№2 (64), 2007

Центральний провід ВО “Тризуб” імені Степана Бандери з глибоким сумом повідомляє про передчасну смерть 8 травня 2007 року Божого приблизно о 18-й годині засновника, ідеолога, першого Головного Командира, Провідника, Батька нашої Організації Полковника Василя Петровича Іванишина.

Ця непересічна Людина поклала своє життя на вівтар боротьби за національну державність українців, за Українську Самостійну Соборну Державу. Кожен свій крок та кожну частинку своєї душі і серця Полковник присвячував Справі, яку провадили Його славні попередники з ОУН-УПА.

Клянемося, що справу нашого Провідника з честю продовжимо, незважаючи ні на які перешкоди на шляху Святої Боротьби за право Української Нації бути господарями своєї долі на своїй землі.

Висловлюємо щире співчуття дружині, донці, синам, всім рідним та близьким цієї великої Людини.

Героїне вмирають, вони просто відходять у Вічність!

ПАМ’ЯТІ ПРОВІДНИКА

Інтерв’ю Головного Командира ВО “Тризуб” ім. С.Бандери полковника Дмитра Яроша для сайту “Бандерівець”

Друже Командире, нещодавно сталася сумна подія – відійшов у вічність Провідник Організації Полковник Василь Іванишин. Що б Ви хотіли сказати у зв’язку з цією передчасною смертю?

Так, Провідника з нами вже немає на цій грішній землі.

Його смерть стала для мене черговим випробуванням, бо уявити своє життя без нього – без його мудрості, розуму, життєвого оптимізму, почуття гумору, порад, врешті-решт його величі, я не можу і сьогодні.

В історії України завжди були люди, що уособлювали той чи інший її період. На моє глибоке переконання, Полковник Василь Іванишин став в один ряд із Святославом Хоробрим і Богданом Хмельницьким, Шевченком і Донцовим, Коновальцем і Бандерою. Його внесок у розвиток теорії та практики національно-визвольної боротьби українського народу неможливо переоцінити. Вартує тільки перечитати всі його твори, придивитися до людино- та націотворчої системи, яку він витворив у період незалежності України, щоб зрозуміти, з якою Людиною, з яким Українцем ми мали щастя жити і боротися в один час.

Чи визнавали це більшість його сучасників? – Ні. Чи визнають це колись? – Не знаю. Але твердо переконаний, що другу Василю це і не було потрібно. Бо він творив і боровся як Націоналіст – не за славу і не заплату, а за “мертвих, живих і ненароджених” українців в Україні та поза нею сущих.

Багато всіляких “шавок” скавуліло та злобно гавкало навколо Іванишина. Політиканчики всіх мастей з різних таборів, псевдонауковці і навіть колишні соратники пробували по краплі виточити кров з Провідника. А він, намагаючись не звертати на це увагу, просто робив свою справу – робив її з посмішкою на устах та з впевненістю у тому, що з нами Бог. І його знаменита фраза, яка завжди лунала в складні для Організації часи: “Якщо Господь сотворив бандерівців, то Він за них і подбає!” – промовисто говорить про непересічну віру цієї Людини в Творця. Ця його віра та його приклад і нас – простих хлопців зі всієї України, і не тільки з України, – надихала та провадила на шлях Національної Революції.

Згадую першу зустріч з ним в кінці липня 1994 року в Луцьку – і те “нокаутуюче” позитивне враження від його слів, від манери поводження, від поваги до співрозмовників. Потім сотні і сотні зустрічей, вишколів, акцій, просто бесід на найрізноманітніші теми – і кожного разу я міг відкрити в Провіднику щось абсолютно нове та позитивне, кожного разу я чогось у нього навчався такого, чого не міг навчитися ніде та ні у кого. Знаю, що такі самі спогади могли б висловити сотні моїх побратимів по боротьбі.

Дуже любив Провідник Наддніпрянщину, саме там бачив він передову національно-визвольного фронту, викладався “на всі сто”, перетворюючи стихійну, широку східняцьку натуру на дисциплінованих і жертовних лицарів Ідеї та Чину. Приїжджаючи до мене у Кам’янське (окупаційна назва Дніпродзержинськ), завжди жартував, що він єдиний, який відпочиває і душею, й тілом у зоні екологічного лиха. Скільки годин було проведено у вагомих розмовах на берегах Дніпра та Орілі. Навіть зрідка відпочиваючи по-козацьки за чарчиною, Батько умів ненав’язливо, наче ненароком, виголосити чергову максиму, якою і сам керувався у житті, на кшталт: “Хлопці, запам’ятайте золоте правило: не горілка має бавитися людиною, а людина – горілкою”.

Пам’ятаю і останню зустріч за тиждень до його смерті. Я приїхав звітувати про роботу, зроблену на ділянці антиімперського фронту. Окреслив йому ситуацію, розповів про плани, про заплановану на 8 травня Установчу конференцію Міжнародного антиімперського фронту, про пропозицію наших закордонних соратників очолити йому новостворений фронт – побачив палаючі очі та почув дуже важливі слова, важливі не тільки для мене: “Дмитре, ми вийшли на найвищий з часу заснування “Тризубу” етап у своєму розвитку. Головне не зупинятися, а йти ще вище!” Ця фраза тепер є для мене ключовою: “Йти ще вище!”

Я знав дуже легке, навіть жартівливе ставлення Батька до смерті, і тепер, я переконаний, сидить він десь “на хмаринці” і з посмішкою говорить комусь, хто знаходиться поряд: “Нічого, хлопці справляться на землі тепер і без мене. А тут, на Небі, я їм допоможу!..”

І ми всі дуже сподіваємося на допомогу Божу та заступництво Провідника. Будемо ж вірити у це і боротися “за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!”

Друже полковнику, зараз на Вас лежить головна відповідальність за долю “Тризуба” імені Бандери. Які кроки Ви зробите для того, щоб Організація продовжила свій революційний, націоналістичний шлях?

Я чудово розумію, що заповнити втрату Батька “Тризубу” на сто процентів не вдасться ніколи. Але він створив Організацію націоналістичну, а тому ми зобов’язані знайти вихід і вийти і з цієї складної для нас ситуації ще міцнішими, ніж були дотепер.

По-перше, тих стратегічних ідеологічних і політико-програмових матеріалів, які розробляв Полковник, вистачить ще не на один рік не тільки нам, а й всім, хто вважає себе націоналістами. Найголовніше – це розробляти їх, переводити в оперативну та тактичну площини діяльності націоналістичного руху. Його напрацювання ми зобов’язані максимально довести до свідомості українського народу.

Степан Бандера говорив про те. що основною для українських націоналістів є боротьба за душу українця – ось тому для нашої Організації залишається одним з головних завдань пропаганда українського націоналізму, донесення нашої ідеології до всіх прошарків українського суспільства. А варіанти пропагандивної діяльності з’являються все нові та нові.

По-друге, Провідник передбачав дії Організації на декілька кроків наперед, а тому, усвідомлюючи, що на цій землі немає нічого вічного, з його ініціативи була створена Головна Рада, в яку увійшли засновники “Тризубу”, що у свій час займали вищі посади в Організації, а значить мають неоціненний досвід організаційної діяльності. Тому мені, як Головному Командиру, є на кого спертися зараз, і я переконаний, що для всієї Організації Головна Рада послужить надійним оплотом у всі часи. До того ж, друг Василь навмисно в останні роки свого життя максимально дистанціювався від керівництва повсякденним життям Організації, привчаючи нас до повної самостійності у прийнятті рішень та почуття відповідальності за них.

По-третє, Центральний Провід є дієвим організаційним чинником. Саме там сконцентрована перспектива “Тризуба”. І Провідник, і я бачили, як “тризубівська” молодь виросла за останні два роки. Сформована націоналістична провідна команда із людей, що в середньому мають 22-25 років. До того ж це представники всіх регіонів України. Хлопці, яких я без перебільшення оцінюю як золотий фонд і Організації, і всієї України. Хтось із них вже у найближчий перспективі зможе очолити Всеукраїнську Організацію “Тризуб” ім. С.Бандери.

Улітку, якщо дозволить ситуація, ми проведемо черговий (6-ий) Великий Збір, на якому закріпимо ті стратегічні напрямні організаційної діяльності, які нам залишив Провідник, і з новими силами продовжимо бій за Україну. Тому, маючи нагоду, звертаюся до всього членства “Тризубу” з проханням максимально під готуватися до цієї організаційної події для того, щоб Збір пройшов активно, мобільно та максимально ефективно як для Організації, так і для всього націоналістичного руху.

У минулому своєму інтерв’ю Ви, друже Дмитре, згадували об’єднавчий процес, черговий етап якого розпочався з Вашого відкритого листа керівникам та провідному активу націоналістичних структур. На якому він рівні зараз?

Концепцію об’єднання націоналістичних організацій у свій час розробив славної пам’яті Провідник Василь Іванишин. У лютому ми знову спробували її реалізувати. Результати почали даватися взнаки практично відразу. Найкращі показники на сьогоднішній день є у стосунках між “Тризубом” та Організацією Українських Націоналістів під проводом Миколи Плав’юка. У ході перемовин досягнуто конкретних домовленостей про повну співпрацю у всіх ділянках організаційної діяльності. Також зараз готується відповідний меморандум, який дозволить нашим структурам максимально поєднати всі ресурси – і кадрові, і матеріальні – у боротьбі за УССД.

Не можу не згадати про те, що одну із останніх своїх політичних зустрічей наш Провідник провів власне з другом Миколою Плав’юком І наскільки я знаю, вона прискорила об’єднавчий процес між “Тризубом” імені Бандери та ОУН.

Також у нас добрі й дружні стосунки із Всеукраїнським об’єднанням “Свобода”. Без зайвих розмов “тризубівці” та “свободівці” вже провели десятки спільних акцій. Літній період, сподіваюсь, дозволить нам провести декілька спільних різнопланових вишколів, конференцій, заходів тощо.

Користуючись нагодою, хочу подякувати пану Олегу Тягнибоку за допомогу під час загострення хвороби нашого Провідника, а також за співчуття, яке він висловив з приводу смерті Полковника Василя Іванишина.

Думаю, що за рахунок зближення ідейно-світоглядових позицій та спільних націозахисних дій і ОУН, і ВО “Свобода”, і “Тризуб”, і інші націоналістичні організації досить скоро підійдуть впритул до відродження єдиного потужного націоналістичного руху. І це не просто слова. Навіть ті структури, які не дали якихось відповідей на заклик до об’єднання, сьогодні на рівні обласних, міських, районних своїх осередків активно співпрацюють з “тризубівськими” підрозділами, незважаючи на “наїзди” стосовно цього з боку своїх проводів. Як співається у пісні, присвяченій одним із наших симпатиків річниці “Тризуба”, “собака гавкає, а стрій іде…”

Друже полковнику, і в українських засобах масової інформації, і на світових інформаційних ресурсах з’явилося багато коментарів та інформаційних повідомлень, що стосуються створення Міжнародного антиімперського фронту. Чи не могли б Ви детальніше зупинитися на цьому аспекті націоналістичної діяльності?

Ідея створення названої Вами структури не є новою для українських націоналістів. Ми всі пам’ятаємо, як наші попередники з ОУН-УПА створили Антибільшовицький блок народів (АБН), який протягом десятиліть ніс прапор національно-визвольних рухів багатьох народів світу. На превеликий жаль, вже при незалежній Україні він повністю втратив свою роль в координації антиімперської боротьби поневолених імперіями народів.

“Тризуб” не раз проводив спільні акції та вишколи з представниками інших держав, не раз, особливо на першому етапі російсько-кавказької війни, ми здійснювали ту допомогу, якої потребувала воююча Ічкерія. Потім же, в період короткотривалого перемир’я, зв’язки між народами Кавказу та українцями були або втрачені, або не відігравали значної ролі в спільній антиімперській боротьбі.

Але за останній же рік була пророблена велика робота для того, щоб представники різних народів світу, маючи єдині ідейно-світоглядові та морально-етичні цінності, не зважаючи на відмінності релігійного характеру, змогли нарешті вийти на етап структурного оформлення міжнародного антиімперського руху. На цей момент, фундаторами такого процесу стали Рух за деколонізацію Кавказу (РДК) під проводом Ахмада Сардалі та Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. С.Бандери.

Під час попередніх консультацій з представниками РДК було домовлено про проведення 8-го травня 2007р.Б. установчої конференції Міжнародного Антиімперського Фронту (МАіФ), що і було зроблено. На конференцію, яка відбувалась на Тернопільщині, прибули представники різних народів – це і поляки, і чеченці, і литовці, і кабардинці, і кримські татари, і представники інших народів Кавказу. Перед початком була зачитана привітальна телеграма від Президента Чеченської Республіки Ічкерія Докку Умарова. В процесі виступів, обговорень і дискусій на основі тез, запропонованих Василем Іванишиним, була розроблена Резолюція, що проголошувала факт створення вищезазначеної міжнародної Організації та окреслювала першочергові завдання її діяльності. (З резолюцією можна ознайомитися на сайтах “Бандерівець” та Кавказ-Центр). Також було розроблено план діяльності МАіФ на найближчу перспективу, домовлено про проведення наступної конференції в найближчий час, обрано тимчасовий виконавчий комітет нашого об’єднання.

Не можу не повторити, що, згідно попередніх домовленостей, посаду керівника Фронту мав обійняти славної пам’яті Провідник “Тризуба” Василь Іванишин, але Всевишній розпорядився інакше…

Заснування МАіФ – поки що є фактом, але ми докладемо максимум зусиль для того, щоб вже у найближчому майбутньому він перетворився на фактор міжнародної антиімперської політики та став реальним центром, що здійснює координацію національно-визвольної боротьби і мусульманських, і християнських поневолених народів світу. Гаслами нашої боротьби є: “Світ без Імперій!”, “Свобода народам! Свобода людині!”, “Воля або смерть!”.

Ось під цими лозунгами, з вірою в єдиного Бога, у право кожної нації на своє державне утвердження, колонами борців, а не отарами рабів, підемо в бій “За нашу і вашу свободу!”

І хай у цій боротьбі допоможе нам Бог!

Дякую за інтерв’ю.

16.05.2007 р.Б.

Інтерв’ю брала подруга Марічка

Такий закон національно-визвольної боротьби. У ній або всі виграють, або програють теж усі.

Василь Іванишин

Тільки червоно-чорний прапор боротьби приведе нас під синьо-жовтий стяг Свободи!

Василь Іванишин

7 ПРАВИЛ НАЦІОНАЛІСТА-КЕРІВНИКА

1. Навчись діяти (працювати. творити, боротися) в ім’я ідей так, як інші побратими. Змогли вони, зможеш і Ти.

2. Навчись діяти в ім’я ідеї краще, ніж інші. Ти зможеш; у Тобі багато можливостей – досить пізнати, розвинути і застосувати їх.

3. Навчись організовувати вишкіл і діяльність інших так, щоб вони також стали діяти краще, ніж до Твого провідництва.

4. Намагайся досягти вищого становища в системі, але не комбінаціями, інтригами, холуйством тощо – задля вигоди чи пустого самолюбства, а нарощуванням якості і розмаху своєї діяльності – в ім’я Справи.

5. Пам’ятай, що найкращий керівник – не той, який сам добре діє і на якому тримається довірена йому справа, а той, хто підготував собі таких помічників і заступників, так налагодив механіку діяльності, що навіть за його відсутності справа продовжується з незмінною ефективністю.

6. Головний показник Твоєї провідної діяльності і вартості – не те, що Ти можеш і робиш сам (це Твій обов’язок перед Нацією і Організацією), а те, на що здатні довірені Тобі люди.

7. Знай, що найвищий здобуток, внесок у справу і заслуга керівника якомога швидше знайти, підготувати і запропонувати на своє місце наступника, який буде діяти ще краще.

Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

полковник Василь Іванишин

Нація не здобуде нічого, якщо боротиметься за щось, а не за все, що їй належить.

В.Іванишин

ВОНИ КРАЩЕ ВІД НАС ЗНАЮТЬ, ЧОГО МИ ХОЧЕМО…

Коментарі до ситуації в Україні Провідника ВО “Тризуб” ім. С.Бандери полковника Василя Іванишина газеті “Галицька Зоря”

Якої думки Ви про політичні здібності лідерів правлячої коаліції, які, замахнувшись на створення конституційної більшості, тим самим підписали собі “смертний” вирок?

Насправді депутатам цієї “коаліції національної єдності” (цікаво, яку саме націю вони мають на увазі?) конституційної більшості зовсім не хотілося – їх цілком задовольняла “синиця у жмені”, тобто парламентська більшість. Адже вони прийшли у парламент збагачуватися, а це можна робити і без 301 голосу.

У гонитву за конституційною більшістю їх включили їхні позаукраїнські господарі, які сподіваються в такий спосіб демонтувати незалежність і державність України і перетворити її у свою, якщо не колонію, то хоча б неоколонію. Щоб переконатися в цьому, досить порівняти, якою була Партія регіонів в час першого прем’єрства Віктора Януковича, і якою вона стала після поразки на виборах 2004 року. Якщо раніше це було звичне кланово-олігархічне об’єднання для виборювання влади і корита вигоди, то з 2005 року ПР – це єдина в Україні дієва ідеологічна партія. Так, “червоні” насправді давно начхали на свої ідеологію, а тому Симоненко не веде класової боротьби і не закликає до побудови комунізму в окремо взятій країні; Мороз не веде соціалістичної пропаганди; наші “демократи” як вогню бояться національного народовладдя та розширення сфери виборності в державі; “теж-націоналісти” запевняють своє членство і суспільство, що нинішня злодійська держава – це і є втілення мрій борців за волю і державність нації всіх попередніх поколінь і називають ворогами України тих, що далі борються за українську національну державу… А інші партії ніяких ідеологій ніколи й не мали. А регіонали тепер і мають, і втілюють у життя виписану їм у Москві ідеологію і програму антиукраїнської п’ятої колони. То ж конституційна більшість потрібна не так їм, як їхнім господарям: без цього знищити державність України в більш-менш пристойний спосіб неможливо.

Чи був, на Вашу думку, у Президента інший вибір, окрім того, до якого він зараз удався, тобто дострокового припинення повноважень Верховної Ради?

Почнемо з того, що навіть дотеперішній політичний успіх цієї коаліції (здобуття законодавчої та виконавчої влади) – це не результат політичного таланту її лідерів, а наслідок політичної неспроможності попередньої, “помаранчевої коаліції”.

Був, і не один: приборкати отаманщину і надмірні апетити в “помаранчевому” таборі, не віддавати владу антикризовій коаліції, не підписувати подання на прем’єрство Януковича, не підписувати закон про Кабінет міністрів і т. ін. Але це – у минулому. А зараз Віктор Ющенко вперше зробив те, що схвально зустріли не тільки ті 53 відсотки виборців, що голосували за нього, але й чимало тих, що раніше голосували за регіоналів, соціалістів чи інші, позавладні партії.

Чи не очевидним, на Ваш погляд, є те, що обидва табори нинішнього протистояння – це сторони однієї медалі, жодна з яких не має українського національною забарвлення?

Це так, і я про це написав кілька книжок і десятки статей. Але є ще дві очевидності, які необхідно враховувати. Перша: якщо, умовно кажучи, табір Ющенка ґрунтується на ненаціональних, неукраїнських засадах, то табір Януковича керується засадами відверто антиукраїнськими. Друга: табір Ющенка складають люди національно пробуджені, і є надія, що вони спільними зусиллями можуть вплинути на своїх лідерів, щоб ті зайняли чітку національно-ідейну, проукраїнську позицію, тоді як у таборі Януковича це неможливо.

Вас не дивує, що Ющенко різко змінив своє ставлення до Тимошенко після того, як вона повернулася зі США?

Не дивує, бо я не знаю, чи він справді змінив своє ставлення до неї. Як уже давно не дивує українська політична географія: чомусь для наших політиків, які прагнуть із Майдану потрапити на Банкову чи Грушевського, найкоротший шлях пролягає або через Москву, або через Вашингтон і Єрусалим…

Що доброго можуть принести Україні ці галопуючі вибори? Чи є гарантія, що після виборів антиукраїнський парламент не стане ще більш антиукраїнським?

Уже принесли: народ черговий раз відчув свою силу. Бо без масового незадоволення народу нинішньою владою, без суботньої демонстрації на Майдані навряд чи Президент підписав би указ про розпуск ВР. Ще кілька таких випадків, і більшість народу зрозуміє, що тільки шляхом організованого тиску на владу можна змусити її дбати не тільки про свої власні, але й про народні інтереси.

А от яким буде розклад політичних сил і характер влади після виборів, то це залежить уже значною мірою від нас, виборців. Хоч, звичайно, на великі і якісні зміни сподіватися не доводиться – надто мало часу і можливостей мають позавладні партії, щоб заволодіти симпатіями виборців і вибороти собі місце в парламенті.

Чи не стане парламент ще більш антиукраїнським? Не стане, якщо український табір стане більш ідейно-національним та організованим. Чим сильнішими будуть ставати українці, тим меншими і смирнішими ставатимуть антиукраїнські сили.

Макіавеллі сказав, що слабкість верховної влади – найбільше лихо для нації. Чи стане тепер Президент, відважившись на підписання указу про розпуск ВР, сильнішим?

Макіавеллі мав рацію, і події останніх років у нашій політиці підтверджують це. Саме слабкість “помаранчевої” влади спричинила те, що влада опинилася в руках антиукраїнських сил.

Цим указом Віктор Ющенко фактично повернув собі підтримку тих сил, що зробили його Президентом, і вже має що протиставити Верховній Раді та Кабінету міністрів, хоч вони мають більше владних повноважень і важелів реальної влади. Але чи стане він від цього сильнішим, тобто політично дієвішим, чи врахує попередні помилки – сказати важко: є ще характер, є зовнішні впливи, є оточення… Час покаже.

Чи можна припустити, що це добре спланований сценарій, вигідний одночасно для Ющенка і Януковича? Скажімо, Конституційний суд визнає указ Президента неконституційним, і в такому випадку, як мовиться, і вовки будуть ситі, і кози цілі. Ющенко тоді зміцнює своє реноме гаранта, а Янукович – мотивацію стримати апетити своїх партайгеноссе.

Та припустити можна все. Але тут справа, як бачиться, набагато складніша і закроєна явно не Ющенком, не Януковичем і не Тимошенко. Насторожує те, як одностайно стримано зреагували США, Європа, Москва на події в Україні. Таке враження, що там давно знали, що і як у нас буде відбуватися. А виступ Жириновського в Держдумі на підтримку дострокових виборів у нас є дуже промовистим і малоприємним для табору Януковича фактом. Поки що Україна живе не за власним, а за чужими сценаріями, змісту яких ми не знаємо, а протиставитись їм ще не можемо. Такий наслідок безідейної політики наших політиків. Ото й живемо за принципом “скачи, враже, як пан каже”. Тільки об’єднаний національною ідеєю народ може сам визначати свою долю. І так буде. На жаль, ще не зараз. Але буде обов’язково.

“Галицька Зоря”,

6 квітня 2007р.

В Україні легітимною, законною може бути тільки українська національна держава – держава української нації на українській землі.

Василь Іванишин

ІЗ “ПРОГРАМИ РЕАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ У ПРОЦЕСІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ”

Наше основне і визначальне триєдине гасло: “Бог! Україна! Свобода!”

Бог: Метою людського існування є наближення до Бога – інакше людина, суспільство, держава деградують, вироджуються і занепадають. Гуманісти свою боротьбу з християнством почали із заперечення бога й обожнення людини: “Людині гімн! Людині, а не Богу!” (П.Тичина). Через якобінство, соціалізм і соціал-демократію вони закономірно дійшли до націонал-соціалізму, який перетворював людину в звіра, і до комунізму, який творив безтямного раба і мільйонами винищував поневолені народи. Нинішні гуманісти через демолібералізм, космополітизм і глобалізацію ведуть не тільки окремих людей, а вже цілі країни шляхом атеїзму і денаціоналізації, гомосексуалізму і наркоманії.

Боротьба гуманістів-демолібералів “за добробут народу” – це насправді боротьба за матеріальні, а не духовні пріоритети в поведінці людей. Їхня боротьба за “свободу совісті” – це боротьба з совістю та духовністю людини і народу. Їхні заклики до людей “бути самими собою” в практиці життя завжди трансформуються в одне: бути свинею, хамом і рабом своїх недоліків і слабостей. їхня боротьба за “права людини”, але без прав націй – це боротьба за поневолення і знищення націй. Їхнє протиставлення християнським і національним цінностям “загальнолюдського” – це боротьба за створення всесвітнього концтабору й утвердження себе в ролі диктаторів світу.

“Дорога до Бога лежить через Батьківщину” (Ю.Вассиян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Бо поневолений, обездуховлений і бездержавний народ приречений виконувати не Божу волю, а волю тих “вовків в овечих шкурах”, які паразитують на його крові та поті, формують не національно-релігійну, а рабську свідомість та мораль народу і ведуть цей народ до виродження і небуття. Без утвердження і культивування релігійної свідомості та моралі неможливе національно-духовне відродження, розвиток і гарантоване майбутнє української нації. Той, хто пропонує українцям щось інше, – це або політичний невіглас, або політичний шахрай, але неодмінно – мимовільний чи свідомий, явний чи замаскований слуга сатани.

Україна: Всемогутній Господь створив нас українцями, українською нацією, і хай святиться воля Його на віки віків. А слуги сатани століттями намагаються протидіяти Божій волі і або знищити нас на нашій же землі, або перетворити на росіян, поляків, мадярів, румунів тощо, на імперсько-“інтернаціональне” стадо “совєтський народ” чи на таке ж безлике, безтямне і звиродніле космополітичне бидло під назвою “політична нація”. Тільки у власній національній державі українці можуть зберегтися українцями і християнами, а Україна – Україною. І тому Україна для нас – понад усе! Захищаючи Україну, прагнучи створити українську національну державу, ми відстоюємо не тільки свої національні права, а передусім – Божу волю. І тому – з нами Бог!

Свобода: Бездержавний і підневільний народ не може діяти ні за законами Божими, ні за власними: він приречений жити так, як диктує йому той, хто його поневолив. А тому боротьба за Свободу людини, нації, України – це наш християнський і національний обов’язок. Немає для людини і народу перспективи самоутвердження без всебічного вдосконалення, немає вдосконалення і розвитку без Свободи, немає Свободи без обов’язків перед Богом і нацією.

Досягти Свободи український народ може тільки шляхом довершення української національно-визвольної революції – у власній національній державі. Зважаючи на те, що ті, хто зазіхає на Україну, хочуть не просто експлуатувати і грабувати, але й знищити нас як народ, – для української нації гасло “Свобода – або смерть!” було і залишається абсолютним категоричним імперативом.

Вони не дають нам жити, ми не дамо їм панувати.

В.Іванишин

ПАМ’ЯТІ ДРУГА, ПОБРАТИМА, ПРОВІДНИКА

8 травня 2007 року перестало битися серце полум’яного патріота, вірного сина української землі, націоналіста-бандерівця Василя Петровича Іванишина.

Широкому загалу Провідник і засновник Всеукраїнської Організації “Тризуб” ім. С.Бандери полковник Василь Іванишин відомий як талановитий літератор-публіцист, ідеолог, політолог, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім. (.Франка, громадський діяч, президент видавничої фірми “Відродження” , автор резонансних і потрібних Україні книжок, що завжди з’являлися у моменти найбільшої необхідності.

Ішла боротьба за Церкву – і блискавично розійшлася по світу його “Українська Церква і процес національного відродження” (1990). Вона витримала, за загальними підрахунками, мільйонний тираж. І в рідному краю, і в світі західної та східної української діаспори її передруковували, нехтуючи всілякими авторськими і цензурними засторогами, переписували, рецензували, цитували, схвалювали, осуджували і навіть… спалювали й відхрещувалися від неї. Сотні та тисячі людей у Галичині і за її межами були учасниками чисельних презентацій книжки, зустрічей з автором – пошуків спільних і єдиних засад у вирі змагань за українське національне і духовне Відродження.

Проголошення незалежності та викликана цим ідейно-програмова криза національно-демократичного руху і проблеми українського державотворення покликали до життя книжку “Нація. Державність. Націоналізм”, яка двома виданнями вийшла в 1992 році. На цей раз своє слово, свій творчий дух і незалежну думку публіцист звертає на оцінку нашої новітньої демократії – цього випещеного і навіть уже розбещеного дитятка в українському вбранні. Надто велику і болісну любов до України має публіцист, щоб не бачити і її успіхів, і перших невдалих кроків, і руху в напрямі від народних бід; щоб не відчути і своєї відповідальності за долю нації, за стан національно-визвольного руху, в якому бачить запоруку грядущого розкрилля і розквіту нашого народу.

Тоді Іванишин як у воду дивився. А чи була б Україна в такому стані як є тепер, якби тодішні “вожді” народу прислухалися до його аргументів?

Тривала затяжна боротьба за утвердження української мови – і п’ятьма виданнями виходила написана ним у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким “Мова і нація” (1990, 1991, 1992, 1994, 2004). До її виходу численні публікації на мовну тематику в пресі мали переважно полемічний, агітаційно-величальний чи безадресно-звинувачувальний характер. Принагідні і фрагментарні у своїй масі, часто перенасичені плаксивою емоційністю та обережною поблажливістю, вони не надто сприяли формуванню свідомого патріотизму й активної позиції в питаннях національно-мовного буття. Певній частині публікацій властива була псевдонауковість, нерідко в отруйному поєднанні з антиукраїнським підтекстом.

Пропонована праця в лаконічній формі тез широко висвітлює мовознавчу проблематику, пов’язану із суттю, роллю та функціонуванням мови в суспільстві, розкриває механізм денаціоналізації народу на мовному ґрунті, подає науковий матеріал, необхідний кожному громадянинові для вироблення мовознавчого світогляду, належного ставлення до рідної та інших мов.

Десять років тривало словоблуддя влади і політикуму про те, яку ж державу будувати, а Василь Іванишин у відповідь розвінчував їхні політичні спекуляції і формував з націоналістичних позицій мету, концепцію і програму українського державотворення у праці “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” (2000).

Під час “касетного скандалу” в лютому 2001 року В.Іванишин разом з побратимами пропонував і владі, і політикуму вихід з тупикової ситуації “третій” – український шлях.

Але чи прислухались тоді до позиції “Тризуба”? І до якого результату це привело?

Висока літературна майстерність, публіцистична пристрасть пульсують у працях “Непрочитаний Шевченко” (2001), “Вибір нації-2002” (2002), “Жерці імпрези” (2003), “На розпутті велелюднім” (2003), “Орден Української Надії” (2004), “Кримський вузол” (2005), “Рецепція благовістя” (2006), цілій низці статей національно-суспільної тематики, що відповідають на гостро актуальні ідеологічні і політичні та державотворчі проблеми нашого часу.

“Непрочитаний Шевченко” з’явився не випадково. Бо лише в Шевченка, у “прочитаного” Шевченка, у реалізації його ідей – шлях до здобуття справді української держави – держави української нації на українській землі. І кожне нове слово правди про Шевченка, пропаганда його ідей і заповітів непомильно ведуть до цієї мети. Тому ця праця важлива й у вишкільно-виховному, і пропагандивному, і в націозахисному аспектах.

Але безперечно, що найважливішим для нас є націозахисне значення цього твору. Непомічена чи бездумно і злочинно ігнорована нашими політиками Шевченкова “сокира” таки мусить бути взята до рук, щоб помститися за нинішній глум над Україною-Катериною, щоб збудити в кожному затурканому Яремі – відчайдушного Галайду, щоб зробити з приспаної нації – нинішнього “виборчого електорату” для шахраїв і злодіїв – націю-борця і господаря своєї долі на своїй землі…

Праця Василя Іванишина “Жерці імпрези” у памфлетній формі окреслює деякі потворні явища нашого суспільно-політичного життя – те, що заважає реалізації української національної Ідеї, примітивізує нашу політику і сповільнює історичний поступ нації.

У праці “Вибір нації-2002” Іванишин окреслив власне бачення політичної ситуації перед виборами-2002.

У 2003 р. Василь Іванишин разом з сином, доктором філологічних наук Петром Іванишиним видали методичний посібник для студентів і вчителів: “Пізнання літературного твору”. Пропонована праця покликана допомогти передусім студентові (а також і молодим вчителям) підготуватися до вирішення максимально конкретного, але визначального у професії вчителя-словесника завдання: наблизити корпус художньої літератури й окремий твір до учня, навчити шукати у вербальному масиві відповіді на так звані “вічні” питання (про добро і зло, правду і кривду, рідне і чуже, прекрасне і потворне і т.п.), зрештою, відрізняти артефакт від антихудожньої макулатури, що заполонила інформаційний простір сучасної цивілізації.

Книжка “На розпутті велелюднім” задумувалася як вихідний матеріал для випрацювання Організацією власної позиції на майбутніх президентських виборах. Однак зміст цієї праці виходить далеко за рамки внутріорганізаційних завдань, зачіпає доленосні для України проблеми державотворення, передусім – суть нашого вибору на виборах-2004.

Василь Іванишин автор “Програми реалізації української національної ідеї в процесі державотворення”, яка на п’ятому Великому Зборі “Тризуба” у 2005 році була прийнята як програмний документ Організації.

В 2005 році вийшла ще одна фундаментальна праця В.Іванишина – “Кримський вузол”, в якій Провідник запропонував українському суспільству шляхи розв’язання однієї із найскладніших проблем державотворення – кримської.

Багато праці Провідник доклав і для консолідації націоналістичних сил в Україні. Він розумів її необхідність, але добре знав складність цієї проблеми. Він був проти механічного шкідливого і безперспективного єднання.

Іванишин писав: “Міжорганізаційне єднання може бути механічним і органічним. І справа тут не тільки в меті об’єднання, але й у тому, якого типу організації консолідуються. Бо є велика різниця між згуртуванням організацій чисто прагматичного типу та об’єднанням організацій ідеологічного типу”.

Створюючи “Тризуб”, організацію орденського типу, Іванишин чітко усвідомлював різницю між орденським і партійним способами мислення і діяння.

У своїй праці “Два типи політичного об’єднання" Іванишин писав:

“Історія вчить, що держава не може виникнути без дії такого політичного чинника, який може переконати суспільно активну частину народу в необхідності і можливості власної держави, започаткувати й очолити процес державотворення. Ця ж історія виявляє такі основні державотворчі чинники, як монархи, аристократія, шляхта (дворянство), буржуазія, інтелігенція, Церква. На жаль, жодного з них Україна на даний час не має – вони втрачені внаслідок багатосотлітніх окупацій. Витворити їх штучно неможливо, хоч такі спроби (наївні чи провокативні) робляться.

Але є ще один державотворчий чинник, до творення і діяння якого кожен із нас може і повинен докласти всіх зусиль. Це – Національний Орден – об’єднання однодумців для реалізації української національної ідеї, передусім її політичного змісту і досягнення державності української нації через створення національної Української Соборної Самостійної Держави. Такий орден українці створили ще в 1929 році, і Організація Українських Націоналістів, не маючи ніколи зовнішньо-атрибутивних форм ордену, насправді за принципами внутрішньої організації і політичного функціонування була з перших днів свого існування Національним Орденом.”

У іншій праці “Рецепція благовістя” він пише:

“Сила християнства – саме в його безпосередньо-божественній інтерпретації. Христос не просто нагадує і проголошує божественні істини: Він пояснює, тлумачить, своєю поведінкою маніфестує їх, бо Він сам – найвища Істина. Христова наука – це абсолютна інтерпретація абсолютного вчення абсолютним авторитетом.

Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і нашої ідеології. Без християнства немає українського націоналізму. Без націоналізму не буде Свободи нації. Без Свободи не буде українців та України. А звідси – і наше головне і визначальне гасло: “Бог, Україна, Свобода!”

Але для нас Василь Іванишин – перш за все Провідник: людина, за якою йдуть у боротьбу не за наказом і не в порядку організаційної дисципліни, а за велінням серця.

Це він зі своїми побратимами за дорученням ОУН створив Всеукраїнську Організацію “Тризуб” ім. С.Бандери – дієву націоналістичну організацію з орденським типом мислення і чину, яка в умовах повної ідейної дезорієнтації суспільства взялася за продовження незавершеної справи української нації – довершення української національної революції для здобуття Української Соборної Самостійної Держави.

Виступаючи на установчому Зборі Організації у вересні 1995 року Провідник чітко охарактеризував, що собою являтиме “Тризуб” імені Степана Бандери і яку роль в суспільно-політичному житі України він має відігравати:

“Необхідна окрема, вузькофункціональна, тобто без претензій на всеохопність проблематики націоналістичного руху, але автономна молодіжна націоналістична організація, яка має бути фактором об’єднання і формування людей ідеї і чину, а не черговою кон’юнктурною збираниною у вигляді політичної секти чи клубу псевдо патріотичних балакунів.”

Підсумовуючи десятирічну діяльність “Тризуба” у жовтні 2003 року, Провідник перед побратимами виголосив:

“Десять років тому ми з вами об’єдналися в націоналістичну організацію для продовження справи ОУН, для завершення української національної революції, для створення в умовах незалежності української національної держави, вимріяної багатьма поколіннями борців, – УССД. Тільки на шляху до цієї мети – виправдання нашого існування. Всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери за десять років жодного разу не збочила з нього. Вірю, що не збочить і в майбутньому. Позаду нас – могили наших побратимів, попереду велика мета. Здобудемо Українську Державу або згинемо в боротьбі за неї!”

8 травня 2007 року Провідника не стало. В цей день на Тернопільщині проходила установча конференція Міжнародного антиімперського фронту за участю представників різних народів Європи та Азії, християн і мусульман, на якій він мав бути присутній і виступати. За попередньою загальною згодою всіх учасників конференції Василь Іванишин мав його очолити. Та не судилось…

В тезах до свого виступу Провідник писав:

“Больова точка імперій – національне питання; камінь спотикання для них – національно-визвольні Ідеї, гасла, рухи; смертельна небезпека для них – націоналізм.”

Звістку про його передчасну смерть хвилиною мовчання вшанували його побратими з Організації разом з представниками інших поневолених народів, які борються за своє Богом дане право бути господарями своєї долі на своїй рідній землі.

Політичний референт

ВО “Тризуб” ім. С.Бендери

підполковник Іван СУТА

Є свобода від, свобода для і свобода в ім’я чогось.

В.Іванишин

Політика – це теорія, практика і мистецтво реалізації суспільних ідей. Національна політика – це політика, метою якої є державне самоутвердження ідей, прагнень та інтересів нації.

В.Іванишин

Національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі.

Василь Іванишин

УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ, ЧИ УКРАЇНА БЕЗ УКРАЇНЦІВ Інтерв’ю з заступником Командира ВО “Тризуб” ім. С.Бандери підполковником Ігорем Іванченком

Друже підполковник, сьогодні однією із тем, що часто лунає на вітчизняних ЗМІ є міграція в Україну. Яким має бути ставлення націоналістів до цієї проблеми?

Згідно офіційних досліджень за останні роки, з України виїхало близько семи мільйонів українців. За цей же час в’їхало на територію держави також близько семи мільйонів, але вже неукраїнців. Тому міграція в Україну є дуже небезпечним явищем. На тлі тотального зубожіння українського народу, коли він змушений шукати заробітку і кращої долі на чужині, на місце автохтонів в’їжджає велика кількість не тільки національно, але й расово чужорідних людей. На моє глибоке переконання, відбувається спланована політика заміни українського етносу на представників інших національностей і рас. Пануюча чужонаціональна кліка в Україні намагається реалізувати політику, гаслом якої, на противагу націоналістичному “Україна для українців”, є “Україна без українців”.

Виходячи з цього, ми, українські націоналісти, ставимося різко негативно до подібних дій фінансових і політичних груп, котрі проводять цю політику. Ми виступаємо за україно-зорієнтовану міграційну політику, метою якої має бути надання найбільших преференцій та пільг тим українцям, що проживають за кордоном, але збираються повернутися на Батьківщину.

Також на моє глибоке переконання, треба розрізняти тих людей інших націй та рас, що прибули в Україну з метою навчання, в складі дипломатичних місій, у бізнесових справах тощо, й тих, хто прибуває на нашу землю для того, щоб розчиняти та витісняти українців з їх землі, розповсюджувати наркотики, робити з українських дівчат повій, протиставлятися національному відродженню нашої нації. В першому випадку наше ставлення до таких людей має бути толерантним, у другому ж – однозначно негативним і ворожим, а звідси має випливати і наша дія!

Розглядаючи це питання, неможливо не наголосити на тому, що, врешті-решт, головна проблема не в тих арабах, африканцях, азіатах і т.д., що приїжджають в Україну і поводять тут себе як господарі – найбільша проблема в тому, що немає національної держави, в якій таких проблем просто не виникало б. Ми добре розуміємо, що ті ж самі канали нелегальної міграції створюються і “кришуються” не тими, хто сюди іде незваними, а місцевими корумпованими владоможцями і правоохоронцями.

Чужоземні кримінальні групи, розповсюдження наркотиків, або інші негативні тенденції випливають із злочинної політики тих, хто тримає у своїх брудних лапах сьогодні політику, економіку, культуру, ЗМІ тощо. Це треба усвідомлювати і робити певні висновки. Тільки здобувши українську національну державу цю проблему можна буде вирішити раз і назавжди!

Друже Ігорю, Ви в боротьбі за УССД з 1993 року, є одним із засновників Організації, чи не турбують Вас тенденції, коли українська молодь, замість боротися за українську Україну, пристає до скінхедського та інших пронацистських рухів?

До тих характеристик, що Ви дали мені, можу додати, що маю трьох дітей, майбутнє яких для мене, м’яко кажучи, небайдуже. А тому кожна енергія кожного українця, що витрачається намарно, звичайно ж, ріже моє серце.

Як правило, до цих всіх неформальних рухів пристають хлопці та дівчата, що мають міцні характери та загострене почуття справедливості. Вони теж українці і махнути на них рукою тому що ці діти стрижуться наголо, або носять “шнурівки” ні в якому разі не можна. Провина всіх українських націоналістів, а значить і наша, у тому, що ми не можемо розгорнути так націоналістичну пропаганду, щоб ці молоді люди з активною життєвою позицією зрозуміли різницю між українським націоналізмом і національно-визвольною боротьбою нашого народу з наскрізь ворожим для України й українців націонал-соціалізмом, або іншими його різновидами (у тому числі, останнім часом широко рекламованим, так званим соціал-націоналізмом). Необхідно докласти максимум зусиль для того, щоб витягнути цих хлопців і дівчат із зграй підступних шакалів, та зробити із них шляхетних вовків, які будуть жити за християнськими і національними заповідями та боротися не “ПРОТИ” інородців, або ще когось, на кого покаже якийсь дуже “розумний дядечко”, а “за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ”.

Ми мусимо переконати не тільки скінхедів, але й більшість українців у тому, що національне питання можна вирішити тільки за формулою, що залишив нам славної пам’яті Провідник Степан Бандера:

• побратимське – до тих, хто разом з нами бореться за УССД;

• толерантне – до тих, хто позитивно ставиться до нашої боротьби за УССД;

• вороже – до тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення.

Сьогодні є дуже багато розмов, що стосуються українсько-російських відносин. Яким сьогодні є ставлення українського націоналіста до Російської Федерації?

Яке може бути ставлення українського націоналіста до імперії? Однозначним є те, що навіть після розвалу радянського союзу Росія залишається мініімперією, до складу якої входить велика кількість етнічно неросійських народів і територій. А тому, допоки буде існувати такий стан російської держави, до тих пір вона буде загрожувати своїм сусідам, а також гнобити і визискувати підкорені нею народи.

Тому ми, українські націоналісти, виступаємо за повне знищення російської імперії, реалізовуючи гасло “Свобода народам! Свобода людині!”. При цьому – це не тільки слова. 8-го травня ВО “Тризуб” ім. С.Бандери та Рух за Деколонізацію Кавказу створили Міжнародний антиімперський фронт, що поставив собі за мету поборювання всіх форм імперіалізму, у першу чергу московського. Головою ж цього Фронту обрано нашого Командира полковника Дмитра Яроша. Ця структура, незважаючи на декілька тижнів свого існування, вже провела цілу низку антиімперських акцій, які були скоординовані по декількох країнах світу. У планах же безкомпромісна боротьба “За світ без імперій!”

Російський потворний монстр буде знищений, хоча ми, українські націоналісти, не заперечуємо права російського народу мати свою державу в своїх етнічних межах.

У світі йде широкомасштабний наступ на традиційні християнські цінності, сатанізм культивує різні сексуальні збочення. Також останні декілька років постійно звучить тема легалізації так званих “легких наркотиків”. Як мають націоналісти відноситися до цих процесів?

Український націоналізм побудований на християнстві, а тому будь-яке суспільне явище намагаємось узгодити із заповідями Божими. Тому наше ставлення до гомосексуалізму та інших збочень є глибоко негативним.

На наше тверде переконання, пропаганда або толерація цих явищ є гріхом перед Богом та злочином проти суспільства. Гомосексуалізм та сексуальні збочення ми розглядаємо як психічні хвороби та кару Божу за гріхи вчинені людиною перед Богом. Будь-які розмови про те, що це є однією з форм любові, ми відкидаємо, твердо пам’ятаючи, що вчинив Господь з Содомом і Гоморрою. Загально кажучи, це є один з 4-х гріхів, що кличуть про помсту до Неба.

Також ми виступаємо проти легалізації наркотиків. Тому що наркоманія є свідомим і повільним самогубством, а самогубство – є тим гріхом, котрий Господь не прощає. Демагогічне пашталакання про безневинність легких наркотиків є облудою, тому що шлях до важких наркотиків якраз і лежить через легкі. А поступка дияволу в малому врешті призводить до повного йому підкорення. Бо диявол обіцяє золоті гори, а розраховується розбитими черепками.

Тому для нас, українських націоналістів, здоров’я і майбуття нації є набагато вищими ніж будь-які так звані “європейські цінності”.

Дякуємо за інтерв’ю!

Поза націоналізмом немає перспективи – ні для людей, ні для народів.

В.Іванишин

Закон не може суперечити національній ідеї і праву нації на повноцінне життя, бо інакше це вже не закон, а правила поведінки для рабів.

В.Іванишин

БЛАГІ ВІЙНИ

Битися, вбивати, воювати. Люди робили це чи не з самого початку своєї історії і не проявляють анінайменших ознак готовності припинити. Багато хто стверджує, що коли мова заходить про війну – навіть про справедливу – християнська традиція лицемірить, оскільки засновник християнства, ніби-то, заперечував будь-яке використання сили. І хоча насправді Ісус, звичайно ж, визнавав, що право вдаватися до сили дається Його Батьком (Ін 19:11), потрібно визнати, що засновник християнства – на відміну від засновника ісламу – і справді не носив меча.

З ряду причин (що в основному концентруються навколо тієї думки, що відкидання Ісусом сили відноситься лише до Нього Одного, а Його послідовники не повинні Його в цьому наслідувати), відмова Ісуса від меча не перешкодила християнам користуватися зброєю. Почалося це десь в кінці ІІ століття. Не завадила відмова Ісуса і деяким раннім Отцям Церкви захищати використання сили. Назвемо лише четверо – Климент Александрійський, Евсевій, Амвросій і Августин; всі вони недвозначно відстоювали цю позицію. Їх “апології” – перш за все Августинова – поклали початок християнському вченню про справедливу війну, яке стверджує, що бувають випадки, коли християни повинні підтримувати війну. Жоден з цих ранньохристиянських підходів до війни не відносився до неї як до необхідного зла. Кожен вважав, що людина, що справедливо користується силою, діє відповідно до волі Бога і, хоч і не є таким славетним, як єпископи і клірики, але все таки слідує Христу. Дії праведного солдата на війні вважалися, таким чином, позитивно благими – діяннями, що допомагають йому наблизитися до Бога. Але сьогодні подібна етична оцінка війни вийшла з моди. Небагато з наших сучасників готові стверджувати, що Бог прославляє доблесного солдата, який здійснює подвиги на полі бою. Більшості з деградованих сучасників подібна ідея видасться гротесковою.

Є дві основні причини, через які багато християн в наші дні вважають за краще відректися від традиційного схвалення війни як потенційно благої справи. Їх коріння – в інтелектуальних течіях, що проникли в християнську свідомість і сформували відношення багатьох сучасних християн до війни. По-перше, існує вплив псевдохристиянського пацифізму. З його позицій стверджується, що людина не може наслідувати Ісуса – і, значить, не може бути християнином в повному розумінні цього слова (а то і взагалі ні в якому) – якщо не відкине будь-яке використання сили. Християни, з цієї точки зору, повинні повернутися до практики ранньої Церкви, яка, як нам брешуть, заперечувала силу доти, доки “Константинове гріхопадіння” не поклало початок ери християнського імперіалізму. Друга причина, через яку багато сучасних “християн” відкидає будь-яке насильство, – ліберально-гуманістичні ідеї, що вважають війну нелюдяною, безрозсудною і безцільною, а отже – по суті своїй ганебною, негідною людської природи і застарілою в ході історичного прогресу. Першим, хто виразив таке розуміння війни, був Еразм, що детально пояснив, чому вважає війну протиприродною і неналежною для людини, і вважає, що навіть справедлива війна етично неприйнятна. Але в наступ цей погляд пішов за часів Просвіти, коли філософи стали щиро стверджувати, що війна негідна цивілізації і може навіть вважатися антитезою благого правління. Допомогою цій думці послужило знеособлення війни в епоху механізації, жахливі за своєю жорстокістю окопні битви Першої Світової, килимові бомбардування Другої Світової та американське фіаско під час конфлікту у В’єтнамі. Результат – майже всі дійшли одностайної думки, що війна не може бути благородним заняттям, а тим більше – заняттям, сумісним з дорогою Христа. Дійсно, безславна природа сучасних методів ведення бою дозволила протестантському теологові Карлу Барту (Ваrth) задоволено відзначити, що з війни, нарешті, “зірвано шлейф” слави і благородства, яким вона була сповита в колишні століття.

У своїй великій праці “Церковний догматизм” Барт представляє війну як ultima ratio і, отже, щось суто людське і, звичайно ж, що не може співвідноситися з доблестю і благородством. Подібні погляди не обмежуються рамками протестантизму. Так, католицький моральний “богослов” Чарльз Курран (Curran), наприклад, занепокоївся в своїй суперечці з Полом Ремсі (Ramsey), знаменитим захисником християнського вчення про справедливу війну – тим фактом, що Ремсі не приймає серйозно війну як ultima ratio. Курран заявив, що боїться, як би Ремсі не порахував війну розумною формою людської діяльності (що, насправді, і мало місце). Побоювання Куррана – і його численних однодумців – полягають в тому, що якщо ми визнаємо, що війна може бути розумною, війни траплятимуться набагато частіше. Боявся Курран і того, що Ремсі не розуміє військових реалій, оскільки не так вже багато часу витрачає на обговорення “жахів війни”. “Людина може прочитати все, що він [Ремсі] написав про війну, – стверджував Курран, – і не одержати ніякого враження від жахів, з якими пов’язана сучасна військова справа”. На думку Куррана, з етичної точки зору найважливіше у війні – це її жахи.

Звичайно, починати війну без вагомої причини не можна – особливо якщо йдеться про сучасну війну, схильну до використання непропорційних засобів. Немає нічого поганого і в бажанні, щоб держави не затівали війни із-за дрібних провокацій, як, наприклад, мали звичай поступати деякі італійські міста-держави в XVI столітті. Але в іншому Курран глибоко помиляється. Так, скажімо, немає ніяких причин вважати, ніби ми станемо дуже схильні до війни лише тому, що визнаємо, що вона може бути доцільною і розумною. Навпаки – захисники християнського вчення про справедливу війну зазвичай стверджують, що не слід брати участь у війні, якщо вона позбавлена етичного і раціонального виправдання. Захисники цієї традиції жалкують, що ми живемо в світі, де для заборони зла доводиться вбивати людей; іншими словами – вони жалкують про Гріхопадіння. Але ще важчий гріх для християн – стояти і нічого не робити, бачити, як у них на очах нечестивці вбивають і насилують людей.

Святий Тома Аквінський, що обговорює війну в своїй “Сумі теології” (ІІІ:40), поміщає це питання не в розділ про справедливість, а в розділ про любов, а саме – про любов до Бога. Він ясно дає зрозуміти, що війна не є пороком, який суперечить цій любові. Навпаки: участь у війні – якщо ця війна справедлива – може бути формою любові. Зрозуміло, війна завжди протилежна миру, але іноді це бажано, оскільки мир – не завжди є тим справедливим порядком, який слід підтримувати. Наприклад, нацистська Німеччина забезпечувала мир і порядок більшості завойованих нею країн, які були готові визнати владу нацистів. Але навряд чи хто-небудь стане стверджувати, що нацистський чи комуністичний світ – це той світ, який ми повинні захищати. Для Томи Аквінського війна може бути засобом до досягнення справедливого миру, а також – до порушення миру несправедливого (на зразок того, що був встановлений нацистами). І справедливий мир, і справедлива війна – діяння милосердя. Праведна військова служба, іншими словами, є тим, до чого зобов’язує християнина любов до Бога і ближнього і, значить, за певних обставин – найбільш “людяний” спосіб життя.

Але якщо Святий Тома вважає, що участь в справедливій війні гідна схвалення, він також і не розділяє сучасне упередження по відношенню до використання сили, на якому засновано багато нинішніх етичних оцінок війни. Тома Аквінський пише: “намір [Старого] Закону був, щоб в ім’я любові до справедливості шукали відшкодування… Так воно залишається і в Новому Законі”. Більш того: коли мова заходить про пораду Павла римлянам, що стосується правлячих властей (Рим. 13:1-7), Тома наполягає, що не тільки допустимо, але і позитивно “достохвально для князів з ревністю стверджувати справедливість проти злих людей”. У Святого Томи ж ми знаходимо, що “гідно і корисно” для того, хто володіє відповідними повноваженнями, убити людину, небезпечну для суспільства. З його слів можна з упевненістю стверджувати, що він – супротивник не сили, а несправедливості, і, що ще важливіше, на його думку, в певних обставинах любов не тільки дозволяє, але навіть вимагає вдаватися до насильства.

Так, Святий Тома проводить відмінність між тими, хто сповідує “поради досконалості” – єпископами і кліриками – і тими, хто цього не робить. Згідно Томи Аквінського, єпископи і клірики не можуть бути солдатами, оскільки неможливо “одночасно належним чином займатися і тим, і іншим”. Святий Тома висуває цьому дві причини. По-перше, військова служба відволікає кліриків від їх служіння; іншими словами, їх участь у війні незаконна не тому, що війна погана, а тому, що заважає їм виконувати свої прямі обов’язки. По-друге, тому, хто приносить Євхаристичну жертву “не личить” проливати кров, навіть якщо це не пов’язано з гріхом (тобто відбувається під час справедливої війни). Тобто Тома Аквінський вважає обов’язки клірика вищими ніж обов’язки солдата. Але це не означає, що він взагалі заперечує гідність солдатського служіння. Навпаки – він проводить аналогію, щоб довести протилежне. Так само гідно битися в справедливих війнах і, будучи солдатом, стримувати зло, але ще гідніше служити єпископом, що здійснює Євхаристію заради блага вірних.

Проте клірики повинні забезпечувати військовим духовну підтримку. Святий Тома наполягає, що “вірним слід вважати матеріальні війни, що мають своєю ціллю богоданне духовне благо, якому присвячені клірики”. Отже, обов’язок кліриків – схиляти і надихати інших людей до участі в справедливих війнах. Тома Аквінський схвалює також молитви, в яких Бога просять наслати мирські біди на ворогів. Він стверджує навіть, що було б доречно заснувати для військових цілей чернечий орден. Подібний орден не міг би займатися ніякими іншими мирськими справами, а тільки битися в ім’я захисту богопочитанія, забезпечення суспільної безпеки і захисту бідних і пригноблюваних. Святий Тома явно не прагне утримати тих, хто йде за “порадами досконалості” від участі у військових справах – він, навпаки, вважає їхнім обов’язком участь у справедливій війні.

Як вже говорилося вище, багато наших сучасників бояться, що якщо вважати війну позитивно благою, ми будемо схильні до розв’язування воєн. Але це зовсім не так. Традиція завжди вимагала від християн, перш, ніж погоджуватися на пропоновану війну, упевнитися в тому, що вона відповідає критеріям jus ad bellum. Святий Тома пише про три таких критерії: правомочна влада, справедлива мета і правильний намір. Першому з них відповідає законний суверен. Що ж до другого і третього, Тома Аквінський цитує складені Августином списки: помста за зло, покарання ворожої держави і повернення неправедно захопленого входять до числа справедливих цілей, а забезпечення миру, покарання лиходіїв і підтримка добрих людей – ознаки правильних намірів. Ці здорові критерії того, коли слід битися, залишаються для християн застосовними в будь-яку епоху.

Інше питання – як битися. Сам Святий Тома мало пише про те, яких правил (jus ad bellum) слід дотримуватися на війні. Проте з його праць можна почерпнути декілька вказівок. По-перше, можна припустити, що, якщо ми повинні зберігати правильний намір, то слід прагнути до покарання лише лиходіїв, а не всіх, кого попало. Також слід намагатися, щоб застосування сили не відволікало нас від обов’язку захисту добрих людей. Зрозуміло, належить всіляко сприяти можливості того, щоб метою ставали лише заслужені покарання, а плани, що складаються, включали більше творчого, ніж руйнівного. Тому, згідно слів Томи Аквінського, правильна поведінка на війні залежить від чеснот солдатів і їх командирів.

Етичний підхід Святого Томи до війни може освіжити і укріпити тих, хто знайомий з сучасними думками, які, найчастіше, нездатні пояснити християнам, з яких причин їм слід бути готовими до прямої або непрямої участі в якій-небудь війні. Тома Аквінський же учить солдатів-християн, чому їм слід брати участь в справедливих війнах. З погляду Небес, Бог бажає стримувати зло серед Своїх творінь. Використовуючи для цього службу людей, Бог їх діяннями, в яких вони застосовують силу, зводить їх – якщо це праведні солдати, що б’ються з любові до Бога і ближнього, – до тісніших відносин з Собою. Іншими словами, праведні солдати б’ються на шляху освячення, готуючи себе до єднання з Богом. З людської ж точки зору чеснота милосердя (любов Божа) спонукає праведних солдатів робити все можливе для придушення зла і звершення справедливості, що іноді означає використання сили.

Багатьом це здається неспівзвучним. Як, питають нас, насильство може бути актом любові? Відповісти в декількох словах можна таким чином: застосування сили стає актом любові, коли є прагнення наслідувати застосування сили Богом. На практиці це, зокрема, означає, що застосування сили ніколи не повинне включати сутнісне зло – наприклад, не можна навмисно вбивати безневинних людей.

Найважливіший аспект морального підходу Томи Аквінського до війни в тому, що він вчить – на відміну від переважаючих в наші дні поглядів – що відмова від участі в справедливій війні це відмова від чесноти, відмова від доброї справи. З цього висновку виходить, що для християн відмова від ведення справедливої війни – більше зло, ніж для невіруючих. Коли невіруючий не йде на війну, причиною цьому може бути брак сміливості, розсудливості або справедливості. Він може бути боягузом або просто людиною, байдужою до зла. Все це – недоліки природних моральних чеснот. Коли ж християни відмовляються брати участь в справедливій війні, це може торкнутися і всіх їх природних чеснот, але неминуче – і це найважливіше – означатиме брак милосердя. Християнин, що відмовляється вдатися до застосування сили заради допомоги своєму ближньому, коли розсудливість стверджує, що сила – кращий спосіб її надати, це християнин немилосердний.

Звідси витікає, що ті християни, які свідомо і навмисно відмовляються брати участь в справедливій війні, здійснюють порочне: відмовляють в любові ближньому і Богові!

Зі статті Даррела КОУЛА

Християнство гармонізує стосунки людини з Богом. Націоналізм гармонізує стосунки людини з суспільством, суспільства з державою, нації зі світом.

В.Іванишин

Без християнства немає українського націоналізму. Без націоналізму не буде Свободи нації. Без Свободи не буде українців та України. А звідси – і наше головне і визначальне гасло: “Бог, Україна, Свобода!”

В.Іванишин

Христова наука – це абсолютна інтерпретація абсолютного вчення абсолютним авторитетом.

В.Іванишин

ОСНОВНІ РИСИ ДІЯЛЬНОСТІ ТОТАЛІТАРНИХ СЕКТ

• Проповідь релігійного учення, що відрізняється від традиційних релігій і вчень;

• різка критика інших релігій, і обіцянка “божого” покарання для їх послідовників;

• наявність харизматичного лідера, який є проповідником і головним адміністратором секти;

• існування кола, особливо наближених до лідера секти і таких, що займають в ній керівні пости осіб;

• активна місіонерсько-проповідницька діяльність членів, секти, включаючи бесіди на вулицях, місцях роботи і відпочинку громадян, роздачу листівок та іншої релігійної літератури, трансляцію сектантських програм в електронних ЗМІ;

• проведення масових заходів з метою залучення потенційно віруючих;

• посилена увага до тих неповнолітніх, що потрапили в секту;

• оточення турботою і “атака любов’ю” осіб, що недавно прийшли в секту;

• проведення спеціального релігійного навчання для неофітів;

• залучення осіб з неврівноваженою психікою або фізичними недугами для публічної демонстрації псевдорелігійних “чудес”;

• використання особливої психотехніки, методів навіювання і самонавіювання, сугестії і гіпнозу, наркотичних препаратів, виснажливих постів, важких фізичних вправ, обмеження у фізичному відпочинку і сні, молитов, що часто повторюються, для якнайшвидшої деформації свідомості віруючих;

• застосування модерністських методів (сучасна музика, танці, дискусії, чаювання, перегляд релігійних відеофільмів, весілля та ін.) для зміцнення віри членів секти і залучення в неї нових людей;

• штучне дроблення секти на постійно діючі підрозділи по напрямах;

• у ряді сект – зміна фізичної зовнішності членів, наділ їх релігійними іменами і духовними званнями, вимога носити спеціальний одяг і культове приладдя;

• дотримання строгої релігійної дисципліни, жорстка регламентація всього життя віруючих, декларація необхідності розлучитися з сім’єю і батьками, кинути роботу або навчання (або змінити місце роботи і навчання);

• у ряді сект – вимога безкоштовної або символічної оплачуваної роботи на підприємствах і в організаціях секти, збору подаянь і виконання комівояжерських функцій з метою продажу релігійної літератури;

• заклики до невиконання членами секти цивільних і конституційних обов’язків (служба в армії, пошана до прапора і гімну, турбота про дітей і старих родичів, – явка до суду і т.д.);

• вимога для членів секти регулярно дарувати їй гроші, передавати в користування або власність секти майно і нерухомість;

• наявність у секти спеціальних підрозділів для виконання адміністративних, пропагандистських, охоронних, контрольно-наглядових, комерційних і інших завдань;

• добродійність і опіка для залучення до секти представників соціально незахищених верств населення;

• створення власних духовних, культурних, медико-психологічних, реабілітаційних, дитячих і молодіжних установ, літніх таборів з метою вербування віруючих;

• участь в політичному житті шляхом підтримки певних політичних сил, сприяння або протидія передвиборним компаніям окремих кандидатів, створення суспільно-політичних об’єднань, партій і рухів;

• переслідування осіб, що покинули секту;

• протидія організаціям і громадянам, що займаються викриттям діяльності секти, а також батькам, охочим вивести з-під впливу секти своїх дітей.

Цей перелік неповний, оскільки цілком не ідентифіковані організації сатаністів, групи окультно-містичного і богошукацького толку, а також квазінаукові (астрологія, уфологія, парапсихологія і т.д.) культи.

ХРИСТИЯНИН

8-го травня цього року в м. Дрогобич на 64-му році життя відійшов у вічність Провідник “Тризуба” ім. С.Бандери полковник Василь Іванишин.

Серця кожного із нас, що мали щастя жити поруч із ним, боротись за кращу долю української нації під його батьківським керівництвом, стискаються від усвідомлення непоправної втрати.

Пантеон українських героїв поповнив той, хто, без перебільшення був покликаний освітити духовний простір України, задекларувати, що свята ідея українського націоналізму незнищенна.

Закінчив земний шлях полум’яний націоналіст обдарований винятковою харизмою, шляхетністю і мужністю небаченою серед своїх сучасників.

Особистість світлої пам’яті Провідника співвимірна хіба з такими велетами духу, як Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич.

Його життя – це не лише зразок для наслідування, але й свідчення того, що для переконаних, наполегливих і чистих серцем немає нездоланних перешкод.

Його книги і статті – цілюще джерело мудрості, надійне щеплення від духовних і світоглядних пошестей сьогодення, а також заповіт для кожного, кому не чужі поняття: БОГ, УКРАЇНА, СВОБОДА.

Полковник Іванишин був найперше добрим християнином; цілісним і щирим, що понад усе цінував правду і завжди говорив і писав не те, що люди хотіли почути, а те, що їм потрібно знати.

Не забуваймо, що він писав: “Християнство – основна суть і мета людського буття, а отже і нашої ідеології”; “тільки органічне поєднання християнства з націоналізмом є запорукою виживання нації”. (Рецепція благовістя, 2006 р.)

Пам’ятаймо чого він навчав. Той, хто живе з любов’ю і помирає без страху в ім’я святої мети – приречений на перемогу і перед ним відкриті небеса.

Вічна пам’ять Провідникові, Вчителеві і Батькові, що передав нам естафету боротьби.

Тож щільніше зімкнімо лави і рішуче крокуймо далі шляхом звитяжних героїв.

І хай допоможе нам Бог.

Головний капелан

ВО “Тризуб”

о. Петро Бурак

Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і нашої ідеології.

В.Іванишин

В УКРАЇНІ СТВОРЕНИЙ МІЖНАРОДНИЙ АНТИІМПЕРСЬКИЙ ФРОНТ

Резолюція Установчої конференції із заснування Міжнародного Антиімперського Фронту

Виходячи з поточної міжнародної ситуації та вимог часу – ми, представники різних країн світу,

Заявляємо:

Задля збереження національних, етичних, духовних цінностей, яким загрожує знищення, заснований Міжнародний Антиімперський Фронт.

На основі віри в Єдиного Бога та відкритих Творцем моральних вимог вважаємо своїм обов’язком об’єднати наші зусилля у боротьбі за національну державність поневолених народів, за їх вільний розвиток на своїй, Богом даній землі.

Ми виступаємо проти російського та інших форм імперіалізму.

За свої головні задачі вважаємо:

1. Ідеологічну, політичну, інформаційну боротьбу проти різних (в першу чергу – московської) імперських доктрин.

2. Всебічну підтримку національно-визвольної боротьби поневолених народів Кавказу та інших територій, що колонізовані Москвою.

3. Добитися визнання міжнародною спільнотою злочинів Російської імперії геноцидом народів, що колонізовані.

4. Звернутися до міждержавних та міжнародних організацій з вимогою визнати дії вищого військово-політичного керівництва Росії у Чеченії як позасудові страти, викрадення людей, фабрикування карних справ, катування, зґвалтування злочинами проти людства та геноцидом.

5. Створення філій Міжнародного Антиімперського Фронту в різних державах.

Україна, м. Тернопіль, 8 травня 2007 р.

На конференції були присутні представники:

України, Чеченської Республіки Ічкерія, Литви, Кабардино-Балкарії, Інгушетії, Дагестану, Карачаєво-Черкесії, Північної Осетії, Адигеї, Польщі, Кримськотатарського народу.

АКЦІЇ ПРОТЕСТУ ПРОТИ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ВІДБУЛИСЯ У КІЛЬКОХ КРАЇНАХ СВІТУ ЗА УЧАСТЮ МІЖНАРОДНОГО АНТИІМПЕРСЬКОГО ФРОНТУ

Хоча остаточна інформація ще не зібрана з технічних причин, можна стверджувати, що принаймні у кількох країнах світу відбулися акції протесту проти російського імперіалізму, приурочені до 143 річниці формального закінчення війни на Кавказі та депортації черкесів. Для багатьох країн подібні акції вже стали традиційними, але цього разу до участі в них долучився створений 8 травня на установчій конференції у Тернополі Міжнародний Антиімперський Фронт.

Найпотужніші акції мали місце у Туреччині. Там вони пройшли у кількох великих містах, зокрема у Стамбулі, Ускюдарі та Кайсері. Численні демонстранти, серед яких було багато представників черкеської та чеченської діаспори, вшанували пам’ять жертв геноциду та виступили на підтримку боротьби народів Кавказу за деколонізацію. Відбулася також масова хода зі смолоскипами. Пікет стояв біля російського консульства у Стамбулі. В цих заходах узяли участь голова турецького комітету МАіФ пан Хакан Байсал та рядові його члени.

У Польщі також мало місце пікетування російського посольства. Акцію здійснили члени руху “Вільний Кавказ”. Акція у Польщі нагадувала аналогічну акцію у Києві.

Нещодавно прес-служба МАіФ отримала листа від джамаату моджахедів Ассаму, у якому йдеться про входження членів джамаату до МАіФ. Цього листа написано, мовою ассамі, тому прес-служба зараз працює над його перекладом. Надійшло повідомлення від лідера моджахедів Ассаму Дара Шукоха, що у столиці штату, місті Гувахаті, два загони моджахедів пройшлися околицями міста з розгорнутими чеченськими прапорами на знак солідарності та на відзначення сумної річниці.

На жаль, цього року у таких країнах як Франція, Німеччина, Литва, Швеція, Бельгія, Великобританія та Нідерланди відбулися лише малопомітні заходи приурочені до цієї сумної дати. Вони проходили у вигляді слухань та публічних читань на тему історії геноциду та сучасних злочинів Росії на окупованих теренах Кавказу та Поволжя. У цих країнах акції проходили під патронатом МРДК (лідер Ахмад Сардалі), котрий також входить до складу МАіФ. З цього приводу Ахмад Сардалі дав інтерв’ю для Радіо Кавказ.

Окрім того, мали місце розрізнені спроби відзначення річниці окупації Кавказу та депортації черкесів на окупованих теренах. Але ці акції були нескоординованими, тому не набули розголосу та потужності.

Це був перший публічний виступ МАіФ, сподіваємося на подальший розвиток та нарощення потужності відповідних акцій.

ВІТАЛЬНА ТЕЛЕГРАМА ВІД ПРЕЗИДЕНТА ЧРІ, АМІРА МОДЖАХЕДІВ КАВКАЗУ ДОККИ УМАРОВА НА АДРЕСУ МІЖНАРОДНОЇ АНТИІМПЕРСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

Україна, Тернопіль

На ім’я Аллаха, Милостивого й Милосердного.

Вітаю учасників міжнародної антиімперської конференції і передаю побажання плідної роботи. Ідея створення Міжнародного Антиімперського Фронту особливо важлива на тлі реваншистської агресії Росії, яка загрожує сьогодні не тільки своїм сусідам, але і іншим країнам світу.

Моджахеди Чечні і Кавказу вже багато років протистоять реваншизмові Москви і неоімперським претензіям Росії. Ми перші прийняли на себе удар. Тому ми розуміємо і підтримуємо організаторів і учасників Міжнародної антиімперської конференції, яка зібралася в Україні, країні, над якою занесена кривава кремлівська сокира.

Сподіваємося, що створений Міжнародний Антиімперський Фронт стане дієвою силою, що протистоїть неоімперським планам Москви. Ви завжди знайдете в нас помічників в справедливій боротьбі проти російської агресії і кремлівського реваншизму.

Президент Чеченської Республіки Ічкерія

Амір Моджахедів Кавказу Докка Умаров

Матері Беслана розгромили зал засідань суду. Вони невдоволені тим, що слухання у справі про міліціонерів, звинувачуваних у халатності, пройшли без підсудних.

Жінки скинули жалюзі з трьох вікон, розбили скло на двох вікнах, стали перевертати й ламати меблі. В цей час в залі засідань знаходилися тільки два судові пристави. Жінки заявили, що не полишать суд, поки туди не приведуть звинувачуваних міліціонерів. До залу прибули додаткові сили судових приставів й міліціонери.

Тим часом суд ухвалив рішення про амністію звинувачуваних міліціонерів.

* * *

Московська сатанинська імперія завжди боялась навіть мертвих своїх ворогів. У всі віки вона намагалась знищити прах лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів. Так сталося і з тілом законно обраного Президента ЧРІ Аслана Масхадова.

Міжнародний Антиімперський Фронт підтримує дії Варшавського оргкомітету під керівництвом почесного консула ЧРІ в Польщі Адама Боровскі по збору підписів під Заявою-вимогою про видачу тіла славної пам’яті Президента Чеченської Республіки Ічкерія Аслана Масхадова родині героїчно загиблого, а також закликає всіх мусульман і християн світу приєднатися до справедливих вимог Варшавського комітету. Прес-служба МАіФ

Прес-служба МАіФ

Імперську суть Росії змінять національно-визвольні рухи народів, що поневолені нею.

В.Іванишин

У КИЄВІ ПРОЙШОВ АНТИІМПЕРСЬКИЙ МАРШ ТА ПІКЕТ РОСІЙСЬКОГО ПОСОЛЬСТВА

20 травня в Києві відбувся Антиімперський Марш проти імперської політики Росії, приурочений 143-ій річниці “завершення” першої Російсько-кавказької війни (21 травня 1864 р.) і окупації Росією Кавказу. Для “Тризуба” ця акція проходила також у рамках заходів приурочених 100-ій річниці з дня народження Р.Шухевича.

Організатором акції виступив Міжнародний Антиімперський Фронт (МАіФ). Учасники Антиімперського Маршу виступили за звільнення Кавказу від російської окупації, за виведення окупаційних формувань Росії з території Чеченської Держави.

Учасники акції також говорили про небезпеку імперського реваншу з боку Росії, яка сьогодні загрожує свободі українського народу і незалежності Української Держави.

Акція почалася о 16.00 і продовжувалася більше години. Антиімперський Марш, в якому взяли участь більше 250 чоловік, пройшов від місця збору, по Повітрофлотському проспекту до російського посольства в Україні.

Державні прапори Чеченської Республіки Ічкерії (зелені з гербом) тримали українці і африканці. Були підняті прапори “Тризуба”, а також державні синьо-жовті та червоно-чорні націоналістичні прапори.

Учасники акції скандували антиімперські гасла і виконали дві українські пісні на національно-визвольну тематику. Марш по Повітрофлотському пройшов за відсутності міліційного супроводу, без ексцесів.

Учасники Антиімперського Маршу несли гасла і транспаранти на українській і чеченській мовах: “Київ проти Москви!”, “Свобода народам, свобода людині!”, “Хай живе Докка Умаров – Амір мусульман!”, “Смерть катам і зрадникам”, “Хай знищить Аллах сатанинську російську державу і збереже Чечню!”, “Російський окупант, геть з Чечні”, “Росія – гніздо расизму і ворог африканців!”, “Сьогодні Чечня, завтра Україна!”, “Мусульмани Індії і Пакистану разом з Чечнею і Україною – проти Росії”, “Путіна до відповіді”, “Ні – окупації Кавказу!”, “Моджахеди всіх країн об’єднуйтеся” і ін.

З основною промовою перед посольством Росії виступив Іван Сута – керівник політичної референтури ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери, член виконкому МАіФ. Він підкреслив загрозу російського реваншизму і сказав, що обов’язок кожного свідомого українця – підтримати боротьбу чеченського і інших народів Кавказу проти російського імперіалізму.

Він заявив, що в Україні зараз діє режим внутрішньої окупації. Численні бандитські угрупування російських екстремістів фактично безкарно, а іноді і при заохоченні властей здійснюють лиходійства.

Завданням Міжнародного Антиімперського Фронту (МАіФ) є сприяння боротьбі пригноблюваних Росією народів, а також мобілізація і об’єднання їх зусиль в справі боротьби проти імперських монстрів, глобалізму, сатанізму і неореваншизму.

Ідеологи української національної державності Степан Бандера і Ярослав Стецько указували на те, що російську імперію важко перемогти розрізненими силами. Для цього необхідне об’єднання пригноблюваних народів. Саме з цією метою свого часу був створений Антибільшовицький Блок Народів. До цього ж закликав великий син чеченського народу Джохар Дудаєв, вказав Іван Сута.

На мітингу перед будівлею російського посольства так само виступив командир Київського відділення ВО “Тризуб” ім. С.Бандери Андрій Пилипась, який заявив, що МАіФ повинен стати координатором і кристалізатором об’єднаних зусиль в антиімперській боротьбі.

Антиімперський Марш супроводжували близько 30 журналістів різних українських ЗМІ, зокрема “5 канал”. Іван Сута дав інтерв’ю “5 каналу”.

У Антиімперському Марші взяли участь члени ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери, Організації Українських Націоналістів (ОУН), керівники мусульманських студентських організацій з Індії і Пакистану, жителі України з числа чеченської діаспори і члени джамаату африканських студентів-мусульман на підтримку Чечні під керівництвом аміра Мамаду Сарапуна.

Як відзначили коментатори, вперше за 15 років в Україні перед будівлею російського посольства пройшла акція протесту такого масштабу.

Прес-служба МАІФ

10 РОКІВ З ДНЯ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ ПРО МИР МІЖ МОСКВОЮ І ДЖОХАРОМ

12 травня 1997 року у Москві був підписаний договір “Про мир і принципи взаємин” між Чеченською республікою Ічкерія і Російською Федерацією.

Церемонія підписання договору відбулася у Кремлі. Свої підписи під документом поставили президент ЧРІ Аслан Масхадов і президент РФ Борис Єльцин.

Редакція “КЦ” звернулася до директора Національної Служби Інформації ЧРІ Мовладі Удугова з проханням прокоментувати події десятирічної давнини.

Нагадаємо, що договір про мир з Росією готувався під керівництвом тодішнього Першого віце-прем’єра уряду ЧРІ Мовладі Удугова, який очолював Державну Комісію ЧРІ по переговорах з Російською Федерацією. М.Удугов відповів стисло.

“На жаль, людям властиво вчитися на своїх помилках, а не на чужих. Наш політичний романтизм дозволив ворогові підготуватися до нової війни, в той час, як ми зайнялися мирним будівництвом.

Наше відчайдушне прагнення до миру з монстром, в якого не вирване жало, коштувало нам 255 тисяч жертв.

Сьогодні ми інші. Звичайно, ми не застраховані від нових помилок, але тих, які ми зробили 10 років тому, більше не буде, інша Аллаг. Змія не вкусить мусульманина з однієї нори двічі.

Ми отримали дуже гіркий і важкий урок. Але саме цей урок привів нас до усвідомлення самих себе, скинув полуду з наших очей, звільнив розум від полону ілюзій і повернув нас в лоно нашої Релігії.

Сьогодні ми знаємо, на чию допомогу і схвалення нам треба розраховувати, і чиєї ворожості і засудження треба уникати.

За ці 10 років виросло покоління чоловіків, які уклали Договір з Тим, хто ніколи не обдурює і завжди виконує свої обіцянки, і це найкращий Договір”.

ДОГОВІР про мир і принципи взаємин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія

Високі договірні сторони, бажаючи припинити багатосотрічне протистояння, прагнучи встановити міцні, рівноправні, взаємовигідні відносини

Домовилися:

1. Назавжди відмовитися від застосування і загрози застосування сили при розв’язанні будь-яких спірних питань.

2. Будувати свої відносини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, при цьому сторони взаємодіють в сферах, визначуваних конкретними угодами.

3. Договір є основою для укладення подальших договорів і угод по всьому комплексу взаємин.

4. Договір складений в двох екземплярах, причому обидва екземпляри мають рівну юридичну силу.

5. Цей Договір вступає в дію з дня підписання.

Президент Президент

Російській Федерації Чеченської Республіки Ічкерія

Б.ЄЛЬЦИН А.МАСХАДОВ

м. Москва, 12.05.97 р.

НА ФРОНТАХ РОСІЙСЬКО-КАВКАЗЬКОЇ ВІЙНИ

Становище на фронтах російсько-кавказької війни продовжує залишатися напруженим. У різних регіонах ЧРІ й Кавказу відбуваються бойові зіткнення між моджахедами й об’єднаними бандформуваннями російських окупантів і їхніх місцевих маріонеток.

Не менш 2 росіян кафірів було знищено й ще 2 поранено в цей же день у Ножай-Юртовському районі країни. За даними чеченської сторони, моджахеди підірвали групу окупантів у районі села Гиляни. Подробиці операції моджахедів уточнюються.

У ніч на 21 травня в Заводському районі Джохара моджахеди ліквідували 2 російських найманців. Захоплено трофейну зброю й документи. Подробиці спецоперації моджахедів уточнюються.

Рано-вранці 21 травня була підірвана автомашина УАЗ біля села Ешелхатой у Веденському районі країни. За даними чеченської сторони, в машині перебувала збройна група мунафіків. У результаті підриву 3 мунафіка були знищені й ще 2 поранені.

Деякі російські ЗМІ підтвердили інформацію про підрив біля Ешелхатоя, але заявили з посиланням на чеченських маріонеток, що результатом підриву стало поранення 5 колабораціоністів.

Маріонеткові джерела в Дагестані повідомили, що 21 травня в центрі міста Каспійськ відбулася перестрілка між двома моджахедами й маріонетковою міліцією.

Якщо вірити дагестанським мунафікам, у результаті перестрілки загинули обоє моджахедів. Про свої втрати мунафіки повідомили скромно: поранений один колабораціоніст.

Як з’ясувалося згодом, у результаті безладної стрілянини, відкритої мунафіками, були поранені 3-є випадкових перехожих, серед яких 6-ти річний хлопчик. За словами лікарів, дитина одержала поранення в тазостегновий суглоб, їй зробили операцію. Крім нього, в лікарню доставлені двоє молодих людей 20 і 25 років. Повідомлень із боку дагестанських моджахедів про це бойове зіткнення не надходило.

Як повідомило джерело в чеченському командуванні, у Ножай-Юртовському районі країни на Центороєвському хребті, 21 травня диверсійна група моджахедів здійснила підрив вантажної автомашини УРАЛ з росіянами кафірами на борті. У результаті підриву 2 кафіри знищені. Щонайменше, 1 кафір важко поранений. Інших подробиць не повідомляється.

У лісовому масиві між селами Ешелхатой і Ведено чеченські диверсанти підірвали розвідку кафірів. У результаті диверсійної акції, для здійснення якої використалася міна МОН-100, знищено 3 окупантів. Відомостей про поранених немає.

Російські окупаційні джерела повідомили, що 23 травня в Шатойському районі ЧРІ в результаті підриву поранено 4 кафірів, а також поранений 1 найманець у результаті бойового зіткнення. Яких-небудь додаткових відомостей про підрив і бій окупанти не повідомили, Інформація від чеченської сторони про цю операцію поки не надходила.

23 травня у Веденському районі країни біля села Дішні-Ведено моджахедами була підірвана група російських саперів. У результаті підриву ліквідовано, щонайменше, 2 кафірів.

24 травня вранці у Шатойському районі ЧРІ в ході здійснення засадних дій знищено 2 і поранено 5 окупантів. Джерело в чеченському командуванні повідомляє, що один з підрозділів Південно-Західного Фронту (командуючий – амір Тархан), улаштував засідку так званому “спецназу”. У ході проведення операції 1 моджахед одержав легку контузію й незначні осколкові поранення від вибуху гранати підствольного гранатомета.

Як повідомили російські окупаційні джерела, приблизно о другій годині ночі 24 травня на околицях села Кошкельди Гудермеського району були обстріляні з автоматичної зброї терористи з банди “Міноборони Росії”. Окупанти стверджують, що в результаті нападу тільки 1 найманець одержав поранення. Нападникам вдалося зникнути. Інформація від чеченського командування про результати цієї операції поки не надходила.

Міністерство Інформації та Друку ЧРІ

ДЯКУЄМО РЕДАКЦІЇ САЙТУ WWWKAVKAZCENTER.СОМ ЗА НАДАНІ МАТЕРІАЛИ

Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного бога.

В.Іванишин

ДО ПРОБЛЕМИ ЄДНАННЯ Інтерв’ю з Головою ОУН Миколою Плав’юком.

Пане Миколо, що спонукало Вас, керівника найстарішої націоналістичної Організації дати позитивну відповідь на пропозицію Головного командира “Тризуба” Дмитра Яроша про початок нового об’єднавчого процесу в націоналістичному середовищі? Адже не перший раз націоналісти пробують об’єднуватися.

Саме тому, що в минулому я неодноразово ініціював розмови з провідниками різних націоналістичних середовищ про необхідність пошуків шляхів для повернення єдності Організації Українських Націоналістів та Українського націоналістичного руху, для мене реакція на лист Дмитра Яроша була самозрозумілою. Вона була позитивною, бо для мене вирішальним є не хто ініціює, а чи така ініціатива є потрібною і позитивною.

В минулому на мою ініціативу була позитивною реакція провідника “Тризуба” вже покійного Василя Іванишина, тому будучи послідовним я привітав ініціативу Дмитра Яроша і надіявся, що й інші націоналістичні середовища зрозуміли, що відсутність єдності нікому не допомагає, лише нашим ворогам.

Які Ви бачите етапи і реальні кроки, що допомогли б націоналістам створити широкий, потужний націоналістичний Рух? Чи об’єднання націоналістів передбачає саморозпуск тих структур, які існують сьогодні?

Є можливими різні кроки і етапи ладнання цієї проблеми.

Починати потрібно, перш за все, з усвідомлення самої потреби єдності, бо без належного розуміння суті справи, що всякі розколи і роз’єднання дискредитують саму ідею націоналізму, як засобу скріплення єдності нації і якщо не паралізують, то зменшують перспективи успішного завершення мети і цілей, які ми ставимо собі.

Отже висновок – якщо хочемо бути успішними і послідовними, щоб наші справи не суперечили оголошеним ідеям чи гаслам – мусимо шукати шляхи до єдності.

В дальшому треба усвідомити собі, для чого єднаємося? Себто чітко і ясно з’ясувати конкретні завдання під сучасну пору і шляхи їх реалізації.

Сила ОУН в минулому спиралась на чітку і зрозумілу для суспільства ідеологію і програму дій. Саме послідовна реалізація тих засад дала успіх. ОУН виправдала себе як успішний фактор в процесах визвольної боротьби.

Тепер необхідно знайти позитивні й чіткі ідеологічні і програмні засади, які відповідають сучасному етапу життя української нації вже в незалежній Українській Державі.

Цей пошук треба робити спільно, усвідомивши відповіді, слід приступати і до виконання практичних дій. Поки що в співпраці, а питання розпуску історичних структур – це питання майбутнього.

Пане Миколо, той політичний досвід, який маєте Ви, немає ніхто серед націоналістів. Чи претендуєте Ви на посаду Провідника об’єднаного націоналістичного Руху?

Питання провідництва об’єднаного націоналістичного руху ще передчасно навіть обговорювати. Воно пов’язане з попередніми кроками, про які я висловив свою думку і щойно успішно завершивши їх, ми підготуємо всіх нас до правильної відповіді на питання провідництва чи керівництва Українського Націоналістичного Руху.

Сьогодні українське суспільство знову трясе від боротьби за владу між тими політичними командами, які вже доводили свою недієздатність у владі (“помаранчеві” та “біло-голубі”). Висловіть, будь ласка, своє ставлення до Указу Президента про розпуск Верховної Ради, можливі результати дострокових виборів та перспективи розвитку української нації у цьому контексті.

Основні партнери в існуючій боротьбі за владу не здали іспити в опінії суспільства, на що вказують соціологічні опитування. Прірва довіри між суспільством і владою та політичними силами (як провладними, так і опозиційними) помітно зросла.

Надії Президента, що розпуск Верховної Ради розв’яже існуючу ситуацію, не поділяє велика частина суспільства.

Нові вибори можуть тимчасово змінити взаємини між різними гілками влади. Одначе причини прірви довіри між суспільством і владою жодна сторона в конфлікті не усвідомлює належно і, на мою думку, не має шансів її усунути.

Тому перед нами ще довгий шлях для основних змін як конституційного порядку, так і переформування політичного сектора, який не сповідує ані ідеології, ані програми дій, в центрі яких є національні інтереси та, врешті, і це на мою думку головне, мусить наступити зміна самого суспільства, яке в 2004 році заманіфестувало свою готовність активно виступити проти тоді існуючого режиму.

Сьогодні, а головне завтра, суспільство буде поставлене перед необхідністю робити вибір “за”, а не “проти”.

Надіюсь, що цей раз вибір буде йти не за особи, а за програми чи політичні сили, які спроможні такі програми з’ясувати для суспільства і отримавши підтримку, реалізувати їх.

Не криюсь, що я надіюсь і вірю, що в центрі тих програм будуть віддзеркалені основні елементи як ідеологічних, так і програмових засад Українського Націоналізму – Українська Самостійна Соборна Держава – з національною і соціальною справедливістю.

Ви – людина, що знайома особисто з багатьма високопосадовцями, і не тільки в Україні. Як Ви можете охарактеризувати Президента Ющенка: його найбільші мінуси і плюси?

Основний плюс Ющенка – те, що він справді є українська людина, розуміє духовні, культурні, історичні цінності і традиції української нації і намагається осягнути якомога більше для їх збереження чи закріплення.

Основний мінус його в тому, що він не зумів створити команди однодумців, а тим більш політичної сили, яка б сповідувала й реалізувала його ідеї і концепції.

Сьогодні українцям говорять про те, що ми не маємо ніяких зовнішніх ворогів й не збираємося ні з ким воювати. Які Ви бачите зовнішні загроза для України та українців?

Зовнішньою загрозою для України і надалі залишилась імперська політика сучасної Росії та нові загрози, пов’язані з глобалізаційними процесами чи то в площині космополітизму, чи морально-етичної деградації суспільства.

В сучасній політиці зараз знову широко обговорюється питання розколу України за різними ознаками. Чи можливе у східних областях розгортання націоналістичного руху, який би впливав на суспільно-політичне життя? Якщо так, то на чому ґрунтуються Ваші переконання?

Питання розколу України тепер є набагато менш правдоподібним, чим це було 15-16 років тому.

Є очевидними відмінності в різних аспектах різних частин України.

Розгортання націоналістичної діяльності є і можливим, і необхідним у всіх частинах України.

Як би не звучало парадоксально, але на “сході” (це не в територіальному сенсі) така дія є більш зрозумілою, бо там часто йде відкрито антиукраїнська і антидержавна дія, а тому для націоналізму потреба стає майже самозрозумілою.

Інша справа – чи дія націоналістів є належно адекватною.

Але на т.зв. “заході” потреба націоналізму не менша, бо там за останні 15-16 років традиційно націоналістичний настрій середовища ослаб. За цей час прояви деградації українства там почали зростати і на них реакція є неадекватною. Фальшиве розуміння, що “захід” є “націоналістичним”, є як серед наших ворогів, так і серед буцімто приятелів.

За межами існуючої держави мешкає багатомільйонна українська діаспора. На Вашу думку, як можна в сучасних умовах задіяти її потенціал для допомоги у розгортанні українського націоналістичного руху і в необхідних революційних перетвореннях у боротьбі за державність нації?

На жаль, діаспора переживає якщо не кризу, то “зміну поколінь” чи “зміну хвиль”, і це зуживає її енергію на власні проблеми. Велика частина діаспори розчарована Україною і не дивуйтесь, що вони не розуміють процесів, які проходять в суспільно-політичному житті України, та і в Україні багато “політиків” та “громадських діячів” того не розуміють.

Нинішні націоналістичні організації різні і за вихованням, і за віком. Наприклад, вік більшості членства “Тризуба” від 18 до 25 років. Чи не стануть ці відмінності нездоланною перепоною для нашої спільної діяльності? Яким Ви бачите стержень міжорганізаційної консолідації (особа, спільний провід, ідейна єдність тощо)?

Вікові різниці завжди були і будуть явищем впливу в суспільно-політичному житті.

Так звану “молодь” треба звинувачувати, що вона замало динамічна і “старим” не становить конкуренції.

Треба зберігати баланс між досвідом і дисципліною. Але консолідуючими чинниками завжди були допоміжними здорові ідеї, розумний провід.

Отже, народна мудрість “що голова, то розум” може вказувати, що разом нам ті спільні проблеми (а вони є як у “молодих”, так і у “старих”) легше спільно усвідомити і подолати.

Що Ви могли б побажати як керівник найавторитетнішої націоналістичної Організації хлопцям і дівчатам з “Тризуба” імені Степана Бандери?

Бажаю твердої віри в призначення України бути повноцінною державою європейського зразка зі своїми традиційними цінностями, якими треба гордитись і цінувати, вчитись, працювати і змагатись бути успішними.

Не будьте пересічними, майте амбіцію бути кращими, успішнішими, бо перемога а житті і боротьба завжди будуть з вами.

ОУН – це політичне уособлення духу одвічної національної стихії. Вона – витвір українського націоналізму, породженого в силовому полі двох безсмертних книг – Святого Письма і “Кобзаря”.

В.Іванишин

10 років з дня загибелі курінного Волинського куреня ВО “Тризуб” ім. С.Бандери Богдана Климчука

Псевдо “Залізний”. Відомий діяч українського національно-визвольного руху. Народився 1950 року в місті Прокоп’євську Кемеровської області Росії у репресованій більшовицькою системою сім’ї за національно-визвольну боротьбу середини 20-го ст. Після її повернення в Україну закінчив середню школу, здобув вищу медичну освіту. Впродовж декількох років очолював санітарну службу Горохівського р-ну.

Перебуваючи в рядах Організації українських націоналістів та Конгресу українських націоналістів весь вільний час віддавав громадсько-політичній діяльності, Був ініціатором створення низки націоналістичних молодіжних громадських організацій. Багато зусиль приділив створенню у Волинській, Львівській, Рівненській областях ВО “Тризуб” ім. С.Бандери.

Пройшов всі щаблі організаційної ієрархії від керівника ініціативної групи до командира Волинського куреня ВО “Тризуб” ім. С.Бандери в ранзі майора.

Загинув 20 червня 1997 року, підступно отруєним ворогами української нації. Посмертно присвоєне організаційне звання – підполковник. Залишив у смутку дружину Валентину та доньку Олену. Похований в місті Горохові Волинської області. Панахиду відправив Владика Волинський Яків УПЦ КП.

У 2007 році рішенням сесії Горохівської міської ради на будинку де жив Б.Климчук буде встановлено меморіальну дошку.

На рівні ідей не може бути домовленості, компромісу, частковості.

В.Іванишин

З ІДЕЄЮ – ЗА УКРАЇНУ!

По полях каменистих,

по дорогах тернистих,

Нам ще довго орати і йти,

Коли хмари нависли –

спопелій, але зблисни,

Щоби інші зробили

хоч крок до мети.

Василь Іванишин

Широкому загалу Василь Іванишин відомий як талановитий літератор-публіцист, політолог, викладач університету, громадський діяч, автор відомих і потрібних Україні книжок, що завжди з’являлися в моменти найбільшої необхідності. Для українського націоналістичного руху на всіх етапах його боротьби було характерним провідництво. “Тризуб” успадкував цю традицію. Хочу окремо відзначити роль Провідника полковника Василя Іванишина в житті Організації. Для нас Василь Іванишин завжди залишиться засновником, Командиром Всеукраїнської організації “Тризуб” імені С.Бандери, Провідником Організації.

Це він зі своїми побратимами за дорученням ОУН створив Всеукраїнську Організацію “Тризуб” ім. С.Бандери. Створив не для задоволення власних потреб чи амбіцій, бо вже через два з половиною роки підготував цілу когорту випробуваних керівників і наполіг, щоб Організацію очолив наймолодший з них – двадцятичотирирічний наддніпрянець Дмитро Ярош. А зробив це, бо відчував гостру потребу націоналістичного руху, потребу України саме в такій – орденського типу організації, яка, не будучи нікому політичним конкурентом, буде жертовно утверджувати українську національну ідею, культивувати ідеологію українського націоналізму і традиції тої ОУН, яка очолила боротьбу нації за власну державу і не покинула народ, не зрадила, а разом з повстанцями спливала кров’ю на карпатських схилах, по волинських пущах і в степах України.

І в основу світогляду “Тризуба” він вклав не принесену “з чужого поля” доктрину, не власну видумку, а успадковану від наших великих і славних попередників незаперечну і випробувану історією ідеологію українського націоналізму – ідеологію ідеї та чину в ім’я Бога, України, Свободи. Наш Провідник закликав і вчив у всіх ситуаціях орієнтуватися на думки і приклад велетнів духу української нації: кожен свій крок звіряти за Т.Шевченком, М.Міхновським, Є.Коновальцем, С.Бандерою, Р.Шухевичем… У них шукати відповіді на запити життя і формули вирішення найскладніших національних проблем.

Завдяки його зусиллям було витворено те ідеологічне силове поле, в якому міцніли і світоглядно гартувалися тисячі молодих людей по всій Україні, що пройшли через членство Організації. Завдяки цьому “Тризуб” ніколи не був ні сектою націоналістичних книжників, ні ватагою політичних горлопанів, ні розплідником безтямної отаманщини, а високоідейним, національносвідомим, політично визначеним середовищем національної ідеї і чину, де завжди панував дух діловитості і побратимства.

Як людина зі сформованим націоналістичним світоглядом, Провідник пропонував нам (і не тільки нам) національно-екзистенціальну методологію пізнання, яка спонукає аналізувати й оцінювати будь-яке явище суспільного життя не поверхово-формально і не безсторонньо-байдуже, а буквально крізь серце і душу українця. На нашу думку, якраз із позицій такої методологи слід розглядати всі політичні явища і проблеми нашого національного життя.

Його беззаперечний авторитет допомагав у вирішенні всіх внутріорганізаційних непорозумінь. Він завжди знаходив вихід з будь-яких ситуацій, і “Тризуб” від того ставав сильнішим, а нас вчив: “причетність до доброї справи робить людей кращими, причетність до мізерної справи робить їх мізерними, причетність до поганої справи – гіршими”.

Наш обов’язок перед Провідником продовжити нашу незавершену справу – здобути Українську Соборну Самостійну Державу, де українець стане господарем на своїй землі. Герої не вмирають, вони лише відходять у вічність, залишаючи після себе справу, послідовників ідеї.

Слава Україні! Героям слава!

полковник Євген ФІЛЬ

КОЛИ НАУКА СТАЄ МИСТЕЦТВОМ

Шістнадцятого березня у Львівській філармонії відбулася справді неординарна подія – прем’єра моноспектаклю “Код Шевченка” у виконанні Тараса Жирка.

Признатися, автор цих рядків був дещо ошелешений, читаючи на афіші прізвище Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери полковника Василя Іванишина як автора цього театрального твору. Усе-таки наука і театр – різні речі, і було важко уявити, як науковий текст його розвідки “Непрочитаний Шевченко” міг стати основою вистави. Сам полковник, очевидно, теж переживав щось подібне, бо й задум Тараса Жирка, і факт вистави застали його зненацька – на жодній репетиції він не був.

Усі сумніви розвіяв сам моноспектакль.

На сцені – відомий оркестр “Leopolis”, столик із рушником та свічкою, біле полотнище екрану, збоку – пюпітр, який у ході вистави постає в нашій уяві то мольбертом Генія, то всеукраїнською трибуною національного Пророка. Ніщо не відволікає, є тільки необхідне, усе сприяє концентрації уваги на головному – на несподівано глибинному, високо інтелектуальному і надзвичайно емоційному пізнанні твору Шевченка, зміст якого до цього здавався таким простим, очевидним, навіть побутово-буденним.

Звучить музика. І знову – неординарність. Львівські митці, які здійснювали музичне оформлення спектаклю, відійшли від традиції супроводу театралізованих шевченківських заходів музикою народнопісенною чи створеною за мотивами творів Шевченка. Замість цього вони використали ту українську класику XX ст., яка має самодостатнє значення. А тому й музичний супровід вистави – оригінальний за композицією і довершений за виконанням (особливо перша скрипка, віолончель та рояль) – став не просто фоном чи ілюстрацією, а значимою, промовистою і сутнісною складовою моноспектаклю.

А далі, за музичним вступом, увагою залу заволодів Тарас Жирко. Це відомий київський актор, дуже популярний і серед театралів Львова. У цьому спектаклі він був усім: і головною дійовою особою на сцені, і режисером, й автором тексту спектаклю. І з усіма обов’язками справився блискуче. Моноспектакль – складна для виконання річ, тут немає колективної гри, тут твій промах не компенсують зусилля колег, тут самому треба впродовж усієї вистави володіти увагою глядачів та їхнім емоційним станом. Тому моноспектакль під силу далеко не кожному професіоналу, а тільки актору-особистості. Тарас Жирко такою особистістю є, що переконливо підтвердив і на цей раз.

Мене особисто вразило те, як він вирішив проблему тексту вистави.

Праця В.Іванишина має підзаголовок: “Т.Шевченко. “Катерина” (полотно, олія). Спроба структурно-функціонального прочитання з позицій національно-екзистенціальної методології”. Є в ній і опис методики наукового пізнання явищ мистецтва, і тезаурус структурно-функціонального методу, і дефініція національно-екзистенціальної методології… І якраз саме це не давало можливості зрозуміти, як ця суто академічна “бухгалтерія” може звучати зі сцени. Але Тарас Жирко помітив у тексті розвідки й інше, доступне і суттєве для широкого загалу: науково-популярний характер викладу і публіцистичність її стилістики. Публіцистика передбачає діалогічність, витворення у свідомості читача цілісної картини того, про що йде мова, і формування емоційного (позитивного чи негативного) ставлення до нього. В Іванишина ця діалогічність тексту не тільки наявна, але й свідомо акцентована і до краю драматизована: через численні питання – і несподівані відповіді, через гострий конфлікт методологій, застосовуваних до тлумачення Шевченка досі, – і власної, через протиставлення традиційно-обивательських чи фальсифікаторських суджень – і своїх, по-шевченківськи безкомпромісних і чисто націоналістичних. А це створює широкі можливості для режисерської та акторської інтерпретацій.

Тарас Жирко зробив цю результативну частину праці Іванишина основою свого тексту, продумано доповнивши його фрагментами зі Святого Письма, цитатами із Шевченкових поезій, творами сучасних поетів і власними коментарями. Так виникла нова органічна єдність – текст вистави. А вже на цій основі і з допомогою проекції картини, оформлення, освітлення і музики акторський і режисерський талант Тараса Жирка створив оригінальний моноспектакль “Код Шевченка”.

А далі все було традиційно: овації вдячних глядачів, змордований, але щасливий Тарас Жирко, квіти, “браво!”, фотоспалахи тощо. І навіть явно вибитий зі звичної колії політичних протистоянь полковник Василь Іванишин – на сцені і з квітами – уже сприймався цілком природно.

Потім, після спектаклю, за дружнім столом, де відзначити успіх прем’єри зібралося доволі широке коло киян, львів’ян, тернополян і дрогобичан, Тарас Жирко розповів, як і коли виник у нього творчий задум моноспектаклю. Книжку В.Іванишина “Непрочитаний Шевченко” він придбав давно – привабила несподівана назва, але за щоденними клопотами кілька років ніколи було прочитати. А під кінець минулого року, повернувшись десь опівночі з роботи, сягнув до полиці за якоюсь книжкою. І буквально в руки йому впало це тоненьке видання. Пан Тарас побачив у цьому якийсь знак, почав читати, далі захопився, прочитав усе, але заспокоїтись уже не міг. То ж розбудив дружину, щоб і вона прочитала, а потім до ранку обговорювали прочитане. Тоді й виник задум інсценізувати цю працю.

… Я слухав цього симпатичного одержимого, а сам думав таке. І чому в Києві написане Іванишиним може впасти комусь на голову, а в Дрогобиччині? Його праці вже видавалися німецькою, англійською, білоруською, російською, навіть арабською мовою. Киянин Тарас Жирко “переклав” його наукову працю мовою театрального мистецтва. Цікаво, коли ж його прочитають у Дрогобичі? Невже колись доведеться комусь писати студію “Непрочитаний Іванишин”?

До речі, ця скромна книжечка перевидавалася вже шість разів – загальним тиражем понад сто тисяч екземплярів. Видавали її різні партії, блоки і кандидати в депутати – до виборів. Але цього року виборів нема, любити Шевченка наші політики та їхні спонсори почнуть аж через кілька років, а тому й дістати її неможливо: її немає ні в книгарнях, ні навіть у наших бібліотеках.

Петро МАЦАН

(“Галицька Зоря”, 23 березня 2007 р.Б.)

Бути націоналістом – значить мислити і діяти в ім’я нації.

В.Іванишин

Інтелігент – це людина розумової праці, своєю совістю покликана облагороджувати людське середовище – за всяких умов, завжди і скрізь.

В.Іванишин

Умер главный идеолог Всеукраинской Организации «Трызуб» имени С.Бандеры Васыль Иванышын

Время публикации; 8 мая 2007 г., 20:27

Из Украины пришло печальное известие. Умер один из лидеров Всеукраинской Организации «Трызуб» имени Степана Бандеры, главный идеолог этой организации полковник Васыль Иванышын.

Как сообщают соратники В.Иванышына, накануне с сердечным приступом он был доставлен в больницу.

Васьіль Иванышын скончался 8 мая около 18 часов 30 минут часов по местному времени от повторного сердечного приступа.

Как стало известно «КЦ» Национальная Служба Информации ЧРИ, Движение за Деколонизацию Кавказа выразили соболезнование родным, близким и соратникам Васыля Иванышына в связи с его скоропостижной кончиной.

Кавказ Центр

Трагічная вестка прыйшла з Украіны. Памёр Праваднік «Тризуба» імя Сьцяпана Бандэры Васіль Іванішын. Імя гэтага чалавека, яго ідэалягічныя і публіцыстычныя творы добра вядомыя і ? Беларусі.

Пражы?шы жьцьце сапра?днага нацыяналіста, які прысьвяці? яго паважнай справе змаганьня за Україну, Васіль Пятровіч шмат у чым паспрыя? вьіхаваньню і маладых беларускіх патрыёта?. Усе мы, хто прайшо? праз «трызуба?скія» вышкалы, з цеплынёй узгадваем сустрэчы з гэтым сапра?дным Волатам Духу, які сваёй мудрасьцю і аптымізмам, натхні? на барацьбу за Волю Нацыяй тысячы маладых сэрца?.

Беларуская Арганізацыя «КРАЙ» ад імя ?сіх беларускіх нацыяналіста? выказвае глыбокае спачуваньне сям’і Васіля Іванішына, яго пабрацімам-нацыяналістам і усяму украінскаму народу, якія за?часна страцілі бацьку і сапра?днага Правадніка.

Мы будзем памятаць яго за?седы! Вечная слава і памяць героям!

Вільне слово, Написав Іван ШВЕД

Сьогодні ми святкуємо одне із найвеличніших християнських свят – Вознесіння Христове і в той же час відзначаємо дев’ятий день, відколи перестало битися серце відомого дрогобичанина, доцента кафедри теорії та історії української літератури Василя Іванишина. Мабуть, ці дати на календарі співпали не випадково. В цей день рідні, друзі та сподвижники моляться за те, щоб його душа вознеслася у найвищі сфери Господніх блаженств.

Прощальне слово

…Осучаснивши непересічну спадщину Степана Бандери, інших теоретиків національно-визвольних змагань, Ти вручив нам зброю, за допомогою якої можна збудувати українську Україну, зберегти велику націю у просторі й часі.

Ти був не просто творцем націорятівних ідей. Створивши Всеукраїнську організацію “Тризуб” імені Степана Бандери, Ти став плугатарем і сіячем, який невтомно борознив і засівав плодотворними ідеями Велику Україну.

…Серце терзає несамовитий біль. Єдиним, що зігріває заскочену катастрофою душу, є те, що кожен із Твоїх учнів підготовлений іти Твоїми слідами.

Спи спокійно, дорогий Провіднику, Учителю, Друже. Прапор української національної ідеї, який ти підняв і мужньо ніс крізь роки українського лихоліття, у надійних руках.

Петро МАЦАН

головний редактор газети “Галицька Зоря”.

…Праці з розбудови “Тризуба” Покійний віддавав себе до останку, жертвував задля неї своїм літературним та аналітичним талантом природженого теоретика та ідеолога. Саме в “Тризубі” сформувалися молоді, талановиті і віддані ідеологи та практики націоналізму, для яких він був Наставником і Батьком. І це була найбільша радість і моральна вдяка В.Іванишину. Він помер з вірою, що той бастіон української Ідеї, який він створив, не впаде ніколи.

…Сьогодні, коли Ти, Друже і Побратиме, відійшов від нас, ми з шаною згадуємо щирість Твоєї натури, жертовність Твоєї праці і щедрість Твого таланту. Ми віримо, що наснага Твоїх ідей і моральний гарт Твоїх учнів вічно вартуватимуть Українську Самостійну Соборну Державу, боротьбі за яку Ти присвятив усе своє життя.

Редакція журналу “Визвольний шлях”

Віримо в невмирущість ідей Твоїх Пам’яті Василя Іванишина

…Найважливішим дітищем своєї діяльності Покійний уважав створену, виховану й натхненну ним молодіжну націоналістичну Всеукраїнську організацію “Тризуб” ім. Степана Бандери. Тут гартувалася молодь з усіх регіонів України, тут вона піднімалася до висот справжнього національного служіння і жертовності. Сьогодні ця організація, через виховання в якій пройшли тисячі молодих людей, зайняла своє важливе місце в українському націоналістичному русі і надійно стоїть на варті України,

…У ці дні, коли над світом лунає благодать Христового Воскресіння, громада Дрогобича і колектив Дрогобицького педагогічного університету прощаються з Великою Людиною, прощаються і вірять, що її думи і заповіти, її натхнення і мрії ще роки і роки служитимуть Україні, українській науці і культурі.

У ці дні ми щиро співчуваємо родині Покійного, його сім’ї – дружині, дітям, онукам – зразковій сім’ї християнського благочестя і громадянського служіння.

Мир душі Твоїй, Колего, Друже, Патріоте!

Друзі і колеги з філологічного факультету Дрогобицького державного педуніверситету ім. І.Франка.

Ne je w zmozi powiryty (z Japonii)

Slava Ukraini, Gerojam Slava!

Druzi “Tryzuba” i Druzhe Vasyliu Ivanyshyn,

…Nkoly ne zabudu ciogo wsiogo shcho pokijnyj Vasyl i organizacja “Tryzub” i todi shche Drogoyckij Intytut zdijsnyly dla prekrasnogo upamjatnenia w Drogobychi kapelana UPA “KADYLA”… Ne zabudu nikoly ciogo prekrasnogo Wechira Pamijati dla “Kadyla” w zali todi shche Pedinstytutu, prekrasnoj Sluzhby Bozhoj w kafedri w Drogobychi, prekrasnogo peremarshu wid kafedry do miscia upamijatnenia (Pedinstytutu) viddilu “Tryzuba”, prekrasnoj ceremonii upamjatnenia “Kadyla” tam i tak dali, i tak dali…

A Tobi pokijnyj Wasyliu Iwanyshyn, djakuju shche raz jak profesor profesoru za wse shcho Ty zdijsnyl dla dobra Ukrainy i dla dobra molodi na Ukraini. Geroi ne wmyrajut, wony dali zhywut w patriotychnyh serciah swogo naroda. I Ty Wasyliu Iwanyshyn takozh zhywesh w nashyh patriotychnyh ukrainskih serciah de by my ne prozhywaly rozkineni po cim switi.

Stefan Kostyk

…Однією з найбільших його заслуг є створення “Тризуба” імені Степана Бандери – дієвої всеукраїнської націоналістичної організації з орденським типом мислення і чину, яка в умовах повної ідейної дезорієнтації суспільства взялася за продовження незавершеної справи української нації – довершення української національної революції для здобуття Української Соборної Самостійної Держави.

…Василь Іванишин залишився у спогадах, творах, серцях побратимів та учнів.

РУХ ПРЕС, 14.05.2007

Свої співчуття також висловили Провід ОУН(р), Голова ОУН(м) Микола Плав’юк, Голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, Голова НРУ(є) Богдан Бойко та інші політичні і громадські діячі.

Цей номер газети вийшов за сприянням головного редактора газети “Галицька Зоря” пана Петра Мацана і голови НРУ(є) пана Богдана Бойка.

ДРУЖЕ!

У найскрутніший час життя Нації та існування держави на її захист стають не облудливі політики і “чинуші”, а молодь. І доля сьогоднішньої України залежить перш, за все від нас, молодих, від нашої боротьби за краще життя і від готовності все віддати заради добра Нації.

Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. С.Бандери – це тисячі юних сердець, що віддали себе служінню Нації. Якщо тебе печуть болі України і тобі виповнилось 18 років – ми приймемо тебе в дійсні члени “Тризуба”. Якщо тобі лише 14 років – ти станеш членом нашого юнацтва. Не можеш стати з нами в стрій – ми допоможемо тобі знайти інше місце в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу. Ми чекаємо на тебе. Але пам’ятай: полохливим, безвольним, егоїстам, фарисеям, базікам немає місця серед нас.

Сайт знаходиться у процесі розбудови та поповнення. На нашому сайті всі матеріали цілком та повністю відповідають меті, концепції та завданням ВО “Тризуб” ім. С. Бандери

http://www.banderivets.org.ua

e-mail: nevidomy_patriot@ukr.net; ussd@ukr.net

Контакти ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

Центральний Провід Організації

Тел.:8-067-403-26-94

ussd@ukr.net

Політична референтура

8-050-165-65-21

Спортивна референтура

8-050-585-81-21,

8-067-404-08-25

Газета “Бандерівець” Реєстр. свід. серія КВ№ 50443 від 5.9.2001. Дизайн і верстка – Сергій Борисенко (nevidomy_patriot@ukr.net). Тарас Савчук (tyla@list.ru). Віддруковано у видавництві “А-прінт” на офсетній машині Solna D30 (Швеція), м. Тернопіль, тел.: 52 27 37, e-mail: office@a.print.te.ua. Замовлення № 581. Наклад – 10000 прим.