пацифізм, в еволюцію, в порозуміння з ворогом, дорогою відрази до всякої боротьби, до героїзму, дорогою крутійства і дрібної, буденної праці “малої людини”, з філософією ілота.

Між цими двома таборами вічно точилася боротьба, між ними є провалля, якого нічим не засипати.

Між людьми такого протилежного духу порозуміння немає і не може бути.

Бо перемога “малої людини” — оберне Україну навіть коли б визволилася — в країну ілотів, яка все собі знайде нового Пилипа.

В сотий раз повторюю — потрібне об’єднання, але людей одного духу і їх відмежування від духу капітулянтів, зміновіховців, від людей без віри, без гарту і без переконань.

Чергове завдання дня — демаскування зміновіховців, якими б прекрасними масками вони не прикривалися, і — сепарація від них усіх патріотичних елементів.

Ніколи історії не робили “малі люди”, ні “реалісти”, — її робили люди великі, люди віри, ідеалісти, ті, яких з погордою прозивають швейки — “фанатиками”, “хижаками”.

Листопад - грудень 1949

Московська почвара і дурні швейки

(їх сила й наша слабість)

Майбутній історик доби найбільш дивуватиметься сліпоті її провідників. Говорю про Європу взагалі і про нашу еміграцію. В увесь свій зріст випростувався перед ними більшовизм. В чому його сила? — відповіді на це ніхто не дає, навіть такого питання ніхто по цей бік ставити собі не хоче. В чому наша слабість? — це питання взагалі уважається нечемним, бо в усіх халепах наших винні тільки обставини; питання власної вини не ставиться взагалі, до Шевченкового запиту — “За що тебе сплюндровано?” — політики не доросли.

Хочу коротко торкнутися цих проклятих питань, на підставі заяв більшовицької преси і нашої емігрантської. Антитеза увиразнить проблему.

Незаперечною догмою всіх політичних рухів є те, що перемагає тільки рух, сильний своєю виразною, ясною ідеологією. В сотий раз повторюю, що без Руссо і Вольтера — не було б французької революції, без Корану — ісламу, без “Капіталу” — соціалізму, без Євангелія — християнства. І з неймовірним туподумством “любезні земляки” відхрещуються від ідеологій, як від порожніх забавок, які не дають мудрим людям робити практичну, реальну політику. Як на це дивляться наші противники, більшовики? “Правда” (7. 7- 46) цитує Леніна: “роль передового войовника може виконати тільки партія, керована передовою теорією”. Треба більшовикам перевести практично їх “п’ятилітку”, і та сама “Правда” пише: — “завдання нової п’ятилітки настирливо вимагають підвищення рівня всієї ідеологічної праці партії, поліпшення справи виховання мас в дусі комуністичної ідеології, посилення боротьби з впливами ворожої ідеології… Ідеологічна праця не є щось відірване від життя”. В другому числі того ж часопису читаємо, що “треба підняти на височину значіння теорії для робітничого класу”, роз’яснити “значення ідеології для стихійного робітничого руху”; “свідомість (мас) виробляється, як сказав тов. Сталін, немногими теоретиками, інтелігентами, які мають потрібний для того час і можливість”. “Ізвєстія” (13- 9. 46) підкреслюють потребу знання “марксо-ленінської теорії” для більшовицьких політиків. “Правда” (23.8. 46) пише те саме: “треба передусім, щоб наші кадри вивчили марксівсько-ленінську теорію”. Той самий часопис (2. 10. 46) пише: — “з усіх надбань нашої партії, найважливішим і найціннішим є її ідейне надбання, її ідейний багаж, її принципова лінія”.

Таких цитат можна назбирати досхочу. Скрізь підкреслюється велетенське значення ідеології, ще до того ідеології непримиренної до ідеологій ворожих, які треба поборювати і роз’яснювати їх шкідливість для науки комунізму. Така настанова дає силу нашому противникові. Але коли хтось у нашій спільноті (як наприклад автор) пропагуватиме, що для успішного поборювання комунізму, треба самим мати яскраву, непримиренну, недвозначну ідеологію — на такого летять всі цегли; всі Швейки, єдиним фронтом плямують проповідь “односторонності”, “браку об’єктивності”, “вузькості”, “нетолеранції” до думаючих інакше і т. п.; пробують доводити, що не можна бути або білим або чорним — треба світити, як веселка, всіма кольорами; що “практичний політик” повинен бути хамелеоном, перемальовуватися в залежності від “обставин”; що взагалі ідеологія це річ непотрібна (писання Шереха, Самчука, Дивнича). Не спроможний український Санчо Панса горіти однією ідеєю, взагалі не вміє горіти, вміє чадіти; прив’язаний до найбільш протилежних ідей одночасно — цебто не прив’язаний до жодної ідеї.

Його слідами пішли і деякі колишні націоналісти, яких хаотична думка не витримала незмінної, сталої любові до однієї ідеї. Вони громлять людей віри, яким “в ідеологічних питаннях все зрозуміло”, які не визнають “динаміки соціального устрою”; які визнають тільки “дві барви — свою і ворожу”. А на думку Пансів — ніколи не треба визнавати одну віру, а все “шукати”, а “барви” міняти як найчастіше, залежно від того, що хвиля нанесе: житиме Муссоліні, будуть “фашистами”, уб’ють його — стануть “демократами”; була приватна власність в Україні — були за неї, завели більшовики колхозну панщину, стали за “колективну земельну власність”. А це ідеологічне скакання опортуністів — назвуть узгодженням “динаміки соціального устрою” чи там “розвитку”.

Віру в свій ідеал називають вони “релігійно-світоглядною містикою”, або “чуттєво-доктринерськими поглядами”; думають, що присвячувати забагато уваги “світоглядним проблемам” — значить відходити від “практики життя”, значить бути “нереальним політиком”. Пристосування ж до всякої тимчасової, виплеснутої на поверхню життя, програми – і значить у них керуватися “холодним розумом”. Ніс по вітру! Вульгарно кажучи — ось відношення наших Пансів до питань ідеології; ідеології — без якої взагалі нічого на світі не стає великого і тривалого. І ці вбогодухі “вожді” думають, що подібною тактикою, що з подібною пансівською душею вони зможуть поборювати сильний якраз своєю ідеологічною непримиренністю більшовизм! Думають, що їх вічно хитливі і змінні “переконання” можуть змобілізувати довкола них загал!

За один із сильних знарядь формування думки і серця людського, уважають комуністи літературу, і мистецтво взагалі. І це факт, що література і мистецтво дійсно відіграють таку роль в суспільному житті. Огидна і глупа система більшовизму вбивання палицею своїх ідей в голови своїх нещасних рабів. Але факт є фактом, що література була завжди провідником ідей, а тому будь-яка група, яка хоче тріумфу своєї ідеї, завжди проповідує ту ідею в мистецтві. Як ставляться до цієї справи більшовики, видно зі знаної промови Жданова на цю тему (“Правда” 21. 9. 46). Він підкреслює, що література більшовицька не сміє виховувати молодь “в дусі безідейності”; що шкідливою є теорія “мистецтва для мистецтва”; що більшовицька література має займатися “виховуванням людських душ”, виховуванням молоді (очевидно в більшовицькому дусі), що література не повинна “забувати про ідейну роботу”. Жданов вважає, що “кожний удалий (в більшовицькому дусі) твір літератури можна порівняти з виграною битвою”.

Він громить “тривіальну (“пошлую”), безідейну літературу і мистецтво, де повно гангстерів, дівчинок з вар’єте, із вихвалянням адюльтеру і пригод усяких пройдисвітів”; він проти замикання літератури “у вузенький світик особистих переживань” або “в розривково порожню сюжетику”, вимагає пропаганди героїзму. “Ізвєстія” (13. 9. 46) вимагають від кіномистецтва ідейності (комуністичної), прищеплення совєтського патріотизму, і бажання “боротися і перемагати будь-які перепони”, нападає на фільми чисто “увеселітельниє”. Більшовизм, наш найнебезпечніший ворог — ставить собі за завдання інтенсивно формувати літературою і мистецтвом душі нових поколінь, в одному дусі, в дусі ворожому нам; намагається формувати в цьому же ж дусі і українську молодь, роблячи яничарів з людей української крові.

Що протиставляє цим зусиллям українська література на тому малому відтинку, де вона може свобідно розвиватися, на еміграції? На еміграції знайдемо авторів “Муру”, з “Арки”, які зневажають Лесю Українку, зневажають Шевченка (Багряний), Ольжича, Маланюка, “під стінку” ставлять в своїх випадах того, хто, за Шевченком і Гоголем, домагається ідейності, піднесення, служіння великим ідеям в літературі, хто поборює анархічну теорію “мистецтва для мистецтва”. Знайдемо авторів порнографів, що принижують і знеславлюють ідейну героїку в нашій поезії (напр. в поезії у Віснику 1922-39), пропагують культ “малої людини”, раба всіх своїх найнікчемніших інстинктів (Шерех), пропагують звироднілий ідейний світ безпринципної голоти (сартризм); такі слова як “героїзм”, “засади” і “переконання” — ставлять в іронічні знаки наведення (Самчук); пропагують літературу для лоскотання нервів людського шимпанзе (“Божественна лжа”), пропагують принципову безпринципність. Роблять цю роботу деморалізації, хаотизації думки ті письменники і критики майже безкарно перед лицем диявольської сили зі Сходу, яка виковує і формує душі наших ворогів і яничарів. І думають, що подібною “літературою” і подібною “критикою” вони можуть дати молоді духовну зброю для самоутвердження і змагу!

Як же ж має виглядати та людина, яку література, мистецтво, театр мають формувати? Та людина, яка служить цій ідеології? Більшовики відповідають (“Правда” 19. 9. 46): — “піднесення ідеологічної роботи повинно виразитися в зміцненні більшовицької войовничості, в демаскуванні ворожих соціалізмові явищ у царині ідеології, в різкій засадничій критиці ідеологічних перекручень — безідейності, загумінковості (“обиватєльщіни”). Вимагаються “люди з характером (“видєржкой”), і героїзмом” (“Правда”, 14. 9. 36); вимагаються люди, які могли би робити “особистим прикладом, що не терпить розходження між словом і ділом”. Іншими словами – вимагається від більшовика мати войовничу вдачу, дух комбативності в обороні своєї ідеї і в нападі на ідею чужу, вимагається героїзм, картаються всі вияви “обиватєльщіни”, цебто загумінковості, приниження круга своїх зацікавлень до вузького кола чисто особистих справ.

Що протиставляють наші емігрантські політики цьому типові людини з ворожого табору? Протиставляють тип “малої людини” (Шерех), або людини раба своїх дрібних пристрастей (Сартра), тип посибіліста і опортуніста, якому ненависна всяка войовничість, всякий героїзм. Наші Панси, де можуть, принижують ідею повстанської боротьби проти більшовизму, бо це “злочинне марнотратство молодечих сил”, бо це “гекатомби жертв” (“Укр. Гром. Пора”, 6. 3. 47); бо краще ніж у повстання вести молодь — “продати в різницю москалеві” для “лояльної співпраці” з комуністами і чекістами, бо революція наша це “непотрібний “героїзм”, як писав той самий орган Пансів про тих, що згинули в боротьбі з німцями. Ті, що з ними і москалями змагалися і гинули — на думку Пансів зле робили, бо це тактика “свячених ножів”, а замість неї мусимо триматися “реального життя” (Феденко), не чекати на чудо і займатися “реальною працею” в кооперації з ким дасться. Тип героя, людини войовничого темпераменту, твердих переконань, невгнутого характеру, що обстоює свою віру і поборює чужу, — не в моді у Пансів. Це “хижаки”, “авантюристи”, це “равбріттери”, просто бандити, які не потрібні нам, це “однобічні люди донкіхотських ілюзій”. Ідеал пансівської людини — не герой, не войовник, не людина віруюча гаряче, не апостоли і хрестоносці — їх ідеал це людина без віри, тиха і сумирна, яка не творить життя, а підкоряється йому, мовляв, ліпше живий раб, як мертвий герой. “Мур” спеціально розвінчує той тип людини, який Шевченко називав “святими лицарями”, протиставляючи їм тип, прозваний поетом — “свинопасами”, “плебеями-гречкосіями”; називаючи це типом “свобідної людини”. І цю людину вони думають протиставити воюючому більшовизмові…

Відповідний є й погляд пансів на ту когорту, яка має здійснити нібито національну ідею. Як ставляться до цієї проблеми, проблеми кадрів, загону реалізаторів своєї ідеї — більшовики? Як розв’язує цю архиважну проблему ворог? Більшовизм рішає, що його “партія – це твердиня, двері якої відчиняються лише для гідних і перевірених”; партія не може “обернутися в бенкет, куди може вступати всякий співчуваючий”. Хто ж — з точки зору більшовицької доктрини чи практики — не є “гідний”, того з партії видаляється: установа славнозвісної “чистки”. Особливо переслідуються “помилки націоналістичного характеру” (в Україні наприклад). Вимітаючи цих “помилених”, партія в 1946 р. в Україні видалила 38 процентів секретарів райкомів, 64 проценти голів виконкомів районних рад, дві третини директорів маш-тракторних станцій і т. п. Багатьох покарано за їхню “націоналістичну ідеологію”, багатьох за будь-які інші “ухили”. В другому числі “Правди” (14. 9. 46) пишеться, що за статутом — “член партії зобов’язаний перестерігати найсуворішу партійну дисципліну”, дисциплінованість найважливіша ознака партійності, без дисципліни немає організованої партії. “Дисципліна компартії перевіряється вірністю справі, витримкою і героїзмом”. Суворо караються вчинки, “які визнаються злочинними громадською думкою компартії”. Коли партія бажає зберегти “авангардну роль”, мусить мати дисципліну. Партія повинна мати “одну душу і одну волю” (14. 9. 46).

Чи я уважаю партійний статут більшовицький за ідеал гідний наслідування? Ні! Я тільки звертаю увагу читачів на дисципліну, яка панує в рядах нашого ворога, його ударної сили — партії.

Я звертаю увагу на те, що протиставляє тій дисциплінованості наша політична думка і наше партійництво. Отже, установи чистки вони не знають взагалі. Правилом є — що коли в партії відкриють непевного члена, треба всі зусилля скерувати на те, щоб ніхто про це не довідався. Непевну людину треба обілювати, бо інакше “партія” буде “скомпрометована”. Були партії в Галичині, де та сама людина була редактором “Діла” і більшовицьких “Нових Шляхів”, і партія проти того нічого не мала. Головний літературний критик “Діла” (ганебної пам’яті Михайло Рудницький) теж був сталим співробітником “Нових Шляхів” і це теж нікого не вразило. Недавно став відомим інцидент, коли в одному українському товаристві в Канаді влада відкрила і арештувала небезпечного більшовицького шпигуна, який поза цією своєю “діяльністю” з доручення товариства вів в ньому “культурно-освітню працю”. Замість відректися від цього шпигуна, люди з того товариства і їх пресовий орган того типа вибілюють і боронять. Не говорю вже про знаний факт, що на чолі деяких угруповань, нібито національних, стоять ноторичні колишні комуністи. Це теж нікого не разить. Критикувати чужу, ворожу ідеологію уважається в партійних колах “партійною гризнею”. “Гризня” допускається тільки в справах особистих, кар’єрницьких, справах впливів тієї чи іншої кліки, але ніколи в справах принципових, ідеологічних, тут це уходить за шкідливий дивогляд, за “виключність”, за “доктринерство”.

Треба лише виробити відповідну “формулу переходу” до чергових справ, наприклад “вимоги часу”, “динаміка соціального розвитку”, “наддніпрянська психіка”, — і все пояснюється, під стару вивіску підкладається новий зміст і метаморфоза зустрічає загальне визнання як доказ партійної “толеранції” і “об’єктивного підходу” до політичних справ. Навпаки, тих що не хочуть залежно від нової кон’юнктури, нових обставин зовнішніх, міняти кожної світової війни свої переконання — висміюється як “ретроградів”. Тих, хто вибрав собі віру не на час одного чи двох років, а на ціле життя — на того показується пальцем, як на дивака і національного шкідника. А зовсім біда тому, хто посміє заплямувати ідейне перекинчицтво в партії, або викрити непевні елементи в ній — тому просто грозить анафема і відсудження від честі. І от, з такими “засадами” щодо партійного будівництва наша еміграція думає (чи думає?!) підставляти чоло більшовицькій партії!

Швейкам взагалі осоружна ідея чогось ясного, окресленого, оформленого, сталевого. Особливо в області ідей, чину, і організації. Швейк “гостро осуджує” чіткі, окреслені політичні чи літературні гурти. “Ніякої виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступу” (Самчук), — ідеологія слимака. Ненавидить він людей “однієї доктрини”, людей “односторонніх”, має він вже досить тих “конкістадорів”, “доктринерів”, досить “орденського засклепіння”. Він хоче на простір з пут одного пориву, однієї віри, однієї надії, однієї думки; він хоче “свободи” — мандрувати з однієї стежки на другу, з другої на третю, в залежності як зложиться “реальне життя”, як зложать те життя сильніші за Швейка, аби поклонитися їм. “Життя ускладнилося до такого ступеня, що говорити чи діяти категоріями якоїсь однієї доктрини, більш ніж наївно” (Самчук), — треба мати “про запас” одну доктрину або й дві. Ідеал — це не якийсь там “герой” чи “лицар”, не “хижак”, а людина “розщеплена в собі” (як учить учитель Швейків, Сартр), без “обов’язкового культу однієї доктрини”, без “віри в чудо”. Головно — “узгіднити існуючі протиріччя” і стати “над суперечкою”, збоку від ворогуючих сил, нейтрально — ану ж тоді помилує нас та, яка переможе (Шерех).

Як не сміє бути “догматично-релігійний” світогляд, так не треба ніякого Ордену, ні “орденської містики”, ні “орденської виключності”, треба об’єднати всіх, і тих що кажуть Так, і тих що кажуть Ні, і тих хто вірує в Бога, і тих (треба бути толерантним!), хто вірує в чорта; і тих що хочуть боротися з чужою Правдою, і тих, що не є односторонні і узгоджують свою Правду з “правдою” диявола або чужинця. І Авелів і Каїнів, і апостолів, і фарисеїв, бо “діяти за категоріями однієї якоїсь доктрини більш ніж наївно”. Так постає наївний культ механічного, бездумного “об’єднання” (все одно хто, з ким і для чого!) партій, груп і клік, без суворого добору членів, без перевірки, без твердих вимог для тих, хто входить в таке “об’єднання”, без видалення і покарання елементів непридатних і непевних, без яскравої ідеї — політичний дивогляд без ясної творчої думки, без духу комбативності, без людей сили, волі і характеру.

Така механічна, мертва збиранина (як би пишно не називалася), свідома свого безсилля, мусить шукати опору в чужих силах. Це той чи інший окупант, або кандидат на нього, або — міфічний “народ”, якого “суверенною волею” закриваються люди, немаючі своєї волі. Інакше дивиться на цю проблему ворог. Партія більшовицька — з початків свого народження — була перейнята жадобою влади, жадобою формувати світ ідейно і політично. Читаємо в більшовицькій пресі: “Ленін перший в історії марксівської думки відкрив де коріння, ідейні джерела опортунізму, вказавши, що вони є в підпорядкуванні себе “стихійності робітничого руху” та в приниженні ролі, яку має грати (соціалістична) ідея в (робітничому) русі. Партія — повинна бути “керуючою силою” руху. В тій самій пресі читаємо далі, що організувати й мобілізувати маси мусить партія. Щоби керувати рухом, давати йому цілі і напрям, мусить існувати окрема група людей, партія, яка мусить думати, вивчати історичні процеси, а робити це все у народу, у мас “в робітничому класі” немає ні часу, ні змоги. Кінцеві цілі боротьби і шляхи до неї “виробляються немногими теоретиками, інтелігентами”. Маси без тої провідної керуючої верстви є “корабель без компасу”. А ця провідна верства не сміє плестися в хвості стихійного руху мас, лише прищепити їм свої ідеї, напрямні і мету.

Практика відповідала теорії. Більшовики не прислухалися (як роблять їх противники) до так званих “законів еволюції”, “розвиткових подій”, чи “волі народу”. Навпаки, намагалися їм накинути свою волю. Перед 1917 р. еволюція російської імперії вела до деякого розкріпачення суспільства: визволення з кріпацтва селянства, рудименти парламентаризму і обмеження самодержавної влади (Державна Дума), більша свобода преси і думки і т. п. Більшовики “наплювали” на цю “еволюцію” і вирішили повернути імперський корабель в напрямку, протилежному до “еволюції”: до ще гіршого самодержавства (в політиці), до ще гіршого закріпачення уже всіх класів суспільства і до ще гіршого загнуздання думки і преси, ніж було при Миколі І-му. Констатуючи це, хочу тільки підкреслити, якою пасією формування суспільства своєю власною ідеєю — були одержимі більшовики. І що ж тій пасії формування думає протиставити наша політична еміграція?

Вона насамперед хоче вбити всяку думку про те, що на чолі суспільства має стояти окрема провідна верства. Емігрантська преса піниться від самої згадки (не кажучи вже про теорію) необхідності в проводі “луччих людей”, які перевищували б загал характером, мудрістю і відвагою. А коли вже преса Швейків визнає, що хтось остаточно мусить коли не вести, то “репрезентувати” народ, то мусять це бути “звичайні люди”, такі як всі, ні мудріші, ні характерніші. Думають, що “Ярема, хамів син”, лишаючись і далі “хамовим сином” — може, коли збере коло себе таких самих як він сам — вести націю. А “вести” це на жаргоні значить питатися у міфічного “народу”, куди він хоче йти, а в “обставин” – як до них пристосуватися. Це є метода людей без власної думки. І під тим оглядом вони принципові: ще від часів наших 60-ників, через Ю. Липу, аж до “націоналістів”, які тепер перейшли назад до драгоманівства, іде протест проти тих, які “ціле суспільство на свій лад” прагнуть переробити. Основною ідеєю деяких колишніх націоналістів напр. (з “Укр. Трибуни”) є, що стикнувшись з умовно збільшовиченою частиною наддніпрянської молоді, вони повинні були викинути за борт свій націоналістичний ідейний багаж і засвоїти і жаргон, і деякі ідеї цієї збільшовиченої молоді. Замість нести цій молоді смолоскип своєї ідеї, вони згасили його і принизилися до несвідомої і збаламученої 30-літнім більшовицьким “васпітанієм” — маси. Замість бажати реалізувати свою ідею, вони прийняли ідею чужу (напр. націонал-соціалізм), тільки тому, що та чужа ідея змогла нагнути собі світ реальних фактів! Більшовики виходили від своєї ідеї, якій хотіли підпорядкувати існуючий стан, наші Швейки — виходять, як самі пишуть, “від існуючого стану”, підпорядковуючи йому світ своїх думок! Повний занепад будь-якої волі формування, якої б то не було волі влади доходить в них до того ступеня, що вони пишуть собі як заслугу “добровільне зречення з виключності провідництва”. Вони так і хваляться, що не вони намагалися освітити своєю ідеєю шлях масам, а навпаки, що це “дійсність визначила шляхи” їм і їх програмі. Яка дійсність? Та, яку вогнем і мечем запровадили в Україні москалі.

І ось, цей крайній і безпомічний опортунізм, умовне боягузтво думають Швейки протиставити диявольській формотворчій силі більшовизму. Чи вони направду гадають, що воюють з Москвою?

Зробимо підсумки. Більшовицькій силі, силі однієї, фанатичної ідеї — Швейки протиставляють ідейну саламаху, повний брак однієї яскравої думки, атракційної і мобілізуючої загал. Більше! — в літературі емігрантській Швейки свідомо пропагують безпринципність або розкладові ідеї, послаблюючи думку і бойову волю загалу. Більшовицькому ідеалові людини фанатика і войовника своєї думки — протиставляють Швейки ідеал “малої людини”, ненависть до типу героя і войовника. Більшовицькому червоному Орденові (компартії) — Швейки протиставляють механічне, недисципліноване “об’єднання” гетерономних, чужих собі по духу, людей. Більшовицькій пасії творення свого, наперекір будь-яким “еволюціям” і “волі народу” — Швейки протиставляють невільницьке рахування з обставинами й нагинання до них своїх тимчасових програм. Ідеї, фанатизмові, войовничості — протиставляють безідейність, безхарактерність і “толеранцію”. Чи ця громада Швейків надається до ставлення чола диявольській силі Москви, чи ні?

Знаю, що можуть відповісти Швейки: — “так значить ви за ідейну твердолобість більшовиків! Значить ви за більшовицький партійний “орден”! За більшовицьку “чистку”!? Ні, я за щось інше. Навів приклад більшовиків для того, щоб довести простий факт: так само як глупо виходити з ломакою на ведмедя чи кавалерії проти танків, так само глупо балакати за самостійність, соборність, за боротьбу з червоною Москвою, роззброюючи рівночасно свій загал ідеологічно, морально, волево і чуттєво. Виводити проти фанатиків мілітарної червоної церкви — “малу людину”, ворожу героїці, без пристрасної віри в свою справу, позбавлену всякої моральної і групової дисципліни, людину принципово безідейну і безхарактерну — це, або тупоумство, або злочин!

Крім того я думаю, що неміч українського загалу якраз полягає в тім, що не знаходить в ньому послух думка: що звалити може більшовизм тільки така ідея, яка б показалася ще більш “виключною”, ще більш “нетолерантною” до диявольської ідеї більшовизму, як ця остання до ідеї нашої християнської цивілізації. Бо тільки така яскрава і безкомпромісна ідея стане мобілізуючим чинником для противників Москви. Я думаю, що тільки може побороти більшовицьку ідею така ідея, яка буде ще більш мілітарною, ніж ідея більшовизму. Я думаю, що звалити більшовизм зможуть не “малі люди”, а великі, люди однієї думки, непохитного характеру, палаючого серця. Я думаю, що звалити більшовизм і Москву зможуть люди не згуртовані в “об’єднання”, хребетних і безхребетних, а направду в те, що звалося колись орденом, світським — для одних, духовним — для других, якого члени насамперед — об’єднавшись спільним духом, відгородяться від всього миршавого, деградованого, схамілого і спідленого довкола себе. Такі й націю лише за собою поведуть і за своєю Правдою.

Патріотами однієї ідеї і фанатиками були ті, що зробили французьку революцію. Фанатиками однієї ідеї були прибічники Кромвеля разом з ним. Войовниками духом і фанатиками віри були воїни ісламу і Хрестоносці.

Людьми однієї ідеї і гарячої віри були члени “лицарства козацького”, відтворені Шевченком, який сам був людиною віри і однієї ідеї.

Нарешті, фанатиками однієї ідеї і войовниками за неї були апостоли Христа.

Тільки такі люди, тільки великі люди творили велике в історії.

І коли тепер деякі колишні націоналісти повертаються до того, що колись націоналізм відкинув, до мертвих анемічних ідей, засуджених історією, то їм треба пригадати, що час говорити ясно і голосно не як Швейки, бо як сказано в Євангелії (І посл. до Коринт. 14, 8-9) — “коли сурма видаватиме невиразний звук, хто стане готуватися до бою?

Так коли й ви язиком вимовляєте баламутні слова, то як дізнаються, що ви говорите?

Ви говоритимете на вітер!”

Травень - червень 1949

Своя традиція або — чужий кий

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й “любезні земляки” на волі. Всю їх громаду не раз, з пересердя, звав він “капустою головатою”, “свинопасами”, “душевбогими”, “лобом не широкими”, рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Якби вони сиділи на своєму місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але багато хто з цих “душевбогих” і “сліпих” захотіли бути вождями нації! Заманулося їм “просвітити современними вогнями” свій народ, “повести за віком”! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за “несродне” їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

Цей ґатунок людей характеризував Шевченко як людей чужої, навіяної думки. Навчить їх хто, що вони слов’яни — хором загукають: “Слов’яни, слов’яни!”… Скаже хтось, що моголи — і тут притакнуть: — “Моголи, моголи!” Многі з породи цих душевбогих, по перемозі західної демократії, почали чим скоріше скидати з себе ідеологічні убрання, що ними пишалися роками, і вбиратися в “прогресивний” кожух. Посипалась “великих слів велика сила” — той “прогрес” на першому місці, “суверенний народ”, “республіка”, “реакція”, “ретроградство”, “безкласове суспільство”, “визиск людини людиною”, “людина понад усе”, “соціальна справедливість” і т. д. Все в цих словах було — крім власної національної традиції, і — Бога. Так як у їх духовних предків часів Шевченка: “і ми не ми, і я не я”, “немає Бога, тільки я” та ще останнє модне слово науки “прогресу”. Не думаю на цьому місці полемізувати з ними, хочу тут звернути увагу на один можливий наслідок їх “прогресивного” божевілля, наслідок, ними напевно не передбачуваний, але для — знов і знов приспаної України, страшний. Треба тільки глянути в майбутнє. Заглянувши в майбутнє, побачимо не один шматок колобігу подій, а й подальші його щаблі.

“Прогрес” на Заході і більшовизм на Сході – це різні шматки тієї самої еволюції. На Заході, в останні десятиліття, іде “крешендо” той самий процес, який ішов в російській імперії царській кількадесят літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів, якими суспільство тримається вкупі. На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода людини десять разів розводитися і десять разів одружуватися; свобода одиниці від усякої віри, свобода церкви від усякого обов’язку виховувати людину; свобода одиниці нехтувати аксіомами громадського співжиття — свобода безбожництва, свобода поширення порнографії, свобода від “мілітаризму” і обов’язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити тільки своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього потерпала спільнота; необмежена свобода страйків кількох тисяч у своїх інтересах, хоч би голодувала через це позбавлена товарів, багатомільйонне населення країни, свобода в літературі, і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально суспільство; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від будь-якої думки, свобода провідної еліти — з політики, з преси, з театру, з церкви — робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загал, ну, і свобода — бо майже безкарність — для каналій продавати свою країну.

Стремління позбавитися царату в російській імперії було нормальне, але до цього нормального руху причепилося багато чисто анархічних сил. Коли ідеї, анархія (“демократії”) Керенського перемогла, проти неї виступила більшовицька тиранія. Тоді прийшов більшовизм із своїм довгим києм.

Тінь цього кия вже зависла й над анархізованим і морально “прогресистами” і соціалістами розложеним Заходом. Але поки що Захід у першій стадії еволюції: повним темпом іде деморалізація суспільства, розхитання екзекутивної сили і престижу влади, і “свобода” всіх і кожного робити все, навіть те, що неминуче підриває і нищить національну спільноту, що тим дивніше виглядає, що на Заході давно вже немає ніяких царатів, від яких треба було б відвойовувати свободу. Друга стадія цієї еволюції — повторюю — в виді червоної диктатури вже зависла над країнами Європи і Америки.

Цього процесу, засліплені “современними вогнями”, земляки не бачать. Вони добачають — особливо ці, які вирвалися з московської тюрми народів — лиш “великих слів велику силу”; осліплені ними, приймають їх із захопленням новонавернених і з наївністю “душевбогих”, а деякі з насолодою голоти. Думають за тими “современними вогнями” повести Україну, і не в голові їм, в яке провалля пхають її. Власне тому, що бачать тільки відтинок колобігу подій, не його дальші щаблі.

Що хочу тим сказати? Хочу сказати, що поки наші “прогресисти” всіх мастей намагаються налаштувати думку і стремління загалу на той “прогрес” і “свободу”, на негацію і нищення наших традицій — в той час Москва, залишивши “свободу” для експорту, у себе вдома потихеньку починає розбудовувати новий червоний царат. Це можна помітити і в партійній пресі, і в совєтському мистецтві, в письменництві зокрема, в кіно і в театрі. Досить пригадати кілька окремих фактів. І так совєтського режисера Ейзенштейна преса совєтська зганила за те, що він представляє опришками “прогресивне” військо опричників царя Івана Грозного. Ця гвардія лютого царя, яка залізний намордник одягла на все населення країни — є вже тепер явищем “прогресивним”. Так само як уся імперська політика Петра і Катерини.

Далі, воскресає в Росії старий принцип расизму, провідництва “вищої раси” — москалів, яких мають слухатися інші народи. Воскресає стара ксенофобія — ненависть до всіх чужинців, до всіх, що не визнають абсолютної влади червоного царя. Більше! — недавно знаний колись російсько-жидівський ліберальний журналіст Вишняк, з жахом розписується в російському “Слові” в Америці — про новий совєтський антисемітизм, про те, як вичищають більшовики літературу від “шкідливого космополітизму”, від людей “без роду і племені”. З’являються замітки про поворот до індивідуальної обробки землі, не тракторами, а волами і коровами. Всі ідеї свобод усяких — свободи від абсолютизму, від загнуздання преси, від обов’язкового принципу расовості, від ксенофобії, від приватної (поміщицької) власності, від мілітаризму і т. п. — уживалися більшовиками — як уживаються тепер вони на Заході — тільки тоді, коли треба було розвалити ненависне їм суспільство, ненависну їм еліту, ненависний лад. Коли цього досягнули, коли захопили владу — все почало змінятися, ім’ям “прогресу” почали христити все відворотне — нову “опричину” і абсолютизм нового царату, новий расизм “вибраного московського народу”, нову дисципліну, новий конформізм, нову примусову “церкву” совєтську. Почався поворот до старих “цінностей” московських, укладених при Миколі І-му, у формулу — “православіє, самодержавіє, московська народність”, в якій, як у морі, мають зіллятися “славянскіє ручії”.

Коли цей процес дійде до свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як після занепаду Бонапарта, засів в Тюільрі Бурбон. Коли б настав час такої переміни, коли б Московщина виступила вже відверто зі своїми традиційними ідеями — де буде той український традиціоналізм, який міг би протиставитися традиціоналізмові московському й згуртувати під своїм стягом національні сил в Україні? Де буде ідея самодержавства української нації? Де буде ідея українського незалежного селянина? Де буде наша оправдана ксенофобія, ненависть до зайди-насильника? Де буде ідея “луччих людей”, великих перед лицем великих завдань? Де буде ідея власної мілітантної церкви? Де буде гаряча віра? Де реакція проти космополітичних сил, що сараною знову пробуватимуть розсістися на знесиленій Україні? Де войовничий дух, так потрібний для нації, шматованої захланними сусідами? Де ідея твердої державної екзекутиви, ідея старо-козацького воєнництва? Всі ж ці ідеї опльовуються новітніми “прогресистами”, як “реакційні”! А тоді буде таке: так як у 1917 р. соціалісти, москволюбці, антимілітаристи і антидержавники, наспіх почали перемальовуватися у колір самостійників і мілітаристів, так і “прогресисти” наспіх почнуть перемальовуватися на традиціоналістів, але буде запізно. Велика небезпека буде тоді, коли за браком виразного стягу національно-українських традицій, маса українська — як за стягами Денікіна і Врангеля — побіжить за стягами московського новомонархізму чи новотрадиціоналізму. Ось чого не беруть в рахунок наші збаламучені “прегресисти”. “Прогресизм” не буде охороною проти московського новомонархізму, як не був він охороною проти більшовизму в 1917 р. Заборолом проти одного і другого — є тільки наш старий традиціоналізм — “своя Правда”, і очевидно своя Сила.

А може — незбагнуті для одиниці путі Божого Провидіння! — може наступити й інша можливість. В крові й болоті, в міжнародній боротьбі може впасти більшовизм; може Україна отримати на час свободу рухів, і тоді під впливом тих “прогресистів” обсяде Україну інтернаціональна чорна галич, з її безбожництвом, політичною анархією, ненавистю до селянства, до релігії, до індивідуалізму, до всього органічного, до будь-якої сильної державної влади, до будь-якої справжньої національної самостійності, з ідеєю універсального уряду над націями, зведеними до ролі племен і ілотів, з ненавистю до будь-якого традиціоналізму, отже до будь-якої дійсної, історичної України “прадідів великих” — будуватиме ж та галич Україну “малої людини”, Швейків, Пансів, чужих наймитів і чужих запроданців. В обох випадках це буде чужий кий.

Цього треба уникнути. Дилема — своя Правда, своя Сила і Воля, Україна незалежна з власними історичними традиціями, або — чужинецьке ярмо під новим царатом, чи під міжнародною галиччю. До цього останнього ведуть її сліпі або злонамірені “прогресисти”. Нагла потреба здерти маску з них! Нагла пора вознести гуртуючий стяг націоналістичного, історичного традиціоналізму!

Липень 1949

Авангард Москви на Заході

(З приводу однієї книги)

В 1946 році вийшла одна книга українського соціаліста (“соціаліста-федераліста”), який тішиться великою пошаною в українських соціалістичних, і навіть наукових колах, отже може уходити за речника наших марксистів. Цю книгу дуже мало реферували, а коли реферували, то замовчуючи істотне в ній. Тим часом саме тепер про неї варто нагадати українським читачам. Ця книга називається — “From a Political Diari, Russia, the Ukrainenand America, 1905-45”. Видано її в 1946 році, а її автором є знаний п. Арнольд Марголін.

Колишній член української партії соціалістів-федералістів, колишній посол УНР в Лондоні, Марголін називає себе речником українських “демократичних кіл”. Основні ідеї книги? Вони такі: що більшовизм еволюціонує в бік демократії; що активна боротьба з червоним гітлеризмом непотрібна, а подекуди шкідлива, та що метою українців повинна бути не самостійна держава, а втілення до Росії. У січні 1918 році, в розпал боротьби за самостійність, п. Марголін пише, що українська держава – це лише “логічний крок для створення у відповідному часі сполуки всіх неросійських країн імперії з властивою Росією” (ст. 29). В червні 1919 р. він подає меморандум британській делегації на світовій конференції в Парижі, в якому радить створити в неросійських країнах колишньої царської імперії “місцеві уряди”, або підтримати такі; але, що “дальша еволюція йому неясна”, чи треба їх лишати самостійними чи ні, бо, мовляв, ще невідомо, чи ці народи хочуть жити самостійним життям (ст. 47 і 196). Це було в червні 1919, коли Україна кривавилася в боротьбі за самостійність, але цього плебісциту крові “демократові” Марголінові не вистачало, йому треба було ще іншого плебісциту.

Під 1920 р. автор наводить характеристику, дану йому французьким посольством в Константинополі: “хоч він репрезентує український рух, але не є ворожий до Росії, і допускає в майбутньому можливість федерації” (53). Для французів було дивно, як людина, яка представляє воюючу Україну могла симпатизувати займанцям, але для “демократа” Марголіна це було природним…

В 1921 р. автор бачиться з Мілюковим та іншими представниками ліберальної Росії і знову говорить про злуку з Росією (68). Він засадничо був проти війни за незалежність; він дослівно пише, що після 1921 року немає потреби ворогувати із совєтським режимом, та що “всякі спроби повалити його силою, здавалися мені небажаними”. А режим можна буде, на його думку, змінити на демократичний… Яким способом? — затисненням торговельних відносин з Америкою (71). Недивно, що подібні ідеї привели “демократа” і соціаліста Марголіна простісінько в кабінет більшовицького посла у Вашингтоні Трояновського в 1934 р. Він намагався перш за все переконати сталінського агента, що престиж СССР зразу зміцнів би в Америці, коли б Росія запровадила демократію. (Очевидно нашому соціалістові і “демократові” дуже залежало на зміцненні, не на ослабленні, престижу російської тиранії!). Далі переконував посланця Сталіна, що неросійським народам більшовицької імперії варто було б дати “місцеву самоуправу” (до цього “пшику” звелася колишня “федерація”). Трояновський відповів, що немає що робити з українцями — вже стільки ласки їм засвідчив Кремль, а вони й досі не хочуть у Києві розмовляти по-російськи! Та все ж — завважує Марголін — його інтервенція увінчалась успіхом, бо Сталін… видав свою “демократичну конституцію”, а Чубаря взяли до Політбюро (95-96).

Від часу цього свого блискучого дипломатичного успіху, п. Марголін має лише одну гадку охороняти совєтський “Союз”, що вступив на шлях демократизації, від небажаних потрясінь. В 1933, в одному меморандумі до відповідальних американських чинників він намовляє їх зібрати “демократичних” москалів, українців і поляків, щоб вони договорилися в справі всеросійської “конфедерації” (ст. 90). Іншими словами, щоб українці викинули на смітник боротьбу за самостійність, а поляки щоб виступили проти своєї самостійності!, і всі пішли б під “єдіную і неділімую”! (203-206). Особливо його жахає можливість революції проти СССР і розвалу імперії. (88).

На такій платформі автор зустрівся з такими українськими “демократами”, як Сочинський, Чиж і В. Левицький (129), які просили його допомогти їм просвітити американців.

Ідея порятунку потворної тиранії так обсіла нашого соціаліста і “демократа”, що він вже не може її позбутися. Навіть напередодні війни, після Мюнхену, Марголін переконує урядовців Державного Департаменту, що є між українцями, кавказцями і балтами групи “демократичні”, які далі автономії не йдуть, але щодо економіки і війська, то тут все має вирішувати Москва (121—132). В дальших розділах п. Марґолін на всі способи розхвалює сталінську “конституцію”, яка “признає всі горожанські свободи” і “рівність національностей”, і взагалі є “епоховим з’явищем” (156-7). Ця адорація Сталіна посувається так далеко, що він у момент, коли Сталін заключив союз з Гітлером, — радить ні в якій спосіб не починати війни проти обох диктаторів бо це … привело б до розділу Росії. Так того розділу боявся! (212). З тою метою суґерує ослаблення приязні Америки з Англією і Францією і затиснення приязні з СССР. Щоб не допустити – через війну — до повстання самостійної України, Кавказу і т. п., Марголін радить навіть поробити уступки гітлерівській Німеччині і фашистської Італії. Ціною незалежності Чехії і Польщі, радить віддати Гітлерові колишні німецькі колонії, і якось задовольнити бажання Муссоліні щодо Суецу, Тунісу і Джібуті. Одним словом виступає явно проти Америки, Англії і Франції в обороні фашизму, Гітлера і Сталіна. Аби кохана Росія не розвалилася! (224—27).

Ось таке є “вірую” одного з чолових представників українського соціалізму і “демократії”, колишнього активного дипломата УНР; людини, яка й тепер тішиться довірою тих кіл; людини, яка недавно організувала російсько-українське угодовське збіговисько, щоб повести українську політику, очевидно, в дусі того “вірую”, яке викладене в книзі п. Марголіна; людини, проти якого книжки наша соціалістична і “демократична” преса ніде не виступала, а деяка (“Пора”) — навпаки — хвалила; нарешті людини, яка — так говорять — проявила ініціативу по створенню УНРади…

Кожний соціаліст — це потенційний комуніст, і щодо цього не треба собі робити жодних оман. Це ми бачили з факту масового дезертирства з табору соціалістичних наших партій в табір комуністичний; бачили з масового дезертирства “меншовиків”, “соціалістів-революціонерів” російських і жидівських “бундівців” до комуністів. Не важко знайти такі самі приклади в житті західноєвропейського соціалізму. Недавно прийшла вістка про смерть одного з найвизначніших провідників англійського соціалізму, проф. Ласки. Преса писала про нього: “Гарольд Ласки родився в Манчестері в багатій жидівській родині, що колись прибула з Росії, і виховання одержав в Нью-Коледжі в Оксфорді. Викладав історію в університеті Мек-Ґілл від 1914-18”; далі цитують часописи його вислови, з яких видно, що він мав велику симпатію до сталінської диктатури; в 1945 на чолі чотирьохчленної “приязної делегації” іде на прощу до червоного диктатора в Кремлі і був прийнятий останнім. Виступає проти Америки і пропагує “англо-російську солідарність”. В квітні минулого року, шкільний комітет в Кембриджі, Мас, відмовляє йому у дозволі промовляти в шкільній аудиторії з тієї причини, що був він — “прокомуніст і антирелігійно налаштований”. Палаючи гарячою любов’ю до совєтської тиранії, Ласки крайньо ворожо ставиться до Іспанії і т. ін. Ця людина — була одним з визначальних провідників не комуністичної, а трудово-соціалістичної партії Англії, очевидно впливаючи на неї в комуністичному дусі.

Коли після утворення нового “лейбористського” кабінету, після виборів, в Англії, призначено п. Страши військовим міністром, консервативна преса виступила з обвинуваченнями, що новий міністр, призначений після афери Фукса, — має комуністичні симпатії, і як доказ цитувала витяги з промов і публікацій його, де він ці симпатії висказував, уважаючи соціалізм за один з етапів до комунізму. Про єдиний “людовий фронт” соціалістів з комуністами знаємо у Франції і перед війною, і після неї. Це все факти, яких ніякі інсинуації соціалістів не знищать.

Зібрав я ці факти, над якими не люблять у нас задумуватися, щоб доказати, що наївно є думати, що соціалізм є оборонним валом проти комунізму; що навпаки він є лиш мостик до останнього; що майже кожний соціаліст — це потенційний комуніст; що соціалістичні розмови про “свободу”, “демократію”, “самостійність”, — все це облуда, за якою криється часто тоталітаризм, звичайне капітулянтство, і служба “єдиній і неділимій”; щоб показати як то легко наука Маркса приводить соціаліста або до кабінету більшовицького посла, або до передпокоїв червоного Гітлера в Кремлі.

І ще два дрібні факти. Ці самі соціалісти надзвичайно обурюються, коли українські патріоти не бажають об’єднуватися з ними. Багряний просто загрожує націоналістам — “ми вас знищимо!”, як заявив Др. Мірчукові в дискусії над внеском ОУНр в УНРаді. А соціалістичний і “демократичний” торонтонський “Наш Вік” (Шерех, Підгайний і т.п.) виступив з незамаскованими погрозами Д. Донцову за те, що той насмілився на Шевченківському святі СУМ-у перестерегти — словами Шевченка — проти об’єднання з “донощиками і фарисеями”, з “людоморами” і з “гряззю Москви”. Донцов не називав жодних імен, і нікому не погрожував. Та “Наш Вік” навпаки! Бо закінчив статтю — “Боги жаждуть крові” — ось так: “Коли за донцовцями, справді гільйотина Робесп’єра об’єднала французьку націю, то чи не пора вже послати на гільйотину українських робесп’єрів, ревних апостолів внутрішньо-національного терору”? (“Наш Вік”, 18 березня).

З цих слів, і зі слів Багряного, знатимемо бодай ХТО проповідує “внутрішньо-національний терор”!

Цих кілька фактів для окреслення обличчя наших соціалістів і “демократів”. Це просто секта, якій йдеться лише про перемогу її огидної інтернаціональної ідеї, а не про перемогу ідеї національної незалежності. Це секта — яка може опинитися в союзі з Москвою. Це секта, яка може користуватися в тактиці погрозами і апеляціями до гільйотини проти власних земляків. Це треба твердо собі засвоїти і не забувати.

Травень 1950

Ідеологи голоти

Українські народники часів Куліша і Драгоманова робили собі з простого народу — божище, кумира. Франко закидав Драгоманову, що “суспільство — в його розумінні — це була властиво тільки продукуюча, робоча, в нашому краю хлопська маса”, всі інші верстви (“білороби”) — були або визискувачі або непотреби; закидав, що драгоманівці плекали “віру в якусь містичну волю народу, в уроджену йому здібність до осягнення якоїсь своєї “правди”, як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтелігенція”; треба було тільки “зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народної маси і полишити їй до волі будову нового ладу”.

Творення ідола з простого народу доходило у наших народників до повного перекручення завдань того, що називається проводом нації. Провід не смів “накидати” свої ідеї народові; коли “народ” стояв за самостійність, — можна було бути самостійником. А коли ні? То важко, понад усе засада більшості! В усьому треба було питати — як “народ” думає.

А тим часом поняття “народ” перейшло від тих часів величезну, але мало помітну народниками еволюцію. Що я під цим розумію? Що є велетенська різниця між, скажімо, селянським народом Квітки, Мирного або Черемшини, з їх твердою мораллю, звичаями, і релігійністю, — і “народом” теперішніх мегалополісів, який не вірить ні в Бога, ні в чорта; який заповнює оглуплюючі й деморалізуючі кінозали або спортивні майданчики і насолоджується лектурою “коміксів” з криміналістикою і сексом. Ще більша різниця є між тим Квітчиним народом і скажімо тими докерами в Гаврі чи Шербурі, які відмовляються вантажити амуніцію і зброю для армії своєї отчизни, Франції, .— щоб полегшити її анексію чужому насильникові… А тим часом многі “народолюбці” роблять собі ідолів якраз із того “суверенного народу”, з тих докерів або з атеїстичної юрби мегалополісів модерних, спрагненої лише “хліба і видовищ”. Чи це нормальне, і як до того прийшло?

Найкраще цей процес видний крізь лупу літератури. В письменстві старому, в Україні так само як загалом в Європі і в мистецтві теж — предметом адорації були: Божество, Діва Марія, святі, герої, люди високого духу, характеру. Коли йшло про людину, як героя, то цікавив передусім її Божеський первень, те що підносило вгору.

Потім це змінилося. Літературу заполонила “бідна людина”, “уніженниє і оскорбльонниє”, почали писати про страждання визискуваного народу, — і це було добре. Але при тому — не так зверталася увага на моральні страждання, на приниження людської гідності, божественного “Я” в людині, — як на терпіння тілесні, на плотський біль. А по-друге — ця стадія в літературі, це був лише щабель в розвитку, етап, по якому прийшли до звеличення вже не народу, а голоти. Почалося з головного філософа модерної голоти — Жан-Жака Руссо. Людина, вчив він, не має первородного гріха і приходить на світ невинною, а коли потім псується, то винна не вона, а кепський устрій спільноти, який, а не людину — треба змінити. При чому робилася різниця: коли нікчемником, злодієм або убивцею був аристократ, — то він був особисто винний і відповідальний і мусив йти під ніж гільйотини, — як товкмачили зовсім вірно адепти Руссо науку майстра. Коли ж злочинцем чи злодієм був бідняк, — то він не був винен, він був “жертвою обставин”, середовища, нужди, обтяження батьківською спадщиною і т. п., і присяжні повинні були його виправдати. Хоч багатство і влада однаково можуть деморалізувати, як нужда і рабство.

Дальший крок в цій філософії був дуже легкий: коли вибрана особа з “народу” була не винною, то невинні були й інші такі. І їм треба було співчувати як жертвам несправедливого устрою. Треба було їм прощати, і — треба було їх адорувати, ставити на постамент. Туди і видряпалися — спочатку в літературі — голота під маскою “народу”. Спершу в літературі з’явилися ці звеличники голоти — Толстой, Достоєвський, і многі західні письменники, як Золя, Пруст, Маргеріт, Колєтт, а тепер Сартр. Голоту треба було любити і жаліти, і тоді, коли її напр. обкрадали чи мордували, і тоді, коли вона сама мордувала, як Раскольніков із “Злочину і Кари”, або як звідти ж повія Соничка. Уподібнитися в усьому — як до ідеалу, до мужика московського — була ідея графа Льва Толстого. Коли князь П’єр Безухов з “Війни і Миру” глядів на “босі ноги мужика” коло себе, “на великі, брудні пальці, на його обличчі майнула усмішка веселого задоволення”… Можна співчувати бідному, немитому мужику, але бути задоволеним з його бруду?! Це значило не лише співчувати горю покривдженого, а підносити його на постамент з усіма його вадами і дефектами! Подібну сцену бачимо в “Воскресенії” того ж автора, де він розпливається від приємності, коли в церкві, на Великдень, Катюша христосується з жебраком зі слідами страшної хвороби на безносому обличчі. Недурно Масарик, який зустрічався з Толстим, писав, що “Толстой бачив в бруді певну заслугу”, Толстой казав, що християнство повинно бути завошіле та що завошіла людина йому миліша від фізично чистої. Звідси був один крок — до адорації горьківських босяків і більшовицьких хуліганів. Адорація голоти!

Почався цей процес і у нас. Очевидно, ніхто не буде осуджувати Франка, що він був адоратором голоти. “Продуцент, робітник”, “мужик”, “каменяр” — такі його типи певно не були типами голоти, лише народу. Але і в тому народі він вже спостерігав інші типи — людей з “рабським серцем” і “рабським мозком”, позбавлених ідеалу, типів безплідного бунту, в яких говорила замість шляхетного гніву — “злоба низька” й — “сердитість рабська”. А гаряча любов поета до свого народу, — привела його й до дуже дивних освідчень. Він звіряється, що любить свій народ: “не лише за твою добру вдачу, а й за хиби та злоби твої, хоч над ними і плачу; за ту впертість сліпую твою, за ті гордощі духа, що зійшовши на глупий свій шлях, навіть Бога не слуха; за брехливість твого язика, за широке сумління, що держиться земного добра, мов ціпкеє коріння, за безсоромність твоїх дочок, за палке їх кохання, і за мову й звичаї твої, за твій сміх і дихання”… Це вже значить любити когось не за його добрі прикмети, якими відзначається наш народ, але й за прикмети голоти, за безбожництво, за брехливість, за брак совісти, за рабство духу, прив’язання до матерії та її благ, нарешті за розпусту…

Франко до цієї теми більше не вертався, і це лишилося епізодом в його творчості, який урівноважили аж за досить його жорстокі шмагання свого народу за “безхарактерність і ренегатство” деяких його членів. Але — це все ж таки був щабель, по якім, видряпуючись, пішли інші.

Адорація інтелігентської голоти почалася у нас з Винниченка, з М.Рудницького, дальше тим займалися деякі підсовєтські українські автори. І аж на еміграції — ми знайшли теоретиків голоти як такої, її ідеологів.

До цих ідеологів головно належать Шевчук-Шерех, Дивнич, Поторока, Феденко, Самчук. Хоч останній лише по часті, будучи скоріше ідеологом нашого “моя-хата-скрайського” мужичка. Він хоч питає, “що помогли (повстанцям) бравурні повстання? Чи можуть вони похвалитися більшими наслідками хоч би за таких чехів?” — але й каже: “боріться і змагайте за речі неіснуючі і нереальні. Будьте романтиками і героями. Я на жаль до таких не належу”, моя хата з краю…В ньому лише починається поворот коли не до адорації, то до виправдання, до признання рації буття за людиною з голоти. Коли йому кажуть — “не можна сполучати добро і зло, тепле і холодне, мудре і немудре”, — він відказує, що “ці речі в парі живуть у нас самих, в наших душах, і якраз тому ми можемо бути тим, чим ми є — людьми”. Тут вже є упущення — на рівних правах в літературу і в суспільне життя і немудрого, і байдужого (ні теплого, ні зимного) і — навіть злого… Це створення фіртки для голоти, а точки над І ставляє Шерех-Шевчук. Той вже зі злобою відкидає всяку “романтику” і “героїку”, не лишає їм ніякого місця в царстві “малої людини”, цебто людини пересічної. Ця остання має надавати тон всьому нашому життю! Маємо приймати людину такою, якою вона є — і у злетах, і в падіннях, маємо спиратися в будівництві суспільнім не лиш на позитивних шарах нації, а й на негативних, аж “до найглибших”, якими би вони й не були; маємо брати людину “в усій широті її духового й фізичного існування” — і шляхетного, і підлого, “черпати сили і з гидоти життя”, бо “і з гною ж виростають чудесні квіти”. Лише тоді коли людина з’єднає в собі ті добрі і “гидотні” чи “гнійні” елементи, буде вона “цілою людиною”, цілим, не одностороннім чоловіком. Інакше дивився на це Франко. Він знав, що лише в кого ще “не погасло чуттє’’, кого “бій ще манить”, а “надія ще лік” — тільки той цілий чоловік! Хто ж того вже не має, хто поринув в свої “поганії дні, болотяні дні”, той — з усією своєю “різнобокістю” — перестає бути “цілим чоловіком”, стає його карикатурою.

Але ця “різностороння людина” — є взірець ідеологів голоти. Вона має бути носієм історії, героєм нашого часу. Людину треба брати “такою якою вона є”, а не “робити” з неї когось! Не удосконалювати, не дисциплінувати!

Таку людину всаджують на трон всюди. Передусім — в етиці. Вільна дорога інстинктам юрби — хліба, насолоди, видовищ. Геть усе, що може бути бичем для тих інстинктів, геть аскетизм, контроль над собою, над своїми примхами! Геть людську волю, бо коли ця воля заборонить вам “черпати сили з гидоти життя, з гною, — то це буде вже “тоталітарне насильство”! Етика має бути релятивною, в утіху “свобідній” голоті. Ніяких догм! Ніяких аксіом поведінки, бо це буде “середньовічне насильство”, “інквізиція”!

Література голоти поручає Толстих і французьких більшевизанів, головно ж затримується на “малій людині” з її дрібними халепами і з її радощами — переважно альковного характеру, або кулінарного. Один “мурованець” цілими сторінками, в своєму романі, смакує, як то корови і свині на хуторі “займалися своєю щоденною роботою і їсть… Все їсть…”, і тут же докладне меню свинячої кухні… Люди теж їдять, їсть молодиця, їсть герой Петро, “очі його приплющені, мов у ласого кота, а товсті уста блищать”, він не їсть — він “священнодіє”. Далі бачимо, як у Супруна при їді “рот широко відкривається і закривається”, як господині “нечувану приємність робить розливання чаю”, читаємо описи книшів, масла і т. п. без кінця… (“Ост” — У.Самчука). Ось яка література до смаку “малій людині”! Що дивного, що для авторів з альковними і кулінарними, шлунковими “проблемами”, Маланюк і Ольжич — це викривлені душі, фантасти, далекі від “реального життя”?

Розійшлася голотська творчість і у кіно. І там головним героєм “мала людина”, часто гангстер. Чаплін переходить вже на ролі не “малої”, а підлої людини, злочинця (“Пан Бідо”). Великого в кіно — нічого, героїки теж — за малими виключеннями — не терпиться: коли виводиться королів, володарів, то завше або “в пантофлях”, або як дурнуватих чи тиранів; священиків — або як інквізиторів, або як комічні постаті, яким правдиві “герої” — малі люди — дають стусана в спину… Щоб реготала голота на салі і щоб знала, що героєм наших днів — є не “пани, царі і попи”, а каналія.

Цією ж ідеєю керуються вони і в політиці. Відкрили, що нашим національним світоглядом є — “філософія серця” (Чижевський) і “вічна селянскість”, а проголосивши це — поручають не людей серця і не селянина, а голоту, як ідеал політичного провідника. В політиці голота — без ідеалу крім “благоденствія”, не терпить “шовіністів”, бо “шовініст” — це ж Тарас Бульба, що вбиває Андрія, а це вже “нетолеранція”! Андрій ренегат? Але й ренегати мають право жити! Чоловий провідник нашої голоти, Драгоманов, писав, що “слово ренегат — це дике безглуздя. Не сміє своя нація деспотично заявляти йому — ти наш… і до скону мусиш лишитися нашим”! Голотський ідеал свободи — це “право вільного переходу від нації до нації” (М.Шаповал). Правда, як це вигідно? Кожний має право переходити до “нації” (і до армії) наїзника, коли надумає, що так вигідніше… А на Микиті Шаповалі виховувалися цілі молоді покоління соціалістів! І ніколи йому не закидали, що він “деморалізує молодь”.

Голота в політиці займається — “узгідненням суперечностей”, стоїть поза конфліктом, якого органічно не зносить. Є в засаді нейтральна — “поза межами бою”. Не зносить націоналізму, бо він не дозволяє любити ворога, що для швейків неприємне. Не зносить голота і ясно ворожої настанови проти комуністів (бо — “це ж наші заблудлі або хворі брати). Скажіть про явний конфлікт з противником, і голотська:

“комашня забринить у кітлі;
нам потрібно лиш мира!
В боротьбу тільки люди йдуть злі,
В нас душа добра, щира”…

Так кпить з них поет О. Бабій.

Тактика політична голоти? — Це з “Науки” Руданського: коли стрінеш можних світа цього,

“Милий синочку,
Простели себе як рядниночку,
Спина з похилу не іскривиться,
За те ступить пан і подивиться, …на покірного
І прийме тебе як добірного”

— в почет Квіслінґів.

За цю філософію похилої спини стоять однозгідно всі ідеологи голоти — і Шерех-Шевчук, і Самчук, і Феденко, і Дивнич, і Курдидик, і Которович, бо все інше — це “небезпечні ілюзії”, що “відривають від реального діла”, а Швейки — “можуть похвалитися кращими наслідками”… в передпокоях “братів” з того чи іншого Інтернаціоналу.

Термін “Швейк”, “швейкіянство”’ — не моя вигадка; уживаю його бо вони (Шерех і Самчук) ужили цей термін на означення тактики, яку протиставляють “містиці боротьби”, “романтиці” і т. п. Кращого означення, ніж це самоозначення видумати тяжко. Тактики похилої спини не зносять очевидно людей дисципліни, людей волі, тих, які знають, що для проводу спільнотою — треба бути людьми “особливого гарту”, треба загнуздати розслаблюючі нахили, кріпити дух, мати віру… Це ж “орденці”! а для ідеологів голоти всякі “еліти”, “ордени” і т. п. це “фальшиві” теорії й вигадки. Тим часом, це ні фальшиві теорії, ні взагалі жодні теорії, тільки дійсність. І в старому Римі, і в давній Елладі, і в Гетьманщині, і в Англії ще донедавна — правляча верства власне була “орденом”, “кастою”, до якої доступ дозволявся після великого і старанного вишколу ума і характеру, з особливим добором. Приймали таких, від яких не несло Швейківською мудрістю і безхарактерністю. Навпаки, мусили це бути люди характеру, віри і честі. Щоб виконати своє велике завдання, що стоїть першим, — провідна верства нації не має стелитися перед тою чи іншою силою як рядниночка, а ломати її! Провідна верства — як вчив Шевченко, як вчив Франко, як вчить вся історія наша і не наша, — повинна складатися з осіб окремої породи, вищих духом людей, коли спільнота не має згинути під чужим фараоном.

Голота, бодай її герольди, самі непевні свого становища, самі висловлюють сумнів — (чи вкладають його в уста противникам) — чи їх наука не прояв життєвої втоми, не втеча від героїчного в обійми сіренького спокою? Чи не є це заперечення всього великого?

Ні, це щось гірше! На нашому національному відтинку, це те саме, що в цілому світі — це відкрите великим іспанським філософом Ортега і Ґассет висадження на трон всього життя голоти як репрезентантів народу.

Представники голоти, лишаючись з голотською душею, з “рабським серцем”, з “рабським мозком”, з душею вигідницького і тупого Швейка, хочуть правити нацією, творити “велику літературу”, кодекс поведінки, диктувати політику! Але це нонсенс — недопустимий нонсенс.

Швейки кажуть, що “філософія серця”, що “селянська Україна”, що патріархальний світ лагідних і людяних гречкосіїв, або просто голотчиків це наші традиції. Ні, не наші, а традиції шельменків. М.Грушевський картав наших князів як “невгомонних крамольників і забіяк” (“хижаків” — по-теперішньому), за те, що не дбали про “достатки, життя і кров” простої людини, смерда. От де джерело наших різних традицій. Одні — князь, дружина — дбали про віру, культуру, про державу, про лад в ній; відповідно до того мали і психологію героїв і аскетів. Інші — смерди — дбали лише про “достатки, життя і кров”, на решту ж плювали, тому й ставали “татарськими людьми”, які їм те все, обдурюючи, обіцяли, а нині — більшовицькими слугами, прихильниками “реальної (московської) України” і “толерації” до “заблудших братів”, що зігнули спину перед наїзником… Дві традиції! Традиція смердів, — це традиція швейків, традиція князівського Києва, козаччини, Шевченка — це традиція вільної нації, вільних духом людей, людей — які не думають, що люди з ідеалом чеських гах і бенешів сміють бути в проводі вільної або тієї, що за волю бореться, нації.

Не всі верстви нації складаються з голоти, ні не всі з мирних гречкосіїв, з людей праці. З того самого Руданського, на матчину науку — хилитися перед силою, навчає сина батько:

“Будь же проклятий, милий синочку,
Як погнеш таким свою спиночку,
Як простелешся на рядниночку!”

Батько знає, що від того “хребет скорчиться”, вийде з людини каналія, що її ідеалізують шерехи. А “провідники” з переламаним хребтом ні на що інше не здатні, як на те, щоб хтось упряг їх до свого возу.

Панас Мирний, в одному романі описує як закінчилася гетьманщина, козацтво, та як вільний народ обертав займанець в рабів. Виводить якраз ті дві касти, дві верстви. Одну — колишніх запорожців, степовиків, “неспокійної натури”, яка “пекла ненавистю до всього, що гнітило”; які були — “палкі як порох, сміливі як голодний вовк”, що не хотіли миру з лихими, бо “коли їх не вкладеш, то вони тебе вложать”. І другу — тих, що примирилися, їх зве “покірними волами”… XIX століття принесло ідеалізацію тих покірних волів (Квітка, Куліш, Нечуй). Тепер зроблено крок далі, ідеалізується вже не Квітчиних селян, а його шельменків, голоту. Ідеологи цієї голоти піднімають поняття народу поняттям шумовиння. Цинічно вимагають, щоб те шумовиння з усіма його голотськими прикметами, любити і на трон садити. Коли світ вступає в таку стадію, коли одурманені маси, як жиди за датанами і авіронами, готові справді будувати собі Ваалів і ним молитися, то — мусять знайти батави левітів, батави Навіна, мусять знайтися Шевченкові “юродиві”, хоч жменька “козаків із міліонна свинопасів”, які б припинили цю оргію боязливості, плебейства і зради.

Березень - квітень 1950

Шлях у провалля

(Зараза націонал-комунізму)

Двоєдушна людина не тверда на всіх путях своїх.
( Посл. ап. Якова І, 8)

Світ, в який вступив диявол — “отець лжи” — мусить бути забріханим світом. Все в ньому виступає під маскою, боячись назвати себе своїм ім’ям. Роблять це і ті, які, називаючи себе націоналістами, обманюють і нищать ідею націоналізму, ідею української Правди. А під популярним стягом націоналізму, доносять “з чужого поля” ідеї та ідейки, що ними вистелений шлях у провалля.

Які ж ідейки “з чужого поля” доносять вони?

Передусім ідейки ідола совєтської Московщини, Карла Маркса. О, не в цілості, ні! Одні — три чверті з його “науки”, другі — половину, щоб не відразу додумалися люди про що ходить. І соціалізм — о, теж не в цілості, а частинами, щоб затруювати поволі…

“Ми погоджуємося з критикою капіталізму К.Маркса”. “Ми оцінюємо позитивно соціалістичну концепцію перебудови суспільства”, бо марксизм же прагне створити нову спільноту “без визискувачів і визискуваних… Але — не думайте, що “ми” — марксисти, нічого подібного! “Ми — проти марксизму” і “яке-небудь зв’язування нас з марксизмом є глибокою помилкою”.

Так коротко виглядає стаття п. Полтави на цю тему. Якщо ви не приймете цю мішанину “за” і “проти” за нове Євангеліє, — то ви ворог визвольного руху. Бо ця наука – це “ідейна еволюція” націоналізму, “дозрівання руху” від Міхновського до Маркса.

Карл Маркс — це патрон та ідеолог сталіних, троцьких і кагановичів. Ні Карл Маркс, ні соціалізм взагалі, зовсім не думав визволяти визискуваних, ні знищити визискувачів; він хотів підпорядкувати визискуваних, особливо ненависне соціалістам селянство, новій банді визискувачів, партійній бюрократії під шумливою назвою “диктатури пролетаріату”. З якої рації треба “позитивно оцінювати” цю концепцію? Навпаки, треба здирати маску з бородатого пророка деструкції — не капіталізму, а християнської цивілізації. Треба палити його отруйні “твори” у вільному Києві. Але нас переконують, що еволюція українського націоналізму веде до марксизму…

Автор статті зазначає, що “ми” прийшли до марксизму не “як учні Маркса”, а “в боротьбі з Марксом”. Для Маркса і його вірних — це мабуть не робить різниці. Навпаки — вірні більше радіють не з правовірних, а з “розкаяних грішників”. Цих навіть не відразу під стінку ставлять.

Другий ідол деяких “націоналістів” — це “розвоєві тенденції сучасного світу”.

Говориться при тому багато і про свободу та демократію, при чому генерал Франко, який побив комуністів і оборонив віру, — є на індексі, — бо не демократ, а Тіто, недавній сталінський слуга, є демократ. Недавно і китайський Мао був аграрним демократом. Свою “демократичність” націоналісти ці посувають так далеко, що в ім’я її й до “загальноєвропейської Унії” прилучити Україну хочуть. Очевидно, як “самостійну державу”, але це знову маска! Мафія, яка майструє ту “панєвропейську”, чи навіть світову “Унію”, має мати свою армію, свою поліцію, свій “наднаціональний уряд”. А щодо самостійності окремих націй, то дадуть таку, яку давав Керенський і Ленін… Але наші націоналісти — самостійники! В цьому ніхто не сміє сумніватися, як ніхто не сміє сумніватися, що вони антимарксисти… Бо на двоє говорять…

Одним словом, вони — і це, і те: і ніби марксисти, і ніби не марксисти… І ніби націоналісти, і ніби демократи… І ніби самостійники, і ніби “уніоністи”-космополіти… Коли ж зробите їм закид у двоєдушності, — вони щиро обуряться. Бо якраз в тому бачать свою заслугу! Людина ж одного переконання — це туман, якого фантазії не можуть бути застосовані в практичному житті! Він “ретроград”, що не вміє йти за віком і за “прогресом”! Людина негнучкої думки!

Більше того! Свою безідейність, або “кілька-ідейність”, вони підносять до височини засади. Одні кажуть: “Ми проти прив’язування нас до будь-яких доктрин і теорій”… Отже проти всяких основних принципів, на яких базувалася б їх програма чи акція. За те мають такі “політичні концепції”, які “випливають не з доктрини, а з реальних потреб і вимог українського народу” і з “тенденцій розвитку сучасного світу”… Отже “реальні потреби” України — суперечні будь-якій доктрині. Може й доктрині націоналізму? А далі: чого ви думаєте, що вимоги України йдуть паралельно до “тенденцій розвитку сучасного світу”, і яких саме? Пануючі тепер “тенденції” в бік соціалізму, атеїзму і світового уряду, явно ворожі інтересам України. Як же їх можна ідентифікувати? Інші кажуть: “Ми не хочемо зв’язуватися з жодною філософічною системою”, житимемо без філософії, цебто без світогляду. Підемо туди, куди нас потягнуть “тенденції розвитку світу”… Інші (“Сучасна Україна”) ще відвертіші: “Як можна, кажуть, визнати ідеалізм чи матеріалізм як світогляд? Сьогодні ще не знати, який з них в науці переможе! — чи спір вирішиться “в бік ідеалізму чи реалізму”. Як же ж “ми” можемо себе зв’язувати з одним чи другим? А якщо завтра буде вирішено інакше як сьогодні, що тоді?

І цю політику безпринципності (ні туди, ні сюди), або пасивного сприймання того, що хтось десь вирішить, хочуть накинути воюючій Україні… Залежно від того, який “німець” візьме гору.

Вчора націоналіст, нині демократ, потім марксист, а потім? Як у Шевченка:

Німець скаже: “Ви моголи!” — “Моголи, моголи…” Німець скаже: “Ви слов’яне!” — “Словяне, словяне”.

То знов говорять: “Програмово-ідеологічний багаж, що його пробував прищепити український націоналізм в широких східноукраїнських масах”, здавалося б “був для них несприйнятливий”. Мені доводилося зустрічатись з представниками тих “східноукраїнських мас”. Одні були затуркані більшовицько-соціалістичною наукою, але багато хто ненавиділи її такою ж ненавистю, як батьки їх, що згинули в боротьбі проти соціалізму під Базаром, Крутами, на Соловках. Чому ж деяким націоналістам захотілося рахуватися не з цими, а з тими першими? А що, якби ідея державності виявилася б “несприйнятливою” для “східноукраїнських мас”? Чи і її, разом з націоналістичною ідеєю треба б було викинути на смітник? Чи східноукраїнські маси прагнули державної самостійності 50 років тому? Мабуть ні! То це ж не стримало Міхновського і РУП. висунути гасло самостійної України. Чому? Тому, що Міхновський мав принципи, яких не мають сьогоднішні “націоналісти”; тому що мав гарячу віру в національну справу, мав темперамент провідника та ідейного формотворця, якого бракує опортуністам, які, як модні краватки, чіпляють собі: одну нині, завтра другу ідеологію.

Відкидаючи “теорії” й “доктрини”, наші націоналісти мусили поставитися скептично і до релігії. Хто “позитивно ставиться” до науки комуністичного мандарина, Карла Маркса, (цілком чи частково), той не може позитивно ставитися до релігії. Націоналісти наші обурені, як сміє хтось жадати, щоб націоналіста “мав обов’язувати християнський світогляд”? Як сміють їх кликати на боротьбу “проти атеїзму, матеріалізму, марксизму”? Бути демократом, чи соціалістом — це конче потрібно. Але бути християнином? Це ж проти “прогресу”! Тому в своїх заявах — вони викреслили поняття і слово “Бог”. Тому — серед “духових і матеріальних надбань” нації — їх цікавить: наука — на першому місці, культура — на другому, церква — на останньому. Про релігію — не згадується. Зокрема, цікаво поставив справу релігії п. О.Горновий (“Сучасна Україна”). Ідеалістична філософія з тезою, що “основою світу є ідея, дух, що існував першим і скоріше від “природи” створивши її, цебто, що основою світу є Бог, — ще “недоведена наукою”. Отже не треба її й приймати! От, як би хтось “довів” існування Бога, як Евклід, що сума кутів в трикутнику дорівнює двом простим, тоді все було б гаразд, а так нащо ж іти проти науки? Віри ці люди не мають. Тридцять літ вбивав їм в голову Сталін та його марксистські “начотчікі”, що існує тільки те, що можна намацати — звідки тоді у них з’явилася б ідея Бога, ідея, якою горіла вся наша героїчна давнина, її письменство й філософія, Котляревський, Квітка, Шевченко? Ідея, без якої ні одна цивілізація не могла існувати, яка є основою всього світогляду нашої нації.

А в остаточному рахунку, в справі релігії така сама настанова як і в справах націоналізму, марксизму, демократії: чекають що скаже “наука”, отже знов якийсь “німець”, який з черги опиниться зверху і нашим “малоросам” розтовкмачить нові “тенденції розвитку світу” і “науковість” релігії чи атеїзму.

Про таких революціонерів писав І. Франко: “І хоч в душу вірвесь часом волі приваб але, кров моя — раб! Але мозок мій — раб!… В нервах ношу я невільницький страх” — страх не піти “за віком”, страх, в ім’я своєї гарячої віри — відвернутися від цілої тої чортовщини (матеріалізм, соціалізм і т. п.), яка “современними вогнями” диявола завзялась спалити все, що йде під знаком хреста.

Наші матеріалістичні філософи доводять, що й прихильники матеріалізму, “можуть бути людьми сильної волі, залізного характеру й стреміти до тріумфу своєї ідеї”. Можуть це, наприклад, комуністи, але не тому, що якась марксистська “наука” переконала їх в слушності їх ідеї, а тому, що мають в собі — всупереч будь-яким наукам — диявольську віру, в службі зла. Нам же ж — наші “філософи” радять позбутися нашої віри в службі добру, яка одна може протиставитися ділу диявола.

І ще одного не бачать згадані філософи: що всюди в Європі атеїстичний матеріалізм чи соціалізм, знищуючи віру нищить і любов, і прив’язання до отчизни, роблячи її безборонною перед зовнішніми ворогами, а всередині – здобиччю різної хижацької міжнародної погані…

Двоєдушні по природі бояться стояти на власних ногах, одержимі патологічною тугою до “об’єднання”, — з ким-небудь. Один двоєдушний письменник так закоханий в солодку ідилію “об’єднання”, що з усієї героїки “Тараса Бульби” тільки й пам’ятає, як побившись навкулачки з сином, старий Тарас зараз же потім і “почоломкався”, що радить і нашим “посвареним” партіям зробити. Що обходить сентиментального хохла, що один день і одну лише ніч провели козаки в “чоломківській” ідилії? Що потім прийшли грізні часи війни, де розійшлися дороги навіть батька з одним з синів? Що вже не цілувалися вони, коли “рідний по крові” син став перед батьком у ворожому таборі? Для прихильників “об’єднання” існує лише ідилія… Єднати, кажуть, усіх! — “і тих, що не помиляються, й тих що помиляються, гарячих і холодних, соціалістів і монархістів” (У.Самчук, “Нові Дні”), і, мабуть чесних з шахраями, ідейних з спекулянтами, борців — з героями чужих передпокоїв, патріотів з “репрезентантами”? — все-одно, хохол має чуле серце, мусить з усіма “чоломкатися” хоч би загинула справа, за яку мільйони лляли кров. І в ім’я цієї любові відмовляються від всіх актів, якими проголошено державність українську, просячи у “братів-москалів”, щоб народові українському позволили ще раз висловитися — чи хоче бути вільним, чи лишитися у братньому ярмі… “Право самовизначення”! “Демократичне” голосування картками, багатолітній плебісцит крови — соціалістам і демократам не старчить! А стежка від чернових і абрамовичів веде до Марголіна. А Марголін (дивись його американську книжку!) — противник української незалежності і зв’язків з більшовицьким посольством… От куди заводить об’єднавча дурійка.

Ще приклад: “Укр. Самостійник” (12. XI.м.р.) плямує офіціоз УРДП за те, що смерть командира УПА зробив “об’єктом глузування”, називає це “національним злочином”, який ставить газету УРДП в один ряд з комуністичною пресою, — “перестає вважати цю газету українською”… В тому ж числі “Укр. Самостійника” — лист Полтави до члена лівого відламу тієї ж партії УРДП, Бабенка, з “привітом” і “побажанням найкращих успіхів в праці”. В якій? В праці глузування з УПА? В праці “національного злочину”?

Емігрантські партії через свої “еволюції”, “дозрівання” й “тактичні міркування”, — так добре забули про будь-які принципи, що уявити собі не можуть, що всередині суспільства — особливо в наш час — може йти світоглядна боротьба. Як для баби Палажки і Параски, будь-яка така боротьба є для них “сварка”, гризня” за дурницю, щось як за гусака у Гоголя. Знають лише своє загумінкове нагадування, нічим благання високодостойного п. Федя Юшки з “Мітли”: “тримайтисі всі разом, ни гризітсі зі собов тай ни сварітсі, кухані силепки!”

Тим часом для об’єднання нації в одній ідеї і в єдиному чині, не вистачить об’єднання селепків. Коли на еміграції, в партіях і організаціях, є замасковані приятелі Кремля, або політичні спекулянти, яким дорога не Україна, а її “репрезентування”, щоб отримати для себе “великі і багаті милості” від сильних світу цього, — то не до співпраці їх кликати, не об’єднуватися й “чоломкатися” з ними треба, а викидати за борт політичного життя.

Не будуть об’єднуючим магнітом люди, які є трохи соціалісти, трохи націоналісти, трохи матеріалісти, трохи ідеалісти, трохи самостійники, трохи “уніоністи”, які біжать вперед чи назад, але завжди за возом чергового тріумфатора, принципіальні двоєдушники, вороги аксіом і незбитих правд. Відкидаючи націоналізм, відкидаючи потребу однієї доктрини, вони створюють порожнечу, в яку й вдираються ворожі доктрини комунізму. Може не всі з них знають, що це якраз і є ціллю Москви, бо ніщо так не деморалізує рух, як хитання його ідеології; як брак чіткого, аксіоматичного “вірую”; засадничо негативного ставлення до всієї ідеології ворога.

Як то знаємо з прикладу Азії — Кремль охоче лишає націям, засудженим ним на проковтнення — їх націоналізм, лише звернутий проти Заходу і отруєний марксистською й безбожницькою отрутою. Партія, яка цю отруту, без спротиву, прийме, є черговою жертвою СССР.

Об’єднаний балаган ми бачимо у Франції. Він лише до кінця винищує життєві сили нації. Не тудою йде визвольний шлях воюючої України. На її чолі повинен стояти провід, який по-перше має одну, аксіоматичну, ясну свою Правду, свою національну ідею, не зліпок ідейок “з чужого поля”, відповідно до даної кон’юнктури, ідейок, проти яких кривавилася воююча Україна 1917-21рр., кривавиться й досі; по-друге, ця ідея мусить проголосити війну всякому марксизмові, соціалізмові і комунізмові; не лише совєтському режимові, але й Росії; проголосити безпощадну війну диявольській науці матеріалізму; по-третє, боротися не за “реальну, сучасну” Україну профанованих церков, московських колхозних кошар, і шамансько-суздальської “культури”, а за Україну історично традиційну, запхану завойовником під землю, в могили; по-четверте, ця ідея мусить валити всі чужинецькі ідоли в Україні, не поклонятися якійсь їх частині, передній чи задній, горішній чи долішній; по-пяте, ця ідея мусить бути натхненна фанатичною вірою в єдиноспасенність тієї Правди нашого життя, яку виголошував Шевченко, яку боронили хмельничани, воїни Ігоря, за яку вмирали сотні тисяч від 1917 року до нині, за Правду, якої символом є знак Хреста. Бо війна, яка точиться в середині білої раси — це не війна між комунізмом та ідеями соціалізму чи демократії. Це війна між силами диявола — і християнства. Двоєдушникам не встояти в цій боротьбі. Вести її можуть лиш об’єднані, рідні собі духом, ментальні нащадки суворих постатей, яскраво змальовані в велетнях нашої давнини — у Шевченка, у Гоголя, у Стороженка. Тільки вони!

Ті суворі постаті вже воскресли в Україні знов. Вони мусять знайти рідний їх духові провід. Інакше вони або програють війну, як її програв німецький націонал-соціалізм, або, вигравши війну, програють мир, як його програла демократія після 1945 року.

Шлях в провалля!

Січень - березень 1951

Гниль — всередені

Одна з найбільших брехень нашого забріханого світу є та, що існують суверенні народи, які самі собою правлять. Є суверенні держави, але ніколи в них не править народ, маса. Так чи сяк, але завжди від імені того народу править правляча верства, певна зорганізована меншість. Народ працює, бавиться і множиться, тоді як військо маршує і б’ється. Але першу, важливішу, керівну роль грають: в армії мак-артури і фоши, а в правлінні державою — пітти, лінкольни, хмельницькі і мазепи.

Десятки літ я намагався звернути увагу земляків на першорядне значіння правлячої верстви для нації в низці статей, брошур і книжок; і переконався, що для земляків ця проблема просто не існує. Я наводив приклади давніх і нових провідних класів, які, розкладаючись морально, кидали свою націю в хаос руїни, — це їх також мало цікавило. Покликався я на великих мислителів, які розглядали цю проблему: на Платона, британця Едмунда Берка, Тена, іспанця Ортегу-І-Ґассета, нарешті на староукраїнських авторів, також на Шевченка і Котляревського, на Лесю Українку, — але все це було метанням гороху об стіну. Котляревський був для них “віршун-смішака” і автор “Наталки Полтавки”, Шевченко — тим, який проливав сльози над “недолею кріпаків”, а Леся Українка — такою ж далекою й незрозумілою землякам, як й Кассандра троянцям.

Зі всієї проблематики провідної верстви, моїх земляків цікавили лише такі речі як об’єднання, блоки, способи партійного представництва, ради, наради, з’їзди і конференції та “займання становища”… В голову їм не приходило, що пусті всі ці речі там, де не поставлено рубом питання: з кого має складатися провідна верства, з кого-будь, чи з людей характеру, засад, честі, ідеї? З політиканів, чи з політиків? З людей-героїв, чи зі спеців з політичного крутійства? З державних мужів, чи з гангстерів? З людей совісних, чи безсовісних? Чесних, чи підкупних? Відважних, чи трусів, мудрих, чи претензійних дурнів? З людей, для яких Бог, їх особиста честь і їх нація — є речі святі, — чи з людей, для яких Бог і честь не існують, а нація — дійна корова?

Відповідь на ці питання є першорядної ваги. Від того яка на це питання, в практиці життя, дається відповідь, залежить доля народів.

В якійсь статті на цю тему, прочитав я про два випадки з життя Авраама Лінкольна. Будучи хлопцем, служкою в одній крамниці, він спостеріг, що помилково недодав одній старій бабусі 6 центів. Кілька кварталів біг він за нею, щоб виправити “невольний гріх”, за який його мучила совість. Чи подібний випадок можливий в наші безсовісні часи? Якщо б тепер хтось біг за клієнткою, то хіба лише у випадку, коли б передав їй кілька центів.

Другий випадок: Під час громадянської війни, деякі приятелі Лінкольна запропонували йому проект миру, який Лінкольн уважав шкідливим. Йому казали, що коли він того проекту не прийме, то втратить багато друзів. Лінкольн відповів: “Хоч би й всіх, аби не втратив найбільшого друга — в моїх грудях — моєї совісті”. Тільки люди подібного формату здатні будувати нові, а не розвалювати існуючі держави. Якби в наші часи знайшовся такий державний муж, його напевно назвали б вархолом, руїнником і ворогом демократії. В наш вік такого політика не зрозуміли б. Скоріше зрозуміли б такого, який — в своїх вчинках — слухає не голос совісті, не голос Бога в своєму серці, а наказ якоїсь тайної мафії.

Погляньте на портрет Лінкольна: суворо-поважний весь, велика внутрішня моральна й духовна напруга, почуття великої відповідальності перед своєю совістю і своєю батьківщиною. Подібне ж напружене психологічне “Я” дивиться на нас з портретів Пітта, Джозефа Чемберлена, Клемансо, Вашингтона.

Коли ж глянете на фотографії багатьох політиків сучасності, розрадуваних і усміхнених, — маєте вражіння, що перед вами циркові “артисти”, кіношні “зірки” або балерини.

Коли в політиці на перше місце вибиваються інтереси тієї чи іншої кліки або мафії, чи бажання підлещуванням придбати собі більшість виборчих голосів, — тоді на другий план сходять якості моральні, поняття честі, совісти, престижу, твердості характеру, відповідальності перед батьківщиною і т. п.

Коли ці моральні прикмети перестають бути першою вимогою для політика, — тоді наступають ті тривожні симптоми, про які недавно говорив колишній президент Герберт Гувер в Де-Мойні. Він говорив про небезпечне поширення пістряка інтелектуальної нечесності в прилюдному житті; він ствердив, що “наша найбільша небезпека — це небезпека самогубства, яке можемо довершити, відкрито потураючи злу, цинічно відносячись до безчесності”. Оці лиха не раз в історії спричинювали воєнні поразки. Стурбований виявами нечесності “на високих місцях”, Гувер закликає націю повернути до стародавніх чеснот, не допустити занепаду поняття честі та патріотизму. Треба повернутися до віри, до релігії, до безкорисності і правди в громадському житті, до чесної поведінки на високих постах, до патріотизму.

Не є завданням цієї статті займатися критикою американської політики, чи європейських держав. У всіх перед очима приклади, які уяскравлюють твердження Гувера. Такий пройдисвіт Розе (з афери Гузенка), якого вибирали до парламенту і якого “за добру поведінку” хочуть достроково випустити з в’язниці, куди його послали (замість на шибеницю)… Такий зрадник і московський наймит як Фукс, — який знаходить своїх оборонців навіть в некомуністичній пресі і за призначення його на високу посаду — волос з голови не падає у тих, які його призначали… Низка статей в некомуністичній (демократичній) пресі, які цинічно нападають на рішення американського генштабу, домовитися з Іспанією заради спільної оборони проти Москви. Відкриття у приміщенні “Об’єднаних Націй” бару для делегатів і — небажання відкрити кімнату для молитви, про що повідомив світ симпатик СССР — Тріґве Лі… Припадання до ніг перед комуністичним диктатором і гонителем церкви Тітом… Захоплення товариства “друзів” СССР-ом і “свободою релігії” в царстві Сатани… Афери Гаррі Ґросса і ті, що відкрила Комісія Кефовера… І маса подібних фактів, все це свідчить, що симптоми, на які вказував Герберт Гувер — справді грізні. Всі ці факти висувають у всьому світі пекучу проблему — проблему оздоровлення еліти сучасної спільноти, оздоровлення морального, без чого суспільство засуджене на загибель.

Не думаю займатися тут моралізаторством чеснотливого міщуха: — “Не пий, не танцюй, не гуляй!” Мені йдеться про характерність, чесність, безкорисність, ідейність людей провідної верстви, в тому сенсі, в якому говорив про це Г.Гувер. А в цій статті мені йдеться про подібні ж ознаки в українському житті. Не важливі особи й імена. Важливі симптоми. Коли перерахую деякі з них — за час від 1917 р. — не тяжко буде відповісти на питання, чи не позначались ці самі тривожні симптоми, про які згадує Гувер, — і у “верхівці” нашої нації?

О.Сервюк, один з тих, що від імені України підписав Берестейській мир, демаскуючи в промові імперіалістичну політику Леніна й Троцького. За кілька років після того стає московсько-більшовицьким агентом в Італії, потім у Франції; нарешті на Закарпатті й у Берліні, під час другої світової війни, де був одночасно агентом Міністерства Сходу і Генштабу, який, остаточно, його “зліквідував”. І мимо того — був до самого кінця — “персоною ґрата” серед багатьох українських соціалістів і “демократів”… Чи з людьми такого “стажу” будуються держави? Голубович, прем’єр (соціаліст) УНРеспубліки, який 1918р. перед німецьким судом — плаче як дитина… Другий берестейській делегат, радник одного з українських посольств в 1919-20 рр. — теж хутко повертає, щоб служити Москві… Посол Української Республіки, Марголін, — який по урядах Західної Європи в 1919-21 рр. агітує проти незалежності України і за відновлення “єдиної і неділимої” тюрми народів.

Чи здорова, чи зігнила та “провідна верства”, серед якої такі речі діються?

Два брати, один — видатна постать в стрілецтві, другий — секретар Директорії. В 1922 р. — вже на службі у більшовиків… Передвоєнні часи в Галичині: Михайло Рудницький, редактор “Діла”, і водночас співробітник більшовицьких “Нових Шляхів”. Так само Ф.Федорців.

Інші, що торували стежку більшовикам в Галичину: Петро Франко, Кирило Студинський — голова Наукового Товариства ім. Шевченка. О.Назарук, знаний редактор у Львові, який удавав з себе католика, а одночасно виступав проти Митрополита А.Шептицького, нападав на Шевченка, як на “безбожника”, ганьбив “степову голоту” – січовиків і вихваляв в своєму органі, московських катів — Петра і Катерину. Вже після його смерті, його співредактор (який завжди був в опозиції до нього, П. Мох) в одному католицькому журналі демаскував його, що нічого він не дозволяв писати проти масонерії і що його сталим дорадником був український жид, знаний більшовик Розенберґ… Чи з такими характерами відроджуються нації? Демократичні і радикал-соціалістичні партії, які після віддачі Гітлером Галичини москалям, заявляють про готовність “лояльної співпраці”… Чим вони відрізнялися від москвофілів часів першої війни? І чи з такою “елітою” відроджуються нації?

Пригадую головного ідеолога галицько-української соціал-демократії. В одній американській газеті він писав, що коли для тріумфу соціалізму треба українцям відректися від своєї мови, — він готов це зробити… Тичина і Рильський відреклися від своєї душі. Поминемо вже лідерів двох головних соціалістичних партій (1917-19), один — голова першого парламенту України, другий, кількаразовий прем’єр, обидва невимушено покаялися перед більшовицьким займанцем, відреклися від тризуба і блакитно-жовтого прапору… За це стали тепер недоторканими взірцями патріотизму для всіх звеличників “сучасної України”.

Чи з тими звеличниками і тими поклонниками чужих ідолів будуються свої храми і свої вівтарі?

В той час, коли цілий світ думає про “щастя і добробут” тупого матеріалізму; коли цілий світ тремтить перед новим Чінгіз-Ханом, Україна кидає йому виклик. Нарешті відроджується на ній дух предків, які ні перед ким, як лише перед Богом, не ставали на коліна. І в цей час цілі партії, групи, не більшовицькі, а українські — всіма силами і всією жовчю вічного раба намагаються той дух знеславити, замовчати; принизити тих, які пішли за наказом Шевченка — “рвати кайдани” і “скроплювати землю вражою, злою кров’ю”. А серед тих “дядьків отечества чужого” — знаходимо й знаного, нарешті здемаскованого, “репрезентанта” однієї великої української організації — який “представляв” Україну в ліберально-масонському Інтернаціоналі, а перед тим робив доноси на часописи, які в його “парохії” в Європі пропагували ідеї і чин УПА. І з такими “репрезентантами” роблять “об’єднання”, роками толерують їх на чолі поважних установ!

Підтюпцем за цими політичними “репрезентантами” марширують літературні швейки, які пропагують заповіді винниченківщини, заповіді розгнузданого сексуалізму і комунізму, висміюючи все сильне, характерне, героїчне в нашому минулому і в сучасному, — зиркаючи запобігливо на всі боки, щоб як пес бігти на оклик пана: “Яремо, герш ту, хамів сину!”

Граф Олексій Толстой (не сучасний підбрехач більшовизму) — написав був жорстоку сатиру на Московщину; як то суздальсько-московські князі, “наглотавшись татарщини всласть”, назвали себе Руссю, вибравши собі хана, якого прозвали царем. А з його підданих глузує: “І будєт он спіни вам біть батогом, А ви ему — стукать об землю чолом”. От цим стуканням займається багато хто із представників західного світу, і — наші, чи то просто йдучи з поклоном в квартиру червоної орди — до Кремля, чи під маскою “сучасної України”, вливаючи непомітно в душі читачів краплю за краплею, отруту безбожництва й московської отарності (колхозства-общини).

Українська емігрантська інтелігентська верхівка заражена гнилизною. Ніякими об’єднаннями з гниллю України не створити. Так не твориться й провідна верства нації. До неї можуть належати тільки люди віри, характеру й волі, — не замасковані перевертні і не хитрі Паньки.

Провідна верства вимагає від своїх великої сили духу, сили моральної, сили тих, що борються за правду Христа. Не місце в проводі нації крутіям, юдам і фарисеям. Як за Хмельниччини — мусить постати така нова сила й вона лише дасть раду і з зовнішнім напасникам і залізною мітлою вимете з України киселів, барабашів та вишневецьких.

Проблема моральної сили і суворого добору членів провідної верстви — це та, яку товчу — без жодного наслідку — “любезним землякам” десятки літ. Може тепер, коли про цю саму проблему нарешті почали говорити й на Заході (Г. Гувер) — ці “любезні земляки” звернуть на неї увагу. Бо звикли прислухатися до голосу чужого пана.

Липень-вересень 1951

Безідейні суєслови

(Ідеологія і чин)

Нічого так не боїться Москва в Україні, як збройного самостійницького руху, з чіткою ідеологією, як прапором. Вона знає (повторюю це в сотий раз!), що цього руху не буде без такої ідеології, як не було б більшовизму без ідеології Маркса і Леніна, ні воюючого ісламу без “Корану”. Знає Москва теж, що не побували б армії французької революції в усіх столицях Європи, не було б ні самої революції 1789 р., ні революції 1830, 1848, 1871, 1905 і 1917 в Європі — без ідей Жан-Жака Руссо та того самого Маркса.

На жаль, багато з того, що знає наш історичний ворог, не знають в Україні. Тяжко інакше пояснити факт, що на ідеологію націоналізму, єдину революційну у нас ідеологію, ведеться такий наступ не лише з боку москалів, не лише з боку демо-соціалістичних опортуністів, але й з боку деяких націоналістичних груп і часописів. І — якби цього не було ще досить, переконують нас, що визвольна боротьба, що національна революція, взагалі може обійтися без ідеології, без — з погордою! — “теорії”!

Під тим оглядом націоналістичні противники ідеологій, теорій і доктрин, — могли би подати руку трабантам і нашого емігрантського “босяцтва” (Шерех) і “мугирства” (Самчук). Ніщо бо їм не є більше осоружним, як ясне (“тиранське”) “так”, або ясне “ні”; як виразно окреслена доктрина.

Провідні думки цих “безідейних” націоналістів?

Вони такі: Серед гамору боротьби в Україні немає, мовляв, змоги бавитися в ідеологію, програми, доктрини, філософічні напрямки і світогляди чи засади.

В цих умовах не вільно спирати своє “вірую” на критерії його “абсолютної цінності”. Як поступати і що робити має революціонер, вирішує про це тільки “критерій революційної вартості” якоїсь акції… На думку цих націоналістів виходить, що не з їх “вірую” випливає їх революційний чин, а навпаки, їх “вірую” може мінятися в залежності, чи воно сприяє чи ні якійсь абстрактній “революції”. Це є нонсенсом? Можливо, але цей нонсенс означує й те, хто в революційному русі має право брати участь чи тим рухом керувати. Виявляється, що в русі можуть брати участь люди “різних світоглядних напрямків”, не лише “визнавці певної політичної доктрини”; а навіть люди без “будь-яких твердих світоглядних позицій”!

Рішення диктуються “вимогами революції”, а часом просто її “стратегією”. “Теоретичні декларації” — це пусте. Позиції боротьби в Україні “кристалізуються не в теорії, а в самому змісті боротьби”. Нащо якісь доктрини та ідеології, коли, мовляв, і без того ясно, що “сучасний визвольний рух в Україні — це Україна така, якої її знає історія”? і т. д. і т. д.

“Великих слів велика сила, більш нічого!” — і смертельна для визвольного руху небезпека криється в цьому поході могильників ідеології! Прихильники “безідейності”, або “бездоктринності”, “беззасадності” визвольної акції в Україні, — раз говорять про рух, раз про організації, що його очолюють. Така плутанина недопустима! Певно, що радо мусить вітати у себе повстанська збройна акція всякого ненависника Московщини, незалежно від його інших засад політичних, або світогляду. Та чи такою ж є справа з партією чи організацією, яка очолює самостійницький рух? Ось в чому суть!

А на це питання промовисту відповідь дає наше недавнє минуле і наша сучасність. В 1923 р. постала у Львові група “Заграви” (з редагованим мною часописом тієї ж назви), яка складалася головно з колишніх січових стрільців. Часопис був спрямований проти Москви і проти Варшави (більшість галицької української преси була тоді совєтофільською). “Заграва” здобувала впливи в Галичині і на Волині, та за рік лише після того на зборах групи Д.Паліїв зробив заяву: що одна — невідома невтаємниченим — тайна організація, яка покликала до життя “Заграву”, вирішила випуск часопису припинити. Групі доручила об’єднатися з головною галицькою партією, з її органом “Ділом”. Так постало УНДО, яке й “з’їло” Заграву. Невтаємничені були заскочені й обурені ліквідаційною постановою невідомої таємної організації. Пізніше, зі спогадів самого Д.Паліїва, довідалися ми, що цією тайною організацією, що ні з того, ні з цього ліквідувала “Заграву”, а її групі наказала вступити до УНДО, — була УВО – Українська Військова Організація.

Чому так сталося? Якраз тому, що до проводу УВО брали людей різного світогляду, — і самостійників, і совєтофілів, і радикал-соціалістів. Якраз тому, що не журилася організація питанням “теорії”, “ідеології”, чи “світогляду”. Бачимо, що у дійсністі чисті “практики”, вороги “однієї певної доктрини”, привели “Заграву” до розвалу, від якого її урятувала б безкомпромісна ідеологія і суворий добір членів, людей одного духу…

Другий приклад для прихильників “безідейності” революційної боротьби. Знаємо чим закінчилася українська революція 1917-21 рр. Знаємо, якими манівцями водила її Центральна Рада. Знаємо, як розпорошилася, розлетілася, охляла величезна революційна енергія нації в руках проводу, який не хотів в серці своєму ні держави, ні боротьби за неї проти Росії. Чому? Власне тому, що були в проводі люди різних “світоглядних позицій”, або й жодних. Одні — думали про державу і силу збройну. Другі (Винниченко, Грушевський та їх партії) пішли шляхом революції тільки тому, що їх партії обставинами “приневолено творити нашу долю”; тому, що “всі зусилля партії щодо утворення федерації з Росією не вдалися”, як вибачалися перед “товаришами” наші соціал-демократи на конгресі соціалістичного Інтернаціоналу в Люцерні в 1919 р.

Революція наша не вдалася, в великій мірі якраз тому, що в її проводі панували засади, рекомендовані нинішніми противниками “однієї ідеї”, однієї “примусової ідеології”.

Якраз через це — вожді соціалізму українського, які стояли на чолі революції в Україні 1917-18 рр., вже в наступному році закликали нас “пробачити більшовикам не одне з того, що нам боком вилазить”, бо червоні москалі були …“завзяті оборонці трудящого люду” (М. Грушевський в “Борітеся-поборете”, Відень). Якраз тому не вдалася революція в Україні тоді, що її чолова партія не знала ніяких “абсолютних цінностей національних”; що натомість лише “дозволяла” своїм членам — якщо схочуть — бути самостійниками… А як не схочуть, то як собі хочуть. Свобода думки!

Нинішні пропагандисти “безідейності” революції брали за критерій доцільності якоїсь акції — “критерій революційної вартості”. Про все рішали “вимоги революції”, не “абстрактні теорії”! І Винниченко відкидав самостійницьку ідею якраз тому, що вона була “небезпечною для революції, бо могла розбити революційні сили всієї Росії”, ним так укоханої!

“Безкомпромісний революціонер той, хто в ім’я революції готов іти на компроміси” — ось якою є формула сучасних “революціонерів”! Вона ж була і формулою Винниченка. Він робив революцію проти гетьмана нібито за те, що той зрікся державної самостійності, — і в той же час кликав собі на допомогу Мануїльського з більшовиками, тобто найгірших ворогів тієї самостійності. (див. “Відродження нації”). От до чого доводила засада “іти на компроміси в ім’я революції”, відкидаючи “абсолютну цінність” свого “вірую”!

І ще приклад: Керівники обох українських соціалістичних партій — в розпалі війни з Московщиною в 1919 р. — утворили в Кам’янці самозваний уряд (“Комітет охорони республіки”) — з метою всадити ніж в спину нашої армії і “розпочати переговори з радянським урядом України”, цебто з агентами Кремля. Пише про це в своїй книзі Христюк, пише Ісаак Мазепа, який цю справу добре знав, бо брав в ній участь…

Чому подібні речі ставалися? Тому, що для цих панів ідея держави, ідея України, не були догмою, не були “абсолютною цінністю”. Не знаючи “однієї певної доктрини”, вони готові були метнутись сюди чи туди, для справи “соціалістичної революції”, чи “республіки”, або для комбінацій туподумного опортунізму “реальних політиків”. Інакше й не могло бути, коли національну революцію вели люди, які повчали, що “справжнє щастя” є в космополітизмі, в тому, щоб “злитися в одну братерську сім’ю народів, в один майже народ”, щоб “постала всенація” (Н. Григоріїв). Інакше й не могло бути, коли революцію українську очолювали вожді “з відсутністю будь-яких твердих світоглядних позицій”, або ще гірше — з світоглядом, що мало чим відрізнявся від світогляду нашого історичного ворога. Так бувало в минулому.

В сучасності ж — не менше прикладів до яких нісенітниць веде негація “твердих світоглядних засад” у визвольній боротьбі.

Правило — “безкомпромісний революціонер той, хто в ім’я революції готов іти на компроміс”, теоретично недоречне. Ще більшу його недоречність показує практика, що з його випливає. Наприклад творення на еміграції об’єднання між революціонерами і противниками будь-якої революції. “Український Самостійник” бере один приклад, одного тільки С.Барана, хоч є їх більше. Цей С.Баран, за часописом, є “випробуваний ненависник революції й революціонерів… Серед нашого суспільства є такі як генерал Тарас Чупринка, і такі як С.Баран. Їх ніколи не звести докупи, води з вогнем не погодити”… Ніби ясні з того мали б бути висновки? Ба ні! Часопис пише далі, що все таки “треба годити воду з вогнем”; “будемо узгіднювати деякі політичні виступи і дії, що мають основне значення для визволення України”. З ким узгіднювати? З “випробуваними ненависниками революції”! З тими, які “водою” своїх опортуністичних заяв і контактів, будуть заливати й гасити “вогонь революції”… Далі ще краще! Часопис не сумнівається, що цей (а мабуть і другий, і третій) ненависник революції “напевно буде подавати себе і тих, які з ним, примушені кон’юнктурою, за репрезентантів воюючої України, а може ще й за покровителя УПА”…

Отже, “в ім’я визволення України” — треба допомагати видряпатися на пост репрезентантів воюючої України кон’юнктурникам і ненависникам цієї України!… Бути до них “толерантними”, в порозумінню з ними “узгіднювати” деяку свою акцію…

Другий приклад: В одній миродатній заяві (“Гомін України”, ч. 51 м. р.) стоїть: “Взиваємо всіх українських патріотів покласти край дискредитуванню перед українським і чужим світом єдиної діючої в Україні революційно-визвольної боротьби, що її організує ОУН, враз з братньою УПА, під прапором УГВР”, і створити “одностайний визвольний фронт” за кордоном, “в єднанні з боротьбою українського визвольного руху”… Знову: до спільного фронту революційної і визвольної боротьби закликають тих, які цю боротьбу стало дискредитують!… Та ще й називають їх… патріотами!

Хіба з такої мішанини людей “різних світоглядних позицій”, з мішанини революціонерів, кон’юнктурників і ненависників революції, вкупі з тими хто Україну та її визвольних рух знеславлюють, — можна створити “одностайний визвольний фронт”?

В другій миродатній заяві (“Гомін України”, ч. 8, ц. р.), ще досадніше сказано: “Закордонне Представництво УГВР в своїх проектах налагодження взаємин на внутрішньополітичному відтинку життя української еміграції…, щоб досягти єдності української політичної дії закордоном”, пішло не тільки на далекосяжні компроміси, але, з позиції вимог і доцільності визвольної боротьби, надто великі уступки”.

Так виглядає на практиці гасло: “Революціонер той, хто в ім’я революції готов іти на компроміси”. Так буває, коли найвищий критерій конечності якоїсь акції не є “ідеологічна теорія”, або “абсолютна цінність” нашого “вірую”.

Виходячи з постулату “доцільності визвольної боротьби” і з “вимог революції” — приходять до компромісу з “ненависниками революції” та її дискредиторами! Приходять до уступок, які — признаються самі їх адвокати — ведуть до “резиґнації з позицій визвольної боротьби”!… Ось до чого веде практика опортунізму, яка викидає за борт будь-які “теорії”, “світогляди” та “ідеології”, як непотрібний для революціонера баласт.

Так є на еміграції. На еміграції іде об’єднання й порозуміння з живими трупами вчорашнього дня, з активними ворогами націоналізму, та інфільтрація націоналістичного середовища їх ідеями. Таку ж політику поручається вести в Україні. Деякі націоналістичні групи радять вертатися до ідей, які давно в Україні зазнали повного краху; до заперечення ідеї націоналізму. Маю на увазі наших націоналістичних “прогресистів”. За кордоном їх платформа тактична — єднатися хоч би з ненависниками визвольної акції, з УРДП, іти на “резигнаційні” уступки. Для України — їх платформа ідеологічна теж компромісна. Засади націоналізму, будь-які “абсолютні вартості” — лишити на боці! Не до тих засад повернутися лицем, а до “дійсності”, до “нового”, що “там створено”.

Розшифруймо цю баламутину! Яка є тепер “дійсність” в Україні? Московсько-більшовицька! Ким “створена”? — москалями, на трупах мільйонів борців за визволення. Що “нового” принесла ця “дійсність” московська, замість “старовини” української? Замість вільного села — колхозний концентраційний табір, замість власника — наймита й раба. Замість Божих церков — кесареві ідоли. Замість національної культури — її щоденне кастрування і т. д. Чи до цієї “нової дійсності” хочуть “повернутися лицем” наші “прогресисти”? Чи революціонери приймають дійсність, яку — як революціонери — мали б перевертати до гори ногами?

Відповісти на ці ясні питання ясним “так”! — вони вагаються… Відповісти виразним “ні”! — не хочуть. Націоналістична доктрина має три виразні відповіді на завдання доби. На питання — хто має очолювати визвольний рух? — відповідь була: міцно зв’язана однією ідеєю й одним духом, з суворим добором членів, орденська група. На питання — за що має боротися націоналізм, за яку Правду? — відповідь була: за свою, власну, одну, традиційно-історичну, безкомпромісну, не за інтернаціональну. Нарешті, на питання — як свою Правду здійснити? — відповідь була: не пацифізмом, крутійством й угодою, а боротьбою і війною. Ще Міхновський поклав підвалини цього націоналізму. Новітні націоналісти – “прогресисти” — приймають лише цю відповідь щодо питання “як”, але виразно заперечують націоналістичну відповідь щодо питання “хто”, і щодо питання “що”.

Замість Ордену – воліють об’єднання найбільш чужих собі духом людей, визнавців найбільш суперечних поглядів. А замість своєї Правди — пропагують сміху гідну мішанину — націоналізму з марксизмом і “прогресизмом”. Нижче в цій статті покажу, що коли відкидають вони націоналістичну відповідь на питання “хто” і “що”; коли відкидають ідею Ордену і безкомпромісної націоналістичної Правди, — то стерильною на практиці буде і їх позитивна відповідь на питання “як”, їх активне ведення національної революції; стерильний навіть лишиться — в кінцевому рахунку — їх пафос. Не раз і не двічі критиковано ідеї наших “прогресистів”. Тема цієї статті інша, тому обмежусь ствердженням, що всі ті ідеї та ідейки, які висуваються ними як ідеї “нової, сучасної, не фантастичної” України — є ідеї чужі Україні, і ніколи “позиціями визвольного руху” бути не зможуть. Це саламаха з націоналізму, марксистського соціалізму, московського колхозництва, винниченківського босяцтва, залицяння до нібито неповинного в більшовизмі, міфічного “російського народу”, перехрещування жидів на “євреїв”, мішанина “прогресу”, “планової господарки”, боротьби з українським “шовінізмом”, захоплення “демократією” Воллеса, декана Джонсона, Тіта або “патріотизмом” напівскомунізованого європейського пролетаріату — не є це ніякі позиції визвольного руху в Україні. Це витвір повної безпорадності ідейної людей, які мають очі і не бачать. Ні того, що діється в Європі чи Америці, ні того, що діється в Україні.

Зараз же чую заперечення: “Ми, що сидимо в Україні, або вийшли щойно з неї, ми краще від еміграції знаємо, чим дихає Україна!” Нехай! Але ж є багато таких, по цей бік залізної заслони, які теж щойно після 2-ої світової війни опинилися за кордоном. Вони теж мають виправдані претензії знати, чим дихає Україна, знати не гірше від “прогресистів”, — і думок цих останніх зовсім не поділяють. Крім того, якщо виходити з таких позицій, то на якій підставі твердять “прогресисти” і націонал-марксисти, що вони ліпше від старих емігрантів знають Європу й Америку, яку вони щойно побачили?! Бо ж весь свій “прогресизм” вони будують як раз на тому, що ця “спасенна ідеологія” дала такі прекрасні квітки в Європі! Тому, мовляв, і нам треба “просвітитись современними вогнями”. Та — ми ліпше знаємо ці блудні вогні, ніж панове “прогресисти”. Їх підхід до справи треба відкинути. Можна бути “в краю” — і нічого з того не розуміти, що там діється. Можна бути поза краєм — і ліпше розумітися в тому, що там діється. Те саме і з Європою.

Були обсерватори поза залізною заслоною, що ще в 1920-х роках бачили обман більшовизму, а були й такі — і в Європі, і в Галичині, не кажучи про СССР, які хоч їздили до СССР, або жили там, але нічого не розуміли ні в московській, ні в європейській політиці, ні в українській дійсності. Так і наші “прогресисти” в “краю”. Мають очі і не бачать. Бо інакше не захоплювалися б “створенням усякого роду міжнародних спілок”, “достіженіями” революції 1917 р., “демократичними плануваннями”, “тенденціями розвитку” сучасної Європи, розвитком в ній соціалізму, не захоплювалися б “патріотизмом” європейського пролетаріату, між яким є мільйони сталінських “патріотів”. Не захоплювалися б всіма тими “прогресивними силами” західного світу, які явні або укриті, є ворожі і “свободі людини і свободі народів”. І особливо, справі української незалежності.

Коли ці “прогресисти” є недавніми емігрантами з СССР, то вони просто затуркані московсько-совєтською пропагандою, позбавлені здібності критично думати. Коли ж ці “прогресисти” з свіжо-навернених на “прогресивну” віру галицьких націоналістів, то тут є звичайне “кві про кво”, яке траплялося не раз з тими, що зі Львова попадали на Наддніпрянщину перед 1-шою війною. Один з них, знаний пізніше серед Січових Стрільців Цяпка — людина зрештою скромна, мила, ідейна, — вернувшись якось з Києва до Відня, парадував там в студентській російській “фуражці”, вітався словом “драстуйте” (яке вводить в літературу й “мовознавець” п. Шерех), і з захопленням оповідав, як то все у Києві дешево “стоїть” (з наголосом на останнім складі). Цяпка думав, що та “фуражка” і те “драстуйте” — це вияви української стихії…

От і нинішні галицькі “прогресисти”, побувавши над Дніпром, вбралися в московську ідеологічну “фуражку” — і думають, що це має бути ідеологічний однострій українського визвольного руху… Його “позиції”! Як після 100 років царату на лівобережній Україні, після скасуванні автономії в 1783, і після прилучення Правобережжя до Росії в 1795 р. — так і після 30-літнього панування більшовизму в Україні, витворився там тип українця, який “любив” Україну, але й все російське, “велику російську літературу”, “російську демократію” і т. п. Подібний тип витворився й тепер, як Тичина, Рильський, Сосюра. Його — цей тип, з його “вірую” й беруть за тип “справжнього українця” деякі галичани.

Тоді — не лише малороси, а й українці не уявляли собі окремої, своєї державної ідеї. Тепер — ті “прогресисти” — не уявляють собі окремої від “фактично існуючої в Україні” — соціальної системи. І тоді, і тепер це було запамороченням мало відпорної думки, від довголітньої московської пропаганди.

Ось де треба шукати джерел “зміновіховства” наших “прогресистів”, які видають свої аберації за “позиції визвольного руху”. Ось звідки йде мінливість їх ідей, їх хаотичність, їх залежність від “фактичного стану”, створеного чужою волею, їх компромісність. Це все й паралізуватиме силу визвольного руху проти Москви, коли на чолі руху стоятимуть “прогресисти”. Бо ідеологія і в таких рухах, і в політичному житті взагалі — має величезну вагу.

Своїй невдачі в війні проти СССР — попри інші причини — завдячує націонал-соціалізм Гітлера власне тому, що це був соціалізм. Почавши від антисоціалістичного націоналізму, гітлеризм закінчив національним соціалізмом. Це спаралізувало його ударну силу в війні з сталінським соціалізмом і полегшило інфільтрацію націонал-соціалістичної партії агентами комунізму. Другий приклад — громадянська війна у Франції кінця XVIII в. Геніальний історик французької революції, Гіпполіт Тен питав, чому ні аристократія тоді, ні партія Жиронди — не могли собі дати раду з монтаньярами, тодішніми французькими більшовиками? Тен каже, що це сталося тому, що партія монтаньярів “мала за собою пануючу теорію і що тільки ця партія мала незаперечне рішення її застосувати аж до кінця. Вона була єдино консеквентна”. Тому, що в своїх ідеологічних засадах була “найбільш афірмативна”! А її противники? Аристократія чинила слабкий спротив, бо сама зачитувалася творами Руссо й Вольтера, сама була — бодай на словах — прихильницею ідей “суспільного договору”, “народу-суверена”, “рівності й братерства”, — всіх облудних і обманних гасел, які стали гаслами революції. Не могла аристократія боротися з хворобою ззовні, якої бацили вже мала в собі, всередині.

В ще більшому ступені, було те саме з Жирондою. Пише Тен: “Вже в своїх засадах абстрактних, Жиронда була згідна з своїми противниками “… Ця спільна догма на прапорі Жиронди, — не могла її дуже надихати в боротьбі з монтаньярами, визнавцями тієї самої “віри”. Пише історик, що “жірондисти, вийшовши з тих же засад, що й монтаньяри, простували до однієї мети. Сектантські забобони паралізували в них моральне обурення на противника. В глибині своїх сердець їх революційний інстинкт конспірував з їх ворогами”. Тому й були знищені монтаньярами.

Подібно було з соціалістичними вождями революції 1917 р. в Україні. Ідеї, фразеологія, все було в них спільне з москалями-соціалістами, рожевими, або червоними, пізнішими комуністами: і “трудящий люд”, і “велика ідея соціалізму”, і “братерство народів”, і “прогрес”, і ненависть до “реакції”, і до “національного шовінізму”, і адорація пролетаріату, і підозрілість до “буржуазного” села, і атеїзм, або релігійна “нейтральність”, все — опріч “мови”, яку їм комуністи московські лишали до часу.

Що ж дивного, що всіх їх, Винниченка, А.Крушельницького, Порша, Ю.Бачинського, С.Вітика і т. п. потягло в табір більшовиків? Що дивного, що всупереч до націоналістичних “фашистів”, галицькі радикал-соціалісти і демократи, зараз же в 1939 р. запропонували свою цінну “лояльну співпрацю” совєтам? Марксові, Енгельсові, Чернишевському, цим “богам” поклонялися ж в усіх соціалістичних “церквах” Києва і Львова, так, як і в Москві!

Що ж дивного, що зголосилися до “лояльної співпраці” з совєтами партії, які в своїй пресі у Львові оплескували більшовиків, коли ті, на чолі міжнародної наволочі скочили до горла свободолюбної Іспанії, щоб знищити її незалежність і релігію?

Г.Тен мав рацію не лише щодо XVIII віку! Спільні з комуністами ідоли та ідеї, паралізували і в тих наших партіях 1917 р. і моральне обурення, і спротив комунізмові, і навіть інстинкт самозбереження. Ідеологія, світогляд, грають в політиці більшу роль, ніж думають “прогресисти”. На жаль, таке саме може трапитися і в тому періоді визвольної акції, який почався від другої війни, якщо акцію визвольну очолюватимуть люди з спаралізованою думкою; люди, які приймають багато дечого з ідей і систем московського займанця в Україні. Цей параліч думки наших “прогресистів”, або її прогресивний параліч, може спричинити таке саме заломлення духа активного спротиву, як і в Жиронди в борні з французькими більшовиками.

Нам скажуть про героїзм борців в Україні. Хто ж не знає цього? Хто ж не знає, що рух спротиву, це єдиний ясний і повний незмірної ваги момент в теперішні дні? Та якраз тому, треба думати і дбати про те, щоб цей героїзм не був змарнований так, як був змарнований спонтанний революційний вибух національний в Україні 1917 р.

Слушно, що “позиції визвольного руху в Україні кристалізуються не в теорії, а в самому змісті боротьби з ворогом”. Та — що це значить: “кристалізуються”? Ніщо саме не робиться! Ці позиції, краще, ці ідеї — інтуїтивно відгадуванні, або відчуванні масою, — мусить хтось скристалізувати! Убрати в зненавиджену “прогресистами” якусь теорію, доктрину, ідеологію!

І ця “теорія” буде така, яку дасть провід. Без цього “кристалізації” не буде.

Кажуть, українські повстанці борються “проти московського поневолення, проти безбожницького більшовизму, проти всіх його форм і виявів”?

Певно, всі ці проти є! Та чи викристалізувана друга ідея — не проти чого, а за що? Та й що до того “проти” — справа не така безсумнівна.

Повстанці борються проти всіх форм і виявів більшовизму в Україні? Так! Але чи хтось кристалізує цю боротьбу проти Москви в ясні антимосковські формули й гасла? Хіба, боронячи “планову господарку”, “колективізацію” селян (їм дають лише право користування землею!), хіба боронячи деякі “додатні сторони” марксизму — автори “Позицій визвольного руху” дають рухові ясні, національні, провідні напрямні? Чи кристалізують повстанську енергію у великій ясній ідеї, чи навпаки, цю кристалізацію гальмують? Затемнюють зміст визвольного руху?

І в 1917 р. маси теж рвалися битися з зайдами… Але національний провід картав “мілітаризм”, а “зайдів” уважав за братній народ, з яким можна полюбовно скінчити спір.

І в 1917 р. маси кидали фронт, не хотіли битися за Росію… Та провід “тримав фронт” разом з “братньою російською демократією”.

І в 1917 р. маси хотіли мати землю у власність… Та провід насаджував соціалізм.

І в 1917 р. маси хотіли збройно захопити владу в Києві (Полуботківці навіть зробили це!), і в Україні… Та провід боровся з цим “шовінізмом”, рука-в-руку з шайкою Керенського… В “Відродженні нації” автор признається, що тодішній провід просто лляв зимну воду угодовства на “розгарячені голови” і закликав не до самостійності, а до “загальноросійського патріотизму”. І лише “приневолений” невблаганним противником, мусив очолити активну боротьбу за самостійність. Коли змарнованим був перший порив. Так тодішній провід “кристалізував” цілі визвольного руху мас…

Тепер провід визвольної боротьби веде її свідомо. Але — на своєму стягу виписує гасла, позичені з ідейного словника свого смертельного ворога. Чи ця боротьба може успішно іти під таким стягом?

Чи може він кристалізувати цілі визвольного руху мас?

Певно, ідеї самостійницького руху повинні скристалізуватися в самій боротьбі. Але вони …по різному кристалізуються у різних людей.

Візьмемо нашу поезію резистансу. Там маса елементів, з яких можна було б створити дуже чіткі “позиції визвольного руху”! Є там свідомість, що над нами стоїть Боже провидіння; що вони борються за “святу правду Божу”, свідомі, що “Божий Дух вогнем злетів на них”.

Уявляють вони себе окремою верствою оборонців нації, новими “лицарями січовими”, мріють про воскреслу “давню славу”. Борються не за “щастя” чи “добробут”, а — щоб змити ганьбу неволі з України. Москалі — це для них не неповинний в більшовизмі, “теж гноблений ним народ”, — а “голота, череда”. Вони говорять про “облудний людський світ” і про “багно Москви”, про “калюжу Москви гнилих ідей”. Вони свідомі, що борються за велику правду, що є авангардом народів — з нашим вічним містом — “Києвом святим”. Знають, що “за нами рушать в бій народи”, що “ми — сонцем знов освітим світ!” (Боєслав).

Коли читаєш цю поезію, а потім “Позиції Визвольного Руху”, то здається, що переходиш від універсалів Хмельницького, або меморандумів-маніфестів Орлика, чи за нових часів — писань Міхновського, до нудних копійкових брошурок, які популяризують в’язку жуйку з Маркса або Чернишевського… Є різні “кристалізації”!

Визвольний рух в Україні, а властиво група, що ним керує, повинна бути свідома своєї мети і шляхів, що до неї ведуть. Вона не сміє виписувати на своєму стягу збанкрутовані ідеї, ідеї ворожі Україні. Не сміє робити об’єднань з ворогами революційної боротьби, цебто з ворогами незалежності державної. Провідна група мусить вийти геть з ідейного хаосу.

Твердити, що “світоглядна незавершеність не послабить нас в ідейно-політичній площині, а навпаки” — значить говорити нісенітницю. Висувати “прогресивно-соціальну програму” — як вона сформульована в “Позиціях”, це значить скочуватися до московських “заповітів Леніна”, декларованих УРДП, до тітовщини, яка ж (нам пояснюють) теж “демократичний”, тільки “менш - демократичний спосіб запровадження соціалізму”. А звідси вже один крок до ще “менш-демократичного” способу Політбюро.

Досить часто пів-соціалізм веде до соціалізму, а цей до комунізму. Особливо, коли йде про поборювання “фашизму” (націоналізму), то тут всі опиняться в “адном катєлке” московському, як це було під час комуністичної агресії проти Іспанії, коли за московською директивою ішли разом — і соціалісти Блюма, і лейбористи, і демократи, і — бодай в своїй пресі — галицькі радикали. Так само не вагалися українські соціалісти подавати руку московським більшовикам, коли треба було валити “фашистський” режим в Києві в 1918 р.

О, “прогресисти” проти “сталінського терору” і “сталінських вельмож”! Вони й “планову господарку” і “справжній соціалізм” запровадять тільки “демократичним шляхом”. Не знаю скільки тут туподумства, а скільки підступу. Бо соціалізм, тоталітаризм і терор нерозлучні одне з одним.

“Світоглядна незавершеність”, зрада націоналістичної ідеї, веде в простій лінії до капітуляції перед доктриною ворога. Противники ясно окресленої ідеології визвольного руху потішають, що ідеологія не важлива. Мовляв, визволиться нація, то сама знатиме, як урядити своє життя. Страшна наївність! Маса, всяка маса, мертвої природи, або людська, — є безформна, хаотична стихія, поки не є упорядкована й напрямлена якоюсь ідеєю або елітою. Сама маса — як наприклад ріка, що вийде з берегів — може лише зруйнувати щось. Коли від удару антимосковських сил в Україні, скажімо, впаде більшовицький режим, і коли та маса не матиме на чолі еліти, свідомої свого окремого від вироблених в Москві ідей — “вірую”, то в Україні повстане ідейна порожнеча, вакуум — без свідомої волі, носієм якої завжди є провідна група, еліта нації. Такої еліти не буде, коли провід матиме на своєму прапорі гасла чужої, або ворожої ідеології! Така, обезголовлена нація падає жертвою чужинця. Ось чому москалям — червоним і білим — дуже на руку — на випадок майбутніх подій — обезголовити нашу націю, особливо її воюючу силу. На руку було б Москві — щоб провід наш замість власної Правди — проповідував “правду” займанця — хоч етапами. “Прогресисти” кажуть, що консолідація з ненаціоналістичними партіями не загрожує прониканням ідей тих партій до націоналістичного середовища, а навпаки, сприяє проникненню націоналістичних концепцій в український світ. Ну, щоб це побачити, вистачить розгорнути націоналістичні часописи, а там знайдемо передруки — цілий букет відгуків демо-соціалістичних і радикальних політиків, які або негують як “спекуляцію” (Феденко), або ганьблять як провокацію (“солідаристи”), чи як “неначасність” (радикали) партизанський рух в Україні.

Так виглядає “проникнення” в те середовище націоналістичних ідей! Навпаки, з “Позицій Визвольного Руху”, з “Сучасної України” бачимо, як аж по саме горло заливають соціалістичні концепції націоналістичне середовище. “Сучасна Україна” в статті “Примусова орієнтація на Москву” — просто стає рупором сталінської пропаганди, як слушно завважує “Український Самостійник”. До нічого іншого й не могла довести зрада ідеї націоналізму. Засада не в’язатися “з будь-якою доктриною чи теорією”, відкинення ідеології і світогляду свого минулого — привело “прогресистів”, в багно ідейного й організаційного хаосу.

Керування визвольним рухом в країні, вимагає яскравої, чіткої ідеології. Вимагає й суворого добору людей однієї, спільної ідеї, і одного духу; вимагає різкого відмежування — і ідеологічного, і організаційного, від адораторів “ленінських заповітів”, від Маркса, від “ненависників революції”; вимагає безоглядної афірмації своєї ідеї. Як писав Тен: Група яка претендує на провідництво, мусить бути “найбільш афірмативною серед всіх груп політичних, маючи рішення аж до кінця задіяти свою теорію”. Але, очевидно, цього не зробить група, яка своєї теорії не має, лише зліпок всяких теорій, своїх і чужих. Та й ще в засаді ворожа усяким “догмам”, “теоріям” та “ідеологіям”.

Тут я приходжу до основного моменту — волі. Людям, позбавленим цього первня, значення його не пояснити. Недавно ще мені закидали мої “наївні осуди”, висування “на головну хибу української нації брак волі, сентиментальність” (Мартенко, ЛНВ, ч. 2, Мюнхен). Думаю, що наївність і сліпоту виявляють ті, які ці хиби досі не бачать. Що ж це є, як не брак волі — той невикорінний нахил пристосувати свою ідею до “фактичного стану”, витвореного чужою волею в Україні? Або до “тенденцій розвитку світу”, — створених чужою і нам ворожою волею? Або до того, що “існує в народі”, що вже “ним усвідомлено”? Що це, як не брак волі? Як не бажання — не вести, а бути веденим?

Волю вести мусять мати ті, що стоять на чолі визвольного руху, або ті, що стануть. Мусять розірвати з хаосом і широко й яскраво розгорнути прапор націоналізму, прапор своєї, національної Правди. Яка є не в тому, що займанці виростили “на нашій землі”, а — як і за часів Шевченка — в тому, що лежить під цією землею — в могилах мільйонів полеглих за нашу Правду, не за “правду” проповідувану в “Позиціях”. За Правду, яка мусить бути і є запереченням всього, що “фактично створено” слугами Сатани в Україні. Треба вже раз собі усвідомити, що Україна є головним партнером в грі, де виграшем є не ті чи інші дрібні ідейки (“республіка”, “прогрес”, “правдивий соціалізм”). Іде гра “ва-банк” з Сатаною — в ім’я Христової Правди. І не переможе наш визвольний рух, доки ці Правди не випишуть вогненними буквами на прапорі наших визвольних змагань. Коли одні цього не розуміють, мусять прийти інші, які зрозуміють, що справа не в тому, щоб потонути в “консолідаційному” хаосі, а в тому, щоб, селекціонувавши людей одного духу, людей вільних духом, протиставити себе хаосові на зовні і хаосові, ідейному й іншому, власного середовища. Говорити ж, що “ми не боремося за владу для себе” — можуть лиш ті, хто стратили віру в себе і в свою Правду.

Певно, можна і так сказати: “Було б нерозумно узалежнювати приналежність до Організації Українських Націоналістів від визнання такої чи іншої філософічної доктрини, і в наслідок того значно обмежувати число членів та прихильників нашої Організації”… Сказати все можна!

Можна подібно сказати, що “не треба обмежувати число членів наприклад католицької церкви обов’язково тими, хто визнає католицьку віру”. Але чи це не був би абсурд? Коли до Організації націоналістів приймати членів, які не визнають націоналістичного “вірую”, а всіх —і марксистів, і хрунів, — аби більше! — то для чого тут Організацію називати націоналістичною? Для чого цей маскарад?

Напевно багато хто обуриться: так значить треба примусового “вірую”, ідейного однострою? Знищення свободи думки?

Ні, треба, щоб єдналися між собою люди одного духу. На Запоріжжю віра в Бога і Святу Трійцю, та “регула лицарська” — єднали всіх без примусу. А хто того не визнавав, того на Січ не пускали.

З давньої давнини повчаючий приклад! Коли Кортес приплив до Америки і почав руйнувати царство Монтесуми, — пішло це йому неймовірно легко. Чому? Тому, що у противників Кортеса, хоч було більше війська, але здавна існувало пророцтво про загибель їх держави, завойованої войовниками, які прийдуть морем зі Сходу. Це пророцтво психологічно паралізувало спротив аборигенів. Бо ж перемога іспанців була пророкована “тенденціями розвитку” світових відносин, була “неминучою”!… От так як народ Монтесуми тоді, і наші — і не наші — “прогресисти” тепер живуть і думають під впливом, навроченої Марксом і Леніним, ідеї “неминучої” перемоги соціалізму. Ну й інших “тенденцій розвитку сучасного світу”, — атеїзму, прогресу, матеріалізму, та ще й загибелі протилежних тенденцій — “вузького націоналізму”, традиціоналізму, християнства, ієрархічного ладу і т. і. Під вливом цих “пророцтв” — наші “прогресисти” — як жерці Монтесуми — не в силі ідейно боротися з ворогом, з чортовинням “прогресивних” догм, тим більше, що вони ж “уже фактично реалізовані” в Україні! Кращого аргументу для рабських мозків не знайти!

Крім пророцтва, Кортесові та його іспанцям допомогла ще й їх політика свого роду “українізації” супроти мас аборигенів. Вони й не думали нищити в пень їх культуру ударом по фронту, заткати якимсь чопом буйний вилив цієї культури. Навпаки! Іспанці намагалися лише відвести цей вилив в своє русло. Поміж аборигенами високо стояло будівниче мистецтво? Добре, отже іспанці навіть заохочували місцевих митців будувати, але — храми іспанської віри, за іспанським планом і смаком… Аборигени мали свої релігійні танці? Нехай і дальше танцюють, але наприклад на честь Діви Марії. Монтесума був царем? Нехай буде і далі, лише хай царює, отримуючи накази від завойовників, і т. д.

Це саме робили червоні москалі в Україні. Аборигени могли писати вірші “рідною мовою”, але такого змісту, як Тичина, Сосюра і Рильський. Аборигени хотіли співати? Дати їм хори! Лише або гімни чужому ідолу, .щоб співали, або якесь невинне “грає-воропає”. Хотіли вони мати державу? — “Пажалуйста!” — маєте УССР з границями, урядом, з власним гімном і навіть з представництвом в Об’єднаних Націях… І нарешті — остання ланка в ланцюгу диявольського плану: хочуть українці мати армію, воювати? Мають вже таку, підпільну? Добре! — Будемо її не лише фізично нищити — вирішили напевно в Кремлі, але й знешкоджувати її через “обезідейнення” всього визвольного руху. Довголітньою пропагандою переконали самих наївних вождів українських, що провідними ідеями їх боротьби можуть бути тільки ідеї Кремля. Нехай модифіковані, нехай навіть без Сталіна, але — все ж не різні, а такі самі, як і в Кремлі: “прогрес”, “народна республіка”, “справжня демократія”, “безкласове суспільство”, скасування права приватної власності, планова господарка, колективне користування землею, атеїзм, боротьба з українським “шовінізмом” і “реакцією”, з “старомодними традиціями”. А насамперед, хотів би Кремль, щоб нізащо в світі, не повстала власна провідна каста, з власною націоналістичною ідеологією! Щоб все захлинулося в консолідаційному хаосі — націоналістів, адораторів винниченківських “традицій” і “завітів Ілліча”, ненависників революції і просто спекулянтів! Коли б це сталося, то всі б вирішили, що немає чого битися із-за нюансів тієї самої доктрини.

Так би прийшло до угоди, цебто капітуляції, як її хотіли робити Винниченко, або Кам’янецька нарада. Вони ж теж мали армію! Настрій боротьби за “своє” зник би, як у Жиронди, яка стратила наперед своє власне “вірую”, свою окрему ідею.

Такі можливості може видадуться фантазією? Але життя знає ще більш дивоглядні фантазії! Кому снилося б, що більшовизм міг би запрягти в свій віз таку, нібито абсолютно незгідну з його засадами силу, як Церква?

Та на наших очах це стало фактом. Справи не міняє те, що кожна з обох сторін — Політбюро і московська православна церква хочуть обдурити одне одного і зробити знаряддям в своїх руках для своїх цілей. Факт лишається фактом, що навіть таку — суттєво антикомуністичну силу, більшовизм знайшов способи осідлати.

Яким способом? Тим, що зберігаючи фасадну, зовнішню форму тієї сили, змусив її відректися самої суті своєї ідеології.

На цей фатальний шлях можуть поволокти і Україну, яка бореться проти Москви, коли процес винищування націоналістичної ідеології йтиме далі. Коли не знайдеться група ідейних і відважних людей, яка цьому божевіллю нарешті гукне — стоп!

Квітень - червень 1952

Холодний розум політичних тетерваків

В нашому забріханому світі ні одна річ не називається її власним ім’ям. Все парадує під якоюсь маскою, іноді дуже гарною. Під такою маскою парадують деякі українські політики, які звуть себе політиками “холодного розуму”. Ця назва мала б свідчити про тверезість їх осуду і твердість переконань. Протиставляють же ж вони себе — політикам “гарячого почуття”, що мало б означати, що ці останні не вміють логічно й тверезо думати, а дають себе вести необдуманим поривам і пристрастям…

“Холоднорозумні” політики оці ведуть свій родовід, на Наддніпрянщині, в простій лінії від так званих українофілів 50 і більше літ тому. В Галичині і на Буковині — їх предками були вірні “тірольці Сходу”, як їх називали колись. Українофілів характеризував М.Міхновський, що вони “виплекали цілий культ страхополоства, виробили цілу релігію лояльності”, відзначалися “сервілізмом, безідейністю та інертністю”. А про галицько-буковинських “тірольців Сходу” писав І.Франко, що основи їх політики зводилися до заповіді: “ми всі, русини, і маємо триматися укупі, і дякувати Найяснішому Цісареві за добродійства його нам, і просити, щоб і дальше нас не забував” (цитую з пам’яті)… Писав І. Франко про них:

“Ви би тілом і духом своїм присмоктались до скиби
І зловив би вас Мамон у сак Як товстючії риби…”

Поза цією “скибою” вони не бачили світа. Або ту скибу орати, або — від пана видирати, в цьому замикалося блудне коло їх політики. Девізом їх акції було:

“Патріотичний меч перекувати
На плуг — обліг будуччини орати,
На серп — щоб жито жать, життя основу”

— чи тим плугом був плуг плугатиря, чи слово діяча просвіти або “народного обранця”, який співає дифірамби тому чи іншому “Найяснішому Цісареві”. Гарячих людей — за їх гарячі почуття, а ще більше гарячі епохи — ці політики ненавиділи, бо відривали вони їх від їх буденної праці, щоденних інтересів, вигід життя, Мамони. Не терплять вони писань і розмов про “найвищу політику”, про “стратегію і тактику, про великі історичні зрушення, про політичні принципи й формули” і т. д. Не люблять апокаліптичних картин: одна — світ роздертий надвоє, і друга — ми напередодні вирішальних подій… Іронізують з усього того! Хоч іронізувати немає з чого. Бо хіба ж світ дійсно не роздертий на двоє? Хіба ми не напередодні вирішальних подій? Хіба не апокаліптичною є наша доба? Хіба не час думати й писати про політичні принципи, про стратегію і тактику визвольної боротьби? Ті політики “холодного розуму” відмахуються від того всього мов кінь хвостом від докучливих мух. Це все нудить їх, на їх “холодну” емігрантську думку треба займатися чимось іншим, а саме — “щоденними справами, справами шкільництва, розбудов культурних установ, справами праці, економічної бази, тощо”. Хочете перемогти в майбутніх вирішальних подіях? То гартуйте дух! Яким способом? Дуже просто — збільшити нашу участь в активній розбудові господарського життя на еміграції”. “Ця громада купує школу, та купує дім, там замахнулися на придбання великої літньої оселі для дітей…” або, додам від себе, заснували співоче товариство, це й будуть ті “цеглини нашої сили і в немалій мірі підвалини майбутньої перемоги”! Чи ж не геніально роздумують політики холодного розуму? Купуйте доми, школи, фірми на еміграції, не сушіть собі голову політичними принципами і стратегією визвольної боротьби, а наш “найвищий ідеал” — “соборна, самостійна”, за якою тут, будуючи доми і фірми так побиваємося, сама спаде нам з неба! Засновувати фірми і професійні товариства важливіше від непотрібних проповідей про справи визвольної боротьби, бо, як кажуть, хлоп волить довгу ковбасу, як довгу проповідь…

Така ментальність політиків “холодного розуму”. Так думають вони всі ті холоднорозумні. Є, одначе, заковика в їх розумуванні. Картаючи людей “гарячого почуття” як глупих романтиків і шкідливих фантастів, вони зі своїм холодним розумом, завжди потрапляють як не в пень головою, то в яму ногою. Ніколи нічого своїм холодним розумом не передбачають.

Голослівне твердження? Ні, скріплене масою фактів!

Перед розвалом царської, німецької і Габсбурзької імперій, перед революцією в цараті, перед повстанням незалежної України, — кілька місяців перед першою війною, коли назрівали дійсно “апокаліптичні” події, українські політики холодного розуму за головну мету своєї політики — уважали… дістати рідну початкову школу, як нині думають про доми і фірми… Чи можемо мати подив до холодного розуму тих політиків? Чи вміли вони тим своїм “розумом” проглянути події, що йшли? Відгадати їх укритий сенс? Підготовитися до них духовно? Події показали, що люди холодного розуму були людьми без всякого розуму взагалі.

Коли вже шаліла революція, коли впав царат, коли влада валялась на вулиці, як в Петербурзі, так і в Києві, чекаючи “рук твердих і сміливих”, щоб взяти її, в той час репрезентативний орган українських політиків “холодного розуму” в Москві, “Украинская Жизнь” писав про необхідність боротьби з “демагогічним лозунгом самостійності”, що його висунули “невідповідальні” елементи, “позбавлені широкого розуміння національно-державних завдань”. Національний рух — повчали холоднорозумні політики — повинен був бути не “бурхливий і пристрасний”, а “рівний і спокійний”. Це під час революції! Чи доглупалися ті політики своїм холодним розумом” до суті подій, що тоді гриміли повз них? Чи допоміг їм їх холодний розум ті події зрозуміти? Знайти гасло для чину? Знову дивно безсилим показався той їх холодний розум!

Коли вибухнула війна, та сама “Украинская Жизнь” видрукувала урочисту заяву, — що намагання деяких кругів використати війну для визволення України, є акцією “провокаційною”; що українська демократія в цю тяжку для імперії годину готова “виконати свій громадський обов’язок перед Росією”. Політики того часу очевидно керувалися “холодним розумом”: мовляв, так треба було зробити, щоб не було зайвих репресій царату в Україні… І що ж, виправдалися хитромудрі міркування тих політиків? Зовсім ні! В своїх спогадах оповідає Д.Дорошенко (який брав участь в уложенні тієї заяви), що коли він приїхав до Києва, питалися його кияни (не “холодного розуму”) — нащо ту заяву видали? Та ж зараз по вибуху війни все-одно всю пресу українську замкнули, а хутко посипалися і репресії на українців… Знову отже калькуляції політиків “холодного розуму” — не дражнити начальство — показалися зовсім нерозумними, недоцільними і навіть шкідливими. Стратили невинність і не одержали “гонорару”…

За короткої інтермедії всеросійської “демократії” (Керенського) в 1917 році, політики “холодного розуму” пішли їй на далекосяжні уступки: признали зверхність російського уряду і всеросійських Установчих Зборів, і обмежили свою автономну Україну — до п’ятьох губерній, віддаючи всю Слобожанщину, Крим і Степову Україну з Чорним морем — Росії… Коли це зробили? Перед яких урядом капітулювали? Зробили це кілька місяців перед занепадом того уряду, в жовтні 1917! Отже знову, чи оправдали події необхідність тих хитромудрих калькуляцій людей “холодного розуму”? Аж ніяк! Чи вміли ті політики дивитися наперед трохи далі ніж за три місяці? Не вміли! Нащо ж вони ті уступки робили і що поміг їм їх “холодний розум”? Тільки загальмували наростаючу національну революцію, тільки поборювали людей “гарячого почуття”, які їх перестерігали перед прочанством до Петербургу, й які виявилися мудрішими, ніж люди “холодного розуму”.

В 1920 роках прийшла в Україну так звана “українізація” України і НЕП — “нова економічна політика”. Скільки було захвату у людей “холодного розуму”! Та ж наступає нова ера! Та ж цвіте життя! Скільки було захоплень поміж “холоднорозумними” і на Наддніпрянщині, і в Галичині! Скільки нагадувань — що збройна акція віджила своє, що треба віддатись мирній праці по розбудові “радянської України”, використовуючи констеляцію, уникаючи непотрібних жертв. І, що ж уникли вони приносу тих жертв? Де там! Під час хутко зорганізованого москалями голоду вигинуло до 6 мільйонів людності нашої… Чи її вигинуло б стільки, коли б хоч би десять літ тривав спротив Москві? Напевне ні! Отже і тут передбачення “холоднорозумних” були наївні і недоречні. Їм удалося тільки приспати збуджену енергію народу й його недовір’я до москаля. Оце і все! Не згадуючи про ті гекатомби ідейних людей, які піймалися на провокацію Москви і на спокуси “холоднорозумних” політиків, колишніх соціалістичних прем’єрів, міністрів і послів, які повірили Москві.

В Галичині люди “холодного розуму” скалькулювали, що після 1-ої війни наступила ера довшої стабілізації в Європі. Тому й в пресі, і в заявах громили майже як ворогів народу ту молодь, тих безрозумних одчайдухів, тих націоналістичних невільників “гарячого почуття”, — за те, що займалися революцією, стягаючи гнів окупанта на мирних діячів буденної праці і “холодного розуму”. Та події показали, що ті люди “гарячого почуття” мали більше розуму від “холоднорозумних”, бо розбудовували те, що гасили останні, те, що найбільш придалося нації в наступних роках, — дух спротиву і бажання боротьби. Показалося, що люди “гарячого почуття” краще передбачали біг подій від своїх зимнокровних і “розумних” земляків.

Прийшли в 1939 р. до Галичини більшовики, і “холоднорозумні” відразу ж плавом поплили — мов ті карасі — на більшовицькі приманки. Віддавали свої імена й свою совість новому окупантові, заповняючи своїми лояльними особами лави української Ради, яка ухвалювала “возсоєдиненіє”. Найбільш глупі навіть зустрічали більшовицьких “визволителів” в залах з тризубами й національним прапором. А три “демократичні партії” (М.Стахів і пр.) заявили московській армії, що доручили своїм членам — “лояльно співпрацювати” з окупантом, що ніс смерть українському селянству, інтелігенції та Церкві в Галичині… Так їм диктував їх “холодний розум”! Доручивши своїм членам ту “лояльну співпрацю”, партійні керманичі зразу потім зорієнтувалися і втекли за кордон. Знову питання: Чи мали вони в цьому випадку розум (не кажучи вже про честь)? Чи той їх “розум” допоміг їм?

Прийшов до Галичини Гітлер. І тут позиція “холоднорозумних” ґрунтовно відрізнилася від позиції “гарячо-чуттєвих” націоналістів. Останні тішилися, коли гітлеризм скрутив карк комунізмові в Німеччині. Та ті самі націоналісти зараз же після приходу німців, виступили проти них. А люди “холодного розуму”? Вони — за Польщі — були завзятими ворогами гітлеризму, поки він був далеко. З хвилиною, коли зайняв Галичину, “холоднорозумні” відразу пішли разом з ним будувати “Нову Європу”. Преса ж “холоднокровних” повела кампанію проти повстанського руху, як проти “бандитизму”. Траплялися й просто несамовиті, трагікомічні вибрики людей “холодного розуму”. Наприклад, коли приєднували Галичину до “Ґенерал-Ґубернаторства”, тобто до Польщі, вони влаштовували урочисті обходи і дефіляди на честь цих подій, тобто з радості, що Галичину прилучили до Польщі. Що допоміг їм їх “холодний розум”?

Нарешті — наша сучасність. На авансцені опинилися знову “холоднорозумні” завдяки двом обставинам: перша — що порода “холоднорозумних” не переводиться на наших землях, друге — що опинившись на еміграції вони знайшли цілком своє, рідне середовище таких же “холодно розумних” земляків, яких першою заповіддю була розбудова їх загумінку, здалека від “високої політики”. Не бракувало в тому середовищі й таких архи-холоднорозумних, які з політики вміють зробити свій власний бізнес. Навчившись ще в Європі займатися “лояльною співпрацею”, перенесли вони це заняття й на новий континент, готові повторити стару “власовщину”. Визвольна боротьба й люди, що її ведуть для тих лоялістів зовсім чужі. Пошана до руху спротиву проти Москви, висловлювана ними оказійно, це лише “лип сервис”; вся ж енергія “холоднорозумних” спрямована на здобуття впливів і патенту на виключне право репрезентування української нації.

Тому з’єднати собі ласку сильного стає головним завданням тих політиків. Переконати загал, що вони ні на крок не відступлять від національного ідеалу, а з другої сторони — запрягти той загал до воза того сильного, хоч би він і віз нас в обійми нової “єдиної і неділимої”. Щоб осягнути це, пускається в рух все красномовство покутного адвоката. Все тут є: і про те, що “розмовляти можна з кожним” і що “принципіалісти не розуміють складності проблем та їх взаємовідношення в сучасній ситуації”; про те, що “не треба бути непримиренним до нерозсудливих розмірів”; що “треба вміти сприймати всі вирішальні мінливості даної ситуації” (мабуть на те, щоб мінливою зробити й свою ідею…); що “прониклива політична тактика знає, що осягнути можна не абсолют, а лиш відсотки, які треба відгадати й відповідно до цього діяти”; що політика це бізнес, де не може бути мови про абсолютні ідеали, а лише про менші, чи більші користі. Так думає людина “холодного розуму”. Як бізнесмен, що зайнятий продажем кока-коли. Бо — “чи ж немає серед наших контрагентів людей, що мають незаперечні симпатії”… до відновлення нашої державності? Або до “лихоліття неросійських народів”!.. Чого ж вам ще треба? Певно, принципи національної незалежності й державності треба боронити, але — чи завжди? Ні, аж тоді, “коли імперіалістичне ярмо Москви впаде”. А перед тим? Пощо, коли “Україна дала вже вислови своєї волі”.

Принципи для людей “холодного розуму” взагалі — п’яте колесо в возі. Треба домовлятися — навіть коштом принципіальних уступок. Бо своєю впертістю гарячі голови відштовхують москалів, а тоді й того проценту не дістанемо, що його дають нам єдинонеділимці та їх протектори.

Так роздумували ті гендлярі від політики при Керенському, при більшовиках, і так, і тепер роздумують. Бо політики “холодного розуму” завжди однакові!

Питання: чому “холодний розум” тих політиків веде їх нехибно якраз до перекреслювання ідеалів та засад? Чому та “прониклива політика” пропагує завжди якраз “лояльну співпрацю” з панами ситуації? І чому їм здається, що ту політику хитрого Панька диктує їм розум, а не що інше?

Що уявляє собою розум тих політиків, відкрив нам давно вже наш філософ Сковорода. Він пише: “Тетервак бачить сіти, а в сітях їжу. Чи справді він щось бачить?.. Він бачить тільки хвіст цього діла, а голови й серця не бачить. Де ж цього діла голова? — Це серце ловця, в тілі його, укритім за кущем… Тільки той збавиться від напасти, хто дивиться не на зверхнє, а на суть справи… Надибав тетервак їжу… і паде жертвою жадности й хитрости ловця”.

Розум цього тетервака мають політики “холодного розуму”! Вони не мають того, що називається “духовним оком”, оком інтуїції. Бачать тільки зовнішнє даного явища і тому, як той тетервак, легко йдуть в сильце кожного брехуна. Декларація більшовиків про “самоопределєніє вплоть до атдєлєнія”, або “українізація” і — “холоднорозумні” політичні тетерваки летять на приману, не бачачи, “ловця, в тіні укритого”. Коли б “холоднорозумні” сліпці вміли бачити в вовчій декларації вовче, знали б тоді, що з вовками угоди бути не може. Та для цього треба мати “душевні очі”, видючі ж сліпці дивляться лише тілесними очима. Від Драгоманова до Коберського і Григорієва (світочі соціалізму!) вони навіть напередодні 1939 р. вірили, що вовка цивілізує наша доба “прогресу”, що “навіть у міжнародні відносини вкочуються нові етичні норми, норми загальнолюдської етики”. Вірили, що “поступ науки переміняє на ліпше й духовну природу людську”, — навіть, коли вона не людська, а вовча. “Холодний розум” сліпців нічого не бачить і нічого не розуміє.

Не можуть “холоднорозумні” політики мати й жодного великого ідеалу. Коли про цей ідеал говорять люди “гарячого почуття”, “розумні сліпці” відповідають словами Авірона Мойсеєва: “Що то за земля обіцяна?.. Як може бути те, чого не можна бачити? Це ж байка! Тільки погинемо всі в боях. Не хочемо цього! Дай нам вернутися в нашу стару землю”, — в єгипетську неволю.

Таке було психологічне підґрунтя й усіх зміновіховців-поворотців з еміграції до СССР. Таке було психічне підложжя “лояльної співпраці” холоднокровних із кожним окупантом. Бо — всупереч невидимому й далекому ідеалові, окупант — це було щось видиме, реальне і могутнє. Якогось манекена, людину, яка не в стані ні бачити того, що діється довкола, ні передбачати того, що йде, ні плекати величні ідеали — робить з такого політика його “холодний розум”.

Крім того, — помиляються такі політики думаючи, що ними дійсно керує лише розум. Насправді — ними керує так само почуття, яке часто й диктує їм їх тактичну лінію. Німці кажуть, що “бажання породжує думку”, є її батьком. Чому люди холодного розуму не бачать у ворогові ворога? Чому готові завжди до “лояльної співпраці” з займанцем? Чому не бачать вовчого у вовку? Насамперед тому, що не хочуть бачити, бо органічно, всією своєю вдачею не хочуть боротися. І не так холодний розум, як власне почуття, почуття страху, каже їм іти на всякі компроміси й закривати очі на дійсність, щоб тільки оминути небезпеку боротьби. Вони так прив’язані охлялим серцем до своєї скиби, й до своєї хатки, до свого зайняття, — байдуже, чи це буде лан хлібороба, кафедра науковця, естрада артиста, чи меблі міщуха, — що готові йти на найбільше приниження, щоб лише не розлучатися з ними. Бачити наперед, що займанець все-одно відбере їм їх хату, чи верстат і меблі; що оберне їх в рабів, які муситимуть під чужу дудку співати й танцювати, — передбачити це не дає їм як короткозорий “холодний розум”, так і почуття страху. Зрештою, — коли вкінці вовк так клацне зубами, що й вони побачать в нім вовче, то — й тоді не йдуть на чин, на спротив, на боротьбу. Бо в їхньому серці, в їхній вдачі лежить не бажання боротьби, але, — бажання не дражнити того, хто має силу.

Якщо б вони мали віру в “невидиме”, в ідеал, в мету, яку ще не досягли, то ця віра в духовний первень убила б в них страх перед сильнішим матеріально чи чисельно ворогом. Та, — ця віра живе не в серцях людей “холодного розуму”, а тільки в серцях людей “гарячого почуття”.

Тому їх зброя — це зброя слабих: хитрунство, крутійство і плазунство перед кожним “паном”. До своїх же земляків “гарячого почуття” — наклепи, інтриги, оббріхування і часом доноси до пана, до якого вони наймаються підбрехачами. От тому то ті “політики холодного розуму” висміюють УПА, денунціюють “фашистів”; тому то вони, як казав Шевченко, аж товпляться перед “властьімущими”, щоб хоч пів дулі від них дістати. А при тому не забувають вони переконувати “народ”, що це “пів-дулі” якраз і є тим бажаним визнанням “суверенної, соборної і самостійної”…

Ось психологічне обличчя політиків “холодного розуму”, які в дійсності не мають ні розуму, ні гарячої любові, ні віри, ні волі, ні ідеалу.

Правда, положення їх противників, — “фантастів” і “фанатиків ідеї”, — багато тяжче. Вони часто не можуть похвалитися ніякими “реальними здобутками”, ніякими “пів-дулями”. Але ж — для здобуття незалежності козаки боролися більш як пів сотні літ; французи — в війні проти англійського займанця більш ніж сто років, а іспанці проти маврів — сімсот літ! Та за те ніхто інший, як ті саме “фантасти” досягали фантастичних віки триваючих успіхів. Політики ж “холодного розуму” ніколи не виходили з ролі комічних персонажів історичної комедії “Пошились в дурні”. Ось тому то треба молитись щодня, щоб більш чим від вогню, посухи і голоду хоронив нас Господь від таких “вождів холодного розуму”, — від сліпих вождів із заячим серцем. І особливо в нашу жорстоку добу, яка вимагає провідників швидкого зору, сміливого серця, великого формату. Не “репрезентантів”, які розуміють політику як “гендель”, а провідників, які вміють вести своїх однодумців, у бій за ідеали.

Степові “анархісти” і хитрі паньки

Майже сто літ рік у рік урочисто шанують земляки пам’ять Шевченка. Та суть його Заповіту, ще запечатана сьома печатями, для великої більшості тих, хто його шанує. Суть: ніщо ні на цій землі, ні в Україні нічого великого не зробить людина, доки не переродиться духом.

Знаючи науку Євангелії, знав він, що нісенітницею є припускати егалітарність в світі фізичному чи суспільному; що люди є різні. Є “орли сизі”, з орлиним оком, з шляхетною кров’ю. Є й інші “кастрати німії”, “донощики і фарисеї”, люди “овечої натури”, “оглухлі”, невразливі на ніщо велике. Підкреслював теж настирливо, що згине Україна, коли на її чолі не стане та особлива порода людей з “сміливим серцем”, яка — одна вона — розплющить очі сліпим і “люд окрадений спасе”.

По різному уявляв собі тих обранців долі. Були це і люди меча, були це і люди, які воювали словом, що в них “пламенем взялось”, вогнем палило серця на боротьбу і жертву. Були це “єретики”, або “юродиві, дурні оригінали”, люди виняткової цивільної відваги. Були це люди, яких стихією були не затишний куток, не ідилія мирного працівника, чи людини з гнучкою спиною, яка її в покорі хилила перед несправедливістю. Улюблена стихія його обранців Долі і його самого була стихія небезпеки, ризику, виклику ворожій силі, бажання — коли немає доброї, мати злу долю, з нею боротися, але їй не піддаватися. Перемагати, каратися, мучитись, але не каятися, але не “гнилою колодою по світі валятись”. Ті кого він називав “людьми статечними”, або попросту плебеями, ненавиділи його за це. Безчестили його обранців Долі “розбійниками, ворогами, п’ятном в нашій історії”.

Найбільше ідеалістично настроєні Квітка, Куліш, вихваляли тодішню “сучасну Україну”, з її кріпацтвом, вихваляли царя не гірше, як Тичина Сталіна. А всі прагнули, щоб не порушували новітні гайдамаки їх благословенного спокою. Відразлива була їм вся життєва філософія Шевченка. З відрази до тієї філософії виросло і закоренилося у нас те клеймування козацтва запорізького, як банди розбишак і анархістів, загрози усякої культури.

Вони думали не про нове козацтво як Шевченко, а про “зм’якшення войовничих звичаїв народів”. Досягти ідеал щастя, треба було — не через пролив “вражої крові”, як думав Шевченко, а “в дусі кротості і миролюбія” (Білозерський, кирило-мефодіївець). Їх завданням була не політична боротьба, як у Шевченка, а “занедбання політики”, бо “сам собою настане час, коли від вашого слова впадуть стіни єрихонські”. Як могла його прийняти так налаштована більшість його земляків?

Шевченко не робив собі оман щодо настроїв тих земляків, — “тихих та тверезих”, “без’язиких”, як звав їх. Бачив, як приятелі затикали вуха й зачиняли двері, коли декламував їм свої “возмутітєльниє” вірші. Знав, що Запоріжжя було для них, як для тієї ворони з “Великого льоху” — просто “Січ біснувата”. Знав, що був “єретиком великим” в своїй добі, якого катували чужі і боялися свої: “люд мовчав і дивувався… Що він діяв? На кого руку підіймав?” Знав, що Україну гірше всякого ворога “свої діти розпинають”. Як могли вони не відвернутися від нього? Злісний удар пам’яті поета завдав професор М.Драгоманов, типовий представник тих “тихих та тверезих”, які, блукаючи за “современними огнями”, погнали на болотяні вогні Московщини. З фурією, з ненавистю до Генія, на яку здібна зарозуміла, але обмежена пересічна людина, Драгоманів картав Шевченка як лише вмів. Головно за три ідеї його Заповіту, за які житиме він вічно в пам’яті нащадків: за його “фанатизм”, тобто за віру, що не знала сумнівів, в Бога і в героїчну Україну; за поворот до великих традицій, осоружних вченому інтернаціоналістові, за “некультурність” і “хижацький дух”, за те, що, не знаючи релятивізму, знав тільки “так”, або “ні”; за те, що не боявся плисти проти течії, стати “єретиком великим”. Шевченко наніс непоправний удар по тричі проклятому комплексу “малоросійства”, “лакейства” або, як казав ще драстичніше — “плебейства” в душі стількох своїх земляків. “Малоросійство” віддячило йому, прийнявши з нього лише його “Тополю”, або “Катерину”, наложивши печать мовчанки на філософію: “Псалмів”, “Заповіту”, а з поблажливістю, як на забавку “дурного оригінала” дивлячись на його “захоплення козацтвом”. Відчували малороси, що в козацтві дав тип нової людини, що мала замінити тип раба.

Крім кількох виключень (Леся Українка насамперед), “малоросійшина”, яка вдерлася в нашу літературу після Шевченка, запанувала в ній майже до революції 1917р. З ідеалізацією затурканого мирного гречкосія, або зі сльозами над його недолею, з сентиментальним жалібним наріканням на “жорстоку добу”, щоб скінчити звеличанням сексуалізму і більшовицького босяцтва (Винниченко і Коцюбинський). Перед Кобзарем клали щороку приписану кількість поклонів, і вертали до свого “злободня”, до “реального”. А “реальне” в ті часи — це було видавати книжечки — “Про сухоту на рогатій худобі”, “Про грім та блискавку”, або про страйк і доктрини соціалізму, або збірники “З-над хмар і долин”. Не в гадці їм було, оскільки Шевченко з своїми “розбійниками”-гайдамаками, з своєю проповіддю проти “москалів поганих”, був в тисячу разів актуальніший для страшної доби, що сунула в Україну, ніж мудрість тих, які “современними вогнями” сліпили собі очі. Тяжке було пробудження незрячих у вогні революції…

Перед нею, під час неї і по ній — видерлася на поверхню українського життя не лише політична, а взагалі нова світоглядна течія, знана під ім’ям націоналізму. її глибший, світоглядний підклад дала, безперечно, в своїх творах Леся Українка. Її політичний маніфест написав в 1900 р. М.Міхновський. Многі з його теперішніх нібито прихильників — так, як інші Шевченка, кастрували його; поминули суттєві точки його науки, майже тотожні з головними підставами Шевченкового “Заповіту”. Це був — максималізм в програмі (самостійність), нав’язування, через голови драгоманівців, до традицій старого Києва і Львова, шевченківське гасло боротися з “москалями поганими”, з народом, не лише з режимом (“фанатизм”), розрив єдиного фронту з “українофілами”, які служили народові тими брошурками про “рогату худобу” і які виплекали у нас расу покірних лоялістів, нарешті підкреслення, що нашу ціль виборемо не драгоманівським методом маскування і прислужування чужинцеві, а шевченківськім методом “Заповіту”. Думки Махновського були розвинені пізніше в націоналістичній течії, як вона відбилася в “Націоналізмі” (Донцова), та в поезії “вісниківства” (Маланюка, Ольжича, О.Теліги, Л.Мосендза та інших). Ця література пішла шляхом Шевченка. Були в ній не тільки ідеї “Заповіту”, не тільки наворот до старокиївських і козацьких традицій, максималізм в меті, не тільки гостре протиставлення України московському світові, не лише “фанатизм” і “шовінізм”, не лише розрив з драгоманівщиною але й щось інше. Був клич знов таки шевченківський — за новою людиною, людиною нового, лицарського, не рабського духу. “Націоналізм” закінчувався реченням: “Нація, що стримиться до свободи, мусить раз на все позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, вольовий світогляд народів вільних… Бо всупереч провансальству — “воля, слава, сила, відмірюються силою боротьби”, а не “страждань і сліз”. Боротьба за існування — закон життя… Цю силу можемо здобути лише, коли переймемося новим духом…” Або “панування”, або “рабство”. Ту ж думку висловлював і співець “Слова о Полку Ігоревім”… Цю мужню нашу славну ідеологію, ідеологію спільнот, що радо приймають боротьбу за буття і щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Та передумовою є повний розрив з наукою провансальства (провінціальства), що труїть національну душу… Лише плекання нової волі врятує нас…”

Відразу ж на цю ідеологію почався наступ всього “тихого і тверезого” громадянства в Галичині і посипалися; анафеми в більшовицькій пресі в Україні. Як завжди буває в таких випадках, більших чи дрібніших, закричали “тверезі” — “як та орда у таборі, або жиди в школі”: “Ти єретик! Ти сієш розколи! Ти усобник!” — за те, що націоналізм заговорив про “вольовий світогляд”, про “щастя перемоги” і боротьби, його проголосили ідеологією аморальною, що плекала “хижацькі інстинкти”, звичаї пралісу, “гін для гону”, без огляду на етику і ін. З подвійною силою ця кампанія проти націоналізму почалася після другої війни під гаслом винищення “вісниківства” і компрометації “людини визвольного руху”. Найбільш цікаве те, що “тверезі” політики, які зворохобилися проти ідеї націоналізму, як шкідливої “єресі”, як “бандитської” ідеології (“щастя ножа”) — бандитами і шкідниками плямували взагалі самостійницьку ідею ще перед першою війною і під час неї. Вони повставали проти воскресіння козацьких традицій (“розбійники, вори”!). Вони ж перші висміювали, потім замовчували, або під моральним примусом чи для бізнесу — нарешті, лицемірно зволили “признати” тих, які ті козацькі традиції перейняли, тих, які в 1943 р. в Україні роздмухали “новий вогонь з Холодного Яру”. Зіставлення цих фактів дає багато до думання! Мабуть, ті “тихі і тверезі” — всюди бачили огидний їм, той самий психічний тип: і в “апостолах хижацтва” — націоналістах і в “найгірших елементах суспільства”: самостійниках, і в Шевченкових “розбійниках”, і в їх реінкарнації року Божого 1943. Ствердити цей факт дуже важливо; він допоможе пізнати ментальність людей “тихих і тверезих” противників націоналізму і за що вони на нього вогнем дихають. За що вони, що проповідують любов і “згоду в сімействі”, так ненавидять цей тип в усякій формі — в формі “єретика”, провідника, в формі революціонера в Галичині перед другою війною, в формі провідника самостійництва чи націоналізму, нарешті, в формі повстання новітніх часів. Яку власну мету мають ті “тихі і тверезі”? Який тип людини мають вони за свій ідеал, який протиставляють “хижацькому”, “бандитському” типові націоналізму?”

Найгірше з усіх прозрадився Панько Куліш. Офіційно він протиставляв “запорізькому розбишаці” тип козака-городовика”, ніби “культурника”, — “розбійникові”, анархістові. Та це були слова, в суті речі було щось інше. В листі до однієї приятельки він писав: “В тебе козаччина — корінь і цвіт нашої національності, а в мене — вона допомогла нашому культурному ходу ще менше, ніж в середніх віках західним сусідам допомогли лицарі, дарма, що мала своїх Нібелунгів”. Ось з ким порівнює Куліш козацтво! З лицарством! В другоіму місці признав Куліш, що віджив в козацтві дух старих русичів. І тим не менше — він відкидає козацтво і тішиться, що з ним дала раду Москва! Чому? — Тому, що його ідеалом був тип — як він писав — “мєлкопомєстного пахаря”, хуторянина, закоханого в своїх садках і левадах, схильного передусім до ідилії. Йому осоружний був тип лицаря нашої давнини, тип Шевченка. Звідси другий бік психологічного обличчя Куліша: силу, яка дасть йому змогу сидіти тихенько в його затишному кутику, він охоче признає, хоч би ця сила була сила чужого тирана. Це треба запам’ятати, бо це складова частина всіх духовних нащадків Куліша аж до наших часів. Знана річ, як, картаючи козацьких “харцизів”, він покірно схиляв голову перед тиранією Москви, вихваляючи великих “культурників” Петра і Катерину, яких Шевченко звав: одного — катом, другу — голодною вовчицею. Більше того! Куліш називав гетьмана Богдана руїнником, а водночас писав про царя Івана Грозного: “Я його не ненавиджу, а жалію його, він у мене в серці сидить з своїми крутими нахилами і гарячим серцем”… Який суворий присуд Богданові, і яка ніжна поблажливість до московського звіря в людському тілі! Та ця риса характеристична всім нашим “культурникам”, “моралістам” і “статечним людям”. Куліш був проти запорізького “хижацтва”, але за московських “культурників”. Орган одного з двох католицьких таборів в Галичині не щадив наклепів на націоналізм, плямував романтика Запоріжжя Шевченка, як людину неморальну і шкідливу, але звеличував пам’ять Петра і Катерини (О.Назарук в “Новій Зорі”)… Яке це все однакове і як ця внутрішня логіка об’єднує “статечних людей!”

Та ж “Нова Зоря” вчила, що націоналістичний, політичний патріотизм — це “поганське варварство”, щось аморальне. Моральний же патріотизм, це той, “який проявляється в літературі, в національних піснях, в національних гімнах, в народних обходах, в одязі, у меблях, потравах”… Ось до якого “патріотизму” додумалися галицькі рутенці перед другою війною! Якраз до такого, до якого в 1874р. додумався наддніпрянський малорос Михайло Драгоманов з товаришами, яких він хвалив і перед москалями виправдував за те, що “їх місцевий патріотизм не має в собі нічого політичного, вузького та ретроградного, як патріотизм козакофільський, і не суперечить патріотизмові все руському, так само як патріотизм сіцілійський не суперечить патріотизмові італійському”.

Ось який був “патріотизм” малоросійського драгоманівства і рутенського новозорянства. Ясно, що їм огидний був і патріотизм Шевченка (“козакофільський”) і патріотизм націоналістичний — “вузький ретроградний”, на думку і соціалістів і новозорянських псевдокатоликів і “монархістів”-хохлів, і шерехівців. За їх всіх голосними фразами про ретроградство, аморальність, єретичність і ін. націоналізму — крилася попросту обмежена ментальність тих, які прагнули втекти від політики, а лише тихенько сидіти і плакати перед чужою силою в своїй “Сицилії”, в провінції, в Малоросії, невідділимій частині “общого отечества”.

Ця логіка незмінна. Один орган нібито “правих монархістів”, здавалось би “екс офіціо”, повинен триматися козацьких традицій, правди прадідів великих. Коли ж спробуєте відкрити ту Правду, як вона промовляє з творів Шевченка, Стороженка, Котляревського, Гоголя — це виводить їх з рівноваги. Бо ці автори ставлять на високий постамент Запоріжжя, але, “монархісти” нічого в тих авторах не вичитують, окрім ґлорифікації… Сірка, анархічного “степового духу”. Протиставляють вони тому героїчному духові — кулішівство, дух “городового козацтва”. Прекрасні статті Токаржевського-Карашевича (“Визвольний Шлях”) доводять, що засновники, інспіратори Ордену Запорізького були не розбишаки, а члени нашої аристократії, вони надихнули Січ своїм духом. Але якраз цей дух осоружний тим демократам “монархістам”. Для того вдаються навіть до фальшування історії. Сірко, мовляв, виступив проти хана, коли той був союзником П.Дорошенка… Так, та незабаром підтримав Дорошенка! Та цього “монархісти” не знають. Не знають і про те, що “степовий анархіст” кошовий Кость Гордієнко був сильною підпорою і помічником гетьмана Мазепи та шведчини. Не знають і того, що якраз проти великих задумів і планів П.Дорошенка виступало лівобережне, так миле “монархістам” — городове козацтво — “гетьман-попович дурний Самойлович” і Многогрішний. Ніхто інший, як шляхтич-аристократ, Іван Виговський казав — “військо запорізьке єсть корінь і утвердження честі і слави Військам Городовим”, в тому війську Запорізькім в проводі було далеко більше культурних і освічених людей, ніж в деяких “монархічних” часописах нині. Це лише деякі польські й московські історики, а слідом за ними і дурні хохли представляють те військо як “гніздо розбишак”. Про це все забувають “монархісти”, бо, не зважаючи на їх голосні фрази, незалежницький дух лицарства Запорізького є огидний їм. І знову логіка “статечних людей” діє і тут. Як тільки хто проти того духу Товариства Низового, то зараз же дивиться до чужого тирана. Тому той самий орган монархістів М.Гетьмана (“Наша держава”, ч. 4, 1953) після цілого водоспаду “великих слів великої сили” про соборність, самостійність і ін., нагло додумується, що головне завдання нашої політики є… союз з Москвою! О, певно, не з більшовицькою, ні, а з тою – невідомою — яка повстане пізніше: — “не вічно ж нам на воєнній стопі бути з москалями!” А коли є така настанова втомленого довгою ворожнечею хохла, то тоді в аргументах не перебирається. Нащо цей “союз” нам здався? Бо його потребує Москва (доводить часопис п. Гетьмана), бо “потребує нашого збіжжя і вугілля”. Москва потребує нашого вугілля і збіжжя, але зовсім не потребує “союзу”, вона бере це просто так, особливо, коли має проти себе “самостверджених малоросів”, які завжди пропонують свій “союз” і обійми “старшому братові”. “Московська політична еміграція може стати завтра приятелькою і союзницею національної України” — пише часопис. Звідки він це взяв? Ніщо ж на це аж ніяк не вказує! Та це не важливо, “малорос” вже змучився бути на воєнній стезі з москалями і йому треба відпочити. Цього на ґвалт потребує його ідилічна душа. От і верзе казна-що. А “братія мовчить собі, витріщивши очі. Може так і треба?”

Як у Куліша, як у “Нової зорі”, так і у “Нашої держави” — наперед напасть на “степовий анархізм”, а потім починається та сама пісня сентиментального хохла, нездібного ненавидіти насильника:

Гей, українець просить немного
Волі для рідної мови,
Но не лишає він ко всій Руси
І к всім слов’янам любови.
З північною Руссю не зломим союзу,
Ми з нею близнята по роду,
Ми віки ділили і радість і горе,
І вкупі приймемо свободу.

Про такий “союз” вівці з вовком мріяв у цих своїх віршах Драгоманов, а тепер мріє М.Гетьман. Не в союзі тут діло, а в психології людини, що мусить любити москаля. Весь їх лемент про гетьманство і монархізм, — все це фрази.

Коли вони мають ідеал, то певно тих гетьманів, що “як Кирило з старшинами” цариці, “мов собаки патинки лизали”. А запорожців і орликівців, які в Криму і закордоном готували коаліцію проти Москви — закарбовували як “бездільників”, що непотрібно мутять народ. Цілком так, як тепер гетьманці з “Нашої держави” карбують запорожців і тих, що їх на постамент, як взірець ставлять.

Другий подібний часопис теж підносить ідею “союзу” з Москвою, а для того, щоб переконати, як це нам страшно потрібно, витягає з драгоманівської скрині, старе з’їдене молями шмаття: теорію “трьох Русей”, мовляв і українці і москалі — той самий народ, та сама Русь, то чого ж нам сваритися. Ще трошки і нам доводитимуть, що усякі “степові анархісти”, ті, які не признають теорії “трьох Русей” і не прагнуть “союзу” з братнім народом московським — є просто антидержавники… (“Державна думка”). — Так буває в суспільстві, в якому командні верхи займають спрагнені ідилії, втомлені життям і ворогуванням Санчо Панси.

Ненависть тих Пансів до “хижаків”, це просто ненависть до засадничо ворожого їх санчо-пансівській психіці типу людей, яких стихією є боротьба мечем або проповіддю проти чужої сили і проти “рідних братів”, яким та сила імпонує або їх лякає. Та пансівська логіка діє в мозках і інших противників націоналістичної ідеї — галицьких радикалів-соціалістів. В їх очах націоналізм — це ідеологія “макіавеллізму” — втілення зла. Та й тут вилазить шило з мішка! Куліш не терпів запорізького хижацтва, і любив Петра, Катерину і навіть Івана Грозного. Назарук “крив” націоналізм і націоналістичну молодь в Галичині за бунт проти Польщі, і адорував тих самих петрів і катерин, які знищили “Січ біснувату”. Монархісти “із малоросів” не визнають анархістичної Січі і прагнуть “союзу” з братнім народом московським. Те саме роблять радикали. Ненавидять націоналістичний “фашизм” і люблять комуністичний фашизм Тіта. Ненавидять націоналістичне “хижацтво”, і хилять спину перед хижацтвом московського більшовизму. Чи то тоді, коли вогнем і мечем він, як “бос”, приїхав душити свобідну Іспанію і церкву католицьку, до якої офіційно панове радикали належать. Чи в 1939 році, коли то “три демократичні партії зложили москалям заяву лояльності, пропонуючи свої послуги в дошукуванні Галичини… З тими “лоялістами” готові завжди співпрацювати і псевдоапостоли з “Шляху”. Вони ніби теж не проти “повені гонів і почувань”, о, ні! Лише хочуть дати тим “гонам” — тверді береги Божих заповідей;… Тільки ж у них так виходить, що ті “береги” все покриваються з берегами, встановленими для нашої активності чужими пилатами. Не життя вони нагинають до тих Заповідей, а Заповіді хочуть нагнути до спокійного і безпечного життя. Їх проповідь — проповідь фарисеїв, полемізувати з ними все-одно, що товкти воду в ступі, або сперечатися з сліпим про барви. Радо йтимуть вони у “єдиному фронті” тільки з партіями, які були настільки моральні, що Сталіну в 1939 році лояльну співпрацю пропонували…, а нападаючи на “розбишак”, вони завжди вибілюватимуть студинських і костельників. Один Панса є завжди копією іншого.

Прошу вдуматися в те, що це значить — лояльна співпраця з Маленковим і Хрущовим! Коли б ці останні ласкаво зволили прийняти пропозицію радикальних і демократичних галицьких патріотів, то робили б ці ту саму роботу, що й Тичина, Рильський, М.Рудницький, П.Карманський, Крип’якевич, або в міру індивідуальних нахилів, попихачі Берії… “Самостійність, соборність” — це у них фрази перед широкою публікою. Вони в суті речі про ту самостійність думають так само, як давніше їх світоч Карл Коберський: — “коли волю народу забезпечить окремішність, треба змагати до окремішності; коли ж волю країни забезпечить спілка (федерація) з другим народом, тоді треба використати федерацію”. Отже, позиція теперішніх федералістів з “Східняка”! Далі той же самий світоч: “через самостійність до федерації, така програма революційного(?!), державницького соціалізму”… Одні слабодухи пишуть, що державність — це значить “триєдина Русь” і “союз” з Московщиною, інші — що державність це “федерація” і добровільне зречення самостійності, навіть коли б вона нам з неба спала. І ця порода “тверезих” патріотів вимагає, щоб український загал ставився поважно до їх заяв і голосних вигуків! Не випадок, що вони в своїй пресі підносять, як взірець патріотизму, Грушевського і Винниченка. Вони тільки у тому не зізнаються, але на ділі виправдовують круті стежки тих політиків, і якби трапилась нагода, а пан не викинув їх за двері, радо пішли б їх стежками — “союзів”, “федерацій”, кооперації і компрометації великої ідеї України. Ясно, що й вони мусять робити культ з ворога Шевченка — М. Драгоманова, ясно, що й вони мусять висміювати історичні традиції козацтва і його психологічний тип. Ясно, що вони мусять проливати сльози над “непотрібними жертвами”, над тими, які гинули в гестапівських і московських казематах, чи в Повстанській Армії, в акції спротиву проти більшовицького режиму, з яким радикали збиралися “лояльно співпрацювати”.

Ті всі моменти ідуть, як бачимо, завжди в парі. Тій логіці малоросів або Санчо Пансів вірні новітні ідеологи “східняцтва” (Шерех). Вони відкрили кампанію в літературі проти “вісниківства”, вони намагалися представити філософію “людини визвольного руху”, як старомодну і нікому непотрібну. Кого тій людині протиставляли? Протиставляли в житті типів “Юрія Переможця”, що тепер в “Східняку” знайшов пристановище, а в політиці чеських Швейків, і теорію недразнення москаля, теорію порозуміння з ним (Власовщина). Це їх широка програма проти “вузького націоналізму”. Певно, що ця широка програма відкидає традиції нашої минувшини, бо це в логіці малоросіянства. Відкидає ближчі традиції визвольної боротьби 1917-21рр. Тоді Україна боролася за незалежність. Шерех прагне і це споганити, і цей ідеал, інсинуюючи, що тоді Україна билася за якийсь неможливий “образ селянського раю, вільної без хлопа і пана громади” — громади, не держави, вільної від Москви! Признає, що тієї України образ “підніс Шевченко на п’єдестал майже релігійної величі” — України шевченківської. Інтелігенція українська переконалася, що “такої України не може бути”, її хочуть лише українські “шовіністи”. Не на неї треба орієнтуватись, а на “реальну, сучасну Україну” — тобто Україну московсько-більшовицьку.

Цей безсмертний тип хохла, що завжди орієнтується на “сучасну” силу, провидів Шевченко. І за нього були такі, що казали: “Від козацтва високі могили тільки, нічого не осталось, та й ті розривають. А він хоче, щоб слухали, як старі співають!” Так і Шерех. Після війни 1917-21рр. стара їх Україна вмерла, такої України “не може бути”… Ті самі характеристичні моменти психології, що в Куліша, в Назарука, в М.Гетьмана, в М.Стахова і в Шереха, — неґація традицій націоналізму, негація Шевченка (одверта чи замаскована), поклони перед Москвою або плазування до неї…

А головно – спільна ненависть до того типу вільної людини, не лакея, не раба, не чужого попихача, до типу, який був домінуючий в старій Україні, який як ідеал виглядав Шевченко, який проповідував націоналізм і “вісниківство”, і який відродився знову на Україні під час першої і другої війни. Я думаю, що не буде пересадою сказати, що вся чесна громада — тих, що “союзи” з Москвою проповідують, тих, що про триєдину Русь варнякають, тих, що співпрацю Сталіну і Хрущову пропонували, тих, що “людині визвольного руху” протиставляють чеських і хохлацьких Швейків і героїв перш “МУР-у”, а потім “Східняка”, тих, що замість “вузького націоналізму” поручають “широку” власовщину, — що вся та чесна громада є намул на тілі нації, на тілі еміграції, колода в ногах її походу до великої мети. Вони є справжні ретрогради, які націю, що рветься в височину, тягнуть вниз, в намул пережитої драгоманівщини, галицької рутенщини, або новоспеченого більшовиками “всесоюзного” патріотизму.

Зведемо все докупи — і заклики спекулянтів від політики говорити навіть з засадничими ворогами української державності, бо інакше “треба лякатися, чи сьогодні взагалі багато знайдемо у світі балакунів”, а говорити так хочеться… Коли візьмемо зазиви УВАН і радикалів, і органу Багряного “популяризувати” серед громадянства творчість комуніста, ворога самостійної, національної України В.Винниченка… І доповіді великих політиків на тему, чи варто вести збройну боротьбу з Московщиною, коли наперед невідомо, чи не забагато вона коштуватиме, чи “оплатиться” шкіра за виправу. Коли візьмемо деякі бюлетені, що інформують про великодушну московську владу, яка бере “свій пай” з нашого селянина, а якого “грабують” українські повстанці”. Коли підносяться дорогі традиції москвофільської драгоманівщини і нападається — з наклепами, брехнями та інсинуаціями — на ідею націоналізму за те, що вона не хоче ні більшовицьких “достіженій”, ні власовщини, ні марґолівщини, ні грушевщини, ні “союзу” з москалями, ні триєдиної Русі, ні тітовської “демократії”. Коли принижуються натомість традиції Шевченка — то складається враження, що ми опинилися в задушній клоаці.

Ці панове можуть чіпляти своїм клікам, які хочуть партійні етикетки, вони убивають будь-яку віру в велич нашої справи, убивають любов до України, притуплюють ненависть до її гнобителя, до самої ідеї боротьби з ним. Через давнину, від Шевченка до Міхновського і до УПА — брудною смугою тягнеться ця акція “презренних малоросіян” проти тих, які словом або чином ведуть боротьбу не за московську, не за “сучасну”, не за “союзну” з Москвою, не за “сіцілійську”, а за правдиву, давню, незалежну, сильну і велику отчизну. Не сміючи одверто заявити, за що вони ненавидять і наші великі традиції і націоналістичну ідею, і ідеї Шевченка, вони кричать про “аморальність”, про “хижацтво”, про “гін для гону”, про “щастя ножа” і т. п. Але ми знаємо, про що йде справа! Своєю боротьбою проти націоналістичної ідеї, вони душевно і духовно демобілізують загал, роблять його готовим до капітулянтства і до капітулянтів як “вождів нації”. Оце є та мета і той людський тип, які вони протиставлять “розбійникам” і “хижакам”. І їх діло не вдасться. Те, що вони ганьблять в націоналізмі — примат волі, примат боротьби, те “авантюрництво” — це той прекрасний духовний первень без якого ніколи не ставалося на цій землі нічого справді великого і тривалого. Великий період могутності Англії, Єлизавети Першої, період великих мореплавців і завойовників, сер Френсіс Дрейк, Ралей, Говкінс, Фробішер, Ноллі, з яких першого — хай наші “тихі і тверезі” затикають вуха! — першого так і звали “сейлор-баканір” — це були люди, що жили повним життям, відважним і сильним. Вони ж створили велич Англії, велич її “золотого віку”. І згадуючи мабуть його, в своєму Різдвяному Посланії, сказала Єлизавета Друга, що власне цей “авантюрницький дух” (“хижацький дух”) — якраз він створив велич Англії. Королева заявила, що вона бажає, щоб цей дух, дух молодості і сили далі горів би в душах її підданців…

Але що ці слова для патріотів української “Сицилії”? Та наші “сіцілійці” рації не мають. Більшість рідко має рацію. Тільки той тип українця, тип націоналістичного “хижака”, тип шевченкового (в опінії Кулішів) — “розбійника”, тип його “лицаря запорізького”, тип його нащадка в теперішній поетичній Україні, в поезії вісниківства і резистансу, так само, як в лісах, горах і яругах України – цей тип виведе націю з низин погорди на вершини. Чудово схарактеризувала одвічний конфлікт двох типів Леся Українка між іншим в драматичній поемі “Адвокат Мартіян”. Каже він:

“Зерно вродило плід занадто буйний,
упавши на добірну цілину, —
як не зібрать його, то він поляже
і зогниє. Прийнявши слово, діти
запрагли діла…
Діти в мене брате,
Не літеплої вдачі. Їх Господь
не викинув би з уст. Моя дочка
святою мрією горіти здатна, —
З таких бувають мучениці, брате.
Мій син одважної, твердої вдачі, —
Незгірший був би з нього проповідник.”

Відповідає брат Ізоген:

“Це може бути. Тільки ж наша церква
Тепер не тим держиться, чим давніше.
Під час породу, звісно, ллється кров,
і рветься крик, але той час минувся.
Тепера церква мусить кров щадити
і в молоко її перетворяти,
і рівним голосом, як мудра ненька,
розважно говорити.
Наш єпископ не раз наказує дівчатам нашим
не рватися до мученських вінців,
а тихим послугом служити Богу.
Та й проповідників у нас — не брак…”

Ізоген доводить, що політика активного спротиву буде згубна, бо тоді:

“…розвалиться наш дім,
єпископа засудять на вигнання,
церковні добра конфіскують.
Чим же тіла і душі наші будуть жити?
Ти знаєш, — проти цього не поможе
ні проливання крови на арені, ні проповіді грім. (Мовчання).
Хто знає, може ще й шкода від твоїх дітей була б…”

Ось конфлікт людей з вдачею мучеників-борців і проповідників ідеї, і людей літеплих, які для рятунку “церкви” — це не конче є церкви, це символ кожної організації — готові забути про дух, про ідею, якою вона держиться. Коли міркування Ізоґена наївні навіть по такій-сякій стабілізації даної установи, організації, нації — то є вони злочинними в період боротьби за реалізацію великих задумів. Особливо в ці періоди — домінантним типом провідників і мають бути не ті літеплі патріоти дрібних здобутків і дрібних людей, а типи Валента й Альбіни, дітей Мартіяна. Поетеса говорить про церкву — символістично: Може бути й церква, може й якась “церква” політична, та чи інша установа суспільна. Завжди, хто рятував цю установу коштом погашення духа, який її здвигнув з нічого, духа посвяти, боротьби, віри, завжди той в остаточному рахунку тратив і ту “церкву”. Відлітає тоді від неї дух Божий і розвалюється вона від першого копняка якоїсь брутальної сили, якої адепти мають більшу віру і більший запал боротьби. Як не мають нічого з “тихості і тверезості” Панса.

У своїх статтях про Запорожців Карашевич-Токажевський цитує старий вірш поета Твардовського про запоріжців:

“Же кедись з тих лотшикуф
Жеч бинь Посполіта Мяла нова.”

Що з тих “лотриків” (розбишак і авантурників запорізьких) мала повстати нова держава. І те самісіньке говорив 20 літ перед Хмельниччиною князь Семигородський Бетлен Габор про запоріжців:

“Вони ще перевернуть Польщу, коли знайдуть для своїх змагань розумного і шляхетного вождя та ініціатора”, а я б сказав — вождів, цілу їх касту. Тоді так і сталося, станеться і тепер подібне. І тепер ті “хижаки”, розбійники, Шевченкові “юродиві”, анархісти степові, перевернуть Росію. Коли знайдуть собі вождів подібних духом і розумом до хмельничан, не до літеплих “тверезих і тихих” спекулянтів, які для лакомства нещасного, для ідилії, для свого і своїх, спокою готові продати отчизну для якогось “союзу”, “федерації”, взагалі для “лояльної співпраці” з ворогом, який в кожній постаті несе нам, як нації, смерть.

Тверезі Ізогени, ось вже стільки літ гасять будь-яку спробу воскресити погаслий дух нації. Це ті шашелі, про яких писав з огірчинням Шевченко. Боротьба з ними і сепарація не літеплих від них, є пекуче завдання.

Повернути до Шевченка, з його гарячою любов’ю до України, з його гарячою ненавистю до катів, з його погордою до донощиків і фарисеїв, до людей з переламаним хребтом.

В них бачив одну з головних виразок суспільності:

“Не так тії вороги, як добрії люди”…

Травень 1953

Заповіт Святослава та ідилічні смерди

В “Синопсисі” Гізеля читаємо про великого князя Київського Святослава, що “його їжа була суха, леговище на войлоку, сего ради розкошних і лінивих, всяких народів побіждаше”. Цим аскетизмом своїм вождів і погордою земних благ, — цементувалася старокиївська Держава, також і козацька.

Коли майбутні історики будуть дошукуватися причин такої частої і довготривалої летаргії України, вони мабуть знайдуть, як одну з причин — ідилічну вдачу українця; його незнищенний нахил до миру, до розкошів і лінивства, до спокою, розрядки фізичної, розумової й моральної, до гоголівського Миргороду.

Приклади, які встають в моїй пам’яті… Петербург, “Андріївська Школа”, де 1904-05 рр. щотижня збиралося українське студентство. За вікнами шуміло й гуділо велике місто, горою здіймалися хвилі революції. Страйки, розрухи, віча, замахи політичні, терор здолу, терор згори, арешти, щотижня когось бракувало і з наших “клюбистів”. І ось — в цьому нервовому грізному повітрі одного вечора така сцена: на одній з парт сидять поряд два військові писарі — земляки. Коло уст сопілки і до стелі несеться розніжено тужлива мелодія… Ущух гамір міста, революції, забулися небезпеки завтра, а може й нинішньої ночі, — перед нами розстелився зелений луг, цвірінькали пташки, ніжно потічок дзюркотів і біг в якусь ідилічну, затишну країну байок і мрій. У цей час я вперше познайомився з поезією Лесі Українки, яка (разом з моєю вдачею) і врятувала мене від будь-якої ідилічної інтоксикації. Але багато моїх колег були зачаровані тими сопілками обмундированих хохлацьких фавнів.

Друга сцена. Революцію загнуздано. Кілька літ перед 1-ою війною. Київ, Лук’янівська тюрма.

Здається, два поверхи над нами сиділи арештовані за бунт вояки Селєнгінського полку. Збунтувалися вони і в тюрмі, їх “усмірілі”. Під час нашої прогулянки “усмірителі” вертались назад з трофеями — з кількома забитими, закутаними в біле полотно, через яке на землю капала кров. Це був час перед революціями взагалі, голодовкою політичних, перед “подтягуванням” тюрми, коли кілька в’язнів було вбито сторожею за визирання з вікон.

І ось в цій атмосфері тривоги й непевності, — обнявши долонями коліна, на тапчанах з туманувато-замріяним поглядом, що рвався десь за залізні грати високого вікна, два земляки тужливо заводили: “Сонце низенько, вечір близенько”. З облич видно було, що щезло тоді для них все довкола: мури й ґрати і те, що насувалося на нас. Вони бачили перед собою річеньку, Марусеньку та її рученьки… Довго, смакуючи, розпливалися ті хохлики в своїй ідилії.

Співали й москалі своїх пісень. Але це були тюремні пісні, як от “Славноє море, широкий Байкал” та інші, де було про втечу з тюрми, про небезпечні мандри втікача, не про ідилію. Єдина, не ідилічна пісня, яку я тоді чув від земляків, це був “Заповіт” Шевченка, який, вивісивши чорний стяг, співала камера сусіднього корпуса по вбитому сторожею товаришеві.

Та не завжди ідилічно кінчалися такі події. Рік 1939-ий, осінь, Береза Картузька. Перед нами часто невидимо зачаїлася бестія, готова до стрибка, користаючись з кожної хвилини нашого забуття чи необачності. Я думав тільки про це. Сиділи на підлозі, говорячи пошепки. Та не всі. Пригадую: кілька земляків, захопившись спогадами недавньої “волі”, жестикулюючи, голосно, іноді посміхаючись, оповідали один одному щось приємне… Враз двері розчахнулися, і бестія скочила до камери:

І тих шестеро вийшли в оточенні варти в коридор. За пів години вернулись до мовчазної тепер камери, з перекривленими болем обличчями, дехто, тримаючись рукою за поясницю. Мабуть відбили в них тоді нирки, чи печінки. Хотіли забутися, поринути в ідилію…

Коли наша сторожа однієї ночі втекла і ми були вільні, кільки ж то в нашому тижневому марші за Буг, по дорозі ми “посіяли” земляків, що вранці не могли прилучитися до групи, затримані непереможними чарами якогось борщу, яєчні, чи вигідного нічлігу в гостинних селян, хоч більшовики були за спиною! Туга за відпочинком…

Часом та туга не має шкідливих наслідків. Але тільки часом. Іноді ж закінчується так трагічно, як для козака Нечая з думи, якого зарубали ляхи, які раптово напали, якраз, коли він з товаришами заходився в спокої “рибу-щуку їсти”. Або так трагічно, як для не одного з ідилічних земляків, які в дні війни в Празі або у Львові попали в руки більшовиків тільки тому, що жаль їм було залишати свої роками призбирані меблі, затишну й звично-солодку ідилію рідної хатки… Ідилісти самі, вони і в голову не клали, що невблаганний противник не так ідилічно налаштований. Цей теж ідилічний настрій лежав і в глибині душі отих земляків-соціалістів, які так вірили, що новий Іван Грозний дасть їм право “рідної мови” (“українізації”!), а новий Петро І — “соціальну справедливість”. Ідилісти так хочуть вірити, що без власного зусилля — можна скочити просто в їх вимріяний рай, що навіть в чужинця вірили, який їх туди заведе.

В літературі — повно цих ідилічних малоросів. Для одних ідилія це “чревоугодіє”. Процесові запихання шлунку, розжовування й ковтання — смакуючи, присвячено багато сторінок в романі “Ост” — Самчука. Те саме в журналістиці.

В 1940р. один з українських дипломатів, подорожуючи по Фінляндії з важливою місією, описував — в одному журналі, — просторо і з захопленням …чудові закуски на шведському кораблі. Я їздив цими кораблями (підчас 1-ої війни) і стверджую, що дипломат має рацію. Тільки в голову мені не приходило віддаватися чревоугодному захопленню з того приводу ні в розмовах, ні — тим паче — в статтях… Інший такий “політик”, теж у важливій подорожі (на з’їзд КУК-у), роздумуючи над канадським вагон-рестораном, впадає в справжню чревоугодну істерію згадуючи про СССР: “А у нас! Як ото сядеш було, в скорий поїзд Київ-Баку… та як зайдеш… в той вагон-ресторан, та як подадуть тобі борщ український… та ще щось м’ясне та грибки мариновані та ще інші найкращі в світі речі, та коли поставлять перед вами “графинчик” доброї зубрівки…, то вам стає так приємно й радісно”.

Так радісно, як одному гоголівському миргородчанинові, який з’ївши диню, загортав в папірець зернятка, а на ньому, в пам’ять цієї вікопомної події, писав: “сия диня з’їджена дня…, місяця…, року…,” — з точними датами: Той самий сентиментальний шлунок і ті самі “радості” життя — спільна риса і панських, і демократичних Довгочхунів. На саму згадку про ті смаколики, у нашого демократичного миргородчанина — “щось стискається під горлом і вже котиться слина”. Котиться вона йому й коли автор (за І.Сенченком) рисує портрет прекрасної харків’янки, краса якої вповні відповідає вульгарним смакам автора: “з червоними щічками, з такими ж губами, в червоній хусточці, вона крутить “голівку”, “примружує чортинячі очі свої” і “збільшує декольте”. Руки — “повнокровні”, коліна — “монументальні” і т. д. так, що авторові відразу хочеться “плигати й веселитися” (“Нові Дні”, ч. 43). Це їх краса і література! І як злостить автора, що хтось там від письменника вимагає писати “не те, що він хоче”, а що “принесе користь визвольним змаганням”. Тут хочеться писати, щоб слинка текла, “про графинчик” та ікру, про червоні щічки й декольте, — а вам нагадують про якісь “визвольні змагання”! Цим вже Шерех і Косач обурювалися. Немає, мовляв, свободи творчості, терор якийсь! Так колись на Шевченка обурювалися тогочасні Шерехи й Волиняки: чому не пише “про Парашу – радость нашу”, а виволікає з могили якихось там гайдамаків. Для інших наших миргородців — ідилія — це задоволення від сексу. Під тим оглядом, навіть перевищуючи і авторів з МУР-у, і Хоткевича, і М.Коцюбинського — на першому місці стоїть В.Винниченко. Для третіх — ідилія це розкоші примітивного буденного приватного життя, з його дрібними радощами і уразами. Для четвертих — ідилія це з жаху перед страшним життям, бажання чкурнути в якусь мишачу діру, жити без напруги, без боротьби… На початку XX ст. багато таких ідилістів було в нашій поезії, а тепер є Рильський.

Завзято продовжує цю ідилічну “традицію” і сучасна шерехо-МУР-івська поезія. Вся вона тужлива, вся вона ніжна-ніжнесенька й безсила-безсилесенька. Ось вам вибір виразів з одного такого поета: смуточок, оченятуськи, колосочки, травиночка, дощик, трояндки, птася, голівонька, одежонька, дитяточко, земличенька, сиротяточко, світлонько, серафименяточко, природонька і т. п. Навіть “жах” є в того поета “ніжний жах”, навіть вогонь — є “солодкий вогонь” (В.Барка). Не поезія, а мед, мармелад, патока!

Не поезія, а шамкання беззубої няні над колискою дитини. Поетові треба було б називатися не Барка, а Барченятусенько.

Як смішно інфантильна є його мова, так безсило-анемічне, плаксиво-замурзане є реагування цього поетенятка — на життя. В Україні бачить він тільки “очі слізні” бабусь і сиріток “лишенько безкрає”, але тих, що борються з тим “лишеньком”, мужів — він не згадує. Так ніби їх не було в Україні. Бачить все пасивне, а нічого активного.

Він тільки “кличе, помочі просить”, “на чорну скаржиться недолю”, хоче “ридати, слізьми каміннячко скропляти”, “на флейтах потужити”. Хоче чкурнути в якесь “царство ласки, тепла”, мріє про “рожевий привид раю”, про “спочинок серед вишень, в розкоші бузка і ромашки”; про те, щоб “спочити, спати”, а тоді й “лихо пересидеться само “. Бо хто ж “ми” є у цьому жахливому світі. “Ми сироти на цій землі, не борці, не герої!” “Жебраки о ялмужну просящії” (Ю.Липа). Вітчизна для поета – це лише мрія про ідилію, “рожевий привид раю”. Його герої — не велетні, а “прості люди”, схилені до землі, про земне, про фізичний біль лише думаючі. Їх протест — це тільки скигління. Вони без борні “щастя дожидають”. І Господь у поета, всупереч ясним словам Спасителя — хулу навіть на Святого Духа прощає! (“Богозневага”).

Цікаво, що символом будь-якого зла у ідилічного автора є не більшовик, не Москва, а — “фашист-німота” і “цар”. Забув щирочулий поет про москаля… А у віньєтках до окремих розділів збірки (“Білий Світ”) менше або більше оголені дами з голубками, поснулі, або умліваючи з похиленими голівками, з безсило спущеними “рученятоньками”, або в ніжних обіймах у такого ж ніжного хлопця. Похилені лінії брів, рук, тіла. Нічого, що пнеться вгору, все — що прибиває його в розпачі до землі, все прибите, розпорошене, знесилене. Дві віньєтки — з мечем, та й ті — або з поламаним, або з постаттю зігнуто тужливою, і (як видко зі змісту) — з мечем на (вже мертвого давно) царя або на (побитого вже) “фашиста”, тільки не на москаля. І багато московських слів як “искренний”, “лодочка”, “криша”, “вор”, які (як і поета), очевидно, радісно привітав (в своїй рецензії) “мовознавець” Шерех, як “східноукраїнські діалектизми”. Обом їх серцю мила мова “старшого брата”.

Такий і другий — тієї ж породи автор (М.Орест), його вабить “праніжність квіток, тишина, сон-трави — невинні і дрімотні”. Хотів би бути він рослиною; його вабить ідилічний краєвид, де “гаї замріяні”, “спочили груші”, горбки “блаженно тонуть” в “годинах супокою “, вабить його “чаруюча м’якість”, “ніжність, легіт, пахощі лип ароматичних”, час “дрімоти”, хоче “лягти й заснути”, весь “радісно-дрімотний “. Його душа – “сирота”, яка “щемливу чує печаль”. Від ударів Долі у його, мандрівника, “спала снага жил, згорнулася міць крил”, стомилась душа злом, і сам ти — живий тлін”. Чується він “окраденою дитиною”, у дубі хоче скрити своє серце. Буревій життя мучить жалісливого поета. Мріє про “сумирне життя”, хотів би вбити зло та — “немає такої сили, його душа утомлена і тужна”…

Така ця лірика ідилістів. Чи це не поезія? Як хто хоче… Але це поезія анемії, безсилля, охлялості, втоми, лірика того, який на страхіття життя — лише скавулить, як битий пес, та імпотентно зідхає за ніжною ідилією блаженного спокою.

Влізають ідилісти і в прозу. Переді мною дві книжки з совєтського життя (тих, що покаялися): одна капітана Корякова, москаля, друга — Юрія Одлиги, українця, майора сов. служби. Москаль — хоч і “розкаянний” — патріот своєї орди, близька вона йому навіть в її ексцесах, на життя реагує сильно, ненавидить німців, оправдує (мовчазно) і підбій України, Польщі. В його думці — москаль створений бути “солдатом” і “крестьяніном” (але останнє між іншим). Описує Коряков — останню війну “солдатів”, не “крестьян”.

Юрій Одлига (“Катруся”) — описує війну московських посіпак з українським селом. В усій повісті ні сліду вогненної ненависті до насильника чи гніву, образи. Є тільки рев різаної худоби, голосіння безсилої жертви: “Мені тяжко…, ой як тяжко! Душа на шматочки розривається!” Пісня юнаків і дівчат — це у автора “не пісня, а плач”… І батьки такі: “батько дивиться на Петруся, а сльози кап-кап-кап…” Бо — “всі нещасні, нещасні!” …Героїня сама про себе співає, як про “ягняточко дурне”, “світ лихий, а люди злії”… І коли ж то скінчиться! А винні у всьому не москалі, а просто “злидні”, які не знати звідки впали на ідилічну Малоросію. Така душевна реакція ідилічного малороса на більш як 30-літнє панування більшовизму в Україні! Така сама як і в Барки і в Ореста.

Коли читаєш цю поезію, хочеш її порівняти з другою справжньою поезією, Лесі Українки: “Невже на всі великі події, на все — у вас одна відповідь є — мовчання, сльози та дитячі мрії. Більш ні нащо в вас сили не стає?”

Порівняйте цю поезію (“сліз і дитячих мрій”, цю естетику декадансу) з поезією Лесі Українки, Шевченка, Маланюка, Теліги, Мосендза, Ольжича, Клена, Боєслава, або Зерова чи Филигювича, — побачите, що це дві поезії, дві літератури. Поезія Барки, Ореста — поезія людей, прив’язаних до матерії, до особистого, чи родинного “благоденствія”, що мріють про ідилію, радість черева і сексу, всього, що від талії — нижче. А на удари долі знають єдину реакцію — як черепаха влізти в шкаралупу і, скиглячи, пересидіти лихо. Поезія Лесі Українки та інших щойно з нею згаданих, — це поезія сильних духом, література аскетів, борців. Їх пафос до всього, що від талії вгору — пафос серця та ідеї.

У перших натомість культ землі, яка родить, плодовитої жінки, культ фізичного тепла, чисто фізичної плотської любові, культ фізичного болю. Це поезія не тих, які формують і різьблять життя, а тих, що їх, як глину, вирізьблюють інші у власну форму. Дві відмінні і протилежні психології! Одній — смішний пафос і смак плебейства, другій — осоружні ідеї й захоплення, весь стиль літератури патриціанської.

Що з цією останньою має письменство пестотливих сюсюкал і скигліїв або ентузіастів ковбаси та чарки? Що спільного мають їх стокілограмові пикаті красуні з “монументальними колінами”, з постатями приятельки Шевченка, княжни В.Рєпніної, М.Башкирцевої чи О.Теліги? Що спільного має мова тих “жебраків о ялмужну просящих”, — з суворою мовою “Слова о полку Ігоревім”, “Милості Божої”, Козацьких Літописів? Самі автори й критики тієї літератури зраджуют щодо своїм смакам. Кого вони друкують, кого передруковують, кого поручають читачам? Істерика і неврастеніка Сосюру, ідилічного поета вудки й очеретів Рильського, придворного совєтського блазня Тичину, Барку, Ореста, ніжно-ліричного Олеся. Вже Зеров, Филипович, Маланюк, Клен, а навіть і Леся Українка їм були чужі, бо не мали в собі нічого ідилічного, ні простацького.

Чужі критикам, аматорам і авторам ідилічно-простацької літератури дух, ідеї і весь суворий героїчний стиль тих поетів. Забагато їм в них духу, замало тіла, забагато горіння душі — замало тілесного тепла, забагато величного — замало “гарненького”, забагато мужнього — замало ніжненького, забагато борні — замало солодкого спокою, забагато напруги — замало відпруження, забагато ідеалістичного — замало ідилічного. Коротко — забагато шляхетного, мужнього, а замало рабського. Дві літератури, дві психіки, дві вдачі. Одну ведуть, друга — сама веде інших. Протилежність між ними в усьому! Одні п’яніють від горілки в “графинчику”, інші від буйних мрій, високих дум (“Епілог” Л.Українки). В одних — “слізоньки” від фізичного болю, в інших — сльози ентузіазму від споглядання величного (Шевченко — коли дефілює перед його віщим зором героїчна Україна, “гетьмани всі в золоті”). Одні – “помочі просять”, інші — її немічним самі приносять. Одні — “ніжні” і м’які, інші — тверді й суворі. В одних – “стомлені душі”, в других — героїчні. Одні пхинькають — щоб хтось їх з біди визволив. Другі кличуть визволитися самим: “вставайте, кайдани порвіте!” Одні, коли гинуть, то не знають за що, як розчавлені чоботом хробаки. Другі — (Іфігенія Л.Українки) гинуть свідомо “для слави рідної Еллади”, рідного краю. Одних слово — щоб квилити безплідно, у других — це “твердая криця, що серед бою іскриться” (Л.Українка), це зерно, з якого виростають мечі (Шевченко). В одних героїні — “сиротяточки” — “матусеньки”, “ягняточки дурні”, у других — Кассандра, Іфігенія, революціонерка (“Грішниця”), Міріям (Леся Українка)… У одних герої “малі”, “прості люди”, до землі похилені, слізоньками обмиті, — у інших — нащадки Прометея, Іван Гус, Жижка, Антей, Роберт Брюс, Трясило, Гамалія, Гордієнко, неофіти, перші християни, Месія (Шевченко, Л.Українка) і т. д.

Дві психічні раси — плебеїв, і — вільних духом людей, рабів і свобідних. Ту першу расу в давній Спарті прозвали “ілотами”. В деяких державах старої Еллади поетів отакої скиглійської музи видаляли за границю, щоб не демобілізували дух нації. В нові часи Салазар португальський просто заборонив співи скавулячих пісень. Спартанці, навпаки, забороняли касті “ілотів” (по-нашому, голоті) співати героїчних пісень, щоб в рабах не прокинувся героїчний дух, небезпечний для панування спартанців. Наглядачі шмагали бичами ілотів, яким заманулося співати пісні на честь героїв і гімни на честь богів. Те саме робиться за залізною заслоною. Вогнем і мечем Москва і її наймити винищують там нашу героїку і в житті, і в письменстві. Тут це останнє роблять різні “китайські добровольці”. Щоб не роззухвалилися українські ілоти, “щоб пам’ятали, що героїка не лише для — старшого брата”, а “безмозглому хохлові” до того зась.

Коли наші ілотські автори чи критики беруться за героїчну тематику, то виходить карикатура. “Апостоли” Барки – це не одержимі духом вістуни нової правди, а якісь біженці проти волі, які плачуть, що покидають рідну сторононьку і рідних братиків та сестричок. Гетьман Богдан у Косача — не вождь лицарства низового і нації козацької, а ватажок банд горлорізів, які різати панів вибралися. А Шерех просто писав, що якби О.Ольжич і О.Теліга були живі, то стали б членами МУР-у (разом з ним і Косачем), а потім, мабуть, ще й “федералістами’’, так йому йдеться про те, щоб тих, які на горі, до свого рівня знизити! Метода та інтенція таких трюків знана. Пишуть же більшовики, що Шевченко був приятелем Бєлінського й Чернишевського! Писав теж якийсь совєтський віршоплет: “Коли би жив Тарас тепер, то був би членом ВКП”. Щоб збити його з постаменту й опоганити, як так теж переконує Шерех — (на совєтську модель), що О.Теліга і О.Ольжич були б у “МУР-і”…

Цікавий факт до тієї ж теми: В серпні 1939 р. випустив “Вісник” книгу “Героїчний театр” (Н. Ґеркен-Русової) — Значіння й роль героїчного театру для нації. Більшовики (коли вступили до Львова) зачислили цю книжку та її тенденцію до “особливо шкідливих”. Героїка, — доводили на зборах партійні “оратори”, – річ потрібна, але… героїка комуністична на службі Москві. Пропаганда ж героїки між українськими ілотами – осуджувалася якнайгостріше. Це не перший і не останній факт, коли прекрасний “меч духовний”, викуваний іноді українськими ж руками на ворога, зараз же пізнається і розцінюється ворогом, як особливо небезпечний, – але не зацікавлює ідилічних “любезних земляків”. Або – у спілці з ворогом — теж оголошується ними, як шкідливий і непотрібний.

Розпаношилися ідилісти і в нашій політиці. Читайте “демократичних” філософів! Який їх ідеал вождя? — Це людина “ніжна”, “вибачлива”, “толерантна” — навіть до тієї “рідної” погані, яка грає на руку ворожій силі. Осоружні їм всякі “ізми”. Ради Бога не націоналізм! Щось по середині, щоб можна раз сказати так, а раз ні. Щоб не напружувати — ні думки, ні волі.

Деякі ідилічні політики всі патріотичні гасла на прапорі виписують. Тільки — як має виглядати та Україна — не знають: це “рішить сам народ”! Що це значить? Це значить, що вони не мають жодного плану, жодної ідеї що до цього, жодних симпатій чи антипатій. Ці люди — не будівничі, бо хто задумує будувати щось, той не лише зриває стару будівлю й розчищає грунт, той знає, що він натомість прагне збудувати; якого стилю має бути будова, якого кольору, з вікнами на захід, схід, північ, чи південь. Коли сам не будує, бодай допомагає будівничим (тому “самому народові”), як повинна на його думку будівля виглядати, та для ідилічних політиків це завеликий клопіт! Завелика напруга думки, завелика для ідиліста відвага душевна потрібна для цього! Воліють “вмити руки”, покласти це на плечі міфічного “самого народу”; воліють не наражатися ні тим, які прагнуть будівлі в стилі Святої Софії Київської, ні тим, що хочуть монголо-московського Василя Блаженного в Москві. Уникнути напруги волі!

А от з характеристики-некрологу одного вождя, написано його приятелем. Той вождь “був усім, тільки не типом “державного мужа”, “не людиною криці”, не “твердим і рішучим борцем”. Він “був людиною страшенно м’якої вдачі, страшенно слабовільний”. Ну і “заломлювався, через ту свою м’якість і слабість не мав так того впливу на оточення, щоб бути лідером партії, групи, руху. Отже був лідером, не маючи жодних прикмет лідера! Просто був “муравлино-роботящий” (“Свобода”, 27. VI.)… Таке пише з симпатією приятель про людину, що її емігрантська демократія винесла на відповідальну посаду вождя багатьох партій і визвольного руху… Малює той приятель, між іншим, цілком вірний портрет! І другий муравлинщик стверджує, в тому ж часописі, що був той “вождь” демократії — “один з наймаркантніших політиків наших”. Які були інші менш “маркантніші”?!

Спокій (“розкоші”) і перемовини з усякою силою, уникання великого зусилля (“лінивство”) скинути з охлялих плечей тягар принципів, однієї ідеї, однієї віри, — лінивство думки, — риси цих політиків. З тих психічних рис зродилися і спроби нав’язати нам — взірець — політику дурнуватих чеських Швейків і конкуренція з Гулаями і примітивне хуторянство: “соборність, самостійність”! — для “народу”, а там, де ніхто не бачить — угода з черговим паном, щоб спільно з ним бити клятих “фашистів” українських. З тих самих психологічних рис випливло і нове “зміновіховство”: орієнтація на “сучасну”, комуністичну Україну, як “єдино реальну”! Не видумувати нового, пристосовуватися.

Не раз та туга за ідилією прибирає гротескові форми. Є органи “державницької думки” (в Канаді), які настирливо поручають менше цікавитися “світовими подіями та політичним рухом”, а більше “великими подвигами героїв”, які не Україною журяться, а приватним своїм “благоденствієм”. Бо правдиві герої, гідні наслідування, це ті, що на еміграції “позакуповували люксусові готелі, ресторації, магазини”… “Це — великі подвиги”. Це правдиві “герої дня” — чиї вчинки починають “нову історію, яка яскраво говоритиме про велич і силу українського духу”.

Ось у чому велич українського духу! В рестораціях, в шинках! Ось де він виховується! Очевидно (вони годяться) треба “витворити чимраз сильніші характери державників”, коритися “символу і маєстату України”, але як? — Через пікніки і “контести”, коли Високоповажана Гапка Свербигуз — під оплески “державників”, дістає “титул королеви”, тимчасом, поки правдива не з’явиться у Києві.

Це все було б темою для сатиричного журналу, якби такі “державники” і “герої муравлиної праці” без волі й характеру не пхалися на становища провідників народу, —- на місця, які займати сміють лише нові Петри Дорошенки, Вишенські, Могили і Богуни.

Жах охоплює від самої думки, що в той час, як москалі піднімають з своєї давнини андріїв суздальських, іванів грозних, петрів, виставляють патріотичні опери “Декабристи”, “Іван Сусанін” (“Жизнь за царя”), “Война и Мир” — Прокоф’єва, що їх відвідують нові івани і петри, — сталіни і маленкови, — в той час у нас з тупою ярістю нищать традиції великого минулого, плюгавлять “людину визвольного руху”, поезію резистансу, їм протиставляючи “простих малих людей”, безвольних, слізливих слюнтяїв в літературі, а в політиці “вождів”, яких хвалять якраз за те, що через слабу волю не в силі кермувати ні групою, ні визвольним рухом…

Ні, не створять національної літератури ті “дурні ягняточка” з “слізними очима”, що хочуть “тужити”, “ридати і просити” з тугою за “сумирним життям”; які — самі признаються — обернулися в “живий тлін”. Не створять вони ніколи потрібної нам героїчної літератури в дусі Шевченка або “Слова о полку Ігоревім”. Так само, коли на провідних політиків будуть випихати людей “слабосильних, м’яких, без крові борців”, коли такими схочуть валити потугу новітніх іванів московських і петрів, — то Україна вічно лишиться погноєм для чужої імперії. Герої муравлиної праці — позитивний тип, але — на своєму місці, як вчив Сковорода. Добре, що вони орють, жнуть, співають, провадять кооперацію, або спортом, чи танцями займаються, віддані своєму приватному життю з його дрібними чеснотами. Там — ті “прості, малі люди” — на місці й корисні. Нехай собі творять літературу для сентиментальних Марусь і Гриців, сюсюкаючи як збитий дідусь — як Орест, Барка чи Одлига.

Коли ж “герої” з психологією цих авторів, або того “вождя” з “Свободи” кажуть, що вони “сіль землі” української, її покликані провідники, що якраз вони з “втомленою душею”, безсилі “вбити зло”, зам’які на це, без “твердої рішучості борця”, без вогненного пророчого слова Шевченка чи Л.Українки, що якраз вони, ті “жебраки о ялмужну просящії”, вони є наші “Мойсеї”, то мусять знайтися такі, які б вигнали їх бичем з храму з їх крамом і ослами. Ні національної літератури, чи взагалі мистецтва, ні держави ця каста не створить, не сформує нації ні духовно-культурно, ні політично. Ухил в ідилію розклав нашу козацьку еліту. Тепер розкладає демократичну. Не значить це, що вожді нації падають з неба. Не один і не два з тих “простих людей” опиняються в касті еліти. Але в сотий раз повторюю, тоді, коли відречеться психології тих, кого звав Шевченко “свинопасами”, або Яремами, які вміли лише давати всякому насильникові “коверзувати” над собою, “хилитися” і “плакати” працюючи (плакати очима чи плаксивими поезіями).

Оформлюють націю духовно, культурно, політично — іншого формату люди. Це велике діло — яке й вимагає великих духом людей: Володимира Великого, Олега, Хмельницького, Ольги, Вишенського, Петра Могили, П.Дорошенка, Антонія і Феодосія Печерського, Сковороди, Шевченка. Це люди з іншого тіста. Князь Святослав був аскет і герой: “Ядь бо Его бі суха, легание на войлоку; сего ради розкошних і лінивих всяких народів побіждашє “, — цебто ті ідилічні народи підбивав, одним з яких хочуть нас зробити ідилічні хохли.

Люди, подібні Святославу повинні в Україні повстати, які ненавидять все те, що дороге плебеям і люблять все те, що їм огидне. Які ненавидять ідилію і спокій особистого щастя і тілесних насолод “простих людей”, які над “муравлину працю” знають працю вищого роду; які постачають людству не “ловців риби”, чи продуцентів збіжжя, а “ловців людей”, які прив’язані не до земного, а до ідеального; які захоплюються не гарним, а величним, а щастя шукають не в розслабленні та ідилії, а в напрузі й боротьбі.

Вони скарають новітніх Петрів і Іванів московських за Базар і за Київ, і за Львів, і за Полтаву. Тільки вони, які не схильні до ідилії, перемагають тих, що до неї схильні. Ті, що не терплять спокою, перемагають тих, що його над усе кохають. Ті, що задивлені в великі постаті великого минулого — перемагають тих, що пропагують культ “малої людини”. Суворі перемагають розпещених. Ті, що чуються панами — тих, що є душею плебеї. Так було, так є, так буде.

Жовтень 1953

“Скажені вовки” й вихолощені марксисти

Серед так званих українських «народників» популярною стала пісня, приписувана Мазепі – «Ой горе тій чайці», і друга – «Всі покою щиро прагнуть». Мораль, яку з них виводили, була типова «народницька» мораль: пропали ми через незгоду і тому, що розтаборувалися при битій дорозі, де кожний міг нас розшарпати. Мораль – повторювана тисячу разів – була примітивна, і спихала вину за нашу долю на географію й «злих воріженьків». На інші моменти тих пісень ніжно-ліричне серце «народників» не вважало. Не звертало уваги, що пісня за лиху долю винуватить і саму ж чайку: (1) К

«вона дуже криклива, дає помайбіг кожному хто йде, а коли нещастя трапилося, то журавель не хоче й плакати по злій сестрі, що загубила весь дім і сама марне згинула тому, що жила по дурному на світі» (Возняк).

Не звертали «народники» уваги і на істотні моменти другої, приписуваної Мазепі, пісні. В цій пісні нарікає Мазепа не так на брак єдності, як на зрадництво, перекінчицтво самих українців: «еден живеть із погани…, другий ляхом за грош служить…, третій Москві юж голдуєть і єй вірне услугуєть». Не звертали уваги на поклик «врагов бити», на здобування Прав вільної нації «през шаблю» (не через просвіту і «дипломатію»); не звертали уваги, що пісня кличе вмирати за славу й віру, не за морги або десятини; а головно не звертали уваги на головну хибу земляків, причину всіх бід:

Ей, панове єнерали,
чому ж єсте так оспалі?

Чому допускають, що їх

мужиками називають
і підданством дорікають?

Оспалість – слово, часто уживане в старій Україні, значило – байдужність, лінивство думки, втечу від чину, сонливу розманіженість. А бажання кожному, хто йде повз неї, – кричати «помагайбіг!», готовість всім сусідам «голдувати й служити», – ця готовість, є в перекладі на сучасну мову просто: безхарактерність. На ці прикмети – оспалість і безхарактерність проводирів, прикмети психічні, не зовнішні, хочу звернути увагу: вони ще більш винні в «чайчинім горі» тепер, ніж тоді.

Шукати причин «чайчиного горя» в цім моменті – не в моді. Тому, що це вимагає зусилля думки; тому, що переносить вину наших нещасть із «злих воріженьків» на нас самих; нарешті тому, що причину цих нещасть знаходять не в області матеріальній, а духовій, якої примату не визнає матеріалістичний вік. Коли українська еміграційна преса пише на тему «чайчиного горя», то завше те саме: нащо «партійна гризня»? Як виробити «спільну концепцію»? Як «узгіднити» протилежні думки? Як «усвідомити» чужинецьку «опінію» і яку виробити «програму», та якими торгами чи переторгами майструвати «репрезентативний орган» українського політичного світу? Не торкаючись суті питання, ці розумування не виходять із зачарованого кола, і тому лишаються яловими.

Ніхто майже не хоче розуміти, що причина «чайчиного горя» лежить в психічній структурі тої верстви, яка претендує на проводирство в нації. Причина ж чужого панування над Україною, теж лежить у психічних прикметах провідної касти окупанта.

Умисне апелюю до свідоцтва чужинця, який десятки літ переді мною сконстатував той самий соціологічний факт. Віконт М. Де-Вогюе, в творі про «Російський роман» пише про виведених у Достоєвського предтеч сучасного большевизму:

«Найбільша заслуга цієї заплутаної, зле скомпонованої, часто комічної і перетяженої апокаліптичнимн теоріями книги («Бесы») та, що, не зважаючи на все, лишає вона нам ясну ідею того, в чім є сила нігілістів, їх сила не в доктрині, якої нема, ні в міцній організації; їх сила криється в характері кількох людей. Достоєвський думає – і судові розправи (нігілістів) підтверджують його думку, – що ідеї змовників майже ніякі; що грізна організація властиво зводилася до кількох місцевих філій, кепсько між собою зцементованих; що всі оті фантоми, центральні комітети, виконавчі комітети, існували лише в мріях їх сторонників. За те він яскраво змальовує їх напружену до краю волю, їх душі холодні як сталь, протиставляючи їм нерішучість і брак відваги представників влади… Між цими бігунами він малює нам масу слабих, притягуваних тим, хто більше намагнічений. Треба якнайбільше підкреслити, що якраз характер цих, рішених на все, людей ділає на російський народ, не їх ідея…»

Вогюе каже більше, він каже, що прониклива думка Достоєвського в цій справі властиво поширюється не тільки на Росію, але й на інші народи.

«Люди стають чим раз менш вибагливі щодо ідей, чим раз більш скептичні щодо програм; чим раз меншим стає число людей, які вірять в абсолютну вагу доктрин; головно їх вабить до себе – характер, навіть коли вся його енергія направлена на зло; тому що характер обіцяє людям провідника, забезпечує твердість приказу, що є першою потребою людської спільноти».

Не буду докладно розбирати твердження Вогюе. Історія й соціологія підтверджують їх. Найважніше – це підкреслення, що народні маси завше підуть за тими проводирями, які виявляють сильний, а не слабий характер, напружену до краю волю, душу холодну як сталь. Коли матимемо це на увазі, зрозуміємо і причину «чайчиного горя», і причину, чому нинішні московські нігілісти (большевики) взяли за чуба таких самих нігілістів Польщі, Румунії, Болгарії, навіть Франції й Італії. Заглядаючи в майбутнє, писав Вогюе:

«Коли сини Базарова (нігіліста з роману Тургенева) перейдуть до «пропаганди чином», вони здадуться нам подібними до наших західніх революціонерів. Але пригляньтеся ближче, і ви знайдете між ними таку саму різницю, як між диким звірем і удомашненим. Наші найгірші революціонери це лише злі пси; московський нігіліст – це вовк, а відома річ, що скажений вовк далеко небезпечніший»…

Ці скажені вовки, в постатях сучасних Базарових і Шигальових – Леніна, Троцького, Дзержинського, Сталіна, Жданова й т. п. – з’явилися на Україні в 1917 році.

Причина цього? Причина не в «партійній гризні», не в браку «об’єднання між українцями», чи якоїсь «узгідненої концепції». Причина в тім – що вовчому характеру напасника українська провідна верства демосоціалістична не в змозі була протиставити нічого – психічним напруженням, динамізмом, силою – рівновартного.

Іноді самі жертви «скаженого вовка», самі обдурені тим вовком малоросіяни українські, додумувалися до основної причини їх і їхньої країни халепи. За соціалістів признався В. Винниченко: «ми, українські соціал-демократи вихолостили марксизм», засвоїли з нього лише

«одну його половину, об’єктивний хід подій, ми прийняли з його тільки те, що може нам дати незалежно від нашої волі, від наших прагнень, механічний розвиток соціальних відносин; не маючи самі жагучого, одважного прагнення» знищити ненависний лад в його основах. («Відродження нації», т. 2).

Брак волі, брак горіння, брак відваги – що ж це, як не ті психічні прикмети слабих, якими відзначалися, писав Вогюе, представники ладу, якого поборювали «скажені вовки» большевизму?

Брак характеру, волі в української інтелігенції підкреслюють і совєтські українці. «Чому ми не з волею криці? – питається Гадзінський. – Чому ми як масло на рушії подій?» Чому нас «завжди хтось веде і ми ідем послушні, аж нам не скажуть: стій!» Антоненко-Давидович про те саме: не один з постатей його романів «скорився чужій силі, вона зломила його і поведе туди, куди схоче…» Брак волі!

Головко нарікає, що «кволе є наше хочу», Плужник – що ми тюпаємо в життю «без волі і охоти»; що пісні наші «красні, та безсилі». Автор оповідання «Смерть» бідкається, що українці не мають волі самим іти, лише дають «мовчки, мов на налигачі, вести, їх слухняних, куди треба» і куди не треба, – вести чужій, більш вольовій, силі.

Це саме стрічаємо у Франка, який ясно бачив брак вольового первня в душі сучасної йому інтелігенції. Тичина, замолоду, картав ту саму психічну хворобу своїх земляків, на яку хутко занепав і сам. Ганьбив братів-поетів, що їх зламана воля не зносить «грубого, не прозорого світу»; що прагнуть спокою «там, де боротьба і бурі»; що красу добачують «у небуттю», в занику волі, і скрикує: – «так як же ж нам зламать тиранію й тюремні грати, коли співці у нас всі евиухи, кастрати?»

Ці «співці» лише перейняли «традицію» XIX віку, смутної пам’яті. «Володар дум» другої половини того віку, М. Драгоманов проскрибував все, що мало на собі печать міцної волі. Негував «фанатичну виключність». Громада була вільна – і могла сама вибирати до якої нації прилучитися, ніхто не смів накинути їй, «примусову національність». Слово ренегат – треба було «виключити зі словника, як наслідок часів релігійного фанатизму». Кожний мав право зрадити націю, серед якої родився. Вести народ? – ніхто на це не мав права, бо – «куди народ наш схоче піти, те і буде». Народ мав «вроджений інстинкт до осягнення соціальної правди», ніяка інтелігенція, ніякий провід не смів йому в тім заважати. Драгоманов (писав Франко) – «за ніщо ставив вагу і роль інтелігенції», вагу проводу. Останній не мусів мати якусь волю, мусів пасивно слухати маси. Це була пропаганда безвольності, безхарактерності і принципіального «безначальства».

Тої самої ментальності були політики 1917 р. Найменше думали вони апелювати до чинника національної волі, енергії, характерності. Всіма силами намагалися – в добу революції! – вгамувати вибух народнього гніву, загнуздати його «пристрасті», його «виключність»; ввести в рямки міщанського «благоденствія» революційний потік, переконати ворога – «жити без кулака»; уважали, що змаг за волю може обійтися «без непотрібної і небажаної боротьби». В їх мозку «не містилась думка, що доведеться силою здобувати» право нації на існування. Ідейний вождь демо-соціалістичної інтелігенції тієї доби, М. Грушевський виключав «напруженість стремлінь», «напруженість волі» – як чинник конечний для перемоги, – виключав якраз ту «напругу волі», що її уважав за конечну передумову перемоги Вогюе!

Один із симптомів небезпечної хвороби нашої інтелігенції той, що навіть деякі з тих, що себе звуть націоналістами, – за взір патріота беруть собі не, скажім, Міхновського, а М. Грушевського, не когось, хто згинув не скапітулювавши, а того, хто покаявся, хто пішов добровільно, без примусу, служити переможцеві і кликав до капітуляції інших (гл. статтю В. Янова в «На варті»).

В сліди Драгоманова пішла і наша публіцистика кінця XIX і XX вв. Її ідеалом провідника не була людина, що вміє командувати, з душею «холодною мов сталь», із серцем рішучим і відважним. Навпаки – її ідеал вождя це людина «жіночої м’якості, лагідна і толерантна до кожного», з «чулою натурою». Вождь має не вести, а «бути поплавком на поверхні народної стихії» – плисти куди вона несе, без власної волі. Старатися повести народ за своєю ідеєю – це було, в мові тієї інтелігенції, недозволеною «муштрою народу під своєю командою».

Безвольність і безнапрямність інтелігенції стали гаслом публіцистів з МУР-у. Енергія людини волі – що як магніт залізо притягала до себе масу – висміювалася МУР-івцями. В їх ідеї провідник не смів різнитися від пересічної «малої людини»; мав бути пересічної порядності (чи непорядності), і пересічної волі, міг бути характерним або безхарактерним; «волеву людину» мав заступити тип політикана і крутія. В канадійській українській пресі віджила стара теорія Драгоманова – охорони права на ренегатство. Оборонці чужої тиранії, оскільки були «братами по крові» – ставали заблудшими братами, на яких не вільно було кинути камінням («Український робітник», «Новий шлях»). Принципіальні опортуністи, які завше підкорялися всякій силі, що виконувала владу на Україні, були (на думки вже таборової преси) не опортуністи найгіршого гатунку, а просто політики «старої школи», такі патріоти як і ті, яких гаслом була боротьба з окупантами.

«Душі холодні як сталь», воля, вміння вести і командувати, – все пішло на задній план. Гаслом дня стала безхарактерність, при чім різні кола і гурти прикривали її різними тріскучими фразами: одні – вимогами «тактики», другі – вимогами «духу часу» чи «прогресу», треті – містичною «волею народу», четверті – «любов’ю до ближнього», п’яті – потребою «об’єднання» і шукання «спільної концепції, яка «давала би запоруку, що доведе до визволення» і т. п. Та в основі всього того лежав параліч волі провідної інтелігенції, яка поволі тратила живу енергію і силу правдивих вождів нації.

Своє народолюбство («воля народу», «суверенний народ» і т. п.) наша інтелігенція перейняла від народництва московського, – та перейняла поверхово. Бо це останнє не зрікалося своєї провідницької місії на річ туманного поняття «народу». Кандидати на нову (по дворянах) еліту в Росії – писав Достоєвський –

«були переконані, що народ наш зараз же прийме все, що ми йому вкажемо або прикажемо… Наші «общечеловєкі» у відношенню до свого народу були цілковитими поміщиками… Народові за нами, чи нам за народом? Ми повинні схилятися перед народом, але під одним услів’ям і це сіне ква нон: щоб народ і від нас прийняв багато… Ми не можемо знизитися перед якою то не було б його правдою; наше хай зостанеться при нас і ми не віддамо його нізащо на світі навіть у скрайнім разі, за щастя получення з народом».

Пізніші нігілісти й московські революціонери теж застерігалися «перед паданням до ніг перед стихійністю».

Москалі все добре знали вагу активно настроєного, з «душею холодною мов сталь», проводу, переконаного в своїй правді. І якраз тому, в зародку прагнули забити всякий натяк на повстання подібної психіки в нас.

Зграї совєтських псів виношували нових людей – типу провідників, які могли б вести, наказувати, притягати маси до себе, мов магніт залізо. Різні Затонські, Яшеки, Лейтеси счиняли гвалт: як сміють якісь «куркулі з Кобиляк» рівнятися зі «старшим братом»! Як сміють своє месіанство висувати! Як сміють проти московського «скаженого вовка» викликати українських «вольових людей», «конкістадорів», проповідувати «ніцшеанство», потребу «сильних людей», це ж фашизм! А Кремлеві вторуючи, в’їдали на їх «землячки». Цілком так, як тепер – і з тієї самої причини – в’їдають на «вісниківство» емігрантські «землячки»: як сміло ширити «вольові, елітарні теорії», пропагувати культ «орденів» поза волею самої маси», робити «апотеозу волі, віри, ентузіазму», коли «ключ до перемоги» лежить не в «конкістадорах», а «в маленькій людині»! Нам не треба «фанатиків і ненависників», не вони, а сама маса є «форматором і творцем визвольного руху» і т. п.

Як тоді, різні Пилипенки настирливо радили «вольовим людям» залишити свої «месіанства» і «не гнути кирпу перед ребкором», так тепер емігрантські «Енки» настирливо радять «не гнути кирпи» перед «маленькою людиною», перед «камбрумами», в них же спасення народу…

А коли в 1917 р. зірвалася на ноги, повна ще козацьких традицій, Україна, – Винниченко й інші «Енки» висміювали «віру в багнети», в жупани, в шаблі і «в дим гармат», от, мовляв, «кріпак спішить на шляхтича перевернутися»… Ось у цім була суть проблеми! Москалі й наші Енки не допускали, щоб смів перевернутися кріпак на войовника. Не допускали й польські шляхтичі (і рідні Киселі), щоб смів відвічний кріпак перетворюватися на козака. І тепер московські Базарови і наші Швейки накладають «вето» на нову людину, з психікою не хама, а пана, яка в вогні революції повстає на Україні.

Коли обдерти противників «елітарних теорій» з маски пишних фраз, то дуже хутко вгледимо, що за ними криється. Коли вони проти «конкістадорів» то тому, що (як лейтеси і затонські) хочуть бачити нас вічними кріпаками; коли проти «фанатизму», то тому, що «фанатики» заперечують права на ренегатство (якого оборонцем є Драгоманов); коли проти «ненависництва», то тому, що виправдують зрадництва «рідних по крові» земляків; коли проти «орденства», то тому, що проти суворої дисципліни в рядах провідництва; коли поборюють «вісниківство», то тому, що адорують московський Схід і засадничо проти боротьби з ним.

Теоретики соціалізму мають свою науку: їх провід був прекрасний, але все скінчилося катастрофою. Всупереч тій науці, – автор цієї статті все підкреслював виїмкові прикмети нашого народу, який в часи 1917-21 pp. не мав відповідного проводу. Але визнаючи за масою її додатні сторони, не треба думати, що вона є «форматором і творцем» життя. Форматором завше був, є і буде провідна верства. Бували приклади, що значно менші числом армії розбивали численніші, коли на чолі їх був здібніший штаб чи вождь. Але нема прикладу, щоб при рівній кількості військ обох противників перемагав той, якого штаб був дурніший.

Коли зробити підсумок тому, що зацитовано тут і з критиків, і з апологетів нашої інтелігентської верхівки, – то образ її буде страшний. Це є, отже, люди з «вихолощеною волею», без «жагучого, одважного прагнення»; це – «масло», глина в чужих руках, з «кволим Хочу», яких «завше хтось веде», які «без волі й охоти» сунуться на чужий приказ мов «слухняні воли»; це – позбавлені «фанатизму віри», «евнухи-кастрати», завше готові – нерішучі і хитливі – сховатися за «народну волю»; це – люди без «пристрасті», без «волевої напруженості», «лагідні, толерантні, по-жіночому лагідні», з «чулою натурою», – направду «маленькі люди».

Трудно припускати, щоби провід з такою психікою міг бути атрактивним магнітом для маси; щоб маса вичула в них провідників; щоб захотіла скоритися такій «волі»! Трудно собі уявити, щоб могли вони тримати рівновагу російському нігілізмові чи большевизмові – з їх «напруженою до краю волею», з їх «душею, холодною мов сталь», «рішених на все», з їх енергією і твердим характером…

Свідомість своєї непридатності на вождівство не раз прискала з уст самих тих провідних постатей нашої інтелігенції. «Не нам осміяним сміятись, не нам скаліченим іти, сліпим – відшукувать світи!» – звірявся Олесь. «Не нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами, битим стидом, не нам тебе провадити до бою!» – писав Франко. Навіть Драгоманов (у листі до Павлика) жалувався, чому не мав якобінської психіки, «чому не родився деспотом… Був би мав більше впливів на цілий ряд молодих поколінь», бо «тепер якобінські люди пішли скрізь».

Ці – мимовільні – признання Драгоманова цікаві. Він. признає, що «якобінські люди» мають більший вплив на народ, признає те, що твердить Вогюе: що тільки той провід матиме вплив, який має фанатизм віри і волю здійснити свою ідею. Без відповідного психічного наставлення, без цього фанатизму віри, без цієї волі, «холодної мов сталь», – не поможе ніяка ідея, ніяка концепція, ніякі «узгіднення», ні «об’єднання».

Це воля – це той невидимий вітер, який надуває вітрила, і без якого найкращий вітрильник не зсунеться з місця. Які б об’єднання і концепції не видумували люди з атрофованою волею, з психікою «маленької людини» – нічого з тих об’єднань і концепцій не вийде позитивного. Не ідеї і концепції формують світ, а люди, одушевлені і горіючі ними; формують світ такі фанатики, як «єретик», як Жіжка, як неофіти Шевченка; як хрестоносці, як якобінці, ніколи люди «лагідні», не євнухи з «вихолощеною волею». Ці форматори життя – не «такі як всі», не з прикметами пересічної людини, навпаки, вони здушують у собі прикмети тієї людини, оспалість, вигіднитцво, брак відваги, безхарактерність, толеранцію зла і нікчемності – є «односторонніми», такими, як вимагає цього їх велике діло, до якого чують себе покликаними Провидінням.

Якими б крапленими картами не грали замасковані адоратори московського Сходу, – каста нових людей повинна повстати на Україні, фанатиків як Вишенський чи Савонароля, людей віри, як перші християни, душевної твердості, як герої нашої старовини варязької, «жорстокі» і «нетолерантні», як хмельничани, до займанців і їх попихачів, люди напруженої волі і непохитного характеру.

Цим разом слушна увага вирвалася Драгоманову – що такі люди (як він їх звав «якобінці» і «деспоти») – родяться, ними не можна стати. На Хмеля не можна «вивчитися» тому, хто вродився з душею «хамового сина». Казав Сковорода, – як черепаху не вчи, не буде вона літати як орел.

Ось в чім суть нашої проблеми – вона в площині духовій, психічній. Бо там лиш, де психічно «дрібніють люди на землі», – «ростуть і висяться царі». Від появи чи непояви таких нових людей на Україні, від ліквідування рабського типу, – залежить (і Москва це знає!), чи лишиться Україна країною гелотів, погноєм москалів, – чи стане вільною. Або «скажені вовки» в постаті «бесов» Достоєвського утвердять своє панування на нашій землі, або Україна знайде в себе на них домптерів, які об’єднають націю, які перегризуть горло вовкам. Слушно писав Вогюе: «Масу вабить до себе характер… характер обіцяє людям провідника, забезпечує твердість приказу, що є першою потребою людської спільноти».

Червень – липень 1950.

Дух отари і дух провідництва

Мине сто років і якийсь український соціолог із здивуванням розглядатиме одне патологічне явище в нашому громадському житті, а саме — дурійку об’єднання. Об’єднання, як самоціль! Щоб не було проводу одного якогось табору, хоч таке буває всюди, хоч би у Великобританії, де націю провадить якась одна партія, а ніколи — якесь об’єднання. Ця відраза до провідництва іде в нас так далеко, що всі групи охоче спихають його на плечі так званого “народу”, народ вирішить, народ нам вкаже… Кому вкаже? Проводові!? Добре уявлення про те, що таке провід…

Народ, маса — знає, хоч і не завжди, — чого він не хоче. Та рідко знає — чого він хоче. Коли у 1917 р. в царській імперії вибухнула революція, народ знав чого він не хоче. Але не знав чого треба хотіти, щоб не було того, чого він не хотів. Це йому має сказати провід, який і поведе його добрим шляхом, якщо провід добрий, або облудним — коли провід поганий. Народ у 1917 році не хотів війни, не хотів слабого царя, ні дворянської касти, ні армії, ні поліції. Але що треба було поставити натомість, — він не знав. Провідна група, яка йому витовмачила це — були більшовики, які й пояснили, що замість поліції — треба міліцію, замість царської армії — треба червону армію, замість війни — “пахабний мір”, замість царя має бути Ленін, а замість зруйнованого дворянства, як правлячої касти — “народних комісарів”. Недисциплінований, некультурний, дикий в жадобі помсти й стремлінні до добробуту й вигоди московський народ – повірив облудному рецепту більшовиків і пішов за ними. Що з того вийшло, бачимо. Але про інше йдеться: про те, що народ не формулює позитивних цілей революції, це робить за нього та чи інша партія або група, за якою піде активніша частина народу і пасивно — пасивніша. В боротьбі між собою кількох претендентів на національний провід у Росії, перемогли ленінці, розбивши не тільки сили царистів, але й лібералів, “есерів” та інших лівих.

Так само було в часи французької революції 1789-1804 рр., коли в громадянській війні і в кривавій боротьбі різних революційних національних груп, перемогли на довший час якобінці (Робесп’єр, Марат, Сен-Жюст), поки їх не змела армія Бонапарта. Так було за часів революції Кромвеля, коли керму державного корабля обійняла не ціла залога, а меншість — “капітан і старшини”. Так було за повстання Богдана Хмельницького. Великий гетьман ніколи не робив жадних об’єднань, він підняв прапор повстання сам з Військом Запорозьким і ні для кого не було таємницею, що він і хмельничани — у випадку перемоги — будуть тою провідною кастою, яка правитиме визволеною Україною і об’єднає націю.

Не інакше було, наприклад, і в Польщі між двома війнами. Пілсудчики, що заволоділи державним кермом, далекі були від того, щоб мати за собою народ, край. Коли польські легіонери в 1915 р. з’явилися у визволеній від москалів Варшаві, були випадки, що їх викидали з трамваїв…

Цей самий натовп віддав пізніше владу в краю у руки пілсудчиків. І так буває завжди: формулює завдання нації і доби, веде народ та чи іншу активну меншість.

Чому це так буває? Знаний історик Іполит Тен пояснює це явище на прикладі французької революції. Він так характеризує пересічних французів того часу: “Уникнути ізоляції, приєднатися ліпше до найбільшої громади, завжди творити масу, якесь більше тіло, все йти за імпульсами згори, які збирають докупи розкидані одиниці, таким є інстинкт отари”. І ним, власне, була заражена французька маса. У вирішальні моменти революції — ця маса корилася якобінським терористам: “привичка коритися і певна м’якість вдачі, виплекані адміністрацією монархії і давньою цивілізацією, знищили в людині здібність передбачати небезпеку, мілітарний інстинкт, здібність покладатися лише на себе, волю, допомагати собі взаємно, рятуватися самому. Тому, коли революція обертала таку націю в стан первісних неупорядкованих відносин, домашні приручені звірята були пожерті хижаками”. І дальше: “Французи потребують чутися збаранізованими, їм треба дотикатися один другого; чванство, ні правил, ні методи, бунт на словах і ні однієї душі, яка б не тремтіла перед капралом”… А звідти виходить, що вони “маючи потребу, щоб ними правили, як барани потребують чабана і сторожового пса, приймаючи або зносячи їх, хоч би чабан був різником, а сторожовий пес — вовком”.

Ці слова Тена відносились, мабуть, не тільки до французів. Може він виразив свою думку надто драстично, але тим не менше вона в своїй суті правильна. Маса, в своїй величезній більшості зайнята своїми буденними справами, боротьбою за хліб насушний і потребує охорони, миру, добробуту. А ті, що її провадять і охороняють від вовків — пастирі й сторожеві пси — це активна меншість, люди іншої породи, зліплені з іншої глини. Маса потребує, щоб її провадити і вона піде за тим, хто має в крові інстинкт провідництва, команди, хто має відвагу вказати дорогу і брати відповідальність за її правильність, хто без компромісу запропонує свою ідею, а формує її ясно, чітко й недвозначно: хто має виразне “так” і виразне “ні”! Хто знає, що він любить, а що ненавидить, хто твердо знає де приятель, а де ворог; хто готовий боротися і битися за своє, твердо вірить у свою ідею і в те, що лише він чи вони (дана група) — є покликані вести народ. Тільки це імпонує масі. Тому й каже Тен, що маса скоріше піде за таким чабаном, який є різником, і за таким псом, що є вовком, ніж за проводом, який складається з овець, має психологію маси і не позбувся отарного інстинкту.

В нації, де не постала така окрема, самосвідома провідницька група, де панує дурійка об’єднання, в такій нації панує неподільно інстинкт отари. Така нація не виступає самостійним чинником, не грає окремої ролі на арені події. Де така провідницька група викристалізувалася, вона має шанси вести маси, об’єднати націю. Де такої групи немає, може бути об’єднання груп, партій і клік, але ніколи не буде об’єднання нації. Бо не імпонуватиме воно ні чужим, ні своїм.

Деякі наші політики підходять до справи об’єднання так, ніби йдеться про погодження довгочхунів з перерепенками. Різниці, які ділили тих достойних осіб, очевидно не такі, щоб не можна було їх — за склянкою — узгодити. Та ж так легко здається “культурним людям” зібратися разом, “вислухати спокійно різні думки”, так легко зробити “свобідний обмін думок”, що є “запорукою здорового, правильного розвитку спільноти”. Нащо сваритися? Та ж тоді “гурт стає нездібним до критичного думання”, тоді паношиться в ньому “патологічний комплекс нетерпимості і т. д., і т. д. І ці довгочхунівські розмови провадяться в часи світових і громадянських воєн і революцій, в часи смертельного змагання різних ідей, які виключають одна одну! В часи, коли кожна нація розкололася на різні табори і коли всередині кожної спільноти йде боротьба за — “або пан, або пропав!”

Мої противники не люблять “абстрактних теорій”, вони волять реальні факти і практику життя. Добре! Візьмемо реальні факти і то стверджені не мною, а ними самими, тими, нібито практичними, закоханими у всяких об’єднаннях, земляками… Проповідують вони об’єднання всіх людей однієї крови. Це теорія, а що з того виходить на ділі? Ніхто з них не почувається в силі бути кромвелівцями, а тому — об’єднання! А тоді до такого об’єднання притягається всіх. Притягається тих, які в своїх деклараціях відмовлялися хоч би одним реченням згадати про збройну боротьбу проти Росії… Втягається тих, які в інтерв’ю з чужинцями називали УПА — “дрібним явищем, на яке не варто звертати уваги”. Притягається тих, які називали українських партизанів — “бандерівськими есесами”. Притягається тих, які в 1939 р. пропонували більшовикам свою “лояльну співпрацю”, щоб будувати не фантастично-романтичну, а “сучасну, реальну Україну”, під проводом Сталіна і МВД… Притягається усяких! Притягається тих, що захоплюються всесвітніми федераціями і за гасло висувають “максимум релятивної незалежності”, бо абсолютної незалежності не може бути… Притягається таких, які висміюють українських “фашистів” і доносять на них перед “дорогими товаришами” московськими соціалістами та іншими.

Це так в політиці: об’єднати всіх. І в літературі також “єдиний фронт”. МУР творить “велику літературу” з усіх, крім “вузьких націоналістів”. Гуртує швейків, а незалежницькі газети ласкаво приймали до себе вихованців Шереха, з яких про одного недавно писали, що був він колись власовцем, співробітником гітлерівських газет, потім бандерівцем, далі багрянівцем, а потім став гетьманцем і неокатоликом. Другий теж спочатку був співробітником більшовицьких “Нових Шляхів” у Львові, потім паризького “Українського Слова”, потім гетьманської “Нації в поході”, далі — лауреатом Українського Католицького Союзу, літературним редактором “Української Трибуни”, а нарешті опинився в більшовицькому “Громадськім Голосі”.

Подібні Швейки творили “єдиний фронт” об’єднання в літературі (МУР), охаяли націоналістичну ідею (“за вузька” була для них!), загиджували “людину визвольного руху”, обпльовували поетів “Вісника” і цей журнал і все при повній майже байдужості т. зв. громадянства, бо й воно стояло за об’єднання. І як же ж можна було позбутися в ньому таких цінних осіб разом з їх протектором?

Навіть прихильники збройної боротьби проти Росії уважають, що саме ті, що ту боротьбу провадять, не мають права репрезентувати націю. Мусить існувати “загальнонаціональне керівництво”. Бо поки його немає, багато з опортуністично настроєних інтелігентів стоятимуть збоку від цієї боротьби… І хоч ясно було, що “включитися в революційну боротьбу” та інтелігенція не хоче просто через “звичайний дрібноміщанський опортунізм життєвий і політичний”; хоч ясно було, що та опортуністична інтелігенція змагалася з УПА “брехливими демагогічними аргументами”, та все ж таки, показується, треба було конче створити “загальнонаціональне керівництво” збройною боротьбою, до якого треба було притягти і отих опортуністів, які виступали проти збройного руху та ще й “брехливими, демагогічними аргументами”…

Коли в Галичині в 1939 році хотіли творити об’єднання, коли треба було до керівництва революційною боротьбою втягнути опортуністичні партії, то створити загальне керівництво, складане з представників різних організованих політичних партій не було можливо просто тому, що такі партії взагалі не існували. Значна частина колишніх українських визначних політичних діячів опинилися в таборі УЦК і вела завзяту боротьбу, як проти УПА, так і проти ідеї революційної боротьби за українську державу взагалі”. Але навіть і ті одиниці, які “займали нейтральне або прихильне становище до УПА”, важко було притягти. А опортуністичний табір, коли настали спокійніші часи, знову виліз на денне світло, рекламуючи себе як “мозок народу”, як “єдиних, правовірних демократів”. Вилізли, щоб капіталізувати для себе осоружний їх серцю повстанський рух на Україні. Здавалося б, що політиків цього табору треба було б тримати якнайдалі від революційного табору і руху? Показується, що ні! Що з ними треба ліпити те чи інше, “загальнонаціональне об’єднання”, треба консолідуватися з представниками тих “неіснуючих партій”. Це явище безперечно патологічне!

Аргументація тут не грає ролі, вона лише так, між іншими, бо треба ж мати якусь аргументацію! В дійсності тут говорить голий отарний інстинкт. Бо тяжко довести, що об’єднання революціонерів з перебіжчиками, з кандидатами на власовців або “лояльних співробітників” більшовизму, з засадничими ворогами революційної акції, з колишніми чи майбутніми квіслінгами, може піти на користь визвольного руху. Консолідатори радять зійтися різним партіям докупи, кожній уступити трошки своєї правди, узяти трошки з правди іншої партії і правдивий шлях буде знайдений. Не буде чого більше сперечатися, зійдуться разом “єдинокровні брати”… Правда, консолідатори признаються, що “протягом 30-х років тільки націоналісти вели безнастанну війну з усіма наїзниками і передусім вони далі її провадять”. Але все ж кличем доби є – “згода і об’єднання єдинокровних братів” будь-яких партій, які з наїзником ніколи не боролися і не борються.

Правда, інтелігентніші з об’єднанців уже розуміють, що не все в порядку з тими “єдинокровними братами”, що серед них є і нешляхетні брати, які “свідомо продають за лакомство нещасне свою отчизну”, попросту зрадники і з ними не треба консолідуватися… Багато таких? Думаю, що не мало. Наша доба — як звичайно подібні епохи — виплескує наверх і героїв, і плюгавців. І це не тільки наша доба. Що з тими “єдинокровними братами” не все в порядку, зауважив ще І.Франко. Серед тих “єдинокровних братів” скільки то він знаходив людей з “браком правдивого характеру”, людей “сентиментальних, без гарту і волевої сили”, скільки ж “всякого роду ренегатів і перевертнів!” Скільки Шевченко знаходив серед земляків “рабів з кокардою на лобі”, “лакеїв в золотій оздобі”, скільки “свинопасів” духом, скільки “донощиків і фарисеїв!” Скільки серед своїх земляків знаходив Гоголь “нікчемних малоросіян”, які “наводнюють Петербург донощиками”. Наша жахлива доба, повторюю, виплеснула на поверхню життя, поруч з прикладами великого героїзму й посвяти, й те шумовиння. Є ці типи і в нашому політичному середовищі. Є вони в емігрантських партіях і в установах будь-якого роду. І чи їх треба притягати до “всенаціонального об’єднання”? І тих “єдинокровних братів” втягати в загальнонаціональну репрезентацію для того, щоб було більше, щоб були всі?!

В конфлікті революційно-самостійницького табору з тими “землячками” (вираз Шевченка) не йде, як думають розчулені патріоти, про різні погляди на визвольну справу, а про щось зовсім інше. Іде про конфлікт людей різної вдачі, різного духа, різної породи. А такі конфлікти згладжуються не дискусіями, а боротьбою.

Що поможе взяти тих “землячків” до національного керівництва? Спільної мови з ними самостійникам не знайти, ні впрягтися з ними до спільної акції. Своєю вдачею — вони квіслінґи. Часом зубаті квіслінги, але тільки квіслінги. В свій народ і його правду вони не вірять, є лише прислужниками кожного окупанта, а гостро (на словах) виступають лише проти такого займанця, який не хоче з ними говорити, не хоче дати їм “хоч пів дулі”. Є це порода людей, які були, наприклад, за Гітлера — “націоналісти”, а переміг Рузвельт, — вони відкрили в собі “демократичне” серце, а навіть соціалістичне. Це люди з психологією тих діячів І-ої світової війни, які за Центральної Ради своєю соціалістичною правовірністю гадали собі купити ласку в панів ситуації. Люди — психології Винниченка і Грушевського. Як вони себе не називали б, як не підшивались би під зраджену ними ідею націоналізму, — з природи, з вдачі — це порода крутіїв, які не мають віри ні в свою силу, ні в правду свого народу, і які — “з тактичних оглядів” — постійно готові перекинутися під чужий прапор; які з своєю “дипломатією” може були б на місці директорів провінціальної “Просвіти” або кооперативу, але, які, вилізаючи на арену політики, гублять справу, за яку візьмуться. Єднатися з ними? Це значить компрометувати національну ідею перед чужинцями, ослаблювати її престиж і притягаючу силу серед свого загалу. З ними можна — при сприятливих обставинах — створити з України колонію чи протекторат якоїсь інтернаціональної мафії, ласку якої вони запобігливо вижебрують, але ніколи — національної України, в якій затріумфувала б своя правда і сила, — з квіслінгами не здобути. Велику помилку роблять ті, які думають, що справа самостійності і національної революції виграє від спілки незалежницьких національних груп з табором крутіїв.

Наївно дурити себе надією, що спільно з ними можна знайти свою велику національну правду. Дехто дуже просто уявляє собі цю справу. Думає, що “спільна правда” може повстати, коли кожна особа і кожна партія “зречеться частину своєї малої правди на користь великої, загальної”… Але де ж є ця велика загальна правда? Де її носії? Коли зберуться докупи різні групи й партії з своїми “малими правдами”, коли вони зречуться частину тих правд, то хто ж їм подасть ту велику правду, на якої користь вони зрікаються своїх малих, коли ні одна з груп не несе тієї великої правди? Дехто думає, що треба лише не “занадто сильно” бути прив’язаним до своєї правди, що не треба зогрівати її теплом свого серця, а підійти до справи з “холодним розумом”. Вся біда в тому, на думку тих угодовців, що — “наше сприймання світу не є холодним, ми зігріваємо його своєю сердечною кров’ю”, і, власне, це небезпечно, бо “будучи в кайданах серця, трудно нам піднятися до схоплення сутті буття, як його вимагає від нас холодний розум”… А “холодний розум” знає, що “правда не є абсолютна, але подільна”… Отже, хай кожний щось скине з своєї правди і Україна буде “врятована”, знайде свою правду! (“Укр. Сам.”, 29 червня ц.р.).

Коли так думати, значить намарно посилав нам Господь своїх пророків і віщунів. Намарно вогненним серцем і горючою любов’ю, не “холодним розумом”, проповідували нашу велику правду Шевченко, Леся Українка, Олена Теліга. Правду абсолютну, неподільну! Ні, всі наші нещастя якраз у тому, що мало в нас таких, що мають горюче серце, мало людей, які трималися б нашої великої правди, уважаючи її абсолютною. Біда в тому, що мало в нас людей беззастережної віри, яка не ослаблює, а скріплює розум. Біда в тому, що т. зв. люди “холодного розуму” — це люди без віри, без любові. Це люди вічно хиткі, не маючи ні виразного “так”, ні виразного “ні”. Це ті літеплі, ні холодні, ні гарячі, яких світова історія викидає на смітник…

Ні, ні з тими людьми дрібних, подільних правд, ні з тими людьми без серця і без віри, готових завжди “спустити ціну” своєї дрібної правди, — великої правди ніколи не знайти, ні не підеться з ними на великий шлях визволення. Правду несе з собою звичайно якась одна, спочатку невелика, громада. Чи добру чи злу, процес від того не міняється. Мала група апостолів несла велику правду. Свою правду несли Кромвелеві “круглоголові”. Свою правду несли хмельничани. Свою “правду” диявола несли якобінці, а за ними більшовики. Носієм якоїсь ідеї — доброї чи злої — завжди виступає мала група “забобонна”, “нетолерантна”, “фанатична” і т. д., як звуть її ті люди, що не в стані ні вірити, ні любити, ні ненавидіти. Треба собі раз назавжди сказати одну правду: тридцять літ більшовизму в Україні, а перед тим приблизно 120 літ царату, рахуючи від повного скасування автономії в 1783 р. на Лівобережжі і анексії Правобережжя в 1795 р. — витворили в Україні тип “презренного малороса”, в Галичині — тип “рутенця” — крутія, який і досі не щез безслідно. Тип нового українця, в якому відродилася давня козацька душа, тип викликаний з минулого генієм Шевченка і чинами нового покоління самостійників і борців, людей нового духу — у великій меншості на нашій землі. Коли люди цього духу з’єднаються разом для свого великого діла, мусять знати, що вони є меншістю. Мусять знати, що їм не по дорозі з людьми з психологією “Яреми хамового сина”, який навіть крилами, що у нього за плечима виростають, замітає світлицю чужого пана. Ця меншість має принести в маси, в загал — нашу велику правду, та меншість і об’єднає довкола тієї правди націю. А ніколи — спільні правди довгочхунів і перерепенків.

Ці ідеї я розвивав здавна. А перед мною М.Міхновський в “Самостійній Україні” писав — про що варто пригадати — що не по дорозі нам з тими “єдинокровними земляками”, які “виплекали цілий культ лояльності”, які відзначалися нечуваними “сервілізмом і безідейністю”, які “зробили український рух чимсь смішним, чимсь ганебним”. Міхновський кликав відсепаруватися від т. зв. українофілів: “їм не місце з нами”. Це гасло й сьогодні відноситься, до тих “людей спідленого серця”, або просто байдужих до справи визволення.

В одній миродатній постанові ще у 1950 р. зазначено, що причини невдачі консолідаційних заходів полягали у “неправильній політичній концепції, в прихованих тенденціях, принципах і методиці та в характері її організаторів”. Як мені здається, то причиною невдачі було лише це останнє — вдача консолідаторів! З людьми тієї вдачі не робиться консолідації…

Весь світ поділений на різні табори, між якими ведеться відверта або укрита громадянська війна. На одному боці — комунізм, його соціалістичні “вороги”-приятелі, укриті інтернаціональні мафії, що потиху сприяють комунізмові і в Росії і де лише можуть нищать на Заході дух націоналізму, ідею свободи народів і людини. Є це світ, який через непримиренність Москви мусить стримувати її наступ, хоч цього зовсім не хоче. Другий табір — світ християнської цивілізації, світ власної національної правди, світ якому ще дорогі проскрибовані всюди ідеї нації і свободи. Люди цього табору — є в меншості і серед нас. Наші квіслінги знайшли в тих мафіях нового пана, перед яким б’ють поклони, а завтра може і йому продаватимуть Україну. І тому самі безсильні, але чуючи підтримку цілого “прогресивного світу”, вони непримиренні й будуть непримиренні до націоналізму і до нашої власної національної правди. З консолідації з ними ніколи нічого не виходить.

Так стається завжди, де стикаються між собою на тісному мосту великі правди, або правда з великою брехнею. Квіслінги зі своїми колегами не панькалися б, коли б мали за плечима чужу екзекутивну силу. Не брак прикладів і на еміграції, коли вони звертаються з доносами до чужих пилатів, щоб недогідних собі “анархістів” викинути з зали за поміччю поліції, або з країни до якої квіслінги себе “акредитували”’.

У часи, які переживаємо, ті провадять країну, які її визволять від займанця. Не інакше було в 1648 р. в Україні. Не інакше було б, якщо б Орликові вдався похід в 1711 р. в Україну. Велика нісенітниця думати, що “легальне представництво нації” — в краю чи на еміграції — коли край є під займанцем, може керувати повстанським рухом проти окупанта. Хіба, що уряд і армія, в боях з окупантом, змушені покидати столицю і продовжувати боротьбу на окраїнах так, як це було в 1917-19 рр. А поза такими випадками — чи революційну акцію проти окупанта в Галичині, по Версальськім мирі, провадило УНДО, українська “серйозна репрезентація”, чи ОУН? Чи збройною акцією Пілсудського керувало “Коло Польське” у Відні чи Петербурзі? “Легальне представництво нації” в окупованому краю — веде, звичайно, угодовську політику проти “союзника”, а часто є його знаряддям. Тому немає й що думати тим, які керують збройною боротьбою нації, сушити собі голову ліпленням об’єднань і творенням “загальнонаціонального представництва”. На таке емігрантське “представництво” треба махнути рукою і робити своє. Справжнє представництво нації вийде з середовища, яке вижене з України окупанта. І з тим середовищем тільки й буде рахуватися чужина. Але це середовище мусить мати на прапорі не чужі гасла, не сфальшовані ніби то “позиції визвольного руху”, які такими не є і яких країна не прийме, а гасла своєї національної правди.

Ті, які свято переконані, що несуть в Україну нашу велику правду, люди віри і чину, люди характеру і відваги, люди непримиренні до ворога і до погані у власних рядах, люди, які зможуть вирватись з квіслінґівського багна і об’єднаються спільним духом між собою — вони лише заімпонують чужині, вони тільки стануть ідейним і організаційним осередком, який згодом потягне за собою — через голови квіслінґів і крутіїв — народ, об’єднаний довкола нашої національної правди. Якщо цієї групи не буде, ми далі будемо варитися в клоаці об’єднання, і це буде ознакою, що в наших угрупуваннях і надалі панує інстинкт отари, яка не вміє знайти ні своїх пастирів-чабанів, ні своїх сторожових псів. А такі отари або роздираються вовками, або дістають для охорони чужих спів…

Генерал Де-Голь міг врятувати Францію в 1944 р., коли б він узяв владу в свої руки, яка лежала на вулиці. Замість того, він почав крутити катеринку об’єднання з усіма “єдинокровними (і навіть не єдинокровними!) братами”, в тому числі з комуністами і прихильниками “сучасної Франції”, які ненавиділи, справжню, традиційну національну Францію до глибини душі, воліли від неї або Москву або ту чи іншу інтернаціональну мафію. Опам’ятався запізно, коли єдина нагода була втрачена… Грізна пересторога для нас!

Серпень 1952

Намул неволі

В Індії, в Індонезії, в Китаю — і не тільки там – націоналістичні, визвольні рухи набирають соціалістичної, і навіть комуністичної закраски, часто промосковської. Почалася ця “еволюція” з німецького націонал-соціалізму. Перше підкреслення не націоналізму, а соціалізму, далі — пакт приязні з Московщиною, нарешті — не принципіальна, а вимушена війна проти Росії (як вимушеною, не принципіальною була б і 3-тя світова війна, війна Заходу проти Росії). А при тому — укрите або явне захоплення “генієм” московського народу, що виявилося спочатку пактом неагресії 1939 р., а потім власовщиною і повною анемічністю антибільшовицької пропаганди в гітлерівській Німеччині.

Після підписання того фатального пакту, в останній книзі “Вісника” (вересень 1939 р.), писав я з того приводу, що ніякі пакти тривалого рішення української проблеми не створять, — “не створить і останнє залицяння Гітлера до Сталіна… Поступового паралічу московської імперії не зможе стримати Сталін, ні стримати розростання його смертельного ворога — українського самостійництва, — Гітлер. Цю проблему (українську) — писав я — можуть запропастити самі українці і в цьому велика небезпека”. Щоб відвернути її, Україна “мусить видати людей, які поставили б цю проблему співмірно з її величчю”…

Небезпека була в тому, щоб ті, які претендували стати на чолі визвольного руху, самі не заразилися отруйною “правдою” Сходу (соціалізм, інтернаціоналізм, “триєдина Русь”, марксизм, комунізм), — перше, і щоб вони не вступили на згубний шлях домовленостей з тими чи іншими московськими групами, чи з “русским народом” (союз з Росією”, “спільна боротьба” за “нову” Росію). На цей згубний шлях — став демо-соціалістичний провід визвольного руху в 1917 році. Найбільш активні сили української стихії тоді були: “шовіністичні”, тобто любили тільки свою Правду, а не й чужу. Вони були ксенофобні, тобто ненавиділи тих зайдів, які були агентами того чи іншого чужинецького імперіалізму. Вони були явно антисоціалістичні, нарешті — релігійні і агресивно до тих зайдів настроєні. Ці активні сили — в повстанських загонах, в українській армії творили величезну більшість. Але їх очолював провід, який — крім одиниць — був зовсім чужий психології тих активніших сил народних мас. Провід — у своїй більшості — провадив нещиру війну з більшовизмом (якого ідеї многі в проводі поділяли), чи з москалями (яких уважали за братній народ), провадив, як гітлерівці, вимушену війну.

Ще перед 1917 р. увесь український національний рух окреслювали москалі як “мазепинство” (як пізніше “петлюровщина” чи “бандерівщина”), але вожді того руху відкинули цю почесну назву. Коли ж гримнув грім, вони виступили з програмою “І так, і ні”. — Були і за цілість імперії, і проти неї; і за російську демократію, і проти; і за угоду з більшовиками, і проти; і за самостійність, і за федерацію; і за революцію і за угоду; за армію і проти “мілітаризму”; за релігію і проти неї; проти зайдів, і за їх рівноправність; і, ніби, за націоналізм, і за інтернаціоналізм; і за своє національне “вірую”, і за принесене з Москви.

А головно, цей хаос думки панував не тільки щодо питання, яку Україну виборювати, не тільки щодо питання чи і як її виборювати, але й щодо питання — хто це має робити: ми самі, чи всеросійські Установчі збори? Ми, Центральна Рада, ми — Директорія, чи — “сам народ”? Московська стихія, що лавиною сунула з півночі, була оформлена ясною керуючою думкою: на питання “Що?” — відповідь була: підбити Україну з усіма її природними багатствами і величезним резервуаром населення. На питання — “Як?” – відповідь була: вогнем і мечем, розбоєм і підбоєм. На питання – “Хто?” має очолювати цю “революцію”? відповідь була: партія більшовиків. Була аксіоматичність ідеї, жодних сумнівів, ніякої половичастості, була сміливість думки, виразне “Так” і виразне “Ні”. Лежала в тому велетенська атрактивна сила, для маси, що шукає твердого проводу — наказу, — сила, яка — незалежно від її змісту (позитив чи негатив) – завжди стає над силою, в якій її “3а” нерішуче борикаються з її “Проти”… Збуджена національна стихія виходила з берегів. Чекала, щоб її “шовіністичні”, “ксенофобні” настрої хтось уйняв у яскраву ідею, оформив в кличне гасло, скупчив, з’єднав розпорошену енергію в один кулак, дав один напрям… Даремно! Соціалістичний провід, змушений проти волі до боротьби, цим кулаком не став. Многим в тому проводі червоний прапор був дорожчий від жовто-блакитного; знак хреста — такий чужий, як і більшовикам; селянин (“куркуль”) – така ж чужа стихія, як і москалям; ідея власної влади (держави) — нова, накинена подіями… “Капітал” Маркса був важливіший від “Кобзаря”. Бракувало сміливості думки.

В своїй книзі “Рація мого життя” пише Єва Перон: “Коли йдеться про те, щоб “робити” революцію, число людей, здібних вступити на цей шлях, обмежується дуже незначною меншістю… Багато вибухало революцій, але робити революцію річ тяжка, трудна до переведення і довершити її можуть тільки рідкі вибранці (еліта), яких непереможно тягнуть до себе відважні діла. Ось чому стільки революцій, яких прагнув народ, піднятих з його повною підтримкою, — не вдалися, та й нині ще не вдаються”.

Щось подібне сталося з революцією в Україні у 1917 році. Для довершення відважних діл, замало мати фізичну відвагу. Треба ще мати сміливу думку. Її забракло в демо-соціалістичного проводу 1917 р.

Як стоїть справа тепер? Тепер перед новою революцією, становище під цим оглядом, таке ж грізне як перед 1917 р. Правда, демо-соціалістична “еліта” відійшла з арени, як революційна активна сила визвольного руху. Як така сила, лишився тільки націоналізм. Але націоналізм розщеплений організаційно і надщерблений ідеологічно. А це останнє є стократ небезпечніше від першого!

Врятована від повного розвалу військово-фінансовою допомогою Заходу, надута до потворних розмірів сліпотою одних і підлотою інших (Пес, Розенберг, Вайти-Вайси), грізною потугою встала перед очманілим і переляканим Заходом Московщина. На Заході ж — на перший план вибилася, замість традиційної, ще недавно монархічної, релігійної і патріотичної Європи, — нова заокеанська потуга, зі своїми правилами, іншим від життєвого стилю Європи і ворожим всякому націоналізмові.

Ці два факти обухом ударили по голові багатьох націоналістів, захитали їх дотеперішнім “вірую”, внесли розгардіяш в ідеологію. Особливо серед тих, які не визначилися ні сміливістю думки, ні твердістю характеру.

Ці останні, під впливом військових подій і нової еміграції з Наддніпрянщини, – вступивши вперше в стик з підмосковською Україною, розгубилися. Не розуміючись в нових людях, вони часто брали змосковщених, збільшовичених українців за справжніх представників національної України; переймалися їх ідеями, вбитими в хохлацький мозок совєтською “політграмотою”; переймалися їх політичним, марксистським жаргоном, від якого так рябіють їх програми, як статті кількох емігрантських часописів рябіють запозиченими в “старшого псубрата” словами (“спохватився”, “покосився”, “парняга”, “лопнути”, “жужжати” і пр.). А в свої програми деякі націоналісти завзялися вложити “синтез” з залишків націоналістичної ідеології, новозахідної течії і гасел “сучасної, реальної”, цебто збільшовиченої і змосковщеної України.

В увесь свій зріст встає перед нашим визвольним рухом подібна ж небезпека, як і в 1917 р. — розгойдана національна стихія і брак яскравої, чіткої, виразної, атрактивної, сміливої національно-аполітичної думки, яка б ту стихію окрилила і могла довести революцію до кінця.

Ця небезпека вимагає недвозначно проголосити, що:

1. Хто глузує з традиційної, національної України, України Шевченка, за яку на всіх фронтах боролася і кривавилася нація в 1917-22 рр.; хто з неї глузує, як з фантазії “романтиків”, фантазії мрійників про садки й хутори; хто їй протиставляє “сучасну, реальну” Україну, цебто Україну колхозної панщини, зі зрабованою в селянина землею, на якій він мав би залишитися тільки наймитом держави, не власником, – той є погребником націоналістичної ідеї, так само, як ідеї визволення України.
2. Хто підмінює чисту ідею націоналізму ялтинсько-тегерансько-потсдамською, або центрально-советською “демократією” з “рівноправністю” і навіть “автономією” для ворожих Україні експозитур заграничних імперіалістів, — той є могильщиком націоналістичної ідеї, ідеї визволення нації.
3. Хто в обманній науці Маркса, створеній для знищення християнської цивілізації, бачить “деякі добрі сторони”, чи щирий план усунення “визиску людини людиною”; хто задурманює голови нашого загалу дурисвітським жаргоном соціалізму, вбачаючи в ньому “прогрес”, “знищення класів” і т. їн.; хто проповідує “нейтральність” в справах релігії, – той торує в Україні шлях більшовизмові.
4. Хто “нову” (більшовицьку!) дійсність в Україні і “нову” {виховану “наукою Леніна-Сталіна”) ментальність підсовєтського українця радить внести як “корективу” в ідеологічні й програмові позиції націоналізму; хто приймає чужу дійсність, яка тільки тому стала фактом в Україні, що свою чужинець знищив вогнем і мечем, — той вбив уже її в своїй душі, той душевно вже є яничаром, а завтра може стати яничаром на ділі. Яничаром в душі є і той, хто приймає панщизняно-соціалістичну дійсність в Україні тому, що “такими є реальні відносини” там, або тому, що “такою є тенденція у світі”.
5. Хто твердить, що орди московської босоти в 1917 і 1918 рр., які — без нічийого примусу — прийшли обернути Україну в руїну, а народ у рабів, — не були “русским народом”, — хто твердить, що орди тої самої московської босоти, які в 1945 році ґвалтували мільйони жінок в Європі, – теж не були “русским народом”, що він у тих злочинах не винен, що ми, отже, боремося лише з режимом, а не з тим прекрасним народом російським, з яким хочемо жити “в дружбі і співпраці”, — той виявляє таку боязливість і тупість думки, як соціалісти 1917 р., які даремно простягали свої дружні долоні народові, який з прадавен живився розбоєм, брехнею й обманом. Той знову засіває в душу народної маси оману, що аби впав режим, а з народом московським ми знайдемо спільну мову порозуміння… Той сіє брехливу й злочинну оману.
6. Хто виступає речником воюючої України і в своєму часопису вихвалює, як борців за ту Україну винниченків разом з їх психологічним комплексом рабського прислужництва займанцеві, той вбиває саму ідею боротьби з наїзником. Так само, як і той, хто, вдаючи націоналіста, звеличує поетів занепадництва і моральної прострації (Барка), отруюючи їх духом душі молоді, вбиваючи в них дух героїзму і спротиву. Хто робить це, є погребником націоналістичної ідеї.
7. Нарешті, хто каже, що нам треба боротися не за тріумф нашого світогляду, а за створення “вільного життя, з конкретних, даних людей, відносин і ментальності” в “сучасній, реальній Україні”, — той говорить не як революціонер, а як опортуніст. Революція, яка має довершитися в Україні, повинна якраз з корінням вирвати “конкретні відносини”, запроваджені москалями; повинна вбити, знищити “конкретну ментальність” підмосковського раба, а не пристосовуватися до неї. Нарешті будь-яка справжня революція завжди приносить з собою тріумф нової концепції життя, тобто світогляду, нової ідеї і нової віри, і без того світогляду й віри ніколи не можна змінити одних конкретних обставин” на інші. Хто думає робити це без світогляду, той береться не за своє діло. Тому не перевести ніякої революції, хоч би йому і вдалося повалити існуючий лад.

В підпільній брошурі “За що ми боремося” (передрук статті з 1948 р.) — прекрасно про це сказано: “українські революціонери вважали неправильним погляд, що… тільки зробити збройне повстання — і вже перемога за нами. Вони вважали, що українця треба переродити, перекувати його психологію з невільницької на лицарську… А без цих прикмет ми армії не створимо (а створену — розгубимо! — Д. Д.), визвольної війни не виграємо”. Треба очистити психіку борців від “намулу неволі”.

Добре сказано! І якраз всі ті ідейки і гасла, запозичені (з боязні) в марксизмі, в центрально-радянської “демократії” (чи тітовської), ці капітулянтські захвалювання “сучасної”, більшовицької України, облудного “прогресу”, всі ці залицяння до різних “демократій”, до соціалізму і до “національних меншин” в Україні, або до, буцімто, невинного “русского народу”, всі ці базікання про можливу “дружбу” з ним, всі вихваляння політичного підлизайства (Винниченка, Драгоманова, Грушевського) все це ніщо інше, як намул неволі, якого треба позбутися якнайскоріше і якнайрадикальніше. Треба пам’ятати, що з носіями цих ідей, які розсаджують визвольну, націоналістичну доктрину з середини, – не по дорозі тим, хто прямує до національного визволення України.

Націоналістична думка має від того намулу себе очистити до коріння. Виступати не з “ТАК” і “НІ”, а з ясною ідеєю. Інакше за розгардіяшем ідеологічним, прийде остаточний розвал організаційний. Інакше націоналістична думка втратить свою аткракційність, перестане зосереджувати розпорошену енергію. Повторю ще раз:

“Коли сурма видаватиме невиразний звук, хто готуватиметься до бою?” (1. Коринт. 14, 8).

Січень 1954

Об’єднання і роз’єднання в науці св. Іоанна Золотоуста

Немає іншої ідеї, яку так спритно використовували б для себе спекулянти від політики, як ідея об’єднання. Щоб кинути ще нове світло на цю ідею, зреферую тут погляд на цю справу Іоанна Золотоуста. Не здивує це тих, які шукають і знаходять в Євангелії і в писаннях отців Церкви відповіді на багато заплутаних питань громадського життя.

По-перше, вчить Золотоуст, саме в собі об’єднання, сама в собі згода, не є ні правдивим добром, ні злом, а тільки залежно від їх мети. Коли з приходом Христа почалося на землі розділення через Нього; коли говорили одні, що Він добрий, а інші — що спокушає народ (Іоанн, 7); коли група в Нього віруючих відділилася від Його ворогів, – то це, каже Золотоуст, було “добре і спасенне розділення”. Коли ж, наприклад, Адамові діти, які будували вежу Вавилонську, з’єдналися разом на свою погибель”, їх об’єднання було гідне осуду, “і були вони роз’єднані, хоча і проти волі, для їх же добра і користі”. Коли Юда робив “об’єднання” з жидами, щоб погубити Христа, теж поступав зле. “Може бути добра війна і недобрий мир”. Отже, перша засада Золотоуста в цьому питанні є така: що самі в собі не є добрі о об’єднання і згода, а тільки залежно від їх мети. (Коментарі до Євангелія Св. Іоанна і Матвія).

Друга засада Золотоуста в цій справі є та, що, чи об’єднання добре чи ні, це залежить від того, з кого воно складається. Він застерігається проти приймання до гурту будь-кого, проти об’єднання з усіма. Сказав Христос, що ліпше вирвати око, що спокушає нас, або відтяти руку, ніж дати через них загинути всьому тілу. “Коли, отже, треба відтяти від тіла члени, які гублять його, то тим більше треба розірвати з приятелями, яких товариство може згубити душу”. Золотоуст нагадує “уникати злих, а єднатися тільки з чесними і порядними”, відтинати від себе тих, які “можуть стати причиною нашої погибелі, відтяти і кинути далеко від себе… Чума не робить стільки спустошень, як неправість злих стає згубною для їх друзів” і для їх гурту. “Коли ви любите когось, — каже Христос, — аж так, що уважаєте його за ваше праве око, або коли уважаєте його настільки корисним, як ваша права рука, все ж таки, коли він губить вашу душу, не вагайтеся розірвати з ним. Бо ліпше, коли один член тіла згине, ніж знищиться все воно. І це не значить ненавидіти своє око, а значить любити решту тіла”. Як це все можна поєднати з громадським життям! Смерті подібно, з почуття фальшивої гуманності, толерувати зараженого члена громади, чи об’єднуватися з такими, наражаючи всю громаду на заразу! Уникати цього — суворо наказує Золотоуст.

В наші часи культивується засада фальшивої толерації. Толерація є доброю, але для розкаяних грішників. Але горе тій спільноті, яка примірює її до злодіїв у своєму середовищі і до провокаторів!.. Як може терпіти їх на чолі громади!.. Бо через них розкладається будь-яка спільнота. “Лагідність, — каже Золотоуст, — не завжди корисна, так само і поблажливість”, проти “лінивих і недбалих” треба уживати “гострі слова і навіть погрози”. Не треба толерувати злих пастирів, бо це ті, які входять серед овець, щоб розкрасти або погубити їх; це ті, які входять до вівчарні, щоб впустити до неї вовка. Не буде щасливою і безпечною вівчарня, на чолі якої “об’єдналися” такі пастирі… Отже, це друга засада Золотоуста в цій справі: чи добре об’єднання, чи погане, — залежить від того, з яких людей складається; залежить від того, чи очищується воно від нечисті та погані, яка може згубити спільноту.

Третя його засада в цій справі, — це та, що об’єднуватися треба в один гурт під стягом великої ідеї (якою для Золотоуста є, очевидно, ідея Розп’ятого), а не через потурання скороминучим ідейкам і бажанням хитливої більшості, де панує “хаос ідей і суперечних почувань”. Що до цього хаосу схиляється більшість, що “люди позбавлені розмислу є дуже численні”, то не є причиною іти за ними. Навпаки, “тим більше мусимо нехтувати ними, бо в масі їх нерозум більш небезпечний, ніж поодинці”. Треба “гордити ласкою множества”, треба єднати людей вищою Правдою, за нею йти, як за гаслом своїм, не тупцюючи за хитливою юрбою, тільки тому, що вона така численна. Такою є третя засада Золотоуста в справі об’єднання.

Отже, Золотоуст відкидає об’єднання для об’єднання, як самоціль, незалежно від його мети. Він відкидає механічне об’єднання всіх, і добрих і злих, без вибору. Відкидає об’єднання гаслами, догідними чи приємними для більшості, хоч би й фальшивими, тільки тому, що за ними більшість. Відкидає об’єднання “по плоті”, а натомість, як зараз побачимо, проповідує об’єднання по духу, людей, рідних духом. І це є четвертою засадою Золотоуста в цій справі.

Цитуючи апостола Павла, — каже Золотоуст, — що з Христом вмер “ветхий чоловік”, людина перестала бути рабом плоті, стала вільною. Ось із таких вільних людей і повинно повстати об’єднання. Оце і є позитивна сторона науки Золотоуста про об’єднання, рівнобіжно до викладеної вгорі її негативної сторони. Коли об’єднаються вільні духом люди, під гаслом великої Правди, от тоді щойно, — каже Золотоуст, - “ми будемо одним тілом”, будемо “всі братами”. Коли ж такого об’єднання немає, як допоможуть навіть кровні зв’язки? ЯК допоможе єдність по крові?

Коли “ми духом поріднені, то той, хто духом відділений від нас, чи син, чи брат, не є нашим справжнім рідним, бо не бере участі в союзі, заснованому на небі. А коли так, то якою користь буде з об’єднання плоті, коли немає об’єднання по духу? Якою користь буде з земної єдності людей, чужих небесній? Як “допоможе об’єднання чужорідних первнів, коли один визнає паном Бога, другий же ж диявола? “Бо коли немає між нами нічого об’єднуючого, то що ж об’єднуватиме нас?”. Коли ж “ви скажете, що ми маємо те саме народження, що ми вийшли з лона тої самої матері землі”, то “відповім вам, що цього ще мало, щоб створити справжнє об’єднання”. Треба об’єднатися духом, тільки таке об’єднання тривале і дає плоди, а не руїну і смерть. Що з того, що під тим самим стягом об’єднаються люди, з яких половина чужа духом тому стягові? Прив’язуючись до притчі про сіяча, — каже Золотоуст, — що зерна великої Правди, що повинна об’єднати якийсь гурт, зростуть тільки в серцях людей, злучених спільністю духу, яких серце не є ні “дорогою”, ні “каменем”, ні повне “тернів”. “Зробіть з ваших душ добре оброблений ґрунт”, а тоді й зійде зерно великої Правди, яка й об’єднає їх. На іншому ґрунті або нічого не зійде, або увесь час піде на виполювання терня. До стерильності або до розгардіяшу й безцільної боротьби дійде в гурті людей, чужих собі духом, не буде жодної плідної праці. Ілюструє Золотоуст свою науку прикладом із світського життя. Каже, що до Королівської Ради, до перших посад в проводі нацією, допускаються ті, хто “з честю сповняє свої завдання”, не ті, які “роблять помилки”, а тим більше, зрадники і злодії.

В різних місцях своїх “Гомелій” накреслює Золотоуст ідеал об’єднаних спільним духом людей, здібних бути “добрими пастирями” своєї спільноти. Повинні ці люди бути просвітлені світлом Христової науки, яка — єдина — дасть їм силу “загнуздати гординю, погасити забаганки, топтати ногами багатства, панувати над болями, підносити вгору серце, надати йому відваги і твердості, зробити міцним в терпінні”. Ця наука дасть їм змогу подолати плотські бажання, які отуманюють дух і витворюють плотською душу, роблячи її сліпою, невидючею”, задивленою лише на земні блага. А така душа легко дасть себе обдурити, залякати, або підкупити. Люди з такою душею не сміють бути в проводі, бо згублять спільноту. Наука, яку мусять засвоїти “добрі пастирі”, каже Золотоуст, вчить “ненавидіти цей світ” тілесних втіх та егоїстичних примх; вчить “не слухати злих рад, що той світ дає; вчить бути готовим взяти на себе свій хрест, бути “готовими на небезпеки, на смерть”. Ось з тих пастирів уявляє собі об’єднання Золотоуст. До такого об’єднання повинні належати люди віри і твердого серця, не толерантні до зла, не поблажливі до Юд і зрадників, без милосердя видаляючи їх з-поміж себе, випалюючи у власних рядах безхарактерність і плюгавство, оберігаючи свою спільноту, своє “стадо” від “вовків” і від тих, що їх в отару впускають, — від згуби.

В нашому віці, дехристиянізованому і деморалізованому, проповідується ідеал “малої людини”, орієнтації на пересічність, на “всю людину”, з усіма її добрими і нікчемними прикметами характеру; очорнюється ідеал характерної, мужньої, сильнішої духом людини. Проти них варто висунути науку Золотоуста, варто пригадати його ідеал “пастиря”! Варто пригадати духовне лице велетнів нашої історії, таких, як Хмельницький, “розсудливого в щасті, невгнутого і витривалого в біді”, як його характеризує Проспер Меріме. Варто пригадати великий дух Богуна, “львина відвага, рухливість вужа, хитрість лиса, і легковійність вітру тремтіли в кожній жилі Богуна, — пише польський історик Кубаля, — вольність, простір, степ і війна були його стихією”, і глибока віра в свою Правду і Правду Божію… Чи це були пересічні люди, що визволяли Україну? Напевно, ні! І коли новітні звеличники духовної черні намагаються принизити ті славні тіні нашого минулого, і їх тип, то лише тому, що разом з нашим ворогом хочуть, щоб тільки погань очолювала націю; щоб тим легше впала жертвою чужих “вовків” наша спільнота.

Орієнтація на вищу характером, мудрістю, відвагою, твердістю душевною, героїзмом людину, як людину провідної верстви, була прикметою всіх здорових спільнот в період їх розквіту, прикметою римської аристократії, Афін, англійської аристократії часів Наполеона або Вікторії, або нашої Козаччини з її двома “Академіями”, де виховувався лицарський дух провідників, — Києво-Могилянською Академією і Запорізькою Січчю.

Читаючи глибокі мудрістю науки Золотоуста на цю тему, почуваєш їх пекучу необхідність. І справді, чи не проповідується нині те чудернацьке об’єднання “по плоті”, чи не проповідується толерація Юд і злодіїв тому, що вони злодії і Юди “рідної крови”? Чи не проповідується любов до брата, хоча б той брат був Каїном? Чи не живемо в добу творення веж Вавилонських, то під формою “нової Європи”, то нового “світового уряду”, то совєтської імперії, коло яких будови заходжуються безбожники і ті, що їх толерують? Чи не є метою їх об’єднання той “недобрий мир”, який, — каже Золотоуст, — є “гірший від війни”? Чи не об’єднуються більшовицькі христопродавці з Юдами всіх народів, купуючи їх, тих, яких різні підлизайки зараз же намагаються зробити нещасними “шизофреніками”, або невинними жертвами “антикомуністичної істерії”, до яких не треба повертатися спиною? Чи не є ми свідками того, як обманом і підступом вдираються вовки в різні урядові і неурядові об’єднання, впущені туди злими пастирями, щоб згубити отару? Чи не бачимо, як в догоду отуманеної, спраглої спокою, жратви і видовищ юрби модерних мегалополісів, осліплі проводирі шукають миру і об’єднання з Сатаною? Чи не чуємо крику фальшивих гуманістів, наказуючих толерувати навіть зрадників, як “наших заблудлих братів”? Наказуючих не відтинати заражені члени, а навпаки, тримати їх в спільноті, об’єднуватися з ними, наражаючи спільноту на гангрену і погибель, демобілізуючи її духовно і морально? Чи не плазують ті фальшиві пастирі перед голотою, якої Богом є мамона, політикою — боягузтво, швейкійство і домовленості з дияволом, а розвагою — “комікси”, і сартрівська гниль; яка виганяє з своєї душі, з громадського життя, з мистецтва, з літератури — Бога і Його заповіді? Чи не тягнуть до об’єднання, незалежно від того, чи хто бореться за свою спільноту, чи продає її за шмат ковбаси, чи з неї полатану свитину здирає?

В таку добу, коли “командні крісла” позасідали не раз “донощики і фарисеї”, обов’язком їх противників є об’єднувати людей спільного духу, спільної правди, однакового характеру; людей, ворожих плюгавству і погані в світі і в своєму середовищі; людей, які тільки й зможуть зробити справжнє об’єднання своєї спільноти для тих великих завдань, що перед нею стали.

Об’єднання людей одного духу, віруючих не в диявола чи вигоду, а в Христа і в Його правду, людей суворих до злих і безпощадних до зла, готових за ту Правду терпіти, боротися і вмирати. Щоб очистити від погані своє середовище, свою націю, землю нашу. Як про це все сильно і гарно написано в Коментарях Золотоуста.

1948

Відозва до гриців

В тяжких муках народжується ідея націоналізму на Україні, бита й трощена ударами ззовні, підточувана зсередини “рідною” хробачнею.

Три основні типи українця, геніально виведені Гоголем, живуть і досі на цій землі. Це — козак, сентиментальний хахол (ковбаса, чарка, жінка, хуторець) і “презренний малорос”, донощик, спекулянт, чи бандит. Перший тип, в більшій кількості, знову народжується в нашій нації щойно від 50-х років. Мішанина з двох останніх типів все ще стрічається серед нашої інтелігенції. Що найтрагічніше — і серед так званої “провідної верстви”. Цих людей вирізняє органічна відраза до будь-якого “авантюризму” в політиці. “Авантюризм” була ж і революційна акція ОУН в Галичині і проголошення держави в 1941 р. і боротьба повстанської армії в Україні…

Вирізняє цих людей інстинкт добре вимуштрованого пса, який улесливо махає хвостом перед паном, і переконання, що “на чиїм возі їдеш, того й пісню співати мусиш”… Патріотизм націоналістів вони таврували як щось “аморальне”. Справжній, моральний патріотизм — як вони вчили — “проявлявся в літературі, в національних піснях, в національних гімнах, в обходах, в одязі, в улюблених барвах, в потравах і пр.” (“Нова Зоря”) — мережки, голубці і хор! І — заїла злоба до тих, які кидали камінь в стоячу воду їх “благоденствія”.

Шевченка товкмачили вони як бабу-плачку над “стражданнями народу”. І — ще задовго перед більшовиками, кастрували його вогненне слово на “образ і подобіє” своєї кастратської душі. Славнозвісні рядки “Кобзаря” “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине” — видумані і впхані в Посланіє “До Основ’яненка” П.Кулішем. У Шевченка ж було “Наш завзятий Головатий не вмре, не загине, ось де люде наша слава, слава України” — не в пісні, не в хорі і голубцях, а в шаблі козацькій, якої останнім представником — за доби Шевченка — був отаман Головатий…

Але такого Шевченка сентиментальні “хахли” не приймали, ні його ненависті до “москалів поганих” (“шовінізм”), ні його “Гайдамаків” (“розбійники, вори!”) ні його “Заповіту” (“жадоба крови”), ні його великої любові до героїчного.

О.Пчілці, що відважно виступала в обороні духу нації, радив Чикаленко не займатися політикою, а писати про вишивки і моди… “Прогресисти” не терпіли її за “прямолінійність її думання”. Їх “вражала різкість її доган і неприхильна поведінка з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань”. Її “вважали шовіністкою в найбільшому значенні слова” — постать осоружна хахлацькому смаку.

Холодно сприйняли хахли і Лесю Українку. Те, що Леся в Україні під Москвою бачила “неволю бісурменську”, що таврувала тих, які “лизали п’яти Москві” і які боялися “розливу крові” (“Бояриня”) — відчужувало від неї загал “тверезих” жабокровних земляків.

Те, що таврувала поетеса тавром зрадників — живих і ненароджених земляків, які проституювали свій хист переможцям, які кам’яніли перед обличчям московської Медузи (“Оргія”) – відчував не один сучасник-хахол як удар в лице.

Неприйнятними лишилися в Галичині в 1920-х і 1930-х рр. Маланюк, Ольжич, Мосендз, Теліга. На імпрезах і обходах, — не їх, які горіли полум’ям щойно відшумілої епопеї, декламували, а Тичину, Рильського, Лепкого… Божищем рідних пансів — лишався М.Драгоманов. Радив виступати з “мінімальнішими” програмами; бо виступати з гаслом самостійності — значило “шкодити українській справі”. Міхновський, який приніс це гасло, був хутко дезавуйований.

На своєму прапорі молодь тодішня замість Мазепи і Хмельницького — виписала Маркса і Бабеля… була РУП, стала УСДРП.

Спроби в 1913 р., підняти знову вгору ідею власної державності — зустрілася з одностайним осудом всіх пансів. Їх преса бундючно заявляла, що цим “авантюрницьким” шляхом — “українська демократія не піде”, та що самостійницькі погляди – “на щастя не мають жадного успіху серед нашого громадянства”.

В 1917 р. нагло пробуджена, серед війни і революції, українська стихія, вихована не на Марксах, а на Шевченкові і на спогадах минулого — жадала від свого проводу: “не переговорами з москалями, а кулаком! — рішаймо нашу велику справу! Не треба “випрошувати ласки від відвічних ворогів!”, “будьте твердими, сильними, беріть владу в руки!” (Спогади Ю.Тютюнника)… У відповідь панси проголошували, що національну революцію робиться “без вибухів і без братовбивчої різні”; що провід “зовсім не має на меті брати державну владу в свої руки”; що треба “охолоджувати температуру самочинності і революційності мас”; що “не час виступати з демагогічними гаслами самостійності”, бо з ними виступають “найгірші бандитські елементи” (“Відродження нації” В. Винниченка, “Борітеся-поборете” М. Грушевського); що ці елементи — непоправні дон-кіхоти, а героями дня — є панси. Не власна влада, а чужа імперія! Не “кулак”— а переговори і просьби! “М’якотілі соглашателі” — угодовці — так в хвилину просвітку охрестив наших тодішніх пансів і себе самого, незабутній Володимир Кирилович.

Багатьох духовно переродила жахлива дійсність і непримиренність противника. І тоді прийшли дні слави і боротьби 1917-21 рр. Але навіть тоді панси не вгамувалися! Скільки їх продерлося в дипломатію воюючої України, агітуючи за кордоном за “федерацію” — з окупантом (Панейко, Марголін)! Скільки стали славословниками Кремля — повернувшись з еміграції під займанця. В Галичині, після невдачі Листопадового Зриву, були спроби колишніх січовиків зорганізуватися в окрему партію. Спроби не вдалися, перемогли панси. А коли почалася пропаганда і акція націоналізму, панси, що займали чолові позиції у національному житті, — прокляли націоналістів, бо останні “вели поміж українським народом більш руїнницьку працю, ніж комуністи (О.Назарук), які все таки зробили в Україні “багато позитивного” (твердили есери).

Є ще й тепер органи фарисеїв, які ідею націоналізму, яка підняла молодь 1930-х років на шлях революції проти чужинців – називають ідеєю “аморальності, терору і насильства”.

Нащо в сотий раз пригадувати ці болючі факти минулого? Для того, щоб встановити родовід нинішніх пансів. Бо порода хитрих паньків не перевелася й досі. Однаковою лишилася їх вдача. Однакове й милування “муравлиною працею”, яка виходить Україну; однакове низькоклонство перед чужими пилатами; однакова ненависть до ідеї націоналізму, до ідеї власної сили і власної Правди; однакові претензії, що вести націю мають тільки панси, тільки політичні крутії і герої залаштункових політичних торгів на базі “мінімальнішої” програми…

Це була їх програма перед 1939 р. Цю програму переводили вони по різних комітетах під Гітлером і цю ж програму “лояльної співпраці” запропонували більшовикам після першої московської окупації Галичини. І вони ж таврували ім’ям бандитів і таврують досі тих, які пішли і проти Німеччини і проти Москви, не з “мінімальнішою”, а з максимальною програмою.

Коли в Україні, закутій в сталінський намордник у перше після 20-х років почули знову кличний дзвін, який гудів під час національної революції 1917-21 рр., то принесли його туди не нині й вовіки віків лояльні панси, а ненавиджені й плюгавлені ними націоналісти. Коли там знову в 1941-44 рр. посіяно зерно ідеї боротьби за незалежність, то сіячами тієї ідеї, її борцями й мучениками, були тільки націоналісти.

Але — настав “мир” і нова еміграція зароїлася від “презренних малоросів”, лояльних рутенців і спекулянтів з претензіями об’єднувати і вести народ. Світ цілий здригається, чекаючи зі страхом грядущої катастрофи. Сильні цього світу бояться неминучого зіткнення і намагаються його по можливості зіпхнути на плечі дітей, або внуків (“після нас — хоч потоп!”). Нині ж не задиратися з агресором! Не образити його гострим словом, рішучою дією.

Цю кон’юнктуру відразу збагнули наші панси. І відразу витягли з музеїв побляклі портрети “м’якотілих соглашателів” з їх “мінімальнішими” програмами і з їх ненавистю до “бандитів” — портрети М.Драгоманова і В.Винниченка і організують довкола своїх ідолів всенаціональний культ вічного Хахла, готового на будь-які послуги. Заслужені майстри угоди забалакали про те, що “говорити ж можна з усіма!” Хоч би й з тими, що з України білу Ліберію роблять, або хочуть зробити для маленкових, кагановичів, керенських, або їх “свободолюбних” чужинецьких протекторів. А головне про що йшлося, це затоптати єдину чисту і яскраву, непримиренну ідею — ідею націоналізму, яка мулила очі не тільки москалям, але й поцейбічним інтернаціональним мафіям, яким готові були завжди прислуговувати рідні кандидати на українських гахів, чи бенешів. Цим останнім удалося навіть багатьох з націоналістів “перехрестити” на свою “віру”. Скільки ж то з них повбиралися у випозичені старі Ліберії “простонародної республіки”, скільки засвоїли мову швейківських “салонів”, з їх “прогресом”, “волею народу”, з очернюванням “шовіністичного вузького націоналізму!” Скільки ж то з них прийняло і рекламувало “достіженія октября” — з колхозною панщиною, з “демократичним” тоталітаризмом, з простяганням “братньої долоні московському народові” і т. п.

“Патріотичні” журнали містять “Листи до Редакції” про те, що у вільній Україні “мусить бути бодай поверхово утримана форма колхозу”, бо “колхоз сам в собі не є поганий”, що “радянська система і пропаганда таки залишила свій слід в ментальності тих людей”, а з цим треба ж рахуватися. Що не можна ж “так безшабашно осуджувати в чамбул все радянське”, цебто все московське… Що многі українці там “наставлені до неї позитивно”, до тієї московської системи… Що Москва запровадила в Україні “і деякі корисні речі” (Нові Дні”, липень м.р.). А редакція “хоч тримається протилежних поглядів” — все ж ласкаво дає затруювати серця своїх читачів подібною більшовицькою пропагандою якогось трусливого й хамовитого рутенського раба… Бо мусить же бути “вільний обмін думок!”

Панса є “об’єктивний”, немає в нього “односторонності” й “нетолерантності”, немає або “так”, або “ні”.

І скільки ж то є на еміграції подібних часописів, де йде пропаганда “корисних речей”, ґвалтом і терором запроваджених москалями в Україні! Там же і деінде намагаються спотворити спогади великого зриву 1917-21 рр., і сплюгавити пам’ять людини визвольного руху, саму ідею того руху! Швейківські критики продовжують копати своїм копитом усе, що дала і дає сильного, палаючого, героїчного наша література останніх десятиліть. Осоружна тим “критикам” тематика і проблематика України в вогні. Це все в очах швейків є “барабанщиною”! Це все “політика в літературі”! Це — “емігрантські ілюзії” – шукати в Україні “якихось несамовитих героїв”. Треба не їх змальовувати, а “реальних, обшарпаних, пройнятих турботою за своє існування людей”. Гамір боротьби? — це ж така неприємна річ! Треба — радить Швейк — малювати “інтимне, звичайне життя”, “суто особисті почування”, проблеми кохання і щастя, хоч би це було таке нудне, як в творах Докії Гуменної.

Відвернеться Швейк від рідної літератури, попаде в Париж, – і там його тягне в клоаку! Свій до свого! Він бачить там лише повій, на яких радо зупиняється, атеїстичні п’єси в театрі, “згустки сексуальних енергій”, бачить диявола на даху Нотр Даму (до самого собору не входить). І знову повій, бо й брудна річ є добра, — “чому вона погана, коли вона приносить людині задоволення?” Література може бути й брудна, аби давала задоволення двоногій худобі взагалі, а швейкам зокрема. Лише не треба “барабанщини” і “політики”, не треба “емігрантських ілюзій”, що крім повій можуть ще бути в письменстві й житті герої! Що крім диявола є ще Бог… (статті Шереха-Шевчука-Шевельова в “Нових Днях”). І вся та філософія Швейка підноситься, очевидно в мові “реальної, сучасної України” — з усякими новотворами позиченими у “старшого брата”, як “красиво”, “прибавилося”, “соратники”, “драстуйте” і т.п.

Слідом за Швейком тюпає і УВАН в Америці — з безконечно-нудним любовним романом і з компліментами на адресу “старшого брата” та його літератури… І все це б’є в одну точку, ніби на помах магічної диригентської палички! Щоб перевести моральну деправацію та духовну демобілізацію української еміграції… Багатьом темним силам було б це на руку! І в політиці і в критиці, і в літературі б’є хахол в одну точку: не дати встати з могили справжній Україні, грізній будь-якій – і чужій і своїй – погані. Затоптати парості нової, не рабської, вільної людини.

Тому єднає всіх хахлів і рутенців, і в літературі, і в політиці, спільна ненависть до ідеї націоналізму та її визнавців. Збройна боротьба плутає карти всіх спекулянтів від політики, всіх гахів. Отже вони звуть гасло цієї боротьби — “облудним”, а саму боротьбу — “легендою”. Хахли зігнуть свої гнучкі шиї перед кожним займанцем, лише не схилять чоло перед маєстатом справжньої, традиційної України. Думають, що без тих гахів не збудувати Україну, припускають, що гахи такі самі щирі патріоти, лише, що іншими шляхами йдуть до державності.

Цієї нісенітниці треба нарешті позбутися! Ні, не зважаючи на утерті, голосні фрази про “соборну-самостійну” на бенкетах, малороси й рутенці так само мало мріють про державу, як мало мріяв про неї М.Драгоманов. Коли вони зводять на постамент “малу людину” з її любов’ю до “звичайного життя” та його дрібних задоволень, до “інтимного життя” і “суто особистих почувань”, то це тому, що вони самі народжені з душею Санчо Панси, або гоголівського Пацюка. Тому осоружна їм героїка, як і всяка велика ідея. Коли ці панси, стаючи політиками, роблять собі ідолів з М.Драгоманова і В.Винниченка, то це тому, що з них говорить той самий інстинкт раба, що говорив з них. Тому, що весь їх патріотизм вичерпується “рідною мовою”, рідною кухнею, рідними танцями, рідною культурою “для домашнього вжитку” і кооперацією. Тому, що найвища амбіція найзавзятіших з них (крутійсько-бандитського типу) бути гахою того чи іншого “старшого брата”. Тому, що швейківській душі бридка усяка ідея боротьби, всього шляхетного й високого.

Між духом цих хахлів з одного боку, і духом, який одушевляє борців за наше завтра, духом Шевченка, Міхновського, Лесі Українки, поетів “Вісника” і поетів нашого резистансу (Бора, Боєслава)… є прірва. Єднатися з швейками для визвольної акції - є шкідливою утопією. Це дві раси людей, дві вдачі, які між собою нічого спільного не мають. А коли мають, то не більше ніж гоголівський Шпонька з Тарасом або Остапом Бульбою.

Гахи і швейки були б лише колодою у визвольній акції. Їх хирлява воля, їх труслива й обмежена думка, їх відраза крутія до всього великого, небезпечного, сміливого ставить їх лише на заваді нашим левітам, як були датани й авірони завадою біблійним левітам в їх мандрівці до обіцяної землі.

Душа вічного хахла, це душа “партачів життя”, як їх звала Олена Теліга: — люди з “лакейською психологією”, порода “хитрих лакеїв”. Вони є ті, що “все дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби” в той час, коли не раз одним словом, одним просуненням, могли б підтримати якусь велику правду або знищити якесь велике зло… Партачі життя вважають, що лихо є не для того, щоб з ним битися, лише для того, щоб його тактовно обминати. Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в інший бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії, чи чийогось успіху і де саме можна витягти максимум матеріальної користі для себе. Під час бурі, коли не відомо кого чекає перемога, вони плутаються між одними і другими… готові стати кожної хвилини на бік, все-одно якого, переможця… Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, самі вони завжди живуть з цього якнайліпше, бо в той час, як інші переживають всі злети своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце, або усуваючись в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінною, після всіх завірюх, виринаючи біля нових тронів, все-одно яких. Коли такі постаті як Шевченко, або Леся Українка запалювали вогонь ентузіазму, то партачі життя старалися всіма силами гасити той вогонь, як гасять тепер вогонь українського резистансу, або гріють коло нього свою підмочену славу, ті самі, які ще в 1945 р. перестерігали говорити щось зле на Росію, “нашу союзницю”, або щось добре на УПА.

Партачі життя, — і творці життя, це дві раси. Тільки останні — єдино вони, вони самі — виведуть націю зі стану ганьби…

Це суттєва ідея цієї статті, а яснішою зроблю її одним прикладом. Є прекрасна новела Е.Корибутяка — “Його ідея”. “Грицько був твердий як буковий сук”, замкнувся в собі, ні в агітатори, ні в міліцію не пішов. Другий тип – Хромей, колись панський, тепер більшовицький попихач: “вухом більше зробиш, як руками”, безуспішно намовляє Грицька стати сексотом. Грицько випадково довідався, що в скрині у Хромея список селян, “ворогів соввлади”, що їх завтра вивезуть геть. Грицько вбиває хруня і дістає список. І третя сила короткої драми — село, маса – її згадує Грицько, як односельчани намовляли його агітатором стати, Оленку свою в піонерки записати: “майже ви всі, що тут стоїте, присікалися були до мене, як ворони до падла”. Та тоді він вийняв з-за пазухи стару шапку-мазепинку і вбрав на голову:

“О, тоді я знав, що я — скеля, а всі ті політруки і всі ваші базікання, що треба коритися владі,… все це пусте, вода… Грицько наче виріс. Очі палали… Відблиск багаття грав на його мазепинці, а та мазепинка — то була його віра в завтрашній день… То має бути щось дуже велике, дуже добре і дуже гарне, бо за то дають люди своє життя… Але, що ви можете знати?” Старий ґазда Андрій перебив йому — пощо забирає людям час, пощо кликав їх, — “це ж робочий день, Грицьку!” “Ага, а я був би забув, — Грицько без слова глянув на Андрія, запхав руку в пазуху, витягнув звідти жмут паперів і кинув їх присутнім під ноги. — А тут, в тих паперах, — Грицько показав ногою — є і ваші прізвища… читайте. Це від Хромея я сьогодні дістав, коли він із світом розходився, бо вас завтрашньої ночі вивозити мають. Та й вибачте, що кого я з вас від роботи відірвав у такий робітний день… Глянув на занімілу громаду, переступив поріг старої колиби і зник за найближчими корчами ялівцю” — до лісової братії…

Це ж ті самі три типи, що в Гоголя! Працьовита, розумом до скиби прикута громада, яка знає лиш “працювати і в праці конати”, та ще влади чужої слухатися, Андрій є її типом… “Презренний малорос” Хромей — другий тип. А тип нового лицаря, оборонця честі нації і покривджених, тип Бульби, або Яреми, який стає Галайдою — є Гриць. Одні коряться і працюють, другі зраджують, треті борються…

Що спільного між тими типами “єдинокровних братів”? Хромей робить погане, брудне діло, бо певно має мораль пропаговану Шерехом: “Чому воно погане, коли приносить людині задоволення?” Андрій, як і всі швейки, злоститься на героя, що потурбував його в його буденній праці… Що дивного, що до першого Грицько має ненависть, а до другого погорду?

Це люди різних психологій, різних етик, з різної глини зліплені. А оті Хромеї і Андрії зустрічаються не тільки серед селян — серед усіх верств народу, так само як і ті Гриці. Не з перших, а тільки з таких Гриців виростають борці за націю, її оборонці, її провідна верства. Вони є кращі, вони шляхетніший тип людини. Об’єднуватися для свого великого діла вони повинні тільки з рівними, з однакими собі духом. Не з Андріями, ні з Хромеями, ні з тими “чесними ґаздами”, що чужинецькій владі коритися намовляли та їй служити. Це є той двоподіл чи триподіл людської спільноти, встановлений не тими чи іншими “амбітниками-монопартійцями”, а Господом Богом. Велика відвага, вороже ставлення до зрадництва, зневага до тупої, затурканої, інертної більшості, натхнення великою ідеєю, страшною для ворога і для “рідної” погані, вміння стати над приватним інтересом, мужня постава до життя, велика духовна сила, — ось що вирізняє з юрби і цього Гриця й інших гриців, в яких “бандитів” бачать москалі і “єдинокровні” швейки. Єднатися з останніми?! Відсепаруватися від цих останніх! — нагле завдання для гриців. Інакше трясовина засмокче їх. Бо люди того типу, як би себе не звали, лібералами за Драгомановим, радикалами чи соціалістами, або “демократами”, чи навіть, як деякі з них, “націоналістами”, — представляють той самий тип вічного хахла, або його відміну в Галичині — несмертельного рутенця, якого безмилосердно висміював Франко.

Безформна, липка, непевна, слизька маса вічних хахлів засмоктує все, що підноситься над нею, що має виразну форму і лице, ясне так і ні, все що пнеться вгору, що не має жаб’ячої крови, що не любить стелитися додолу, що бридиться крутійством, що кидає виклик Долі, все сильне і відважне, все мужнє. Вирватися з цієї трясовини, відгородитися від неї, зіпхнути з чолових становищ партачів життя — це завдання тих гриців, які ще не культивують під прапором націоналізму вдачу і філософію хитрого Панька. Загрізна наша доба, щоб в ролі бонапартів або Гарібальді виступали “єдинокровні” гахи, або амбітні квіслінги… Грицям бракує самосвідомості, свідомості вищості не тільки над Хромеями, а й над Андріями, своєї покликаності, вибраності бути новим запорізьким орденом. Коли ця свідомість укріпиться в них, тоді Берк не матиме рації! Тоді скінчиться ера “софістів і калькуляторів”, а прийде знову ера лицарства українського.

Тільки з тих грицьків виростуть майбутні Юрії Переможці. Як там — ті грицьки виділилися з маси андріїв, так і тут – повинні вони зробити це. Тільки їх об’єднання об’єднає Україну.

Липень 1952

Душа москаля

Так званий цивілізований світ явно втрачає історичну пам’ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивне для того світу явище московського каяття. Починаючи від перших “показатєльних процесів” судових старої більшовицької гвардії, аж до каяття Берії, — цей феномен лишається загадкою для Заходу. Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і “науково-медичного”, осягає неймовірних наслідків. Але чи в цій диявольській системі вся причина того каяття?

Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, факт є, що царські кати останнього століття (перед більшовиками), були просто “мягкотєлиє інтелігенти”, порівнюючи з катами Леніна-Сталіна-Берії-Маленкова. Під цим оглядом більшовики осягли, неабиякого прогресу, ступаючи по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри “застєнка” не мали досконалості Єжових, — то й за них каялися “вороги народу”, і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: “читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, царевбивці?!” Революційний дух відлітав від них зараз після арешту. Пише Бестужев: “Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя… Але цар є “залог” Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються”. Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті “рішив впасти до ніг царя”. Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство… Який Дзержинський царський змушував його до того?

Другий декабрист, Булатов (читаємо в того ж автора) теж зложив покаянну заяву, але “був так пригноблений тим, що цар йому не повірив, — що збожеволів і розбив собі голову об стіну тюремної камери.” Третій, М.Муравйов-Апостол признався перед смертю (1886), що “все дякував Богу за невдачу (бунту) 14 грудня”; що “це було не російське явище”. Коли вже по відбуттю кари (як і Ф.Достоєвський), він каявся в своїх політичних гріхах, хто його до того змушував?!

Ще простіше відбулось навернення А.Пушкіна. Він симпатизував декабристам і казав, що якби в день бунту був у столиці, то був би “с мятєжнікамі”. Але й з ним сталася блискавична метаморфоза, про яку злобно писав поет-сучасник:

“Он вольность люду проповєдал,
Царя з народом звал на суд…
Но толька царскіх щей атвєдал,
І стал прідворний лізоблюд.”

Став бояном самодержавства, гноблення ним завойованих народів.

Вже цитований автор пише про своїх земляків: “іноді здається, що в Росії не буває революцій, а є тільки бунт січневий, грудневий, чугуївський, холерний, пугачовський, разінський — вічний бунт вічних рабів.” І далі: “Поки ми рухаємось кудись… бунтуємо, — ми в протиприродному стані, ніби на голові ходимо… але як почнемо рачкувати, каятися, віддаватися реакції, — зараз знаходимо себе, стаємо справжніми росіянами… Ми – Ванька-встанька: хоч як повалить нас революція, реакція випростує.”

Так “випростувала” Росію царська реакція після революції 1905р, коли писав згаданий автор. Так “випростувала” її, після революції 1917р. — більшовицька реакція. Про цей бунт народа-раба сказав Петро І: “сія саринь нічєм кромє жесточі унята бить не может”. Поки влада ту “жесточь” виявляла і жорстоко розчавлювала пугачових, — народ-раб лизав руку своїм тиранам, подивляв їх і навіть любив, а пугачови каялися. Як тільки ця “жесточь” ниділа або вмирала в серцях володарів (Олександр ІІ, Микола II), — раби ними погорджували, їх вбивали і, як їм здавалося, робили революцію. Тоді приходила нова влада, яка брала батіг в руки й заганяла знов збунтовану голоту в залізну клітку. Такими вождями переможних рабів, що потім загнали їх в клітку і були Ленін і Сталін… Так все бувало в історії Росії. На горі — ті, які били; на долі — ті, яких били, ще й з того тішилися: “ура, нас біть пора!” Вчорашній революціонер зараз же обертався в позавчорашнього, вічного раба, як тільки чиясь міцна рука хапала його “за шиворот” – і каявся.

Ось джерело, ґенеза не лише більшовицького, але взагалі московського явища каяття. Збунтуватися проти охлялої сили — це можуть москалі. Але їх “природний стан” — це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий як Петро І, або Сталін, і перед чужим, коли він такий як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають.

Кат, Іван IV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недійшлого царя, задушили в казематі як щура… Петро І. душив кого хотів, але недотепу, Петра НІ., скинули з трону і теж задушили… Твердий Микола І. перевішав “мятєжніков”, але “мятєжнікі” застрілили плохенького Миколу П.

Ось цієї психології московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна прочитати навіть на обличчі кожного пересічного “русскава чєлавєка”: є на тому обличчі щось невиразне, неозначене, невирішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам ще того не знає, приглядається: коли ви вівця — кинеться на вас, коли вовк — хвіст під себе. Тому кожний політик, який говорить з москалем про порозуміння є в його очах вівця, і поступає він з нею належно. Інакше — коли відчуває, що політик, який стоїть перед ним, – вовк. Перед вовком він відступає, затаївши злість, а б’ється з ним тільки, коли вовк сам на нього нападе. Лише треба вовком справді бути. Хто ж такого тільки удає, тільки вимахує дрюком, а не намірений ним “вибіть дурь” з московської голови, — такий москаля не залякає, він вичує, що має діло з маскарадом, бо хитрості йому не бракує. Політики або дипломати ялтинського, тегеранського або потсдамського чи женевського типу, особливого страху в московського Ваньки не збудять і від агресії не стримають. Тим менше та пошесть “москвобісся”, захоплення всім московським, яка — на ганьбу окцидентальної культури — шириться тепер по західних видавництвах, часописах, університетських кафедрах і концертових залах. Пропорційно до того, як занепадає віра Заходу в свою місію і свою культурну вищість, росте віра в свою силу, росте жадоба експансії москаля.

І навпаки. Тому й між іншим Туреччину, Іспанію і розшматовану навіть Німеччину поважає москаль більше, ніж багатьох сильніших зовні народів.

На цю психологію москаля особливу увагу треба звернути нам. Декламували колись сентиментальні земляки: “садок вишневий коло хати”. Це був їх ідеал. Прийшов москаль, садок вирубав, хату знищив, хрущі й солов’ї повиздихали, мати — на новій колхозній панщині жне, “плугатарі” в концентраках та в могилах. А українці, навіть “у вільнім світі”, оглядаючи той “рай”, чухають потилицю: “а може й справді так і треба? Прогрес же ж! І машинізація!” Тоді москаль радіє: “Ага! Уступаєте, значить боїтеся!” — І тоді ви пропали.

Любили колись земляки до церкви Божої ходити. Але москаль зробив відкриття, що “Бога нєт”, а церкви позамикав, або з них зробив притулок для свого Війового кодла… І ось хохол знов чухає за вухом і каже: “А може справді? Наука ж ще не довела, чи є Бог, чи немає”… І знову радіє москаль: “Ага! Уступаєте, значить боїтеся " — і тоді ви пропали.

“Велику літературу” захотіли деякі земляки. І от ВУАН просвіщає емігрантів совєтофільством Винниченка, а Сірий-Тищенко видає твори Лесі Українки з творами її більшовицьких коментаторів. Друкують в науку людям писання Драгоманова, того, що (казав І.Франко) був як сказав би поляк, “почціви русін”… Коли ж це все бачить москаль, з радістю потирає руки: “Валяй, Ванька, дальше, наша бєрьот або як писав Пушкін: “Ура! Ми ломім, гнутца шведи!”, чи там українці, уступають, значить бояться, — “паднажмі єщо”!

Так відчуває москаль, і в тому випадку відчуває добре, бачить те, що в деяких кругах еміграції заламується українська душа, слабне моральний опір московській блекоті, яку в нашу душу вливають, а де слабне опір моральний, там велика загроза спротиву фізичному. При такому стані нічого не поможуть “воплі” про “самостійну і соборну”, ні гучні маніфестації проти підлих “воріженьків”. Треба розпеченим залізом глуму і демаскування випекти у власній душі цей пістряк ідейного боягузтва і (свідомо чи ні) духовного припадання до ніг московської “правди”.

Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди, — лише тим зломимо Москву спочатку у своєму серці, а потім і “на нашій, не своїй землі.”

“Сія саринь нічєм кромє жесточі унята бить нє может” — казав цар Петро. А хто ж, як не він, знав свій народ?

Серпень 1954

“Second sight” і більшовицька “морда”

Були провидці, що бачили наперед більшовицьку революцію, між іншим Достоєвський, Щедрин. Та найбільш дивним було ясновидство М. Лермонтова (1814-1841). Йому належить цей несамовитий вірш, який тут наводжу в оригіналі (в нашій транскрипції):

“Настанєт ґод, Рассії чорний ґод,
Кагда царєй карона упадьот;
Забудєт чернь к нім прєжнюю любовь
І піща многіх будєт смерть і кровь;
Кагда дєтєй, кагда нєвінних жон
Нізвєргнутий нє защітіт закон,
Кагда чума ат смрадних мьортвих тєл,
Начньот брадіть срєді печальних сєл,
Чтоби платом із хіжін визивать;
І станєт гладь сей бєдний край терзать
І зарєво акрасіт волни рєк…
В тот день явітца мощний чєлавєк,
І ти єво узнаєш і паймьош
Зачєм в рукє єво булатний нож…

Все в цьому вірші ясновидство несамовите. Поет зрозумів саму суть революції, коли то корона царська більше сама впала, як під натиском бунту. Пушкін писав, що:

“В Расії нєт закона,
Єсть столб, а на сталбє карона”.

Струхлявів цей стовп, зігнила морально підпора царату, те, як говорили, “столбавоє дварянство”, — і корона впала.

Ще дивніше, як Лермонтов передбачував революцію, коли ще так твердо, при Миколі І, стояв царський режим, після перемоги над Наполеоном і після жорстокого придушення “мятєжа декабристів”. Дивно також, що поет бачив, як антицарську революцію зробить “чернь”, тоді як в його часи та “чернь” як чинник революційний, просто не існувала; коли не випливали на поверхню навіть одиниці з тої “черні”, бо т. зв. нігілісти з “разночінців” (нижчих станів) з’явилися аж у 1860-х рр… Дивно, що бачив він занепад царату вісімдесят сім літ до того, як фактично впала царська корона. Дивно, що бачив незвичне, в тодішній Європі, завершення революції не в вигляді конституційної монархії, чи республіки (Англія, Франція), а в вигляді… Сталіна! Бо кого ж, як не його нагадує, той “мощний человєк”, не з шаблею Бонапарта в руці чи Вашингтона, а з ножем московського різника, та й різатиме а холодною кров’ю — “невинних дітей і жінок” вбиваючи голодом мільйони?

Несамовита візія! А цей її характер ще більше звеличує факт, що мав її Лермонтов у 1830 році, коли написав той вірш, цебто коли йому було — шістнадцять літ! Знати або логічно викомбінувати революцію 1917 року — в його добу, і його літа — не можна було. Її можна було тільки бачити… Яким біноклем? Тим, що англійці звуть духовним оком поета, містика, Пітії, Касандри. Тим оком, якого існування не можуть розуміти матеріалісти, але яке за фізичною заслоною обличчя може уздріти невидиму душу людини, а за заслоною часу — ще невидиме майбутнє або вже невидиме минуле. Є це, на мові окультистів, інтуїція, або “третє око” (духовний зір) — яке дає людям, обдарованим ним, пізнавати речі, невидимі очам фізичним. Скептики матеріалісти можуть побачити символічне зображення цього “третього ока” наприклад на обличчях святих і Божої Матері на старовинних наших іконах київських.

Цей духовний зір мав не тільки Шевченко, але й його батько, який — вмираючи — йому не лишив з майна нічого, з мотивацією, що з Тараса вийде незвична людина, щось велике позитивне, або велике ледащо (Павло або Савло), так що в одному випадку спадщина йому була непотрібна, а в другому — шкідлива. Цю інтуїцію, мала Леся Українка й її пророчиця Касандра. Каже остання, що Ахея, яка воювала з її Троєю, — це “гієна, що смертію і розкладом живитись мусить”. Єлена, її брат і жрець троянський питається її:

“Хіба ти знаєш наміри чужинця,
Що так його рівняєш до гієни?”

і пророчиця відказує:

“Не знаю я нічого, тільки бачу
Кривий гієни погляд, тільки чую
Проникливий хижацький голос…”,

і в нестямі голосить візію майбутнього:

“Гієни бродять по руїнах Трої
І лижуть кров”…

Єлена (тип американського “експерта”) шукає знання фактів, того, що можна спостерегти органами фізичних відчуттів і тому, як усі такі “експерти”, все знає і нічого не розуміє. Касандра ж “бачить” своїм духовним оком пророчиці, а тому проти самих фактів, за “фактом” ахейської пропозиції миру (“троянського коня”) — бачить внутрішнє, невидиме обличчя ахейської “гієни”, — хижака, який, що б не говорили “факти”, мусить живитися підступом і кров’ю.

Так і Лермонтов, — коли ніякі факти не віщували ще революції, своїм духовним оком бачив обличчя духовне “черні” московської, московської “гієни”, спраглої крови. Вже бачив її, що пила кров на руїнах старої Росії, як бачила ахейську “гієну” Леся Українка на руїнах Трої… Те “третє око” дало їм змогу передбачити, ще невидиме фізичним оком, майбутнє…

Для читача, який не любить містики, доступніший йому анекдот: до славного рабина приходить одновірець з запитом — чи скоро до нього повернеться його жінка, яка його покинула? Рабин не давав особистих аудієнцій, лише відповідав на записки, що передавав йому слуга. Останній, віднісши записку, повернув до того, хто запитував:

— Рабин говорить, — сказав він, — що за рік повернеться до тебе твоя жінка… А я тобі кажу, що вона взагалі до тебе не повернеться.

— Як смієш ти таке казати, коли сам рабин…

— Ну, бо рабин бачив твою записку, а я бачу твою паскудну морду!

Цей рабинів слуга побачив не зовнішню, а внутрішню “паскудну морду” більшовизму — щойно грядущого — побачив оком візіонера Лермонтов, що був, як кажуть, нащадком шотландського мага-чарівника. Тому й уявив собі події, факти, які народ з такою “мордою” створить у житті. Хто мав цей духовний зір, той міг побачити навіть “паскудну морду” Йосипа Сталіна, майже 100 років перед його приходом до влади. Хто цього зору не мав, той — навпаки, міг навіть вродитися сучасником Сталіна, навіть оглядати його фізичними очима в Ялті чи деінде, і думати, що має перед собою лише милого миротворця “дядю Джо”… Кому Бог не дав цього “третього ока”, тому навіть могла заімпонувати “паскудна морда” Чу Ен Лая. Той міг втішатися всіма “дастіженіями” китайського більшовизму, — і що всі китайці тепер на велосипедах їздять, і що навіть китайських мух винищили китайські комуністи (що за прогрес!); міг побачити, що показували його фізичним очам і почути, що шепотіли йому до фізичного вуха. Не бачив тільки (вже невидимих) мільйонів замордованих Чу Ен-Лаєм, не мушок, а людей. Не міг побачити лише “паскудної морди” китайського більшовизму, невидимої духовим сліпцям…

Чому багато хто з вождів українського соціалізму обабіч Збруча у 1917 і пізніше, — не бачили “паскудної морди” ленінізму й троцькізму? Тому, що як той рабин, дивилися на їх “записки”, на їх декларації про “свободу”, “українізацію”, “визволення трудящих”, а не на їх “морду” гієни, яка збирається стрибнути своїй жертві до горла. Коли б вожді української революції мали цей знак 30 чи 50 літ тому, не вірили б вони ні прекрасним словам “вєлікой русской літератури”, ні солов’їним пісням російської демократії, ні маніфестам і “запискам” керенщини й більшовизму; не були б тою Червоною Шапочкою з байки, яка у вовчій морді, перебраній за любу бабусю, бачила лише бабусин очіпок і бабусине обличчя там, де були ікла й морда звіря.

Це “духовне око”, духовний зір плекали колись (і в Україні теж) і вирощували у шляхетних володарів мудрі жерці. І з цієї “смішної містики” сміються тепер сліпі вожді обдурених народів, ведених на заріз на арену, де говоритимуть про любов, але де “їжа многим буде смерть і кров, де голод і чума від трупів і стерва бродитимуть від міста до села.”

Це страшне видиво, що стало для мільйонів вже страшним фактом, знову і знову ставить на чергу денну проблему нової касти, нової провідної верстви, — людей, обдарованих вищою силою прозріння і вищою силою характеру, вождів з Божої ласки. Без них несамовите пророцтво Лермонтова стане пророцтвом не лише для Росії та завойованих тоді нею народів, але й для цілих континентів.

Жовтень 1954

Невсих Невтихович — соціальним реформатором

(“Нова заповідь” В. Винниченка)

Публіцистична і творчість В.Винниченка — є типовою для автора-соціаліста. Його головні теми: соціалізм і сексуалізм. Таким був він, такими були й його духовні побратими в Європі: П.Маргеріт, Андре Жид, Е.Золя, Арагон, Цвейг, Манн, а серед українських письменників – Коцюбинський і Косач. Соціалізм і сексуалізм — це були їх і їх адораторів ідоли, довкола яких садила свого розперезаного гопака декласована, атеїстична інтелігенція останнього півстоліття.

Політична кар’єра В.Винниченка знана: соціаліст, друг московської “демократії”, короткий час — проти волі — її нерішучий противник, далі новонавернений комуніст, вповні апробував терор компартії в Україні, після розгрому визвольного руху поїхав у 1920-х роках в ставку червоної Орди, запропонувавши їй свої послуги: “помагати москалеві Матір катувати”. Недооцінений Кремлем, обезцінений своїм минулим, вертається до “згнилої буржуазної Європи”, де друкує два романи-утопії: після першої війни “Сонячну Машину”, а після другої, у 1950 р., “Нову Заповідь”. Після невдалої прощі до московських червоних святинь, трохи “розчарувався”; властиво не в них, а в дрібних дефектах механізму машини. Як видно з останнього роману — в комунізм закоханий і вмер, бачачи в ньому можливого союзника своєї ідеї.

Чи правильно назвати романом цей твір в 500 стор. малої вісімки? Не зовсім! Це напівроман, напівпубліцистика. Герої виголошують агітаційні промови (хоч нудні та довгі), формулюють своє “вірую” в стилі газетних статей або вихваляють ідею автора — “колектократію”. До речі, треба відразу догадатися, що цей термін взяв автор не від слова “колектувати”, “колекціонувати”, а від слова “колектив”. Що таке колектократія? Це такий соціалістичний рай, де власникам фабрик і верстатів (село його не цікавить) — мав би бути не “буржуй”, не партійний бюрократ, — а колектив робітників. Як той рай запровадити? Це — “пльовоє дєло”. Старою методою М.Драгоманова: переконати противника! Треба тільки соціалістів, комуністів і капіталістів переконати, що “колектократія” зразу ж спричинить зріст “продуктивних сил”, мир і добробут у світі! Чого ж їм ще більше треба? Хіба ж може бути якесь інше щастя, крім матеріального? “Буржуї” тією “колектократією” куплять собі у совєтів мир, бо нащо ж тоді Москві воювати? Вона ж, думає автор, воює не за владу, не за панування, а за визволення “трудящих”! Совєти ж за ціну занехаяння війни осягнуть — дешевим коштом — соціалістичний рай не лише в СССР, а й поза його межами. Чистий інтерес для обох сторін. Аби вони послухали Винниченка! Скажете, це занадто просто! Але ж все геніальне є простим. Кожна сторона має зробити тільки дрібні уступки. Більшовизм мусить тільки відступити від жадоби влади (тільки від цього!), а капіталісти — дати гроші на цю імпрезу і зректися своєї власності. І все буде гаразд та ще й без всякого проливу крови. Чи ж це не геніально? Це — так би сказати — ідея роману. А зміст такий: героя його, Панаса Скибу, комуніста “із малорософ”, з його товаришем Грицем Савенком посилає Кремль з таємним дорученням від партії в Париж, а фальшивим паспортом. Панас стає Петром, а Гриць — Кіндратом. В Парижі ж відкрив свою штаб-квартиру американський — не мільйонер, а мільярдер містер Стовер. Нібито організує він всеєвропейський пацифістський рух (всесвітній мир!). Та москаля не обдуриш! На ділі, Стовер просто готує війну проти СССР. Врятувати СССР від цієї напасті й послано двох хохлів. Мають вони дістатися в середовище облудного “вормонджера” і винюхати, чим він дихає, які підлі наміри плете проти миролюбної совєтської демократії? Далі герої роману — це один соціалістичний лідер Жан Рульо і його шкільний товариш, комуніст Жак. Винниченко не був би Винниченком, коли б його герої не були дубльовані різними дамами.

Жан має утриманку — артистку Лгосен, Жак товаришку Матильду, Ставер — місс Стовер, свою небогу (або — за автором — “небіжку”, хоч в романі виступає вона живісінькою), — яка стає обраницею Петра. Різними карколомними фокусами Петро пролізає в оточення мільярдера, який робить його начальником своєї особистої охорони, і навіть усиновити хоче. Взагалі цей Стовер вийшов в автора стопроцентним ідіотом.

Будучи партійним шпигуном при Стокері, Петро, очевидно, зараз же закохується в Мабель, а вона в нього, соціалізм переплітається з сексуалізмом. В орбіту Стовера влітає і Жан — винахідник тієї “колектократії”. Він хоче навернути янкі-мільярдера на свою віру, а Стовер хоче притягти видатного соціалістичного лідера до своєї акції. Та коли Жан пояснює, що для щастя людства Стовер має поділитися з соціалістами своїми доларами, янкі викидає його за двері. Тоді Жан залучає для реалізації своєї ідеї комуніста Жака з Матильдою. На зборах французьких комуністичних шефів, Жан виголошує агітаційну промову в дусі думок Винниченка та кличе комуністів приєднати до цих думок Москву. Та з усього виходить “пшик”. Комуністичні товариші висміюють Жана з Жаком і доносять на них “ворогів народу” Москві. Діставши звідти директиви, вбивають для певності і Жака і Жана. Історія, м. і., зовсім неймовірна, бо, “ліквідуючи” своїх небезпечних противників, більшовики рідко звертають увагу на сентиментальних Манілових…

Ця афера і власна розвідка дали Петрові досить матеріалу про діяльність Стовера і він вирішує вертатися до свого московського начальства, коли Мабель вирішила інакше. Довідавшись, що Петро ідейний московський шпигун, вона зразу пропонує йому завезти його в Москву власним літаком, аби він взяв її за жінку. Героїчний шпигун пручається і не піддається спокусам буржуазної Цирцеї. Тоді закохана місс — через щоденник одного обдуреного більшовиками французького “товариша”, якому вдалося накивати п’ятами з Москви – відкриває Петрові очі на брехню комуністичної практики (перед тим бідолаха про це не знав). Коли ж партія мала вже досить паризьких вихилясів свого агента-хохла і перш “попросила”, а потім силоміць схотіла його схопити і вивезти “на родіну”, — Петро “розчарувався” в науці Маркса-Леніна і став “невозвращенцем”. Переконаного тепер в єдиноспасенності “колектократії” Петра, підприємлива місс Мабель везе до Америки: переконувати грубих “буржуїв” допомогти нещасному людству.

Отже, “Нова Заповідь” — роман в стилі дешевих голлівудських фільмів, з шляхетними героями-шпигунами, з чорними характерами, з вампами, або ніжними самичками, з убивствами, з детективами, з нещасним коханням, втечею, й людоловством, з перегонами на автомобілях, з револьверами і альковами; і нарешті з щасливим кінцем, коли сексуалізм тріумфує над соціалізмом. В старі часи такі романи звалися “бульварними”. В наші часи їх видає і ними зачитується “прогресивна” інтелігенція. Витяги з цього роману друкували “Українські Вісті” і “Східняк” (однакові смаки!), а цілком видало Видавництво “Українські Вісті” і “Україна”. Хоч про Україну там не знайдете буквально нічого.

Малює нам роман типів незмінних винниченківських Марусь і Гриців, наївної, сентиментальної української інтелігенції, 50 літ тому, з часів т. зв. “відродження”, початків XX віку. Не треба дуже звертати увагу на етикетки, наліплені автором своїм героям і героїням. Хоч вони і звуться Жанами, Жаками, Лгосенами, Мабелями, та все це маскарад. З їх мови, жестів, психології, заховання, емоцій, зразу ж пізнати давно знаних з новел і драм того ж автора — “рідних” Гриців і Марусь з Лубен або Пирятина. Навіть Петро і Кіндрат, це не комуністи, які перейшли сталінську муштру (таких тють Москва закордон не висилає). Це наївні, перечулені й кохливі “Енки” з царських університетів. І навіть той містер Стовер не так подібний до американського мільярдера, як до гоголівського Сквозника-Дмухановського. Він ручкається з кожним гостем, “тикає пальцем”, вимахує руками, уноситься, не має найменшого самоконтролю, стукає кулаком по столу і дає себе дурити кожному пройдисвітові, як городничий Хлестакову.

Мабель, як хоче звернути на себе увагу хлопця, — губить хустинку, як за часів Основ’яненка провінціальна панна в Україні. Або просто – штуркає хлопця ліктем, як колись Гапки на сільських вечорницях. Не хочу критикувати цих метод зближення прекрасної половини людського роду до непрекрасної, кажу тільки, що не є вони мабуть притаманні товариству вищого світу.

Про Петра — Винниченко пише з захопленням. Це мабуть його друге Я. Готеляр, в якого в Парижі замешкав Петро з товаришем, нотує про нього: “видно відразу, що хорошого роду людина і дбайливого панського виховання”… І тут же оповідає автор, що Петро часто “посміхався на цілу губу”, а навіть в ресторані “заходився таким реготом, що всі озиралися”. Так Винниченко уявляє собі “дбайливе панське виховання”…

Всі герої роману — комуністи, чи соціалісти (з “малоросів” чи французів), хотів був сказати: мужчини і дами, а треба сказати — хлопці й дівчата, нестримні у виявах своїх скороминучих почувань, страшенно “ніжні”, сентиментальні й неймовірно балакучі. Петро з Кіндратом — це пара воркуючих голубів. Атлет — Петро, при кожній нагоді (і без неї) усе “ніжно обіймає” Кіндрата, або в нападі радості, — “легко як подушку підносить його аж під саму стелю”; ніжненько зве його “Грицинятком”. Чулий Кіндрат відплачує йому такою самою розманіженістю.

Жан і Жак також не обходяться без сахаринових чулостей. Вже від самої фізичної близькості приятеля, Жанові стає “тепло і спокійно”, як іде з ним попід руку. І Жак в такі хвилини — зразу ж “розкрохмалюється”, йому “затремтіла губа”, і він теж “притискає руку (приятеля) до себе”, а в розмові між ними — все миготить “милий і ніжний усміх”… Ну просто закохана пара в парку — ті революціонери. Петро є тут вже Паньом, Гриць — Гриценятком, панна Люсєн, Люсєнькою, а Мері — Мерінькою. Все заправлене солодко-мармеладним соусом сентиментального хохла часів Панька Куліша або Квітки. Звідусіль вилазить з тих героїв незнищенна туга наших Петрусів і Марусь за ідилією і спокоєм, за теплотою і пестощами… щоб, як кота на грубі, почухати їх за вушком…

Як розхристані й не опановані їх розливні почуття й настрої, — так розхристана й нехлюйна є й їх мова. Роман написаний русско-малоросійським жаргоном колишньої української інтелігенції. В романі рясніє від таких слів, як: вєрно, подходяща, конешно, вокзал, давай, дайош, без надобності, наганяй (догана), придане (віно), пожильці (мешканці), ранувато (раненько), понятно, безжально (немилосердно), дурачок, дурня виробляти (з москов. “дурака валять”), сліжка (з діоскв. слежка). Такою мовою колись балакали царські фельдфебелі-малороси, повертаючись в своє село.

Такою ж мовою, мов з “топленого масличка” (вираз Г. Квітки) балакають герої роману і про свій соціалістичний рай, “колектократію”. Декламує Кіндрат: хоч би Уолл-Стріт і відкинув його ідею, — “ну, а наші (цебто більшовики) не так поставляться, Паню. Я глибоко, я всією душею вірю, що наш рапорт буде прийнятий Москвою. Ого, Паню! Як вони підхоплять цю ідею “колектократії”! Як вони рознесуть її по всій планеті, як вони виставлять її у тих Об’єднаних Націях! Нехай тоді всі Уолл-Стріти спробують одхилити пропозицію Совєтського Союзу! Ану! Ага, скажуть їм їхні трудящі, так ви одкидаєте таку умову миру на землі! Е ні, голубчики, дайош роззброєння, мир і колективізацію! Правда ж Паню?…” А Панас скрикує: “Молодця, Грицю! Єй-бо молодця! Правильно діалектуєш!”…

Такою вульгарною, хамсько-босяцькою мовою йде балачка наших пирятинських парубійків про справи світової політики. Петро “всею душею” вірить, що москаль принесе щастя всім “трудящим”, як всією своєю плебейською душею вірили в це 1917-19 рр. і сам автор роману, і ціла хмара українських соціалістів з-над Дніпра і з-над Дністра. Вірить, в рабській душі своїй, Петро і в те, що всі справи соціально-політичні мають за українців вирішувати “вони” — москалі. Вірить з тупою, глупою наївністю Стороженкового Данилка (“Не в добрий час”); так, як Данилко дивився лише на свого пана, так сліпо задивлений в свого пана й Петро… Часто не знаючи кого вибрати, опиняючись в становищі ні в тих, ні в цих.

Таким способом думають здійснити свою ідею оті Петрусі. Така є психіка їх, реалізаторів тієї ідеї. Саму ту ідею автор і не думає роз’яснити детальніше. “Мир, роззброєння, колектократія” - цебто одна з форм соціалізму — це й все. І це якраз те, що тільки й цікавить ідилічних Петрусів; аби мати матеріальний добробут, ідилію вічного миру — без змагань і боротьби — й сидіти тихо в своєму закутку. Під одним, чи під другим паном і володарем.

Винниченко писав свій роман по-українськи, головні дієві особи — українці, видавництво, яке випустило роман, називається, як вже згадав “Україна”. Але ні в змісті балачок, проектів і акції не знайдете ні України, ні взагалі нічого українського.

Герої тільки говорять своїм утраквістичним волоп’юком. Але весь їх патріотизм вичерпується тією “рідною мовою”. Коли говорять — “ми”, “наш”’, “у нас”, то це значить совєтські люди, Есесерія, та й тільки. Вони просто совєтські патріоти, і автор роману видно уважає це за річ нормальну. Для Кіндратів і Петрусів є лише дві сили в світі — Уолл-Стріт і Кремль. України, хоч би як потенціальної сили, в їх концепції немає. Ні під оглядом політичним, ні культурним. Вона — в їх уяві —. просто п’яте колесо до воза – того чи іншого. Немає й інших сил – ні націоналізму, ні церкви, ні селянської стихії. Є європейські соціалісти, та вони й комуністи — це лише посварені брати.

В тому, побаченому крізь окуляри партійної політграмоти світі і відбуваються пінкертонівські пригоди обох винниченківських Невсих Невтиховичів. В політиці для них є лише дві сили — Москва і Вашингтон, в суспільному житті: пролетаріат і буржуазія. Селянин? Відома річ, що це той самий буржуй, куркуль, адоратор приватної власності. Колектократи, як і комуністи в своїх проектах ним нехтують. І одні й другі просто хочуть сісти йому на шию. Що цих буржуїв є в Україні до 70-80% від всього населення, цим Петрусі не журяться. Вони так засліплені штучним блиском чужої і ворожої Україні ідеї, що від неї тільки шукають спасіння. До тієї степені, що їх навіть не цікавить, хто ж ту ідею буде в Україні здійснювати. В чиїх руках там має бути влада? Чи Україна має стати державою, чи лишитися чужою колонією? Уважаючи себе за інтернаціоналістів, обидва московські агенти є звичайними провінціалами, що живуть ідеями, занесеними в їх глухий закуток столичним агітатором. Зрештою віллу, в якій Винниченко писав свою утопію, він так і охрестив “Закуток”. Чисто загумінкова наївність Петрусів, така безмежна, їм таке далеке почуття якоїсь національної, чи особистої гідності, що вони так і кажуть: як їх ідею прийме Стовер, вони готові кричати: “Слава Стоверові”! А прийме Сталін, гукатимуть “Слава Сталіну”! Слава чужому панові! Їх цікавить система, яка “забезпечує найбільшу видатність праці”, та щоб не було “буржуїв”. Поняття свободи — особистої, чи національної, недоступно психіці раба.

Вся філософія роману – справді великий “прогрес” в порівнянні з “Кобзарем”! Там є передусім Україна, є любов до неї, ненависть до її гнобителів, віра в Божеську силу, яка дає силу й нашим рукам. В рабстві Шевченка обурює не так економічний визиск, як моральне пониження, ганьба і для особи і для нації. Ні одного з тих моментів немає в романі. Тільки питання шлунка і — “миру” під одним або під другим чужинцем. Щастя “трудящому люду” принесе або Сталін, або Стовер, або Об’єднані Нації. Ідея боротьби власними силами не ворушиться в мозку тих “революціонерів”. Це тип тих бунтарів, які не раз рвуться до бунту, але в яких (вираз І.Франка) мозок і серце лишилися мозком і серцем раба-плебея.

І Петрусь з Кіндратом і Жан з Жаком, як вже згадано, не про революцію мріють, а про те, як би переконати комуністів і буржуїв погодитися на їх геніальний план. Коли б вони тільки дали себе переконати.

На цьому “коли б” спирається вся акція винниченківських героїв. Жан каже: “Коли б ми соціалісти і всі комуністи плюс радикали погодилися на ідеї кооператизації господарства, то ми б законодавчим, безкровним шляхом” за кілька років ощасливили б світ! А коли б ті партії не погодилися, тоді що? Революція? Нізащо! – каже Жан, бо “збройна революція — це самогубство”! (Так думав Винниченко і в 1917 р.).

І знову: “Коли б обидва противники (буржуї й комуністи) могли б зійтись і подати один одному руки”… Коли б обидва щиро хотіли миру, а не свого панування над світом…, то велика мета буде досягнута! Ну, а коли ні один противник, або хоч би й один з них – не схоче подати руку? Або не схоче зректися панування над світом!

Знову: “Коли Москва дійсно хоче соціалізму на землі”, то їй треба запропонувати… і т. д. А коли Москва того не хоче — або хоче, та лиш під своєю диктатурою, тоді що?

“Ну, уявіть собі (каже Жан), що комуністи згодилися на роззброєння”! Мета ж (соціалізму) у всіх одна – і в соціалістів, і в комуністів, “різниця виходить, тільки в засобах. Так давайте (?) погодимо наші засоби!” Москва мусить погодитися, бо… “коли совєтський Дракон відмовиться, то цим покаже перед усім світом своє обличчя, не Юрія, а просто Дракона!” Засоромити, отже, Москву хоче Винниченко… На такі сугестії є мудра приповідка: “застидалася, як кобила, що віз перевернула”.

Та блаженний в своїй наївності автор роману навіть не бачить всієї смішності того, що пише. Уявляє, що світові конфлікти можна погодити так, як суперечку між гоголівськими Довгочхуном і Перерепенком. І це кретинство автора — не випадкове, а застаріле. Ще в 1922 році писав він, що він і його однодумці — “ні хвилини не припускали, що Україні силою доведеться виборювати свої права”. (“Відродження Нації”). Наївний Панса вірить, що комуністи не “владолюбні дегенерати”, що в Москві і “чесні комуністи” є. Вірить, що Кремлеві йде про щастя людства… Вірить, як провінціальний міщух, що грізні проблеми нашої цивілізації можна розв’язати парламентарним балакунством… Що вовка можна вмовити вирвати собі зуби…

В нестямі переполохані Панси мечуться в романі Винниченка — між різними силами (як теперішні Панси в житті), за яку б їм вчепитися, — Москва, Америка, Об’єднані Нації. Парламент, — без почуття гідності, без тіни думки в голові. Просять, благають, стукають в усі двері… І навіть, коли всюди їх скидають сходами вниз, і тоді в їх головах не засвітить думка стати з “хамових синів”, або чужих агентів, — людьми, що вірять у свою правду, що ставлять чоло ворогові, що борються…

Це люди з умерлим інстинктом самоохорони, з атрофованим мужським первнем, не люди, а пасивна глина.

Роман Винниченка — це заповіт нашого Невсих Невтиховича, переляканого на смерть “жорстоким життям”, шукаючого порятунку в цих і в тих, або в мріях про ідилію. Точно так, як і в “Сонячній Машині”: Як гарно було б, коли б Москва перестала бути Москвою, комуністи комуністами, хижаки — стали б овечками. Таж і “герої” тої “Машини” теж мріють, як то було б гарно втекти від страшного життя кудись в гори у затишну хатинку, “кинуть вороже напруження” цього життя і жити “без розливу крови, без боїв, без великих потрясінь”…

І коли цю безглузду балаканину підносять нам, як “Нову Заповідь” – соціалісти і радикали (що її видали, або автора рекламують), — коли згадати, що автор був, зі своїм почтом, на чолі України, пробудженої подіями з віковічного сну; коли згадати, що вони тоді, а винниченківці тепер — мали й мають претензії репрезентувати Україну, стояти на її чолі, як партнери в смертельній грі з ленінами, сталінами, жуковими і маленковими, краска сорому заливає обличчя.

Віє від роману задушне повітря якогось тривіального сентименталізму, незнищенного туподумства з тугою за ідилією, розхристаністю думки, повним браком волі, характеру й почуття людської гідності, огидним матеріалізмом, рабською психологією плебея. Саме видання “Нової Заповіді”, реклама її та її авторові свідчить про моральну й розумову дегенерацію тих кіл і про повний занепад у них почуття національної гідності.

Червень 1953

Царське вчора і більшовицьке нині

Автор “Історії Русов”, для якого живою була ще ганьба полтавського погрому, зупиняється над наслідками московського панування для України: наслідками матеріальної і моральної природи. Прив’язуючись до “рогожки”, в яку загорталися “дарунки”, що посилав цар гетьманам, автор зауважує: “А московські дари суть усі в рогожах, то неминуче й народ живущий з ними, доведений буде до такої бідності, що вбереться в рогожі і під рогожі” (Історія Русов или Малой Росии, сочиненіе Георгия Конискаго, архиєпископа Белорускаго, Москва, 1846, ст. 98). Пророцтво, що стало дійсністю при теперішньому “всеросійському” самодержавцеві.

Вкладаючи свою думку в уста однієї з наших історичних постатей, автор стверджує, що “в московському народі панує… рабство й невільництво” та “що в них, крім Божого і царського, немає нічого власного і не може бути” (ст. 98). Це його зауваження повторює ряд глибоких зауваг на ту ж тему європейських письменників XIX віку, які основну прикмету російської цивілізації, що відрізняє її від європейської, бачили в тому, що ні одиниця, ні ніяка верства, ні місто, ні церква — не мали випроваджених з свого власного права привілеїв: ні особистої незайманості, ні станової чи провінційної самоуправи, ні одиниці чи стану взагалі, ні права власності. Все завдячували вони ласці царській і коли такі “права” набували, то лише аж до відкликання… Там органічна сполука власноправних суспільних сил. Тут стан розпорошеності, безправ’я. Система, яка в Україні після Полтави використовувалася у всій своїй розлогості, щоб при більшовизмі розвинутися до безприкладного цинізму. Її суть, так добре забуту нашим XIX віком, бачив ясно автор Історії.

Аналогію між тодішньою й нашою добою можна на підставі Історії простежити особливо в методах імперської політики Москви в Україні. Ця аналогія є не раз просто несамовитою. Не маю на увазі так часто згадувану розправу над мазепинцями царської Чека в Лебедині, де “тиранство і звірська лютість в жах приводили людську уяву”. Це була кара для відвертих ворогів. Поза ними були інші, укриті або здогадні. Як поступали з ними?

Насамперед були це царські підніжки, але все ж “хохли”, яким не довіряли, як не довіряють подібним типам і тепер. Тоді були ґалаґани і галаганята, а тепер були любченки й любченята. І жахливо однакова була супроти них політика Москви…

Хоч галаганята і “дивувалися лагідності шведів”, які не робили таких насильств, як москалі, але що шведи “оскверняли середи й п’ятниці м’ясоїдженням”, то галаганята уважали їх за “нехристів”, “забирали в полон і доставляли цареві (разом з мазепинцями), за що давали їм жалованіє, спочатку грошима по кілька рублів, а наостаннє по чарці горілки з поздоровленням: “спасібо, хахльонок” (стор. 204, 205, 209).

Яка знайома нам градація нагород за малоросійську “самоотверженность” у службі Москві. Старалися галаганята – спершу за кілька рублів, потім — за чарку горілки, нарешті – за спасибі…

А тепер? Коли їх було мало, нагороджували любченків за службу самодержцеві посадами прем’єрів чи прокурорів “української республіки” або послів в Європі від УССР. Стало їх більше — зіпхнули до підрядних “народних комісаріатів” або просто в “сексоти”. Далі лише дякували їм, аж нарешті казали їм собі дякувати!

Тим, хто не афішував московського патріотизму, але якому не можна було довести ніякого ворожого вчинку, — тим злочини вигадувалися й пришивалися. Тепер при більшовизмі такі фігурують як “врєдітєлі” або “саботажники”. Отже й цю методу, не більшовики видумали, і тут вони показалися невільничими учнями царату… Коли, пише автор Історії, — треба було ліквідувати таких мазепинців чи полуботківців, яким вину ніяким способом не можна було довести, їх в “іменнім указі царськім в Малоросії опублікованім”, покарали за звичайне “врєдітєльство”, а саме за те: що “ті вівці й барани дорогоцінні, яких цар спровадив з Шлезьку і роздав був на утримання і годування в Україні, – що вони повиздихали, але не з своїх хвороб, лише від недбальства і лихих замірів” отих полуботківців, які не про трудящий люд думали, лише про політику, “про свої сейми та вибори” (стор. 230).

“Хохлів”- саботажників карали, крий Боже, не за те, що були українцями, лише за нищення сталінських тракторів в XX віці, і за нищення царських баранів в XVIII віці. Подиву гідна тяглість імперських методів правління, традицій і політичної винахідливості!

Трагічна була доля більш непевних, яких здушене завзяття ще не знати в який бік могло обернутися, яких енергії треба було дати вихід, зв’язавши з собою злочином пролитої крови. І тут знову несамовито однакова метода!

Хвильовий в “Я” (романтика) пише, що “єдина дорога до загірних озер комуни” вела його героя через труп матері; лише піднісши на неї руку, міг український комуніст довести свою лояльність Москві… Той самий мотив у Сосюри, який мусить іти “на тихі води далекої комуни” не інакше, як “через кістки” свого народу… Так само українець-більшовик в “Смерті” Антоненка-Давидовича: “І тоді, — звіряється, коли перед очима з’явиться їхня кров, коли кров повстанців… хоч раз впаде на мою голову, заляпає руки — тоді всьому тому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді сміливо, без вагань можна буде самому собі сказати: я більшовик”… Звідки ця потворна ідея настирливо повторюється у трьох таких совєтських письменників, а може й в інших? Їх власна вона чи навіяна ззовні? Мабуть, навіяна. І про це якраз свідчить автор Історії Русов, свідчить, що й тоді домагалася Москва таких самих доказів лояльності, свідомо ставила недойшлих, хитливих галаганят якраз на таку спробу. Читаємо там, як частини українського війська, за шведчини, були послані в Роменщину для покарання прихильного шведам українського населення: “Виправа на Роменщину мала дві політичні причини… Одну, покарати роменців за те, що прийняли у себе на квартири шведську армію… а другу – випробувати, як на пробному камені, вірність і ревність військ малоросійських”, доручивши їм каїнову роботу. “І ці війська, неначе приголомшені і обезумлені, з зажмуреними очима і з скам’янілим серцем руйнували… свою ж таки невинну братію” (стор. 213) …як матір або повстанців герої совєтських авторів. Те саме вимагали від них за Полтави, що й від героїв Хвильового, Антоненка-Давидовича й Сосюри за наших часів Москва, і так само сьогочасні “приголомшені й обезумлені” цю роботу виконували. Бісова метода Москви лишилася та сама, що тоді. І та сама ціль: сплюгавити душу, оплювати її, спідлити — було і є в намірі Москви.

Не бачили тієї методи представники демократичної “еліти”, але так ясно бачили її мазепинці!

Яке мало бути відношення свобідного народу до цієї тиранії? На це автор Історії дає таку саму, відмінну від передвоєнного покоління XIX віку, відповідь. Супроти цих “кайданів рабства і неволі”, “лучче, аніж їх зносити, бути нам у всегдашніх браних за вольность” (стор. 89). Це голос поколінь Орликів, Гордієнків, Полуботків.

Проти кого мала вестися ця “всегдашня брань”? Вся офіційна ідеологія драгоманівства уважала за недопустиму єресь говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулому. Добрий тон отруєного соціалістичним дурманом покоління позволяв говорити лише про боротьбу з царатом, з режимом. Борцем лише проти царату був в очах того покоління Шевченко, борцем лише проти царату був Мазепа. Як же інакше задивлявся на це автор Історії! В уста мазепинця Полуботка — в його позвах з Петром він вкладає ціле політичне “вірую”, яке міцно мусить шокувати недобитків демократичного століття. Коли пізніші демократи патякали про “три галузки” народу, він говорив “про наш народ” і (до Петра) про “твій народ”. Коли демократи розводилися про вищість і висококультурність росіян, він свій народ ставив набагато вище московського народу, який “ледве вийшов з хаосу смутного времені”, зі стану повного “нічтожества” і який він просто уважає за “мужиків” (стор. 229). А старшини у відповідь Мазепі (що відкрив їм свій намір допомагати Карлу XII), заявили, що “потрібна переміна їх положення і що не можна зносити презирство в землі своїй від народу, нічим від них не ліпшого, але нахабного і скорого на всі зневаги” (стор. 204)… Мазепинці підіймали повстання не лише проти царя, а й проти народу російського. Себе ж уважали не за касту лише, не за верству, але за провід, за аристократію, що представляла собою цілий народ, цілу націю, яку автор Історії відрізняє від люду. В їхніх очах їхня боротьба з Росією не була, як для політиків демократії, боротьбою верстви з режимом, лише нації з нацією, з яких українську представляла козацька старшина, російську — цар. Горді за чини своєї нації, вони згірдливо відкидали претензії Москви “уважати козаків за щось рівнорядне з лопарями чи камчадалами”.

І треба завважити, що ці слова не були лише словами. Хто уважно стежив за перипетіями полтавської епопеї, той знає, що за Мазепою була майже вся, за малими виїмками, старшина козацька; з другого боку, багато хто із мазепинців цілим збігом подій (про які не місце тут говорити) були унерухомлені і перешкоджені виконати свій цілком виразний намір — піти за гетьманом.

І полтавський зрив мазепинців не був актом розпачі, ні непрорахованим вибриком одчайдухів. Хоч в їхніх споминах жила ще руїна, в яку попала Україна “від частих нашествій іноплеменинків”, ставши ареною “всіх родів губительства і всесожженія, обагрена і напоєна кров’ю людською й вкрита попелом”, та все не відступали вони від думки “всегдашньої брані”. З покоління Розумовського глузує Історія за те, що “спокійно дожидало подій” або “обітованне Отче звише”; зміну в Україні уявляє він собі не як еволюцію чи утопію-ідилію, лише як день Божого гніву, як момент, коли кров проллята царем в Україні —“взищеться от рода сього”, і просить, щоб “зілляв Бог чашу гніву свойого” на прокляту імперію (стор. 232).

Автор підводив підсумки Полтавщини, аналізував політику Москви в Україні, її методи і “хвити”, перспективу для панування над “вольним народом” нової орди, матеріальної руїни й морального отруєння, яке це панування з собою несло. Формулював ряд постулатів української політики полтавської доби, підкреслював погорду представника цивілізованої нації до петрівських зайд; означав боротьбу з ними як війну народу з народом, війну довготривалу, накликаючи Божий гнів і помсту історії за кривди і пролляту кров, реабілітуючи тодішню провідну верству від нікчемного закиду вузького кастового егоїзму, бо ідучи за Мазепою вона “шукала лише свободи і ліпшого життя на власній землі своїй і мала задуми, властиві всьому людству” (стор. 213).

Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в “малоросійське дворянство”. Скільки блискучої спостережливості! Скільки проникливості в осуді й оцінці явищ! Скільки аналогій мала та полтавська епоха з епохою, що наступила після того, як Україну прилучено до імперії, змонтованої леніними.

З Історії Русов визирає думка, що така війна, як кожна історична війна кожної нації, має тоді перспективи на успіх, коли веде його народ не в бакунінсько-драгоманівському сенсі “вільних громад” татарських людей, — лише в сенсі активної провідної верстви, що його представляє; не тоді, коли ця верства вироджується в демократичну юрбу, або в просто панівний клас, який людей й багатства краю “на свою привату употребляет”, в “вєчноє и потомствєнноє владєніє” дістає, думаючи не про націю, а про службу “благополучній державі царського величества”,.. Лише тоді, коли ця верства є сповнена тією блискучою думкою, тією волею і тим патріотизмом, які навіть чужинця змушували в козацькій старшині бачити постаті, подібні до постатей Лівія, до постатей древнього Риму.

(Уривки із статті “1709-1939, Пам’яті мазепинців”.
Львів, журнал “Вістник”, книги ч. 7-8.)

Від держиморди царського до більшовицького

Нещодавно я вказував вже на двох авторів, англійця Флєчєра і німця Штадена, які змалювали образ Росії кінця 16 віку, що так нагадує сучасну більшовію. Згадав і про Достоєвського, як про візіонера більшовизму. Тут займуся іншим таким візіонером, якого в Росії забувають, а за кордоном не знають. Це Салтиков-Щедрін, сатирик доби Олександра II, у якого за фейлетоно-гумористичним стилем криється не одна глибока соціологічна думка.

З його творів ясно видно, що психологічне коріння більшовизму проростало вже в царській Росії, в її еліті. В своїх – нехай і пересаджених — профілях царських адміністраторів (“Помпадури і помпадурші”), — малює Щедрін типові портрети білих московських “держиморд”, які різко нагадують “держиморд” червоних. Сатирик, з нахилом до карикатури і пересади, Щедрін цією пересадою, мов побільшуючим склом, відкривав саму душу москаля-правителя, великого і малого. Звичайний “обиватель” російський, пересічний “гражданін”, — так пише (за Щедриним) про губернатора царського:

“Ми навіть не знаємо, чи надовго він лишив нам життя; та твердо знаємо, що життя можливе для нас тільки з однією умовою: щоб ми зобов’язалися “єжємгновєнно і неукоснітєльно трєпєтать”… Чи ж це не блискуча формула життя кожного совєтського “гражданіна” і під червоними губернаторами?

Щедрін бачив, що отарно-ординський устрій царської імперії веде до соціалізму. Ось два царські “урядовці для особливих доручень” (при губернаторові), Рудін і Волохов, вигадали “теорію відродження Росії – через соціалізм, здійснюваний потужною рукою адміністрації”… І хіба ж не в цьому суть сучасної більшовицької системи? Другий “геніальний вождь” царської Росії вигадав вкрити Росію соціалістичними фаланстерами: “адже ж були в Росії спроби фаланстерів у формі “воєнних посєлєній” (ген. Аракчеєва), були ж імпровізовані декораційні селища, дороги, міста (будовані Потьомкіним для Катерини)? Чому ж би тепер не могли бути?” — питається адміністратор Толстолобов. Одним словом, гасло “дайош соціалізм!” уже ворушилося в головах царських держиморд. Не випадково дає їм Щедрін назвиська літературних типів революціонерів — Рудіна (з Тургенєва) і Волохова (з Гончарова); ніби щоб показати, що в ментальності царських держиморд і кандидатів на держиморд червоних — істотної різниці немає.

Що здійснюючи ці “геніальні” реформи треба було, для фантазії самодурів, ламати й нівечити людське життя, — цим не журилися держиморди. Коли, наприклад, лише для свого задоволення на полюванні такий помпадур принагідно зламав чабанові ребро, то – питає Щедрін — “яких розмірів досягнуть ці помпадурські чудеса завтра?” І перестерігає своїх земляків: “Прозрівайте в майбутнє! А тоді побачите факти, яких ще немає в дійсності, та які без сумніву прийдуть”.

Жахливі факти його майбутнього, а нашого сучасного, не містилися в головах прекраснодушного інтелігента 19-20 віків: “прогрес” же заповідав поступову “гуманізацію” людства! Та Щедрін ліпше знав душу свого народу і його еліти, знав, що з того зерна виросте.

Отарний устрій суспільства, соціалізм, як ідеал, ламання людського Я, як засіб. Як ми вже бачили, ідеологів, плановців зве Щедрін рудіними і волоховими, а виконавців (від М.Гоголя) держимордами. Ці останні “впродовж всього дня вривалися в приватні мешкання, забирали, що треба, хапали, ловили і “розточали” в дусі московсько-петербурзької традиції. Зауважує Щедрін: — “у нас нині, куди не глянь, все П’єр лє Грани! Летить, пане, він туди, у своє місце, наче буря, тьма від чола, з посвисту дим і все одну думку думає: зруйную, порозбиваю, на закон ногою наступлю! А ля П’єр лє Ґран, значиться!” І все це, річ ясна, “в цілі відродження країни”, її “прогресу”.

Пєтєнька Толстолобов теж забажав стати реформатором “а ля П’єр ле Гран”. Думав: “А що, як встругну я штуку, скасую святкування неділі, а натомість запроваджу клоповодство (культуру блощиць)!”… “Йому усяка фантазія в голову може прийти. Вкриє світ фаланстерами, розітне шага на мільйон рівних частин, засіє всі поля перським роменом. А при цьому буде як вихор літати з краю до краю, гукаючи: “га-га-га… го-го-го!” Скільки він речей виверне догори корінням, скільки люду скалічить, скільки добра понищить! А заберуть його нарешті геть, то “замість його інший прийде”. Заберуть царя, прийде Сталін.

Скільки в цьому образі типового самодура московського, фанатичного в своїх божевільних планах, деспота в їх здійсненні! Скільки з ментальності Петра І-го “великого” злочинця і синовбивці! Скільки з тупих і злобних соціалістичних експериментів Аракчеєва, — міністра “ліберального” Олександра І! І скільки з психіки та практики більшовицьких сучасних вождів! Вічна, незмінна Московщина!

Типовою прикметою такого “прожектора” (плановика) є, то в своїх замотеличених фантазіях він не рахується ні з людьми, ні з жодними перепонами. Коли урядник доносить помпадурові про “препятствія”, які зустрічають його “реформи”, помпадур відгримує: “а развє вам вєлєно внікать в препятствія?” — “Змилуйтеся, Вашество”, мурмотить урядник, — “це ж усе равно, що на камені жито сіяти!” — “Так що ж”, - відказує Вашество, “і посєєм!” - “Та ж рожь не виростет!” — “Виростіт! А нє виростєт, так камінь батогами одчухраємо!”

Чи не відбивається в цьому божевіллі царських самодурів практика совєтських соціалістичних самодурів, які мільйони людей поставили “під стєнку” або засилають на каторгу за те, що не вміли ті мільйони виконати наказу “геніального” вождя виростити жито на камені або зібрати замість пуда сто пудів? Чи не маємо тут до діла з незмінною психікою московського тирана-туподума тоді й тепер?

Другою головною прикметою щедрінських помпадурів було: бажання силою ощасливлювати людність, проти її волі. Один з них дає такий рецепт для здійснення великих “реформ”: “такі речі треба робити таємно від них (від мешканців), щоб вони не оговталися… Вони ж самі не знають, що їм корисне”, (це знають лише помпадури!). “Такого роду реформи найкраще виконувати з допомогою поліції, проти їх бажання”… Ось з якої психології родилися “реформи” і білого, і червоного царату… Соціалізм, насаджений “з допомогою поліції”! – це ж ідея червоної Москви!

Хто не погоджується з такою системою, для того є особливий спосіб заохочення, який у Щедріна носить назву -“фюіть!” Шах перський так формулює (у російського сатирика) свої враження про Росію: “Там у Росії політик – жаме! (ніколи), ур-ра тужур! (все), Е пюї! (а потім), коли не згідні – гайда!” тобто “фюіть”! — “ти ось сидиш тепер у себе в хаті, коли нараз -фюіть ! – і ти вже тисяча верстов від твого домашнього вогнища, від твоїх звичок, приятелів”… Чи тепер інакше?

Провидів Щедрін і руїну усього життя, яку несла з собою “реформаторська опричнина”, найважніше призначення головних помпадурів було в фаталістичнім нахилі все обертати в пустелю, з повним нерозумінням наслідків, які може потягнути за собою така реформа — запровадження зовнішнього “порядку”. Тому, пише сатирик, і довела вона, наприклад, на селі, що “крім порядку нічого в господарів не лишилося: де було жито – там порядок; де худоба усяка була і там порядок, і де навіть гаї росли — і там завели порядок”. Це нагадує вірш А.Толстого (не совєтського блюдолиза, а іншого) – про царя Івана:

“Характером не мягок,
І правом бил нє тіх,
Завйол такой порядок,
Хоть шаром пакаті!”

Щоб так правити народом, мусіла бути особливого перекову правляча кліка. Вона й була такою (поки не охляла) за царату, є також й нині. Ось, за Щедріним, “вірую” одного з цих держиморд: Ти — чоловічок простий”, говорить до звичайного “гражданіна” держиморда. — “Кроку без того зробить не можеш, щоб пермєтє (дозвольте) не сказати… А наш брат, опричник, на все мусить бути приготований: і в багні втопитися, і від меча згинути, і від полум’я вогненного згоріти. В нашім фаху ти обачністю та очікуванням нічого не візьмеш. Жест мусиш мати вільний, широкий, щоб і в далину сягав, і впоперек хапав, і вглиб і вгору рвав і метав… На що тут жінка?” — На що домашнє вогнище, все особисте?

Ось що бачив на дні душі царського опричника Щедрін! Це саме лежить на дні душі й червоного опричника. Не дурно більшовики різунів і держиморд Івана Грозного називають “прогресивним військом опричників”. Той самий ментальний тип. Це бачив і інший російський автор доби двох останніх царів Амфітеатрев. В одному романі писав: “червоному, в петербурзькому тумані, властиво мінятися в рожеве, а рожевому у брудно-сіре. Червоний прапор в Росії, з подиву гідним пристосуванням, перефарбовується і перекроюється на шинелі держиморд. А на сірих поліційних царських шинелях бувають червоні лацкани”… От ті червоні “лацкани” не лише на шинелях, а у головах царських опричників 19 віку й їх бачив віщим оком Щедрін. Як Достоєвський бачив наперед, як з червоного прапору шитимуть шинелі червоним держимордам “савєтскаго союза”, як червоний більшовик обернеться в чорного опричника.

Щедрін був сатириком, і йому закидали пересадність. Деякі його портрети виглядають на шарж, на карикатуру. Але карикатура часто відслонює нам такі укриті риси портретованого, які інакше не побачити. Він малював риси обличчя майбутнього червоного опричника, риси, яких воно поволі набирало за його доби, орієнтуючись на опричниках царя Івана і Петра. Відповідаючи критикам, Щедрін писав, що описував він не “осязаємую” дійсність, а іншу — “таку ж реальну, але яка рідко вибивається на зверх, дійсність, яка має не менше право на те, щоб її визнавати за дійсність, як і та звичайна дійсність, конкретна, що б’є в очі кожному”. Та друга, його дійсність, – “любить ховатися”. Це ті “укриті готовості, які криються в людині”. Це — риси характеру, напрям, устремління в потенціалі, з яких, як з жолудя дуб, виросте колись те, що нині невидиме сучасникам. Не раз його помпадур лише в фантазії, в мріях, плекає якесь безумство. “Та стережіться!” – каже Щедрін — “завтра йому сприятимуть обставини і він таки довершить те, про що колись мріяла його таємна думка”.

Ті укриті думки московської “еліти”, і старої, і майбутньої, її незмінну психіку, те психічне багно, в якому завжди водитимуться чорти, і побачив Щедрін задовго перед занепадом царату, передбачаючи прихід “еліти” червоних держиморд, – леніних, сталіних, вишинських. На жаль, рідко хто з українців побачив — перед 1917 роком — в майбутній “свобідній Росії” перемальовану на червоно стару царську опричину; рідко хто розумів сенс “одвічної Московщини”, вдачу її тимчасової “еліти”, її незмінного ординського “ідеалу” життя, який з месіанським маніяцтвом, брехнею і мечем, хоче Москва накинути світові.

І ще одна увага: Щедрін наділяє душу “нашого брата опричника” двома важними для успіху їх діла рисами. Перша — це бісівська відвага, погорда до вигід життя і свідоме приймання ризику своєї одчайдушної кар’єри (готовість і “від меча загинути, і в полум’ї згоріти”). Тому вони й беруть за чуба тих крутіїв, які “без пермете й кроку зробити не можуть”.

Тому протиставитися тим “опричникам” Москви може Україна не скоріше, аж відновить в собі духа стародавньої варяго-руської і козацької України: коли розбійничій одчайдушності москаля протиставить буйний розмах Запоріжжя, його погорду до життя і земних благ, його ідеалізм і замилування до таких “абстрактних” речей, як слава і боротьба за віру й отчизну, і аскетичний дух старих Русичів.

Березень 1951