№4-5 (24-25), 2001

БОГ, УКРАЇНА, СВОБОДА!

24 СЕРПНЯ 10 РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Консолідувати національно-державницькі сили можна тільки навколо української національної ідеї – ідеї державності української нації, ідеї Української Самостійної Соборної Держави.

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

А ще кто речет, яко люблю Бога,

а брата свого ненавидит,

ложь есть.

Соборноє посланіє Іоанна.

Глава 4, с.20

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає –

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивиться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог вас создав не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тоді оставсь би сиротою,

З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступе

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать…

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо:

“І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..” – “Добре, брате,

Що ж ти такеє?”

“Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм”.

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: “Ви моголи”.

“Моголи! моголи!”

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: “Ви слав’яне”.

“Слав’яне! слав’яне!”

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь… І всі мови

Слав’янського люду –

Всі знаєте. А своєї

Дас[т]ьбі… Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже, –

Отойді ми заходимось!..

Добре заходились

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те щоб прості люде.

А гвалту! а крику!

“І гармонія, і сила,

Музика, та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що – не Брути!

У нас Брути! і Коклекси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!”

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило,

Що Синопом, Трапезундом

Галушки варило.

Правда!.. правда, наїдались.

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, –

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають

Заміс[т]ь пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословіть дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться самотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила і воля святая!

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ОЧИМА УКРАЇНЦЯ

Сергій КВІТ

м. Київ

Двадцять років тому біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві мій батько казав мені: “Колись ще були часи, були можливості й нагоди, а тепер вже обійми нашого “старшого брата” навіки, цього вже навряд чи можна змінити”. Я висловив недовіру такому твердженню, проте наша державна незалежність у 1981 році дійсно виглядала справою віддаленою на далеку перспективу.

Коли п’ятнадцять років тому я вступив на перший курс університету і ми з друзями за пивом розмовляли про українську самостійність як про доконаний факт, видавали незалежний журнал “Збуй”, що ніколи не вийшов у світ, для всього суспільства це також ще було поза межами можливого. Аварія на Чорнобильській атомній станції змусила всіх поглянути на себе і Україну іншими очима. Саморобні значки з тризубом і синьожовтими кольорами створювали вузьке коло посвячених, потім це ставало частиною особистого життя. Майбутня незалежність пов’язувалася з глобальними перемінами. Потім було перепоховання Стуса, Литвина і Тихого, зустрічі з першими звільненими політв’язнями, напівлегальна “Громада”, перший у Києві мітинг – на захист Києво-Могилянської академії, студентське голодування, синьо-жовтий прапор на Хрещатику і врешті – Незалежність.

Тепер за плечима десять років Незалежності. Як ми сприймаємо пройдений шлях сьогодні? Так і хочеться повторити жарт радянських часів про назву газети Львівського обкому КПУ “Вільна Україна” – “Вільна, але не самостійна!” Ейфорія була недовгочасною й минула майже марно. Всі атрибути й основні досягнення були здобуті від 1989 року до початку 90-х: Закон про мови в УРСР, який не працював і ніколи не буде функціонувати, бо його неможливо порушити – тоді мав значення сам факт його прийняття; наголос на обов’язковій україномовності освіти – у Києві сьогодні дійсно не існує жодного престижного російськомовного навчального закладу; відрив власних державних установ від загальносоюзних, хоч відірвати ще не означає створити щось власне. Українці не змогли взяти владу революційним шляхом у 1991-му. Це була поразка відразу після перемоги.

Спритнішим, хто владу з рук не випустив, вдалося швидко випустити пару національного піднесення й опанувати ситуацію. Вступ України до СНД та алярмове вивезення ядерної зброї до Росії нашим суспільством не було сприйнято як національна трагедія. Після летаргійного сну кількасотлітньої окупації наставало якесь модерне запаморочення. Десятилітня історія лишень окреслила злиденність новітнього українського політикуму, який не тільки виявився не готовим повести українців на боротьбу за національну державу, але також, що найголовніше, не мав і не має візії нової України. Глухі й німі, переважно злодійкуваті лідери намагаються очолити народ, щоб і йому передати власну нікчемність, зробивши і його інвалідом.

Кому належить влада в Україні сьогодні? Очевидно, не комуністам. Колись вони зробили за іноземні гроші жовтневий переворот. Тепер вони успішно торгують “розкрученою маркою” своєї назви, спекулюючи на загальних нестатках. Також не українцям, бо вони були й залишаються упослідженою меншиною. Тоді кому? – Жертвам закону про люстрацію, яка не відбулася і, очевидно, вже ніколи не відбудеться в Україні. За всі ті злочини, які творилися на нашій землі, ніхто не відповів. Влада у нас не зазнала якісних змін, вона витримала удар розвалу СРСР, втримала позиції, мімікрувала, відмила комуністичні капітали, підготувала собі кадрові зміни і вдало робить бізнес за створеними самій собі законами.

Скрізь пропагується мораль “відносності”, мовляв, для чого згадувати погане, – яка там уже християнська мораль та ідеологія “стабільності” - нема війни і добре. Сподіваємося на західні кредити, задобрюємо Росію, не розтуляємо рота і якось перемучуємося до свого фіналу. “А ті, які знають, то ті вже знають, що і як”. Десять років Незалежності – це, можливо, десятиліття найбільшого приниження української гідності. Тому що все це відбувається не в умовах окупації, а в самостійній Україні. Немає відчуття, що ми всі здатні на щось спільно – ні, кожний “крутиться” поодинці. “Виживемо, перемучимося”. НЕ ВИЙДЕ!

Ідея українського націоналізму, української спільності та організованості, що є передумовою національної мобілізації, з кожним роком незалежності “офіційно” все більше замулюється й заховується від громадськості. Проте десять років тому люди повірили в себе. Цього вже не переб’єш. Під синьо-жовтим прапором виросло нове покоління українців, якому муляє ненормальність нашого життя і яке не хоче звикати до рабських умовностей, коли говориться одне, думається друге, а як вчиниться – нікому не відомо. Час працює на нас. Настане такий день, для когось це буде несподіванкою, коли вчорашні “панятія” всіма сприймуться як дикість, до якої нема повороту. Минулого року стало очевидним, що потреба українців в загальнонаціональних позитивних лідерах і в широкому-згуртуванні знову виходить на порядок денний і цього вже неможливо оминути. Якщо українським політикам забракне мудрості, нації потрібний такий лідер, який зможе взяти на себе відповідальність за радикальні дії з метою подальшого незворотного переструктурування політикуму в бік захисту національних інтересів. Нам потрібна вся Україна. А дрібного шахрайства з нас вже досить.

У нас є один основний принцип, одна головна мета – суверенна соборна українська держава… А шлях наш – це шлях революційної визвольної боротьби.

Степан Бандера

2002: Вибори без вибору?

Євген ФІЛЬ

полковник,

Голова Центрального Проводу

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

м. Київ

Національно-визвольний процес, який розпочався наприкінці 80-х років, показав, що навіть кривавий російсько-комуністичний тоталітарний режим за часів свого диктату не зміг зламати прагнення українського народу мати власну національну державу.

Перші ознаки ослаблення диктатури, перші її поступки народові у вигляді гласності, перші паростки демократії – усе це спричинилися до рішучої боротьби за незалежність. А незалежність тоді означала для народу все: і свободу від Москви, і власну державу, і національну владу. Тоді нікому і в голову не приходило, що незалежність України може означати тільки незалежність українських злодіїв від московських грабіжників і незалежність української влади від українського народу. І вже на виборах 1990 року в Галичині було достатньо сказати, що ти виступаєш за суверенітет, або бути приналежним до національно-демократичних сил, як 80% даного регіону підтримували цих кандидатів, не дивлячись на їхнє минуле. Значну підтримку вони мали й у центральних регіонах та в Києві.

Українському народу досить було двох неповних років, щоб перебороти в собі страх перед репресивним режимом і стати на боротьбу за незалежну Україну. Весною 1990 року в парламенті України налічувалось 125 депутатів, які сформували блок демократичних сил Народна Рада. На той час цього було достатньо для розширення плацдарму в боротьбі за власну державність. Але!..

Тодішніми лідерами національно-демократичних сил не було використано цього патріотичного піднесення і бурхливого прирощення національної свідомості народу для розгортання боротьби за реалізацію української національної ідеї. У них, як дуже скоро виявилося, була інша мета: утвердження себе у владних структурах. А всенародним прапором вони зробили не національну ідею (як, наприклад, народи Прибалтики), а космополітичну демократію американського зразка. І головними орієнтирами діяльності для них стали не віковічні прагнення народу, а власна вигода і вимоги хижого фінансово-політичного Заходу.

Хворобливо амбітні, до безтями самозакохані, ідейно не об’єднані, а тому не здатні до діяльності в команді, ці лідери не тільки політично дезорієнтували народ, вдавшись до шахрайської підміни мети українського державотворення, але й спричинилися до його глибокого і наростаючого роздроблення. З усією очевидністю це виявилося на президентських виборах 1991 року: жоден із “вождів-патріотів” не зняв своєї кандидатури на користь єдиного кандидата, а після виборів усі вони кинулись гарячково творити власні партії. І цей процес триває й досі: уже маємо понад 120 партій. А всяке ціле, поділене на 120, стає на стільки ж меншим. Така політична арифметика. Тому не дивно, що зараз кілька олігархів, жменька мафіозі і зграя скорумпованих чиновників безкарно грабують, продають і нищать один з найчисельніших у Європі (п’ятдесятимільйонний!) народ…

Ця згубна політична орієнтація не на ідею, а на особу, не на національну єдність, а на кланову вигоду, не на національну державу, а на чергову доктрину (демократичну, космополітичну, ліберальну, соціал-демократичну, соціал-національну, соціалістичну, комуністичну тощо), принесену “з чужого поля” (Т.Шевченко), мала своє продовження і після проголошення незалежності в 1991 році.

Так, наступні вибори-94 показали ослаблення позицій у суспільстві і роздрібленість національно-демократичних сил на кілька фракцій у Верховній Раді, а саме: НРУ – 29 осіб, “Реформи і Порядок” – 31, “Державність” – 29 та до десятка депутатів, що не входили в жодну з фракцій. З прийняттям закону про змішану систему виборів деякі партії (НРУ) розраховували на перемогу у виборах 1998 року. НРУ переміг “Національний фронт”, набравши 51 мандат до Верховної Ради України. А після трагічної смерті В’ячеслава Чорновола РУХ розділився аж на три партії. Зараз національно-демократичний табір представлений у парламенті наступним чином: НРУ – 16 чол., УНР – 23, Реформи-Конгрес – 14, позафракційні – приблизно 10 чоловік. Це не стала статистика, бо наші депутати не гірше від інших переходять з однієї фракції до іншої, торгуючи своїми обіцянками і довір’ям виборців. Складається враження, що їм за це платять. Відсутність мети, концепції, програми українського державотворення, роз’єднаність, втрата довіри людей привели національно-демократичний табір до такого результату:

1990 рік – 125 депутатів Верховної Ради

1994 рік – 100 депутатів

1998 рік – 70 депутатів

2002 рік – ?

Щоб робити прогнози на вибори 2002 року, мусимо усвідомити причини поразок національно-демократичного табору на попередніх виборах.

Степан Бандера застерігав: “Завершенням національно-визвольної революції має бути відбудова і закріплення Української Соборної Самостійної Держави. Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на українських землях совєтської влади, її органів і силових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усунення з України усіх сил, які захищають російський імперіялізм і протиставляються самостійницьким змаганням”.

Але лідери українського політикуму, у яких природна людська здатність вчитися виродилася в лакейську схильність до послуху господареві і мавпування “панського”, пішли протилежним шляхом. А саме: замість того, щоб вести народ на боротьбу за ліквідацію старої системи, замість усунути її людей від влади та приступити до побудови національної держави, як це робили країни Прибалтики, Польщі, Словаччини, Словенії, Хорватії та ін., – наші лідери, на догоду Заходу, почали утверджувати елементи космополітичної демократії – щоб зробити потужні антиукраїнські сили активними, легітимними і фактично всевладними учасниками… українського державотворення!.. І спробуй тепер визнач, чого в такій “політиці” було (і є!) більше: ідіотизму чи рабодухості, національної зради чи корисливої конюнктурщини…

Основна причина українських невдач у тому, що народ у боротьбі за УССД об’єднувався не навколо національної ідеї, а навколо політичних лідерів та їх кишенькових партій. Партії множились шляхом розколювання, а лідери компрометували себе тим, що ставили власні інтереси вище від національних. А українці втрачали віру, не знаючи, за ким іти, що робити, кому ж вірити. Звідси – розчарування, зневіра, політична пасивність і самоусунення від боротьби. А відомо: не можна успішно боротися за права народу без участі самого народу. Зрештою, наші лідери не для народу й старалися…

Єдиним фундаментом нації була, є і буде національна ідея, бо вона життєдайна, чиста, як сльоза, і за неї заплачено мільйонами життів. І в основі української політики, як і в основі українського державотворення, мусить бути українська ідея – ідея національної держави, бо нашому народу потрібна воля і правда, яка була б для всіх єдина. І тоді ми самі дамо собі раду. А від своїх лідерів народ чекає не обіцюваної на кожних виборах соціал-демократичної “манни небесної”, а пошуку ефективних шляхів здійснення національної ідеї-мрії і жертовного служіння їй.

Свободу таки виборюють, а не випрошують,, виторговують чи вихитрюють у коридорах влади. Не можна бути в опозиції – на мітингу чи в сесійному залі, а через день бігати на вул. Банкову за черговою подачкою. Нас увесь час переконують, що не потрібно боротися, а треба працювати, бо ми, мовляв, уже маємо свою (чию саме?) державу, що в нас немає ворогів, а є “опозиція”, що в Україні неукраїнці мають жити краще, ніж у своїх державах, а українці мусять терпляче зносити злидні, бо в нас, знаєте, криза… Ці і подібні балачки – це мовлення рабів за переконанням чи ворогів, а не кличі провідників нації.

За часи незалежності в нас створено більше сотні партій, які мають свої назви, програми і запевняють, що базуються на певних ідеологіях. Але котра з цих назв відповідає суті? Адже їх програми – це не зведені в систему інтереси і прагнення українського народу, не політично осмислені шляхи досягнення великої мети, а запозичені в когось чи просто висмоктані з пальця політичні рецепти для задурювання наївних, які, зрештою, ніхто й не збирається втілювати в життя і від яких самі ж партії легко відмовляються при кожній нагоді.

Згадаймо, наприклад, вибори-99: тоді всі до єдиного кандидати в президенти йшли до виборців із двома десятками соціал-демократичних обіцянок, а всі партії боролися не за реалізацію своїх програм, а за перемогу “свого” кандидата. Таку ж ідейно-програмову безпринципність у блокуваннях наші партії продемонстрували під час “касетного скандалу”, її ж вони демонструють і зараз, готуючись до виборів-2002.

А їхні ідеології – це тільки політичний камуфляж, яким сяк-так прикривається справжня суть – прагнення до владного корита і який абсолютно ні до чого не зобов’язує його носія. Саме тому чільні діячі навіть дуже “опозиційних” партій так легко переходять з однієї фракції до іншої ще вчора ворожої, а ще легше – всідаються в посадове крісло щойно так різко критикованої ними за антинародність влади… При цьому ще й кожен такий кон’юнктурник видає себе мало не за жертовного Штірліца-підпільника, який проник у владне середовище, щоб діяти на користь народу. Про користь вони справді не забувають. Але до чого тут народ?

Між тим ідеологія – це передусім спосіб мислення, зміст віри, смисл життя і суть боротьби: “В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два найважливіші його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, – творять його живий, діючий організм.” (С.Бандера).

Саме тому ми, як і на кожних виборах, звертаємося до тих, хто заявляє, то переймається долею народу та держави, хто буде йти на вибори 2002 року від національно-демократичного табору:

“Шановні політичні та державні діячі! Національно пробуджений український народ шляхом довготривалої боротьби і багатомільйонних жертв виборов політичну незалежність України і відкрив перед вами велику історичну можливість: реалізувати споконвічні прагнення нації і створити на багатющій землі процвітаючу національну державу. Використайте цей шанс!

Уже десять років Держава Україна будується наосліп – без будь-якої ідеології державотворення. Ніхто не знає, яку саме державу ми будуємо, нема жодних об’єктивних критеріїв оцінки ні гілок, структур і людей влади, ні політичних, громадських і релігійних об’єднань, ні бізнесу, ні окремих громадян. Це створює ідеальні умови для політичного шахрайства і злодійства, але ні на йоту не наближає нас до вимріяної багатьма поколіннями українців процвітаючої національної держави. Зважте на це!

Україні життєво необхідна чітка, всеохопна, національно зорієнтована ідеологія державного будівництва. Суспільство мусить знати мету, концепцію і програму нашого державотворення. Саме з цього почнеться справжня політична структуризація суспільства, а не з наділення партій тими повноваженнями, які може мати тільки народ. Хтось сприйме і цю мету, і концепцію, і програму як свої. Хтось сприйме мету і концепцію, але доповнить чи висуне власну програму – інші пріоритети, стратегічні завдання тощо. Хтось сприйме мету, але наполягатиме на уточненні концепції чи програми. А хтось виступить проти самої мсти, заперечить саме право українців на власну державу. Так обов’язково буде. І тоді (і тільки тоді!) стане ясна позиція кожного: хто за, хто в опозиції, а хто просто ворог і діє як чиясь п’ята колона. Тоді з’явиться ідейно-програмова база для діяльності та об’єднань партій – чи між собою, чи із владою. Тоді буде задано водночас і чіткий орієнтир, і точку відліку політичного руху: стане зрозумілішим, куди прямуємо, наскільки ефективно діємо, чия діяльність продуктивніша і т. ін. Та політична сила (влада чи якесь політичне об’єднання), яка запропонує таку ідеологію національного державотворення і поведе рішучу і наполегливу боротьбу за її реалізацію, дуже скоро здобуде численних соратників і часову підтримку народу. Врахуйте це!

І якщо ви справді вболіваєте за інтереси нації і держави, то включайтеся у процес вироблення й утвердження такої ідеології державотворення. А ваші передвиборчі програми обов’язково повинні містити вимріяну народом мету, концепцію та елементи програми українського державотворення, які базуються на національній ідеї та націозахисній діяльності і передбачають перехід від Держави Україна до Української Соборної Самостійної Держави. Без цих основ ваші передвиборчі програми будуть пусті і фальшиві, невиразні і мало привабливі, а ваша перемога на виборах 2002 – або ніяка, або нікчемна. То ж зробіть це!”

Ми звертаємось до своїх побратимів з націоналістичних об’єднань:

“Шановні друзі! Десять останніх років – це час перманентної кризи націоналістичного руху. За ці роки націоналістичні об’єднання не тільки не стали генератором державотворчих ідей, впливовою політичною силою та об’єднавчим фактором в українському політикумі, але втратили навіть ту підтримку в суспільстві, яку мали ще шість-сім років тому. І це при тому, що зараз кількість патріотично настроєних і національно свідомих українців в Україні в десятки разів більша, ніж навіть у середині 90-х років. Чому так сталося? Відповідь одна: брак націоналізму.

Цей брак націоналізму проявляється у всіх без винятку сферах життя націоналістичного руху. Його наслідок – ідеологічна розмитість, втрата націоналістичних цілей, орієнтирів і критеріїв, ідейно-програмова безпорадність проводів, кон’юнктурщина в доборі кадрів, примітивна партійщина, організаційне переродження і неміч, безпринципність у взаєминах з іншими середовищами та владою, міжорганізаційна (і внутріорганізаційна!) гризня, цілковитий політичний параліч.

Усе це можна і треба виправляти – зараз, негайно. Така вимога життя, цього чекає членство націоналістичних об’єднань, це потрібно Україні. Методики оздоровлення є, і ми не раз пропонували їх керівникам націоналістичного руху. Тоді вони проігнорували наші пропозиції. Але, на щастя, організований націоналістичний рух – це не лише його лідери… І тепер обставини склалися таким чином, що перед цими керівниками вже постала чітка альтернатива: або вони негайно підуть на оздоровлення націоналістичного середовища, або їм доведеться відповідати за наслідки своєї деструктивної діяльності – згідно з традиціями організованого націоналізму.

Так буде. А зараз наближаються вибори-2002, і є всі ознаки того, що й вони будуть виборами без вибору: голосами обдуреного народу буде здійснене оновлення персонального складу законодавчо-представницької гілки влади, але при цьому не зміниться антинародна, антиукраїнська суть її законотворчої діяльності. Політична ситуація зараз така, що внаслідок цих виборів ідейно обеззброєний український національно-патріотичний елемент може бути взагалі усунутий з політичної сцени і повністю відсторонений від процесу державотворення, а його місце займуть виразно неукраїнські та антиукраїнські сили.

Так, на виборах треба ставити перед собою і громадою найвищі цілі і завдання. Але боротьба за Україну може і має нестися не тільки в сесійних залах. І вибори – чудова нагода, щоб підготувати і політикум, і народ до такої боротьби. А для цього кожен націоналіст повинен іти до громади, до кожної людини з наступним:

• в основу українського державотворення повинна бути закладена українська національна ідея, національні інтереси та націозахисна діяльність. Той кандидат, партія чи блок, які замість цього підсовують нам щось інше, не можуть розраховувати на наші голоси;

• українці повинні консолідувалися не тільки навколо лідерів та партій (блоків), а передусім навколо національної ідеї та програми, яка розкриває механізм здійснення цієї ідеї;

• програма має випливати з національних інтересів, а не творитися на догоду Заходу чи Сходу;

• політична програма має виходити з мети: здобути, закріпити і розбудувати Українську Самостійну Соборну Державу – державу української нації на українських землях зі своїм власним суспільним ладом, який гарантував би українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України – всебічну Свободу, Справедливість, Добробут;

• соціально-економічна програма тільки тоді заслуговує підтримки, коли вона випливає з формули: “Від створення національної держави (УССД) – через державний захист економічних інтересів нації – до добробуту кожного”;

• усяка політична програма може бути реалізована тільки з участю організованого народу. Тому підтримувати треба тільки тих, хто запропонує реальний і ефектніший механізм взаємодії громади і депутата чи партії (блоку) для втілення їхньої програми в життя;

• зараз народ беззахисний перед грабіжницькою і скорумпованою владою, а депутати або тільки імітують захист своїх виборців, або безсилі і безпорадні. Підтримати своїми голосами тільки тих, які переконають виборців, що знають, як ефективно використовувати депутатський мандат на користь громади, як включати своїх виборців у свою діяльність, як допомогти громаді зорганізуватися, повірити у власні сили і вести постійну боротьбу за свої інтереси на місцях та реально впливати на політичне, соціальне та державне життя в Україні;

• розробити механізм контролю та відкликання депутата громадою. Вимагати від кандидата, щоб він наперед написав заяву про складання депутатських повноважень у зв’язку з тим, що не виправдав довір’я виборців. Цей документ буде опублікований і переданий у Верховну Раду, якщо буде зібрано підписи 51 % виборців округу за усунення такого депутата. З цього буде подвійний виграш: депутат буде мати обов’язки перед громадою, а громада буде знати, що вона має вплив та контроль над його діяльністю;

• націлювати партії, громадські організації не тільки на вибори депутатів до Верховної Ради, але й на вибори достойних людей до місцевих рад;

• вимагати від нинішніх депутатів і партій, щоб вони домоглися відокремлення виборів до місцевих рад від виборів до Верховної Ради: нинішня практика “тотальних” виборів шкідлива, бо не дає можливості якісного добору в керівні органи місцевого самоврядування;

• депутати до обласних рад повинні обиратися в конкретних округах і нести відповідальність перед конкретними виборцями;

• вимагати від партій (блоків) розкриття того, як саме вони збираються контролювати діяльність своїх депутатів й усувати їх на вимогу громади;

• застерігати виборців від надмірної довіри до тих, хто лише хвалить чи лає владу: стосунки депутата чи партії з владою повинні базуватися на конструктивній роботі в ім’я громади і нації, а не на холуйстві чи безідейній і безтямній опозиції;

• основну передвиборчу роботу проводити у східних регіонах України, а не товктися, як завжди, цілою отарою в Галичині;

• не поборювати ідейно споріднені блоки, а зробити все для того, щоб не було проявів “отаманщини”, щоб національно-патріотичні сили об’єднувалися навколо національної ідеї і під гаслом: “Один Бог, одна Україна, єдиний Провід національно-визвольної боротьби!”;

• не можна ставити за мету передвиборчої боротьби тільки проходження чотирьохвідсоткового бар’єру: боротися треба за кількісне і якісне зростання та єдність національно-патріотичних сил, за прирощення їхньої національно-державницької свідомості, за утвердження реальних механізмів їхнього впливу на процес українського державотворення і функціонування. Тільки тоді будуть і наростаючі перемоги на виборах, і можливість ефективно відстоювати національні інтереси і в сесійних залах, і поза ними.

З такими переконаннями і вірою йти самим, вселяти їх у народ і перемогти. Бо з такою настановою ми не програємо, навіть якщо шахрайськими способами нам не дадуть здобути цього разу жодного мандата: на наступних (дострокових!) виборах згуртовані національно-патріотичні сили можуть мати вже абсолютну більшість.

Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. С.Бандери не йде до влади і на владу не претендує, але нам далеко не байдуже, хто буде при владі. Тому ми будемо брати активну участь, у виборчому процесі – з націоналістичних позицій. Для нас вибори – це не тільки підтримка того чи іншого кандидата, а передусім пропагування національної ідеї, націозахисна діяльність та консолідація народу у боротьбі за УССД.

Ми віримо у свій народ і не належимо до тих, хто принижує українців, особливо східних, закидами щодо тотальної національної несвідомості, зрусифікованості тощо: референдум 1991 року і вибори-99 показали щось зовсім протилежне. Народ хоче України, тільки біда в тому, що він не бачить, за ким можна йти, кому вірити, бо забагато розвелося псевдо-борців і політичних шахраїв, що спекулюють його іменем.

І неправда, що національна ідея сприйметься не всіма регіонами України: правда в тому, що там її практично жодна політична сила не пропагує. Устремління до свободи в українців закладено в генах. Ніякий окупаційний гніт, терор чи нинішній політичний наркоз не заглушать і не присплять їхнього прагнення бути господарями на власній землі. Бо такого народу взагалі немає ніде в світі. А ми добре пам’ятаємо, як після багатосотлітньої неволі – у 80-90-х роках українці масово піднялися на боротьбу за свободу і державність, як вірили новим вождям, як пропонували себе їм, як приносили гроші на боротьбу…

Пам’ятаємо також, як ці люди були обмануті, зраджені продані – за мандати, посади, вигоду. Де зараз ці вожді, соратники, послідовники та учні? Готуються до наступних виборів. Вони й далі бояться, щоб їх не звинуватили у націоналізмі, далі граються з ворогами України в космополітичну демократію, хоч програли вже майже всі українські здобутки початку 90-х, далі переконують українців, що нам не треба будувати національну державу… І знову претендують на голоси виборців.

І не тільки на голоси. Ми маємо на диво патріотичну і жертовну українську діаспору. Цікаво, чи вибори 1998 і 1999 років відкрили очі нашим зарубіжним братам на те, кого, а головне – що саме вони так щедро підтримували десять років? Невже й далі наша діаспора буде ставити на ту чи іншу особу, а не на національну ідею? А визначитись треба, бо наші “незламні” (і невиправні) борці за власні інтереси вже знову готують візи і валізи. Адже в Україні їм ніхто й копійки не дасть: їх тут вже знають…

Вибори – це шанс для нас, українців, для всіх чесних громадян вплинути на формування влади, на політику держави, на долю України.

Але політичною школярщиною чи звичайним шахрайством є політична настанова на особу чи партію (блок), а не на національну ідею.

Згадаймо тільки останні два роки. Спочатку наші політмудреці зі шкури пнулися, щоб нав’язати народові Є.Марчука: він, мовляв, стане чи то українським Піночетом, чи українським Вашінгтоном. Чим він став, знаємо. У ході “касетного скандалу” ці ж діячі криком кричали, що зрадник і ворог України той, хто не приєднується до соціаліста О.Мороза. Потім всеукраїнською ненькою вони ж намагалися зробити Ю.Тимошенко – соратницю незабутнього П.Лазаренка. Тепер на всеукраїнського батька висувають В.Ющенка. І знову невідомо чому, на яких засадах і для чого. До речі, Ющенко вже мав і ще має шанс стати історичною особою у вирішенні долі України – якщо підніме прапор української національної ідеї. Та чи підніме?

Усі названі люди – дуже різні за своїми політичними переконаннями, сповідують різні ідеї, мають різні ідеали. Але всі вони мали бути “наші”. Чому? Адже жоден з них не збирався втілювати в життя програми тих партій, чиї лідери набивалися їм у соратники. Яку ж саме державу хочуть збудувати ці партії, якщо готові підтримувати таких різних політиків? А все просто: їм байдуже, якою буде ця держава для ограбованого народу, – головне, яку посаду, яке місце біля корита займатимуть у цій державі вони…

Чи ж варто дивуватися, що за такої “політики”, зорієнтованої не на ідею, а на особу, за останні десять років наші політичні успіхи – нікчемні, а поразки – катастрофічні?

Цю згубну у всіх відношеннях політичну практику можна переламати. І зробити це можна в ході передвиборчої кампанії виборів-2002. А для цього треба передусім орієнтуватися на ідею, а не особу.

По-друге, треба відмовитися від чортополоху політичних ідей і доктрин “з чужого поля” і згуртовуватися під прапором української національної ідеї.

По-третє, взяти на озброєння те, що так люто ненавидять і чого так панічно бояться всі без винятку вороги України і “рідні” політичні шахраї: ідеологію українського націоналізму.

Послухаймо національного пророка: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” (Т.Шевченко).

Послухаймо зрілого Івана Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації”.

Послухаймо М.Міхновського, Д.Донцова, Є. Коновальця, С.Бандеру, Р.Шухевича.

Послухаймо, зрештою, того японського політика, який на запитання українського журналіста, чого бракує українцям для політичного та економічного успіху, відповів одним слоном: “Націоналізму!”

Тільки в українському націоналізмі – українська правда, сила народу і достойне майбутнє нації. З ним – переможемо.

І хай допоможе нам Бог!

В вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю.

Євген Коновалець

Державу не твориться в будучині, державу будується нині.

Олег Ольжич

В обличчі держави людина має таку вартість, яку має ідея, висловлена в ній.

Юрій Липа

Без власної держави, без визволення, отже і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії.

Степан Бандера

Доля України рішається в наших душах і серцях.

Дмитро Мирон

ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ НАЦІЇ

Уже десять років Україна переживає потворну патологію псевдодержавотворення: комунореваншисти хочуть зробити нинішню державу російською, національно-патріотичні сили – українською. Москва – своєю колонією, Захід – космополітичною неоколонією, а влада намагається знайти тут компроміс і догодити всім, а тому реальної підтримки немає нізвідки, зате штурхани одержує зусебіч.

Такий стан веде державу шляхом наростаючої політичної деградації. Її суть у тому, що держава в Україні досі ніяк не поєднана ідейно з народом: він не знає ні ідеї-мети, ні концепції, ні програми нинішнього державотворення, а тому має єдиний критерій оцінки держави, її структур, керівництва і цілого політикуму – зростаючий рівень власного зубожіння. Діяльність влади, ніяк не узгоджена з ідеєю держави, для народу мало зрозуміла, завжди чужа, а часто і ворожа (грабіж, денаціоналізація, безперспективність). Тому здебільшого люди пов’язують свої надії не з розбудовою держави і не з політикою влади, в з якоюсь конкретною особою. А через це кожен напад на владу фінансово спроможного кон’юнктурника чи їх групи громадськість сприймає або байдуже, або – як боротьбу Добра зі Злом, хоч часто про ніяке добро для народу навіть не йдеться. Черговим підтвердженням цього стала “касетна криза”, її ганебний безтямний і безперспективний для держави і народу розвиток.

Нинішні події увиразнили задавнену болячку нашого державного будівництва: відсутність ідеології державотворення. А якщо немає ідеології – немає мети державотворення, немає державницької політики, перспективи, поняття про політичне добро і зло, а також немає об’єктивних критеріїв оцінки діяльності громадян, політикуму і всіх гілок та структур влади. Саме в цьому – глибинна причина постійної державної нестабільності, ізольованості влади від народу, вразливості становища керівництва, неякісного добору кадрів, процвітання корупції, безкарного грабування держави і народу, гнітючого відчуття небезпеки і безвиходді, радикалізації свідомості мас… І все це – на пороховій бочці соціально-економічних проблем і в силовому полі чужих, часто відверто ворожих інтересів.

Держава тільки тоді природна і перспективна, якщо вона є виявом духу і прагнень нації. Тільки послідовна реалізація національної ідеї в усіх сферах життя гарантує нормальний процес творення і функціонування держави. Чудові приклади цього демонструють країни Прибалтики, Польща, Чехія…

А в нас? В Україні з самого початку в основу державотворення були закладені й узаконені як пріоритетні запозичені доктрини (демократія, лібералізм, ринок), а не ідея державності української нації, не українська національна ідея, від якої творці й законодавці держави сахалися всі роки, як чорт від ладану.

А наслідки очевидні: узалежнення держави, дискредитація влади, подальше зубожіння і виродження народу, зростання соціальної напруги. І – безуспішні спроби вирішити хоч одну з болісних суспільних проблем. Так є. І так буде. Бо допоки не вирішене головне політичне завдання народу – створення української національної держави, – доти жодна інша (політична, економічна, соціальна, культурна, освітня, конфесійна тощо) проблема ніколи не буде вирішена на користь народу, держави, України. Що й бачимо.

Тому анахронізмом, виключно українським (і білоруським) потворним феноменом є натужні зусилля, щоб у час внутрішньої і світової тенденції до творення національних держав продовжувати будувати в Україні якусь “нічийну”, байдужу і навіть ворожу до української нації нинішню державу. Тому політичним ідіотизмом або відвертим шахрайством є постійна орієнтація нашого політикуму на особу, а не на ідею, постійне обманювання народу, що тільки заміна “поганих” людей влади на “хороших” ощасливить його. Уже дев’ять років дарма граємо в ці кон’юнктурні ігри… Може, досить?

Для України, де корінна нація (понад три чверті населення!) століттями була і залишається бездержавною, для українців, понад третина з яких розсіяна по світах, пріоритетною і визначальною, рятівною і перспективного, обнадійливою і справді об’єднуючою ідеєю державотворення не може бути ні космополітична демократія, ні такий же ринок, ні “політична нація” (аналог “радянського народу”), ні “європеїзм”, ні “багатовекторність”, ні “загальнолюдськість”, ні права людини (без будь-яких прав нації!), ні якась інша доктрина – комуністична, соціальна, соціал-демократична тощо. Усе це і подібне – демагогія, облуда, політичні болотні вогні, щоб знову збити українців з магістрального шляху національного державотворення, знову заманиш нас у трясовину чужих інтересів, знову накинути нам статус безправного раба на рідній землі.

Тільки реалізація української національної ідеї у всіх сферах життя, тільки вирішення першочергового завдання – створення української національної держави зупинить сповзання України в прірву, неоколоніалізму, оздоровить суспільство, започаткує процес перетворення її в розвинуту, правову і процвітаючу країну.

Національна держава – це не видумка фанатиків-націоналістів, а природне прагнення кожного політично розвинутого народу. Бо тільки “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Національна держава – це завершення політичного самоутвердження народу, внаслідок якого він стає повноправним і єдиним господарем своєї долі на своїй землі, своєї держави і влади в ній, своєї країни і всіх її ресурсів.

Національна держава – це політична система, у якій влада (всі її гілки, структури, посадові особи) є носієм національної ідеї і послідовним захисником національних інтересів свого народу.

Національна держава – це держава, соціально-економічна політика якої здійснюється за формулою: “від створення і зміцнення національної держави – через державний захист економічних інтересів нації – до заможності кожного громадянина”.

Національна держава – це держава, в якій громадяни інших національностей визнають корінний народ господарем країни, мають не тільки рівні з ним права, але й обов’язки, знають і поважають його мову, закон та історію, мають необхідні умови для свого національного збереження і розвитку, виступають відповідальними представниками культури свого народу, а не п’ятою колоною чужих держав.

Перед усіма нами – подвійне завдання: започаткувати в нашому державотворенні якісні, кардинальні, воістину революційні зміни в інтересах української нації, всіх чесних громадян, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування державності України.

Перед усіма нами – громадою і політикумом, усіма гілками влади і Президентом – історичний вибір:

1. Будувати і надалі нинішню “нічийну” державу, яка постійно балансує на грані “бути – не бути”, яка не має жодного захисту перед внутрішніми і зовнішніми хижаками, в якій чи не всі дії влади і реформи неминуче ведуть до збагачення одиниць і зубожіння мільйонів і в якій народ, позбавлений нашими державотворцями, політикумом і владою історичної перспективи, зіставляє своє становище не з ідеєю-мрією про майбутнє а зі спогадами про минуле і в муках робить вибір: нинішня “голодна воля” чи вчорашній комуністичний “рай” у ведмежих обіймах імперського “старшого брата”, у який його невтомно кличуть на кожних виборах Симоненко, Ткаченко, Мороз, Вітренко…

2. Марнувати десятий рік державотворення на політичну школярщину з її настановою на особу, а не на ідею; на зміну кадрів, а не на зміну системи; на брутальну боротьбу за владу над народом, а не за владу народу; на безкінечні й безтямні, безперспективні і згубні політичні ігри типу “перетягування канату” чи “ромашки” (“видадуть – не видадуть”, “причетний – непричетний”, “вкрала – не вкрала”, “втілять – не втілять”, “позбавлять – не позбавлять”…), а не на політичні дії на добро народу.

3. Підняти прапор української національної ідеї, згуртувати довкола неї всі національно-патріотичні сили суспільства і розпочати будівництво вимріяної народом власної національної Української Соборної Самостійної Держави. Здійснити це можна мирним, цивілізованим шляхом через постійне і неухильне зближення політики влади і партій з українською національною ідеєю та національними інтересами українського народу. Не захочуть – народ зробить це сам, без них, всупереч їм, у нещадній боротьбі з ними.

Майбутнє України – в руках нинішнього покоління.

Думаймо. Вибираймо. Діймо.

І хай допоможе нам Бог!

Центральний Провід

ВО “Тризуб”

ім. Степана Бандери

Розгортаймо гордо наш прапор, щоб занести його до Золотоверхого і поставити на бані Святої Софії.

Андрій Мельник

Волі не дають – її треба здобути, влади не дарують – її треба забрати силою у ворога.

Ярослав Стецько

З промов Папи Римського в Україні

ПРО СВІЙ ВІЗИТ В УКРАЇНУ

Я довго очікував цього візиту й ревно молився, щоб він міг здійснитись. Нарешті, з глибоким хвилюванням і радістю, я зміг поцілувати улюблену землю України. Дякую Господові за цей дар. яким Він мене сьогодні обдарував.

…Приходжу до вас, дорогі жителі України, як друг вашого благородного народу. Приходжу, як брат у вірі, щоб обняти стількох християн, які серед найважчих страждань зберегли вірність Христові.

Приходжу, спонуканий любов’ю, щоб усім дітям цієї землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь.

ПРО УКРАЇНУ

У слові Україна є заклик до величі вашої Батьківщини, яка своєю історією засвідчує особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом, протягом сторіч ця країна була привілейованим перехрестям різноманітних культур, місцем зустрічі духовного багатства Сходу й Заходу.

Україна має виразне європейське покликання, яке підкреслюють також і християнські корені вашої культури. Висловлюю побажання, щоб ці корені могли зміцнити вашу національну єдність, запевнюючи здійснюваним тепер реформам життєдайні соки справжніх цінностей, із яких усі могли б користати. Нехай же ця Земля й далі розвиває своє благородне завдання, з гордістю, яку висловив щойно цитований поет, коли писав: “Нема на світі України, немає другого Дніпра”. Народе, що живеш на цій землі, не забувай цього!

…Нехай Господь благословить тебе, дорогий народе України, й нехай завжди береже твою улюблену Батьківщину.

ДО ПОЛІТИЧНИХ ДІЯЧІВ

Політичні діячі! Не забувайте цього серйозного уроку історії. Ваше завдання полягає у тому, щоб служити народові, забезпечуючи усім мир та рівність у правах. Чиніть опір спокусі використати владу для особистих чи групових інтересів. Приймайте завжди близько до серця долю убогих і всіма законними способами дійте так, щоб кожному був запевнений доступ до справжнього добробуту.

ДО ПІДПРИЄМЦІВ

Промисловці та підприємці нової України! Майбутнє держави залежить також і від вас. Ваш зрілий внесок, що черпає натхнення з вартостей компетентності і чесності, буде корисним для нового підйому національної економіки, щоб у такий спосіб відновити довір’я у тих, які зваблені спокусою залишити країну, щоб шукати роботу в іншому місці. У своїй діяльності майте завжди на увазі загальне добро і справедливі права для всіх. Дивіться на особу, а не на прибуток, як мету кожної економіки, щоб була пошанована людська гідність. Дійте завжди у легальності, яка є гарантією справедливості.

ДО БАТЬКІВ ТА ВИХОВНИКІВ

Ви, дорогі батьки, готуйте нашим дітям шлях Господній. Виховуйте їх із любов’ю і давайте їм переконливий приклад вірності принципам, що їх ви навчаєте. Також і ви, що несете виховну й суспільну відповідальність, старайтеся завжди сприяти цілісному розвиткові людської особи, розвиваючи в молоді глибоке відчуття справедливості й солідарності з найслабкішими.

ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Нині наново здобута незалежність відкрила новий і багатообіцяючий період, що зобов’язує громадян поставити собі за мету “будувати рідну хату”, Україну, як любив пригадувати Митрополит Андрей Шептицький. Вже десять років Україна – вільна і незалежна Держава. Це десятиріччя показало, що незважаючи на спокуси беззаконня і корупції, її духовні корені є сильні. Висловлюю моє щире побажання, щоб Україна продовжувала живитись ідеалами особистої, суспільної і церковної моралі, служачи загальному добру, гідності і самопосвяті, не забуваючи дару Десяти Божих Заповідей. Життєздатність її віри і сила відродження її Церкви подиву гідні: корені її минулого стали завдатком надії на майбутнє.

Дорогі брати і сестри! Господня сила, яка підтримувала вашу Країну, є силою, якій треба сприяти. Вона діє через вашу вірність і вашу самовідданість, щоб відповісти на Христове запрошення.

У цю особливу хвилину бажаю вшанувати тих, які випередили вас у вірі і. незважаючи на перенесені величезні випробування, зберегли Священну Традицію. Нехай їхній світлий приклад заохочує вас не боятися. Сповнені Духом Христовим, старанно будуйте ваше майбутнє, згідно з Його заповіддю любові.

МОЛОДІ – ПРО ХИБНІ І СПРАВЖНІ ІДЕАЛИ

Сьогодні існує сильна спонука замінити справжнього Бога фальшивими богами й хибними ідеалами. Ідоли – це матеріальні добра. Якщо за ними шукаємо та їх використовуємо як засоби й знаряддя для добра, то вони нам допомагають. Однак вони ніколи не повинні займати першого місця у людському серці, тим більше молодому, яке покликане літати високо, у напрямку до кращих та гідніших ідеалів.

Ім’я Бога – це Батько, Любов, Вірність, Милосердя. Як же ж не бажати, щоб усі Його знали й любили?

МОЛОДІ – ПРО ЗАПОВІДІ БОЖІ

У нинішньому світі бачимо глибокі й швидкі соціальні переміни та захитано багато моральних основ, вводячи людей у хаос, а іноді – навіть у відчай. Десять Божих Заповідей – це немов компас, який у бурхливому морі не дозволяє втратити маршрут, щоб доплисти до причалу. Ось чому сьогодні, дорога молоде України, я хотів би символічно наново вручити вам Десять Божих Заповідей, щоб вони були вашим “компасом”, міцною підтримкою для побудови вашого сьогодення й вашого майбуття.

“Люби твого ближнього”. Ставленню до ближнього присвячені сім інших заповідей. Вони вказують нам шлях для встановлення стосунків з іншими людьми, на основі пошани й любові, правди й справедливості. Хто практикує цей Божий закон, той дуже часто йде проти течії. Молоде України, Христос запрошує тебе Йти проти течії! Запрошує вас бути захисниками Його закону та виявляти його послідовною поведінкою у щоденному житті. Цей старозавітний закон завжди актуальний і знаходить своє досконале здійснення у Євангелії. Це любов, що оживляє існування, і це справжня, вільна й глибока любов, що веде до вірного зберігання десятьох Божих Заповідей. З цим Божим законом, міцно вкоріненим у серці, ви не повинні боятись: у всій повноті ви зможете себе здійснити і внесете вклад у побудову солідарнішого та справедливішого світу.

МОЛОДІ – ПРО СЛУЖІННЯ СВОЄМУ НАРОДУ

Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до нарешті вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива і, в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя.

Тому, обіймаючи вас, як батько, кажу вам: вибирайте вузьку дорогу, – ту дорогу, яку Господь вказує нам через свої заповіді. Це слова правди й життя. Дорога, яка часто здається широкою й зручною, потім виявляється облудною та хибною. Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріалізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його фактами, виключаючи Його з життя. Без Бога не зможете зробити нічого доброго. З Його допомогою, навпаки, ви зможете сміливо вийти назустріч усім викликам сьогодення. Зможете довести до кінця зобов’язуючі починання, іти проти течії, як наприклад, щоб з довір’ям залишитись у своїй Батьківщині, не піддаючись мареву легкого щастя за кордоном. Тут потрібно вас, молодих, готових внести свій вклад для покращення суспільних, культурних, економічних і політичних умов життя країни. Тут потрібно талантів, якими ви багаті, потрібно для майбутнього вашої землі, що має таке славне минуле.

Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Бог не забариться, щоб благословити ваші зусилля, якщо спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині й суспільству, ставлячи спільне добро вище від особистих інтересів. Україна потребує чоловіків і жінок, які б віддавали себе на служіння суспільству, – маючи на меті сприяння правам і добробуту всіх, починаючи від найслабкіших і знедолених. Такою є логіка Євангелія, але це також і логіка, завдяки якій зростає цивілізоване суспільство. Справжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному людським, моральним і духовним розвитком народу.

МОЛОДІ – ПРО ЛЮБОВ ДО ЦЕРКВИ

Дорога молоде! Дякую Богові, що дав мені радість зустрітися з вами. Перед тим, як залишити вас, хочу додати останнє слово: любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви покликані бути. На вашій землі Церква має особливо привабливе обличчя через розмаїття традицій, що її збагачують. Прямуйте і зростайте у дусі братерства, з’єднані так, як сьогодні, щоб відмінні традиції не були приводом для поділу, а радше заохотою до взаємного пізнання й взаємної пошани.

Нехай на цій дорозі вас супроводжує Пресвята Богородиця, яку дуже почитають на українській землі. Любіть її і слухайте її. Вона навчить вас, як зробити з самих себе щирий і великодушний дар Богові й братам. Вона спонукає вас шукати у Христі повноту життя і радості. Таким чином, ви станете у Церкві новим поколінням святих вашої землі, вірних Богові й людям, станете апостолами Євангелія, насамперед серед ваших ровесників. Вашою духовною поживою нехай буде Євхаристійний Хліб, нехай буде Христос. Приймаючи Його у Пресвятій Євхаристії, назавжди залишитеся у Його любові й принесете щедрі плоди. І якщо інколи дорога стане крутою, якщо дорога вірності Євангелію буде здавитися вам занадто зобов’язуючою, бо вимагатиме жертви відважних виборів, пригадайте про нашу зустріч. Таким чином ви зможете наново пережити той ентузіазм визнання віри, що ми сьогодні разом зробили: “Господи, до кого підемо? У Тебе є слова життя вічного!” Повторюйте це визнання віри й не бійтеся! Христос буде вашою силою й вашою радістю.

ПОБАЖАННЯ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ

Нехай Господь дасть мир тобі, український народе, бо ти з наполегливою і одностайною відданістю нарешті привернув собі свободу й розпочав віднаходити своє істинне коріння та докладаєш великих зусиль, щоб стати на шлях реформ і дати всім можливість жити та сповідувати власну віру, власну культуру й власні переконання в рамках свободи та справедливості. Хоч болять ще незагоєні жахливі рани, отримані протягом нескінченних років пригноблення, диктатури і тоталітаризму, під час яких заперечувались та зневажались людські права, ти, український народе, з довір’ям дивись у майбутнє.

Це час сприятливий! Це час надії та відваги!

Висловлюю моє побажання, щоб Україна як повноправний член увійшла да Європи, яка охопить увесь континент від Атлантичного океану до Уральських гір.

НА ПРОЩАННЯ

Ще раз звертаюсь до тебе, Українська Земле, з побажанням добробуту та миру. Ти залишаєш у моєму серці незабутні спогади!

До побачення. народе-друже, пригортаю тебе обіймами доброзичливості і любові! Дякую за щирий прийом та гостинність, про які ніколи не зможу забути.

До побачення, Україно! Словами твого великого поета також і я благаю: “О, Боже сильний і правдивий”, благослови дітей Твоєї країни – “землі … стократ политої криваво, колись преславної землі!” Дорогі Брати і Сестри, також я кажу разом із вашим поетом і з вами: нехай завжди береже тебе Господь “О святая! Свята Батьківщино моя!”

Молю Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, український Народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього. В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Передрук з газети

“Світанок Нації”

ч.6, липень 2001

Віра є джерелом героїзму, посвяти, відваги…

Дмитро Донцов

Дорога до Бога лежить через Батьківщину.

Юліан Вассиян

Воля народу – закон!

Друг ОСТАП

м. Київ

Словоблуди, крутії і донощики знайдуться серед кожного, але навряд чи знайдеться у світі країна, в котрій зрада національних інтересів була б державною політикою. Влада торгує національними інтересами, працівники Служби Безпеки – інформацією, чиновники здають економічний простір держави, “народні обранці” перетворили на свій приватний бізнес законотворчу діяльність – відомостями про це рябіють усі засоби масової інформації.

На десятий рік незалежності України власть імущі вже навіть не приховують своєї зрадливої сутності, і суди над молодими патріотами, що відбуваються останнім часом, стали рентгенівським промінням, що вказало на подальший розвиток задавненої болячки. Нагадаємо, що на 23 серпня, в переддень Дня незалежності України, було призначено слухання справи молодих патріотів, які 9 травня зупинили антидержавний шабаш червоних у м. Тернополі. Останні з арматурами в руках вийшли на вулиці міста святкувати День Перемоги.

Минулого року, на свято Незалежності України, тільки-но відбудовану Успенську церкву було передано Московському патріархатові. Схоже на те, що українцям щороку вирішили вказувати на їхнє місце, щоб знали, хто в домі хазяїн. І роблять це в найурочистіші для них моменти. До речі, спочатку цей суд мав відбутися 12 липня в Тернополі. За дивним збігом обставин, цей день виявився святом шанованих в народі апостолів Петра і Павла. Чи то святі допомогли, чи, може, в когось вистачило й свого розуму не робити провокації в День Незалежності, однак судилище було перенесене на пізніше. Цього разу за умовну межу Західної України – річку Збруч – в м. Волочиськ, на 28 число останнього місяця літа. І знову тикнули не просто пальцем в небо. Цей день – велике свято Успіня Богородиці, або як кажуть в народі, Першої Пречистої. В один день, окрім судилища над тернопільськими націоналістами, відбудеться й судовий процес над іншими патріотами – гуртом “Самостійна Україна”, що добивається заборони злочинної комуністичної ідеології. В цей же ж день (за звітами про виконану роботу?) до Києва прибуде непроханий гість з Москви, свого часу вижбурений людьми з української столиці, – політик в рясі Алексій ІІ.

Пречиста Діва теж, віриться, не покине українців. І марні сподівання чинуші, що переніс суд з Тернополя трішки далі на схід, бажаючи уникнути напруги і людського невдоволення. Судові процеси над націоналістами мають стати тими каталізаторами, що пришвидшать пробудження всього народу, як це було у 30-ті роки XX століття на Галичині з судовими процесами над націоналістами: Варшавський та Львівський процеси над Степаном Бандерою, процес 59-ти у Львові.. Суд і страта ж Біласа й Данилишина дзвонами увірвалися в душу кожного українця Галичини. А потім була УПА…

Якщо нам не вдасться словом достукатися до серця українців Великої України, то ми достукаємось до нього судами над нами. Народ сам побачить, хто є хто. Тому нам байдуже де цей суд відбудеться: чи у Волочиську, чи в Донецьку. Навіть краще в Донецьку. Фарисеї самі собі копають яму. І незабаром вони туди впадуть.

Слава Україні! Героям слава!

Народним депутатам України

пп. Б.Бойкові, Я.Джоджику, М.Ратушному

**

Шановні панове депутати!

Центральний Провід Всеукраїнської Організації “Тризуб” ім. С.Бандери висловлює Вам щиру вдячність за принциповий захист тих, що звинувачені за протистояння імперкомуністичним силам 9 травня 2001 року в місті Тернополі, більшість яких – це члени нашої Організації.

Для нас особливо промовистим і значимим є те, що наші з Вами ідейно-політичні погляди і позиції часто суттєво різні. Те, що Ви зуміли переступити через це, те, що при цьому Ви вважали неістотними наші з Вами дотеперішні стосунки, свідчить, що в критичну мить Вашу суспільну поведінку визначають мотиви вищі, ідейні, національно-патріотичні.

Ви достатньо поінформовані про нашу Організацію, а тому, сподіваємось, сприймете як щирі наші запевнення в тому, що саме на цих засадах ми б хотіли в майбутньому будувати наші стосунки.

Будемо вдячні долі, якщо матимемо можливість віддячитись Вам підтримкою Ваших національно-патріотичних дій.

26.05.2001 р.

Голова Центрального Проводу

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

полковник Євген Філь

У словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”.

Михайло Колодзінський

Не дозволиш нікому плямити ні слави, ні чести Твоєї Нації

Майор ГАТИЛО

м. Київ

Вже набридло чути з вуст людей нарікання. Нарікають на все – на своє життя, на владу, на своє безправ’я, на погану погоду… І тикають пальцем кудись – дивіться як там добре.

Ніхто не думає, що і в нашій країні можна досягти бажаного, і український чиновник теж буде робити, те що повинен, а не те, що хоче. А маленький секрет цього ховається в самій людині – з бидлом і будуть поводитись, як з бидлом. Не принижуй себе, стань Українцем. А якщо чинуші наплювати на твоє право – доведи силу свого права правом сили.

Останні події в м. Тернополі ще раз довели правильність такого підходу, а люди, котрі брали в них участь, відчули в собі Дух великої стихії.

Хоча розпочиналося все досить звичайно, як для нинішньої країни злодіїв, бариг та інших злочинців. Як уже всі знають, після припинення шабашу послідовників Сталіна-Гітлера в м. Тернополі, кілька українських патріотів було заарештовано. Попри численні зверненим до влади, акції протесту, нічого окрім обіцянок, досягти не вдалося. Але логічний кінець повинен був настати, він назрівав. Серед громадськості усього Тернопілля зростала напруженість, що загрожувала вилитись на голови “батьків народу”. Організація й зі свого боку намагалася залучити якомога більше людей: звільнення патріотів – свята справа. Було проведене рейдування по всіх районах області, розповсюджено листівки з інформацією про події.

Логічним кінцем або тією точкою, коли гумка рветься, стало 2 липня. Акція протесту була запланована на 11 годину, але розпочалася трохи пізніше. Ще задовго до 2 липня до нас зверталися безліч людей, які “пророкували”, що нікого не буде, бо людям головніше те, що вони посадили на своїх городах, а не ті, яких посадили за любов до України та готовність віддати себе в жертву заради неї. Але не дивлячись на скиглення “далекоглядних борців”, людей зібралося стільки, скільки в Тернополі не вдавалося останнім часом зібрати ні “кучмістам”, ані “безкучмістам”. До речі, хотілося б їх запитати, як вони думають, чому?

“Тризуб” вишикувався на Театральному майдані, друг Вітер звернувся до присутніх. Він ще раз розповів про ситуацію, в якій опинилися українці, котрі стали на захист України. Отці капелани провели молитву. До неї приєдналася вся громада, що брала участь в акції. У той час, до речі, у мене з’явилося переконання, що ще сьогодні хлопці будуть на волі.

Після того всі, хто зібрався на майдані, рушили спочатку до обласного управління МВС України, де громада скандуванням гасел на кшталт “Петрика геть з Тернополя!” (Петрик – начальник обласної Тернопільської міліції) чи й ще різкішими, що з етичних міркувань не наводжу, виразила своє обурення діями “правоохоронців”, котрі доклали всіх зусиль, щоб запроторити хлопців за грати. Тепер же, як Понтій Пилат, вмивши руки, вказували на прокуратуру, мовляв, що вам від нас потрібно? Було б гріх не відмітити, що більшій частині міліціянтів ті слова, що лунали на адресу їхнього начальства, були солодкі, як мед, і викликали в них досить позитивні емоції та неабияку втіху.

Після міліції одержала на горіхи й прокуратура, яка, за старою комуністичною традицією, перебрала пальму першості щодо репресій проти націоналістів на себе. У зв’язку з тим, що риба гниє з голови, то відповідно і до вух “голови” залунало: “Гаврилюка геть з Тернополя!”, “Яничар!” (Гаврилюк – прокурор області) та інші подібні вислови, що, правду кажучи, досить чітко окреслювали позицію головного прокурора, чи, правильніше буде сказати, “прокуратора” Тернопільщини.

Далі шлях повертав у напрямку до приміщення обласної ради та Адміністрації, де в той час державні мужі вирішували чергові “державні справи”. Що ж, якщо громадою обух сталить, то навіть можна їх збудить: після п’ятнадцятихвилинного скандування до громади спустився сам пан Коломійчук (голова облдержадміністрації), від якого вимагали звільнення ув’язнених патріотів. Потрібно йому віддати належне: покірно опустивши очі додолу, чекав на свого “побратима” по помешканню пана Олійника.

Цей, до речі, не звертаючи уваги на крики громади “Олійника на вихід!”,. здавалося, виходити і не збирався. Замість нього до людей з шостого поверху спустився йога “обрізаний” заступник Якубишин. Однак не дивлячись на цю характерну ознаку, за Мойсея люди його не прийняли. То ж довелося останньому під гнівний крик громади “Юда, Юда!” забиратися геть.

Десь через півгодини, а то й пізніше, до нас вийшов і Олійник. Я собі, до речі, зауважив, що праця у цих людей дуже важка і, мабуть, тому їхня жива вага також відповідна. Два головних владоможці, які своїми габаритами різко контрастували з простими свідомими людьми, котрі, до речі, вже досить добре промокли, перебуваючи під дощем, щось попередили про законність та інші подібні речі і пішли радитися до приміщення.

У зазначений термін вони не вийшли, і люди відповіді не отримали. Дощ не вщухав. Тримати людей, знаючи заздалегідь, що нічого цим не доб’єшся, не було сенсу, і друг Джура оголосив, що офіційна акція, яку проводить “Тризуб”, на цьому закінчується та подякував людям за те, що прийшли і підтримали. Однак, незважаючи на погану погоду й те, що людей стало менше, у тих, хто залишився, проявився твердий характер, притаманний справжнім українцям. Серед народу пішли різні пропозиції, наприклад заблокувати приміщення обласної ради. Але тут пролунав заклик незнайомого мені дідуся, у голосі якого відчувалася впевненість: “Люди! Чого ми тут стоїмо, як раби, скільки можна чекати? Вони ж нас не вважають за людей. Я закликаю вас піти зі мною на залізницю, а вони нехай туди доставляють своє рішення”. Хто це, я не знаю, але впевнений, що це один із тих українці, які клали себе на вівтар боротьби за Україну і готові й тепер віддати навіть життя за неї, на відміну від тих, що воювали в кукурудзі і тепер в нагороду за це мають від влади борошно і цукор. До речі, їх на акції не було. Причини, я думаю, зрозумілі.

Громада рушила на залізничний вокзал. Неправильно було б вважати, що люди були некеровані. Я впевнений, що всіма керувало бажання добитися справедливості та переконання в своїй правоті. Тут не було “Тризубу”, не було партій чи інших організацій: на колію йшли Українці, яких вже “дістали” – своєю брехнею, несправедливістю, блюзнірством та зневагою до людей. І дякувати Богу, що стало розуму в декого не ставати на дорозі у людей, які поставили собі за ціль будь-що звільнити хлопців.

Було цікаво, були здивовані очі пасажирів, потяги яких мусили чекати, були розмови з міліцією, з працівниками вокзалу, були завіряння лакеїв, що цього не можна робити, було кількагодинне блокування руху. Як результат цього, з’явилися і керівники області, і головні силовики, а найголовніше, що з’явилося рішення суду про зміну запобіжного заходу і звільнення з-під арешту Юрія Шешукова, Павла Міщака, Андрія Стасишина.

Громада зійшла з колії, але не вступилася з вокзалу доти, доки не привезли хлопців. Важко словами передати ту мить, коли щаслива громада вітала визволених хлопців. Це потрібно було бачити на власні очі.

О 22 годині залізничний вокзал зажив своїм звичайним життям: пасажири, потяги, наряд міліції, цигани та п’яні повії… але це хіба житія?

Р.S. Є два моменти, які я в своїй розповіді пропустив. Разом з нами на колії стояли ті, хто ще вчора звинувачував нас у продажності владі. Звичайно, що не було з ними тих, хто їм підкидав ті звинувачення. Воно й не дивно, адже вони не мали і не мають ніякого відношення до боротьби. Хоча думаю, що днями знову з’являться якісь закиди.

А ще звернувся один із наших юнаків до мене і показав на пана підполковника, який дуже ревно виконував свої службові обов’язки: “Друже Гатило, ось цей підполковник 9 травня, коли нас у парку Слави затримали, бив мене і ще кількох хлопців у кабінеті. На дверях стояли беркутівці, а він бив”. У мене виникло природне запитання: “По якому закону і праву заступник начальника управління адміністративної служби міліції підполковник Василь Облещук, якого, до речі, ви можете побачити на фото, бив неповнолітніх хлопців?”

Але найголовніше – за що? Мабуть, найважчим у цей день для мене було стриматися від бажання затопити в пику і зірвати погони цій особі після того, як я при людях поставив ці запитання. Звичайно, відповіді ми не одержали, зате дотепер мучусь, що не задовільнив свого бажання тоді. Але. думаю, сумувати довго не доведеться: радянська система наплодила достатньо таких виродків, які зараз почуваються безкарними.

Ця акція не одержали закінчення, бо “на носі” суд, а тут ще й відкрито нову кримінальну справу по факту перекриття колії, зате кожен її учасник переконався, що наша сила – в нас самих. То ж до зустрічі.

А начальника обласної міліції. Петрика М.Д., до речі, таки звільнили з посади.

Дочекаються й інші.

Ми хочемо разом з народом дійти до остаточної великої мети.

Роман Шухевич

ВІР І ДІЙ

Сотник МАЛИЙ

м. Київ

“Коли сумнів закрадеться у ваше серце – бо мало вас

серед тьми ворожих сил, – віра врятує вас від заламання…

Ця сама віра врятує вас, коли близькі і друзі покинуть вас,

коли збаламучена або злякана більшість зрадить

ваш стяг, коли опинитесь в меншості або самі”

Д.Донцов.

У наш час звикли хвалити героїзм і безрозсудливість попередників, захоплюватись їхніми подвигами, і водночас тепер діяти тільки з точки зору політичної доцільності. Діяти, бо так підказує “жорстка і холодна незворушна логіка політичною процесу”, бо так потребує доктрина. Бо це в переконанні. Це знають. Це логічно доводиться. І звісно при такому думанні ще можна дозволити собі цитувати та копіювати Донцова, зовні захоплюватись Бандерою і Шухевичем, але ні в якому разі не робити так, як вони. Бо це “кримінал, тероризм”. Бо сьогодні це “нереально”. Бо “в нас замало сил, а сьогодні вже інша ситуація”… Бо існують ще тисячі цілком правильних і сильних аргументів.

Та всі подібні аргументи прикриття бездіяльності насправді пояснюються одним – браком націоналізму. Ні – не декларацій, бо сьогодні достатньо тих, хто дуже впевнено засвоїв псевдонаціоналістичну риторику, а саме браком націоналізму. А це передусім – націоналістичний чин, що вкладається у формулу 1 точки Декалогу: “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї”. І в Декалозі немає примітки, що це завдання можна відкласти у зв’язку з відпусткою, перекласти на когось чи на наступні покоління у зв’язку зі станом здоров’я чи виходом на пенсію. Тому безглуздо звучить вислів “колишній ОУНівець”. В націоналізмі не буває ветеранів, а заслужений відпочинок приходить хіба що зі смертю.

Така мета націоналізму вимагає неабиякої самопожертви, почасти навіть ціною власного життя. І тут в суперечку можуть втрутитися дуже сильні аргументи, передусім природній інстинкт самовиживання. І вже ніякий холодний розум з його мотиваціями не змусить робити людину безрозсудні вчинки. Але націоналістичний чин виходить не із раціоналізму, він можливий лише за наявності найглибшої віри.

Лише віра дозволяла молодим юнакам і дівчатам зовні спокійно і з усмішкою йти на смерть. Це лише віра дозволяла ставати на герць проти найстрашніших імперій. Бо нація живе не за логікою “політичних розрахунків”, і ні в якому випадку не за такою логікою вмирали її члени в ім’я прийдешніх поколінь. А помирали передусім тому, що вірили. Вірили, що честь, вища за життя, і що нація не закінчується смертю її поодиноких представників. Вірили в непорушні Божі заповіді, вірили в безсмертя України, а найголовніше – вірили у власні сили, у самих себе. І діяли. Без огляду на усі зовнішні обставини та наслідки. Бо віра без справ мертва.

Так це справжній фанатизм – йти за християнським теологом Тертуліаном, який сказав: “Вірю, тому що абсурдно, вірю навіть тоді, коли найабсурдніше”. Тоді не виникає ніяких сумнівів. Є віра, отже, мусить бути дія.

Ми, націоналісти віримо. Богові, Шевченку. Віримо безрозсудно, а тому в коловороті сьогоднішніх подій комусь видасться, що віримо абсурдно.

Ми віримо без огляду на будь-які аргументи у те, чому нас вчили наші попередники. Віримо, за Шевченком, що мусимо здобути “свою хату”, своєю силою, волею і правдою. Віримо, як учив нас Бандера та його побратими, що нація зможе здобути волю лише шляхом національно-визвольної революції за участі широких верств народу, орієнтуючись лише на власні сили. Віримо, що комуністи-христопродавці, яничари, які продавали та пригноблювали Україну, – ніколи не стануть патріотами, бо одного разу вже зрадили цю землю і виступили проти Бога. І нехай вони тисячу разів прикриваються формулою захисників народу, ми однаково поборюватимемо їх, як ворогів Бога і України. Ми віримо в нашу Україну. Нехай всі кричать, що їм така Україна не потрібна – навіть тоді ми у разі потреби повинні віддавати свої життя. Бо ця Україна – мрія тисяч поколінь українців, які не дожили до незалежності, поклавши у боротьбі своє життя. Ми віримо і знаємо, що тільки ми, всі українці, зможемо зробити цю землю такою, якою хочемо побачити її, про яку мріяли попередники.

Наша віра кличе нас до дії навіть у часи найбільшої зневіри і апатії. До дії в ім’я боротьби “ЗА”, а не крикливої метушні “ПРОТИ”. Нехай тим, хто бореться за сьогочасні вигоди та, озлобившись на життя всі провини намагається спихнути на когось, наша віра завжди буде незрозумілою, – ми вчинятимемо так, як вчить наша віра, як підказує наше серце. Справжня віра завжди спонукатиме нас до чину, а кожний чин вестиме нас до перемоги.

Тепер, як ніколи, ми мусимо змагатися за спільноту в нації і за братерство в народі.

Олена Теліга

Соборність – запорука державності

Друг ХРІН

м. Київ

Цього року, вдруге на офіційному рівні, відбулося святкування Дня Героїв у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях. У межах цього святкування ВО “Тризуб” провів низку пропагандивних заходів.

Особливо широкомасштабне відзначення Дня Героїв Організація провела на Буковині – регіоні, де останнім часом, за різними даними, спостерігається зростання напруги в міжнаціональних стосунках та послаблення українських позицій. З огляду, на це було вирішено день свята використати з метою пропаганди української соборності, національної ідеї як основи державотворення. Щоб не оминути жодної оселі, регіон був розбитий на ділянки, в кожну з яких були спрямовані рейдові групи. Одного дня було досить, щоби сколихнути всю область. Варто означити, що хоча спочатку й були спроби з боку влади перешкодити рейдуванню по області, в подальші дні представники правоохоронних органів трималися на віддалі, обережно спостерігаючи за діями тризубівців. 27 травня ж, в заключний день акції “Буковина – невіддільна частина Соборної України”, під час офіційної урочистої частини святкування Дня Героїв, проведеного з ініціативи ВО “Тризуб”, тризубівці провели показові виступи з Бойового Гопака та рукопашного бою, а бандерівський рок-гурт “Екзистенція” відкрив вдячним глядачам своїми піснями українську повстанську душу. Мешканці та гості Чернівців, куди вже з’їхались усі групи, що рейдували по області, мали змогу побачити картину, що вражала своїм контрастом: молоді націоналісти з лицарським блиском в очах, підтягнуті, кремезні, об руки і голови яких розсипаються дошки, цегли, пляшки, на грудях яких розламуються камінні брили… – з одного боку.

З іншого боку – зі злізлими на бік кашкетами, в обвислих одностроях, рабськими, повними захоплення, жаху і покори очима черевані-охоронці порядку, котрі мали забезпечити тут, у світі гармонії, сили і дисципліни порядок, котрі мали доглядати за НИМИ – бандерівцями.

В людей перед очима ще раз постали образи двох світів – Вільної, Могутньої, Веселої, Щасливої Української Держави і сучасного утворення – безсилого, безликого, понурого укриття злодіїв, убивць і злочинців.

І посмішки, якими люд вітав наступників справи Шевченка – Коновальця – Бандери, говорили, що народ з нами, що він хоче того, чого й ми, що ми і народ – єдине ціле. Якщо ж народ спрямує усі свої сили на досягнення єдиної мети, то ніщо не буде здатне його зупинити.

Паралельно до пропагандивної акції, щоб привернути увагу влади до проблем в області, було розіслано звернення, підписане рукою політичних та громадських організацій краю, до Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голови Служби безпеки України та Голови Чернівецької обласної Державної адміністрації. Відрадно, що Чернівецька обласна державна адміністрація навіть спромоглася на відповідь. Щоправда жодних етнічних, міжконфесійних проблем, на котрі зверталася увага у зверненні до.., помічено не було, а спробу якимось чином зарадити ЦЬОМУ у відповіді облдержадміністрації, підписаній начальницею управління внутрішньої політики пані К.Гуцуляк. було названо “огульним і необґрунтованим і таким, що має на мсті зашкодити нормальному діалогові.:.” Хоча, як не дивно, “стурбованість стосовно міжнаціональної ситуації в Чернівецькій області” ОДА поділяє (якщо проблем немає, то чому виявляти стурбованість?). А турбуватися дійсно є чому. Щодня до регіональної преси надходять листи і сигнали про знущання над українськими людьми та свавілля московських попів. Постійно виникають локальні конфлікти. В краю, колись штучно заселеному румунами, зростає агресія відносно українців. Робиться це поступово, на перший погляд навіть непомітно. Однак у селах, що колись найбільше славилися українським духом, люди вже забувають, хто вони є насправді.

Ситуацію, що склалася в області, цілком можна спроектувати на цілу Україну. Тут є й свій червоний пояс (Хотинецький, Кельминецький, Сокирянський райони), є регіон (Новоселицький, Грецький, Глибоцький, Сторожинецький райони), де компактно проживає румунська (молдаванська) національні меншини й де найбільше розпалюються антиукраїнські настрої чим не новий Крим, в якому є кілька українських шкіл, шалено обмежуються і прищемлюються права українців? Є тут і своя Галичина – Кіцмань, Заставна, Путила, Вижниця.

Тільки якщо держава Україна є постійним об’єктом зазіхань з боку Москви, то Буковина, на тверде переконання Румунії, є румунською територією. У цьому напрямку проводиться і політика нашого західного сусіда.

Щороку Румунія бере на навчання обдарованих українських дітей, які через 5 років приїжджають повністю зденаціоналізовані, однак займають якісь посади, провадять регіональну, а то й всеукраїнську політику. Це вони, хоча й українці за прізвищами, потім заявляють з високих трибун і маленьких трибунок, говорять дітям у школах те, що їм втовкмачили в голови в країні Даків: Буковина – це не Україна, це румунська земля (до речі. Румунія – єдина держава, що навіть на офіційному рівні має територіальні претензії до України).

Так, як зазначено у відповіді Чернівецької облдержадміністрації, ні законом України “Про об’єднання громадян”, ні Статутом нашої організації не передбачається здійснення функцій загального нагляду за дотриманням чинного законодавства. Так, жодна державна установа не вповноважувала нас робити висновки про існуючі факти систематичного порушення в області законів. Так, у першу чергу всіма порушеннями, нагнітанням міжетнічних конфліктів й антидержавною діяльністю мала б цікавитися за своїми прямими обов’язками Служба Безпеки України, інші державні структури. Але ми є громадяни України, ми є членами націоналістичної організації і тому ми маємо конституційне право, моральний і національний обов’язок наглядати за дотриманням законів у державі. А закони, що суперечать національним інтересам, є правилами поведінки для рабів, а не українських націоналістів.

Влада ж, ігноруючи проблеми краю, закладає міну сповільненої дії. Бо від слів, що все добре, проблема не зникне. “Тризуб” привернув увагу суспільства, влади, політичних та громадських організацій до назріваючого вибуху, який таки станеться, якщо йому не запобігти. Звичайно, без сприяння влади цього важко буде уникнути. Але наша Організація зробить усе можливе, щоб українці були господарями на своїй землі. Бо тільки в українській національній державі можуть бути забезпечені інтереси й українців, і національних меншин. І ми свого досягнемо.

Бо ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти і ми переможемо!

Держава понад партії, нація понад класи.

Симон Петлюра

За що змагаються “ліві” в Україні.

Полковник Афганець

м. Київ

Десятилітня історія Незалежності України переконує, що нинішня держана не стала реалізацією, уособленням багатовікової мрії українського народу саме через позицію тих, кого в політикумі називають лівими, а в народі більш точно – червоними. Маючи формальну більшість у парламенті (групу 239) і абсолютну більшість у керівництві всіма сферами державного життя, саме вони визначили основи і характер державотворення України. Зрозуміло, вирішили не в інтересах українського народу, а у власних. На жаль, лідери національно-демократичного табору не використали колосальний національно-патріотичний потенціал народу і пішли на співпрацю з червоними, виходячи з формальних постулатів демократії, плюралізму, толеранції. Закінчилось це, як бачимо, майже повним витісненням “правих” з української політики.

Самодискредитація і, як наслідок, зменшення суспільної ваги і ролі червоних, така ж сама дискредитація і політична маргіналізація “правих” розчистили політичну арену для так званих неідеологічних, суто прагматичних об’єднань, які в нас прийнято називати соціал-демократичними, ліберальними, партіями влади і т.д.

Характерно, що при цьому політичними союзниками всесильних зараз “прагматиків” і “партії влади” постійно виступають саме червоні. Це пояснюється двома причинами: по-перше, владу і прагматиків з червоними поєднує духовна та генетична спорідненість – вони вийшли з одного світу радянської номенклатури. По-друге, всяке блокування з правими для цих сил небажане, оскільки демолібералізм у правому таборі ідейно себе вичерпав і скомпрометував, зате набирає сил і виливу в ньому ідеологія націоналізму. Така ситуація постійної присутності і впливу червоних на політичне життя вкрай небезпечна для українського народу і держави.

Справа в тому, що західноєвропейський політичний термін “ліві” в Україні має якісно інше смислове наповнення. Там під “лівизною” розуміють, схильність до соціальної проблематики: у нас же ліві – це передусім прихильники політичного реваншу, відродження російської імперії, для яких соціально-економічна проблематика – лише політичний камуфляж справжніх намірів. За часи незалежності вони створили кілька десятків червоних партій: СПУ, КПУ, ПСПУ, Партія “Союз”, КПРС та інші, які зайняли до того ніким не заповнену політичну нішу “захисників трудового народу” та на довір’ї котрого намагаються досягти своєї мети – перетворення СНД в єдину державу з російською державною мовою, без кордонів, єдиною валютою та армією і т.д. І хоча за радянської влади, саме існування Бога заперечувалося, а віра була поза законом, союзниками новітніх комуно-соціалістів сьогодні виступає Російська православна церква. Все це спрямовується на знищення державності.

Спроби усунути з політичного життя України наших червоних досі були неефективними, оскільки велися з надто абстрактних, далеких від інтересів народу ідейних позицій і не могли викликати в суспільстві необхідну критичну масу невдоволення. А це означає, що Україна й надалі балансує на грані політичного небуття, а її справжніми могильниками в будь-який момент можуть стати червоні. Дуже близькими до цього вони були під час президентських виборів-99 та касетного скандалу. Виправити, усунути смертельну загрозу для української державності, відкрити перед Україною перспективи національного самоутвердження, економічною процвітання можна тільки тоді, коли народ побачить в червоних не опозицію, а тих, ким вони є насправді – ворогів.

Досягти цього можна і треба, якщо випрацювати чітку ідеологію державотворення, дати народові національно зорієнтовану мету, концепцію та програму державного будівництва. Тільки на цих засадах може розпочатися реальна структуризація нашою політикуму та оздоровлення українського суспільства. Тільки тоді політичні терміни “опозиція”, “праві”, “ліві”, “центристи” та “вороги державності” наберуть конкретності й реальності.

Якщо б на державному рівні нашою владою була б прийнята така національно зорієнтована ідеологія державотворення, відбулось би перегрупування, реструктуризація політичних сил. Ті, хто підтримував би цю ідеологію, склали б те, що називається “партіями влади”. Ті. хто мав би свої уточнення, доповнення, власне бачення її реалізації, склали б опозиційний табір. Цей опозиційний табір неминуче був би структуризований за своїми ідейно-політичними пріоритетами: прихильники соціальної домінанти державотворення склали б його лівий спектр; прихильники національних пріоритетів об’єдналися б у правому спектрі; менш ідейно і політично визначені сили згуртувалися б у так званому політичному центрі і т.д.

І тільки за наявності такої ідеології було б чітко окреслено справжні наміри нинішніх червоних як, ворогів української держави і нації – за їхнім ставленням до мети українського державотворення.

Випрацювати і поширювати в суспільстві, домогтися такої національно зорієнтованої ідеології державотворення – наша мета і наш обов’язок. Усе інше в політиці має бути підпорядковане цьому надзавданню. Інакше втратимо ще один шанс для України.

Убити можеш… Але у покорі і ганьбі жити не примусиш!

Леся Українка

ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

17.08.1245 р. перемога короля Данила над мадярами.

17.08.1883 р. народився Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму.

20.08.1649 р. після розгрому польських військ Б.Хмельницький підписує договір з польським королем у Зборові.

21-25.08.1943 р. III Надзвичайний Великий Збір ОУН.

22.08.1932 р. Москва розпочали народовбивчий голод в Україні.

22.08.1944 р. Загинув Клемпуш – Лопата. Провідник ОУН на Закарпатті.

23.08.1125 р. Юрій Долгорукий (засновник Москви) з половецькою ордою захопив Київ.

24.08.1991 р. Верховна Рада проголосила про Акт незалежності України.

25.08.1792 р. на Тамань прибула фльота козаків полковника Сави Білого, що дало початок заселення Кубані.

27.08.1856 р. народився Іван Франко.

28.08.1921 р. большевики розстріляли повстанського провідника Гр. Чупринку, і 38 членів Центрального Повстанського Комітету.

31.08.1919 р. Армії УНР і УГА визволили Київ від москалів.

1.09.1722 р. народився Гр. Сковорода.

2.09.1938 р. в Ужгороді засновано Українську Національну Оборону.

3.09.1941 р. розпочав діяти Провід ОУН Південного Краю під проводом Святослава Вовка.

4.09.1985 р. у совєцькому концтаборі загинув Василь Стус.

9.09.1944 р. Польсько-Російській договір про виселення лемків.

15.09.1941 р. Гестапо виарештувало тисячі націоналістів.

20.09.1655 р. Гетьман Богдан Хмельницький розбив поляків під Городком.

26.09.1947 р. у бою з поляками загинув Ярослав Старух – член Проводу ОУН.

23.09.1648 р. Гетьман Богдан Хмельницьким розбив поляків під Пилявцями.

25.09.1921 р. атентат С.Федака на Ю.Пілсудського у Львові.

30.09.1930 р. поляки замордували Крайового командира УВО сотника Ю.Головінського.

30.09.1945 р. перемога відділу УПА під командуванням Яструба над большевиками під Угневом.

З глибоким сумом сповіщаємо, що 06.06.2001 р., на 24-му році життя внаслідок трагічного випадку пішов від нас у Вічність сл. пам. В’ячеслав Овсянніков (друг Гонта). хорунжий, чотовий Кам’янської чоти ВО “Тризуб” ім. С.Бандери.

Друг Гонта прийшов в Організацію з перших днів її існування на Січеславщині і брав найдієвішу участь у її розбудові та становленні на Дніпропетровських землях. Він був з нами в усіх пропагандивних і націозахисних акціях, які проводила організація, в т. ч. на охороні Всеукраїнської прощі у Зарваниці, в Кримському поході “Тризуба” ім. С.Бандери, розгоні комуністичного шабашу в Запоріжжі, антикомуністичних акціях на теренах Придніпров’я та в інших регіонах України.

Друг Гонга прожив коротке, але яскраве життя, яке присвятив боротьбі за Українську Національну Ідею. Він був справжнім побратимом, добрим організатором, дисциплінованим підлеглим – справжнім націоналістом, відданим справі Української Революції.

8.06.2001р. за присутності всього особового складу Кам’янської чоти та керівництва Дніпропетровської обласної організації ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, відбулось урочисте поховання сл. пам. друга Гонти. Панахиду відправив священик УГКЦ, парох Кам’янецької парохії о. Никифор.

Пам’ять про друга Гонту вічно житиме у наших серцях!

Слава Україні! Героям Слава!

Провід Дніпропетровської обласної організації.

Центральний Провід ВО “Тризуб” ім. С.Бандери.

ТРИЗУБІВСЬКИЙ ЛІТОПИС

Центральний Провід

10.06 – засідання Центральною Проводу “Тризуба”. Звернення до Президента з приводу арешту трьох молодих патріотів у м. Тернополі.

15.06 – відмова Мінюстом у реєстрації “Тризуба”.

20.06 – вшанування пам’яті нашого побратима підполковника “Залізного” – Богдана Климчука, м. Горохів.

2.07 – м. Київ – прес-конференція про події в Тернополі 2 липня.

22.07 – засідання Центрального Проводу. Підготовка до судів, ІІІ-го Всесвітнього форуму Українців та дня Незалежності. Заплановано вишкіл Західноукраїнського Коша та випуск чергового номера “Бандерівець”.

23.07 – всьоме подали документи на реєстрацію “Тризуба” в Мінюст України.

15.08 – участі у конференції “Всеукраїнський конгрес з оцінки злочинів комунізму в Україні”.

16-19.08 – вишкіл провідною активу Західноукраїнського коша.

18-20.08 – участь у III Всесвітньому форумі українців.

До 10 річниці Незалежності України видано працю В.Іванишина “Непрочитаний Шевченко” та збірник виховних законів і правил націоналіста.

Київ

14.06; 19.06 – суди над гуртом “Самостійна Україна”.

16-17 06 – відзначення 350 річниці битви під Берестечком (Волинська область).

25.06 – участь у Літургії Святішого Отця Івана Павла II у Києві та пропагандивна робота, роздача агітматеріалів про події 9 травня у місті Тернополі.

26.06 – участь у прес-конференції УНІАН по правах людини, організованої ООН, та вручення документів Н.Карпачовій, уповноваженій по правах людини у Верховній Раді, про незаконне утримання під вартою в Чортківському СІЗО трьох молодих патріотів.

28.06-2.07 – агітаційно-пропагандивна та націозахисна діяльність на Тернопільщині. Рейд по Бережанському, Козівському районах.

29-30.06 – участь у святкуванні 60-річчя Акту підновлення Української Держави.

Слобожанщина

6-7.07 – інспекційна поїздка групи вищих старшин Організації на Луганщину з метою інспекції Луганського обласного загону та проведення вишколу.

9-18.06 – інспекційна поїздка майора Сокола та майора Лісника по теренах Полтавської, Харківської, Луганської та Донецької областей. Проведення вишколів та нарад з провідним членством і особовим складом організаційних підрозділів, розташованих в даних областях.

Липень – на Донеччині налагоджено вишкільну діяльність з ідейно-фізичної підготовки.

Наддніпрянщина

5.07 – ліквідація у Дніпродзержинську членами Кам’янської чоти ВО “Тризуб” ім. С.Бандери комуністичного шабашу; конфіскація та знищення імперської символіки та літератури антидержавною змісту.

13-15.07 – польовий вишкіл Січеславського обласного загону на терені Дніпропетровської області. 16.07 – розпочався вишкіл Січеславського загону.

9-11.08 – інспекційна поїздка Провідника “Тризуба” полк. В.Іванишина на Дніпропетровщину.

Тернопіль

30.05-20.06 – виставлене наметове містечко з вимогою звільнення молодих патріотів.

20.06 – участь у пікеті обласної ради. Завершилося прийняттям рішення сесії, що засудила провокаційні дії В.Сімонова і звернулася до Верховного Суду та Верховної Ради з клопотанням про заборону комуністичної ідеології як ідеології репресій, терору та насильства.

22.06 – участь “Тризуба” у зібранні національно-патріотичних сил Монастирищини. Прийняття заяви про звільнення молодих патріотів.

28.06 – участь у Літургії Святішого Отця Івана Павла ІІ у Львові та пропагандивна робота, роздача агітматеріалів по подіях 9 травня у місті Тернополі.

28.06-2.07 – пропагандивний рейд: по Монастириському і Бучацькому районі – сотник Сівач, Зборівський район – сотник Джура, Зборівський і Підволочиський райони – хорунжий Крук, Підгаєцький район – підполковник Вітер, м. Тернопіль – хорунжий Соловейко (по звільненню молодих патріотів).

1.07 – Віче, організоване “Тризубом” спільно з національно-патріотичними силами по захисту молодих українських патріотів у Монастириську.

22.07 – участь у панахиді по вояках ОУН-УПА в Старківцях Бережанського району.

8-12.08 – організаційно-кадровий вишкіл.

Львів

10.06 – зустріч з громадськістю, пропагандивна робота – с. Суховоля Городецького району Львівської області.

14.06 – відзначення 110 річниці з дня народження Голови ОУН Є.Коновальця в с. Зашків Львівської області.

16.06 – презентація книги “Михайло Сорока” члена “Тризуба” Лесі Бондарук у Львові.

16.06 – Стрий – участь у круглому столі спільно з політичними партіями та організаціями Стрийщини.

28.06-2.07 – агітаційно-пропагандивна та націозахисна діяльність на Тернопільщині. Рейд по Чортківському, Гусятинському районах – підполковник Крук, Теребовлянський район – сотник Тихий.

Івано-Франківськ

І7-19.07 – вишкіл обласної організації по організаційній структурі та заняття з основ українського націоналізму і фізичного вдосконалення.

22.07 – святкування дня м. Рогатина. На прохання районної влади – підтримка порядку під час свят.

28.06-2.07 – агітаційно-пропагандивна та націозахисна діяльність на Тернопільщині. Рейд по Кременецькому, Лановецькому і Шумському районах – майор Олег.

Буковина

6.06 – Служба Божа, після чого було розповсюдження пропагандивних матеріалів.

11.06 – впорядкування пам’ятного Хреста жертвам більшовицьких репресій.

14.06 – участь у заходах вшанування жертв більшовицьких репресій – м Чернівці.

17.06 – туристичний похід та форсування р. Прут вбрід.

20.06 – поїздка до м. Горохів у 4 річницю смерті і вшанування пам’яті підполковника “Залізного” – Богдана Климчука.

28.66-2.07 – агітаційно-пропагандивна та націозахисна діяльність на Тернопільщині. Рейд по Борщівському, Заліщицькому районах – поручник Орест.

Полісся

4-18.07 – вишкіл біля смт. Володимирець.

21-22.07 – участь у акції “Студентська республіка”.

28.07 – участь у молодіжному конкурсі “Брейн-ринг” в м. Здолбунові.

4.08 – на вимогу національно-державницьких сил, місцева влада м. Здолбунова знімає символи тоталітарного режиму.

Поділля

22.06 – поїздка кошового Західноукраїнського коша підполковника Вітра у Волочиськ. Зустріч із членством. Підготовка організації до судового процесу над молодими патріотами з Тернополя.

Що робиш, роби совісно і так, якби воно мало остатися вічно і мало статися останнім і найкращим свідоцтвом про тебе.

Зенон Коссак

Перша в Україні! Національна профспілка шахтарів бандерівців

Створена у квітні 1995 року на шахті “Південнодонбасівська №1” без будь-якої підтримки чотирма ентузіастами. Зараз налічує близько 100 осіб.

Профспілка організовує поїздки дітей шахтарів на Західну Україну, опікується сім’ями загиблих шахтарів, надає їм матеріальну допомогу та юридичну підтримку. Адреса профспілки шахтарів-бандерівців:

Донецька область м. Вугледар

Керівник Олександр Луцик

Тел. (06273) 6-13-18

ШАНОВНІ ДРУЗІ ТА ПОДРУГИ! Купуйте та передплачуйте видання ОУН

СВОБОДА НАРОДАМ! СВОБОДА ЛЮДИНІ! ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ

01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал 9, пом. 5, 6. тел. 229-41-22, факс 228-63-49

ТА

УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО

01010, Київ-10, вул. Івана Мазепи, 6 тел. 290-І7-30, факс 290-70-59

Видавнича фірма “ВІДРОДЖЕННЯ”

Будучи пресово-видавничою референтурою “Тризуба”, видала з часу заснування понад 2 мільйони примірників видань, більше як 200 назв державницько-патріотичного змісту: “Українська церква і процес національного відродження”, “Нація. Держава. Націоналізм” “Мова і Нація” (В.Іванишин), “Московство” (П.Штепа), “Дух нашої давнини” (Д.Донцов), “Націоналізм та націоналістичний рух” (О.Баган), “Герої Крут”, “Перспективи української революції” (Степан Бандера) та інші. Понад 2/3 з них безкоштовно подаровані школам, бібліотекам, військовим частинам та громадським осередкам, зокрема в східних регіонах України і в східній діаспорі.

Львівська область, р/р 26006319810390

м. Дрогобич, у Дрогобицькій філії

вул. Шевченка, 2, АТ “ЗУКБ”

Тел. (03244) 3-73-59; МФО 325202

Українські ПРОБЛЕМИ

В журналі ви маєте змогу ознайомитись із найновішими напрямками вітчизняної та зарубіжної літератури, філософських студій, соціоніки.

Редактор Сергій Квіт.

ДРУЖЕ ТА ПОДРУГО!

В найскрутніший час життя Нації та існування держави на її захист стають не облудливі політики і “чинуші”, а молодь. І доля сьогоднішньої України залежить перш, за все від нас, молодих, від нашої боротьби за краще життя і від готовності все віддати заради добра Нації. Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. С.Бандери – це тисячі юних сердець, що віддали себе служінню Нації. Якщо тебе печуть болі України і тобі виповнилось 18 років – ми приймемо тебе в дійсні члени “Тризуба”. Якщо тобі лише 14 років – ти станеш членом нашого юнацтва. Не можеш стати з нами в стрій – ми допоможемо тобі знайти інше місце в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу. Ми чекаємо на тебе. Але пам’ятай: полохливим, безвольним, егоїстам, фарисеям, базікам немає місця серед нас.

КОНТАКТНІ АДРЕСИ “ТРИЗУБА”

02232, а/с 88; 01034 Київ, вул. Пушкінська 2-4/7 п. 4.

(044) 234-24-87, 432-53-05. **e-mail:**trizub@mail.com

Тернопіль, бульвар Т.Шевченка, 39, (0352) 22-55-42. e-mail:tryzub33@hotmail.com

Івано-Франківськ, вул. Б.Лепкого, 46, (03422) 3-25-12, 3-11-35, (03435) 7-93-15.

Львів, вул. Нечуя-Левицького, 4, (0322) 35-12 48, 35-13-02.

Чернівці, вул. Ломоносова, 2, (03722) 2-80-59, 2-83-01.

Луцьк, вул. Ярощука, 10, (03322) 2-70-95, 5-62-25.

Мукачеве, вул. Миру, 30, (03131) 2-25-45.

Ужгород, (03122) 5-28-50.

**Рівне, e-mail:**trizub_rivne@ukr.net

Контактні адреси на Сході можна отримати в Києві

Всеукраїнська організація “ТРИЗУБ” ім. Степана БАНДЕРИ

01034 м. Київ, вул. Пушкінська 2-4/7, пом. 4; тел. 536-15-03, тел/факс 234-24-87

12 серпня 2001 року

Президенту України Леонідові Кучмі

Голові Верховної Ради України Іванові Плющу

Голові Служби безпеки України Володимиру Радченку

ДО ПРОБЛЕМ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

“Національна безпека” – поняття структуроване, воно включає цілий комплекс завдань державного будівництва і функціонування. Зараз особливу тривогу викликає стан Служби безпеки України (СБУ) і все, що діється з цією структурою і навколо неї.

Вона створена на базі колишнього республіканського КГБ – охранки кривавого комуністичного режиму – із тих же кадрів, а тому природно, що поява СБУ сприймалася в суспільстві як проста зміна вивіски – без кардинальної зміни суті. Цей “первородний гріх” у генезі Служби безпеки і досі активно використовується проти неї.

СБУ творилася колишньою компартноменклатурою, яка не стільки з ідейних, скільки з кон’юнктурних міркувань відмовилась від комуністичної ідеології, а нової ідеології державотворенняне запропонувала. Нема її й дотепер. Це дало наступний результат.

По-перше, СБУ втратила підтримку “лівих”, бо перестала бути опорою комуністичного режиму, але не здобула симпатій суспільства і всезростаючого національно-патріотичного табору, бо не сповідує якоїсь національно-захисної ідеології. Вона буквально “зависла” між силовими полями політичних інтересів через свою ідейну “невагомість”.

По-друге, відсутність ідеології державного будівництва робить діяльність цієї структури в очах політикуму і громади беззмістовною, її доцільність – сумнівною, а оцінку її діяльності – довільною, суб’єктивною. Не випадково зараз у суспільстві циркулює запущене телебаченням провокативне питання: “Чи потрібна нам Служба безпеки, коли держава Україна не має ні зовнішніх ворогів, ні дисидентів?” Насправді Україна має заклятих і безпощадних зовнішніх і внутрішніх ворогів, які не дуже й маскуються. Але виявити їх руйнівну діяльність можна тільки крізь призму світоглядну. Спробуймо поглянути на стан і становище України з національно-захисних позицій, і перед нами постане жахлива картина щоденного нищення України – зовні і зсередини, в усіх сферах життя.

По-третє, без чіткої ідеологічної бази немає мети державотворення, нема державницької політики, нема і їх державного захисту – служби безпеки держави. Адже без ідеології (ідейно-світоглядної бази) нема поняття про політичне добро і зло, нема політичних критеріїв творення чи використання законів, нема, отже, критеріїв оцінки діяльності і громадян, і влади, і самої СБУ – як держаної структури в цілому, так і її окремих працівників.

А що є? У кращому разі – ще одна “правоохоронна” структура, якій, для виправдання свого існування, залишається хіба відстежувати, чи грабіж і нищення держави відбуваються в рамках існуючих законів, створених для чого завгодно, тільки не для зміцнення держави і процвітання українського народу. У гіршому – Служба безпеки перетворюється у ще одну “силову” структуру в руках клану-фаворита…

Бо за відсутності ідеології державотворення, зорієнтованої на національний інтерес, починають домінувати корпоративні, групові, кланові, навіть кримінальні критерії, опорою виконавчої влади, яка в нас стала фактично єдиним джерелом, носієм і навіть безконкурентним власником державності, стають інші структури, а не органи безпеки: МВС, податкова служба, митна служба, прокуратура тощо, а не СБУ. І безглуздо сподіватися, що Служба безпеки стане якоюсь чисто інформаційною структурою (такі ілюзії мав колишній президент Грузії 3.Гамсахурдія). Якщо структура безпеки не набуває статусу опори держави, то вона або стає послушним знаряддям у руках сил, що складають реальну владу, або її ліквідовують – ці ж таки сили.

Зараз ми стаємо свідками безпардонного нищення СБУ.

Так, за роки незалежності України проведені численні “реорганізації” цієї структури. Котра з них зміцнила Службу безпеки? А якщо ні, то для чого вони проводились?

Свого часу ця структура була перейменована із Служби національної безпеки України в СБУ. Чому? Для чого? Про що це свідчить? Що це дало? Як це вплинуло на самоусвідомлення себе, своїх функцій її працівниками? Після війни цикл поезій А.Малишка “Україно моя” “перейменували” на “Батьківщино моя”. У незалежній Україні СНБУ перейменували на СБУ. Продовження тієї ж традиції?

За цей час здійснено значні кадрові зміни. За якими критеріями звільняли одних і призначали інших працівників? Чи підвищило це ефективність роботи СБУ, а якщо ні, то хто відповість за зростаючу депрофесіоналізацію атрибутивної структури державної і національної безпеки?

А “часткове” (від реальних потреб!) фінансування СБУ – це свідчення турботи про безпеку держави, спосіб ослаблення конкурента чи рішучий крок до знищення державності України?

А існуючий спосіб “затяжного” вирішення квартирного питання для нових кадрів? А принизливі затримки з виплатою зарплати?..

Особливо цинічним було приниження СБУ у випадку з нещодавнім виявленням нею антидержавної змови. Це був справжній шабаш конкурентів СБУ, п’ятої колони та їхніх ЗМІ. Найбільше постаралося телебачення, яке із запопадливістю лакея-холуя, який вловив незадоволення господаря, намагалося виставити ідіотами тих, що вперше за роки незалежності України спробували поставити на місце найбільш запальних ворогів української державності. Більше того: одному з них навіть дали можливість познущатися з СБУ перед телекамерою – на цілу Україну. Яка вже тут кримінальна справа, яке слідство!.. Головне зроблено: антидержавники повинні бути переконані у своїй безкарності, а працівники Служби безпеки мають зрозуміти, що їм краще не “висовуватись” зі своїми державозахисними діями. І те, що СБУ таки вдалося довести справу до суду, таки обнадіює.

Справжнім чистилищем для СБУ стала справа Г.Гонгадзе.

І знову в дуже непривабливому контексті тут виринає СБУ. Щоразу “виявлялося” щось таке, що компрометує не просто окремих працівників, керівництво, а саме цілу структуру як таку.

Що “виявиться” далі, сказати важко, але попередній результат очевидний: спримітивізовано і маргіналізовано одну з найважливіших опор держави – службу, яка єдина може здійснювати ефективний державозахисний контроль за діяльністю інших структур влади.

Україна ще не позбулася страшних наслідків багатосотлітнього колоніалізму, як уже стрімко влітає в прірву неоколоніалізму. По державності і незалежності України зусебіч наносяться потужні удари. І саме в цей час маргіналізується і фактично знищується її Служба безпеки. Ким? Для чого? Бо важко припустити, що керівництво держави не знає наступного. В історії були випадки, коли органи безпеки тої чи іншої країни переживали державу. Але ще не було випадку, щоб існувала держава без служби безпеки. Чи Україна має стати винятком? Тоді хто автор цього безпрецедентного в світовій історії експерименту?

Для нас, Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С.Бандери, нинішній стан і звуження функцій СБУ, наростаюча тенденція підміни її іншими структурами є тривожними з трьох причин.

По-перше, це веде до ослаблення держави, що за сучасних умов може закінчитися втратою незалежності України – повною (із поверненням у колоніальний стан) чи частковою (із обмеженням її суверенітету до статусу безкарно грабованої зовнішніми і внутрішніми хижаками неоколонії).

По-друге, тривожить наступна аналогія. Так, основою розбудови справді української Армії могла стати Національна гвардія, її ліквідували (навіть не випробувавши трюку з перейменуванням), і є всі підстави вважати, що саме за виразно намічену в її розвитку тенденцію до набування справді українського характеру. Чи СБУ – з тих же причин – має стати наступною?

По-третє, коли нами займається СБУ, ми маємо справу з **політикою влади,**яка виступає сьогочасним уособленням держави. І кожен працівник СБУ, навіть вороже настроєний щодо нас, знає, що коли він вийде за рамки державності, “засвітить” чи “підставить” своє, керівництво і відомство, дасть привід для публічних протестів, то буде покараний: влада ніколи не байдужа до свого реноме в очах громади. Звичайно, тут, як кажуть, “можливі варіанти”, та все ж це ставить наші взаємини в координати державності і національної ідеї.

Так, працівники СБУ стоять (чи вважають за обов’язок хоча б декларувати це) на позиціях нинішньої державності(Конституція, закони, воля керівництва держави тощо). Але – не на позиціях національноїдержавності. Для нас же головне – реалізація української національної ідеї(державність української нації, створення УССД, пріоритетність національних інтересів тощо). Ми добре пам’ятаємо, як ще кілька років тому працівники СБУ вбачали в цьому “ножиці” політичних намірів, а “Тризуб” на цій підставі оцінювали як безсумнівно антидержавну організацію – з усіма репресивними наслідками…

Але!

“Ми не йдемо до влади, не виборюємо посад і мандатів для свого членства і керівництва. Тому, на відміну від партій, головною передумовою поліпшення стану справ у державі і панацеєю від усіх політичних бід ми вважаємо не зміну людей влади, а зближення політики влади з українською національною ідеєю та національними інтересами”. “Національно свідомі люди з досвідом державного будівництва – це золотий фонд нації”. “Перед нами – подвійне завдання: провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування державності України”. “Нас багато що не влаштовує в нинішній державі, ми маємо чимало претензій до влади. Але у випадку небезпеки ми, націоналісти, будемо захищати цю державу навіть ціною власного життя. Бо зараз реальна альтернатива їй – не краща, а чужа держава”. “У своїх взаєминах із владою ми й надалі будемо виступати з позицій бажаного, усвідомлюючи, що влада може діяти тільки з позицій можливого”. “У націоналістичній практиці – національній політиці – пріоритетним є не нагнітання ненависті, а ширення національної свідомості; не сіяння розбрату і ворожнечі, а консолідація людей навколо національної ідеї; не розпалювання групового, класового, конфесійного чи ще якогось егоїзму, а роз’яснення національно-державницького інтересу; не боротьба ПРОТИ, а боротьба ЗА”…

Вісім років – з перших днів заснування “Тризуба”! – ми сповідуємо і поширюємо ці та подібні їм постулати націоналізму. Вісім років ми діємо тільки в неухильній відповідності з ними. І уявні “ножиці” зникають: виявляється, що націоналізм – таки державницька ідеологія, що з позицій націоналізму можна в цивілізований спосіб вирішити на користь нації, держави, України всі “невирішимі” питання нашого державного будівництва і функціонування, що “Тризуб”, правда, бандерівська, але таки не бандитська організація – “за святую правду-волю розбойник не стане” (Т.Шевченко)…

Такий ефект спілкування членів нашої Організації зі звичайними громадянами – українцями і неукраїнцями, з багатьма політиками і людьми влади. Не виняток тут і працівники СБУ, що для нас має принципове значення. Адже саме вони в кінцевому рахунку мали б формувати адекватний образ нашої Організації перед керівництвом держави.

Тому недопустимо, коли функції СБУ щодо нас перебирає на себе міліція, працівники якої аж ніяк не підготовлені до ідеологічно-програмового моніторингу і “розпрацювання” політичних, релігійних чи громадських об’єднань. Це погано і для міліції, і для нас. Бо тоді все примітивізується і деформується: нацьковані невідомо ким міліціонери-сержанти приходять на наші заходи, до чогось прискіпуються, щось виясняють, щось забороняють, когось затримують, поняття не маючи, для чого це робиться. А щоб застрахуватися – видумують якісь “порушення”. І тоді в пресу і “наверх” іде інформація про “Тризуб”, яка до невпізнання спотворює образ нашої Організації. У свою чергу, СБУ залишається зафіксувати чергове зіткнення “Тризуба” з міліцією. Так на світ Божий з’являється і подається вище ще один “факт” на підтвердження “деструктивності”, “конфліктності”, “агресивності” нашої Організації…

Крім того, треба врахувати наступне. Багато людей влади і політикуму (навіть у національно-патріотичному середовищі) не усвідомлюють, що таке наша Організація, для чого вона. А все незрозуміле, насторожує, і їм здається, що було б краще, якби її не було.

Між тим “Тризуб” виник з необхідності, і ця необхідність була (і є!) структурована, різнопланова. Вона випливала як із потреб організованого націоналізму, так і з потреб суспільних. Тож однією з причин появи нашої Організації була необхідність згуртувати, вишколити і скерувати в національно-конструктивне русло той національно пробуджений найрадикальніший елемент, який складали люди, переважно молоді, що розчарувалися в політичній спроможності демократичного руху, але які не могли і не хотіли займатися суто партійною роботою, а точніше – бути “хлопчиками на побігеньках” в якомусь із численних патріотичних об’єднань, створених “під лідера”.

“Тризуб” об’єднав цих людей під прапором національної ідеї, дав їм велику мету – створення української національної держави (УССД), озброїв їх рятівною для народу та держави нездоланною ідеологією українського націоналізму, зробив їх – через нашу Організацію – значимою часткою історіотворчого національно-державницького руху, започаткованого й очолюваного ОУН. “Тризуб” скерував їх енергію радикалізму в конструктивне русло національного державотворення. Зневірені, часто озлоблені, готові до будь-якої авантюри, аби лише “насолити ворогам”, вони знайшли для себе в “Тризубі” і перспективу стати борцями за кращу долю України, і тисячі побратимів.

Ті, що зуміли підпорядкувати свій характер високій ідеї, стали націоналістами. Ті ж, що не спромоглися на це і залишилися рабами свого характеру і звичок, покинули нас. Це – “пропаща сила”, явище далеко не нове в історії України. Але других були одиниці, тоді як перших – тисячі. І можна тільки уявити, скільки дурниць, зокрема, шкідливих для України, було б скоєно, скільки доль було б змарновано, скільки національно значимих справ не було б зроблено, якби з ініціативи ОУН у свій час не була створена саме така націоналістична організація – ВО “Тризуб” ім. С.Бандери.

Чи така організація потрібна в державі і державі? Безумовно. Чи її діяльність шкідлива для держави? Звичайно, ні. Але є **держава,**а є ще й **влада.**І саме люди влади часто намагаються якщо не припинити, то хоч утруднити й мінімалізувати діяльність “Тризуба”. Чому? Бо ми – організація націоналістична, революційна, радикальна.

Так, “Тризуб” – організація націоналістична. Мета націоналістів – вибороти кращу долю українському народові у власній державі на рідній землі. Держава своєю Конституцією і законами такої діяльності не забороняє. Виходить, що це тільки в окремих людей влади протилежні наміри?

“Тризуб” – організація революційна. Але не тому, що збирається штурмувати якісь палаци (Зимовий, Маріїнський тощо), а тому, що вимагає докорінних, якіснихзмін у державній політиці на користь грабованої і нищеної української нації. Це в інтересах держави, бо зробить її багатою і міцною. А влада проти таких змін? Тоді яка насправді кінцева мета здійснюваних і планованих нею реформ?

“Тризуб” організація радикальна – і генетично, і дефінітивно: 1) бо нерадикальні в нашу Організацію не йдуть; 2) бо нерадикальні дії в наших умовах неефективні. У цьому переконався один колишній прем’єр, коли хотів зібрати гроші, щоб розплатитися з пенсіонерами. Ні обіцянки, ні просьби, ні докори не допомогли. Справа зрушила з місця, коли почав збирати керівників на “вишколи на виживання”: гроші знайшлися. Ми теж противники “нерадикальних” жебрацьких походів у столицю, стукання касками по тротуару, голодувань та інших рабських форм протесту. Куди ефективнішими нам видаються інші методи впливу. Наприклад, зібрати в отару розкрадачів шахтарських грошей і гнати їх прискореним маршем до самого Києва виясняти, хто ж насправді вкрав ці гроші – місцеві чи столичні злодії… Інакше розкрадуть державу до цурки.

Можна погодитись із тим, що дії “Тризуба” суперечать інтересам багатьох людей влади. Але ще ніхто не довів, що наша діяльність шкідлива для держави. І не наша вина, що, як недавно заявив Президент у телеінтерв’ю, “влада працює тільки на себе”, що інтереси багатьох владоможців не збігаються з інтересами держави.

Але говорити на ці теми можна (і треба) з працівниками СБУ, а не з нацькованим невідомо ким міліціонером, який щойно хвацько прогнав з базару “нічийну” – без кримінального “даху” – бабусю з її нехитрим крамом, а тепер, окрилений цим, збирається викликати своєю появою такий же ефект серед членів “Тризуба”, що проводять презентацію книжки С.Бандери…

Висновки наступні.

1. Ми не можемо і не будемо бездіяльно спостерігати за наростаючим наступом антиукраїнських сил на українську державність і незалежність зовні, за успішними спробами руйнування держави зсередини, за процесом нищення і підміни СБУ. Протиставлятись цьому – наше завдання.

2. Ми вимагаємо від керівництва держави обнародування чіткої мети, концепції та програми державотворення, які б відповідали інтересам української нації, робили б осмисленим і контрольованим процес державного будівництва, задавали б національно значимі критерії оцінки діяльності владних структур, їх функціонерів та окремих громадян.

3. Кожен випадок безпідставного втручання працівників правоохоронних органів (наші хлопці справедливо називають їх “лівоохоронними”) у діяльність нашої Організації буде викликати з нашого боку негайний і рішучий опір – із широким суспільним резонансом.

4. Мета нашої акції – не просто оборона СБУ, а перетворення цієї структури в надійний, не залежний від злої волі окремих осіб чи груп засіб захисту України, її державності і незалежності, її національних інтересів – у всіх сферах суспільного життя.

5. Ми готові взяти участь в обговоренні концепції діяльності СБУ, механізмів її трансформації та форм громадського і правового контролю за її функціонуванням.

Усвідомлюємо, що наша акція неодмінно буде використана проти. “Тризуба”, проти керівництва Організації (звинувачення в “кагебізмі”, сексотстві тощо): в Україні і поза нею надто багато таких, що зацікавлені в ослабленні держави і паралізуванні її основних структур.

Власне, ті, що намагаються знищити СБУ, якраз і розраховують на те, що жодне (навіть державницьке) об’єднання не виступить на її захист: або не усвідомлюючи катастрофічних для держави наслідків ослаблення, підміни і руйнування Служби безпеки, або ж злякавшись підозрінь, звинувачень, внутрішніх роздорів і втрати симпатиків на виборах.

Однак нас це не може ні злякати, ні зупинити. Бо йдеться не стільки про СБУ, скільки про захист державності України. А це – наш обов’язок. І ми виконаємо його, навіть якщо для цього знову треба буде протиставитись усім – як на виборах-99 чи на Хрещатику 5-6.02.01. Бо ми – націоналісти. А націоналісти роблять щось не для того, щоб сподобатись, а тому, що це корисно для нації, для України.

Голова Центрального Проводу полковник Євген Філь