№3 (23), 2001

АНТИУКРАЇНСЬКУ ПРОВОКАЦІЮ ПРИПИНЕНО Заява Проводу Західноукраїнського коша ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

9 травня ц.р. у парку Слави м. Тернополя представниками Комуністичної партії України на чолі з депутатом Верховної Ради В.Симоновим було здійснено брутальну антиукраїнську провокацію. Незважаючи на гнівні протести громади й ігноруючи застереження представників влади, вони спробували розгорнути червону імперкомуністичну символіку та гасла з метою перетворити відзначення дня перемоги народів світу над нацистською Німеччиною у свято перемоги кривавого російського імперкомунізму над українським народом. Підставою їх нахабної поведінки була впевненість, що тернопільські правоохоронці традиційно займуть холуйську “лівоохоронну” позицію, а також надія на кілька десятків власних бойовиків, озброєних металевими прутами та дерев’яними палицями (яких міліціонери, звичайно ж, “не помітили”).

Нахабство комуноїдів, бездіяльність правоохоронців та безпорадність властей спонукали громадян до активних дій. Внаслідок силового зіткнення імперкомуністична символіка була знищена, виразно антидержавна й антиукраїнська провокація припинена, національна честь і гідність тернополян відстояна. П’ятнадцять українських патріотів з Молодіжного Національного Конгресу, Товариства студентів-католиків “Обнова” та ВО “Тризуб” ім. С.Бандери були затримані українською міліцією й кинуті за грати. І тільки завдяки рішучим діям активістів тернопільської громади молоді націоналісти були звільнені.

Характерно, що жодного комуноїда чи їх бойовиків українська міліція та СБУ не затримували: провокатори-антидержавники були потрактовані як невинні жертви. Що ж, яка держава, таке й право, такі ж правоохоронці… У зв’язку з цим заявляємо наступне.

1. Ми констатуємо небажання чи неспроможність влади забезпечити реальну декомунізацію України і припинити антидержавну й антиукраїнську діяльність усіх так званих “лівих” організацій, які відверто виступають за відновлення російської комуністичної імперії, за перетворення України в московську колонію.

2. Наша Організація й надалі буде протидіяти як спробам імперкомуністичного реваншу, так і діяльності будь-яких антиукраїнських та антидержавних сил – окремих осіб чи їх об’єднань. Вина за можливі наслідки повністю впаде на ці сили і на байдужу до проблем нації та держави владу.

3. Ми висловлюємо щиру вдячність тернопільській громаді, зокрема ветеранам війни із Тернопільського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, членам Конгресу української інтелігенції та Всеукраїнської ліги українських жінок, за їх, активні дії щодо звільнення з міліції п’ятнадцятьох молодих націоналістів, більшість з яких є членами нашої організації.

В єдності – сила народу.

Ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти, ми переможемо! І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям Слава!

Кошовий Західноукраїнського коша

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

підполковник І.Сута

10.05.2001р.

НАСЛІДКИ ПОЛІТИЧНОГО БЕЗГОЛОВ’Я

Перший рік нового тисячоліття розпочався цілим каскадом значимих політичних подій, які до основ потрясли наше суспільство, кардинально змінили розклад політичних сил і саму політичну ситуацію в Україні. Серед них були такі, наслідком яких могло стати суттєве наближення народу до вимріяної багатьма поколіннями українців власної національної держави – вільної, багатої, впливової. Не сталося. Замість цього маємо протилежне: після бурхливих та обнадійливих зимово-весняних баталій держава Україна знову зависла над прірвою небуття, а український національний інтерес практично повністю витіснений з української політики.

Чому так сталося?

Першою подією, яка поставила владу і політикум перед необхідністю рішучих дій, стала “касетна справа”, яка стрімко переросла в гостру політичну кризу. Інспірована, як тепер очевидно, явними недругами України, вона була спрямована передусім проти Президента Л.Кучми, але насправді мета її була більш далекосяжною: випрацювати такий механізм тиску на керівництво України, який перетворював би українську владу в послушне й безвідмовне знаряддя в руках позаукраїнських чинників.

Що в цій ситуації зробила влада? Зайняла глуху оборону і кинулася за підтримкою не до народу, якому така влада не потрібна, а до Москви, яку така влада в Україні поки що влаштовує.

Що зробила “опозиція”, передусім національно-патріотична? Зблокувалася з “червоним” О.Морозом, щоб перевести справу Г.Гонгадзе з юридичної площини в політичну, висунула безперспективне гасло “За Україну без Кучми”, з ентузіазмом включилася в чисто кон’юнктурну боротьбу за владу, а за підтримкою кинулася теж не до народу (не було з чим!), а до Заходу.

Різко зріс вплив на владу (і, відповідно, апетит) олігархів: вони стали необхідні Президенту, а його перемога над “опозицією” відкривала перед ними багатообіцяючі перспективи.

Манною небесною ця криза і такий її перебіг стали для наших імперкомуністів. Вони потерпіли фіаско на виборах-99 і зазнали розгрому у Верховній Раді в січні 2000 р. Тепер же безідейна і бездарна політика влади й “опозиції” відкривала їм шлях до політичного реваншу. Адже з ними почали загравати й “опозиція”, щоб посилити антикучмівський табір, і влада, щоб ослабити нахабних конкурентів (передусім атакою на кумира “опозиції” В.Ющенка).

У цій ситуації наша Організація чекала виступу нового Проводу ОУН, його директив щодо позиції та дій націоналістичних об’єднань. Не дочекалися й досі. Ми сподівалися на те, що Провід КУНу запропонує націоналістичну програму дій, і готові були підтримати її. Не запропонував. Обидва проводи виявилися політично неспроможними в доленосний для України момент, а колосальний потенціал обидвох організацій так і не був використаний в інтересах нації.

І тільки Братство ОУН-УПА виявило непідробну тривогу за долю України і звернулося до ВО “Тризуб” ім. С.Бандери із закликом втрутитись із націоналістичних позицій у згубне для України політичне протиборство. Більше того, чимало ветеранів визвольних змагань, згадавши свою бурхливу юність, забули про вік і болячки і взяли активну участь у пропагандивних і націозахисних акціях “Тризуба” в Києві та областях, викликаючи подив, захоплення і щиру вдячність молодих бандерівців.

“Тризуб” відгукнувся на заклик старших побратимів і в час, коли вирішувалася доля України, робив усе можливе, щоб наслідки були позитивними.

1. Ми переконували і владу, і “опозицію”, що їх протистояння згубне для України, що перемога котроїсь із сторін нічого доброго народові не несе, що виграють від цього протистояння тільки антинародні, антиукраїнські та антидержавні сили – внутрішні й зовнішні. Не послухали, бо кожна зі сторін підозрівала, що ми підкуплені противником.

2. 5-6 лютого на Хрещатику ми вступили в силове протистояння як із силами червоного реваншу, так і з тими, що під виглядом анархістів напали на табір “опозиції”, щоб відібрати в громади саме право на протест. Але й це не зняло з нас підозри, що ми діємо на користь котроїсь із сторін конфлікту.

3. Центральний Провід запропонував реальний механізм усунення першопричини політичної кризи: вирішення справи Г.Гонгадзе через створення всіма учасниками конфлікту авторитетної для суспільства громадської комісії спостереження за розслідуванням цієї справи.

Тільки деякі організації, передусім ОУН під керівництвом М.Плав’юка, підтримали цю пропозицію. А всі дотеперішні спроби переконливо вирішити цю справу в інший спосіб виявилися, як ми й застерігали, марними…

4. Ми запропонували механізм переведення брутальної боротьби за владу в боротьбу за українську національну державу – через випрацювання національно зорієнтованої ідеології державотворення.

Але Президент, якому ми пропонували стати ініціатором перетворення нинішньої “нічийної” держави в державу української нації, промовчав. А лідери наших народолюбних партій у більшості своїй, здається, навіть не зрозуміли, чого ми від них хочемо. Як не зрозуміли й досі, яке значення для українського суспільства мала б поява чітко окресленої і національно зорієнтованої мети, концепції та програми державотворення. А може, зрозуміли, але, як і влада, воліють будувати невідомо що, а не українську національну державу?

Так чи інакше, але й ця сторінка української історії – на жаль, далеко не героїчна і зовсім не славна – уже дописана. Втрачено реальну нагоду закласти в основу українського державотворення національні пріоритети і цим започаткувати процес реалізації української національної ідеї. А ще гірше те, що ні влада, ні наш національно-патріотичний політикум так нічого й не навчилися і ні на йоту не зблизилися зі своїм народом.

Другою найбільш значимою подією в українській політиці стала відставка уряду В.Ющенка.

Під час “касетного скандалу” позиція прем’єра видавалася найбільш виграшною: у конфлікт не втягнений, має непогані досягнення в економіці, користується симпатією громади і багатьох політичних об’єднань… Але він був приречений, хоч робив усе можливе, щоб не бути втягненим у двобій. І кінець уряду В.Ющенка став неминучим у той момент, коли лідери опозиції назвали його наступником достроково усуненого (у їх хворобливих мареннях) Л.Кучми.

Олігархи й комуністи спритно використали примітивну політичну школярщину “опозиціонерів”, та їхню традиційну настанову не на ідею, а на особу. На цей раз “протестанти” поставили на В.Ющенка – без його на це згоди, просто уповаючи на те, що від нагоди стати Президентом не відмовляються. І хоч сам прем’єр відхрещувався від президентського крісла, як тільки міг, катастрофа стала неминуча. Адже відставка кабінету В.Ющенка позбавляла “опозицію” єдиного козиря в боротьбі з Президентом, а олігархам і комуністам відкривала нові політичні та фінансові перспективи. І відставка уряду В.Ющенка завдяки політідіотизму націонал-патріотів стала реальністю.

Поразка “опозиціонерів” стала особливо нищівною ще й тому, що перед голосуванням вони так лякали антиурядову коаліцію всенародними протестами, аж самі їжилися від страху. Але суспільство в масі своїй сприйняло відставку уряду із вражаючою байдужістю. Очевидно, народ оцінює його трохи інакше, ніж лідери національно-патріотичного табору.

Але звинувачувати у відставці уряду тільки лідерів “опозиції” не варто: тут є “заслуга” й самого В.Ющенка. Добрий фінансист, але явно не політик, він допустив кілька фатальних помилок. По-перше, він не врахував, що прем’єрство – функція передусім політична, а лише потім господарська, бо й сама держава – система передовсім політична, а лише в другу чергу – господарська. Він же діяв як господарник, а тому програв як політик. По-друге, у внутрішній політиці не варто бути нейтральним, бо нейтральний обов’язково програє, яка б сторона конфлікту не виграла. Що й сталося з ним. По-третє, він не борець, а тому не знав, що найкращий спосіб оборони – це наступ. І в нього була можливість перехопити політичну ініціативу. Так, ми зверталися до нього з пропозицією якщо не запропонувати самому, то хоч заявити про необхідність ідеології державотворення, верифікованої з національними інтересами українців. Не прислухався. А жаль, бо це був його реальний шанс.

І все ж у найбільшому програші залишились не горе-політики і не В.Ющенко, а український народ. Бо безсумнівне одне: на зміну безбарвному в національному вияві уряду В.Ющенка до влади неминуче прийдуть сили виразно антинаціональні. Так розплачується народ за свою підтримку політичних авантюристів та кон’юнктурників, за участь у боротьбі за посади для них, а не за свою національну державу.

Не є трагедією й те, що наші національно-патріотичні партії потерпіли цілковитий крах у недавніх політичних баталіях і тепер фактично усунуті з української політики. Користь від них, за останні десять років, була мізерна, тож побиватися нема за чим. Біда в тому, що їхнє місце займуть антиукраїнські у своїй суті політичні об’єднання. І характер майбутньої Верховної Ради будуть визначати саме вони.

Зараз “опозиція” гарячково шукає вихід із ситуації, яку сама ж і створила. І знову не там, де треба: знову не в боротьбі за українську національну державу, а в боротьбі проти. Її лідери вбачають свій порятунок в усуненні Л.Кучми. Що ж, нема нічого неможливого на світі, особливо якщо націонал-патріотам допоможуть у цьому олігархи, й комуністи. Але хто займе місце Л.Кучми? Чи має “опозиція” хоч мізерний шанс посадити в його крісло свого і кращого? Зате антиукраїнські сили можливість привести до влади свого мають. А свідома зміна на гірше – це не політика, а ідіотизм, розплачуватися за який буде знову ж таки народ.

Що ж далі?

Зневіритись, опустити руки, покірно підставляти шию під оновлене ярмо “старшого брата”? Ніколи! Ще ні одне покоління українців за останні сім століть бездержавності не складало зброю. Не сміємо й ми.

Так, нинішня політична криза з усією очевидністю показала, що “Тризуб” залишився чи не єдиною організацією в Україні, яка діє виключно в ім’я утвердження української національної ідеї, реалізації української національної держави та захисту українських національних інтересів. Проводи більшості інших, у тому числі й об’єднань, що називаються націоналістичними, продемонстрували цілковите політичне безголов’я і своїми галасливими, але безтямними діями уможливили імперкомуністичний реванш, утвердження влади олігархічних кланів і послідовний демонтаж усіх більш ніж скромних українських здобутків останнього десятиліття.

Так, наші апеляції до лідерів політикуму, опозиції та влади із закликом підняти прапор української національної ідеї виявилися марними. Наші пропозиції щодо механізмів завершення справи Г.Гонгадзе і переведення політичного протистояння з боротьби за владу в боротьбу за українську національну державу було проігноровано. Що більше: явні нікчеми, скриті провокатори і просто дурні з числа лідерів опозиції звинуватили якраз “Тризуб” у своїх лжевласних гріхах, а безідейна і безвольна влада черговий раз відмовилася реєструвати нашу організацію. Ми знову опинились у вже штатній для “Тризуба” ситуації: самі в боротьбі, цьковані зусебіч і паплюжені навіть учорашніми побратимами з братніх організацій. Усе, як і з ОУН у 30-х роках… Нічого, ми звикли, прорвемось!

Важливо усвідомити інше.

Цей до краю спримітивізований і розшматований власними “непомильними” лідерами національно-патріотичний політикум – на жаль, малоефективне, але єдине в даний час політичне представництво ограбованого й одуреного народу. І кожна перемога антиукраїнських сил над цими політичними паралітиками – це перемога над усіма нами, українцями.

Ця наскрізь кон’юнктурна, безпринципна і бездумна опозиція – це хоч ненадійна, немічна і часто фарисейська, але поки що єдина перепона цілковитій сваволі розжирілих і знахабнілих високопосадових злодюг та мафіозі й бодай імітація якогось національного протесту і опору. І розгром цієї імітат-“опозиції” це цілковите усунення українського елементу з українського політикуму та державотворення.

Ця у всіх відношеннях нікчемна, вкрайскорумпована й узалежнена від внутрішніх і зовнішніх хижаків влада – таки єдина опора нинішньої хай відносної, але незалежності і хай примарної, але державності України. І всяка боротьба з цією владою не з національно ідейних позицій веде тільки до посилення в ній антиукраїнського елементу. А дострокове, неконституційне усунення цієї виразно неукраїнської влади – це неминуче утвердження в Україні влади вже явно антиукраїнської.

А це означає, що мусимо працювати і з першими, і з другими, і з третіми.

Те, що зараз маємо в українській політиці, господарці та державотворенні, – це розплата за відмову тодішніх лідерів національно-визвольної боротьби кінця 80-х – початку 90-х років від української національної ідеї, від великої мети – української національної держави, від національних пріоритетів державотворення. А давно відомо: не можна виправити наслідки, не усунувши причин, що їх породили.

Тому пропаганда української національної ідеї, української національної держави, націозахисної та державницької ідеології українського націоналізму, ОУН як єдиного державотворчого чинника, що є в розпорядженні українців, – це стратегічні завдання “Тризуба”. І здійснювати їх слід у трьох напрямах: у громаді, серед українського політикуму, серед людей влади всіх рівнів. Українська національна ідея мусить стати визначальним фактором державотворення і суспільного життя. Інакше – знову стара неволя, тільки в нових кайданах.

Зневіреним останніми політичними подіями людям необхідно довести, що наше покоління як ніколи доти, зараз близьке до реалізації української національної ідеї-мрії. І політична криза початку року дала можливість побачити це. А тому треба не впадати в розпач, а діяти в ім’я України. І починати треба з роботи з нашими партіями. Так, ми вкрай негативно оцінюємо дотеперішню діяльність їхніх лідерів. Але є ще їх членство і низове керівництво, яким далеко не байдужа доля України. Саме до них ми апелюємо в першу чергу: впливайте на своїх лідерів, вимагайте конкретних націозахисних і державотворчих дій, боротьби за національну державу, а не лише за владу в нинішній “нічийній” державі, скеровуйте увагу своїх партій не лише на мандати Верховної Ради, а й місцевих органів самоуправління. Тільки так ви зробите свої організації значимим фактором у поліпшенні долі України.

Ми звертаємось до членства і місцевих проводів братніх нам ОУН і КУНу. Ви спадкоємці тих, що віддали своє життя за Українську Соборну Самостійну Державу. Будьте гідні їх пам’яті і вимагайте цього від своїх керівників. Націоналізм – це не тільки вшанування пам’яті героїв визвольних змагань, а ідея і чин в ім’я нації. Вимагайте від своїх зверхників , щоб політику своїх організацій вони творили на основі націоналізму, у строгій відповідності з його суттю, а не на власний розсуд. Бо тільки в ідеології українського націоналізму порятунок нації. Тільки національний орден – ОУН може сконсолідувати український політикум і повести його на боротьбу за державність української нації. І тільки ОУН може привести (і приведе!) народ до перемоги його національної ідеї.

З цим – переможемо! І хай допоможе нам Бог!

Кошовий Західноукраїнського Коша

підполковник Іван Сута

“НЕМАЄ БІЛЬШОЇ ЛЮБОВІ ПОНАД ТУ, ХТО ЖИТТЯ СВОЄ КЛАДЕ ЗА ДРУЗІВ СВОЇХ”

Як і сама провокація, вчинена комуністами в Тернополі 9 травня так і подальші події були значною мірою зумовлені позицією правоохоронних органів. Замість того, щоб негайно припинити антидержавні виступи, заборонити, використання злочинної імперкомуністичної символіки, врешті-решт арештувати молодиків-комуністів, озброєних арматурами та палицями, міліція вдалась до арештів молодих патріотів з молодіжних націоналістичних організацій. Лише завдяки підтримці ветеранів Другої світової війни, які вдалися до пікету відділу міліції – молодих патріотів було випущено. Далі правоохоронні органи замість того, щоб відкрити кримінальні справи за фактом антидержавних виступів, використання злочинцями холодної зброї, почали, як у старі радянські часи, масові репресії проти молодих патріотів. Представники міліції були з явно вираженими комуністичними симпатіями та діяли під тиском та за вказівкою “народного обранця” антидержавника В.Сімонова. Без повісток о 6 год. та після 21 год., з квартир почали забирати на допити молодих націоналістів та фабрикувати справи. Апогеєм міліцейського цинізму стало підтасування матеріалів, в результаті яких, рішенням суду на три доби арешту було ув’язнено члена “Тризуба” Ігоря Борщука 17 травня 2001 р. У відповідь на це громадськість Тернополя виставила пікет біля СІЗО Тернопільського міського відділу міліції, з вимогою звільнити українського патріота Ігоря Борщука, закриття кримінальних та адміністративних справ проти українських патріотів та притягнення до відповідальності ворогів української держави. Зі сторони правоохоронців, лунала лайка та зневага над патріотичними почуттями громадськості. На пікет, що простояв цілу ніч із вимогою звільнення свого побратима, керівництво міліції не прореагувало. 18 травня 2001 р., вбачаючи в байдужому ставленні з боку усіх гілок влади зневагу над українською нацією (влада ніяк не прореагувала на заяву громадських та політичних організацій), учасники пікету вдалися до блокування (лягли на в’їзну дорогу до міліції) міського відділу міліції. Правоохоронці вдалися до арешту 15 учасників пікету, (з них 14 членів “Тризуба” та член Молодіжного націоналістичного конгресу). Під час арешту з боку міліції була застосована груба, фізична сила, лайка. Міліція зі злобою накинулась та порвала державний прапор України, на що ніяк не прореагувало її керівництво. Пізніше міліцією було затримано ще 7 тризубівців, до яких знову була застосована груба фізична сила. Арештованих тягнули по землі, били ногами, погрожувала як у кращі часи НКВД Берії та Єжова.

У неділю 20 травня, влада офіційно проводила відзначення Свята Героїв. Під час наукової конференції член “Тризуба” Петро Іванишин, запрошений до виступу, відмовився виголошувати доповідь та закликав громаду вийти на захист українського патріота Ігоря Борщука та вдатися до пікету СІЗО, у якому утримували члена “Тризуба”. На Театральному майдані членами “Тризуба” було знищено імперську символіку, відібрану у ворогів під час акції. Колона українських патріотів прийшла під СІЗО і не відступила, доки на волю не вийшов Ігор Борщук.

Пора б уже владі й правоохоронцям показати на чиєму вони боці і кого захищають. Нікому не заховатися від суду народу, суду полеглих за Україну, Суду Божого. І пам’ятаймо “Немає більшої любови понад ту, хто життя своє кладе за друзів своїх”.

ВШАНУЙМО ГЕРОЇВ

Леся Бондарук

м. Київ

У травні Україна традиційно відзначає Свято Героїв. Під час Другого Великого Збору Організації Українських Націоналістів у 1941 році була ухвалена постанова про відзначення 23 травня як Свята Героїв. Це свято було покликане відродити в українців героїчний дух минулих поколінь, які дали нашій історії яскраві приклади героїзму лицарів Київської Русі, козаків, Січових Стрільців, бійців армії УНР, вояків УПА та бойовиків ОУН. Відтоді під час національно-визвольних змагань у цей день почали вшановувати пам’ять усіх, хто своєю діяльністю наближав державну незалежність України.

Особливо у травневі дні згадують трьох визначних провідників Української Нації, які загинули за неї від ворожих рук. Це головний ідеолог самостійницького руху початку XX століття, один із співтворців ідейних засад українського націоналізму, автор програмового документу “Самостійна Україна” Микола Міхновський, який загинув 3 травня 1924 року; легендарний керівник української національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр., Головний Отаман військ УНР і Голова Директорії Симон Петлюра, який народився 10 травня 1879 року і загинув 25 травня 1926 року; організатор українського націоналістичного руху, творець та перший Провідник УВО та ОУН Євген Коновалець, який загинув 23 травня 1938 року.

Відзначення Свята Героїв та вшанування пам’яті усіх борців за волю України – це свідчення нашої пам’яті і визнання їх. Вивчення їхнього життя і діяльності дає нам уроки сучасного націотворення. Маємо переймати їх досвід, гартувати у собі риси характеру українського націоналіста, щоб бути гідними зватися спадкоємцями їхньої справи. Національно-визвольна боротьба, яку вони розпочали – не завершена, а їх ідеали ще не стали реальністю. Наша справа – не посоромити їх слави і завершити те, що вони не встигли. “Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, – писав Симон Петлюра, – ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність. Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло – Незалежна Українська Держава – перетвориться на дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб… якогось Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра та збагачення рідного народу”. Сьогодні як ніколи актуальним є твердження Миколи Міхновського, що головною причиною нещастя нашої нації є брак націоналізму серед її широкого загалу.

Українські національні герої – це наш взірець і перепустка у майбутнє. Їх приклад для нас є досвідом, який переймаємо. Сьогодні деякі прагматики і демократи намагаються нас переконати, що нам не потрібні герої, бо все це міф, бо вони були звичайними людьми і мали свої вади. Так, вони були люди, а не титани, але мали титанічний дух! Вони не мирилися з неправдою, не могли приєднатися до тих, хто зло називав добром, неправду – правдою, а зраду і підлість – виявом шляхетності. Щось було у їхніх душах, що не давало їм бути сліпим знаряддям у руках злочинців. Усі вони загинули у боротьбі за державну незалежність Української Нації і на віки залишаться у пам’яті людській. Український народ плекатиме славу своїх національних героїв, щоб виростити нових, щоб Україна стала Українською Соборною Самостійною Державою. Історична пам’ять закликає нас до помсти за смерть наших національних героїв, за знедолення і зубожіння нашого народу, до продовження боротьби та плекання тої сили духу, Національної Ідеї, яка у невтомній боротьбі робить смертних безсмертними.

ПОВЕРНЕННЯ ПРОРОКА

22 травня виповнилося 140 років із часу перепоховання на Чернечій горі, біля Канева, Великого Сина української нації, основоположника українського націоналізму Тараса Шевченка. Великий Українець усупереч усім заборонам російських окупантів, хоча й після смерті, повернувся в Україну, щоб навіки залишитися зі своїм народом, лаючи йому натхнення й віру в перемогу. Повернення Пророка в Україну надихнуло та посилило згуртованість українців. Саме день його перепоховання вилилося в небачену до того масову національну маніфестацію, участь у якій, як і в подальших різноманітних акціях, брали тисячі українців, незважаючи на терор і репресії російських окупантів.

Знаковість постаті Тараса Шевченка для українців минулого, сьогодення і майбутнього полягає в тому, що він прийшов до нас як Месія. Прийшов із новою Правдою, щоб нею збудити знесилений і збайдужілий у значній своїй масі народ. Як Месія – творець нової епохи, нової моралі, він раптом поділив усіх на відступників і праведників, що їх ще можна було воскресити до нового життя. Бо прийшов, щоб карати, і приніс разом зі словами любові і єднання й меч – “свячені ножі”. І відтоді він назавжди заволодів душею Нації, саме як Месія, що дав їй новий моральний закон, новий заповіт. Про нього сказані слова: “Хто хоче бути українцем і втекти від нього – не втече. Хто хоче бути сильним в Україні без нього – не буде. Він кермує Україною, як король”. У слабкодухих, компромісників випрошайників волосся ставало сторчма, страх проймав їхню душу, коли чули його натхненні, пристрасні вірші.

Шевченко не запозичив і не видумав свого вчення. Його геній скристалізував те, що було сутнісним в історії, сучасності та мріях народу. Він дав Нації отой “революційний спосіб думання” – якісно відмінний від рабського й підготовлений цілими поколіннями українського народу. Саме він у природній для себе як поета спосіб і в найдоступнішій для цілого народу художній формі сформулював, розвинув та обґрунтував національну ідею українського народу: законність і необхідність, можливість і реальність національної державності й незалежності. Т.Шевченко розкрив перед нами нашу ж українську Святу Правду і прояснив нам шлях боротьби українського добра з окупаційним злом.

Василь Деревінський

Буковина – невіддільна частина Соборної України

25-27 травня Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. С.Бандери провела ряд акцій в знак святкування Героїв на Буковині. У ході святкування було проведено прес-конференцію для регіональних ЗМІ, націозахисні пропагандивні рейди регіонами Чернівецької області, зустрічі з громадами та представниками місцевих влад. У неділю відбулось богослужіння за полеглими за Україну героями у всіх традиційних українських церквах. В Чернівцях пройшла урочиста академія в палаці культури “Юність”, віче на тему “Соборність – запорука державності України”. У вечорі відбувся концерт національно-патріотичної пісні та показові виступи членів “Тризуба”. З огляду на специфіку регіону центральне місце в пропагандивній роботі відводилось проблемі соборності України та пропагуванні національної ідеї як основі ідеології українського державотворення. Саме ця ідея, а не заклики до сепаратизму з боку деяких представників національних меншин є запорукою стабільності, злагоди та добробуту в регіоні. З іншої сторони члени “Тризуба” попереджали, що українці, в разі потреби, активно захищатимуть свої етнічні землі та територіальну цілісність України.

Голові Чернівецької обласної

Державної адміністрації

п. Теофілові Бауеру

Шановний пане Голово!

Ми публічно звертаємося до Вас, оскільки хочемо почути відповіді на питання, що хвилюють не тільки нас, але й усіх національно-свідомих українців.

Чому у Чернівецькій області, особливо в районах, де національна меншина – румуни складають незначний відсоток населення, українці не мають змоги бути гідно представленими в місцевих органах самоврядування?

Чому на Буковині безкарно діють структури Російської православної церкви, які культивують ненависть до всього українського?

Як пояснити систематичне порушення в області Закону про мови, коли значна частина українців, що проживають в районах компактного розселення румунів, не мають змоги діставати інформацію державною мовою?

Чому обласна державна адміністрація закриває очі на факти надання подвійного громадянства румунам? Адже це не передбачено чинним законодавством.

Чому без погодження з місцевими органами влади і без відома Міністерства освіти України в Румунію на навчання посилають українських дітей, зокрема у навчальні заклади, які не уклали відповідних угод з навчальними закладами в Україні?

Як пояснити відправку громадян України на навчання в румунські навчальні заклади, що готують працівників спецслужб та правоохоронних органів?

До яких пір правоохоронні органи закриватимуть очі на очевидну провокацію, пов’язану з вивішенням в Чернівцях румунського прапора? Адже усім відомо, що це ображає національні почуття українців.

Врешті-решт, хто відповість за систематичне нагнітання в області міжнаціональної ворожнечі, спровоковане місцевою владою, яка вперто не хоче захищати конституційні права корінного населення?

Перелік запитань можна продовжувати. Але якщо обласна адміністрація й надалі практикуватиме ігнорування законів України й потуратиме антиукраїнським випадам з боку національних меншин чи будь-яких інших сил, ми залишаємо за собою право усіма доступними методами захищати Конституцію України й більше не допустити антиукраїнських випадів.

Політичні партії та громадські організації Буковини

ЗВЕРНЕННЯ

Президентові України

Леонідові Кучмі,

Голові Верховної Ради

України

Іванові Плющу,

Прем’єр-міністрові України

Вікторові Ющенку,

Голові Служби безпеки України

Володимиру Радченкові

Шановні керівники держави!

Чернівецька область, яка охоплює північну частину Буковини (південна, у якій проживають, за українськими даними, близько 500 тис. українців, перебуває під юрисдикцією Румунії) є складним і важливим у геополітичному значенні регіоном України. Це регіон, який дає Україні безпосередній вихід до Центральної Європи, що робить його одним з ключових у розвитку та співпраці України в “Центральноєвропейській ініціативі”. Стабільність та пріоритетний розвиток цього регіону сприятиме пришвидшенню інтеграції України в євроструктури.

Водночас необхідно зважати на історично зумовлену особливість даного регіону. Будучи споконвіку етнічною українською територією ( тут знаходиться величезна кількість пам’яток ще трипільської культури), яка входила до складу Київської Русі, у період феодальної роздробленості Буковина була загарбана сусідніми державами та до 1940 року була відірвана від українських земель. Перебування цієї території переважно під владою румунських магнатів супроводжувалось політикою денаціоналізації, “румунізації” етнічних українських земель. Це привело до того, що на сьогодні ця споконвічна українська територія штучно перетворена на регіон компактного проживання українців, румунів та молдаван, причому переважна частина двох останніх походить з числа зденаціоналізованих в попередній період історії українців. Радянська влада зберігала витворений віками “status quo”.

На жаль з відновленням незалежності України в регіоні не те, що не було відновлено історичної справедливості, не було задіяно програму національно-культурного відродження колишніх окупованих територій. Процеси денаціоналізації набрали ще більш потужних обертів. Нам зрозуміла позиція нашого сусіда Румунії, який піклується про своїх співплемінників та намагається встановити контроль над стратегічним для себе регіоном. Але не зрозумілою та дивною є політика влади української держави, яка ніби забула про українців, що живуть “на нашій не своїй землі” та перебувають у власній державі у стані “бідного родича”.

Усе це призводить до поглиблення та загострення політичної ситуації в регіоні, не сприяє консолідації Чернівеччини у політико-історичний простір України, творить умови сепаратизації та балканізації регіону. Зрозуміло, українці, як доброзичлива нація, ніколи не почнуть міжнаціональних сутичок, але де гарантії, що цього не робитимуть підтримані своєї державою румуни чи молдавани?

Ще більшим нонсенсом є функціонування російської мови. Витворилась ситуація, коли українці перебувають ніби в дискримінованій меншості. Є необхідність чіткого функціонування Чернівеччини у конституційному правовому полі, дотримання законів України, мовного режиму і т. ін. В іншому випадку можливі рецидиви зовні інспірованих етнічних конфліктів та спроб підірвати стабільність України. На чиєму боці буде Європа у випадку румунських заколотів чи Росія у випадку молдавських, відомо. При чому вже явно помітні прецеденти подібної ситуації. Йдеться про систематичне й грубе порушення конституційних прав української нації у Чернівецькій області та прилеглих до неї районів:

Всупереч Конституції та законодавства України відбувається односторонній процес надання подвійного громадянства румунам – жителям Чернівецької області.

Відсутня політика паритетного ставлення щодо румун в Україні та українців в Румунії (за кількістю шкіл, друкованими та електронними ЗМІ, представництвом у гілках влади).

Без відома Міністерства освіти України в Румунію на навчання посилають українських дітей, зокрема у навчальні заклади, які не уклали відповідних угод з навчальними закладами в Україні, і, що особливо небезпечно у закладах силових структур та спецслужб.

Відбувались неодноразові вивішення румунських прапорів та глумлення над державною символікою.

Розповсюджується література шовіністичного змісту з закликами порушення територіальної цілісності України.

Споруджуються пам’ятники румунським шовіністам, які своїми справами та в своїх працях неодноразово глумилися над національною гідністю українців.

Повсюдне порушення мовного режиму, всупереч чинному законодавству надаються ліцензії теле- і радіокомпаніям, які порушують Закон про теле- та радіомовлення і Закон про мови.

В області розгорнута мережа церковних структур, де домінують російсько-румунські впливи, і які активно використовуються для нагнітання антиукраїнських настроїв.

У деяких районах, де більшість мешканців українці, вони практично позбавлені можливостей користуватися своїми законними правами й відлучені від керівництва місцевими органами самоуправління. Для прикладу, у Сторожинецькому районі голова РДА, заступники, керівники силових структур (усі керівні посади району) – румуни, хоч їхнє населення складає тут лише 55%.

І таких прикладів є скільки завгодно.

Усе перелічене не було б таким загрозливим, якби водночас поряд з ефективною роботою силових та спецслужб, влади по дотриманню конституційного порядку ефективно та цілеспрямовано впроваджувалась програма деколонізації та національно-культурного розвитку українців Буковини.

У зв’язку з цим ми вимагаємо негайно розібратися з усіма викладеними нами проблемами, а також на державному рівні розробити, затвердити та впровадити програму національно-державного відродження українців Буковини як постколоніальної території. Вважаємо, що така програма буде корисною і для інших національностей, бо лише при умові нормального розвитку корінного населення регіону українців можливий стабільний та заможний розвиток Чернівеччини та буковинців.

Політичні партії та громадські організації Буковини

Червоний реванш: ілюзія чи реальність.

Юрій Сиротюк

м. Київ

Хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі і найкращих стараннях, не поставить нічого тривалого, тільки помножить руїни.

…Найбільше лиха в українському політичному житті, найбільше внутрішніх суперечностей і шкідництва для визвольних змагань – походить з матеріалістичного світогляду, з чужих розкладових соціалістичних ідеологій і концепцій.

Степан Бандера

Комуністичний досвід людства, принаймні тієї частини, яка реально відчула його на собі, та й тих, хто постійно жив під страхом червоного ядерного ковпака, переконливо довів висновок про комунізм та й усі його підвиди, як про глухий кут цивілізації. Це безсумнівно. І усі посилання на нібито-то ще “червоний” Китай є марними, бо в Китаї існує національна держава, де в економіці проведені глибокі трансформаційні ринкові зміни, а в політиці під виглядом китайського соціалізму існує тисячолітня практика конфуціанства, яка не є калькою ні комунізму, ні західної демократії.

Мова про повернення комуністичних принципів державного будівництва та й усієї комуністичної системи є для нашої держави, без сумніву, абсурдною, а така дійсність виявилася б трагічною. Тому з логічної точки мова про червоний реванш (а це неможливий в історії рух назад) видається всього лиш “перебільшенням” чи вдалою піарівською кампанією влади, для якої червона загроза є єдиним переконливим аргументом збереження свого панування. Проте політика не є підвидом логіки, а історія не є ідеальною схемою лінійного розвитку.

Тому сьогодні ми в Україні зіткнулися не з ілюзорною проблемою можливого червоного реваншу, а з його такою небажаною “неможливою” дійсністю. А як же ж іще назвати уже реально діючу комуно-олігархічну більшість?

На жаль, більшість політиків національно-демократичного табору розглядає цю проблему надзвичайно спрощено: Кучма та олігархи “купили” комуністів, щоб далі залишитися при владі та зняти такий небажаний уряд народної довіри Ющенка.

Наміри й дії влади і підконтрольних їм олігархів зрозумілі усім. Але чомусь ніхто не задумується над наступним. А що, комуністи у цих комбінаціях не мають ніяких намірів? Їхньою програмою-максимумом є лише максимально шкодити та займати тихе та тепле місце визнаної опозиції? Ні, комуністи теж прагнуть влади і, на мою думку, цілеспрямовано до неї йдуть. Історія уже показала, як кайзерівська Німеччина “купила” Леніна, щоб врятувати своє безнадійне положення у І-ій світовій війні, як Ленін на гроші німецького уряду й олігархів зробив революцію, але не тільки в Росії, а й у самій Німеччині.

Політичні процеси – це механізми різнодій, із яких сильніші і визначають загальний напрямок руху. Сьогодні вектор руху олігархів і комуністів збігся. Олігархи вклали свої гроші, а комуністи чисельність – і перемогли. Але якщо для олігархів ця перемога може стати пірровою, то для комуністів вона є абсолютно нормальним кроком у впровадженні своєї програми та ще демонстрацією сили та ваги впливу на ситуацію в Україні.

Комуністи – злочинці, над якими висить тавро нескасовних часом злочинів, що протягом усієї новітньої історії України мусили доводити своє право можливості існування в Україні. Вони навіть прикривались Конституцією, щоб відвоювати якесь легітимне існування під виглядом спочатку опозиції. Дибилися визнання себе як єдиної нормальної опозиції, а тепер уже майже домоглися допуску до влади. То як це називається? Хіба не червоним реваншем?

Але це ще не закінчення, бо комуністи прагнутимуть цілковитої влади в Україні. І, можливо, вектор їхнього руху ще й абсурдніше співпаде з рухом демократичної опозиції. Бо одні й інші хочуть ослаблення виконавчої гілки влади та перетворення України на парламентську республіку.

Добрими намірами демократії вистелена стежка до Молдови, але це лиш припущення. Дійсність не набагато краща. Комуністи роками відстоювали своє право відзначати свої шабаші під злочинною символікою. Українські націоналісти, особливо на Заході України, усіма методами протистояли червоним. Частина демократів твердила, що не варті уваги акції вимираючих комуноїдів. Весною 2001 року ці підстаркуваті енкаведисти враз перетворилися на добре вишколених молодиків, що маршами пройшлися, ні, не по Сході України, а по Києві, Львові, Тернополю. І тільки в останньому місці отримали доброго відкоша, хоча міліція затримувала не озброєних арматурою комуністів, а молодих націоналістів.

Це уже не ілюзії червоного реваншу – це його штурмові загони. І нехай, на думку багатьох, усе це робиться на гроші влади, щоб задобрити комуністів і залякати демократів, ці молодики мають свою думку, гроші знадобляться їм щоб ще більше розгорнути свою силу і щоб мати більше аргументів у нових торгах з владою.

А як же ж наші партії зреагували на такі небезпечні вияви неокомуністичних злочинців? Ніяк. Це не комуністи, які у відповідь на розгортання загонів “Тризуба” по усій Україні поставили вимогу перед чинним президентом негайно розібратися, а той з 1997 року запустив на повні оберти механізм репресії. “Наші” і далі твердять, що це ж підступні задуми Банкової, сліпо вірячи у відсутність у комуністів власних планів.

Вийдіть на вулиці, панове, відірвіть очі від догматичних паперових політичних теорій, і дійсність обов’язково покаже своє. Ситуація ще не є трагічною. Але її необхідно негайно вирішувати. Комуністів треба поставити за межі законодавства України. Для нас не може бути комуністичні опозиції: є злочинці й вороги української нації та держави, яких потрібно поборювати усіма методами і водночас змушувати робити це владу, якщо вона хоче представляти інтереси української держави, а не бути в очах народу представникам окупантів, із якими діють адекватними методами.

Комуністи не згинуть самі по собі, про це свідчить сьогоднішня ситуація. А можливість і дійсність їхнього реваншу – це не лише їхня заслуга. Це і наш гріх перед Богом, Україною, пам’яттю полеглих і майбуттям нащадків. В Україні затісно для українців та комуністів. Проте їм є куди тікати. А нам ні. Це наша земля. Мусимо за неї боротися. Мусимо перемагати, щоб жити.

Євген Коновалець – актуальний вождь нації

Пропонуємо вашій увазі текст невиголошеної доповіді кандидата філологічних наук Петра Іванишина на науковій конференції з нагоди Свята Героїв у місті Тернополі 20 травня 2001 року. Після надання йому слова Петро Іванишин зробив наступну заяву.

Шановна громадо! У цей святий для кожного українця день я від імені ВО “Тризуб” ім. С.Бандери планував сказати кілька слів про блискучого Провідника, зразкового націоналіста – полковника Євгена Коновальця. Але, на жаль, не можу цього зробити, оскільки не звик лицемірити Як можна сьогодні вшановувати національних героїв, націоналістів, коли за гротами сидить людина, мій побратим, який покараний за те, що посмів, згідно із заповітами згадуваних тут Міхновського, Петлюри, Коновальця, взяти участь у припиненні антиукраїнського комуністичного шабашу в Тернополі 9 травня? Невже тернополяни складають шану тільки мертвим героям, а живих залишають напризволяще? У зв’язку з цим закликаю шановну і, як я зрозумів, націоналістично налаштовану президію і всю присутню тут національно свідому тернопільську громаду взяти участь в акції протесту проти антиукраїнських дій правоохоронних органів. Акція відбудеться під будинком міліції. Захистімо нашого побратима, молодого націоналіста!

Петро ІВАНИШИН

м. Дрогобич

Був це вождь Богом даний і Правдивий, що в добі чорній і похмурій орлом ширяв під облаки і націю подолану і закуту вмів ушикувати в завзяті когорти до походу і боротьби.

Олег Ольжич

Можливість буття кожної нації визначається наявністю людей, готових у будь-яку мить віддати власне життя за життя свого народу. Ще більше значення має вміння пробудити таку жертовність у свідомості земляків, дати приклад і зразок самовідданого служіння нації, організувати належним чином активний національний елемент та спрямувати його у животворне русло безкомпромісної революційної боротьби. Історія України, на щастя, багата на імена людей, котрі в різний час зуміли уникнути пасток особистої, партійної чи кланової амбіційності і стали справжніми провідниками – вождями нації, чільне місце серед них, зокрема, в історії XX століття, займає постать полковника Євгена Коновальця, 110-ту річницю від дня народження якого святкує ціла патріотична Україна цього року.

25 травня 1958 року, стоячи над могилою Полковника, Степан Бандера зауважив: “Організація Українських Націоналістів і ввесь національно-визвольний рух встояли в боротьбі з большевицькою Москвою й іншими наїзниками на Україну, закріпили й поширили свої впливи в українському народі через те, що вірно й послідовно йдуть шляхом Євгена Коновальця”. І це не просто принагідні слова. Є якийсь глибокий сенс, зокрема, і для нашого покоління, в усвідомленні та окресленні вагомості та актуальності того ідеологічного шляху, яким свого часу прямували, водночас формуючи його, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Степан Бандера, Ярослав Стецько та багато інших. Це шлях українського націоналізму, самовідданого й безоглядного служіння національній ідеї.

Кожен із вищеназваних героїв належить до золотого культурологічного фонду нації. Кожен є неповторним і завжди актуальним втіленням націоналістичного способу мислення та чину. Вагомість історико-політичної діяльності полковника Коновальця заслуговує на особливу увагу саме сучасних політиків, істориків, філософів, політологів та інших громадян із державницькими інтенціями.

Ексклюзивна актуальність діяльності Євгена Коновальця полягає, по-перше, в тому, що вона припадає на добу першої третини XX ст., характерні культурно-історичні особливості якої раз у раз моделюються, повторюючись, упродовж усього минулого століття. По друге, ця актуальність зумовлена надзвичайно виваженою націоналістичною позицією самого Полковника, позицією, котра може служити дороговказом і в наш непростий час.

Тут не місце для ширшого наукового аналізу, лише перерахуємо ті кілька концептуальних моментів, котрі якнайкраще характеризують націоналістичний зміст біографічних перипетій. До них віднесемо активну участь молодого Провідника в галицькому студентському русі та “Просвіті”; участь в організації “січей”; організація та очолення спочатку куреня, а згодом корпусу Січових Стрільців, який був становим хребтом армії УНР; понадпартійна державницька позиція на тлі безупинної кланової гризні соціалістично-ліберальних партій доби Визвольних Змагань; боротьба з російськими шовіністичними силами доби Гетьманату; успішне керівництво стрілецьким корпусом під час ведення бойових дій проти усіх окупантів (передусім червоних та білих імперіалістичних російських армій); послідовне дотримання власної політичної позиції, що базувалася на ідеях самостійності, державності та соборності всіх українських земель; продовження боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу після поразки і передусім створення у 1920-му році підпільної Української Військової Організації (УВО).

Вершиною політичної мудрості та революційної активності Полковника стало створення у 1929 році унікальної в українській історії підпільної організації – ОУН. При цьому саме Євген Коновалець, як Голова Проводу Українських Націоналістів, надав цьому націоналістичному орденові його сутнісних рис – пріоритетів: безкомпромісна боротьба за національну державу українського народу, вірність християнській ідеї, послідовна орієнтація на власні сили, ідеологічна чіткість усіх програм тощо.

Навіть смерть Провідника від руки московського агента у травні 1938 року не змогла змінити орденської суті ОУН. Про що переконливо свідчить діяльність Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери під час та після другої світової війни. Це проголошення Акту про відновлення державності у червні 1941 року; організація єдиної національної бойової частини – УПА, що воювала на два фронти: і проти німецького нацизму, і проти російського комунізму; опертя передусім на сили власного народу під час національно-визвольної боротьби; подолання отаманщини і створення єдиного проводу та єдиного українського уряду УГВР; розгортання масового підпільного руху на окупованих російсько-радянськими військами територіях тощо.

Однак рано залишати окреслені події лише сторінкам історіографічних праць. Надзвичайно актуальною видається націоналістична концепція Євгена Коновальця в сучасній незалежній Україні. На жаль, “убога нива” української політики все ще чекає на власних, а не чужинських чи запроданських женців. Пора “добрих жнив”, на які так уповав у свій час Тарас Шевченко, для української нації може настати й настане лише тоді, коли почнуть використовуватися не імперські чи холуйські, а іманентно-національні, власне націоналістичні закономірності та механізми розбудови національної держави. Численні зразки правильного, народозахисного вирішення сучасних загальнонаціональних проблем дає нам політичний геній Євгена Коновальця. Вловімо різницю між часто констатованими різними політичними угрупованнями, здавалося б, “невирішальними” станами і моделями подолання кризових моментів, запропонованих у свій час Провідником. Кілька прикладів.

З одного боку, українські політики та культурологи помічають загроженість сучасної держави Україна, боротьбу за неї двох потужних хижаків – західного та російського імперіалізмів, і чомусь обирають шлях конформізму – служіння не власному народові, а котрійсь із майбутніх метрополій – Вашингтону чи Москві. Натомість забувають націоналістичне вирішення даної проблеми у свій час Євгеном Коновальцем із його концепцією опертя на власні сили, не на правди “із чужого поля”, а на власну національну ідею.

Неефективність діяльності нинішніх націоналістичних об’єднань пояснюється зокрема, тим, що вони забули про визначальні критерії Полковника Коновальця в оцінці кадрів: соборність, революційність, націоналізм. А також забули те, що сила політичної організації не в титулах її вождів, а в заслуженому авторитеті перед громадою.

Помічаючи анархію та отаманщину в сучасних націоналістичному та національно-демократичному середовищах, згадаймо подолання схожої ситуації у 20-х, шляхом створення національного ордену – ОУН – авангардної консолідуючої й спрямовуючої сили національно-політичного руху.

За останнє десятиліття, ми мали змогу спостерігати численні приклади продажності українських “демократичних” політиків. Як тут не пригадати абсолютну чесність Полковника, оперту на кращі традиції українського національного характеру та прикмети українського націоналіста.

Катастрофічний брак національної самосвідомості серед ширшого українського загалу й концепція національно-виховної робити (передусім із молоддю) в ОУН та інших громадських патріотичних організаціях за прирощення цієї базової для національної ідентичності – національної свідомості.

Послідовна мінімалізація ролі та фактичне знекровлення силових структур сучасної України (особливо армії та СБУ) і концепція сильної армії та ефективних спецслужб як гарантів національної безпеки у Євгена Коновальця.

Помічаючи знахабнілу активізацію антиукраїнських ідеологій – демолібералізму та комунізму як п’ятих колон Заходу чи Росії, – згадаймо безкомпромісну боротьбу ОУН з усіма ворожими Україні, українській державності ідеями, державами та індивідами.

Усі вище окреслені моменти так чи інакше випливають із головної проблеми сучасної України. А такою є катастрофічний брак ідеології державного будівництва. При цьому державні мужі чомусь знову нехтують націоналізмом, котрий давно виробив і в часи Коновальця апробував єдино можливу для постколоніальної нації концепцію створення, розвитку й захисту національної держави. (Водночас нехтують вони і тими уроками, які дає колосальна й унікальна політична практика Є.Коновальця.) Тільки в межах цієї концепції відбувається верифікація (звіряння) політичної позиції не з потребами власної кишені чи кишені господаря-чужинця, а з позицією добра для громади, з потребами рідного народу.

Висловлюючись із нагоди 25-річчя смерті Полковника, Ярослав Стецько слушно помітив, що “страшенно небезпечним для Москви є культ наших героїв”. Можемо додати: не лише для Москви, але й для всіх антиукраїнських імперських центрів та їхніх холуїв. Саме завдяки фінансовій підтримці перших та інсинуаціям других в сучасній Україні помічаємо торжество антинаціональних, українофобських ідей, зокрема спрямованих і на сфальшування або замовчування наших героїв – Шевченка, Франка, Лесі Українки, Міхновського, Петлюри, Шептицького, Донцова, Бандери та ін. Однак для нас, українських націоналістів, це є лише черговим підтвердженням вірності обраного шляху. Шляху Шевченкового націоналізму, оформленого у націоналістичний орден блискучим Провідником нації – Євгеном Коновальцем.

Замало щорічних чи ювілейних балакань про велич основоположника ОУН. Україну врятує не патріотична балаканина, а реалізація ідеї, за яку віддав життя Провідник.

Маючи перед собою незабутній приклад націоналістичної екзистенції Полковника Коновальця, твердо вступаємо у третє тисячоліття з вічно актуальною ідеологією українського націоналізму. Лише з нею переможемо! І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні!

У “ТРИЗУБІ” Я ЗУСТРІВ СВІЙ ІДЕАЛ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

У цьому числі бюлетеня ми пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з головою Київської міської організації “Тризуб” ім. С.Бандери хорунжим Вадимом Рябченком.

– Друже Вадиме, розкажи коротко про себе.

– Я народився в 1977 році, корінний киянин. Закінчив СШ № 229 м. Києва. Відбув строкову службу в лавах української армії. Після демобілізації вступив на вечірнє відділення Київського національного економічного університету. Ще з малих років батьки прищеплювали почуття патріотизму та залучали до участі в акціях за здобуття Незалежності України. Займаюся спортом (юнаком займав перше місце з самбо у Києві). Люблю читати історичну літературу.

– Ти був активним членом декількох патріотичних організацій. Чому твій вибір впав на “Тризуб”?

– Справді, свого часу я був членом УНСО, а пізніше – Молодіжного конгресу українських націоналістів. З моменту знайомства з організацією “Тризуб” став спочатку її прихильником, а невдовзі членом організації. Саме в “Тризубі” я зустрів свій ідеал націоналістичної організації.

– У чому, на твою думку, перевага “Тризуба” над іншими організаціями?

– По-перше, “Тризуб” є справді націоналістичною організацією – не на словах, а на ділі. “Тризуб” – організація, яка не лише декларує націоналістичні ідеї, а й втілює їх в життя.

По-друге, “Тризуб” – організація націоналістична не за назвою, формою, одностроями, а за націоналістичним духом, який панує в ній.

По-третє, “Тризуб” – організація орденського типу, в якій панує принцип боротьби з позиції “ЗА”: “За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ” – за Українську Самостійну Соборну Державу. У боротьбу “ПРОТИ” ми виступаємо лише з тими, що виступають проти нашої Свободи, проти права українців бути господарями своєї долі на своїй землі, мати власну державу. Ми не вишукуємо собі ворогів, а робимо все для реалізації української національної ідеї. Саме такий тип ідейної, дисциплінованої організації дозволяє виконувати ці завдання.

І по-четверте: “Тризуб” – це та організація, в якій відчувається плече побратима, панує дух побратимства, ми всюди виступаємо як єдина команда, у якій відчувається впевненість у тому, що побратими ніколи не зрадять, а в важку хвилину завжди прийдуть на допомогу.

– Яка подія з тризубівського життя запам’яталась тобі найбільше?

– У нас не буває нецікавих подій. Але найбільше запам’яталися дві: перше бойове хрещення під час розгону комуністичного шабашу у Львові 7 листопада 1999 року та прийняття присяги у дійсне членство “Тризуба” під час Всецерковної Національної Прощі у с. Зарваниця Тернопільської області.

– Розкажи про умови та специфіку діяльності “Тризуба” у м. Києві. Коротко охарактеризуй останні акції організації?

– За останні півроку “Тризуб” став чи не найвідомішою націоналістичною організацією у м. Києві. Цьому послугувало декілька факторів, а найбільше – кропітка повсякденна робота організації. Ось лише деякі з найрезонансніших акцій: у січні цього року ми разом із своїми побратимами з Тернополя провели пропагандивну різдвяну акцію “Вертеп на Схід” для громади та військових організацій Києва. А 5-7 лютого відбулася націозахисна акція “За державність української нації – за Українську Самостійну Соборну Державу”, де, чи не вперше в Києві, відкрито протистояли червоним реваншистам. 9-го березня ми не дозволили підняти імперську символіку біля святого для нас місця – пам’ятника генія української нації Тараса Шевченка. Крім того, постійно розповсюджуємо пропагандивну літературу, тричі на тиждень проводимо заняття з бойового гопака, щоп’ятниці проводяться організаційні збірки з обов’язковим ідеологічним вишколом та диспутами на суспільно-політичну тематику.

– Друже Вадиме, як ти гадаєш, які перспективи “Тризуб” має в Києві?

– На мою думку, “Тризуб” тут має найкращу перспективу. Ідеологія українського націоналізму, яку сповідує наша організація, є найбільш прийнятною та привабливою для української нації. І за нею майбутнє. Бо ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти і ми переможемо! І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні!

Героям Слава!

ТРИЗУБІВСЬКИЙ ЛІТОПИС

5 квітня – презентація книги надпоручника “Тризуба” Лесі Бондарук “Михайло Сорока” (м. Київ);

7-8 квітня – польовий вишкіл Чернівецького обласного загону з використанням елементів виживання в природних умовах, організаційною та ідеологічною підготовкою членства;

14-15 квітня – охорона Святої Плащівниці в УГКЦ на Аскольдовій могилі у Києві;

20-22 квітня – вишкіл Івано-Франківської сотні в Карпатах;

21 квітня – участь представників “Тризубу” на конференції Львівської ОО КУНу. Виступив з привітанням підполковник Іван Сута;

22 квітня – туристичний похід з Чернівців на гору Цецино з елементами вишколу особового членства Чернівецького загону;

22-23 квітня – очищення чернівецькими патріотами місця колишнього перебування пам’ятника Леніну від жертвоприношення реваншистів.

24 квітня– участь міської організації Києва у пікетуванні Верховної Ради України на підтримку Віктора Ющенка;

25 квітня – зустріч з учнями та викладачами Стрийського ВПУ-8 (пропагандивна роз’яснювальна робота);

26-30 квітня – поїздка інспекційної групи у складі полковника Яструба, майора Лісника і майора Сокола по загонах Дніпродонецького регіону;

26-27 квітня – участь членів київської команди в міжнародній науковій конференції на тему “Україна – Польща: шляхи до Європейської співдружності”;

26 квітня – участь в пікетуванні Верховної Ради України на підтримку Віктора Ющенка;

27 квітня – участь представників тернопільського осередку в зустрічі з Головою ОУН політикуму Тернопілля;

27 квітня – пікет сесії Тернопільської обласної ради спільно з “Українською правицею” в знак протесту проти відставки В.Ющенка;

27-29 квітня – вишкіл самбірської к-ди в Сприні;

29 квітня – засідання розширеного Центрального Проводу;

28 квітня – засідання Головної Булави Братства ОУН-УПА ім. Р.Шухевича – Тараса Чупринки, присвячене 10-й роковині створення Братства. Участь брали та виступили Голова ОУН, Голова Братства ОУН-УПА, Голова Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, Голова Спілки офіцерів України та інші;

Протягом квітня активні пропагандивні антикомуністичні акції в Луганську;

1-10 травня – пропагандивні акції на теренах Донецької та Луганської областей;

1 травня – антикомуністична акція в м. Дніпродзержинську;

1 травня – антикомуністична пропагандивна акція та вилучення комуно-соціалістичної атрибутики у Чернівцях. “Таваріщі” отримали психологічний шок, а прихвосні-охоронці – стусанів. І так буде завжди;

1 травня – націозахисна акція у Києві. Вилучення у реваншистів їхніх відомостей;

4 травня – участь у роботі оргкомітету зі вшанування пам’яті українців, загиблих у II Світовій війні у м. Чернівці;

6 травня – засідання розширеного проводу Чернівецького обласного загону. Розглядалися поточні організаційні питання та проблеми обласної організації.

8 травня – участь у традиційному врочистому заході зі вшанування пам’яті українців, загиблих у II Світовій війні біля пам’ятника Буковинському куреню м. Чернівці;

9 травня – розгін реваншистів у Тернополі в день святкування “Дня перемоги”, знищені всі більшовицькі прапори. 15 патріотів затримано лівоохоронцями;

9 травня – пікетування Тернопільського міського управління МВС ветеранами війни та громадськістю міста, з вимогою звільнення патріотів. О 17.00 їх звільнено;

13 травня – участь Київської організації в мітингу-реквіємі та панахиді по розстріляним більшовиками українцях у Биківнянському лісі;

15 травня – відкривається кримінальна справа по факту подій 9 травня в Тернополі;

17 травня (16.00) – адміністративним судом на 3 доби засуджено Ігоря Борщука – учасника тернопільських подій 9 травня;

17 травня (18.00) – цілодобове пікетування СІЗО, в якому перебував Ігор Борщук;

18 травня (12.00) – блокування в’їзду до МУ МВС м. Тернополя. 10 чоловік затримано і після попередження випущено. Однак о 17.00 після звільнення, молоді патріоти знову перекривають в’їзд до МУ МВС;

20 травня – шароварне святкування Дня Героїв владою у м. Тернополі було перетворено членами “Тризуба” в націозахисну акцію;

20 травня святкування на Замковій горі в Києві свята Героїв;

22 травня – покладання квітів біля пам’ятника Т. Шевченка у м. Києві.

ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

1.06.1630 – Тарас Трясило розгромив поляків біля Переяслава.

2.06.1652 – гетьман Богдан Хмельницький розгромив польське військо під Батогом.

3.06.1863 – народився д-р Євген Петрушевич, президент ЗУНР.

5.06.1708 – договір гетьмана Івана Мазепи з шведським королем Карлом XII проти Москви.

5-6.06.1900 – Всеукраїнський православний собор у Києві проголосив Патріархат УАПЦ і обрав митрополита Мстислава першим Патріархом Української Автокефальної Православної Церкви.

6.06.1902 – перше січове свято в Коломиї.

8.06.1855 – народилася Наталя Кобринська – письменниця і громадська діячка.

8.06.1668 – Петра Дорошенка обрано гетьманом України.

8.06.1919 – Чортківська офензива УГА.

10.06.1944 – загинув у німецькому концтаборі Саксенгавзені Олег Кандиба-Ольжич – діючий голова ПУН.

14.06.1891 – народився полковник Євген Коновалець.

16.06.1775 – москалі зруйнували Запорізьку Січ.

20.06.1768 – Залізняк і Гонта здобули Умань.

22.06.1657 – союз Богдана Хмельницького із Швецією і Семигородом, згідно з яким союзники планували війну з Польщею та її поділ.

23.06.1917 – І Універсал Центральної Ради, що ним проголосив український народ свою волю: “Однині творити самим своє життя”.

27.06.1964 – відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні.

28.06.1914 – величавий збір членів товариства “Сокол” і “Січ” у Львові.

28.06.1996 – прийняття першої Конституції України.

29.06.1849 – народилася письменниця Олена Пчілка.

29.06.1938 – помер ген. Мирон Тарнавський – кол. Головнокомандувач УГА.

30.06.1907 – народився Роман Шухевич – Тарас Чупринка, Головний Командир УПА.

30.06.1941 – у Львові проголошено Акт відновлення самостійності України.

ЧИТАЙ УКРАЇНСЬКЕ

Видавнича фірма “ВІДРОДЖЕННЯ”

Будучи пресово-видавничою референтурою “Тризуба”, видала з часу заснування понад 2 мільйони примірників видань, більше як 200 назв державницько-патріотичного змісту: “Українська церква і процес національного відродження”, “Нація. Держава. Націоналізм” “Мова і Нація” (В.Іванишин), “Московство” (П.Штепа), “Дух нашої давнини” (Д.Донцов), “Націоналізм та націоналістичний рух” (О.Баган), “Герої Крут”, “Перспективи української революції” (Степан Бандера) та інші. Понад 2/3 з них безкоштовно подаровані школам, бібліотекам, військовим частинам та громадським осередкам, зокрема в східних регіонах України і в східній діаспорі.

Львівська область, р/р 26006319810390

м. Дрогобич, у Дрогобицькій філії

вул. Шевченка, 2, АТ “ЗУКБ”

Тел. (03244) 3-73-59; МФО 325202

Українські ПРОБЛЕМИ

В журналі ви маєте змогу ознайомитись із найновішими напрямками вітчизняної та зарубіжної літератури, філософських студій, соціоніки.

Редактор Сергій Квіт.

ДРУЖЕ ТА ПОДРУГО!

В найскрутніший час життя Нації та існування держави на її захист стають не облудливі політики і “чинуші”, а молодь. І доля сьогоднішньої України залежить перш, за все від нас, молодих, від нашої боротьби за краще життя і від готовності все віддати заради добра Нації. Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. С.Бандери – це тисячі юних сердець, що віддали себе служінню Нації. Якщо тебе печуть болі України і тобі виповнилось 18 років – ми приймемо тебе в дійсні члени “Тризуба”. Якщо тобі лише 14 років – ти станеш членом нашого юнацтва. Не можеш стати з нами в стрій – ми допоможемо тобі знайти інше місце в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу. Ми чекаємо на тебе. Але пам’ятай: полохливим, безвольним, егоїстам, фарисеям, базікам немає місця серед нас.

КОНТАКТНІ АДРЕСИ “ТРИЗУБА”

02232, а/с 88; 01034 Київ, вул. Пушкінська 2-4/7 п. 4.

(044) 234-24-87, 432-53-05. **e-mail:**trizub@mail.com

Тернопіль, бульвар Т.Шевченка, 39, (0352) 22-55-42. e-mail:tryzub33@hotmail.com

Івано-Франківськ, вул. Б.Лепкого, 46, (03422) 3-25-12, 3-11-35, (03435) 7-93-15.

Львів, вул. Нечуя-Левицького, 4, (0322) 35-12 48, 35-13-02.

Чернівці, вул. Ломоносова, 2, (03722) 2-80-59, 2-83-01.

Луцьк, вул. Ярощука, 10, (03322) 2-70-95, 5-62-25.

Мукачеве, вул. Миру, 30, (03131) 2-25-45.

Ужгород, (03122) 5-28-50.

Контактні адреси на Сході можна отримати в Києві