№1 (21), 2001

ТРЕТІЙ ШЛЯХ Хрещатик – 2001: бій за Україну

Події, що розгорнулися в Україні у зв’язку зі зникненням журналіста Г.Гонгадзе та так званим касетним скандалом не могли залишити “Тризуб” осторонь. Ми підійшли до цієї ситуації з точки зору ідеології українського націоналізму. Саме крізь цю призму і було здійснено усі заходи Організації.

Звернення Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА ім. генерала Романа Шухевича – Тараса Чупринки до Центрального Проводу нашої Організації про необхідність втрутитись у нинішні політичні події з наших, націоналістичних позицій, керівництво і членство “Тризуба” сприйняло як наказ і вияв високого довір’я до нас з боку наших старших побратимів. Ми підготували низку пропагандивних матеріалів з викладом нашої оцінки політичної ситуації та наших пропозицій. Уже четвертого лютого загони “Тризуба” із західних і східних областей України прибули до Києва з метою проведення націозахисної акції “За державність нації – за Українську Самостійну Соборну Державу!” Було створено штаб акції, вибрано місце перебування нашого табору.

5 лютого о 9-00 “Тризуб” розташувався за сто метрів від табору “опозиції”. Відразу почався масований психологічний тиск на “Тризуб”. Одні звинувачували нас у тому, що ми продалися О.Морозу і виступаємо разом з червоними проти Президента. Інші кричали, що ми продалися Л.Кучмі і прийшли бити його ворогів. Наші хлопці і дівчата роз’яснювали позицію “Тризуба”, роздавали агітматеріали, але цей тиск не послаблювався протягом цілого дня. Тим більше, що “тиснули” на “Тризуб” не тільки представники влади, червоні, але й “праві”, зокрема Л.Лук’яненко і С.Хмара.

О 16-00 члени Центрального Проводу “Тризуба” дали в УНІАН конференцію для ЗМІ. Ми пояснювали журналістам, що у нинішньому протистоянні між “прокурорами” і “адвокатами” виконавчої влади націоналісти бачать тільки брутальну боротьбу за владу, і вона вже нашкодила і продовжує шкодити Україні, але перемога жодної зі сторін не несе нічого доброго ні державі, ні нації. Надії правих, які пристали до О.Мороза, що з усуненням Л.Кучми Президентом стане В.Ющенко, – це марення відрубаної голови про царську корону. Виграти від цього можуть тільки червоні, а це означатиме початок кінця державності і незалежності України. Ми пропонуємо і владі і “правим” підняти прапор української національної ідеї і приступити до творення української національної держави. Тільки це може сконсолідувати українське суспільство, зміцнити державу, відкрити обнадійливі перспективи перед народом. Слід відзначити, що ЗМІ доволі широко висвітлили зміст конференції.

Однак нападки на “Тризуб” від цього не стали меншими, тим більше, що ще зранку членство “Тризуба” вступило у сутички з окремими групами червоних та знищило їх прапори. Усі “опозиціонери” однозначно розцінили це як те, що ми “продалися Л.Кучмі”.

У перший день нам не вдалося здійснити пропагандивного прориву. До того ж ми зазнали кількісних втрат: вісім наших хлопців були затримані міліцією. Щоправда, один незабаром, втік із райвідділу, і повернувся в табір.

6 лютого нападки на “Тризуб” продовжувалися. Так тривало до 13-45, у цей час до табору опозиції підійшла колона раніше нікому невідомих анархістів у кількості до п’яти сотень. Вони відразу накинулись на намети протестуючих і почали їх трощити, тим паче, що ніякого опору ніхто не чинив: господарі наметів пішли з колоною до Верховної Ради, охоронців було мало, а міліція зникла.

Коли “анархісти” почали нищити намети, шматувати синьо-жовті прапори і бити охорону та випадкових перехожих, члени “Тризуба” стали на захист наметового містечка та атакували нападників. Зав’язалась бійка. “Анархісти”, незважаючи на кількісну перевагу, відступали, вони виявились нікудишніми вояками у специфічних умовах вуличного бою: втратили керівництво, билися отарою, не використали кількісної переваги. “Тризубівці” буквально розтрощили їх. Покидавши свої прапори, символіку, гасла, звукотехніку, колона “анархістів” розсіялась. Коли з-під Верховної Ради прибігли “опозиціонери”, усе вже було закінчено.

Це був переломний момент у розвитку акції. Приходили представники протестуючих і дякували за порятунок. Дякували за це і перехожі. Приходили з вибаченням і ті, котрі ще кільканадцять хвилин тому паплюжили “Тризуб” за те, що ми продалися владі.

Але довго втішатися перемогою не довелось, бо надійшла колона комуністів з червоними прапорами. До цього на Хрещатику та в його околицях з часу появи там “Тризуба” жодної імперкомуністичної символіки не було. Колона комуністів була надійно прикрита міліцією. Кожен прапор в колоні захищали добре вишколені бойовики. “Тризубівці” атакували колону ззовні та зсередини. Бійка була запекла. Не зважаючи на опір комуністів та протистояння міліції, більшість прапорів вдалося знищити, десяткам червоних довелося чухатись там, де не свербіло. У нас теж були втрати: четверо наших хлопців було травмовано, більше десяти забрала міліція.

Після цього табір “Тризуба” став справжнім місцем масового паломництва. Приходили політики, чиновники, депутати, правоохоронці, кияни і приїжджі. Тепер, коли “Тризуб” на ділі довів, що ми виступаємо не як холуї влади чи бездумні маріонетки червоних, виникло жваве зацікавлення позицією націоналістів, тим “третім шляхом”, який ми пропонуємо суспільству, політикуму, владі. Відрадно було чути, що навіть російськомовні кияни говорять: “Одні бандеровци люді дєла, а то все болтуни і вори. Бандеровци нє бояться нє власті нє красних. Вот іх і надо слушать, потому што оні за народ і Украіну “.

На жаль, цю перемогу націоналізму з нами ділили лише представники Братства ОУН-УПА (переважно з Івано-Франківщини) та кілька мельниківців з Б.Черваком, які весь час були з нами і підтримували нашу позицію. Прикро, що не було з нами ні представників Проводу КУНу, ні представників Проводу ОУН…

Наступного дня, 7 лютого, ми зайнялися визволенням наших хлопців, затриманих міліцією. Полковник Є.Філь наказав відправити автобус “тризубівців” під райвідділ міліції. Нас підтримали мельниківці, які зібрали людей і виставили пікет. Але правоохоронці, дізнавшись про це, вирішили не загострювати ситуації і хлопців відпустили.

Ми провели низку розмов з представниками влади і політичних об’єднань з метою роз’яснення нашої позиції і залучення інших політичних сил для її реалізації.

О 16-00 відбулася друга прес-конференція в УНІАН. Конференція знову була багатолюдна, жвава, з масою запитань. Організація підбила підсумки нашої акції і зосередила увагу журналістів на наступному:

• поглиблення “касетної кризи” ганебне, шкідливе і небезпечне для України;

• блокування “правих” з червоними вигідне тільки ворогам України;

• нинішня боротьба за владу двох таборів не несе ніякої перспективи для народу, держави, України;

• брехня, що зараз нема іншого вибору, як боротьба з Л.Кучмою чи за Л.Кучму: є третя можливість і її пропонують націоналісти – боротися за перетворення нинішньої “нічийної” держави чиновників і злодіїв у національну УССД.

Нас запитували, як ми бачимо завершення справи Г.Гонгадзе. Наша пропозиція: перевести цю справу зі сфери політичної, де вона ніколи не буде об’єктивно і переконливо завершена, у площину правову, де вона може мати належне юридичне завершення. Для цього ми пропонуємо всім зацікавленим сторонам створити представницьку і авторитетну для суспільства громадську комісію спостереження за розслідуванням справи Г.Гонгадзе, наділену широкими повноваженнями, які мають підтвердити Президент, Верховна Рада і Верховний Суд. Слідчі дії мають проводитися в Україні і тривати доти, доки ця комісія не буде переконана в об’єктивності їх результатів. І тільки на основі схваленого цією громадською комісією можна робити юридичні висновки.

Друга фундаментальна проблема, яка зацікавила журналістів, стосувалася нашого бачення перетворення нинішньої держави в українську національну державу. Наші пропозиції:

1. Вимагати від влади негайного випрацювання і опублікування ідеології державотворення, яка б містила національно зорієнтовану мету, концепцію та програму державного будівництва.

2.Усім державницьким партіям і громадським об’єднанням визначитися щодо запропонованої ідеології державотворення, внести свої пропозиції і домагатися їх реалізації самим чи об’єднуючись для цього з іншими.

3.Після прийняття такої ідеології державотворення домагатися її послідовної реалізації в усіх сферах життя і неухильного зближення політики всіх гілок влади з українською національною ідеєю та національними інтересами як у сфері законодавчій, так і в практиці державного функціонування.

4.Використати всі інформаційні можливості влади і державницького політикуму для пропаганди української національної ідеї та ідеології національного державотворення.

5.Перестаньмо, нарешті, очікувати “доброго царя”, об’єднуймо під прапором української національної ідеї, навчімося домагатися свого від усякої влади, і людей оцінювати не за тим, ким вони були, не їх “казання” та обіцянки, а за тим, що вони зробили і роблять для нації, держави, України.

Відрадно, що наша чітка і принципова позиція викликала і повагу в журналістів, і зацікавлення деяких людей влади та державницького політикуму. Про необхідність національної ідеї як фактора державного будівництва заявив Президент України Л.Кучма. Про повну солідарність із пропозиціями ВО “Тризуб” ім. С.Бандери заявив Голова Проводу ОУН-М М.Плав’юк. Виступити з подібними заявами обіцяли лідери ще декількох об’єднань.

Київська акція “Тризуба” потребує, звичайно, глибокого аналізу. Але вже зараз очевидно, що вона була корисною і для “Тризуба” і для нашого середовища, і для України. Націоналісти-бандерівці запропонували суспільству третій, справді, перспективний шлях, а це – головне.

Центральний Провід ВО “Тризуб” ім. С.Бандери пропонує членам Організації, побратимам, усім зацікавленим перелік усіх документів та заходів, що видала і здійснила Організація у зв’язку з вищезгаданими подіями. Подаємо всі документи без змін та скорочень у хронологічному порядку. Сподіваємось, що після їх ретельного опрацювання накреслений “Тризубом” “третій шлях” стане єдиним шляхом виходу з політичної кризи та перетворення України в Українську Самостійну Соборну Державу – державу української нації на українській землі.

ЗВЕРНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРОВОДУ ВО “ТРИЗУБ” ІМ. С.БАНДЕРИ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИКУМУ ДЕРЖАВНИЦЬКОГО СПРЯМУВАННЯ

В Україні розвивається чергова політична криза, приводом, але далеко не причиною якої стала справа Г.Гонгадзе.

Небезпека її не тільки в тому, що в неї втягується все ширше коло людей, груп, регіонів, а отже, вона стає все менш контрольованою і все більше непередбачуваною. Справжня її небезпека в тому, що вона має системний характер, зачіпає самі основи держави, її наслідки можуть бути катастрофічними для державності і незалежності України.

Держава Україна як політична система відзначається такою структурною неповнотою і деформаціями, що виявляється загроженою при будь-якому серйозному випробовуванні. Саме тому в нас кожен конфлікт чи зміна осіб на рівні керівництва держави, кожні вибори чи навіть стихійні лиха набирають кризового характеру. І цим активно користуються наші вороги.

Причина цього – відсутність національно значимої провідної ідеї державотворення.

Саме тому держава в Україні ніяк не поєднана ідейно з народом – він не знає ні ідеї-мети, ні концепції, ні програми нинішнього державотворчого процесу (їх просто нема),тому має єдиний критерій оцінки держави і всіх учасників державотворення (в тому числі – і вас): зростаючий рівень власного зубожіння.

Політика влади, ніяк не верифікована з ідеєю держави, для народу завжди чужа і часто ворожа (грабіж, денаціоналізація, безперспективність). А через це кожен конфлікту у “верхах” сприймається або з байдужістю, або з надією – як боротьба Добра і Зла, хоч переважно про ніяке добро для суспільства, нації, України й не йдеться.

Відсутність ідеології державотворення веде до неухильної деградації нашого політикуму: чимало партій навіть не вважають за потрібне мати власну чітку ідейну базу і таке ж виразне ставлення до ідейних основ державного будівництва і політики – підтримку чи заперечення, партнерство з владою чи протиставлення їй із власних позицій. Звідси – процвітання кон’юнктурщини, паталогічна подрібненість, фінансова і політична неспроможність. Звідси – “відкритість” для авантюрних імпровізацій, безпринципних блокувань та “одноразового використання” будь-яким заможним пройдисвітом.

Між тим без сильних і впливових партій не можна збудувати нормальну державу і забезпечити її надійне функціонування на користь народові.

Тому ми звертаємось до лідерів, проводів і членства державницьких партій з наступним.

1. Перегляньте свою політичну практику з її політичною школярщиною: орієнтацією на особу, а не ідею, боротьбою ПРОТИ замість боротьби ЗА, кадровою політикою за принципом “хай буде гірший, аби наш” тощо.

2. Не обманюйте себе і народ, що вирішити нинішню політичну кризу і змінити стан справ у державі на краще можна через механічну зміну людей влади – без сутнісних змін системи.

3. Припиніть заманювати українців запозиченими і нав’язаними вам доктринами у трясовину чужих інтересів.

4. Будьте обачніші у виборі політичних партнерів. Бо неприродним, шкідливим і потворним є, наприклад, нинішнє блокування державників з “червоними” – явними ворогами України, для яких усунення Л.Кучми та ліквідація посади президента – лише етапи до знищення української державності. Якщо виникає необхідність у протестних акціях, то здійснюйте їх самі, з власних – державницьких та національно-захисних позицій.

5. Підніміть прапор української національної ідеї – ідеї державності української-нації, створення української національної держави.

6. Вимагайте від влади ідейно-програмової визначеності в питаннях державного будівництва, пропонуйте власні мету, концепцію і програму національного державотворення і піднімайте народ на боротьбу за українську національну державу.

7. Вимагайте від своїх нинішніх депутатів ВР і майбутніх кандидатів у депутати національно-захисної практики законотворення, яке б зупинило перетворення України в беззахисну, нещадно грабовану неоколонію і започаткувало її утвердження як міцної, стабільної і багатої національної держави.

Негайний перехід наших партій на національно-захисні та національно-державотворчі позиції може стабілізувати політичну ситуацію в країні, започаткувати нормальний державотворчий процес і гарантувати народові краще і достойне майбутнє. І тільки так наші партії здобудуть масову підтримку, стануть суттєвим фактором національного державотворення і виконають своє історичне призначення.

Голова Центральне Проводу

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери полковник Євген Філь

30.12.2000 р

ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ НАЦІЇ

Уже дев’ять років Україна переживає потворну патологію державотворення: комунореваншисти хочуть зробити нинішню державу російською, національно-патріотичні сили – українською, Москва – своєю колонією, Захід – космополітичною неоколонією, а влада намагається знайти тут компроміс і догодити всім, а тому реальної підтримки немає нізвідки, зате штурхани одержує зусебіч.

Такий стан веде державу по шляху наростаючої політичної деградації. Її суть у тому, що держава в Україні досі ніяк не поєднана ідейно з народом: він не знає ні ідеї-мети, ні концепції, ні програми нинішнього державотворення, а тому має єдиний критерій оцінки держави, її структур, керівництва і цілого політикуму – зростаючий рівень власного зубожіння. Діяльність влади, ніяк не узгоджена з ідеєю держави, для народу мало зрозуміла, завжди чужа, а часто і ворожа (грабіж, денаціоналізація, безперспективність). Тому здебільшого люди пов’язують свої надії не з розбудовою держави і не з політикою влади, а з якоюсь конкретною особою. А через це кожен напад на владу фінансово спроможного кон’юнктурника чи їх групи громадськість сприймає або байдуже, або як боротьбу Добра зі Злом, хоч часто про ніяке добро для народу навіть не йдеться. Черговим підтвердженням цього є нинішня “касетна криза”, її ганебний безтямний і безперспективний для держави і народу розвиток.

Нинішні події увиразнили задавнену болячку нашого державного будівництва: відсутність ідеології державотворення. А якщо немає ідеології – немає мети державотворення, немає державницької політики, немає перспективи, немає поняття про політичне добро і зло, а також немає об’єктивних критеріїв оцінки діяльності і громадян, і політикуму, і всіх гілок та структур влади, і Президента. Саме в цьому – глибинна причина постійної державної нестабільності, ізольованості влади від народу, вразливості становища керівництва, неякісного добору кадрів, процвітання корупції, безкарного грабування держави і народу, гнітючого відчуття небезпеки і безвиході, радикалізації свідомості мас… І все це – на пороховій бочці соціально-економічних проблем і в силовому полі чужих, часто відверто ворожих інтересів.

Держава тільки тоді природна і перспективна, якщо вона є виявом духу і прагнень нації. Тільки послідовна реалізація національної ідеї в усіх сферах життя гарантує нормальний процес творення і функціонування держави. Чудові приклади цього демонструють країни Прибалтики, Польща, Чехія…

А в нас? В Україні з самого початку в основу державотворення були закладені й узаконені як пріоритетні запозичені доктрини (демократія, лібералізм, ринок), а не ідея державності української нації, не українська національна ідея, від якої творці і законодавці держави сахалися всі роки, як чорт від ладану.

А наслідки очевидні: узалежнення держави, дискредитація влади, подальше зубожіння і виродження народу, зростання соціальної напруги. І – безуспішні спроби вирішити хоч одну з болісних суспільних проблем. Так є. І так буде. Бо допоки не вирішене головне політичне завдання народу – створення української національної держави, – доти жодна інша (політична, економічна, соціальна, культурна, освітня, конфесійна тощо) проблема ніколи не буде вирішена на користь народу, держави, України. Що й бачимо.

Тому анахронізмом, виключно українським (і білоруським) потворним феноменом є натужні зусилля, щоб у час внутрішньої і світової тенденції до творення національних держав продовжувати будувати в Україні якусь “нічийну”, байдужу і навіть ворожу до української нації нинішню державу. Тому політичним ідіотизмом або відвертим шахрайством є постійна орієнтація нашого політикуму на особу, а не на ідею, постійне обманювання народу, що тільки заміна “поганих” людей влади на “хороших” ощасливить його. Уже дев’ять років дарма граємо в ці кон’юнктурні ігри… Може, досить?

Для України, де корінна нація (три чверті населення!) століттями була і залишається бездержавною, для українців, понад третина з яких розсіяна по світах, пріоритетною і визначальною, рятівною і перспективною, обнадійливою і справді об’єднуючою ідеєю державотворення не може бути ні космополітична демократія, ні такий же ринок, ні “політична нація” (аналог “радянського народу”), ні “європеїзм”, ні “багатовекторність”, ні “загальнолюдськість”, ні права людини (без будь-яких прав нації!), ні якась інша доктрина – комуністична, соціальна, соціал-демократична тощо. Усе це і подібне – демагогія, облуда, політичні болотні вогні, щоб знову звести українців з магістрального шляху національного державотворення, знову заманити нас у трясовину чужих інтересів, знову накинути нам статус безправного раба на рідній землі.

Тільки реалізація української національної ідеї у всіх сферах життя, тільки вирішення першочергового завдання – створення української національної держави зупинить сповзання України в прірву неоколоніалізму, оздоровить суспільство, започаткує процес перетворення її в розвинуту, правову і процвітаючу країну.

Національна держава – це не видумка фанатиків-націоналістів, а природне прагнення кожного політично розвинутого народу. Бо тільки “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Національна держава – це завершення політичного самоутвердження народу, внаслідок якого він стає повноправним і єдиним господарем своєї долі на своїй землі, своєї держави і влади в ній, своєї країни і всіх її ресурсів.

Національна держава – це політична система, у якій влада (усі її гілки, структури, посадові особи) є носієм національної ідеї і послідовним захисником національних інтересів свого народу.

Національна держава – це держава, соціально-економічна політика якої здійснюється за формулою: “від створення і зміцнення національної держави – через державний захист економічних інтересів нації – до заможності кожного громадянина”.

Національна держава – це держава, в якій громадяни інших національностей визнають корінний народ господарем країни, мають не тільки рівні з ним права, але й обов’язки, знають і поважають його мову, закон та історію, мають необхідні умови для свого національного збереження і розвитку, виступають відповідальними представниками культури свого народу, а не п’ятою колоною чужих держав.

Перед усіма нами – подвійне завдання: започаткувати в нашому державотворенні якісні, кардинальні, воістину революційні зміни в інтересах української нації, всіх чесних громадян, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування державності України.

Перед усіма нами – громадою і політикумом, усіма гілками влади і Президентом – історичний вибір:

1. Будувати і надалі нинішню “нічийну” державу, яка постійно балансує на грані “бути – не бути”, яка не має жодного захисту перед внутрішніми і зовнішніми хижаками, в якій чи не всі дії влади і реформи неминуче ведуть до збагачення одиниць і зубожіння мільйонів і в якій народ, позбавлений нашими державотворцями, політикумом і владою історичної перспективи, зіставляє своє становище не з ідеєю-мрією про майбутнє, а зі спогадами про минуле і в муках робить вибір: нинішня “голодна воля” чи вчорашній комуністичний “рай” у ведмежих обіймах імперського “старшого брата”, у який його невтомно кличуть на кожних виборах Симоненко, Ткаченко, Мороз, Вітренко…

2. Марнувати десятий рік державотворення на політичну школярщину з її настановою на особу, а не на ідею; на зміну кадрів, а не на зміну системи; на брутальну боротьбу за владу над народом, а не за владу народу; на безкінечні й безтямні, безперспективні і згубні політичні ігри типу “перетягування канату” чи “ромашки” (“видадуть-не видадуть”, “причетний-непричетний”, “вкрала-не вкрала”, “втілять-не втілять”, “позбавлять-не позбавлять”…), а не на політичні дії на добро народу.

3. Підняти прапор української національної ідеї, згуртувати довкола неї всі національно-патріотичні сили суспільства і розпочати будівництво вимріяної народом власної національної Української Соборної Самостійної Держави. Здійснити це можна мирним, цивілізованим шляхом через постійне і неухильне зближення політики влади і партій з українською національною ідеєю та національними інтересами українського народу. Не захочуть – народ зробить це сам, без них, всупереч їм, у нещадній боротьбі з ними.

Майбутнє України – в руках нинішнього покоління.

Думаймо. Вибираймо. Діймо.

І хай допоможе нам Бог!

ВСЕУКРАЇНСЬКЕ БРАТСТВО ОУН-УПА ім. Генерала Романа Шухевича – Тараса Чупринки Член Конфедерації Європейських Ветеранів ГОЛОВНА БУЛАВА

ЗВЕРНЕННЯ до Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С.Бандери

Так званий “касетний скандал” викликав в Україні затяжну політичну кризу. Політикум, а за ним і суспільство неухильно діляться на “прокурорів” і “адвокатів” нинішньої влади. Цей процес відбувається в умовах постійної соціальної напруги, причиною якої є важке матеріальне становище народу. Ускладнює ситуацію й агресивна політика Росії та Заходу щодо України.

Боротьба за вияснення обставин загибелі журналіста Г.Гонгадзе переросла в безоглядну і брутальну боротьбу за владу. Цим скористалися антидержавні та антиукраїнські сили, які використовують нинішнє політичне протистояння для руйнування самих основ держави.

Цілком очевидно, що розвиток цієї політичної кризи згубно впливає на престиж України у світі, загострює внутрішні проблеми, веде до посилення реваншистського, імперкомуністичного табору в українській політиці. Наслідки цього можуть бути катастрофічними для державності і незалежності України.

У цій ситуації ми, ветерани визвольних змагань, об’єднані у Всеукраїнське Братство ОУН-УПА ім. Р.Шухевича – “Тараса Чупринки”, звертаємось до Центрального Проводу і членства ВО “Тризуб” ім. С.Бандери – асоційованого члена Братства із закликом активно включитися в нинішній політичний процес із наших, націоналістичних позицій. Сили червоного реваншу повинні одержати достойну відсіч, а національно-патріотичний табір слід об’єднувати під прапором української національної ідеї – для збереження державності України і перетворення її в Українську Соборну Самостійну Державу.

М.Зеленчук

НИНІШНЯ ПОЛІТИЧНА КРИЗА: ХТО? ЧОМУ? ДЛЯ ЧОГО?

Політична криза, викликана “касетним скандалом”, набрала системного характеру, втягнула всі гілки влади, практично весь політикум, значну частину громадян. Вона активно впливає на формування передвиборних об’єднань. Сформувалися два ворогуючі табори – “прокурорів” та “адвокатів” виконавчої влади, кожен з яких творить свої штаби на місцях і намагається згуртувати якомога більше прихильників.

ХТО?

Табір “прокурорів” склався навколо О.Мороза, чия сенсаційна заява із звинуваченням Президента Л.Кучми і керівників правоохоронних структур і викликала нинішню політичну кризу. Внутрішньо цей табір розділений – на ідеологічному, політичному та громадському рівнях.

Першу його частину складають “ліві”, тобто “червоні” всіх відтінків (звичайно, за винятком прогресивних соціалістів Н.Вітренко). Їх номінальний лідер – О.Мороз. Число партій тут невелике, зате сумарна кількість їх членства, депутатів та електорату значима, як показали вибори-99. Середовище це не однорідне, але доки йдеться про боротьбу з Л.Кучмою, з яким у них свої і вже давні порахунки, вони будуть одностайні.

Другу частину цього дивовижного з ідеологічної точки зору ситуативного об’єднання складають “праві” – “опозиційні” об’єднання, яким не вдалося досягти успіху на виборах 1998 і 1999 років. Це партії державницького, демократичного, навіть націоналістичного спрямування. Кількість їх значна, правда, електорату за ними дуже мало, зосереджений він переважно в Галичині, до того ж після виборів-99 суттєво зменшився. Про єдиного лідера, хоча б номінального, звичайно, навіть не йдеться – не те товариство.

Природно, отже, що на місцях в абсолютній більшості випадків штаби табору “прокурорів” творять та очолюють саме “червоні”.

Табір “адвокатів” влади більш однорідний та одностайний – як хор на концерті: ніхто не думає, усі стежать за помахом руки диригента, кожен “піє, як уміє”. Складають його передусім структури виконавчої влади, адміністрації на місцях, партії влади, фінансові та бізнесово-промислові групи і політичні “шукачі щастя”, які сподіваються одержати щось від влади за підтримку. Спільний інтерес згуртовує їх, і захищають вони своє становище не менш активно, ніж “агресори”, що зазіхають на нього.

ЧОМУ?

Чому “праві” пішли на неприродне блокування з “лівими” – О.Морозом, “червоними”?

1. Через цілковиту неспроможність самим створити дієву опозицію (занадто багато амбітних лідерів, ідеологічна строкатість).

2. Не мають власних ідеологем, спільної мети та концепції боротьби, тому шукають їх в інших.

3. Не вірять у власні сили і симпатії громади, тому намагаються посилити себе спілкою з О.Морозом.

4. Свою дотеперішню бездіяльність розраховують виправдати однією протестною акцією і нею підняти свій політичний авторитет перед виборами.

5. Не бачать перспективи в боротьбі за Україну, за національну державу, тому на перше місце поставили боротьбу навіть не за владу (ніякої програми не висувають), а за майбутні посади в команді майбутнього президента, якщо той захоче мати з ними справу.

6. Упевнені, що змінити ситуацію в Україні на краще можна усуненням з посади Л.Кучми – не змінюючи саму систему, у якій кожен з них уже давно пригледів собі тепле місце.

7. Діють виключно як люди інтересу, а тому легко йдуть на безпринципні блокування. Це тільки “на стику ідей компромісів не буває” (Я.Стецько).

Чому О.Мороз прийняв у свої обійми своїх дотеперішніх конкурентів, противників і ворогів?

1. О.Мороз не просто програв вибори-99, а зазнав цілковитого краху як політик. “Касетний скандал” дав йому можливість воскреснути з політичного небуття, виступити в привабливій ролі борця за справедливість і лицаря, що поборює “всенародне зло” – Л.Кучму. А для перемоги в цій боротьбі потрібна масова підтримка.

2. В Україні відбувається невпинне прирощення національного патріотизму, державницької та національної свідомості народу, а “праві” виступають у політиці уособленням цього. В Україні комуністичні та соціалістичні догми поступово відмирають (і не тільки разом з їх носіями), тому забезпечити собі прирощення симпатиків можна тільки двома способами: або самому ставати “правими”, або блокуватися з “правими”. О.Мороз вибрав друге.

3. Блокування з “правими” посилює його позиції в середовищі “лівих”, де він тепер може не тільки співати “Інтернаціонал” у хорі з П.Симоненком і О.Ткаченком, але й повернути собі належний вплив.

4. У блокуванні з “правими” О.Мороз не тільки відіграє роль “прокурора”, але й виступає як “всенародний” лідер і захисник України (як він цю Україну “захищав” на посаді спікера, видушуючи численними переголосуваннями прийняття антинародних законів, ми бачили. Хоче ще?)

ДЛЯ ЧОГО?

Для чого все це робиться?

1. Із табором влади все зрозуміло. Тут одні захищають те, що мають, а інші бездумно йдуть за ними, бо від них залежать. У випадку перемоги все залишиться таким, як було до “касетного скандалу”.

2. У таборі “прокурорів” усе складніше.

“Праві” розраховують, що з усуненням (як? яким способом?) Л.Кучми виконуючим обов’язки Президента автоматично стане В.Ющенко, у команді якого має знайтися і місце для кожного з “борців”. Чи згоден на це сам В.Ющенко, чи схоче він балотуватися на цю посаду, продовжить він при цьому нинішню політику грабежу народу чи запропонує якісні зміни на користь цього народу, – не знає ніхто. Та все ж бажане наполегливо видається за дійсне, а блокування з найжорстокішими ворогами українського народу видається за невинний тактичний хід для усунення Л.Кучми. Куди після цього дінуться “червоні”, щоб не заважати “правим” ділити владу і корито вигоди, теж не знає ніхто. Якось воно буде?..

“Ліві”, на відміну від “правих”, добре знають, хто насправді ділитиме плоди перемоги, якби так вдалося повалити Л.Кучму. Свою програму дій вони чітко викладали на виборах-99: здобути посаду президента, ліквідувати її, а далі, заховавшись за колективне рішення Верховної Ради, – просто в костоломні обійми “старшого брата”. Про своїх нинішніх соратників “правих” і про нас, грішних, вони подбають потім…

При цьому О.Мороз, як ініціатор нинішнього конфлікту, сподівається, очевидно, на лев’ячу частку шкури ще не вбитого ведмедя. Але дарма: він відступник від генеральної лінії партії, ренегат, що відійшов на позиції соціал-демократії (про решту його гріхів можна дізнатися в Н.Вітренко).

От такі в нас політики, така в нас політика, такі вони нам готують перспективи. І де тут, скажіть на милість, турбота про нещасного Г.Гонгадзе? Які за всім цим пошуки правди і справедливості? І що доброго принесе народові перемога котроїсь із сторін?

3. Але є третій і найбільш чисельний “табір” – український народ, який не бере участі в нинішньому перетягуванні політичного каната, а в своїй переважній більшості з глухим роздратуванням спостерігає за цією істеричною і виключно кон’юнктурною метушнею.

Цей “табір” має свою ідею-мрію, сформульовану ще Т.Шевченком: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. І тільки послідовна реалізація цієї національної ідеї гарантує нормальний процес творення і функціонування держави. Бо доки не вирішене головне політичне завдання народу – створення власної національної держави, – доти жодна інша (політична, економічна, соціальна, правова, культурна, освітня, конфесійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу, держави, України.

Зараз маємо вибір: або підпрягатися до цього принизливого і безперспективного перетягування каната, або згуртуватися під прапором української національної ідеї і вимагати і від політикуму, і від влади випрацювати національно зорієнтовану ідеологію державотворення, опублікувати чітку мету, концепцію та програму державного будівництва і приступити до творення вимріяної багатьма поколіннями українського народу власної національної держави.

Разом – переможемо! І хай допоможе нам Бог !

Центральний Провід

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

5 лютого 2001 року о 15.00 в УНІАН відбулася пресова конференція Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери у зв’язку з початком націозахисної акції “За державність нації – за Українську Самостійну Соборну Державу!” на Хрещатику з 9.00.

7 лютого 2001 року о 15.00 в УНІАН відбулася пресова конференція Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери у зв’язку з закінченням націозахисної акції “За державність нації – за Українську Самостійну Соборну Державу!” та позицією “Тризуба” “Третій шлях” розв’язання політичної кризи. “Тризуб” заявив наступне:

Так званий “касетний скандал” викликав в Україні затяжну політичну кризу. Політикум, що поділився на “прокурорів” і “адвокатів” нинішньої влади провокативно намагається розколоти українське суспільство, що в кінцевому випадку може призвести до зросту суспільної напруги, розгортання сценарію на зразок “югославського”, громадянської війни. Цей процес відбувається в умовах постійної соціальної напруги, причиною якої є важке матеріальне становище народу. Ускладнює ситуацію й агресивна політика Росії та Заходу, які, ймовірно, і є каталізатором та зацікавленими сторонами саме такого сценарію розгортання подій. І байдуже чиї літаки будуть “мирити” українців, усю тягу можливого лихоліття понесе український народ, а не політики, що вчасно виїдуть у діаспору.

З іншої сторони, боротьба за вияснення обставин загибелі журналіста Г.Гонгадзе переросла у безоглядну і брутальну боротьбу за владу. Цим активно користаються антидержавні, антиукраїнські сили, які використовують нинішнє політичне протистояння для руйнування самих основ держави. Нам відома їх кінцева мета: не просто повалити Кучму чи здобути посаду Президента, а ліквідувати її, а далі заховавшись за колективне рішення Верховної Ради – просто в обійми “старшого брата”.

У цій ситуації небезпечною є позиція частини правих сил в Україні. Програвши вибори 1998 року, замість того, щоб зробити належні висновки та в майбутньому отримати перемогу, вони пішли на неприродне блокування з реваншистами, замаскованими під лівих. У 1917 році на Україні вже була подібна ситуація. Тоді, як відомо, любов до “правдолюбів” соціалістів обернулась Крутами, багнетами Муравйова, 1933-ім, Чорнобилем і т. д.

Ми не збираємось захищати владу, бо кожен, хто вчинив злочин проти нації мусить понести належну відповідальність.

Наше завдання – відтворити думку третього і найчисельнішого табору – українського народу, який не бере участі в нинішньому перетягуванні політичного канату, проте більше не збирається спостерігати за цією істеричною і виключно кон’юнктурною метушнею. Тому на звернення ветеранів визвольних змагань Братства вояків ОУН-УПА імені Романа Шухевича – “Тараса Чупринки”, асоційованим членом якого є “Тризуб” ім. С.Бандери “негайно включитися в нинішній політичний процес із націоналістичних позицій, дати достойну відсіч силам червоного реваншу, об’єднати національно-політичний табір під прапором української національної ідеї – для збереження державності України і перетворення її в УССД”, ми розпочинаємо 5 лютого 2001 року о 9-ій годині на Хрещатику націозахисну акцію “За державність нації – за Українську Самостійну Соборну Державу”.

Наша мета – підняти український народ під прапором української національної ідеї, згуртувати довкола неї всі національно-патріотичні сили суспільства і розпочати будівництво вимріяної народом власної національної УССД. Здійснити це можна мирним, цивілізованим шляхом через постійне і неухильне зближення політики влади і партій з українською національною ідеєю та національними інтересами українського народу. Не захочуть – народ зробить це сам: без них, всупереч їм, у нещадній боротьбі з ними.

Звертаємось до червоних припинити антиукраїнські провокації, не влаштовувати в Україні югославського варіанту. Ми не допустимо червоного реваншу в Україні – вся відповідальність за провокативні дії на вулицях міста Києва лягає на них. Ми не допустимо антиукраїнського шабашу на святій українській землі. Червоні – геть з вулиць наших міст. Ми зробимо усе, щоб вас там не було.

Р.S. Подібні прес-конференції з роз’ясненням організаційної позиції для регіональних ЗМІ були проведені у всіх обласних центрах Західної України.

ТРЕТІЙ ШЛЯХ

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери – об’єднання громадське, а не політичне. Але нам далеко не все одно, що робиться в політиці. А зараз і владою, і політикумом робиться таке, що є шкідливим і безперспективним як для держави, так і для нації.

Нинішній двоподіл у політиці має за мету тільки боротьбу за владу, тобто тільки зміну одних осіб на інших. До того ж є всі підстави вважати, що єдиними переможцями з цього двобою вийдуть тільки сили імперкомуністичного реваншу – і ніхто більше.

На жаль, наші державницькі, навіть “націоналістичні” партії у своїй політичній зрілості ще й досі не виросли з коротких штанців, а тому вже десять років займаються виключно політичною школярщиною. От і зараз вони роблять настанову на особу, а не на ідею, на чергову зміну людей влади, але без будь-яких сутнісних змін системи, на свою партійну вигоду, а не на інтереси нації та держави, на тактичний альянс із “червоними”, який неминуче веде до катастрофи стратегічної, а не на рішучу боротьбу з цією основною перешкодою на шляху нації до свого державного самоутвердження і відродження, всебічного розвитку та економічного процвітання…

Наші “праві” не помітили кількох суттєвих речей у розвитку справи Г.Гонгадзе, а тому планують свою нинішню діяльність на згубних ілюзіях, а не на реаліях.

По-перше, за допомогою “касетного скандалу” “червоні” перенесли цю справу із площини правової, де ще була надія на її вирішення, у чисто політичну: у “справу Л.Кучми”. Тим самим на юридичному – об’єктивному і переконливому – завершенні справи Г.Гонгадзе було поставлено хрест: якими б не були висновки слідчих та ухвали суддів, тепер вони для багатьох будуть сумнівними. Вирішувати ж її на мітингах безглуздо: істина не залежить від кількості голосуючих. Крім того, завжди можна організувати альтернативне віче, де буде проголошено істинним щось діаметрально протилежне. Що й робиться.

Нічого не допоможуть і принизливі звертання за допомогою до зарубіжних експертів. Це тільки політичні ходи, а не шлях до істини. “Доброзичливість” і “безкорисливість” Сходу і Заходу щодо України такі, що тільки дуже наївна людина зможе повірити у висновки цих незалежних експертів, повністю залежних від своїх урядів.

Коло замкнулося: справа нещасного журналіста, завдяки “червоним” і їх доброхотам з числа “правих”, перетворена з юридичної проблеми у пропагандивний факт і фактор внутрішньої і міжнародної політики. А вже політики ніколи не віддадуть юристам такий вагомий і цінний для них аргумент. Шкода журналіста, шкода його рідних…

По-друге, “червоним” вдалося швидко і непомітно трансформувати “справу Л.Кучми” у “справу Президента”. Ніби все одно. Але так тільки здається. і переконує в цьому фраза О.Мороза в одному з телеінтерв’ю “Ця посада себе давно скомпрометувала”. Тому насправді організаторам нинішньої політичної кризи йдеться не стільки про причетність Л.Кучми до зникнення Г.Гонгадзе чи про його відставку, скільки про реалізацію їх давнього задуму; усунувши Л.Кучму, ліквідувати інститут президентства, відновити свою більшість у Верховній Раді і, прикрившись її колективним, а отже, “всенародним” рішенням, – вкинути Україну знов у ведмежі обійми “старшого брата”.

На жаль, наші “праві” не змогли чи не захотіли втримати цілу “справу Г.Гонгадзе”, включно зі “справою Л.Кучми”, у правовому полі, а стали безтямними й активними виконавцями далекосяжного політичного задуму “лівих”. Так загнані у глухий кут виборами-99 і створенням пропрезидентської більшості в січні 2000 року “червоні” одержали друге дихання, вийшли з окопів і з кожним днем стають все більшою загрозою для державності і незалежності України.

Не вселяє оптимізму й поведінка виконавчої влади в цій ситуації. Від розгубленості на старті кризи вона перейшла спочатку до глухої оборони за принципом “Ти сам злодій”, а потім включилася в безперспективне перетягування каната, як триває й досі.

Створюється враження, що команда Президента вважає, ніби перед нею – тільки одне завдання: успішно вийти з нинішньої кризи. Насправді ж від неї чекають чогось значно більшого і важливішого: провести такі кардинальні, якісні зміни в українському державотворенні та державному функціонуванні, які, по-перше, виключали б саму можливість виникнення подібних криз, по-друге, – відкривали б перед суспільством реальні перспективи, вели б до зміцнення держави і добробуту народу. До речі, такої ж політики чекає народ від наших партій. Але зараз не вони виступають у ролі звинувачуваних, тому не про них мовиться.

А для цього треба хоч на десятому році державності України сказати народові, яку ж державу ми будуємо. Необхідно ознайомити суспільство з ідеологією державотворення, яка накреслювала б мету, концепцію та програму державного будівництва. Ця ідеологія мусить бути національно зорієнтована, вона повинна бути реалізацією української національної ідеї і випливати з українських національних інтересів. Тільки наявність такої ідеології державотворення дасть чіткі й об’єктивні критерії діяльності й окремих громадян, і нашого політикуму, і всіх гілок, структур та посадових осіб влади. Тільки наявність такої національно зорієнтованої ідеології державотворення наблизить нас до здійснення заповітної мрії багатьох поколінь українців – створення власної національної держави. Бо тільки “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” (Т.Шевченко).

А доки не вирішене головне політичне завдання народу – створення власної національної держави, доти жодна інша (політична, соціальна, економічна, культурна, освітня, конфесійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на корись народу, держави, України. Яскраве підтвердження сказаного – нинішня криза. У рамках діючої системи вона може бути вирішена або на користь команди Президента, або на користь “червоних”. А як же бути з народом, з його проблемами і болями?..

У нинішній ситуації, коли всі учасники конфлікту дбають лише про свої корпоративні інтереси і забувають і про долю Г.Гонгадзе, і про народ, і про державу, і про Україну, ВО “Тризуб” ім. С.Бандери пропонує:

1. Припинити політичні спекуляції навколо імені Г.Гонгадзе і нинішнє політичне протистояння: ваші ігри зайшли надто далеко і стають небезпечними для державності і незалежності України.

2. Створити представницьку, з участю всіх зацікавлених сторін громадську комісію спостереження за ходом розслідування справи Г.Гонгадзе, перевести цю справу з політичної у правову площину і вирішувати її в юридичному полі, як це має бути в цивілізованій країні.

3. На основі її висновків суворо покарати винних у злочинному недбальстві чи свідомому затягуванні розслідування цієї справи.

4. Усім державницьким силам згуртуватися під прапором української національної ідеї і розпочати в Україні процес перетворення нинішньої держави в українську національну державу.

5. Владі, зокрема Президентові, покінчити з дотеперішньою національно-політичною невизначеністю, випрацювати і найближчим часом запропонувати для публічного обговорення національно зорієнтовану ідеологію українського державотворення. Перед усіма нами – подвійне завдання: започаткувати в нашому суспільстві кардинальні, якісні, воістину революційні перетворення в інтересах української нації, усіх чесних громадян, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування державності України.

Разом – зможемо.

Ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти, ми переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям Слава!

Центральний Провід ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

7 лютого 2001 року

ЗВЕРНЕННЯ до Президента України п. Леоніда Кучми

Шановний пане Президент!

Україна переживає чергову кризу, викликану так званим “касетним скандалом”. У суспільстві відбувається різкий двоподіл політичних сил на “прокурорів” і “адвокатів” нинішнього керівництва держави, наростає конфронтація, яка зачіпає всі гілки влади, фактично весь політикум і значну частину громадян.

Це протистояння має виразний характер брутальної боротьби за владу, воно розхитує самі основи державності України, воно вигідне тільки антиукраїнським силам – внутрішнім і зовнішнім. У той же час політичними демагогами це ганебне і згубне для держави протистояння подається громаді як безкорислива, жертовна і навіть патріотична боротьба Добра і Зла.

Тривожить, що в антипрезидентську кампанію, яка веде тільки до зміцнення і зростання сил імперкомуністичного реваншу, активно втягується навіть національно-державницький політикум, боячись перед виборами втратити рештки свого електорату.

Ці процеси відбуваються в умовах надзвичайно важкого матеріального становища народу і постійної соціальної напруги. Однак навіть це не зробило широкі народні маси активним учасником нинішнього політичного двобою. Для влади це обнадійливо. Але було б непростимою помилкою ігнорувати те в нашому державотворенні, що негативно відбивається на духовному стані нації, на матеріальному становищі народу, на стабільності держави.

Масштаби, характер і перебіг нинішнього конфлікту такі, що навіть перемога одного табору над іншим не вселяє оптимізму. Успіх “прокурорів” буде насправді тільки успіхом “червоних”, що загрожує Україні втратою державності і незалежності, а успіх пропрезидентських сил. які чомусь виступають не як політики – з новими і перспективними ідеями, а виключно як “адвокати” влади, тільки на певний час розрядить ситуацію – до нової кризи, провокації, скандалу…

За обставин, що склалися зараз, визначальною може і повинна стати позиція Президента.

У зв’язку з цим звертаємось до Вас із наступним.

1. Необхідно випрацювати й обнародувати чітку, національно зорієнтовану і перспективну ідеологію державотворення, яка б конкретизувала мету, концепцію і програму державного будівництва, гарантувала б неухильне зближення політики влади з українською національною ідеєю та національними інтересами українського народу, забезпечила б чіткі критерії оцінки діяльності громадян, політикуму, усіх гілок, структур і посадових осіб влади.

2. Започаткувати та очолити процес перетворення нинішньої держави в українську національну державу – за прикладом усіх цивілізованих країн світу, де створення національної держави є першою і визначальною передумовою стабільності, розвитку і процвітання.

3. Ми вимагаємо суворо покарати тих, чиє злочинне недбальство у виясненні справи Г.Гонгадзе послужило приводом нинішньої політичної кризи, і мобілізації всіх сил для переконливого завершення розслідування.

4. Ми вимагаємо не принагідної, як досі, а системної боротьби влади з антидержавними й антиукраїнськими силами імперкомуністичного реваншу, яким у нинішній державі створено всі умови для їх руйнівної діяльності.

5. Ми вимагаємо усунення космополітичних, а здебільшого – антиукраїнських бізнесово-промислових кланів та олігархічних груп від процесу формування української політики та управління державою.

З цієї політичної кризи Україна, всупереч сподіванням ворогів, може і повинна вийти сильнішою – згуртованою, цілеспрямованою, обнадіяною. Для досягнення цього потрібна передусім національно-політична визначеність керівництва держави. Президент України просто приречений стати носієм української національної ідеї, будівничим української національної держави, – захисником українських національних інтересів.

Ми не хочемо бути і не будемо учасниками брутальної політичної гризні за державні посади. Але ми готові стати пліч-о-пліч з кожним, хто в нинішній драматичній ситуації підніме прапор української національної ідеї, виступить з позицій захисту національних інтересів, української державності і незалежності. Вибори-99, на яких Ви, пане Президент, здобули під гаслами захисту української державності переконливу перемогу, свідчать, що й Ваш черговий крок до утвердження України як національної держави буде підтриманий більшістю українського народу.

Разом – переможемо. І хай допоможе нам Бог!

Центральний Провід

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

ТРИЗУБІВСЬКИЙ БОЙОВИК ОЧИМА ЖУРНАЛІСТІВ

Учасники акції “Україна без Кучми” одностайні принаймні в одному. Традиційна землеробська культура українців смачно синтезувалася з модерним електронним цивілізаційним віянням Заходу. Черговий хід апринципового постмодернізму. Він здатний розмити чіткий життєвий політичний спектр людства в антиполітичний авангард. Але стригти політичну капусту на безкучмівському асфальті – справа, щонайменше, непроста. Адже в якості політичного добрива використовуються неорганічні сполуки: комуністи, соціалісти, теж-націоналісти. унсовці…

Поза тим дії “Тризуба” загрожують викриттям багатьох злісних політичних проституток. Тут стає очевидною і егоїстично виправданою злоба певних політиканів на Організацію. Болить інше: Деякі хороші люди, далекі від базарних інтриг, дозволяють себе використовувати. Найбільше лякає подібна “саможертовність” серед тих, хто життя працював на добро нації. Проте усім, хто хоче бути з нацією, а не з кучмами (в образі Мороза, Медведчука тощо) варто облишити неорганічні політичні творива й творити “Україну з українцями”.

Дієвість роботи “Тризуба” імені Степана Бандери 5-6 лютого 2001 року в Києві засвідчила навіть політично заангажована преса нашої столиці та так звані СНД-кі Internet-видання. Факти, як кажуть, – річ уперта. Прикро хіба що за непрофесіоналізм окремих журналістів, котрі, очевидно, не наважились чи не захотіли писати з місця подій, а обмежились плагіатом або чутками. Аби не розводити пустопорожньої балаканини, як то вміють деякі видатні “протестні” політики, подаємо нижче факти “третього шляху” нашої Організації очима різнополітичних найбільш поширених видань України та Internet-у. Варто застерегти тільки від убогих розумових і політичних висмоктувань подій на Хрещатику. Безглуздо будь-кому, хто не належить до каральників (зокрема і журналістові) входити у роль прокурора, слідчого чи просто базарної чи панельної дівки. З етичних міркувань не називаючи прізвищ, означимо лише найбільш суттєві казуси окремих видань перед поданням їх “автентичних” текстів. Журналіст “Київських відомостей” у виданні за 7 лютого робить нас “підрозділом УНА-УНСО”. Журналіст газети “Експрес” у номері за 8-14 лютого (і такого ж формату “Фактів” за 8 лютого) взагалі авторитетно стверджує, що члени “Тризуба” імені Степана Бандери “недалеко від наметового містечка спробували зупинити колону демонстрантів, що прямувала пікетувати Адміністрацію Президента і Верховну Раду”. Натомість, як не дивно, на ту мить усі тризубівці, котрі знаходилися у центральних районах міста, були задіяні в пропагандивній націоналістичній акції і не розбивали ще табору на Хрещатику. Даруємо перописцю з “Комсомольської правди”, який у номері за 8 лютого назвав нас “напіввійськовою націоналістичною організацією”, як і “Комуністу”, що того ж дня звинуватив нас у бандитизмі. Цікавим є “фільм тризубівських жахів” київських кореспондентів російської ліворадикальної Internet-газети “Ліва Росія”. Вдячні щиро пані Ларисі Скорик на пару з “Високим Замком”, які 9-15 лютого (“Голос України”, щоправда, був оперативніший на 2 дні) знайшли нам ідейного батька і патрона в особі Леоніда Даниловича Кучми. Пані Лариса, до того ж, зріднила нас із Наталкою Вітренко й вивела історію нашої організації як невмирущого КДБ. Найголовніше ж – забезпечила світле майбутнє, поставивши усіх членів “Тризуба” на ставку працівників даної структури в нашій державі. Зрештою, читайте, аналізуйте і робіть висновки.

Internet-сайт

“PART. ORG. UA”

/Політичне мережове видання/

Партійні новини

06.02.2001

13:55

Всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери вважає, що неможливо вирішити політичну кризу в Україні лише механічною зміною влади.

Центральний провід ВО “Тризуб” імені Степана Бандери звернувся до лідерів “державницьких”, як зазначено у зверненні, партій з ініціативою переглянути свою політичну практику і не обдурювати себе в тому, що вирішити політичну кризу і змінити стан справ у державі на краще можна через механічну зміну влади – без істотних змін системи.

Також всеукраїнська організація закликала бути уважнішим у виборі політичних партнерів, підняти прапор української національної ідеї, вимагати від влади ідейно-програмної визначеності у питаннях державного будівництва, а також вимагати від своїх депутатів ВР і майбутніх кандидатів у депутати національно-захисної практики формування законодавчої бази, котра зупинила б перетворення України у беззахисну державу.

“Сьогодні”, 8.02.2001 р.

Рубрика “Увага!”

“Тризуб” дивиться косо на… лівих

Якщо уважно подивитися на табір пікетувальників “Україна без Кучми”, котрий розмістився на столичному Хрещатику, то від глядачів не вислизне один пікантний момент, над наметами зникли червоні прапори з символікою колишнього СРСР Учасникам акції довелося їх ліквідувати в терміновому порядку, тому що на вулицях Києва з’явилося більше трьох сотень “бойовиків” із Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бендери, на яких червоний “імперський” колір діє, як плащ матадора не бика.

Зі слів лідера “тризубівців” полковника Василя Іванишина, організація з’явилася в столиці як “третя сила”: “Касетний скандал” перетворився на перетягування політичного канату, суто кон’юнктурну боротьбу, боротьбу винятково за владу, котра не має перспектив”.

Однак голова Центрального Проводу ВО “Тризуб” Євген Філь в інтерв’ю кореспонденту “Сьогодні” зізнався, що приїзд молодих хлопців у камуфляжах – не політична, а… націозахисна акція: “Ліві для нас – це не опозиція, а вороги. Тому ні один червоний прапор не з’явиться на вулицях Києва”. Чи дійде справа до рукопашної? Полковник Філь відповів: “Бійки – це наша буденна справа”.

“Київські відомості”, 7.02.2001 р.

…На Хрещатику поблизу метро вишикувалось біля сотні молодчиків у камуфляжних одностроях. Допіру невідомі столичному обивателю члени Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери (підрозділу УНА-УНСО) вирішили заявити про себе в цьому скандалі, що виник після нашумілої “касетної справи”

Заступник голови центрального проводу “Тризуба” заявив журналістам, які зібралися в метро “Хрещатик”, що його організація не займає жодну із сторін. Так би мовити, вони хочуть, щоби “в державі був політикум з конкретними ідеями”.

Біля 10.00 від формування стали відбруньковуватися групки по 10 чоловік і розходитися в напрямку згаданих станцій. Вони пропонували листівки, де пропагувалася “ідеологія українського націоналізму”.

“Тризубівці” були готові до бійки. І коли в Івана Сути спитали, чи стануть його соратники виривати червоні прапори в учасників колони, жодних гарантій він не дав. А голова секретаріату “Тризуба” Юрко Сиротюк додав, що “колоністів” (представників табору соціалістів – Авт.) попередили не піднімати “дратуючі” прапори.

“Київські відомості”, 8.02.2001 р.

…На Хрещатику під засніженими каштанами вишикувались одягнені у “камуфляж” прихильники Степана Бандери – націоналістична організація “Тризуб”.

Пройшовши вздовж Хрещатика і зібравши всіх святково швендяючих пенсіонерів з Майдану Незалежності, ми повертаємо до Верховної Ради. Колона “розпухла”. Недовго поскандувавши біля парламенту, вирушаємо до кінцевої точки паломництва – до приміщення адміністрації Президента. Але, підійшовши до Банкової з боку Лютеранської, стикаємося із щільним міліцейським кордоном, що наглухо перегородив вулицю.

– Солдати і сержанти – рветься з мегафону голос колишнього лідера УНА-УНСО Дмитра Корчинського. – Хто принесе в містечко зв’язаного міліцейського полковника, отримає звання “Героя України”!

Що робити далі – невідомо. У натовпі зростає напруга. Жінок відштовхують назад. Охриплі і якісь взмилені унсовські командири вишиковують чоловіків у бойові порядки.

– Ну, брати, не видаймо один одного!

– Так їх, хлопці, не боятися! – заохочують нас пенсіонери з Майдану.

Розбігшись, натовп таранить міліцейську стіну. Пищать фотокореспонденти, благим матом кричить якийсь телеоператор. Бідолазі, напевно, розбили камеру. Ще один штурм. Наступний. Сторожі порядку стоять як вкопані. Вони вишикувались безпосередньо за чавунною перешкодою, що перекрила вулицю. Прорвати заслон можна лише через неї перескочивши Хтось із “галицьких студентів” уже знімає з древків стяги. Отримують списи.

І тут проноситься чутка: на Хрещатику йдуть наметові бої. Біжимо туди, і дійсно, палатки знесені, порвані, уся наочна агітація розтоптана, на землі валяються зламані фанерні щити. Очевидці діляться свіжими враженнями.

– Було їх чоловік п’ятсот. Усі в чорному, в основному молодняк. Хто такі, не зрозуміло, але кажуть, анархісти. Вискочили з боку Пасажу, налетіли й нумо все трощити. Дякувати “тризубівцям”, хлопці міцні, нас відстояли…

“Комсомольська правда”,

8.02.2001 р.

…Дивитися було на що – народ заповнив центральну вулицю столиці від виходу зі станції “Хрещатик” до площі Незалежності.

Приблизно на початку другої на намети налетіли невідомо звідки люди під чорними прапорами. Нападникам (кількістю біля сотні) було від двадцяти до тридцяти років. Свої обличчя вони ховали під масками і косинками. Ті, що йшли на штурм наметового містечка кричали щось про анархію, у деяких були навіть пов’язки з написами “Синдикат анархістів”. Вони кидали в наметників поліетиленовими пакетами з безбарвною речовиною, яка згодом сильно тхнула хлором. Від цієї хімічної атаки, однак, ніхто не постраждав. Під час нападу декілька наметів були зірвані й порізані ножами.

Проте була у них не тільки холодна зброя. Як розповіли кореспонденту “КП” очевидці, якийсь анархіст показав маніфестантам з пазухи своєї куртки пістолет. У одного із захисників табору опинилось до крові розбите обличчя. За інформацією міліції, легко постраждав і співробітник органів, в якого учасник антипрезидентської акції пирснув з газового балончика. На допомогу до жителів наметового містечка прийшли члени “Тризуба” – напіввійськової націоналістичної організації, котрі прибули у Київ напередодні подій. Разом з ними намети захищала УНА-УНСО. Після п’ятнадцятихвилинної бійки, в якій ніхто серйозно не постраждав, анархісти ретирувалися.

Як розповідають усі, хто був у таборі під час нападу, перед анархістським штурмам кількість міліціонерів різко зменшилась. Очевидці зазначають також, що ті, які атакували, отримували накази по рації, а серед деяких “анархістів”, не дивлячись на маски, впізнали студентів київської академії МВС.

“Факти”. 8.02.2001 р.

…А “на місці” допомогу могли надавати учасникам акції з колони комуністів. Їм дісталося від бійців організації “Тризуб” імені Степана Бендери. У бійку між ними довелося втрутитися міліції. До речі, дана організація трималася на Хрещатику “особняком”, агресивно реагували на появу червоних прапорів у центрі столиці. Так, народний депутат Наталка Вітренко жалілася у Верховній Раді, що “тризубівці” 5 лютого побили пікетувальників від прогресивних соціалістів і порвали червоні прапори. Ті ж “тризубівці” намагалися насильно зупинити колону учасників акції “Україна без Кучми”, коли демонстранти йшли по Хрещатику.

Тим не менше бійці “Тризуба” стали на захист наметового містечка, коли на нього напали такі собі “анархісти”. Вони озброїлись вражаючих розмірів металевими прутами, обтягнутими ізострічкою.

У той час як демонстранти намагалися прорвати міліцейські загородження біля Адміністрації Президента, група молодих людей з чорними знаменами і пов’язками з написом “Синдикат анархістів” напала на напівпорожній наметовий табір на Хрещатику. Розгромивши низку наметів і побивши людей, які там знаходилися, анархісти відійшли до Пасажу. Віддихавшись, вони знову “пройшлися” по наметах, встановлених на Хрещатику. Під час нападу нальотники кидали в учасників акції пакети з невідомою хімічною речовиною. Подібні “бомби” потрапляли також в машини, які проїжджали поблизу. Пізніше з’ясувалося, що пакети були наповнені хлоркою. Цікаво, що древка від чорних прапорів більше нагадували дубці, які, ймовірно, і були виготовлені спеціально для кривавої бійні. Анархісти, помітивши “тризубівців”, котрі бігли на допомогу табору, і унсовців, ретирувалися і поспіхом почали позбавлятися прапорів і пов’язок. Окрім відмінної обізнаності в ненормативній лексиці з’ясувати щось в молодих людей не вдалося. У наметовому містечку впевнені, що роль самих активних анархістів зіграли студенти.

“Правда України”, 7.02.2001 р.

…Виступаючи з трибуни парламенту. Наталя Вітренко заявила, що “молодчики” з організації “Тризуб” імені Степана Бандери вирвали прапор, порвали гасла їх партії і спецвипуск газети. Цього їм видалося замало, і тризубівці “побили ногами і древком знамена” членів ПСПУ, котрі проводили пікетування на майдані” Незалежності 5 лютого. До речі, згідно з інформацією електронних ЗМІ. у той же день за підозрою в побитті члена ПСПУ були затримані два члени вищезгаданого “Тризуба”…

“Комуніст”, 8.02.2001 р.

“Чергова бандитська вилазка”

У Києві 5 лютого о 8.10 група молодчиків у камуфляжній формі підійшла до приміщення, де знаходиться Центральний Комітет Компартії України. Використовуючи балончик з фарбою, вони вивели на фасаді заклик до фізичного насильства над комуністами. За сигналом охоронців будівлі ЦК до місця події оперативно прибули працівники міліції. Провокатори були затримані. Вони належать до відомих своїм печерним антикомунізмом Всеукраїнського братства вояків ОУН-УПА ім. Р.Шухевича і Всеукраїнської організації “Тризуб імені Степана Бандери”. Вилазка камуфляжників не дивує: така їх природа. Дивує інше. Як можуть брататися з подібними ті, хто у ці дні закликає боротися з бандитизмом під гаслом “Україна без Кучми”?

“Хрещатик”, 8.05.2001 р.

…У масових заворушеннях також беруть участь представники всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, які позавчора влаштували бійку на майдані Незалежності. “Тризубівці” і сьогодні активно готуються до рішучих дій проти “ворогів народу”. Таке враження, ніби події на Хрещатику відбуваються за чітко зрежисованим сценарієм, а виступи “незадоволених режимом” перетворюються в масове шоу.

“Україна Молода", 8.02.2001 р.

О 16-й годині спалахнули перші вогники. У повітрі до запаху дешевих цигарок приєднався їдкий запах палених газет. Перед натовпом виступали аж у два мікрофони – власне “антикучмісти” й комуністи-ортодокси, які, побачивши велике скупчення народу, вийшли “на барикади” зі своїм мегафоном. Вони були на своїй хвилі – “Україна без Кучми та Ющенка, але з комунізмом”. Така риторика й не сподобалася радикалам з “Тризуба” та УНА-УНСО, які не дали літнім людям спокійно погратися чи то в мітинг чи то в предтечу революції…

“Голос України”, 7.02 2001 р.

…Окремо на Хрещатику проводила свою “пропагандивну акцію” всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери. Цікавимося у керівника західноукраїнського коша Зіновія Багрія, чим викликана окрема дислокація тризубівців. За його словами, вони не погоджуються на блокування з лівими, які на відміну від правих сподіваються поділити плоди перемоги, якщо вдасться повалити Кучму. Тому для них ключовою є відповідь не запитання що далі? А що, на вашу думку, має бути далі? – перепитуємо. “Згуртування під прапором національної ідеї, яку червоні ніколи не підтримували і не підтримують. Просто Морозу нині це вигідно”. Однак на наше запитання, яким кольором вони охарактеризували б Президента, пан-друг Багрій чесно відповів: червоним на 90 відсотків.

– Шикуйсь! Струнко!

Понад півтори сотні юнаків і дівчат, одягнуті у “камуфляж”, високі армійські черевики та чорні берети, чітко виконували команди Для повної схожості з військовиками не вистачало хіба що армійського плацу. Замість нього використовувався Хрещатик.

Це, шокуючи киян своїм виглядом, готувалися до акції “Україна без Кучми” представники Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери. На відміну від мешканців наметового містечка, противників Президента, який розмістився за кілька десятків метрів, вони виступають за гаранта Конституції. Але проти олігархів, корупції та “червоних”. Згодом, розмістившись в автобусах, вони поїхали відпочивати…

“Час”, 9.02.2001 р.

“На Хрещатику невідомі розгромили ряд наметів акції “Україна без Кучми”

Невідомі молоді люди під чорними прапорами, які називали себе “анархістами”, розгромили ряд наметів акції “Україна без Кучми”. Вони напали несподівано. За допомогою членів організації “Тризуб” імені Степана Бендери їх удалося відтіснити. Учасники акції стверджують, що це була явна провокація і вже другий напад. Нападниками керували особи в цивільному по рації, які перебували в пасажі біля Хрещатика. Нападники кидали на учасників акції пакети з невідомою хімічною речовиною. Як заявляють учасники акції, під час нападу міліції поблизу не було.

Internet-газета

“Left. ru / Левая Россия”

(http: //left/ru/2001/2/index.html)

11 лютого 2001 р.

Зараз штурмується приміщення адмін. президента, тут поряд. Воно обнесене подвійним цинковим парканом, котрий намагаються зламати, але судячи з кількості ОМОНу, який стоїть тут, нічого не вийде. Ми вже відійшли.

Удень Тризуб, як і обіцяв, нападав на райкоми КПУ, у нас є серйозно постраждалі люди. Було декілька великих сутичок. За даними міліції, Тризубів у Києві уже біля 500, вони використовують кастети і газові пістолети.

Усі чекають результату візиту Путіна в Дніпропетровськ Від цього залежить, чи спробує Кучма придушити протест силою за підтримки РФ. Штаб правої опозиції перемістився у посольство США. Вчора Кучма зняв голову СБУ Деркача-старшого, свого близького друга, а також начальника особистої охорони…

“Українське слово”,

8-14.02.2001 р.

“Кров на Хрещатику”

…Події розгорталися блискавично. Ще не встигли перші колони демонстрантів наблизитися до центру Києва, як група невідомих, але добре тренованих молодиків увірвалася на територію наметового містечка й розпочала справжній погром. Рвали і різали намети, жорстоко били усіх, хто стояв на дорозі. На кров і крики людей ніхто не зважав.

Незабаром погромники зникли. Натомість на Хрещатику з’явилася чимала колона “анархістів”. Сотні людей тримали в руках чорні прапори й добивали те, що вціліло. Знову крики й благання про допомогу. Ще мить – від наметового містечка нічого б не залишилося.

Несподівано у натовп увірвалися націоналістичні загони “Тризуба” й члени ОУН. Десятки бойовиків вишикувалися між оборонцями наметового містечка й анархістами. Тризубівець Дмитро Ярош віддає наказ відтіснити нападників. Останні у паніці відступають, їх б’ють доти, доки не з’являється… міліція.

Близько шістнадцятої години на центральну магістраль міста виходить колона демонстрантів. Лунають антикучмівські гасла. Люди йдуть на мітинг. На їхніх очах націоналісти підпалюють червоний прапор. Якийсь дивак пробує рятувати “святиню”. Його б’ють до крові. З’являється міліція і відтісняє… націоналістів.

Інформаційну добірку не в хорошому стилі завершувати кров’ю – навіть якщо кров погана (ворожа), а в сполуці навіть дає непоганий чорно-червоний ефект. На жаль, об’єднання анархістів і комуністів у житті не зробить їх націоналістами. Тож доведеться, мабуть, єднати їх поза світом. Як добре було б у житті й стильно в тексті завершити цей “ковбойський вестерн” звичайним хепі ендом. Як гарно, що перший крок у цьому напрямку зробив гарний і порядний Олександр Олександрович Мороз вустами своїх “Граней”. Мир і вічна злагода між тризубівцями – націоналістами, комуністами й ліво- чи то, перепрошую, правоохоронними органами є уже принаймні на папері.

Але тільки червоно-чорний прапор боротьби приведе нас під синьо-жовтий стяг свободи.

Під якими прапорами і за яку Україну ?!

Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на українських землях совітської влади, її органів і силових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усунення з України усіх сил, які захищають російський імперіалізм і протиставляються самостійницьким змаганням.

Степан Бандера

Під такою назвою 18 лютого в Тернополі відбулося віче, яке провів Центральний Провід “Тризуба” з метою роз’яснити громаді свою позицію у зв’язку з подіями, що розгортаються в Україні. Пропонуємо вашій увазі виступ Голови Центрального Проводу “Тризуба” полковника Євгена Філя та прикінцеву резолюцію віча.

На початку третього тисячоліття Україна опинилася у політичній кризі, яка загрожує самому існуванню державності. Україна в черговий раз на грані: Бути чи не Бути. Приводом, але далеко не причиною цієї кризи стала справа Г.Гонгадзе.

Небезпека її не тільки в тому, що в неї втягується все ширше коло людей, груп, регіонів, а отже, вона стає все менш контрольованою і все більше непередбачуваною. Справжня її небезпека в тому, що вона має системний характер, зачіпає самі основи держави, її наслідки можуть бути катастрофічними для державності і незалежності України. Цей процес відбувається в умовах постійної соціальної напруги, причиною якої є важке матеріальне становище народу. Ускладнює ситуацію й агресивна політика Росії та Заходу, які, ймовірно, і є каталізатором та зацікавленими сторонами саме такого сценарію розгортання подій. І байдуже, чиї літаки будуть “мирити” українців: весь тягар можливого лихоліття понесе український народ, а не політики, що вчасно виїдуть у діаспору.

В цей же час частині націонал-демократичної опозиції боротьба проти Кучми так засліпила очі, що вона прагне його побороти навіть ціною України, їм байдуже, що червоні повністю контролюють і керують опозиційним табором. Червоних можна зрозуміти, але “так званих” націонал-демократів – ніяк. На віче в Києві 6 лютого, яке проводила соціалістична партія, спільно з державниками виступав реваншист П.Симоненко. Ціль, яку переслідує останній, нам відомо. Прикладів верховенства та брехливості червоних є достатньо. Так 28 січня у м. Дніпропетровську проводилась акція “Україна без Кучми”. Перед проведенням акції була домовленість про проведення її під державними прапорами, не паплюжити В.Ющенка і після акції спокійно розійтися. Але соціалісти є соціалісти. Під час проведення даного заходу було піднято червоні прапори, у виступах звучало: “Геть Кучму і Ющенка”, а на завершення поведено всю присутню громадськість до пам’ятника В.Леніна.

Навіть нормальне сприйняття злочинної комуно-соціалістичної ідеології суперечить християнству і є зрадою України. Соціал-демократична маячня дорого обійшлася українському народові двічі. Так, у 1917-1920 роках українці під впливом своїх вождів (Грушевського, Винниченка…) проміняли українську національну ідею на торжество соціалізму в Україні. Наслідки аж надто добре відомі. У 90-х роках знову було застосовано цей же прийом, щоб паралізувати національно-визвольний рух, розграбувати багатющу Україну і не допустити появи на карті світу української національної держави – конкурента. Сьогодні втретє соціалісти хочуть (чи вдають, що хочуть) вирішити тільки соціальні проблеми українського народу – без створення національної держави, без ліквідації страшних наслідків окупацій і терору, без утвердження української нації в статусі господаря країни і держави. Ми. націоналісти, закликаємо продовжити національну революцію, щоб створити національну державу і через неї вирішувати не лише соціальні, а всі проблеми народу на його користь. Бо мета національної революції – реалізація української національної ідеї, створення держави української нації (УССД). Її завдання – забезпечити державний статус, захист, відродження і всебічний (у тому числі соціально-економічний) розвиток української нації, її продовження в часі. Рушійною силою національної революції є не якась соціальна група чи клас, а українська нація – народ, об’єднаний національною ідеєю. Тож не повторюймо помилок, послухаймо голосу Шевченка, Міхновського, Коновальця, Бандери, орієнтуймося на власні сили! Будуймо власну національну державу!

Нас запитують: “Чому “Тризуб” не підтримує акцію “Україна без Кучми?” Ми відповідаємо, що націонал-демократи в опозиційному таборі не творять конкретної державницької сили, вони не мають єдиної мети, концепції та програми дій, а допомагати червоним – це злочин проти України. Націонал-демократи, замість того, щоб розбудовувати свої структури, згуртуватись під прапором української національної ідеї і розпочати в Україні процес перетворення нинішньої держави в українську національну державу – пішли в обоз до червоних та допомагають їм усунути Кучму, ліквідувати посаду Президента, відновити червону більшість у Верховній Раді, яка прикрившись колективним, а отже, “всенародним” рішенням – вкине Україну знов у ведмежі обійми “старшого брата”. “Тризуб” не підтримує такої позиції. Але за те, що ми маємо свої ідейні переконання (“на стику ідей компромісів не буває”, як писав Ярослав Стецько), за орієнтування на власні сили та ведення боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу, нас хочуть звинуватити ті, які давно продалися, скомпрометували себе та відійшли від боротьби. Вони політикують в своїх парткабінетах або коридорах влади, а зараз пішли на компроміс з червоними. Замість того, щоб пояснити народу причину своєї безідейності, безсилості, свою співпрацю з соціалістами і комуністами, вони зайнялись паплюженням “Тризуба” та його керівництва. Сьогодні, в черговий раз, повилазили ті, які за совітів займалися паплюженням національно-визвольного руху ОУН-УПА та Української Греко-Католицької Церкви і тихо сиділи; а зараз вони стають речниками народу, суддями, “борцями” за правду і справедливість, звинувачуючи нас в кагебізмі, продажності, зраді. Тільки чомусь ми не чули їх “праведних” голосів, коли членів “Тризуба” обробляли, арештовували, судили. А за кожний наклеп на “Тризуб” доведеться рано чи пізно відповідати.

Історія національно-визвольної боротьби знає такі випадки – У 30-х роках XX століття майже всі західноукраїнські партії в істерії кинулись паплюжити ОУН за її принциповість, ідейність, революційність, але ми знаємо, де ділись ті партії з їх “правотою”. У 1939 році з приходом совітів на Західну Україну пліч-о-пліч з народом залишилась та очолила боротьбу єдина Організація Українських Націоналістів. Тому “Тризуб”, організація створена з ініціативи ОУН, свідомо зайняв таку позицію. На наше переконання, це – єдино правильне рішення. Воно виходить з націоналістичного світогляду та націозахисної дії. Ми не збираємось захищати винних, навіть якщо це люди влади, бо кожен, хто вчинив злочин, мусить нести належну відповідальність, Але й, ми не збираємось комусь догодити. Ми знаємо, що на нас буде виливати бруд всяка політична нечисть, щоб оправдати своє угодовство, безпринципність, відхід від національної ідеї. Ми свідомо беремо той хрест відповідальності, бо не ставимо за мету комусь сподобатись, чи тому, що сьогодні це вигідно, аби заробити дешеві політичні дивіденди, бо ми думаємо про завтра і про те, що буде з Україною.

Наше завдання: відтворити думку третього і найчисельнішого табору – українського народу, який не бере участі в нинішньому перетягуванні політичного каната, проте більше не збирається спостерігати за цією істеричною і виключно кон’юнктурною метушнею.

У нинішній ситуації, коли всі учасники конфлікту дбають лише про свої корпоративні інтереси і забувають і про долю Г.Гонгадзе, і про народ, і про державу, і про Україну. ВО “Тризуб” ім. С.Бандери пропонує:

1. Припинити політичні спекуляції навколо імені Г.Гонгадзе і нинішнє політичне протистояння: ваші ігри зайшли надто далеко і стають небезпечними для державності і незалежності України.

2. Створити представницьку, з участю всіх зацікавлених сторін громадську комісію спостереження за ходом розслідування справи Г.Гонгадзе, перевести цю справу з політичної у правову площину і вирішувати її в юридичному полі, як це має бути в цивілізованій країні.

3. На основі її висновків суворо покарати винних у злочинному недбальстві чи свідомому затягуванні розслідування цієї справи.

4. Усім державницьким силам згуртуватися під прапором української національної ідеї і розпочати в Україні процес перетворення нинішньої держави в українську національну державу.

5. Владі, зокрема Президентові, покінчити з дотеперішньою національно-політичною невизначеністю, випрацювати і найближчим часом запропонувати для публічного обговорення національно зорієнтовану ідеологію українського державотворення. Перед усіма нами – подвійне завдання: започаткувати в нашому суспільстві кардинальні, якісні, воістину революційні перетворення в інтересах української нації, усіх чесних громадян, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування державності України.

Разом – зможемо. Ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти, ми переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям слава!

полковник Є.ФІЛЬ

Голова Центрального Проводу

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

РЕЗОЛЮЦІЯ Учасників віча “Під якими прапорами і за яку Україну?!”

Ми, учасники громадського віча, занепокоєні ситуацією, що склалася в Україні. Два політичних табори, що зійшлися в боротьбі за владу, розколовши суспільство на “прокурорів” і “адвокатів”, вкрай дестабілізували політичне становище в державі. При чому кожен з таборів намагається заручитись підтримкою іноземних речників, а в замін пропонує значні поступки, що ведуть до втрати української державності. Яскравим свідченням цього є остання зустріч Президента України Л.Кучми з Президентом Росії В.Путіним у м. Дніпропетровську. Так звані Дніпропетровські угоди ставлять під загрозу саме існування державності України, з іншої сторони, табір опонентів на чолі з червоними реваншистськими силами, що власне і призвів до такої ситуації, теж виконує задум Москви, бо його кінцева мета – не просто ліквідація посади президента чи перетворення України в парламентську республіку, а, заховавшись під колективним рішенням, – здача України. Загрозливим в цій ситуації є перехід частини правих на сторону червоного табору.

Вбачаючи у останніх подіях серйозну загрозу існуванню держави Україна, ми:

1. Вимагаємо від представників усіх гілок влади та політикуму в Україні негайно засудити останні дії Президента у зв’язку з підписанням так званих Дніпропетровських угод та приступити до вироблення і реалізації концепції національного державотворення.

2. Закликаємо представників правих політичних партій, що потрапили під керівництво червоних у акції “Україна без Кучми” негайно вийти з реваншистського табору, створити єдиний об’єднаний національно-державницький табір та почати боротьбу під українськими національними гаслами.

3. Звертаємось до усіх громадян України піднятись на боротьбу за збереження держави Україна та перетворити її в Українську Самостійну Соборну Державу – державу української нації на українській землі.

Залишаємо за собою право вдатися до всіх доступних методів задля збереження держави Україна.

Наша сила – в нас самих! Разом ми переможемо!

Прийнято на вічі (присутньо більш ніж 1000 чол.) в м. Тернополі 18 лютого 2001р.

ТРЕТІЙ ШЛЯХ Перші підсумки

Хвиля, внесена “Тризубом” у політичні пристрасті навколо зникнення Г.Гонгадзе та касетного скандалу, що мала на меті витворити третій шлях – політично виграшний не для купки ворогуючих політиків, а для української нації, – безперечно змінила розклад політичних сил в Україні.

Уже через декілька днів після закінчення націозахисної та пропагандивної акції “Тризуба” в Києві в одному з інтерв’ю Президент висловився про те, що нашій державі потрібна національна ідея та її реалізація (звісно, у його розумінні). Опозиція ж, зі свого боку, особливо її ліва частина – соціалісти – вголос і цілеспрямовано (хоча сумнівно, що абсолютно щиро) виступила проти комуністів. Соціалісти, вірніше, звинуватили комуністичне керівництво у зраді та колабораціонізмі з владою. (З прагматичної точки зору дуже зрозумілий крок: ліве електоральне поле звужується, і щоб отримати голоси виборців, необхідно усувати конкурентів). Зрештою, що залишилось майже непомітним, у Києві вперше за історію незалежної України були відкрито биті комунореваншисти. у столиці стало небезпечно хизуватися злочинною імперсько-комуністичною символікою. Зникла вона і з наметового містечка учасників акції “Україна без Кучми”. А на мітингу опозиції 9 березня більшість уже схвально сприймала дієву агітацію членів “Тризуба” та ОУН-М не дозволяти червоної символіки па святому місці біля пам’ятника Т.Шевченку. Прапори, що все-таки насмілились підняти червоні, були відібрані та знищені.

Коли йдеться про наше ставлення до вже неіснуючого наметового містечка, то необхідно підкреслити декілька аспектів. По-перше, ми є противниками влаштування політичних протестів у вигляді шоу з наметами, з голодуванням, з плаканням над своєю долею. Ми розцінюємо це як рабські форми протесту, до яких самі не вдаємося і іншим не радимо, хоча визнаємо право і на такі форми волевиявлення. Ми застерігали владу від насильного знесення наметового містечка. Така акція нічого доброго не дасть. Політичні проблеми треба вирішувати політичними методами. Наметове містечко дожило до того, що воно стало тягарем для його організаторів. Влада ж своїми насильницькими діями допомогла своїм ворогам розв’язати їхню політичну проблему, заплямувавши себе черговий раз антидемократизмом, авторитаризмом. Винною, як завжди, залишилася міліція. Тим більше, що в такій акції не могла проявитися сутність нашої міліції, і міліціонери шматували не тільки намети, але й демонстрували явну зневагу до національно-державницької символіки.

Накреслені ж “Тризубом” перспективи третього шляху почали набирати реальних обрисів. Уже під час акції на Хрещатику з нами були наші побратими -попередники, члени Братства ОУН-УПА та члени ОУН-М. Пізніше майже усі лідери правоцентричних партій націонал-демократичного спрямування заявили про необхідність створення правої опозиції без блокування з лівими. Черговим кроком до цього стало створення Форуму національного порятунку, де ліві уже не мали абсолютної більшості – на відміну від акції “Україна без Кучми”, та, врешті, створення комітету “За правду!” виключно з представників націонал-демократів. Шкода, що були зроблені лише напівкроки: перейнявши програму вимог “проти”, так і не сформували програми позитивних дій, що в кінцевому випадку мала б привести до реалізації української національної ідеї. Об’єднання націонал-демократичного табору, на нашу думку, є ілюзорним та нестійким.

Правдою є і те, що роздроблення націонал-демократичних сил на совісті у влади: влада докладає усіх зусиль, щоб тримати ситуацію під контролем, тому й сприяє диференційним процесам у патріотичному русі. Влада робить те, що повинна робити, – якщо хоче залишитися владою. Проте виникає запитання: що, націонал-демократичний табір очолюють тільки ідіоти? Якщо ж вони не ідіоти, а ми хотіли б так думати, то чому не осмислять чи бодай не поставлять проблему, чому їх так легко колоти? Воші прийшли б до того, до чого ми увесь час їх підштовхуємо. Всі їхні об’єднання – це об’єднання спільників, а не соратників. Спільники об’єднуються заради якоїсь вигоди, і як тільки влада якомусь з лідерів покаже, що йому вигідніше інше, то він піде за вигодою. Може. час консолідуватися на основі ідеї? Тоді й колоти їх було б неможливо. Хіба влада, щоб їх знешкодити, зробила б те, що свого часу зробив Кравчук. Він паралізував РУХ тим, що забрав його програму і зробив її своєю. Але від того певною мірою виграла Україна. Було б набагато гірше, якби він взяв програму Симоненка чи Мороза.

Ще одним показовим моментом є методи, до яких вдається опозиція. Вона робить все не стільки для того, щоб провести позитивні зміни на користь українців, а щоб сподобатись Заходу чи на хвилі протистояння якнайдорожче продатись тій же владі. Звідси зрозуміло, чому опозиція, висунувши такі радикально-ультимативні заклики, проводить діаметрально протилежні заходи, які ніколи не приведуть до поставленої мети, хіба що шляхом сепаратної змови з Президентом чи його оточенням. Це особливо було видно під час подій 9 березня, коли лідери опозиції усіляко відхрещувались від радикальних дій учасників маніфестацій. Зрозуміло, крайніми і проданими виявилися члени УНА-УНСО, як і рік тому члени гурту “Самостійна Україна”.

Підсумовуючи усе це, слід зробити належні висновки. Влада, усвідомлюючи свою нестабільність, намагається утриматись навіть ціною скочування до диктатури та зрадою національних інтересів, що засвідчили т. зв. Дніпропетровські угоди. Опозиція, об’єднана не на основі консолідуючої національної ідеї, з легкістю здає своїх спільників і бачить у даній кризі лише ідеальний стан політичного торгу. Українці й надалі залишаються зрадженими, дезорієнтованими та обдуреними.

Врахуймо, що все це відбувається на фоні комуністичного реваншу в Молдові, червоного демаршу за відновлення СССР у Верховній Раді, відвертих реваншистських закликів П.Симоненком до ліквідації української державності, з якими він виступив на мітингу 15 березня, та створення 17 березня у м. Луганську “справжньої” КПРС.

Характерно, що в цій ситуації і влада, і “опозиція”, цілком позбавлені національної гідності і гордості, не знайшли нічого кращого, як бігати до Росії та Польщі за допомогою. Напевно, це вже в крові наших денаціоналізованих політиків – жебрання то в Москві, то у Варшаві: усе, як ще з XVI століття…

Усе це змушує поставити кілька питань.

1. Чому “опозиція” не хоче завершення справи Г.Гонгадзе? Це випливає з того, що ні “правий”, ні “лівий” табори не підтримали нашу ідею створення авторитетної для суспільства громадської комісії спостереження за розслідуванням цій справи, добре знаючи, що іншого способу об’єктивно і переконливо завершити її просто нема.

2. Чому оточення Президента затягує розслідування “касетного скандалу” і теж ігнорує створення такої комісії? Чи не тому, що на “захисті” Президента можна непогано заробляти?

3. Чому ні влада, ні “опозиція” не хочуть, щоб громадяни України знали, яку ж державу ми будуємо, а тому ігнорують нашу пропозицію витворити й опублікувати національно зорієнтовану ідеологію державотворення, у якій була б чітко сформульована мета, концепція та програма державного будівництва? Бояться виявити свої справжні наміри і свою антиукраїнську суть? А може, господарі не дозволяють?

4. Чому “опозиція” не хоче сутнісних змін нинішньої системи на користь української нації, а замість нього пропонує згубну для України ідею перетворення держави з президентсько-парламентської в парламентську?

5. Чому і представники влади, і “опозиція” так зневажливо ставляться до національної символіки? Чи не тому, що і для перших, і для других синьо-жовті символи – це не більше, як прикриття своєї справжньої, далекої від українства суті? Адже саме це демонстрували, шматуючи синьо-жовті знамена, “анархісти”, які 6 лютого нищили намети на Хрещатику, міліціонери, які зносили наметове містечко 1 березня, та народні депутати від “опозиції” В.Семенюк і Т.Чорновіл, які 9 березня не тільки закликали нищити синьо-жовті символи задурманену ними молодь, але й самі показували в цьому приклад.

Тому все більш чітко прослідковується необхідність третього шляху – шляху українських націоналістів в ім’я української нації, єдино можливого шляху перемоги. Кожна зі сторін має визначитись. Влада – або будувати національну держав, або бути зметеною чи проданою своїми ж. “Опозиція” – влаштовувати політичні шоу комусь на догоду чи очолити боротьбу, орієнтуючись на сили власного народу і під прапором національної ідеї.

Україні потрібен третій шлях. Наш шлях. Шлях продовження національно-визвольної революції. Шлях важкий, але перспективний. Сьогодні цим шляхом ідемо ми, завтра на нього мусить стати окрилена вірою в свою правду українська нація. Іншого не дано. З цим переможемо!

Слава Україні! Героям Слава!

АКЦІЇ, ПОДІЇ, ВИШКОЛИ

1.01. – участь у відзначенні Дня народження С.Бандери та відкритті музею національно-визвольних змагань у Старому Угринові Івано-Франківської області.

1.01. – урочиста академія з нагоди дня народження С. Бандери у Чернівцях.

1.01. – урочиста академія з нагоди річниці від дня народження С.Бандери у Тернополі.

2.01. – урочиста академія з нагоди дня народження С.Бандери у м. Кіцмань Чернівецької обл.

2.01. – академія пам’яті Степана Бандери у Львові.

10-14.01. – організація пропагандивних Вертепів у Києві та Дніпропетровську – Дніпродзержинську.

11-14.01. – плановий вишкіл Чернівецької обласної організації у Буковинських Карпатах.

Січень – організаційно-політичні вишколи в м. Чернівці, Глибоцькому та Кіцманському районах Чернівецької області.

21.01. – поїздка в село Раштівці Гусятинського району. Панахида на місці загибелі 4-ох вояків УПА.

21.01. – в Тернополі відбулася нарада керівного складу “Тризуба”.

25.01. – академія пам’яті Героїв Крут у ЗОШ №9 м. Чернівці.

27.01. – академія пам’яті Героїв Круг у Народному Домі м. Чернівці.

Січень – академія пам’яті Героїв Крут с. Іспасі, м. Кіцмані (школі та технікумі).

Січень – академія та круглий стіл, приурочені 72 річниці утворення ОУН у м. Чернівці.

4.-8.02. – поїздка в Київ, участь у націозахисній акції “За державність нації – за Українську Самостійну Соборну Державу!”

5-7.02. – націозахисна акція “За державність нації – за Українську Самостійну Соборну Державу!” у м, Києві, недопущення антидержавного реваншистського розгулу.

5.02. – прес-конференція в УНІАНі у зв’язку з початком проведення націозахисної акції “За державність нації – за Українську Самостійну Соборну Державу!” у м. Києві.

7.02. – прес-конференція в УНІАНі у зв’язку із закінченням проведення націозахисної акції у Києві, роз’яснення необхідності “Третього шляху”.

5-7.02. – переговори з лідерами націоналістичних та націонал-патріотичних партій з метою створення Третьої сили, що поведе боротьбу за УССД.

11.02. – у Збаражі, що на Тернопільщині. зірвано антиукраїнський мітинг соціалістів.

11.02. – вшанування пам’яті Першого командира УПА Клима Савура – Дмитра Клячківського у с. Оржові.

11.02. – участь у панахиді та вічі за полеглих повстанців у с. Корчин Сколівського р-ну на Львівщині.

13.02. – прес-конференція “Третій шлях” у Тернополі для місцевих ЗМІ.

14 02. – прес-конференція “Третій шлях” у Ів.-Франківську для місцевих ЗМІ.

18.02. – у Тернополі відбулося віче “Під якими прапорами і за яку Україну”.

22.02. – прес-конференція “Третій шлях” у Львові для місцевих ЗМІ.

25.02. – вишкіл Рівненського “Тризуба”.

27.02. – проведено дві зустрічі з викладачами і учнями училища №27 м. Львова.

28.02. – засідання Проводу Тернопільської сотні.

3.03. – організація вечора пам’яті Лесі Українки у Рівному.

4.03. – пам’ятна академія до дня загибелі Романа Шухевича (Тернопіль), демонстрація художнього фільму “Нескорений”.

12.-19.03. – з ініціативи “Тризуба”, “Обнови”, “Вертепу”, за сприянням міської влади в молодіжному центрі “Червона Рута” проводилась безкоштовна демонстрація фільму “Нескорений” для школярів та студентів Тернополя.

8-11.03. – вишкіл сотні “Сіроманці”.

15-17.03. – вишкіл-нарада керівного складу “Тризуба”.

КОНТАКТНІ АДРЕСИ “ТРИЗУБА”

02232, м. Київ, а/с 88, (044) 432-53-05.

Тернопіль, бульвар Т.Шевченка, 39, (0352) 22-55-42.

Івано-Франківськ, вул. Б.Лепкого, 46, (03422) 3-25-12, 3-11-35, (03435) 7-93-15.

Львів, вул. Нечуя-Левицького, 4, (0322) 35-12 48, 35-13-02.

Чернівці, вул. Ломоносова, 2, (03722) 2-80-59, 2-83-01.

Луцьк, вул. Ярощука, 10, (03322) 2-70-95, 5-62-25.

Мукачеве, вул. Миру, 30, (03131) 2-25-45.

Ужгород, (03122) 5-28-50.

e-mail: tryzub33@hotmail.com

Контактні адреси на Сході можна отримати в Києві.