Хрест і меч… Дві зброї у боротьбі за справедливість. Хрестомеч – віра і сила… Те, що дає можливість з чистим сумлінням йти у боротьбу за справедливу справу. Звідки й коли дійшли до наших днів ці символи лицарського стану духа?

Перед тобою, Друже, унікальний твір Святого Бернара Клервоського – людини, яка заклала наріжний камінь у побудову Храму Лицарства Христового.

Хто ж він був, Святий Бернар? Отже, Бернар Клервоський – це французький теолог – містик, абат монастиря у Клерво. Він мав величезний вплив на релігійно-політичне життя Західної Європи, був ідеологом хрестоносного руху та гарячим прихильником і натхненником християнських лицарських Орденів, автором Статуту Ордену Тамплієрів.

Він народився у 1090 році, помер в 1153 році. Канонізований у 1174 році. Святий Бернар належав до аристократичної сім’ї, його батько Тесцелін Сор займав значне становище при герцогах Бургундських. У 1113 році Сятий Бернар поступив у монастир Сіто, де був відзначений за ревне служіння Господу. У 1115 році, за наказом свого абата, Бернар на чолі 12 монахів-цистерціанців засновує на березі річки Оби (Aube) монастир Клерво, який швидко розростається, а сам Бернар здобуває все більщий вплив у Церкві та серед мирян. У своїй діяльності Святий Бернар робив наголос на боротьбі із єрессю, на збереженні чистоти та моральності кліру, заохочував до аскетичного життя та повної відданості в любові до Господа. Історія відзначає його великий вплив на Апостольський Престол. Бернар Клервоський був ревним захисником інтересів Церкви. Він без страху і сумнівів вступав у протистояння з королівською владою, коли цього вимагали добро Церкви й Справи.

Святий Бернар був визначним проповідником. Його блискучі проповіді завжди знаходили відгук у серцях і душах і монахів, і мирян. Святий Бернар Клервоський першим проголосив: “обидва мечі (і світський, і духовний) в руках у Нього (Папи римського)”. І далі він каже: “Звичайно, Твій і світський меч: він повинен оголятися за Твоїм наказом, хоча і не Твоєю рукою. Обидва мечі належать Церкві… Але один виймається із піхов за Церкву, другий – Церквою, один – священичою, другий – лицарською рукою”.

Таким незвичним для нашої епохи був Святий Бернар Клервоський…

З появою у Святій Землі Ордену Тамплієрів Святий Бернар після Собору в Труа, де був затверджений Статут Ордену, написав свій твір “Хвала новому лицарству”, який вперше за дуже багато років ми маємо змогу прочитати. Прочитавши його, з усією ясністю і невідворотністю починаєш усвідомлювати: написане Святим Бернаром дає можливість побачити і зрозуміти непереможність Лицарів Христа – тих найкращих представників еліти, які, віддавши себе повністю у руки Господа, з мечем виступили на захист справедливості, проти свавілля та беззаконня. “Він воістину безстрашний лицар, що захищений зі всіх сторін: душа його вбрана у броню віри, а тіло його прикрите залізним обладунком. Тому він не боїться ні демонів, ні людей”.

Святий Бернар стверджує, що люди Ордену, які у своєму серці несуть гасло: “Живемо або вмираємо – ми належимо Господу” – це воїни без страху і докорів сумління, які до останнього подиху свого будуть захищати святу справу Церкви та Батьківщини, бо “коли у країну приходить війна, вони озброюються внутрішньо – вірою, зовнішньо – зброєю…” І смерть не страшна такому воїну: “Чому він має мати страх у житті або страх смерті? Коли для нього життя – це Бог, а смерть – благо!”

Взявши до серця ці полум’яні рядки, які дійшли до нас із сивої давнини, розумієш, чому слава християнських лицарських Орденів долинула до нас. Бо Орден витворив нового Лицаря-Воїна – Лицаря Христового, Лицаря – захисника Христової віри, своєї Батьківщини, свого народу, всіх скривджених та знедолених.

У противагу до Христових Лицарів, Святий Бернар називає свтських лицарів “шахраями” і всіляко докоряє їм тим, що вони задля розваги влаштовують турніри та війни і надаремно гублять християнські душі.

У своїй праці Святий Бернар Клервоський говорить про Чудо Господнє, коли колишні негідники, злодії-святотатці, вбивці, як “Савл-переслідувач перетворився у Павла-проповідника”, так і ці недостойні люди через Орден можуть за Промислом Божим перетворитися у воїнів Христа.

Ми – українці, у своїй історії також маємо такий Орден – Орден Запорізьких Лицарів. Заснований найшляхетнішими українськими лицарями, цей Орден дав нову традицію в історії Європейських Орденів: туди приймали бажаючих незалежно від їх походження, але після суворих випробувань на духовну та фізичну відповідність християнським орденським принципам. Відомий французький історик та мандрівник П’єр Шевальє прямо порівнював Запорізьку Січ з Орденом Святого Іоана Єрусалимського (Мальтійським Орденом). А в столиці Мальти Ла-Валетті, у колишньому центральному храмі Ордену, до наших днів збереглася живописна скульптура Запорізького лицаря…

І на закінчення цієї передмови хочу зробити ще одну маленьку ремарку… Ремарку щодо православ’я та католицизму, Східної та Західної Церков. Тут нам історія Орденів, зокрема Тамплієрів, одним із духовних батьків якого був і Святий Бернар, дає величезний урок та приклад для наслідування. Зокрема, історія зафіксувала, що Постанови Собору в Труа, як і Французький Статут Ордену Тамплієрів затверджувались як Папою Римським, так і Єрусалимським Патріархом, а ті командорства Тамплієрів, які знаходились на Східних землях, правили літургію …за східним (православним!) обрядом. І це сприймалося Вселенською Церквою як належне…

Наш час – це час Випробування… А у Випробуванні кується і гартується Віра, яка веде до спасіння. Це випробування послане Господом нашій Церкві, нашій українській землі, нашій безсмертній українській нації. Наша земля, з Божої волі, завжди у такі доленосні часи народжувала Лицарів – Лицарів Бога і України! І такий час настав! На Тебе, майбутнього Лицаря, чекає Україна, чекає Українська Нація… Бо прийшов час Лицарям вершити Історію! І Ти можеш бути одним із тих, які творять наш Український Орден заради майбутнього нашої України. Бо з нами Бог – і ми, Українці, – непереможні!

Підполковник Ростислав Винар

Бернар Клервоський. Біографія

(Bernar de Clairvaux) французький теолог-містик, абат монастиря у Клерво, впливав на церковно- політичне життя Зах.Європи, був натхненником 2-го Хрестового походу.

Бернар Клервоський народився в 1090 р., помер в 1153 р., канонізований в 1174 р. Він належав до шляхетної родини; його батько Тесцелін Сор обіймав чільні посади при герцогах бургундських. Його мати перед шлюбом призначалася до монаршого життя. Бернар рано розірвав стосунки з “недружніми друзями” і подолавши тілесні пристрасті, вирішив стати монахом. В 1113 р. він вступає в монастир в Сіто, відомий на той час суворістю свого життя. Бернар одразу вирізняється сумлінністю у дотриманні статуту, суворою аскезою, що підірвала його здоров’я чуванням “понад людські сили”. Відтоді виробляється в нього зосереджене внутрішнє життя, на тлі якого світ виявився безбарвним і порожнім. Це дозволяло йому не помічати нічого окрім коня, на котрому він подорожував та Женевського озера, повз котре він проходив. Важка фізична праця, читання релігійних книг, в першу чергу Святого Письма, молитва, а особливо розважання, займають весь його час та сприяють розквіту містицизму. В 1115 р. за наказом свого абата Бернар на чолі 12 цистерціанців засновує на дикому лісистому березі р.Обе (Aube) монастир Клерво. На посаді абата він керує життям братів, доводячи до крайнощів і без того тяжкий спосіб життя цистерціанців, що склався в умовах започаткування нової маловідомої обителі.

В 1118-1119рр. Клерво, зростає, започатковує нові монастирі. Бернар Клервоський зміцнює відносини з іншими впливовими представниками духовенства та видатними аристократами; стає відомим та впливовим навіть в інших орденах Церкви. Неабияке значення для ордену та його ваги в церкві мали листи і твори Бернара Клервоського, що зокрема пропагували статут і спосіб життя цистерціанців, всіляко схвалювали бідність і умертвлення тіла,відкидали “Гіпократа заради Христа” та виводили цистерціанців на провідне місце в бенедиктинській родині. Бернар вважає монастирську спільноту досконалішою формою життя і на його думку серед різних орденів існує певна ієрархічність, проте він не повстає проти менш суворих ніж цистерціанська, форм монашества, адже і вони відкривають шлях до спасіння людям слабкішим, для котрих суворе дотримання статуту св.Бенедикта не посильне, а вступ в монастир співвимірний до “другого хрещення”. Цим поглядом керувався Бернар у своєму ставленні до інших орденів. Полемізуючи, скажімо із клюнійцями, він, не заперечуючи клюнізму, висловлюється проти їхніх відступів від статуту св.Бенедикта, як на приклад проти вишуканих страв і “їжі до рвоти”, проти “виявляючих слабодухість жіночих шатів”, розкішного оздоблення храмів – “культу бовванів” тощо. З не меншою нещадністю, з висоти цистерціанської самосвідомості нападає Бернар на “майстерню вулкана і синагогу Сатани” – уподібнення до світу Сен-Дені та його абата Сугерія. Тим натхненніше Бернар Клервоський вітає реформаторську діяльність клюнійського абата Петра. Всіляко схвалює та заохочує він реформи інших членів монашої родини, деколи пропонуючи свою програму, накидаючи цистерціанський статут або звертаючись за допомогою до папи. Він намагається поширити монаші правила і на світське духовенство, як досконалішу форму життя клиру. Від священиків він вимагає відмови від світських насолод, від “коштовних шатів”, повернення або наближення до зразків апостольського часу, цноти, любові та смирення; докоряє і повчає єпископів, нагадуючи їм, що “справедливість не зникла ні зі світу, ні з їхнього серця”. Пильно слідкуючи за єпископськими виборами та охороняючи їхню свободу від світської влади, Бернар Клервоський неодноразово добивається скасування їх результатів у випадку не дотримання канонічних умов або непридатності кандидата. Бернар Клервоський використовував можливості близькості до всіх суспільних прошарків та впливу на владу в ім’я інтересів та ідеалів Церкви. До втручання в церковні та державні справи частково штовхала Бернара його популярність; “вважаючи всі церковні справи своїми”, він втручався у все, викликаючи невдоволення світської влади та духовенства, докори папи що вказував йому на те, що “монах не має нічого спільного із синодами і королівським двором”. Мандруючи південною Францією Бернар Клервоський поборює єретиків, гостро розвінчує їхні єретичні вигадки у своїх творах, наводить яскраві приклади що підтверджують аморальність їх провідників. Бернар наголошує на необхідності викорінення сект на рівні з потребою боротьби з невірними “краще їх вбивати, ніж допускати, щоб меч висів над головами праведних”. Одне з перших місць займає Бернар Клервоський в боротьбі зі схизмою, що висунула в 1130 р. двох пап. На соборі в Етамне, при його сприянні, французька церква приймає сторону Інокентія II; Бернар Клервоський впливає в тому ж дусі на королів Англії і Франції та імператора, всіма засобами веде боротьбу з противниками Інокентія у Франції і Італії, частково за дорученням папи, частково за власною ініціативою. В подіях цієї епохи, церковних і політичних (боротьба з Рожером Сіцілійським), Бернар Клервоський часто є впливовим діячем, що доводить всім, “на чиїй стороні католицька церква”. Його вплив збільшується, коли на папський престол (1145 р.) вступає чернець з Клерво Євгеній III: “Говорять, що папа не Ви, а я” – пише йому сам Бернар. Не меншу участь взяв Бернар Клервоський в боротьбі з Абеляром і Жільбером Порретанськім. Засудження першого на Суасанськом соборі (1140 р.) в значній мірі обумовлено не завжди бездоганною, але енергійною діяльністю Клервоського і його тиском на папу. Не відступаючи перед інсинуаціями, Бернар доклав всі зусилля до придушення “зброєносця” Абеляра Арнольда Брешианського і добився засудження доктрини Жільбера на Реймському соборі (1148 р.), не дивлячись на опір колегії кардиналів. Часто незадоволені ним папи повинні були зважати на нього і доручати йому найвідповідальніші місії. Він більш ніж будь-хто сприяв організації другого хрестового походу, всупереч намірам папи залучивши до нього імператора. Неуспіх походу тільки тимчасово захитав славу Бернара Клервоського. У Франції він є головним знаряддям Рима і захисником інтересів Церкви, що не раз приводило до зіткнень з королівською владою. Він втручається в боротьбу короля з єпископами, з графом Шампані Тібо і навіть в сімейні справи короля.

Самосвідомість Бернара Клервоського краще всього характеризується тим, що він написав трактат “De Consideratione”, котрий мав служити керівництвом самому папі. Кажучи тут про все, що стосується папи, починаючи з його відношення до Церкви, до справ патримонії і курії, Бернар Клервоський прагне наблизити життя первосвященика і його двору до чернечої строгості, вимагаючи від самого папи виняткових якостей, якими виправдовувалося б його становища в Церкві як “єпископа єпископів”, “Петра владою і Христа помазанням”. В супереч Арнольду Брешианському, Бернар не відмовляє папі в “мирському мечі”: обидва (і мирський, і духовний) в руках у нього. Але діяти папа повинен не мечем, а словом. “Звичайно, твій і мирський меч: його треба оголяти по твоєму помаху, хоча і не твоєю рукою. Обидва мечі належать церкві… Але один виймається з піхов за Церкву, інший – Церквою, один – священицькою, інший – рукою воїна, але, звичайно, по помаху святителя і наказу імператора”. Не пояснюючи, як повинен діяти папа у разі неминучих конфліктів з світською владою.

В містичних своїх творах, особливо в тлумаченні Пісні Пісень, Бернар Клервоський виявляє м’якість, що уживається з дипломатичним мистецтвом і з близькою до жорстокості боротьбою з ворогами Церкви. Вище всього для нього любов до Бога, найнижчим ступенем якої є любов до Христа-людини, “до немовляти, жаданого немовляти”, що досягається розважанням над втіленням Спасителя, Його життям і смертю – “знанням про розп’ятого Ісуса”. Хто наповнений цією любов’ю, того зачіпає і хвилює все, що стосується втіленого Слова. Бажання дарувати людині цю любов – одна з головних причин втілення Христа. Через любов до Бога-людини, людина піднімаються до духовної любові до Бога, до містичного поєднання душі із Словом, коли все у них стає спільним.

Христос для Бернара – не тільки взірець смирення, що закликає наслідувати Себе “до хресної смерті”, але і головним чином приклад і вчитель любові до Нього “ради Нього самого” і до людей. А оскільки Він далекий від людей, то між ними і Ним самим знаходиться ряд посередників: в першу чергу особливо шанована Бернаром Божа Матір. “Без страху звертайтеся до вашого посередника, до Ісуса, якого завжди слухає Його Отець. А якщо вас страхає божественна велич, звертайтеся до Марії”. Ще більш близькими до людини посередниками є святі.

Систематично Бернар Клервоський розвивав свої релігійні переконання [в трактатах “De diligendo Deo” (“Про любов до Бога”), “De Gratia et libero arbitrio” (“Про благодать і свободу волі”), “De Laudibus Virginis” (“Про похвали Діві”)]; їх виклад тісно пов’язаний з його блискучими і численними проповідями, звернутими не тільки до ченців, але і до мирянам. Ораторські успіхи Бернара Клервоського пояснюються рідкісним талантом імпровізатора, темпераментом і щирістю почуттів; він добре знав Святе Письмо, житія Отців Церкви і святих, твори Амвросія, Августина, Григорія Великого.

Хвала новому лицарству

Глава 1. Слово на підтримку лицарям Храму

На світі нещодавно з’явилося Нове Лицарство, яке виокремилося із тої частини мирського воїнства, що була відправлена Божою волею на Схід. Як воно турбувало князів темряви силою своєї могутньої руки, так воно тепер знищує їх послідовників – дітей безвір’я – розсіюючи їх своєю сильною дланню. Навіть зараз, ці лицарі покутують тим, що підносять “…нам ріг спасіння у домі Свого слуги Давида” (Лука, 1, 69). Це – я стверджую – новий вид лицарства, який не існував дотепер. Він безперестанку веде подвійну війну як проти гріхів роду людського, так і проти армії духів злоби піднебесної. Коли хтось рішуче протиставляється ворогу во плоті, то покладатися він має на силу тілесну, і цього цілком досить. А коли війна ведеться духовними силами проти пороків або бісів, це, також, не є видатним та гідним уваги для світу, бо для цієї війни на світі існує багато монахів. Але, коли бачиш мужчину, опоясаного двома мечами, і який шляхетно відмовляється від привілеїв, що даровані йому лицарським поясом, тоді вважаєш це гідним чуда, тим більше що до цього часу такого не було. Він воістину безстрашний лицар, який захищений зі всіх сторін: душа його вбрана у броню віри, а тіло його прикрито залізним обладунком. Тому він не боїться ні демонів, ні людей. Він не боїться смерті, ні – він бажає її! Чому він має мати страх у житті, або страх смерті. Коли для нього життя – це Бог, а смерть – благо? Радісно та щиро стоїть він за Христа, але волів би він загинути і бути з Христом, що набагато краще.

Так йдіть же впевнено вперед, ви, лицарі, і відбивайте удари ворогів хреста Христового зі стійким серцем. Знайте ж, що ні смерть, ні життя не зможуть відділити вас від любові Божої, якою є Ісус Христос. При будь-якій небезпеці повторюйте: “Живемо ми або вмираємо – ми належимо Господу”. Яка це слава – повернутися переможцем з такої битви! Яке це блаженство – померти мучеником! Радійте, хоробрі воїни, якщо ви живете і боретесь в ім’я Христа! Але слава і торжество набагато більші, якщо ви у цій боротьбі загинули та з’єднались з Господом. Життя воістину прекрасне і перемоги приносять славу, але священна смерть набагато важливіша за це. Якщо блаженні ті, хто вмер з Господом, то наскільки кращі ті, хто вмер заради Господа!

Безсумнівно, що однаково цінною в очах Бога є смерть за нього, будь вона у битві або на одрі, але все ж таки у бою вона цінніша і славніша. Яке спокійне життя, коли чисте сумління! Яке спокійне, говорю, життя, коли смерть очікуєш без страху; або, вірніше, коли її палко бажаєш, а приймаєш з благоволінням! Яке священне та впевнене у собі це лицарство, і наскільки більше небезпек чекає на тих людей, які борються не за Христа.

Кожного разу, коли ти йдеш вперед, о мирський воїн, ти повинен боятися не того, що тілесна смерть буде означати смерть духовну, а щоб, по можливості, твої тіло та душа не були знищені. Без сумніву, поразка або перемога для захисників Христа залежить від його серця, а не від успіхів на війні. Якщо він бореться за праве діло, то закінчення цієї боротьби не може бути неправедним; і більше того, результат не може бути добрим, якщо справа була злою, а наміри – порочними. Якщо тебе вбивають, у той час коли ти прагнеш вбити іншого, то ти вмираєш вбивцею. Якщо ти досягаєш мети, і по своїй волі вбиваєш людину, ти живеш, будучи вбивцею. Тепер не потрібно ставати вбивцею, який живе або вмирає, перемагає або якого перемагають. Що за нещасна перемога – вбити людину, яка піддалася пороку, і віддається порожній славі у своєму падінні, коли гнів та гординя оволодівають усім найкращим у тобі! Але що з того, коли хтось вбиває не у запалі помсти і не завдячуючи гордині, але просто заради власного спасіння? Навіть таку перемогу я би не назвав доброю, тому що фізична смерть все ж менше зло, ніж смерть духовна. Душа не повинна вмирати, коли вмирає тіло. Ні, гріхи душі повинні загинути.

Глава 2. Про світське лицарство

Що чекає тоді світське лицарство, або вірніше шахраїв, як я вимушений назвати їх? Що, як не смертний гріх переможця і вічна смерть переможеного? Ну, а тепер дозвольте мені скористатися словом Апостола і “укріпити орача та молотника в надії”, роблячи це з наміром отримати плоди.

Що це, о лицарі, за жахлива помилка, і що це за нестерпне прагнення, яке спонукає вас битися з такою пишністю і турботою про свій зовнішній вигляд, хоча все це не має іншої мети, ніж гріх і смерть?

Ви наряджаєте своїх коней у шовки та одягаєте на свої кольчуги якесь ганчір’я. Ви розмальовуєте свої щити і сідла, інкрустуєте свої вудила і стремена золотом, сріблом та дорогоцінним камінням, і у всій красі летите до своєї погибелі у страшній люті та безстрашному божевіллю. Це обладунок лицаря, чи, можливо, жіночі наряди? Чи ви думаєте, що зброя ваших ворогів не буде мати сили перед златом, пощадить дорогоцінне каміння, не розірве шовк? До того ж вам часто доводили, що воїну потрібні три речі: він має захищати себе силою, жорстокістю та обережністю; він має бути вільним у своїх рухах; він має вміти швидко вихоплювати свій меч. І чому виробите зачіски, як жінки, адже це заважає дивитися, і одягаєтеся у довгі та широкі накидки, і ховаєте свої витончені та ніжні руки у просторі рукави. І вирядившись таким чином, ви б’єтесь за такі порожні речі, як нерозсудливий гнів, спрага слави або жага мирських благ.

Вище того розум ваш не сягає, бо ви маєте відвагу починати таку небезпечну справу на такій легковажній основі, не дивлячись на свою зброю. У чому ще причина війн та розбіжностей між вами, крім безпричинних спалахів гніву, спраги порожньої слави, або бажання мати нові землі? Ці причини, у будь-якому випадку, не збережуть вас від вбивства або власної смерті.

Глава 3. Про нове лицарство

Але Лицар Христа може безпечно брати участь у битвах за свого Господа, не боячись ні гріха, якщо він вбиває ворога, ані небезпеки своєї власної смерті; так як вбивати або вмирати в ім’я Христа не є гріхом, а, навпаки, найбільша вимога для лицарської слави. У першому випадку – користь для Христа, у другому – Христос дає винагороду людині. Господь вільно допускає смерть ворога, який виступає проти нього, і найбільше обдаровує лицаря, який загинув за нього, заради його втіхи. Лицар Христа, я говорю, може виходити на битву з впевненістю і вмирати з іще більшою впевненістю, бо він служить Христу – і коли б’ється, і коли гине. Не марно він носить меч, але заради служіння Христу, заради покарання лиходіїв і заради прославлення добра. Якщо він вбиває лиходія, він не людиновбивця, а вбивця зла. Він визнаний месник Христовий і по праву є захисником християн. Якщо він буде вбитий, то знаємо, що душа його не буде загублена, а відправиться спокійно у чертог Божий. Коли він вбиває, то це на користь Христу, а коли гине – це на його власну користь. Слава християн – смерть язичників, тому що прославляється Христос; у той час, як смерть християнина дає можливість Вседержителю показати свою щедрість у винагородженні цього лицаря. У цьому випадку потрібно тільки радіти, коли бачимо, що правосуддя здійснилося, а також необхідно сказати, що воістину існує нагорода для нього; воістину є Бог, що судить землю. Це не значить, що язичники повинні бути винищені до останнього, бо існують і інші способи стати на перешкоді їх прагненню до знищення та переслідування правовірних. Але, на цей момент найкращим шляхом є їх знищення, бо в іншому випадку грішники вбивають праведників.

Що далі? Якщо християнам не дозволено битися мечем, то чому Предтеча Спасителя заповідав воїнам задовольнятися своєю платнею і зовсім не заборонив їм йти своїм шляхом (Лука 3, 14)? Але якщо це дозволено усім тим, кого до цього покликав Господь, хто послухався вищого заклику, кому тоді, питаю, для кого може бути більш справедливий дозвіл, ніж для тих, чиї руки і серця належать нашому Сіону – граду нашої сили? Таким чином, коли порушників Божого Закону вигонять, праведний народ, що зберігає істину, зможе перебувати у безпеці. Звичайно, це правильно, що народи, які люблять війну, повинні бути розсіяні, що ті, хто турбує нас, повинні бути зупинені, і що всі служителі пороку повинні бути вигнані із міста Господа. Ці народи зайняті розкраданням безмежних християнських багатств Єрусалима, опоганюють святині та захоплюють святилища Бога, як власну спадщину. Опустіть обидва меча праведної боротьби на шиї ворогів, для того, щоб знищити будь-яку зарозумілість, яка йде всупереч Божому знанню – християнській вірі, щоб язичники не могли сказати: “Де їх Бог?” (Псалми 78, 10).

Як тільки вони будуть вигнані, треба повернутися до своєї спадщини і до свого дому, заради якого проводилась війна. Читаємо у Євангелії: “Дивись”, “твій дім залишений тобі, нещасному”. Говорить пророк: “Я покинув свій дім, я відмовився від своєї спадщини”, і ще: “Господь спокутує гріхи людства та позбавить від них людей. Вони прийдуть й возрадуються на горі Сіон, й розвеселяться від добрих діл Господа”. Радуйся Єрусалим, і пізнай тепер час, у який ти був відвіданий! Радуйтесь і віддайте спільно хвалу пустелі єрусалимській, бо Господь розрадив своїх людей. Він звільнив Єрусалим. Господь простягнув свою святу руку у бік всіх людей. О, діво ізраїльська, ти була погублена і не було кому відновити тебе. Повстань тепер і стряхни прах, о діво, полонена донька Сіону. Повстань, говорю, і стань у вишніх. Уздри щастя, що приходить тобі від твого Бога. Не будеш ти покинута надовго, і ніхто не назве твою землю пустелею, оскільки Господь отримує свою радість у тобі, і твоя земля повинна бути заселена. Підніми свої очі, подивись на себе і уздри: всі зібрані разом і йдуть до тебе. Ось тут допомога, яка дарована тобі Святим! Через нього вже виконується давня обіцянка: “Я зроблю тебе гордістю віків. Радістю із покоління в покоління. Ти будеш ссати молоко народів і будеш годуватися грудьми їх верховної влади”. І ще: “Як мати втішає своїх дітей, так я втішу вас, і у Єрусалимі ви будете втішені”. Хіба ви не бачите, як часто ці давні свідчення прорікали появу Нового Лицарства?

Безсумнівно, що ми чуємо, ми бачимо нове воїнство у місті Господа. Звичайно, що ми не повинні дозволити цим буквальним написам сховати від нас духовне значення текстів, щоб жити у вічній надії, дивлячись на здійснення пророчих висловів вже у наш час. Скоро відчутне витісниться невідчутним, матеріальній бідності протиставиться духовне багатство, а майбутні звершення перевершать сьогоднішні досягнення. До того ж, тимчасова слава земного міста не затьмарить славу свого небесного двійника, але краще готуватися до неї, бо ми пам’ятаємо, що одне є відображенням іншого, і що ця свята сутність – наша мати.

Глава 4. Про життя лицарів храму

А тепер, в якості прикладу, або, для посоромлення тих лицарів, які воюють за диявола з більшим бажанням, ніж за Бога, ми далі зробимо опис життя і чесноти цих шляхетних воїнів Христа.

Давайте подивимося, як вони поводять себе вдома, а також у бою, як вони з’являються у суспільстві, і чим лицар Христа відрізняється від світського лицаря. У першу чергу, сувора дисципліна серед лицарів Храму і повний послух. Як стверджує Святе Письмо, неслухняний син має померти, а бунтарство є тим же, що і гріх чаклунства; неслухняність є тим же, що і гріх ідолопоклонства. Тому вони йдуть у бій з дозволу свого провідника. Одяг та їжа їх чітко визначена, що дає можливість уникнути будь-яких надмірностей. Вони живуть без дружин та дітей у щасливому та врівноваженому братстві. Так що їх євангельська досконалість не потребує доповнення; вони живуть однією родиною без будь-якої особистої власності, зберігаючи єдність Духу. Можна сказати, що всі ці лицарі мають “одне серце й одну душу” (Діяння 4, 32) до такої міри, що ніхто із них не потурає своїм бажаннями, а безмовно йде за провідником.

Вони ніколи не живуть без діла і не блукають безцільно, а у рідких випадках, коли вони не при виконанні своїх обов’язків, вони заробляють свій хліб насущний лагодженням пробитих обладунків та зношеного одягу, або просто приведенням речей до ладу. У всьому іншому вони керуються наказами свого начальника. Немає різниці між ними, а повагу має той, хто має більші заслуги, а не той хто благороднішу кров. Вони змагаються між собою у взаємній повазі, і “носять тягарі один одного, таким чином виконуючи закон Христа” (До Галатів 6, 2). Ніякого недоречного слова, ледарства, нестриманого сміху не дозволено їм під страхом покарання. Вони нехтують іграми в кості та шахи, зневажають полювання, у тому числі, смішні по своїй жорстокості, соколині. Що стосується блазнів, фокусників, співаків, трубадурів та лицарських турнірів, то вони цураються і відкидають їх, як суєту та нездоровий обман. Волосся лицарів коротко підстрижені, у відповідності з словами Апостола: “ганьба для чоловіків відрощувати локони, що в’ються”. Дійсно, вони нечасто миються і ніколи не доглядають свого волосся. Вони у них розпатлані та запилені, вигорілі на сонці і у іржі їх обладунків.

Коли у країну приходить війна, вони озброюються внутрішнє – вірою, зовнішнє – зброєю, і це краще, ніж лицарі були б обвішані золотом, бо їх завдання – наводити жах на ворога, а не збуджувати його жадібність. Вони обирають коней, які є сильними та швидкими, бо вони набагато кращі за тих, що прикрашені діамантами. Лицарі Храму налаштовують себе на переможну боротьбу, а не на яскраве дійство. Вони не думають про блискучу славу.

У цей же час, вони не верзуть дурниць, не поспішають, не роблять необачних вчинків, а, навпаки, розважливі, розсудливі, передбачливі та зорганізовані і монолітні. Безсумнівно, що кожний ізраїльтянин – добра людина, навіть по дорозі на битву. Але, вартує йому тільки опинитися у розпалі битви, цей лицар залишає свою доброту, як би говорячи: “Отож, ненавиджу Твоїх ненависників, Господи, і Твоїх заколотників бриджусь: повною ненавистю я ненавиджу їх, – вони стали мені ворогами !.. " (Псалми 139)Ці лицарі відразу нападають на ворога, як вовки на череду овець. Неважливо, наскільки ворогів більше, бо вони ніколи не сприймають лютих язичників як сильну рать, що вселяє благоговіння. Не на свою силу покладаються вони, а на силу Господа нашого Ісуса Христа, який дарує їм перемоги. Вони уважні до слів Маккавея: “Легко і багатьом потрапити у руки небагатьох, і у Бога небесного немає різниці, багатьма врятувати чи небагатьма; бо не від чисельності війська залежить перемога, а з неба приходить сила” (1 Маккавей 3:18, 19).

Часто бачили одну людину, яка переслідувала тисячу, і двох, які примушували втікати десять тисяч. Таким чином, ці лицарі є лагідними як агнці, та нещадними як леви. Я не знаю, що більше відповідає їх суті – образ монаха чи воїна? Мабуть і те, і інше. Бо вони не цураються ні лагідності монахів, ні військової сили. Що ми можемо сказати, як не те, що це лицарське братство створене Господом, і що це є чудо. Вони – обрані війська Божі, які призвані зі всіх країв землі; хоробрі мужі Ізраїлю вибрані, щоб служити гідно та вірно Гробу, який є ложем істинного Соломона. У кожного із них меч у руці, вони повністю готові до війни!

Глава 5. Єрусалимський храм

Їх притулок знаходиться у тому самому Єрусалимському храмі, який не такий величезний, як давній шедевр Соломона, але не менш славний. Воістину, уся привабливість першого храму була у тлінному золоті, сріблі, блискучому камінні та дорогоцінному дереві; тоді як вся краса сучасного спадкоємця – релігійна старанність його мешканців та їх благочестива поведінка. У минулому храмі можна було бачити всі прекрасні різноманітні кольори, у той час, як у теперішньому, можна уздріти всі види чеснот та добрих справ. Безсумнівно, святість – найкращий орнамент для Божого дому. У ньому є можливість захоплюватися людськими достоїнствами, а не сіяючим мармуром, і бути захопленим чистими серцями сильніше, ніж позолотою панелей. Звичайно, фасад цієї будівлі прикрашений, але зброєю, і це краще ніж його прикрашали б ювеліри золотими коронами. Замість підсвічників, кадильниць і глечиків тут розміщені сідла, клинки та списи.

Всіма цими ознаками наші лицарі явно показують, що вони надихаються тою ж наснагою, якою давним-давно був запалений їх Провідник, коли Він взяв до пресвятих рук своїх не меч, але бич. Він увійшов до Храму і вигнав торгівців, розкидав монети міняйл, перекинув лавки продавців голубів, рахуючи неподобством опоганювати цей Дім молитви торгівлею. Тому, пішовши за прикладом їх Господа, його віддані воїни рахують, що більш ганебним та неможливим для Святого місця, є опоганювання його, навіть, не торгівцями, а язичниками.

Після того, як лицарі Храму утвердилися у ньому зі своїми конями та зброєю, очистили його та інші святі місця від кожної ганебної нехристиянської плями та вигнали тиранічну орду, вони зайнялися релігійним навчанням та практичною працею. Вони з старанним та щирим благоговінням особливо шанують Храм Господа, намагаючись робити це своєю відданою службою, справжнім миром, який несе братська любов і посвяченим послушництвом та добровільною бідністю, а не плоттю тварин, у відповідності з давніми обрядами.

Ці події в Єрусалимі потрясли світ. Про них почули на всіх островах, про них почули люди з далеких країв. Вони приходили зі сходу та заходу, як бурхливий потік, який приносить славу народам, як стрімка ріка, що радує град Божий. Що може бути краще, ніж бачити таку кількість людей, які приходять укріпити Святе місто? Що переживаємо, як не подвійну радість, коли бачимо перетворення колишніх негідників, злодіїв-святотатців, вбивць, клятвопорушників та прелюбодіїв на добрих людей? Подвійна радість і подвійна вигода: їх співвітчизники раді, що втратили нечестивців, а знайшли добрих товаришів. Обидві сторони отримали вигоду від такого обміну, після того, як чесноти посилились, а пороки зникли. Таким чином, Єгипет радіє про їх перетворення та відправлення на прощу, у той час, як Гора Сіон радіє та доньки іудейські раді приймати своїх нових захисників. Спочатку раділи порятунку від злочинних рук, а тепер є причина очікувати захисту тих же рук, вже очищених від пороків. Спочатку радісно бачили своїх жорстоких грабіжників вигнаними, а тепер радісно вітають своїх вірних захисників. Це Промисел Божий, яким Христос переможе лиходіїв могутньо та славно за допомогою їх же пороків. Дійсно, це одночасно щасливе та гідне явище, коли ті, хто так довго боровся проти Нього, згодом борються за Нього. Таким чином, Він набирає воїнів із своїх ворогів, так, як одного разу Савл-переслідувач перетворився у Павла-проповідника. Тому я не здивований перетвореннями, що відбуваються зараз, бо наш Спаситель стверджував, що на небесах більше радості від навернення одного грішника, ніж від чеснот багатьох тих людей, які навернення не потребують. Безсумнівно, що перетворення такої кількості грішників та лиходіїв стане більшим добром, ніж зло їх попередніх злочинів.

Вітаю тебе, Святий град, освячений присутністю Гробу Всевишнього з тим, щоб саме так рід людський міг бути врятований у тобі і за допомогою твоєю! Вітаю тебе, місто великого Царя, джерело радісних і нечуваних див! Вітаю тебе, володарю народів і королю земель, спадщина патріархів, батьку апостолів, джерело віри і слави християн! Якщо Господь дозволив, щоб тебе так часто завойовували, то це все тільки для того, щоб народжувались хоробрі лицарі, яким дається можливість проявити свою відвагу та досягти безсмертя. Вітаю тебе, земле обітована, джерело молока і меду для давніх твоїх мешканців, а для теперішніх – джерело, яке лікує милосердям та життєвою підтримкою всієї землі! Так, говорю я, ти – родючий ґрунт, який приймає у свою глибину насіння із серця вічного Отця. Який багатий врожай мучеників ти народила з цього священного насіння! На твоєму родючому ґрунті зросли яскраві приклади християнської чесноти для всіх людей на світі – “інше впало на добру землю і давало плід: одне в сто, одне в шістдесят, одне в тридцять разів” (Матвій 13, 8). Тому ті, хто бачив тебе, багато обдаровані твоїми щедрими дарами. Скрізь вони йдуть і розносять правду про твою велику благодать і розповідають про розкіш твоєї слави тим, хто ніколи не бачив тих див, що творяться в тобі. Воістину, славні та великі слова говорять про тебе, град Божий! Тепер же і назавжди ми будемо вихваляти все те, що відбувається в тобі, заради хвали і слави імені твого.

Бернар Клервоський (Bernard de Clairvaux)
Написано між 1128 і 1136 роками