№3-4 (17-18), 2000

ЗАРВАНИЦЯ 2000 ЧЕКАЄ НА ТЕБЕ

ХРИСТИЯНСТВО, ДУХОВНІСТЬ, НАЦІОНАЛІЗМ

Зарваниця історично бере початок від 1240 року, коли монаху який втікав з Києва від татар, об’явилася Богородиця, подарувала ікону і джерело води.

Зарваниця стала скарбом Церкви, даром для освячення, святинею народу. З того часу і до сьогодні туди поспішають люди, щоб отримати духовну силу, пораду, світло і оздоровлення через прощення гріхів, молитву і покаяння.

ІСТОРІЯ с. ЗАРВАНИЦЯ

Там у гаю серед борів,

В селі Зарваниця

Є чудесна мати Божа

Й цілюща криниця.

1240 – з’явлення Чудотворної Ікони Матері Божої.

1241-1245 – заснування печерного монастиря.

1264 – зцілення князя Василька.

1458 – перша письмова згадка про Зарваницю.

1740 – з’явлення ікони Розп’ятого Спасителя.

1865 – коронація Ікони Матері Божої.

1894 – побудовано каплицю.

1922 – побудовано монастир св. Івана Хрестителя чину Студитів.

1939 – захована Ікона Матері Божої від знищення безбожниками.

1940 – заборона відправляти на церковній площі.

1946 – знищення монастиря.

1957 – 28 серпня – поява Матері Божої.

1960 – знищення каплиці.

1962 – 30 квітня – поява Матері Божої.

1962 – 26 вересня – поява Матері Божої.

1963 – 29 серпня – поява Матері Божої.

1968 – 18 серпня – поява Матері Божої.

1975-1989 – в час гоніння віруючих греко-католицької церкви митрополит Стернюк призначив о. Василя Семенюка настоятелем церкви у Зарваниці і надав йому право відновити відпусти.

1988 – святкування 1000-ліття Хрещення України. Проводив владика Павло Василик з 25-священиками. Влада чинила опір.

1989 – відкриття церкви.

1991 – відвідання Зарваниці кардиналом Мирославом Любачівським.

1995 – посвята українського народу під Покров Пречистої Діви Марії.

1996 – Всеукраїнська проща.

1997 – Зустріч молоді Тернопільщини “Ти Христос – син Бога живого”.

1998 – Єпархіальний з’їзд молоді “Прийди, Душе, любові і миру”.

1999 – молодіжна проща “Бог Отець єднає нас в Любові”.

2000 – Національна Всецерковна проща.

ДРУЖЕ ТА ПОДРУГО!

Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю, всією силою твоєю і всіма мислями твоїми!

Люби ближнього твого, як самого себе!

Люби Українську Націю понад усе!

Люби Господа Бога твого і Націю твою, бо така воля Бога, що сотворив тебе на свій образ і подобу.

Твоя нація складається з мільйонів таких як ти, тому вона, як цілість минулого, сучасного і майбутнього, є помножена образом і подобою Бога. Хто каже, що він “позанаціонально” любить Бога і тому не сповняє обов’язків перед своєю Нацією, – той говорить неправду. Він крім себе не любить нікого!

ОРДЕН

Орден створюється для культивування і реалізації ідеї, і члени ордену не пов’язують поширення й утвердження цієї ідеї з якоюсь вигодою для себе. Саме тому тільки орден може виступити консолідуючим фактором в українському політикумі й він нікому не конкурент, але для всіх опора, включаючи людей влади, що проводять державницьку, а не шкурну політику. Український, народ має такий орден – Організацію Українських Націоналістів.

НАША МЕТА:

“Здобути, закріпити і розбудувати Українську Самостійну Соборну Державу – Державу Української Нації на етнічних українських землях зі своїм власним суспільним ладом, який би гарантував Українській Нації найкращий розвиток, усім громадянам України – всебічну Свободу, Справедливість, Добробут”.

НАША КОНЦЕПЦІЯ:

“Визвольна, революційна, безоглядна і масова боротьба українського народу за УССД, ведена власними силами Нації за всяких умов, усіма доступними методами, на засадах ідеології українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери і під єдиним керівництвом націоналістичного революційного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену – Організації Українських Націоналістів”.

УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА СОБОРНА ДЕРЖАВА

Національно-визвольна революція, розпочата в кінці 80-х років, не завершена. В Україні збережена і вдосконалена система, структура та люди антинародної, антиукраїнської радянської влади. Тому свідомо і злочинно на шкоду народові затягується перехідний період у становленні української державності: Україна вже не є московською колонією, але ще не стала Українською Самостійною Соборною Державою.

Щоб прискорити цей процес, необхідно якомога ширше пропагувати в суспільстві народорятівну українську національну ідею – ідею державності української нації. Бо доки не вирішено головне політичне питання – створення української національної держави (УССД), – доти жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися “нічийно”-безідейною владою на користь українського народу.

І тільки довкола української національної ідеї можна сконсолідувати всі національно-державницькі сили і повести переможну боротьбу за право українців бути господарями, а не наймитами і жебраками на своїй рідній землі.

Виконати таку консолідуючу і спрямовуючу роль у сучасному політикумі України може тільки незримий, але дієвий національний політичний орден – ОУН. І жорстоко помиляються ті, хто мислить кращу долю України без ОУН. Тільки з ОУН подолаємо нинішню роздрібненість і політичне безсилля. З нею обнадіємо народ і зміцніємо. З нею переможемо.

ОУН вчить, що боротися треба не тільки за ЩОСЬ (пенсії, зарплати, стипендії, пільги, реформи, мандати, посади тощо), а за ВСЕ – за національну державу.

Національна держава – це не вигадка націоналістів, а природне прагнення кожного політично розвинутого народу. Бо тільки “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля.”

Національна держава – це завершення політичного самоутвердження народу, внаслідок якого він стає повноправним і єдиним господарем своєї долі на своїй землі, своєї держави і влади в ній, своєї країни і всіх її ресурсів.

Національна держава – це політична система, у якій влада (усі її гілки, структури, посадові особи) є носієм національної ідеї і послідовним захисником національних інтересів свого народу.

Національна держава – це держава, соціально-економічна політика якої здійснюється за формулою: “Від створення і зміцнення національної держави – через захист економічних інтересів нації – до заможності кожного громадянина.”

У нас є вибір: розбудовувати і зміцнювати теперішній режим грабежу чи домагатися перетворення нинішньої чиновницької держави в українську національну державу – УССД.

Перед нами подвійне завдання: провести якісні, позитивні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності.

Здійснити це можна шляхом постійного зближення політики влади і наших партій з українською національною ідеєю та національними інтересами українського народу. Якщо такого зближення не хоче влада і бояться партії, його здійснить сам народ – шляхом національної революції під проводом ОУН.

Ми хочемо перемогти! Ми можемо перемогти! Ми переможемо! І хай допоможе нам БОГ! Слава Україні! Героям слава!

СЬОГОДНІ МИ ВІДРОДИМО ОУН, А ЗАВТРА УКРАЇНУ

Боротьба за Українську державність велась протягом багатьох століть. У ній не одне покоління заплатило кращими синами і дочками. Мільйони пройшли тяжкими дорогами поневірянь у тюрмах, концтаборах та на засланні. За будь-які ознаки приналежності до українського, за бажання бути українцем та мати свою державу треба було платити своїм життям. Так формувалась недержавна українська нація.

Сьогодні ми, як ніколи, маємо можливість згуртуватись і стати державною нацією. За це не треба йти на муки, четвертування, на палі.

Наше покоління має унікальний шанс для праці у легальних умовах, де долю України вирішує не меч, шабля чи кріс, а твоя активність і свідомість. І навіть кинутий в урну для голосування бюлетень та своєчасний контроль дають позитивний результат. І тут уже не так “тії вороги винні”, як власна неорганізованість, байдужість, зневіра в сьогоднішньому дні та очікування, що хтось за нас збудує Україну, але при цьому і нас не забуде. Чи замало вчимося ми на своїх помилках. Чи розучились читати. Чи, можливо, нема з кого брати прикладу? І помилок достатньо, і читати є що (починаючи зі Святого Письма та “Кобзаря”), і приклад є з кого брати, та й орієнтири чітко визначені: “Борітеся – поборете!”, “В своїй хаті, своя й правда, і сила, і воля”. А щастя і спасіння чомусь шукаємо в сусідів: одні на Сході, у “старшого брата”, так швидко забувши наругу та злочини, що він чинив; інші на Заході – в пошуках матеріальних гараздів, демократичних свобод та соціальної стабільності, не помічаючи величезної кризи духовності, що панує в західних суспільствах. Експериментують, хто як хоче: намагаються прищепити нам ворожі, чужеродні ідеології, згубні концепції та доктрини. А дорогоцінний час втрачається, і ситуація може змінитись так, що нам вже не дадуть у спокійних умовах оформитись як державна нація та стати нормальною цивілізованою державою.

І тому цей перехідний період від УРСР, колоніального утворення на території України, до Української Самостійної Соборної Держави (УССД) – держави української нації на власній землі ми маємо раціонально використати. Але не все так просто: на Україні діють дві сили. Одна сформована, і прагне використати владу і гроші, щоб перетворити Україну в убогу неоколонію, а нас – у безправних тубільців. Друга сипа – національно-патріотична, що хоче зробити Україну сильною і багатою державою, але перебуває в стані постійного формування і поділу (уже поділили український політикум на сто партій), постійного запозичення чужих ідей і доктрин.

За 10 років тупцювання на місці український народ видихнувся, зневірився. Кому тільки не вірив: і демократам, і соціал-демократам, і лібералам. Українцям і далі вперто пропонують орієнтуватися тільки на своїх “непомильних” партійних лідерів, тільки на свої партії, бо, мовляв, лише вони врятують Україну. А ці лідери вже остаточно скомпрометовані, а більшість партій розділені та розсварені. Та це й закономірно: вони ніколи не вели справжньої всенародної політичної боротьби з залученням широких народних мас та орієнтацією на власні сили, а займалися політичним крутійством, щоб догодити Заходу, кабінетними інтригами та випрошуванням у влади посад та мандатів, перебуваючи у так званій “конструктивній опозиції”(?) до влади. А народ залишився біля розбитого корита – пограбований, покинутий та забутий. Бо ніхто не консолідує його навколо єдиної народорятівної національної ідеї, ніхто не залучає народ до боротьби. Ніхто, крім українських націоналістів (не плутати із псевдонаціоналістами і “теж-націоналістами”).

То загляньмо в історію, прочитаймо та перечитаймо, хто рятував український національний організм, хто і під якими прапорами завжди вів боротьбу за українську державність, кого вороги боялися та знищували в першу чергу. Зрештою, хто для них був страшніший: угодовець Брюховецький чи самостійник Мазепа, соціаліст Винниченко чи державник Петлюра, приглушені, боягузливі політики чи ОУН з її безкомпромісною боротьбою?.. Відповідь однозначна – знищували мазепинців, петлюрівців, бандерівців, а “правильні” тікали світ за очі або догідливо служили окупантам, поки були потрібні.

Чому наші вороги так боялися державників-націоналістів? Та тому, що націоналісти твердо вірили самі і переконували суспільство, що лише в своїй національній державі можна зробити щасливим свій народ. Вони ніколи не випрошували, не вихитрювали чи виторговували державність України, а в безкомпромісній боротьбі виборювали право нації мати державу. І тому найкращі сторінки нашої історії творились саме ними, а не холуями і хрунями, зрадниками та збайдужілими угодовцями. І сьогодні народ, шукаючи хто б вивів його з нинішньої скрути, звертається саме до прикладу Коновальця, Шухевича і Бандери, а ніколи – до Грушевського, Винниченка та їм подібних.

За всіх окупацій найбільших переслідувань зазнав саме український націоналізм. Дивно, що й сьогодні з ним воює “українська”(?) влада. Його і далі паплюжать, перекручують, компрометують як свої, так і чужі. І далі створюються і діють псевдонаціоналістичні організації з єдиною метою: скомпрометувати націоналізм і національну ідею та до кінця зневірити український народ. Чого тільки варте функціонування понад півдесятка легальних псевдо-ОУН. А дехто з так-званих “теж-націоналістів” намагається показати націоналізм не таким, яким він є, а таким, який їм вигідний. Тож як людям відрізнити націоналістів від “теж-націоналістів”? Націоналіст – це той, хто, використовуючи націоналістичну ідеологію, веде безкомпромісну боротьбу за добро нації. “Теж-націоналіст” – це той, хто, прикриваючись святою ідеєю, використовує націоналізм для власної вигоди або на догоду ворогам.

За час свого існування націоналізм набув світоглядної вивершеності та організаційної структурованості. Один націоналіст може запалити маси, вказати орієнтири, виховати носіїв та борців за національну ідею, врятувати честь нації ціною власного життя, бути прикладом для наслідування, як це зробив Тарас Шевченко. Але зорганізувати широкі народні маси навколо національної ідеї, повести боротьбу за державність, вибороти та стати будівничим УССД може тільки монолітний організований націоналістичний рух. А єдиним представником його є український національний політичний орден – ОУН, члени якої довели це жертовністю, відданістю, а коли було потрібно – то й ціною власних життів.

За часи бездержавності та страшного окупаційного терору тоталітарного комуністичного режиму український народ зазнав великих людських втрат, духовної, психічної, моральної деформації та занепаду, з’явились ознаки меншовартості та втрати віри у власні сили свого народу. На жаль, ця криза не оминула й ОУН. У краї вона зазнала жорстоких репресій, майже тотального винищення, а на Заході її членство розкладали західний лібералізм та ведення лише легальної, почасти імітаційної боротьби. Тому сьогодні багато хто запитує, а де ж ОУН і що вона робить сьогодні.

Відповідаємо: ОУН була, є і буде. Вона діяла і діє – в Україні і поза нею. Ніякий терор, ніяка криза перехідного періоду не зупинить її діяльності. Бо ОУН стоїть на твердому фундаменті. Ми заявляли і заявляємо: ОУН – категорія постійна, керівництво ОУН – категорія змінна. ОУН переживала ще й не такі страшні часи, коли одночасно по тюрмах перебували 3-4 Проводи чи (як на початку 60-х років) коли до 90 відсотків членства було фізично знищено. Але вона вистояла в часи терору, тому в часи незалежності відродиться, зорганізується та продовжить боротьбу за державність української нації, об’єднавши народ навколо української національної ідеї.

Основне завдання ОУН – стати на ті організаційні засади, на яких вона створювалась, зробити так, щоб ОУН стала флагманом українського національно-визвольного руху, “становим хребтом нації”.

Тому ми чекаємо від наступного Великого Збору Організації рішучого і якісного оновлення програмно-політичних напрямних і концепцій національного державотворення, нових форм і методів діяльності, активних та ефективних дій для консолідації українського політикуму, усіх національно-державницьких сил.

Ми впевнені, що Великий Збір націлить Організацію на суттєве омолодження і зміцнення керівних органів, на добір кадрів на основі властивих для ОУН критеріїв: ідейності, світоглядної спорідненості, жертовності, відповідальності, карності, дієвості. Бо, як писав Ярослав Стецько, “сила ОУН – в її кадрах. Сила кадрів – у їхніх характерах. Характери ростуть у твердій дійсності, серед високих моральних та ідейних вимог, з ясною ціллю й великими перспективами”.

Зараз знаходиться чимало бажаючих “оновити ідеологію націоналізму”, “переглянути політичний арсенал ОУН”, “взяти на озброєння все найкраще з практики ОУН”, навіть “легалізувати ОУН, бо вже маємо свою державу”. Сподіваємось, що Великий Збір належно оцінить ці спроби “оновителів” і дасть гідну відсіч тим, що прагнуть для власної вигоди обеззброїти ОУН і перетворити неповторний національний орден у беззубо-немічну партію. ОУН – це витвір і надбання не лише українських націоналістів, а цілої української нації: усіх мертвих, живих і ненароджених українців в Україні і не в Україні. Тому кожен Провід, кожен член Організації повинні завжди пам’ятати – вони належать ОУН, а не ОУН належить їм.

Сподіваємось також, що Великий Збір зробить усе необхідне, щоб сконсолідувати усі дочірні об’єднання Організації, упорядкує наше середовище, виробить єдину стратегію боротьби, чітко розмежувавши їх обов’язки, сфери діяльності і завдання. “Уся боротьба, як заповідав С.Бандера, – мала б мати, як основу, одну ідеологію, програму, одну визвольну політичну концепцію. Ці форми боротьби, в ідеологічній, національно-політичній, пропагандивній, виховній, мілітарній та бойовій ділянках новині проходити за одноцільним планом, одна одну скріплювати, доповнювати”. А потім – залучити й інші державницькі партії та організації і повести на боротьбу весь український народ. Потрібно пам’ятати, додає сл. п. Провідник, що “Внутрішньо-українська політика ОУН є і завжди мусить бути визвольницькою, а не партійною. Тобто, вона змагає до формування такого внутрішнього українського життя, до створення такого укладу і взаємовідношення українських сил, які в усякій ситуації найкорисніші для визвольних змагань, а не тільки для скріплення позиції самої ОУН”.

Кожна з існуючих націоналістичних організацій намагається пропагувати в суспільстві українську національну ідею. Але тільки ОУН може організувати масовану, тотальну пропаганду народорятівної ідеології українського націоналізму, ідеї національної держави – УССД серед усіх верств суспільства, залучаючи і спрямовуючи пропагандивний потенціал усіх дочірніх структур.

Ми впевнені, що майбутній Великий Збір врахує прагнення всезростаючого числа національне пробуджених українців до рішучого змагання за українську національну державу. Ця боротьба новина вестись власними силами нації, за будь-яких умов, усіма доступними методами, на незмінних засадах ідеології українського націоналізму і під неодмінним керівництвом героїчної ОУН.

Коли ж нас запитують, яка ж із наявних ОУН має повести цю боротьбу, ми відповідаємо наступне: ОУН є одна, та, яка спливала кров’ю на дніпрових кручах, по волинських пущах та на схилах Карпат – Організація Українських Націоналістів. Вона довела це право не наявністю реєстраційних документів в польських, німецьких , большевицьких та “ніби-українських” органах влади, не паразитуванням на славі побратимів та використанні святої для українців абревіатури ОУН, а жертовною, безкомпромісною боротьбою за права українців та Українську Державу. Якщо ж якась із сьогодні існуючих так званих “ОУН” готова повторити героїчні чини ОУН, готова виявити такі риси жертовності, самопосвяти та відданості справі, вона виборе собі право бути причетною до святої назви ОУН.

Сьогодні в українців майже не залишилось часу для вичікування. Лише національний орден – ОУН, з йому властивою організацією, ідеологією, законами життя, може повести боротьбу української нації. Усе це треба робити негайно, бо Україна все швидше скочується до статусу неоколонії.

Народу потрібна сильна організація, яка може консолідувати людей та має авторитет і довіру. Народу байдуже, чи є в ОУН якісь проблеми, чи тимчасова криза. Бездіяльність такої організації як ОУН для України може дорого коштувати.

Наша організація ніколи не стояла осторонь справи відродження ОУН. “Тризуб” не може замінити ОУН але “Тризуб” зобов’язаний захищати, обороняти і пропагувати ОУН. Бо ми переконані: сьогодні ми відродимо ОУН, а завтра з ОУН здобудемо УССД!

І хай допоможе нам Бог! Ми хочемо перемогти, Ми можемо перемогти, Ми переможемо!

Полковник Євген Філь

ВІЗІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Ми звикли до того, що поява кожної нової книжки політолога і публіциста Василя Іванишина віддзеркалює якийсь особливий, суспільно-значимий, державотворчий момент і насущні, гостроактуальні проблеми часу.

Так було на великому зламі епох у кінці 80-х – на початку 90-х років, коли з’явилась його невеличка за обсягом праця “Українська Церква і процес національного відродження” (1990). Перша на цю тему в Україні, виразно антиімперська і антикомуністична, друкована і копійована скрізь і всюди всіма можливими на той час способами (навіть переписувана!), вона сягла понад мільйонного тиражу. Для тисяч людей вона стала і підручником, і детонатором, і каталізатором новітнього духовного і національного пробудження і діяння.

Так було, коли протягом кількох років (1991 – 1994) чотирма виданнями друкувалась книжка Василя Іванишина у співавторстві з Ярославом Радевичем-Винницьким “Мова і нація”. Минає час, а порушені в ній проблеми буття рідної мови як найпершого засобу національного державотворення не втрачають гостроти, будять думку, кличуть до праці і боротьби.

Так було після проголошення незалежності, у період безтямного захоплення ідеями космополітичної демократії і наповнення політичних програм навіть національно-патріотичних партій фікціями соціал-демократизму. Тоді в 1992 р. вийшла двома виданнями книжка Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм”. Вона з позицій націоналізму чітко окреслила тодішню політичну ситуацію та ідеологічну кризу, розвивала національно-екзистенційну методологію політичного мислення, утверджувала національні пріоритети українського державотворення і боротьби. Книжка відразу стала раритетом, але донині є актуальною, дієвою, місце якої за цей час не заступили ніякі праці з цієї тематики.

Так є і зараз. Бо праця “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” написана на замовлення Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери – для відповіді на гостроактуальні ідеологічні, політичні і державотворчі проблеми нашого часу.

Презентація цієї книги вже пройшла у всіх регіонах західної України. Пропонуємо Вашій увазі витяги з неї:

Консолідувати національно-державницькі сили можна тільки довкола української національної ідеї – ідеї державності української нації, ідеї УССД. Це дало б нашим партіям міцний ідеологічно-програмовий фундамент, чітко визначило б їх позицію і взаємини із владою, збагатило б новим членством, зробило б їх із конкурентів соратниками, яким взаємно вигідно скоординувати свої дії.

Цю консолідуючу роль не тільки в партійному середовищі, але в суспільстві взагалі, може виконати на ідейній основі тільки високоідейна й авторитетна організація, яка сама не йде до влади, членство якої не може в політичних змаганнях скористатися авторитетом своєї організації для здобуття собі посад і мандатів, але яка зацікавлена у розширенні і поглибленні національно-державницького руху і, отже, зміцненні та успіхах усіх його учасників.

Ми переконані в цьому, бо наша Організація завжди діє з цих позицій, а особливо успішними були наші консолідуючі зусилля під час президентських виборів. Але “Тризуб” – це лише вузькофункціональна націоналістична структура орденського типу, а не самодостатня всеохопна організація, якій був би під силу складний і багатогранний об’єднавчий процес.

Виконати таку консолідуючу і спрямовуючу роль у сучасному політикумі України може тільки національний орден – ОУН. З усіх відомих державотворчих чинників (монархи, аристократія, шляхта-дворянство, буржуазія, інтелігенція, армія, Церква), які ставали ядром і проводом державотворення в країнах Європи, ми не маємо жодного. Але є ще один: це незримий, але дієвий політичний орден. І саме він є в розпорядженні української нації: з народорятівною ідеологією, ефективною організаційною структурою, з колосальним досвідом політичної боротьби, зі славною історією, зі своїми героями і мучениками борні за свободу і державність України.

Хто, крім “Тризуба”, постійно, з першого дня свого створення веде активну пропаганду ОУН? Ніхто. Бо ж не є пропагандою ОУН спекуляція на її славі і створення все нових карикатурних об’єднань під цієї назвою (уже є їх щось із шість). Насправді ОУН була, є і буде завжди одна: та ОУН, чий світлий образ залишився навіки у вдячній пам’яті народу, та ОУН, яка разом зі своїм народом у важкій боротьбі спливала кров’ю на карпатських схилах і по волинських пущах. Але не зрадила, не відступила. І вписала найяскравіші сторінки в історію українського народу. Досить сказати, що під керівництвом ОУН уперше за тисячу років українці боролися за свою свободу і державу без отаманщини і тому без будь-якої зовнішньої допомоги півтора десятка літ вели безкомпромісну збройну боротьбу, що є неперевершеним досі рекордом.

Нам кажуть: “Усе це так. Але це – минуле. А от сучасна ОУН: це що – КУН? Ну, тоді, знаєте…”

Ні, КУН – це не ОУН. Це створена з ініціативи Проводу ОУН політична партія зі спільною для всіх націоналістів та їх об’єднань метою: створення держави української нації – УССД. Діє вона в межах закону і на партійних засадах. Час від часу ця партія вступає в якісь об’єднання з іншими але, як і вони, стати консолідуючим чинником, а тим більше – стати якимось замінником ОУН не може.

ОУН – це не принагідний чи штучний витвір жменьки фанатиків-націоналістів. Вона виникла з усвідомленої історичної необхідності, що сама партійно-парламентська діяльність – навіть дуже патріотичних об’єднань! – неспроможна суттєво вплинути на становище українського народу, докорінно, якісно, революційно змінити його.

Тодішні українські партії були приречені на легальність, на діяння в рамках окупаційних антиукраїнських законів, на відкритість для державного контролю і впливу, на добровільну чи вимушену обмеженість програм і мети, а отже, на неможливість формувати кадри для непідконтрольних владі інших, позапарламентських, а тому більш ефективних форм і методів національно-визвольних змагань. Усе це і багато іншого змусило шукати нові, адекватні обставинам жорстоких окупацій організаційні форми та ідеологію безкомпромісної революційної боротьби.

Вони були знайдені і втілені в життя під назвою ОУН. Рівно десять років поважні українські політики-патріоти глибокодумно доводили, що ОУН зайва і навіть шкідлива. Особливо дратувало їх те, що під вплив Організації потрапила практично вся політично активна молодь – передусім академічна і сільська. Вони переконували, що ОУН заважає їм викомбіновувати і випрошувати в польських органах влади якісь “полегші” для українців.

У 1939 році замовкли. З приходом уже нових – “червоних” московських окупантів ці об’єднання саморозпустилися або були розпущені владою, їх членство або втекло за кордон, або стало на шлях колаборації, або було знищене. З народом залишилась тільки невловима для ворогів, постійно активна і авторитетна для народу ОУН.

Сьогодні ситуація повторюється. Безмежна віра в “харизматичних” лідерів розвіяна самими лідерами. Надії на народозахисну і державотворчу спроможність українських партій пішли прахом: їх стає все більше, а користі від них народові – усе менше. ОУН знову стає політичною необхідністю. І чим скоріше це усвідомлять і націоналісти, і ненаціоналісти, політики і громада, тим швидше ОУН стане визначальним фактором національного державотворення, а український народ – господарем своєї доля на своїй землі.

І хай нікого – ні друзів, ні недругів – не вводять в оману ті чи інші імена і ситуації: люди і ситуації в Організації – категорія змінна, ОУН – постійна. Вона була, є і буде неодмінним фактором ефективності національних устремлінь до свободи і власної державності. І жорстко помиляються ті, хто мислить кращу долю України без ОУН. Це ілюзія, за яку українці вже заплатили десятиріччям втрачених можливостей. Може, годі?

Без кожного з нас ОУН може обійтися. хоч кожного з нас чекає. Але ніхто з нас не зможе ніколи без неї зробити для своєї нації того, що зміг би зробити через ОУН.

Тільки з ОУН подолаємо нинішню роздрібленість і політичне безсилля. З нею обнадіємо народ і зміцніємо. З нею – переможемо.

ШЛЯХ

Дух мусить втілитися в чин!

Ідея та мораль у меч!

Ярослав Стецько.

Виборовши на початку дев’яностих умовну незалежність для частини української землі, українці не спромоглися здобути державність для себе.

Першою і визначальною причиною гальмування руху Нації до омріяної волі стала відсутність революційного національного Проводу, яким була у 20-50-ті роки Організація Українських Націоналістів.

Деформована під тиском західного ліберально-космополітичного суспільства свідомість провідного діаспорного членства закордонних теренів ОУН, відрив від реалій крайового життя не дали можливості сформувати такий Провід ОУН, який був би гідний попередніх та який, повернувшись у 1992 році в Україну, зміг би запропонувати українському народу дієву концепцію продовження революційної боротьби. Замість неї, діаспорні горе-провідники розпочали боротьбу за мандати і посади, дезорієнтувавши і деморалізувавши цілу організацію. Нав’язані ворогами України правила гри були прийняті Проводом і більшою частиною організованого членства. Цей злочинний курс завів Організацію у глухий кут, а організований націоналістичний рух поставив на межу знищення.

Але не зважаючи на складну внутрішню ситуацію в ОУН, на активну протидію ворожих сил, на сьогоднішній день ще збережені дуже важливі позитивні моменти:

1. Низові структури ОУН, як в Краю, так і закордоном в основі своїй здатні до жертовної і безкомпромісної боротьби за велич і свободу української Нації.

2. Збереглася всесвітня мережа ОУН.

3. Ворогам не вдалося знищити ідеологічні підвалини Організації.

4. Фінансові потужності ОУН, при їх мобілізації та правильному використанні, достатні для того, щоб забезпечити активну націоналістичну діяльність.

5. Існує тяглість боротьби, славна історія, свої святі і мученики, неоціненний досвід попередніх поколінь членів ОУН, що спливали кров’ю разом з своїм народом на карпатських схилах, по волинських пущах, на дніпрових кручах.

6. Рядове членство таких фасадних структур, як Конгрес Українських Націоналістів.

7. Всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери.

Виходячи з вищенаведених базових для життєдіяльності ОУН положень, перейдемо до головних питань даної статті.

Для радикального вирішення українського питання Нація потребує відновлення діяльності революційного, націоналістичного, невидимого для ворогів Ордену, який має складатися із жертовних, загартованих, випробуваних і вишколених борців за святу справу визволення.

Орденська суть Організації – це боротьба не за посади, гроші чи матеріальні цінності, а за Ідею. Орден – це об’єднання воїнів революції, для яких проблем людського життя не існує. Члени Ордену – це калібровані бійці, які кожен свій крок підпорядковують Ідеї Нації. Головні принципи Ордену – це добровільність вступу, авторитаризм, дух побратимства, жорстка дисципліна, чітка структурованість, ієрархічна побудова та світоглядова однорідність. Не людина обирає Орден, а Орден обирає людину. Служіння Ордену – це служіння Нації, це служіння Богу.

Визвольна концепція ОУН має опиратися на традиційну націоналістичну ідеологію в інтерпретації Степана Бандери, враховувати сучасні умови існування Нації, точно визначити стратегічну мету та практичні цілі Організації. Визвольна концепція ОУН має працювати не тільки на зовні, на ній мають виховуватися революційні кадри: революціонери-професіонали – “воїни української національно-визвольної революції” (С.Бандера), організатори націоналістичного членства, полум’яні оратори, жертовні політики.

Визвольна концепція ОУН має чітко визначити сучасний стан української Нації, як поневоленої. Духовна руйнація, фізичне знищення, масова еміграція найактивнішої частини народу, денаціоналізація українців, як на етнічних землях, так і по всьому світу набирають обертів. Існуюча на частині українських земель держава Україна не тільки не забезпечує прав і свобод автохтонного населення, а навпаки, сприяє поневоленню нації та розриву духовнотриєдиного ланцюга “мертвих, живих і ненароджених українців”. Стан Нації є вкрай критичний, але не безнадійний.

Для того, щоб перемогти, треба мати однозначне уявлення про ворогів. У зв’язку з цим, націоналістична концепція боротьби повинна вказати на те, що головним ворогом всієї Нації і кожного українця зокрема є так звана Російська Федерація, що є видозміною царської і радянської імперії.

Розпад московської імперії автоматично призведе до втрати могутності іншої – американської, яка головне своє завдання вбачає у обездуховленні націй, у зведенні їх до стану космополітичного бидла, яким можна правити, не ризикуючи своїми власними інтересами. Світ є двополюсним, тому руйнація Москви – це початок кінця Вашингтону.

На сьогоднішній день в українському політикумі існує безліч партійних програм жевріння України. Усі пропозиції, що у них викладені, – це або повернення в минуле, або орієнтир на загниваюче західне суспільство.

ОУН здатна запропонувати українцям свій Шлях, який єдиний здатний повернути Нації велич та забезпечити Державі першість серед країн світу. Програма побудови нового суспільно-політичного ладу має враховувати тисячолітній досвід державотворення, що маємо ми – українці та мали наші предки арії-сколоти-анти-русичі. Програма має бути революційна, конкретна і зрозуміла пересічним людям. Вона повинна стати дороговказом для сучасних і майбутніх поколінь українців.

Першочерговим тактичним завданням ОУН має бути розгортання і очолення тотального, всеохоплюючого політичного руху, котрий стане незаперечною домінуючою силою в українському політикумі. Політичні і громадські організації, молодіжні об’єднання, професійні об’єднання, націозахисні структури – все це, об’єднане спільною ідеєю та очолене Націоналістичним Орденом і є тією силою, яка здатна вибороти для українців Свободу, Справедливість і Добробут, забезпечити Нації найкращий та всебічний розвиток.

Уся діяльність націоналістичного Ордену повинна бути спрямована на відвоювання українських душ, на знищення в людях комплексу раба, на культивування Українця-Воїна, на підготовку національно-визвольної революції. Не можна прискорювати революцію, але необхідно прискорювати процес підготовки до неї. Головним гаслом для націоналістичного руху на етапі підготовки до Революції має стати сформульований “Тризубом” універсальний заклик: “Вони не дають нам жити – ми не дамо їм панувати! Хай живе національна революція!”

Дуже важливим для ОУН і всього націоналістичного руху є питання вибору форм і методів боротьби задля досягнення мети.

Закони, що видумали для українців окупанти та їх прислужники, – це правила поведінки для рабів. Для українських націоналістів завжди найвищим і визначальним був і залишається Закон Божий та ті закони, що писалися кров’ю героїв-націоналістів. У зв’язку з цим, боротьба проти існуючої злодійської влади та її закордонних господарів мусить проводитися всіма доступними методами і засобами. Нація, що знищується, має право на такі форми захисту, що є найбільш дієвими і ефектними!

На зламі тисячоліть епохальне гасло “Свобода народам! Свобода людині!” набирає глобальної ваги. Тому одним з головних завдань ОУН стає створення на концептуальній базі Антибільшовицького Блоку Народів Антиімперського Фронту, до складу якого увійшли б революційні національно-патріотичні організації поневолених імперіями народів. Антиімперський Фронт може стати не тільки головним важелем у повороті світового імперського устрою, але й тим механізмом, завдяки якому можна вирішувати мирним шляхом ті протиріччя, що існують між народами. Українські ж націоналісти-бандерівці зобов’язані бути в авангарді сил, що будуть створювати Антиімперський Фронт.

Важливим етапом у розгортанні широкого націоналістичного руху є наведення порядку серед організацій, що називають себе націоналістичними, експлуатуючи славу ОУН, а насправді дискредитують Націоналізм. Історія визвольних змагань переконливо говорить про згубність анархії та отаманщини. Найкращим засобом для вирішення, цього питання є цілеспрямована і націоналістична діяльність Ордену. Конкретна революційна праця розставить всі крапки над “і” та доведе, “хто є хто”.

Велике тактичне значення має відношення між ОУН і людьми, що працюють у владних та силових структурах. Потрапивши під важкий прес чужинецької пропаганди, котра кричала і кричить про існування “української” держави, багато хто з чесних і порядних українців пішли працювати у владні, і правоохоронні структури з метою змінити життя на краще. Зрозуміло, що їх зусилля виявилися марними, бо “з вовками жити по вовчому вити”. Але, відкинути цих людей з шляху революції, затаврувати їх як ворогів – несправедливо і недоцільно. ОУН має дати шанс всім українцям незалежно від займаних посад приєднатися до націоналістичного руху і зробити свій внесок у боротьбу Нації за свої права і свободи.

Ті ж владоможці, що і надалі будуть вірно служити інтересам іноземців, будуть прокляті і занесені до реєстру ворогів нації зі всіма витікаючими наслідками.

Особливе місце у боротьбі ОУН мають зайняти діаспорні українці, що їх доля розкидала по всьому світі. На передній край боротьби за кордонами України має вийти східна діаспора, котра, будучи зорганізованою і очоленою ОУН має стати тим осиновим кілком, що проткне серце імперії. Також необхідно обов’язково повернутися до формули, за якою західна діаспора всіма силами має допомогти революційній боротьбі в Краю та підпорядкувати свою діяльність, цій боротьбі.

Темою окремої розмови має бути і внутрішнє життя ОУН. На мою думку, тут потрібні негайні і кардинальні зміни, від яких залежить ефективність діяльності Організації Українських Націоналістів.

Для відновлення ОУН як національного Ордену необхідна ґрунтовна заміна провідних кадрів.

Наша доля – у нас самих, а доля організації в наших руках. Переможемо в боротьбі за ОУН – Здобудемо Українську Державу! І хай допоможе нам у цьому Бог!

Полковник Дмитро Ярош

ІДЕОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Постання Української держави створило принципово іншу політичну ситуацію, що вимагає подальшого творчого розвитку теорії українського націоналізму. Слід нагадати, що попри деякі іманентні для явища націоналізму ознаки, він завжди конкретний, прив’язаний до певної національної культури, історичної доби та політичної ситуації. Тому при розгляді власне українського феномену є некоректним генералізовувати термінологію французького походження “інтегральний націоналізм”, також “фашизм”, який розвинувся свого часу в Італії та Іспанії, маючи в обох країнах як спільні риси, так і суттєві відмінності, чи нацизм (націонал-соціалізм), що є виключно німецькою спадщиною.

Українські націоналісти завжди боролися за власну державу зі зброєю в руках у краї чи використовуючи політичні засоби на еміграції. ОУН, зокрема, спричинилася до двох проголошень державності: Карпатської України 1938 року та Українського Державного Правління 1941 року. Зовсім некомпетентно або й нечесно, виглядають ті журналісти, політики й політологи, які ведуть мову про “безкровне” проголошення української незалежності 1991 року. Націоналістичний резистанс виставив зовсім інші вихідні точки для бездержавної України. Визвольний рух ОУН-УПА проти імперії зла СРСР засвідчив, що нація є життєспроможною. За “безкровністю” 1991 року стояли десятки мільйонів загиблих українців тільки у XX столітті.

Теперішнє постмодерністичне трактування української державності, як нашого найбільшого здобутку чи, навпаки, омани, є однаково справедливими. Дійсно, українці вибороли власну державу. У цьому полягає величезна історична справедливість. Але, з другого боку, українці боролися не за таку державу. Тим, хто каже: “маємо те, що маємо”, “українці є такими, як вони є”, можна відповісти одне: інфантильність не може бути життєвим кредом, колабораціоналізм – нормою життя, а ущербність – мірилом людяності. Без врахування націоналістичного, передусім у царині ідеології, визвольного досвіду, наша держава навіть не може претендувати на назву української.

Справа полягає не тільки у пропагандистській риториці. Сучасна ідеологія українського націоналізму може і повинна стати основою державної ідеології, якщо останню розуміти як систему захисту національних інтересів. Спираючись на ідеологію українського націоналізму, держава повинна визначитися у власних пріоритетах, насамперед у геополітичній, внутрішньополітичній, економічній, національно-культурній галузях. Будувати майбутнє можна тільки на підставі власної традиції. Однак ідеологія не може мати виключно ретроспективний характер.

На жаль, ми більше говоримо про справи минулі, сприймаємо насамперед риторику наших славних попередників, а не їх справи. Фундатори ОУН були надзвичайно сучасними для свого часу, як завжди актуальною для України залишатиметься ідеологія українського націоналізму. Це світогляд, спільна віра, воля і прагнення, які не змінюються з часом і дають нам розуміння сутностей. Ми повинні засвоїти метод, а не форму вияву. За допомогою ідеології українського націоналізму нам треба творчо осмислити наш час і визначитися у перспективах. Головна проблема організованого націоналістичного руху на сучасному етапі полягає в його догматичності. Твердження на кшталт тих, що необхідно спиратися на власні сили народу, що важливою є християнська мораль, не можуть перетворюватися на мантру, а потребують належних висновків і відповідної дії.

В суспільстві відбулися серйозні зміни. Націоналізм вже не поза законом. Проте впливи націоналістичного руху на перебіг подій в Україні зведені до мінімуму. Ми не зізнаємося собі в тому, що відійшли від своїх ідеологічних постулатів. Але на ділі давно вже займаємося тільки двома справами, до речі, непрофесійно: просвітницькою діяльністю та боротьбою за депутатські мандати. Нас втягнули в гру не за нашими правилами, і ми завжди будемо в ній програвати. Система демоліберальних виборів працює дуже просто: кількість мандатів залежить від кількості вкладених грошей. Український націоналізм же представляє пограбовану націю. Поруч з тим, політична партія, навіть якщо вона націоналістична, не може представляти абстрактно всю націю, але повинна – конкретні фінансові зацікавлення, інакше її діяльність неминуче набуває демагогічного характеру.

Наше середовище не заявило про необхідність прийняття закону про люстрацію, коли це ще можна було зробити. Ми також не відмежувалися від політичної практики української демократії, яка у 1991 році пішла на співпрацю з комуністами, їхня ідеологія базується на ідеях шістдесятництва, яке не дало нації візії нової України. Не дали такої візії і нинішні керівники націоналістичного табору. Таким чином, сучасна криза націоналістичного руху багато в чому зумовлена формалізацією ідеології. До неї не можна ставитися як до догми.

Теперішній час, як і на початку 90-х потребує активних дій. Зокрема відбувається історично закономірний наступ держави на комуністичну ідеологію. Україна перебуває в ідеологічному вакуумі. Навіть олігархічній владі стає зрозумілим, що на одному ліберальному інтернаціоналізмі державу не збудуєш, а тому і владу не втримаєш. Перед організованим націоналістичним рухом тепер стоїть першочергове завдання: представлення власної моделі майбутньої України на підставі націоналістичної ідеології. Потреба національної самодостатності має бути поставлена на повний зріст.

Україна є частиною консервативної радикальної Середньої Європи. Тому всі наші ближчі й дальші перспективи пов’язані тільки з Європою, на яку чекають різноманітні економічні, військові та політичні об’єднання – вона ставатиме окремою геополітичною потугою, що вимагає нового геополітичного обґрунтування. На теперішньому етапі Україна може долучитися до цих процесів через власний інтелектуальний експорт. Тобто ми маємо реальну можливість стати законодавцями сучасних інтелектуальних мод. Тому особливої ваги набуває проблема розвинення на професійному рівні видавничої справи, аналітично-прогностичних інституцій, створення молодіжного інтелектуального кола.

Космополітичний лібералізм й псевдодемократична демагогія вже пережили самих себе. Після свого тріумфу по другій світовій війні, вони самі перетворилися на різновид тоталітаризму. Знову на часі консерватизм і націоналізм. Це світова тенденція. Ми повинні бути на вістрі подій. Нам треба перестати сприймати ідеологію українського націоналізму як цитування попередників. Це, передусім, інструмент для формування конкретної національної дії в найширшому значенні слова. Якщо ми будемо самими собою, нас підтримають і почують. Для цього потрібні амбітні професіонали, а не конформісти, які послуговуються нашою фразеологією, тому що ніде більше не змогли реалізуватися.

Важливою рисою націоналістичної теорії є нерозривна пов’язаність її з практикою, бо не існує націоналізму поза практичним втіленням ідей. Тому особливої ваги набуває внутрішня, орденська спрямованість ідеологічного поступу. Націоналістичний рух – це, передусім, рух з необмеженими можливостями щодо способів діяльності. Він також неможливий без націоналістичної дисципліни, відданість якій також не вимірюється самими заклинаннями. Без монолітної організації, свідомої своєї відповідальності за долю України і спроможної в разі необхідності провести загальнонаціональну мобілізацію для порятунку держави, націоналістична ідеологія перетворюється на порожній звук. На мій погляд, нам треба вести мову про організаційну кризу, що має свої питомі ознаки в Україні та діаспорі. В цих умовах націоналістична ідеологія залишається незапитаною. А вона, у свою чергу, не може довго бути музейним експонатом.

сотник Сергій Квіт

ДМИТРО ДОНЦОВ

Під цією назвою побачила світ монографія сотника “Тризуба” доцента Інституту журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2000; 260 с.) Сергія Квіта. Це п’ята книжка автора. В ній розповідається про життєвий і творчий шлях Дмитра Донцова (1883-1973) – головного редактора журналів “Літературно-Науковий Вістник” (1922-1932) і “Вістник” (1933-1939), видатного українського мислителя, ідеолога українського націоналізму, журналіста і політичного діяча, який вплинув на всю історію України XX століття. Родом з Мелітополя, він здобував освіту в Київському, Петербурзькому, Віденському та Львівському університетах, від початку століття брав участь в українському визвольному русі. Під його безпосереднім впливом формувалися майбутні провідники Організації Українських Націоналістів, зокрема Євген Коновалець, Степан Бандера та Ярослав Стецько. Донцов був ув’язнений царським режимом до Лук’янівської в’язниці, пізніше польською окупаційною владою – до Берези Картузької. Відтак до самої смерті був заклятим ворогом радянської влади.

У книжці розглядаються питання розвитку ідеологічно-естетичної концепції Дмитра Донцова, його зв’язків з організованим націоналістичним рухом, історії яскравого середовища вістниківців, до якого, зокрема, належали Євген Маланюк, О.Ольжич, Юрій Липа, Олена Теліга, актуальності ідей Донцова для нашого сьогодення. Особливо слід відзначити виховну роль донцовських писань. Без орденського проводу, без націоналістичного резистансу з його ідеалізмом і послідовністю у відстоюванні українських національних інтересів, неможливо собі уявити нашу історію XX століття. Українці заявили про себе як про суб’єкт, а не об’єкт історії, величезними жертвами наближаючи “безкровне” проголошення незалежності 1991 року. Вся новітня історія українського націоналізму обертається навколо ідеї української самодостатності – завжди актуальної в естетиці та політиці.

Наступний крок у справі увічнення пам’яті Дмитра Донцова – видання академічного п’ятитомника його найвизначніших праць. Проект буде здійснюватися силами двох наукових установ; інституту української археографії та джерелознавства НАН України й Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Цей видавничий проект має на меті сприяти ширшому ознайомленню української громадськості із спадщиною Дмитра Донцова, адже саме ідеї українського націоналізму вкрай необхідні для українського державотворення сьогодні.

До складу редколегії ввійшли провідні науковці з усієї України та діаспори.

ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ?

Поява Української незалежної держави наприкінці 1991 року справила геополітичну революцію у світі. Переважною мірою Україна стала незалежною завдяки організованим та ефективним діям самостійницьких сил, що виступили каталізатором суспільно-політичних процесів у 1989, 1990 та 1991 роках. Пізніше їхній вплив став обмеженим. Суспільну тенденцію, політичні орієнтири вже диктували інші. Насамперед – партійна, державна та господарська номенклатура КПУ, що після 1991 року перейшла на державницькі позиції і, по суті, здійснювала державотворення. За повної відсутності в Україні люстраційних процесів саме це середовище дало організаційну, кадрову і фінансову основу для розвитку капіталізму. Другою силою була та частина номенклатури КПУ, що стоїть на засадах обмеження й ліквідації суверенітету України. За вісім років незалежності обидві сили зазнавали реорганізаційних та структурних змін, поборювали одна одну, але одночасно були і є домінуючими політичними суб’єктами в Україні.

Які головні втрати самостійницьких сил, тобто націонал-демократів (але тільки тих, хто став на ці позиції до 1991 року) та організованих українських націоналістів? По-перше, вони не проявили достатньо волі у справі усунення номенклатури від влади, суду над КПРС і прийняття закону про люстрацію. Більше того, вони пішли на співпрацю з комуністами. По-друге, самостійницькі сили не зуміли втримати тенденції до зростання власної політичної ваги у суспільстві й державі, а навпаки, стрімко втрачали здобуті позиції. Вони не змогли скласти конкуренцію радянській номенклатурі у сфері державного управління та господарського життя.

По-третє, оскільки стартове державотворення пройшло без участі націоналістів та націонал-демократів, всі суспільно-економічні процеси відбулися із страшним антисоціальним змістом, руйнуванням національної економіки, небаченим поширенням корупції, брутальним перерозподілом власності тощо. За ці роки не відбулося реалізації стратегічних первнів української національної ідеї: “поширення сили, слави, багатства, й простору Української Держави”. Натомість українці одержали “кволість, ганьбу і жебрацтво”.

Зупинимося на трьох кардинальних аспектах, що призвели до хронічної кризи національно-патріотичних сил в умовах незалежності:

1. Події, які розгорталися після 1991 року, були випробуванням структур. Вони виявили, чиї структури міцніші. Після фактичної капітуляції перед комуністами в час найбільшого успіху і можливостей, самостійницькі сили дедалі слабшали, виявивши нездатність до реорганізації, їхня участь у виборчих марафонах приносила дуже скромні результати. Можна ствердити, що вони розчарували український народ, який чекав від них більшого і був готовий до радикальних перетворень.

2. Другим слабким місцем є те, що націонал-патріоти цілком віддаються кон’юнктурі сьогоднішнього дня, не мають розробленої тактики і стратегії, не думають про день майбутній. Наслідок – втягнення їх в орбіту інших політичних сил, що вийшли з лона КПРС-КПУ.

3. Мінімалізація мети. Це третя істотна слабка сторона самостійницького руху. З часу проголошення незалежної України вони не боролися за політичне домінування в суспільстві і державі. Переважно боротьба велася за місця в парламенті, коли їхнє завдання – повне опанування ситуації та впровадження власної моделі суспільно-економічного розвитку держави.

На жаль, сьогодні не можливо відокремити політичну практику українських націонал-демократів і націоналістів. Діяльність націоналістичного руху фактично зводиться до функціонування політичної партії – Конгресу Українських Націоналістів, зовсім відкидається величезний досвід ОУН. Як тут не згадати Євгена Коновальця, що створив організацію, яка служила всій нації, готуючи кадри, впливаючи на ситуацію, проводячи революцію, яка робила українську історію. Сьогодні провідники українських націоналістів хочуть лише… стати парламентаріями. Невже в них достатньо часу поєднувати одночасно організаційну, партійно-будівничу та ідеологічну роботу із законотворчою? Спочатку міцна організація, а вже потім – парламент. Інакше українські націоналісти приречені на перманентні поразки.

Вони і так поступово усуваються з політичної арени. Існує пряма небезпека що націоналістичний рух початку ХХІ століття досягне тих рубежів, що мав на початку XX століття. Тобто досягнення покоління Євгена Коновальця та Степана Бандери будуть втрачені. Сьогодні перед українськими націоналістами стоїть дилема. Вони або стануть суб’єктом, носієм і рушійною силою соціально-економічних і політичних процесів, або опиняться на узбіччі державного життя, що може мати далекосяжні негативні наслідки для України.

Після безпорадної участі українських націонал-патріотичних сил у президентських виборах 1999 року вести мову можна лише про майбутній реванш українства в Україні, який знову розпочнеться з непорушної ідеології та сильної організації.

Петро ФЕРЕНЦ

ДОВИБОРИ – 2000

Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. Степана Бандери, розуміючи, що чергові довибори у Верховну Раду не зможуть кардинально змінити політичну ситуацію в Україні, не могла все ж залишитися осторонь від цих процесів. Ми доклали усіх зусиль, щоб ці довибори, хоча б у деяких округах не перетворилися у чергову компанію ошуканства українців. “Тризуб” взяв участь у виборчій компанії в двох округах на Західній Україні, а саме Чортківському в.о. Тернопільської області та у м. Львові. Ще за два місяці до виборів ми розповсюдили в цих округах наші звернення з роз’ясненням своєї позиції щодо цих виборів. У цих зверненнях зокрема йшлося: “Наближаються чергові вибори. Упевнені, що і на цих виборах буде не один десяток кандидатів, чимало партій будуть на всі лади розхвалювати свого, усі обіцятимуть все. Кому вірити? Кого обирати? Досить ставити на особу, вибирати “доброго чоловіка”! Перед виборами всі вони “добрі”, а після виборів від них чуємо: “А що я вам зроблю, як у нас криза?” Або й таке: “Ви мене вибирали, тепер мусите мене слухати!” Досить вірити партійним запевненням, що їх кандидат найкращий! Після виборів цього депутата вдень зі свічкою не знайдеш, а партії виправдовуються: “А що ми йому зробимо, як він нас не слухає?..” І котра з партій контролює діяльність своїх депутатів? Саме тому досі народ обирає депутатів, але насправді їх не має. Між тим депутат потрібен громаді: передусім, щоб виражати її волю та вимоги перед владою. А для цього він повинен перш за все допомогти громаді організуватися, об’єднатися для захисту своїх прав та інтересів. Ми маємо продуману концепцію ефективної депутатської діяльності – і в окрузі, й у Верховній Раді, і в органах виконавчої влади. Ми знаємо як забезпечити надійний двосторонній зв’язок між громадою і депутатом. Ми знаємо як зробити так, щоб депутат сумлінно виконував свої обов’язки і зобов’язання перед громадою.:.” На жаль більшість кандидатів проігнорували запропоновану нами концепцію. У Львові ж її повністю сприйняв член КУНу Микола Порайко. Специфічна ситуація склалася у Чортківському в.о., де через роздрібненість націонал-демократичних сил, які поборювали один одного, на мандат цілком реально претендував заїжджий “легіонер”-неукраїнець. Тому зважаючи на ситуацію ми підтримали того, хто мав найбільше шансів протистояти черговому обману. Це своє бачення ми виклали у черговому зверненні, розповсюдженому за тиждень: “УКРАЇНЦІ! Шановні виборці Чортківського, Борщівського та Заліщицького району! Наближається день виборів депутата Верховної Ради по Вашому округу. Настає час остаточних рішень.

Ще на початку передвиборчої агітації ми зверталися до Вас зі своїми думками, пропозиціями, застереженнями щодо нинішньої виборчої кампанії. Відрадно, що наші слова не залишили Вас байдужими, про що свідчать численні запитання, бесіди, дискусії. На жаль, час підтвердив наші найгірші передбачення що видно як із кількості, так і якості претендентів на Ваші голоси: ті самі безвідповідальні обіцянки, та ж псевдопатріотична демагогія, ті ж явні і скриті наміри…

Зверталися ми і до кандидатів-державників. Їм ми пропонували конкретну концепцію спільних дій, реалізація якої встановила б дієвий зв’язок депутата з громадою, гарантувала б його підконтрольність громаді, забезпечила б ефективну співпрацю депутата і громади в ім’я нації і держави. Бо брехнею і шахрайством є запевнення, що в наших умовах депутат нічого для громади зробити не може. Але такою ж брехнею і шахрайством є обіцянки, ще депутат сам, без громади, ощасливить своїх виборців.

Але майбутні “улюбленці народу” дружно проігнорували наші пропозиції. Кого ж підтримати? Кого вибирати?

За декларованими переконаннями і намірами найближчим до нас мав би бути кандидат від КУНу, член Президії КУНу Сергій Жижко, підтриманий блоком партій РУХ-ПРП. Але гіркий досвід виборів 1994, а особливо 1998 року застерігає: самих декларацій і членства в націоналістичній партії замало! Бо обидва рази депутати від КУНу діяли не у відповідності з ідеологією українського націоналізму і програмою КУНу, а визначали свою політичну діяльність на власний розсуд, виходячи зі своїх інтересів. Так, у 1998 році на націоналістичних гаслах від КУНу стали депутатами п’ятеро: Білас, Кощинець, Пилипчук, Ратушний, Стецько. Люди проголосували за націоналістів, а що мають? Де спільні дії цих депутатів? Яку таку націоналістичну діяльність вони розгорнули у своїх округах та у Верховній Раді? Чому всі вони розбіглися по різних фракціях, які ворогують між собою? Чиї програми вони там реалізують: свої чи чужі? Як КУН контролює і спрямовує їх діяльність? Де гарантії, що із С.Жижком буде інакше?..

ВО “Тризуб” ім. С.Бандери організація націоналістична: ;ми діємо не в інтересах окремих осіб чи партій, як би вони не називалися, а в інтересах української нації. І брати участь у черговому обмані громади не збираємося.

Тому враховуючи, що КУН не мав і не має жодного впливу на своїх депутатів і не контролює їх діяльності, ми запропонували С.Жижкові умови підтримки і співпраці на засадах взаємної відповідальності. Він відмовився. Очевидно, його більше влаштовує нинішня практика повної безконтрольності і безвідповідальності депутата. Ми ж не можемо рекомендувати громаді когось, а потім ховати від людей очі, як це роблять ті, що агітували за багатьох нинішніх депутатів…

Шановні, виборці! Ми ще раз застерігаємо: не робіть свого вибору на основі пустих обіцянок, фальшивих декларацій, партійної приналежності кандидата чи безвідповідальних рекомендацій “зверху”. Ви маєте можливість вибрати депутата, який потрібен Вам, а не тому кланові, який пропихає “свого”. Пам’ятайте: легко обманути людину, навіть громаду, але не можна обманути організацію, якщо вона не хоче бути обманутою.

“Тризуб” не йде до влади, не виборює владу ні для свого членства, ні для свого керівництва. Але нам далеко не байдуже хто і чого йде до влади. Тому ми підтримуємо самі і рекомендуємо Вам тільки тих, що готові разом з нами і з громадою діяти в інтересах народу, на користь нації, в ім’я України.

На Львівщині на таку співпрацю погодився кандидат у депутати Микола Порайко. У Вашому окрузі такою людиною є Богдан Федорчук.”

Ще в одному зверненні ми єдині, хто відкрито протиставився намаганню неукраїнців купити та обдурити мешканців краю, у ньому зокрема йшлося: “Беріть усе, що дають вам різні Шулери: усе це вкрадено у вас і таких, як ви. Хай будують дороги, завозять у сільські медпункти і лікарні медикаменти. Хай дають вашим дітям безкоштовні підручники. Хай роблять пожертви церквам і духовенству… Не соромтеся брати, бо все це справді належить вам. Але не торгуйте своєю честю і гідністю українця! Не продавайте України “за шмат гнилої ковбаси”. Віддайте свій голос не “перелітному птахові” з Києва, а своєму місцевому кандидатові-патріоту, який конкретними справами довів свої можливості і наміри, за якого беруть на себе відповідальність ті, що борються не за вигоду для себе, а за добро нації та України”.

На жаль, як і на виборах 1998 року, внаслідок відкритого підкупу та фальсифікацій перемогу в більшості округів святкували представники неукраїнських олігархічних сил. Це в черговий раз підтвердило відсутність будь-якого контролю виборчого процесу з боку громади. Потрібно серйозно усвідомити, якщо до наступних виборів українці, політичні партії та громадськість не зможуть виробити дієвої методики впливу на вибори та не зможуть реально протиставитись олігархічному беззаконню, Україна може перетворитися у країну із статусом неоколонії, а українці у безправних наймитів “на нашій не своїй землі”. Щоб цього не сталося негайно потрібно переорієнтувати політичну діяльність з вузько парламентської, “закулісної” діяльності на всеохопну політичну боротьбу з залученням-широких народних мас.

ЕТИКА НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ВІДНОСИН

Утворення ОУН в 1929 році витворило в українській спільноті один дуже показовий феномен, надзвичайно показовий. Правда, вповні він проявився лише в розпал окупації України націонал-соціалістичними і комуністичними загарбниками в роки Другої Світової війни. Українці під Проводом ОУН здолали таке страшне лихо як “отаманщина”, її просто не існувало. Усі отамани, осавули, вожді і лідери, а їх у перші дні окупації було не менше, ніж у часи національно-визвольної революції початку 20 століття, постали перед фактом: або підпорядкуватися залізній дисципліні ОУН(р), або за законами воєнного часу бути знищеним. Третього не було дано. І справді, частину довелося роззброїти, ще когось розстріляти, але більшість влилась в твердо дисципліновану, монолітну, унапрямлену ОУН Українську повстанську армію. Та щоб це сталося, в 1929 році відбулася річ не менш показова. В ОУН об’єдналося декілька націоналістичних організацій, кожна з своєю ієрархією своїм розумінням націоналістичної ідеології, звісна річ, з своїми здоровими амбіціями. Зрозуміло, що об’єднавчим кістяком ОУН стала беззаперечно авторитетна фігура Євгена Коновальця. Але просто цим монолітність організації зрозуміти і пояснити не можливо. За зовнішнім лаштунком внутрішнім монолітом виступила націоналістична етика. ОУН – це був спаяний однією ідеєю живий організм побратимів. Писані кров’ю Декалог, 12 прикмет життя, 44 правила поведінки були єдиними нормами та правилами поведінки. Причому нормами не просто записаними, а викарбуваними в серцях і доведених справами. Не було жодної мови про якісь внутрішні суперечки, амбіції – була справа, боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу, і були залізні закони поведінки. Такі люди з такими законами творили героїчну добу людей непохитної волі і гарту. Таких людей можна було знищити, але їх не можливо було перемогти.

В 1991 році, коли ОУН почала відновлювати свою діяльність в Україні, ця діяльність відбувалася під виглядом фасад. Члени організації організовували РУХ, були членами УГСу, творили перші партії. З ініціативи ОУН було створено Всеукраїнське Братство вояків ОУН-УПА, у 1993 році – Конгрес Українських Націоналістів, ГСПО “Тризуб” ім. Степана Бандери, ряд професійних та творчих організацій. Вже будучи членами єдиної організації – ОУН, всі вони, проте, не витворили єдиної монолітної поведінки та спрямування фасад. Для більшості правилом стало слідування перш за все власному статуту, політичній кон’юнктурі, якимось ілюзорним, лише собі зрозумілим політичним ідеям. Особливо гостро це проявилося в час президентських виборів 1999 року. ОУН прийняла рішення не підтримувати жодного з існуючих кандидатів. Єдина організація, яка цілком сприйняла концепцію ОУН, був “Тризуб” ім. Степана Бандери. КУН тільки за йому зрозумілими мотивами агітував за одного, Братство за іншого, а “Тризуб”, що вів ще й антиреваншистську боротьбу, опинився в опалі. Більше того, члени деяких підструктур ОУН настільки розійшлися в поглядах, що сьогодні зійдуться швидше з будь-ким іншим, аніж з побратимами, що працюють у інших фасадах. А це для націоналістичного ордену неприпустима розкіш. Більше того, з позиції деяких фасад виглядає так, ніби дотримання націоналістичних норм поведінки, сповнення Декалогу, Прикмет та Правил життя стало не модним та не актуальним, а тому безкарним залишається аморальне життя, загально поширеними непотрібні фуршети, що розкладницьки діють на членство організації.

Останнім часом фасади ОУН замість того, щоб зміцнювати політику матірної організації, розтягують її по шматках, перебирають на себе ковдру колишніх заслуг ОУН, забуваючи, що першим обов’язком націоналістів є продовження справи попередників. Молодше покоління, запалене націоналістичною ідеєю, потрапляючи ніби в серце націоналістичного руху, здебільшого отримує не взірці безкомпромісної боротьби, а зразки угодовства та пристосуванства. Ніякої практики не витримує й підбір членства. В декого 100% на основі особистої відданості та угодності. Нерідко трапляється, що абсолютно випадкові люди починають втручатися в ідеологічні питання, по-своєму трактувати і унапрямлювати рух тієї чи іншої фасади, а Декалог, Прикмети життя та 44 правила вже поступово переходять в історію, як річ безперечно позитивна, але вже віджила… А як же інакше, якщо в кабінеті лідера однієї з фасад першим в очі кидається плакат з написом: “Здобули Українську Самостійну Соборну Державу” – хоча нічого з цієї формули, окрім хіба що ілюзорної самостійності, ще не здобуто, і це розуміють навіть необізнані в тонкощах політики люди.

Вихід тут, проте, простий. В 30-40 роках, попри особисту дисципліну та моральний стержень, була залізна карність. Тепер же в “людей з демократичним світоглядом” про карність говорити якось некоректно. А ми чекаємо доби нових лицарів. В такому болоті? Вирішення цієї проблеми просте: повернення та жорстке сповідування усіх моральних та дисциплінарних засад попередників, суворе покарання відступників та продовження ведення національно-визвольної боротьби усіма доступними методами. Чітко потрібно усвідомити: ми або здобудемо УССД, або, в іншому випадку, мусимо достойно за неї загинути. Третього не дано. Націоналісти мемуарів в колоніях не пишуть.

Слава Україні!

сотник Юрій Сиротюк

БЕРЕЖАНИ – 2000

В 1943-44 роках у Слав’ятинському лісі на Бережанщині діяла підстаршинська школа УПА “Олені”. Спалена дотла більшовиками, вона і далі залишалася місцем перебування підпільників і геройських вояків ОУН-УПА. Вже на початку 60-х років тут відбувся чи не останній бій непереможних повстанців, тут вони знайшли свій останній земний притулок.

А вже у 1995 році Слав’ятинський ліс приймав спадкоємців боротьби ОУН-УПА, членів організації “Тризуб” ім. Степана Бандери. Тут проходив перший вишкіл Тернопільської обласної організації “Тризуб”. Місцеві люди і священик радо зустрічали молодих бандерівців. З тих пір щороку, будь-якої пори тут загартовували юні тіла та серця члени “Тризуба” та інших патріотичних організацій. Слав’ятинські люди завжди з щирою приязню зустрічали тризубців, а для кожного тризубця вишкіл та перебування у цьому святому місці назавжди залишали в серці незабутні враження. Та були люди, яким табір-музей колишньої та майбутньої української військової доблесті завжди був кісткою в горлі. Ці представники п’ятої колони в органах влади робили все можливе, щоб знищити, ліквідувати це святе місце та заборонити його відвідувати. Це вони посилали лісників, дільничних інспекторів, представників санепідеміологічних служб, з ненавистю слідкували за підготовкою нових жертовних бандерівців. Це вони, зі зброї, призначеної їм українською владою для захисту України, озлоблено стріляли по будівлях табору. І це вони 26 травня 2000 року цей табір безжально знищили. Напевно, сподіваючись на безкарність. Але дарма! Є ще український народ і є ще молоді бандерівці.

У відповідь на такі дії негайно прореагувала громада села Слав’ятин та представники патріотичних партій та громадських організацій. Вони звернулися до влади з наступними вимогами:

1. Негайного розслідування факту знищення табору в Слав’ятинському лісі, викриття і покарання злочинців.

2. Провести кампанію очищення органів влади, особливо в правоохоронних органах, від антиукраїнських елементів.

3. Органам влади організувати негайне відновлення табору-музею, знищеного при їх потуранні антиукраїнськими силами.

4. Відновлений табір-музей УПА призначити для вишкільної роботи серед української патріотичної молоді.

У відповідь на свої вимоги ми чекаємо від районної та обласної влади не пустопорожніх обіцянок і запевнень, а конкретних і негайних дій. В іншому випадку почнемо діяти самі, як проти антиукраїнських сил, так і проти бездіяльних керівників владних структур.

(Звернення підписали сільський голова В.Шаран, громада УГКЦ Святого Миколая с. Слав’ятин, голова ТОО ГСПО “Тризуб” імені Степана Бандери С.Кіндрат, голова КУНу Бережан В.Чибрас, голова РО УРП Б.Олійник, голова РО НРУ І.Половецький, голова РО Братства ветеранів вояків ОУН-УПА і РО Спілки політв’язнів та репресованих України О.Гуменюк).

Подібні звернення були підготовлені і громадами інших сіл Бережанщини.

Не могла не прореагувати і Всеукраїнська Організація “Тризуб” ім. Степана Бандери. Похідні групи організації з 26 червня по 2 липня рейдували селами району; зустрічалися з громадами, священиками, цікавились у представників влади, як вони люблять Україну та як вони це доводять на справі і нагадували декому з них, що це є бандерівська земля, і безкарно чинити свавілля тут не дозволено нікому. 2 липня у неділю в Бережанах відбулося велелюдне районне віче під назвою “Україні – українську владу!” У виступах представників місцевих політичних партій, представників влади звучали запевнення, що подібних антиукраїнських актів більше не може бути на території краю, а влада пообіцяла, що виконає усі вимоги громади. Представники ““Тризубу” ім. Степана Бандери: Голова Центрального Проводу полковник Євген Філь, Заступник Голови Центрального Проводу підполковник Іван Сута запевнили громаду і владу, що докладуть усіх зусиль, щоб вимоги громади були виконані, а в Україні була довершена національно-визвольна революція та здобута Українська Самостійна Соборна Держава, де українська влада забезпечить всебічний розвиток усіх її громадян. В кінці віча була прийнята резолюція до місцевої влади з вимогами:

1. До 9 річниці Дня Незалежності виконати вимогу жителів Бережанського району – відновити табір-музей УПА в с. Слав’ятин та призначити його для вишкільної роботи серед української патріотичної молоді.

2. Владі взяти під контроль дотримання порядку біля історичних пам’ятників та могил борцям за волю України. Відповідальність покласти на голів сільських рад та директорів шкіл.

3. До Дня Незалежності ліквідувати всі більшовицькі та імперські символи на терені Бережанського району.

4. Владі взяти під особливий контроль справедливе вирішення земельного питання, враховуючи також інтереси працівників соціальної сфери.

5. Зобов’язати керівників сільськогосподарських підприємств розрахуватися за оренду з власниками земельних та майнових паїв.

6. Припинити незаконне вирубування лісових масивів та притягнути до відповідальності осіб, що були причетні до подібних злочинних дій.

7. Районній владі ініціювати створення обласної комісії з розслідування фактів бездіяльності місцевого керівництва міліції. Звільнити начальника Бережанського відділу УМВСУ п. Бойка П. М. та провести кадрові зміни в правоохоронних органах.

8. Розпочати конкретні, а не декларативні заходи по відкликанню депутата Верховної Ради України Олега Іщенка.

9. Зняти з реєстрації та заборонити діяльність антидержавних політичних організацій.

10. Владі щоквартально проводити зустрічі з громадськістю району, на якій подавати звіт про проведену роботу.

Прийнято на районному вічі в місті Бережани 2 липня 2000 року. Кількість учасників 1000 осіб.

А. після цього учасники віча, виконуючи один із пунктів резолюції, на 9 році Незалежності нарешті скинули огидну сатанинську зірку, що знаходилась в центрі міста та кинули її в річку Гнила Липа. Пізніше на міському стадіоні відбулась тепла зустріч представників “Тризуба” з місцевою громадою та симпатиками організації. Тризубці продемонстрували свій фізичний гарт та вміння володіти бойовими мистецтвами рукопашного бою та Бойового Гопака.

Вже з понеділка влада, виконуючи обіцянки, дані перед громадою, почала відбудову табору-музею УПА, а доброзичливці з п’ятої колони почали шукати привід, щоб відкрити чергову кримінальну справу проти українців.

Отже, боротьба за Україну триває. Ми впевнені: на все прийде час розплати. Здобудемо Українську Державу, або загинемо в боротьбі за неї!

РЕЄСТРАЦІЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. Степана Бандери претендує на місце в книзі рекордів Гінесса в номінації “організація, яка найдовше проходить період реєстрації” чи, вірніше, якій найдовше в цьому відмовляють. Вперше подавши реєстраційні документи в 1996 році, ми ще й досі не отримали статусу організації, зареєстрованої у всеукраїнському масштабі. 18 січня 2000 року було повторно здано документи на реєстрацію. В березні ми отримали цілком формальну відмову. 11 квітня втретє було здано документи на реєстрацію. 10 червня Мінюст відмовив. На цей раз причиною було так зване непідтвердження існування кількох обласних організацій, в тому числі Чернівецької, яка вже декілька років існує як зареєстрована громадська організація. Зараз ми черговий раз готуємо на подачу реєстраційні документи. Схоже, Мінюсту додадуться нові клопоти в пошуку “відмазки” від реєстрації “Тризуба”. Ми до цього готові, бо впевнені, що “Тризуб” імені Степана Бандери, легітимізований Українською нацією, переживе навіть наймолодшого співробітника Мінюсту без реєстрації. Проте нам здається, що Мінюст більше мав би бути зацікавлений в реєстрації організації. Бо ще жодна відмова не завадила нам продовжувати свою діяльність, от тільки контролювати нас органам влади набагато важче. Нічого, обійдемось: ОУН і УПА теж не були зареєстровані…

ЛИСТ З-ЗА ҐРАТ

В ході національно-визвольної боротьби завжди є жертви. Націоналісти завжди мусять жертвувати особистими гараздами, а якщо потрібно – і власним життям. Ми ж повинні пам’ятати про них і жертовно продовжувати нашу боротьбу. Ще й сьогодні за ґратами перебувають наші побратими. Та вони і далі борються, їхні листи є найкращим свідченням їхньої незламної постави:

Сьогодні 22.05 після суду я вирішив написати маленьку записку. Дуже вражений підтримкою членів нашої організації. Ніколи не міг уявити такої допомоги зі сторони хлопців. Вони мене підтримали морально. Я не сподівався, що на суд до мене прийде стільки людей. Коли відбувся суд я відчув, що я не один, що за мною стоять мої побратими по боротьбі за УССД. Коли відчуваєш плече товариша – впевненіше себе почуваєш. Я дуже вдячний за все, що ви для мене зробили. Мені дуже приємно, що є люди на світі, які і в тяжкі для тебе хвилини життя не забувають про товаришів і готові прийти на допомогу. Не знаю як повернуться справи надалі, може і вийду на волю, і вже сподіваюсь на краще. Але я буду переконаний, що є люди з якими готовий йти на край світу, котрі ніколи не підведуть і дотримають слова. А тюрма – це не страшно, це тимчасово, хоча і не хочеться сидіти. На волі я зробив би якусь добру справу, а тут одні неприємності і проблеми.

Я хочу звернутися до молодих членів організації. Друзі і подруги, з гордістю носіть ім’я бандерівець і ніколи не дозволяйте нікому і самі не принижуйте це ім’я. Тому що ви є нащадки славних вояків ОУН-УПА, які пускали собі останню кулю в скроню, але не зраджували. Ніколи не бійтеся терпіти за правду, рано чи пізно правда переможе.

Будьте гідними борцями за УССД. І дотримуйтесь нашого принципу:

Як не я, то хто? Як не тепер, то коли? Як потрібно, то можливо.

Нехай на цьому нелегкому шляху боротьби допоможе нам Бог! Бо ми хочемо перемогти. Ми можемо перемогти. Ми переможемо!

Слава Україні! Героям слава!

Друг Крук.

Пам’ятаймо, поки наші друзі там, за ґратами, продовжують боротьбу, ми, тут, на волі, повинні ще відданіше служити справі.

ПАМ’ЯТІ БОГДАНА КЛИМЧУКА

9 липня 2000 року в м. Горохів Волинської області відкрито пам’ятник полеглому курінному Волинського “Тризуба” підполковнику Богдану Климчуку. Побратими, що з’їхались з усіх куточків України – Хмельниччини, Буковини, Києва та Наддніпрянщини відбули Службу Божу та панахиду на могилі побратима, а потім взяли участь у вечорі пам’яті. Всі, хто виступав, говорили з надривом в голосі, але з залізною впевненістю, що справа, за яку вмерли мільйони українців, за яку загинув Богдан Климчук, буде продовжуватись аж до завершення української національної революції та здобуття Української Самостійної Соборної Держави. Сповнимо п’яту точку Декалогу: “Пімсти смерть великих лицарів”.

УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ (Навколо подій щодо “НПК Галичина”)

2 червня 2000 року до нашої організації звернулись за допомогою представники ВАТ “НПК Галичина”. Одне з останніх українських підприємств, що ще не встигло потрапити в руки іноземних “інвесторів”, стало об’єктом їхніх зазіхань. У відповідь ВО “Тризуб” ім. С.Бандери стала на захист колективу підприємства та зробила у цьому плані ряд конкретних заходів. Цього разу перемога була, на стороні українців. Ось як розповіла про це дрогобицька газета “Галицька зоря”:

“Протягом 11 днів близько ста чоловік – представників ВАТ “НПК Галичина”, Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. Степана Бандери пікетували в Києві приміщення Вищого арбітражного суду, Верховної Ради та Генеральної прокуратури. Мета перед ними стояла одна – відстояти останнє у цій галузі підприємство, яке поки що належить Україні та її громадянам, а не “корогодським”, “шпільманам”, “коперманам”, “григорянам”, “уотфордам” та іншим іноземцям. Наполегливість дрогобичан увінчалася успіхом – 12 червня Генпрокуратура своїм рішенням призупинила дію постанови президії Вищого арбітражного суду щодо незаконних оборудок стосовно ВАТ “НПК Галичина”… Пікетуючи вищі державні інституції в столиці, хтось розпустив чутки, що під Києвом стоїть напоготові тисяча бійців “Тризуба”. Ця вістка, за словами пікетувальників, стала чи не основним, вирішальним аргументом у переговорах з чиновниками.”

Цього разу підприємство відстояне, але потрібно ясно розуміти, що лише здобувши справжню Українську Державу, українці стануть дійсними господарями своєї рідної землі. Це можна здійснити лише шляхом довершення української національної революції під керівництвом монолітного Проводу та за участю усієї української нації.

Акції по “Самостійній Україні”

Дев’ятого березня, в річницю дня народження генія української нації Тараса Шевченка та напередодні столітнього ювілею виголошення маніфесту українських патріотів-державників, “Самостійної України” Миколи Міхновського, члени гурту свідомої української молоді “Самостійна Україна” здійснили захоплення будівлі ЦК КПУ в Києві, чим мали на меті ліквідувати головну штаб-квартиру найнебезпечнішої антиукраїнської підривної організації – КПУ що головним своїм завданням має ліквідацію Української державності та колоніальне поневолення української нації російським імперіалізмом. Своєю акцією “Самостійна Україна” мала також на меті привернути увагу України та світу до нагальності проведення деколонізації України як єдино можливого шляху розвитку українського народу.

О 2 годині ночі 10 березня 2000 року члени гурту “Самостійна Україна” після переговорів з представниками уряду та під особисті гарантії декількох українських депутатів покинули приміщення ЦК КПУ (з умовою, що вони не будуть ув’язнені). Після цього всі члени “Самостійної України” були доставлені в слідчий ізолятор, де з порушенням усіх слідчих норм та особистих громадянських прав, незважаючи на важкий стан здоров’я, перебувають вже понад 4 місяці.

Нижче подаємо документальну хронологію дій, які проводила наша організація з метою визволення членів гурту “Самостійна Україна” та виконання вимог з деколонізації України:

9 березня 2000 року 5 невідомих патріотів побили 20 озвірілих молодчиків-комуністів на станції метро Поштова площа, поблизу офісу ЦК КПУ.

10 березня 2000 року підготовлене звернення Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери до студіюючої молоді та юнацтва:

Захоплення групою студентів приміщення ЦК КПУ сколихнуло не тільки Київ і Україну. Акція вийшла резонансною у всіх вимірах. Відчайдушний вчинок студентської молоді переконав усіх, що таки “Ще не вмерла Україна…” у свідомості молодих. Ота “Іскра огню великого” (Шевченко), яка вже століття не згасає в полум’яному творі М.Міхновського, знову спалахнула – на цей раз в акції студентів, об’єднаних в організацію з промовистою для всіх українських патріотів і ворогів української державності назвою “Самостійна Україна”.

І тепер не так важливе традиційне в політиці “що за цим стоїть”, скільки сам факт повернення українського студентства в активне суспільне життя під прапором української національної ідеї після десятирічної перерви. Тоді це був початок без продовження. А тепер?

Радикальність дії студентів, кількість і різнотем’я їх вимог дали можливість підвладним ЗМІ зосередити увагу суспільства на факті і формі протесту і фактично замовчати його політичний зміст.

Цих “Вимог з деколонізації України” дев’ять: заборона антиукраїнських об’єднань – передусім комуністичних, вихід України з СНД, захист українців у Росії та Білорусії, люстрація держапарату, реорганізація фіскальних органів, визнання ОУН-УПА, зміна молодіжної політики, дерусифікація освіти і науки, погашення заборгованості у виплаті зарплати і пенсії.

Отже, націозахисний характер вимог безсумнівний.

Але власті могли не панікувати: у вимогах студентів ще є віра у владу, в її бажання і спроможність приступити до якісних змін у державотворенні – з неоколоніальних до національно-державницьких.

Крім того, акція мала явно несистемний характер: за задумом, організацією, здійсненням вона була більше рекламною, ніж агітаційно-пропагандивною. Так: мета вимог – удосконалення, а не якісна зміна в державотворенні. А звідси – внутрішня суперечність самої акції: методи дії радикально-революційні, а вимоги – рекомендаційно-еволюційні.

Подарунком для влади було й те, що серед вимог не було жодної, яка могла б бути виконана негайно і, послужила б індикатором позиції влади. Тепер таким показником стане тільки подальша доля організаторів та виконавців акції.

Виступ студентів увиразнив й інші задавнені хвороби нашого політичного життя.

1. Студенти вірять, що своєю відчайдушністю і жертовністю самі доб’ються для народу кращої долі – без участі в політичній боротьбі самого народу. На жаль, так само діє наша влада, депутати, політичні та громадські об’єднання.

2.Вибірковість, різноманітність і кількість їх вимог свідчать: поки що вони шукають спільників для підтримки їх дій, а не соратників у боротьбі за спільну мету.

3.Вони й досі орієнтуються на боротьбу за ЩОСЬ, а не за ВСЕ – за державність української нації, за Українську Соборну Самостійну Державу.

4. Такі “сольні номери” в політиці більше насторожують, ніж стимулюють. Вони завжди ставлять проводи інших об’єднань перед загадкою, що це: спонтанний спалах протесту політично недосвідчених людей чи частковий вияв чиєїсь політичної гри?

5.Вибір об’єкта дії був значимий, але підхід до справи надто завужений: самі на більше не мали сил, а “ділитися славою” не захотіли.

6. Акція мала типовий разово-локальний характер: без розрахунку на розвиток, поширення, без політичної перспективи.

Усе це свідчить, що патологія партійницького мислення пустила свої метастази і в молодіжнім середовищі.

І все ж березнева акція студентів обнадіює, як і перші ознаки весни. Найбільш корисна вона тим, що засвідчила включення в українську політику нових сил – інтелектуальної академічної молоді. А це – серйозно.

Тепер багато залежатиме від того, що зробить влада: скорегує свою політику на зближення з українською національною ідеєю чи займеться звичним “розпрацюванням” бунтарів.

А ще більше залежить від самих студентів: від їх готовності боротися і здатності вчитися цього.

Бо якісно змінити життя на краще в Україні може не бунт, а тільки національна революція: безкровна, але глибинна. А революція – як мистецтво. Уній є спонтанне, інтуїтивно-ірраціональне, індивідуально-творче. Тому кожна – неповторна. Але є в ній і повторюване, строго раціональне: закономірності, правила, механіка і техніка. І цим треба оволодіти. Бо тільки тоді вона успішна.

Україна – на порозі національної революції. Їй потрібні національно пробуджені і політично активні молоді люди з характером борця, а не канцеляриста-кон’юнктурника.

Всеукраїнська Організація “Тризуб” імені Степана Бендери створена з ініціативи ОУН саме для формування в молодих якостей воїна української національної революції. Ми кличемо вас. Разом – здобудемо Українську Державу або загинемо в боротьбі за Неї. Інші шляхи – не для нас.

Ми хочемо перемогти, Ми можемо перемогти, Ми переможемо! І хай допоможе нам Бог! Слава Україні! Героям слава!

15 березня 2000 року утворено Комітет Молодіжної Солідарності “Самостійна Україна”. До нього увійшли ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери, Молодіжний Конгрес Українських Націоналістів, Спілка Української Молоді. Метою КМС “Самостійна Україна” є домогтися звільнення членів гурту “Самостійна Україна” та виконання вимог з деколонізації України.

16 березня 2000 року Комітетом Молодіжної Солідарності “Самостійна Україна” проведено пресову конференцію, на якій проголошено завдання та вимоги комітету.

22 березня 2000 року КМС “Самостійна Україна” звернувся з вимогами до депутатів Київської міської ради. Серед них: вимога заборони діяльності КПУ та засудження комунізму як злочинної ідеології, розробка та реалізація програми з деколонізації України.

КМС “Самостійна Україна” спільно з Молодим Рухом провели пікетування Київської міської держадміністрації з вимогою виконання попередньо висунутих вимог.

30 березня КМС “Самостійна Україна” прийняв відкрите звернення до президента України, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра України з вимогою звільнення членів гурту “Самостійна Україна” та прийняття їхніх вимог. Звернення підтримали десятки всеукраїнських партій і громадських організацій та їхніх регіональних філій.

1 квітня 2000 року КМС “Самостійна Україна” взяв участь у марші протесту та пікеті Генеральної прокуратури, організований партією Братство.

4 квітня 2000 року КМС “Самостійна Україна” провів чергову пресову конференцію у місті Києві спільно з батьками ув’язнених членів гурту “Самостійна Україна”. Під час прес-конференції організовано виставку художніх робіт ув’язнених.

5 квітня 2000 року КМС “Самостійна Україна” провів акцію протесту під гаслом “Хай день суду над українськими студентами стане судним днем для ворогів України”. Акція відбулася в 11 обласних центрах України:

Київ. 13-00. Віче поблизу пам’ятника Тарасу Шевченку. Несанкціонований хід центральними вулицями міста та пікет офісу КПУ В акції взяло участь понад одна тисяча учасників.

Тернопіль. 13-00 Віче на Театральному майдані. Молебень за здоров’я учасників гурту “Самостійна Україна”. Спалення тоталітарної символіки. Несанкціонований похід до облдержадміністрації та передача вимог представникам влади. В акції взяло участь понад 2 тисячі учасників.

Чернівці. 16-00. Віче поблизу пам’ятника Тарасу Шевченку. Похід до облдержадміністрації та вручення вимог владі. В акції взяло участь понад 300 учасників.

Львів. Віче поблизу Національного університету ім. Івана Франка. Збір підписів на підтримку учасників “Самостійної України”.

Рівне. Пікет облдержадміністрації. Вручення вимог представникам влади. В акції взяло участь понад 100 учасників.

Луцьк. Похід вулицями міста до Театрального майдану. Віче. В акції взяло участь понад 250 учасників.

Хмельницький. 13-00. Похід вулицями міста. В акції взяло участь понад 200 учасників.

Івано-Франківщина. Віча та марші протесту в Рогатині, Бурштині, Галичі.

Вінниця. Віче та пікет облдержадміністрації. В акції взяло участь понад 100 учасників.

Закарпаття. Розповсюджено листівки на підтримку членів “Самостійної України” серед студентства та громадськості Ужгорода та Мукачева.

Акцію підтримали молодіжні організації Харківщини. Подібну акцію було проведено в Одесі.

20 квітня 2000 року похід та пікет Генпрокуратури з вимогами негайно звільнити членів “Самостійної України”.

22 квітня 2000 року ВО “Тризуб” ім. Степана провів в обласних центрах Західної України акцію духовної деколонізації під гаслом “Спалимо колоніальне минуле дотла – збудуємо Українську Соборну Самостійну Державу!” На центральних майданах міст було спалено більшовицькі символи: прапори, портрети комуністичних злочинців та інші агітаційні матеріали тоталітарного режиму.

22 квітня 2000 року у м. Києві невідомі патріоти облили фарбою пам’ятник Леніну та учасникам січневого повстання 1917 року.

9 червня 2000 року у Луцьку спільна прес-конференція Волинського обласного “Тризуба” та редакції “Шляху перемоги” для ЗМІ на тему “Воля “Самостійній Україні””.

22 червня 2000 року у Львові пікет облдержадміністрації на захист членів “Самостійної України”.

Плануються чергові націозахисні акції. День суду над українськими студентами мусить стати судним днем над ворогами України.

РЕЙД ПО ЛЬВІВЩИНІ

3 14 по 21 травня Всеукраїнська Організація “Тризуб” ім. Степана Бандери проводила пропагандивний рейд по Львівщині, присвячений Дню Героїв. Метою проведення акції була пропаганда національної ідеї та держави та роз’яснення їхнього змісту, пропаганда ОУН та відзначення Свята Героїв. Акція проводилась з ініціативи та участі ОУН та її підструктур КУНу та “Тризуба”. Учасники акції поставили собі за завдання шляхом зустрічей з громадськістю, владою, духовенством та, передусім, молоддю знайти прихильників у продовженні національно-визвольної боротьби, обнадіяти громаду та об’єднати її в монолітну структуровану силу під Єдиним Проводом, а також члени “Тризуба” виконували свої звичні пропагандивну, виховну та націозахисну функції. Слід зауважити, що акція носила не одиничний, вузькорегіональний характер, а проводилась по всьому терені Львівщини.

3 14 травня з усіх районних центрів Львівщини одночасно в напрямку Львова вирушили пропагандивні групи “Тризуба” у кількості по 10-15 чоловік. Ось коротка хроніка дій декількох похідних груп:

М. Кам’янка-Бузька – участь у святковій літургії УГКЦ, УПЦ КП. По закінченні літургії обох конфесій проведено віче біля пам’ятного знаку генерал-хорунжому УПА Т.Чупринці. Зустріч в Народному домі з громадськістю міста; участь у відзначенні Дня Матері. 15.05. понеділок, м. К.-Бузька, 1, 2, 3 школи, ПТУ, державні підприємства, установи, с. Забужжя, с. Сапіжанка, с. Прибужани. 16.05. вівторок, смт. Добротвір, с. Ст. Добротвір, с. Тишиця, с. Стриганка. 17.05. середа, с. Ременів, с. Жовтанці, с. Колодно, с. Колоденці, с. Печихвости. 18.05. четвер, с. Стрептів, с. Великосілки, с. Вирів, с. Неслухів. 19.05. п’ятниця, смт. Запитів, с. Батячі, с. Дідилів, смт. Н. Яричів. У всіх селах проводились зустрічі з громадами, представниками влади та політичних середовищ, керівниками підприємств, шкіл, священиками; впорядковувались могили вояків ОУН-УПА та УСС, відвідувались вояки УПА, члени ОУН.

Інша група під керівництвом сотника Джури розпочала свій рейд з міста Жовкви. Похід почався з відвідування Служби Божої місцевої греко-католицької церкви; потім відбулась зустріч з громадськістю. Громада з захопленням сприймала націоналістичні ідеї. Особливо запам’яталась членам похідної групи зустріч з одним з провідних членів ОУН другом Володимиром М., людиною з прекрасними аналітичними здібностями та непохитною вірою в свій народ, свою силу. 15.05. учасники групи мали зустріч з місцевими головами райдержадміністрації та райради, а також з старшокласниками трьох місцевих шкіл. По обіді група перемістилася в м. Дубляни. Відбулась зустріч з місцевою громадою та священиком, було роздано книги Провідника. 16.05. зустріч з мером Дублян та ректором ЛДАУ, відвідали музей Степана Бандери, зустріч з священиком УАПЦ та студентами ЛДАУ. 17.05. Дубляни. Зустріч з вчителями та учнями місцевої школи. С. Зашків. 18.05. с. Добросин, с. Лавриків. У кожному селі зустріч з шкільною молоддю та громадськістю, відвідування церков та ветеранів визвольних змагань.

Подібна методика і результати були і в усіх інших похідних груп. Люди чекають на бандерівців та вірять у них. А молоді бандерівці, учасники похідних груп були окрилені та враженні зустрічами з ветеранами та готовими і далі проводити боротьбу за УССД.

День Героїв у Львові

21 травня учасники похідних груп взяли участь у відзначенні Свята Героїв у місті Львові. Спершу тризубці відвідали Службу Божу в греко-католицькій церкві на Сихові, а потім провели зустріч з громадою та концерт. Пізніше колона “Тризубу” взяла участь в параді молодіжних організацій по центру міста. На урочистому віче поблизу пам’ятника Тарасу Шевченку слово мав Голова ЦП ВО “Тризуб” ім. С.Бандери полковник Євген Філь. Заходи закінчились смолоскипним походом від пам’ятника Шевченку до місця, де буде споруджено пам’ятник Степану Бандері.

РЕЙД ТЕРНОПІЛЬЩИНА – 2000

3 11 по 18 червня 2000 року “Тризуб” імені Степана Бандери проводив пропагандивний рейд півднем Тернопільської області, а саме Заліщицьким, Борщівським та Чортківським районами. Метою походу була пропаганда української національної ідеї, залучення молоді до націоналістичної діяльності, а, насамперед, до участі в Національній Всецерковній прощі в с. Зарваниця. Похідні групи “Тризуба”, у складі кожної з яких були священики, проводили зустрічі з молоддю, організовували виступи бойового гопака, зустрічались з представниками влади та духовенством. У кожному з сіл тризубці обов’язково відвідували ветеранів визвольних змагань, вояків ОУН-УПА. В ході походу члени похідних груп роз’яснювали українцям свою позицію щодо сучасного стану нації та держави, закликали громади до самоорганізації та продовження національно-визвольної боротьби аж до здобуття Української Самостійної Соборної Держави.

АКЦІЇ, ПОДІЇ, ВИШКОЛИ

28 лютого – зустріч членів Приводу ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери з членами Проводу ОУН.

28 лютого – зустріч членів Проводу ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери з представниками Адміністрації Президента України.

29 лютого – відзначення роковин створення Організації Українських Націоналістів в м. Івано-Франківську.

Лютий-березень – пропагандивні виступи серед учнів шкіл с. Жовтанці, Пикуловичі, Н. Яричів Львівської області.

3 березня – виготовлено 30 прапорів з організаційними відзнаками та 2 хоругви.

4 березня – відзначення 50-ої річниці з дня загибелі сл. п. Романа Шухевича в м. Тернополі.

5 березня – вшанування пам’яті Романа Шухевича в м. Івано-Франківськ, Городенка, Рогатин, Галич, Богородчани.

5 березня – відзначення 50-ої річниці з дня загибелі сл. п. Романа Шухевича в Білогорщі та Львові. Участь брали Волинський, Львівський, Івано-Франківський, Тернопільський, Чернівецький обласні загони.

9-10 березня – участь у відзначенні Шевченківських днів у місті Чернівці.

10 березня – в Самборі виборено приміщення під офіс організації.

21 березня – участь Голови ЦП ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери полковника Євгена Філя та заступника голови ЦП підполковника Івана Сути в засіданні Головної Булави Всеукраїнського Братства вояків ОУН-УПА.

23 березня – охорона конференції КУНу в м. Івано-Франківську.

24-26 березня – вишкіл-нарада керівного складу “Тризуба” в Тернополі.

29 березня – акція на підтримку голови Старосамбірської районної ради.

1-8 квітня – вишкіл західно-українського “Тризуба” на Тернопільщині.

3 квітня – створення Рівненського комітету молодіжної солідарності “Самостійна Україна” за участю “Тризуба” ім. С.Бандери, Молодого РУХу, Молодіжного Конгресу, СУМу та Молодої Просвіти.

8-9 квітня – вишкіл в с. Олександрія Рівненської області.

9 квітня – участь у віче на тему “Референдум: За чи Проти?” в м. Рівне.

11 квітня – повторне подання реєстраційних документів ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери в Мінюст.

15-16 квітня – вишкіл в с. Волошки Рівненської області.

16 квітня – Провід західно-українського коша “Тризуба” ім. С. Бандери в м. Львові. Планування та підготовка до відзначення Дня Героїв.

21 квітня – презентація книги Провідника ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери полковника Василя Іванишина “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” в Тернопільському державному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка. Присутні представники влади, політичних та громадських організацій.

22 квітня – у Києві невідомими патріотами облито пам’ятник кату українського народу Леніну та учасникам січневого заколоту.

22 квітня – “нічне святкування” невідомими патріотами дня народження Ілліча в м. Рівне.

21-23 квітня – вишкіл “Тризуба” в м. Розділ.

25-26 квітня – зініційований та виграний турнір із волейболу між молодіжними організаціями в м. Рівне.

22-23 квітня – звернення до виборців Чортківського в.о. За одну ніч розповсюджено в усіх населених пунктах округу.

23 квітня – презентація книги Провідника ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери полковника Василя Іванишина “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” в містах Чортків та Борщів Тернопільської області.

24 квітня – поїздка Голови ЦП та Провідника “Тризуба” в м. Київ та зустріч з Головою ОУН п. С.Стецько.

Квітень – надання матеріальної допомоги та зустріч з ув’язненими членами “Тризуба” в м. Харків.

Квітень – участь в акції Студентський референдум в м. Чернівцях.

1 травня – акція з дезінфекції вулиць та площ м. Чернівці від бацил комуністичного сказу. Національна молодіжна маївка.

2 травня – вшанування пам’яті загиблих в бою з військами НКВС бійців ОУН-УПА під с. Гурби Рівненської області.

6-7 травня – участь в змаганнях з туризму, організованих районним відділом з туризму під с. Заліссям в Рівненській області.

7 травня – засідання розширеного Проводу “Тризуба” ім. С.Бандери в м. Львові. Планування та підготовка до відзначення Дня Героїв. Переговори та підтримка кандидата в народні депутати від КУНу Миколи Порайка.

13-16 травня – поїздка Голови ЦП та Провідника “Тризуба” в м. Київ.

14 травня – привітання Голови ЦП та Провідника “Тризуба” Голови ОУН з ювілеєм. Зустріч з представниками влади та бізнесу.

15 травня – переговори з кандидатами в народні депутати по Чортківському в.о.

16 травня – зустріч з членами Проводу ОУН, обговорення ситуації, що склалася в націоналістичному русі.

14-20 травня – пропагандивний рейд пішими похідними групами “Тризуба” всіма районами Львівщини, присвячений Дню Героїв.

21 травня – участь у святкуванні Дня Героїв у м. Львові. Участь брали Волинський, Львівський, Івано-Франківський, Тернопільський, Чернівецький обласні загони.

21 травня – мітинг та концерт на підтримку кандидата в народні депутати Миколи Порайка в м. Львові.

24 травня – зустріч Голови ЦП та Провідника “Тризуба” з членами ОУН Львівщини.

26 травня – спалено табір-музей УПА в с. Слав’ятин.

30 травня – похорон Ігора Білозіра. “Тризуб” ніс почесну варту.

2 червня – переговори з колективом ВАТ “НПК Галичина”. Підтримка вимог колективу.

3-4 червня – поїздка Голови ЦП “Тризуба” полковника Євгена Філя та його заступника підполковника Івана Сути в м. Київ, зустріч з політичними лідерами.

4 червня – відзначення Дня Героїв у м. Тернополі.

25 травня – 25 червня – команда “Тризуба” працює на підтримку Миколи Порайка.

5 червня – віче-реквієм на дев’ятий день загибелі Ігоря Білозіра у м. Тернополі. Звернення до влади.

5 червня – звернення політичних партій та громадських організацій Тернопільщини з приводу подій на ВАТ “НПК Галичина”.

5-6 червня – поїздка Голови ЦП ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери полковника Євгена Філя по Львівщині. Зустріч з кандидатом в народні депутати Миколою Порайком.

8 червня – звернення “Тризуба”, Молодіжного Конгресу та СУМу на підтримку вимог ВАТ “НПК Галичина” та участь у пікетуванні Вищого арбітражного суду в м. Київ.

8-9 червня – поїздка Голови ЦП ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери полковника Євгена Філя по Львівщині.

9-11 червня – охорона З’їзду-фестивалю “Лемківська ватра” в с. Гутисько Тернопільської області. 9 червня у Луцьку спільна прес-конференція Волинського обласного “Тризуба” та редакції “Шляху перемоги” для ЗМІ на тему “Воля “Самостійній Україні””.

11-18 червня – пропагандивний похід рейдових груп “Тризуба” Заліщицьким, Чортківським, Борщівським районами. Мета походу – пропаганда української національної ідеї та закликання молоді на прощу у с. Зарваниця.

9 червня – виготовлено пропагандивні. матеріали “Тризуба”: пропагандивні плакати, листівки та буклети.

10 червня – третя відмова Мінюсту в реєстрації “Тризуба”.

22 червня – у Львові пікет облдержадміністрації на захист членів “Самостійної України”.

25 червня – показові виступи з бойового гопака на Дні молоді в Тернополі.

26 червня – 2 липня – пропагандивно-націозахисний рейд “Тризуба” Бережанським районом Тернопільщини у зв’язку із знищенням табору-музею УПА в с. Слав’ятин.

29 червня – 1 липня – юнацький вишкіл Львівського обласного загону в с. Корчин Сколівського району.

2 липня – віче в м. Бережани під гаслом “Україні – українську владу”.

4-5 липня – пропагандивна поїздка помічника Голови ЦП майора Крука та сотника Джури в Жовківський район Львівської області.

9 липня – відкриття пам’ятника загиблому командиру Волинського обласного загону “Тризуба” підполковнику Богдану Климчуку в м. Горохів.

22-23 липня – охорона Національної Всецерковної прощі в с. Зарваниця Тернопільської області.

Видавнича фірма “ВІДРОДЖЕННЯ”

Будучи пресово-видавничою референтурою “Тризуба”, видала з часу заснування понад 2 мільйони примірників видань, більше як 200 назв державницько-патріотичного змісту: “Українська церква і процес національного відродження”, “Нація. Держава. Націоналізм” “Мова і Нація” (В.Іванишин), “Московство” (П.Штепа), “Дух нашої давнини” (Д.Донцов), “Націоналізм та націоналістичний рух” (О.Баган), “Герої Крут”, “Перспективи української революції” (Степан Бандера) та інші. Понад 2/3 з них безкоштовно подаровані школам, бібліотекам, військовим частинам та громадським осередкам, зокрема в східних регіонах України і в східній діаспорі.

Видано також мільйони екземплярів листівок та церковних календарів.

Львівська область, р/р 26006319810390

м. Дрогобич, у Дрогобицькій філії АТ “ЗУКБ”

вул. Шевченка, 2, МФО 325202

Тел. (03244) 3-73-59; ЗКПО 22407558

Шановні Друзі та Подруги, купуйте та передплачуйте видання ОУН та її дочірніх структур: журнали “Визвольний шлях”, “Свобода Народів”, “Українські проблеми”, газету “Шлях Перемоги” та підбірку книг із серії “Бібліотечки молодого націоналіста”, яку видає Молодіжний Конгрес.

Контактні адреси “Тризуба”

02232, м. Київ, а/с 88, (044) 432-53-05.

Тернопіль, бульвар Т.Шевченка, 39, (0352) 22-55-42.

Івано-Франківськ, вул. Б.Лепкого, 46, (03422) 3-25-12, 3-11-35, (03435) 7-93-15.

Львів, вул. Нечуя-Левицького, 4, (0322) 35-12 48, 35-13-02.

Чернівці, вул. Ломоносова, 2, (03722) 2-80-59, 2-83-01.

Луцьк, вул. Ярощука, 10, (03322) 2-70-95, 5-62-25.

Мукачеве, бульвар Миру, 30, (03131) 2-25-45.

Ужгород, (03122) 5-28-50.

e-mail: tryzub33@hotmail.com

Контактні адреси на Сході можна отримати в Києві.