Хрестом і мечем

Дмитро Донцов

Дух наших традицій

Метою цієї книжки є звернути увагу наших читачів на одне з найважливіших питань сучасності. Цим питанням є – питання традиції.

Минулий вік залишив нам в спадщину критичне, якщо не зовсім вороже, відношення до наших історичних традицій. З висоти свого „поступу" і своєї „культури", поблажливо дивилося ХІХ-е століття на наше “темне середньовіччя”…

Минуле – це були щаблі, безповоротно перейдені. Кликати до повернення тих віків – означало бути реакціонером, ретроградом, взагалі людиною некультурною, а часом – і національним шкідником.

1917-ий рік в Україні мусив дещо змінити такі настрої нашої інтелігенції. Але – не дуже. Частина цієї інтелігенції викликала в пам’яті наше минуле, але сором’язливо, неначе проти волі, і завжди намагаючись налити нове вино в старі міхи; намагаючись узгодити націю – з інтернаціоналізмом, Святу Софію – з релігійним індиферентизмом, гетьманщину – з народоправством, а запорожців – з соціалізацією землі. Друга частина – не робила й тих спроб пов’язати те, чого пов’язати не можна було, вона – просто і відверто старі традиції заперечувала. А натомість висувала – для прикладу і наслідування – нові традиції ХІХ-го віку, віку Драгоманова в Україні й соціалізму.

Ті ж хто приймали історичні наші традиції, приймали їх поверхово: захоплювалися княжою Руссю через те, що були монархічних переконань, так само мріяли і про гетьманство, роблячи з гетьманів монархів. Інші знову – шанували Січ за її “демократизм” і за те, що була це – “республіка”. Ні перші, ні другі, ні треті – не є близькі автору цієї книжки.

Ставлячи питання, які традиції маємо ми взяти собі за дороговкази в історичну мандрівку, я вибрав якраз традиції нашого “темного середньовіччя”, але не як прихильник тої чи іншої форми правління. Мені йшлося не про фасад минулих століть, не про напис над будівлею, не про установи ті чи інші, – лише про дух, що надихав і окрилював людей тої далекої доби. Мені йшлося про те, щоб спровокувати “сутичку”, конфронтацію між двома періодами нашої історії, оскільки вони відбивалися в цілому світосприйнятті історичних акторів. Цими періодами були – минула доба аж до занепаду гетьманщини, і – той XIX вік, який спростив, скалічив, осміявши перед тим, дух попередніх віків.

Ціллю цієї статті є представити той глибокий занепад, в якому опинилася наша національна психіка минулого століття, а з другого боку, – свіжість, життєвість, міць традицій, які прийшли до XIX віку. Вказати подекуди на вічність правил їх життя, на їх невмирущу життєву мудрість, яка вже починає відроджуватися в наші часи. Вказати на необхідність покінчити раз на завжди з традиціями часів занепаду, щоб повернути до інших, до іншого життєвого “вірую”.

Книжка має конспективний вигляд. По тій причині, до схеми, до плану її – можна було б написати книжку в десятеро повнішу, в сто разів більше проілюстровану прикладами і контрприкладами.

Але коли є загальна схема, її вже не тяжко буде наповнити кожному, хто того бажає і хто має змогу це робити. Можна написати окрему книжку навіть на поодинокі теми, що підняті тут і охоплені як цілість. Може до багатьох з них ще повернусь.

Львів, 19 лютого 1938.
АВТОР

Модним у нас стало слово “традиція”.

Всі пишуть про пошану традиції Всі групи одна одну обвинувачують у тому, що не поважають традицій. Всі бачать в них чудесні ліки, джерело національного відродження.

Можливо, що це так. Народ без традицій не живе, а животіє. Коли тратить свої, йому вбивають у голову чужі, бо не може жити ніяка людська спільнота без певних правил і наказів. Традиції – це панцир, який оберігає спільноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, не дає йому охляти.

Прив’язання до мови, віри, звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викуваних в огні змагань і переказаних прадідами внукам, – це прив’язання є фундаментом нації. Але чи ті прикмети нації, які передавалися з роду в рід, витворені історією, є завжди потрібні? Чи не витворить історія в такому народі, наприклад, як жиди в Вавилоні, чи в Єгипті, які мусили коритися фараонам, прикмет невільника? І чи ці прикмети, що стали теж “традицією”, варто плекати і шанувати? Чи треба приймати всі традиції гуртом, чи робити вибір між ними?

Любов до свого… Але ж вона може бути активна і пасивна. Чи ця остання гідна пошани? Можна бажати, щоб “своє, рідне” зайняло не заперечене ніким певне місце в світі… Але яке – надрядне чи підрядне? Щоб воно грало роль маяка, що світить і іншим у тьмі, чи роль – п’ятого колеса до чийогось воза? Можна прагнути добитися значення в світі отому “своєму і рідному”… Але яким шляхом? Чи те саме значення має – виблагати, вишахрувати, чи вибороти? І чи кожний з тих способів гідний того, щоб йото піднести до рівня традиції, яку треба ростити і передавати нащадкам?

Справа не така проста і вимагає ясної відповіді.

Є традиції і традиції. Знана є традиція автора “Заповіту”, яка деякими зворотами так нагадує слова “Марсельєзи”. Її – хоч і без таланту – переклав, а далі й заспівав забутий поет середини минулого віку, Ксенофонт Климкович, що писав таке:

“нас слов’яни з світа зводять”

та між собою “за з’їжу руської землі гризуться”. І заповідає, що “прийде Божий суд”,

“і час великої молитви”

коли від Дніпра аж по Кавказ

“Такий відправим парастас,
Що внуки й правнуки згадають…
Хіба ж на світі мало нас?”

Оце була 6 одна традиція, яка – хоч не силою вислову, але думкою – цілком відповідала заповіту Шевченка.

А ось друга традиція:

“Слов’янськії землі! — наша Вкраїна
Середня сестра поміж вами:
Нікому неправди вона не вчинила
І правди бажа’ ліж сестрами.
З північною Русю не зломим союзу,
Ми з нею близнята по роду.”

А далі йдуть поклони і залицяння і вбік інших слов’ян – від автора цього “слов’янського гімну” Михайла Драгоманова… І це також традиція, хоч і суперечна Шевченковій, – бо маса нашої збаламученої інтелігенції ставить і досі на недосяжний постамент автора того “гімну”, несучи його “братерсько”-плебейські вигадки в народ.

За якими ж традиціями йти?

Ми згадуємо традиції Петра Дорошенка, Орлика, Богуна. А є й такі, що хочуть відновити “традиції” Кисіля. Одні славлять традиції Мазепи, інші – Кочубея.

Одні проповідували, що царат – наш історичний ворог, а боротьба з ним є нашою історичною традицією. Інші знову, що “московський царизм є і українська історична святиня” та що “через те старі українські письменники, пишучи вірші на честь царизму, являлись зовсім історичними патріотами”.1)

Олександр Кониський під час Кримської війни був змушений обставинами до короткої канцелярської служби в Прилуках для “матушки Росії”. Цей примус так його гриз, що він писав, каючись в своїм невільнім гріху:

“Я блудний син, лукавий син,
Зневажив я свою родину,
І тяжко-соромно згадать
Про те, що я служив чужині.”

Це – традиція Кониського. Деколи, цілком в дусі Драгоманова, бачив цю традицію В. Липинський. Він підносить заслуги російського генерала Залєского (як одного з багатьох), який “во ім’я цієї, нашої попередньої історичною минувшиною створеної, такої, а не іншої, реальної, а не фантастичної, політичної традиції, служив вірою й правдою державі російській”.2)

Кониському служба чужинцеві – варта догани, Липинському – пошани. І один і другий спираються на традиції.

Ми шануємо традиції старого Києва і його культуру. А ідеолог українського соціалізму й радикалізму, називає традиції київської Русі – традиціями “хамів і розбійників”, які треба “кинути в піч”, замінивши “традиціями” соціалізму.3)

За якими ж традиціями йти?

Ми шануємо традиції революції в Україні, коли впав царат і коли високо вгору зривалася каша революційна стихія народна. Але провідники соціалізму вчать нас недовіряти тій стихії, бо це ж було “неосвідомлене українське село”, яке “боялося самостійності України”, бо це ж був народ, який “не розумів” високих національних ідеалів і не хотів за них боротися.4)

Є традиціоналісти, які охоче тримаються старих, консервативних, народних звичаїв – у вірі, в соціальному побуті тощо. Але є й інші “поступовці” і “демократи”, які відкидали ці звичаї. Триматися якихось думок тільки “через те, що й народ держиться звісних традиційних думок”? Ці “демократи” з того сміялись. “При всім нашім демократизмі” – писали вони – “треба держатись принципів не традиційних, а наукових, поступових і ці принципи нести в народ і не понижати, або затемняти свої думки для застарілих, а то й противорічивих думок так званого народу”.5) Як бачимо, там, де їм це було невигідно, наші драгоманівці-народники говорили про “так званий народ”! Вони вміли навіть ще краще відзиватися про немилі своїм доктринам народні традиції! Бо ті “народні традиції” були звичайною “реакцією”. “Космополіти ж (драгоманівці), …цивілізацію ставили вище національності і вважали утилітарно кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими є багато архаїчного і просто ретроградного”.6)

Тут, вже просто проголошується війна національним традиціям, як чомусь “ретроградному” і “реакційному” (чисто більшовицька мова!). А тим традиціям протиставляються ідеї “поступу” і “космополітизму”. Це зрештою не перешкоджає сучасним оборонцям Драгоманова, що так висміювали історичні наші традиції, заступатися за нього в ім’я вшанування… історичних традицій!

Як бачимо, різні є наші традиції, різні погляди на них. За якими ж з них іти?

Деякі земляки мають таке широке серце, так вщерть наповнене любов’ю, що наказують шанувати й одні традиції, й другі, і Кониського, й Драгоманова, й Мазепу, й Кочубея, й традиції “ретроградів”-націоналістів і традиції “поступовців”-космополітів. Гадаю, що ті, що вміють так шанувати всіх, передусім не шанують самих себе. Гадаю, що така всеохоплююча шана можлива лише в теорії, не сам-на-сам з твердою дійсністю, яка – особливо в наші часи – наказує вибирати.

Мусимо вибрати й ми. Мусимо відповісти виразно на питання, – де, в якій добі нашої історії, в яких її провідних постатях маємо черпати свій заповіт, свої традиції? Чи, говорячи символічно, в Шевченка, в якого творах палахкотіла багряна заграва наших героїчних часів? Чи у Драгоманова, який ненавидів Шевченка як раз за його “фанатизм” і який став символом найбільш антигероїчного віку нашої історії, XIX століття? Символом того “космополітизму” і “поступовості”, як символом соціалізму Карл Маркс, – є власне М.Драгоманов. Він став репрезентативною постаттю майже цілого українства минулого століття, ідолом сучасних наших соціалістів, лібералів, радикалів, гуманістів, інтернаціоналістів, “тоже-націоналістів” і інших. Недурно ж вони й досі пишуть:

“Михайло Драгоманов! Кілько в сьому імені злилося для кожного українця високого, прекрасного, дорогого!” Він же ж – “слава української нації, а думки його ясні, поступові, перейняті федералізмом, щирим демократизмом – ще не втратили своєї свіжості, як і своєї глибокої правди.7)

Чи дійсно так? Чи божки XIX віку, разом з цілим тим віком, дійсно можуть служити нам, нашій епосі водозабором, звідки маємо черпати наші провідні думки? Чи оті каганці минулого .століття можуть стати смолоскипами наших динамічних часів?

Чим був – своїм ідейним змістом – XIX вік?

Блаженно-наївним світом, був світ століття, яке в 1914 р. зникло у небуття. Світ, коли вірили в безперервний автоматичний поступ, в світло розуму, яке впорядкує хаос, в силу взаємного намовлення, в переконуючу міць розумної ідеологічної думки, яка допоможе довести противнику правду наших домагань, як доводять правду про те, що два додати два дорівнює чотири. Це був світ, коли вірили в те, що, в світлі “поступу”, насильство, шовінізм, війни і сварки перестануть бути регулятором життя; що стануть поволі пересудами “темного середньовіччя”, так само, як і фанатизм; що їм в наші часи не буде місця…

Це були часи, коли вірили – чи прагнули? – що слово правди заб’є облуду і егоїзм, класовий чи національний; що у всьому, у всіх бідах, винні лише “царі та пани”, а як, мовляв, прийдуть до слова народи, свобідні і великодушні, то наступить рай. Іван обійметься з Ванюхою, чи з ким, єретиків не палитимуть більше на кострищах, кати бавитимуться в ловеласів, або викладатимуть пасьянси, тирани займуться добродійством, або гратимуть на сопілці, лев ляже коло ягня, рай буде на землі і щастя в людях. А над усім світом загориться радісна веселка всецілющої демократії і братерства…

У тих дитячих надіях, що роззброювали душу, заколисуючи її нездійснимими снами-оманами, щоб потім здати її окрадену, збудити в вогні, виховувалися Квітка-Основ’яненко і Павлик, Драгоманов і Винниченко, Грушевський і Франко. Хоч цей останній, занадто тверезий і занадто немилосердно битий долею, згодом геніальним відчуттям збагнув безглуздя і фальш тих оман.

Коли ви читаєте про сподівання П.Куліша, як то від .самого “звука труб” українського слова впадуть мури Єрихону, в якім його закуто… Коли читаєте, як С.Черкасенко радив самим “розумним словом” заткати пащі звірям і “переробити вовків хижих на ягнят”… Коли читаєте, як Квітка на одній лише сторінці одного свого оповідання (“От тобі й скарб”) – тільки й бачив в Україні, що: “веселеньке сонечко”, “дощик”, “калюжки”, “холодок”, “хмариночки”, “пташечки” і “травичку”, всі оті перецукровані цукати в сиропі, там, де дантейське пекло ввижалося Шевченкові, – то неодноразово заздриш безтурботній прекраснодушності тих філософів миру й тишини. Яким рожевим, яким щасливим, яким певним, яким безпечним видавався їм той світ, що був світом рабства, стогону і конфліктів. Як слабо відчували вони перші стусани Ахерону, що виходив вже на поверхню. Як мало ті розчулені творці ідилій здогадувалися про катастрофу, яка незабаром загриміла над їх головами.

І тих сліпців маємо ми взяти собі за Верґіліїв, що провадили б нас по пеклу, яке після 1914 року розверзлося перед народами Європи? Чого навчать нас шановані ними традиції? Традиції людей, що, в своїй щасливій уяві, ходили по травичці в час, коли не одному місту грозила доля Геркулану і Помпеї…

Коли ж прийшла буря, мов діти на пожежі, що трималися маминої спідниці, безнадійно чіпалися вони за свої затишні ідейки, зі страху лементуючи, що довкруги – Содом й Гоморра, що “вся земля на божевілля хвора”, що “світ здурів і здичавів” та що вся мудрість – перечекати, доки не повернуться незабутні часи їх ідилій…

Для тих душ, які заблукали в наш вік з минулого століття, дійсно все повинно було виглядати як нісенітниця, як Содом й Гоморра. Як щось ненормальне й дике. І насильство насильників, і опір ґвалтованих, і злоба переможців, і гнів подоланих.

І тому власне не мають вони нічого говорити в нашому світі. Бо він так разюче відрізняється від їх світу “веселенького сонечка”, і “хмариночок”, від старосвітської ідилії давнього нашого панства, і туги нашої ліберальної інтелігенції за “кращою долею” для нас бідних і нещасних, від мрій про повільний, але певний поступ відносин в напрямі соціальної і національної справедливості, про автоматичну перемогу світла над темрявою…

Що спільного з тою ідилією має наша трагічна сучасність? Те чорне лихоліття, що його відчувала Леся Українка, коли воювали “кайданами, отрутою, підкопом, а зрада гаслом військовим була?” Те чорне лихоліття, коли падають в землю нові Атлантиди, коли зникають з політичної мапи багато-тисячолітні імперії. Коли спокійне африкансько-європейське озеро знову стає тим непевним Середземним морем, на якого берегах сотнями літ кривавилися в змаганні за владу над світом легіони Ганнібала і Сципіона. Коли в Україні, не в Україні Квітки і Драгоманова, а в новій, новий Самсон стрясає стовпами своєї в’язниці. Коли полум’я нового Ісламу, з-під знаку серпа і молота, своїми червоно-огнистими язиками знов лиже з обох кінців Європу, в Києві і в Барселоні. Коли арабському світові може бракує лише нового Саладдіна, щоб знову струснути трьома континентами. Коли “святі кличі” – братерство народів, демократія, право й справедливість, оборона культури, святість людського життя, пацифізм, права людини й громадянина, – стали цинічними балахонами, за якими криється гола жадоба панування. Коли за рукавом простягнутої до згоди руки відчувається держак ножа. Коли найкращий спосіб згубити себе і свою справу, це довіритися не власній силі, а прекрасним гаслам справедливості. Коли зґвалтовані нащадки Калнишевського і Головатого здані на катування і поневіряння, а білостоцьким шахраям Литвіновим стискають бандитську долоню женевські члени Ліги Націй. Коли “нещасливу долю бідного вигнанця” – масового вбивці Троцького, оплакує “цивілізований світ”. Коли не лишилося жодної святині, ні людської честі, ні життя, ні віри людини, ні її вбогого майна, ні її вівтарів, які, в ім’я найгарніших гасел, не були б потоптані чи зневажені…

В часи отого чорного лихоліття маємо витягати традиції ХІХ-го віку?! Маємо – разом з його голосильниками – лементувати, що

“хоч би всі вороги і всі гармати світа
безсильних нас отут мов муром обвели,
як свідомости міць розбудить в нас освіта,
ми тюрми їх зірвем, зруйнуєм їх воли?”

Ні, “освіти” тут не вистачить. Тут треба іншої, зовсім іншої ментальності. Треба чогось, як говорила поетеса, щоб “упала та тюремная стіна”, хоч би “зрушене каміння покрило нас і наші імена” і все нам найдорожче.

Яка епоха, такі й люди, такі й її діячі.

Пригляньмося до них зблизька. Ось французький Бісмарк – Клемансо, який був свідком седанської ганьби, майже півсотні літ громадив в серці ненависть до народу, що упокорив його Францію; який плакав сльозами насиченої помсти, коли побачив як клякала Німеччина у Версалі… Пригляньмося до нахабних і несподіваних просувань німецького диктатора, як після кожного з них у прах розсипалися міцні здавалося б кайдани, що ними скували його народ версальські угоди… Пригляньмося до нового Івана ІV-го на троні царів… Пригляньмося до семимильних кроків японської пантери з Азії… Прислухаймося, якою напругою просякнуте наше повітря… Чи тут щось допоможе базікання про автоматичний поступ, освіту, неминучий тріумф справедливості і солідарності рас? Чи “темне середньовіччя” дійсно навіки щезло? І кострища для єретиків? І катова сокира для злочинців? І нові торквемади в циліндрах чи у френчах, які з давньою запеклістю вбивають свої догми, мов цвяхи в мур, в неслухняні черепи єретиків? А старий, стародавній клич vае vісtіs? Може він не лунає вже?!

Ні, це не страшні примари, це не спогади середньовіччя. Це сама дійсність, страждаюча, гаряче-вібруюча. Це сама дійсність з її пристрасною любов’ю і гарячою ненавистю, з її гнівом, прокльонами і шаленими мріями, з її запалом і жертвами, незнаними минулому століттю.

І в такій добі маємо плекати традиції гуманістів? Накладати на очі рожеві окуляри? Запихати ватою вуха? Ховати перед страхіттями голову в пісок? – ану ж бо вони від того зникнуть?

Коли я шукаю епохи, подібну на нашу, з людьми, подібними до тих, що діють за наших часів, – не до XIX віку звертаюсь. Я звертаюсь до іншої доби, такої ж трагічної, як наша, такої ж прекрасної як наша. Коли під стопами велетнів гуділа і вгиналася земля. Там, в мороку минулого, була адекватна нашій доба. Там жили люди подібні до тих, що зродилися з війни.

Подивіться на сучасну Україну, наприклад. Чи те пекло в ній, з безхвостою п’ятикутною кометою над нею – не те саме, яке було і за Шевченка, що ним самого Данта перелякати можна було б? Чи образ того пекла подібний до того “раю”, який намалювали в своїй сахариновій уяві Квітка й Драгоманов, з янголами замість чортів?

Сучасна доба на розлогих ланах України скоріше нагадує інші віки, вік XII, вік “Слова о полку Ігоря”, віки XVI, XVII. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між народами, була головною прикметою окремої національності. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли, як писав історик: “в країні все дихало злобою, помстою і одчаем”.8)

В ті далекі часи: послухаймо, як звучить звернення Клирика Острожського, з яким звертався до тих, що, цілком, як тепер більшовики, несли загибель, балакаючи про братерство і згоду:

“Подивися навколо і послухай слухом: чого ви накоїли згодою, гідною плачу і ридання?… Якого єсте переслідування, якого утручання, …якого опливання, …якого тиранства…, находження ґвалтом на доми, на школи, на церкви, …наброїли! …Як побожне і чисте серце не має розпукатися? Як земля не затруситься, небо не злякається… громи не вдарять? Як вашу ту оплакану і нещасливу згоду згодою, а не краще …пекельним прокляттям називати і розуміти хто не має?“9)

А йому вторував Захарій Копистенський, демаскуючи тих, що за вірність вірі батьків, “під плащиком видуманого… наклепу за зраду, в темницях, у вежах, в арештах і на вигнанні” перебувають”.10)

Чи те, що тепер діється на величезних просторах України в ім’я нової, комуністичної віри, не нагадує ту таку віддалену епоху скоріше, аніж: благословенні часи Основ’яненка? Епоху, коли, як писав згаданий проповідник, вороги “запалилися на нас мов огонь, що палає і пожирає”, коли слуги Люципера: “відчинили на нас зневажливі уста свої… плескають над нами руками, посвистують і хитають головою своєю, кричать на нас, скрегочуть зубами й говорять: ликнемо їх, пожремо їх.“11)

Вогнем горіла тодішня епоха. Вогнем палали серця тих, що в ній жили. І то як на одній, так і на другій стороні.

Один з діячів тої доби, князь Ярема, в своїй непримиримості казав, що “воліє вмерти, ніж допустити, щоб хлопство і талалайство мало над нами володарювати”. Люди тої доби, це були тверді люди, які воліли (під час облоги, наприклад) годуватися падлом, котами, мишами й псами, воліли, щоб коні їх гризли зубами опечену землю, аніж піддатися противнику. Люди, що не зворушувалися долею ворогів, конаючих на палі. Де Костер і Сенкевіч може ушляхетнювали ті постаті, але щодо тої їх неприєднаності ті твердості – не переборщували.

Типовим представником, репрезентативною постаттю людей тих часів був наприклад Стефан Чарнецький. “Він – пише М.Костомаров , – не мав жалю до противника. Мстивий, жорстокий, невразливий на сльози і кров, був він роджений для війни”. А сучасники казали, що “вогонь був у нього замість душі”… І скільки ж було того “вогню замість душі” в тих, що виступали у страшну битву з Яремою і Чарнецьким, з якого виходили горою! Говорячи про міни і контрміни, що закладали тоді в ту далеку епоху в боях проти себе противники, історик зауважує: “Така то жорстокість людська – мало місця було їй на землі воювати, стали ще і під землею. Даремно мудреці шукають пекла іn centro tеrrае, на Україні – там правдиве пекло людської злоби”. З того то пекла власне виходили і ті велетні, що їх носила тоді земля. І чи не спалахнув знову той вогонь – в різних таборах – тепер в Україні? В душах тих, що з Києва наново штурмували український Батурин, і тих, що його боронили, і в душах тих повстанців, про яких оповідає Тютюнник? І що спільного має той пекельний вогонь і душі запалені ним, з каганцем, що ледве блимає, обережна, обачна, єлейна хитромудрість драгоманівців минулого віку?

Як же ж далеко психічно те пекло, на землі і в душах людей, від мрій прекраснодухів XIX віку про “правду між сестрами – Великою і Малою Русю”, про вічну гармонію між “братними народами”! Оскільки, цілою своєю суворістю, ближче нам та далека епоха, оскільки ментальність її людей ближче до повітря нашої доби, аніж до ментальності утопістів гуманності і суспільної гармонії…

Не у викривлених душах замирених, після Лебедину, Полтави, Батурина, Петропавловської твердині і Соловків, “згуманізованих” і душевно демобілізованих земляків, не в їх заляканій моралі і боязливо-ідилічних мріях про вічне щастя і остаточне роззброєння, шукати нам наші історичні традиції. Не в кастрованого меншиковими і бронами покоління, не в розніжених і істеричних толстими і достоєвськими нівестюхів XIX віку, ті традиції нам шукати. Лише в тій далекій, й близькій добі, про яку я говорю, яка так нагадує атмосферу, що нею, разом з нами дихає вся теперішня Європа.

Провалля відділяє нас і наш час від XIX віку, не віку нашого “відродження”, як думають демократи, а віку нашого виродження, як думаємо ми. Провалля, на однім боці якого стояли діячі князівської і козацької доби з їх боянами і думами, а на другій – наші часи. Між ними – наше плебейське народництво.

Заглибимося в світогляд цих давніх часів, в їх світовідчуття, в їх погляди на поодинокі питання життя, і порівняймо те все з поглядали і світовідчуттям провідників “новітнього” українства доби занепаду, доби XIX віку. Направду провалля ділить їх одне від одного.

Візьмемо, наприклад, безмежну віру українства минулого століття і його теперішніх епігонів – в добре серце кожної “братньої демократії”. Як губка, всмоктувала в себе наша соціалістична інтелігенція улесливі обіцянки більшовизму. Яким тільки обманам тоді не вірила вона! На які лише приманки не йшла, наче миша в пастку! І то не лише раз, але і вдруге, і втретє. На тему нічим необмеженої – ні почуттям, ні здоровим глуздом – наївності провідних представників тої інтелігенції, на підставі її ж таки спогадів, можна написати томи книжок… І порівняймо цю наївність з тверезістю предків в тій самій матерії. Коли Адам Кисіль і інші його товариші манили предків гарними словами, один священик перестерігав своїх вірних перед непотрібною легковірністю: “Лисиця звір, але й та не піде вдруге в капкан, і птах не полетить вдруге на приманку. А людям на те і розум даний, щоб вони міркували і від біди відходили” 12).

А.Величко перестерігає проти чужинецького “в обітницях і асекураціях непостоянства і обману” І3).

А один з найбільших тодішніх наших політиків так мало вірив в “трактати і договори”, навіть “присягою утверджені”, що вважав їх лише за “гру обману, віроломства і найпідлішої зради"14), перестерігаючи перед легковірством і марними надіями на силу солодких слів. Яким твердим духом, надихані ці чисто демостенівські мудро-реалістичні, перестороги! Як гарно звучить лапідарний вираз, що його з признанням цитує літописець: “звитяжець завше сам і право дає, сам і тлумачить теє ж, як хоче”.15) І як далекі від того істеричні псалми деяких демократичних, чи соціалістичних сучасників на честь шляхетного серця московських “братів соціалістів”, чи “братів хліборобів”: Як легко впали вони і впадають в капкан солодких слів! Як хутко вірять в “обітниці і асекурації”! Як довго мусить їх бити по голові тверда дійсність, щоб вони побачили за тими “обітницями” обман. Що не вони, а “звитяжець” сам тлумачить надане “право”… Скільки упокорень, скільки глуму противника “звитяжця”, скільки залізної мудрості після шкоди, скільки чухання потилиці – заощадили би собі ті “провідники”, коли б захотіли черпати свою мудрість з суворої школи мудрих предків, а не з глупих маніловських заповідей з гуманізованого і здурнілого XIX віку…

Візьмемо ту фундаментальну віру, яку ростила в нас ліберально-соціалістична наша верхівка минулого віку (та ще й тепер), що навіть коли той „народ” (як наприклад, московський) так виразно ніс нам смерть, вірили, що народ з народом таки до згоди дійти мусить, бо які ж інтереси розділяють одну демократію від другої? Пригадаймо, як нас вчили, що некультурно думати про те, що одна спільнота по відношенню до іншої вкрай неприхильна. Треба бути хитрим лисом, щоб з вовком в одній упряжці побігти, як рівний з рівним.

А тепер розгорніть Апокризіс Христофора Філолєта (1597 р.), в якім він доводить, що з противником віри не можна знайти порозуміння. Що вийде так, як з лисицею, коли та вибралася з вовком на жебри: бо вовк казав: “Що буде моє, то хай буде моє, а що буде моє і твоє, то я з’їм обидвох"16). Наскільки мудріша ця приказка від “учених” теревенів багатьох соціалістів і радикалів про “братерство трудящих” всіх народів, про “пролетарі всіх країн єднайтеся” і інші бздури з тої самої катеринкарської мелодії.

Радикальний божок минулого віку вчив, що союзниками нашими в Україні будуть “самі великороси” (москалі), що наш порятунок – в “лібералізмі, спільнім з освіченими великорусами"17). На ту саму ноту – лише заміняючи “освічених великорусів” якимись іншими “дорогими товаришами” з ІІ-го Інтернаціоналу (а навіть а Інтернаціоналу Троцького) чи “братами хліборобами”, співають і теперішні наші соціалісти чи монархісти. Їм треба вірити, бо це ж, казав Драгоманов, “близнята по роду”… І як різнилася душа цих політичних дітей від мужньої душі предків, наприклад від того самого Клирика Острожського з його заповітом: “не личить говорити і радитися з сліпим про світло, з розбійником про мир і згоду"18). А коли вже про згоду предки мислили, то іншу мали формулу. Вони домагалися, щоб з ними говорили “вольні до вольних, рівні до рівних — і чесні до чесних"19). Як мало ті, що пакти укладали з Мануїльським чи іншими посланцями Леніна в Києві, звертали увагу на третю, найважливішу, ланку цієї формули.

Соціалісти говорили про “солідарність між демократіями обох народів” – українського і того, що панував над Україною в XIX віці, що “опріч деспотизму в Росії царській не було перешкод для вільного розвитку нашої нації"20). Так вірили вони, а за ними вся наша інтелігенція минулого віку і нашого, яка сподівалася спершу – на царат; впав він – на лібералізм; впав він – на більшовизм; завів він – на хліборобську Росію…

До всякої нової чужинецької віри готові були приступити.

І як відрізняється від тої їх віри – віра в себе такого Івана Вишенськото! Якою гідністю і – мудрістю звучить його відповідь, дана противникам його віри, що хотіли його перетягти до себе: “Не надійтеся сьогодня, не надійтеся завтра, не надійтеся позавтра, в будуччині і на віки віків"21).

Драгоманівці метикували “розумом”, “теоріями”, які так гарно укладали разом речі, в невибагливі голови, які не здійснювалися в реальній дійсності. Забули вони або не знали, що – як казав Б. Шов – “розум – добра річ, але не всі в стані кермувати ним, бо слабих духом розум робить своїми рабами і вони гинуть”… Вишенських і діячів його доби, – від рабства і гибелі рятував інстинкт, якого бракувало кастратам XIX віку. Той інстинкт боронив їх навіть від “очевидності”, як боронив Кассандру, яка передбачила підступ з троянським конем. Коли б їх спитати, (як Деіфоб Кассандру):

“Коли ти знаєш, то скажи виразно
Що саме він (ахеєць) замислив нам на згубу?”

то так як Кассандра, відповіли б наші предки:

“Не знаю я нічого, тільки бачу
кривий гієни погляд, тільки чую
проникливий хижацький голос…”

Вони мали той інстинкт – діячі нашого “темного середньовіччя”, а нащадки втратили його. Наші “розумники” з-під червоного стягу втратили уміння розрізняти чорне від білого, отруту від цукру.

Візьмемо відношення до єретиків цієї спільноти. Залежно від форми, які обирала національна боротьба, – тих, що тепер ми звемо перебіжчиками, перевертнями, – тоді звали єретиками (між іншим це слова часто вживає Котляревський в “Енеїді”). – “Хто відрікся від мови батьків”… кажемо нині. “Хто відрікся віри батьків”… казали тоді, а в обох випадках йшло про зречення від національності. І як же ж інакше ставилися до своїх “єретиків” наприкінці XVII. віку і в віці ХІХ-ім у нас! Пригадаймо собі недавні факти, як ледве чи не Валенродами, а кожного разу великими патріотами і страждальниками за справу нації, робила наша преса Любченка, Бондаренка, давніше Панейка. Як їх найбільші промахи – висловлюючись делікатно – називала шляхетними утопіями, і подивимося на іншу традицію в цій справі. Пригадаймо, як Ісая Копинський, митрополит Київський в 1640 р. нагадував князю Яремі те, що, проти волі і наказу матері, покинув свою віру і приступив до іншої: “Чому ж ваша княжа милість не маєш наслідувати віри своїх предків, в якій ваша княжа милість народився”? Бо не належить забувати, “що отцовская клятва висушаєть, а материнськая викореняєть, як письмо мовить"22). Правда, яка ж то інша думка, яка інша оцінка речей визирає з того нагадування, яка інакша душа промовляє тими словами, ніж, наприклад, соціаліста Микити Шаповала, божка і приятеля наших галицьких радикалів, який вчив, що не сміє своя нація-спільнота “деспотично заявляти (одиниці) – ти наш і до скону мусиш лишитися нашим"23). Правда, як своєрідно прадідів великих правнуки погані розуміли слово “свобода” і “деспотизм”! Як своєрідно вони розуміли волю як “волю кожної громади признаватися до того народу і приступати до тої спілки, до якої вона сама схоче”… Як своєрідно вони розуміли “систему примусової національності”, яка “є такою ж всесвітньою появою в громадськім життю, як і система примусової релігії"24). До яких дурниць допроваджує той розум “слабих духом”, з яких сміявся Шов, той розум, що всякий, мовляв, “деспотизм” гідний осуду і, скажімо, деспотизм діячів Варфоломієвої ночі, і “деспотизм” громади чи матері, які прагнуть, щоб їх діти виховувалися в мові та у вірі батьків…

Інші погляди винесли з свого інстинкту предки наші, ще не збаламучені “розумом” драгоманівців. В своїм “Заповіті” пригадував Василь Загоровський (1577р.), щоб діти його “кождого ближнього своєго, як самі себе любили, але єресі всякої так, як трутизни душевної і тілесної пильно береглися”. А дальше — “іменем Бога живого в Трійці єдиного і милосердного”, закликав їх, аби “не мали ніякої спільноти, ні уживання з такими людьми, які відступивши від пристойних церкви передань, своєвільно тримаються єресей"25). Так гостро і неприєднано ставилися тоді до справ вірності своїй збірноті. Так безоглядно, “деспотично” – сказали б “свободолюбці” XIX віку – відносилися до “єретиків” і вільнодумців. Їх не вважали шляхетними мрійниками. Цуралися їх всіма способами.

Ставропігійське братство в 1613 р. заприсяглося “прав свого народу боронити”. А “єсли би которий отступувати міл, того в ненависти совершенно, яко проклятого… і на кождом містцу таковим гнущатися, як отступником і ґвалтовником віри і всієї руської Речи Посполитої”. Правда, який далекий є той світогляд від світогляду толерування, порозуміння й поблажливості до недовірків і “отступників”? Від світогляду тих наших, помилуй Боже, гуманістів, які картали за “некультурність” бідну Олену Пчілку, або Міхновського за те, що Короленка назвав ренегатом… Як мало жили наші предки – як тепер сказали – “критичним розумом” і як сильно жевріло в них, зневажуване модерними євнухами, почуття прив’язання до свого і ворожості до “отступників”.

Так само відносилися вони, зрештою, не тільки до “отступників”, “єретиків”, але і взагалі до всіх, що виламувалися з-під громадської карності, що натрушували одностайність спільноти. В новітні часи, епігони вмираючого XIX віку безнастанно проголошують гасло – “в єдності сила”, але забувають додати: і в карності, і в дисципліні, і в твердості караючої руки, яка не щадить і не прощає… Коли отаман Бородавка пив і гуляв, зволікаючи з походом, нехтуючи приказом Сагайдачного, гетьман, доносить лаконічно Літопис, “Бородавці п’яному шию утяв”. Не чекав, доки протверезиться.26} Не журився Сагайдачний міркуваннями про цінність людського життя, лише про справу дбав.

В поході, особливо в морському – заборонялось суворо запорожцям пити. А кого на чайці знайшли п’яного, того – скидали в море. Правда, яка ж була “жорстока”, “зоологічна” доба? Наші гуманісти XIX віку дозволили б такому скоріше чайку з цілою залогою догори дном вивернути, ніж допустили б таку зневагу людини! Але “дикі” козаки були тої думки, що краще п’яниця в воді, аніж при кермі… Не йдеться мені тут про пропаганду антиалкоголізму: не в поході козаки цілком не належали до абстинентів, і це їм не шкодило. Йде про безоглядне дотримання правил дисципліни і про миттєву санкцію за їх порушення. І цей дрібний, на око, випадок можливо найкраще характеризує всю різницю моралі обох епох.

Епігони кінця гуманітарного XIX віку, ворожо ставляться до москвофільства – в теорії. На ділі ж – дуже часто, у конкретному випадку, готові заплющити око на таке відступництво, на цей злочин. ХVII-ий вік, навпаки, взагалі не виступав гостро проти “злочину” п’янства, але – у тому випадку, коли був злочин, той злочин немилосердно карав. Загальним обов’язком для етики гуманістів є безкарне порушування правил в окремих випадках. Правилом ХVІ-го віку було суворо карати за кожне окреме порушення…

Це була жорстокість, але ось така, наприклад, як у героїв Джека Лондона, коли в снігових пустелях Аляски злодія, з кусником хліба і сірниками, викидали геть з табору в обійми білої смерті. Жорстоке відношення до людини? Так, але яке чуйне, яке дбайливе, яке турботливе відношення до людей, до спільноти, яка, як і в випадку запорожців на чайках набагато цінніша була від одного злодія чи п’яниці…

І таких прикладів можна зібрати безліч. Того потурання приватному інтересу, того ділення на “своїх” і “рідних”, того занедбання справи в ім’я так званої гуманності, тої толерації до вибриків і злочинів “заслужених”, що байдикують у всіляких гуртах теперішньої інтелігенції, – не знав той суворий вік. Вручаючи булаву гетьманську Юрасеві, синові своєму, Богдан Хмельницький, на .смертній ложі, говорив: “анатемі віддаю того, хто зведе його з правдивого шляху і зробить притчею во язиціх, і посміхом межи людей. Віддаю і самого його, коли він піде шляхті строптивим і віддалиться від правоти, чести і християнської чесноти”.27) Зовсім неважливо, чи ці слова сказав старий гетьман. Важливо, що історик вложив їх йому в уста, важливо, що була це їх мораль, отже, мораль провідної верстви тої доби. І як відрізняється вона від моралі провідної верстви нашої ліберальної інтелігенції!

Подібно, переймаючи булаву, промовляв Виговський: “ся булава – доброму на ласку, лихому на кару. Потурати ж у війську я нікому не буду, коли ви мене вибрали, бо Військо Запорозьке без страху пробути не може”.28) Як дико мусить звучати ця промова наприклад, для вуха вірного драгоманівця, що не любить подібного “деспотизму”, і стоїть за “свободу” кожної одиниці в спільноті і кожної громади в ній, – за “свободу” вибирати собі по вподобі той чи інший національний зв’язок-колектив! Як дико мусить звучати та сувора мова для демократичних “провідників”, які саме на потуранні лихим і на дрібних інтригах – основують своє “провідництво”…

Коли той самий Юрась привів свою вітчизну до руїни, ось що писали йому запорожці в обороні “милої отчизни нашої”: “Кров братії нашея через твоє бєззаконноє, Богу немилоє, мєждуусобиє пролитая… вопієт до Бога на отмщениє твоє”, і заповідають автори листа: “ми вскорі до тебе прийдем і не тільки дому твоєго стіни розметаєм, яко гвалтовника і разорителя отчизни нашея, але й душі твоєї жити в тобі не оставимо”.29) Ще під тим листом стояв підпис: “тебі зичливі приятелі”, це Юрася з пантелику не збило. Він розумівся на жартах запорозьких і не гаючи часу, отримавши цього зичливого листа, відразу – постригся в ченці…

Як добре, що наші предки так дбали про душу своїх заблудших ближніх! Яким широким руслом плило тоді життя! Як широко дихають груди, коли розгортаєш сторінки старих літописів, з такою – архаїчною формою, а такою модерною змістом мовою, порівнюючи з сухотним патяканням сучасних гуманістів.

Другий гетьман, в своїм універсалі закликає своїх: перекинчиків, “отродков і отщепенців наших, для власних користей і приват своїх, о упадок отчизни не дбаючи, яко ядовитої єхидни стережіться”.30)В листі до кошового Лукаша пише Петро Дорошенко, що він теж того хоче, “жеби, як за єго (Богдана) гетьманства, так і тепер, за моєго уряду аби било єдино стадо і єдин пастир”, але тут же додає ще щось, що було чимсь самозрозумілим в XVII віці і що наглядно видасться всім новітнім демократам, чимсь диким: коли ж, додає гетьман, тої єдності розмовою не удасться привернути, – “чогож іж для амбіцій нікоїх братії вашої і нашої трудно било доказати іначей, теди мусілося на тоє і воєнного употребити прогресу”. Цей другий істотний момент, санкції – є такий незрозумілий нащадкам тих велетнів, що навіть заглядаючи до маніфестів тих останніх, і вони тільки підкреслюють і тільки розуміють їх першу частину – “во єдину волю, во єдину раду!”. Але яким способом ту єдину волю осягнути – цього їм второпати не дано…

Драконівськими способами підтримували тоді в спільноті “думу і волю єдину”, не уговорами, не поблажливістю, не потуранням. Добро “отчизни нашея” і караюча рука справедливості для “отродков і отщепенців” – ось були способи, так добре забуті нашим лібералізмом часів “відродження”.

Безмежно різними були і поняття патріотизму – в тих віках і в столітті “відродження”. Те, що тоді звалося патріотизмом – тепер, на жаргоні драгоманівців, зветься “шовінізмом”. Те, що тоді звалося “отступництвом” – те, на жаргоні радикало-соціалістів, зветься “космополітизмом”. Ніби потоп відділяє нас від тих часів…

Шовінізм – ось те страшне слово, той страшак, яким плямують драгоманівці всяку здорову любов до свого, всякий здоровий відрух ображеного національного почуття на безправний дотик ззовні. І як же ж інакше дивилися на той шовінізм наші предки! Царський Постишев другої половини XVIII в. на Україні, граф Румянцев, який був після скасування гетьманства генерал-губернатором, нарікав на “малоросійських дворян”, що вони – “при всіх науках і в чужих сторонах обращеніях лишилися козаками і заховали любов до своєї власної нації і солодкої отчизни, як вони її називають”, та що – “ся невеличка громада людей інакше про себе не відзивається, як тільки, що вони найперші на цілім світі, і що нема від них нікого дужчого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого і що все, що в них, то найкраще”… Доки таким шовінізмом була перейнята Україна, доти вирощувала Орликів і Полуботків. Коли “розумнішою” (ах, російська культура!) і “дужчою” (“все таки – шоста частина земної суші!”) стала вважати – за виразом Драгоманова “північну сестру”, тоді прийшли Кочубеї і Любченки, і Винниченки.

Цариця Катерина скаржилася графу Румянцеву на “спостерігану в нім (в українськім народі) внутрішню проти російського народу ненависть”.

І це було нормальне, і тим великі були наші предки.

Але К.Коборський в “Каменярях” (1936р., ч.6) бідкається, “що любов батьківщини люди розуміють так, що патріот мусить свій народ вважати ліпшим, мудрішим та більш вартним… Такий патріотизм (шовінізм) і не здоровий, і не оправданий”.

Хто в тих двох випадках, здоровий, а хто душевнохворий?

Що той “шовінізм” українського народу вважала за шкідливий – для себе – цариця Катерина, це зрозуміло. Але як розуміти, що його вважає шкідливим для нас радикал Кобєрський?

Чи не є він, разом з хмарою його однодумців, дійсно в пазурах якоїсь хвороби, що мутить їх розум і ялить душу?

Той свій погляд, як на народ вищий, не як на “плебейську націю” (чим так пишався Драгоманов) перейняли українці часів Катерини від мазепинців і богданівців, які, в свою чергу, покладалися на своїх славних “предків” з часів князівської Русі. Коли Мазепа поділився зі старшиною своїми намірами повстати проти Москви, старшина відповіла, що добре він робить, бо вона “не знесе зневаги в землі своїй від народу, нічим від їх не кращого, але нахабного і готового на всяку наругу”.31) Тоді дивилися ми на себе як на щось вище. Так само С.Велично пише про Україну під Московщиною, як його “отчизна терпить топтання і злобу”.32) Полуботок в розмові з Петром пишається культурністю і славою свого народу, ставлячи його під кожним оглядом над народом московським, в якім, в часи Олексія, “все ще було в стані ніби немовляти (“младечествовало”) і виходило щойно з хаосу…, і майже з цілковитої марноти.33)

Ці вислови відображають погляди тих кругів української спільноти, з яких вийшов дотичний автор. А ці погляди цікаві! В ті часи, коли суспільство, народ російський, керовані царським урядом ще менше мали до говоріння, ніж в XIX, не кажучи вже про XX вік, українці все ж таки вважали своїм гнобителем, власне отой цілий народ, не лише царат, не тільки сам режим. Так само Богун пригадує “народові московському” – що жив в “рабстві і невільництві”, що обходилися з ним, як з собаками.34) І як далекий цей шляхетний і такий природний патріотизм предків – це протиставлення народу народові, від “патріотизму”, наприклад В. Липинського, який називав москалів – “рідними братами по крови, духу (?) і культурі (?)”, а український народ і російський – “братніми націями”.35)

Який деградований був його “патріотизм” і “патріотизм” Драгоманова, що теж вважав нас і москалів за “близнят”. Або “патріотизм” Микити Шаповала, що мріяв про Лігу народів східної Європи, в якій українці могли би “віддати свою любов” “братньому народові”, “старшій сестрі”. Це казали в часи, коли агресивність російського народу проти нас виявлялася стократ яскравіше, ніж в XVII чи XVIII віках! У цій “еволюції”, коли від нормального протиставлення народу народові, перейшли наші батьки чи сучасники до протиставлення народу – лише певній касті московського народу, її режиму, виявляючи рівночасно свою любов до того цілого, чужого народу; в тому новому переконанні, що ми творимо одну цілість з московським народом – власне лежало оте звиродніння нашого національного почуття, до якого воно дійшло від часів “дикого” козацтва, до “освічених” і “культурних” туманів з часів нашого “відродження”…

Читайте старі літописи і хроніки, і всюди знайдете поняття “отчизни нашея” – завжди в протиставленні до Москви як до чужини. Оскільки більш вищим, модернішим, шляхетнішим, більш людським було те почуття, ніж виплекане діячами “відродження” в XIX віці, які за свою вітчизну вважали не тільки Україну, але й “Схід Європи”, СССР, і тому подібні плоди хворої уяви і кастрованої душі наших радикалів, соціалістів і хліборобів –“державників”…

І дійсно, тримаймо в свідомості оце предківське, розуміння патріотизму з одного боку, а з другого викличемо в пам’яті те поняття “патріотизму”, яким нас годують нові національні дегенерати. Ідеалом предків – було визволення їх “отчизни”, в тім виливався їх патріотизм, їх любов до рідного краю. В “культурної” людини XIX віку з табору ліберально-соціалістичного, інший вихід знаходить почуття любові до свого. Передусім – вона цього нормального почуття соромиться, і коли вже про нього доведеться заговорити, то – ніби вибачаючись – вона зараз додасть те, що люблячи своє, “не оставить і ко всій Руси любови” (М. Драгоманов), особливо до тої, північної, до якої предки мали не любов, а погорду. Але і того мало! Для такого “культурника” ідеалом є не розквіт свого народу, а “братерське єднання всіх народів, зілляння всіх народів в один .народ”. “Справжнє щастя” – соціалісти думають лише про “щастя” – дасть лише “правдивий космополітизм”, щоб “злитися в одну братерську сім’ю народів”, “в один майже народ”, “як брат з братом"36). Коли про таке “братерство” говорять, скажімо, москалі – вони знають, що роблять, бо в них це значить російська нація, що поглине всі інші. В них такі розмови – це вияв інстинкту підкорення, агресії, завойовницьких намірів. Але коли про це говорить нещасний Гр. Наш із малоросів, доводячи, що сильний народ “мусить помагати слабшим”, себто нам, коли всі мають злитися в одну націю (там же стор. 190) – це кретинство. Так само, коли в унісон грає незабутній Михайло Драгоманов, коли бездарно віршує:

“Ти, русин північний, один із всіх братів
Велике зложив государство,
Нехай же та сила послужить на поміч
Слабішим братам у слов’янстві.“37)

Для одної прихильниці драгоманівщини, патріотизм, який сповідували Полуботки й Велички, напевно видається якимсь “людоненавистництвом”. Звеличниця Драгоманова сумує, що “останніми часами патріотизм робиться в нас словом, якимсь неприємним для поступовця, в якім лунає традиційний егоїзм кожного народу і яке протиставляють братерському інтернаціоналізмові та загальному пацифізмові”. Тому радить відкинути цей новий, ненормальний патріотизм і прийняти інший, “шляхетний”, ось наприклад патріотизм… Рабіндраната Тагора. Не “ідолопоклонний культ нації до себе самої” 38), який разив і графа Румянцева, в наших предків, які ще не закоштували тагорівської і драгоманівської “мудрости”.

Цей “новий” патріотизм, який несуть наші соціалісти й радикали, є між іншим близький не лише патріотизму Тагора, але й патріотизмові Льва Толстого, бо він же вважав, що “патріотизм є в наш час почуття неприродне, нерозумне, шкідливе, що спричиняє велику частину тих нещасть, від яких страждає людськість”. 39)

Це властиво і є патріотизм нашої дубової “верхівки”, тих “культурних” інтелігентів минулого віку, який і досі існує в запаморочених мозках радикально-соціалістичної, чи ліберальної нашої “еліти”. Але той “новітній”, інтернаціоналістичний і пацифістський патріотизм, те звиродніле почуття XIX віку наказують нам шанувати як наші “традиції”! Якраз за те на нас накидаються, що гидуємо такими “традиціями” часів занепаду; за те, що прагнемо повернути нашу ментальність до великого минулого, коли люди жили нормально, думали нормально, відчували нормально; коли патріотизм – був патріотизмом, а не космополітизмом; коли нація була нацією, а не “всенацією”; коли любов до свого була любов’ю до свого, а не – водночас – до чужого і ворожого.

Тут нема вибору, ні погодження. Або – патріотизм наших предків, або – “патріотизм” Тагора, Толстого, Липинського, Винниченка, Шаповала і графа Румянцева, – всіх тих, які той нормальний патріотизм, що ми хочемо воскресити з минулого, обкидають багном; всіх тих, яким цей наш патріотизм тхне “ідолопоклонним культом нації”, “неприємним для поступовця”…

“Ідолопоклонний культ нації” називають ще наші “патріоти” типу Толстого – “зоологічним націоналізмом”. Що розуміють вони під цим не так страшним, як глухим означенням? “Зоологічним націоналізмом”, на їх думку, перейнятий всякий, хто наприклад не стає до спільного фронту з Москвою чи з сіонізмом; хто не тремтить з захоплення від самого звуку імені Пушкіна; хто не співробітничає з “Нашим Шляхом”. “Зоологічним націоналістом” є всякий, хто каже, що живучи між вовками, не можна мати зубів і вдачі корови, або що в злодійськім селі не одягають на сторожових псів намордника. Хто так думає, той, на їх думку, проповідує “щастя ножа” і приносить ганьбу “нашому культурному і туманному століттю”. Така їх “традиція”, яку вони хочуть прищепити нашому віку, вікові війн і революцій.

Для наших бубніїв людяності, всяка людина не нашої породи це не чужинець, а – брат. То лише “націоналісти звертали всю причину лихого стану українства на “ворожих сусідів”, раді були зачіпати їх… Напроти, ми (космополіти — Д.Д.) думали, що народу… чіпати нічого, а з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити”. До всіх слов’ян треба “ставитися з любов’ю”, забути “нікчемні свари”. Рацію мав індуський мудрець Тагор, що – “ті що обдаровані міцною силою любови, що мріють про духове об’єднання, що мають найменше ненависти до чужинців”, ті переможуть в житті і гратимуть “провідну роль в майбутнім”, тим усміхнеться доля. І навпаки нетолерантні – зійдуть на пси.40) Така була думка їх всіх, того чесного товариства гуманістів, від батька і вчителя почавши, а скінчивши на епігонах – Кобєрськім та письменниках з “Громадського Голосу”, „Впереду” й інших червоних чи рожевих часописів… Хто цієї любові до всіх друзів і недругів не має, той – виродок серед українства, той “кривавий романтик”, той хоче повести наш народ “на звірячі шляхи”, для яких “не може бути ґрунту в моралі та психіці українського народу”.41)

Люди, перепоєні тою “кривавою романтикою”, це – “тупоумні міщухи” і в них “хамський рух” воскресив “звіринні інстинкти”,41) від яких – хай доля оберігає наш народ…

За цим блеянням відвертих чи замаскованих драгоманівців, не один готовий забути, що в цім крику нема ніякого “поступу”, ні „гуманности”, є лише звичайна овеча мудрість. А ще до того – мудрість, яка нічого спільного не має з мудрістю наших предків, які жили перед часами “відродження”.

Бо предки наші зовсім не дивилися на світ, як на рай перед гріхопадінням. А коли й були “обдаровані міцною силою любови”, то її вистачало лише для своєї породи. Вони зовсім не вважали, що братерство є завжди на місці. Навпаки, не раз уважали, що глупо давати “стерегти шулікам голубів”. Вони думали, що “єднати вівці з вояками на одній луці, це всупереч самій природі і здоровому розмислові”. Щодо заповіді чоловіколюбства Тагора та його епігонів, то предки воліли “в разі .конечності, ліпше впасти в руки Божії, ніж в руки людські”…43) Ні до людей, ні до людців, ні до людськості особливої довіри не мали.

Взагалі, і під тим оглядом було провалля між їх світоглядом і світоглядом “відродженого” українства XIX віку. “Нова Україна” – орган соціалістів-радикалів з-під знаку М.Шаповала, писала: “любити свій край, рідний край… ще була зрозуміла річ” (не природна, не наказ сумління!). “Але з сього не виходить, що треба було з погордою, або з ненавистю ставитися до інших народів”. В. Липинський вчив, що, визволяючи наш народ, мусимо йти разом з Москвою, не проти неї! “Драгоманов думав, що треба любити свій народ поруч із другим, а не проти другого” (соціалістичний Гаркун-Задунайський тої .самої думки на цей рахунок, що і Румянцев-Задунайський). “Так само, як ми любимо свій дім, свою сім’ю, свій спосіб життя, але це не примушує нас ненавидіти те есе в інших людей”,44) – твердили вони. І в консеквенції – як же ж швидко схиляли шию, як прудко відрікалися від любові і до свого дому, і до свого способу життя, коли міцна сила московської півночі наказувала їм свій, чужий їм, спосіб життя – уважати за власний і “рідний”. Любов до свого, яка була тільки “зрозумілою річчю”, а не позарозумовою пристрастю, – швидко вистигала… А любов “свого поруч із чужим” як же ж прудко доводила до заміни свого на чуже…

Оскільки більше відсічі під тим оглядом мала філософія прадідів наших. Коли після одного невдалого нападу турків на Січ, гори яничарських трупів лягли на кошовий майдан, їх вирішено було – спалити, “бо на побитих… трупах кунтуші свої були в едній крови бісур-менськой аки омочені… І єслиби їх хто похотів знімати”, тоді б мусив “руки .свої тим сквернити”.45)

Але для Шаповалів, Григоріїв, Винниченків, і навіть для Липинського, московська сила – це були заблудші брати. І треба переконати їх – і вони отямляться.

Якою ж фундаментально іншою, фундаментально неідилічною була філософія прадідів, що цуралися контакту з невірними! В їх навернення не вірили запорожці, вірили в їх витереблення чи унешкідливлення. Це були – “безбожні агаряни” з нашої минувшини. Це були “проклятий і безбожний Ногай”, “проклятий і безбожний Шелегуба”. Це були зненавиджені насильники, не засліплені брати, яких треба напоумити.48) І нікому з наших предків, що змагалися у кривавому змаганні з тими яничарами і агарянами не гірше, ніж наше покоління з більшовиками, – і в думці не мали любити свій народ не “проти” тих Ногаїв і Шелегуб, а “поруч з ними”! Нікому з наших предків в голові не вмістилося б, що можна було інакше, як “з погордою, або з ненавистю ставитися” до тих наїзників…

Цю нову настанову до братів Шелегубів (“братів-пролетарів”, “братів-хліборобів”) приніс щойно наш звироднілий XIX вік з Драгомановими і іншими апостолами нашого “виродження”…

Драгоманов і драгоманівці не розуміли, не знали категорій – “свій-чужий”, не розуміли, що від не свого немає правди. Вічно чекали з далекої півночі, коли не політичного (на це їм було “наплювать”), то соціального “визволення”, за яке багато прощали наїзникові. Не раз просто кликали його до себе…

І як же ж, знову інакше дивилися на ці речі далекі пращурі! В “Похвалі кагану Володимирові” казав тодішній проповідник: “не наведи на нас напасти… Не предай в руки чуждиї, да не прозветься град твій плінен і стадо твоє пришельци в землі несвоїй {пригадується Шевчевкове – “на нашій, не своїй землі” – Д.Д.), да не прерікут страни: где єсть Бог їх?” Жахом наповняла серця пращурів гадка про навалу “чуждиїх”. Вони знали, що за “чуждими” йде і їх Бог, перед яким мусили б схиляти коліна; що “чуждії” не приносять визволення, лише обертають підкорених в народ без свого Бога, без своєї правди, і без своєї землі.

І ці категорії – Бог, своя правда, своя земля, стали чужими новим апостолам космополітизму, злиття народів, “всенації” і всеохоплюючої любові! До якої дегенерації призвів здорову душу нашого народу проклятий вік нашого занепаду!

Нові гуманісти пророкують наглу загибель всім тим, хто “лише зміцняють і розвивають свої бойові інстинкти, свою нетолерацію”.47) Але “зоологічний націоналізм”, те “хижацтво”, яке вони викликають як кару небесну – за давніх часів не було нічим іншим, як нормальною поставою всякої одиниці, всякої породи у вічному змаганні за своє місце під сонцем. Ось як дивився на такі речі проповідник великого князя Володимира: він хвалив його, цього на правду великого володаря, за те, що “підбив під себе сусідні краї, одні миром, а непокірні мечем…“48) Як політично-територіальну, так скріпляв він, виковував і духовно-релігійну єдність своєї країни, запроваджуючи християнство. А в “Поученні дітям” розповідає Мономах про війну з сусідніми ордами: “повоєвал до Лукомля… На Десні изимахом князя Асадука и Саука, и дружину их избиша… И на ту осень идохом з Черниговци… к Міньску, изїхахом город і не оставихом у него ни челядини, ни скотини… Идохом в Білі Вежи, и Бог ни поможе и святая Богородица, избиша 900 половець, …а два мужа толко утекоста”. Треба було й собі вовком стати, бо вовки, довкола жили: “и внидохом на святаго Бориса день из Чернигова, и їхахом сквозі полки половечскії і облизахуся на нас аки волци стояще, и от перевоза и з гор”. Правда, “Бог и святий Борис не да им мене в користь, неврежени доидохом Переяславлю”, але тому “неврежени”, бо знали вовки половецькі, що з ще більшою звіриною від себе мають діло…49) Не з скарлуватілими нащадками тих наших стародавніх лицарів.

В ті часи не “толерація” була законом, а відплата. Князь Володимир казав (1152): “оже буду жив, то любо свою голову сложю, любо себе мщю”. Засадою Сірка у боротьбі проти татарів було – “вет за вет”. За кривди, заподіяні ординцями Україні, ніс “огнем і мечем” – “отмщениє хану і цілому Криму за турбації, зневаги і шкоди”. А взявши в полон “тумів”, потатарчених українців, наказав, як верталися до Криму, “всіх без жадного тіощадения на голову вибити й вирубати”, уважаючи, що так було б і для них краще, “нежелибисте міли в Криму между біїсурманами розмножатися на наши христіянскіи молодецкїи голови”.50)

Взагалі в ті часи інакше, ніж в XIX віці вірили .в справедливість Божу. Тепер, слова “Мні отмщениє і аз воздам”, толкуються в тім сенсі, що не людська це справа, а Божа, а як Він зробить – Його справа. Тоді думали інакше. Тоді вірили свято, що ніякий гріх не мине насильника, що “аз воздам” це не пусті слова, що вони колись таки здійсняться і то, як наприклад думав Мономах, руками людей, яким “поможе Бог і пресвятая Богородиця”. Розповідаючи про .катування українців москалями після Полтави, в Лебедині, автор “Історіи Русов” пише: “єжели по словам самого Спасителя… всякая кров, пролитая на землі взищеться от рода сього”, то “якіж взискания належаться за кров народу руського, пролитую… до сього дня”, до часів Меншикова і Петра (ст. 213). Коли той самий кат його народу, підніжок Петра, Меншикова, попавши в неласку і на заслання, автор “Історіи” каже, що це “помянена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мертвеців, неповинна пролитая на Руси”, це “изли Бог чашу гніва свойого на главу убійци і на дом його” (стор. 232). Величко уважає, що коли в Україні з’явився великий муж, що карав насильство і кривди, і несправедливості, то це “милосердиє Божие”, побачивши “свише на такії невиннії терпінія”, того мужа “во отмщениє оних всіх бідствій опреділило”.51) Мученики тих часів це не були мученики теперішніх прихильників Тагора і Толстого – паралітики на роздоріжжю. Це були мученики, які “невинно пострадавшії, воліють… із гробів своїх, жадаючи за кров їх отмщеяия”.52)

Як різнилася від них ментальність тих толстовців з-під знаку соціалізму чи радикалізму, які проповідували не свободу Сірка, Мономаха, Величка, автора “Історії Русів”, а тільки свободу індуського святого, “правдиву свободу без ніякого ворогування, яке доводить до війни”; свободу, оздоблену “пробудженою свідомістю, яка ставить народ понад усякі обіди і знущання”, змушує його не звертати на них уваги. А коли й бути патріотом, то того “шляхетного” патріотизму, якому не можна “переходити у войовничий” патріотизм53) і який “виявляється в тихому стражданні”.

Взагалі сучасні проповідники “гуманності”, “людяності” проклинають “завойовницький дух” і “отмщениє”. Бо й що з нього вийде? “Чи справді завойовницький дух є необхідний, щоби націю удержати в стані Свіжості, гарту і здоров’я?” Зовсім ні! Народи перейняті таким духом – погано закінчили, або закінчать (автор того певний).54)

Бо культ “завойовницького духа”, культ “сильної еліти”, повчали вони, – лише “тим самим скріплюють ту силу, що наступає на наше ж народне життя”.55) Отже – удаваймо мертвих, втягнімо в себе пазурі, або ще краще даймо обстригти їх і аж тоді все буде в порядку! Не викликаймо вовка з лісу. “Наше народне життя”, на їх думку, потече тоді молоком і медом!

“Реальних питань життя не дасться вирішити самою фразою про “національну етику”, або “інтерес нації”. Співжиття людей і цілих народів мусить отже регулюватися якимись іншими засадами, які й звемо “етикою”… Правда, деякі етичні кодекси мали на думці лише громадян свого племені, а відносно інших, “варварів”… радили використовувати засади “національного” чи конфесійного егоїзму. Але нема ніякого сумніву, що нині це вже пройдений шлях, до якого немає повороту і що навіть у сферу міжнаціональних відносин… вкочуються нові етичні норми, загальнолюдські”.56)

Конкретно? Конкретно, наприклад, – не можна ніяким чином – проти Леніних і Постишевих користуватися якоюсь окремою “національною етикою”, або – ще гірше – “національним егоїзмом” 40-мільйонного тиранізованого народу, неначе проти якихось “варварів”! Це було б негуманно і не по-людськи. Треба знайти спільні з ними етичні засади – і на їх підставі вже з ними порозумітися.

Хто ж несе ті “нові етичні норми”? Їх носієм є, по-перше, соціалізм.. Очевидно, він “ще кволий, в устах членів пануючих націй, він часто-густо “обтяжений ще імперіалістичними навичками попередніх поколінь”, але це нічого, він вже “викристалізовує свою ідеологію щораз більше і є на добрій дорозі до того, щоб вибороти авторитет засадам загальнолюдської етики в практичнім житті”.57) Отже, не спішимо, допоможемо Сталіну, Блюму, Адлеру викристалізувати в собі “засади загальнолюдської етики”, навчимо їх, переконаймо їх, але, заради Бога, не засвоюймо й собі ту “етику людоїдів”, яка лише компрометує нас перед “культурним світом”!…

Це може видатися перебором? Але так не є. Цей мотив повторюється регулярно в “новітнім” українстві – від Драгоманова через С.Єфремова і українську пресу часів між першою (1905) і другою (1917) революціями в цараті, через “Украинскую Жизнь”, аж до останніх писань на еміграції Винниченка, Шаповала, або – тих радикалів, з яких найодіознішого я оце цитував… Це люди, яким не допоможе ніщо; це люди, у яких мозок наскрізь з’їдений хворобами “людяності” і “гуманності”; це люди, яких “наука” своїм трупним смородом затруїла наше духове життя в минулому віці, отруює його ще й нині, яка в’ялить в нашім оточенні все пишне, здорове, гарне, що стріляє високо в небо.

Все в них просто – в людей з цією заячою психологією. У них все залежить від того, щоб зробити людей (і ворогів) “делікатнішими, добрішими, справедливішими, примусити їх думати не тільки про себе самих”. Про це дбає – чудесна фея-чарівниця – наука. Вона ж – “доводить до поступу в відносинах поміж народами та в порядках громадських і державних”. Коли є на світі насильники, Аттіли, Тамерлани, Петри і Катерини, Сталіни, – це нічого, це минеться, бо “науковий поступ… змінює на ліпше і духовну природу людську” і підносить людей “понад старе життя, близьке до звірячого”.58) Лише без “національного егоїзму”, бо сполохаєте непотрібно чулі серця новітніх Петрів і Катерин, які під впливом науки і соціалізму вже “на добрій дорозі” визнати над собою авторитет загальнолюдських етичних норм! їх “духовна природа” переміниться “на ліпше”, і так – повільно, але певно – ми дійдемо “до поступу в відносинах між народами та в порядках громадських”…

Ось якою була та гуманна філософія, яку несло нам XIX століття. Ось яким був той світогляд, який і досі панує в головах його жалюгідних епігонів.

Коли ж ви думаєте, що цитованих вгорі взірців того кретинізму не можна перевищити, то помиляєтеся…

Одним з божків сучасного й минулого радикалізму був Михайло Павлик. З нагоди його ювілею його прихильники писали про нього, що стоїть він, немов “великомученик народу і синонім героїзму” серед “всіх великих людей в ряду, який починається Ісусом”. Сам про себе, з характеристичною демократам скромністю, писав, що має в собі “гостре почуття правди, лагідність і завзятість, делікатність і добрість”. Був великим поступовцем і в своїм творі “Ребенщукова Тетяна” висловив думку, що ліпше було б, коли б люди не брали церковних шлюбів, а “парувалися як птахи”…

І ось цей геній дає фундаментальну, наскрізь перейняту загальнолюдською етикою, відповідь на питання, – що робити, коли всякі “варвари”, ті Петри чи Аттіли, “не послухають голосу науки і не змінять під її впливом своєї духової породи”? Що тоді? Може, як Величко, або автор “Історії Русів”, або стародавні князі, чи інші “варвари” – приректи їм помсту? Але де! Наш лагідний гуманіст і прихильник пташиного парування, відповідає інакше. Згідно з цілою філософією свого радикально-соціалістичного оточення, він віщує, що тоді тим ненаверненим грішникам треба прощати! І вказує на себе, що теж “прощає своїм просвіченим землякам не лише тяжкі кривди, заподіяні ними мені, але простив я моїм просвіченим землякам навіть тяжкі кривди, заподіяні моєму народу”.

Цитуючи ці слова, Франко в’їдливо додає: “Се вже справді верх гуманності, до якої не підіймався навіть Сам Христос, бо ж Він простив тільки тим, що мучили Його, а тим, що кривдили брата, обіцяв тьму кромішну і безплатний опал в вогні вічнім”.59) Так “хоча й коротко, але велми прикро й досадительно”, як сказав би Величко, пише Іван Франко про радикального божка і його “етику”.

Навів я цей вислів не як жарт. Цей “жарт” практично характеризує те духовне підніжжя, з якого виросли наші корифеї “поступу” і “вселюдської справедливості”, що “традиції” моральних сифілітиків прагнуть прищепити здоровій нації.

Порівняйте всепрощаючу дурійку Павлика з такими словами князя Ізяслава з XII віку: – “Аби Бог дав здоров’я, а помста буде”, і побачите ту духову прірву, яка ділить дві епохи, дві традиції. Люди тої старої епохи сподівалися не на “науку”, не на “поступ”, не на благодушність звичаїв, не на напоумлення Аттіл, чи уморальнення “поганих половців”, не на загальнолюдську етику, лише на власну духовну і фізичну силу. Механізм цієї сили в житті не був для них чимось аномальним, лише законом даним життю Богом. Вони твердо вірили та сповідували (бо це “признает умний всякий”), – що і “всякоє твореніє” має “право боронити своє буття, власність і свободу” та що “на те йому і дані самою природою, або Творцем його достатні знаряди або способи’“60), щоб їх удосконалити, щоб стати самому відпорним.

А Величко пише: “колиж если безсловеснії звірі, будучи в запертю, при всякім довольстві от господ своїх, натуральним правом звикли все те довольство уничтожати, і всяким способом, вожделінної собі ищучи .свободи, яритися і устромлятися на їх, господ своїх, то коє диво і який гріх” – коли подібне зробить в потребі людина?61) А всім противникам “зоологічного націоналізму” радимо прочитати слова одного з найбільших людей, якого дала наша земля: “всі народи боронять життя своє і свободу, і звірі, і птахи роблять те саме. На те Бог дав їм зуби і пазурі”.62)

Є народи-пани і народи-плебеї, або як цих останніх зве Шпенґлер, фелахи. Шевченко їх означає теж своєю назвою. Плебеїв – називає “свинопасами”, “гречкосіями”, народи-панські – “лицарськими синами”, “козаками”, як особливий людський тип, створений панувати, не над кимсь, а на своїй землі; бути суб’єктом життя, не його об’єктом, не глиною в чужих руках, не “сміттям” і “гряззю”. Мотивом чину цього типу людини, була “слава”, і її здобуття. Мучить її найбільше не економічна “кривда”, а відібрання свободи, зганьблення, те, що “у ярмах лицарські сини”.63)

Цей поділ на “лицарів” і “свинопасів” серед народів, на аристократів, панів і плебеїв – не є поділом класовим, соціальним, лише – психологічним, типолологічним. Кожний народ представляє, в певні хвилини, його провідна верства. Вона може складатися – з касти жерців, феодалів, дрібної шляхти, бюргерів, або “селянсько-робітничої” бюрократії, – це все рівно. Наприклад, напередодні великої революції 1789 року, знуджена пануванням і спрагла матеріальних утіх, французька феодальна аристократія – хилилася вже до феллахського типу. Так само козацька аристократія в Україні – виразний аристократичний тип за Богунів і Дорошенків стає типом плебейським за панів Халявських і Довгочхунів.

Для розрізнення цих двох типів, ніщо не є таким добрим пробним каменем, як їх відношення до суспільно-політичного ідеалу. Плебея – пізнаєте по його тузі за “соціальною справедливістю”, за рівністю (хоч би під тираном). Пана – пізнаємо по його тузі за свободою, все рівно якою ціною. Любов селян до “батюшки царя”, який їх охоронить проти панів, або старшин – це любов плебея. А луна її бринить у звеличенні царату Драгомановим, у припаданні наших соціалістів до ніг більшовицького царя, що “все ж таки зробив дещо позитивного в Україні” (“Трудова Україна”). Плебея пізнаєте, особливо, і по тому, що він недооцінює значення політичного власновладства…

Цей суто “свинопасівський” світогляд цілком опанував нашу ліберальну інтелігенцію минулого віку. Навіть історик Костомаров уважав державу передусім за знаряддя насильства, вона повстала як “плід завоювань”.64) Відомо, що антидержавний, наскрізь анархічний ідеал проповідував і Драгоманов. Антидержавний характер носить і концепція Липинського – “трьох Русей”. Все, що було сполучене з вищою формою народної організації – з державою, уявлялося нашій інтелігенції як прояв насильства; їх разив “інстинкт державного насильства”, натомість вабила мрячна утопія “народоправства”.65) Так і “в історичній концепції Грушевського, змагання до витворення власної держави й взагалі державницькі стремління, стоять на другому плані супроти стремлінь народних мас досягти максимум задоволення своїх соціально-економічних інтересів”. Він вважав, що “соціально-економічну і національну емансипацію українського народу можна осягти і в межах чужої державності (російської і австрійської)”, тому “він мало цінить державні змагання українських князів та гетьманів і осуджує їх”, оскільки вони “вимагали жертв” від мас народу. Грушевський сам зізнається, що “був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-методіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади, вина лежить по стороні влади… З тих принципів виходить професор Грушевський… в оцінці рухів українських народних мас і виступає проти власних князів – як ось його погляд про рух “татарських людей” XIII ст. проти короля Данила”.66)

Ці ж “висновки” помогли йому піти назустріч новим “татарам” – більшовикам в 1919 році, піддавшись на їх обіцянки. І не була це якась “людська помилка”, не якийсь несподіваний стрибок в гречку, – це випливало, як бачимо, з його загальної настанови, з його психології… Люди тої психології думали, що й чуже татарське військо могло принести визволення нашим древнім “болоховцям”. І, паки і паки, оскільки інтелігентніший, і мудріший був автор “Історії Русів”, що писав: “всякий народ повинен мати своїх воїнів, щоб поручити свою долю і безпеку не чужоземному, а своєму воїнству”, а доручати ту безпеку і долю ординським воякам – це все-рівно, “неначе приставити шуліку стерегти голубів, а вовків – овець” (ст. 18).

Радикал Пушкар застерігає “перед пересадним надаванням державі, як такій, завеликого значіння в житті народів”, мовляв, обійдеться й без неї.67)

Ненависть до козацької епохи, одної з найбільш блискучих нашої історії, поділяють, всі сучасні фелахи-інтелігенти, починаючи від новозорянців і закінчуючи – радикалами. Козацька доба для “Нової Зорі” є “періодом найгіршої анархії”. Шельменко-денщик, що надає тон “Новій Зорі” – так ненавидить ту нашу добу, що хвалить погромницю козацтва – московську царицю Катерину, бо “цариця Катерина зробила велику прислугу українському народові, зруйнувавши руїнницьке гніздо розбишацтва на Запоріжжі. Тут наш поет Тарас рішуче помилявся, думаючи, що вона доконала вдову-сиротину”…68) Стаючи в позу культурника, споглядаючи згори вниз на хлопа “Тараса”, доктор О.Назарук навіть не підозрює, яким правдивим аристократом, порівнюючи з ним, типовим, в сенсі Шевченка, “свинопасом” – є геніальний автор «Кобзаря».

Тої самої думки на державницькі змагання тримається і другий , “гречкосій” – Микола Шаповал. Вже на еміграції, він хвалиться як він , писав ще в 1913 р.: “у нас немає предків, гідних пошани… Різні хами-розбійники, гетьмани… Культуру наших предків, …сміло кидаємо в піч"69) Ще одне осляче копито!

Так само проповідують і наші різні Тагори. Наші князі – були “насильники і чужинці”. Натомість симпатія їх лежить на стороні “бродників”, які в ХІІ віці “допомагали татарам супроти русинських князів” (термінологія “русинський” — не з краківського “Курерка”, а з книги “українського соціологічного інституту в Празі”). Всі їх симпатії лежать не на стороні будівничих княжої Русі, а на стороні “болоховців”, які “краще згоджувалися визнати владу татарську”, ніж владу чужого (?), важкого їм Данила. “Болоховці” – це були не наволоч, не голота, а “свободолюбні елементи”. І всю цю саламаху пише під заголовком “Українська національно-державна традиція” пан Никифор Григоріїв, апостол нашого феллахства, реrsоnа grata, і постійний співробітник радикального “Громадського Голосу”.70) Бо коли Данило приносив тверду руку і вимагав твердої дисципліни, татари – приносили “свободу”, подібно, як і більшовики, за якими теж і з тих самих причин, пішли новітні “болоховці”, Винниченки і Грушевські… Кінець, очевидно, скрізь був однаковий – “татари” жорстоко поглумилися з “болоховців”, але те, що спілка з татарами не дає соціального визволення – цієї науки “болоховці” так і не зрозуміли…

А за ними ще й ще! В повній згоді з новозорянцем виступає й радикал, якийсь Р. Літописець, який піддає обструкції пам’ять великих будівничих княжої Русі в “Громадськім Голосі”. Не можна ж допустити, щоб діяльність тих будівничих “ідеалізували”! Бо серед них панувало “братовбивство”, вони “нищили народ” і взагалі були представниками “середньовічної реакції”, а на війні були такі жорстокі, що палили міста і “врубали у пень” трудящий народ і вояків противника. Ті, що будували нашу державність, були просто злочинцями, які ніяк не хотіли запровадити “новий лад правди, справедливості і волі”. Правда, сам наш “Літописець” мусить ствердити, що “наші князі були такі самі, якими були тоді всі інші князі і в інших народів”, але коли наш народ досяг якогось рівня культури, то це зовсім не завдяки тим князям, але “всупереч злочинній роботі тих князів”, тих “хамів і розбійників”, всупереч всяким Мономахам, Ярославам, Мазепам і Хмельницьким…71) Ці князі – це були феодали, драпуги й нероби, які лиш пили, гуляли, непотрібної “слави добували”, марнували народне добро на палаци, фортеці, собори і армію (такі були прокляті мілітаристи), різалися з половцями й печенігами (такі були захланні імперіалісти): не даючи працювати трудовому народові.

Отже, територіальне об’єднання нашого народу, його оборона перед кочівниками, уможливлення мирної праці плугові орача, епоси про полк Ігоря та інші, які постали на тлі їх військових походів, величні церковні будівлі, християнство, наша “латина” – церковнослов’янська мова, що вперше – разом з Церквою – об’єднала націю в один організм, пам’ятки нашого письменства, спомини терпінь і змагань – все, чим ми живемо досі, що нам всякими способами прагнуть, але не можуть, видерти противники, все, що зробило з нас націю і без чого ми нею не були б, це новітні “хами і розбійники” називають сміттям, яке треба кинути до печі: І чим це замінити? Наукою кретинів, що воюють з “ідолопоклончим культом нації”, славлять царицю Катерину, поборюють “інстинкт державного насильства”, проповідують “любов до північної Русі” І мудрість смирних індусів; наукою тих, що радять “стати понад усякі образи і знущання”; які кажуть, що патріотизм має “неприємний для поступовця” присмак, які пропонують знищити, як “реакційну”, концепцію боротьби за існування, а запровадити натомість ідею, що з “демократично-прогресивними елементами” інших народів “треба дружити”… Собі ж залишає плекати “літературу, національні пісні, національні гімни, національні обходи, одяг, улюблені краски, потрави і інше”.72) Ковбаса, чарка, гопак і вишивана сорочка, як ознаки правдивого, не хижацького патріотизму!

Грушевський радив пробачити більшовикам “не одне з того, що нам боком вилазить”, бо були вони “завзяті оборонці трудящого люду”… “Пробачити не одне” – між іншим і знищену державну свободу, яка була річчю, в їх очах, другорядною. А триста літ тому казав проповідник Касіян, в промові на похороні Сагайдачного: “Найбільшого річчю між всіма – суджу вольність!” У тому – суттєва різниця цих двох родів людей!

Той сам прихильник татарських людей, і ,,все-нації”, соціаліст Гриторіїв-Наш, пише – “чия земля, того й держава. Тому – (під час революції 1917 р. – Д.Д.) – українські народні маси йшли не за гуртком консерваторів, що бундючно звали себе “самостійниками”…, а йшли за соціалістами”. Тому “не цікавилися тим, хто буде на Україні королем – українець, москаль, чи німець – а цікавились тим, кому буде належати земля, фабрики і тому подібне"73). Ці слова, соціалістичного “вченого”, зраджують світогляд найтемнішого неписьменного мужика, в найбільш культурно занедбанім селі! І вони є типовими для наших інтелігентських плебеїв.! Де ж могли ті “свинопаси”, як їх духовних предків звав Шевченко, тямити, що “не чия земля, того держава”, а навпаки, як це показали хоч би більшовики! Де ж могли ті “свинопаси” тямити, що питання “чия земля” саме залежало від того, чи на Україні сидів “король”, взагалі свій володар, чи московський губернатор! Де ж могли прихильники “все-нації” і противники “шовінізму” тямити, що питання “чия буде земля” в Україні, багато у чому залежало саме від того, чи тим “королем”, чи “губернатором” в Києві буде “українець, москаль, чи німець”! Їх космополітична душа приймала навіть татарів в історії і більшовиків в сучасності – аби дали трудящому народові “землю”, хоч би потім її – мали й відібрати.

В цьому повному недооцінюванні політичного моменту – лежить типова риса фелахів! Черкасенко лаяв оборонців старої України, козаків, за те, що даремно “широке море крови розілляли” для глупої химери, замість “довгий спис” перекувати “на рало хлібороба” і якою ж є відмінною бід цієї фелахської, філософія нашого минулого, щодо цієї преважної справи! В 1111 році “вложи Бог Володимиру в серце и нача глаголати брату своєму Святополку, понужая єго на погания на весну”. Але Святополк був противник імперіалізму і щирий оборонець трудящого люду. А з ним і йото дружина, яка й відповіла: “Не время нині погубити смерьди от рольи”. Володимир хотів “промислити о Руськой земли”, а Святополк – все думав про трудящий народ. “И рече Володимир: “Како я хочю молвити, а на мя хотять молвити твоя дружина и моя рекуще: хощеть погубити смерди и рольно смердом. Но се дивно мя, брате, оже смердов жалуєте и их коней, а сего не помишляюще, оже на весну начнеть смерд тот орати лошадью тою и, приїхав половчин, ударить смерда стрілою и поиметь лошадьку й жону его и діти єго и гумно его зажжеть, то о сімь чему не мислите?” И рече вся дружина: “Право во истину тако єсть!” “…и поидоста на половці”.74) Бо були це оті прокляті імперіалісти, які “звертали всю причину лихого стану на ворожих сусідів, раді були задирати їх”, не драгоманівці, які вірили, що “сусідів як народу і громаду чіпати нічого”, а “з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити”.

Ту саму відвічну проблему, рала і меча (“соціальної” і “політичної” волі), що і князь Володимир, гостро розв’язує один з персонажів драми старих наших часів “Милость Божія”. Автор вкладає в уста свого головного героя, Богдана Хмельницького, такі слова у відповідь на привіти:

“Що не ям є спричинником визволення краю,
но Творець и Содітель Наш
А желізо доброє важте и над злато,
Злато бо потемнієть без него як блато…”

“Что злато и что сребро” – помагало тим, що про ніщо інше, лише про них дбали?

“Колікієж богатства желізо побрало!”

А предки?

“…з золотих пугаров они не пивали.
О желізі старались, желізо любили
И велику тим себі славу породили.
Оних путем идите, оних подражайте,
Слави ища, богатства ви за ничто майте.”

І ніби бачачи козацьких потомків, те “малоросійське дворянство”, яке “для лакомства нещасного”, за млинки і ставки зробилося “гряззю Москви” – перестерігає:

“Не той славний, котрий многа лічит стада,
Но иже многих врагов своїх шлет до ада,
Сему єдино токмо желізо довлієт.”

Хто ж випустить з руїк залізо, не довго тішитиметься і “соціальними здобутками”:

“Ибо, когда козаки уже обнищають,
То не долго остатки ваші потривают.
Откуду коня или ручницю, откуду
Инний порядок возьмут, аще не оттуда?
А без тих приборов чго, мните, по нас будет?“76)

Пророчі слова! Коли “козаки обнищали”, то і “смердів” повернули в неволю. Без власного заліза, рало хлібороба – стало ралом раба, про що не думали ні Черкасенко, ні Грушевський.

Прихильники останніх – це були українські “болоховці”, це була глупа демагогія! Бо вони з приємністю – як ми вже бачили – топчуть, як вороже “поступу” і “людяності!” наше минуле – і ту “Милость Божію”, і велику мудрість князів, козацтво – все, на чому не лежить каїнова печать євнухської мудрості часів “виродження”… Тому українство цих “болоховців” обов’язково знайде “зрозуміння” в чужих, як знайшов Драгоманов, що його визнали ліберали російські і більшовики, як людину, що “відкидала вояжі убогі теорії про святість нації” і “самостійницькі тенденції”; як людину, яка “сформувала галицьку соціалістичну свідомість під впливом російської думки”; що, очистивши ідеологічну атмосферу… від “націоналізму та безґрунтовного революційного бунтарства, виразно поставила боротьбу трудящих мас України на соціалістичний та інтернаціональний фронт”.77)

Пригадайте собі, як ненавидів Драгоманов Шевченка саме тому, що був він воскресителем наших “реакційних” і “ретроградних” традицій історичних! Передивіться, з яким “архаїчним”, не “поступовим” запереченням ставився Шевченко до понять “чужини” і “чужих людей”, “чужої землі”, “чужого піску”, “чужого поля”! Якою домінантною звучить в нього нехіть до “чужих людей”,78) нехіть чисто старолітописна, “вєличківська”, а з другої сторони пригадайте сентиментальні базікання Драгоманова про “рідну сестру” у слов’янстві, і ви побачите непроглядне провалля між двома епохами, з яких одної – був довбушем Драгоманов, а воскресителем іншої – Шевченко.

Пригадайте далі злобні зауваги Драгоманова проти “фанатизму” Шевченка, і про те, що “людина цілком не винна в тому, чим вона стала і що робить”, що винні “порядки, при яких живе вона”. Пригадайте, як докоряв, що “Шевченкові ся нова думка була цілком невідома”, бо “він усе по старому судив та карав людей”. Пригадайте, як докоряв Шевченкові його “віру якогось :пуританця XVII століття”! Пригадайте, як обурювався, що у Шевченка “сім’я, менша громада” мусила “приноситися в жертву” великій громаді Україні! Пригадайте, як обурювався, що у Шевченка бракувало “широких ідей нових часів”! Як обурювався, що можна було “ставити одну породу на стільки висшє від інших, як се робив Шевченко” (“Нема на світі України, немає другого Дніпра”) – і ви побачите, яке провалля ділило Драгоманова від Шевченка, побачите дві – відгороджені прірвою одна від одної – епохи, які ті люди в собі втілювали: перший – хирляву, інвлідну епоху демократизму і космополітизму, другий – велику епоху нашої старовини, блискучу, свіжу, таку мужську, в порівнянні з миршавими “новими думками” соціалістичної драгоманівщини…

Тобто тих часів, коли не, як мріяв Шевченко, “гречкосії” стали знову “лицарськими синами”, а навпаки – коли наша “еліта”, наша інтелігенція до решти сплебеїзувалася, зфеллашилася.

Побачите, якою облудою є, коли драгоманівці “шанують” Шевченка, який був запереченням, гострим і непримиримим, всякої драгоманівщини.

На початках XIX віку запанувала в нас “мудрість” смерда, “мудрість” скіфа-орача. За три віки перед тим панувала мудрість не плуга, а заліза. Мудрість так добре забута соціалістичними смердами нових часів.

Яку б сторінку нашого минулого не розгорнути, на які дрібні стежки виявів людської душі не збочити, – завжди натикаємося на гостре протистояння двох світоглядів, двох психологій, тодішньої і психології “виродження”.

Коли неприятель взяв в полон славного ватажка козацького Нужного, за часів руїни, і військовий суд засудив його на шибеницю, то він випрохав собі, щоб його посадили на палю: “такою смертю, казав, помер і мій батько”… Де зустрінемо тепер подібний шибеничний гумор?

Коли сейм затвердив Гадяцьку умову, було нобілітовано цілий ряд козаків, – один з них, одержавши шляхетство, питався товариша: “А що, чи не стала довша моя тінь від мене, відколи мене зробили шляхтичем”?

Як сильно відрізняється те відношення до чужої ласки і до своєї власної вартості від настанови багатьох сучасних демократів, які так радо виводили свій рід від того чи іншого шляхтича, або від гетьмана або коли виводили від жінок, то тільки від “графинь”, “княгинь” або навіть “фрейлін царського двору”…

Новітні демократи наші хваляться своїм розумом, який протиставляють “анархістичним” відчуттім “фашистів” і диких предків. Якщо б вони знали, який дурний був їх той “тверезий розум”, порівнюючи з геніальним часто інстинктом прадідів!

Візьмемо навіть таку інтимну сторінку старого нашого побуту – як поведінка з людьми, “добрий тон”, – і тут побачимо різницю тих часів від теперішніх. В Книзі українського savoir vivre з перших років після гетьманства Розумовського, читаємо, попри звичайні актуальні і сьогодні приписи, наприклад — “не викидати слини далеко од себе албо на сторону”, знаходимо й інші: “Не хвали себе ані уничижай, ані срамоти, ниже діло своє албо имня албо рід возвисшай, бо так чинять тилко тіи, котріи недавно прославилися”… Хто пригадає собі товариські розмови з сучасниками-демократами, (особливо з тими, що удають з себе аристократів), скільки ж знайдете в них яскравого заперечення того припису! І як пригадують вони тих “парвенів”, з яких глузувала гетьманська Україна…

І далі: “не важся торкати локтем того, котрого о що питати хочеш”. “Не мов о річах твоїх приватних і домових, хіба би з приятелем щирим… Пристало абись сам о себі рідко що мовив і о тим, з чого похвала тобі могла бути… Старатися аби не мовити по простацьку” тощо. Скільки в тих приписах правдивого аристократичного духа, що не потребує чужої санкції, освячення чи нобілітації.79) І скільки порушень тих приписів знайдете в “добрім тоні” сучасних демократів! І цікаво, ті кілька приписів старокозацького доброго тону – не знайшов я – спеціально шукаючи, ні в однім з підручників доброго тону, виданих сучасними демократами, наприклад паном І. Блажкевичем.

Далеко завело б мене детальне порівняння ментальності драгоманівіців та їх сучасних епігонів, з світоглядом суворих віків, про які тут говорю. Певно, ті суворі віки теж мали свої хвилини злету і падіння. І в них зустрічаємо прояви страшного душевного надлому, але загальна духовна настанова якою ж була інакшою! Впадали в гріх, але – був і гріх, були і правила! Було усвідомлення, що психологічний надлом – зрада догми; що гріх – є гріхом; що безодня, в яку не раз падали – є проваллям, а не шляхом поступу і цивілізації!

Ніколи, як в XIX вік, в науці його сучасних епігонів, так дико не плюгавили, не принижували, не знецінювали, не оббріхували всього найкращого, чим жила наша спільнота і окрема людина тих давніх часів: патріотизму, віри в себе, віри в творчу роль сили, гордості за своїх предків і за чини, воїв Ігоря, запорожців, останніх могікан козацтва з XVIII віку. Ніколи не ставилося тоді на постамент плебейське, нікчемне, заздрісне, трусливе, з його “ідеалами” рівності в рабстві, схилення чола перед сильнішим, благання ласки, плазування перед носіями оманних інтернаціоналістичних чи інших “братерських” ідей, уникання змагання, туги за “загальним щастям”, “згодою в сімействі” і дефінітивного замирення з усіма, туги за світом, позбавленим трагізму і змагання, з видертим з нього мужським первнем.

Пригадаймо деякі політичні “маніфести” чи “вірую” провідників нашого ліберального XIX віку (що відіграли таку велику роль в революції 1917 року) – і тоді зрозуміємо, яке спустошення в їх мозку поробили доктрини того віку. Тоді зрозуміємо – чому ми ті ідеології “мертвеців” поборюємо. Бо “вірую” сучасників-демократів є витвором тих догм…

Пригадаймо стільки разів мною вже цитовані заяви любові та відданості (Грушевського) більшовикам, заяви і освідчення в любові – над трупами рідних земляків… Пригадаймо благання на колінах (Винниченка), прохання до більшовиків, щоб дорогі товариші чекісти дозволили тому чи іншому колишньому голові незалежної української республіки – хоч в куті сісти в “рідній хаті”, де розсілися чужинці… Пригадайте виливи плебейських душ соціалістів (В.Левинського) зректися навіть своєї мови, коли б наказ з Москви довів їм, що це потрібно в інтересах соціалізму і братерства народів… Пригадайте цю безодню самоприниження, –а з другої сторони пригадайте ту “ідеологію”, з якої те все виросло, і побачите, що пов’язані вони одне з одним як дерево і його плоди. І зрозуміємо, що з того дерева толстовства, драгоманівства, космополітизму і “людяності” – нічого іншого не могло й зродитися, як те духовне рабство…

Наші селяни в наддністрянськім краю, майже сто літ тому, напередодні “весни народів”, по своєму реагували на неї. Вони просили панів, щоб пустили їх з панщини:

“Ой, пане ж, мій пане, коли то те стане
Коли ж тому годі?
Пусти нас з панщини, пусти нас з данини
Пусти нас в свободі.”

Так, туга за волею – віє з тих віршів. Але й – який же ж плебейський, невільницький дух – тоді було ще так мало свідомої верстви. От, коли я говорю про плебейство нашої демократії в творах Драгоманова і в його науках, і в науках його епігонів, то власне це я маю на увазі. Бо в цьому вірші – і .в прозі Винниченка, Драгоманова, Грушевського і інших – яку скеровували вони до більшовиків, до братів слов’ян, чи до царату, – та сама життєва філософія. Є в ній – як і в тому наївному селянському вірші – і почуття власної нижчості!, і віра в пана, і в доброту його, і нерозуміння законів життя і брак почуття власної гідності, все чим так відрізняється вік нашого “виродження” від суворої нашої давнини, коли ми ще були не демократією, а нацією, і від доби, в яку ми вступили, проти волі еліти, після війни.

Коли я дивлюсь, як – наприклад в добі більшовицького флірту – як в СССР наступила доба “українізації”, як полюбили там і заопікувалися зненацька нашою культурою, мовою, піснею, як почали видавати для нас часописи на “рідній мові”; як різні шмайгелеси чи просто кретини дозволили собі клепати по-панібратськи по плечу великого автора “Заповіту”, – я думав, що це був лихий знак. Коли різні товариші з 2-го чи 3-го Інтернаціоналу виголошували кілька знакових речень про “братній пролетаріат”, якому робилася честь належати до їх організації, до організації “панів”, щоб мати право горлати разом з ними регеаt! на їх ворогів і vivat на честь їх приятелів. Коли пригадаю, чим мали ми за ту наглу любов до нас віддячувати, одами Рильського чи акафістами Тичини, – тоді я думаю – як гарно було тоді, коли нас ще не любили. Тоді починаю розуміти вислів римського цісаря oderint dum metuant. Нехай краще ненавидять і бояться, аніж голублять і легковажать. Тоді з полегшенням звертається зір до тих забутих часів, коли люди так тверезо гляділи на світ, не заколисуючи себе оманами; коли їх боялися й шанували.

Шпенґлер каже, що – “ідей не можна висловити”: “митець споглядає на них, мислитель – відчуває їх, державний муж і вояк – їх здійснюють… Ідеї свідчать про своє буття через стиль народів, через тип людини”, через життя, а “життя – це ніяка система, ніяка програма, ніякий розум, воно само для себе і через себе”.80)

Власне тип тодішньої людини був разюче іншим від тої космополітичної “людини”, проти якої буриться дух нашого віку, але яка – серед недобитків соціалістів, масонів і лібералів – все ще намагається грати головну роль на світовій арені. Ідеал людини в ті далекі часи відрізнявся від ідеалу космополітичного.

Це був, в повному сенсі того слова, ідеал лицарський, як його розуміли і на Заході, і на тодішній Україні. Про князя Володимира Васильковича Волинського, пише Літопис, що високо ставив дане слово: “во хреснім же ціловані стояше со всею правдою”. І дальше: що був “страха Божія наполнен”; і щойно по переліку тих чеснот, згадує літописець про його гуманність і доброчинність: “милостини прилєжаще”. Спершу говорить про його “мужьство”, потім – про “ум” і аж тоді про інші “добродіянья”. Шкала вартостей – цілком відмінна від шкали вартостей гуманістів і інших скигліїв XIX століття. Бо в противагу до цих останніх – Володимир “возлюбив нетлінная паче тліньних, и небесная паче временьних”.81)

Це був тип людини, яка ніколи не охлявала ні фізично, ні морально; яка була вічно на сторожі, постійно готова до найгіршого. Мономах приказував: “а оружья не снимайте с себе, внезапу бо человік потибаєть”. Про себе писав, що перебував в невсипущій діяльності і в русі, “не дая собі упокоя”.82) Як цей ідеал вічного неспокою відрізнявся від ідеалу нашого звироднілого віку соціалізму, коли тужили за “святим і тихим спокоєм”, за “згодою і спокоєм”, коли культивували не Мономаха, а Тагора, який “бачить в природі храм, де Бог… у квітках, у тому спокою, що дає природа найзмученнішому серцю”; як цей ідеал, що розумів Бога “дуже близько до того, як розуміли Бога Ренан і Толстой"83) відрізнявся від ідеалу нашої давнини.

Утопія наших соціалістів (Винниченко “Соняшна машина”) – це ідеал нероби, за якого працює або машина, або соціальний устрій. Вимріяна утопія нашого звироднілого панства часів Квітки-Основ’яневка і Гоголя – це ідеал багатія, який – “так розбагатів, що не можна й подумати, та вискочив у пани і усе на подушках лежав”…84) І як же ж катастрофічно мусила змінитися душа нашого народу від часів, коли писав про козаків літописець, що “вони в покою жити никогда не любят, но і для малой користи нужду поднимають і море било перепливать отваживаються”.85)

І кодексом тих людей був лицарський кодекс. Відплатити за кривду або за ганьбу, “сором з себе зложити”. На першому місці в них не була матеріальна шкода, зроблена їм кимось, але власне моральна образа. В маніфесті одного ватажка козацької доби, є згадка не так про клопіт для батька, як про його “безчестиє”, про брак “респекту” до нього.86) Вони завжди покладаються не – як роблять тепер – на своє число чи на свої “страждання”, чи на “права демократії”, лише на свою гідність і вартість. В листі кошового Семена Рубана до Мазепи згадується про “отвагу нашу рицерську’’, про “славетне гніздо Січи”. Цей титул, на який так спиралися, шукаючи своїх прав, був тоді найважливіший. Вітаючи гетьмана Мазепу після одного з його успішних походів на татарів, Варлаам Ясинський цитує Апокаліпсис (хто з ліберальних цитаторів звертав коли-небудь око на ту книгу?): “побіждающему дам сісти зо мною на престолі моєм, якоже и Аз побідих и сідох со Отцем на престолі Єго”.87)

Це були часи, коли Величко називав наших предків “народом мужественним і рицерським”, а його вождів – “отважними і храбрими’’.88)

Тоді навіть противники казали, що були козаки хлопами, “одначе такими хлопами, які достойні були бути Квінтами Цінцінатами”. Тоді навіть суверен держави, яка мала з ними до діла, називав їх “мужественним руським народом”, а інші – “дияволами Хмеля”, що було не меншим компліментом. 89) Шведський посол підкреслює їх “ревність… незнищиму й невигасиму та все горіючу живим полум’ям”, яка не дозволяє їм “прощати головним ворогам Бога”. Дивує їх тяга до “справедливої… мести за приказом сумління і чести”, як їх до того намовляє “Божий маєстат”.90)

Сам Густав Адольф – якого чим-небудь не легко було здивувати – називав їх “дияволами” і намагався притягти їх на свою служби. Радників короля дивувала свіжість козацького народу, його “залізна молодість” і елементарна сила. 91) Зрештою “не тайна це для всього майже світу, що військо запорозьке від віків, з дідів і прадідів своїх” були “люди лицарські”, що за свою свободу “багато на марсових полях голів поклало”.92) А хто думав інакше, хто собі “хлопство козацкоє за овчаров або січкаров… судили”, для тих має літописець лише злорадні кпини. Він пише про “фурію хлопську”, про непокірну, не зігнуту “буйловату шию” того народу, про “горді карки козацькі”.93)

Після Батозької пригоди, вояків Тимоша Хмельниченка прозвали ті, кого пошкодували “крокодилами, що терзають людськість”. “Тверде серце тих людей – пише історик – .не мало над собою жалю. Здавалося, що самі фурії вселилися в них”.94) П. Куліш говорить про цей народ, що – “порівнюючи з своїми сусідами, були вони глибші в любові і в ненависті”, що нічого в них не було з “мягкости і жіночої легковірності"95). Про “фурію” Сіркових вояків, яку несли в Крим – говорить теж літописець. З тих саме часів зберігся вислів одного з найгеніальніших українців всіх часів, який свій – не зовсім наповнений респектом – погляд на тодішніх противників, вклав в лаконічну характеристику, назвавши трьох їх вождів “латиною, периною і дитиною”. Були це символи світу – переінтелектуалізованого, перевигідненого, здитинілого, якого представників Іван Вишенський звав “сластоїдами, цукролюбцями і периноспалами”.96)

Такими, як вони, був і їх Бог – страшний і невблаганний, караючий грішників, справедливий і милосердний до чеснотливих, до тих, що слухали його. Заключаючи один трактат, козацькі посли “призивали во свідительстао страшних сил Бога”, присягали іменем “страшного Бога"97), не божком Тагора!

Грабянка згадує старих “воїнів руських”, “яже аще і невірни бяху, но мужеством своим всі страни обношаху страхом”. Про них же ж згадує і на них, як на своїх предків, спирається і Сірко, а були це “славно именитіи вожди наши козацкіи и скифославянскіи”, які “не тилко Цариграду, но и всему царству греческому… були страхом”. А Касіян Сакович за найважливіше завдання козацтва – в промові над гробом Сагайдачного – уважав: зберігати свою віру і тим “бути страшним племени поганському”.98) Чисто біблійна уява про Бога, який був для вірних своїх – “великий і страшний Бог”.99) Такий, який він був і для Шевченка, і якого так не міг терпіти за це Драгоманов.

Думний московський дяк Іван Акінфієв, знову не знаходив слів обурення для козаків, за те, що готові були хоч чортові запродатися в своїм стремлінні до волі. А боярин Шереметєв говорив: “Проклятий народ! правдиві дияволи! Заведуть в провалля та й глузують”.100)

На підставі висловів і свідчень сучасників, такими малює запорожців Д.Яворницький: “були це люди безпощадні супроти своїх ворогів, але – були добрими приятелями і вірними товаришами у взаємовідносинах. Хижі, жадні крови, не визнаючи ніяких драв чужої власності на землі „бісурменській”; у себе ж, крадіж ногая або череса уважали за страшний кримінальний злочин, за який карали смертю…” Лояльність у них стояла дуже високо. Одурити уважалося гріхом. Найбільше цінували свободу, смерть для них була кращою від неволі. “Хоч в Січі – оповідав один католицький священик – були люди всякого роду, одначе там панувала така чесність і безпека, що всякий, хто туди приїздив з крамом або так, не боявся і волосу стратити на голові. Серед вулиці можна було лишити свої гроші і ніхто їх не торкнув”.

За матеріальними статками не гналися. Абстинентами теж не були. В Січі говорили: “В нас на Січі звичай: хто Отче Наш знає, вранці встає, вмивається тай чарки шукає”… Але як за надужиття чаркою в поході вони карали, вже знаємо… З другої ж сторони вміли бути стоїками. Кожному залежало, щоб про нього нащадки могли сказати: “Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи”.101)

Такий був цей тип людини, який червоною ниткою переходить від доби Мономаха, Ігоря, через козацтво аж до XVIII віку. Був це тип козака у Шевченка, в протиставленні до “гречкосія”. Був це ідеал людини, який ще вихваляв, як взірець Котляревський, протиставляючи його “мугиреві”: “щоб був козак, а не мугир”.

І був це тип, якого піддали анафемі ті прекраснодухи, що заполонили душу нашої інтелігенції в XIX віці, і яких епігони калічать ту душу досі…

Демо-ліберальна, космополітична, гуманітарна, братерсько-народна, соціалістична, федералістична пропаганда, яку принесла нашій знеможеній нації скалічена духом інтелігенція XIX віку, – намагалася за всяку ціну знищити в нас той шляхетний тип, витворений історією і традиціями.

Щодо нашої інтелігенції – це їй у великій мірі вдалося. Витворився у нас тип Шевченкового “свинопаса”, людини, яка вірила не в страшного, а в поблажливого і всепрощаючого Бога; яка взагалі ні в що не ставила слово “віра” і особливо “фанатична віра”; яка ніколи своє право на життя не спирала на тих “натуральних правах”, які Бог дав кожному звірю і кожному птахові, лише – на ласці іншого; яка мусила те право аргументувати – “інтересами соціалізму”, “поступу”, чи якоїсь там “еволюції”, і лише від них чекала здійснення того права; яка вірила в автоматичний похід людства до “щастя”, в зникнення “хижацьких інстинктів”, в утопію вічного блаженства, в магічну міць намовляння і напоумлення, яка всі мужські чесноти – ненависть до своїх “єретиків” і перебіжчиків, відвагу, суворість до себе, карність, безпощадність до всього, що порушує чи розхитує спаяність спільноти, непохитність думки, прив’язання не до “злата” й “блату”, а до “заліза” – проклинала як гріх.

Наші ліберали з їх традиціями драгоманівщини, Тагора і Толстого зробили в нас те саме, що – з меншим успіхом – деінде зробили “європейські нігілісти”.

Вони “знеславили найцінніші по своїй якості чесноти”. Вони прищепили нашій верхівці – “підозріння і огида до всього гарного, блискучого, багатого, гордого, самовпевненого, могутнього”… Всі “сильні почуття – зухвальство, насолоду, тріумф, гордість, відвагу, плямували вони як щось гідне осуду”. Їх наміром було – “забрати чисту совість"102) у представників героїчного типу давніх часів, принизити його в його власних очах, знецінити, викликати моральну огиду до шляхетного кодексу життя… Так, як ось робили вони і у нас, принижуючи ідею власновладства, протиставляючи патріотизму – “все-націю”, рідному краєві – всесвітянство, ідеї боротьби за буття – ідею вишахрованого буття, ідеї невтомного зусилля – ідею порозуміння, ідеї власного права – ідею “обставин” і “середовища” і хамелеонських чеснот пристосування до них.

Вони, ці переконані фелахи, були тими, які знищили в нашій душі наші історичні традиції – традиції духа давніх часів. Вони зробили з нами приблизно те, що зробили інші з римлянами, обернувши їх поволі в італійців – кінця XIX віку.

Щось подібне – як з італійця – зробили з нашою провідною верхівкою в XIX віці (про виключення не говориться) демократичні пропагандисти вселюдської етики й овечого патріотизму, зробили з давніх “хлопів-цінцінатів” інтелігентів – “мугирів”. Вони вийняли з душі нації той каталізатор, без якого вона не могла знову стати такою, якою була колись…

Проклятою проблемою нашого часу є те, що нашій тривожній добі, схожій на віки XII чи XVII – бракує провідної верстви з світоглядом, рівнорядним до світогляду діячів тих часів. В одиницях, в масі безіменних героїв той старий світогляд воскрес наново на Україні в 1917. Але – не в нашій еліті прогресивній.

Провалля відділяє драгоманівщину від тих блискучих часів нашої історії, від психології її діячів, так само як від духовності і характеру нашої епохи.

Доба Соловків, і – доба Любченків і Рильських…

Доба сміливих степових партизанів, як їх описує наприклад Юрко Тютюнник, партизанів, що наганяли жах навіть на залізні когорти кайзера, і – доба Тичини, що укладає мелодії до текстів ЧеКа.

Доба пробудженої гордості нації – і переламаних хребтів її демо-соціалістичної еліти.

Доба стародавньої правди своєї землі, що деруться нагору крізь намул інтернаціональних ідей, і – доба вчених гермафродитів, які “вселюдськими” ідеалами присипляють ту правду своєї землі…

Доба певності себе і віри – і доба марних комбінаторів, які хочуть виблагати, чи викомбінувати Україну в місцях, де про неї і говорити не личило б.

Доба контрасту, розбіжності між тим великим, чим вагітна епоха, і – акушерами-партачами.

Є три способи реагувати на дійсність. Перший – скоритися дійсності, бачити в ній – як Квітка-Основ’яненко в часи кріпацтва, – ідилію з квіточками, пташечками і травичкою — традиція царських слуг.

Другий спосіб – традиція інтернаціоналістична – голосіння, що світ “здурів” і “здичавів”. Заклик до “людського почуття” “братів-пролетарів”, “братів-хліборобів”, “братів-слов’ян”, до “приспаної совісті” сильних, до розжалоблення їх сердець… Але як писала Леся Українка:

“Прокляті ті пісні,
Що викликають сльози в переможця!
То сльози нільських ящурів.”

І третій спосіб – опертий на традиції, про які говорив я тут. Amor fati – зріднитися з добою, що “голодна мов вовчиця”. Вслухатися в її поезію, відчути її хвилюючий ритм, вжитися в її стиль, мислити її категоріями – за і проти, своє і чуже, поразка і тріумф. Знати, що не треба йти на приманку, ні в капкан, ні на “обітниці і .асекурації”. Відрікатися від “єретиків” і відступників від своєї віри. Не прислухатися до белькотіння фарисеїв, що проклинають “зоологічний націоналізм” і “хижацьку психологію” – не плюгавити тих великих чеснот, які нам залишили великі предки. І нарешті, як казав Величко, щоб “на останок, а найшкодлившеє” згадати – не нарікати на “обставини”. Лише, як єпископ Серапіон з XIII в., мужньо визнати, що – “коли наша величність спокірніла”, коли ми “стали посміхом народів”, то це тому, що “ми самі звели на себе, як дощ з неба, гнів Божий”.103)

Хто нарікає на обставини, той чекає спасіння від обставин. Хто винить себе самого, – той спасіння шукатиме у власній душевній і духовій регенерації.

Не в скалічених душах діячів XIX віку маємо шукати джерел цієї відмінності, цього дійсного не відродження, а переродження. Лише в епохах адекватних духом нашій добі. Там є наші традиції. В тих далеких, але таких близьких нам духом, людях. Коли їх окриляла не “радісна тиха надія, мов квітка лілеї”, а те всепоглинаюче внутрішнє полум’я, яке палило слабих і гартувало сильних.

Викликати з мороку минулого тіні забутих і оббреханих предків, тих, які любили життя і не за те лише, що було воно гарним, але і за його трагічність, не боячись цього.

Викликати і виплекати дух, який геніально відобразив Шевченко, коли благав собі, “коли доброї жаль, Боже, то дай злої” долі. Аби не “колодою гнилою валятися” а з долею змагатися.

Так звані традиції XIX віку, традиції лібералізму, демократизму, віри в силу гуманності, яка обеззброює, в “сльози нільських ящурів”, віри в усякі химери, лиш не в себе і в свого Бога, ці традиції прийшов час поховати. До людини іншого типу, іншого стилю мусимо взивати, – бо ідеї свідчать про своє буття лише через стиль народів, через тип людей-творців. Взивати до воскресіння тої людини, яка тверезо дивилась на життя і в майбутнє, і вірила тільки в себе та ще в свого страшного і справедливого Бога, який ледачим не допомагає…

Лише там є наші традиції.

За який провід

“Достойними достойная созидатися і
чесними чесная совершитися обиче,
і через годних людей годние річи
бивають справовані.”
Князь Константин Острожський

Напередодні страшних подій варто порушити одне, величезної ваги питання. Говорю про нього моїм “любезним землякам” десятки літ, але без успіху. Не тільки не схильні вони прийняти пропоновану мною відповідь на це питання, – вони не помічають його, не існує воно для них.

Це питання – питання проводу, провідної верстви нації.

Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, це бездумна отара, доступна всякій чужинецькій пропаганді й інфільтрації. Разом з провідною верствою стоять і падають народи. Добре знали наші предки цю істину. В своєму Універсалі звертався до України Хмельницький: “но єсли нас (козаків) одоліють, то відайте панове, же і вас всіх Малоросиян… огнем і мечем поруйнують і в рабську облекуть одежу”! А в “Треносі” Смотрицького читаємо, що коли псувалась духовна еліта нації, якщо складалася “з незрілих хлопів і неуків, неотес, жерунів, надутих балакунів, підлесників, сліпих вождів”, то відразу зіпсуття пішло далі, на нижчі щаблі спільноти; тоді й “юнаки збіднілі і доньки удалися в розпусту, Бога і правду Його забувши”. Деморалізувався провід, деморалізувалася й маса. Відчував це явище своєю геніальною інтуїцією й Тарас Шевченко. Безліч прикладів знайдете в нього на тему, як гинув або ставав ледачим провідний клас в Україні, то “над дітьми козацькими поганці запанували”. Охляв і знікчемнів провід, і ось вже знову Господь “покрив срамотою свої люди й вороги нові розкрадають як овець нас” І знущаються над нами. Казали наші прадіди: “от глави риба, от начальників собранія растліваються, загнивають, погибають”.

Питання проводу є першочерговим для будь-якого суспільства. Маса як дитина, яка хоч і відчуває, що у неї болить або знає чого хоче, та не вміє сказати, оформити своє бажання в ясне речення, в формулу. Вона простягає руку, кричить, але не все каже. Завданням проводу – є неясне стремління маси укласти у виразну формулу, ідею, дати їй дороговказ і ціль.

Візьмемо Україну! В 1917-19 роках. і Київ, і земля обабіч Дніпра мали український характер. Це була Україна, майже така як в ХVП-ХVШ ст. Але в XIX ст. це була Росія, “Югозападний Край” або “малоросійськія губернії”, а перед тим це була Польща! І не через державну приналежність тільки. Ще за старого В. Антоновича Київ був польським містом, більшість студентів на університеті там була польська, а на Лівобережжі Задніпрянщину називали наші селяни Польщею ще за Олександра ІІ-го. Але при всіх змінах – населення, його величезна більшість, село, лишалося тим самим, українським. Говорило українською, співало українські пісні, жило своїми прадавніми звичаями; та як бачимо, не вона, не ця більшість, надавала країні її – так скажу – національну вивіску — шильд. Це робила завжди провідна, культурно, економічно або політично пануюча кожного разу в краю верства. Якою національно ця верства була, таким був і край національно і політично; бо ця верства впихала більшість в своє культурне, економічне або політичне річище. Тому між іншим відвічним стремлінням Московщини було обезкровити, залякати, фізично винищити, або скорумпувати й звести до виродження не тільки провідну верству України, але й взагалі всіх тих націй, які московський шовінізм вибрав за предмет свого ненажерливого імперіалізму. Коли йому вдавалося знесилити провідну верству, маса, народ був вже легкою здобиччю.

Який повинен бути провід, щоб стати на висоті свого завдання? Особливо в наші тривожні й вагітні жахливими подіями дні?

Поширеною є думка, що в проводі може бути кожний, кого виберуть; що політичний провідник це або фахівець, або добрий адміністратор, або спритний бізнесмен. Але такі погляди існують в близьких до розкладу спільнотах. Щоб бути провідником не вистачить знання конституції та парламентського правильника. Не вистачить провіднику мати виборчі голоси. Ще щось він мусить мати… Мудреці й пророки послані Богом Україні знали добре, що провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей. І розумом, і серцем, і волею, високо стоять вони над масою народу, над пересічною людиною. Знав це Шевченко. Маса народу – це були ті “душеубогі’’, “незрячі гречкосії” – іноді ще гострішими словами картав він їх; хоч і любив він їх, та знав що рятувати їх і вести покликаний хтось інший: окремий клас людей, а всі чесноти того класу втілювалися у нього в тих, кого він знав з історії під іменем козацтва, “козацького паньства”. Були це люди з особливою “козацькою, чистою, святою кров’ю”, з “благородними кістками”, що в обороні “гречкосіїв” туго могили начиняли своїм “благородним трупом”. Цю породу людей звеличував він в постатях Ґонти, Залізняка, Дорошенка, Мазепи, Гордієнка, Палія, Галайди, Гамалії, та ін. Були це в нього “святії лицарі”, з “орлім оком”, вогненним, для тої святої справи палаючим серцем і твердою волею, люди духовно міцні ї героїчної вдачі. Не мир за всяку ціну, не вигода – були їх ідеалом, а велич і слава, і мали вони в собі основну прикмету володарського класу: “вміли панувати”!

Характеризуючи основні прикмети нордичної раси, з якої вийшли провідники англійської нації, англійські учені називають “домінірін спирит”, те, що наш поет називав “вміли панувати”. Прив’язуючи до таких репрезентативних постатей своєї історії, як Нельсон, Пітт перший або другий, англійці підкреслюють такі прикмети як “одасити”, “джой оф батл” – на полі бою чи на арені політичній, “джініос оф агрешіон”. Деякі з них мали навіть (як Нельсон) “сомтін оф е пайрат” в собі, що не заважало їм бути великими будівничими величі своєї нації. Кожний з них був “файтер, фірлес ін вордс енд екшіон”, далекозорий, шляхетний, відданий слуга генієві свого народу – вимріяна раса провідників, яка зломила потугу Пилипа Іспанського, Голландії, Наполеона, Німеччини, збудувавши першу після Риму імперію.

Цей тип провідника, в нашій історії знаходимо в постатях Святослава, Володимира, гетьмана Богдана, – він далекий був від ідеалу провідника, виробленого в другій половині XIX віку: ідеалу “працівника на народній ниві”, людини “тихої буденної праці”, які нову татарщину думали перемогти “наукою й просвітою” та вірою в автоматичний “поступ” людства; або ідеалу “реального політика”, не кажучи вже про “ідеал” спекулянта від політики, теж досить поширений “ідеал” нашого віку… Ні, типи нашого козацького панства, як і такі типи як Пітт або Клемансо – не були “такі як всі”! Була це раса “луччих людей”, які на голову переростали оточення характером, мудрістю, благородством. Ці люди інакше думали, відчували, поступали, інакше жили.

Шляхетні, – вони не для себе жили чи матеріальних благ, а найвище ставили Бога, честь і свою велику справу, над всім минущим, особистим.

Мудрі, знали вони таємні закони .розквіту й занепаду спільнот, проникаючи зором за поверхню явищ і заслон часу, в їх суть і у майбутнє.

Кріпкі, мужні, – вміли ставити чоло небезпеці : здійснювати ризиковані задуми, служачи тільки ідеалу, правді своїй, не підлещуючись ні до царів, ні до юрби, ні до подій.

Ці три прикмети – шляхетність, мудрість, відвага, – три основні прикмети володарського класу. Є про них і в Євангелії згадка: коли провідники народу тратять мудрість, благородство й відвагу, тоді близькі вони до занепаду. З проводом же ж, який ті три прикмети має, ніякий ворог нічого не зробить: шляхетного не підкупиш, мудрого – не обдуриш, мужнього – не залякаєш!

Григорій Сковорода писав, що є дві породи людей: одні народжені вести, інші – за ними йти. “Хто колісцятком, а хто ключиком в годиннику має бути”, – писав він – залежить від природи людини, від її вдачі, від “сродности”, нахилу. “Черепасі сродне плазувати, орлові – літати, не навпаки”! Кожний живе для того, до чого створений. Непокликаний того не навчиться: наука доводить до досконалості вродженість. Коли ж немає її, що тоді зробить наука? Птаха можна навчити літати, але не черепаху!… Пес стереже отару день і ніч з вродженої любові й шарпає вовка з вродженого нахилу, не зважаючи на те, що сам себе наражає на небезпеку, бо розшарпають його хижаки… Ні кінь, ні свиня того не зроблять… Бо не мають до того природних інстинктів. Хто ту природу має, той стане з Яреми – “Хамового сина” козаком Галайдою; той “неба достане коли полетить” крилами, які за плечима почув. Хто ж тої “сродности” не має, той і помре наймитом, хоч би не знати на яке становище сприяючі обставини його висунули. Дайте йому крила, він вулицю ними замітатиме.

Не можна ті дві природи одну до одної прирівняти. Їх наявність це просто факт, що не потребує подальших пояснень. Писав у байці Глібів:

“Почув я раз, старі сміялись люди,
Що квач притикою не буде.
Питаю: – Як? – А так як бач!
Причина невелика: якая-ж із квача притика,
Коли він квач?”

Квач притикою не буде, ані черепаха орлом, ні свиня сторожовим псом. Не буде Барабаш Хмельницьким, ні Кочубей Мазепою. Тільки люди, самою вдачею покликані до провідництва, як апостоли до своєї місії, поведуть націю через всі пороги до обраної мети.

І навпаки, катастрофа все наступає коли в проводі опиняться люди з невідповідною до великого завдання вдачею. Катастрофа наступам коли шкапа чи безрога будуть робити діло сторожового пса; коли черепасі заманеться літати як орлу. Тоді наступають в країні: оті “златії дні Астреї” Котляревського з їх “славним народом”, коли-то:

“Міняйлів брали в казначеї,
А фіґляри писали щот…
Вожатими були сліпці, каліки,
Ораторами недоріки,
Шпигуном з церкви паламар…
І есе робили назворот:
Що строїть треба, те ламали,
Що треба кинуть, те ховали,
Що класть в кишеню, клали в рот.”

Це звучить смішно? Але з цієї коміки прозирала трагічна правда. Хто мав очі, щоб бачити, той міг дивитися на “златії дні Астреї” в Европі й в Україні в час між двома війнами. Раювання божевільних. Европейські країни повчії були в той час провідників з-під соціалістичного людофронтового стягу, яким не в голові була цілість нації, а лише так званий соціальний поступ: на Бога, менше податків і видатків на військо! На Бога, менше праці! На Бога, менше Бога в родині і в школі!

Мир, мир, мир за всяку ціну!… Дарма що від того зростала дорожнеча, падав експорт, заламувалася оборонна сила нації, підупадав її войовничий дух, сплюгавилася ідея вітчизни… Дарма що щезала посвята для рідного краю, яку заступав особистий або класовий егоїзм, дарма що погоня за рівністю й безпекою підганяла одну націю за другою під залізну палицю тоталітарної держави, в якій зникала свобода, а класи й одиниці ставали рабами нової, страшнішої тиранії. А в інших країнах – в той час між двома .війнами – гадюччям зароїлися московські Квіслінґи: Тореси, Дюкло, Лясків, Пасіонарії, Толіяті, Димітрови, Затонські, Коцюбинські, Винниченки, Мануїльські, Крушельницькі, готуючи ґрунт для наступу Москви.

Повиринали “ліберальні” й “демократичні” політики, які захвалювали більшовицьку “демократію”, (“червоний декан” Кентерберійський). Появилися “демократичні” часописи, в яких лаяли антибільшовицькі фільми і вихвалялися твори найбільшого масового злочинця нашого віку – Леніна… Появилися “демократичні” політики, які – під диктат Кремля – зневажали власну країну за її нібито “імперіалізм”, вихваляючи “пацифізм” советських загарбників. Появилися соціалістичні рецидивісти, одержимі невгасимим бажанням спільного фронту з комуністичними “товаришами”… Щоби спільним фронтом довершити руїну християнської цивілізації за вказівками їх спільного пророка Маркса… В соціальній верхівці Заходу – різних класів, станів і партій – зароїлося від тих, кого Котляревський звав душевними калюжами й сліпими вождями, які ведуть свої народи до моральної й матеріальної загибелі й до рабства.

Цей розклад в провідницькій верстві Заходу, що вимагає негайної й корінної зміни, –не моя вигадка. Його початок – під час французької революції – бачив знаний політик і філософ англійський Едмунд Борк, його описував І.Тен, італієць Ґ.Ферреро і, особливо, іспанець Ортега-і-Гасссет, є цей процес занепаду в безпосередньому зв’язку з доконаним вже або прогресуючим розвалом старих європейських монархій, між 1-ю і 2-ю війнами, та їх правлячих аристократій. Про занепад респекту до ідеалу свободи пише “Британська Енциклопедія”, про ідеал “рівности”, який почав паношитися в наш “вік мас” разом з тенденцією до бюрократизації, стандартизації і до тріумфу пересічності в усіх ділянках життя. Стремління до свободи вільно думати, говорити, писати й молитися, – уступило місце стремлінню до “секюриті” під опікою надпотужної бюрократичної держави. Замість свободи, маса зажадала їжі, убрання, “жилплощі”. Ціною цього було зречення незалежності, а в остаточнім непередбаченім .рахунку – ціною стало зниження морального, розумового і навіть матеріального рівня цивілізації.

Ці часи висунули на поверхню й нову “еліту”, про яку щойно згадав і яка так разюче відрізняється від тої, якій на зміну вона прийшла. Людей типу Пітта, Кавура, Рішелье, Клемансо тепер не знайти і в день з ліхтарем. А .коли й висунеться подібна постать, вона відразу же стає предметом злого нападу тоталітарних ніби-демократів.

На Україні процес занепаду вершків суспільства почався від розкладу козацької старшини, нашої правлячої аристократії – розкладу, що сягнув свого зеніту в часи Шевченка. А наша народницька інтелігенція – що у другій половині XIX ст. проголосила права на провід народом, не хотіла, на жаль, зв’язати обірвану нитку старокиївської й козацької традиції… Драгоманівщина – хоч з дня свого народження мала спротив одиниць і гуртків – наклала свою згубну печать на ментальність широких кіл нашої інтелігенції аж до наших днів. Драгоманов багато зусиль доклав, щоб знищити культ Шевченка, цієї ланки, яка в’язала сучасність з героїчним минулим. Він не терпів його за його палаючий дух (який звав “фанатизмом”), за звеличування .колишньої слави (що звав “ретроградством”), за релігійність (яка була “ненаукова”), за комбатанський войовничий дух, за порив до величного.

З “живих ї ненароджених” ще драгоманіївців гірко сміявся Шевченко, насамперед за їх гомоцентризм і спробу детронізації Бога (“немає Бога, тільки я”, тільки суверенна людина); за те, що прикривалися гарними “поступовими” словами; що ніби хотіли “просвітити матір современними вогнями, повести за віком”, – на ділі ж несли “з чужого поля великих слів велику силу тай більш нічого”; на ділі ж “перлись на чужину шукати доброго добра, братерства братнього”. Цього “братерства” шукав Драгоманов в улюбленій ним московській .культурі, в російських соціалістів і в інших, у Сен-Сімона, Фур’є, в анархіста Прудона відкидаючи стародавню “свою мудрість” нашої країни, якою вона колись жила, дихала й світила одному поколінню за другим; проповідуючи натомість чесноти покірного невільника; не уявляючи собі майбутнього України інакше, ніж в ролі п’ятого колеса до тріумфального воза “старшого московського брата”.

Напоєна вщерть отруйними думками драгоманівства, наша провідна інтелігенція не змогла ні зрозуміти вимог історичного моменту в пам’ятний 1917 рік в Україні, ні очолити великий і прекрасний національний зрив тих вікопомних часів. Збуджені в вогні революції, окрадені з великих традицій і спогадів минулого, маси українські інтуїтивно відчували, що без кривавої війни, як і в 1648 р. прав .своїх не здобути… Провід бажав рука в руку йти з Москвою, з “братньою демократією”, цементувати імперію й боронити її від ворогів! В масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи… Провід плямував самостійників як національних шкідників, творення національної армії називалося “мілітаризмом”, а ненависть до займанців — “шовінізмом”… Страх, відірватися від займанця, написати на своїх прапорах привабливе яскраве гасло незалежності, прозирає з кожного рядка центрально-радянських Універсалів.

Брутальна непоступливість більшовиків змусила тодішній провід все-ж-таки організувати національну війну під гаслом самостійності, і тільки тоді федералісти почали боротьбу за самостійність, соціалісти – воювати з московськими “товарищами”, демократи – судитися з “братньою демократією російською”, пацифісти – братися за зброю, а вороги національного “шовінізму” – викидати москалів, та їх попихачів з України! Але ця боротьба була нав’язана тій “еліті” проти її власної волі, не було її в настроях проводу, а значить і в його акції. Настрій, запал, ідеалізм, посвята й героїзм, все те було в армії, в значній частині широких мас народу, в повстанцях, що виринали тоді, як гриби після дощу; був той настрій в Петлюри, Тютюнника, Безручка, Коновальця, Міхновського і багатьох інших, але не в думках і серцях переважно соціалістичного, проводу. А підтверджує це відомий факт, що хутко поїхали на поклін до переможної Москви вожді українських головних партій того часу: соціал-демократів, соціал-революціонерів і соціал-федералістів, такі як М.Грушев-ський, В.Винниченко, Порш, Чеховський, Севрюк, Ніковський, М.Залізняк, а з галичан: Ю.Бачинський, С.Вітик, А.Крушельницький, Ф.Федорців, Сіяк, П.Кармамський, М.Рудницький, П.Фраеко, М.Возняк та інші.

Це були люди, що взялися за їм “несродне діло”, до якого не лежало їх серце. Постфактум, самі вони зізнавалися, що не “вихолощеним українським марксистам” було братися за чуже їх психології діло революційного національно-державницького будівництва. Самі зізнавались, – в хвилини щирості – що їм, які вийшли з селянських мас, бракувало вміння розглядати поодинокі події з якоїсь ширшої перспективи, бо “урвався зв’язок” між їх духом і духом нашого проводу князівської й козацької доби; що бракувало їм того, що “провідні верстви інших народів, вже мали в крові”. Зізнавалися, що їх самих відзначала “наївність, безкритичніеть, надмірна вразливість на дрібниці і сліпота на великі справи”, недостача витривалості, та провідної ідеї; а особливо зізнавалися вони – “брак нал. змислу панування, змислу правління”; там, “де йде про нижчі уряди, дрібні справи, малі обов’язки, то ще пів біди, але не вміємо ми сидіти на вищих стільцях і мати діло з справами ширшого зарису, не вміємо обіймати зором речей як цілости, лиш з правила звички переходимо до другорядних справ”. Репрезентативна постать демо-просвітянської України тої доби (В.Королів-Старий) каявся на вигнанні: “ми всі не підготовані були і робили те, чого зробити не могли. Цілій нашій справі все бракувало глибини, всі думки наші були імлисті”, бракувало дійсних вождів, “що без них маса отара овець”. Про ідеолога цієї інтелігенції писав Іван Франко, що ідеї Драгоманова були “наївними міркуваннями мужика, що не бачив світа і не потрапить піднятись думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду, або свій повіт”. В’їдливу характеристику цього відламку української інтелігенції – поки не став сам її оборонцем, дав Ю.Липа в однім мало знанім вірші “Жебраки при дорозі о ялмужну просящії”:

“Виведу я націю на роздоріжжя,
Попхинькаю над нею,
Пограю на лірі, –
Може подивуються такій гарячій вірі
Інші народи з моцею своєю.
Скажуть: – то уштиве дитя, хороше,
Співає пісеньки, не бунтує,
Не стремить щоб щось злого зробити, –
Випадає похвалити ці діти
І державність дати.
– Хай нам світить надія!
– Хоч би й без дати!
– Хай скінчиться веремія
Малоросійського гевала!
– Лиш, не треба, на Бога не треба,
Щоб вона повставала, вбивала!

А тих драгоманівських політиків, що проти волі пішли в національну революцію, виведено у вірші про “Людей худих, у важкі панцирі й мисюрки повбираних”:

“– Ой тяжко брате, Меча брати!
– Як би гак зробити, війну без пожару?
Як би так зробити націю обережно, потихеньку,
Годувати її книжечками у затишному курничку
І вивести на світ готову, першорядну, без боротьби
Перехитривши всіх!

Ні! Не сваритись, не гнітити дикість
Тупоту і підсвинків з чужими агентами,
Ні, зробити всіх президентами:

Любиш, Саво, сало?
Маєш, Саво, сало!
І ще тобі мало?”

Саме в такій ментальності величезної частини нашої провідної інтелігенції, неприготованої до чужої їм ідеї самостійності і боротьби за неї, і треба шукати причини невдачі національного зриву 1917 р., не – як пишуть соціалісти – “у несвідомості народу”.

Таких політиків в Галичині картає ще Франко: “коли, писав він, траплялося комусь з русинів виступати перед народом, то дві кардинальні точки були: ми всі, русини, і повинні держатися купи, і ми повинні дякувати найяснішому цісареві за його безмірні добродійства і просити в нього ще того і того”. От та порода лояльних русинів або “самоотверженних малоросів” плодилася масово в Україні. Для них – писав Франко – політика була тільки “циганствоім і крутарством”. Тяжко було їх відірвати від буденної праці сліпучим видом Ідеалу. Навіщо блукати в пустелі за маревом обіцяної землі?

“Ті слова про обіцяний край
Це для слуху їх казка.
М’ясо стад їх, і масло, і сир.
От найвищая ласка!”

Так відповідали Мойсеєві жиди в поемі Франка. Так відповідали не раз і наші Датани й Авірони всім тим, хто намагався вирвати їх з буденних занять в мандрівку до свобідної землі…

Вже десятки років минули з часів 1917 року, але тип драгоманівського політика серед нашої інтелігенції не зник. Під напором нових українських сил, він відступає, але ще затруює повітря національного життя. Незнищенну породу малоросійських і рутенських Санчо-Пансів зустрічаємо часто й тепер. В нашу, направду “кінецьсвітню”, добу, коли перемогу дасть тільки віра, тільки героїзм, тільки посвята й боротьба, – є політики які думають здобути свободу “без пожару, потихеньку, обережно”, видурити, вижебрати її, “перехитривши всіх”, причепившись до возу того чи іншого переможця…

В нашу добу, коли в тяжких муках ступає нація на Голгофу; коли тільки безмежна віра і за неї пролита кров є запорукою воскресіння, – тих, що сходять на хрест, називає дехто бандитами, в найкращім випадку, дурними романтиками. В пресі підвладній таким “політикам” забороняють про тих “бандитів” згадувати. В таборовій пресі кретини від політики не сиділи на місці від радості, коли – як їм здавалося – чехи з москалями тих “бандитів” остаточно винищили: тішилися, що “мрійницький період” історії нашої нарешті закінчився, що хлопчаки побавились і тепер порядні люди робитимуть “реальну політику” їло приймальнях і передпокоях сильних світу цього, вижебруючи і вишахровуючи самостійну неньку, “перехитривши всіх”…

В нашу добу міжнаціональних і міжусобних війн – рекомендує дехто “не роздувати” повстанські самостійницькі рухи “в явно безвиглядній ситуації”, а натомість радять занехаяти “романтичну політику” і “тверезо, реально подивитися на світ”… У видаваному німцями в 1942р. в Києві “Новім Українськім Слові” такі поради давали гестапівці і інфільтровані до них агенти НКВД!

Не тільки “тверезі політики” не думають про “свою силу” в своїй хаті, вони не думають і про “свою правду”. Огидна їм взагалі ясна, нетлінна думка – її звуть вони “доктринерством”; останні могікани українського соціалізму починають переводити на еміграцію замасковані ідеї московського більшовизму; твердять, що цілі московської революції 1917р. були й нашими цілями; що висунута нашою революцією ідея самостійності державної показалася “нездійснимою”, що “такої України не може бути”! Вони накидаються на український націоналізм за те, що той “не сприймає змін, які внесла в український світ революція 1917 р.” – тобто більшовицька. Певно, що націоналізм тих ідей не сприймає! Не тільки не сприймає, він їх відкидає, відкидає цілком революцію більшовиків, зроблену для скріплення більшовицької імперії і для придушення свободи й незалежності України. Він відкидає антирелігійні ідеї більшовизму; відкидає його ідеї політичні – ідеї чужого тоталітаризму; відкидає його соціальні ідеї – ідеї людської кошари, хоч як їх наші соціалісти – у формі колгоспів – і вихваляють!

Не може дати своєї санкції націоналізм ні отруєним більшовицькою пропагандою наддніпрянським соціалістам, ні їх галицьким “товаришам”-радикалам, які після окупації Галичини, запропонували свою “лояльну співпрацю” наїзнику, відкидаючи всякий “саботаж і шкідництво”, просячи дозволити їм “взяти позитивну участь в культурнім і господарськім будівництві країни” під Москвою, тобто в нищенні релігії і Церкви, в руйнації й плюндруванні села, і в переслідуванні “авантюрників”, які не хилять шиї в чуже ярмо.

Відкидаючи ясну власну ідею національну, відкидаючи – як засіб – збройну за неї боротьбу, цього сорту політикани, відкидають і потребу створення окремої, сильної духом, думкою і характером – батави людей-провідників, яка б ту ідею здійснити намагалась.

В наші часи стрінете серед “батьків, народу”, вчорашніх комуністів, які –“покаявшись” – зараз за це дістають командні становища в суспільстві!

В наші часи, коли така нагла є потреба широко-закроєної антикомуністичної кампанії, знайдете “вождів”, які разом з комуністами затикають рота тим, хто проти комуністів виступають! Знайдете гонорових “патріотів”, яким найкраще підійшла би назва, дана їх предкам Шевченком, – назва “донощиків і фарисеїв”. Які не соромляться, подібно євангельським, фарисеям, очорнювати своїх противників як “ворогів кесаря”, щоб – ховаючись за лаштунками, нищити їх чужими руками. Яким рідний край є черговим бізнесом, а народна справа дійною коровою; яким їх партія є крамничкою для полагодження особистих, чи інтересів кліки; які коло себе збирають всяке шумовиння “аби інтерес ішов”; які, називаючи себе демократами, уживають найгірші методи тоталітарної партійщини, щоб утриматися коло громадського пирога.

Заплющувати очі на ці відомі явища було б злочином. Бо вони є початком катастрофи. Коли в провідний клас пропихаються подібні провідники, тоді треба бити на сполох! Є в Євангелії: коли сліпець вестиме сліпого, обидва впадуть у яму. Проблема проводу, яка в сто разів важливіша від інших, набирає в наші часи особливо великого значення, і якраз цієї проблеми не хочуть бачити сучасники, займаючись всякими іншими. які нічого не варті без вирішення тої, найважливішої з усіх. Який сенс виробляти програми, закладати партії, творити об’єднання, коли хитається фундамент, на якім будується?

Велика частина провідної інтелігенції української між першою й другою війною, це був зовсім інший тип психологічний, який нічого спільного не мав з великими тінями нашого славного минулого, що формували історію України варязьких і козацьких часів. Ці “тверезі політики” – боялися розгорнути українську ідею в усій її широчині; старалися загасити бойовий дух, що знов віджив в Україні; не думали про провідний клас як про дисципліновану, дібрану на засаді суворої селекції верству “луччих людей” їх відповідь на питання – хто має вести націю, до якої мети і якою дорогою? – тотально відрізняється від відповіді, яку давали наші предки і деякі сучасники та учасники визвольних змагань часів першої і другої війни, називає “романтиками” і “авантюрниками”. Предки знали, що права можна мати тільки “през шаблю”, що великі речі осягають великі люди, не крутії, комбінатори, хитруни, посібілісти, утробні вороги великих цілей і великих зривів. Нехтуючи тими цілями, “тверезі політики” прошкрябували й чужі їм чесноти, без яких наша давнина й не мислила собі ідеального провідника: твердість характеру, розмах думки й сміливу волю. А без цих прикмет вдачі, коли хто попадав у провід народу, нічого легшого не було для противника як його обдурити, залякати або підкупити.

Бо проводирів, що мають хлопський сприт, замість державної мудрості – легко одурити обіцянками-цяцянками, як це робили більшовики.

Бо проводирів, байдужих до великих ідеалів, що дбають лише про приватний інтерес, – легко підкупити.

Бо проводирів, що не мають відваги до чинів великого розмаху і риску, – легко залякати.

В давні часи вступ у члени провідної верстви вимагав суворого добору, а членство суворого контролю і чистки. Толерантними стали новітні “народолюбні” часи! І нема такого промаху (висловлюючись лагідно), якого б не дарувало чуле серце модерного народолюбця своєму обранцеві, скоро він вже засів на якомусь президентському кріслі. Коли такі звичаї опановують провід, він вже загниває, а з ним пропадає й спільнота.

Цей сорт політиків, який особливо намножився за останні 20-30 років, існував і раніше, домінуючи в доби занепаду і зникаючи з політичної сцени в епохи національного розквіту. В кожній нації є різні типи проводирів. Деінде є де-Голі і Тореси, Михайловичі і Тіти, Горти і Бела-Куни (і вони між собою не об’єднуються). Є такий поділ і серед нас, а сягає він далеких історичних часів. За татарщини – одні кривавилися в війнах, а другі – так звані татарські люди, корилися наїзникові. За Хмельницького були Богдани і Богуни, а були й Киселі і Барабаші, які не хотіли повставати, тільки “з ляхами, мостивими панами, у мирі хліб заїдати”, у їхній службі. Далі, були Мазепи з Орликами, і – Іскри з Ґалаґанами. Були Хмельницькі – було й “варшавське сміття”, були Мазепи – й “грязь Москви”. Всі українці – брати по крові, але й Авель з Каїном теж були братами… В наші дні були Петлюра, Коновалець, Тютюнник і Міхновський, – а були й Грушевський з Винниченком і Тичина, які як визволителів славили тиранів Кремля.

І всі ті Барабаші й Грушевські, всі проклинають противників своїх як національних шкідників і авантюристів, фанатиків і шовіністів, що не за голосом холодного розуму йдуть, а за безконтрольними емоціями. Всі бідкаються над марно пролитою кров’ю народу, над непотрібними жертвами… На ділі ж якраз вони є невільниками своїх емоцій – емоцій страху. Йдеться їм про те, щоб – крий Боже – буря не зірвала доброго даху їм над головою, над затишною домівкою! Щоб деревця не поламала в їх затишному садку! Це ті, що в їх серцях згасла відвага, а в їх мозок, у ту – казав. Шевченко – “кістяну комору налізли свині із надвору” і там утвердили свою ідеологію, ідеологію рабів, що лиш знають, або в болоті розкошувати, або під ножем верещати. Недоступна їх свідомості думка, якою очищаючою бурею буває Хмельниччина! Як випростовує вона зігнутий хребет не одного Яреми, як наверх видобуває все сильне й шляхетне, чисте і героїчне в народі! Як змітає з поверхні всю погань! Хоч при цім може й дерева погне чи зламає на затишних хуторцях “татарських людей”… Хоч не дасть вже більше їм з тими чи іншими “мостивими панами” смачно свій хліб їсти.

Так як між хмельничанами і реєстровиками; як між мазепинцями ї ґалаґанами; як між Шевченком і Драгомановим, між Петлюрою і Винниченком, так і тепер не встановити згоди між теперішніми, “татарськіми людьми” і новими силами України, тим новим і водночас стародавнім предківським духом, який ось вже з 1917 року прокинувся знов на нашій землі, набираючи все більше сили, поборюваний і Москвою, і нашими фарисеями. Особливо це важко зробити у нашу добу, коли світ весь розколовся на два табори – сили християнства й сили Сатани; коли – писав апостол Лука – розкол вдереться навіть в родини, де буде двоє проти трьох і троє проти двох.

Європа, і не тільки Європа, проходить добу громадянської війни, подібну до тої, що відбувалась у Франції під час революції тому майже 200 літ. Там повстали дві “партії”, з яких кожна вважала, що угода з другою .виключена, що між ними можлива тільки боротьба. Третя “партія”, нейтральна, приєднувалась до кожного переможця і плелася у хвості подій. Свою печать на майбутнє обличчя країни наклала не вона, а одна з тих крайніх партій. Подібно й сучасна Європа, сучасний світ. Доба стагнації, впорядкованих відносин в суспільстві наразі проминула. Нормальна держава ніде більше не існує: або вона спирається на тотальний терор, щоб в страху тримати до неї ворохобні сили суспільства (як в СССР), або – деінде – є іграшкою в руках тих чи інших – що борються за владу – сил: робітничих союзів, юній, партій, різних міжнародних таємних і явних організацій. А боротьба їх в тому, що кожна йде до ідеалу, який виключає ідеал супротивної сторони, претендуючи на виключне панування. Головні сили, на які розкололась тепер суспільство – це сила комуністична і антикомуністична, сили тоталітаризму і сили, що апелюють до старих традицій і підстав європейської, християнської цивілізації. Пролетаріат є переважно в тому першому таборі, селянство – в другому. Фронт боротьби не окреслюється міждержавними кордонами, він іде впоперек кожної держави, перекроює кожну націю. А між тими двома силами знаходяться “нейтральні”: західна “керенщина”, ті власне соціалісти, ліберали і деякі “демократи”, які або тихо комунізму симпатизують, або угодою з ним чи толерацією його думають якось від потопу врятуватися. Тому керенщина й не висуває ясної ідеї, ні не хоче готуватися до боротьби, яку не вважає неминучою. Толу й роль її в тій громадянській війні, що вже шаленіє у світі – буде така ж жалюгідна як і роль російської керенщини…

Наша керенщина добором “лучних” не переймається. Її цікавить тільки так зване “об’єднання”. Воно має бути універсальними ліками проти всіх політичних недуг. Чи справді завжди допомагає об’єднання?

Під час революції 1917 р. – всі українські партії були об’єднані в Центральній Раді, а всі партії в Росії були роз’єднані, і більшовики вели громадянську війну з усіма – правими, лівими, монархістами й соціалістами. І все ж роз’єднана Московщина перемогла об’єднану Україну. Чому? Під час революції, шматована, роз’єднана кривавою міжусобною війною Франція перемогла коаліцію об’єднаної Європи. Чому? Чи не тому, що не в самому об’єднанні сила?

Справді, сила не в чисельності, але в чомусь іншому! Покладіть на терези з одного боку десять яєць, а з другого десять цеглин – останні переважать. Сила не в .кількості, а в якості, у вартостях, у динамізмі. Ось чого не треба забувати! Об’єднання тоді тільки буде міцним, коли буде злукою “луччих”, не всяких! Коли об’єднаєте в горщику капусту, бульбу, стару підошву і здохлого кота, – не смакуватиме таке об’єднання! З доручення Папи намалював Мігель Анжело образ хаосу у Сікстинській капелі. Як уявив він собі хаос? Як саламаху різнородностей, які нормально не можуть бути і не сміють бути змішані, не можуть бути “об’єднані”. Все було перемішане на тому образі: володарі, єпископи і розбишаки, поети з лірою й .кати, володарі й бандити, злодії й судді – мішанина чужорідних елементів, добрих і злих, в якій безнадійно потопали добрі. Ось таке об’єднання проповідують наші “тверезі політики”, приймаючи до своєї компанії всякого, який аби їх тримався і на все погоджувався, не пхаючись в справу, не проявляючи характер, особистою чесністю тощо. Ліплячи такі “об’єднання” вони не впорядковують хаосу, а його поглиблюють. Це буде таке об’єднання, як в притчі про кукіль і пшеницю: під час жнив пшеницю кладуть окремо в клуню, а кукіль в’яжуть в снопи, щоб спалити. Ось про що не думають прихильники механічного об’єднання. Завданням часу є не збільшувати хаос, а відділити кукіль від пшениці.

Кажуть, – всяке об’єднання добре, чим більше, тим ліпше! Чи ж справді так?

Пригадаймо історію судді Гедеона з Біблії. Бог вибрав його для війни з Медіанами. Той зібрав велике військо і сказав Господь Гедеонові: забагато людей в тебе, так що не можу віддати Медіанів в твої руки…

Гукни, щоб чули люди: хто почувається боязливим, хай вертається додому. І вернулося людей 20 і 2 тисячі, так що лишилося тільки 10 тисяч. І сказав Господь Гедеонові: – все ще забагато людей! Веди їх до водопою, щоб мені їх там випробувати. Про якого скажу тобі: цей хай іде з тобою, той і піде; а про якого скажу: цей хай не йде, той і не піде… Повів Гедеон людей до водопою і сказав Господь Гедеонові: хто питиме воду язиком, як пес, того постав окремо; так само і того, хто стане навколішки щоб напитися води. Налічено тих, що хлептали з руки, 300 чоловік, всі ж інші ставали навколішки, щоб напитися води зручніше. І сказав Господь Гедеонові: трьома сотнями люду врятую вас і віддам ворога в руки ваші, усі ж інші хай вертаються в домівку свою… Так переміг Гедеон не кількістю, а якістю людей, відбором найкращих, які не боялися великого діла, не тужили за домівкою не дбали за вигоду, п’ючи як-небудь воду, думаючи тільки про справу. Якість перемогла, не кількість, відбір, не “об’єднання”, не мішанина всіх.

“Реальні” політики кричать: “все, що об’єднує українців – будує Україну, все, що роз’єднує українців – руйнує Україну!” Це явний нонсенс. Що, коли б якась група забажала об’єднувати всіх українців, без розбору, чесних – з шахраями, ідейних – з провокаторами, чи спричинилася б вона до побудови України? І навпаки, чи не спричинилася б до цього збудування інша група, яка без пардону вимітала б з-поміж себе все хитке, і підле й підозріле? Мабуть пригадуючи зворот з Євангелія, писав Гоголь: “Бог не об’єднує різне по суті, Бог лучить спільне по духу”. Об’єднання, яке не хоче бути засуджене на бездіяльність, або розвал чи торпедоване провокацією з середини, – повинно бути злукою людей, оживлених однаковим, спільним для всіх духом, з’єднаних на підставі суворого добору, старанного пересівання.

Чи ж можливе об’єднання духом зовсім різних людей? Де буде їх спільна база для чину?

Яку спільну базу ідейну для чину, в якому об’єднанні знайдуть люди, що хочуть відбудувати державу, боротьбою і силою, яку .спільну базу для чину знайдуть вони з “реальними політиками”, які думають лиш про “рідну мову й пісню”, яку хтось колись їм дасть за чемність, або “лояльну співпрацю”; які завжди “неактуальною” вважають боротьбу за свободу? Яка спільна база, в якім об’єднанні знайдеться між людьми закоханими в наші старі великі традиції – і тими, що разом з Драгомановим, ті традиції відкидають, заміняючи їх традиціями Маркса і Прудона, чи: російської революції; які сучасним традиціоналістам закидають те саме, що закидав Драгоманов Шевченку: що “шукав лісного ідеалу державного порядку не попереду нас, а позаду”, самі ж знаходять той “ідеал” в колгоспах і московській “конституції”? Як можна об’єднати психологію українських державників з психологією “дядьків отечества чужого”, або з ментальністю людей типу наддніпрянських соціалістів чи галицьких радикалів, або ундистів? Або яку спільну ідею для чину знайдуть нові хмельничани, люди для яких ідея є ідеєю, з тими, для кого вона тільки фраза для залучення маси і для вирішування інтересів партійної крамнички?

Що ж спільного знайдуть між собою ті різні породи людей, коли те, що одні звуть боротьбою із злом, другі називають “некультурністю” і “киринею”? Коли те, що одні звуть боягузтвом – звуть інші “гуманністю”; що одні картають як потурання каналії, другі хвалять як “толерацію”; що одні розуміють як героїзм, іншіі – знов плямують як “розбишацтво”? Коли те, що в перших є вірність ідеї і бажання боротись за неї до смерті, є в других – “ексклюзивністю” і “фанатизмом”? Що в одних зветься безпринципністю й безхарактерністю, то в других є – “об’єктивністю”, а прив’язання до правди своєї – “доктринерством”? Що знайдете спільного між тими типами, коли те, що одні ганять як хамелеонство, другі величають як “тверезий розум”, а “державницьким розумом” те, що для перших є тільки крутійством?

Та друга порода нашої інтелігенції, яка хоче удавати з себе національний провід, дуже нагадує тих фіглярів, недорік, сліпців і “шпигонів” Котляревського, або “жебраків при дорозі о ялмужну просящих”. Об’єднані, чи роз’єднані, ніякої держави вони в найсприятливіших обставинах не збудують. “Хочеш бути царем? – питався Сковорода, – нащо ж тобі єлей, серце, скіпетр? Це тінь, масло… Здобудь собі серце царське!”… Вінець і скіпетр є аксесуари лише, може й потрібні, але хто вбирається в них, хто чіпляє собі титули “батьків народу” й думає правити ним, маючи душу жебрака, фігляра чи шпигуна, – той призведе до катастрофи може й не себе, але народ, з ким і якби він не об’єднувався.

В старовину знали ми, що силу спільноті дає не безвладна мішанина – аби більше! – а дисциплінований гурт людей чесних, відважних, сильних характером і справі відданих. В Універсалі Остряниці читаємо: “а козаків лейстрових, отродків і одщепенців наших, для власних їх користий і приват своїх о упадок отчизни .недбаючих, – яко їдовитої єхидни стережіться!” Предки наші зняли, що ядовиту єхидну, хоч “рідну по крові”, до гурту не приймають; з нею не об’єднуються; що паршива вівця усе стадо псує. Про це писав один знаний політичний письменник наш: “знайте, що не буде ніколи держави української, доки дейнецтво і опришківство, яке ідею України від віків обсіло, не буде прочищене українськими, а не метропольними польськими, чи московськими руками”.

Пригадайте, як об’єднував. Україну Хмельницький! Чи сідав він до одного столу з Кисілем, чи з реєстровиками? Ні, він зібрав громаду людей спільного духа, характерних, готових на все; з ними пішов на своє велике діло, а коли своїми чинами зблиснула та громадка на всю Україну, тоді зголосилися до нього Виговський, Кричевський, Немирич та інші. Прийшла й маса, поспільство. Ось як виконали хмельничани об’єднання нації! А Киселів, Барабашів та реєстровиків, як сміття, геть викинули. Так постає всяка нова еліта народу, шляхом добору, гуртування “луччих” і гартування гірших; боротьбою з зовнішніми ворогами і з “рідними” шашелями в середині власної спільноти.

Об’єднання повинно і мусить бути. Але об’єднання людей одного духа, гарячої віри і випробуваного характеру! Людей ідеї! Добір кращих! А всю спільноту об’єднає тільки такий провід, тільки таке об’єднання, в яке маси вірять: в його чесність, мудрість і мужність, в його характерність. Об’єднають націю чи суспільство тільки люди, які викрешуть в неї запал, посвяту, порив; люди, які хочуть вести і знають точно куди і як. Не зроблять цього ніякі об’єднання, в яких тон надаватимуть вожді, з ментальністю покутного адвоката, або “спеца” від дрібних шахраїв; які не вміють бачити завтра, ані не розуміють сьогодні. Такі як Гедеонові тисячі, мали б вернутись додому, до своїх приватних справ, а не ставати у бій за народні справи.

Кого цікавить конкретне питання: де та група, товариство, чи орден (думаю, що вони вже є), які могли .6 повести народ, нехай відповість собі на питання: з яких людей та група складається? Якщо вони, мають ті прикмети провідного класу, про які, як про позитивні, згадано вище, то така група має шанси стати проводом і заслуговує на підтримку; якщо ж на чолі групи стоять оті “фіглярі” і “шпигони”, – ніхто з нею не повинен об’єднуватися, бо таке об’єднання доведе або до катастрофи, або до хаосу. Невже направду гадає хтось, що провідники, які журяться тим, скільки, відсотків відкинути зі своєї програми, щоб досягнути компромісу з ворожою партією; або тим, який емігрантський уряд є більше легальний; або тим, який дохід принесе їм служба рідному краєві; яким так імпонує фотографування з кимсь з сильних світу цього, або які думають у передсінках чиїхось Україну .вижебрати, – невже хтось думає, що такі провідники ставитимуть успішно чоло антихристові та його воїнству? Чи не є вони смішними постатями для такого завдання?

Не створені наші дні для таких “вождів”! Часи, коли падають тисячолітні політичні будівлі; коли руйнуються підстави соціального укладу, до якого ми звикли за 2000 років; коли московський іслам підносить меч на релігію, сповідану довгим рядом поколінь наших предків; коли, як в часи Калки, Полтави чи Батурина, вирішуватись буде доля України на багато сотень літ, – такі часи не нагадують нічім епохи мирного будівництва з їх діячами мирної, “буденної праці”, з чеснотами пересічної людини. Наша доба подібна до інших епох: до епохи розвалу Риму, переселення народів, столітньої війни, або татарщини, чи Хмельниччини. Такі епохи не дрібних прачів і комбінаторів вимагають, ні їх міжпартійних, міжконтинентальних чи міжпланетних .об’єднань. Вони потребують нових людей формату Еція, Карла Мартела, Жанни Д’Арк, Хмельницького, Вишенського, чи Дмитра Вишневецького; людей, які б горіли ентузіазмом для ідеї, щоб сліпучим світлом горіла вона, як віра Христова в душах апостолів; щоб не вгнутою робила нашу волю.

Ці нові люди ростуть на сплюндрованій і зганьбленій займанцем, але випробуваній й загартованій в пеклі останніх десятків літ Україні. Там тисячі засуджених бути Яремами “хамовими синами”, обертаються в войовників Галайд; крила їм виростають, які мали за плечима предки їх в добу Корсуня, Конотопа, Полтави. В них втілився дух тих предків. З них, як за часів козаччини, можуть повстати ті, які виведуть націю “із тьми, із смраду, із неволі”, коли знайдуться між ними Кричевські, Немиричі, Морозенки і інші вікопомні постаті Війська Запорозького. Епоха наша в Україні дуже подібна до тої, перед 1648 роком…

Це нове плем’я, яке родиться там, знає – так пише один з його поетів – що з їх мрій і чинів вже “глядить майбутня плоть”, завтрашня дійсність. Вони знають, що світанок встане “народжений із мук” там, де кожне, найменше життя “зродилося й виросло з крови”; там, де тисячі ідуть на хрест, але їх “твердо ступає нога”, як мучеників колізея. Це ті, що свідомі уже свого посланництва; які твердо знають, що їм “правда світить з віч”, їм – “свідкам пекла на землі”; що цю правду мають вони принести байдужому і забріханому світові. Про себе кажуть вони – “по світі всім ідемо, мов пророки, втерявши все, неласі земних благ”, “ми розумом і духом вищі”, які прийшли, щоб “сліпим, незрячим путь в життя вказати”, бо тими є вони, в кого “вогнем спалахує душа”. Це мусять бути фанатики нової правди з широким розмахом думки, з грандіозними напрямними, люди великого формату, з тими “твердими руками”, що формують нації й держави, з тим “орлім оком”, яке в далекому майбутньому накреслює Богом проложені шляхи. Вони, такі лиш здолають зробити справжнє об’єднання, не фарисеї, які тільки Варрав та Юд притягають до себе, а замість Бога, чужому демонові кланяються.

“Достойними достойная созидатися і чесними чесная совершатися обиче, і через годних людей годниі речі бувають справовані” – ці слова повинні стати нагадуванням в наші жорстокі й відповідальні часи. Коли ні, то такою катастрофою скінчиться для нас нинішня доба, як доба започаткована 1917-м роком. В страшний час Божого гніву, який вже гряде, якого тінь вже впала на нас, проблема проводу, творення нової касти нового “лицарства Запорозького”, відмітання куколю від пшениці – є першочерговою справою.

Від її вирішення, залежить наше національне життя чи смерть. Людина, що бачила власними очима початки гангрени, яка зжирає тепер нашу цивілізацію, Едмунд Борк, перестерігав під час революції у Франції: “як маса, ми не можемо бути полишені самі собі. Мусимо мати провідників! Коли ніхто не захоче повести нас правим шляхом, ми знайдемо поводирів, що запровадять нас до ганьби й руїни!”

Пересторога, яка ніколи не була такою потрібною, як нині!

1948, Вінніпег

ПРИМІТКА
Ширше висвітлені питання провідництва в книзі того ж автора „Дух нашої давнини” (Традиціоналізм), 1944, вид. Ю. Тищенка, сторінок 272.

Об’єднання чи роз’єднання

Клич “об’єднання” став незвичайно славним в колах української демократії. Після кожного струсу, після кожної катастрофи історичної, після кожної компрометації того чи іншого проводу – лунав клич об’єднання. Кожний, кому оброблені фрази заступали думку, розумів цей клич, як єдині ліки проти всіх недуг, як чудодійний засіб, що гоїть всі рани, а з каліки робить Геркулеса.

Чому саме демократія носиться з тим кличем, як хтось з “писаною торбою”?

Демократія не вірить в творчу силу одиниці; демократія не вірить в роль особистості в історії; демократія – панування багатьох, знав лише закон числа, тягар “живої ваги”; для неї не існує проблема проводу. Лінива думка, що тяжко обертається серед складних обставин життя, воліє все спрощувати при: “Ах, залитім сварки! Чи такий тепер час? Чи ж не йде на нас грізна хмара? Згода будує, незгода руйнує. В єдності сила!” – ось ті, до зануди пережовуванні, стерті від частого вжитку, безглузді фрази, з якими виходять демократи. Ось якими закляттями демократичні баби-шептухи гадають оздоровити націю.

Клич об’єднання такий привабливий і ніби такий ясний й логічний, – має одну велику хибу. Ті, що твердять про необхідність об’єднання різних сил, в суспільстві, цілком минають питання громадської вартості тих сил. Заохочуючи ліпити одне ціле з найрізнішого людського матеріалу, вони минають надзвичайно важливе питання якості матеріалу, з якого ліплять. Забувають, що гасло об’єднання – не існує само для себе, лише – як засіб для досягнення цілі. Коли кілька військових відділів об’єднують в один, то для того, щоб збільшити їх ударну силу. Надзвичайно важливе питання: чи всяке об’єднання ту ударну силу збільшує?

Чи коли зберемо до купи (“об’єднаємо”!) кепського флейтиста, кепського скрипаля і ще гіршого піаніста, – чи з того вийде добрий оркестр? Або чи вийде добрий оркестр з вправних навіть музик, коли ними диригуватиме шофер? Наполеон казав, що: “армія з ослів, під проводом лева, зробить більше, ніж армія з левів під проводом осла”.

Чи, коли до загартованого в боях відділу домішати у десять разів більше здеморалізованих, зледачілих, не звиклих до дисципліни страхополохів, чи це збільшить ударну силу такого “об’єднання”? Чи могли б ми загасити пожежу, об’єднавши всіх пожежників, зібравши їх до .купи на вози, але з дірявими шлангами? Чи чисельна політична організація довго проіснує, коли об’єднає ідейних людей з провокаторами?

Справа об’єднання не така ясна й проста, як видається демократичним прихильникам механічного об’єднання чистих з нечистими. Якщо суспільство переживає лихоліття, причиною цього лихоліття не обов’язково є роз’єднання. Коли спільноті треба збільшити її силу опору ззовні чи зсередини, або коли треба удесятерити її ударну силу, – то не допоможе у цьому тільки об’єднання.

Добра воля – є доброю волею, але убогість думки демократів – мусить уступити перед історичними фактами, підтвердженими солідними й не дурними дослідниками. А історичні факти промовляють не на користь наївного гасла маніяків об’єднання.

На ці факти спирався я вже не раз і не двічі, і – мушу визнати – без будь-якого успіху. Від демократичного туподумства відлітали вони, неначе від стіни горох. Користаюсь з нагоди, щоб ще раз повернутися до тих фактів – не для поучення демократів, а для тої частини нашого суспільства, яка хоче і вміє думати над прикладами історії…

Перед нашими очима пронеслася, кривава епопея української революції в царській імперії. Чи хтось, хто вивчав ту епоху, посміє сказати, що Україна впала через брак об’єднання? Що її згубило роз’єднання? Та ж у Центральній Раді об’єдналися всі наші партії – соціал-демократи, соціалісти-революціонери, соціалісти-федералісти, ліві, середні і подекуди праві. Згадую повні заздрості і подиву статті російських часописів 1917 року, – про велике діло об’єднання, довершене в Україні. Особливо у порівнянні з політичним розгардіяшем, що тоді всесильно панував у Московщині.

І – незважаючи на ту політичну єдність, незважаючи на “мир і тишину”, яка панувала між партіями в Україні, – вона була збита з ніг, повалена на землю… Ким? Політично роз’єднаною, розпорошеною, взаємно посвареною Московщиною!

Бо тодішня Московщина справді уявляла собою рідкий образ розбрату, роз’єднання й боротьби всіх проти всіх. Партійна боротьба, чимраз гостріша, буквально розшарпувала тодішню Московщину. Діяльні і зачіпні ще були монархісти-романівці. Проти більшовиків виступали “кадети” з Мілюковим, виступали меншовики і соціалісти-революціонери. Каплан стріляла у Леніна. На Петербург йшов Юденіч, на Урал – Колчак, Денікін підходив під Курськ і Орел – майже під саму Москву. Тодішня – поділена на групи, групки й табори, закручена в вирі громадянської війни, палаюча у вогні політичних пристрастей – Росія 1917 року справді не світила прикладом святої згоди. Вона нагадувала хутчій банку з павуками, що загризали один одного на смерть…

Тим не менше, якраз така Росія розвинула в собі величезну ударну силу. Якраз роз’єднана, посварена й порізнена Росія положила на обидві лопатки об’єднану і погоджену в середині, Україну. Щось, видно, не в .порядку з тим всеспасенним гаслом об’єднання, коли в одному випадку (коли було) – воно нічим не допомогло, а в іншому (коли не було) – нічого не зашкодило.

Другий приклад. Революційна Франція кінця XVIII століття. На неї сунула грізна коаліція об’єднаної Європи. Європи, в якій, різним чином, кожна нація була об’єднана під своїм володарем або своєю аристократією. Що, натомість, уявляла собою революційна Франція? Таку саму банку з павуками, що зжирали себе взаємно, як і революційна Росія. В тодішній Франції лютувала жорстока громадянська війна всіх проти всіх. Один політичний переворот змінював інший. Одна конституція змінювала другу. Жиронда посилала на смерть роялістів, “Гора” – Жиронду. За підозрілими ганяли жандарми конвенту, мов хорти за зайцями. Марат – жадав тисячі й тисячі нових жертв для гільйотини, щоб самому знайти несподівану смерть від жіночої руки, месниці – Шарлоти Корде. Робесп’єр посилав на смерть Дантона. Таліан і термідоріанці – Робесп’єра і його брата. Тулон віддався Англії, Вандея і Бретань – горіли вогнем повстання проти якобінців. Це дійсно була Содом й Гоморра розбрату, роз’єднання й нещадного взаємного винищення. Коли б слушною була думка демократичних об’єднувачів, з велетенської війни повинна була 6 вийти переможцем не розшматована політично й ідейно Франція, а тільки сконсолідована й об’єднана Європа.

Вийшло навпаки! Роз’єднана, роздерта міжпартійною війною, ослаблена нечуваним впливом крові, революційна Франція – переможно відбила атаку об’єднаної коаліції всієї Європи, а у своєму переможному розгоні – дійшла аж до Мадриду, Риму, Відня, Берліну, Каїру й Москви…

Ні, мабуть щось не в порядку з всецілющою силою того об’єднання! Це не значить, що в тій Франції бракувало маніяків об’єднання. (Ця порода не переводиться .ніколи). Але як вони закінчили? Цікавою під тим оглядом, як вічне нагадування всім прекраснодухам, буде сцена, яку прозвали Ваіsег dе Lаmоurеttе (поцілунок Ламурета). Франція переживала тяжку кризу. Національні Збори, надія країни, “розділилися на ся”. В таку хвилину на трибуну входить медоустий посол, священик Ламурет, (пізніше ліонський єпископ) і солодкими словами (його ім’я значить французькою – “коханнячко”) – закликає всіх висуванців народу забути взаємні образи і партійні сварки, заприсягтися у вічній згоді і мов браття подати один одному руки у довічнім об’єднанні… Його промову зустрічають криками радості; правиця цілується з лівицею, Гора обіймається з Долиною; ті, що вчора обкидали сусідів найогиднішими наклепами, в сльозах просять вибачити їм їх вину. Згода, об’єднання, якого світ не бачив! Але на другий день, доля пожартувала над ними: примирені брати виступили проти один одного з ще більше жорстокими наклепами, а вчорашню урочисту присягу – прозвали глузливо “поцілунком Даліли”. Так міфічні брати Етеокль і Полініс, сини Едіпа і Йокасти, які полягли на війні між собою і які – хоч були братами і повинні були один одного любити, – так жагуче ненавиділи, що полум’я з їх опалених трупів – як каже легенда – розділилося на двоє… Найтрагічніше, що сам абат “Коханнячко” – що закликав до згоди, був посланий на гільйотину тими, кого закликав до цієї згоди… В звичайні часи спроби таких Ламуретів (у нас їх звуть Маніловими) – закінчилася менше-більше смішно: взаємною гризнею примирених “братів” і повним безсиллям їх “об’єднання”. В хвилини, схожі на ті, які переживала тоді Франція, – справа закінчувалась гільйотиною.

Це не значить, що європейській коаліції дала відсіч необ’єднана Франція. (Так само, як Україну окупувала необ’єднана Московщина). Вона була об’єднана, її ударна сила була збільшена. Лише її об’єднали інакше, не механічною згодою всіх, лише згодою, накинутою всім активною, діяльною меншістю. Ця меншість – навіть ще в стані громадянської війни всіх проти всіх, – була настільки сильна, щоб почати наступ на “об’єднаного” противника, щоб пізніше, провівши своє об’єднання, доконати свого противника.

Францію об’єднали не довкола круглого столу крамарів, де один відняв, а другий додав, не торгами досягли “святого порозуміння”, не міжпартійними перемовами, не поцілунками і присягами істеричної миттєвої більшості. Ні, її об’єднав Робесп’єр в Парижі, на майдані, де стояла гільйотина. Об’єднав генерал Гош, що вішав на деревах вандейських повстанців. Об’єднав Руже де Ліль героїчною Марсельєзою, гімном, що від нього мертві вставали з домовини, а живі йшли на смерть. Перед ними зі страхом падали голови байдужих і противників на власні груди або до катівського коша.

Ось яким чином об’єдналася Франція! Ті, що її “роз’єднували”, – надали їй більшої ударної сили, ніж Ламурети.

Подібним чином, під час війни 1914 р., об’єднав французів Клемансо. Перед його приходом до влади, комбінатори сходилися, радилися, діставали вотум довіри від палати, – і поволі вели Францію до неминучої воєнної поразки. Даремно шукали спільної платформи мілітаристи й пацифісти, ті, що ненавиділи Німеччину і ті, що її лякалися. Ті, що готові були жертвувати і битися .до кінця й ті, що за кордоном планували сепаратний мир і зраду союзників Франції… Нарешті не було вже вибору. Очі всіх звернулися на того, хто ціле життя дорослої людини жив одною гадкою, одною ідеєю-причепою, відплатити ганьбу 1871 року. Довкола його імені – імені Клемансо – наступила кристалізація людей і зусиль така сильна, що сам Пуанкаре, його рішучий ворог, не смів йти проти течії і покликав його до влади.

А тоді сталося чудо. Тоді всі примари дефетизму нараз зникли – зник бездарний Пенлєве, непевний Кайо, зникли темні типи, як Альмерейда і Мальві. Замовкли провокатори і германофіли, припинилася підривна робота в запіллі. Коли з’явився “старий”, всі ці ознаки недуги щезли неначе чудом. Його міністерська декларація змусила сильніше битися серця, збудила сплячі енергії, випровадила з остовпіння націю, комбатантів і не комбатантів:

“Ми з’являємося перед вами з єдиною думкою: війна всіма нашими силами аж до кінця. Не буде більше пацифістської балаканини, ні німецьких інтриг, ні зради, ні пів-зради, –тільки війна! Лише війна! Ми не дозволимо, щоб наші армії були між двома вогнями!..”

Коли відступаючий Пенлєве пробубонів щось про те, що деякі з членів його кабінету готові були б {з своїми міністерськими портфелями) служити далі і під Клемансо, – той відповів, що не потребує старих меблів. Він був самодостатнім, він і його товариші. З ними – він довершив духовне об’єднання Франції, проти нерішучої, охлялої заляканої більшості… Окрилена надлюдською вірою 77-літнього дідугана, – вірою в геній його нації, його любов’ю до вітчизни і ненавистю до наїзника, країна об’єдналася в одному зусиллі, об яке розбилися залізні когорти кайзера, що залили Європу від західної Бельгії до Кавказу…

В своїх споминах пише генерал Людендорф:

“В листопаді 1917р. Клемансо стає головою ради міністрів. Це була найзавзятіша людина Франції… Він був найбільш гарячим представником ідеї відплати за 1871 рік. Клемансо докладно знав, чого хотів. Він провадив війну, він придушив всяку пацифістську агітацію і скріпив дух своєї країни… Він думав лише про перемогу… Спосіб ведення війни у нашого противника став вдесятеро енергійнішим, ніж досі.”

Може й несвідомо, перечислив тут Людендорф три обов’язкові передумови, потрібні для успіху такої акції окремої людини чи групки – щоби зцементувати націю в одну цілість і надати їй велику ударну силу. Ці передумови були такі: ясна думка, що вказувала шлях (“знав, чого хотів”), по-друге – сильна сугестивна воля (яка “скріплювала дух країни”) по-третє – безпардонне винищення шкідників серед “рідних” земляків” (“придушив пацифістську агітацію”). Цим способом – Клемансо об’єднав свій народ, зробив “в десятеро енергійнішим”.

У цьому випадку також наступило духовне об’єднання .нації. Але яким же ж іншим способом, ніж той, який сповідують маніяки полюбовного, міжпартійного порозуміння! Воно наступило як і в 1793, – завдяки силі однієї людини, або невеличкої групи, сугестивною силою їх гарячого патріотизму, їх волею – не підписувати пакти з ворожою силою і не терпіти її агентів всередині народу, їх готовністю йти проти всіх і всього, що посміє лягти колодою поперек їх дороги. Воля цієї людини випростувала хребти патріотам, замкнула пащеку інтриганам, загнала в підпілля шкідників і напівзрадників. Об’єднанню чесних патріотів ніщо вже не стояло на перешкоді. Об’єднанню, якого ніколи не удалося б досягнути механічним способом єдиного демократичного фронту добровільного порозуміння. Воля одної людини – “наказала мовчанку боягузтву й зраді, уярмила перемогу й викинула наїзника з країни”. Завдяки збільшеній ним ударній силі нації.

Клемансо чудово й сам знав, що не добровільними пертрактаціями й нарадами – не згодою зграї пуголовків осягнув він моральне об’єднання країни перед обличчям переможного наїзника. Він знав, що ціле те чесне товариство дрібних політиків 3-ої республіки він змусив скоритися собі силою. І коли – вже після перемоги – при звуках Марсельєзи – посли Палати дефілювали перед ним, перед “батьком перемоги”, щоб потиснути йому руку, коли Арістід Бріян простягнув йому свою, Клемансо – відверто, щоб всі бачили – сховав свою до кишені. А коли дехто з інших прагнув розцілуватися з ним, .він чемно, але вже здалеку, стримав їх, йому бо не кортіло, як казав пізніше, “дістати сверблячку”: “Ті самі, що його тепер так вітають – щойно в травні хотіли прогнати його геть” – зауважив Доде, який спостерігав за цією сценою.

Старий знав вартість демократичної галайстри не менше від Кромвеля. Коли під час урочистого в’їзду останнього до Лондону, підлизи звернули йому увагу на те, з яким захопленням вітали його і як тішилася юрба на вулицях, – Кромвель відповів: вона б так само тішилася, “коли б побачила мою голову, настромлену на спис”…

Клемансо знав, що ні з інтриганів і пацифістів, ні з тих політичних флюгерів, які крутилися за вітром, ніякого сильного, страшного для ворога, об’єднання не зліпити. Що таке об’єднання ніколи не мало би потрібної, в ті трагічні часи, всерозтрощуючої сили…

Так було і після 1-ї війни в Німеччині.

Противників Гітлера був легіон, “через те, що їх було багато”, вони були об’єднані: католицький центр, безбожницька соціал-демократія, масонські націонал-ліберали, і звиклий слухатися, але не політикувати – покірний “рейхсвер”. Що ж бракувало їм, щоб створити з нації дійсно моноліт? Що паралізувало силу тих об’єднаних і через те здавалося б таких міцних груп в боротьбі з закордоном і в боротьбі з новою силою – націонал-соціалізмом?

Про один – найважливіший – з стовпів веймарської демократії, про соціал-демократію оповідає такий безсумнівно-певний свідок, знаний німецький жид-демократ – Георґ Бєрнгард:

“Бісмарк, який соціальними уступками прагнув відвести німецьку соціалістичну масу від воюючого соціалізму, цілковито досягнув своїх цілей – соціальне законодавство, дуже в Німеччині розвинене, яке забезпечило німецькому робітничому класу протекцію, про яку і мріяти не сміли в інших країнах – на довший час придушило у німецьких соціалістів войовничий дух.”

В своїх синдикатах і в могутній, чисельній партії – провідники соціалізму зробилися звичайними бюрократами, які – необережними й ризикованими кроками – боялися наразити на небезпеку існування партії і синдикатів. Соціал-демократія перетворилася на “бонзократію”. Коли ці бюрократи, коли ці шановні пани потрапляли, як посли, до рейхстагу чи до локального свого парламенту, вони передусім думали про виконання своїх адміністративних обов’язків, поволі привчаючись думати не як політики, а як бюрократи.

А коли прийшла революція, коли щезла монархія, коли запанувала їх вимріяна демократія, ці соціал-демократи і буржуазні демократи – не зуміли дати демократичній думці пропагандивну силу в масах, ні навіть оформити ту думку в пориваючі гасла й формули. Всякі спроби того роду занедбувалися з тактичних міркувань. Партії прагнули задовольнити всіх, а в дійсності – викликали незадоволення всіх.

Коли нова сила почала усувати їх з їх позицій – вони капітулювали, вони просто втратили панування над своїми нервами в хвилину, коли треба було змусити діяти апарат охорони республіки, викутий ними ж самими в передбаченні грядущих подій…

Комуністи Айснер, Роза Люксембург, Лібкнехт – недороблені німецькі чекісти, недороблені німецькі Троцькі, Сталіни, або Евгенії Бош – гинуть від рук месників… Правлячим партіям, що погодилися з утратою цілих провінцій, мільярдними репараціями, що добровільно – на чужинецький наказ – витиснули на своїй країні ганебне тавро “винуватиці війни”, – цьому товариству заявили гітлерівці, що роблять вони безчесне діло, стискаючи кайдани на ногах свого народу.

Подібним чином – хоч на короткий час – воз’єднав революційну Росію Ленін і більшовики. Як Гітлер – в мюнхенській пивниці, так і він почав своє діло об’єднання над Женевським озером, в дешевих “брассері”, де сходилися обдерті й зголоднілі, довговолосі, нечесані російські емігранти. Що знав світ про них? Для світу була це купа пуголовків, соціалістичних рабинів в найкращому разі, що виривали один одному волосся за те, що не досягали згоди у толкуванні якоїсь таємничої фрази з “Капіталу” Маркса, викинуті за борт життя, нежиттєві фантасти… їх назва – “більшовики” – була знана лише в партійних колах, серед партійних буквоїдів і конспіраторів, що в темні вечори, в таємних помешканнях або по царських тюрмах збиралися на наради… І нагло це ім’я, ця назва “більшовики”, завдяки фанатизму її прихильників, дісталася з женевських “брассері” і з революційного підземелля, – на поверхню громадського життя, стало страшним ім’ям нової віри, з своїми догматами, з своїм папою, інквізиторами і кострищами для іновірців… Вірою, яка вийшла на завоювання світу, а перш за все – на завоювання, на об’єднання цілої революційної Росії. Купка цих фанатиків мала готові аксіоми, готові свої – нехай і абсурдні – правди, готові відповіді на всі питання дня й доби. Мир чи війна? Кому має належати земля? Кому влада? Що буде з фабриками? З панськими маєтностями? Як поступати з ворогами революції, з прихильниками старого режиму? Відповідь на ці питання була ясна, простолінійна, однакова. Була і фанатична воля її втілити в життя. Так, нова віра, що постала в катакомбах, в купці перших “вірних”, та чортова віра завоювала мільйони.

Ось чому, коли зібралися в Петербурзі установчі збори, перша конституанта Росії, про яку мріяли і за яку, ризикуючи життям, боролося стільки поколінь російських революціонерів, вибрана загальним голосуванням всього об’єднаного одною мрією народу, представниця його суверенної волі, де більшовики були в зникаючій меншості, – то вистачило, щоби до зали нарад представників “суверенного, об’єднаного народу” ввійшов відділ матросів-більшовиків і наказав об’єднаним послам об’єднаного народу забратися геть, щоб конституанта перестала існувати; щоб в перші роки революції маси російські пішли не за конституантою, а за тою жменькою більшовицьких одчайдухів, які не мирили всіх з усіма, не сідали за круглий стіл, не об’єднували, а роз’єднували суспільство. Перед лицем цієї нової сили розсипалася, мов буда з піску, піраміда об’єднаних демократичних партій; до нової сили полетіли цілі відділи перебіжчиків, зміцнилися ряди прихильників, а противники стояли, паралізовані жахом, нездатні до рішучої дії. Бо не знали самі добре чого хотіли. На боці ж більшовиків був ще, нині згаслий, фанатизм, був ідейний запал, було прив’язання до їх дикої ідеї. Це мов магніт тягнуло до них маси, об’єднуючи їх також, як кожний рішучий чин і кожна ясно сформульована думка. Тому ці маси, в перші роки революції, горнулися до більшовизму. Саме їх згодою, згодою тих мас, об’єднали більшовики тодішню Росію, їх згодою побили Колчака і Денікіна, Антанту на Білім морі і в Одесі, їх же ж згодою – залили червоним потопом Україну.

І в цьому випадку об’єднання нації відбулося іншим способом, не тим, що його вихваляли партійні балакуни, маніяки порозуміння всіх партій і груп, не Керенські, Львови і Мілюкови. Це доконане більшовиками об’єднання нації й надало останній, в перші роки революції, страшної ударної сили, якої не могли б дати їй ніякі установчі збори, ніякі міжпартійні порозуміння.

Тепер більшовизм – видохся. Він не є вже чинником, що об’єднує російську націю. Як царат часів занепаду, став він чинником розкладу. Але власне тому, що втратив і свій ідеал, і віру в нього, а значить – і ідейних прихильників. Ніхто в СССР, ні в партії навіть, в ніякий соціалізм не вірить. Об’єднуючу ідеологію змушені тепер більшовики запозичати в зненавидженого царату з його “отєчеством” і “царем”, з російським шовінізмом і з його традиційною нагайкою. Фанатизм теж закінчився, його замінили прислужництво з одної сторони, гола сила з другої, яка сама ніколи нічого доконати не зможе… В 1917-18, проти зорганізованого опору різних партій – він переміг, завдяки ідеалізму партійців і, в наслідок того, великої ударної сили партії. Тепер – коли відпало і одно й друге, більшовизм конає, хоч розтрощив всю зорганізовану опозицію і створив своє механічне партійне “об’єднання”.

А як об’єднав Італію довкола лікторських різок Муссоліні?

І він почав свою кар’єру під – (лозанським) мостом. І він прищеплював противникам пошану до фашистської єдності – на вулицях, не за зеленим столом. В той час, як Джолітті, Факта і інші демократичні політики займались балаканиною, створювали і відправляли у відставку кабінети “національної згоди”, – в країні панувала анархія. Бездумні демократи – знали лише мертве гасло механічного об’єднання; воно нікого запалити не могло. Великої ідеї, яка могла б упорядкувати хаос й органічно, не механічно, зв’язати в одне спершу духовно, а потім – політично – розбіжні енергії нації, їм бракувало. Вождь фашизму не мирив партії, щоби повернути порушену національну єдність, не займався погоджуванням посварених партій. Він кинув свою ідею, зібрав довкола неї чорні сорочки і вони поставили партіям ультиматум. І так само як вибраний більшістю народу німецький рейхстаг з об’єднаних партій, так само як вибрані більшістю народу російські установчі збори з об’єднаних партій, так само й вибраний більшістю народу італійський парламент з представників об’єднаних партій – підкорився волі невеличкої меншості “розбивачів”, у цьому випадку – фашистам.

В усіх випадках – механічно об’єднана більшість була імпотентна провести фактичне об’єднання народу. За неї мусила зробити це творча меншість.

Упертих противників нова віра зломила. Хитких – зігнула. Прихильних – з неясними ще мріями – захопила й зірвала. Силою? Очевидно, силою свого ентузіазму і волі. Об’єднання, і знову яке ж інакше?

Згадайте Туреччину Кемаля Ататурка. Тепер забулося, яка катастрофа грозила Туреччині в 1918 році. її армія – розбита, уряд – заляканий, готовий до капітуляції. Султан над Золотим Рогом — почесний бранець союзників, що з вікна палацу Ілдиз-Кіоску оглядав грізні силуети британських панцирників. Колишня оттоманська імперія мала бути, як Арабія, поділена між союзниками, мала щезнути з мапи Світу.

Проти цього виступив Кемаль. Чи він намагався з’єднати партії? Чи приєднував до своїх планів султана, коли починав свою непевну й небезпечну гру? Ні, без засобів майже, без людей, виступив він проти султана, проти уряду, проти власного розкладеного суспільства, проти п’яних перемогою союзників. Щоб об’єднати націю довкола великої цілі – відвоювання незалежності, – він оперся на малий гурток загарільців. І, з знесиленого і збайдужілого, прибитого поразкою народом, цей гурт зробив диво. Слово Кемаля – стримало наступ греків на малоазійське узбережжя, знерухоміло страшний союзницький флот в Босфорі і коло Дарданеллів. Видуло життя з надутої союзницьким киснем султанської ляльки, а для нової ідеї з’єднало сотні тисяч безкорисних і відданих борців. Об’єднання нації – завершилося не демократичними методами. Гурток кемалівців, які перші принесли розбрат в суспільство, об’єднав цілу націю. Ті ж, що зневірились в боротьбі і ніби то єднали цілу націю, втратили її…

Коли турецький народ несподівано, після стількох війн – з Італією, з балканськими державами (1911-1913), з Антантою (1914-1918), з Грецією (1919), вийшов хоч з великими втратами, але сильний і об’єднаний на своїй етнічній території – то це об’єднання доконала не крамарська демократія, не смішне гасло “єдиного фронту” чистих і нечистих, ідейних і кар’єристів, – а метода сильної малої групи, яка знає, чого хоче і має незнищенну волю своє “хочу” накинути більшості нерішучих і байдужих.

Як і хто об’єднав тепер Іспанію? Скільки ж то років шамоталася країна на своїм ліжку хворої під доглядом консіліума з демократичних баб-шептух. Вибори і повстання, міністерські кризи, міжпартійні угоди і єдині фронти – вузькі, ширші і найширші, – все закінчувалося балаганом і ще більшим розгардіяшем… Фактичне об’єднання почало йти певним кроком вперед тоді аж, коли знайшлася групка фанатиків, людей творчої думки і волі, людей, які зрозуміли, що потрібна не демократична метода, а “кінська курація”, людей, які пригадали собі приповідку Гіпократа: “*Quod medicamenta non sanat – morssanat. *”

Пієр Долінік писав в “La Republiqt” про войовників громадянської війни в Іспанії:

“Ясно, що це не такі люди, як ви або я, це віруючі, готові завтра стати мучениками… Люди, які відкривають нам нагло всі скарби відваги, в чиїх серцях живе дух посвяти… Я бачу лише віру цих людей, чи ви не відчуваєте, що вони просто розпливаються в своїй вірі?”

Це були ті, які не злякалися, не втратили віри; серця і чола яких виявилися твердішими за діаманти; які прийшли з Божим наказом – карати ідолопоклонне плем’я, не вести переговори з ним; в яких, в кожному з них, гримів голос пророка: “йди до земляків своїх та й говори до них і скажи їм: так говорить Господь Бог, чи будуть вони слухати чи не будуть”. Мала жменька цих людей об’єднує Іспанію. Не шукали вони об’єднання нації шляхом узгодження програм і поглядів різних груп. Мати власну програму й ідеал, віру в нього, якої не мали їх противники. Цією зброєю – перемагали власний народ. Об’їжджали його, мов дикого коня. Прутом й острогами, просьбою й погрозами, їх об’єднуючі кличі, їх об’єднуюча метода, мали в собі щось більш величне, ніж заяложені гасла й тактика демократичних знахарів.

Коли повернемо очі в минуле, в тривожні й переломні хвилини тої чи іншої нації, тої чи іншої спільноти, – побачимо те саме: потрібна єдність думки й волі осягалася не тортами, чи голосуванням, а — поривом маси, яку тягнула за собою якась одиниця, якась гру¬па, певна себе і свого задуманого діла.

Так було перед приходом Месії. В своєму романі показує нам Мосендз пролог великої дії – як прийшла нова віра в світ, на порозі нашої ери, щоб – принісши війну й меч – об’єднати йото в тій новій вірі. Каже до Захарії незнайомий:

”– Я слуга того, хто йде! – певні слова мов пройшли кімнату переможним кроком… – Ми лише торуємо йому шляхи!

– Як торуєте? То ти не один! Скільки ж вас?

– Нас мало. Але все ж найбільше нас гуртується там, де треба викликати спір, сварку, повстання.. Ми роздмухуємо його.

Захарія аж схопився за голову. Чи справді він чув це жахливе зізнання?

– Що ти кажеш! Схаменися! Хто вклав тобі в серце ці страшні наміри? Чекаємо на Месію, а маємо зустріти його розбратом і братовбивчою війною? Чи так маємо готуватися до зустрічі з ним?

Ти сказав, Захаріє. Так маємо зустріти його! Бо інакше ніколи не зустрінемо. Треба спору й розбрату, треба війни… Бо лише з кров’ю витече гній з хворої душі… Щоб міцна й здорова, могла вона прийняти Месію.”

Їх було не багато (“нас мало”!), але вони принесли меч на свою змиршавілу суспільність, на суспільність фарисеїв. Бо до фарисеїв Месія ніколи не приходить. А потім, – тих “мало” повалили Рим.

Ігнатій Лайола об’єднав збунтовану і розбиту Церкву католицьку без ніяких соборів, без нарад, лише своїм особистим магнетизмом, і свого новозаснованого ордену. До найдрібніших подробиць передумана ідея, погана самопосвята на Службі тої ідеї, – налила заліза у згорблений хребет церковного тіла. Впорснула життєвого еліксиру в жили, доконала чудо, якого даремно намагалися довершити собори.

Орлеанська дівчина… Коли Франція стелилася до ніг англійського завойовника, коли феодали, один за другим, переходили на службу короля Едварда, а розбиті армії Франції губили віру в перемогу, а з ними і лялька на троні святого Людовіка, – в той час об’єднала народ та дівчина з Дом-Ремі, яку тепер звуть Святою, яка не прислухалася до голосів оточення, до голосів земляків, лише до голосів, які чула в своїй душі і які називала голосами святої Катерини й Михаїла. Їй і не снилося “узгоджувати” свої наміри з думками посварених баронів, князів Церкви й дофіна. До них вона промовляла в формі наказу; вони були засобом в її великій справі об’єднання Франції, в якій вона знала лише Бога й себе. “Вона думає, що знає ліпше, ніж будь-хто інший” – казав про неї дофін Карл, – і так було в дійсності. Вона воліла бути “сама” з своїм Богом і поборювати більшість, не об’єднуватися з маловірами. І як в подібних випадках, не торги і шукання спільної мови з масою недовірків об’єднало Францію, надихнуло новою енергією, зірвало проти завойовника, лише якраз віра тої самітниці.

Але не лише віра. Мішле твердить, що Жанна нав’язала свою волю нерішучій більшості, двору, Церкві, дворянам, і воякам, – не лише своїм натхненням, але й – ясною думкою. Попри все своє захоплення – вона (теж дар візіонерів!) ясно бачила речі довкола себе. Вона розрубала заплутані .вузли, які даремно намагалися розплутувати фахові політики. Вона – в ім’я Боже – проголосила Карла правдивим королем, – проти його власних сумнівів. Вона била англійців з тим військом, яке недавно вважало їх непереможними… Вона і її перші соратники, що сліпо пішли за нею, щоб об’єднати Францію проти волі зневірених французів. Сепаруючись, роз’єднуючи, вона стала чинником організуючим. Ті ж, що єдналися разом – були чинником, який роз’єднує.

Коли перейдемо від старої Франції – до сучасної, так само роздертої ідейно, навстіж відчинену для інвазії чужих антинаціональних – більшовицько-масонсько-московських доктрин, – що готують інвазію політичну, – і тут ствердимо; повне безсилля повернути знищену духовну єдність нації методами звироднілої демократії, міжпартійним ліпленням “національної згоди”, шляхом порозуміння між людьми, між якими не може бути ніякого порозуміння. Але ствердимо й дещо інше: проблиски ясної думки, як вийти з кризи, опозицію проти дурійки об’єднання (“лівий блок”, “людовий фронт”), проблиски, відчуття ідеї, яку туподумна демократія наша не може прийняти: ідеї переконаності, що марні її зусилля врятувати націю злукою пів-зрадників, перевертнів і туманів.

Ось що писав „Маtіn”:

“Об’єднання, об’єднання, об’єднання! Але з ким? І на ґрунті якої ідеї? Певно, що можна об’єднати в одному уряді – послів і сенаторів, що прагнуть стати міністрами і що належать до різних партій, але неможливо об’єднати в країні – громадян, які хочуть скріпити національну оборону, і тих, що її хочуть знищити; прихильників ладу, і організаторів безладдя. Не можна об’єднатися на засаді, що вимагає тісного союзу з тим самим СССР, який щоденно втручається у внутрішні справи Франції. Не можна об’єднатися на засаді оборони європейської цивілізації, навстіж відчиняючи двері азіатському варварству. Об’єднання політиків – нетривале. Воно основується на словах і на інтересах. Дійсним об’єднанням, цінним об’єднанням могло би бути тільки об’єднання громадян на спільній ідеї і спільній програмі.”

Але таке об’єднання – неможливе без рішучого розтрощення одного з ворожих таборів отже, без “роз’єднання”!

Там, де в нації дозріває перелом, під час загального розгардіяшу духовного й морального, під час розхитаних, колись спільних, цінностей, – які нині визнаються одними і заперечуються іншими – ніяке механічне порозуміння нічого не дасть, лише збільшить маразм і розклад. В такі переломні хвилини – мусить прийти до зіткнення, мусять з’явитися носії нової об’єднуючої, дисциплінуючої ідеї, мусить з’явитися їх гурт, – щоб захопити одних, зірвати других і усунути третіх. Інших шляхів об’єднання – немає.

Це останнє змушує здригатися від гніву і обурення наших демократів. Сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємну недовіру! У рідну хату .вносити роздор!

Так, якраз це! Бо без цього – немає ніякого об’єднання ніякої спільноти. Що туподумна демократія цього не второпає – нічого дивного. Чим “поступовіша”, чим “радикальніша” вона, тим більш реакційна й відстала. Зрештою демократична порода людей ніколи таких речей не зрозуміє. Але їх починають вже розуміти не лише дехто у нас, але і в тій самій нещасній Франції, яку інвазія європейського шумовиння змусила напружено думати і шукати виходу з страшного становища; яка вже розуміє, що довершити ідейне цементування народу довкола спільної всім ідеї, довкола суворих догм, ясного розрізнення добра і зла, того, що личить – від того, що не личить, – можуть не люди “єдиного фронту”, а люди одної сталої думки, не хоруговки на даху, які крутяться куди вітер віє. Ось що писав той самий „Маtin”:

“Будьте безпощадні для хоруговок на даху!

Коли побачите генерала, що вимагає оглядно трактувати антимілітаристів або буржуа, що являється прихильником комунізму, чи гігієніста, який вимагає виправдання для бруду, або священика, який прославляє атеїзм, – не дайте себе розчулити і не кажіть: ось незалежний дух! Швидше скажіть: ось скалічений розум! Бо єдина прекрасна лінія життя – є проста лінія, коли ви лишаєтеся вірними своїй професії, своїй верстві, своїй вірі і своїй доктрині. Будьмо безпощадні до хоруговок на даху. Вони не підкоряються ніякому ідеалу, пориву душі, лише – дмуху вітру.”

А з них – у Франції і у нас – якраз складається та більшість високошанованих громадян, які йдуть за вітром, які лижуть чоботи кожній хвилино-переможній течії, підробляють свої “ідеали” до кожної нової ситуації, які – при першій нагоді – зраджують свою віру, свою верству, свою традицію, свою націю – прикриваючись високими мотивами “реальної політики”, бо ж “засоби і шляхи досягнення цілі мусять бути гнучкі і мінятися залежно від обставин”… А в критичні переломні хвилини, “обставини” так валять молотом в тім’я реальних хоруговок, що вони зовсім туманіють і стають повільними засобами в руках того, хто – в ім’я “обставин” – приходить з молотом, чи просто з батогом в руках…

З цих хоруговок і радять звичайно творити єдиний фронт. З ними – робити “об’єднання”, їх – шанувати як “своїх рідних”, які могли й помилятися, але які ж – свої, рідні, земляки, родимці, краяни!

Тим часом дійсне об’єднання народу можуть провести лиш ті, які ґрунтовно знешкодять “рідних” дурисвітів і перекинчиків. Вже в тій самій Франції реагують на туподумство єдинофронтових знахарів. Недавно писав Роберт Андріво в одному французькому тижневику на цю тему:

“Франція переходить катастрофу за катастрофою у своїй політиці внутрішній так само, як у зовнішній. Але перед кожною грядущою катастрофою, чого прагнуть вони (єдинофронтовики)? Об’єднання! Це їх єдиний спосіб оборони, їх вселікуюча масть. Падає франк, – об’єднання! Грозить війна – об’єднання! Об’єднання в ту хвилину, зроблене все-рівно як, все-рівно з ким. В одну купу звалити соковиті і гнилі овочі. Комуністи – союзники московських убивць? – це не шкодить, з них будуть чудові міністри! Блюм з своїми мов лихварі витискають Францію? – це не має значення, довіримо їм нашу долю! Тумани і пуголовки зруйнували нас і пхають нас у провалля? – нічого, хай знову прийдуть! Треба зново взяти до купи всіх винуватців наших нещасть, посадимо їх до спільного міністерства й завтра ми почнемо нову добу Людовіка ХІV-го! (Як це нагадує наших “єдинофронтовиків” з центрально-радянськими соціалістами! – Д. Д.).

Отже – ні, досить того! Французам пропонують увійти в свого роду братство, якого гаслом є: “без ненависті”.

Не входьте до нього, брати, це новий фортель, щоб вас ліпше і непомітно обскубли. З’єднайтеся під знаком ненависті, яка вічно стоїть на сторожі, яку ніщо не сміє роззброїти! Ненависть – добрий дорадник! В день, коли німці займуть Страсбург, ці пани сформують велике міністерство об’єднання, твердячи, що треба скоритися перед необхідністю.

Так, ненависть добрий дорадник, треба, щоб вона нарешті видала свої плоди”!

І це пише не дикун, не степовий варвар, це пише культурний француз в часопису, який – один з небагатьох – бореться з потопом інтернаціоналістів в країні Жанни Д’Арк і Расіна. Скільки аналогій, скільки думок тиснеться у голові українського читача, коли він читає цей пристрасний заклик француза! Якими туманами виглядають – на тлі його філіппіки – наші “рідні” оборонці зайд всякого роду з їх культом “згоди в сімействі”, культом любові до всякої голоти, яку проголошують незайманою, з якою радяться – “во здравіє і во спасеніє” – ліпити Ноїв ковчег єдиного фронту. Скільки в тих роздумуваннях француза – схожого на те, що писалося і в “Вістнику” і в його “Квартальнику”, – подібного, бо такого, що випливає з подібної ситуації.

Коли наші демократи радили порозумітися “демократично” з нашими перевертнями або “вчорашніми” більшовиками, чи з тими “Валенродами”, що тиснуться до нас, щоб розкласти нас, – на основі спільного демократичного “етичного кодексу”, на підставі якого завжди можна зліпити єдиний фронт і до чогось домовитися, – “Вістник” писав, що з вчорашніми більшовиками, з попихачами ІІ-го, ІІІ-го чи ІV-го Інтернаціоналу, – за спільний стіл нарад сідати не можна. Що з шахраями і кар’єристами, які служать лише своїй дрібній, або – чужинецькій великій – амбіції, що сідають грати з крапленими картами, не може бути ніякого спільного етичного кодексу; що не “всякий злак на пользу Україні”; що є злаки, які треба немилосердно виполювати… “Вістник” писав:

“Ні громи, ні блискавки душі філістра не змінили. Світ егоїстично захланний, жорстокий світ, що народився після війни, з облудною фразою на устах, з маскою на лиці – для філістрів не існував. Страшно було їм зрозуміти страшну правду, бо накладала страшні обов’язки. Сидячи віч-на-віч за карточним столиком з шулером, замість пустити йому пляшку в голову, вони – удавали, що вірять, ніби він лише з недогляду порушив плавила гри і намагалися йому пояснювати їх: як він повинен поступати, щоб не зломати норм “етичного кодексу”, і для нього ж обов’язкового: та ж засада демократії!… та ж наука соціалізму!… та ж норма моралі!… вимагають, щоб він не мав в руках двох асів пік! Ми вам те зараз розтолкуємо!”

І – майже три роки пізніше – на ту саму тему, з приводу своєї власної “людово-фронтової” каналії, з приводу такої самої, як у нас, нечуваної поблажливості національної преси проти пропаганди єдиного фронту з шахраями, – писав французький тижневик:

“Треба визнати з рештою, що опозиційні часописи не виступають з своєю партійною точкою погляду, вони повні роздумів, доброї віри і духа справедливості (по відношенню до лівих). Бідолахи. Так наче їх противник користався тою самою зброєю, щодо них! Так наче, коли вони берегтимуть правила гри, їх не битимуть завжди ті, що при грі – шахрують!… Було б чудово, коли б французький народ міг бути об’єктивним. Але коли його обробляють найбільш безличні пройдисвіти, то скромність і об’єктивність значать нині стільки, скільки наївність і дефетизм.

Як і ті слова про спасенну ненависть, так і ці, – майже слова “Вістника”!

А ось ще один голос, жидівський, – який показує, що навіть серед збаламучених адептів демократії, знаходяться одиниці, які сумніваються в її здібності об’єднати націю і вирвати її – демократичними методами – з обценьків смерті чи катастрофи. Так писала жидівська “Сhwila” про завдання сіоністського руху:

„Представників народу вибрали на підставі загальних, рівних, безпосередніх і тайних виборів – формально найліпше забезпечення найсильнішого авторитету! Але єдності не створили. Вийшла тільки сама “демократична єдність”. Тим часом йшло насамперед про те, “щоб активізувати внутрішню силу” руху, утворення ж “репрезентації” – це була – ціль побічна. А все тому, що сушити собі голови – формою, в якій маємо здійснити представництво, що до ніякого фактичного об’єднання ш; допровадило… Оманою є думати, або переконувати суспільство, що в демократичному характері представництва є суть справи, є фундаментальна передумова єдності. Може існувати тривала єдність без демократичних виборів і крихка – мимо демократичних виборів. Двічі – демократичні загально-сіоністські з’їзди всієї держави – вибирали начальні ради, і двічі – вони розпадалися і розклеювалися. Бо – бракувало дійсного порозуміння в середині… Треба під загрозою звалитися в провалля – знайти порозуміння на іншому шляху, не демократичному… Демократія, демократія! Так, неначе б вона була бальзамом для всього! Щоб розірвати петлю, а не про те, щоби конче її розірвати – демократично.”

Нав’язуючи демократію іншим, жидівський часопис для себе чудово розуміє, що часом інші методи є спасенні для об’єднання нації…

Безлад в речах і в відносинах завжди виникає з безладу в думках, з браку системної ідеї, загальновизнаних догм. Великий струс 1914 року і наступних років, змив з поверхні політичного життя – в багатьох країнах стару привідну верству, або ця верства поволі вироджується. Нова, що прийшла їй на зміну новий демократичний провідний клас, нездібний замінити ту, що зреклася проводу. Втративши авторитет вгорі, суспільство розпорошилося духовно, морально і організаційно-політично. Нанівець пішли загальновизнані вартості, що тримали спільноту вкупі – вартості моральні, духовні, політичні, економічні, релігійні. В ослаблений організм вдерлися легіони бактерій, щоб зжирати його з середини. Вдесятеро збільшилися сили відцентрових тенденцій і течій. Всі розкладові чинники суспільства – соціальна і інтелігентська галайстра піднесли голову… В такі переломні моменти (а його переживає і наше суспільство) основне завдання: не дати суспільству розпастися, не дати отруйним бацилам зжерти його. Зцементувати її наново в цільний, міцний і відпорний, з великою ударною силою, організм, зв’язати спершу в одну духовно-моральну, а потім і організаційну цілість.

Чим можна зв’язати цю спільноту?

Передусім – встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх полях збірного життя, різко окреслених, ясно протиставлених всім іншим, безкомпромісних; встановивши свою правду, єдину і непомильну. По-друге – надихнути ту правду, запалити загал вірою, що уважала би всіх інших богів – за поганських ідолів, що не робила б з ними пактів, ні торгів. Нарешті – вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими впливами мозки свого загалу, без жалю поборюючи недовірків.

Лише така сила може злучити загал своїм авторитетом. Лише таким способом можна, в такі переломні хвилини, доконати об’єднання нації чи спільноти.

Тому й не могла зробити цього й ніколи не зможе зробити демократія: та самозванка – нова провідна верства, яка у нас і деінде гадає “об’єднати” довкола себе націю. Як могла би вирішити це демократія, яка має відразу до “клерикального способу думання”, до всякої непохитної віри, до догм? Яка завжди і всюди шукає угоди з іншими течіями і поглядами? Яка ніколи не знає яскравої роздільної лінії між своєю правдою й чужою, яка завжди вірить, що нема такої справи, яку не далося би полагодити, трохи поторгувавшись? Яка – в ім’я “гуманності” – ніколи не піднесе караючого слова на шкідників нації? Яка не буде здатна на великий жест, на радикальну прополку бур’яну у власній спільноті? Яка толеруватиме всяку шантрапу, що роз’їдає власний загал зсередини? Як може піднятися до цього великого завдання демократія – боязлива думкою, слаба волею, з відразою до виразного чину?

Люди цієї касти – нікому не заімпонують і нікого не з’єднають в часі, де все – віра, думка й воля загалу, розхитані і ослаблені як ніколи.

Гурт – хоч би і який великий, хоч би і як демократично, з усіх, зліплений, хоч би мав більшість запряжених до воза одної партії чи об’єднання, ніякого об’єднання не довершить без тої сили притягання, без того внутрішнього вогню, який запалюють “диктатори” в своєму загалі. І навіть коли демократи починають симулювати диктаторів, коли починають плагіювати чужі гасла – не ними виношені, не ними вистраждані, не ними народжені, навіть тоді демократичні горлаї з порожніми серцями й головами нікого не здурять. Як каже Фауст:

“Якщо не чуєш сам, пуста і мова буде…
Як з серця не плине та мова,
То не дійде до серць людей.”

Коли такі сноби – з моди чи страху перед переможною думкою, яка підкопує їх власну, перемальовуються на “фашистів”, – нічого з того не виходить. Левина шкіра нікого не здурить і нікому не заімпонує, їм варта було 6 дати пораду Сковороди: “Лучше бить натуральним котом нежелі з ослячою природою – львом”.

Вимога об’єднання не самоціль. Об’єднання потрібне лише, щоб удесятерити ударну силу загалу, збільшити її опір. Це – питання якості матеріалу, з якого ліпиться об’єднання і який його ліпить. Зліпити його можуть лише нові люди – яких воля, думка і готовність до діла є магнітом, що до нього тягнуться, не раз проти волі, людські стружки. В ролі цього магніту все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він – зорганізований не в партію, не в “об’єднання”, а в карний Орден – веде ту масу. Він надає їй незнану доти енергію й силу. Бо енергія народу – це функція не лише числа, але й інтелектуальної і моральної вартості проводу. Він витворює шкалу нових вартостей – апробуючи одне, глузуючи з другого, караючи – за третє.

Об’єднати націю, особливо в момент, що ми переходимо, в момент розхитаних вартостей, розхитаної волі, охлялого чину – особливо потрібно. Але насамперед треба об’єднати її – духовно. Цього не зробить демократія, нездари і комбінатори без думки і без бажань. Активна верства, що об’єднає націю, вийде не з вибору, а з добору. Так було, так і буде. Виховати, створити цю нову касту – завдання нашого часу.

Незавидна доля тих, що в таких випадках вказують шлях або йдуть попереду. Мститься на них юрба, що має за божка - вигоду. Труп Хмельницького викинули з могили. Голову Кромвеля настромили на палю. Щоб Жанну Д’Арк спалити на кострищі – вистачило кількох днів. Щоб її канонізувати – 400 років. Мазепі не дають спокою і 200 літ після смерті, викликаючи по церквах його пам’ять, або – навіть серед “самостійників”, осуджуючи його “нерозважний крок”…

Юрба мстива і зве тих, що формували душу поколінь, або формулювали їм ціль, – злими дітьми люципера. (Хмельничан звали – “дияволами Хмеля”).

Ті провідники активної меншості – що я їх тут згадав, – дійсно мали в собі щось таке, що не давало масі їх земляків охляти і заспати, та лише вони є формотворні. Лише у вогні їх духа гартується “ясна і тверда криця” з покірливої й байдужої маси. Лише вони виковують нові скрижалі правд, лише вони довершують перевороти і об’єднання, що живуть століттями. Не таких, що під ударами молота дійсності, розтріскуються мов скло… Лише вони служать не ковадлом, а молотом історії…

Після війни 1914 року і подій, що наступили після неї, – наш загал теж вийшов з стану всякої рівноваги. Наша демократично-соціалістична інтелігенція, що після занепаду козацької аристократії, – надавала тон всьому нашому збірному життю останніх кількадесяти років, вже перед війною наткнулася на нову, націоналістично забарвлену течію, що оголосила їй війну. Тепер та течія переходить у наступ. Тепер стає очевидно, що ні думка, ні воля, ні вся вдача тої інтелігенції – не зможе опанувати ні наш хаос, ні анархію в думках і в цілях; що на те – є вона занадто боягузлива, занадто безвольна, занадто ідилічна. Треба, щоб була “дума і воля єдина”, але для того треба передусім, щоб з’явилися люди, які мають ту думу й волю, якими об’єднують маси. Бездумна й безвольна драгоманівщина того об’єднання не довершить ніколи, не об’єднає націю.

Об’єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й міцну цілість зможе тільки нова батава нових людей з новою думкою, з новими методами, з новими організаційними ідеалами. Тільки та нова каста, відмітаючи змиршавіле старе, ломлячи партії в ім’я засад ордену, через роз’єднання приведе до об’єднання.

Іншого шляху до об’єднання в наші часи немає.

Львів, 1938 р.Б.

Маса і провід

Маса й провід! Довкола цих понять крутиться вся проблематика нашого життя. Ця проблема сушила голови Шевченку і Кулішуі. Вона ж поділила тепер громадянство на різні табори. Кардинальне питання нашого життя двадцять років тому; ще важніше тепер, ще грізніше – завтра.

Від того, як це питання буде вирішене, залежить наше усе. Куліш бачив в нашій масі, в козацтві, лише “завзяття дике безхатнього птаства”, “руїнницький дух” “хижого бурлацтва”, з якого нічого путнього не могло вийти. Наслідники Куліша – сучасні монархісти – тої самої думки. Для них наш визвольний рух був тільки “рев і доколінний шлик”, демагогія і брехня, злоба і зажерливість; ненависть розгуканої голоти, сила не творча, лише руїнницька. Для демократій – в наших невдачах – опріч клепаних “обставин” – знову ж таки були винні маси, не досить свідомі, аби дисципліновано йти за своїм прекрасним проводом.

Чи справді так було? Чи з двох чинників всякого руху – проводу й маси – справді маса, а не провід спричинює невдачу руху?

Хочу тут довести, що надавати першорядну вагу масі в суспільнім життю — є нісенітниця. Хочу показати по-перше, що так званий руїнницький дух маси має своє визначне місце в історії майже всіх народів; по-друге — що коли не створив той руїнний дух у нас нічого, відповідає за це не маса, лише хто інший. Той, кого звуть проводом нації, її “елітою”.

Вже Куліш, основоположник нашого “антигайдамацтва”, не був такий впевнений у своїй теорії. Вже у нього можна знайти думки, що хоч наш народ “тільки й думає про руйнування, пишається ним, співає про нього в поетичних піснях своїх, але – в його варязькій, необачній задиркуватості… все ж живе ідея створення чогось нового”, живе “гарячий темперамент древних русичів” — будівничих нашої держави.

А в тім! Нехай і так, нехай було в нашій історії забагато ненависті, забагато гайдамаччини, а тому, нібито, й забагато руїни. Та чому ж деінде не допровадила до руїни та “гайдамаччина”? Та ж “завзяття дике” не лиш над Дніпром бенкетувало. Чи “отаманія” не бушувала ще недавно наприклад, в Ірландії? Але там з неї вийшло зовсім щось інше.. А чим, як не збираниною “жебраків” були фландрські “ґези”, які ішли проти Пилипа іспанського? А вояки Кромвеля? Гадаєте, це не були “бандити”? Найзвичайнісінькі! Бо навіть найкращий свій полк (Гемпдена) називав Кромвель “бандою паливодів і конюхів”. А все-рівно, ті паливоди і горлорізи збудували підмурівок Великої Британії.

Отже, саме в собі “завзяття хижого бурлацтва” не спроваджує ще народу на шлях руїни. У всякому випадку не завжди. Не завжди воно робить з народу – голоту. Мусить бути на те якась інша причина…

“Націю, казав Наполеон, творить народна маса. Коли голота бере гору (над пануючим класом), тоді вона змінює ім’я і зветься вже народом. Коли її перемагають, тоді вітають кількох бідаків, а решту прозивають “розбійниками” і “бунтівниками”. Такий вже є світ: голота, розбійники, бунтарі, або герої – відповідно до наслідку боротьби”… Ось проста й геніальна формула, з якої виходить, що не через те якийсь рух перемагають, що був він руїнницький, лише тому називають його руїнницьким, що його перемагають. А коли так, коли не “руїнний дух” стихії спричиняє катастрофу руху, то де ж її причини? За яких обставин “руїнний дух” перемагає, а за яких ні? Коли він стає творчим і будуючим, а коли лишається руйнуючим? Іншими словами: коли голота лишається голотою, а коли стає нацією? Так (читаємо в Шевченка) противники козаччини звали її бандою “розбійників, ворів”, як нині УПА звуть “бандитами”, “погромщиками”.

Відповідь (скоріше натяк на неї) маємо в того самого автора – “Історії возсоєдінєнія Руси”. Вже для нього причиною і нашої історичної руїни було наше “невміння згуртувати довкола одної справи дикі елементи суспільності з елементами культурними”, наше “невміння правити розбишацьким елементом”. Все, що робив цей “розбишацький елемент” – війни, боротьба за Чорне море, було “класично сміливе, одчайдушне і поетичне, але безнаслідне”. Бо козаки-нетяги “не розуміли свого діла”, не видали з себе когось, хто б вищою ідеєю надихнув їх героїчне шамотання. Ось чому навіть геніальний Хмельницький лишився в пам’яті деяких нащадків, як його назвав Кромвель, terror nobili tatis et persecutor judaeorum, як козацький ватажок, а не як засновник нової держави, яким по суті був. І то тому, що наступники його не виявили того “уміння правити розбишацьким елементом”, яке виявили Богдан і Кромвель. Про це “уміння” і йдеться якраз. Є воно суттєвою функцією проводу.

Ось тут і зустрічаємося віч-на-віч з проблемою маси і проводу.

Мабуть не помилюся, коли скажу, що “еліти” народу в правдивому значенні слова, після занепаду козацької гетьманщини в кінці ХVIIIв., ми не витворили. Верства, яка пізніше, деінде створила з себе цю “еліту” (інтелігенція), у нас була й досі є за квола, особливо якістю, щоб прикласти до неї у всьому його значенню – ім’я “еліти” народу. А якраз вона, та еліта, є мотором, який задає рух машині! Якраз вона дає мету і розгонову енергію масі. Вона є силою, що зв’язує розпорошену юрбу – в дисципліновані кадри натхненною одною ідеєю армії, робить з “голоти” – “націю”. І коли ми звернемося до провідників, або до провідних груп інших народів, то побачимо, що всі вони єднали в собі три прикмети: перше – вони самі були насичені тою самою електричною енергією, що й маси; друге – свою амбіцію вбачали не в тому, щоб за масою шкандибати, лише, щоби її вести; щоб вирішувати часом проти волі пасивного загалу; третє – неясні стремління юрби вбирали вони в яскраву формулу, освічували її підсвідомі бажання сліпучим блиском своєї ідеї, позитивною візією нового порядку, візією “дійсності, що настає”, що приходить на зміну існуючій.

Ось син революції Наполеон, та її оборонець, який стримав навалу на Францію армій монархічного інтернаціоналу, а потім розгромив їх; який вигнав з Тюільрі вісімнадцятого Людовіка. Його сила була в переконанні маси, що він був її справжнім провідником, виразником її ідеалів навіть тоді, коли десяткував свій народ рекрутаціями. Коронований, папою, був він дитиною революції. Коли на острові святої Єлени його спитали, який день в своїм житті уважає за найщасливіший, він відповів: “Той, коли його, 27-літнього переможця, вітав італійський народ криком – “Еввіва іль лібераторе!” Його яскравою ідеєю, яку приніс народу, була одідичена після революції ідея визволення Франції з пут феодалізму – в праві, й політиці, в соціальному устрої; ідея, яка мусила йото пхнути в 20-літню війну з цілою феодальною Європою. Ось чому існує досі у Франції культ Наполеона.

Чи був він “насильником”? Був, але в його насильстві був глибший зміст. Таким вийшов він з-під пера Я.Махара (переклад О.Луцького): коли оргій революцій було вже забагато всім, то:

“Всевидючість, що кермує строго
Порядком споконвіку непорушним,
Моргнула грізно оком.
І фельдшер низький зі сталевим зором,
В три роги шапку на античний череп
1 дужі руки з-заду заложивши,
Прийшов до мас недужих,
Встромив відважно зимногострий ніж свій
До жил, що аж пашили від горянки, –
І кров зіпсута бухнула фонтаном…
А грубий фельдшер помирив французів з Богом,
І з пеклом, і з небом, зі всіми святими, і людність
Покірно шию вгнула…

– у той споконвічний порядок життя.

Не є вадою провідника те, що часом мусить він пустити кров гнилу, (цю операцію поручав наприклад і Шевченко), і таких “фердшалів” знає історія більше. Лише, що робили вони своє діло не для .самої штуки, без плану і мети (тоді – це був би бунт черні), лише, щоб привернути – нехай в нових формах – “порядок споконвічний”, оснований на авторитеті; щоб змусити розгукану стихію “покірно шию вгнути” в ярмо вічних законів організованої спільноти. Бо хто бореться проти примусових норм, що порядкують громадою, – програє боротьбу, коли на місце збурених не ставить нових, але примусових норм.. Вміти повести маси проти одних і підпорядкувати другим нормам – ось у чому полягає прикмета провідника: того, що вміє командувати.

Наполеон не цурався маси, але мав одну лише пристрасть – вести її. В становищі, де треба було просити, або переконувати, був він безпорадний. Жадоба панування, оперта на моральній відвазі, на чаруючій силі характеру, – була його пасія. В ній містився ніби фокус владної енергії, ніби хвилі непохитної волі випромінювали від нього, заливали інших й уярмлювали. Пересвідчення в спасенності його місії, моральна сила давали йому змогу зачаровувати інших, командувати ними, а їх змушувало коритися йому без слів.

Його душа не тратила свого магнетизму навіть в занепаді. “Коли “Беллєрофон” з полоненим імператором кинув якір в Плімуті, довкола – на набережній, на кораблях і човнах тиснулися тисячі народу, які від 20-х років вчилися ненавидіти цю “потвору”. Але ось імператор входить на поклад і стається надзвичайне. На всіх човнах, на набережній, тисячі голів відразу обнажаються. У всьому порту, де лиш сягав зір Наполеона, ні одного капелюха, самі відкриті голови”. Це сила дресирувальника, який з ціпком в руці змушує дику бестію скакати через обруч.

Ось другий провідник, страшної пам’яті для України – Ленін. В листі до Троцького писав про нього Йоффе: “Бракує нам усім тої незламності, тої впевненості в собі Леніна, його рішучості йти самому по шляху, що розумів він як добрий”, хоч по суті і злому. “Поступ” назвав якось більшовицьку стихію “жорстокою стихією нищення”. Але “залізна карність комуністичної доктрини ув’язнила її, взяла в карби послуху”, – в даному випадку послуху ідеї нового Тамерлана.

Уміти йти самому проти всіх, проти існуючої дійсності в ім’я тої, що настає, віра в своє післанництво – ось приклад провідника.

Бачимо цю рису і в антиподі Леніна – в Муссоліні. Ще в 1916 р., як незнаний капрал, писав він з окопів: “Той стан духа, який окреслюємо терміном “мораль” – це основний коефіцієнт перемоги. Той виграє, хто хоче виграти. Той виграє, хто має більші запаси вольової внутрішньої енергії”. Не тільки Муссоліні був тої думки, що національну єдність Італії можна врятувати тільки знищивши соціальний радикалізм. Але ніхто, крім нього, не був готовий вдатися до рішучих заходів. Він один відважився на марш на Рим, він один насмілився атакувати пораненого комуністичного бика, хоч і був з своїми прихильниками в меншості, хоч плив проти течії.

Інші політики – Джолітті, Факта, Нітті, – були лиш парламентарними тактиками і не знали, що то значить йти проти більшості, що то значить вести. Знали лише свої програми і кулуарні шахрування. А тим часом здібність командувати була важливішою за всі їх програми. В 1922 р. казав Муссоліні: “З усіх сторін питають мене про програму. Але, на жаль не програми бракує італійцям, їм бракує людей і волі впровадити програму в життя. Всі проблеми італійського життя, всі були вже розв’язані на папері, але бракувало волі, щоб перетворити їх в чин”.

Змалку помагав диктатор батькові ковалеві згинати на ковадлі розпечене залізо. “Тепер – казав він в одній промові – важче маю завдання, згинати людські душі, опановувати мозок і серце нації”.

Коли починав, фашистів було тоді декілька загорільців (ардіті), а в 1919 році число фашистів у всій Італії не досягало 10000. Але десять тисяч “були готові, коли йшлося про рідний край і про фашизм, не тільки віддати свою виборчу картку, але й завдати смерть і самим її понести”. В закон числа, у всемудрість маси не вірив Муссоліні. На його думку великі рухи історичні були епілогом волі одиниць, не компромісу. Треба бути або за, або проти. Хто не з нами, той проти нас.

Тою самою таємничою силою опанував французьку націю й Клемансо, справжній диктатор Франції у 1918 році. “Він гадав, що тріумфував лише через те, що на службі його ідей стояла його сила примусу, його запал, його відвага, його переконаність… Вій здобув собі демократію своєю сміливістю й відвагою. Він довший час лишився на її чолі, бо вона відчувала в ньому людину командування”.

Це здобувці, які вміли командувати. Але ці здобувці, знов таки, мусили йти пробоєм крізь загальну байдужість, щойно здобувати собі симпатії народу, для якого боролися.

Щоб поставити всі точки над і, останній приклад. Карлейль питає: чому шотландські роялісти довший час били залізні бригади пуритан в Англії? І відповідає: шотландська нація була теж майже вся пуританська. Але їх не вів Кромвель, а натомість – нужденні, вічно-хитливі, вічно-дипломатичні страхополохи… Пуританська Шотландія не мала провідника, тим часом як розбита партія кавалерів – мала його. Був ним граф де-Монтроз, лицар і великий пан. З одного боку, отже, – піддані без володаря, з другого – володар без підданих. Підданим без володаря не вдалося зробити нічого, володареві без підданих – удалося. Монтроз, з жменькою ірландських та верховинських дикунів, з яких не багато мали з собою рушниці, кидається на випробувану пуританську армію і розбиває її раз-по-раз в п’ятьох битвах. На короткий час стає він паном цілої країни, аж поки на Шотландію не впала тінь Кромвеля. Аж поки й пуритани не одержали провідника…

Ні, не інертна і хаотична стихія винна, коли не є творча, коли з її зусиль нічого не виходить, лише завжди – провід.

А тепер читачу мабуть стає поволі зрозумілим, чому “руїнницький дух” стихії, або її байдужість перешкодили нашій еліті в Україні створити щось тривале, а не перешкодили ні Наполеону, ні Леніну, ні Муссоліні, ні Кромвелю. Бо ж і вони мали до діла з отою “розгуканою” стихією, тільки вони – знали, як її вести. А цього вміння бракувало нам. Замало було власних Монтрозів.

Не “завзяття дике”, не “бешкетування” були тут причиною неуспіху (бо скрізь діє цей чинник), лише брак сили, яка те “бурлацтво” здолала б підняти і повести. Підняти – ідеєю і темпераментом, повести – волею і вмінням командувати. З прикметами духа групи, що зветься аристократією народу.

Скажуть: добрий вибрали приклад! Нам, “демократичній нації” і т. д., говорити про релігію насильства? !

Але все так є й бувало в історії.

Хто не мав в собі інстинкту володаря, не мав й інстинкту Прометея. Хто не вмів командувати, не вмів і визволятися з-під чужої команди. Хто скидав ідолів, мусив уміти інших спонукати поклонятися новим. Немає сенсу розбивати скрижалі, коли не хочете поставити на їх місце нові… Читаємо у Маколєя: “Спартанець, який б’є й катує гелота, збуджує несмак. Але той самий спартанець, який жартуючи старанно зачісує чуприну в день, який – він добре знає – буде його останнім днем, в ущелині Термопільській, – на нього не можемо дивитися без подиву. Бо саме тому, що спартанця навчили шанувати в собі члена пануючої нації і дивитися згори на кожного, хто не був спартанцем, як на менше варту породу, – саме тому, що не мав він співчуття до рабів, що плазували перед ним, – саме тому ніколи, ні при крайній потребі навіть, у голову спартанца не приходила думка, що він може схилитися перед чужим паном, або впасти перед ворогом на коліна”.

Очевидно, не кожна аристократія, що панує над іншими верствами, перейнята тим гордим духом. Не хочу тим сказати, чи твердити, що кожна вільна нація мусить мати своїх гелотів, або що гноблення інших є легітимізацією на прийняття в сім’ю незалежних народів. Хочу лише підкреслити, що непокірний дух, який каже сильним народам завойовувати нездібних до власного життя гелотів, – це той самий, що не дозволяє їм зносити чужої опіки над собою… Хочу сказати, що народ – або його провідна верства, – які не вміють угинати своїй волі ворожі, чи байдужі до себе сили, ніколи не виплекають в собі свободолюбного духа, не здолають змагатися з чужою тиранією.

Почуття своєї вищості, віра в свою місію, дає кожній правлячій верстві незвичайну силу. Все добре в ній – звичка командувати, бравада, погорда до небезпеки – випливає з простої лінії, з тої впевненості у собі, з почуття своєї вищості і права вести інших. Це почуття спільне для тих, які нині підбивають гелотів, і тих гелотів, які прагнуть завтра стати народом. В цім почутті вищості аристократія черпає обов’язок бути гідною високої ціни, якою себе оцінює. “Аристократія – каже Пєрфе – сильна лише тоді, коли впадає в гріх гордості”.

Кожна еліта, яка хоче здобути масу, конкурує звичайно з іншою, яка вже цю масу здобула, або щойно хоче здобути, яка отже – по відношенню до першої – є силою опірною, яку треба зламати. Так було наприклад у нас під час змагання з денікінцями, чи з більшовиками. Крім того має така еліта ворохобний елемент у своїй же ж землі, що не приймає цієї еліти, ні її ідеї, от як наприклад жидівська, чи москвофільська меншість в Україні. Тому то еліта, що бореться за загальне визнання в у своєму середовищі, повинна мати волю й відвагу зламати опір тих ворохобних елементів, як зломив опір парламентаристів Кромвель, як зламали апатію власного суспільства – польські легіонери, опір демолібералів – Муссоліні.

Вільфредо Парето формулює це так: “Від часів повалення Римської імперії і аж до занепаду французької монархії – завжди тій правлячій верстві, яка не вміла, або не могла приманити силу, відбиралася влада іншою верствою, яка вміла і могла ту силу використати. Людовік XVI впав через те, що не хотів, не вмів, або не міг послужитися силою; а перемогли його революціонери тому, що хотіли, вміли і могли послужитися силою”. Хто має цю волю, той надихне живим духом всяку програму, всякій надасть активного змісту.

Символічною постаттю у цьому відношенні є Володимир Винниченко: коли вій був поміркованим соціалістом – годився з Керенським, коли став комуністом – годився з російськими багнетами. Завжди годився, завжди схиляючись перед новою силою. Бо, як сам писав у своїм “Відродженні Нації” “ніколи не припускав, що нам силою доведеться здобувати свої права”.

Та безсила політика наших верхів пояснює весь наш 1917 рік, коли ці верхи всіляко гамували народну енергію, будь-який самочинний рух маси, будь-яку її спробу загарбним правом вирішити проблему – Київ-Москва. Самі, не вірячи в силу, не любили наші верхи її вияву і в інших. Леся Українка малює такий портрет апостола переслідуваного християнства:

В його листах, у кождім слові,
Загонисту вояцьку вдачу видко.
Він словом бив немов вояк мечем,
Дарма, що про любов умів балакать.
Він бешкети чинив за справу віри
Немов преторіанець за образу
Орла імперії… Єдина зміна,
Що знак ягняти став замість меча.

Це був справжній дух християнства, “переформованого фаустівською людиною” як говорив Шпенглер. Цим преторіанським духом і перемогло християнство розкладене толерантністю поганство. Апелюючи до гуманних закликів визволення, брало воно собі емблемою ягня, – але не як символ терпіння, тільки, як символ месника за потоптану справедливість, який приходить в апокаліпсисі.

Власне той “преторіанський дух”, та “загониста вояцька вдача”, “готовність бешкети чинити за справу (своєї) віри”, “жадність” і “дерзость сили”, мовив Куліш – ось прикмети, що визначили і Кромвеля, і колишніх колонізаторів придніпровських. Бажання вести інших, “згинати людські душі” на ковадлі свого ідеалу, прищеплювати спільноті “віру у власні сили”, “витискати своє п’ятно на дусі народу”, “не оглядатися на тих, які проти їх діла”, наказувати, з’єднувати, командувати, перетворювати потаємну енергію мас у кінетичну – ось перша прикмета еліти. Хто цієї прикмети не має – не є проводом.

Не обурювалися отже ті люди проводу, коли не виходила їх справа. Не нарікали на “розбишацьку стихію”, лише на хвилях розгуканої стихії – злітали угору, пороли її тіло човном, били його веслами. Не кляли ошалілий вітер, лише робили так, щоб гонив їх до далекого берега, а не на підводні скелі, – так робили ті провідники. Всі вони були великими ворохобниками і великими тиранами, під кроком яких стогнала земля, – руїнниками і творцями. Бо не маса винна, коли борсається, а нічого з того не виходить. Нема чого у тому винуватити вітер, що перекинув човен, коли хто не вміє натягнути вітрил; бо не винні хвилі, що залили нас, коли хто не знає як веслувати; бо вершник винен сам, коли кінь скинув його з хребта, винен провід, коли не вмів “правити розбишацьким елементом”, коли не вмів скувати його “залізною силою доктрини”.

А тим часом? А тим часом і тепер ще нічим іншим не займається наша еліта, як безплідним наріканням на невдячність маси, замість пригадати власні гріхи. “Немає нічого легшого, як скинути батьків, скаржаться наддніпрянські монархісти, батьки скрізь і завжди по своїй старості од синів слабші”… Уважають монархісти масу за дич, за хама, але не словом гострим його картають, лише моляться “за брата нашого, за рідного, за Хама, щоби Бог великий, милосердний освітив його милостю своєю, щоб послав йому в серце покору і любов” – до своєї здитинілої аристократії…

Чи це є мова провідників народу? Клемансо, коли був “батьком” народу, був у три рази від “дітей” старший, але його слухали. Причому, отже, тут старий вік, коли суть не в фізичній, а в духовній старості? Читаючи ту літанію, чи можемо собі уявити, щоб таким тоном говорив Хмельницький, чи Бонапарт? Хмельницький голови булавою трощив киринникам, а ті, що нині з Богдана патрона свого роблять, благають непослушних “дітей” не покидати їх у біді… Чи можна поважно ставитися до претензій, аби хтось визнав їх за еліту нації?

Не іншої психології й речники демократичної групи наддніпрянської еміграції. На їх думку, “в перші місяці революції (в Росії) обставини, настрій і рівень свідомості мас не дозволяли ще просто і ясно заговорити про свою державність”, хоч “інтелігенція українська твердо і непохитно стояла на ґрунті української державності”… Це називається писати історію! Та ж головною прикметою провідника є жага відповідальності! Не спихає він її ні на кого. Наша еліта спихає ту відповідальність раз на обставини, раз на Богу духа винну масу. Одні винуватять її за те, що була занадто революційна, другі – що замало революційна, обидва – що не слухала їх. Чи до такої самооборони принизиться правдива еліта? Та ж власне тодішня інтелігенція не визнавала ідеї власної державності.

А зрештою, хай і так! Хай невідповідним до великих чинів був настрій мас. Але чи ж з цього виходить, що інтелігенції наддніпрянській треба було, як пише цитований вже журнал, з тим “рахуватися і не дуже забігати наперед”? Та ж і фашистів мало було серед не дуже їм прихильного суспільства, так само, як і більшовиків, але не принизили вони своїх цілей до земного смаку більшості, лише вели її за собою – широким розмахом своєї ідеї; вміли “послуговуватися силою” супроти ворохобних елементів власної суспільності. Муссоліні без пардону виступає проти масонів і комуністів, більшовики – проти всіх, крім себе – людей партії – і самі обставини натинали своїм бажанням. В 1917 і 1918 р.р. більшовики були перелякані українським “міраклем”. Але більшовицькі ряди пхнув знову наперед Ленін; цьому, страшної пам’яті для нас, чоловіку “завдячуємо” тим пеклом, яке тепер сміється в Україні… Але ті самі “обставини”, які перелякали не одного з більшовиків – вагалася використати наша еліта, бо бракувало їй агресивного пафосу перших. Нас вчили здавна, що “єдиний герой історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти його бажання, його ідеал”, а ніколи – крий Боже, не накинути йому своєї… Наша еліта – як сказав би Ніцше – “не вірила більше в героїв, в силу волі”. Найбільше дбала наша демократична еліта, щоб не стати “непопулярною” в масі, щоб, перед кожним кроком сто разів виконувати “настрій мас”, миттєві зміни їх настрою, завжди боячись попасти в конфлікт з тим, чого “хоче народ”, рідко коли суґеруючи йому своє хотіння, бо рідко таке мала, рідко беручи відповідальність за гострий і рішучий ярок. Робила це лише тоді, коли здавалось їй, що за нею маса, гурт. Але – як каже приказка – в гурті й беззубий собака бреше…

Ще менше мав наш демократичний провід з другої прикмети еліти: ідеї. Але як могла скристалізуватися в нашої еліти яскрава доктрина в тій атмосфері пасивної адорації маси, з якої випливала любов до всього невиразного, безформного, безнапрямного? Чи могли мати притягаючу силу ідеї автономії, соціалізації, федерації, “свобідної України в свобідній Росії”, або УССР в СССР, ідеї братерства з народом Троцьких і Бражньових, та інші, не ідеї, але ідейки, в які наша еліта хотіла вбрати підземну чуттєву енергію мас? Чи могли вони стати кристалізаційною точкою тих сил? Коли чужому праву не протиставлялося права свого, ні чужій ідеї – власної, лише – маленьку поправку, а все ширше – було скоком в незнане, може в провалля, хто знав? Німецький поет Шторм писав: “Один питає, що з того вийде, другий – що є слушне, і тим відрізняється людина вільна від раба”.

Ця психіка “кнехта”, раба, пояснює, чому не мала наша еліта третьої, може найважливішої прикмети проводу. Не мала, як сказав би Ніцше, “das Jasagen zu Gegensatz und Krieg”, свідомості, що лиш на звалищах старого будує нове. Навіть, коли хитався і падав будинок російської імперії, шукала вона можливість приткнути до потрісканої стіни нашу прибудову. Неправда, що інтелігенція наша випереджувала своїм безкомпромісним настроєм настрій мас. Річ та якраз навпаки. Досить пригадати етапи чотирьох універсалів, і плямування сепаратистів ім’ям бандитів, страх розірвати з Петербургом, коли в краю клекотіло все навкруги, – щоб згадати як же було все насправді. Темпераментом своїм наша еліта тих часів була чужа широким масам. Провідник української революції висловлювався в Києві: “Жаль, що наші плани безкровної революції, без конфліктів і перетрубацій розбилися”, що “революція пішла своїм революційним шляхом”. Жаль, що не можна було робити революції без перетурбацій, війни без мира, самостійності без федерації, сваритися без сварки… І той настрій пережив всі бурі, зберігся й досі… Читаємо в органі одної нашої еліти: “Неправда, що історію роблять сильні одиниці, які вміють сильно хотіти, а те, чого хочуть, запроваджують, не оглядаючись на способи запровадження… З двох воль сильнішою є та, що вміє зробити по своєму без насильства. Найкращі бо бажання, доконані насильством – є злом”. Цікаво, чи далеко зайшов би більшовизм, якобінізм, або царат чи козаччина наша, коли б Бог обдарував їх провідників психологією духовних кастратів?

Провід народів певних завжди старався підготувати силу, яка могла б стати на чолі народу. Але в нас думали інакше. В той час, як Троцький вже думав про зав’язок червоної армії, писав в 1917 р. Винниченко: “Чим же ж захиститися нам, що поставити проти (ворожого) штика? Розуміється, є гарячі голови… перш усього кидається відповідь: проти ваших штиків ми поставимо наші штики… Тільки військо, тільки багнети врятують бідну неньку Україну… Ах, та проклята віра в багнети! Яка то поверхнева думка. Не своєї армії нам треба, а знищення всякої постійної армії взагалі!” Так роздумувала наша відповідальна еліта в переддень вступу Муравйова до Києва. З такою психологією організувалася самооборона країни… У чому була тут винна маса? Вище я цитував Парета, що “завжди правлячій верстві, яка не вміла, або не могла використати силу, відбиралася влада іншою верствою, яка вміла і могла використати ту силу”. Тут зауважу, що соціологічні закони однакові – за Цезаря, за Людовіка XVI і за Центральної Ради… “Порядок споконвічно непорушний”, про який писав Махар, знайшов свого герольда у Франції в постаті Наполеона, який перевів революцію з її виключно негативних рейок на позитивні. Нашими Наполеонами були Винниченки, і тому на роль Наполеона у нас взялися, як уміли, Муравйови і Сталіни. Наша еліта відкидала не даний порядок, а порядок взагалі, не лише російську армію, поліцію, державу і провід, а всяку державу і всякий провід, всяку ієрархію. Тому отримала чужу…

До тої самої теми декілька фактів-анекдотів з іншої ділянки… Одного представника української влади переконували накласти грошову кару на жидівську крамницю за відмову приймати гривни. Представник влади відмовився, бо – казав – “немає на це параграфу”… Ілюстрація до того, чи вміла наша еліта se server de la forse. Приклад другий (знов з сотні подібних): до одного колишнього старшини “добрих старих часів” прийшов представник тої ж влади – і запропонував йому вступити до українського війська. Старшина відповів: “Коли ви влада, то навіщо питаєте? Коли ні – то забирайтеся”… Ілюстрація до того, чи знала та влада, що це значить “командувати”.

Один мемуарист пише про одного отамана: “Чоловік безперечно чесний, дуже симпатичний, добрий, з вродженим розумом, але… був він страшний фаталіст, вірив, що не має щастя… Не було в ньому віри, що почате діло вдасться”… Ілюстрація до того, наскільки панувала над нами ідея наша, і почуття власного права.

Вище назвав я три головні прикмети еліти: “das Jasagen zu Gegensatz”, амбіція провадити масу, нарешті – яскрава ідея. Наш провід ці прикмети мав в невистачаючій мірі. Біда була не в тому, що замало культурна була наша маса, замало аристократична, а в тому, що наша “аристократія”, інтелігенція була плебейська духом, з навиками гелотів.

“Настрої завжди грали головну роль в історії – пише Валеріу Марку, а до них допасовувалися ідеї й програми”. Але кволі були наші настрої, а відповідно до них програми й бажання їх здійснити. Два великі чинники знає історія – “Gewalt” і “Mythos” (в розумінні Сореля); цей останній зроджує героїзм, а перша – ідентична з “тиранією” Маколея… Бо “лише героїчне підноситься над землею, лише героїчне в стані формувати, лише хто бажає неможливого, може щось здобути”; бо лише сила запалює енергії, створює шляхетні почування й розплутує рухливі сили… Бо лише міф, диво, легенда – ідея – охоплює несвідоме, стискає в своїй владі всі сили і всіх людей, мов вітер придорожній все листя й гонить одиниці вперед до героїзму, до незнаних берегів”.

Але цих прикмет не мала хвора душа нашої демократичної інтелігенції, яка навіть не усвідомлювала того, що не мала…

Чи вона стала того свідома бодай тепер?

Скажу, що свідомість справжнього відношення між “масою” і “проводом” і досі не стала у нас загальною. Міцна спадщина минулого і тяжка з нею боротьба. Говорю тут про всіх і про нікого. Не про ту чи іншу групу, лише про провід, про інтелігенцію взагалі. Чи відчуваємо, як той провід веде? Як тяжко він висить над думкою і волею? Чи відчуваємо десь присутність сильного осередку енергії, з якого впадуть мов молот по ковадлу тяжкі кличі, яким опертися не в силі? Чи не шириться у нас анархія в думках, перебіжництво від ідеї до ідеї? Чи є відвага плисти проти течії, проти сугестії фактів, стати в ім’я ідеї проти байдужості, або засліплення власної громади, проти крякання песимістів?

Де лишилася наша яскрава ідея? Чи не топили її в багні сельробівства, зміновіхівщини, чи регіоналізму? В намулі спізненої монархоманії, підігрітого – але вже безпредметного – австрійського парламентаризму, або карикатурного “прометеїзму”? Де бажання вбивати, мов цвяхи в стінку, свої думки в людські голови?

Чи хоч на одне питання нашого життя виробив провід, наша інтелігенція одну, виразну відповідь?

Ось питання фундаментальне, питання ідеалу. Що тільки не робиться у нас з відповідями на нього! Чи не проголошуються крайні постулати, щоб кілька днів по тому їх відкликати?

Чи у нас нема “проводирів”, які за ідеал мають совєтську “суверенність”, або колоніальну залежність в Об’єднаних Державах Східної Європи”, з центром у Москві?

Так само, чи взяла демократія виразну тактику супроти жидівства? Чи усталила певне відношення до москвофілів, до совєтів? Завжди оминала вона ясну, імпонуючу масі відповідь на проблеми: парламентаризм, чи антипарламентаризм, за соціалізацію, чи проти неї, з жидами, чи без них, з совєтами, з регіоналізмом, чи проти! Де свідомість цілі, невідклична для еліти, де бажання виховати масу в дусі своєї ідеї, вести її? Де устремління непогашеними – в глупу ніч лихоліття – пронести смолоскипи ідеї, витиснути свою печать на народній душі? Де стремління нагнути своїй правді спантеличених, зірвати нерішучих? Де чесноти, без яких провід не є проводом?

Не дивно, що не маючи сугестії проводу, суспільність попадає під сугестію фактів, обставин, чужої ініціативи. А провід – під сугестію вічно змінних настроїв втомленої й байдужої більшості, яка хотіла б і це і те, але нездібна чогось хотіти так, щоб з тим стояти, або впасти… Тому й маємо замість ідей – компіляцію найновіших чуток і пліток, замість слухання в собі vох Dеі – прислухування до змінного vох рорulі, або попросту до голосу керуючого претора. А як сурогат “командування” – нарікання на байдужість загалу, наради, паради, шопки, комісії, анкети й бенкети, – аби втікати від відповідальності за який-небудь, але означений напрямок; повний брак того, що Бісмарк звав Civilcourage, без якої ніякий провід масі не заімпонує…

Це буде доти, доки не звільнимося від старих доктрин, від сугестії чужих думок, фактів, або, хитливої арифметичної більшості, від громадянського боягузтва, від страху піти своїм шляхом; доки не переглянемо утертих ідей про провід і масу, що засуджують нас на безсилля; доки не розірвемо з духовною спадщиною вчорашнього, не уб’ємо в собі духа неволі, що йде за всім і вся, тільки не за голосом власної думки, що спихає відповідальність на обставини і маси, що не хоче їм нічого нав’язувати, лише все приймати; доки не скуємо всіх залізною силою доктрини переконаних людей. Бо кожна інтелігенція має таку масу, на яку заслужила (наша навіть ліпшу).

Не нарікати, отже, на обставини (і деінде були вони не ліпші), ні на масу (вона зліплена у нас з глини, з якої Господь творить вибрані народи), лише тямити, що треба небуденного творчого шалу, щоби вдихнути в ту глину іскру життя. Не програмами виховуються і стоять еліти, лише характерами і духом, який ті мертві програми щойно одушевляють. Без радикального психологічного переродження проводу – з цієї глини нічого не вийде. Бо – слушно сказав Міхеліс – ніколи провідники не уступають місце масі, тільки завжди новим провідникам…

У нас замість того культивується (як завжди там, де провід є пасивний) адорація маси. Про цю спеціальну хворобу проводу, зв’язану з кризою демократії – далі.

Львів, 1939.

Кількість чи якість (Розклад демократичної еліти)

Найхарактернішим прикладом кризи нашого провідництва є криза демократії.

Разом з тим це найактуальніше питання сучасної політики. Донедавна демократія була в великій шані. Донедавна поступ демократії був “залізним законом” суспільного життя, а культ маси може єдиною релігією, що не знала атеїстів. Нашим завданням не було – створення міцних індивідуальностей, сильного проводу; натомість механічно зліплений “єдиний фронт”, звернення уваги не на якість, лише на число, на кількість. Найяскравіші історичні приклади – французької, англійської, російської революції, коли то об’єднані в “єдиний фронт” коаліції ворогів перемагала знесилена внутрішньою громадянською війною меншість, – ці приклади нічого не говорили, “людинофронтовим” фанатикам, закон числа був для них цілющими ліками.

Треба було лиш “усвідомити” масу, злучити одною думкою як найбільше число, – і світ належить нам. “Усвідомлена маса”, з’єднана для своєї, “рідної” ідеї, була силою – вже через саме механічне скупчення, незалежно від якості руки (проводу), в якій її тримали. Думалося, що з занепадом монархії – мета, до якої мусила еволюціонувати спільнота, була демократія; що тільки монархія є ворогом демократії. Упадуть трони, а їх автоматично замінить народоправство, правління більшості. Тим часом сталося щось інше. В одній країні за другою зіпхнуто масу на другий план, а кермо захопила нова аристократія. Не більшість, лише меншість.

Здається, нема країни на світі, де б культ демосу стояв так високо, як в ліберальній і соціалістичній Росії у 1917 р., коли спали з російського народу кайдани. Міг він показати, що уміє. Свобода преси, зборів, слова, партій, самовизначення, виборів до Установчих Зборів, за якими була воля більшості. Здавалося, чуда повинна була б доконати розкута демократія. А тим часом… невеличка банда більшовицька протягом півгодини розганяє на чотири вітри Установчі Збори суверенних представників суверенного народу! І то так, що навіть пес за ними “не гавкнув, не лайнув”. Так, наче б не було на їх боці ні мільйонів виборчих карток, ні волі народу, ні “залізного” закону більшості. Насильству піддались безборонні царські Думи, але коли розганяли Установчі Збори, більшовицький режим не був ще скріплений, не мав ще в руках державного апарату: жовтневий переворот відбувся в атмосфері вільної конкуренції демократичної більшості з більшовицькою меншістю. Кожна сторона могла агітувати й зброїтися. Що більше, рештки державного апарату Тимчасового Уряду були проти більшовиків. А одначе – гору взяла меншість, не демократія!

Подібне було в Польщі. Противники “санації” дали себе усунути на другий план політичного життя групі, що 1926 р. зовсім не була представлена в сеймі. Подібне в Італії, де партія, що представляє в парламенті малий відламок суспільства, хутко стає виключним законодавцем того суспільства, яка скоряється їй без слів, хоч спершу про неї знати нічого не хотіла, хоч проти неї мала вона державний апарат.

І совєти, і фашизм, і “санація” як прийшли до влади, всі ті меншості з нерівними силами дали бій демократичній більшості, закону числа – і їх перемогли!

Якою зброєю? Яким закляттям? Та ж на боці демократії була свідомість, воля маси, виборчі картки!

Чому ж при ударі менша, нібито, сила розбила більшу? Чому капітулювала демократія?

Почну від Росії. Полемізуючи в Тітезі з одним біографом Леніна, лорд Біркенгед, один з консервативних лідерів, писав: “Коли б Керенський мав хоч би один грам державної відваги, ніколи б совєти не отримали для себе всієї влади, а Ленін не дочекався би свого тріумфу”. Тверезий розум цього англійця знайшов дійсний момент, який спричинив перемогу одної ідеї (хоч за нею була меншість) над другою (хоч за нею була більшість). Цим моментом була – відвага, завзятість. На боці противників більшовизму було число, свідомість і – здавалося б – сила. Але тій силі бракувало ще чогось. Не натхненна тим “чимсь”, моментом відваги і рішучості, сила противників більшовизму, хоч і більша числом показалася слабшою. Керенський не наважився арештувати провідників більшовизму, Ленін не вагався скінчити з Романовими, Колчаком і з тисячами інших. Керенський не наважився розігнати петербурзький совєт представників кількох лише тисяч робітників, Ленін – не завагався розігнати Установчі Збори 150 мільйонів. Мужність, якою була натхненна в 1917 році більшовицька меншість, і положила на обидві лопатки нерішучу, демократичну череду, велемовну, запальну, але без мети й витривалості, без відваги й плану, з балакуном замість провідника.

На ту саму недугу хворіла й італійська демократія, нею пояснюється і її капітуляція перед фашизмом. “Бракувало соціалістам віри в слушність своєї справи – (пише німецький соціолог Міхеліс), яка має величезне масове психологічне значення і для власного табору, підвищуючи його ударну силу, і для табору противника, паралізуючи його силу опору. Це переконання в справедливості власної справи дало в 1919-21р.р. кільком озброєним фашистам силу розганяти соціалістичні збори, чисельністю 50-60 людей”, а згодом – ліквідувати ліберальну державу… Бо якість завжди б’є кількість, щоб не говорили демократи і драгоманівці.

Ця віра в свою силу колись помогла демократії звалити феодальну аристократію. В Оляра читаємо, що “після протироялістичної демонстрації 20 червня 1792р. в Парижі, по всій Франції перекотилася поворотна хвиля монархізму, 20000 петиціонерів і велике число департаментів протестувало проти образи Величності… Але це монархії не врятувало. На це замало було петицій, замало самого числа і доброї волі… Оборонцям трону бракувало ще віри в свою силу, енергії і відваги впасти, боронячи свою справу”… Ця хвороба тепер перейшла на демократію, яка скорилася в деяких країнах новій аристократії, новій меншості.

Що ж було вирішальним моментом перемоги цієї меншості? Маса, число, більшість? Ми бачили, що ні. Усвідомлення? Не завжди, не раз бо побита більшість виявляла незаперечне розуміння своїх інтересів через виборчу урну, в петиціях і інше. Гола сила? Також ні! Бо не раз падала сторона, що спиралася на зорганізований державний апарат: як в Росії 1917, в Польщі 1926, у Франції 1789, в Італії 1922… Отже що? Вирішальним моментом, що дав перемогу меншості була власне та “мужність” Біркенгеда, той психологічний чинник, ті im-ponderabilia. Вони, мов ті ультрафіолетові промені, яких око не бачить, але яких якщо не взяти до уваги – значить лишити невиясненими багато явищ природи.

Я сказав, що ні маса, число, ні політичне усвідомлення одної з ворожих сторін не вирішують долю її остаточної перемоги. Але я скажу ще більше. Навіть близькість, “рідкість” гасел якогось гурту до того колективу, який цей гурт хоче замінити, – не забезпечить йому виграшу, коли бракує тих “імпондерабілій”, того психічного Ікс, що не можна ні зважити, ні зміряти.

Часто чужа ідея, навіть чужа походженням даному середовищу вербує собі в ньому прихильників, власне завдяки тому психологічному чинникові, про який я згадав щойно. Коли “рідна” ідея хитка у вірі, незачіпна вдачею, легко її може виперти з терену чужа, але агресивна й певна себе. Із світу природи знаємо, що навіть мінерали, піддані великому тискові ззовні, можуть кристалізуватися не після власних законів. Те саме й з кристалізацією, з формуванням людських колективів.

Багато прикладів того знає історія. Зупинимося лише на кількох. Часи від бургундських війн аж до битви під Маріняно і до реформації XVIст. – були найбільш блискучою добою в історії Швейцарії. Створили республіку властиво німецькі громади, der alte grosse Bund in oberdeutschen Landen. В наслідок того, в наслідок величезних політичних успіхів республіки, доконаних німцями, – почали в новому союзі цінити німецьку мову, як символ власної швейцарської сили, як власні звичаї і герби. Швейцарська німота надала Швейцарії блиску, а через те стала символом швейцарськості. Коли отже наприклад місто Фрібурґ та інші, з їх романським населенням увійшли до швейцарської Спілки, то найліпшим способом задокументувати своє швейцарське серце стало плекання німецької мови. Бо хто не говорив по-німецьки, той не міг бути справжнім швейцарцем, правдивим “Еidgenosse”. А бути “спілчанином” було тоді для селян і дрібних міщухів рівнозначне з правом ставити себе на одну ногу з панами, цісарями і королями. Так у Фрібургу та інших французьких містах Швейцарії у XVIст. урядова, шкільна і церковна мова, не зважаючи на романську більшість людності, стала німецька. Навіть вуличні крамарі, що продавали часник і цибулю, вигукували назви своїх товарів по-німецьки; а міста і довколишні села перехрещували свої імена на німецькі… Завзята, свідома своєї мети, державотворча, войовнича меншість завоювала собі культурно і уподібнила до себе навіть чужу собі національну більшість в тих округах, які не були їм етнографічно “рідними”.

Цікаве під тим самим оглядом маємо свідоцтво і одної з помітніших постатей повоєнної Польщі. Під час його молодості – читаємо в його спогадах – “голосною була на цілому світі боротьба “Народної Волі” російської з царатом. Відгомін тої боротьби очевидно доходив до Вільни і героїзм її мусив імпонувати моїй романтичній голові. Заразом у Польщі тоді було тихо. В суспільстві польському, вичерпаному боротьбою 1863р., було стільки страху, стільки чорної реакції, стільки ремствування на кожну живу думку, що порівняння Росії з Польщею випадало тоді для мене завжди на користь Росії. Я був тим просто упокорений і стояв на роздоріжжю… Інші русифікувалися, або йшли до “Інтернаціоналу”, між іншим брат автора спогадів, арештований разом з братом Леніна в 1888р. за підготовку замаху на царя Олександра ІІІ.

Бачимо, що в цьому випадку, чужа, національно ворожа, але “героїчна”, з “живішою думкою” меншість, вміла імпонувати збайдужілій, іншій етнографічно і політично більшості, а навіть відривати від неї будь-які небуденні одиниці. Досить згадати імена Дзержинського, Мархлєвського, Радека, Косіора, Менжинського… Подібно писав Драгоманов до Франка про російський нігілізм: “Йото некультурність мені завжди була противна, як і українофільське гайдамацтво, котре власне одного корня з російським нігілізмом, тільки, що не має його щирості”. “Народна Воля” імпонувала українській і польській молоді тих часів через те, що була відважніша, жертовніша, консеквентніша, імпонувала, mutatis mutandi, тими самими прикметами, що й французам – якобинці, росіянам – більшовики, італійцям – фашисти, швейцарам – німецькі “спілчани” XVIст. Активна якість завжди імпонує пасивній кількості.

Перед цими прикметами відступала боягузька і охляла демократична більшість, якої не змогли охоронити від поразки ні число, ні “свідомість” її маси, ні навіть “рідність” (“наськість”) її програми, чи походження. Ось де корениться криза всякої більшості, якої одним з випадків є криза сучасної демократії. Попросту відлетів від неї живий дух зачіпний і сильний, відлетіла до інших й творча сила її еліти.

Пригляньмося ближче до тої сили. То це є та творча сила? Те бажання “іти впоперек волі більшості”, ця “ідейна затятість”, “бойовий дух”, моральна “мужність”, віра в своє право, “жива думка”, “героїзм”, – що це є? Джерело цього лежить в світі емоцій, активних і сильних. Далі пройде той, у кого ці емоції активніші, як при рівних масах далі зайде тіло, що розвинуло більшу швидкість, що отримало більшу спонуку. Світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завжди сила їх емоційного підгрунтя. Італійський патріот Мацціні казав до своїх земляків: “Що нам потрібно, щоб запровадити новий лад, так це – перевернути силою ту брутальну силу, яка протиставляється всяким спробам поступу”. Мацціні називав свій вимріяний лад – “поступом”, інші – звали свій “соціальною революцією”, “найвищим ідеалом нації”, – справа від того не мінялася: емоційним рушієм цих ідей було бажання даної ідеї, даного гурту поставити свою силу над силою іншого. Переможе та ідея, де це бажання сильніше. Ось у чому й полягає той моральний гарт, яким перемагає байдужу демократичну більшість – героїчна автократична меншість; або – яким перемагає одна еліта – іншу… Криза сучасної демократії якраз в тому, що не може вона протиставити ворожій собі силі, її войовничому інстинктові, сили рівнозначної; що заволодів нею замість духа агресії – дух комбінації, хитрування, гуманності, пристосування, мімікрії; що за її гарними словами – не чути було відваги втілити їх в дійсність.

Ось у чому полягає криза й нашої демократії.. З тою різницею, що в нашій спільноті досі не повстав ніякий антидот на хворобу демократії. Внаслідок того цей антидот, як за часів Драгоманова, черпаємо часом в ідеях не своїх. Для багатьох цей наслідок є абсурдним… Та ж ми несли масі “рідну” їй ідею, ми ж її “усвідомлювали”, ми ж мали нарешті цю масу духом із собою. Та ж на виборах до Установчих Зборів величезний відсоток виборців проголосував в Україні за українські партії! Звідки ж наші невдачі? Звідки могли запанувати в Україні більшовицькі зайди? Кажуть одні, через нашу некультурність; інші – що забули про “єдиний фронт”, треті – що програма наша була лиха. (“Якби ми відразу стали на совєтську платформу!”, або: “Якби ми гетьмана шанували!” і т. д.).

Пусті слова! Не у тому причина слабості нашої демократії, лише в тому, що бракувало їй тих “імпондера-білій”, тої “мужності”, без якої не поможе ні найліпша, ні “найрідніша” програма, ні найчисельніші маси, ні найідеальніший “єдиний фронт”… Чаруючий образ кволості нашої демократії і сугестії чужої дає нам Антоненко-Давидович в повісті “Смерть”. Чим заімпонувала нашому інтелігентові більшовицька віра? Тим, що принесла вона з собою “своє рідне месіанство, що із звичайнісіньких людей… вона творить нове, цілком відмінне плем’я, більшовицьку расу”. А що протиставлялося тій расі з нашого боку? “Жменька свідомих українців, з сентиментально-романтичною душею…”

Аналогічний образ дає нам Ф.Дудко в “Квіти і Кров”: “І от я став на роздоріжжю. З одного боку смерч, який змітаючи на своїм шляху прогнилі рештки старого ладу, захоплював у свій вир усе, що мріяло про нове майбутнє, з другого – тендітний захист карточного домика, напів склеєного з національного мрійництва і романтизму… З одного боку твердо закреслена лінія руху вперед, без хитань і компромісів…, з кам’яною вірою в перебудову життя на нових основах; з другої – хвиляста крива, що кінчалася в непевності… ефемерного жовто-блакитного новотвору”.

Як млявість власної провідної групи завжди полегшує агресивну роботу чужої еліти, завжди спихає “на роздоріжжя” членів власної пасивної “еліти”.

Ні, не всі більшовики є “конквістадорами” (особливо тепер ні), ні активне українство не було таке кволе й безсильне. Але порівнюючи обидві стихії, треба визнати, що фанатизму й безоглядності було більше на боці червоної автократичної Росії, ніж голубої, демократичної України. Цей фанатизм і розтрощив ту демократію. Розчавило її те щось, що несла до нас Москва на нашу згубу; її завойовників “гартовані слова”, що “примушували слухати”, “палючий промінь” їх віри, їх загониста неґація чужої ідеї, ті “імпондерабілія”, напняття душі, те щось, яке так важко означити головною рушійною силою історії… Це є той неокреслений дух войовничості, який є акомпанементом кожного програмового тону, який, як настрій, доконає чуда. Як про це пише Леся Українка:

“в нас не було мети. Було завзяття,
відвага, може навіть героїзм,
і з нас було доволі.”

Це стремління – підставове джерело будь-якої збірної акції. Англієць Стід, який розумівся на цих речах, писав, що самі ідеї, “саме роздумування рідко коли порушує маси”; ідеї (“мета”) – це лише “каналізація політичного інстинкту”, шукання шляху й напрямку для того “палаючого полум’я”, про який говориться в “Смерті”, або для “відваги” Лесі Українки, але самі в собі не мають ідеї динамічної сили без оточуючої їх “емотивної атмосфери”. Цю атмосферу називає Лок “пристрастями”, що живуть в серці одиниці, хоронячи її від всякої ворожої акції ззовні; озброєне тим інстинктом людське серце, ніби міцна гребля, противиться найсильнішим напорам противника, його найкращим аргументам, які з цими “пристрастями” колідують. Англійці, пише Стід, це створіння інстинкту; вони недовіряють ідеям, лякаються логіки… “Інстинкт, сильніший за розум, каже їм, що саме життя не є логічне, складаючись з енергії часто сліпої, якої пружина захована – як кажуть психологи – на порозі свідомості”. Цей інстинкт, це “несвідома спадщина довгого досвіду поколінь, переказаний предками заповіт, вказаний ними шлях до збереження й збільшення потуги спільноти, той емотивний підклад суб’єктивно-логічного ряду зусиль, які винесли земляків Стіда на вершини сили і значення в світі; це та “кам’яна віра” в свій месіанізм більшовиків, цієї нової орди, яка прикривається різними логічними плащиками (слов’янофільство, комунізм), а яка замість свідомої “мети”, має несвідому, нематеріальну – збільшення сили і могутності власного гурту. Сила цього інстинкту в його силі опору, в непроникливості для бацил ззовні та у волі нищити ті, які вдерлися до власного організму. Читайте спомини того Стіда і ви зрозумієте, що я хочу сказати. Протягом: десятків років він і його приятелі нищили впливи германофілів на британську громадську думку, які прагнули забезпечити собі нейтральність Англії в близькому порахунку з Францією; читайте історію Клемансо, як він десятками років нищив впливи політиків, які згори капітулювали перед Німеччиною, замість готуватися до подібного з нею порахунку. В цих і подібних випадках діяла несвідома, але вірна основній ідеї свого народу “пристрасть”, оголошуючи війну вбраним в пишні шати логіки спробам чужої ідеї, розкласти їх спільноту, змилити основний напрямок її “інстинкту”, і привести її до занепаду; боронячи охоронну греблю “національних пересудів”, перед ворожими інтересам рідної спільноти нападами чужої доктрини.

Наші ліві не мали ні своїх Стідів, ні Клемансо, ні того настрою, який Стід зве “емотивною атмосферою” ідей. Звідси поразка демократичного українства, звідси його криза тепер, хоч яка демократична й “рідна” була його ідея, хоч якою величезною була посвята тисяч безіменних героїв, що за тою ідеєю йшли. Не ввійшла в кров демократичної верхівки та ідея, не було аксіом, ослаб їх інстинкт. А там, де слабне інстинкт, там слабнуть ідеї і виринають тисячі – “для чого?”, відчиняючи настіж до нашої психіки двері чужим емоціям і думкам.

Позбавлена своєї “кам’яної віри”, ідея демократична, українська, не виокремлювала себе різко від чужих, тратила на сугестивній силі, на впливі на свою громаду вірних, обезбарвлювалася. Коли деінде “чистка” й жива “спадщина досвіду поколінь” хоронила організм від “ухилів” і розкладу, наші демо-соціалісти – групи, партії, товариства стають ноєвими ковчегами, де єднаються разом патріоти й москвофіли, регіоналісти і новошляхівці, завдяки сумнозвісній “толерації” і довгим вухам, легко приступним переконуючій силі чужих ідей. Переконуюча сила (цих ідей), каже Міхеліс, має природну границю у соціальних відносинах. Там, де штука переконування звертається до народної маси, аби її намовити пристати до руху, корисного її власним інтересам, це іде легко. Але ця штука заломлюється там, де вона звертається до маси в намірі переконати її покинути вигідну економічну і соціальну позицію на свою некористь”. Проте для демократичних перевертнів не існує і ця межа: представників нашої демократичної еліти можна “переконати”, що в наших інтересах є виселення українських селян на Зелений Клин, впровадження в Україну москалів і жидів; що загарбання землі в селянина і вся грабіжницька політика Совєтів іде теж на нашу користь. “Переконання” нашої еліти є “гадками”, які можна обернути догори дном, не пристрастями”, які спалюють на попіл всяку ідею, що колідує з інстинктом самозбереження нації.

Тої “пристрасті”, якої нашій демократії бракувало при запровадженню порядку і одностайності у власних рядах проти перевертнів в середині спільноти, бракує і там, де треба нищити чужі бацили… Один гурт латвійських журналістів і художників зав’язав спілку латвійсько-російського зближення. І ось, що на це написав Авед Берґ, один з найвидатніших діячів нової Латвії про цих адораторів Росії: “Проживши десять літ поза межами Росії, зауважили ці панове, що задалеко від неї віддалилися, і з тугою звертаються назад… Лише наївно з їх боку думати, що ніхто їх з їх місією ще не випередив. Це робили вже – спершу російські фельдфебелі, потім в сорокових роках минулого віку російські священики, а пізніше інспектори народних шкіл, які при кожній візитації інформувалися, чи співають вже латвійські матері московських колискових пісень… Який старший латиш з кругів інтелігенції, який латиський письменник не сидів в російській в’язниці? Ось які були російські спроби зближення. Інших заходів підійти до нашого народу з російської сторони не було. Що ж дивного, що ми не маємо ніякого бажання стиснути російську руку?”

Так думає інтелігенція народу, яка не забуває насильства, не закриває очей на небезпеку, яка не допускає інвазії чужорідних бацил до народного організму… Цим прикладом хочемо звернути увагу, що ходить про ту присипляючу чуйність почуття приязні з готовим до стрибка хижаком, почуття, яке розкладає цілість народної психіки і її відпорну силу… Але наша демократична інтелігенція, що має під тим оглядом досвід не гірший від латвійської, в поті чола трудиться, щоб прищепити почуття приязні і любові до чужорідних бацил ( ми ж не шовіністи!), заповняючи книжковий ринок ворожою макулатурою, засновує спеціальні часописи, щоб плекати “приязнь” з духовними наслідниками царських фельдфебелів, чи тих, які прийшли по них і з піною на роті кидається на всякого, хто старається звести греблю проти цієї отрути, денунціюючи їх в чужій пресі, як “шовіністів” і завзято управляє вже здавна формальний культ Белінських і Пушкіних; тих самих, яких двійників українських виклала б вона як негідних шовіністів, якби вони посміли відізватися про російщину так по-хуліганському, як по-хуліганському відзивався про українство Бєлінський.

Найстрашнішим “аргументом”, яким підмивається “гребля” власних інстинктових “пересудів” (Лок), є доктрина гуманізму. Ворожа даній громаді, навіть невелика група – пише Парето – може накинути їй свою волю, коли та громада “дає себе порушити гуманістичним почуванням”. Це почуття гуманності погубило колись пануючу верству феодальної Франції, бо доктрина гуманізму забороняла їй здушувати ворожі, ідеї і групи. “Коли б французька шляхта не підпала в XVIII в. під панування гуманістичних ідей, не приготувала б вона сама собі революції, фатальної для неї. Серед страчених в ці часи шляхтичів був не один, що свідомо, довго і терпеливо гострив ніж гільйотини, що пізніше відтяв йому голову”. Так само, як не один з розстріляних чрезвичайкою українців відливав собі чужі кулі., хоронячи Україну від вибухів “звірячого шовінізму”, пропагуючи згоду, проти якої обурювався латиш Авед Берг, і яка вносила сумнів в слушність нашої ідеї, ослаблювала підсвідому силу опору чужим ідеям, квестіонувала законність найбільш оправданих методів боротьби з ідейною деморалізацією ззовні. Міхеліс зауважує, що з точки зору історії, ідеї Вольтера й Руссо, відриваючи ідейно частину французької шляхти й духовенства від їх верстви – деморалізували цю верству, готували її занепад. Подібний деморалізуючий вплив мають серед українства ідеї гуманізму та інтернаціоналізму, “брехнею підбиті”.

Ось два образи! Перший – одна з найвизначніших постатей післявоєнної Польщі, дивлячись на своїх товаришів по недолі – росіян, на засланню в Сибірі, нотувала в своїй пам’яті: “Я не міг не думати, що батько цього, або того може колись розстріляв, або повісив мого дядька, або стрия”… А ось другий образ! Один галицький священик, о. Г-а, засланий під час російської інвазії на Сибір, оповідав мені: Революція, висіла в повітрю, один з вартових оповів нам, що в Петербурзі повстав зговір, що незабаром вибухне революція та що цар буде страчений (той цар, іменем якого заслали о. Г. на Сибір!). Але гуманний панотець і його товариші не думали, що чинили предки царя і сам цар з його земляками і з ними самими, лише першим відрухом хотіли… донести про загрозу революції – місцевому губернатору! А не зробили цього тільки тому, що їм пояснили, що – незалежно від справедливості доносу – вони перші помандрують до в’язниці… У інших образ терплячої людини не заслонював образу ворожого колективу. В українця образ ворога і його жертв гинув перед образом людини, якій грозить небезпека. Перший думав інтересами своєї спільноти, другий – інтересами чужої людини, отже – ворожого колективу. В цій різниці психології були вже зерна багатьох подій наступних років…

Позбавлена духа інстинктивної репульсії, духа ворожості до чужих ідей, наша демократія не могла мати і тих “гартованих слів”, того “палючого полум’я” віри, про який говорить автор “Смерті”. Позбавлена емотивної “греблі” Лона, того нехибного підсвідомого інстинкту, що вказує нехибну дорогу поступування, вона відкидала своє вічне “для чого?” лише тоді, коли, або згори ішов сильний наказ, що просто механічно забороняв всякі сумніви, або, коли був рlaset виявляти свою демократичну “волю”. Один волинський священик, о. К., переконаний автокефаліст-українець, прихильник авторитету, запитаний мною, чи сильний серед нашого духовенства національно-церковний рух, відповів: “О, дуже! Як би митрополит зніс заборону уживати рідну мову в богослужінні, всі священики її запровадили б!”… Як це нагадує деяких “хліборобів”, які прилучилися до ідеї самостійної України тоді аж, як їх революція “звільнила з присяги” цареві; або інших, які почали відділятися від Росії тоді, коли її вже не стало. Або, як говорив мені один львівський комуніст-буржуа: “от якби ми в Києві відразу стали на совєтську платформу, все пішло би інакше, і тихо було б і при владі були б”. Даремно я іронізував, що в тій завірюсі тяжко було наперед вгадати, на яку платформу стати, щоб себе рятувати, на совєтську, Керенського, чи Денікіна. Моя іронія не вплинула на переконання червоного філістра.

Відсутність характеру, закорінених в крові переконань, емотивного фундаменту наших засад, не позволяли нам вибирати між двома суперечними тезами. Коли наших демократів спитати про їх фундаментальний принцип, спитати, чи вони за демократію, чи за диктатуру, то почуєте відповідь: “Хоч ми й є визнавці демократичних принципів, то не завагаємося повторити… клич диктатури пролетаріату, не завагаємося признати невідкличну кволість демократії, якщо справді виявиться, що в українській радянській державі диктатура всіх працюючих є диктатурою української нації на своїх землях”… Так писав один наш щоденник в 1923 р…. Ми, отже демократи, але – „впредь до особаго распоряженія”, поки нас не переконають, що ми помиляємося. Хто переконає? Противник. Чим? – силою, “довершеним фактом”. Скільки ж то наших демократичних груп і політиків далося “переконати” тій брутальній силі, званій на їх жаргоні “еволюцією”, або “бігом подій”, виправдуючи свій моральний параліч, брак всякої глибокої пристрасті, всякої віри, всякого бажання.

Криза нашої демократії в тому, що її психіка є дефетистична, бо вона не реагує на бунт власних перебіжчиків, бо отруєна гуманізмом, бо не має аксіом, бо розкладена сумнівами, бо не вміє боротися з наступом чужих впливів, бо “толерантна” до роз’їдаючих власний колектив чужих бацил, бо готова здійснювати свої засади лише, доки їй як тому волинському священику – дозволять це, доки дозволять опустити в урну картку виборчу, доки проти нашого жовто-блакитного демократизму не запротестує Шварцбарт, або доки нам не видасться, що наш власний демос (збаламучений чужими) не є проти нашої ідеї… “Кам’яної віри” в свої засади – наперекір усім і вся, непохитної “емотивної атмосфери”, якою перемагають сильні доктрини, бракувало нашій демократії. Ось через що наші Горобенки підпадали під чари чужого, сильнішого духа. Чужий молот, що з іншої душі кує залізо на мечі, розтрощував наші на дрібні кавалки.

А головне – приводить до моральної демобілізації. Макіавеллі каже, що політик повинен єднати в собі чесноти лева з чеснотами лиса. Слабість емотивної сторони нашої демократичної доктрини, її безаксіомність, привела до того, що вона засвоїла лише ту другу чесноту, рекомендовану великим флорентийцем. Не мужньо відперти інвазію чужої ідеї й опір заражених нею власних перекинчиків або сентиментальний голос гуманізму; не зломити обставини, лише – обійти перешкоди, сховатися від удару, прийняти захисний колір оточення, розпластатися хрестом по землі, вдати, що нас немає прикмети лиса. “Практикований довший час, цей спосіб діяння має величезний вплив, каже Парето, на правлячу (в даній групі) верству, до якої допускають лише лисів, тоді, як левів викидають”. Зручні, тактики, красномовні адвокати, хитрі крутії, не люди мудрі, сміливі, консеквентні, безстрашні й ретельні – здобувають шану в нашій демократії, а непокірних просто усувають на бік: якийсь особливий, “природний добір”, перевернутий до гори ногами. В “Культі некомпетенції” каже Еміль Фаґе, що демократія, а якій знищено інстинкт войовників, не терпить в своїм середовищі “природних різниць, себто, коли одна людина є інтелігентнішою, спритнішою і здібнішою від другої. Різниць тих знищити, очевидно, не можна, бо вони природні, але можна відібрати у них всяку силу, відсуваючи від урядів і значення тих, що мають ті різниці”. Так розложена демократія почала вибирати своїх представників серед тих, що не мають індивідуальності. Остракізм став зброєю не лиш тиранії, але й демократії. Дефетистична настанова демократії, в якій культ сили втратив всяку вартість, а незалежна й відважна думка вважається – в атмосфері компромісу – злочином, допровадило до загальної нівеляції, до вбогості на маркантні індивідуальності, до повної незгоди між проголошеними гаслами, і їх практичним застосуванням, до того, що ні одної перешкоди не усувається ланцетом (навіть серед власного суспільства), лише пігулками, які протягають хвороби іn іnfinitum, латаниною.

Аналізуючи кризу демократії в Німеччині по війні 1914 р., писав Веrlіn. Tageblatt: в нас говорять, що “часи індивідуальності минули, що індивідуальність може ще діяти хіба як експонат якоїсь сильної верстви… Але треба відрізняти маріонетки від експонатів партії. Нашій республіці грозить менша небезпека від надпродукції індивідуальностей, ніж від розростання партійщини. Ми занадто маємо мало індивідуальностей, і многі непокоячі симптоми, пережиті німецькою республікою, мали якраз причиною те, що нам бракувало особистостей, або, що вони залегко і часто потурали вимогам партій”. Ще більший брак особистостей виказує наша демократія. Цей дефект, разом з іншими, і був причиною, що відкидає її назад наприклад більшовицька сила, серед якої ще мало лисів, яка думає, що в “устрою демократичнім правити може лиш та еліта, яка не вагається вжити силу”.

Наслідки розростання “лисячого” духа в проводі нашої демократії фатальні для впливу і значення української демократичної ідеї. Хитлива, занадто толерантна до чужих доктрин і до власних дезертирів, ця ідея перестає бути атракційним осередком для демосу, для маси. Суцільність національного організму в наслідок того розвалюється, слабне. Він готовий прибрати той плинний стан, при якому його можна втиснути в яку хочете форму… “Брак провідницьких прикмет в пануючій верстві, пише Шленґлер, виявляється у підвладних у формі ослаблення почуття певності, забезпеченості, і в критиці, яка через саме своє існування, розриває форми, в яких тримається народ”. Про брак провідницьких прикмет в нашій демократичній верхівці я вже говорив, “критика ж” ідеї, яка розсаджує її оформлення, це є наше москвофільство, реґіоналізм, новошляхівство і інше, які мов шашіль підточують українську ідею з середини… “Є такий закон історії, що народи, установи, або суспільні верстви лише тоді можуть бути без решти переможені, коли вони, чи ті, що їх заступають, зовсім зневірюються у власному праві на існування”. Наші внутрішні язви, брак опору на згубні впливи ззовні, гуманізм, інтернаціоналізм і інше – все це небезпечні об’яви якраз тої хвороби нашої психіки, яка є зневірою у власнім праві на життя…

Демократія наша хвора, але лікувати її на цю недугу в теперішньому вирваному із стану рівноваги світі не можна старими знахарськими заходами.

Що є демократія? Демократія – це форма політичної організації (держави, нації чи партії), якої основною прикметою є стремління, як найбільшому числу членів спільноти забезпечити участь у формуванні загальної волі. Але ця форма не є панацеєю. Помилково думати, що успішність демократії залежить не від характеру еліти, що її веде, а від формальної наради з масою, яку провадиться, – тобто в запобіганню її ласки і від з’єднання якнайбільшого числа прихильників, або від успішного формулювання мети, до якої йдеться, від її “рідності”, чи популярності. А в нас якраз так і думають! Мовляв, вже сама демократична “рідна” програма, саме механічне згуртування як найбільшого числа під один провід, тільки “єдиний фронт”, – забезпечить успішне функціонування демократії.

Ні, для того потрібне ще щось! Треба, щоб за цією програмою і числом – була воля з тими гаслами стояти, або впасти, воля імпонуюча своїм і чужим відвагою в ставленні й рішенні питань і вірою в справу. Іншими словами, треба не лише “ідеї”, а й характери. Треба не лиш “мужви”, а й штабу, без якого найліпша “мужва” стає збираниною. Щоб успішно функціонувати, монархії потрібно, щоб на троні сидів Фридріх Великий, або Наполеон. Коли на ньому сидить Людовік XVI або Микола II, монархія гине… Аристократія доти справно функціонує, доки видає з себе Піттів, Велінгтонів. Коли ж вона бере собі до ради Распутіних, наступає розклад. Так само і з демократією. Без сильних індивідуальностей нічого не варта демократія. Анемічна демократія, не окрилена духом зачіпності, “мужністю”, наділена лише чеснотами лиса й політичними переконаннями травоїда, не в’яжеться зі свого завдання. Тим менше та, яка має завжди витягнені вуха на всякі “пощо” і “для чого”, якими противна ідея підміняє аксіоми нашої спільноти. Мало мати “рідну” програму, мало бути “національною”, треба бути ще націоналістичною. Ніколи не утримається на поверхні народного життя провід, що цього не розуміє, хоч би ласкава доля повалила на землю його ворогів; хоч би здобув 100% голосів на установчих зборах; не охоронить він національного агрегату від розщеплення зовні, ні від розділення окремих частинок, від хитання і розбрату. Демократичній еліті бракує не маси, не програми, не єдиного фронту, – тільки морального гарту імпонувати масі; ідейна завзятість, і передусім – імпозантна згідність між проголошеними теоретичними гаслами, та їх проявами в щоденному житті. Брак її зрозуміння “великості”, “надзвичайності” нашої доби, брак “гартованого слова”, яке б “вабило і примушувало слухати”, брак почуття непомильності та інстинкту борця, догматизму, зрозуміння, що вирішальним чинником в історії є не знання, а характер, не програма, а особистість, не так “що”, як “хто” і “як”.

Коли мені скажуть, що це чесноти з фантастичної казки, що їх не знайти в повсякденному житті, то я відповім, що нічим іншим, як власне цими казковими чеснотами перемагали інші еліти. Розв’язка загадки демократії полягає не в тому, щоб замість демократичної віри перейти на монархічну; і не в тому, щоб замість 20-ти, мала партія сто комітетів, а замість десяти – сотню послів. Лише в тому, щоб пасивне стало активним, щоб на місце кількості стала якість, щоб сильні одиниці напереді зробили з мільйонів нулів поважне число. В тому, щоб охляла еліта стала морально здоровою, не механічним способом (зміна етикетки), лише внутрішнім переродженням.

Вихованням нового покоління в дусі нових емоцій можемо створити в його душах новий світ. Замість духа посибілізму і віри в механічний поступ, треба вложити в душу того покоління внутрішню візію ідеалу, його видиво. Хто стане одержимий тим видивом, той ніколи не знайде задоволення в світі такому, яким він є. Той зробить все, щоб свій ідеал здійснити. “Ставка, за яку змагаються прачі нашого століття з завзяттям і посвятою – є в останньому розрахунку, виграти для своєї партії право організувати на свій спосіб і в своєму інтересі – видиво національного ідеалу, право заволодіти душею майбутнього покоління”.

Коли ми цієї душі молоді не здобудемо для нового ідеалу нації, не знищимо старого анемічного “солодкого” й “ніжного” нашого демократизму, не зробимо з нового покоління граніту, об який розіб’ється будь-який молот, – то її розтлять чужі, а криза демократії стане кризою нації, готової до зустрічі нового володаря.

Італійський соціолог каже, що відродженню войовничого духа завдячує Європа всю свою цивілізацію і незалежність. “Власне тому західні частини Середземноморського басейну вміли ліпше опертися азійським інвазіям, ніж східні частини, де мешканці мали солодшу і ніжнішу вдачу”, — що Захід зберіг свій “дикий і войовничий темперамент”. На щастя народів окциденту, християнська наука не ослабила їх войовничих інстинктів… Панове моралісти мають звичку з жахом говорити про войовничих прелатів і закутих в сталь баронів середньовіччя, але вони повинні тямити, що коли б почування, маніфестовані таким способом щезли, то країни західної Європи розділили б долю країн Малої Азії, або європейської Туреччини. А наші філософи, замість вигідно роздумувати в якійсь цивілізованій країні, мусили б служити тому чи іншому азійському завойовникові”.

Наука гуманізму, фаталізму, еволюції, культурного поступу, пасивного культу мас, толерації й безхарактерності, дефетистичного інтернаціоналізму, міжнародного братерства, віри в число, не в особистість, пошани перед фактами, – вдирається в наші і без того розніжені і розчулені серця, робить їх безхребетними морально, безопірними, прищеплюючи віру не в себе, а в інших, в гармонію, не в суперечність, в крутійство і спокій, в згоду між вовком і ягням…

Це ті отруйні гази, які пускає наперед противник готовий до атаки, щоб одурманити і взяти нас голими руками. Але, перемогу дасть не кількість, а якість. Так, як войовничий дух окцидентального християнства забив в душах тогочасного покоління розніжену науку непротивлення злу, так мусить і зачіпний дух націоналізму забити в душах науку перших демократів-драгоманівців. Мусимо віднайти в собі з тьми минулого старі інстинкти, які прищепили колись нашій солодкій полудневій вдачі вікінги. Лиш тоді створимо націю велику не лиш числом голів, а й роллю, що її відіграє вона в історії.

Коли нація хоче мати власний провід, то повинна тямити, що ніколи ніякий провід не уступає розхлябаній, неоформленій масі, лише завжди – іншому проводові.

Проводу, який зуміє доконати “революцію характеру” наступного покоління; який зробить з наших ідей – аксіоми, з переконань – догмати віри; щоб сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові, щоб зачали ми дихати тою гарячою пульсуючою “емотивною атмосферою”, без якої мертвими є найрідніші ідеї…

Такого проводу не дасть демократія, на зміну їй прийде інша доктрина.

Львів, 1939.

Орден – не партія

Справа “національного об’єднання” (“об’єднання партій} – не сходить з порядку денного нашої демократії.

Висування цього гасла не раз відвертало – відвертає й досі – увагу загалу від далеко важливіших і пекучих актуальних питань: 1) від питання – яким способом органічної будови з однорідного матеріалу – довершиться об’єднання нації) 2) від питання нових організаційних форм, – партія чи орден, кількість чи якість, гуртування многих, чи добір немногих, від питання, яким шляхом постане та національна аристократія, яка – як колись козацька, – поставить собі завдання об’єднання нації одною метою і одною акцією.

Як на ордени можна дивитися на різні товариства, покликані до життя для поборювання тих чи інших “поганців”. Орден творили мальтійські лицарі, тамплієри, єзуїти, італійські карбонарі, німецький Туґендбунд тощо. Орденом, що боровся з “бісурманами” – була й Запорозька Січ. Ордени мали свої зовнішні відзнаки – наприклад хрести такої чи іншої форми. Була це відзнака окремого, “лицарського” товариства і стану. Ще в кінці XIXст. на сільських цвинтарях в Україні до надгробного хреста припинали дерев’яний держак з кусником полотна: була це – “прапірка” (прапорець), що служила для відзначення могили козака.

Хто не жив свідомим життям перед війною 1914-1918рр., той не дасть собі звіт, серед якої анархії думок шамотається теперішнє покоління.

Це видно на занепаді партійництва. І то скрізь в Європі. А головне всюди, де народилися “партії” зовсім нового типу: фашизм, комунізм, ляпівський рух у Фінляндії, рух, організований Мослім в Англії і інше.

Передусім, якою є мета цих новотворів. Це не мета політичних партій: 8 годинний робочий день, відміна мит, парламентарна праця тощо. Їх мета інша, обширніша: “соціалізм”, “фащистська держава”, не реформа, лише радикальний переворот обставин і людської психіки.

Це було метою і Лютера, і пуритан, і єзуїтів чи тамплієрів, з їх ціллю боротьби з невірними.

У той час, як програма якоїсь лише політичної партії є тільки рецептом для успішних наслідків найближчих виборів, програма ордену є “цілий світогляд”, є “проголошення війни існуючому ладові”, існуючому світоглядові.

І такою ж була й взаємна настанова протестантизму й католицтва в XVI в.

Як для тих Чинів, фашизму, так і для Маркса й для Магомета ворожий світ – просто не існує. Він з усіма його богами – це світ фантазії, який треба збурити, диявольська омана, яку треба розпорошити закляттям, не пертрактувати з нею. Магомет казав до тих, кого навертав: “оті ваші ідоли є лише дерево… Я кажу вам, то не є бог, то лише дерево!” Майже дослівно з тим самим закляттям звертається й Кромвель до парламенту, що його він хоче розігнати: “ви називаєте себе парламентом.. Ви не є ніяким парламентом! Скільки ж то з вас живуть в погорді до заповідей Божих…, а в згоді із заповідями люципера… Як можете ви бути парламентом Господнього народу? Геть звідси!” Подібно, в імені свого комуністичного бога промовляв Ленін до російських установчих зборів. Так само поступив з рейхстагом Гітлер після вдалого перевороту. Тут уже не протиставляється “гіршій” програмі “ліпшу”, лише “боже” – “люциперовому”, тут входить в гру момент виключності, містики, натхнення “божим глаголом”.

Подібною мовою розмовляв і з папськими посланцями Мартін Лютер. Пєтро Паольо Верджерьо пропонував реформаторові рішити спірні справи на церковному соборі. “Аякже ж, – відповів Лютер, – я піду на ваш собор і хай я втрачу свою голову, коли мені не вдасться там оборонити мої твердження проти цілого світу; що виходить з моїх уст, це не мій гнів, лиш гнів Божий”. І якраз тою самою мовою промовляє до Лютера його противник Хома Мінцер, бо й з його уст “говорить сам Бог”.

Де панує така виключність думки, де противника називається “апостолом диявола”, де протиставляється своя ідея чужій, як Бога люциперові, або як релігію “трудящого народу” жменьці “визискувачів”, там нема мови про компроміс, там є лише “демонізм, вогонь, божевілля і шал”, які бачив в очах Лютера єпископ Капо д’Істрії, що розмовляв з ним, – вогонь, в якому вже блимала луна тридцятилітньої війни.

А до всього того прилучається ще почуття власної непомильності. Лютер готов був визнати рішення Собору, але в тому лише випадку, коли б ті постанови згоджувалися з його., Лютера толкуванням Святого Письма, та коли б склад Собору згори забезпечував прийняття науки Лютера. На таких умовах мабуть згодився б з постановами Установчих Зборів і Ленін, і Гітлер з рейхстагом, якого членів називав “шахраями”, “шакалами” і “парламентарними вошами”.

Так само заховувався й Ігнатій Лайолла, який наражав себе не раз навіть на гнів намісника святого Петра. А коли Людовік французький, видаляючи єзуїтів з свого королівства, натякнув на можливість скасування декрету, аби лиш Чин згодився на деякі зміни своєї .конституції, генерал Ордену, Роккі відповів: Sint ut sunt, aut non sint! (мають бути такими, як є, або хай зовсім не будуть). Так ніколи не відповість на компромісні пропозиції політична партія.

Статут партії складається з передискутованих параграфів, статут Чину з догм віри. Партія основана на програмі, Чин на світогляді. Партія зміняється і пристосовується, Чин зі свого шляху не збочує. Це правда, що якраз єзуїтам завдячує католицька церква догмою непомильності папи.

Societas Jesu повстала для боротьби з маловірними серед католиків, для поборювання нової віри Лютера. Непримирима настанова Ордену вимагає активної бойової психіки. Боротьба є девізом й воюючого ордену більшовизму.

З такої настанови логічно випливає заповідь примусу, як засобу досягнення тріумфу своєї правди. Енгельс писав, що “без насильства і без крицяної безоглядності ніщо не довершувалося в історії”. Про право використовувати найгостріші засоби боротьби пише й Гітлер. На думку якобинця Марата “лише силою можна добитися тріумфу свободи і – забезпечити загальне щастя”. Який дух оживляє у тому відношенні якобинців взагалі, видно з жалів їх противника жирондиста Верньо: “Ми бачимо – промовляв він – як розвивається у нас ця дивна система свободи, коли (якобинці) вам кажуть: ви вільні, але думайте як ми, інакше ми віддамо вас помсті народу; ви вільні, але схиліть голову перед ідолом, якому покланяємося ми, або ми віддамо вас помсті народу: ви вільні, але об’єднуйтесь з нами, щоб переслідувати людей (невигідних нам), інакше ми віддамо вас помсті народу”… Ось слова, які могли би вийти з уст і Леніна, і Муссоліні, і трибуналу святої Інквізиції, яка судила Жанну д’Арк, і Яна Гуса.

“Я, Мартінус Лютер, прагну спричинитися до цього (до перемоги своєї віри) молитвою, але де треба, також і кулаком”. Так говорив своєю трохи простацькою мовою засновник протестантизму. Ось чому поява на овиді історії тих людей завжди віщувала бурю: кромвелівські війни, війни Ісламу, тридцятилітня війна, війни наполеонівські, совєтські. І кожного разу потрясіння й вибухи.

Та не треба думати, що рухи, започатковані тими Чинами, лише валять старих богів. Вони звертаються проти фальшивих богів, але не для того, щоб замкнути на колодку церкви, лише щоб внести до них власних святих. Старі вівтарі буриться тільки для того, щоб натомість здвигнути нові. Ті “анархісти” бунтують в ім’я нового, ще вибагливішого послуху. Повстають проти готових авторитетів не через те, що незносний був їм їх тягар, лиш тому, що був заслабий.

Знаний історик Вельс пише, що коли народ під час реформації повставав проти Церкви, то не проти її сили, а проти її слабості. “В релігійних справах народ хотів не, щоб його менше, лише щоб його більше провадили, хотів дійсно і правдиво-релігійного проводу… Повставалося проти папи зовсім не тому, що він був релігійним зверхником католицького світу, а швидче тому, що він вже ним не був”…

Лайолла і єзуїти, коли й впадали .в конфлікт з папством, то не тому, що (як напиклад старокатолики) хотіли би бути вільнішими від авторитету Риму, лише тому, що хотіли скріплення авторитету. І Лютер не мріяв про ослаблення церковного авторитету. Тільки про заміну його іншим. Недурно провідник селянських бунтів Мінцер називав його Віттенберським папою, і лаяв за те, що “будує нову в’язницю для віри”. Подібно і фашизм збунтувався проти ліберального режиму для того, щоб скріпити державну ідею: тоді коли ліберальна держава конала, амністуючи дезертирів, дозволяючи зворохобленій вулиці протягом півтора місяця тримати під контролем фабрики, і навіть королівський флот.

Вірний слуга занепадаючого царату В.Шульгін писав (в “Мемуарах”) у 1917р.: “Ми були такі безпорадні, що навіть не знали, що робити, як здобути собі послух, у кого, проти кого, в ім’я чого”… От в такі якраз хвилини анархії, абдикації влади і являються ті, які знають, як здобути послух, у кого, проти кого і в ім’я чого – в ім’я своєї виключної ідеї, свого бажання наказувати й вести, в Ім’я своєї місії. Amplias, девіз єзуїтів міг би бути і девізом і Сталіна, і Гітлера. Ворохобляться не проти твердої руки, лише проти слабкої. Перша голова, яка – в тих руках – падає під ножем гільйотини, попадає під нього не за своє тиранство, а за свою слабість. Аж наступні попадають туди за те, що запізно надумалися бути сильними. Сталін, який тисячами забивав людей за найменше підозріння в ворожості до режиму, міг прийти до влади лише тому, що п’ять разів тікав з царського заслання, не відповідаючи за свою діяльність прикріших наслідків від караючої, але вже паралізованої руки вмираючого противника.

Тому власне, що ці Ордени йдуть до створення нового авторитету, є в них, як у ніякій партії, розвинений культ провідника: “вождь всємірного пролетаріата” – Володимир Ленін, і Ducе – Беніто Муссоліні, der Fuehrer – Адольф Гітлер, “генерал” Ордену єзуїтів… Тому ідеєю Орденів є ідея активної меншості, яка провадить більшість; тому вони антидемократи, хоч не раз демофіли, а коли демагоги, то кращі за демократичних хлополапів. Ленін ще давно перед революцією твердив, що десятьох мудрих зроблять більше від сотки ослів і казав, що твердитиме це завжди, скільки б і не закидали йому гріх антидемократизму. Нічого дійсно великого не осягається коаліціями, міжпартійними угрупуваннями, бо сума слабих не дасть сили. Йдучи до скріплення нового авторитету, оперуючи невеличкими “ударними” відділами проти більшості.

Ордени великий ставку роблять на послух і карність у власних рядах, передусім на вироблення характеру, бо якість заступає тут кількість, число. Партії виховують промовців і “спеців” (“фахівців”) для парламентарних комісій (звідсіля роль адвокатів в партіях), мало журячись дисципліною і вихованням доросту. І якраз на це останнє великий натиск роблять Ордени, покликані до боротьби з інертною більшістю.

Виховуючи молодь, перепровадив фашизм також ревізію поглядів на рідну літературу, відбираючи між іншим з рук юнацтва популярне “Серце” Де-Амічіса, як лектуру занадто сентиментальну, сльозаво-патетичну, антифашистську. У тому самому дусі діють більшовики, і – знову – єзуїти, які величезну вагу прикладають до виховання молоді. Найповажніший конфлікт між Ватиканом і фашизмом розгорівся якраз на точці виховання підростаючого покоління. Як фашизм, пропонують “чистку” класиків рідної літератури й єзуїти: “коли якась книга, хоч не є підозрілою, але за те її автор, то не може вона стати шкільним підручником, бо інакше молодь полюбить автора, а тоді його повага у тому, що він твердить правильно, утримається і в тому, що він творить неправильно”.

Задивлений у далеку мету, виступаючи проти цілого гріховного світу, враховуючи малі сили вірних, Орден звертає особливу увагу на “мораль своїх відділів, до яких не приймається без стажу, першого ліпшого з вулиці. Відсіля й щаблі партійної драбини, якби вони не звалися: баліли, авангардисти і інше у фашистів; піонери і комсомольці у більшовиків; схоластики, коадьютори й професи у єзуїтів; фалангісти Франка.

Будучи свого роду “ударною бригадою”, відділом обранців, Орден мусить і своїх членів ліпити з іншого тіста. Він фільтрує їх старанніше, ніж то роблять з своїми членами партії, до яких можна вступити як до шинку й вийти як з шинку, коли хочеться, часом навіть не вирівнявши рахунку.

Важливою рисою членів Ордену є їх ідеалізм. Думаючи про свою мету, він мусить накласти на своїх ряд суворих правил, відцуратися всього світського. У цьому, між іншим, джерело целібату. Ленін не мав жодної з тих малих слабостей, які часто гальмують діло політика: ні любові, ні приязні. Ні гроші, ні жінки, ні гра – не мали над ним сили. У цьому – пише один історик ленінізму – була таємниця його сили й переваги над партійними шакалами, які його оточували і яких він зневажав. Марат передбачав свою смерть – смерть “мученика свободи”. І був щохвилини до неї готовий. З тою ж метою і церкви єзуїтів були густо розмальовані образами мучеництва за віру, щоби звеличити приклади відваги, зогріти душу навиків, сформувати ідеалістичні душі.

Можуть ті, що стоять на чолі Ордену, відкликатися до найнижчих інстинктів юрби, мріяти про велич і розширення території свого народу чи віри, – в глибині душі вони лишаться аскетами, – а коли перестають ними бути, ордени розкладаються і гинуть. Так, як наприклад тамплієри, той лицарсько-релігійний Чин, який лише доти існував, доки ту засаду аскетизму шанував. Юрба може думати горо хліб, вони – “не хлібом єдиним журяться”, а чимсь іншим. В науці Лайолли теж стоїть, що “наші вчинки мусимо робити більше з любові до Бога, ніж в надії на нагороду, чи зі страху перед карою”.

Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність й виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування “волі народу”; суворість для себе й до інших, замість гуманізму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юрбі; нарешті цілком інші форми організаційні, – ось у чому глибока різниця між тими двома типами політичних груп.

Не завжди ті організації є таємними, як наприклад масонерія. Ні гітлеризм, ні єзуїти, ні фашизм – не були підземними товариствами.

Не значить також, що політична роль кожного з Орденів є позитивною, що під кожним треба поставити знак плюса, не мінуса. Так не є! І віра їх може бути однаково сильна, але одні вірять в Бога, а другі як наприклад, більшовизм, у чорта. Це, зрештою, відноситься і до партій. Та про те нижче, тут даю характеристику їх спільних прикмет лише.

Тепер питання: чому якраз тепер такий врожай на ті політичні Ордени? Тому, що постають вони після бур, під час криз ідей, порядків і авторитетів.

Коли існуючі еліти розкладаються, коли витрачають старі суворі чесноти, яким завдячують колишню перемогу, коли стають поблажливими (“гуманними”) супроти веденої маси і супроти себе (явища, що завжди йдуть у парі), віддаючись культові вигоди, тоді натомість з’являються Інші. Ті, що мають моральну силу, якої бракувало противній стороні. Людовіка XVI, що вмів філософувати, але не приказувати, замінили якобінці і Наполеон. Розслаблене папство підпер Лайолла. Нервового інтелігента на троні царів замінив духовний нащадок Івана Грозного. Коли римський парламент став дискусійним клубом без тіні влади, його розігнано лікторськими різками. Коли фарисеї зробили з храму крамничку, мусила знайтися рука з батогом, щоб вигнати торгівців із святині.

Доконати чистки авгієвих стаєнь могли лише люди, натхненні запалом, переконанням своєї вищості, і почуттям права робити так, бажанням битися зі світом ворожих ідей, зв’язані суворими правилами Чину. Прикмети Ордену коріняться в прикметах і завданнях їх перехідної доби. Власне такою переломною добою і є доба, в яку вступила Європа приблизно від 1914 року.

Щойно пізніше обсерватори оцінять всі наслідки тої катастрофи, якою було завалення трьох монархій після війни 1914-18р.р. Романових, Габсбургів і Гогенцолернів. Багато установ нашої суспільності та ідей трималося не лише на насильстві над поневоленими народами, але й на престижі, силі і традиції, що виходили з тих монархій, які об’єднували разом до 300 мільйонів людей під своїми берлами і які впали майже одночасно.

Це був правдивий землетрус. З ним ідеї, на яких трималася передвоєнна суспільна будова – втратили підтримку фізичної сили й моральної поваги. Не тому, що це були якраз монархії, а тому, що були це старі, сформовані режими. В середині цього конгломерату народів, стихії й енергії були на припоні, їх взаємні притягування й відштовхування регулювалися певними правилами і правом. Контроверзи розігравалися в рамках легальної боротьби й угоди. Бодай в середині того середньоєвропейського блоку існували правила чесної гри між класами, народами, церквами, границі між моральним “личить” і “не личить”, в стані хоч і не сталої рівноваги.

Після війни та рівновага захиталася, гримнули стрімголов, здавалось, незрушні будови. Раніше, незважаючи на критику й опозицію, все було ясне. Тепер – стало все заплутане.

Раніше знали, що є капіталізм, а є соціалізм. Тепер є соціалізм, за якого панує ще більший визиск, ніж за капіталізму; так звані надвартості витискається з працівника, ще більше як за панування буржуазії. Давніше капіталізм заперечував право страйків, тепер – соціалізм.

Раніше був анархічний капіталізм і плановий (в теорії) соціалізм. Тепер – анархічний соціалізм і планове капіталістичне господарство.

Колись ясно розмежованими поняттями були – абсолютизм і свобода. Абсолютизм ототожнювався з монархією, свобода – з республікою. Тепер є свобідні монархії (Англія) з правом коаліцій, свободою преси, особистості, зборів та інше, і деспотичні республіки (наприклад СССР), де одиниця є безправною, де нема ні свободи зборів, ні преси, ні голосування, ні особистої недоторканості.

Раніше знали – особливо соціалісти – що за мир є пацифістська демократія, а за війну – недобрі царі. Тепер виявилося, що війни між царями є дитячою забавкою в порівнянні з війнами між гуманними демократіями; що ці “гуманні” демократії можуть бути найбільш войовничими і найбільшими ворогами пацифізму. Колись озброювалися, щоб уникнути нападу, війни; тепер – наприклад більшовики – хочуть роззброїти нації не для миру, а щоб легше було розпалити громадянську війну між класами. Коли, отже, давніше гаслом було – si vis pacem, para bellum, то тепер гаслом є – si vis bellum, para pacem!

Раніше свобода – значило свобода від держави; тепер свободу й добробут шукається в залежності від держави, в урядових посадах, пенсіях, замовленнях, концесіях і допомогах.

Раніше богом була приватна ініціатива, – тепер етатизм, або приватна ініціатива в новій формі – “ґрабь награблєноє”.

Раніше шахраї сиділи за ґратами, тепер вони стали фінансовими геніями, як Бармат і Ставіский.

Нині – контингенти, девізові обмеження й митне божевілля. Колись зналося менш-більш, що то є рідний край і нація. Тепер з тим стало важче, коли “рідні краї” по десять разів за рік міняли свою державну приналежність, коли проголошено, що якийсь край може мати за вітчизну чужу столицю, як наприклад Москву, столицю “всіх трудящих”, не тільки курського Ваньки, але й миргородського Грицька і женевського винаря і шанхайського кулі.

Колись вміли розрізняти “свого” від “чужого” з непомильністю пса. “Свій” – говорив по нашому, чужий – по чужому. Тепер і це переплуталося. Прийшли чужі, що говорять по нашому і переконують, що “свої” це “чужі”, а “чужі” – “свої” (українізація).

Найміцніші догми захиталися, найзвичніше поняття, і не зналося вже, в що вірити і кому. Світ здригнувся у фундаменті…

Але цей здвиг не лиш захитав звичні поняття, він спричинив щось більше. З занепадом монархій і консолідованих порядків, щезла разом з їх престижем і та фізична сила, яка охороняла звички, традиційні установи і тримала в унормованих рамках боротьбу громадських сил. Вибухла жахлива війна всіх проти всіх, оргія марно визволених енергій.

Раніше, чи право власності на вашу хату належало вам, чи державі – це рішало право. Коли ж хто власновільно порушував це право – на те був суд. Тоді вистачало мати на адвоката і на партійну вкладку. Але чи цих засобів вистачає тепер, коли озброєні люди з декретом про колективізацію викидають вас з-під власної стріхи? Чи тих старих засобів вистачає, коли озброєні робітники ґвалтом займають фабрики? Раніше можна було боронити церкву, кидаючи два гроші на тацю. Але чи тим її тепер обороните у час, коли приходять ті, що здирають хрести з бань, а з церкви роблять кіно або забирають для свого бога?

Давніше справа соціалізації була предметом дискусій в парламентах або – пригадую – в тюремних камерах між більшовиками і “дядьками”. Тепер – ця дискусія закінчиться в балці, в яру або на Соловках.

Все те очевидно вимагало від сторін, що боролися за впливи, інших прикмет, не тих, що вони мали перед катастрофою, коли тонучий порядок мав за собою престиж, традицію й фізичну силу. Занепад цього престижу й цієї сили, що викликав хаос ідей і непевність завтра, цілковито підірвав і престиж партій, як організацій політичної боротьби, висунувши на арену – політичні Ордени. Інші часи – інші птахи, інші птахи – інші пісні.

Коли захиталися в хаосі подій звичні ідеї, найбільш фундаментальні цінності нації, на місце знання мусила прийти непохитна віра, бо віру важче захитати, ніж знання.

Коли на місце освяченого традиціями права війни, стали звичаї “демократичних війн”, стару гуманність мусила замінити суворість. Коли престиж, традиція, сила, освячені віками, абдикували, для їх охорони, замість старих партій, які тільки під охороною тої сили й могли діяти, – мусили створитися відділи добровольців, які рятували власність горожан, честь і добробут, здані на ласку долі державою, – від заливу анархії. Коли замість дрібних щоденних справ, на порядок денний виступили фундаментальні проблеми існування людських гуртів, – ті, що за них боролися, мусили засвоїти залізний лад Ордену, не нібито-дисципліну партії, мусили мати ідеалізм, мусили підкреслювати не кількість, лише якість.

Так для порятунку католицької Церкви, захитаної під ударами Віттенберського чарівника, повстав великий твір Ігнатія Лайолли, з метою знищити у віруючих дух сумніву, підготувати активне духовенство, взяти в свої руки виховання народу, усунувши від нього інші Чини і створити таку в своїх рядах дисципліну, щоб їх члени добровільно корилися вибраній догмі та її носіям – мов повільне знаряддя.

Катастрофа, про яку говорю, відбилася сильно і на нас, викликавши повне змішання понять. Вирвана виром подій з рідного середовища або середовища своєї верстви, наша інтелігенція, замість голосу крові, почала прислухуватися до тої чи іншої книжки, до модної теорії, до абстракції. Духом стала подібна до того жида, про якого розповідає Зомбарт, як про символ відірваного від життя книжного мислення. “До мене до Бреслави, читаємо в того автора, прийшов якось один жидівський студент аж зі Східного Сибіру, з єдиною метою “студіювати Маркса” у мене. Побув він пару місяців і вернувся назад. Але весь той час він зовсім не сприймав оточення, серед якого жив, не пізнав ніяких людей, на прохід взагалі не ходив, він мабуть не знав добре, де він провів той час. Він перейшов через Бреславський світ, не сприйнявши його так само, як перейшов він через світ, з якого прийшов, і як йтиме через світ в наступні роки життя, не відчувши ні подиху його, лише з Марксом в голові” (от як тепер ідуть большевики).

От подібне духовне “зжидовіння” спостерігаю я серед нашої інтелігенції, як галицької, так і наддніпрянської. Селянський син, що попав до міста, декласований дідич “марксист”, маломістечковий інтелігент, колишній “волосний писар”, що стояв на чолі політичної партії, фельдфебель, з якого війна чи революція зробили міністра – всі вони, вирвані, викорчувані зі свого природного оточення, з обсягу звичних понять і способу думання, попали зненацька у вир завзятих змагань різних доктрин, поставлені перед справами загальнонаціональної ваги, над якими ні думати не звикли, ні тим менше їх вирішувати.

Поки ще існував престиж російської демократії, так популярної у нас, інтелігенція наша мала “ясну лінію” – готовий кодекс понять і ідей. Коли ж ті сили збанкрутували, здана на власну думку інтелігенція наша теж втратила духовну рівновагу.

Все стало сумнівним: Схід чи Захід? З демократією чи проти неї? Віджило нове москвофільство (комуністичне), молода наша національна інтелігенція сумнівалася, чи не є вона “паразитом на тілі народу” (“Щоденник” Чикаленка). Совєтський поет О. Близько, як і маса інших, не знав, чи змусити собі служити вороже місто, чи – впасти йому до ніг:

“Хто, – людина чи схований звір?…
Завжди байдуже до того,
Сміється там хто, чи боліє,
Місто у полум’ї люто стремить!
Соняшне? Хмарнеє? Це невідомо!
Плакать? Сміятися? Це невідомо!
Місто мовчить!”

– говорить лише роздерта сумнівами душа Влизька і Сосюри, і Тичини, які замість у власній душі, шукали відповіді в чужого оракула.

І цей сумнів, цей комплекс “інферіорності” (почуття своєї меншовартості), характерний для нашої викоріненої психічно, підпавшої під вплив чужих ідеологій інтелігенції, є старшої дати. Його зародки видно ще перед війною 1914р., коли то вони сумнівалися у власному праві, не знаючи, чи

“нам, знесиленим журбою,
роздертим сумнівами, битим стидом,”

провадити народ на ясніший шлях… Коли то вони сумнівалися, чи мають право нав’язувати йому свої ідеї, бо хто ж вгадає, куди йде еволюція?

“Небезпечно ставати в супір
Діл природних бігові,”

Як жахливо-тупо “працює” напхана чужими доктринами, думка нашого партійця-інтелігента, вилощена з почуття органічного зв’язку з оточенням і фактами, – ось, в додаток до розважань Зомбарта, – мала ілюстрація: з оповідання сільської вчительки в Україні під советами:

“Часом діти питають: “чому ми голодні і босі, і роздягнені, а он – пани в капелюхах і все забирають?” – , Де ж пани, запитую суворо, у нас панів тепер нема. Оті, що в капелюхах і з портфелями, то – совєтські робітники”. – “Щось вони дуже скидаються на панів, що про них нам розповідають наші батьки” – кажуть діти. Вони мають рацію, але я мушу говорити те, що наказано”, – завважує вчителька.”

Учителька ширить оті ідеї (інтернаціоналізму, братерства), хоч і всупереч фактам – але з примусу. Але скільки ж то є в нас інтелігентів і по той і по цей бік кордону, які ширять ті самі ідеї просто з дурості. Органічно, кровно зв’язана з землею і оточенням, українська дитина – в наведеному прикладі – роздумує над фактами життя: коли ті зайди ліпше вбрані (“в капелюхах”) і, не питаючись, в нас “все забирають”, значить це пануюча верства, це – “пани”. Напханий відірваною книжковою мудрістю інтелігент міркує інакше: в книжці написано, що під час соціалізму “немає панів”, значить вони й не можуть бути на селі. Коли тому перечать факти, тим гірше для фактів, бо соціалісти – як стоїть у Маркса – можуть бути всім тільки братами, не панами. Їх розум – як у того жида, у Зомбарта, не цікавився ні оточенням, ні людьми, “не відчуваючи ні подиху життя”, роздумував лише мертвою буквою мертвої книги. В одному випадку – інстинкт самозбереження, в іншому, у партійне, відгомін викутих замолоду і неперетравлених шпарґалів, які не можуть вже бути компасом в тій анархії думок, що є характерною прикметою наших часів.

А якраз тепер прийшов час, жорстокий час жорстоких фактів, коли навіть неоформленим мозкам наших вічно хитливих скептиків почала дивною видаватися наука мертвих книг!

І от тоді наступив хаос і сумнів, якому не може покласти край наше партійництво, бо не вилізло з-під впливу мертвих старих доктрин, не навчилося самостійно думати і приглядатися до фактів життя. Клястися на старих книжках вже не виходило, бо факти з них глузували. Але вивести свою мудрість з фактів, заснувати її на них, піти проти “святої” книги, теж не випадало! Ось так опинилися наші колишні демократи, драгоманівці і соціалісти, “роздерті сумнівами, биті стидом” – як той Буриданів осел, між сіном і соломою, безпорадні й безчинні перед великими проблемами сучасності: село чи місто? Націоналізм чи інтернаціоналізм? Кількість чи якість? Сумнів, розум чи віра? Капіталізм чи соціалізм? Демократія чи авторитарність? – Без догми, без компасу, без віри молотять їх часописи ці проблеми, не знаходячи виходу.

Трагедія цих людей стала трагедією нашого партійництва взагалі, трагедією партії, як типу організації, в добу, коли сама дійсність накидає інші форми групування – ті, які я означив словом Чин, Орден.

Партії захвалюють “розум без віри основ”… Але в добу, де всі національні цінності є під обстрілом фанатиків тої чи іншої віри, коли наші цінності знецінюються, коли чуємо про нас без нас: про “Схід Європи”, “Євразію”, СССР і про те, що Rutheni nondum sunt mature ad regendum, в такий час, не хитливий під доказами нібито-логіки розум, лиш бездоказова віра врятує ті цінності від загибелі.

Партії відкидають “догматизм”, партії кажуть: “Я визнаю свої невдачі й помилки і кажу: буду й надалі міняти спосіб і засоби досягнення мети, буду мати невдачі й робити помилки”, але в нашу добу ця принципова безпринципність веде тільки до прийняття будь-якої нової противної догми, будь-якого явища, що переконує тих “розумовців” не силою логіки, а силою факту, до переполоху… “Хай живе демократія!” Керенський упав? “Кінець демократії!… Хай живуть Совети! Хай живе українізація, не самостійність, ми помилялися!..” Із совєтами зле? Шубовсть в другу крайність! “Ревізія нашої політики. Ми помилялися!” Не йде за тим громадська думка? “Назад, ми пожартували, ми помилялися!”… і т. д., без кінця, чуттєва істерика у людей які – так ненавидять емоції і так ніби то керуються “холодним розумом”, якого їм в дійсності бракує: і холодного, і гарячого.

Серед цього політичного канкану, не партії з їх виправдуванням „помилок” і панікерства, а Орден з його догматизмом, з його почуттям непомильності, дає силу, не хитаючись у вірі і не впадаючи в паніку, глянути у вічі кожній несподіванці.

Партії в наші часи зустрічають проти себе сили, які претендують на “виключне визнання”, на “цілковиту зміну всього нашого життя в ім’я своїх поглядів”, а вони живуть оманою, що ту виключність дасться “зашептати” логікою і розумом. Партії говорять: “щоб була дума й воля єдина”, але при тому роблять натиск на “єдина”, а не на те, щоб була “дума і воля”, бо об’єднана бездумність і безвольність – дасть стільки, скільки й необ’єднана. Для того не мають відваги вибору, для того страхаються втратити прихильність мас, уникаючи висувати хоч слушну, але ще не знану загалом ідею. Для того уникають відповідальності, шукаючи завжди думки загалу і для того якраз втрачають популярність серед того загалу в наші часи, коли маси слухають не дорадників, а провідників.

Партії будують на механічній кількості, на інертній масі, на кількості голосів, не на їх якості, на “єдиному фронті”. Але в добу анархії думки і підміни традиційних переконань, важливіше не поєднувати в одну какофонію протилежні слабкі думки, лише викувати одну, міцну, важливіше не механічний зліпок безбарвних думок і безхарактерних “характерів”, лише невеличкий числом, але твердий вірою Орден.

Партії – “проти людей клерикального способу думання, для яких існують абсолюти”. Але в часи ідейного хаосу непевності і розкладу, люди без абсолюту стають людьми без компасу. Тим не менше стануть вони атракційним осередком розпорошених енергій, притягуваних тепер іншими, чужими центрами, тими, з яких промінює те, що бракує нам “клерикальне” почуття непомильності і не роз’їдена сумнівами віра.

Партії проти нетолерантності думки й суворих правил в своїй середині, проти покарання дезертирів, проти дисципліни. І тому в нашу критичну добу, де стільки є, як ніколи, спокус – є стільки в їх рядах таких, що “помилялися” або хочуть помилятися; що з одної партії перейшли до іншої, щоб потім вступити до третьої, з віковічним викликаним безкарністю – виправданням: errare humanum est. І тому так багато в партії людей, що вірні їй лише доти, доки вона їм забезпечує мандат або виборчі фонди.

В наші часи захитаних переконань і зміцненого натиску світу чужих ідей, коли немає жодного “помиленого” (такого, що “помилився”) без ареолу ідейності; коли єретиків рахують тисячами, потрібна не нібито-суворість партійна, а залізна дисципліна Ордену, яка не лиш на папері тягне до відповідальності за кожний фальшивий крок, а навіть за “помилки”. Лише та дисципліна зможе створити не покірну отару з партійним квитком, а твердо спаяний гурт однодумців; людей віри, не – підкреслюю це – солом’яного вогню; людей світогляду, не – підкреслюю це – верхоглядів; людей, що виробляють собі той світогляд напруженою працею, днями, ночами, роками.

Катастрофа, що її викликала війна 1914р., занепад традиційного порядку в Середній, і Східній Європі, кинув нас разом з іншими 300 мільйонами колишніх підданих Габсбурґів, Романових і Гогенцолернів у вир незнаної доти ідейної і всякої іншої боротьби, в вир хаосу, з якого треба наново кувати нові догми й нові доктрини й надати їм новий престиж. Не партіям зробити це. Уклад понять, що спирався на силу австро-угорської монархії і престиж всеросійської демократії, розпався. З темряви історії намагаємося ми вигребти поховані під тими руїнами власні традиції, щоб зцементувати ідейно націю, натикаючись на шалений опір ворожих енергій і сил.

Чи перебороти ці енергії, чи надати престиж власній традиції, чи створити нове загальнонаціональне “вірую”, незмінне і таке, що не допускає єресі, а їх караюче, чи вийти з хаосу мінливих думок – здібні партії? Чи розв’язати проблеми села й міста, пролетаріату й селянства, класи й нації, націоналізму й інтернаціоналізму (з усякими братерствами), соціалізму чи індивідуалізму, економіки продукції й економіки розподілу, свого й чужого? Чи є ми “матурі”, чи не є, безрозумного “розуму”, чи рішити дилему гуманізму чи дисципліни, маси чи проводу, – чи здібні партії? Чи зневірену, розбиту, розкладену плитким критицизмом, розшарпану різними демагогічними ідеологіями думку – здібні злютувати партії? Чи здібні надихнути її тою завзятістю й вірою, якою надихнув своїх “залізнобоких” Кромвель, своїх адептів Ленін чи Франко, своїх учнів Лайолла?

Ні, ні, і ще раз ні! Знаком часу є віра, – не сумнів; догма, – не партійна “програма”; характер, – не кількість. Живемо в світі нових, зовсім нетолерантних світоглядів. В такі часи, “пересякнутий пекельною нетолератацією світогляд зможе зломити тільки перейнята тим самим духом, оборонена тою самою сильною волею, але чиста в собі правдива ідея”.

У Лє-Бона читаємо, що “ментальну стабілізацію” в людини і в їх групі може витворити лише “прийняття якоїсь гарячої віри”; лише ця остання дає думці сталий напрям і інтенсивність. Ось це і є зміст і суть цієї статті. “Коли стільки умів тепер впадають в неміч і непевність, то тому, що не знайшли ще містичного ідеалу, досить сильного, щоб опанувати їх”. В наші часи розгардіяшу такого ідеалу не посідає ніяка політична партія, вже існуюча; не матимуть її і ті, які думають тепер закладати, мудрі по шкоді, пізні Івани.

Мати відвагу вибору між різними думками, і почуття непомильності, бажання дати не лише нову програму, а нову людину – пана хаосу, – новий ідеал, може лише угруповання типу Ордену, Чину.

Чи всім вказуємо до нього стежку? Ні, це не є рецепт для масового вжитку. Тому і відповідаю: “могій вмістити, да вмістить”. Потім, коли оті пробоєві еліти створять стрижень нової думки і тип нової людини, потім до них прийде більшість – з подиву, з побоювання, чи з снобізму, тоді й маса переконається, що – “сим побідиши”. На разі ні…

Тому й на питання чи партії зникнуть, відповім: мабуть ні. Але гадаю теж, що без тих Орденів і сект, релігійних і політичних (як вчить історія, від якої ніхто не вчиться), – без них не дожили би до наших днів багато з установ та ідей, які вони в свій час піднялися рятувати. Певно, що Тецелі не зберегли би від занепаду папський Рим, ні Джіоліті Рим королівський.

Партії ймовірно існуватимуть і далі, роблячи й далі те, що тепер. Але не вони загартують дух загалу, не вони врятують традиції, які є під загрозою, не вони скристалізують думку поколінь, не вони випростають моральний хребет нації, не вони нададуть новий блиск й атракцію її правдам, не вони викорчують так глибоко закорінений у нас комплекс “інферіорності”…

Лише те, що я назвав Орденом здолає клепати наші “зів’ялі серця і сумління” тяжким молотом своєї догми. Лише його сталь пройде нам по серцю “мов розпаленим дротом”. Лише він з’єднає не недовірків, а віруючих біля свого символу. Лише він – в цім безладі думок – надасть нашим давнім традиціям блиск і втрачений престиж.

Очевидно, є – як зазначено в цій статті – різні ордени. Всі вони одержимі фанатичною вірою в свою ідею і безкомпромісність в боротьбі за неї. Але в одних – це віра в силу Правди й Добра, у інших – в силу Брехні і Зла. Третя сила, представлена переважно “партіями”, а вони ставлять свічку Богові, і – йдуть на діалог та компроміс з дияволом. Це ті літеплі, “ні холодні, ні гарячі”, що їх – за словами Євангелія – “виригне Господь з уст своїх” в годину останнього обрахунку. Ці сили сатани і його слуг, – сили комунізму, московського месіанства (або чийогось іншого), знищити в смертельнім змаганні за наше “бути чи не бути”, – не зможуть ті “літеплі”, ті різнорідні “партії”, лише войовники Ордену нових хрестоносців під знаком Хреста й Меча, – великих традицій нашого Києва.

Львів, 1938.

РOST SCRIPTUM до цього видання. Що нинішня так звана демократія не в стані опанувати хаосу в своїх країнах і поза ними, до цього додумуються вже самі деякі демократи. Наприклад англієць історик Тойнбі і американець (жидівського походження) Вальтер Ліпман, обидва дуже популярні серед демократів. Останній стверджує, що щось зіпсувалося у ліберальних демократіях, які в двох війнах перемогли, та не змогли встановити миру й порядку. Масу він вже називає деспотом, до якої демократична влада повинна підлещуватися й не говорити правди, доки вона не стане модною. Наступила “девіталізація влади”, яка не раз переходить в руки демагогів, або якоїсь кліки. Натомість має прийти або якесь внутрішнє відродження демократії, або – тоталітаризм контрреволюцій – пише Ліпман… А Тойнбі, іншими словами, але те саме говорить: що завершенням демократії має бути “світовий уряд”, але що “спочатку” він мусить бути тоталітарним. Очевидно, в розумінні демократів, не “деспотичний” тоталітаризм Франка чи Салазара, а “демократичний” тоталітаризм, де б зникли всі “фашисти,” як Франко, Петлюра, взагалі всі “націоналісти”, і встановлена приязнь з “демократичним” СССР.

Певно, як я вже зауважив, і комунізм, і отой “світовоурядовий” режим мали б деякі прикмети орденської системи, свою догму і месіанську ідею, і войовничий дух, але їх характер є не так орденський, як ординський, характерний і для монгольських, хозарських або й для московської орди, яких першим принципом є терор. Бо всюди де ті орди з’явилилися, чи в Іспанії перед 2-ою світовою війною, (“республіканці” антифранківські) чи в Україні (більшовики), несли вони знищення релігії християнської, руїну церков, національної культури, незалежності, поняття моралі і чести, всіх національних традицій, і панування якогось “герренфольку”, для якого їх жертви були “унтерменшами”, засудженими на рабство або на фізичне винищення. Тому не хапаючись за ідею модерної “демократії”, безсилої в боротьбі з комунізмом і з всякою “ординською” силою, мусить Україна їм протиставити стару ідею нашу нового Ордену, подібного до ордену “лицарства запорозького”, з своїм протектором Архангелом Михаїлом, патроном Києва і України, щоб протиставитися тим “ордам”, які сунуть на нашу Землю під протекцією тих “духів злоби піднебесної”, тих ворон з “Великого Льоху”. За “святую Правду, волю” – проти брехні сил диявола і його “тьми, смраду і неволі”.

Ця ідея, ідея націоналізму, різниться фундаментально від ідей соціалістів, “демократів”, “прогресистів” і модерних контактовців, яких ідеєю є тримати “дружбу” з кожною винесеною на гору в даний момент силою, ціною відречення від свого національного Я, – незалежності, культури, навіть віри і мови (“дві рідні мови”, “непередрішенство”). Деякі з них, слідами Косача переходили від гітлеризму до більшовизму, інші навпаки, були проти націонал-соціалізму коли він вів боротьбу з комунізмом, як і проти Франка, коли той вів боротьбу з комунізмом. Але стали до “співпраці” з гітлеризмом, коли він зайняв Львів і Київ. Протилежне становище зайняли націоналісти, які апробували боротьбу націонал-соціалізму з комунізмом, і стали проти нього коли він як займанець з’явився в Україні (проголошення державності ЗО. 6. 1941, УПА і т. п.). У львівському “Вістнику” (ч. 4, 1939), перед війною, можна було читати, що коли б в майбутній війні Німеччина Гітлера прийшла в Україну не під прапором національної незалежності. України та інших завойованих народів, а з ідеями “дранґу нах остен”, здобуття нового “лебенсрауму” для себе, то вона зустріне там таке саме відношення до себе, як більшовицька Москва.

Подібні ідеї розвивали деякі західні церковні (католицькі) автори, що несли гасло не “діалогів” з московським атеїзмом, а боротьби з ним. Один з них писав про потребу для тої боротьби створити “священний батальйон”, “однорідну (духом) меншість, рішучу і активну, непримириму в своїх ідеях”. Бо “коли люди люблять те що добре, то більше те, що сильне” духом. Бо у слабкого ніхто не шукатиме опори. А інший автор писав: “проти політики, яка лишається політикою, можна боротися політикою ж. А проти партії, що має свою містику, себто свою концепцію світу, проти політики, яка перетворилася в релігію, не можна боротися інакше як з допомогою іншої концепції світу, принадою іншої містики”.

Ясно, що сильна, нападаюча містика може бути поборена лише містикою, тільки ще сильнішою і ще більш агресивною. Перед обличчям фанатичного комунізму, заклики до логіки й розуму, політика опортунізму є до нічого. В обличчю фанатичного комунізму, партії вже згори биті. Хіба лише тоді ні, коли це будуть партії перейняті фанатичною вірою і своєю власною сильнішою містикою.

Себто, коли це будуть не партії, а формації орденського типу. Це і є ідея цієї статті.

Від містики до політики

ПЕРЕДМОВА

Ця брошура мала б бути вступом до подальших викладів на цю ж тему, коли того схоче Доля. Є вона логічним висновком того, про що писав досі.

Перед першою війною доводив я, що вбити мусимо в собі двоєдушну людину, комплекс національного гермафродитства, коли хочемо протиставитися бурі, яка сунула на нас; що мусимо виплекати в собі людину “сильного почуття, ясної думки й незломної волі” (“Модерне москвофільство” та ін.). Повний сепаратизм від Москви теж у політиці.

Під час першої війни й національної революції доводив я, що вся настанова, звільненої від пут гермафродитства, душі повинно бути антимосковське: культурно, політично, соціально і релігійно. (“Культура примітивізму”, “Підстави нашої політики”, та інше).

Після першої війни доводив я, що дух нових людей в Україні повинен бути не пасивний, покірливо-ідилічний, а активно-комбативний. Не лише “сила чуття й ясність думки”, а й “незломна воля”. (“Націоналізм”, “Вістник”, “Заграва” тощо).

Під час другої війни і після доводив я, що наші чуття, думка й воля, мусять свій зміст черпати не в матеріалістичних лженауках занепадницького XIX віку, а в дусі нашої давнини. (Книга тої ж назви, “Правда Прадідів Великих”, “Де шукати, наших традицій”).

Тепер, я думаю, надходить час, щоб бодай натякнути, де є джерело, імпульс тої сили духа, сили думки, чуття й волі, сили, яка дає мудрість думці, шляхетний запал чуття, волі і чину непохитність? Де є мета, яку має досягнути збуджена духовна сила традиційної України? Яке є її місце, роль, її місія в борні на життя і смерть з духами тьми, які зійшли на землю уярмити її?

Бо та боротьба матеріальних сил, що йде у видимому світі, є лише маніфестацією боротьби незримих потуг, позитивних і негативних, спіритичного характеру; бо сила, що дасть нам фізичну перемогу, б’є з невисхлого джерела прадавньої містики нашого Києва.

Може причина невдач останніх національних зривів була тою, що робилося половину діла. В добу, подібну до нашої, казали: “Скоріться Богові і протиставляйтеся дияволові, і втече від вас”, (Ап. Яків IV, 7). Не раз двоєдушні чинять перше, та не лають відваги на друге. Або мають останню, та не приймають того першого. Тому й не можуть відігнати від себе диявола, ані від країни своєї. Коли зрозуміють цей основний наказ бодай немногі, – многі, і країна з ними, підуть за тими першими. Бо “ось і кораблі, хоч які великі вони І хоч якими женуться сильними вітрами, невеличким стерном керуються, куди хоче керманич”. (Ап. Яків II, 4). Тільки щоб знали керманичі мету, до якої крізь муки, кров, сльози і боротьбу, веде Україну тверда рука Божого Провидіння.

Автор
Серпень 1956 р.
На вигнанню.

Страшне спустошення в головах останніх поколінь в Україні чинить ідея московського месіанства; ідея “старшобратньої” расової вищості москалів; ідея – що, як вівці за чабаном, мають за ними тюпати інші народи “гнилого Заходу”, а насамперед Україна. Для цієї останньої вигадано особливу й брехливу теорію про спільність джерела нашого етнічного з ними походження і – нашої культури. Теорія, що нібито етнічно, культурно старий Київ був такий самий московський, як Москва, і Візантія така сама, як Москва, та що традиції старого нашого Києва й Візантії – несе тепер Москва – “третій Рим”… В останні часи з’явилися нові “старшобратні” теорії.

Недавно, один з найбільш відповідальних політиків американських, промовляючи в “найвищій ложі” знаної жидівської організації – “В’nаі В’rith” сказав, що західна цивілізація “має за базу жидівсько-християнську концепцію духовної природи людини”. Перефразовану цю думку ми за кілька років здибуємо в різних заявах і в пресі, як англомовній так і в українській. Маємо тут діло з просуванням ідеї, зовсім нової, контроверсійної, вагітної дуже важними політичними наслідками. Бо – “все починається з містики, і все закінчується політикою”.

Питання ставиться так: чи дух християнської цивілізації Заходу, однаковий з духом юдаїзму, який опертий на закон Мойсея? Певно, що автор не має претензій (особливо в малій праці) дати вичерпну відповідь на це питання. Але воно – особливо в наш переломний час – є такої ваги, що кожний, хто над ним задумується, мас обов’язок поділитися своїми думками з читачами. Тим більше, що ті, які в цім питанні стають на позиції протилежні моїм, не трудяться дати хоч би тінь доказу на свою тезу.

Насамперед, земля, де родився Ісус Христос і звідки вийшла його наука, не була юдейська. В першій книзі Маккабеїв стрічаємося з назвою “Галілея поганська”, себто не-юдейська. Цей самий вираз зустрічаємо у євангеліста Матвія (IV, 15). Це була країна, мовою й расою, а раніше і релігією, не-юдейська. Щойно в 103р. до Христа її завоював юдейський цар Аристобул, змушуючи мешканців Галілеї прийняти закон Мойсея. Вони його прийняли, але поверхнево. Видно це хоч би з того, як юдеї докоряли і Христові, і Його учням, що ті не тримаються ні суботи, ні взагалі приписів Мойсеєвого закону, а Христа юдеї називали самарянином, (Матвій XII, 2, XV, 2; Марк. II, 18; Йоан VIII, 48; IX, 16). І взагалі уважали неможливим, щоб вийшов пророк з тої “поганської” Галілеї (Йоан VII, 52), з країни їм чужої етнічно й культурно.

І мовно! Христос переважно промовляв по-арамейськи, в цій мові записано кілька Його речень в Євангелії. В “Jewish Encyclopedia” читаємо, що старі гебраї вважали арамейську мову за мову чужинецьку, що всю добу царів вибухали війни між жидами та арамейцями; що греки звали арамейців сирійцями, не жидами та що в арабських країнах християни й досі говорять по-арамейськи. Учнів Христа впізнавали як не-юдеїв по цій їх мові чи вимові (Матв. XXVI, 73), як нині москалі пізнають “хохлів”. Як цим останнім не дасться московське “Ґ”, так галілейцям не давалися звуки жидівської мови. Як твердять деякі дослідники, всі дванадцять апостолів були уродженці Галілеї, а з них лише три жида (у тому числі і Юда). Христа іноді називали жидом, але мабуть через релігійну приналежність або політичну, так як многі й досі українців звуть росіянами. Цим і пояснюється, чому євангелісти етнічно протиставляють себе й своїх – юдеям. Звертаючись до апостолів говорить Христос: “Як сказав я юдеям…, так і вам говорю тепер”, очевидно не вважаючи ні себе, ні апостолів за юдеїв (Іоан XIII, 33). Взагалі Юдею Христос мав за країну собі неприхильну, бо в VII розділі того ж євангеліста написано: “Після ж цього Ісус ходив по Галілеї, бо по Юдеї не хотів ходити через те, що юдеї шукали вбити Його”. Певніше почувався в “Галілеї поганській”.

Теж не позбавлений свого значення факт, що з десятьох зцілених прокажених, єдиний, що припавши до ніг Христа, дякував Йому, – був самаритянин (Лук. XVII, 16), Даючи приклад християнської любові ближнього, Христос знаходить цю любов не в єрусалимського церковника, ні у левіта, а – в самаритянина…

А у римського сотника і у жінки хананеянки знаходить Він віру, “якої нема в Ізраїлі” (Матв. VIII, 10). Про “живу воду” безсмертя, яку приніс Він, Христос оповідає самаритянці (Іоан ІУ,7)… Там знаходив більше зрозуміння для свого слова. Ближчі були Йому “поганська Самарія” і “поганська Галілея”. Мабуть цією мовною, культурно-етнічною і духовно-містичною відрубністю Галілеї і галілеянина Ісуса, і треба почасти пояснити конфлікт між Старим Законом Мойсея і Новим Законом Христа. А теж і факт не прийняття науки Останнього жидами, а її прийняття еллінізованим арійським світом.

Мудрість Старого Заповіту – є Богом явлена стародавня мудрість, тільки явлена передовсім народам значно старшим від юдейського народу. Про Мойсея говориться в “Діяннях” (VII, 22): “і навчений був Мойсей цілої мудрості єгипетської” І через те “був міцний в словах і ділах”. Був він жерцем в царському храмі в Геліополі в Єгипті. Коли жиди мали Мойсея, то перси мали свого Заратустру, а старі греки – Орфея Трисмеґіта. Багато в Старому Заповіті взято власне з старої мудрості єгипетської або халдейських гієрофантів; про багато подій, описаних в Біблії, оповідується і в вавилонських та інших пам’ятниках (потоп, сотворіння світу, гріхопадіння, Вавилонська вежа). Жиди тільки дали версію тим перекладам – в дусі ментальності свого народу.

Не думаю впроваджувати читача в хащі антропософії, мало доступної мені самому, підкреслюю тільки за Р.Штайнером, що родоначальник жидівського племені Авраам був обдарований “тим фізичним органом мислення, завдяки якому людина могла своїм фізичним мисленням піднестися до поняття про Бога” (давніше Його пізнавали ясновидінням). Ця здатність, каже Штайнер, могла переходити в наступні покоління лише через фізичну спадщину. Тому то, в очах ізраїльтян, головною функцією Єгови було давати діти, а звідси, пише теософ Блавацька, в психології юдаїзму підкреслюється не сторона матеріальна, а фізіологічна, не внутрішньо-духовна регенерація, а фізична генерація, сенсуалізм і навіть фалічний культ. З тих, та інших причин, каже наша землячка, існує провалля між символікою Нового Заповіту і канонічним правом юдеїв, між релігійною думкою семітською і арійською, бо многі припускають, що галілеяни були арійцями теж. Ще каже ця авторка, що навіть апостол Павло був далеко більше під впливом таємної античної мудрості еллінського світу, аніж під впливом Старого Заповіту. “Його мова – це мова чистокровного платоніка”. Ідеї (архітипи) грецької філософії “інтелігенції” Піфагора,… Логос або Слово, що керує тими “інтелігентами”, Софія або Мудрість… все це знайдете в апостольських посланіях, визнаних Церквою канонічними і божественної інспірації”.

У французько-католицькому виданні Посланій апостола Павла читаємо, що родився цей апостол в зовсім еллінізованому місті Тарсі, що теж не лишилося без впливу на формування його духовного “Я”. В своїх коментарях ці католицькі автори твердять, що Закон Мойсея – це “речі хитливі”, встановлені на певний час, “які повинні були зникнути з приходом Христа”. “Речі ж непохитні” – це “Новий Заповіт”, який в їх розумінні, і є базою християнської цивілізації Окциденту. Це ж говорить і сам апостол: “Старий Заповіт зістарівся, а те, що не вживається і старіється, наближається до свого кінця”. (“До жидів”, VIII, 13). Відчували це мабуть і саддукеї, потужна каста єрусалимських священиків і багатіїв, римських колаборантів, які не вірили ні в безсмертя душі, ні в воскресіння мертвих, ні в жодну містику, і для яких чужою й ворожою була наука Христа. Тому якраз вони й були організаторами “суду” і вироку Ісусу.

З Євангелії видно, в чому була фундаментальна різниця між Старим Законом і тим, що приніс світові Христос. Накази Єгови – це були накази зовнішнього кодексу, натомість Заповіді Бога-Отця, принесені Христом – треба було відчувати як накази нашої внутрішньої совісті. У першому випадку – вимагалося обов’язкових зовнішніх чинностей, ніби сплачення боргу, в другому випадку – вимагалося внутрішнє переродження людини, без якого тільки дотримання зовнішніх приписів не мало значення. Мабуть, щоб підкреслити цей фундаментально-інакший сенс своєї проповіді, не одне з своїх чуд довершував Христос якраз в суботу. Підкресленню тої самої ідеї присвячений увесь ХХІІІ-ий розділ святого Матвія (проти фарисеїв). Тих, хто визнає Старий Закон апостол Павло не вивищує над поганами, бо перед Богом “ділами закону не виправдається жодна плоть”. Правда Божа, через Христа, з’явилася, “незалежно від Закону” (До Римлян, III, 9, 20, 21). Христос прийшов для того, щоб ми, “визволившись від закону, служили Богові не по Старій букві, а в оновленні Духа”. Тому часто “погани, через віру осягають праведність, а не ті, які шукали праведність лише в ділах закону”, Христові Закони написані “не на скрижалях каменя, а на плотських скрижалях серця” (II Коринт., III, 3), “щоб не устами, а серцем шанувати Бога” (Марк. VII, 6). Старий Заповіт – це було “щось, що минає”, а новий – “те, що пробував завжди”.

Наука, що ні обрізання, ні походження від Авраама, – не є запорукою спасіння; що “не плотські діти є діти Божі” (Рим. IX, 8), та що коли захоче Бог, то може створити “з каміння діти Авраама” (Лука III. 8) – суперечила самим підвалинам Мойсеєвого Закону. В цьому аспекті цікаво заглянути в п’ятий розділ Євангелія Матвія, де в короткій главі, шість разів Ісус яскраво протиставляє свою науку – науці Старого Закону. Кожне з тих протиставлень укладено в одну чітку формулу: “Ви чули, що сказано…” (в Старому Заповіті), а я говорю вам”!.. Інакше сказати: я говорю вам щось інше, ніж те, чого досі вчив вас Закон Мойсея.

Який синтез міг бути між тими двома науками, коли юдеї обвинувачували Христа, що Він діє “силою вельзевула”, або що Він “богохульник”? (Лука XI, 15, Іоанна VIII, 48, 52; X, 33); коли Ісус, знову, говорячи до юдеїв, протиставив дві сили: “Отець мій” і – “отець ваш”? І додає: “ваш отець диявол”, в якому “немає Істини”, бо він є “отець брехні”? (Іоанн VIII. 38, 44). Коли ж говорить про закон Мойсеїв, то називає його “закон ваш” (Іоанн VIII, 17 і X, 34). В своїй праці жидівський учений доктор Сандмель каже, що основна різниця між юдаїзмом і християнством є в тому, що перший говорить про “добру” людину, а останнє про людину “досконалу”. Талмуд питає: “що ми повинні робити?”, а християнська Церква каже “в що ми повинні вірити?” Належно зрозуміле, це твердження слушне. Коли жадається сповнення лише зовнішніх актів, без відповідної внутрішньої настанови (“без віри”), то це закінчиться фарисейством, (від якого не убезпечено і християн). Коли ж жадається насамперед внутрішнє, духовне сприйняття певного світогляду, “віри”, то з того неминуче, самі собою, випливають і відповідні людські вчинки. Матеріалістичне – і духовне розуміння релігії. Тому може є в Талмуді, особливо у вавилонському, стільки зневажливого відношення до Христа, і до Його Матері. Там можемо прочитати, що батьком Ісуса був римський легіонер Пантера. І цілком в цьому дусі показує життя Христа один “американський” фільм, де батьком Ісуса стає якийсь римський центуріон, а християнська публіка дивиться на це й плескає…

На цю ж тему – Старого і Нового Заповіту – пише в своїй праці “Le sermont sur la Montagne” американець Е. Фокс, – що перші слова молитви Господньої – “Отче наш!” були в ті часи нечуваною революцією в розумінні божества, якого люди Старого Заповіту уявляли собі жорстоким тираном, деспотом, пануючим над невільниками. В другій своїй праці “Десять заповідей, ключ життя” пише цей автор, що Мойсей хотів спочатку проповідувати свою правду єгиптянам, але ті були вже нездібні прийняти її. В подібному становищі опинився і Ісус. Тому й відповів Він “первосвященикам і старійшинам” єрусалимським так: „що відіймається від вас царство Боже і дано буде іншому народові”… Він “виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддадуть йому плоди… А ваш дім залишиться порожнім”. (Матв. ХХІ. 43 і 41, ХХПІ. 38).

Ісус сказав, що Він не скасовує Старого Закону? Певно! Бо в ньому було багато таємного знання, об’явленого не лише Мойсеєві, а й народам старшим від жидівського. Християнство тільки не приймало суто-юдейських інтерпретацій Старого Закону, як не приймав їх і Христос. Взагалі, християнство було ближче до містично-релігійних ідей античного, еллінсько-латинського світу, ніж інших. Недаром деякі отці Церкви називали Геракліта, Сократа й Платона християнами, що жили перед існуванням християнства, а святий Августин знаходив в старих релігіях елементи християнської правди. Не дивно теж, що святого Павла так гарно зустріли в поганських Атенах, де, промовляючи перед ареопагом до стоїків та епікурейців, апостол дивував їх “особливу побожність” і казав їм: “Оглядаючи ваші святині, знайшов я й жертовник з написом: “невідомому Богові”. “Цьому власне, якому ви, не знаючи, віддаєте шану, я проповідую вам”. Ще не пізнавши Його, антична Еллада шанувала незнаного їй Бога, якого пізніше прийшли благовістити апостоли християнства. В Лістрі, куди апостол Павло прибув з іншими, після одного чуда, що звершив там, елліни вирішили, що самі “боги в людських постатях зійшли до них”. А в Коринті елліни чинно заступалися за апостола перед юдеями (Діяння, XVII. 23, XVIII. 17, XIV. II). На тлі цих і подібних подій ще більше зрозумілими стають слова Христа до юдеїв: “Ви не з моїх овець” і “слово моє не вміщується в вас” (Іоанн VIII, 37, X. 26). Але те слово прийняли “погани”.

Р.Штайнер пише, що культ Мітри був прєфіґурацією культу Христа, як і деякі Елевзинські містерії. Оскільки близькі були християнам навіть правні поняття тодішнього Риму, свідчить сцена в Кесарії, де, на вимогу “визначних юдеїв” засудити апостола Павла, проконсул відповів, що у римлян немає звичаю видавати якусь людину на смерть, доки обвинувачений не побачить перед собою тих, хто звинувачує і не матиме змоги боронитися проти них. Ті ж, хто звинувачував не виступили проти апостола з жодними обвинуваченнями, лише “кричали” – кричали, що він “не повинен більше жити” (Діяння XXV, 16).

Знаний дослідник античного світу професор Т.Зелінський боронить в своїх творах тезу, що “християнство ближче до античних релігій, ніж до Мойсеєвої. Семітські релігії – теократичні, арійські ж – теантропичні. “Бог-чоловік”, “Син Божий” – догма органічно гетерогенна релігії Єгови”. Тому власне, коли запитавши Христа, чи є він Син Божий, первосвященик юдейський почув відповідь, “то роздер шати свої” і проголосив Христа “богохульником”, винним смерті (Матв. XXVI. 63-66). Натомість “антична релігія визнавала догму Бога, що став людиною, щоб потім здійнятися на небо”… Зевса син – Аполлон зійшов з Олімпу, щоб покласти край первісному антагонізмові між Зевсом і Землею, підкоривши останню першому. Космічна драма примирення двох сил: вічності Зевса, визнаної Землею, з гідним пошани материнством Землі, продуцентки плодів. Син землі (Дракон) опирається цьому. За його злі діла наступає експіяція Аполлона: на рік він зрікається своєї божественності, стає людиною-рабом на службі одного царя, після чого знову сходить на небо, щоб “бути славним коло трону Зевса”, свого отця (Есхіл). Подібна і легенда про Зевса, який сходить до Алькмени, щоб вона родила сина Геракла, який переміг злих Велетнів, синів мстивої Землі, що повстали проти царства Зевса. І так рятує людський рід. На ці старогрецькі легенди спирався і Оріген, навертаючи еллінів. Так само ідея святих, чужа юдеям, спільна еллінам і християнам. Цицерон говорить: “Душі всіх – безсмертні, душі ж добрих і найліпших – божественні”, В Греції були святині героїв, була їх адорація, у них шукали зцілення. Не знав цього юдаїзм…

Пише Зелінський далі, що в старій Елладі основою чеснот був не зовнішній акт милостині, а страх перед володарем Олімпу. У християн – “страх Божий”. За цим приходить поняття любові, чого нема у жидів. У цих останніх, молитва – це обов’язок, накинутий згори, не як у християнському поняттю, акт, що випливає з потреби серця. Наводить при цьому Зелінський знаний вірш з глави XI Луки: “горе вам фарисеї, що даєте десятину з рути і овочів, і не дбаєте про суд і про любов Божу”.

Не входячи в пояснення термінів, зауважу, що і у протестанта Штайнера християнство адорує в Христі – “сонячне божество” в протилежність до “місячного божества” ізраїльтян; і католик Зелінський зауважує, що бог сонця Аполлон, уступає в нашому календарі місце християнському Спасителю. Звідси – день сонця. “Еллінізм, пише Зелінський, – є міст, що поєднує релігію античної Греції з синкретизмом римської імперії, що знову є мостом між еллінізмом і християнством”. Тому власне християнство і не могло досі пустити коріння в народах чужих, або ворожих еллінсько-римському духові, як жиди, або як москалі. У останніх воно прийняло форму своєрідного шаманства, щоб потім дістати вигляд потворного більшовицького “православ’я”. Цією ж чужістю до духа еллінсько-римської окцидентальної цивілізації, пояснити можна й деякі вражаючі подібності в психології московського і жидівського народів, і їх взаємне притягання одного до другого (расизм, номадська душа, отарність, матеріалізм, антиокциденталізм і т. д.).

В журналі Поля Лякура, знаного французького автора, що займається духовними проблемами, читаємо: “одна, з невідкинутих богословами думок, є думка, що. прехристиянство вже є в науці Мойсея. Та в дійсності справжнє прехристиянство треба шукати в грецькій міфології, де знаходимо найвищого бога, “отця богів” під ім’ям Зевс, Христа – під ім’ям Аполлона, а святого Іоанна – під ім’ям Посейдон. Крім того Марія, “Божа Мати” відповідає Кибелі – “матері богів”. Подібної паралелі немає з юдаїзмом, який знає лиш партикуляристського бога Єгову. Ці твердження повинні б були загально прийняті, коли б не було затрачено стільки праці, щоб надати Ізраїлеві характер вибраного народу”.

Знаний американсько-католицький автор Джеймс Гілліс пише на цю тему: “Св. Автустин іноді так іде за Платоном або за новоплатоником Плотином, що деякі видатні вчені уважають неможливим розрізнити новоплатонські та християнські елементи в писаннях Августина. Євангелія Іоанна послуговується більш ніж одною платонівською ідеєю… Св. Тома (Аквінський) використовував поганську філософію для формування бази своєї власної… Клемент Александрійський уважав великих поганських філософів за “педагогів”, які привели народи до Христа. Може все це звучить незвичайно й небезпечно для необізнаних з історією античної і середньовічної філософій. Я знаю деяких вузькодумних християн, яких вражає думка, що в християнській філософії втілене якесь поганство. Святий Тома, святі Августин і Клемент висміяли б тих, що так думають. Певно, християнство не прийняло того, що було варварське в поганстві, але Церква не погорджує поганством як таким. Багато з того, що ми звемо “поганством”, було людське й гарне. Було б гріхом занижувати його вагу”.

Точки над “І” в цьому питанні поставив другий англійський автор. В брошурі Р.Уайта читаємо: “3 самого початку ті, що пішли за духовною релігією Ісуса Христа, дуже переймалися філософією Платона. Його теїзм, його наука про інший світ, його примат духовних над земними цінностями, його підкреслення значення особистості, особистого досвіду, морального піднесення і аскези, безсмертя душі – все це зробило філософію Платона дорогою для свідомих християн. Шукаючи співчуття й зрозуміння в еллінському світі, й за мовою, яка зробила б зрозумілою тому світові їх віру, християнські мислителі з перших віків заприязнилися з платонівською філософією. Платонівське “царство ідей” здавалося святому Августинові прототипом царства Христового “не з цього світу”. З вище окресленого виходило 6, що Старий Заповіт для Західного світу був не в книгах Мойсея, а в книгах Платона. Не з духом старозаконної ментальності споріднене християнство якого та ментальність не прийняла як „богохульство”, а з духом еллінським, з його філософією, містикою й релігією.

Незважаючи на всі глибокі різниці між Платоном і Аристотелем, зазначає той самий автор, дуже високо цінив Аристотеля Тома Аквінський, вважаючи його засновником завжди важливої метафізики, яка дала християнській теології “раціональну справедливість”. З теології основаній на Божім об’явленні, з філософії, основаній на генієві Аристотеля, мусить бути збудований новий синтез вічно зобов’язуючої Правди…

Під цими словами міг би підписатися й митрополит Петро Могила і інші духовні будівничі Києво-Могилянської Академії, де в великій шані були й слова Христа і мудрість античного світу. І Сковорода наш звав Платона “боговидцем”. Але напевно антична мудрість не промовила б до серця ні ученим талмудистам, ні “начотчікам” московської Церкви.

І очевидно, що і Сковорода, і П.Могила, і Шевченко, інтуїтивно відновляли традицію старого великокняжого Києва. Іларіон, митрополит київський за Ярослава Мудрого, в своєму творі про “Закон і Благодать”, виразно протиставляв, один одному, Старий і Новий Заповіт. Протиставляв Новий Заповіт не “поганству”, а закону Мойсея. Для Іларіона – старий Закон – був тінь, Новий – світло, Старий – місяць, Новий – сонце, Старий – вічний холод, Новий – сонячне тепло. “Синами Божими”, не “ворогами Божими” могли стати лиш ті, що прийняли Заповіт Христа-Ісуса, “трисонячне Божество”. Подібно Кирило Турівський – “трухляве обновити” прийшов Христос, вчить він. Воскресіння Христове принесло “обнищаниє ветхому Закону, і порабощениє суботі, а воцарениє неділі”. Та й як міг він відкидати все “поганське”, коли, як свідчить Щербаківський, віками стояли на українській землі святині Артеміди, проходили містерії Діониса; коли стільки з “поганської” еллінської релігії сонячного бога Аполлона – увійшло в християнську обрядовість України! Еллінські впливи (не старозаконні) були може, духовною основою багатьох важливих подій нашої історії – ворогування Святослава з хозарами, відмова його сина Володимира прийняти, як нову віру Старий Закон; і нарешті, різко негативна позиція, зайнята Україною по відношенню до занесеної на нашу землю з Суздальщини (чи Чехії) – так званої “єресі жидовствуючих” в XV ст., які мали за базу своєї науки старий Закон, відкидали Святу Трійцю і Божество Ісуса Христа.

Наша землячка – теософ Т. Блавацька, поляк Зелінський, австрієць Штайнер, французи Бурас, Лакур і Жанвіє, американець Гіллес, англієць Байт, – одностайно твердять, що основа нашої окцидентальної цивілізації є еллінсько-римсько-християнська, і ніяка інша. Чому так важно ствердити цей факт? Це ж, скажуть, непотрібна філософія, схоластика, далека від життя! Ні, бо з думки народжується чин, а з ідеї – дійсність. Все починається “з містики і все закінчується політикою”.

Сучасні жидівські політики свідомі цього. Йосип Алсоп пише (з великою симпатією) про ізраїльського прем’єра: “Бен-Гуріон гострий, іноді безцеремонний. Він був повністю готовий пожертвувати бідним арабським селянством Палестини, для створення ізраїльської держави, так як робив це старозавітний Негемія проти арабів та амонітів. Кожен західний політик, і навіть арабський вождь повинен з великою увагою студіювати Старий Заповіт, бо нема іншого способу пізнати дух Давида Бен-Гуріона, що в великій мірі є й духом його народу”.

Тут добре схоплена призабута правда, що політика народу випливає з духа того народу, з духа його вождів. А цей дух – з його містичних праджерел. В наведеній цитаті слушно каже автор, що дух народу Бен-Гуріона випливає з Старого Заповіту, як і його політика, та що цей дух не є дух Заходу.

Бачите, як в цьому випадку, політика, якою захоплюється Алсоп (і якою не захоплюємося ми) – глибоко коріниться в містиці – в містиці Старого Заповіту.

Ще ясніше висловився другий жидівський автор Ф Ловський. Вік каже, що “Бог через посередництво Ізраїлю діє в історії всіх народів землі для їх викуплення й спасіння”, а якщо цього не визнає, то є це “бунт людей проти Божого Провидіння, яке вибрало для завершення своїх задумів народ Авраама, Ісака і Якова”.

Очевидно ця містика і політика, яка випливає з неї ніяким способом неприйнятна іншим націям, особливо націям Окциденту. Як слушно зауважив. Андре Зігфрід, наша окцидентальна містика і політика основані на зовсім інших засадах: на світогляді греків – синонімі свободи духу, на Євангелії – символі людського ідеалізму, і на традиціях Риму, що виплекав ідею права і порядку. А це з політичними фантазіями Ловського, річ ясна, нічого спільного не має, і – у тому можна бути впевненим – ніколи не матиме. Так само як з його містичними мріями. Але на ці фантастичні мрії треба пильно уважати. Бо мрії ці вже далеко ширшого обсягу, ніж ті, якими захоплюється Алсоп.

Бо хто прийме за свою чужу містику, той нехай і частково, а таки прийме і чужу місію, і чужих пророків, які своїм духом можуть бути йому зовсім чужими. Наприклад, твори жидівського національного генія чужі так само нам, як чужі жидам твори українського національного генія. Дуже сексуальний в музиці Рубінштайн чи ще більш прононсований, під тим оглядом, письменник Андре Жід такі ж чужі нам, як жидам чужі Бортнянський, Ведель, чи Є.Маланюк, Л.Українка і О.Теліга; такі автори як Пруст, або чванькуватий арогант – большевик Еренбург – такі чужі нам, як їм – Шевченко; публіцисти чи політичні автори, як К.Маркс чи Л.Блюм – такі ж далекі нам, як їм – Міхновський чи О.Пчілка, а такі руйнатори всякої форми й естетики як Пікассо або Марк Шагал – такі ж чужі нам, як чужі їм – Нарбут чи різьбар Мухин; нарешті Троцький, Хатаєвич, Каганович чи Бен-Гуріон такі ж чужі українцям, як Ґонта чи Петлюра їм. А. Фройд, що ставить в центрі життя секс – такий чужий нам, як їм Сковорода, що ставить у центрі дух. Кожна нація має своїх героїв. Героєм жидівської нації є Йошуя Навин, який здобув “землю обіцяну” підкоривши осілі на ній народи. Героєм України є гетьман Богдан, що визволив заселену нашими предками, нашу землю, звільняючи її від панування зайдів-чужинців.

Хай не здаються ці зіставлення химерними чи свавільними! Ці твердження, що прийнявши чужу місію, увірується і в чужого месію. Бо як раз деякі з тих українців, які приймають містику Маркса, або говорять про “жидівсько-християнські” підвалини нашої духовності (як наші ліві) починають з цієї містики, а закінчують прийняттям чужих Україні концепцій політичних (Маркса, Мендеса чи Марґоліна, або навіть Ловського). Як, наприклад, Винниченко, який прийнявши чужу Україні містику, з’явився на відомому паризькому судовому процесі, щоб свідчити про чужу політичну ідею проти України, збезчещеної й опльованої на цьому процесі після нікчемного вбивства 26 травня 1926р. на вулиці Расіна.

Геніально схопив Шевченко єдині джерела духовності України. Є це, для нього, – “Євангелія Правди”. “Новий Заповіт” – “святої Правди голос новий”, в якого обороні стають “Христові воїни святі”. Його концепція Бога-Отця відрізняється від концепції охлялого, безвольного покоління його віку. Його Бог милосердний і довготерпеливий, але й караючий Бог, тим не менше – ця йото концепція відбігає в його думці і від концепції “сердитого”, як він каже, ізраїльського Єгови, і від концепції Бога у москалів, яка так його вражала в образах і в богослужінні московських церков, в їх наскрізь матеріалістичному “православ’ї” з його цезаро-папізмом.

Він обурюється в “Щоденнику”, як можна молитися перед “суздальськими ідолами” в церквах московських, перед тими “незугарними почварами”, які нагадують не православні образи, а “індуських Ману або Вешада”. Стоячи в притворі, він “не має відваги увійти в (московську) церкву”, а “вийшовши з притвору й вернувшись на вулицю, вільно зітхнув і мимохіть перехрестився”. В архиєрейській службі московських храмів бачив він “щось тибетське чи японське”, “лялькову комедію”, і каже, що є велика “суперечність” читати в тих московських церквах Євангеліє… І це каже не безвірник, а православний і глибоко-релігійний Шевченко, який до глибини серця переймався архітектурою, службою і співом українських церков… Повна суперечність з містикою псевдо-християнської Москви! До речі те саме враження, від московських церков, що Шевченко в XIX в., відносили й італійські подорожуючі до Москви XVстоліття, – які бачили в тих церквах якісь азіатсько-шаманські капища.

Закликаючи до духовних праджерел Київсько-українського православ’я, різко відмежовуючись і від антихристиянства лібералів з їх “современними вогнями”, і від інаковірних противників Нового Заповіту, і від Московського псевдо-християнства, – Шевченко й політично різко протиставляв Київ Москві, яка – вже за нього – не лише несла матеріальну руїну й неволю, а й “Світ Божий в пута закувала”, – закувала світ Істини. Знав, що для того, щоб визволитися з смертельних обіймів північного спрута, море крові доведеться ще пролити Україні. Тому і герої його були інакші. Герої москалів були Петро, Катерина, Стєнька Разин, Пугач над Волгою, тодішні Алексеї та інші, які сиділи на церковному троні – “золоті плебеї” царські. Героями України Шевченка були – Ігор князь, Петро Дорошенко, Мазепа, чернець Палій, Ґонта, Галайда. Святі, аскети і воїни з-під знаку Архистратига Михаїла – патрона Києва. Дві раси, дві психології!

Але як за його часів, так і нині нам прищеплюють московську “старшобратню” теорію: про “вибраний народ” московський, про стару Київську Україну як “спільну історичну спадщину” – нашу і москалів. Знаємо, що з того вийшло… Перше – “спільна спадщина”, нас і їх, потім – більше їх, ніж нас, а потім – наше підмальовується чи підстригається як їхнє (операція зроблена над Шевченком або Л.Українкою), або – де це не виходить – просто руйнується, як Михайлівський Собор чи Лавра Київська. Наша містика старокиївська в філософії Сковороди, Шевченка, Л.Українки, в закликах до нового лицарства Е.Маланюка, Ольжича, Клена, О.Теліги – вона забувається або замовчується, і тими що в Москві і її агентами на еміграції. Просто відрізається московсько-совєтським серпом, а тим же молотом вбивається в хохляцькі голови чужа містика про московський “народ-месію”. І то часто руками самих же услужливих національних гермафродитів наших, таких як В.Сосюра, П.Тичина, М.Рильський, М.Куліш, Ю.Шерех, Буревій, Багряний та інші. За містикою ж “Росії-Месії” іде політика вогню і меча, за кораном московським – московський магомет, який руйнує наші церкви, палить наші святі книги, за димом пускає оселі хліборобів, обертаючи їх самих в рабство, ставлячи, на ганьбу нам, по Україні камінні подоби своїх шаманів.

Не перша це буря, що насунула на нашу землю, не перший наїзд варварів. Згадує про них “Кобзар” і в переспівах “Слова о полку Ігоря”, і у “Сні”, у “Великім Льоху”, і в “Гайдамаках”, – про ту чорну галич різних національно-інтернаціоналістичних сил, що сунули розшарпати Україну. Тепер теж сили чужого месіанства, з тою самою метою і з своїми ідеями сунуть або збираються сунути на нашу країну, не лише з своїми “апостолами”: з Достоєвським, з його “біснуватими”, з Блоком, з Леніним і його наступниками, з І.Еренбургом, або із тим Ловським. В ширших тільки розмірах, в “світовому масштабі”, з ідеями зверненими проти Нового Заповіту і його Творця, проти Його Правди в Україні.

Цих ідей є більше, ніж одна… Є деякі відгалуження протестантства, які Новий Заповіт ставляють вище Старого. Є наукові розвідки про “таємну науку Христа”, повні, нібито, величезної пошани до Нього, щоб скінчити – що який би великий “аватар” і великий пророк він не був, але й тільки це; і не воскрес Він, а просто зомлів на хресті, і ще живого Його звідти зняли друзі. Цілком як, в останніх віршах святого Матея, ті “первосвященики”, які “дали досить грошей воякам (що стерегли могилу Христа), з словами: “Скажіть, що учні його, прийшовши вночі, викрали Його, коли ми спали… Вони, взявши гроші, вчинили, як їх навчали. І пронеслося слово це між юдеями аж до сьогодні”. (Матв. XXVIII, 12-15). В тому напрямку ідуть і так звані “свідки Єгови”, які теж дуже “шанують” Христа, лише не хочуть себе назвати “свідками Христа”, а звуть “свідками Єгови”, а про Христа кажуть, що був Він розп’ятий “на дереві”, бо хрест – це, мовляв, щось “поганське”… Знищити в людській пам’яті організуючий символ, знак хреста – ось їх мета! Подібно як вони роблять, в деяких країнах, з Різдвяними чи Великодніми вітаннями-поштівками, з зайчиками або з іншими звірками, аби не з хрестом, ні з Христом… З знаком хреста ці поштівки продаються лише в дуже обмеженій кількості для безнадійно “забобонних” і “ретроградних” поган…

Є і інші сектанти, які хочуть з усіх релігій зробити “об’єднання”, лише не під егідою хреста, а подібну на “демократичні об’єднання” в політиці, тобто з києм в руці ініціаторів такого “об’єднання”. Є і інші сектанти – ті що засвоїли “містику лівиці”, “прогресу”, “гуманності”, “соціалізму”, “любові до ближнього”, (черевики, штани й консерви!), які починають з любові до гноблених, а закінчують (особливо в своїй літературі) любов’ю до гангстерів і СССР; капітуляцією перед Марксом або світовим урядом якоїсь тайної мафії. І всі мають одну реальну мету.

Звідки багато “пророків” тих “месіанських” ідей аж зубами скрегочуть на саму згадку про наш, ні від кого незалежний Київ? Звідки така, хоч не раз укрита, злоба до самого знаку хреста? Звідти, що їх ідея, наскрізь матеріалістична, не зносить божественного первня в душі людини, бо він не дозволяє зробити з людини двоногу худобу або звіра, а ще перша передумова панування тих ідей над народами. Без цієї передумови всі їх споруди на землі розвалюються, як хатки з карт. Крім того знають ті фальшиві пророки, що Україна з своїми традиціями – є їх непримиримий ворог, хоч багато хто з українців того й несвідомі. Відомо з Святого Письма, що перші, хто пізнав Христа, це були біси.

Щоб зрозуміти те, що маю сказати далі, – звернуся до аналогії. Є нові “пророки”, що хочуть опанувати світ і нації під знаком серпа і молота або якоїсь зірки, або мамони, чи “прогресу”, або під стягом свого “світового уряду. І ці “пророки”, антихристиянські або лжехристиянські, кажуть до християн: “Хочете, то визнавайте вашого Христа, але – в церкві. Хай церква не виходить – з церкви. Хай в громадському життю і політичному, так само як в громадській етиці, вашим “богом” буде наш “бог”, а тоді ми допустимо й вашого бога до нашого Пантеону, як — підрядного божка”… Бо знають, що коли ми “падши, поклонимося” їх ідолові, відступить від нас божественна сила і ми згинемо…

В політиці, а часто і в містиці національній, подібне намагаються зробити москалі з Шевченком. Обкраяного, спотвореного, обляпаного блекотою московською, втягнули вони цього лже-Шевченка до бісівського Пантеону Москви, як її “друга” – не поруч, а під різноранговим московським чортовинням – Бєлінським, Чернишевським, Леніним, – “друга”, вже їм нешкідливого. Ще більшу аналогію з згаданою вище процедурою представляє поступ кесарів римських, які – пише Р.Штайнер, – підкоривши якийсь народ, втягали до свого Пантеону – під Юпітером – і божества тих народів. Присвоювали собі не лише земні блага, а таким чином думали змусити служити собі і містичні сили тих націй. Щось подібне зробив ще суздальський князь Андрій “Боголюбський”, зруйнувавши в 1169р. Київ і вкравши нашу ікону Вишгородської Матері Божої, знану тепер в Московщині під фальшивим ім’ям “Владимирської”. Аж до половини IV віку від Різдва Христового, намагалися кесарі римські з’єднати для свого Пантеону і Христа і тим присвоїти собі, знешкодити, як думали, Його, ворожу їм, містичну силу; щоб в тому божественному “об’єднанні” змарніла нова вибухова, відряджуюча духовна сила, яка мала звалити і Рим. Відкинувши ці кесареві пропозиції, не бажаючи віддати Боже кесареві, християнство врятувало тоді себе.

Подібна загроза стоїть перед ним і перед нами і тепер. Не приймати чужої місії, бо інакше приймемо чужого месію! Як приймемо знак чужої містики – серп і молот, “свідків Єгови”, закон відкинутий Христом, – то приймемо і пророків тих коранів: Леніна, “Росію-Месію”, братство “вільних мулярів” або Ловських, чи “колективних” деспотів над націями в формі антихристового світового уряду. Це тим більше небезпечно, що ті містики, ворожі нам і християнству, можуть, в площі політичній, подати один-одному руки на нашу згубу. Бо все починається з містики, і все закінчується політикою.

Не піддаватися їх спокусам, ні – так багато хто робить – “страху ради”, ні “для лакомства нещасного”, ніби то в ім’я не фантастичної, а “реальної політики”! Не вірити підступним фразам чужих пророків, що згідно з забріханістю нашого “прогресивного” віку, – вмовляють нас прийняти чужий коран в ім’я брехливих гасел “солідарності народів”, “миру”, “гуманності й любові”, братолюбія” чи “соціальної справедливості”, щоб осліпити напівсліпих, щоб “невибрані народи” – відреклися своєї “святая святих”, і “падши поклонилися” чужій брехні чи чужій містиці, яка нічого спільното з цивілізацією Окциденту не має, щоб бодай таким чином, обдуривши, завоювати нас, коли фронтовою атакою нас не звалили.

Сліпі вожді грядущої доби не добачають небезпеки, як не бачили перед 1917 грядущої небезпеки “нової Росії”. Не бачать, що несе з собою чужа нам московська, хозарська чи “прогресивна” містика. Під час релігійних війн в Європі, одну з угод заключено під гаслом: “сujus region, ejus religio”, якої віри володар, такої мають бути й його піддані. Менше-більше це є і тепер в звичаю, де багатьом підданим накидається та чи інша віра: комунізм, “мир”, республіка, просовєтська “демократія” тощо. Але згадане вгорі гасло може зломити націю не завжди. Далеко небезпечнішою є інша метода, метода “лукавих” – “приспати” націю, підсунути їй чужу “релігію”, чужу містику, змусити забути свою, а тоді безкарно підпалити хату сплячого сусіда, і в вогні війни – безборонного духовно скувати й підпорядкувати своїй владі. Тоді гарні гасла відкладуться до архіву. Тоді відверто проголоситься гасло національної вищості того чи іншого “вибраного народу” над нами, як “рабами”. Вже пропагують Рильський і Шерех, що ми нація “малих людей”, плебеїв, а володарів і героїв мати сміють тільки “вибрані нації”…

Не треба вірити “старшобратнім” спокусам, коли, в ім’я своїх, “всесвітніх” ідей, оголошують нашу Правду як “вузький націоналізм”, “реакцію”. Не треба теж думати, що падаючи до ніг перед чужим кораном і чужими магометами, як роблять “реальні політики”, що тим можна щось осягнути. Нічого не досягнуть ні наші жерці-плебеї, такі, як Тичина, Рильський, кадять перед суздальськими бовванами. Ні ті, що славлять чужу “сучасну Україну” і культ “малої людини”, людини плебея у нас, зневажаючи культ героя. Ні ті, що, як Скрипник, Затонський, Ю.Коцюбинський чи Гречуха або К.Студинський чи Костельник, товпилися в передпокоях чужих тиранів в надії на отримання “пів-дулі” з їх ласки. Ні ті, що як гарматне м’ясо, “не за Україну, а за її ката” проливають свою добру кров… Нічого вони не досягнуть, ні для України, ні навіть для себе. “Чи ж кат, помилує когось?!” Гонитимуть і їх, доки хоч десять відсотків українського духа в них залишиться. Не довірятиме і їм Москва, як галілеям Юдея.

Наша доба, під тим оглядом, нагадує добу святого Володимира Київського. Тоді на зворотній точці нашої історії, прийшли до Києва греки, римляни, болгари волзькі і хозари юдейські, бажаючи обернути нас в свою віру. Подібно й тепер, ще й нащадки суздальця з своєю вірою і з мечем і вогнем приходять.. Але ми прийняли віру з Греції, і це не був випадок, не була химерна фантазія володаря. Стара Україна прийняла віру, наближену до тої духовності, до містики античної Еллади, якою – через нашу Понтиду й Таврію – вже сотні років перед тим були засіяні культурні центри-міста нашої землі. Тої землі, що була останнім, найбільш експонованим, північно-східним бастіоном еллінсько-латинської культури Середземного моря.

Традиції античного світу і християнські глибоко вкорінені в душі нашої нації. На крайньому Сході європейського Заходу Україна завжди стояла, хоч і безнастанно кривавилася, на сторожі тих своїх традицій. Вона була “старшим братом”, духовним осередком, звідки розходилися ці традиції на схід, на північ, на південний захід. Ті традиції не має вона розводити чужими її національному генієві впливами. Тільки зберігаючи їх, ті свої традиції, ту духовну спадщину еллінсько-християнської культури, зможе Україна опертися всім чужим місіям і месіям і піднестися на ту висоту, на якій вона стояла за Володимира чи Богдана.

Хай проклинають чужі месії Мазепу за те, що хотів збити з ніг чужого північного деспота з його царством, або Богдана, за те, що мечем козацьким виполов бур’ян інтернаціональної погані в Україні, – їх політика (без Переяслава) буде нашим дороговказом, бо випливала з таємних глибин національного духа.

Якщо відречемося відверто чи мовчазно, через боягузтво, чи через байдужість, нашої об’явленої нашому Місту, за Володимира і Ольги, перед тим через Первозванного апостола, Правди, – марною й безплідною стане і наша політика. Не поможуть голосіння про “соборну і самостійну”, коли не будемо вкладати в нашу ідею ясних, опертих на нашу прадавню містику, ідей релігійних, політичних, культурних чи етичних і естетичних. Без священного, згине етичне, згине й естетичне. Без Правди в нашій душі, згине Добро, згине Краса, а тоді згине і нація, як духовна одиниця, як вічний союз “живих, мертвих і ненароджених”. Тоді й меч випаде з українських рук. В таких постатях історичних як Володимир, Ярослав, Ольга, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа тощо – нерозривно злучена наша містика з нашою національною політикою. Ніщо не є тривалим без Того, хто є “Істина, Путь і Життя”.

Звертаючись до Діви Марії, Шевченко благав послати йому в “душу світ незримий Твого розіп’ятого Сина”, щоб його слово “пламеном взялось, і на Вкраїні понеслось – Кадило Істини”. Зробити це – завдання грядущого покоління.

В цьому і лежать коріння містики України. Ніякої згоди не може бути з тими, які тихцем чи відверто те слово прагнуть задушити. Читайте Руданського, читайте Шевченка, навіть Франка чи Стороженка, читайте Літописи і приповідки народу, – і побачите, що не вважав наш народ за “вищу расу” ніяку з тих націй-п’явок, які від віків паразитують на тілі України. Не є для нас і не були “вищою расою” чи “вибраним” (щоб панувати над іншими) народом, – ні половці, ні печеніги, ні татари, ні поляки, ні суздальці, пізніше москалі, ні хозари. Україна має власне призначення і власну містику. Її гасла стають категоричним імперативом, безумовним наказом для сучасного покоління поколінь наступних, – особливо в цю жахливу добу, коли один з найяскравіших гасел на нашому стягу, стягу войовничої України, стає гасло перемоги ідеалізму над матерією, боротьби з замаскованим тисячами масок – антихристом.

Чужі нам містики можуть подати собі руки. Закриті від сліпців димовою заслоною “великих слів великої сили”, заслоною облудного “апізменту”, “прогресизму” й “демократії”, ті сили ворожі Україні та праджерелам її культури, з’єднавшись, стануть для неї в стократ більш небезпечними. І в царині духовній, матеріальній і політичній. Такий союз приніс би нам чорну ніч неволі і рабства.

Ті, чиї серця не очерствіли дощенту, чий розум не потьмарився і чия не охляла мужність, мусять бити на сполох, “будити мертвих”, як та Кассандра. Щоб не приймали троянських дарунків, щоб не впала українська Троя, щоб не “вогні погасли на руїнах Трої і дим від Іліона в небі зник”. Щоб не стали українці “водоносами” й “дроворубами” чужих народів – великих чи малих чисельно.

Заяложеною фразою звучать у нас: “Христос воскрес, воскресне й Україна!” з Ним. Чи конче?.. Пригадайте, що відповів Христос тим, які домагалися цього воскресіння: “Чи можете пити чашу, яку я п’ю? Чи нести хрест, що я несу?”

Це страшне питання хай встане перед нами в усій його маєстатичній величі. Бодай перед тією когортою “ізбраних”, які з багатьох “званих” прагнуть іти на чолі нації в її поході із смерті до життя…

Немає бо сумніву, що на плечі найближчого покоління Доля поклала страшний тягар бути бойовим авангардом тих, які в ім’я Христа вестимуть бій проти темних сил з-під різних знаків.

В ім’я нашої Правди, якою має бути Правда Розп’ятого, в ім’я вічного Києва.

Все починається з містики і все закінчується політикою.

Р. S.

Ці кінцеві зауваження для тих, свідомих чи ні, визнавців матеріалізму, які ставлять людську “логіку”, “суверенний розум” або матеріальні “інтереси” класу чи нації – на перше місце, як основний двигун історичних подій. Навіть не зовсім осліплі матеріалісти, хоч би і дивилися на самі видимі факти, повинні бачити, що імпульсом великих рухів сучасності є чинники зовсім іншої природи, – чинники духовного, містичного характеру. Певно, Московщина живиться грабунком і розбоєм, але внутрішня пружина, яка пхає її до того, коріниться в невидимій сфері національної підсвідомості. Коріниться вона в аксіоматичній, бездоказовій вірі кожного майже москаля в його расову вищість над всіма народами, в містичній вірі, в покликання його нації дати “гнилому Заходу” правдиву, спасенну віру – московсько-шаманське “православіє” з катом-володарем, як головою “церкви”, або “общинний” комунізм. Писав я про це і говорив в 1918р. в Києві (“Культура примітивізму”), і у Львові, і за кордоном (“Підстави нашої політики”, 1921р.). Тепер часто можна читати про московське месіанство і в пресі нашій, і з книжках поза межами СССР.

Друге явище подібного, месіанського характеру – це постання ліліпутної державки Ізраїля і взагалі явище сіонізму, як політичного чинника в світі. І в цьому випадку, та державка, і політика сіонізму зродилася з містичної віри в історичне покликання жидівського народу ще з часів Старого Закону; “хто не вірить в чуда, той не є реальним політиком”, – слова Бен-Гуріона. Ця віра є основним внутрішнім двигуном сіоністичної політики, не лише в Палестині і на Близькому Сході, але і в країнах Заходу, хоч, як я зазначив вгорі – ні один християнський народ не бачить ніяких підстав для тої віри.

На .наших очах виростає трете, подібне явище – воюючого Ісламу, арабського світу. Явище, якого джерела – теж духовного порядку і лежать в Корані, як в попередньому випадку – в Старому Законі (і в Талмуді). Марокканський султан заявив вже, що коли зривається тепер на ноги світ Ісламу, так це не завдяки якимсь причинам матеріального характеру, але тому, що про цей зрив, і то якраз в наш час, говориться в таємних пророцтвах Корану.

Можемо ми так чи інакше задивлятися на слушність чи обманність цих місійних вірувань, – ясно, що вони є могутніми двигунами, які підносять цілі народи до далекосяжних акцій… Європа повертається до доби релігійних війн і до доби боротьби за “або пан, або пропав” зі Сходом. Француз Андре Джосен пише у своїй статті, між іншим: “історія показує, що від часів троянської війни, поєдинок Європи з Азією безнастанно повторюється з перемінними успіхами й невдачами. Інвазія Греції під час медійських війн, завоювання Олександра Македонського, римське панування над Близьким Сходом, війна Мітрідата, боротьба партів проти римлян, бунт жидів, втихомирений Веспасіаном і Титом, навала орд Аттіли, арабські інвазії, завоювання Чингіз-Хана і Тамерлана, (і Батия – Д.Д.), наступ хрестоносців, взяття Константинополя турками – представляють історику образ вічного припливу і відпливу войовничих народів цих двох частин світу”. Деякі з месіанських ідей (наприклад московська і сіоністична) можуть бути в союзі між собою, можливо знову вступлять в конфлікт, – це лишається без впливу на їх настанову до України і Європи. Занадто іншого характеру є національні генії тих народів – і нашого, як і їх плани.

Нині – місце Чингіз-Ханової чи Аттілової орди – зайняла московська орда, яка прагне мобілізувати під собою проти Окциденту народи Азії і Африки. І от – в цьому трагічному змаганні, теперішня правляча каста Заходу або шукає, ціною смертоносних уступок, “співжиття” з московською ордою, або – коли їй і протиставляється, то це протиставлення не є принциповим, воно позбавлене всякого духовного первня. Немає бо в собі такого первня ні зматеріалізована демократія Європи (за виключенням іберійського півострова), ні американська філософія. Виходило би, що в постаті дуже національно мішаної еліти християнського Заходу, – він не може чи не хоче апелювати до духових праджерел своєї містики, як це роблять вірні Корану чи Старого Закону…

Тим часом – моє глибоке переконання, моя віра, що без відродження містики християнства, містики Нового Заповіту, Захід не вийде із стану теперішнього скніння й духовно-політичного маразму.

Друге моє переконання, що все минуле України, всі її традиції, заповіти, її легенди, всі напоумлення її будителів останнього часу – Сковороди, Шевченка, Лесі Україніки і Франка в його “Мойсею”, кличуть її на старий і новий шлях, стати словом і мечем, заборолом цивілізації, опертої на науку Галілеянина, проти нової московської орди. Як була наша країна таким заборолом проти печенізьких, половецьких, татарських чи хозарських орд в минулому.

Знають це москалі, І якраз тому чинять в Україні те, що чинили всі завойовники, які хотіли в корені задушити дух спротиву і духовну міць завойованих народів. Завойовуючи Галлію, Юлій Цезар зруйнував Алюзію, священне місце галів, місто їх храмів і жерців – друїдів, з скарбами їх таємної мудрості.

В наші “модерні” часи робляться подібні речі. Після поразки Японії, деякі просовєтські кола замкнули там школи і клуби, де виховувалася, в дусі прастарих лицарсько-самурайських релігійних традицій, еліта країни. З тою самою метою намагалися ті кола – хоч і безрезультатно – скасувати монархію в Японії, яка досі має там містичний характер. Врятувала той народ від цього особиста інтервенція ген. Д. Мак-Артура. Те, що робив Рим в Галлії за Цезаря, те саме робила і робить Москва в Києві і по інших містах України, де за останні десятки років відбувалися нечувані погроми нашої нації та її святинь.

Але – все вказує на те, що це останні конвульсії конаючого гада. Може він ще здобудеться на ще більше зло, ще більші нікчемності, може поробити нові завоювання чи ні, може уживаючи слів Л.Троцького, перед відходом з політичної арени, “так тріснути дверима, що світ затріщить”, – все це буде лише агонія, конання. Очевидно тоді, коли Захід, а в першу чергу, Україна не розминеться з своїм, призначеним історією, великим посланництвом: знищити тріумфуюче нині царство матеріалізму, царство сатани в Кремлі.

Московська месіанська ідея видихається. Колишня містика царату – нібито устої суспільного ладу серед “анархічної Європи” – вмерла. Після визволення слов’ян з-під панування турків і німців, – вмерла містика московського слов’янофільства. Після стількох років більшовизму вмерла містика визволення трудящих під стягом Москви. Вмре й містика “визволення” москалями націй “пригнічених” Європою. Грізний Для Москви знак занепаду цієї містики – є більшовицька “керенщина”, щире чи підступне, все-одно – шукання компромісу з Заходом, і переображення більшовицької “еліти” – з звірів, перед якими тремтіли мільйони – в свиней, які збуджують омерзіння й погорду. Московська північ буде відступати “во своясі”, історія вернеться до тієї доби, коли не мала сили Північ, коли пишним цвітом цвіли країни Медитеранії, до якої належала і Україна, якщо станемо свідомі свого покликання.

На неминучий бій за своє національне “Я”, і за свою одідичену з старої Еллади і з Нового Заповіту, культуру, – мусить вступити Україна. Вона вже вступила! Щоб перемогла, повинна черпати свою духовну, а тоді і фізичну силу з своїх духовних праджерел, з заповітів своєї містики, свого духа, без якого ніщо не є сила фізична.

Мусить Україна пізнати, що як ті легендарні сорок лицарів Києва, які після стількох невдач, таки здвигнули Святу Софію, святиню Премудрості Божої над Дніпром, – так і тепер перед нею стоїть те саме завдання – здвигнути наш храм і цитаделль перемоги ідеалізму над матеріалізмом. Духа над плоттю, віри над ірраціоналізмом.

Мусимо теж пізнати, що той храм і ту цитаделль здвигнуть не “прогресисти”, “марксисти”, “демократи” чи інші руйнівники нашої традиції і нашої місії, а, як в тій легенді – нові лицарі духа і меча. Новий Орден воїнів й аскетів, вірних Заповітам не чужих, але власних традицій. Пам’ятати слова Шевченка, що другої

„Нема на світі України,
Немає другого Дніпра”,
ні другого Києва.

Все починається з містики і все закінчується політикою.

Безплідною є остання без першої.

МІСТО ПРЕМУДРОСТІ БОЖОЇ

Це місто – Київ, місто Святої Софії. Покоління останніх ста років поволі забували про це, чим було і чим знову має бути наше вічне місто.

Особливий гріх під цим оглядом тяжить на людях XIX і XX віку. Довго перед революцією активна молодь українська відвернулася від релігії. Немногі з тієї молоді здужали ще вчасно покинути фальшивих “богів” матеріалістичних “пророків”, та більшість залишилася вірною тим божкам до кінця життя.

Один в найвидатніших представників тієї інтелігенції, ворог комунізму, і за це замучений, ще в 1930-их роках, коли говорили про містерії духовного життя, лише “знизував плечима”, бо все це були “метафізичні явища, що їх точна наука не може з’ясувати”. А Церкві – як думав – належала б лише тоді опіка держави, коли б “вона виконувала якесь культурне завдання”… Отже, проповідь науки Ісуса з Назарету і Його культ – це не було ще гідне уваги “культурне завдання”…

Другий (як і перший) син священика, ставши знаним церковним діячем у Києві, – не відрікся соціалізму, і слугою вівтаря став лише для того, щоб “піднести національну свідомість українського народу”. Ідеал того покоління був – бачити Україну “вільною, освіченою”, а для народу творити життя щасливе і заможне”, культуру ж того народу — бачила інтелігенція XX в. у мові, в піснях, танцях, вишиванках, писанках, в народних строях, звичаях, обрядах, в побутовій обстановці – в душі нації, і тільки Київ, як місто Святої Софії, Премудрості Божої, як місто безцінних скарбів духа, як вічне джерело духовного горіння й відродження, – не існував для тієї інтелігенції. Та й тепер многі з тих, що величають “золотоверхий Київ”, ледве собі уявляють, що віками під тими золотими верхами таїлося. І тільки після революції, особливо в поезіях поетів “вістниківців”, бачимо вперше бажання проникнути в містерію нашого Вічного Міста, в ще не скінчену роль його Святої Софії.

Рим стоїть на Сімох пагорбах, Київ – теж. З двох первозванних апостолів, один – Симон-Петро пішов благовістити в Рим, його брат Андрій – на Київські гори…

Легенда? Певно, наш матеріалізований вік цурається легенд. Але послухайте, що про них казав славний історик Огюстен Тієрі:

“Справжню історію знайдемо лише в легендах. Легенда – це жива традиція, і в трьох випадках з чотирьох, вона більш правдива, ніж те, що ми називаємо історією”. І чи ж розкопки останніх десятиліть саме в Україні не підтвердили нам не одну “легенду”, яку вважали фантазіями учених?

Незнищенну силу мають не раз ті легенди. І так як Рим, навіть після занепаду імперії, лишився центром прочанства всіх “алчущих і жаждущих правди”, так само і наш Київ, навіть після того як упала наша середньовічна імперія, а наше святе місто зведено до ролі провінційного міста. Аж до самого приходу більшовиків – сотні тисяч прочан щороку текли “в Київ та Почаїв молитись”, “у Києві великому всіх святих благати”, “у Межигорського Спаса причащатись”, “у Почаєві Святому ридати-молитись”… У Шевченка “мов на небі висить святий Київ наш великий”. У Києві “храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють… У Києві, мов на -небі”…

Ось чим був Київ з його “легендою”. Це духовний і релігійний центр, звідки випромінювало слово істини на всю Україну, а з неї далеко на Захід і Південь, на Північ і Схід. Польський учений О.Брікнер підкреслює високу вартість культури князівського Києва – в його історичних пам’ятниках, як Літопис та інші, – які “повстали в монастирі, розвинулись в суворо-аскетичному світогляді”, любувалися “в широких релігійних поученнях”, в “любові до правди”. Нічого подібного не могли показати у себе інші слов’яни, не кажучи вже про лже-слов’ян, москалів. Цією культурою, яка була натхненна релігією, принесеною до Києва з “другого Риму”, над Босфором, а перед тим з Старої Еллади, – Україна " стала славною і дивною в усіх довколишніх країнах” (читаємо в одному вірші). І ще в 1595 р. писав Київський католицький єпископ (українець за походженням) Верещинський:

“Многі згодяться з тим, що в усій Європі немає храмів, що дорогоцінними прикрасами стояли б вище за храми Константинопольський і Київський”…

Прозивали тоді Київ “православними Атенами”, а Києво-Могилянська Академія була світочем християнської культури, куди стікалися спудеї з слов’янських і навіть неслов’янських країн. До цієї Академії йти в науку кликав Львівський Єпископ Й.Шумлянський за Мазепи. Адам Тременський називав Київ “суперником Царгороду та преславною красою Східної Церкви”. З тієї Академії розливалася на Сході Європи і наука святих отців, і мудрість старої Еллади і Риму, Аристотеля, Платона, Плутарха, Томи Аквінського, мудреців Афону, – цього чернечого нашого Запоріжжя. Київ – був фокусом, огнищем, звідки променіла велика Правда, Вона надихнула Шевченка, вона надихнула собою всі ідеї, якими трималася вкупі, в силі і славі, колись з установами своїми держава українська за Володимира, Ярослава, Богдана і Мазепи, – ідеї права, упорядкованого, ієрархічного суспільства, культу отчизни, віри, справедливості і конечності щитами і мечами огородити своє Святе Місто і Землю від поганих. В обороні цієї Правди старої стає ще Сковорода, Шевченко і, почасти, Гоголь, в обороні старих аксіом національного життя, без яких анархія захоплює і світ окремої людини і світ людської спільноти – нації.

У другій половині XIX ст., від Драгоманова, – верхівка України вже приносить жертви новим, фальшивим богам: людського суверенного розуму (“мудрості по плоті”), людського інстинкту, нічим недисциплінованого, отарного матеріального “щастя”. Був це пишний розцвіт “народолюбства”, соціалізму і комунізму, коли відвертатися стала Україна, в її майже всіх верствах, насамперед у вищих класах, – від мудрості безцінних духовних скарбів, зложених у книгосховищах старого, християнського Києва, або в архітектурі, фресках, плоскорізьбах, орнаментах Святої Софії, Михайлівського монастир, в “житіях” “печерян” з Київської чи Почаївської Лаври, коли то оборонцям Києва й України спішило на поміч “войсько із мечами”, що “не йде землею, а облаками”; що змушувало ворога “назад рушати”, як то співається в пісні про Почаївську Матір Божу…

Хутко розпалася кара над тими поколіннями за нове поганство. З почуттям жалю, вини, кожний з нас, мандрівників на чужині, згадуючи Київ і Святу Софію, мусить сказати словами поетеси-пророчиці:

„Ти в руїнах тепер, єдиний наш храм, Вороги найсвятіше сплямили,
На Твоїм вівтарі неправдивим богам
Чужоземці вогонь запалили”.

Бо коли многі з нас досі не знають, за що північні варвари-кочовники руйнують наше місто, то знають це чудово ті варвари! Вони, одержимі бісівською “мудрістю” нашого “прогресивного” віку, вони знають що на те, щоб вони жили, мусить вмерти Місто Премудрості Божої – Київ. Вони знали, в чому джерело нашої будь-якої – і мілітарної, і духовної сили. З своєю шаманською хитрістю задумали вони злодійством привернути собі протекцію Сил, які хоронили Київ. В 1169 р. суздальський князь Андрій зруйнував Київ і вкрав його образ Пречистої. Нацькований дідом Івана Грозного, хан Менґлі-Ґірей знову руйнує Київ і посилає дарунок московському ханові – золотий келих з диском з нашої Святої Софії… Руйнацію Запорізьких святинь проводять посіпаки Петра і Катерини. Нівечить Київські святині Микола І. Нарешті Ленін і Сталін, на спілку з Хатаєвичем і Кагановичем, руйнують Лавру й Михайлівський монастир, храм патрона Києва, переможця змія, оборонця від усіх нечистих сил, архистратига воїнства небесного. Кодло бісівське в Кремлі знало і знає, в чому таїлася велич і могутність Києва, яку їм доручили зруйнувати, щоб могло втриматися царство тьми. Одержимі духом зла знали, що їх переможе тільки інший дух, страшний для них і невблаганний, з-під знаку хреста.

Гасла сучасного деградованого світу? Його нові ідоли? Механічний “прогрес”, індустріалізація, колгоспи, “сучасна Україна”, ідилія “щасливого і заможного життя”, яке запровадить всесильний “людський розум без віри основ”? Все це порох й омана! Під цими гаслами ніколи не відродиться Київ, ніколи не вирветься Україна з пазурів московського крука. Вона відродиться, коли піднесе прапор Старого Києва, оборонця нашої великої Правди проти лжехристиян з Півночі. Тільки ця, заповіджена Києву Правда Первозванного, надихне борців за неї силою духа, вірою і завзяттям, тільки вона, і ніяка інша. Та сама, якою перейняті були Володимир, Ярослав, Сагайдачний, Вишенський, Богдан, Мазепа, Шевченко. Вона створить з Києва і його землі не мирний край ідилічних гречкосіїв або “прогресивної інтелігенції” – безборонну здобич для завойовника, а традиційну Україну “печерян”-аскетів І войовників, лицарів хреста і меча, що без них в рабів обертають мирних плугатарів “на нашій, не своїй землі”.

Немає на Сході європейського Окциденту другого великого духовного центру, другого міста Премудрості Божої. Київ – місто “велике, трагічне й шляхетне, розтерзане і живуще, вимучене і невмируще, заглиблене в суть життя, якоюсь таємничістю овіяне, віковічну істину в собі ховаючи, мужнє і ласкаве” (А. Любченко)…

Місто, що “величаво розсілося на горбах, наче володар на престолі”, що “робить враження другого Риму”. Тут відчуваєш і розумієш благословення святого Андрія… Чуєш, як росте в тобі якась нова сила”, щоб боротися за “ідеї правди і свободи” (Дм. Мирон-Орлик). …Направду:

“Живе життя і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить”
нашого Києва, з його патроном – святим Михайлом.

Покійний Л.Мосендз писав про один свій сон:

“Снився мені сон, був я на широкій хмарі, під темним зоряним небом і ангел показував мені будівлі… А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставах блискучі діаманти. Бачу їх!

“Це народи світу!” – сказав ангел.

“А де ж Україна?” – запитав я.

“Ось!” – і показав на сьомий з ряду діамант. Не був він такий великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готична вежа… І я відчуваю той трепет… А чи ви знаєте, хто є патрон нашої землі? Сам святий Михайло, що ненавидить сатану, що не хоче прощати його, архистратиг, небесний маршал. Мені колись казав знайомий чех:

“Страшного маєте патрона, будете великим народом!” – один із сімох діамантів”…

Цей сон… Легенда святого Андрія.. Вічне Місто Премудрості Божої над Дніпром… Місто святих аскетів і войовників. Велике призначення заповіли йому – легенда та історія. Вже вступив “Київ великий” на шлях того призначення, і ще в цьому столітті довершить його.

Лише під умовою: коли відкине геть від себе, розтопче і, як святий Михайло, запхає списа в “пащу змія”, в глупу “мудрість віку цього”, премудрість “современних вогнів”. Коли нові войовники підуть під прапором не людської, а премудрості Божої. Коли учинять так, щоб ніхто більше не смів зробити ні з Києва, ні з Святої Софії – “вертеп .розбійників”; щоб не віддав Господь нашого “виноградинка” – іншим; щоб “не лишився дом наш пуст”. Щоб не лише сили над нами заповіли нашому вічному місту його велике призначення, а щоб ми самі захотіли здійснити його. Привернути давній блиск Києву, коли то – як стоїть в старих письменах – “німці радовахуся, далече будуче” від Києва, а предки москалів сучасних – череміси і мордва – “бортьничаху (данину воском даючи) на князя великого Володимира” київського…

ЗА ДУХОВНУ СПАДЩИНУ КИЄВА

Нестертою досі плямою на сумлінні Заходу є контакт деяких його середовищ з так званою “православною церквою” СССР.

Рідко хто в Європі свідомий ролі, яку в світі мала б, в намірах Кремля, відіграти та “церква”. До тих не багатьох свідомих належить журнал “Екрі де Парі”. В ньому згуртувалася невеличка дружина людей, які в мистецтві і в політиці хочуть протиставитися сартрівсько-мендесівсько-пікасовському, москвофільсько-“прогресивному” бедламові “сучасного” Парижу.

В одному з останніх зошитів того журналу є цікава стаття П.Берже “Ля труазієм Ром”. Автор переповідає коротко історію перед-сталінської, а детальніше сталінської російської церкви. “Конкордат”, підписаний 23 вересня 1943 р. від імені СССР Сталіним і митрополитом Сергієм, мав далеко візовану мету. Цією метою і було: зробити з російської церкви знаряддя московського імперіалізму. Церква російська, пише Берже, ніколи не відзначалася духом спротиву кесарям; завжди була на послугах їх політики, зовнішньої і внутрішньої. Під час більшовизму – та церква мала своїх мучеників, але не відвертих войовників проти безбожницького режиму. Тепер вона цей режим благословляє, віддаючи Боже кесареві. В декларації митрополит Сергій, під час війни, заявив, що, хоч “існує в Росії проти-релігійна пропаганда, але переслідування церкви давно припинилося”… Це було явною і свідомою брехнею, а благословляючи режим, що проводить антирелігійну пропаганду, митрополит Сергій ствердив мимохіть, що між його „церквою” і релігією нічого спільного не лишилося.

Після підписання того “конкордату”, почався новий період церковної політики СССР – політики з метою духовної гегемонії, першості російської церкви в православних землях поза межами совєтської імперії. Кремль хоче вже тепер зробити з православ’я нову 5-ту колону свого імперіалізму, “екуменічну колону”, як каже автор. Ієрархи ж підсоветської церкви вмить збагнули, що безбожницька держава комуністична – нехай у її власних інтересах – допоможе церкві російській осягнути її стародавню мрію, зробити московського патріарха “католікосом” всіх православних Євразії, Африки й Америки (в цій останній автор налічує 1 200 000 греко-православних). Друга в ранзі особа советсько-церковної ієрархії (Сергій від 1943р, є вже патріархом), – архиєпископ Николай, переїздом через Західну Німеччину, заявив, що “шлях до спільноти народів може бути здійснений в християнській спільноті”, – очевидно, очоленій московським Сергієм…

Щоб розвинути думку Берже, додам від себе: перше гасло Москви було – “слов’яни всіх країн, єднайтеся!”, потім – “пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, тепер – “колоніальні народи”, а на поготові, вже спроквола витягається трете гасло – “православні всіх країн, єднайтеся!”. В усіх трьох випадках, річ ясна, під проводом Москви…

Здійснення цього задуму, спільними заходами безбожницького режиму і безбожницької церкви, вже поволі наступає, в супроводі злочинної байдужості, або навіть туподумної симпатії деяких представників західної “еліти”. Той самий Николай заходився вже організовувати “систему обміну” між молодими протестантськими теологами і російсько-православними семінаристами. Московський патріарх має під своїм керівництвом всі православні церкви СССР, а його дієцезія обіймає 2,1 мільйони квадратних кілометрів. Той же патріарх уже підпорядкував собі колись автономні церкви України, Грузії, Вірменії, Білорусі, Латвії та Естонії, так само і Православні церкви Болгарії, Румунії, Албанії, Чехії, Словаччини і Польщі. В східному Берліні має резиденцію екзарх московського “третього Риму” для “всієї Німеччини”, московський єпископ “всієї Австрії” має резиденцію у Відні. А з чотирьох східних патріархів – двоє, Александрійський та Антіохійський, визнали слов’янського патріарха. Під керму Сергія віддано і 6 мільйонів “навернених” греко-католиків Галичини і Румунії. Остаточною ж ціллю цього руху є, пише автор, що криється під псевдонімом Берже, – “здійснити претензії російського православ’я на екуменічність, тобто перенести в Москву осідок всесвітнього православ’я, а через це, перейняти роль і значення Візантії, стаючи, нарешті, “третім Римом”. Ціллю совєтів є ужити цю силу на користь, теж екуменічної (всесвітньої) революції…

Автор трохи догадується про роль православного Києва. Пише він, що “підтримка совєтського уряду імперіалістичних тенденцій російської церкви, ясно прозирає з статуту, визнаному СССР московському патріархові над автокефальними православними церквами Грузії, Вірменії та України. Конкордатом 1943р., комуністична держава визнала за Грузією право мати свого патріарха, під московським. Два роки по тому, те саме право визнано за вірменською Церквою, яка зайняла трете місце за патріархом московським і грузинським. Що ж до української Церкви, яка на шість віків старша за московську, то комуністична влада, як раніше царська, – не тільки заперечила її стародавню першість, але просто скасувала її автономію. Старий спір між Москвою і Києвом був вирішений Сталіним на користь російського верховодства, точно як у 17-ому віці. Комуністична влада визнає всі православні спільноти, крім української Церкви. Ця є в очах совєтської влади неподільною частиною російської Церкви, а київський митрополит був змушений задовольнитися рангом екзарха, канонічно підпорядкованого російському патріархові”.

Стільки автор француз, який дальше не затримується над причинами, виглядами і значенням ривалізації Москви і Києва в надрах зачепленої ним преважної проблеми. Яке для України має значення це грядуще “оправославлення” більшовизму й “конкордат” російської церкви з дияволом?..

Москалі навчилися від татар збивати в один кулак свою орду, але вони безсилі випродукувати якусь ідею. В області матеріальній вони живуть грабунком чужих земель, в області духовній – грабунком чужих ідей. Від Візантії вкрали ідею світового цісарства, від чехів – ідею всеслов’янства, від німців і жидів (Енґельс-Маркс) ідею “соціальної справедливості” – комунізм, від французів – ідею революції “санкюльотів” (безштаньків). Бо голе бажання неситого молоха московського, бажання красти, вбивати і присвоювати собі чуже, бажання народу-паразита, треба ж було прикрити сліпучими гаслами – теж вкраденими і дефігурованими, чужими ідеями. Без них не пішов би на московський гачок плебс, який хоч і дає себе взяти за чуба (деципіатур!), але й “вульт деципі”, любить, щоб його дурили сліпучими гаслами, як дурний заєць, що бігтиме перед вами приписаною доріжкою, поки бігтимуть за ним сліпучі вогні вашої дрезини в лісі… Так як пів віку перед 1917р. почало меркнути сліпуче сяйво “самодержавця”, так тепер вже почали гаснути вуглі комуністичної революції. Не мають значення “воплі” Кагановича на старі ноти “ґром побєди раздавайся”. Він і сам знає, що всує “вопить”, бо інакше чого б поставили тепер свою карту більшовики не на соціальні, а на національні революції в світі поза СССР?.. Чи мине до того часу “время і пол-времени”, як віщують пророки своєю не-збагнутою мовою, чи “залізне число” літ, – але крах всієї “вавилонської вежі” сучасної матеріалістичної цивілізації наближається кроками велетня, І коли ця потворна вежа розпадеться в руїни і треба буде наново будувати життя, – людство огорне потяг до всього спіритуального, надплотського, (цей процес вже почався), як до єдиної провідної зорі, що виведе з пекла сучасності. Це відчувають “маги, бонзи і жреці” і російського уряду, і російської церкви (Каганович – теж!). І якраз на цей випадок готують новий маскарад – вставити для дурних “зайців” нові “православно-екуменічні” жарівки до лампи кремлівської дрезини. Обдурити і цей грядущий порив мас, як намагалася Москва обдурити і перевести на свої рейки порив до визволення слов’ян, чи пролетаріату, чи колоній – от суть союзу більшовизму з православієм.. І в цьому же таємниця непримиримо ворожого ставлення Москви до Києва, яке, не розуміючи його причин, стверджують як факт “Екрі де Парі”, особливо в ривалізації тих двох міст на полі церковно-релігійному. Для соціальної революції – москалям потрібний був Маркс. Для того, щоб “матушка” могла – як прийде час – з’явитися в масці вождя “духового оновлення” світу – їй потрібний Київ, потрібна буде Лавра, старокиївські святині, легенди й інше. Все це вона буде красти, як Андрій Суздальський украв ікону Вишгородської Божої Матері, яка тепер вже стала “наша, масковская”.

Ось чому, в намірах Москви, Київ не сміє мати не лише самостійності церковної, а навіть автономії. Бо без Києва світова місія московського “православ’я” – є утопія. Це знають московські бонзи і жерці. Знають вони теж, що на заваді будь-яким світово-амбітним планам Москви завжди ставала Україна, яка завжди була осередком всієї християнсько-православної духовності й містики; завжди поза Візантією був Київ. Так само як первісне християнство найкращий грунт для свого зерна знайшло не в Юдеї, а в готовій духовно до його прийняття Елладі, так само найкращий грунт знайшло східне християнство на пересяклій здавна еллінською культурою – через нашу Понтиду – Україні. Не в шаманській Москві, яка лише те християнство, те православіє спотворила. Москва, як могла й вміла, калічила українську Церкву Православного Києва, як тепер калічить католицьку Церкву в Польщі, в Угорщині і т. п. Тим не менше знають московські бонзи і маги (як ні, то Каганович їм ще пояснить), що коли наступить час, коли в руїни розпадеться створена Москвою вежа вавилонська комунізму, то зголоднілий православний схід, “жаждущий і алчущий” духовної Правди – зверне свої очі до Києва, з його легендами, з його містикою, з його вірою, вірою Мазепи, Богдана, Сагайдачного, Ярослава й Володимира.

Це буде “паслєдній і решітєльний бой” між Києвом і Москвою за гегемонію, за першість на Сході. Бо на ньому немає місця для двох потуг.

Про неминучість цього останнього бою знає, шукаюча нову маску, новий обман, Москва. Найвищий час, щоб і ми про це знали і до цього останнього бою були готові з мечем і світським, і духовним.

Без цього останнього непотрібний перший.

ІРОДОВА ПОЛІТИКА (“Огню іскра великого”).

Чи довго ще буде каратися й мучитися Україна? Питання це раз-у-раз лунає з газетних статей, з тужливих голосінь чулих поетів, у прозі…

Матеріалісти шукатимуть відповіді на це питання у заявах кремлівських “колективних” царів, в “нарадах” червоної Думи боярської або в так званій “міжнародній констеляції”. Я думаю, що тільки виходячи з прийняття примату духового чинника, можна кинути світло на це питання – чи довго ще буде каратися Україна?

Перше каралися ті, хто в СССР підносив проти займанця гостру шаблю або гостре слово. Потім прийшла кара на тих, які займанцеві прислуговували, що викликало серед них та їх приятелів остовпіння: “За що? За що ж їх”?!

Та на тому не скінчилося. Прийшла черга і на мільйони тих в Україні, що “сиділи нишком”, на масу “нейтральних” і “лояльних”. Це зовсім збило з пантелику всіх, яким і досі не в гадці, за що катують навіть тих, що “мовчать, бо благоденствують”.

На подібне питання дав дотепну відповідь цар Філіп Македонський – еллінським демократам ще перед нашою ерою. Коли він завойовував одне грецьке місто-державу за другим, мав він всюди в них, як тепер Москва, свою 5-ту колону (тодішніх Мануїльських, Затонських, Ю.Коцюбинських, Любченків, Димітрових, Паукерів і Наґів). І коли прийшла черга їм теж іти “під стінку”; коли вони благали й питали Філіпа посіпак: за що? чи ж така є подяка їм за службу македонцям? – ті відповіли: коли ви нині зрадили власний край, то завтра можете зрадити і Філіпа, тому й він вам не вірить… Дуже просто й дуже ясно! Так думають і московські Філіпи. Тому, чи тепер, чи в четвер, а приходить черга каратися навіть прислужникам Москви, тій другій категорії, що йде під ніж катів. Бо що йде під той ніж перша категорія, та, що встає, щоб “кайдани рвати”, – це не вимагає детальнішого пояснення. Це зрозуміло кожному.

Але за що має каратися третя категорія, весь народ, ті мільйони невинних жертв, що з окупантом погодилися і на нього “чесно працюють”? – ось чого не годні второпати чутливі поети і прозаїки. Філіп, цар Македонський, і на це питання дав відповідь. Коли деякі з тих невинних еллінів питалися, за що він переслідує їх: Пилип знає, казали його слуги грекам, скільки кривд, скільки зла завдав він еллінам, тому й думає, що всі вони всім серцем його ненавидять, шукаючи, як йому за ті кривди відплатити (цитую по пам’яті)… Тому й нищив цар, на всякий випадок, і масу тих невинних… З тих самих причин проводить народовбивство й Москва в Україні.

Як бачимо, наївно думає дехто, що от, мовляв, як би різні “шибайголови” і “глупі романтики” не бунтували проти Москви, то не було б і репресій проти широких верств народу, ні проти прислужників і лакеїв займанця, які ж “рятують, що можуть”… Наївні ці думки! Бо Філіпи, македонські і московські, мають свою логіку: просту, ясну й безпощадну!

Найцікавіша є справа з третьою категорією катованих. Чому їх, ту масу, витереблюють навіть тоді, коли не лишилося в ній навіть одного “козака із мільйона свинопасів”? Коли все ніби то обернено в покірливу юрбу?

Чи справді все? У 1871 році Франція Луї-Наполеона була розгромлена німцями. Цісаря взято в полон, звитяжна пруська армія сунула лавиною на Париж. В цей час, збентежений прем’єр тимчасового уряду Франції, Тієр, питав Бісмарка: вже ж імперіалістичного уряду Наполеона ІІІ-го немає, з ким же ще воює Пруссія?

— З Людовіком ХІV-им! – була відповідь.

Пруссія воювала, здавалось їй, з невмирущим духом старої історії, войовничої, героїчної Франції Людовіка XIV, Вобана, Тюрена, – з духом, який, думав Бісмарк, завжди готовий спалахнути знов і який спалахнув ще раз у 1917 році в особі Ж.Клемансо.

Як Гогенцолернська Пруссія, хоч Франція тоді лежала розбита біля її ніг, все ще воювала з Людовіком ХIV-им, так Росія, навіть yf початках нашого століття все ще нищила в нас “мазепинство”, героїчний дух старої України, дух Мазепи і Полуботка. Відомо, що в Полуботкові боявся Петро І знайти “другого Мазепу”, тому й спротивився виборові його на гетьмана. Відомо теж, що за Миколи II увесь тодішній національний рух в Україні був “заплямований” ім’ям “мазепинства”. Хоч репрезентували його тоді такі постаті, як М.Грушевський, В.Винниченко, або українські “радикали”, – такі ж чужі духові мазепинської України, як Тієр з товаришами були в 1871 році – чужі духові старої, героїчної Франції. Не думали, певно, росіяни – білі й червоні – що з Грушевського й Винниченка вийде Мазепа, знали їм ціну, як політикам. Але боялися, що мазепинці (духом) можуть знайтися серед тих мільйонів в Україні.

І не помилилися! Доказ – спонтанний вибух української стихії в рр. 1917-21, з зовсім перед тим незнаними іменами, як Ю. і В.Тютюнники, Безручко, Болбочан, Омельянович-Павленко, отамани антибільшовицьких повстань і т. п. Ніхто інший як Винниченко, в 1920 році писав, що “довелося помічати увесь час протягом цілої української революції, що саме вони, ті, які не вміли навіть говорити як слід по-українськи, вони були найбільш крайніми, запальними, непримиримими націоналістами”-мазепинцями. Чому це було так? Мабуть тому, що, хоч і не були вони опрацьовані просвітницькою пропагандою народолюбства демо-соціялістичних партій на Україні, але, якраз завдяки тому, не були вони заторкнуті анемічним антимілітарним, антидержавницьким і пацифістичним москвофільством тих партій. Зате ті “непримиримі”, через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди хоч мовно напіврусифіковані (українські “ірландці”), були насичені ще духом нашої історичної давнини.

Там була Шевченкова “огню іскра великого”, що на пожарищі у попелі “тліла”, несподівано вибухаючи новим пожаром. Як, де було тієї іскри шукати? Тому й вирішили московські Філіпи, розметати весь попіл, затопити водою – ану ж погасить тоді й ту чи другу іскру, які десь непомітно ще на пожарищі тліли. Звідси масове винищення українців голодом, концентраційні табори, табори смерті, терор, масові виселення, вся політика народовбивства Москви в Україні.

Ідея ця запозичена московськими більшовиками в юдейського царя Ірода: “Ірод дуже розлютився і послав вимордувати всіх немовлят у Вифлиємі і в усіх його околицях, від двох років і нижче”… Бо “так написано було через пророків”, що там має повстати вождь, який визволить народ з-під влади Ірода… Може й Іроди в Кремлі теж знають, що саме з України має вийти той, що заб’є московського дракона? В кожному разі політика масового винищення в Україні – не лише ворогів Москви, а й тих “нейтральних”, дуже добре дасться пояснити тривогою московського Ірода (“Ірод цар стривожився і весь Єрусалим з ним”), що на тому пожарищі, в яке він обернув Україну, тут і там тліють невидимі “іскри вогню великого”, який спалить варварську імперію. Треба, отже, бити наосліп, вгору, вниз, вправо і вліво, без розбору – активних і покірливих, бунтарів і нейтральних – всіх! Ану ж рука ката розтрощить тоді і тих, що були призначені вивести Україну із тьми неволі? Та ж спротив України, що – в 1941р., коли сотні тисяч вояків українських відмовлялися боронити московську орду, – це як і 1917 рік, був наглий спалах недоглянутих катами іскор!

Що ж запалює їх, ті іскри в наших душах, в душах того чи іншого українця? Це буває по різному… Зшиток у якогось сільського дяка заборонених Шевченкових поезій… Музей нашої старовини… Виступ Заньковецької… – в старі часи. Або повна суґестії і невідпертого чару картина Репіна – “Гетьман”, опертий рукою на гармату (під яким, в “Історії” Тиктора стоїть чомусь підпис “Запорозький Отаман”)… Або галоп відділу гайдамаків житомирським шосе до Києва, в добу боїв 1919-1920рр., який вогнем чогось нестримного і величного (щось як “Козацька слава” Мухина), воскреслого видива старої, героїчної України на все життя запалив душу малого дівча, Олени Теліги, яка бачила ту сцену з будинку Київської політехніки… Іноді злітала та іскра навіть з творів ворогів. Знаю бо, що не одного “малороса” зробила українцем “Полтава” Пушкіна, як не одного “рутенця” чи галицького москвофіла навернув на українство роман Сенкевича “Огнем і мечем”: нехай у них з знаком мінуса, як “дика стихія”, з’являлась у тих творах давня Україна, але – всупереч їх намірам, повна непереможної сили, одчайдушного пориву і таємничого чару…

В одній із новіших совєтських історій російської літератури, відверто висловлюється – назагал в СССР дуже шанованому А.Пушкіну, – висловлюється догану, як міг він протиставляти Петру “Великому” “ізмєнніка” Мазепу, як рівнозначного володаря і рівно-вартного противника…

Дух мазепинства, дух, який досі блукає по Україні, – ось звідси злітають ті “іскри вогню великого” на вразливі душі, яких шукає для того, щоб вбити, московський Ірод. Але запалити той вогонь можна тільки в душах, які в стані запалюватися, в сухих, вогнистих, горючих душах аскетів і героїв, не в мокрих від сліз душах “лакеїв”, “рабів” і “фарисеїв” за виразом Шевченка.

Коли тих останніх число змаліє, а тих перших, не “нейтральних”, не Іродових прислужників, число збільшиться, тоді лише безсильною стане політика Ірода в Україні. І царство його скінчиться. Благословенством України (або її прокляттям – думають Швейки) – є спадщина колишньої величі старого Києва. Або вона відновиться у давньому блиску, або стерта буде Україна з мапи Європи.

Вирішать це, як завжди в історії, не такі чи інші видимі констеляції матеріального світу, а наявність і сила тієї іскри, невидимої під попелом, яка, спалахнувши огнем великим у серцях мільйонів, спалить дощенту, хоч не знати яке міцне царство насильства і зла.

ПАКТ З ДИЯВОЛОМ

Наш вік “прогресу” позбувся забобонів, і не вірить в диявола. Але один мудрець сказав, що найгеніальніший трюк чорта був той, коли він переконав людей, що він не існує. Ті, що знають про його існування, одні боролися й борються з ним “постом і молитвою” (як заповів Христос), другі ж – заключили з ним пакт приязні, шукаючи в нього допомоги в своїх темних ділах, взамін продаючи йому свою душу.

У Ґете диявол з’явився Фаустові в шатах середньовічного кавалера. В наш час, “народних демократій”, приходить він в подобі “камарінського мужика”, московського пикатого різника, веселого, п’яного й хамоватого Ваньки. Постать, яка в добу скасування всякої дистинкції, користається особливою популярністю.

Перший його, явний візит в модерні часи, був візит польському Фаустові, що в своїй країні, як відомо звався “пан Твардовскі”. Запропонував він дати йому в повне посідання галицько-волинську Марґариту і, після кривавих років 1914-20, – “вічний мир” і “приязнь”. Взамін заприсягнув пан Твардовскі ніколи більше не підносити меча на заприязненого московського диявола, за яким визнав повне й виключне право розпинати Київську Україну. Кров’ю цієї жертви замість чорнила, й підписав, в Ризі в 1920 р. пан Твардовскі свій пакт приязні з червоним Мефістофелем, запродавши йому, подібно як колись доктор Фауст, свою душу.

За кілька років після того, в Раппалло, зустрівся з московським чортом нащадок ґетівського Фауста, а в 1939р. підписав з ним пакт вічної приязні. Фауст обіцяв ніколи не підносити меча на московського диявола, ні проти пекла, що той розвів на шостій частині землі. Взамін обіцяв диявол дати йому, в посідання польську Малґожату і всі землі, які завоює собі тевтонський Фауст, за виключенням західноукраїнських, які мусили піти на знущання і хресну путь московському дияволові. Не атраментом, а кров’ю цієї жертви підписав тевтонський Фауст цей пакт “вічної приязні і союзу” з дияволом в 1939р., продавши йому свою душу, в яку тоді увійшов сатана.

В тому самому році не продати, а вже віддати свою душу мусив пан Твардовський червоному Мефістофелеві, що прийшов забрати її якраз, коли вона благала його допомоги від напасти з Заходу. Бездушним трупом лежати над Вислою лишився пан Твардовський, через 19 років після підписання пакту в Ризі.

Коли скоро потім життя нестерпним зробилося для Фауста з крайнього Заходу, він теж звернувся за допомогою до московського чорта. Цей її радо надав у 1941р., бо й проти нього самого зворохобився союзник з року 1939-го.

Коли цей останній, вже переможений, лежав на землі, червоний диявол прийшов по його душу, в 1946 році в Нюрнберзі, 22 роки після Рапалло, яке було вступом до душепродажного пакту 1939 року. А після перемоги, Мефістофель підтвердив підписані з союзником з Заходу, під час війни, пакти й нові умови. Фауст з Далекого Заходу присягнув, за отриману поміч – нічого не робити проти Мефістофеля, чи без нього, і впустити його в свою душу, і в свої, західного Фауста, землі. Зобов’язався західний Фауст ще впустити емісарів диявола в свої парламенти, в партії, в уряди, в пресу, в радіо, в мистецтво, в літературу, в секретні атомні робітні тощо. А однією з точок цього пакту була та, про яку згадує Відман в “Історії Фауста”, а саме: ніхто, крім Фауста, не смів в товаристві ні бачити, ні пізнавати диявола…

Так з’явилися емісари останнього на Заході, замасковані як атоли миру, як учені, народні представники, посли, політики, як слуги церкви, туристи, спортсмени, театрали і т. п. А тих, хто намагався ту маску здирати, зобов’язався Фауст карати або висміювати (“червоні оселедці!”). Зобов’язався теж Фауст, який об’єднав всі нації, розпочати нову еру “миру, свободи і справедливості” в світі, але у союзі і в порозумінні з червоним дияволом і ніяким способом не помагати народам, які бунтували проти московського Мефістофеля. Спеціально на Україну мусить бути накинуте покривало мовчанки, щоб всі на Сході і Заході уважали її мертвою.

А коли західний Фауст дружнім потиском стиснув заплямлену кров’ю мільйонів лапу червоного диявола, останній вельми звеселився і своїм друзям з-поміж найближчих довірених Фауста, дав титул “почесного вельзевула”.

Час біг. Пану Твардовському з’явився московський диявол по його душу, – 18 років після підписання пакту. Нащадкові Ґетового Фауста з’явився він, забрати його душу, 20 років після Раппалло, що було вступом до пакту 1939 р. Від пакту Західного Фауста з дияволом – минає вже досить років… І коли деякі з оточення цього Фауста в страху і тривозі, пробували ворохобитися проти грядущої страшної небезпеки, щоб рятувати свою душу, чули вони у відповідь цинічний регіт диявола і його саркастичні слова: “Чи ж ви самі не прирекли мені все чинити зі мною і нічого без мене? Чи не відчинили мені свою душу? І чи ж не призначив я вас почесними моїми вельзевулами? І чи ж не стоїть у ваших же святих книгах, що не виганяється диявола вельзевулом? Що ж хочете від мене? “Тепер їжте, хоч повилазьте!”.

Справді, вельзевулом не вигнати диявола – про це написано в святій книзі Фауста, яка перестала бути святою для нього. Тому й не виблагає він собі від Бога чудесного спасіння., бо і Христос не творив чуда там, де не було віруючих. Не переможе диявола ніякий Фауст, хоч би яким могутнім володарем був у своїй країні, коли в душі його володарем став диявол. Перемогу над ним здобудуть нові люди – ті, про яких казав Шевченко, що за ними “сила архистратига Михаїла”, сила хреста.

Особливо нам треба знати це. Бо – не марно від всіх згаданих Фаустів жадав московський диявол – в 1920, 1939 і в 1945, – щоб віддали йому в неподільну владу – землю з столицею на Київській горі. Бо тій горі московський диявол заповів боротьбу на життя і смерть. Бо знає він, так як і ми, що:

“Живе життя і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить!”

Пізнати цю силу і віднайти її в своїй душі – ось гасло грядущої доби. Не доби поразок – звитяжної доби!

Бо все починається від містики, і все закінчується політикою.

Торонто, 1957.

Демаскування шашелів

Бували війни й військовії свари

Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба…

Дядьки отечества чужого.

Т. Шевченко

1. У своєму одному оповіданні пише Шевченко: “коли ми віддамо на наругу святі традиції давнини, що тоді з нас буде? Буде якийсь француз чи куций німець, а від типа або – сказати б – від обличчя національного і згадки не буде. А на мою думку, нація, без своїх власних, їй лише належних і їй характерних прикмет, подібна просто на якийсь кисіль, і то на дуже несмачний кисіль”.

Наша старокиївська держава високо тримала прапор своїх традицій. Високо тримала цей прапор козацька Україна, завжди нав’язуючи до спогадів давно минулого, до князівських часів, до легендарних багатирів Володимирових, навіть до старих переказів наприклад про Одоакра, що з предками українців Рим здобував. Знову ж традиції козацтва міцно трималися в пам’яті його нащадків і всього народу, і в літературі, про що свідками є “Милость Божія”, Шевченко, Щоголів, Котляревський і інші. Були це традиції нації великої, героїчної, сильної духовно, морально й фізично, гордої за свою культуру, свідомої свого великого історичного призначення на границі східної варварії.

Та у 19 столітті наступив перелом. Від того часу, як “на тій Україні, що з Богданом ляха задавила, байстрюки Єкатерини сараною сіли”, попідростало в Україні покоління рабів, які свідомо рвали з традиціями великого й славного минулого; які шукали порятунку в порозумінні з займанцями та в щоденній, буденній праці для власного добробуту під чужою пугою.

Проти цих “рабів з кокардою на лобі” гримів Шевченко, – той, що був живим втіленням нашої гордої минувшини. “Старовина! – писав він .в однім листі. – Що за радість спливає до серця, коли почуєш про те, що давно діялося… Здається, що ось-ось сам це все робиш, неначе б ти заліз у предківську душу, або предківська душа гарцює в тобі”. Він знав, що кожна нація – і його теж – щоб жити, мусить мати свою провідну верству, подібну до козацької. Його Україна не раз – “журилася і плакала як мала дитина”. “Порадоньку ж дати” їй могли лише такі постаті, як Наливайко, Павлюк, Трясило та інші “пани-брати”, що вміли не журитися й плакати, а за свободу битися і інших до неї вести. Без тих постатей – Україна “обідрана, сиротою понад Дніпром плаче”, кличучи, щоб рятували її, щоб на “ґвалт України орли налетіли”, її оборонці.

“Мільйони полян, дулібів і древлян” – виростали як невольники, забувши про те, “чиї вони діти”; “стогнали у кайданах”, а не було “з ким взятись, розкуватись односердно стати за Євангеліє правди, за темнії люди”; визволити країну із того смраду і неволі, повести народ могла лише інша раса, раса зовсім інших людей, оті “поборники святої волі”, або як він їх ще інакше зве – “лицарі святії”. Їх – як спогад минулого і як взірець до наслідування сучасникам – вмів пишними барвами малювати Шевченко, в якому віджила й “гарцювала їх душа”. Це були люди, що не прив’язували ваги до земних радощів, що не хотіли мати “ні оселі, ні саду, ні ставу”, яким степ і море були битим шляхом у країну слави. Не кортіло їм “женитися, у запічку дітей годувати” або “за плугом ходити”, “оксамитного жупана на ріллі носити”. Ідеал лицаря, оборонця країни – служити своїй великій справі, а там – “що буде, те й буде. Найду долю – одружуся, не найду – втоплюся, та не продамся нікому, в найми не наймуся”. Була це порода людей шляхетних, богобійних, твердих і відважних – не наймитів. Поетові мариться-сниться розрита могила, з якої виходить сивовусий козак, а в могилі – усе козаки: “Дивися… ніби мені паже… усі ті могили усі отакі: начинені нашим благородним трупом… Оце воля спить. Лягла вона славно… З нами козаками… Усі ми однако за волю лягли, усі ми і встанем”. Воля впала, коли впали козаки. А встане вона “разом з козаками”, себто тоді, коли в Україні знову відродиться гордий дух великих предків, або – як каже поет – коли в душах нових борців і лицарів, як у його душі – “загарцює” дух прадідів.

Московські монархісти, як і комуністи, знали, якою силою для нації є її провідна верства, одушевлена войовничим духом, свідома свого, і своєї нації, права жити незалежним, самостійним життям, тому весь час намагалася спаплюжити козацтво. Мазепа, Полуботок – це були “зрадники” навіть українського народу в очах москалів, і цю думку хотіли вони прищепити й нам. На сором нам, – це їм удалося у великій мірі. За прикладом М. Драгоманова багато хто з українців почав знеславлювати все, чим жила й дихала наша історія, всі її блискучі сторінки. Різні “людомори” почали доводити, що войовники за незалежну Україну, що козаки – були просто “розбійники, вори, п’ятно в нашій історії”, некультурні забіяки; що народ український до самостійності не доріс і про неї думати не повинен, лише йти в упряжі у возі “старшого брата” – москаля; що ми люди маленькі, маємо лише журитися дрібними справами своєї провінції; не козацьким духом, не “хижацтвом” поможемо Україні, а “наукою й просвітою”, у братній злагоді з московським переможцем; що жити маємо без великих забаганок, як народ-плем’я… Одним словом, що ми не маємо виходу зі стану гелотів-рабів пануючої “вищої” нації.

Рік 1917 коли так приспану Україну збуджено в вогні революції, – перервав процес “гелотизації”. Не зважаючи на зацитькування фальшивих пророків з-під стягу драгоманівства, національний зрив набрав в Україні велетенські форми. Нація повертала до своїх ганьблених її блудними синами традицій. Але зрив не приніс бажаних наслідків тому, що іншим духом горів народ, а іншим більшість його інтелігенції. Народ з молоком матері увіссав в себе Заповіт Шевченка, Заповіт войовничої, незалежної духом України, України – як він писав – “прекрасної, могутньої, свободолюбної”, яка за ту волю “туго начиняла своїми і ворожими трунами могили”; України, яка “своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала, і свобідна, нерозтлінна вмирала”… Але інтелігенція била поклони перед ідолом Драгоманова, ідеологом “малої людини”, капітулянства і адорації Росії…

2. Після війни, по роках 1917-21, дві течії далі стикалися між собою і на полі бою, і на полі політичного життя, і в царині ідеологічній, гарної літератури і літератури політичної. Традиції Шевченка намагалася продовжувати течія, яку модерні наші шашлі охрестили назвою “Вісниківства” (за Львівським “Вісником” 1922-39). В поезії, в прозі, в критиці літературній намагалося “Вісниківство” прив’язати до давніх традицій наших історичних, висунуло ідеал життя, як боротьби, не капітулянства; своєї Правди, не пристосування до чужої; ідеал людини вільної духом, твердого характеру, фанатика своєї ідеї, людини не літеплої, а гарячої віри, сильної і відважної.

Це викликало реакцію Москви. Вона знала, що повалити Україну, окрадену і зраджену, в бою – ще не вирішує справи. Треба було ще вбити в її синах її гордий і незалежний дух. В “мотто” до “Сну” цитував Шевченко Євангельські слова – “Дух істини, єгоже мир не может прияти, яко не видит єго, ниже знаєт єго”. Він знав його, знав, що в дусі вся сила й людини окремої, і нації. На жаль знав це і сатана, знали це і червоні москалі, які і завзялися вбити в нас цей дух. Знали бо, що аж тоді буде зламаний потяг до волі в Україні, що аж тоді обернеться вільна нація в отару одурених і покірних рабів. Цією ідеєю керувалася Москва в своїй політиці в Україні, починаючи від самого 1917 року, вдосконалюючи взірці, одідичені червоними володарями імперії від білих царів, В рамках цієї політики йшла і неперебірлива наклепницька кампанія Кремля та його прихвоснів проти “Вісниківства”. Після 1945 року в цю кампанію включилися емігрантські шашелі. Роботу свою вони роблять дуже спритно. Вони просмикуються всюди, старанно замітаючи за собою сліди, в одному часопису пишуть в одному дусі, а в іншому – ніби то в інакше. В одному на когось нападають, в іншому – ту саму особу нібито хвалять, створюючи в думках читачів, що мають нещастя їх читати, неможливий розгардіяш. Але в суті речі б’ють завжди в одну точку, тільки ще бояться назвати речі своїм іменем, не рішаючись наразі відверто очорнювати цінності, які присвоїв собі загал в роки тяжких терпінь і змагань. Об’єктивно ціль, до якої вони ведуть – це обернути пробуджений дух нації знову до стану гелотства (голотства), вбити взагалі дух вільної людини, прищепивши йому психологію та “ідеали” нації-раба, ідеали шашелів, ідеали Шельменків, українських Санчо Пансів, Швейків. І якою б маскою ту свою роботу вони не прикривали, найкращий час з тих фальшивих пророків здерти їх облудну маску, демаскувати шашелі.

Свою проповідь шашелі провадять в емігрантській літературі, в літературній критиці, в публіцистиці – де вдасться. Величезну роль грає письменництво у формуванні духа народу. Без Вольтера, Руссо, взагалі без енциклопедистів не було б французької революції, так само без Бомарше. Царат замінували не так більшовики, як ті Достоєвські, Толсті і Ґорькі, всі ті, включаючи і пресу, які – попри офіційне “вірую” білого самодержавства – створили нове “вірую” революційної Росії, під якого прапором вона і перемогла, запровадивши замість білого царату царат червоний. Про роль письменництва, що формує людську думку й душу, а значить вирішує й про чини, прекрасно знають більшовики; це ж вони делегували тисячі держиморд від літератури (в стилі Жданова), щоб не дозволяти, силою не дозволяти авторам на вислів свобідної думки, конкуруючої з офіційно-червоною. Література дає людині дороговкази в житті, усталює кодекс того, що личить, а що не личить: закладає етичні норми, виводить такі чи інші типи, а знак плюса чи мінуса, що кладе перед ними автор, робить ці типи або намагається їх робити в душі гідними наслідування, захоплення, або – погорди.

За цю зброю схопилися – це їх право – й шельменки на еміграції. Розберімося ближче в їх науці.

По-перше, шашелі хочуть покінчити з “вісниківством”, бо, бачите, наступила “криза людини визвольного руху”. Досить вже боротьби і “хижаків”, досить “вольової людини”, досить “конкістадорів”, досить “орденського засклеплення”, досить “доктринерства” і “виключності” – то все без потреби, нам тепер треба зовсім іншого.

Що ж це “інше”? Це заперечення ідеалів людини визвольного руху – перше; це заперечення самого типа людини визвольного руху – друге; третє – це заперечення самої потреби боротьби за той ідеал. І як підсумок того всього – заперечення, що взагалі потрібна та порода (“орден”) людей, яку шашелі називають породою – “вісниківства”. Ось яка філософія криється під маскою туманних словес нового українського гелотства.

Що є головним двигуном всякого сильного руху? Що надає йому розмах непереможний, а його борцям безмежну впевненість святості своєї справи і упевненість в її остаточній перемозі? Відповідь на це – одне слово: Віра. Віра, що горами двигає; що окрилює “перти проти рожна”; що дає силу винести переслідування й муки за ідею; що руйнує й будує з нічого нові суспільні будови, нові держави; що невидиме перетворює у видиме; що не допускає угоди з тим злом, що суперечить раз обраній Правді. Ця віра спирається на одну науку, на одну доктрину “вірую”. Ця віра не знає хитань, перемін, сумнівів і зрад. І якраз цю віру проклинають новітні українські Санчо Панси. Вона їм осоружна, бридка, огидна і непотрібна. Вони проти людей “одної доктрини”, бо ж це є шкідлива “виключність”, “односторонність”. Улас Самчук “гостро осуджує” чіткі, “окреслені гуртки літературні чи політичні”, які бажали б “ціле суспільство переробити, перетягнути на овій кшталт”. Нащо? Нащо пропаганда доктрини, в яку віриш? Це ж “насильство” над “вільною людиною” – якій може заманеться мати не одну доктрину, а дві чи десять нараз, залежно від “обставин” і “реального положення” – правда? На думку шашелів, отже, коли апостоли проповідували свою Правду, відкидаючи всяку іншу, як “від лукавого”, то це було недопустиме “насильство”. А коли хтось приходить з виразною, (не “і туди, і сюди”) доктриною, з виразною вірою, то другий Самчук (Косач) репетує про “автодафе”, про середньовічну інквізицію, про насильство, нетолерацію, фанатизм. Хоч та, не мила йому, доктрина не оживляє жодної іншої сили, крім сили переконування і проповіді. І – річ дивна – ці панове майже не протестують проти дійсно насильницької доктрини більшовизму, яка свою доктрину вбиває в голови не переконуванням, а наганом і терором. їх взірцем є не людина гарячої віри і, лише така, яка вічно “шукає” і вічно “сумнівається”, “скептик”. Для них проповідувати свою правду це значить хотіти “згляйхшальтувати” всіх. А шашелі цього не люблять, вони люблять всіх і все. Самі признаються, що тим роблять “вінегрет” (Самчук), себто саламаху, помиї, де знайдете вкупі те, що не повинно бути разом, але це їм, очевидно, смакує. Вони свідомо поборюють “віру в чудо”, віру людей, що так пристрасно хочуть свого, що воно втілюється в житті скоріше чи пізніше. Тої віри вони не мають і не хочуть мати. А тому, не вірячи в чудо, мусять плазувати перед так званими “законами природи” чи перед “реальною дійсністю”, перед якою – в образі того чи іншого насильника – б’ють старанно поклони. Ще один шашіль (Ю.Шерех) теж протестує певно, в ім’я “свободи” – проти всякого “обов’язкового культу” якоїсь доктрини, якоїсь правди. В літературі – він думає – не повинно бути жодної директиви: що хто хоче те і хвали, і то так, щоб інші і протестувати не сміли, хоч би він проповідував не знати яке паскудство й ширив не знати який розклад. Не сміє бути такої “обов’язкової лінії” ні в літературі, ні в політиці, ні в приватному житті – повна свобода. І ніхто проти тої “свободи” протестувати не смів навіть, бо це було б “ретроградством”. Незважаючи на те, що й людина, і спільнота національна від такої пропаганди безпринципності, втрачає будь-який компас, будь-яку провідну ідею, будь-які правила життя особистого чи національного. “Дайош свободу!” – одним словом.

Коли ви думаєте, що тільки ті, що вірять у щось, що твердо йдуть до одної мети, що мають ясну ідею і ціль – можуть осягнути щось і повести за собою загал, – то, на думку шашелів, це єресь. Творцем поступу або “прогресу” як вони за швейками кажуть – є не людина віруюча, не людина одної ідеї ні, цим творцем є ті, що сумніваються! Ті, що нейтральні. Ті, що під час бою на життя і смерть між своєю правдою й правдою диявола стоять збоку – “стоять над суперечкою” (Шерех). Головне – ніякої “виключності ні в ідеї, ні в чині, ні в способі поступування” (Самчук), щоб нині тупати в один бік, а завтра в протилежний. Мабуть, як накажуть “реальні обставини” або той чи інший пан. Визнавати якийсь “Ізм” – це ретроградство. Всі збанкрутували – вчать вас шашелі – і матеріалісти, і ідеалісти і інші. А як з більшовизмом, панове шашелі? Чи ви його так само недвозначно осуджуєте, як націоналізм? А як, наприклад, з християнством? Чи і ця “однобічна доктрина” вже вивітрилась і зістарилась? Вони без сорому так і кажуть: “життя ускладнилося до такої міри, що говорити чи діяти категоріями якоїсь одної доктрини є більш як наївно” (Самчук). Найважливіше – “узгіднити існуючі протиріччя” – і Богові свічка і чортові кочерга! Маєте в щось віру? Плюньте на неї – аби не сваритися з тим, хто має протилежну. Маєте якесь переконання? – то залиште його збоку, коли хтось інший має інше, або вдає, що має. Що з того, що “людина визвольного руху”, що покоління визвольного руху стільки років тому і тепер, було поколінням віруючих і оптимістів? Шерех вчить вас, що це покоління збанкрутувало, й нам тепер треба “песимістів і скептиків”, таких, що ні в що не вірять – ні в Бога, ні в чорта (хоч у цьому останньому я не такий впевнений!), в усьому сумніваються й думають при тому, що мають право вести за собою загал!

До чого веде ця безпринципність, – ця принципова безпринципність? До чого веде ця безідейність, як прапор, як дороговказ? Зараз побачимо… Отже не треба жодної ідеї, жодної віри, жодної лінії, кажуть шашелі. Треба лиш “сумніватися”, “шукати”, ну й скакати вправо й вліво. Чи це можливо в спільноті, яка хоче жити? В кожній спільноті мусять існувати певні аксіоми, певні правила життя, певні моральні й політичні накази, без яких така спільнота є отарою худоби, що вимагає ґерлиґи чередника. Всі спільноти мають спогади – напівлегендарні, напівісторичні про те, як панував у них спочатку хаос – тих, що в усьому “сумнівалися і шукали” – аж не прийшов хтось (той хтось міг бути одна людина або ціла дружина), і той хтось дав їм закони як жити, правила поведінки для одиниці, родини, нації. Їх накази, які тримали спільноту вкупі як організоване ціле – були Мойсеєві Заповіді, закони Солона, Заповіді Євангелія, “Руська Правда”, “Заповіт” Шевченка та ін. Без тих аксіом, без тих наказів, без тих заповідей – в хаос розсипалася людська спільнота, оберталася в стадо, а тоді “для порядку” приходив пастух з залізною палицею і приписував тим “скептикам”, що не хотіли встановити в себе ніякої “виключної доктрини”, – свій закон, закон залізної палиці. І – диво дивне – звичайно ті “революціонери”, прихильники “прогресу” й “свободи”, що не визнавали жодної “одної доктрини”, – без тями падали навколішки і починали бити поклони перед чужою доктриною і співали оди на честь залізної палиці чужого диктатора. І тоді вже не репетували про “виключність” його доктрини. А в літературі і пресі такі аматори свободи, що кричали проти “накидування” своєї доктрини “Вісником”, нарікали на його “тероризм”, моментально вгамовувалися, опинившись в більшовицьких “Нових Шляхах”…

Людина і спільнота або встановлюють власні закони і аксіоми життя, або падають жертвою чужого фараона, який приносить свої власні, тій спільноті чужі, закони. Так завжди було, так і буде. Це єдині наслідки пропаганди – коли вона успішна – “скептицизму” ї орієнтації на “ні туди, ні сюди”. Це єдині наслідки пропаганди принципіальної безпринципності і безідейності, як засади. Шашелі протиставляють себе “романтикам”, називаючи себе реалістами, людьми тверезими… Знаєте, куди звичайно заводить їх тверезість? Туди, куди заводить людину, що заблукала як той москаль – між трьома соснами; яка опинилася на роздоріжжі і не знає куди йти. Наші часи, часи безперервних майже воєн: між державами, між націями і міжусобними, воєн “гарячих” і “холодних”. Це не часи “мирного будівництва”. Нехай ви ведете відділ вояків під вашим командуванням, перед вами дві дороги. Вам треба давати наказ: йти направо чи наліво. Що роблять в такому випадку наші шашелі? Воїни вам скажуть, що одна дорога має свої добрі сторони і погані, і друга; що не можна бути “виключним” і “одностороннім” і не вільно свобідній людині “накидати” свою односторонню дорогу… Наші часи – скажуть вони – “до тої міри ускладнені”, що Бог його знає, який шлях правильний, вправо чи вліво… Що сталося б в такому випадку? Одне з двох: або відділ проти такого „провідника” зворохобився б і знайшов собі правдивого, який повів би його одним шляхом, або – відділ лишився б дебатувати і “узгіднювати протиріччя”, поки не прийшов ворог і вже не повів, а погнав його певним, одним шляхом – до концентраційного табору чи під стінку. Так воно й буває звичайно в історії. Так буває, в цьому випадку, і в політиці. Коли ті, що мають претензії вести загал, самі не знають чи не хочуть вибрати одного шляху, то той шлях їм якийсь “німець покаже”, як у Шевченка:

“Німець скаже: “ви моголи”.
— Моголи, моголи!
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: — “ви слов’яни”.
“Слов’яни, слов’яни!
Славних прадідів великих
Правнуки погані”.

Німець – взагалі чужинець, той чи інший. Скаже він, що ми “новоєвропейці”? – і хором всі шашелі заблеють – “новоєвропейці”. Скаже він – “фашисти”. І шашелі перефарбуються на фашистів. А ось прийде інший німець, і скаже: “ви демократи”, і всі стануть демократами, включаючи тих, що були фашистами. То знов інший “німець” (зі Сходу) переконає їх, що вони мають слухати “братнього народу” московського, і знову шашелі заревуть “може так і треба?” Бо вони ж прихильники принципіальної безпринципності. Бо не треба “ніякої виключності, ні в Ідеї, ні в чині”. Бо ж “говорити чи діяти категоріями якоїсь одної доктрини є більш ніж наївно”.

Тепер ви розумієте, що криється за ласкою принципіальної безідейності? Чому шашелі проти якоїсь одної віри, одної доктрини, одної ідеї? Вони є проти такої “односторонності” з таких причин: по-перше, з їх туподумства, з умовного боягузтва; по-друге – з недовіри, бо властиво в ніщо вони не вірять; по-третє – з “наплювалізму” життєвого, бо всяка ідея їм байдужа; по-четверте – щоб не мати клопоту… Чорт його знає, яка ж ідея візьме гору – “моголи”, чи “слов’яни”? – то й нащо наражатися? Чи не ліпше своєю невиразністю сподобатися тому чи іншому пану – а в наші часи вони так часто міняються! – от і пересидять лихо… Ласкаве теля дві матки ссе. Така суть шашелівської (доктрини принципіальної безпринципності без маски. Побачимо зараз, куди веде їх ця безідейність в наші часи.

3. Одна з найперших, з найважливіших “односторонніх доктрин”, одна з “виключних”, ексклюзивних ідей, яку в муках думки й чину, виносило й породило модерне українство, – це була ідея державної самостійності. Вона стала аксіомою нашого мишлення, першою, вимогою політики, черговим завданням дня. Була ця ідея нічим іншим, як парафразою Шевченкової “своєї сили у своїй хаті”. Щоб нація була суверенна, щоб їй належала зверхність на нашій землі, щоб ніхто, ніякий чужинець не мав сили на тій землі. І ось – емігрантські шашелі поволі почали “жерти і тліти” цю ідею національної самостійності. Часом вони просто проти неї виступають лоб у лоб, частіше заходять манівцями, лише натякаючи, хоч і досить прозоро. О, певно, чисто “науково”. Виходячи з “пильної обсервації” сучасного світу, відкриваючи дороги, якими він “еволюціонує”, намагаючись “погодити суперечності”, узгодити наші національні домагання з “загальним прогресом”. Але взявши вже методу здирати маску з шашелів і заглянути за неї в їх правдиве обличчя, зроблю це й тут. Наприклад, радикали, соціалісти і “демократи” ніколи вам не скажуть, за що вони в дійсності так кохають Драгоманова; не скажуть, чому горою стають – хоч без доказів, але з тим більшим криком – в обороні М.Грушевського, не лиш вченого, але й політика. Будуть доводити, що не вільно “паплюжити рідних традицій”, що й Грушевський і Драгоманов були дійсними самостійниками, а цікавіших відішлють до їх політичних писань… А з них читач довідається, що самостійність це властиво пагуба і зло для України, та що найкраще йти з “братнім народом московським” і лояльно з ним співпрацювати… Це їм і треба! Бо вони якраз тому й боронять, якраз тому і поручають загалові М.Грушевського й М.Драгоманова, що в глибині душі підписуються двома руками під їх політикою політичного москвофільства… Це “читання в душах”? – скажуть мені. Так, читання в душах, а доказом, що це читання направду відкриває їх правдиву душу є маніфест радикалів, соціалістів і “демократів” галицько-українських, які відразу, як прийшли більшовики до Галичини, подали заяву про бажання “лояльної співпраці” з наїзником… Не моя це вигадка, ні “інсинуація”, про це самі радикали написали в наших американських часописах. Звідси ясно, чого вони боронять двох вищезгаданих Михайлів як політиків. Зовсім не тому, що вони вірять в їх самостійництво, а тому, що самі раді були б піти їх слідами “лояльної співпраці” з окупантом… Але вони – шашелі архі-самостійники і під тим оглядом не дозволять всяким там фашистам на себе “наклепи робити”!

Другі шашелі висловлюються не менш обережно. Їм осоружна людина визвольного руху. Осоружна і та ідея незалежної України, за яку ця людина боролася і бореться. Не терплять вони “орденців” і “конспіраторів”, не терплять і тих, що з зброєю за ту ідею боролися в роках 1917-21. Поняття України, за яку боролося те покоління, на думку шашеля Шереха, здалося – щоб ви знали – “нездійснимим”! Здалося, що “такої України не може бути”. “Покоління 1920-х років розпрощалося з цією Україною”… Ясно, п. Шерех не каже, що ідею самостійності шашелі хочуть перекреслити, о ні! Він тільки каже, що її вже, “здали в архів” і нема вже, що про неї думати. Це саме кажуть нам і московські більшовики! Змагання не привели ще до бажаного наслідку? На жаль, так! Але чи значить, що ідея самостійності України “нездійснима”? Так може говорити тільки ворог тої ідеї. Каже п. Шерех, що покоління 1920-их років розпрощалося з тою ідеєю? Різні є серед того покоління люди. Вірю, що Любченки, Чубарі, Мануїльські з тою ідеєю розпрощалися, правдоподібно ніколи з нею й не віталися. Але інші? Чому розпрощалися? Від чого імені говорить п. Шерех? Щоб полегшити собі завдання, п. Шерех представляє і своїм читачам ту Україну, за яку боролося покоління 1917 р., як Україну “заквітчаних хуторів”, “селянського .раю” анархічних громад… І ось нібито та Україна пропала. Певно тодішнє покоління боролося за хутори, проти колгоспного московського рабства, але насамперед боролося за те, що забезпечило б і тим хуторам, і людям взагалі життя своїм людським життям, тобто за власну державу. Але ця ідея, мабуть, не до смаку шашелям, і тому вони намагаються – за прикладом більшовиків – ту Україну скарикатуризувати, осмішити. Яку ж Україну протиставляють вони тій, вже “віджилій” Україні, за яку вмирало покоління 1917-их р.р.? Шашелі відверто свої думки бояться висловлювати. Вони бродять поки що манівцями. І тому хвалять лиш тих українців, які в революції російській бачили “універсальне джерело українського відродження”… Універсальним джерелом українського відродження була – хай про це знають шашелі – українська революція. Революція, що в масовому зриві ставила собі зовсім інакші, протилежні російській революції, цілі. Російська ж революція, що привела до нового цементування московської імперії була джерелом нашого поневолення, от про що шашелі не бажають знати. Але, захвалюючи російську революцію як джерело українського відродження, про яку ж Україну марять панове Шерехи? Про ту, яку запровадила Москва? П. Шерех докоряє націоналістам, що бачать в російській революції “джерело розкладу”, докоряє, що “не сприймають тих змін, які внесла в український світ революція 1917 року”. Що це за езопівська мова? Які ж це зміни, які в тій революції повинні б “сприйняти”, тобто апробувати, українці? Колгоспне рабство? Політична тиранія Кремлю? Нищення релігії, Церкви, всіх духовних традицій України і всіх ідеалів її незалежного життя? Хай шашелі знімуть маску! Хай висловлюються ясно, без фокусів, і без завивання своїх укритих думок в бавовну!

Ще більш туманно висловлюються інші, але в ту ж точку б’ють. Ніхто інший, як “голова Виконного Органу” казав (гл. “У. Трибуна” 29. 7. 48) – “справжня політика відкидає всякі фантастичні плани, вона мусить стояти на реальному ґрунті. Політика має собі ставити досяжні завдання”… Коли таке говорить до українців черговий займанець, то ми знаємо, що це значить, це значить, в перекладі на зрозумілу мову: залиште ви ваші самостійницькі фантастичні ідеї і станьте на реальний ґрунт – прийняття того, що дадуть. Як було з Керенським, дадуть замість самостійності автономію – берімо! Замість України з поверхнею 9-х чи 10-х старих губерній – дадуть лише чотири? — берімо. Ми ж не фантасти, ми реальні політики. Чи й тепер не хочуть нас “тверезі політики” на ту вулицю запровадити? Чи й тепер не почнуть, як й 1917 р. соціалісти – називати самостійників шкідливими романтиками? І як то йде у них всіх в гармонії. Голова “Виконного Органу” протестує проти “фантастичних планів”, а інший його однодумець “Час” (20 червня 1948 р.) каже, що “сьогодні може бути мова про більшу або меншу залежність”, отже, очевидно, не про незалежність? Тому, отже – “основна фактична проблема української національної політики не в гонитві за нездійсненним фактом “повної суверенності” – ні, треба стримітися лише до “релятивної незалежності”… Отже, ідеал, за який боролася і бореться Україна – треба кинути, на думку шашелі, на смітник. Вистачить пів ідеалу, або чверть. Як казав Шевченко – хоч пів дулі. Бо “релятивна незалежність” – поняття дуже релятивне. Ось і під совєтською Москвою Україна релятивно “незалежна”. Може такий “ідеал” усміхається вже нашим втомленим шашелям? Ну, а кінчиться все „унією” з іншими народами, як „федерацією” мало кінчитися в 1917 р. на думку центрально-радянських політиків. Виходить, стільки років боротьби і пролиття крови, це все було для того, щоб повернутися до старого розбитого корита? А в органі УРДП “Наша Боротьба” так і написано: “вже перша війна показала, що абсолютна суверенність націй стає загрозою не тільки подальшого розвитку суспільства, а й самого існування людства”… Подумайте! Все прекрасне людство пропаде, якщо Україна захоче не релятивно, а зовсім скинути з себе московське ярмо. Це все нам твердили москалі. А тепер твердять їх українські підбрехачі, і їх читають, і цим підбрехачам “Дозволяють себе називати “українськими” партіями! А вже всі точки над “і” ставить один капітулянт з “Неділі”. Той так і радить просто – “не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно!” Він просто кличе потуги Заходу прийти і окупувати Україну та інші землі, “щоб перевиховати ментальність тих народів” та “дати їм змогу стати на ноги” і “підготувати власні державотворчі сили й провідні кадри”… Отже, хитрий рутенець з “Неділі” розглядай Україну як країну папуасів або червоношкірих. Це після стількох років визвольних змагань! І подібні шашелі виробляють громадську думку еміграції!

4. Як вони собі ту майбутню Україну уявляють? Очевидно, як народну, чи простонародну республіку, щоб кроку сама не сміла ступити, а все кликала на пораду “суверенний народ” – хоч би земля горіла під ногами – та й питала: що собі “суверенний” народ думає і як він гадає, куди його провідники мають провадити? Тепер навіть деякі “націоналісти” прийняли концепцію “народної республіки” з 1917 р., про державу вже не в моді говорити. Бо ж суспільність має бути “безкласова”! Так, як вчив Карл Маркс, до якого тепер в науку пішли деякі “націоналісти”. Забувають, що безкласових суспільств не буває. Всюди є одні, що орють, другі, що займаються ремеслом, треті вправляються у воєнній науці, четверті – в науці правління, інші – присвятили себе службі Богові. Де того не має, суспільство перетворюється в дім божевільних, в здобич для кожного охочого завойовника. І навіть комуністи і їх духовні брати – соціалісти, там, де на нещастя пролетаріату і людей взагалі вони захоплюють кермо правління, навіть вони зразу ж виділяють з себе правлячу верству чи клас, в цьому випадку – соціалістичну бюрократію, яка грає роль всесильної, часто тиранської провідної верстви “суверенного народу”. Отже говорити про безкласове суспільство – це значить або дурити “суверенний народ”, або – себе самого. В кожному суспільстві мусить бути окрема верства правлячих, лише в одному ця верства складається з людей шляхетних, чесних, мудрих і характерних, яким вірить народ, в другому – з туподумів і наївних Санчо Пансів, третім – з тиранів, що загнуздали народ силою, в четвертому – з шахраїв і крутіїв, що його обдурюють. Тому й всі розмови про “суверенний народ” звичайно значить, що ті, що про нього говорять, просто відмахуються від кардинальної, найважливішої проблеми дня, – від створення провідної верстви нації; просто лишають націю обезголовленою, що дуже на руку москалям. Ті вже давно, на зміну дворянству, витворили у себе нову провідну верству, яка й бере за чуба один “суверенний народ” за другим якраз через те, що ті про створення у себе такої провідної верстви не дбали… Бо ідеалом останніх була “народна республіка” (взірці такої маємо в Європі!) де правила безсила безбожницька, безідейна і боягузлива кліка професійних “політиків”, і бавлячись кожні півроку в кабінетні кризи і, розхитуючи оборонну силу народу фізично, інтелектуально і морально. Тепер такою “народною республікою” захопилися і новонавернені “демократи” з вчорашніх націоналістів. І цією “народною” республікою з хиткою і безсилою виконавчою владою прагнуть ощасливити майбутню Україну, що буде мати загрозу для свого існування і з Півночі і з Заходу. Тим часом Україна потребуватиме не сентиментальних “народолюбців”, а нових хмельничан.

Але ці політики еміграційні повертаються не лише до ідеалів Драгоманова. Вони просто – через Маркса – прокладають місток до комунізму! Соціалісти це так і кажуть відверто, а колишні націоналісти – що соромляться назвати свій соціальний “ідеал” його справжнім ім’ям, але по суті він такий самий соціалістичний. Вони називають свій ідеал – новим прогресивним “соціально-економічним устроєм” – слово “прогресивний”, як і багато інших – позичене у більшовиків. Насамперед – знищити класи і заснувати “господарчу демократію” з “плановим” господарством. Майже те саме, що у Сталіна. (Див. “Позиції українського визвольного руху”). Лишаються і колгоспи під іншою назвою, але лишаються. Селянин не сміє вже мати землю у своїй власності, він стає орендарем вже іншої, всемогутньої тоталітарної “демократичної республіки”. Всі природні багатства тієї республіки переходять у власність соціалістичної бюрократії, це називається “усуспільнення природних багатств” включно з землею. А селянин? Він дістає землю, але не у власність, а в “постійне користування”. Автори цього соціалістичного проекту, списаного з Маркса, твердять, правда, що не буде так як у більшовиків; що там “диктатура пролетаріату” закриває собою лише фактичну диктатуру партії, а у них буде інакше, у них засоби виробництва перейдуть “безпосередньо в руки трудящих”. Можемо їх запевнити, що перейдуть вони в руки “трудящих” тільки номінально, а в дійсності – в руки нової соціалістичної бюрократії, яка й буде планувати господарство так, як то роблять комуністи і соціалісти, тобто – з економічною нуждою як наслідком, закріпаченням людей і ослаблення нації назовні.

Автори таких планів про “демократичну республіку”, як про власника всього рухомого і нерухомого майна своїх підданих, про “планову господарку” та інше, – це вже інша порода адораторів “суверенного народу”. Це вже демагоги, які в разі удачі не посоромляться взяти тоталітарну палицю в руки, щоб насаджувати ненависний в Україні соціалізм. Це вже буде щось в роді “націонал-більшовизму”. Але якби там не було, ці політики повинні 6 усталити бодай основні засади своєї програми. У згаданій брошурі автори націонал-більшовицьких теорій претендують, що вони “відзеркалюють” погляди УПА! Сміємо в тому дуже сумніватися. Вони говорять про скасування “засади приватної власності” в Україні, як про свою програму, а в програмі АБН виразно обстоюється засада приватної власності і знищення колгоспів; ось це і є у повній гармонії з інтересами і устремліннями нашого народу, не колгоспна панщина.

Автори соціалістичних проектів – люди принципові. Не то, щоб вони там рішили залізниці або фабрики амуніції конфіскувати – пардон, націоналізувати – ні. Вони стримлять до “ліквідації (знов більшовицьке слівце!) принципу приватної власності”, самого принципу! Щоб і духом приватновласницьким не пахло в Україні. Навіть селянин не сміє бути нашим, традиційним, українським хліборобом-власником, він мусить бути обернений в московського колгоспника – “общінніка”. Там, де “ліквідується” засада приватної власності, там мусить це наступити, – там “суверенний народ” стає рабом соціалістичної бюрократії, яка приписує кожному з того народу “суверенного”, як він має продукувати, що, з ким, де, скільки і за яку ціну. Бюрократія тоді так його “розпланує”, що він ледве дихатиме. Там, де бюрократія має право “планувати”, а де знищення приватної власності, вбиває всякий стимул до праці, там заганяти до праці людей можна лише батогом. Батіг і є конечним аксесуаром будь-якої тиранської бюрократії – в тому числі і соціалістичної. І ось всі ті вигадки, весь той соціалістичний крам, який виригнув наш народ, коли його нам несла Москва в 1917-21 рр.; який наш народ не хотів приймати і який йому після років кривавого опору багнетами і голодом, накинула Москва – тепер наші соціалісти і “теж-націоналісти” намагаються знову йому накинути і ним його ощасливити після визволення? Добре мені “визволення!” Ці наші “плановці”, ці марксисти-“націоналісти” ще й гостро картають тих, які “плямують визвольні змагання 1917-20 рр., та їхні “соціально-політичні засади” – як “реакціонерів” і “ретроградів”… І це ми вже бачили: вже багато років тому кожного хто був проти соціалізму називали москалі ретроградом і реакціонером. Баламутству треба покласти кінець! Визвольні змагання українського народу в ті роки – навічно залишаться нашими традиціями; визвольні змагання, які стриміли до державної незалежності, до викидання зайд з України, до свободи і поширення релігії, до твердої влади в державі, до забезпечення свободи і власності вільного селянина, не до його уярмлення в московській “общині”. Але “соціалістично-політичні засади” Грушевських, Винниченків і інших соціалістів, які побігли хутко на поклін до Кремля, яких аж обставини так тяжко впровадили на шлях самостійності від любої їм федерації, і на шлях боротьби, з так милого їм шляху політичного крутійства і махльовок – ці політично-соціальні засади націоналізм вже давно відкинув як такі, що згубили визвольний порив і спричинилися до його невдачі. Дико й смішно є знов вертатися до цих вирахуваних і згубних ідей. Отже націоналісти, які засвоїли після довгих роздумувань ідеї соціалістів з року 1917 або і просто більшовиків, хай відповідно себе і називають, хай не вносять баламутства в ряди націоналістів.

5. Відкинувши засади націоналізму в політиці і в економіці, наші соціалісти з націоналістів ще визнають бодай засаду, що Україну можна вибороти лише, не вишахрувати. Хоч своїми наближеннями до соціалізму чи до більшовизму, концепціями політично-соціальними, у значній мірі підтинають стимули тої боротьби. Бо кожний має право запитати – коли ваша майбутня Україна має бути “безкласовою”, без приватної власності, з “плановим господарством” і з колгоспами, то всі ж ті приємності маємо вже в СССР. Нащо ж тоді ще проливати кров, щоб їх собі запроваджувати в свобідній Україні?

Але інші “тверезі політики” йдуть ще далі, вони відкидають саму засаду збройної боротьби з московським окупантом, і свято – у тому відношенні – дотримуючись “традицій” обох Михайлів: Драгоманова і Грушевського. Як завжди, так і в цьому випадку вони відверто бояться сказати те, що думають. О, вони не проти збройної боротьби, лише думають, що ця боротьба тепер “не на часі”, що “коштує багато жертв” і т. п. Але суть їх розумувань ясна – їм цей спосіб боротьби просто осоружний, бо вони по природі належать до політиків-крутіїв, які твердо переконані, що щось там можна від сильних світу цього вициганити, не дулю, то і пів дулі, не самостійну, то “релятивно-самостійну”, або “чверть-самостійну”. Це їм не важливо!

Радикальні і соціалістичні органи таборової преси (і в Америці, і в Канаді) радять “не перебільшувати значення збройного виступу УПА”, застерігають перед захопленням її “психозою”, перед “запалом хвильових поривів”. Збройна боротьба? – це “романтика”, це “віра в чудо”, негідна поважних і розсудливих політиків, які звикли торгувати Україною на базарі. “Надії на визволення власними силами належать до минулого”, а до нинішнього дня належить запобігання ласки якогось пана і старання продати себе йому разом з “ненькою”. Повстання? – то може й героїчні, але “не завжди доцільні пориви”. Тих “ентузіастів” мають замінити політики з розважливим, холодним чолом”, я б сказав просто – з мідним чолом… Шерех декларує, що ті, що збройно боролися за Україну – “не мали ґрунту під ногами”, отже діяли проти волі народу, силкуючись визволити свій край від Москви? Чи було б згідно з волею народу – лишитися під опікою Москви, він промовчує, але висновок з йото слів ясний: сиди і не рипайся. Всякі “Пори” Григорієва та “Вісті” доводять, що збройні виступи “використовує ворог для ще більшого гноблення українського народу”. Ці шашелі переконані, що коли як цуцик ляжуть на спину і махатимуть хвостиком, то ворог помилує їх. Психологію раба ніщо у світі не змінить! “Неділя”, “На чужині”, “У. Вісті” – всі в один голос твердять те саме. “Укр. Гром. Пора” застерігається проти “проповіді визвольної акції при допомозі “свячених ножів” – чи ж не злочин перед народом ставити в політиці на перше місце неконтрольоване розумом чуття й “містично вірити, що таємнича віра нас урятує, чекати чуда?” А Що ж робити? Дуже просто: віддатися “реальній праці і розумній організації”. Тепер “повстання проти більшовицької деспотії недоцільні” – кажуть шашелі. А що ж доцільне? А те, що радить Союз Українських Соціалістів – підтримувати Організацію Об’єднаних Держав (разом з Москвою) щоб “моральним натиском світової демократії виелімінувати з громадського життя всі диктатури”… Правда просто? Як тішилась би Москва, коли б з нею ми боролися лише “моральним натиском”. І подумати, що подібні кретини ще водяться серед нашої еміграції! А практично? Практично – сидіти тихо, не мурмотати проти московської окупації, і забути про щоденні насильства і терор над Україною, або як робили радикали – запропонувати більшовикам свою “лояльну співпрацю”, в насаджуванні колгоспного кріпацтва, в пропаганді безбожництва і, очевидно, в винищуванні “ентузіастів” і “романтиків”, які на ту лояльну співпрацю з Москвою не йшли. Ось що пропонують вони замість “неактуальної” боротьби з Москвою!

Тиха, мирна, Україна гречкосіїв замінилася в 1917 році на Україну, що горіла вогнем повстань, що не хотіла більше по-рабськи зносити чужинецьке ярмо. Проти цієї України, грізної ворогові, повстають нові шашелі, щоб “жерти і тліти” цей новий дух, щоб отруїти нас духом рабів, чужих попихачів… До подібного розкладу еміграція наша ніколи ще не доходила!

6. Байдужі або безбожники в життєвій філософії, прихильники “релятивної незалежності” або “лояльної співпраці” з окупантом, аматори анархічної республіки і отарно-соціалістичного суспільного ладу в ній, головні вороги відвертої боротьби за незалежну Україну. Ці емігрантські політики твердо бажають, щоб на місце теперішньої збанкрутілої емігрантщини, на місце “тверезих” коньюктурщиків і крутіїв не прийшли інші люди; що плекають в серці давні традиційні ідеали України, не змавповані з Москви, люди зовсім іншого, не плебейського, а войовничого й володарського духа. Я вже згадав на початку, як вивищував цей тип Шевченко, протиставляючи його типові покірного “плебея-гречкосія”. Знав він, що без того першого типу людини на чолі нації, останні вічно лишаться в рабстві. В “Юродивим” він жорстоко глузує з тих “мільйонів” полян, дулібів і деревлян”, яких гнув білий московський “атец народоф”, і яким було “байдуже” до того. Точнісінько як тоді, “проявами”, “дурними оригіналами”, “глупими ентузіастами” і “романтиками” називають і тепер наші плебеї тих, що підіняли руку на московських сатрапів. Цих “дурних оригіналів” величав Шевченко “святими лицарями”, “єдиними козаками з мільйона свинопасів”, з маси, “німих, підлих рабів лакеїв”, що на всі страхіття московських насильників лише “дивились і мовчали та мовчки чухали чуби”. Не тим людям було стати в обороні зганьбленої країни. Це мали робити нащадки духовні тих “лицарів святих”, які – писав Шевченко – з “осуровленим серцем”, “закутим в броню кріпкую”, “поставлені були стерегти” перед варварами країну, народ і його святині. “Вісниківство” намагалося в міру сил знов піднести на постамент національного героя, взірця, нашого типу кращої людини, цих “осуровлених лицарів”, будівничих держави і віри, в добу між першою і другою світовими війнами. Стяг за це “Вісник” на себе зажерту ненависть “дядьків отечества чужого”, і тих “свинопасів”, яким осоружний був будь-який тип людини, крім типу “лояльного” міщуха, що прагнув мирною буденною працею зашептати сатану й жити собі тихенько, випрошуючи ласки у всіх, життям. Тоді забаганки свинопасів не вдалися. Але ось після так званого “миру”, що прийшов у 1945р., після нової масової української еміграції, ці “свинопаси” знов піднесли голови. І не тільки піднесли! Вони перейшли в наступ. Що Москва ненавиділа володарський незалежницький тип людини, всіх представників володарського духа й верстви – це зрозуміло. Москва знала, що тільки, коли Україна мала провідну верству з людей володарського вільнолюбного типу, була вона страшна їй. Коли Захід щось знав про Україну і цікавився нею, коли звеличував нашу історію та наші історичні постаті, то його цікавили перед усім ті постаті, що надавали імені українському блиск і славу у світі. Про них, про козаків, писав Байрон, Гюго, Готшаль, Боденштедт, Дерулед, Меріме, Вогюе, Боплан, Енґель та інші. Ось хто цікавив Захід, хто цікавив світ. Та горда, войовнича Україна, з козацьким духом, не духом свинопасів.. Коли ж ідеологами України поставали оті “свинопаси” типу Драгоманова, світ почав дивитися на нас як на європейських провансальців або червоношкірих, як на хохлів. Першим завданням політики московської в Україні було дискредитувати нашу провідну верству, як “визискувачів” і “зрадників” народних інтересів. Так намагалися москалі представити нашому загалові козацьку старшину, хмельничан, мазепинців, орликівців, рівночасно представляючи нашими опікунами Петрів, Катерин і Йосипів – московських тиранів. Москва намагалася і намагається представити наш народ власне як народ свинопасів, народ покірливих гречкосіїв, який має лише бути “трудящим народом”, трудитися на займанця. А як правити тим народом, про це вже мала дбати не його власна провідницька верства (“ізмєннікі”), а власне оті Петри, Катерини, Йосипи. Давніше за звеличення цього типу на Україні нападав на Шевченка Драгоманов, нападав Куліш. Нині емігрантські соціалісти (І.Багряний) намагаються паплюжити Шевченка як “перестарілу” постать. І ті ж самі герої з “свинопасів” на еміграції повели широку кампанію на самий тип людини нашого визвольного руху, на духовну течію, яка цей тип апотеозувала, на – “Вісниківство”, як вони кажуть.

7. Людина визвольного руху, людина як борець, революціонер, людина твердого характеру, випробуваної волі, людина гарячої віри в свою справу – на думку ідеологів наших “свинопасів” – збанкрутувала. Вона є непотріб. Її треба викинути на смітник, або вона мусить перемінитися духовно і пристосуватися своєю вдачею до вдачі “свинопасів”. Такий сенс довгих і нудних писань Шереха, Косача, Самчука, Голубенка, авторів з “Проблем” та інших модерних шашелів. Нам не треба – пишуть вони – ні героїв, ні лицарів, цей тип вони хочуть за будь-яку ціну представити “хижаками”, “односторонніми” людьми, моральними банкрутами і такими, що йдуть проти народних інтересів – “не тримаються ґрунту”. Одним словом, закидають їм все те, що якраз у своїй пропаганді закидають їм, їх паплюжачи, москалі.

“Вісниківство” і ті типи, які ним звеличуються – пише Шерех – це була “помилка”, бо “не брало людей такими, як бони є” (чесні чи наволоч), а хоче зробити з них якихось надлюдей. Шашелі ніяк не можуть повірити, що живемо в пралісі, що оточені хижаками, що самим треба бути прозорливими і сильними, щоб не бути ними роздертими. Про це вони не думають, їх уперта й стала мрія, мрія кожного Шельменка – це ідилія. Життя повне суперечностей, антагонізмів, між якими йде бій на життя й смерть? Шельменки того не хочуть прийняти. Треба відійти набік, “над суперечностями”, як каже Шерех, збоку, ні туди, Микито, ні сюди, Микито. Стати над “суперечностями” – це “науковий” вислів для дядьківської мудрості “ходити помежи дощ”. Оцей тип людини, що прагне ходити помежи дощ, і є “героєм” наших шашелів. Вони й Шевченка підстригти під себе хочуть, а що те не вдається, то звертаються до інших поетів, до поетів “селянського раю” як “втілення українських духовних традицій”, як щось, що “виключає все кручене – історичне”… Тими словами наші шашелі лають все сміливе, протестуюче проти зла, закликаючи зі злом боротися. Зовсім як ті “німі підлі раби”, що прозивали “проявою” і “дурним оригіналом” – Шєвченкового “Юродивого”, ідеал їх – не хижак, лише “мала людина”. Для Самчука це люди буденної праці – “ковалі, мулярі, друкарі”, “добрі, солідні і працьовиті люди”. Для Шереха це пересічний міщанин. Францію – каже він – створили не Жанна д’Арк, не Наполеон, не Рішельє, а сіра “маленька людина”, пан Мартен, він є “підставою на право жити нації”, пересічний міщух, з усіма його добрими і лихими прикметами. Так! Це засада Шереха. Самчук казав брати людину такою, якою вона є – а є вона “і добра і зла, і мудра і немудра”, бо все то йде “в парі в наших душах”. Без “виключностей” і без “крайностей”, значить з дурнем, з плюгавцем треба приставати. І Шерех твердить, що література повинна давати вияв всяким почуттям, не лише тим, що будують, що вгору підносять людський дух, але й руйнуючим, що принижують його вниз, а іноді просто в грязюку. Письменник – думає Шерех – має право списувати й захвалювати нам і такі почуття як нудьга, сум, має право скиглити як битий пес, має право смакувати в “жіночих стегнах” і просто в розпусті; хоч би навколо і світ валився, і палали кострища більшовицької інквізиції, читач має право віддаватися сумові, скиглінням, нудьзі і забаві, це мабуть охоронить його від “одностороннього” захоплення боротьбою зі злом і неправдою. Цей французький Мартен, або наш Шельменко, це та людина, що – за Шерехом – робить “творче життя”. Бо, бачите, творче життя – це “не лиш верховини зльотів”, але й “безодні падінь”. Коли дати право людині спускатися в ту безодню падінь, от тоді, мовляв, вона буде “цілою людиною”. А хто хоче познайомитися з тими “падіннями” – життєвим брудом, той хай звертається до захвалюваного Шерехом і Самчуком Ю.Косача. Там знайдете у всій красі і розхристаності ту “малу людину” – ідеал наших шашелів. Там знайдете прокляття “ентузіастам”, що героїзм проповідували і героями вмерли. Там знайдете вихваляння всієї гнилі, всього шумовиння, що виплеснула на поверхню соціалістично-безбожницька літературна кліка французької республіки, всіх отих Сартрів, Барбюсів, Маргеритів, а рівночасно носіїв російського месіанства або анархізму, як Достоєвський і Толстой. Там знайдете апофеоз розперезаної “малої людини”, яка “не ставить собі ніякої мети”, яка не визнає на землі “нічого абсолютного” (окрім таємниць алькова), яка є “розщеплена в собі”, яка просто “роззброює своїм цинізмом” і захоплює наших рідних Шельменків. Довідаєтеся там і про те, що письменник може мати яку хоче біографію, бути “шкурником” і “зрадником своїх друзів”, і цей тип є “новою людиною визвольного руху”, що має замінити однобоких ентузіастів “вісниківства”. І всю цю моральну голоту називає Шерех “рідним ґрунтом”, а приторкнутися до нього, до них, радить будь-кому, хто хоче з того “рідного ґрунту” набрати сил. І всі три Шельменки з іронією ставляться до людей одного світогляду, одної “ідеологічної лінії”, до людей “фундаментального становища”, людей одної доктрини, одної ненависті. Всі вони за “узгодження конкуруючих протилежностей” – і Богові свічка і чортяці кочерга, проти крайностей, навіть проти совісті, бо совість “обтяжує людське єство”, як голосить один з героїв цієї літератури “малої людини”….

Бачимо, який тип “людини” протиставляють наші Шельменки “Вісниківському” типові людини визвольного руху. Це не “тип малої людини”, це тип підлої людини, тип плюгавця! Це тип дрібного міщуха, зайнятого своїми буденними нагодами і пригодами, своїми захопленнями, який знає тільки свободу своїх, не стримуваних ніякою дисципліною, інстинктів і своїх дрібних забаганок, не триманих на припоні, не приглушених високими шляхетними ідеями. Це тип людини безідейної, безхарактерної, безпринципної людини з гаслом “моя хата з краю”, або бажанням пристосуватися до всяких “обставин” і до всякої сили, що звалилася на нього. Ідеалові святих і лицарів – протиставляється тут ідеал голоти, шумовиння.

Недурно наші теоретики “малої людини” особливо замилувані в більшовицьких авторах, або тих, що готували прихід більшовизму. Недурно їм імпонують герої Достоєвського — теж “малі люди” їх смаку, які мають право виявляти всі свої почуття (як того жадає Шерех) – ті проститутки Сонічки, холоднокровні убійники Раскольнікови, кінчені “мерзавці” Мармеладови, хворі та інші “уніженниє і оскорбльонниє” автора “Братів Карамазових”. Ці постаті і герої Шереха – це вже не “малі люди” Куліша чи Панаса Мирного, не чесні і порядні селяни Квітки, це те, що по-московському зветься “босячня”. А “босячня” – Шерех помиляється – найкращими людьми народу ніколи не будуть, а коли будуть, то допровадять його до руїни моральної, а потім і матеріальної… Люди, яким вільно схилятися і до добра і до зла, яким вільно – для “гармонійності”, щоб бути “цілою людиною” – злітати вгору до шляхетних ідеалів і спускатися до найнижчого падіння і бруду, не надаються до правління державою, ані ті, що самі ще “сумніваються” і “шукають”, не знаючи куди йти – вперед чи назад, направо чи наліво, до шляхетних цілей чи до нікчемних. Навіть ті “просто добрі і солідні, і працьовиті люди” (Самчука) до того, щоб бути правлячою верствою нації, не надаються. У нас знали б, чому це так, коли б політична культура не стояла на низькім рівні; коли б читали, наприклад, більше Сковороду ніж Маркса… Кожний на своєму місці! Говорять про мулярів, друкарів та інших? Дуже гідні пошани професії. Лише це не значить, що так відразу – на підставі вибору – такий муляр чи друкар, або провінційний адвокат чи диригент хору – можуть стати Вишенськими, Немиричами чи Богунами. Ніхто не запідозрить Франка в погорді до мужика. А той самий Франко писав про теорії типового плебея духом Драгоманова, що вони були “наївні міркування мужика, що не бачив світа і не потрапить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт”… Дуже часто сам фах “малої людини” впливає на обмеженість його кругозору, на брак в нім далекозорості, нахил до спекуляції, до дрібното інтриганства, до гнучкошийства, або до ставлення на перше місце, як найважливішу річ, своє особисте чи родинне щастя чи спокій, кар’єру або мир за всяку ціну, хоч би за ціну капітуляції і втрати нацією незалежності. Такі “малі люди”, хоч би якими цінними були в своєму малому крузі, не будуть відповідними провідниками держави, де треба розуму непересічного, відваги непересічної, далекозорості та шляхетності непересічної, людини понадпересічного формату. Іншими словами, нацією правити і вести можуть не “месьє Мартени” (як думає Шерех), а Клемансо, не Жани І Жаки, а Жанна д’Арк, Ґонти і Залізняки, Хмельницькі та Богуни. Винятки? Винятки бувають, але це винятки, і такі виняткові люди потраплять вийти поза свої дрібні інтереси, поза свій вузький кругозір, коли шляхетністю, мудрістю і мужністю виб’ються над пересічний рівень “малої людини”. Недурно Шевченко наділяв цю провідну верству нашого минулого особливими прикметами ума і серця, які вивищували їх понад мільйонами: як людей з “благородними кістками”, “чистою козацькою кров’ю”, з усим тим, що у нього втілювалося в одне всеобіймаюче поняття “лицаря”. Але Шерехи не говорять про вишки! Ні, вони твердять, що ті “месьє Мартени” можуть правити нацією і рятувати її в скрутні часи, лишаючись Мартенами, лишаючись “малими людьми”, лишаючись з усіма психічними прикметами свого пересічного розуму і серця. А це явна нісенітниця. Щоб стати провідником, чи належати до провідної верстви, людина або повинна бути вихована у відповідному середовищі,, як це донедавна було в Англії, як це було в Україні козацькій, де прикмети ума і характеру в нашій еліті виховувалися в Києво-Могилянській Академії і на Січі, – або така людина мусить мати натхнення Богом дане, як гетьман Богдан, або Жанна Д’Арк. Мусить переродитися, як переродився попихач жидівський Ярема в козака Галайду.

8. Очевидно, що для тих людей непотрібні всі ті чесноти, якими відзначалися Жанни д’Арк, Рішельє (що їх називає Шерех), або славні постаті нашого старокиївського й козацького минулого з їх прикметами непересічного шляхетного серця, що билося для високих ідеалів. Очевидно, що ті будівничі нації і держави та її культури, яких обдаровує Шевченко “благородними кістками” і “чистою святою козацькою кров’ю”, непотрібні шашелям і Шельменкам. Звідси затятість, з якою нападають на них. Ясно теж, що відкидаючи потребу існування, тих людей, що стоять понад пересічністю, відкидаючи їх прикмети душі і духа, Шельменки мусять заперечувати і ті вищі ідеали, за які ті формотворці історії билися і яким служили. І справді. Проти власної волі обидва наші Шельмєнки висловлюються цілком недвозначно про ті ідеали своєї “малої людини”. І один, і другий, і Самчук, і Шерех всім ними проклятим “конкістадорам”, “орденцям”, “змовникам” і “хижакам” протиставляють чехів. Так, так, чехів! Обидва вихваляють нам чехів як взірець народу що складається з “малих людей”, з самих Швейків! І от, в той час – кажуть Шельменки – як інші народи роблять по-дурному “бравурні повстання за якусь там “незалежність”, чехи роблять тиху буденну працю малих солідних людей” і “можуть похвалитися більшими наслідками”. І Шерех таке саме виписує – ніби змовилися. Показується, що чеське відродження не спиралося ні на “екстатичний героїзм”, ні на “вольові теорії, а все ж отой Швейк переміг і осягнув своє “державне відродження”. Статті писані в 1949 році. Отже, наші Шельменки уважають, що московська петля і терор над чехами – яких вони дочекалися внаслідок якраз своєї швейківської політики – це є досягнення? Це відродження чеської держави? Швейк – це знана постать передвоєнної чеської літератури. Вояк Швейк – це тип вічного раба, який перше вірно служив Габсбургам, і не хотів ні за яку незалежну Чехію повставати і робити авантюри. Потім – в полоні – пристосувався і став рабом і попихачем москалів. А тепер разом з Бенешем пішов був теж чистити чоботи “братям руссам”, думаючи своєю покірливістю і хитрістю (сурогат розуму) перехитрити всіх. Наслідки бачимо тепер у виді московської диктатури, яку проклинають усі чесні чехи, і яку уважають за “велике досягнення” по дорозі до державного будівництва наші Швейки, непримиримі противники “екстатичного героїзму” і “вольових теорій”. Яка людина, такий і її ідеал…

Стараються шельменки і Шевченка нагнути до себе, мовляв, і Шевченко “оспівав сни і мрії і почуття малої української людини… Це ж він показав, що героїчні вчинки роблять прості і ніби сірі люди, що й Шевченко в “малій людині вбачає велич свого народу”… Ні, пайове Шельменки! З Шевченка не зробити Шельменка ніколи. Шевченко любив “простого сіряка”, але знав, що “душевбогі”, що “плебеї-гречкосії” тільки тоді можуть щось зробити, коли переродяться в Галайдів, коли на їх чолі стануть Мазепи, Хмельницькі, Ґонти – “козацьке панство”, люди не малі й не пересічні. А крім того, який би многогранний Шевченко й не був, ніколи в нього не знайти звеличання плюгавства, як знаходимо у наших Шельменків – адораторів Сартра й москалів. Про це не треба забувати.

Шерех бідкається, що “у нас і досі покутує убивча для українського визвольного руху фальшива теорія “елітарності”, “лицарськості” як рис окремої касти, створена Донцовим”… Та, що з цією фальшивою теорією час скінчити… Яка шкода! На мою думку, якраз в наші часи ця “фальшива теорія” є найбільш актуальною. Що нам не треба окремої провідної верстви і окремими рисами людей мудрих, шляхетних і характерних, – це нам намагаються віддавна довести москалі, старалися довести й німці. Бо знали, що без такої верстви дуже легко запряжуть в ярмо ту “малу людину”. Тепер те саме проповідують і наші Шельменки.

Дивний збіг уподобань. Самі Шельменки договорилися якось до того, що нехай вам вже буде та верства, нехай будуть ті “лицарі” і “герої” (все це у лапках – для іронії!), але ж не можна всім ними бути. Є вони, а є й “мала людина”. Ото ж то й є! Нехай собі Шельменки проповідують чесноти “малої людини” – дійсно пересічної малої людини (не “всебічної” – аж до каналії включно), але в її малому крузі. Певно, і з цих “малих людей” виростають велетні, як, повторяю, з Яреми – “хамового сина” і “попихача жидівського” виріс козак Галайда, коли виросли йому крила, коли отряс з себе малі навички, почуття і забаганки малої людини. Коли ж – як проповідують Шельменки – “мала людина”, не позбуваючись дрібних прикмет свого тісного обрію, залишаючись людиною тісної волі, пересічного розуму, залишаючись психологічно попихачем, підносять претензії правити нацією – тоді це закінчиться катастрофою. Тоді ті малі люди, ті дрібні людці починають нам паплюжити нашу давнину, а за взірець ставлять Швейків. Тоді наступає те, що описував Котляревський в “Енеїді” і що я вже часто цитував. Тоді “міняйлів брали в казначеї, а фіглярі писали щот, вожатими були сліпі каліки, ораторами недоріки”. А виходить з того таке, що вони “все робили назворот: що строїть треба, то ломали, що треба кинуть – то ховали, що класть в кишеню – клали в рот”… Або ще гірше – клали у власну кишеню, що треба було класти “в рот” воюючої армії, а націю – для святого спокою – як ті Швейки, вели – роззброєну духовно – в чуже ярмо… Певно, не всяка аристократія теж має право на провід нації – вона його втрачає зараз, як тільки засвоїть собі – за рецептами Шельменків – дрібні, пересічні чесноти “малої людини”, тоді й приходить чужий фараон і жене її в рабство. Так сталося, коли за рецептом Шельменків – нащадки грізних хмельничан і мазепинців – обернулися в мирне “малоросійське дворянство”, продавши “за шмат гнилої ковбаси” москалеві своє право первородства на своїй землі; коли замість Богунів і Вишенських, замість лицарів і святих – з’явилися у нас гоголівські Довгочхуни і Перерепенки. Так було й тоді, коли в 1917 році на чолі народу опинилася “мала людина”, наївні, сентиментальні, адоруючі Росію пересічні інтеліґенти-партійці. Коли й тепер воюючим апостолам сатани в стилі Дзержинських, Леніних і Сталіних протиставлятимемо “малу людину”, – нова катастрофа не довго буде на себе чекати.

Повторюю – проповідь наших Швейків – це вода на млин Москви. Їй лише на руку, щоб новий дух, що збудився в Україні у 1917р. і якого правдивим творцем був Шевченко – їй лише, лише Москві на руку, щоб вбити цей дух. Їй лише на руку дискредитувати наш ідеал самостійності, замінивши його гаслом “релятивної незалежності”. Їй лише на руку згасити збуджений войовничий дух народу непокірного, що ненавидить неволю. Їй лише на руку прищеплювати ідеал “безкласового суспільства” і соціалістичного “раю”. Їй лише на руку принижувати всі ті героїчні чесноти, якими сильна є нація. Їй лише на руку замінювати ті чесноти лицарські чеснотами “малої людини” і Швейків чи Шельменків, яким наплювати на високі ідеали визволення і які в ім’я свободи проповідують свободу підлості, егоїзму, безхарактерності і безідейності, свободу не визнавати ніякої зобов’язуючої доктрини, ніяких принципів, ніякої ідеї. В суспільстві, яке так зжерли і розтлили ці шашелі ніколи не витвориться провідна верства людей шляхетних і сильних; бо Москва знає, що в спільноті без окремої провідної верстви вибранців нації стає вона отарою, з якою легко дасть раду московський фараон.

9. Провідна верства, наприклад, в старій Елладі виховувалася суворо. Їй якраз прищеплювалися всі ті чесноти, які так осоружні у “вісниківстві” нашим Швейкам. Їх вчили страху Божого насамперед, вчили бути мужніми, безстрашними, вчили відкидати земні блага, ненавидіти чревоугодіє і п’янство, тримати свої інстинкти в обценьках суворої дисципліни, не бути “різносторонньою людиною” в дусі Швейків, загартовувати тіло й душу. Вчителі підлітків провідної верстви вчили їх пошани до релігії (це мабуть теж осоружно Швейкам), звеличували їм, як взірці, постаті героїв, щоб надихати їх прикладом мужності й відваги; намагалися воскресити перед їх очима їх славну давнину (теж осоружну нашим Швейкам), щоб впливати на формування їх душ, рецитували чини героїв Троянської війни. Вчили відповідної музики, бо знали, як впливає на душу ритм і гармонія, як відповідні мелодії ушляхетнюють душу, спеціально для того надавалася дорійська музика. В усьому намагалися виховувати підростаючу генерацію у дусі жертовності, відваги й героїзму в службі отчизні, в дусі суворої дисципліни або того, що англійці звуть “самоконтролем”. Щоб не піддавалися розслаблюючим тіло й дух впливам, не ставали “невістюхами”, щоб тверду волю мали, щоб відзвичаювалися від празнословія і словоблудія, щоб вміли висловлюватися точно й коротко, щоб відкинули трусливість й рабство, щоб витривалими були в небезпеці, і щоб не заломлювався дух їх в біді. А в староеллінського поета Теогніса знайдете такий самий гімн на честь заліза і на ганьбу золота, що без заліза стемніє як болото, як і в нашій “Милості Божій” в часи, коли маючи героїчну, тверду, шляхетну, характерну і войовничу, горду за себе і свій край верству – славною була Україна в свободі і незалежності.

Пише Плутарх, що члени нації, призначені належати до провідної верстви, мусили переходити окремий відбір з дитинства. В літературі, що вони читали, мусили підкреслюватися вчинки шляхетні і героїчні і пробуджуватися відраза до нікчемних і підлих (Шерехи і Самчуки напевно обуряться на таке “одностороннє” виховання!); їх вчили не мати справ з темними типами, цуратися товариства нікчем, злодіїв, щоб не набрались чогось злого від них, що могло негативно вплинути на їх характер; вчили уникати і лектури, і видовищ вульгарних, простацьких, вчили розрізняти чесне від безчесного, високе від низького, справедливе від несправедливого, вчили належного відношення до божества, до родичів, до приятелів і ворогів, вчили не чванитися в перемозі і не заломлюватися і квилити в біді; у них не дозволялося, як дозволяє своїм “малим людям” Шерех, смакувати скигління, розпач, плач, нарікання, – це було для голоти. Навпаки, вчили панувати над своїми почуттями і тримати їх під постійним контролем на припоні, здушуючи всі емоції, що розслабляли характер, нищили мужність; поетам, що ту молодь провідну мали вчити, не дозволялося торкатися ординарних тем (проти чого запротестував би голова “МУРу” У.Самчук), бо такі теми могли би виховувати хитливі і низькі характери. Знали бо, що хто має командувати іншими, насамперед мусить навчитися командувати собою, своїми забаганками і нахилами…

Так, повторюю, було колись і в нас, коли сильна Була Україна, коли вороги її боялись. Про провідну верству вчить нас голос нашої давнини – Ігорів, Мономахів, Феодосіїв, Сковороди, речників старшини козацької. Так вчив Котляревський, вчив Шевченко. І наші Шельменки докоряють нам, що в тій площині я проповідую чужі взірці, збираю квіти з чужого поля. Ні, панове, справа якраз навпаки. Це Шельменки збирають взірці для своїх “малих людей” і своєї науки у чужинців – у Достоєвських, Барбюсів, Сартрів і інших більшовиків, у російських соціалістів – Лаврова, Чернишевського, божків Драгоманова… Ось звідки черпають вони свої натхнення!

Втомлені, морально розчавлені, здеморалізовані емігрантські Швейки хочуть нас завернути назад; хочуть повернути до часів, коли ми були “плебейською нацією”, як писав Драгоманов. Коли були погноєм сусідів, коли жили ідеями та ідеалами “малої людини”, миші під мітлою, нацією “хамових синів”… якими знов хоче зробити нас Москва, виховуючи нас на гелотів, на голоту, що вміє лише співати, танцювати, грати і волати, а в усьому решта покладатися на “мудрий провід старшого брата”, щоб думка навіть в нас не сміла повстати, що ми можемо вийти зі стану “малої людини”, що можемо оминути долі нації Швейків, що можемо створити, за прикладом сусідів, свою власну, міцну розумом і характером, провідну верству з окремими вищими від пересічної малої людини прикметами волі і розуму. У себе москалі культивують культ провідної верстви, бо знають, що ніщо є нація без такої верстви. Пропагують своїх героїв – Івана Грозного, Петра, Суворова, Кутузова, своїх месіанців – поетів і письменників. Але нам – разом з нашими Швейками – кажуть проклинати нашу провідну верству, як “зрадників українського народу”. Чи Швейкам усміхається роль підбрехачів московських, що їм їх вони роботу полегшують?

Москалі створили свою нову провідну верству, традиційну, таку, яка була за Івана Грозного, за Петра – ката. В писаннях Леніна, Сталіна і інших, вони твердо знали, що щоб ставити чоло іншим народам, підкорювати їх, треба мати окрему провідну верству не “малих людей”. У них це було не те, що потребуємо ми, у них це були сини сатани. Але вони знали, що не можна схиляти голову перед стихією, “перед стихійністю робітничого руху” – писали вони. Вони твердили, що їх партія має бути силою керуючою. Вони підкреслювали “мобілізуючу й організуючу роль ідеології”. Ця провідна верства не мала бути, як вони казали, бенкетом, куди кожний, хто хоче входить, і виходить, лише вступ суворо контролювався. Провід рухом лежав – на їх думку – в провідній верстві, в їх випадку – в партії. Що більшовики витворили собі тиранську провідну верству на взірець “опричників” Грозного Івана, – не це нас тут займає. Нас займає інше: що ворог, проти якого боремося на життя і смерть, Росія – завжди мала провідну верству, або з таких тиранів як більшовики, або таку “голодну вовчицю”, як звав Катерину Шевченко, – гнобителів і катів, але не “малих людей” як хоче, щоб ми мали, Шерех. У своєму злочинстві вони мали непересічну винахідливість, непересічну відвагу. А нам Шерехи радять тим непересічним апостолам диявола – протиставити пересічного пана Мартена або Шельменка чи Швейка – дурного, егоїстичного і трусливого, і хочуть нас переконати, що ним переможемо! Рідко коли політична тупість досягала таких вершин! І ще дорікають, що я виступаю проти народу… Ні, я виступаю не проти народу, а в його обороні проти шашелів, словоблудів і “свинопасів”, які підводять ідеологічні підвалини під своє боягузтво і дрібноту; проти ідеологів нашої “босячні”, яка хоче обезголовити народ.

Я виступаю проти Шельменків, які хочуть затьмарити народу нашу велику ціль, вбити гордий дух військовий, що в народі прокинувся, проти наклепів на наш народ, що він може бути лише бездушною отарою без пастирів, що Шельменки можуть його повести проти тої раси дияволів, яка втілилася в більшовиках, Я виступаю проти намагання переконати нас, що провідною верствою нації можуть бути Швейки, без внутрішньої дисципліни в собі, без Бога в своїм серці, без ясної мети, без гарячої віри, без одної доктрини, без національного ідеалу.

Не прилаштовуватися до шашелів, ні до “свинопасів” маємо ми, лише відверто й без компромісу нести в маси нашу національну правду, правду християнської культури, на якій ми зросли і якою живемо. Маємо нести в народ ідею нашої власної Волі, не скалькованої з московських взірців. Маємо нести ідею нашої власної сили, власного духа войовничого, не швейківського підлизайства до напасника, не шерехівської “нейтральності”, а комбативності. Нарешті ідею повноправної надії, з власною провідною верствою людей кращих, непересічних, мудріших, шляхетніших, характерніших, створених вести націю не на шлях ганьби, а на шлях дійсної свободи й сили.

Поляки орієнтуються на “Вогнем і мечем” Сенкевіча, москалі на поета імперського розмаху – Пушкіна. Нам каструють Шевченка і його героїв. Його культ великих оборонців віри і отчизни, його культ козаччини намагаються й москалі і Швейки замінити культом співця “малої людини” з малими і дрібними почуваннями і з дрібними ідеалами і дрібною вдачею… А рівночасно покоління тих, в кого втілився дух предків войовників, – стараються – і Москва й наші Швейки оплювати як покоління банкрутів, висміяти його ентузіазм, принизити його героїку, повалити на землю дороговкази того покоління…, щоб прищепити йому ідеал Шельменків.

З тою вакханалією прийшов час покінчити. Вказати Швейкам їх місце. Прив’язати знову до великих традицій нашої давнини, яку воскресив нам Шевченко, яку проповідувало “вісниківство”, яку намагалися втілити в життя люди того нового предківського духа нації непокірної і незалежної, з яких, як колись з Січі Запорізької, повстане нова провідна верства нашої нації. Вона здійснить наші давні ідеали, за які знову почала змагатися Україна від 1917 і 1939рр., яка поставить на їх місце і чужих займанців, і рідних шашелів. Вони ще “гризуть, жеруть і тлять старого дуба”, та вже

“од коріння тихо, любо зелені парості ростуть,
І виростуть і без сокири, аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде… роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки, дядьки, отечества чужого.
Не стане ідола святого, і вас не стане.”

Не “мала людина”, не Швейк, а “козак”, або як звав їх поет, “святії лицарі”, яких викликав у своїх думах він, щоб наново втілилися в дійсність, яких невгнута душа гарцювала в його серці. Цим відродженим духом нашої давнини, цим духом – не духом Шельменків – переможе Україна і встане знов!

Мюнхен, 1949.

Хрест проти диявола

На диявола хрест, на неприятеля шабля!
Козацький полковник Єрмоленко

Живемо на вулкані і близький вже його вибух. Коли зашморгнулася московська петля на Україні, думали, в Варшаві: хай над Дніпром сидить Москва, ми за Збручем, ми будемо жити безпечно. Та впала Україна і Польщу вона задавила, а з нею й Румунію.

Думали у Відні, в Будапешті, в Бухаресті: хай над Дніпром і Вислою сидить Москва, ми у себе житимемо спокійно! Але й на них ударив грім!

Думали на Заході: хай Москва буде над Ельбою і на Балканах, ми по цей бік залізної заслони, якось проживемо! Але вже передові стежі кремлівські калатають у двері Франції, Італії; над Сеною вже блиснула заграва міжусобної війни; московські лапи сягають Святої Землі! Слуги Кремля проникли й до цієї країни.

ТІНЬ ДИЯВОЛА ВПАЛА НА ЗЕМЛЮ!

Масові вбивства, саботажі, брехня і підступ – ось способи, якими він намагається висадити в повітря будівлю християнської цивілізації, обернути людство в слухняну отару бездумної худоби. Щоб молилися ми не Святій Софії у Києві, не Святому Петрові у Римі, а намісникові Нечистого на землі.

І на багатьох сильних світу цього напав страх! Ніколи не було на землі стільки Пилатів і фарисеїв, ніколи не було стільки охочих продати братів за тридцять срібняків, чи вмити руки в крові невинних. Ніколи не було стільки знатних, про яких сказано: “Кого Господь хоче покарати, відбере тому розум”. Ніколи ще не була Європа настільки позбавлена думки і твердої волі, не була так обнята страхом.

ЗВІДКИ ЦЕЙ СТРАХ, ЦЕЙ ПАРАЛІЧ ВОЛІ?

Це наступило тому, що відлітає від нашої цивілізації її дух, тому, що швидким кроком іде дехристиянізація Заходу. В Німеччині ще Бісмарк почав похід проти Церкви. Його слідами пішов Гітлер. В Іспанії, кільканадцять років тому, секта безбожників пробувала зробити революцію для знищення релігії. У Франції третя .республіка вигнала навчання релігії з школи. В Великій Британії відсоток практикуючих вірних падає з кожним роком. В Сполучених Штатах Америки усувають теж молитву з шкіл. Всі знають про історичну подію, яка утвердила віру християнську в Європі, коли перед вирішальною битвою за Рим з своїм суперником Максентієм, бачив Константин віщий сон, а на небі знад хреста; коли він наказав зробити цей знак на своїх прапорах з написом “Цим переможеш!” Під цим знаком вступили переможні легіони Константина до Риму.

Під цим же ж знаком існувала і відбивала напасників ще тисячу років Східно-Римська імперія. Під цим знаком відбивали навали поганих наші київські князі. Під цим знаком звільняли свою країну від маврів іспанці. Під цим знаком розбивали римляни й франки гунів, під ним же ж відбуло західне лицарство походи в обороні гробу Господнього. Цей знак стримав похід на Європу грізного Ісламу. Нарешті, пишно розвинулася під цим знаком блискуча культура Окциденту, із її катедрами, героїчною лицарською поезією, малярством, мистецтвом взагалі, філософією, теологією, наукою. Відблиском тої культури жила Америка, Африка, Австралія, Азія.

І ось – разом з тим, як почалась дехристиянізація Європи, почала вона занепадати, блекнути її зірка на зовні, розкладатися всередині її суспільство. Я вже згадав про запровадження світської безрелігійної школи у Франції, про поступ безвірництва, яке приніс з собою соціалізм. Цей “поступ” можна спостерігати і на дрібних фактах, на яких видно ту скриту силу, яка спритно прагне не тільки підкопати християнську віру, але й знищити саму символіку осоружного їй знаку хреста. Цей знак на церквах і стягах понищив більшовизм. Після нього проти Церкви виступив Гітлер. У свіжо загарбаних їх військом містах, старанно замазували обидва диктатори на таких вулицях, як св. Катерини чи св. Павла, слово “святий”. Веймарська республіка німецька, ще перед Гітлером, зняла з державного герба знак хреста. За нею пішла, після 2-ої Світової війни, Італія, Румунія, Югославія. І лише країни, що борються з комунізмом, зберегли цей знак у себе: Англія, Іспанія, Португалія, Греція, Україна. Тому, хто думає, що цей хрест, ця символіка нашої віри й культури є ось така собі дрібничка, – хай над наведеними фактами задумається, і над тим, чому противники християнства намагаються знищити ту “дрібницю”? Чому мертві пам’ятники живої колись давнини нашої, як старо-князівські або козацькі церкви нищить московською рукою диявол у Києві?

Ніщо, може, не свідчить так про те, наскільки Захід підпав під вплив ворожих християнству сил, як факт, з яким завзяттям ті сили ненавидять країни, де збереглася пошана до релігії, а саме – Велику Британію, Іспанію, Україну. Їх ненавидять темні сили за те, що в них ще найбільше збереглися шляхетні традиції Окциденту. Іспанія мусить витримувати наступ чорних сил, яким хотілося б, щоб в Мадриді керував замість генерала Франка якийсь московський генерал Толбухин або який інший, щоб смолоскипами палали знову Божі храми в Толедо чи Севільї, щоб знову від рук червоної інквізиції гинули служителі хреста, як гинули й гинуть досі в Україні, в Польщі, Югославії, Румунії.

Україна, велетенська потенціальна сила Європи, замовчується, оббріхується, катується, – тільки тому, що є це країна старої християнської культури, яка ще може народити Мазепу чи Хмельницького, оборонців віри і Церкви. Всі ті країни, або під загрозою безнастанного наступу антихристиянських сил, або – як Україна – розп’яття ними на хресті. Решта ж Європи, решта дехристиянізованої Європи, крок за кроком відступає перед силами диявола.

ЧОМУ ЦЕ ТАК?

Тому, що лжехристияни не можуть щиро поборювати нехристів. Тому що безбожність – їх спільна віра. Тому що мільйони європейців вірять не в книгу чотирьох євангелістів, а в книгу ненависника християнської культури – Карла Маркса.

Без якоїсь віри, без адорації чогось, без любові, без прив’язання до чогось, не може жити людина. Отже, чим замінила сучасна, так звана модерна, цивілізація адорацію Розп’ятого? Чим замінила віру у щось вище від нашої марної плоті, її потреб і забаганок? Віру в те, що існує в зорянім небі над нами і в нашій душі Божий закон, якого не можна переступати, хоч би це й грозило нам бідами матеріальними, або й загибеллю? Чим замінив наш вік віру в цю Вищу Силу?

Він замінив її вірою в механічний поступ. Цивілізація, яка вигнала Бога з душі одиниці, родини, з школи, з мистецтва, з літератури, з громадського життя, – стала бездушною механічною цивілізацією. Культ Божества підмінила вона культом матерії, адорацією мамони, культом особистого, родинного, класового й національного егоїзму, погоні за грошем, вигодою й насолодою. В особистому житті – кар’єра, служба будь-кому й будь-чому; в соціальному житті – егоїзм одурманених соціалізмом мас, більше платні, менше праці, будь-що, тільки б той егоїзм довів до ослаблення оборонної сили країни і до її воєнного розгрому, як це й сталося з Францією в 1940 році, роззброєною матеріально і морально радикалами й соціалістами між двома війнами. В житті міжнародному – це егоїзм або недоумство щасливіших народів, байдужих до того, чи пожере червоний молох на двадцять мільйонів європейців більше чи на п’ятдесят. Аби в їх хаті був спокій! Аби був так званий мир, дарма що під час того миру більше гинуло народу, ніж під час війни, як наприклад під час штучно зорганізованого Москвою голоду в Україні. Хоч би такий мир був потоптанням всіх законів Божеської справедливості Хоч би той мир коштував союзу з масовими убійниками, які не втечуть ще від свого Нюрнбергу.

В політиці – це егоїзм клік, це ґешефт, погоня не за ідеєю, а за мандатами й виборчими голосами та фінансовими прибутками. Це продаж отчизни за шмат гнилої ковбаси, це мільйони голосів відданих за комуністів, за агентів ворожої держави; це гасло – “після нас хоч потоп!” Це підлещування до матеріальних інтересів мас, що живуть справами дня, не заглядаючи в майбутнє, несвідомих того, які небезпеки їм загрожують. Це відхід від всяких абстрактних ідей великого формату, від великих поривів. Бо матеріалістична доба нездібна до глибших поривів почуттів, ні до ентузіазму великих ідей. Все це зветься неактуальною, навіть шкідливою “романтикою”, не гідною уваги “тверезих” і “розсудливих” людей, – тих, для яких єдиною розсудливою річчю є їх матеріальний інтерес… В пресі – це часто-густо оглуплювання й баламучення громадської думки, боязнь чіткої й ясної мислі, покривання зла або потурання йому. Це крамничка замість вільної трибуни.

В письменстві – це розпуста і гниль таких авторів, як Пруст, Барбюс, Андре Жід, Маргерит, Сартр, Колєт, Джойс і двері настіж відчинені в Європу для каламутного потоку так званої московської культури, культури грядущого Хама. З її звеличуванням матерії, найнижчих інстинктів плоті, касарні, отари, з зневагою людської індивідуальності та будь-якої свободи. А над всім лунає клич, що колись привів до згуби старий Рим: “Хліба та видовищ!”

В країнах, розкладених матеріалізмом, замикають поняття честі, гріха, отчизни, національної й громадської солідарності, вірності рідному краєві. Вищу культуру духа в таких країнах підміняє вульгарна підробка. Замість міцної мудрості Святого Письма, модерна людина напихає собі голову глупими історіями з ілюстрованих часописів, які нічого не дають ні душі, ні думці. Замість дивитися на морально-будуючи образи Діви Марії або святих, взірців непохитної віри, душевної твердості, мужнього героїзму, – модерна людина оглядає в магазинах світлини боксерів, вбивць, гангстерів і повій; світлини їх менеджерів, з огрядним черевом і глупою усмішкою на звірячому обличчі. Замість музики Бортнянського, Моцарта, Бетховена, вияву одвічної туги людської душі за Вічним, музики, яка ушляхетнює душу, – прислухається модерна людина до варварського вереску джаз-банди, що роздражнює найнижчі інстинкти людської істоти, запаморочуючи мозок, вбиваючи думку. Очманіла від так званої модерної цивілізації, сучасна людина взагалі перестає розуміти, що таке культура духа, культура характеру; перестає розуміти різницю між культурою і цивілізацією. Не знаючи ні Платона, ні Аристотеля, ні Данта, ні отців Церкви, – така людина уважає себе за дуже культурну, коли має комфортний туалет, авто й радіо…

Навіть у рисах обличчя такої людини можна побачити відсутність будь-якого духового виразу, будь-якої іскри Божої, лише трафаретну бездушну усмішку на бездушному лиці. На портретах Вашингтона, Наполеона, Веллінгтона, Хмельницького, Шевченка не побачите оскалених зубів, – але якою величчю, яким внутрішнім вогнем світиться з очей їх душа, яка не втратила ще контакту з Творцем! Не було в них нічого з тієї “симпатичності” й “сердешності” людини з юрби, – “такої як всі”, – яка тепер скрізь в Європі удає з себе провідників нації, думаючи що інспірації для тяжкого завдання провідництва треба шукати не в контакті з праджерелом одвічної мудрості, лише в контакті з “пересічною людиною”, людиною пересічного розуму, пересічного характеру і пересічних устремлінь.

Здана на поталу культу матерії, модерна людина вже не ставить над своїм Я, над любов’ю до себе, до ближнього, до земного тої Вищої Сили, якій завдячує своєю душевною твердістю, мораллю, силою характеру і внутрішньою карністю, без яких нічого ні великого, ні доброго не вдіє сама людина. Здана на поталу культу матерії, земних благ, гроша, черева й насолоди, стає модерна людина людиною з желе, без характеру, без хребта, без стриму, без внутрішньої дисципліни. Відпадає стимул до праці, пошана до людської індивідуальності, чужої й власної, до всього високого, до Бога, так само як до рідного краю. Тоді києм, тим великим києм тоталітаризму, червона Москва жене до праці і на війну мільйони зневірених рабів, озвірілих від науки Маркса й Леніна.

В країнах Заходу матеріалізм робить такі самі поступи як і в Росії. Безбожництво шириться тут так само, як і там. Правда, на Заході ще кия немає, але вже немає Бога. Щезає внутрішня дисципліна, а палиці західна демократія вагається вжити. Звідти безідейність, млявість, нерішучість, а подекуди й страх перед Росією провідників Заходу, а головно невміння зрозуміти свого червоного противника. Як не розуміла розніжена атенська демократія македонського Пилипа…

Бо і як міг Захід зрозуміти Москву? Гадали поділитися з нею здобиччю, а показалося, що Москва хоче не половину, а все! Думали дати їй договірні “секрети”, а вийшло те, що Москва потребує зовсім не цього, а території. Думали звабити фінансовими позиками, торговельними договорами, а Москві наплювати було на це! Думали встановити з нею підвалини нового миру, а Москва перейшла від одної війни до другої, від війни між державами до війни класів, всередині кожної нації: в Польщі, в Угорщині, на Балканах, в Персії, в Китаї та Кореї, в Палестині, у Франції, в Італії. Показалося, що Москва думає не категоріями іспрагнеиого спо­кою Заходу, лише зовсім іншими. Вийшло, що прямує вона не до добробуту мільйонів, не до спокою, не до миру, лише до того, щоб над Азією і Європою (на разі) запанувала її ідея, ідея кошарового соціалізму; щоб залопотав її червоний прапор з знаком серпа й молота на червоному тлі. Так як колись до того стримілися наслідники Магомета з знаком півмісяця на зеленому стягу.

Як може зрозуміти Захід цю нездержну волю панування й могутності, коли згасає в ньому віра, яка давала йому порив, силу і бажання героїчних справ, – віра колишніх хрестоносців, віра хреста? Як може Захід – позбавлений тої героїчної віри – не хотіли “епізменту”, коли на ньому, як на подушці, так приємно спиться? З заплющеними очима не бачить осліплена Європа сокири, занесеної над її головою, не хоче засвоїти думки, що є неминучою боротьба за існування, боротьба на життя і смерть. Втрачаючи віру, вона втрачає розум. Втрачаючи розум, втрачає відвагу, потрібну для неминучої боротьби. Все це їй заміняє “вішфул тінкінґ”, що “якось то буде”, якось то все влаштується, дешевим коштом, без ризику і зусиль.

В останній час наступила, правда, реакція. Декілька відважних народів – український, грецький, іспанський – намагаються врятувати чи наново здобути свою втрачену незалежність національну, врятувати честь і майбутнє християнської цивілізації. Рятують Європу перед московською навалою також такі народи, як турки і араби – вірні своїй вірі. Але – на яку ж завзяту опозицію натикаються будь-які спроби загальмувати тріумфальний похід Кремля на Захід і Схід! На опозицію всіх темних сил всередині самих же ж західних суспільств! Скільки зрадників власного народу і його віри, скільки агентів 5-ої колони, скільки московських Квіслінгів знаходить в лоні західного ж суспільства Серп і Молот, що несе з собою смерть і голод! А коли побачать якийсь мужній жест чи голос, як кидаються на того, хто посмів його подати чи зробити!

Опубліковують дипломатичні документи, сталінсько-гітлерівські, які здирають маску з обличчя імперіалістичної Москви, – і як заметушились сталінські підбрехачі на Заході! Як намагаються затушувати аферу! І “нащо, мовляв, то було оголошувати? Чи потрібно це?”

Виступить хтось з проектом конскрипції чи парамілітарного вишколу перед лицем московської загрози, – який рев здіймають прихильники Кремлю! Якими трубами єрихонськими намагаються оглушити противників! Як кричать проти “імперіалізму” своєї країни, якої є негідними громадянами! Як спішать свій край, обеззброєний віддати живцем в руки його найбільшого ворога!

Виступить з своїм відважним чином Українська Повстанська Армія, і скільки бруду і помиїв виллють на неї слуги Росії! Скільки – на сором нам, українцям, – навіть в нашому національному середовищі, знайшлося московських підбрехачів, які ту повстанську акцію, найвищий вияв героїзму в сучасній Європі, – паплюжили або замовчували навіть тоді, коли кричала про неї вся світова преса! Як намагалися принизити її, позичаючи для своїх наклепів лайки з більшовицького словника!

Скільки то облудних лібералів і демократів захищають одного чи двох засуджених червоних бандитів, зрадників свого народу, але й пальцем не кивнуть, коли за червоною завісою ллється кров мільйонів невинно катованих!

Таж шириться облуда і брехня, так вмирає ідея пошани до поняття честі, свободи, героїзму, патріотизму, і не через що інше, як через те, що відвернувшись від правди Христа, Захід тратить респект до великих абстрактних ідеалів, роззброюється ідейно і морально, грузне в трясовині матеріалізму. Відлітає віра, а з нею і дух войовничий її боронити.

Історики не раз нам поясняють, що нібито за старого Києва чи за козацької України змагався народ за віру, а тепер змагається за націю. Велике непорозуміння! Тоді, як і тепер, боролася нація й за незалежність національну й за віру. Тільки тоді ширше значення надавали слову “віра”, глибший зміст. Віра християнська – це був колись наш кодекс, статут всього внутрішнього устрою суспільства. Цей кодекс нормував всі відносини того суспільства – між батьками й дітьми, братами й сестрами, народом і тими, хто ним правив, нацією та її ворогами – поганами, між різними класами суспільства, між людьми поміж собою і між людьми й Богом. Це була система понять Правди, Добра, Краси.

Оформлені в ферму оповідань, заповідей, притч – ці правила людської поведінки глибоко вкорінювалися в мозок і серце тодішньої людини, формували її душевне й духовне Я, її характер, тримаючи на припоні внутрішньої моральної дисципліни відцентрові інстинкти людини, оберігаючи від розвалу громаду і націю. Багато для християнина означали такі незрозумілі поколінню невірних, негативні й додатні символи як Юда, Каїн, фарисей, Пілат, вигнання торгівців із храму, поняття гріха й покути, милосердного самарянина, багатого й Лазаря, невірного Томи, пресвятої Діви, яку звали “матір’ю козацького краю”; такі слова, як “не мир, но меч!”, такі образи як образ хреста і Розіп’ятого на ньому; Духа Святого, “життя подателя”, якого подув чув у собі Шевченко і якого нерозуміння докоряв своїм недотепним землякам, які не знали, що невидиме є початком всього видимого.

В тій символіці, в тих притчах, в заповідях були тверді правила поведінки, яскраві приклади – на що орієнтуватися, чого як вогню минати; були духовні обручі, які твердо тримали дух суспільства тих часів і його тіло берегли від розпаду. Окрилені тою вірою, щитами перегороджували поля старокиївські дружинники з князями, боронячи від кочівників Україну.

Очевидно, ніхто не скаже, що складалося те суспільство з святих. Грішників було досить і тоді, тільки з тою різницею, що тоді навіть ті, що переступали закон, знали в совісті своїй, що роблять зле, і це вже було багато! Бо в тій свідомості крився початок виправлення.

В обороні тої віри, кодексу цілого життя нації – приватного й публічного, ставала не тільки князівська, але й козацька Україна, і західноєвропейське лицарство тої доби. Вони знали, що не вільно робити “епізменту” із дияволом. Знали, що не можна чорта виганяти вельзевулом; що між адептами Святого Христа і його ворогами не може бути тривалого миру; знали, що противникам Христа йшлось не тільки про те, щоб знищити Церкву, але і весь уклад нашого індивідуального і суспільного життя.

Знаючи це, більш як шістсот років боролася з поганами Україна, більш як сімсот років боролася Іспанія з маврами на другому кінці Європи. Але волі до цієї боротьби не має нинішня дехристиянізована Європа!

Комунізм – це теоретична догма, це озброєна доктрина, це віра. Тому й перемогти її не зможуть тільки танки й бомби. Комуністичну віру переможе тільки інша віра, більш гаряча й більш войовнича. Я знав більшовизм змолоду, ще перед його народженням, так сказати в лоні його матері, російської соціал-демократичної партії. Знав більшовиків, з яких одні були мої колеги по університету, інші по тюрмі. Вже тоді відчувалася диявольська сила, в них укрита. Проти них була тоді могутня царська імперія, з якою союзу бажали великі держави; яка зломила не одну силу, що проти неї повставала, не одну націю. Але ту велику потугу, разом з іншими партіями, більшовики завалили.

Чим? Якою зброєю? Ні армії, ні поліції не мали вони, ні фабрик амуніції, ні грошей. Все це мав їх противник, царський режим. Тим не менше, ту велетенську силу більшовики звалили, просто зголили з поверхні видимого світу. Чим?

Невидимою силою диявольського духа, що в них вселився! Це було те стадо свиней, в яких вселилися біси і які, доки згинуть, розтопчуть ще не один безжурний, безпечний народ. В ті часи, коли щойно народжувався той рух, не було ще в ближчих планах ні Чека, ні колгоспної панщини, ні терору, ні імперіалістичного завоювання народів, ні системи політичного деспотизму. Але все це, як плід в зерні, як дуб в жолуді, глибоко сховане в землі, вже було, вже існувало, вже невидимо кільчилося в душах тих синів диявола. Хто зазирав в майбутнє, той вже бачив прихід їх, навіть дату їх приходу досить точно проповідав Достоєвський, який знав добре свій, рідний йому духом, народ московський. Хто дивився не на поверхню явищ, а в їх затаєну суть, той в словах цих людей, в їх рухах, поглядах, бачив іноді, як спалахував диявольський вогонь, що потім вибухнув нагору і загрожує спалити нашу цивілізацію.

Цей вогонь – це була їх віра в їх ідею, їх енергія й воля втілити її в життя, щоб запанувала їх сатанинська доктрина не тільки в плані духовному, але й в плані фізичному, матеріальному. Це була їх погорда до небезпек і катастроф.

Таке буває! Таку силу віри можуть мати і сини Темряви. Наша Церква має прекрасну книгу – “Добротолюбіє”, де зібрані поучення вчителів Церкви. В цій книзі прочитаєте: “сердечна мужність і не боязнь небезпек постає з двох причин: або з великої віри в Бога, або – з жорстокосердя”. От з того чортячого жорстокосердя зродилася віра й енергія більшовизму. І ніщо, ніяка матеріальна влада сама тої жорстокосердної сили не зломить. Зробить це тільки нова духовна сила – сила віри!

Певно вам доводилося бачити світлини більшовицьких вождів: Леніна, Сталіна, Димітрова, Тіта, Ґотвальда і інших. Свіжо в одному часопису я бачив як виглядала диктаторка Румунії, яка, між іншим, не є ніякою румункою, Анна Паукер. Вона є огидною в усій своїй зовнішності. Ще огиднішою вона виглядає на тлі сфотографованої тут же ж побіч другої Анни, Парма-Бурбон, жінки Мигая румунського. Постава, відкритий рот цієї відьми (її знято під час промов) – все викликає несмак і обридження у кожної людини, що має хоч трохи почуття краси і поняття шляхетного. Подібне враження викликають і знімки комуністичних вождів. Але – одночасно, оглядаючи їх, відчуваєте, що за тою огидною відштовхуючою зовнішністю, криється фанатична внутрішня енергія і диявольська віра. Коли ж поглянете на ту другу Анну (Парма-Бурбон) – гарну, милу й шляхетну, але видимо анемічну і безвольну… Коли поглянете на деяких вождів європейської демократії або соціалізму, наприклад Рамадіє, знаного аматора канарок та інших пташок з симпатичною борідкою і з окулярами професора, на пузатого Еріо, колишнього туриста до Москви та естета і колишнього “людовофронтового” приятеля комуністів Лева Блюма, – вам стає страшно! Ясно бо, що не ті люди зупинять воюючий комунізм!

Я сказав, що силу і твердість, віру й відвагу дає людям або віра в Бога – щоб творити добро, або жорстокосердя, – щоб творити зло. Модерна літепла Європа відкинула жорстокосердя, але відкинула й Бога. Звідси її безсилість, безсилля її провідної верстви. Тим часом воюючому комунізмові треба протиставити людей і борців тої самої енергії, того ж формату, такої ж відваги, такого ж самого духа прозелітизму, ще більшої невгнутої, ще гарячішої віри! Ще більш гарячого фанатизму!

Таких войовників може дати тільки віра, одідичена нами від предків наших; вона зробить твердими нас, як робила їх. Цю віру, джерело нашої міцності, мусимо знову збудити в нашій душі, щоб очищаючим вогнем спалила в ній все кволе й нікчемне, щоб підняла дух наш над всім марним і дочасним, щоб загартувала наш дух для боротьби за ідеал одвічної Правди. Правди, що возвістив нам майже дві тисячі літ тому Той, який існував “перед всіма віками” і який ще прийде, щоб “судити живих і мертвих”.

Ця віра навчить нас, як козаків, про яких писав Руселій. Навчить нас “ревності незгасимої, все горящою живим полум’ям”, навчить “не прощати ворогам Бога”.

Вона навчить нас, як вчила наша давня Церква, що з активними ворогами Христа не вільно “куматися, свататися, брататися й мішатися”.

Вана навчить нас “любити друга”, але “возненавидіти його злонравіє і безвєріє” (коли він тим заражений), навчить боротися зі злом.

Вона навчить нас любити ближнього, але насамперед Бога, бо то є перша заповідь. А любов до нього ставити над особистими прив’язаннями і родинними зв’язками.

Вона навчить нас мудрості віруючих тої доби, її провідників, навчить мудрості й безстрашності Хмельницького, який на смертному ложі говорив про сина свого Юрася до старшини козацької: “Анатемі віддаю того, хто зведе його з правдивої путі і зробить притчею во язиціх, посміхом між людьми. Віддаю (анатемі) і його самого, коли піде шляхом строптивим і віддалиться від правости, чести й християнської чесноти!”

Вона навчить нас мудрості прадавнього Києво-Печерського Патерика, мудрості св. Феодосія, який закликав “возненавидіти всяку неправду” в світі; який кликав активно боротися зі злом; який видаляв з монастиря, “слабих і нерадивих” ченців, а не “об’єднувався” з ними. Вона навчить “не оправдувати несправедливого, аще і друг твій є”, бо вищою є за особисту приязнь – Божа справедливість.

Вона навчить нас, що віра Христова – це не тільки “отчаявшихся надія”, але й “нечистивим погибель”.

Вона навчить нас, що служителі Церкви не тільки “вогнем духовним” просвічувати темних повинні, але й “ідоли сокрушати”. Вона навчить, що тільки ця віра дає нам мужність, міцність духа і безстрашність, яка вбиває в серці все дрібне, хитке, кволе, все м’яке, трусливе і підле, що тільки віра дає нам можливість запанувати над тілесною неміччю, над фізичним болем, над страхом і спокусами.

Навчить нас не ослабитися від слави, не пропасти в напасті; бути твердим і невблаганним до себе, щоб бути невблаганним і твердим до зла, яке нас оточує. Вона навчить нас заповіді любові й допомоги ближнім, але й про Божий бич проти фарисеїв, і всього “кодла гадючого”, що отруює своєю присутністю прекрасний Божий світ!

Вона навчить нас, що віра справді двигає горами, що Дух вищий за неживу матерію; що без нього, хоч не знати як міцно збудована матерія, розпадеться вона на порох. Вона навчить нас, що Христос прощав і розбійникові коли той покаявся, але другому, не розкаяному не дав розгрішення. Вона навчить нас, що як говорив Нил Синайський: “хто не має ненависті до гріха, зачисляється сам до грішників”; що за всякою мислю і добрим наміром мусить йти в парі “горячність подібна вогненним вуглям”, що оберігає думки і не допускає до них.

Вона навчить нас, що така фанатична ненависть до зла й фанатична любов до нашої правди робить чуда; що тільки вона здолає зруйнувати найміцніші будівлі на землі, здійснити у видимому, реальному плані ідеї, що невидимі іншим, знаходяться у віруючій душі. Та віра навчить нас бути неослабним в боротьбі за нашу слушну справу, за визволення нації з ярма невірних, натхне нас воєнним духом предків, засновників нашої Церкви і нашої держави.

Ті, яких козаки прозивали “сластоїдами і периноспалами”, нарікають часто на той войовничий дух, що воскрес в Україні, що позбавляє їх спокійного сну… Їм можна відповісти словами Лазаря Барановича, що так відповів противникам козацтва: “козак – сущая буря і вітер в полі… Ми, раби Божі, серед того вітру подібні билинам Божіїм, гнемося, та не ломимося, ділаємо своє діло… Господу благоугодно, щоб були ми як рожі між тим терновиком, інакше, без тої колючки, не було б нічого доброго”.

Гаряча віра козацька, готовність невсипуща по всяк час за ту віру стати, – це були ті колючки, що оберігали рожу; були ті Шевченкові “мечі обоюдні”, що серед них, під їх охороною, зростали пишні квіти високої культури, сильна незалежна суспільність наша. Ця ж віра допомогла нам запроваджувати нам серед себе самих, бути суворо-вибагливими до себе, вчила картати нікчемних, говорити правду. Вчила чудовими словами Івана Вишенського, який “навчився од Христа Істини без похлібства лож – ложжю, вовка – вовком, злодія – злодієм, розбійника – розбійником, диявола – дияволом звати!”

Ця ж віра вчить і чогось іншого. Вона вчить, що твердість душевна, залежить від контакту з Божественною силою, чого найкраще навчимося від Шевченка. В листах, в поезіях, в Щоденнику свідчить він не раз, що коли “як золото з вогню” вийшов він з свого “суворого чистилища”, нерушений життєвою підлістю, з незламаним серцем, то завдячує це виключно своїй гарячій вірі, контактові з джерелом всякої духовної міцності, з Богом – контактові, що зветься молитвою. Завдяки цьому контактові, він, як пише, “не зледачів, не захолонув в неволі”, зберіг свою “свіжість моральну”, не втратив душевного вогню, ні здібності пристрасно любити Добро і пристрасно ненавидіти Неправду.. Він писав, що релігія – це “святе, велике діло для людини”; що під її впливом “кріпне й мужніє душа”. Релігія, на його думку, “стає нерушимою стіною довкола людини, боронячи її на життєвому шляху від всіх плюгавств життєвого колобігу”. З заслання писав він, що оточує його “така жахлива безнадійність, що тільки одна філософія християнська спроможна боротися з нею”. І він же ж вірив, що Господь, якому молився, “воздасть злодіям за злая”, скартає тих, хто творить зло. Завдяки цій вірі міг сказати, що вірний своїй ідеї, “карався, мучився, але не каявся”, як і його, страшна колись своїм ворогам, нація.

Цю непохитну віру перейняв Шевченко від батька і від діда козака, від славних традицій козацької минувшини. Цією вірою горіли колись наші предки, вона робила їх душі твердими як камінь, шляхетними як золото, сильними і гордими вирізьблюючи характери тих людей, що ні перед жодним ворогом, ні перед ким не гнули коліна, як тільки перед Вседержителем, Творцем неба й землі. Цією вірою оберігали вони себе, свій край від будь-якої напасті.

Цю гарячу віру годиться згадати саме тепер, в теперішню страшну добу! Бо, щоб не казали ті, що дивляться на світ крізь рожеве скло, – наближаються жахливі часи! В ці часи якраз повинні з’явитися люди віри й волі. Європі, нам, світові потрібна нова еліта, нова провідна верства, нові справді, не по імені тільки “луччі люди”. Партії віджили своє. Не їм, що не мають твердого символу віри, лиш так звані “програми”; не їм, що мають замість ідеї етикетку, напис; що не знають суворого добору індивідуальностей, ні суворої дисципліни; до яких вільний вступ і виступ, не їм бути знаряддям, яке розтрощить диявольську динаміку комуністичної партії! Партії не в стані вести проти неї похід назовні, ні поборювати диверсійну роботу всередині суспільства або нації, ні стати тим міцно згуртованим загоном відданих справі і один-одному людей, який потрібний тепер… Як говорив, я й писав давно перед війною, виконати це все здолають тільки Ордени, світські і духовні, на взірець тих, що зцементували і зберегли Європу і Україну з нею, та її культуру сотні років тому; які мечем фізичним і духовним, гуртували б націю не механічно коло паперових “програм” чи гасел, яких ніхто поважно не розглядає, лише коло великої одної ідеї, для якої готові жити і вмирати люди доброї волі, невгнутого характеру, моральної сили і великої віри, не толеруючі в своєму осередку нічого плюгавого і миршавого.

Один з хмельничан, полковник Єрмолєнко оформив у лаконічну формулу гасло тої доби: “На диявола хрест, на неприятеля шабля!” Це ж може бути і гаслом нашої епохи. Гострою буде та шабля, коли її видобудуть в ім’я хреста люди, не шукаючі угоди з дияволом. Не треба вірити в наліпки і слова без змісту! Не йдеться у світі про конфлікт між державами чи партіями, між лібералізмом і консерватизмом, між соціалізмом чи більшовизмом і капіталізмом, тими чи іншими економічними або політичними системами. Конфлікт ідейного, духовного характеру, конфлікт між християнством з одного боку, а з другого – силами, що йдуть його знищити. Весь уклад, вся духовна підвалина нашого життя, як нації незалежної, нації свобідних індивідуальностей, нації з нам питомими, дорогими нам умовами соціального й політичного ладу, етичного кодексу вартостей, все це християнського походження й духа. І все це зникне з поверхні нашої землі, коли щезне християнство. Без нього обернеться людина в двоногу худобину, без почуття особистої гідності, честі, свободи, без шляхетних поривів, обернеться у раба свого шлунку й свого пана! В вічнім страху голоду і в страху бича, бо де вмирає в серці страх Божий, що підносить людину до Творця, там залишається тільки страх людський, що принижує її до стану звіряти, і робить здібною до всякої нікчемності.

Все, чим віками пишалася Україна, весь чар, вся поезія і культура цієї благословенної країни, вся духовна велич її, її незнищенна любов до свободи і вічна готовність за її здобуття чи збереження боротися, все це буде розтоптане чоботом завойовника, коли щезне в ній дух праджерела нашої культури та християнської філософії.

Детронізуючи Творця, ставлячи в центрі всього себе саму, модерна людина може будувати не знати яку вежу Вавилонську, не знати який соціалістичний “рай”! – все це розсиплеться і вже розсипається в порох. Бачимо бо, що саме тоді, коли почала модерна людина кричати про знищення нужди, стала та нужда ще чорнішою! Коли почала кричати про свободу, дочекалася рабства! Коли почала кричати про рівність – дочекалася нових фараонів! Коли почала кричати про братерство, – вовком зробилася людина людині! Коли почала кричати про визволення народів – прийшло нечуване уярмлення націй під залізним ярмом нового Нерона, нової поганської імперії, нової татарщини!

Бо де потоптані Божеські закони, всяка будівля буде будівлею на піску!

Велетенське значення віри для щастя, добробуту й міцності нації розумів старий Рим. В тяжкі для нього часи, перед невірством перестерігав своїх земляків поет Горацій, писав до них:

“Богам корились ми –
І нам корився світ.
Із ними йдім від початку до краю!
А ні – грозою темних бід
Нас Божество зневажене скарає!”

Кара зневаженого Божества вже нависла над світом… Не треба себе дурити! Не йде в світі до втихомирення. Йде до остаточного розиграшу, як в часи Константина, між двома вірами: вірою, що зробила собі з пенька панка, ідола з нового поганського кесаря й вірою, якої заповіддю є “не сотвори собі кумира!” з матерії, з дочасного, з вигоди і з спокою! Гряде остаточний бій між знаком Серпа й Молота, знаком адорації матерії, – і знаком Розп’ятого; між більшовицькою зіркою і хрестом. Або переможемо як вільна християнська нація, або будемо страчені новими вершниками апокаліпсиса.

Не дурімо себе надією, що якась країна буде збережена в цій боротьбі! Що стоятиме збоку і тільки приглядатиметься до останнього бою. Що зможе на своєму щасливому узбіччю сіяти, орати, будувати, женитися, множитися, насолоджуватися життям. Нічим нейтральність не допоможе. Не вдасться сидіти, зложивши руки, в тій війні між двома таборами, яка вже іде між ними і яка ще страшнішою спалахне завтра. Писав Франко про Україну:

“Якби могутність, щастя і свобода
Відмірялись по морі крови й сліз,
Проллятих із очей народу,
То хто б з тобою суперництво зніс?”

Так, свобода відміряється морем пролитої крові й сліз… Але не проллятих безтямно, а тільки в змаганні за ту свободу і могутність, в ім’я великої ідеї! Не виросте свобода із сліз і крові тих, які “без одваги і бою на путь заблукали згубливу”, із сліз пасивної жертви, веденої мов корова на заріз.

“Путь на Голготу велична тоді,
Коли тямить людина за що й куди вона йде.”
(Леся Українка)

Свобода виростає з жертв, що впали в боротьбі, в активній боротьбі зі злом, з жертв свідомих свого великого посланництва, своєї місії, чи йде про одиницю чи про націю – все одно.

Коли йде про нашу країну, про наш народ, то не виведуть його на путь спасіння ті, що думають Україну вижебрати чи видурити у сильних світу цього; ті, що всяку активну боротьбу за визволення з нової поганської неволі уважають “неактуальною”, а на войовників українських, разом з бІльшовиками, кидають наклепи і лайки. Не виведуть нас на путь спасіння “реальні, тверезі, розсудні політики”, які бояться ставити нашу проблему у весь її зріст, а за справу актуальну уважають лише реалізацію власних інтересів. Не виведуть нас на спасенну путь ті, що пропагують безідейність в політиці і безхарактерність в життю; які намагаються загальмувати процес формування яскравої, точної, мілітарної української визвольної думки і чину; які будь-яку велику акцію називають “бандитизмом” або “глупою романтикою”, будь-яку яскраву ідею – “одностороннім маніяцтвом”, а проповідь характерності і сили духа – “захвалюванням хижацтва”; які, розперезані, ліниві й вигідницькі в своїх думках і настроях – не зносять ніякої моральної дисципліни, ніякого догматизму ні в політиці, ні деінде; яких “ідеологією” є хаос в ідеях і толерація нікчемності й безхарактерності в політичному життю; яких “ідеалом” є старе, анемічне, боягузливе, запобігаюче ласки всіх, недокровне українство, що угодовство з кожним наїзником було його єдиним дороговказом. Не виведуть нас на спасенну путь ті, що не думають про випростування народного духа, лише про автоматичний “поступ”, та про запозичену в більшовицької Росії ідею матеріального “щастя” людини, що вбила в серці своєму Бога.

На путь спасіння виведе нас тільки велика ідея боротьби за християнізацію України, тільки відворот від згубного наслідку анемічного, безбожницького гелотського українства другої половини 19-го віку; тільки повернення до героїчних, наскрізь пересяклих духом войовничого християнства традицій нашої козацької і старокиївської давнини, які воскресив нам Шевченко. Християнство – це не рожева водичка гуманності і доброчинності, це релігія войовників Христових, які не уникають конфліктів, не “за хрести ховаються від сатани” (Шевченко) лише борються з ним під знаком Розп’ятого. Які конфліктів не уникають, а їх шукають і зло поборюють мечем духовним і залізним, душею аскета і воїна.

З таких аскетів і воїнів буде складатися та провідна верства, яка стане на чолі нації, щоб привести її в Обіцяну Землю. Передові стежі України вже стали на цей шлях, вже кинули виклик дияволові і його воїнству в ім’я нашої великої правди, в ім’я великої місії нашої нації в цю жахливу апокаліптичну добу останньої боротьби з силами лжехриста. Треба, щоб в тій чи іншій формі, відповідно до часу й місця, до тої боротьби включилася, приступила до неї кожна українська людина, кожна українська спільнота в розсіянню суща. Щоб просвітлена світлом християнської Правди, сталила свій дух, гартувала енергію! Щоб де тільки доведеться: в своїй душі, в родині, в товаристві, в літературі, в театрі, в пресі, з трибуни звичайного промовця, з церковного амвону, в громаді, в місті, між своїми й чужими, – активно й безкомпромісно виступала в обороні нашої Правди; щоб не толерувала зла, щоб всюди поборювала диявольські сили, що своїм нечистим духом мов отруйним газом, просякають все наше оточення, повітря яким дихаємо, вдирається в нашу душу. Щоб на кожний прояв, на кожний виступ антихристиянських сил, була наша реакція така одностайна й тверда, як проти того, хто посмів би ввійти у Церкву з шапкою на голові..

Коли не знищить людина Заходу більшовицького духа в своїй таки власній спільноті, в самім собі, в своїй душі, в душі кожної одиниці, – даремно змагатиметься вона з більшовизмом назовні! Даремно поборюватиме дух матеріалізму, що вдирається знадвору, коли тим духом вже отруєне повітря в середині хати. Це не мої, це слова Шевченка: що Бог “люті зла не діє без вини нікому”! А на всій нашій цивілізації тяжить страшна, не спокутована досі вина: зрада своїх традицій і своєї віри!

Хочемо бути вільними?

Не кланяймося наліво і направо! Хай наше слово буде Так або Ні!

Хай наша любов буде гаряча й гаряча наша ненависть! Не літеплі, сказано бо в Святім Письмі: “хто є ні холодний, ні гарячий, виригне того Господь з уст своїх”.

Хочемо бути вільними? Не кланяймося земним ідолам! Станьмо сильними духом, станьмо чистими серцем, станьмо гідними, – щоб в наші руки вложив Господь караючий меч Божої справедливості! Щоб в ганьбі, в багні і крові сконало царство нового Нерона, царство тьми!

Щоб .перестали ми бути притчею во язицах, посміхом серед народів!

Щоб ніхто не смів вже більше говорити, що є ми “прадідів великих правнуки погані!”

Щоб знову засяяв “в темряві негоди неугасимим вогняним стовпом” старий наш Київ!

Щоб “в боях ранене” наше вічне Місто знов стало над Дніпром, як твердиня героїчного народу і пострах варварам, під знаменом хреста!

Готуймося до великої й страшної проби, яку зсилає Бог всім тим, кого Він вибрав для великих діл!…

Торонто, 1948