№2 (22), 2001

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА!

Шановні друзі і подруги, українці!

Вітаємо Вас, Ваших рідних і близьких з Великодніми святами. Свято Воскресіння Господнього було завжди для українців символом перемоги віри над зневірою, правди над неправдою, добра над злом. Саме цій великій силі й таємничій сакральності воскресіння наші попередники надавали великого значення. Схилялись перед Спасителем, обраним Богом нести у світ світло добра, який був визнаний людьми Месією та згодом ними ж зраджений внаслідок диявольської зневіри. Але вірою Він смертю смерть подолав, і воскрес на третій день, і постав перед людьми, даючи віруючим наснагу, а зневіреним доказ непохитної правди. Повернув у світ торжество Істини, Справедливості та Любові. Це дає нам, українцям, сьогодні впевненість у тому, що з вірою в правду не зійдемо на манівці неправди. Віра в наше призначення та віра в нашу правду не дасть нагоди недругам усунути нас з праведного шляху боротьби, який приведе до перемоги, до воскресіння України. І хай нам на цьому шляху допоможе Господь!

Христос воскрес! Воістину воскрес!

Центральний Провід ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

“Тризуб” прийняв ім’я славної пам’яті Провідника ОУН Степана Бандери – людини, яка стала символом української національно-визвольної революції і довголітньої героїчної боротьби українського народу за свою свободу, незалежність, державність. Кожен член “Тризуба” прагне наслідувати Великого Лицаря Нації і з гордістю, як найвищу відзнаку, носить ім’я “Бандерівець”. Сподіваємося, що газета “Бандерівець” донесе до кожного українця ідеологію українського націоналізму, яку сповідував Степан Бандера, і стане дзеркалом сучасного етапу національно-визвольної Боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.

ЗАЯВА Центрального Проводу Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С.Бандери

Після подій, що відбулися 9 березня 2001 року біля Адміністрації Президента, і влада, і самі організатори шевченківських “святкувань” кинулися шукати винних у столичних масових побоїщах. Дивує, що погляди громадськості спрямовуються чомусь саме на нашу організацію. При цьому люди, що мали б відповідати за дії членів власних організацій, покладають вину на ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, активно шельмуючи нашу організацію в ЗМІ. З приводу цього заявляємо наступне.

1. “Тризуб” не брав ніякої участі в організації бійок біля приміщення адміністрації Президента 9 березня.

2. У нас є свій – третій шлях розв’язання суспільно-політичної кризи в Україні, про котрий ми не раз заявляли. Він передбачає конкретний механізм завершення справи Г.Гонгадзе через створення всіма зацікавленими сторонами громадської комісії спостереження за її розслідуванням та механізм переведення нинішньої брутальної боротьби за владу в боротьбу за національну державу. А це не має нічого спільного ні з діями команди Президента, ні з діями протилежного табору.

3. Звинувачення “Тризуба” деякими представниками “опозиції” в організації масових заворушень у Києві є або наслідком дезінформації, або свідомою спробою втягнення нашої організації в свій конфлікт та її компрометації.

4. Вимагаємо від Т.Чорновола, А.Матвієнко та інших, що звинуватили “Тризуб” у спровокуванні 9 березня, ще раз перевірити свої джерела інформації й або навести переконливі докази участі членів нашої організації в нещодавніх заворушеннях, або публічно вибачитись.

В іншому випадку ми залишаємо за собою право поставитись до названих осіб не як до серйозних політиків, а як до звичайних наклепників і провокаторів.

Голова Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

полковник Євген ФІЛЬ

Київ, 20.03.2001 р.

Собака гавкає, а караван іде

Полковник Дмитро ЯРОШ

м. Дніпродзержинськ

З першого дня свого існування Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. С.Бандери потрапила під жорсткий прес різноманітних сил, котрі ставили собі за мету знищення молодіжної, націоналістичної, революційної, орденського типу Організації. Список ворогів цілого націоналістичного руху та “Тризуба” зокрема поповнювався прямо пропорційно до його зміцнення й активізації.

Зрозуміло, що ми – засновники Всеукраїнської організації – і не сподівалися на те, що вдасться проводити виховну, пропагандивну та націозахисну роботу без спротиву антиукраїнських і антинаціоналістичних сил, але такої масштабності протитризубівських акцій на початках організаційного життя ми не передбачали. Ну, що ж – сталося так, як і мало статися. “Тризуб”, створений “без вєдома і вліянія” відповідних структур, а тільки з ініціативи революційної Організації Українських Націоналістів, потрапив під приціл ворогів.

Уже в 1996 р. провокації спецслужб, судові справи, інформаційний пресинг збоку комуністичних і владних ЗМІ стали для нас лакмусовим папірцем, який визначав, “хто є хто в Україні?”.

Потім, у грудні того ж 96-го, вийшла заява групи депутатів-комуноїдів на чолі з відомим українофобом Мойсеєнком. в якій вони вимагали від Л.Кучми заборони діяльності “Тризуба”. Реакція не забарилася: Президент відразу ж дав команду своїм лівоохоронним “церберам” розправитися кінцево з нашою Організацією. Загадкові смерті, арешти, обшуки. психологічні та фізичні обробки активістів-тризубівців, максимальна блокада правдивої інформації про нашу діяльність – то6то політичний терор – стали щоденний явищем у житті “Тризуба”. По нас били, а ми контратакували, нас саджали по тюрмах, а ми гартувались; нам пробували заборонити бути бандерівцями, а ми кували справжні націоналістичні характери й активізовували акції та вишколи. Було дуже важко, але ми чудово усвідомлювали, що нашим попередникам, спадкоємцями справи яких ми є, тобто бойовикам УВО, підпільникам ОУН та повстанцям УПА, було набагато важче, їх приклад надихав нас на боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу. І саме завдяки їхньому духові ми витримали тоді нападки, погрози, спроби “купівлі” і, врешті-решт, витримуємо їх і зараз.

Але є одне “але”. Тоді все було на своїх місцях. Усяка промосковська шушваль у структурах влади і правоохоронних органах боролася всі роки декларативної незалежності проти всього українського, в тому числі проти “Тризуба” імені Степана Бандери. Сприймаю це як належне, бо ворог є ворог. А на червоних архаровців одне ім’я славної пам’яті Провідника української нації Степана Бандери завжди справляло незабутнє враження. Що ж говорити про цілу бандерівську Організацію? А все ж таки у 2001 році ситуація навколо “Тризуба” радикально змінилася. Звичайно, що всякі комуно-реваншистські дегенерати і зараз щось блеють про націоналістів – робота у них така. Але що ж сталося з “провідниками” націонал-демократів? Чому і вони почали ревно підгавкувати “червоним”, котрі не перший рік поборюють бандерівщину?

Ось про це треба написати більш детально.

Усе почалося ще з президентських виборів 99-го року. Наші “потужні, стотисячні” українські партії так плідно політикували всі роки незалежності (тобто в час, коли їм дозволяли це робити), що не змогли домовитися про єдиного кандидата і висунули цілу купу претендентів на найвищу державну посаду: марчуків, біласів, костенків, удовенків тощо. Не зважаючи на титанічні зусилля видатних партійних лідерів, “поганий” український народ не захотів голосувати за “отаманів”, і всі вони з тріском провалилися. Як не дивно, в перемозі Кучми, окрім “несвідомого” народу, був звинувачений і “Тризуб”. При чому тут наша Організація, – запитаєте Ви? Відповідаю: “Як виявили партійні аналітичні голови, у той час, коли все “прогресивне людство” боролося за своїх кандидатів, а всі вони разом поборювали Кучму, “бандитський і екстремістський” “Тризуб” активізував свою боротьбу за Україну, проти дуже конкретної червоної загрози, яка сунула впевнено й потужно.

Так, це тризубівці зустрічали кандидатів-реваншистів тухлими яйцями і гнилими помідорами, коли ті пробували дурманити голови українців своїми сатанинськими ідеями. Це бандерівці зупиняли не дуже демократичними методами знахабнілих червоних агітаторів, котрі закликали до знищення Держави Україна. Це наші хлопці і дівчата, добираючись у найвіддаленіші райони Сходу, Півдня і Півночі нашої Батьківщини, заклеювали міста й села листівками, в яких були слова української правди. Так, це, знову ж таки, заарештовували наших членів, влаштовували провокації проти нас, .обливали брудом у ЗМІ теж нас! Так, ми боролися за Державу! А де були ви, панове великі політики? Чи то не ви бавилися долями мільйонів українців? Чи не ви кололи раніше і розколюєте зараз національні структури? Чи не ви не можете між собою домовитися, бо ваші власні амбіції вищі за інтереси Вітчизни? Чи не ви продаєтеся, як повії, за посади й мандати? Так, ми ніколи не були нічиїми лизоблюдами і ніколи ними не станемо. Але ж ви у цих справах професіонали, бо і слова ваші, і дії явно не на користь нації, а думаєте ви тільки про те, як би швидше досягти владного корита і зайняти місце там, де помиї смакують більше. Ось ваша справжня, не закамуфльована суть!

Так було нещодавно. Що ж робиться тепер?

Сучасна злодійська, безідейно-космополітична влада підставилась у так званому касетному скандалі. Справою Георгія Гонгадзе скористалися відверто ворожі Україні сили на чолі з “товаріщем” Морозом. Тим самим, який на 7 листопада кладе квіти до пам’ятника виродка-леніна та співає “інтернаціонал”; в кабінеті якого висять портрети “вождів світового пролетаріату”; котрий на посаді Голови Верховної Ради неодноразовим переголосуванням протягував антиукраїнські закони. Це той самий Мороз, який реанімував у 1991 році агонізуючі червоно-імперські сили, створивши соціалістичну партію. Це той “великий борець” за соціальну справедливість та за інтереси трудового народу, який, підтримуючи злодія Фотокакіса (колишній директор Чернівецького машинобудівного заводу), давав директиви чернівецькій міліції кинути півтисячі озвірілих гоблінів у формі на штурм ЧМЗ, який захищали від владно-злочинного “безпрєдєлу” робітники та тризубівці. Це він завжди був у чудових стосунках з олігархом Лазаренком. Це він програв президентські вибори 99-го, закиданий народом тухлятиною. Що тільки він не робить, щоб стати губернатором “Малоросії”! Тому для мене його поведінка є абсолютно зрозумілою, як є зрозумілим і факт виходу в газеті “Грані” (контрольована соціалістами!) наскрізь брехливого пасквілю про “Тризуб”, яку виродила член тої ж СПУ Євгенія Бридун. (До речі, бандерівці не ті люди, котрі подають до суду на всяких там шавок. Честь Організації з Божою допомогою, ми завжди зможемо захистити самі!)

Тепер подивимося, хто ж приєднався до хору, який ллє бруд на українських націоналістів?

Особа перша – Анатолій Матвієнко: колишній 1-ий секретар ЦК ЛКСМУ, колишній голова НДП – партії влади, колишній губернатор Вінницької області, нинішній депутат ВР, нинішній голова “вкрай опозиційної партії “Собор”, Подивишся на цю людину і з дива зійти не можеш, як то треба вміти перефарбовуватися: то червоний, то двічі народний, то владний, то опозиційний. Принциповість з колишнього комсюка аж пре. І жити йому, з його принципами, на одну депутатську зарплату дуже важко – діти з голоду пухнуть, і політикувати з таким людом не з руки – ніяк його українці президентом обрати не хочуть. Просто жах, а не життя! Ну що ж, потяг до влади – справа для колишньої партноменклатури закономірна. Але навіщо ж “Тризуб” чіпати, брешучи про те, що то рядове членство нашої Організації з власної ініціативи, всупереч керівництву, захищало табір опозиції 6-го лютого на Хрещатику? Доводжу до вашого відома, “товаріщ” (або пан?), що акцією по розгону прокучмівських “анархістів” керував безпосередньо я – Головний інспектор “Тризуба” та заступник Голови Центрального Проводу майор Гатило. І захищали ми право конкретних простих людей, обдурених вами – політиканами, на протест проти свавілля владного режиму, а не соціалістів та продажних керівників опозиції. До того ж, буквально хвилин через п’ять, ми вже проводили “роз’яснювальну роботу” серед червоного електорату – і досить таки успішно. Також повідомляю вас, що тризубівці 9-го березня справді на акції опозиції були і завдання по знищенню імперкомуністичної символіки на святкуванні Дня народження Великого Кобзаря з честю виконали – разом із групою мельниківців з трьох червоних прапорів біля пам’ятника Т.Шевченку не залишилося жодного, не зважаючи на те, що одурені морозівською пропагандою хлопці з УНСО пробували захищати комуняк. Після успішного завершення націозахисної акції всі тризубівці були повернуті на місця постійної дислокації і участі у сутичках опозиції з міліцією не брали. Так що раджу вам, пане (або “товаріщ”?) Матвієнко, добре думати перед тим, як щось сказати на адресу бандерівців, бо тоді ви уникнете ролі безвідповідального базіки, наклепника чи провокатора.

Особа друга – Степан Ількович Хмара. Цю людину колись я дуже поважав. Але повага ця зійшла нанівець. І ось чому: ледь не братання з відомим олігархом Фімою Звягільським; напрочуд добрі відносини з ще більш відомим Пашею Лазаренком; продаж членів власної партії, тобто УКРП, на виборах 98-го року нафтогазовим магнатам; нарешті, абсолютно закономірний союз з червоним Морозом, який почав проявлятися на минулих президентських виборах, а кінцево закріпився зараз. Цікаво було б знати, що цього разу, пане Степане, вам пообіцяли? І чи не катують вночі вас жахи за гріхи, які звуться “зрада” і “наклеп”? Що саме маю на увазі? – відповідаю: ваше інтерв’ю у газеті “Вєчєрніє Весті” за 27.03.01 року, де ви заявили наступне: “Адже саме УНА-УНСО доклала максимум зусиль, щоб захистити мирні демонстрації та наметове містечко на Хрещатику від провокаторів, організованих владою (“анархістів”, комуністів, тризубівців). Думаю, що подальші коментарі зайві. Скажу тільки, що політичну імпотенцію брехнею вилікувати неможливо.

Наступний персонаж антитризубівського фарсу – Тарас Чорновіл. Пане Тарасе! До гучного прізвища бажано було би вам мати ще й власне ім’я, політичний досвід та інтелект, вищий, ніж ви демонструєте. Повторювати за іншими, як папуга, неправдиву і провокативну інформацію – це просто не гарно. Я розумію, що багато хто вас переконує, що ви великий політик, але мені особисто здається, що ви схожі на політичного бомжа, якому все одно де, жити і який не знає, чого хоче. Задумайтеся над своїм майбутнім, не ганьбіть прізвище вашого батька і не чіпайте бандерівців!

Сьогодні багато хто намагається дезорієнтувати українське суспільство, повести його не в бік УССД, а знову до колоніального ярма. І тому в сучасних політичних баталіях “Тризуб” ім. С.Бандери зайняв власну позицію. Ми чудово усвідомлюємо, що вона не є вигідною ні для влади, ні для опозиції. Бо ні банкрутуючий режим, ні керівники протилежного табору не збираються втілювати в життя Українську Національну ідею. Ми знаємо, що діяльність “Тризуба” не влаштовує жодну зі сторін конфлікту, бо вони, поборюючи один одного, змагаються за владні портфелі, а “Тризуб” бореться за те, щоби українці, нарешті, стали господарями своєї долі на своїй власній землі. Ми не збираємося бути маріонетками у чужих ігрищах. Нас не цікавить зміна одних злодіїв при владі на інших. Простежується, що в даній ситуації той “статус кво”, який склався впродовж останніх місяців політичної кризи, вигідний як антиукраїнським силам, які діють у владі (бо їхній вплив на Кучму з кожним днем посилюється), так і, звичайно, так званій опозиції, бо політичним аутсайдерам та маргіналам нинішня ситуація дає можливість засвітитися на політичному екрані, набрати балів перед виборами до Верховної Ради, врешті-решт виторгувати якісь шкурні політичні дивіденди у представників правлячих кіл.

Ми ж бачимо третій шлях і переконані в його вірності. “Через відродження Організації Українських Націоналістів як національного революційного Ордену, через розгортання всеохоплюючого націоналістичного руху, через Національну Революцію – до перемого Української Національної Ідеї”.

Здобудемо Українську Державу або загинемо в боротьбі за неї! Ні в першому, ні в другому випадку українські націоналісти в програші не будуть.

Ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти, ми переможемо!

Дмитро Донцов: поет лицарства українського

“І пророка не приймають у Вітчизні його”

Марта КОГУТЯК

м. Івано-Франківськ

30 березня 1973 року не стало великого патріота, поета лицарства українського Дмитра Донцова, прах якого покоїться у сирій землі американського цвинтаря Баунд-Брук (чекаючи на пошанування представників української еміграції післявоєнної доби та хіба що ще й новітніх українських троянців). Донцов прожив 90 років, з яких понад 70 віддав українській справі.

Народився цей великий українець 17 серпня (30 за н. ст.) 1883 р. в Мелітополі. Походив із старого роду Донців, які переселились у Таврію побіч славного Озову з Правобережної України десь під середину XIX сторіччя. Батько, Іван Донцов, був землевласником та промисловцем, певний час і міським головою Мелітополя. Мати, Фросина Йосифова, часто влаштовувала українські гутірки. Дід по матері, свідомий українець, вплинув на формування світогляду молодого Дмитра. Крім того, характер юнака увібрав в себе подих землі, де войовничо схрестилися шляхи так не подібних одна на одну культур і цивілізацій, що позначилось на пристрасному стилі усіх його писань. Від 1900 року юнак навчається у Царськосельському ліцеї, а у 1907 закінчує юридичний факультет Петербурзького університету. Саме у столиці російської імперії Донцов безоглядно кинувся у вир організованого українського життя. Традиційно такий шлях не міг не пролягти через соціал-демократію – тотальне захоплення українських провідних кіл, бо соціалізм, як революційний рух, для українців його типу був засобом боротьби пороти царату. Наполегливо студіюючи філософію, суспільні й соціальні науки, він особливо поринув у вивчення української історії, літератури та культури: здійснились його перші захоплення “Київською Стариною” Кониського, монографією Уманця про гетьмана Мазепу, – але головно Лесею Українкою, значенню творчості якої Донцов пізніше надасть глибинного змісту в книзі “Поетка українського рісорджімента: Леся Українка”, (1922). Його публіцистичні зацікавлення питанням українсько-московських взаємин привели до “Самостійної України” Миколи Міхновського. Ось в кого Донцов навчився розуміти “український визвольний рух, як протиросійський взагалі, не лише протирежимний”. Ще у 1905 році після політичного віча у Петербурзі, де юнак вперше публічно висловив “жадання незалежности України”, Донцова заарештовано, а невдовзі, після переїзду до Києва, знову арешт і 8 місяців “лікування” в Лук’янівській в’язниці” – довелось відходити від хвороби впродовж 1908-1909 роках аж у Татрах (Закопане). Саме тут Донцов має нагоду познайомитись з істориком та майбутнім ідеологом українського монархізму В’ячеславом Липинським, а також польським філософом і публіцистом С.Бжозовським. Ще в київський період діяльності молодий Донцов справедливо зумів оцінити гасла автономізму, федералізму й інтернаціоналізму, а також “співпраці з московськими товаришами”. В рефераті “Енгельс, Маркс і Лассаль про неісторичні нації” він, нищівно критикуючи марксистський підхід до питання поділу всіх націй на маючих право місця під сонцем, і таких, що його позбавлені, стверджує, що право кожної нації вирішує її власна сила та потуга волі. Його оцінку теорій соціалізму та діяльності таких партій можна пізнати й в пізніших творах Донцова, зокрема: “Дурман соціалізму” (1936), “Націонал-марксисти” (1954), “З хрестом чи серпом” (1965) та ін.

В 1909 році Донцов вперше приїздить в Галичину до Львова на з’їзд української академічної молоді, улюбленцем якої стає й для якої виголошує реферат “Школа і релігія”, який в певній мірі є даниною Донцова тогочасній “соціалістичній моді”. Якщо поминути оту соціалістично-марксистську фразеологію, реферат містив нищівну й справедливу критику “державної Церкви” та ідей московського “кривославія”. Згодом, відійшовши від марксизму, Донцов повністю оперся на християнство, зазначаючи, зокрема, у статті “Церква і націоналізм”, що похід проти Церкви є одночасно походом і проти нації.

В “Московській отруті” він писав: “Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової “віри”. В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріялізму. В осередку всього ставиться не Бога, а “людину”, “вільну людину”, відірвану від контакту з Творцем. Така людина є “вільна” в родині, тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає “вільною” в державі й у суспільстві, а тому має багато “прав” і мало обов’язків супроти спільного”… А тепер, якщо ми скеруємо проекції прочитаного в Донцова та у наше сьогодення й застановимось над тим, до чого може привести демократичний принцип пропаганди “прав людини” в зденаціоналізованій і перенаселеній неукраїнцями державі Україна, – в ситуації, коли червоний загал електорату якої та прокомуністична частина складу Верховної Ради до того ще й мріють, при активній підтримці частково спантеличеної, частково купленої на обіцянки “ультра правиці” зробити з неї чисто парламентську країну, майбутню служницю новітнього СНД, – наші діти й онуки, на відміну від нас, вже не матимуть перспективи все ж збудувати Українську соборну самостійну державу. Шкода, що ми не мали змоги вчитись у свій час в Донцова.

Для незнаючих додаємо, що саме у Львові у 1917 році він здобуває ступінь доктора й одружується з дочкою греко-католицького священика Марією Бачинською; з січня 1922 протягом сімнадцяти років Д.Донцов мешкає у Львові.

Період діяльності Д.Донцова з березня 1918 року по січень 1922 акумулює в собі величезні особистісні його потуги на тлі складного процесу здобутків і втрат українського державництва. Читаємо у нього: “..несолідність, брак якогось пляну й системи в державній роботі, безпорадність уряду, незважаючи на зусилля одиниць, неуміння наладнати відносини з німцями … яскраво впадало їм, людям свіжим, в очі…” Гостро критичні статті в київській пресі, діяльність в Партії Хліборобів-Демократів, співпраця з Миколою Міхновським, братами Шеметами, активна підтримка гетьманату Павла Скоропадського, праця на посадах директора Бюро преси та Української Телеграфної Агенції і керівника пресово-інформаційної служби Української держави, діяльність в Політичній комісії – складовій частині української мирової делегації на європейських переговорах та багато інших важливих функцій і доручень виконує в тім часі Д.Донцов. Як він працює? Московська преса, наприклад, оцінила його реферат “Постулят державної незалежності України”, в якому він, виступаючи у жовтні 1918 року на конференції Партії Хліборобів-Демократів, закликав до наведення суворого порядку в національній політиці, як “проект удушенія Рассії”. Після того, як гетьман фактично зрікся своєї самостійної влади, Донцов 14 листопада пориває свої відносини з його урядом і переховується до приходу Директорії, саме тоді йому допомогла тверда підтримка Є.Коновальця й С.Петлюри. Пізніше видана ним книжка-щоденник “Київ, рік 1918” – “щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі … про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру, чисто випадково збережені … фрагменти, написані подекуди телеграфічним стилем, бо на детальний опис не позволяв скажений темп тодішнього життя” – є для нас унікальним історичним джерелом пізнання наших перемог і помилок. У Відні та Берні, аж до падіння дипломатичних станиць УНР, Донцов обіймає посаду керівника пресово-інформаційного відділу української місії за кордоном.

В тому періоді Донцов пише такі ґрунтовні історичні праці, як “Історія розвитку української державної ідеї” (1917) – історичний огляд від давніх часів до сучасних йому змагань за українську державу, поданий у площині концепцій протиставлення України Росії, “Мазепа і мазепинство” (1919) – створення практичного образу-ідеалу українського вождя-політика. До віденського періоду відносимо книгу Донцова “Підстави до нашої політики” (1921), співзвучну гаслам Миколи Хвильового “Геть від Москви!” та “орієнтації на психологічну Європу”.

Його ж вплив у 20-30 роках на українське суспільство – величезний.

Донцов, здобувши славу відомого на міжнародному рівні українського діяча, спрямував національну думку, зіграв вирішальну роль у формуванні нового світогляду молодої української людини, зумів перевиховати покоління і закласти чіткі підвалини майбутнього українського революційно-визвольного руху 40-50-их років. У Львові Донцов редагує в 1923-1924 роках двотижневик “Заграва”. У статті “Наші цілі” він зазначив, що журнал: “є органом гурту людей, що не належать і не хочуть належати до жодної з партій. Єднає сей гурт націоналістичне “вірую”, яке … знає лише один абсолют – націю, один категоричний імператив – її волю до життя”. За журналом стояла створена у 1921 році Українська Військова Організація полковника Євгена Коновальця, за допомогою якого відновлено також випуск “Літературно-Наукового Вісника” (1922-1932) та “Вісник” (1933-1939). В редакційній статті свого першого числа “ЛНВ” пером Донцова визначає свої програмні завдання: “Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім грозить згинути, очистити її від сміття і болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація… Хочемо бути не об’єктом, але суб’єктом історії. По досвідах останніх літ думаємо, що маємо на те досить сил”. Сам Донцов пізніше напише про “ЛНВ”, що він популяризував “політичні ідеї, поскрибовані досі в українському провансальстві: ідеї самовистачальности націоналізму, ініціятивної меншости (проти “народа” як джерела всякої соціальної творчости) та ідеї національної боротьби і національного співжиття”. Основні теоретичні думки праці Д.Донцова львівського періоду – “Націоналізм” (1926), у якій він “назву та ідею націоналізму виніс на форум політичний” та поставив чітке завдання “перевиховати українську людину”, знайшли своє пряме практичне втілення в діяльності Організації Українських Націоналістів. Через фінансові труднощі “ЛНВ” припинив своє існування. Але вже у 1933 році, як пряме продовження його завдань, почав виходити ідентичний журнал “Вісник літератури, політики й науки” – приватна справа подружжя Донцових. Ось так на злобу дня відповіла свідома українська родина: “Вісник” спалює в огні чужих ідолів… “Вісник” нищить головних ворогів українства – три “М”: марксизм, масонерію та москвофільство в усіх формах…, навчає, що життя – не вигода, не спокій – лише безнастанна боротьба. Перетопити у вогні нових ідей душу народу”, В тридцятих роках у видавництві “Вісник” виходять його книжки: “Кардинал Мерсіє: слуга Бога і нації” (1935), “Наша доба і література” (1936) та інші. Тут хотілося б зазначити, що саме у “Віснику” Донцов пише: “Сателітом ніякої імперії Наддніпрянщина не буде, ані геральдом чиєїсь надідеї. Таке було моє відношення до гітлерізму”.

2 вересня 1939 року його запроторено до польського табору в Березі Картузькій й одразу ж після звільнення, щоби не потрапити до лабет НКВД, вимушено емігрує спочатку до Данцігу, потім до Берліну, а згодом, на запрошення професора Юрія Русова, переїздить до Бухаресту, де друкує журнал “Батави”: “козацька шабля та гусяче перо для писання, на яких спирається княжа відзнака з хрестом, символи “традиційної України” та таких прикмет її “правлячої касти”, як “шляхетність, мудрість і мужність”. Ідеї “Батави” Донцов розвинув у своїй найбільшій класичній праці – “Дух нашої давнини” (І944), аналізуючи “з яких причин і через що спустошена земля наша”, “устрій князівсько-дружинницької й козацької доби”, досліджуючи суть ідеї українства та роль провідної верстви нашого народу. 3 цієї монографії, яка носить епіграфом велике сковородинівське: “Плоть нічтоже, Дух животворить”, – пізнаємо бачення ідеального устрою, що мав би запанувати в Україні, – аристократичний, яку наш літопис називає “владою луччих людей”, яких не вибирають, а добирають з усіх верств народу для сповнення “ініціативи меншості” та її “творчого насильства” над оточенням.

На зламі 1943-1944 років Донцови востаннє побували у Львові. У Великій Британії, куди довелось емігрувати Донцову з Праги після капітуляції фашистської Німеччини, адже Москва занесла його у списки міжнародних військових злочинців, редагує газету “Український клич”. В 1949-52рр. читає лекції з української літератури в Монтреальському університеті, друкується а виданнях ОУН, а також видає свої твори “Підстави нашої політики”, “Націоналізм”, “Хрест проти диявола” (1948), “Правда прадідів великих” (1952), “Туга за героїчним” (1953), “Олена Теліга: поетка вогняних меж” (1953), “Московська отрута” (1955), “Від містики до політики” (1957), “За яку революцію” (1957), “Дві літератури нашої доби” (1958), “Незримі скрижалі Кобзаря” (1961), “Хрестом і мечем” (1967), “Клич доби” (1968) та інші. З 1947 року проживає аж до смерті у Канаді, беручи активну участь в українському житті, приділяючи особливу увагу Спілці Української Молоді.

Те, про що писав Донцов 90 років тому, не можна назвати застарілим, бо мало хто й донині, як він, так стисло, доречно й гнівно вимагав у нас знищити в собі комплекс “національного гермафродитства”, щоби стати повноцінною нацією. Донцов з геніальною інтуїцією й знанням справи, що захоплювала прихильників та робила ницими усі підступні спроби ворогів, завжди знав “про що писати і як писати”, активно поборюючи українські антиідеали, а його основні гасла: “На диявола – хрест, на ворога – меч”, – “гойдаючи кличний дзвін доби”, полум’яною силою слова перемагали безбожницький комунізм та всі видозміни “московського шаманства”, бо хто хоче перемогти – повинен вірити! За Донцовим “наша епоха, безперечно, є епоха “калі”, епоха антихристів, коли обличчя всесвітнього зла, яке мусить знайти свого противойовника, такого ж сильного і такого ж страшного. Мусить знайти нових слуг “зневаженого Божества”, які б, так само, як перші християни, вірили в нього так само фанатично, аж до смерти йому служили і так само мали незахитане почуття свого покликання, свого апостоляту”. Ось якою є політична філософія Донцова з її самодостатнім “світоглядом чинного націоналізму”, який став прапором цілої героїчної епохи українських революціонерів, Тож пізнаймо одного із наших вождів, щоби зі славою заглянути у безсмертя України.

ЛИСТИ З-ЗА ҐРАТ

Шановні друзі. Ще й досі декілька членів “Тризуба” перебувають в ув’язненні за сфабрикованими справами. Проте і там вони не складають рук, не схиляють голови, продовжують мислити і жити в ім’я нашої справи. У цьому номері бюлетня пропонуємо вашій увазі думки майора Палія, друга Летуна, а також відкритий лист матері ув’язненого майора Кота.

Слава Україні!

…Пишу ще одного листа, бо стільки всього нагромадилося. Писатиму не про справи скороминущі, а “про вічне”…

Візьмемо таке модне зараз поняття, як “демократія”. По-перше, в мене відраза до цього слова, до речі, грецького походження. Воно вбирає в себе все, що є найгіршого в житті країни. Під цим словом розумію таку форму правління, яка назовні виставляє себе як влада народу, а насправді – влада над народом. Демократія це механізм, за допомогою якого владу має той, хто має гроші, а не народні маси. Але небезпека її в тім, що виглядає вона як справжнє народовладдя, з яким не має нічого спільного. Такий стан речей можливий тому, що від виборів до виборів люди не мають змоги впливати на владу. Та й на виборах дуже часто вибирають “кота в мішку”. Інакше бути не може, тому що виборчі округи – це механічні збірноти людей, яких ніщо між собою не зв’язує, окрім місця мешкання. Вони не знають, кого обирають, і при сучасному зубожінні і рабськості душ їх просто купують. Причому не дуже дорого. Таким чином народ є відсторонений від влади, а це дає необмежені можливості тим, хто живе й розраховує надалі жити за рахунок народу. Ця влада є владою злодіїв і має називатися клептократією. Ми маємо створити життєздатну систему розподілу відповідальности за країну, яка б повністю контролювалася народом, на всьому протязі її існування. Протиставимо народоправ’я демократії, І це повинно знайти відображення у програмі ОУН. Але це тільки слова, незрозумілі для загалу, які треба роз’яснювати і показувати людям шляхи втілення цієї ідеї в життя. А шлях може бути тільки один: надати громадським організаціям і партіям право контролю над державними установами, в тому числі й силовими, до постійного представництва включно: надати право частці населення, невдоволеній роботою того чи іншого державного органу (не органу законодавчої чи судової влади!) створювати дублюючий орган з правом подачі до законодавчих органів альтернативних проектів законів. Можуть бути й інші засоби волевиявлення, але найголовнішим є те, що за порушення цих прав має бути введена карна відповідальність перед законом. Перед законом не всі рівні!!! Якщо Президент країни перейшов вулицю не в тому місці де треба – п’ятнадцять років позбавлення волі! Так і ніяк інакше ми перекриємо доступ до влади тим, хто бажає зробити зі своєї посади бізнес.

По-друге, треба відібрати право обирати депутатів у тих, кому це право й не потрібне було. Хочеш бути обирачем? Одружись, заведи дітей, знайди стабільний заробіток і будь сам, або май дружину чи чоловіка українця. Волоцюгам, наркоманам, карним злочинцям, збоченцям і т. п. “публіці” ми не можемо довірити нашу долю.

По-третє, треба дозволити людям озброюватись. Найкращий гарант свободи країни і народу – озброєне населення. Вільні, озброєні власники, свобідні і незалежні – ось наша підпора і гарант незалежності (а не якийсь там “президентішка”) У країні з таким населенням ніяка диктатура неможлива, а агресор, навіть маючи переваги, десять разів подумає чи захоплювати таку країну. Американці принаймні подумають. Підсумовуючи написане, зазначу, що основна моя думка – ми повинні змагатися не за зміну влади, а за ефективний, тотальний контроль над владою. Контроль – ось що зрештою змінить її. Що конкретно робити зараз? Перше: виступити з ініціативою в парламенті (через депутатів-націоналістів) законодавчого закріплення за громадськими організаціями та ініціативними групами право перевірки і перманентного контролю органів виконавчої влади. Як частку цієї ініціативи розпочала рух “МВС – під наш контроль!” Треба вирвати у дракона зуби. Друге: надати право таким організаціям як “Тризуб” брати участь у діяльності, що забезпечуватиме безпеку країни. Якщо люди не вірять, що держава здатна її захистити, треба дати їм таке право захищатися самим. Це підсилить державу, але послабить особисту владу посадових осіб. Третє: запропонувати закон про приватну пошукову службу, з наданням їй права на проведення оперативної роботи як в межах Краю, так і поза Краєм. Тобто, хочеш шпигунити? – Будь-ласка! Але, якщо попадешся там – ми за тебе не відповідаємо, це твоя приватна справа. Головне, щоби не було карної відповідальності за це тут, в Україні. Чому я приділяю таку увагу цьому питанню? Бо знешкодити агентів впливу (чужого) у нас можна тільки знешкодивши їхніх “начальніков” Все це я пропоную з однією метою і тільки з однією – тотальний, контроль над владою з боку громади. Тому що прийде добрий ганс, або біл, або ваня і наведе тут порядки сам. І не для нас, а для себе. Тому тих, хто закликає сюди з контрольними функціями іноземців викривайте як ворожих агентів або (можна пом’якше) як дебілів, олігафренів і кретинів. Можна як шизіків. Ми відповідаємо за землю, на якій живемо, і повинні навести тут порядок самі інакше нас за людей не вважатимуть…

майор Палій

Цілком згідний і підтримую Організацію в ставленні до акції “Україна без Кучми”. Це позиція справжніх націоналістів-бандерівців. Дай Бог, щоб і надалі все так йшло. В природі не існує такої мети, заради якої ми би стали в одну лаву з червоними. Я гадаю, що жорстка принциповість Організації допоможе швидко завоювати авторитет в українському народі.

(з листа друга Летуна)

Михайло Сорока – незламний націоналіст

Леся БОНДАРУК

м. Київ

Великі ідеї та носії великих ідей – вічні. 27 березня виповнилося 90 років як живе у національному житті-боротьбі Михайло Сорока – провідний діяч Організації Українських Націоналістів, ідейний патріарх політв’язнів радянських концтаборів.

Найбільша шана славним предкам й Богові – у нашому Чині. Згадаймо Чин націоналіста Сороки. Ми варті того, аби чинити так само!

Народився Михайло Сорока у с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині. Під час навчання у Тернопільській гімназії стає членом “Пласту”, згодом – Організації Українських Націоналістів. З 1927р. – студент Української гімназії у Ржевниці (Чехія), пізніше – факультету архітектури Празької політехніки (інженер-архітектор). 1937 року Сорока затриманий і засуджений польською владою за підозрювану “причетність” до ОУН на 5 років ув’язнення (Береза Картузька, Гродно, Станіслав). Після падіння Польської держави у 1939 році, по виході з Станіславської тюрми Михайло одружується з Катериною Зарицькою . В 1940 р. за причетність до

ОУН вони були арештовані та розлучені більшовиками. Сорока отримує 8 років ГУЛАГу. У 1947 році на Воркуті створює підпільну визвольну організацію політичних в’язнів “ОУН-Північ” – одну з причин утворення 1948 року окремих таборів для політв’язнів. Після відбуття терміну ув’язнення їде на два місяці до Львова, й знову – на… Воркуту. Добровільно! Вільнонайманим топографом з місією організовувати визвольний рух у концтаборах. У 1949 році М.Сорока у Львові відновлює зв’язок із Головнокомандуючим УПА Романом Шухевичем, але того ж року заарештований НКВС, і “без суду і слідства” – Красноярський край. 1952 року у Сиктивкарі Сороку оцінили смертною карою (за організацію “ОУН-Північ”), замінену на 25 років ув’язнення. Через кожні 2-3 місяці – інший табір. У 1954 році – активний у Кенгірському повстанні політв’язнів (Казахстан): організовує хор, пише гімн повстання, зрештою – з медиками рятує в’язнів – жертв розправи над повстанцями. З початку 1960-х Сорока – у Мордовських концтаборах, де 16 червня 1971 року гине незламним.

21.IX.1992 року Михайло Сорока перезахоронений на Личаківському цвинтарі у Львові поруч з дружиною Катериною Зарицькою (перша Голова УЧХ УПА, зв’язкова Р.Шухевича після 25 років у концтаборах померла 29 серпня 1986 року).

Михайло Сорока був переконаний: життя – це боротьба. Боротьба за Добро, боротьба у Добрі. Так він намагався жити, так він і загинув. Був лідером за життя, залишиться ним у смерті. Пам’ятаймо про це завжди!

5 квітня у Києві відбулася презентація книжки надпоручника ВО “Тризуб” ім. С.Бандери Лесі Бондарук “Михайло Сорока”, яка вийшла у видавничій фірмі “Відродження” (Дрогобич) під егідою Українського національного центру імені С.Бандери. Слово про вихід книжки виголосили головний редактор газети “Шлях Перемоги” Марія Базелюк, доктор іст. наук Ігор Срібняк, голова Проводу ОУН Андрій Гайдамаха, голова Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери Євген Філь та інші. Увазі читачів пропонуємо виступ полковника Євгена Філя:

Кожна людина по собі щось залишає. Життя яке прожив Михайло Сорока – член революційної ОУН, – це тернисті дороги по тюрмах, гулагах, засланнях. Та незважаючи на тортури та поневіряння по таборах він, на відміну від деяких інших, не відрікся від ідеї Української Соборної Самостійної Держави та своїх націоналістичних переконань і не зраджував своїх побратимів ціною звільнення з тюрми. Тільки націоналіст з твердим характером, вірою та з Україною в серці міг таке пройти і не зламатись. Саме таким і був Михайло Сорока.

Декалог українського націоналіста був основою його життя, і його серце зупинилося відповідно до першої точки Декалога: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї”.

Прикладом відданості Організації та її Великій справі є якраз Михайло Сорока, який за наказом Проводу ОУН розбудував організаційну сітку ОУН-Північ та організував боротьбу в концтаборах. Він загинув у боротьбі. А нам залишив справу.

Михайло Сорока – це мірило українського духу, за яким кожен українець може звірити, наскільки він далекий чи близький від націоналізму, і побачити, хто є націоналістом, а хто тільки псевдонаціоналістом.

Виникає запитання, що заважає нинішньому Проводу ОУН відновити націоналістичну, революційну, орденську суть Організації та повести народ на боротьбу за УССД?

Сьогодні ці “теж націоналісти”, відійшовши від реальної боротьби й паразитуючи на назві і славі ОУН, всіляко намагаються знівелювати справу наших попередників. Але вже 8 років “Тризуб” популяризує ідеологію українського націоналізму, її творців, носіїв та національний орден – ОУН як єдиний державотворчий чинник, що є в розпорядженні українців. Кожен Провід, кожен член організації повинні завжди пам’ятати: вони належать ОУН, а не ОУН належить їм. ОУН – категорія постійна, а Провід – категорія змінна і ми не збираємося бути хлопчиками на побігеньках так званих отаманчиків та “провідників”.

Працюємо ми й на науковій ділянці. Тільки за останні роки з-під пера членів “Тризуба” вийшли книги про видатних націоналістів та націоналістичний рух: “Націоналізм та націоналістичний рух” (сотник Олег Баган), “Олег Ольжич – герольд нескореного покоління” (хорунжий Петро Іванишин), “Дмитро Донцов” (сотник Сергій Квіт), “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” (полковник Василь Іванишин) та багато інших які вийшли чи ще готуються до друку.

Зараз відбувається презентація книги надпоручника “Тризуба” подруги Журавки – Лесі Бондарук, що протягом шести років вела велику, кропітку роботу по збору історичних документів та матеріалів. Праця Лесі відкрила нам ще одну досі маловідому постать, котра, як і наші попередники – Тарас Шевченко, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич та ін. надихає і скеровує нас на подальшу боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу, за право українця бути господарем на своїй землі. Одним із таких борців був член ОУН, творець ОУН-Північ, Провідник Заполярного Проводу ОУН сл. п. Михайло Сорока. Ця книга закликає молоде покоління продовжити незавершену справу борців за волю України. І ми її продовжимо.

Ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти, ми переможемо! І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям слава!

Кому потрібна “червона опозиція”?

“Єдиною опозиційною силою в Україні є Комуністична партія, з якою нам доводиться рахуватися”, – так Леонід Кучма охарактеризував український політикум під час відвідин президента Польщі Квасневського.

Спостерігаючи сьогодні за політичними силами України, дуже цікавою є для аналітиків діяльність згадуваної Комуністичної партії України. Дослідження цієї діяльності дає оцінку політичної ситуації в країні.

Після заборони Президією Верховної Ради України діяльності КПРС-КПУ в нашій державі через злочинну участь у відомих подіях 19-24 серпня 1991 року Комуністична партія була відновлена в 1993 році вже як Комуністична партія України. Але програма та статут КПУ у простого громадянина тотожні ідеалам КПРС, тому доводиться реально оцінювати небезпеку закликів та дій до повалення Української держави й “… відновлення союзу братерських народів України, Російської Федерації, Республіки Бєларусь та інших колишніх радянських республік…” (Резолюція V (XXXIII) з’їзду КПУ). “Комуністична партія в Україні бере свій початок у створеній В.І.Леніним партії більшовиків, яка ввібрала в себе все найкраще із світової революційної теорії і практики…”; “Ми відкидаємо заклики, від кого б вони не виходили, розірвати з марксизмом-ленінізмом” (програма КПУ від 12 березня 1995 року). Тобто, за статутом і програмою КПУ повністю ототожнює себе з марксиською партією революційного типу, що керується на практиці революційною теорією Маркса-Енгельса-Леніна про класову боротьбу.

Цілком логічним є висновок: КПУ сповідує революційний марксизм-ленінізм, який базується на ідеології класової боротьби, класової ненависті, класового насильства, тобто на одній із форм насильства над людиною. Це робить протизаконним існування КПУ в Україні (ст. 37 Конституції України, положення Конвенції прав людини…). У Маркса щодо методів боротьби зазначено чітко: “Коли прийде наш час, ми не будемо прикривати тероризм лицемірними фразами” (К.Маркс, т.6. стор.548)

Дивно, що сповідування насильницької ідеології ще не є підставою для заборони КПУ і закон тут не діє. Для відповідних органів де-юре правової держави не є підставою для заборони партії і висновки Мінюсту про заклики зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, які лунали на V (XXXIIІ) з’їзді КПУ 24-25 червня 2000 р.

За програмою від 12 березня 1995 року КПУ є ідейною і організаційною спадкоємицею Компартії УРСР, забороненої за участь в державному перевороті 1991 року. Заборону ж комуністи вважають антиконституційною, як, очевидно, і Конституцію України. Варто згадати поправки до проекту Основного закону України, запропоновані народним депутатом Моїсеєнком в 1996 році. Йдеться і про заміну назви “Україна” на “Украинская Советская Социалистическая Республіка”. “Шановний” і досвідчений нардеп відверто, на відміну від виконавчої влади, не зважив на такі дві незначні юридичні тонкощі, як воля народу України на референдумі 1991 року та відсутність на карті держави Радянський Союз.

Уже з 1994 року прослідковується чітка і послідовна діяльність Комуністичної партії на дестабілізацію ситуації в Державі, зрив конституційного процесу, економічних та соціальних реформ. Натомість комуністичними демагогами пропонується повернення до старої совєтської моделі господарювання, подолати злочинні наслідки котрого ще до сьогодні не вдається. Недієвість Парламенту у січні-лютому 2000 року та масова бійка там же у березні 2001 року ще раз підтверджують: КПУ ніколи не працювала й не працюватиме на Українську Державу.

Чому ж людиноненависницька ідеологія, що відверто пропагує повалення нинішнього конституційного ладу, війну, насильство та жорстокість, обмеження загальновизнаних прав людини тощо, легалізована і без перешкод впроваджується в Українській Державі? Чиї інтереси насправді стоять за діяльністю КПУ?

Зайнявши нішу “вічного опозиціонера”, комуністи вміло використовують нестабільну політичну та економічну ситуацію в Україні, спекулюючи “всенародним добром” та, протиставляючи себе владній верхівці України, вони, по суті, були і є з нею єдиним цілим, грають свою роль в грабунку Українського Народу. Варто лише згадати останні вибори президента України. Громадянам злочинна влада не залишила вибору: олігархічна, та все ж незалежна держава чи повернення до старого доброго “совку”. Під час передвиборчої кампанії шановний Леонід Данилович не міг похвалитись особливими успіхами в економічній чи соціальній царині й розповідав, що він кращий за Петра Миколайовича хоча б тому, що не комуніст (дивно це слухати від колишнього секретаря парторганізації гігантського заводу).

Ось уже сім років народу України та цілому світові наша корумпована збанкрутіла верхівка розказує про можливість “комуністичного реваншу” і про важливість боротьби з комунізмом, випрошуючи у Заходу милостиню для покращення свого ганебного існування. Натомість студентів “Самостійної України”, які політичною акцією блокування ЦК КПУ вимагали заборони антидержавної, антиукраїнської організації та деколонізації, дерусифікації України, – влада кидає до в’язниці. Тортурами примушує відмовлятися від своїх переконань та судить за принципову позицію у сфері розбудови Української Держави.

З іншого боку, аналізуючи дії та заяви КПУ, – її цілком влаштовує роль “жупала”.

Часто комуністи відверто підтримують владу, виправдовуючись начебто якоюсь “своєю особливою позицією”. Яскравим виявом істинної суті КПУ є її позиція щодо “касетного скандалу”. Влада використовує Компартію в своїх інтересах, до того ж – відкрито. Головний комуніст Петро Миколайович намагається пояснити журналістам, що він проти відставки Генпрокурора, бо боїться бути втягненим в “брудні політичні торги за сфери впливу” (хоча, без сумніву, є одним з найкращих майстрів цієї справи в Україні), а також пояснює, що президент Кучма “хоча й поганий”, зате за союз із Росією.

Існування Комуністичної партії вигідно насамперед членам олігархічних владних структур (функціонерам колишньої КПРС), які користуються слабкістю і неорганізованістю правих сил, відвертаючи увагу народу від проблем деколонізації України. Одній частині суспільства нав’язується логічний висновок: краще терпіти сучасний режим, але не комунізм. Іншій – на противагу сучасному “бєспрєдєлу” – утопічні ідеї соціалістичного “раю”, справжню суть якого український народ мав можливість відчувати на своєму тілі впродовж останнього століття.

Україна декларативно вступає в XXI століття “незалежною, демократичною і правовою державою”. То чи не варто справжнім борцям з будь-якими проявами “політичного екстремізму” звернути увагу на діяльність організації, що сповідує саме такі методи діяльності. Згадаймо “Маніфест Комуністичної партії” відомих ідеологів “всіх часів і народів” К.Маркса і Ф.Енгельса. В ньому слово “насилля” згадується частіше ніж “комунізм”. То чи не варто владі замість розгону справедливих опозиційних виступів заборонити діяльність антиукраїнської організації, що сповідує злочинну ідеологію? Інакше український народ самочинно та усіма можливими засобами боротиметься з явними і прихованими (тому – небезпечнішими) ворогами Української Держави!

Молодіжний оргкомітет

“Нюрнберг-2”

Україна і Росія – історичні вороги чи друзі ?!

Український націоналістичний рух, як і український народ, ніколи не був заражений бацилою русофобства. Хоча ставлення до російського народу з боку українців не завжди було однозначним Тим не менше українські націоналісти не відкидали можливості співпраці з росіянами під час боротьби за незалежність України. Адже в минулому та й тепер було та є розуміння потреби для підтримання миру в регіоні, існування Російської держави в її власних етнічних межах, яка буде підтримувати з сусідніми країнами рівноправні, партнерські відносини.

Власне, виступаючи за спільну боротьбу з росіянами проти радянського режиму та за існування Російської держави в її етнічних межах, українські націоналісти розуміли та розуміють, що не всіх росіян переповнює бажання адекватно ставитися до інших народів. Значна їх частина хвора на шовінізм імперіалістичного характеру, а тому впродовж століть більшість росіян були вороже налаштовані до українців як до представників окремої нації. Тому українські націоналісти завжди прагнули зміцнити і посилити власні українські сили, щоб мати можливість розмовляти зрозумілою для росіян “мовою сили” на рівних. Адже лише за такого співвідношення сил росіяни можуть “змінити меч на рало”.

Після 1991р., які передбачали чільні діячі ОУН: С.Бандера, Я.Стецько, О.Дяків-Горновий та ін., визволившись від комунізму, росіяни не звільнилися від свого месіанського імперіалізму. Росія продовжує проводити агресивну завойовницьку політику стосовно інших держав, перш за все держав колишнього СРСР. В той же час намагається не випустити з поля свого зору й інші країни Європи та Азії, а то й інших континентів, використовуючи при цьому т. зв. “джентльменський набір” різноманітних методів та засобів від застосування військової сили до культурного засилля. Тим самим прагне повернути “славну” біполярність світу, забуваючи при цьому, що сьогодні вона є колосом на глиняних ногах, а не могутньою потугою.

Стосовно України Росія також веде політику, яку добросусідською назвати неможливо. Її дії щодо України спрямовані на те, щоб повернути втрачені позиції, оскільки відновлення незалежності України усунуло примат росіян як панівної нації на сході Європи. Тому Росія хоче бачити Україну коли не у власному союзі, то в зоні власного домінуючого впливу, а не як сильну державу із незалежною внутрішньою та зовнішньою політикою.

Свої імперіалістичні дії стосовно України Росія ще не може проводити за допомогою військової сили, а тому для цього використовує “гуманніші” засоби. Це різноманітні політичні диверсії стосовно Севастополя, Криму; економічний шантаж за допомогою нафтової труби; інформаційна і культурна експансія та ін. Особливо активно зараз Росія повела наступ на духовний простір України. Це здійснюється за допомогою газет, книжок, радіо-телепередач, різноманітних вояжів “звйозд расєйськой естради” та ін. На це Росія для держав колишнього СРСР виділяє з держбюджету 2,5 мільярди доларів США. За їх допомогою вона продовжує зомбувати українців, прищеплюючи їм свої шовіністичні погляди на ті чи інші події. Тим самим, використовуючи ефект “викривленого дзеркала”, намагаються серед українців витворити образ могутньої Росії, що є насправді “мильною бульбашкою”. В цій антиукраїнській діяльності РФ постійно використовує російську меншину, турбуючись про т. зв. “саатєчєствєннікав”, а по суті хоче добитися права екстериторіальності для росіян в Україні,

Агресивні дії російського шовінізму є прямою загрозою національної безпеки України. Тому їх потрібно нейтралізувати, а для цього перш за все потрібно визначити причину їхньої ефективності в Україні. Російський шовінізм є історичним явищем, яке постійно видозмінюється. Він досить міцно закорінився в московському народі. А тому теперішня його активність не є якоюсь аномалією. Це, можна сказати, є закономірністю розвитку російської нації, яка хоче залишитися у великій державі, а для цього прагне зберегти свій вплив на якомога більшій території.

Причина успіху російської експансії в Україні не в силі російського шовінізму, яка була і залишилася прогнозованою а в безхребетності нашої влади. Вона не є виразником інтересів української нації, а жменькою прихвоснів, які дбають за свої меркантильні інтереси, залишившись лакеями, підніжками Москви, по-рабськи здають їй Україну. Панацеєю в цій ситуації може бути прихід до влади національно свідомих українців та розгортання будівництва Української національної держави. Лише тоді буде можливо змусити Росію та російську меншину в Україні визнавати незалежність України та жити в правовому полі Української держави.

До того часу, поки не постане Українська національна держава, яка почне на державному рівні захищати національні інтереси України, її інтереси мають захищати всі українці, як поодинці, так і згуртовані в різні організації. Лише таким чином зараз можна реагувати на агресію російського шовінізму. Необхідно не лише стримувати його в Україні, а й підривати його основи в самій Росії. Перш за все сприяти праву самовизначення корінних народів цієї імперської Федерації з метою остаточного її розвалу та створення національних держав у їх етнічних землях. В свою чергу, поширювати серед росіян розуміння, що експансивна політика їхньої держави не принесла їм добра і достатку впродовж їхньої історії, не принесе і зараз. Натомість вони надалі залишаться на задвірках цивілізації. Також треба посилити та активізувати висунення вимог до Росії про повернення Україні належної частини союзного майна, виплату грошового відшкодування українцям за їх підневільну працю в концтаборах, виведення російських військ з території України тощо. Це сприятиме нейтралізації російського імперіалізму в Україні та інших територіях.

Ставлення ж до російської меншини в Україні має бути адекватним до того, як ставиться до українців в Росії тамтешня влада. Всі росіяни, які живуть в Україні та поза її межами, мають зрозуміти, що Українська держава є державою української нації, а тому представники всіх інших націй мають поважати та дотримуватися традицій, звичаїв і законів української нації, щоб мати рівні права з українцями в Україні. Це дозволить їм мати повноцінний політичний та соціально-культурний розвиток.

Між Україною та Росією впродовж історії складалися різноманітні відносини, але домінувало ставлення з боку Росії до України, як до своєї колоніальної території. Воно залишилось і після 1991 року. Тому, якщо Україну й Росію і не називати історичними ворогами, то й історичними друзями назвати важко. Такі відносини впродовж століть шкодили нормальному розвиткові обидвох націй. Російські правлячі кола мають внести корекцію в свою зовнішню і внутрішню політику. Лише за умови покращення ставлення росіян до українців можна буде налагодити добросусідські, партнерські відносини між двома націями і державами.

хорунжий Богун

Хочеш миру, готуйся до війни

Друг ОСТАП

м. Київ

Піт. Кров. Палаючі очі. Гаряче дихання. Дві людини у запеклому двобої. Захоплені вигуки глядачів, готових вибігти на татамі на допомогу “своєму” бійцеві. Музика, що розганяє адреналін по жилах – кадри, котрі би прикрасили будь-який бойовик…

Так проходив другий турнір з рукопашного двобою, влаштований Всеукраїнською організацією “Тризуб” ім. С.Бендери спільно із Тернопільською обласною Федерацією національних лицарських єдиноборств, Тернопільським Кошем Українського Козацтва ім. Дмитра Вишневецького “Байди”, Благодійним фондом “Майбутнє України” та відділом у справах сім’ї та молоді Тернопільської міської ради і присвячений пам’яті козацького полковника Івана Богуна, котрий відбувся з 30 березня до 1 квітня у спорткомплексі “Надзбруччя” міста Тернополя.

І турнір виправдав свою назву – хлопці, більша частина яких вперше брала участь у подібних змаганнях, ішли у бій з не меншою відвагою, ніж славнозвісний полководець.

Цього разу участь у змаганнях взяло вже 6 команд, представлених Львовом, Самбором, Чернівцями, Івано-Франківськом, Києвом та Тернополем, команда котрого тепер виконувала роль господаря турніру.

Ще за день до змагань стало зрозуміло, що вони будуть зовсім відмінні від попередніх. І не тільки кількістю змагунів, котрих у Тернополі було більше ніж у 2 рази. Іншою була й атмосфера, й настрої – одні хотіли ще раз підтвердити своє реноме переможців, інші прагнули реваншу, над тими ж, що вперше були представлені, в свідомості засіло бажання приголомшити усіх своїми перемогами. І попри те, що команди більш-менш знали одна одну, а суперники побоювалися один одного, відчувалося, що всі приїхали перемагати.

Зустріч побратимів – дружні обійми, міцні стискання рук, теплі слова і… оцінюючі погляди: можливо завтра ми зійдемося в двобої? Але це буде завтра. А поки що дорогоцінні хвилини дружнього спілкування.

Перший день турніру – відбіркові двобої. Вчорашні співрозмовники з блиском у очах та впевненістю у власній перемозі сходяться на полі бою. Але по різні боки килима вони лише кілька

хвилин. Адже відразу ж після двобою, обійнявшись, хлопці вітають і дякують один одному – за мужність, за задоволення, отримане від спілкування в бойовому колі.

А от суддівській раді справді не було чого заздрити, адже незважаючи на те, що, за словами керівника суддівської колегії Валерія Чоботаря, рівень підготовки учасників турніру якісно зріс, вирішувати долю перемоги між своїми побратимами не легко. Але треба віддати належне і суддям – вони працювали на достатньо високому рівні й нарікань чи ображених серед змагунів не було, та й бути не могло – поразка не сприймалася як особиста трагедія, а лише як ознака недостатньої підготовленості й необхідності подальшого вдосконалення. Тому навіть у переможених на обличчі, крім утоми, була й усмішка.

Другий день турніру розпочав тризубівський рок-гурт “Екзистенція”. Заведені ударними ритмами трибуни ревли, реагуючи на показові виступи команд.

Першими виступили львів’яни. Дюжина хлопців у камуфляжах демонстрували техніку рукопашного бою. Один проти двох, один проти чотирьох, з голими руками проти ножа – ніщо не злякає підготовленого бійця.

Чернівці і Тернопіль представили традиційну бойову культуру українців. Хто бачив їхні виступи, того не дивуватимуть легенди про непереможних козаків.

Продовжився день фінальними двобоями. І тепер пристрасті справді досягли апогею: після урочистого відкриття турніру глядачі побачили справжні гладіаторські бої – а бійцівський запал охопив здається усіх – і суперників, і секундантів, і глядачів. Емоції лилися через край…

Однак надлишок адреналіну в крові призводив і до кумедних випадків: захоплені боєм супротивники після закінчення раунду плутали свої кути, а членові Івано-Франківської команди Михайлові Красінському емоції так “затьмарили” розум, що вболіваючи за свого брата, видно бажаючи допомогти, він вибіг на килим, за що й отримав символічне попередження від судді…

Кожна команда в ці дні продемонструвала, що змогла. Перше ж місце у командному заліку посіли вихованці друга Мандрівника з Буковини. Другими були господарі турніру. Третє ж призове місце залишили за собою львів’яни. Заохочувальний приз отримали хлопці зі Станиславщини, що виступали на турнірі вперше.

Якщо ж говорити про особистості, то варто було б сказати про Степана Ящика, котрий підкорив глядачів своєю витривалістю та жагою перемоги. За свій бійцівський дух він дістав окремий приз від Тернопільського козацького Коша. Його, разом Юрком Нефедюком та Славком Коренем, прийняли в почесні козаки й преміювали козацьким одностроєм.

Турнір закінчився. Хлопці їдуть в автобусі. Хто жваво спілкується, хто втомлено дивиться у вікно. Грає музика – повстанські пісні… Півстоліття тому, у лісах, схронах повстанці співали тих самих пісень. І раптом мене осяяло: я подивився на своїх побратимів їхніми очима – очима героїв 40-х років і був вражений: навколо мене були ті ж самі повстанські, козацькі обличчя. І ці хлопчаки не підведуть, якщо доведеться підставити своє плече. І що це так, і що сили в них вистачить, доводять ці змагання, котрі стали ще одним етапом у загартуванні тіла й характеру.

Говорять учасники змагань:

Юрко Нефедюк

Після перемоги почуваюся на своєму місці. Для мене це те, що найбільш подобається.

Якщо людина серйозно налаштована на бій, то не може бути важко, бо спортивний бій – це є спортивний бій. Я вважаю, що є така спортивна кров. Вона має бути. Бо це спорт, це бажання перемоги. Це жорсткість. Треба намагатися бути жорстким й прагнути перемоги. Але, звичайно, важлива і фізична, і особливо психологічна підготовка. Саме тому не може бути й мови про ворожнечу після боїв – дух побратимства сильніший. Рідко можуть бути якісь непорозуміння.

Славко Мельничук

Після перемоги я відчуваю насолоду.

Трошки важко битися з побратимом, але я повинен показати що потрібно бути кращим. Але до бою й після нього побратим – це єдина людина, на яку завжди можна розраховувати. Незалежно від травм, незалежно від результатів боїв, люди, які приїздять на змагання, завжди залишаються друзями. Це характерна риса таких турнірів, це мене тішить.

З кожним турніром рівень підготовки учасників підвищується.

А те, що програв, ну, це таке… Ми всі друзі.

Віталій Міхєєв

Так, я програв. Але це був не змаг за те, щоб виграти, а своєрідна демонстрація, аби довести народові, що є воїни, й вони б’ються не для того, щоб набити один одному лице. Ви самі бачили як хлопці після двобою обіймалися, могли навіть поцілуватися.

Я не відчуваю злості. Я виходжу на килим, аби поспілкуватися, але фізично.

Степан Ящик

Після перемоги відчуваєш, що скоро буде наступна, ще тяжча перемога. Але я впевнений, що її здобуду. І з достойністю відвоюю перше місце для Тернополя. Буде знову бій. Ми організовуємо змагання – перше місце мусить бути за нами.

Трохи важко на побратима руку підіймати, але це змагання, це спорт. Ми подружньому, по-побратимськи. Тут серйозніші змагання ніж попередні у Львові, – сильніші супротивники.

АКЦІЇ, ПОДІЇ, ВИШКОЛИ

1 березня – участь у святі Української мови, що відбувалось у чернівецькому муздрамтеатрі ім. Ольги Кобилянської м. Чернівці.

4 березня – зустріч з громадськістю в смт. Коропець з приводу заяви політичних партій Тернопільщини.

4 березня – участь у відкритті пам’ятної дошки Роману Шухевичу в с. Княгиничі Рогатинського району на Івано-Франківщині.

5 березня – брали участь (“дорадчу”) в роботі організаційного комітету молодіжних громадських організацій по створенню “Молодіжної правиці” м. Чернівці (ми пропонували наш “3-й шлях”).

7 березня – інспекційна поїздка Голови Проводу Чернівецької обласної організації в Кіцманський район.

8 березня – відбувся збір проводу Полтавського обласного загону “Тризуба”.

9 березня – пропагандивна робота під час проведення Шевченківських днів у м. Чернівці.

12 березня – вишкіл юнацтва в смт. Богородчани Івано-Франківської обл.

12-13 березня – демонстрація фільму “Нескорені” для учнівської та студентської молоді м. Тернополя.

14 березня – відвідини др. Кота у місцях позбавлення волі.

17 березня – протидія червоним реваншистам у Чернівцях. Вилучення комуністичних атрибутів СССР та антидержавних лозунгів. 3-х невідомих патріотів затримано “лівоохоронцями” (з них одна дівчина).

17 березня – регіональний підстаршинський польовий вишкіл (брали участь представники Дніпропетровської та Полтавської областей).

14-18 березня – вишкіл провідного членства “Тризуба”.

18 березня – в Монастириську Тернопільської обл. відбувся організаційно-ідеологічний вишкіл районної організації.

20 березня – проведення навчання керівників районового проводу Івано-Франківської обл.

22-23 березня – поїздка в м. Мостиська, Жовква) Львівської обл. з метою проведення установчих зборів районних організацій.

23 березня – участь членства Тернопільського “Тризуба” у протесному перекритті траси Тернопіль-Рівне громадою УПЦ КП у зв’язку із неможливістю вирішення владою між конфесійного конфлікту.

23 березня – зустріч з Адміністрацією Сколівського району Львівщини з питання ЛГЗ МО.

24 березня – охорона 5-ої звітно-виборчої конференції Січеславського обласного товариства політв’язнів і репресованих представниками Січеславського обласного загону.

23-25 березня – вишкіл в м. Новий Розділ Львівської обл.

25 березня – інтерв’ю газеті “Дзеркало тижня” (Львів).

26 березня – відбувся збір Наддніпрянського теренового проводу “Тризуба”.

29 березня – зустріч з представниками духовенства Львівщини з питань візиту Папи.

31 березня – польовий вишкіл особового складу Січеславського обласного загону.

31 березня – участь у вирішенні міжконфесійного конфлікту між громадами УПЦ КП та УПЦ МП.

30 березня-1 квітня – проведення відкритого турніру з рукопашного двобою, присвяченого пам’яті Івана Богуна.

2 квітня – вилучення наклепницьких матеріалів зі стенду СПУ м. Чернівці.

лютий-березень – збір підписів на підтримку уряду Ющенка.

Коханівка. Перші кроки до перемоги.

Конфлікт між громадами УПЦ КП і та так званою УПЦ МП с. Коханівка, Гнидава та Діброва Збаразького р-ну, що на Тернопільщині триває вже понад півтора року. Мабуть, віри і мужності тих українців, що бажають молитись у своїй рідній церкві, можна лишень позаздрити. На своїм шляху боротьби ці люди побачили дуже багато, бо були погрози і прокльони, залякування і прямий фізичний тиск, відписки чиновників, обморожені ноги, хворі діти і переконливі обіцянки політиків, але було найголовніше – віра, віра у свою правдивість, Бога, віра у себе.

Того дня, 23 березня на протесну акцію по перекриттю автомагістралі Тернопіль-Рівне вийшло близько 100 осіб. Були сивоголові і зовсім юні. На дорогу вийшли без жодних вагань та сумнівів. Взялись за руки і двома рядами перекрили трасу. До гуркотіння зупинених машин апельовано гаслами: “Україні – українську церкву”, “Україна для українців”, “Якщо влада не може захистити нас – ми захистимо себе самі”.

Зовсім стандартно виглядав голова колгоспу, який також, правда, вимушено приєднався до акції; “Шо ви тут дурницями страдаєте, йдіть сійте, оріть…” Мабуть, бідака так і досі не розуміє, що люди – то не худоба, що вони мають душу. Шкода таких, хворіють тяжко. Були й інші, що цікавились, розпитували, співчували і підтримували.

Потім прибуло начальство з району, вже не таке кабінетнопихате, шукали керівника акції – зустріли одностайне “Ми” громади. Була іншою і міліція, хоч і вдавалася до погроз, але вже дуже переконливими виглядали ті хлопці, які вдавали, що займаються зачищенням придорожньої посадки, і їх вози, наповнені селянським інструментом для накидання сіна, молотьби зерна, рубки дерева.

Далі були запевнення начальника обласної міліції про позитивне вирішення конфлікту. Громада, в свою чергу, вимагала керівника області.

Після півторагодинного блокування люди зійшли з дороги. Невдовзі приїхав голова облдержадміністрації. Приємно, що вислухав людей, що було розуміння їх потреби молитись у своїй церкві. Пообіцяв, що вже 31 березня особисто приїде до Коханівки із представниками всіх компетентних структур для вирішення наболілої проблеми, люди повірили, мабуть, востаннє…

31 березня. Коханівка. 9.15 год. До сільської ради з’їжджається автотранспорт на борту із обласними чиновниками. Дотримав слова і голова області. Представники обох громад та “миротворчі сили” йдуть з’ясовувати стосунки. Біля сільради юрмляться громади УПЦ КП і УПЦ МП. Одні обнадіюче дискутують про почергові богослужіння, другі – канонічно замкнуті.

Більше чотирьох годин тривала дискусія навколо того, чи робити почергові богослужіння, на що представники МП категорично відмовлялись, чи закрити церкву до мирного вирішення конфлікту.

О 13.00 год. Ворогуючі сторони та представники влади вийшли із сільради. Окремим розпорядженням Голова Тернопільської облдержадміністрації п. Коломийчук виніс вердикт надати можливість громаді УПЦ КП почергово відправляти богослужіння у церкві св. Покрови с. Коханівка. Приємно, що влада після півторарічного протистояння повернулась обличчям до української духовності і виступила в інтересах держави та нації.

сотник Джура.

КОНТАКТНІ АДРЕСИ “ТРИЗУБА”

02232, м. Київ, а/с 88, (044) 432-53-05.

Тернопіль, бульвар Т.Шевченка, 39, (0352) 22-55-42.

Івано-Франківськ, вул. Б.Лепкого, 46, (03422) 3-25-12, 3-11-35, (03435) 7-93-15.

Львів, вул. Нечуя-Левицького, 4, (0322) 35-12 48, 35-13-02.

Чернівці, вул. Ломоносова, 2, (03722) 2-80-59, 2-83-01.

Луцьк, вул. Ярощука, 10, (03322) 2-70-95, 5-62-25.

Мукачеве, вул. Миру, 30, (03131) 2-25-45.

Ужгород, (03122) 5-28-50.

e-mail: tryzub33@hotmail.com

Контактні адреси на Сході можна отримати в Києві