№1-2 (15-16), 2000

У III ТИСЯЧОЛІТТЯ – З ВІРОЮ В БОГА,

КОЛОНАМИ БОРЦІВ,

А НЕ ОТАРОЮ РАБІВ!

РОМАН ШУХЕВИЧ. 50 років безсмертя.

В історії багатьох націй були і є люди, які ставали живою легендою свого народу за життя, а після власної смерті потрапляли в героїчний пантеон борців за свободу нації. З часом їх імена огортав міфічний ореол, витворений думами сподвижників, призводячи до того, що дана постать ставала центром уваги загалу народу, високим ідеалом для наслідування. До того ж інколи відходила, на задній план, та обставина, що вони, зрештою, були людьми, як і всі ми: представниками своєї нації, організації, армії, партії… Вони були людьми, які не мали королівських чи якихось інших переваг при народжені, яким не падали зірки з неба і які не завжди отримували схвалення свого оточення. Вони насамперед були людьми, які досягли помітних злетів завдяки власній кропіткій праці, боротьбі. Читаючи ці рядки, не треба пускати собі в голову думку про нотки пієтизму, звеличення, ідеалізації цих постатей… Цього тут немає ні грама. Просто всім нам необхідно зрозуміти таку річ, що ми є такі ж, як і вони, що ми теж можемо зробити, як вони. Треба близько до серця взяти слова, що немає того, що я не можу зробити, а є лише те, що я не хочу зробити. В наших руках все! В наших руках ключі від свого майбутнього. Від нас залежить, чи ми знайдемо необхідний нам ключ і наважимося відкрити двері до свого Олімпу. Докласти праці для пориву та стати суб’єктом історії, віссю, навколо якої будуть обертатися події, долі, а не залишитись пасивним об’єктом, якому притаманні години нарікань і бідкань, який, критикуючи щось, через свою гнилість не може і не хоче взяти у свої руки віжки життя. Тож споглядаючи і захоплюючись героями і їхніми чинами, не слід забувати того, що героєм можеш бути і ти… Героями не народжуються, героями стають.

Сьогодні в Україні багатьом відоме ім’я Романа Шухевича, Легендарного Головного Командира УПА, голови ОУН на українських землях, голови Генерального Секретаріату УГВР, він той, ким слід захоплюватись, брати приклади з його життя і вдачі для наслідування, виховувати на його чинах наступні покоління українців. Пам’ятаючи про те, що про нього, можливо, наразі, як і про тебе ніхто не знав, але він своїми справами і боротьбою спонукав, щоб про нього заговорити. І заговорили не просто так, а заговорили з пошаною, з визнанням належного, як про людину, яка всіма своїми помислами і справами віддавалася служінню нації і для її розвою не пожаліла життя. Цьому прислужилося те, що Р.Шухевич народився у високопатріотичній сім’ї, представники якої були широко знаними у Галичині. Хоча важливість цього не слід перебільшувати ні переменшувати, оскільки є випадки, коли в подальшому Люди з великої літери народжувалися в сім’ях, в яких цей момент є відсутнім. Це безпосередньо відноситься до значної кількості представників сьогоднішнього покоління, де внаслідок комуністичних ідеологічних диверсій в сім’ях не було патріотичного виховання. Але і в цих сім’ях виростають патріоти, готові боротися за свою націю. Бо ж у всіх сім’ях батьки прищеплюють дітям моральні норми, на які в сучасному постсовковому поколінні нанизуються християнські і національні переконання. До того ж час мужніння Р.Шухевича і нас, сьогодні, мають свої спільні риси. Тоді, так як в недалекому минулому руйнувалися імперії, йшла зміна психології значної частини населення, переорієнтовувалися погляди, формувалася власна державницька свідомість. Йшла боротьба – лише тоді був явний ворог – поляки, комуністи та ін., з якими необхідно було боротися всіма доступними методами, перш за все силою зброї. Тому в такому сенсі отримувало виховання покоління Р.Шухевича, яке змалку (йому тоді було всього 11-12 років) зрозуміло ціну свободи і гіркоту її втрати, пройнялося відродженням власними силами затаврованого поляками національного життя. Сьогодні ж є боротьба, але без явного ворога, хоча він є, але маскується, постійно скидає і міняє маски, вдаючи облудну прихильність, намагається нас приспати. Але ж не приспали поляки покоління Р.Шухевича обіцянками про заможне життя українців у Польщі. Тож і сьогодні наше покоління має бути свідоме свого чину. Щоби я чи ти в недалекому майбутньому не шукав, де сховати стид в очах, коли спитають діти: Тату чи мамо, а що зробили ви для України? Де були ви, коли ґвалтували Україну?… Треба знати, що на все приходить час розплати за свої дії не лише на небесах, але й на землі.

Втім, велич покоління Р.Шухевича та його самого є беззаперечна і ніхто не допустить собі думку, яка б зганьбила їх в очах наших поколінь. Велич Р.Шухевича в тому, що він виконав накреслену Богом місію на землі. Віднайшов у круговерті подій свою “сродну працю”, яка полягала не у вершинах спорту, музики, інженерії, а у військово-політичному гарті. Хоча, щоб знайти своє призначення на землі, Р.Шухевич випробував багато життєвих шляхів. І завжди прагнув гідно дивитися на них, незважаючи на те, що одночасно вправлявся в спорті, навчався грати на піаніно та вчився в гімназії. При цьому він, мабуть, знав те, що коли людина чим зайнятіша, чим тісніше розписаний в неї час між навчанням і побаченням, тим більше вона може досягти. Не випадково Р.Шухевич займав перші місця в спортивних змаганнях, став вправним піаністом, блискуче закінчив Політехнічний інститут у Львові, але водночас був одним із провідних діячів ОУН на українських землях. Бо все це залежить від одного, від мети, яку поставить перед собою людина, від сенсу життя тобто від того, чого вона хоче досягти в своєму житті як для себе, такт і для своєї нації і її майбутнього. Коли її сенс життя чітко визначений, людина, звалюючи на себе непомірну ношу, зможе цілеспрямовано йти до мети, одночасно при цьому вести інших, не даючи змоги їм через різні негаразди скотитися на манівці. В цьому – велич Р.Шухевича, велич, яку він здобув працею та боротьбою, велич, до якої ми маємо прагнути, торуючи шлях через свою байдужість, слабкодухість та пасивність.

Сьогодні біда України у тому, що не постала людина, рівна Роману Шухевичу, яка могла б піти проти течії, переламати зомбовану думку в мізках людей, вчинити бунт проти сваволі і беззаконня, кинути клич і безстрашно повести за собою український народ до Богом встановленого достойного життя нації. Ніколи такі люди не сходять з неба, а родяться там, де битва, де в черговий раз у двобій сходяться добро і зло, сила Бога, виразником якої є нації, які борються за своє утвердження і процвітання, і сили диявола, які прагнуть задавити Божі дії нації темінню окупації, денаціоналізації і асиміляції.

У цьому сьогоднішньому герці ми маємо віднайти себе, твердо ставши на Божу сторону в боротьбі за розвій своєї нації, взявши собі за дороговказ ідею те чин Р.Шухевича та добре осмисливши його вибір борця, і самому стати борцем, зрозумівши чому Р.Шухевич полишив спокійне життя інженера і поринув у боротьбу. У 1938 р. – подався на Закарпаття. Відмовився виїхати на Захід наприкінці війни в Європі і залишився у воюючій Україні. Треба зрозуміти цей шлях воїна і політика, борця і месника, і взагалі простої людини, такої, як ми, яка стала Героєм Нації. Бо героями не народжуються, героями стають. І міцно, глибоко увібравши в себе розуміння того, що покликаних багато, а вибраних мало, треба стати тими вибраними. А для того не треба багато, лише слід полишити скигління і нарікання на свою бездарність і повірити в себе, в свої сили, в свою зорю, а перш за все вірити в Бога. Бо без віри в Бога ніколи не можна здобути успіхів в жодних починаннях. Повіривши, йти до мети, конкретно визначивши сенс свого життя. І на цій важкій дорозі з постійними перешкодами, які посилає Всевишній для випробування віри подорожнього, треба йти вперед з високо піднятою головою. Йти вперед, здобувати Україну для нації, для своїх близьких, для себе. І пам’ятати, що на тобі “міліонів стан стоїть”, на тебе спрямовані очі полеглих борців, сучасних і майбутніх. Завжди пам’ятати наше гасло: ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти і ми переможемо!

Хорунжий Богун

ТАРАС ШЕВЧЕНКО про методи здобуття незалежності.

А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить

Наше дослідження починемо саме з Шевченкової методології здобуття незалежності. Починаємо з цього тому, що Шевченко та й його послідовники не просто творили теорії політичного та державного устрою, а перш за все намагалися втілити ідею здобуття незалежної національної соборної держави на практиці. І досі дехто хоче довести, що Шевченко був ніби федералістом чи інтернаціоналістом, русофілом чи принаймі слов’янофілом. Насправді ж весь творчий багаж Шевченка спрямований на здобуття українського національного ідеалу – незалежної соборної Української держави. Всі національно-визвольні змагання після Шевченка йшли під його прапорами. Не стала винятком і національно-визвольна революція 1989-90 рр. Всі національно-демократичні партії і організації писали в своїх програмах вибірки з творів Шевченка, але чомусь вперто не використовували його методології. Тому ця проблема є важливою і гострою сьогодні.

Насправді ж, його бачення методів здобуття незалежності є абсолютно ясним і чітким, на чому і сходяться більшість дослідників. У творах, що зібрані у “Кобзарі”, ідея визволення України виступає як головна, найбільша національна проблема. Ідею визволення України Т.Шевченко поставив так глибоко і так ясно, як ніхто до нього не ставив.

Метод визволення України в розумінні Шевченка – це не вихитрювання чи випрошування свободи, не тиха муравлина робота, а збройне повстання та національно-визвольна революція – “треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить.” Тому вся творчість Шевченка є наскрізь і глибоко революційною. Зерно революційності запало в душу поета ще з розповідей його діда про боротьбу народних героїв-месників з польськими панами. Перший прояв революційності в творах Шевченка проявився в поемі “Гайдамаки”, яку він написав десь навесні 1840 року…

Революційні настрої Шевченка значно поглибились після поїздок на Україну в 1843 та 1845 рр. Він не був на Україні 12 років. В той час він написав такі твори, як “Розрита могила”, “Суботів”, “Сон”, “Єретик”, “Великий льох”, “Кавказ”, “Холодний яр”, “Посланіє”, “Заповіт” та переспіви Давидових псалмів. “Палка любов до Батьківщини і ненависть до поневолювачів – досить вибухова сила, яка в Шевченковій поезії виявилася з великою нищівною силою і стала важливим революціонізуючим фактором суспільної і національно-визвольної боротьби.

Підтверджуючи це, О.Лотоцький стверджує, що “в ім’я свободи поневоленої Батьківщини поет закликає до найрішучішого революційного чину: “Борітеся – поборете! – кличе він поневолені народи Кавказу, – за вас правда, за вас слава і воля святая”.

“Розкуйтеся, братайтеся”, – закликає своїх: “Вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте”.

А коли стало перед поетом питання революційного визволення України з поневоленого становища в складі російської держави, він не вагаючись вирішив це питання позитивно. Визволення України поет бачить на руїнах самодержавної Росії. До визволення України провадять шляхи різні щодо засобів та спільні щодо конечної цілі: слово та революційний чин.

В кожному патріотичному вірші Шевченко обстоює ідею революційної національно-визвольної боротьби. “Літературна творчість Шевченка стала джерелом визвольних ідей, як ідейний заповіт поета в майбутніх українських національних змаганнях” (О.Лотоцький).

Власне за свою революційність Шевченко був відправлений в солдати. Але навіть після смерті поет був небезпечний поневолювачам України. Тому навіть не зовсім повна збірка його поезій могла з’явитися тільки через 25 літ по його смерті, та й то поза межами української землі – в чеській Празі. Російська імперська цензура викраяла ж із “Кобзаря” майже все, що мало для українців цінність саме з національно-громадського погляду. Через те громадську свідомість Шевченка відтворювали на основі цензурних його творів, а це свідомо чи несвідомо звужувало широкі громадські погляди поета, зводячи їх до загальних протестів проти поневолення, зокрема, проти кріпацтва. Така традиція в з’ясуванні громадських ідей Шевченка продовжувалася і під час національної революції початку століття. На жаль, і сьогодні дехто саме так розглядає погляди Шевченка.

Насправді ж Шевченко виступив як Пророк національно-визвольних змагань усіма доступними засобами, що й підтверджує більшість дослідників. Так, О.Лотоцький говорить: “Поет… всю силу свого ідейного патосу скеровує на протест проти нинішнього національно-державного ворога України… І на тлі історичних образів та подій витворюється в нього ціла діяльна програма… зростає вогненний протест проти нинішнього поневолення, лунають відгуки страшної прийдешньої бурі, чується нарешті виразний, недвозначний заповіт національно-державного визволення шляхом збройної боротьби.”

Це твердження підтримує і П.Савчук: “… провідною ідеєю творчості Шевченка був український національно-визвольний чин, без жодних впливів. Цю ідею, приховану віками в серцях українського народу, Шевченко видобув своїм генієм, підняв її на найвищий п’єдестал чину боротьби за незалежну Українську державу!” Зрештою, саме так і діяли учасники національно-визвольних змагань 40-50 рр. XX ст. Національна революція 80-90 рр. XX ст. в Україні привела до створення держави Україна, але, на жаль, не Української Самостійної Соборної Держави – держави, де українська нація є повним господарем на своїй землі. Причиною цього була відмова демократичних провідників від шевченківської методології національно-визвольної революції.

Ідеал революціонера-борця яскраво зображений Шевченком у “Юродивому”:

“Найшовсь таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив

Сатрапа в морду затопив…”

Власне, такий ідеал безоглядного націоналіста-революціонера і безкомпромісної національно-визвольної боротьби залишив нам Шевченко. Водночас творчість Шевченка визначила також ідеологію національно-визвольної боротьби українського народу того часу. Шевченко чітко визначає мету, пріоритети, рушійні сили та якості проводу. Діапазон можливих форм і методів боротьби за свободу бачиться йому, до речі, гранично широким: від легальних до нелегальних, від культурно-просвітницьких до, за термінологією сучасних демократів, ультрарадикальних – залежно від умов та обставин. Згадаймо, що наприклад, його “Буквар” і “Я не нездужаю нівроку…” із закликом “громадою обух сталить” писалися практично водночас: нація мусить бути готова до різних способів боротьби за свободу і вільна у їх виборі…

Згадати б ще один урок Шевченка наступним поколінням. Він почав з ідейного озброєння народу – із пробудження національної свідомості і гідності: спочатку дав народові національну ідею, а вже потім вклав йому до рук повстанську сокиру. Бо знав: озброєний сокирою, шаблею чи гвинтівкою, але не озброєний ідеєю національної свободи народ дуже легко може стати жертвою політичної демагогії і бути перенаціленим із чужинецьких тронів на сусідову комору…

Полковник “Афганець”

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ

Центральний Провід ВО “Тризуб” ім. С.Бандери висловлює співчуття рідним та близьким спочившого у Бозі капелана Івано-Франківської обласної ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери др. Ореста Стасіва.

Усе життя отець Орест прагнув до осягнення істини життя, знань. Народився 1 листопада 1944 р. У 1961-1966 рр. навчався у Львівському державному університеті на німецькій філології. 1972-1975 р. – Київ – англійська філологія. У 1996 р. закінчив Івано-Франківський теологічний катехитичний інститут. Працював у Богородчанському військовому ліцеї. Завжди був добрим другом і порадником для молоді, гідним прикладом патріотизму.

Вічна пам’ять Тобі, Побратиме!

ІДЕОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Постання Української держави створило принципово іншу політичну ситуацію, що вимагає подальшого творчого розвитку теорії українського націоналізму. Слід нагадати, що попри деякі іманентні для явища націоналізму ознаки, він завжди конкретний, прив’язаний до певної національної культури, історичної доби та політичної ситуації. Тому при розгляді власне українського феномену є некоректним застосовувати термінологію типу французького походження “інтегральний націоналізм”, також “фашизм”, який був розвинувся свого часу в Італії та Іспанії, маючи в обох країнах як спільні риси, так і суттєві відмінності, чи нацизм (націонал-соціалізм), що є виключно німецькою спадщиною.

Українські націоналісти завжди боролися за власну державу – зі зброєю в руках у краї чи використовуючи політичні засоби на еміграції. ОУН зокрема спричинилася до двох проголошень державності Карпатської України 1938 року та Українського Державного Правління 1941 року. Зовсім некомпетентно, або й нечесно, виглядають ті журналісти, політики й політологи, які ведуть мову про “безкровне” проголошення української незалежності 1991 року. Націоналістичний резистанс виставив зовсім інші вихідні точки для бездержавної України. Визвольний рух ОУН-УПА проти імперії зла СРСР засвідчив, що нація є життєспроможною. За “безкровністю” 1991 року стояли десятки мільйонів загиблих українців тільки у ХХ столітті.

Теперішнє постмодерністичне трактування української державності як нашого найбільшого здобутку чи, навпаки, омани, є однаково справедливими. Дійсно, українці вибороли власну державу. У цьому полягає величезна історична справедливість. Але, з другого боку, українці боролися не за таку державу. Тим, хто каже: “маємо те, що маємо”, “українці є такими, як вони є”, можна відповісти одне: інфантильність не може бути життєвим кредом, колабораціонізм – нормою життя, а ущербність – мірилом людяності. Без врахування націоналістичного, передусім у царині ідеології, визвольного досвіду, наша держава навіть не може претендувати на назву української.

Справа полягає не тільки у пропагандистській риториці. Сучасна ідеологія українського націоналізму може і повинна стати основою державної ідеології, якщо останню розуміти як систему захисту національних інтересів. Спираючись на ідеологію українського націоналізму, держава повинна визначитися у власних пріоритетах, насамперед у геополітичній, внутрішньополітичній, економічній, національно-культурній галузях. Будувати майбутнє можна тільки на підставі власної традиції. Однак ідеологія не може мати виключно ретроспективний характер.

На жаль, ми більше говоримо про справи минулі, сприймаємо насамперед риторику наших славних попередників, а не їх справи. Фундатори ОУН були надзвичайно сучасними для свого часу, як завжди актуальною для України залишатиметься ідеологія українського націоналізму. Це світогляд, спільна віра, воля і прагнення, які не змінюються з часом і дають нам розуміння сутностей. Ми повинні засвоїти метод, а не форму вияву. За допомогою ідеології українського націоналізму нам треба творчо осмислити наш час і визначитися у перспективах. Головна проблема організованого націоналістичного руху на сучасному етапі полягає в його догматичності. Твердження на кшталт тих, що необхідно спиратися на власні сили народу, що важливою є християнська мораль, не можуть перетворюватися на мантру, а потребують належних висновків й відповідної дії.

В суспільстві відбулися серйозні переміни. Націоналізм вже не поза законом. Проте впливи націоналістичного руху на перебіг подій в Україні зведені до мінімуму. Ми не зізнаємося собі в тому, що відійшли від своїх ідеологічних постулатів. Але на ділі давно вже займаємося тільки двома справами, до речі, непрофесійно: просвітницькою діяльністю та боротьбою за депутатські мандати. Нас втягнули в гру не за нашими правилами і ми завжди будемо в ній програвати. Система демоліберальних виборів працює дуже просто: кількість мандатів залежить від кількості вкладених грошей. Український націоналізм же представляє пограбовану націю. Поруч з тим, політична партія, навіть якщо вона націоналістична, не може представляти абстрактно всю націю, але повинна – конкретні фінансові зацікавлення, інакше її діяльність неминуче набуває демагогічного характеру.

Теперішній час як і на початку 90-х, потребує активних дій. Зокрема відбувається історично закономірний наступ держави на комуністичну ідеологію. Україна перебуває в ідеологічному вакуумі. Навіть олігархічній владі стає зрозумілим, що на одному ліберальному інтернаціоналізмі державу не збудуєш, а тому і владу не втримаєш. Перед організованим націоналістичним рухом тепер стоїть першочергове завдання: представлення власної моделі майбутньої України на підставі націоналістичної ідеології. Потреба національної самодостатності має бути поставлена на повний зріст.

Україна є частиною консервативно радикальної Середньої Європи. Тому всі наші ближчі й дальші перспективи пов’язані тільки з Європою, на яку чекають різноманітні економічні, військові та політичні об’єднання – вона ставатиме окремою геополітичною потугою, що вимагає нового ідеологічного обґрунтування. На теперішньому етапі Україна може долучитися до цих процесів через власний інтелектуальний експорт. Тобто ми маємо реальну можливість стати законодавцями сучасних інтелектуальних мод. Тому особливої ваги набуває проблема розвинення на професійному рівні видавничої справи, аналітично-прогностичних інституцій, створення молодіжного інтелектуального кола.

Космополітичний лібералізм й псевдодемократична демагогія вже пережили самих себе. Після свого тріумфу по другій світовій війні, вони самі перетворилися на різновид тоталітаризму. Знову на часі консерватизм і націоналізм. Це світова тенденція. Ми повинні бути на вістрі подій. Нам треба перестати сприймати ідеологію українського націоналізму як цитування попередників. Це передусім інструмент для формування конкретної національної дії в самому широкому значенні слова. Якщо ми будемо самими собою, нас підтримають і почують. Для цього потрібні амбітні професіонали, а не конформісти, які послуговуються нашою фразеологією, тому що ніде більше не змогли реалізуватися.

Важливою рисою націоналістичної теорії є нерозривна пов’язаність її з практикою, бо не існує націоналізму поза практичним втіленням ідей. Тому особливої ваги набуває внутрішня, орденська спрямованість ідеологічного поступу. Націоналістичний рух – це передусім рух з необмеженими можливостями щодо способів діяльності. Він також неможливий без націоналістичної дисципліни, відданість якій також не вимірюється самими заклинаннями. Без монолітної організації, свідомої своєї відповідальності за долю України і спроможної в разі необхідності провести загальнонаціональну мобілізацію для порятунку держави, націоналістична ідеологія перетворюється на порожній звук. На мій погляд, нам треба вести мову про організаційну кризу, що має свої питомі ознаки в Україні та діаспорі. В цих умовах націоналістична ідеологія залишається незапитаною. А вона, у свою чергу, не може довго бути музейним експонатом.

Сотник Сірий

СЛОВО ПРОВІДНИКА

Ми звикли до того, що поява кожної нової книжки Провідника “Тризуба” Василя Іванишина віддзеркалює якийсь особливий суспільний державотворчий момент і насущні потреби часу. Так було на зламі епох у 1988-90-х роках, коли його невеличка за форматом книжечка “Українська церква і процес національного відродження”, друкована скрізь і всюди, всіма можливими на той час способами, для тисяч людей стала і підручником і детонатором, каталізатором новітнього духовного пробудження народу.

Так було, коли у 1992 році, у період захоплення ідеями надуманого та безликого демократизму, вийшла двома виданнями книга “Нація. Державність. Націоналізм.” Вона зараз стала раритетом, але донині є актуальною, потрібною, місця якої за цей час не заступили ніякі інші друковані праці.

Так було, коли протягом кількох років чотирма виданнями друкувалась книжка Василя Іванишина у співавторстві з Ярославом Радевичем-Винницьким “Мова і Нація”. Минає час, а підняті ними проблеми щодо застосування рідної мови як найпершого засобу національного державотворення не втрачають гостроти, бентежать і будять до праці.

У своїй новій праці “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” Провідник осмислює значення виборів-99 у суспільному житті України, розкриває причини невдач українського державотворення, накреслює перспективні напрямні як для націоналістичного руху, так і для національно-патріотичних сил у політиці і владі.

Пропонуємо вашій увазі окремі витяги з книги.

УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ І ПЕРСПЕКТИВИ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ

Завершення президентської виборчої кампанії, результати і прогнозовані наслідки виборів-99 просто зобов’язують нас підбити підсумки своєї дотеперішньої діяльності і визначити напрямні наших зусиль на найближче майбутнє.

Чому саме вибори-99 служать для нас певним рубежем і точкою відліку? Адже, на думку багатьох, нічого особливого не сталося, усе залишилось по-старому: Л.Кучма вдруге здобув посаду Президента, при владі залишилась та ж команда, хто жирував в умовах кризи, той жирує, а хто бідував, той і далі бідує. А Україна як балансувала на грані економічного і політичного банкрутства, так і балансує. Усе, отже, залишилось таким, як і до виборів.

Але це глибоко помилковий висновок, до того ж шкідливий: він породжує зневіру й апатію, виправдовує ідеологічну імпотенцію політичних банкрутів, затуманює перспективи. Насправді зміни відбулися, до того ж значні. Інша справа, чи є серед них корисні, перспективні для громади, для нації, для України.

Назвемо ті з них, які вважаємо найсуттєвішими і які слід враховувати і нам, і цілому націоналістичному рухові у подальшій діяльності.

І. На виборах-99 уперше за три роки існування Держави Україна східноукраїнський виборець мав реальний вибір: голосувати за збереження української держави чи за її фактичну ліквідацію. Результат виборів відомий: більшість проголосувала за державну суверенність України. Розвіяно міф про абсолютний вплив імперкомуністичних ідей і сил на свідомість східних українців. По-друге, уперше електорат сходу України виступав не як єдина сіра маса, що послушно голосує, як начальники з колишньої партноменклатури накажуть, а розділився на два табори, кожен з яких відстоював те, що йому ближче.

Чи можна не помічати, недооцінювати того, чого так прагли всі національно свідомі українці, але чого – через свою роздрібленість! – не спромоглися зробити? Зрештою, наші національно-патріотичні об’єднання не дуже й старалися… Але – сталося. І якщо в 1991 році схід України однозначно висловився за незалежність України, то на виборах-99 більшість східних українців зробила другий суттєвий крок до реалізації української національної ідеї: проголосувала за українську державність.

А це зобов’язує нас, націоналістів, кинути всі сили на те, щоб невдовзі там було зроблено третій, вирішальний крок, тобто, щоб схід України був готовий висловитися за українську національну державу: за Українську Соборну Самостійну Державу.

“Тризубу”, його Центральному Проводу варто негайно вступити в переговори з державницькими партіями і громадськими об’єднаннями з пропозицією забезпечити реальну альтернативу на майбутніх виборах: ми готові підтримати там кожного кандидата в депутати, який виступить з національно-державницькою програмою, незалежно від його партійної приналежності.

II. Ідея державності стала (особливо в другому турі) вирішальним фактором на виборах-99. На старті виборчої кампанії вона не існувала – її просто не було в програмних заготовках претендентів на булаву. Були натяки на можливий “російський варіант” виборів, але це були тільки такі собі кулуарні розмови. Усі кандидати йшли з двома десятками соціально-економічних проблем, тобто з обіцянками колись видати зарплату, якщо будуть гроші, колись дати пенсії, стипендії тощо. Усі вони обмежувалися саме цим, ніби розмовляли не з народом, а з голодною худобою.

Навіть Президент-кандидат вважав своїм головним противником тільки соціально-економічний стан суспільства. Але – не жахливий духовний стан покаліченої різними окупаціями української нації, не наростаючі процеси денаціоналізації українців, не ганебний для чисельної і корінної нації суспільно-політичний статус грабованого, голодного і безправного раба на рідній землі… Чому? Та через те, що жоден його суперник, жодна партія з табору “опозиції” теж не вважали ці проблеми суттєвими, не йшли з ними до виборців, не використовували їх як головний аргумент у боротьбі за президентське крісло. Але припекло – і команда Президента (але – не суперників!) зорієнтувалася, почала апелювати до державницької свідомості українців, а Президент якось у розмові про якості керівника навіть заявив: “Для мене головне, щоб він був українцем”.

Так ідея української державності таки стала фактором на виборах, а в другому турі вже домінувала.

Навіть комуністи – учорашні і нинішні – у ході передвиборної кампанії почали бити себе в груди, що вони “теж державники”. Першим – О.Мороз після того “гарячого” прийому, який він мав на Тернопільщині та в Дніпропетровську. Потім нерви здали в О.Ткаченка і він почав нарікати, що його просто не зрозуміли і тому закидали машину яйцями, а насправді він і є найбільший державник, бо це він – Голова Верховної Ради. Третім був П.Симоненко: коли його речники потяглися до нього з областей усі в тухлих яйцях і гнилих помідорах, він почав заявляти, що він теж державник, теж за суверенітет, просто ми, мовляв, трохи по-іншому бачимо союз з російськими братами. Останньою заявила, що вона теж державник, Н.Вітренко. Просто-таки біблейні часи: масовий рух на шляху від імперкомуністичного Савла до національно свідомого Павла!..

А, повторюю, починалося все зовсім не з цього. Але змушені були поступитися антиукраїнськими принципами. Причин було дві. По-перше, комуністи і комуноїди помітили, що ідеї реваншу вже не сприймаються в Україні більшістю населення; по-друге, Л.Кучма на захисті української державності набирає голоси, а в них летять тухлі яйця і гнилі помідори – під улюлюкання і захоплені вигуки трудящих.

“Тризуб” може і повинен підтримати, поширити і поглибити процес прирощення державницької свідомості, особливо на сході України. У нас є достатній ідеологічний та інтелектуальний потенціал, щоб розкрити привабливий зміст поняття “національна держава”, зняти наявні ще побоювання (особливо неукраїнців), показати невідворотність і перспективність національного державного будівництва для всіх громадян України.

Тож не вичікуймо і не тішмо себе ілюзіями, що цю роботу візьметься виконувати хтось інший. Вибори-99 черговий раз довели, що ніякі нинішні центристи, правоцентристи, “теж-державники” і “теж-націоналісти” цим займатися не хочуть і не будуть. У них свої, виключно кон’юнктурні, кар’єристично-амбіційні плани. Носіями української національної ідеї, організаторами боротьби за реалізацію її політичного змісту – утвердження української національної держави були і залишаються тільки українські націоналісти. Нам і здійснювати це.

III. Вибори-99 з усією очевидністю показали цілковиту ідеологічну вбогість і, неспроможність наших партій, зокрема національно-патріотичних. Усі вони були агітаторами за “свого” кандидата, але жодна не була пропагандистом власних ідей, програм, жодна не зробила “свого” кандидата речником своїх ідей. І це надзвичайно сумний факт і надзвичайно прикра особливість нинішніх виборів. Партії повністю підпорядкувалися своїм кандидатам. Вони пішли в найми до кандидатів у розрахунку, що потім, колись, після перемоги, то все-таки і їхні ідеї будуть оцінені, будуть реалізовані…

Так не можна політикувати. Так не можна увиразнити себе перед громадою, не можна стати привабливим для неї, не можна повести її за собою. Так не можна зробити чогось доброго для народу. Не обов’язково виграти на виборах, але під час виборчої кампанії можна було провести потужну пропаганду державотворчих, націозахисних і націотворчих ідей і програм, до яких, як виявили вибори-99, давно дозріло українське суспільство.

На превеликий жаль, не було цих ідей, не було таких програм, не було і їх пропаганди. Залишається сподіватись, що після виборів зміни обов’язково настануть – при перегляді партійних програм і плануванні участі в майбутніх виборах.

IV. Жодне з національно-патріотичних середовищ не змогло запропонувати власного кандидата на посаду Президента України. З одного боку, це добре: бодай мала дрібка здорового глузду, проявлена у самооцінці, до того постійно завищуваній. З другого – це надзвичайно сумний і промовистий факт. Власне, це публічне оголошення про своє політичне банкрутство.

За вісім років жодне з національно-патріотичних об’єднань не зуміло сформувати такого лідера, якого можна було б запропонувати громаді як перспективного політичного і державного діяча. Чому?

А дуже просто. Пояснення мало приємне, і звучить воно так: виявляється, що насправді цими середовищами вісім років велася не боротьба, а імітація політичної боротьби. А внаслідок імітації з’являється не борець, а імітатор – талановитий чи не дуже. Привабливий для народу лідер, суспільно значима особистість взагалі формуються не на партійних зборах, не в кулуарах чи курильнях, а в завзятій боротьбі за обнадійливу для народу ідею. Оскільки не було такої боротьби, то й не було такого лідера.

Є ще один аспект цієї проблеми. Вісім років тому ми теж мали стільки “своїх” кандидатів у президенти, що стало очевидним: якщо не протиставити Л.Кравчуку єдиного, то справа буде програна ще до виборів. І що? Чи хоч один із “непомильних” демократичних “батьків народу” поступився тоді власними амбіціями заради інтересів громади, заради її єдності?

На виборах-99 ця згубна традиція, започаткована цими маніакально самозакоханими політмудрецями, була свято збережена їх духовними спадкоємцями – сучасними політмудрецями. “Ми підемо до кінця!” – волали вони хором. І прийшли – до кінця довіри з боку виборців. Добре хоч, що не до кінця української державності. Така небезпека була дуже реальною. Але нашим “народолюбцям” завжди було і є байдуже до того, що буде з народом.

V. Жодна з національно-патріотичних партій на цих виборах, як виявилося, не мала ніякого впливу на виборців. Кажуть, що в перемоги завжди багато батьків. Але навіть перемогу Л.Кучми забезпечили зовсім не партії та інші об’єднання. Та вони й не могли цього зробити. Причин кілька.

Перша. Хто буде вірити партії, яка запевняє, що її кандидат в депутати ощасливить громаду, а потім виявляється, що ощасливленим став тільки сам депутат?

Друга. Як зорієнтуватися, кого справді партія хоче бачити Президентом, якщо її члени агітують за двох (були випадки, що агітували й за трьох) різних кандидатів?

Третя. Люди давно помітили, що жодна з наявних партій не є виразником їх інтересів (якими навіть не цікавиться), а кожна тільки нав’язує громаді власні ідеї та своїх людей у ролі керманичів.

Четверта. Усі партії пропагували фактично той самий програмовий набір, але різних кандидатів.

Тому виборці орієнтувалися не на заклинання партій, а намагалися за тою чи іншою особою кандидата вловити певну політичну тенденцію, за яку й проголосували. Здебільшого – за принципом “Аби не було ще гірше”.

Чи зроблять із цього наші партії належні висновки? Чи зуміють повернути собі авторитет і вплив у суспільстві до наступних виборів?

А це необхідно. Без партій, як свідчить досвід історії, можна зруйнувати суспільний лад, навіть державу, але не можна організувати нове, краще політичне життя. Перед нами – подвійне завдання: провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності. Зробити це цілком реально через українські партії, сконсолідовані українською національною ідеєю.

Продовження в наступних числах.

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ВОЮВАЛИ

Січовики – вони особливі, з війни розживались.

Розбивали різні міста, лядські і турецькі, і забирали там, що тільки можна було.

Що ми з вами знаємо про запорожців? А майже нічого. Запитай першого стрічного, хто ж вони такі були і чому так називаються, і той перший-ліпший відразу заведе мову про кріпаків, які втікали від панщини, про татарів, про захисників віри, про повстання. Можливо, пригадає навіть ім’я когось з кошових, а може й не пригадає,.. приплете сюди по старій дружбі Хмельницького, Мазепу, Петра І, Роксоляну з однойменного серіалу, і врешті завершить – “Пили!”

Насправді все, що ми знаємо про січовиків, дійшло до нас вже перетравлене попередниками – Гоголем, Кулішем, Котляревським. Вони, як вміли, так розповіли, часто гублячи суть. Це й зрозуміло: важко говорити про людей чужої тобі епохи. Сидячи в палатах чи подорожуючи з готелю в готель фіакром, складно зрозуміти психологію чужого тобі часу, воїна того часу, та й загалом людських стосунків далекої епохи.

Колись один видатний український дослідник козацьких старожитностей Дмитро Яворницький записав розповідь діда Івана Россолоди, сина одного з небагатьох запорожців, які вижили після зруйнування Січі Катериною II. Розповідь ця жива і неймовірно цікава. Оповідає дід, якому 116 років, дуже побожний, бо щонеділі ходить за десять верстов до церкви, вже з п’ятнадцять років не п’є горівки, і загалом веде досить аскетичне життя.

Я вибрав описи природи, козаків-сиднів, і залишив лише спогади про січовиків, про їх війни і ставлення до своїх сусідів. Розповідь ця може, на перший погляд, здатись жорстокою, і злою, не все в ній є досконалим, врешті щось та й додумане, але суть залишається одна. Так жили люди три, чотири, п’ять століть тому тут, де зараз живемо ми. Щохвилинно на них чигала небезпека, смерть, їх гнали в ясир, на галери, в гареми, їх вбивали і катували, з них знущалися, дерли шкіру. Вони, як і все живе, хотіли жити, а тому мусили боротись за своє життя, життя своїх дітей і онуків.

Врешті, ми з вами народились тому, що вони тоді не склали зброї, воювали, жартували, вбивали, жили, бешкетувати, сміялись навіть часом неймовірно жорстоко, але такий був час.

– Більш усього воювали турка та шматували татарву, – сусідське діло: татари жили на одному боці Дніпра, а запорожці на іншому, так через це їм частенько приходилось битися між собою. Сварилися найчастіше за коней: то козаки переженуть до себе косяк татарських коней, то татари переправлять до себе косяк козацьких. Татари, вкравши коней, сліди мітлами старанно замітають, щоб не знали, де шукати, а козаки, перегнавши коней, навмисне слідів нароблять ще й потреби на дорозі справлять – щоб бачила паскудна татарва, хто в неї коней прибрав.

З турками, так все за віру воювали. Вскочать, бувало козаки в яке-небудь турецьке місто, підпалять його з трьох боків, а самі стануть з четвертого і чекають поки бігтимуть турки: як тільки надбіжить який-небудь, то і кладуть його на місці. Отак обкерешують спершу турків, потім переб’ють туркень, а тоді вже беруться за турчат. Як вскочить запорожець в турецьку хату, так відразу дивиться у піч, чи нема там гарячих паляниць, і скільки б їх там не було, то він усі понастромляє на ратище – та в міх. Після того вже шукає дітей. Як знайшов, зараз відсуває лаву від стіни, заводить їх за лаву, присуває знову, так щоб вона була якраз проти горла дітей, та так усіх відразу і подушить, щоб не росло погане кодло на погибель християн. Не любили запорожці турків, дуже не любили, через те так лютували над їх дітьми.

Так само не любили вони ляхів, з якими бились найбільше за землю. Оце їдуть в Польщу якесь місто чи слободу брати, відразу попередягаються , візьмуть з собою барабан та трубу, прийдуть до кузень, позабирають молоти та їдуть тоді. В місті йдуть по вулиці і слухають, що молоді ляшки між собою балакають. А ті сидять та й нахваляються в корчмі перед панянками, хто скільки козаків поб’є. Один каже: шість козаків поб’ю, другий каже: сто тої погані вб’єм, а ми двісті, а ми триста… А тут запорожці як вдарять в барабан, як забряжчать, так всі панки і кинуться в різні боки. Отоді їм біда, бо козаки кого впіймають, того не помилують, бо ніхто їх не переможе. Наскочать на якогось пана, то перше випитують, де в нього гроші. Як попадеться боягуз, то відразу скаже, а як впертий, то запорожці в різний спосіб, але таки розв’яжуть йому язик. “Ану хлопці вдягніть йому червону шапку на голову!” То йому й надінуть… “Ану хлопці взуйте його в червоні чоботи!” То його й взують, як пить дадуть, і облуплять голову і підшкварять вогнем п’ятки! Тоді і впертий скаже, де його гроші і все решта. І чого вони тільки тим ляхам не виробляли, і шкіру на голові ножами облуплювали, і гузна свердлами висвердлювали, і голою ср-кою на гарячу сковороду садили, і вогненними підписками підошви підпікали, і жигалом очі висмалювали. Одного ляшка як підпекли під ср-ку, то він поки не вмер, то все на четвереньках ходив. І боялися ж їх ляхи! Перед тим, як йти війною на запорожців, то вони взнають, де ті кочують. Кидають на картах, ворожать і думають, що запорожці далеко в плавнях п’ють та музику водять. А де там в чорта вони п’ють! Вони вже тут як тут, коло самого носа ляхів. Понасипали в чоботи запорозької землі, взяли в руки по кущу терну, посідали на коней та їдуть ляським шляхом. Тоді ж як під’їдуть до самих ляхів, як крикнуть всі разом, як засурмлять в сурми, так бідні ляшки від одного страху подохнуть… І поїдуть геть собі запорожці, а ляхам все здається що ті сурми грають.

Великі вояки були. Як розказують було про ту удаль запорожців, про їх баталії з турками, татарами, ляхами, аж страшно слухати. Страшенні вояки були. Але тільки в себе на Січі нікого не чіпали, хіба жидів. Жидам часом таки погано приходилось від запорожців. Як почують, що десь нашкодили, то вже бережись, а як ще впіймають на гарячому – то кінець. В запорожців така приповідка була: “А нумо пани-молодці кукіль з пшениці вибирати!”

Йде якось запорожець зимою степом, а йому на зустріч жид.

– Здоров, жиде!

– Здоров, пане!

– Чи ти чув як кує зозуля?

– Чув та мало!

– Ну, хоч мало, а я все ж хочу послухати, як вона кує. Полізай на дерево і куй.

Жид заліз на дерево тай кричить: “Ку-ку! Ку-ку!”, а запорожець бац його з пістоля: “Яка ж то зозуля кує зимою!..”

Сидить раз запорожець під дубом, п’є горівку, а дорогою їде на базар жид.

– Стій, жиде, а як ти молишся?

– Так, як і ви.

– А як ти Хрестишся?

– Та так, як і ви.

– А перехрестись! Жид перехрестився.

– Ах ти псяюхо! Так ти ще глумишся над моєю вірою, ну то виси отут на дереві!

Зараз його за ноги і повісить. Як хтось надійде, то відчепе, а як нє, то так і буде.

Так записала народна пам’ять, і нема в ній ні злоби, ні жорстокості, ні ненависті. Говорить, як про щось звичне, добре, справедливе.

Хтось прочитавши скаже – от які українці дикі і жорстокі, можливо. Але чи не дикішою була тогочасна (тепер гуманна) Європа, з її інквізицією, тортурами, кострищами, піратами, освоєнням нових материків, вирізанням місцевих аборигенів, з перетворенням на рабів чорного населення Африки, торгівлею людьми. Чи далеко втекла королівська Польща зі здиранням шкіри, садженням на палі, колесуванням. Згадаймо – Ґонту мали страчувати 12 днів, поступово здираючи шкіру, відрубуючи руки, ноги, вуха… Його вбили на другий день, бо цей козарлюга під час катувань несамовито реготав, чим довів своїх катів до божевілля. Чи гуманною була тогочасна Туреччина, Московщина з розквітаючим рабством і вишуканістю в катуваннях. А в північного царя ще до початку 20 століття людоїдство вважалося справою звичною, почитайте класиків.

І нарешті, так народ бачив своїх сусідів, таке століттями виробилось до них ставлення, так співіснували, і причина тут не в дикості одних чи других, а в умовах, в яких доводилось стикатися на якомусь історичному етапі.

Кажуть, розумні вчаться з своєї і чужої історії… А ми?

Ромко Малко

АНТИІМПЕРСЬКИЙ ФРОНТ Зустріч з чеченом.

Ще зовсім недавно він був там… на війні. На тій страшній війні, але і на війні святій. Він проїздом в Україні. Вирішить деякі справи, а потім, тільки зійде сніг на гірських стежках – знову додому.

Русявий, світлолиций, без бороди, зовсім схожий на простого українського хлопця, от тільки акцент видає. А ще погляд. Цей погляд і вираз обличчя – спокійний, трохи сумний, але надзвичайно впевнений, викликав у мене асоціацію з вояком УПА. І мова. В цій його мові було щось від біблійного пророка. От тільки він мусульманин.

Він говорив, що чеченці не боряться проти російського народу, вони боронять свою Батьківщину і поборюють російський імперіалізм.

“Ми не боремося проти християнства, ми приймаємо Ісуса як одного з пророків єдиного Бога Аллаха – хай святиться ім’я Його.” Зрештою, він просто вважає, що ми, християни, трохи не зрозуміли Божої істини.

“Ми не боремося проти християн, але воюємо проти сатанистів. Я не хочу образити російський народ, але серед росіян є дуже багато бидла. Бо як назвати тих, хто не пам’ятає свого діда-прадіда, історію роду і історію нації. Ми воюємо тому, що все пам’ятаємо. Ми пам’ятаємо кожну сторінку своєї історії.” І він, простий хлопець, перерахував нам усіх лідерів чеченської національно-визвольної боротьби.

“А ще ми пам’ятаємо і знаємо, яку боротьбу вели українці в 40-60-х роках XX століття.” Він дуже добре знає про Бандеру. Він знає, що вояки УПА тоді робили ту ж справу, що сьогодні чеченці. І це він, чеченець просив нас: “Хлопці, не забудьте, не загубіть святої справи.” І коли він говорив це, здавалося, перед нами отой самий український хлопець-повстанець, кістками яких так густо встелена українська земля.

А ще він говорив, що не розуміє християнського ставлення до ворогів. Він з болем запитував, як ми можемо простити тих, хто катував, вбивав, винищував українців, і хто ще й сьогодні вільно ходить українськими вулицями, отримує державні привілеї. “Око за око, зуб за зуб. Священна помста стоїть у нас перед очима. Бо так треба. Так мусить бути.” І нам нічого було йому заперечити.

Він говорив, що у Чечні воюють чоловіки різних націй, є там араби, афганці, прибалти, українці, росіяни і навіть негри і шотландці – вони ж бо знають, чого вартує свобода. Пригадав, як під час голоду на Україні в 30-х роках чеченські жінки вигодовували українських дітей, і багато з нащадків яких сьогодні воюють у Чечні.

З яким захопленням говорив він про своїх командирів. Він розказав, як Шаміль Басаєв, прориваючись із Грозного, свідомо першим пішов по мінному полю. А ще, він цілком переконаний в перемозі. “Москва вже ніколи і нікому не погрожуватиме. Місто Грозний, побудоване росіянами на місці випалених дощенту чеченських сіл на острах чеченам, таки стане “Грозним”. Хай ще понастягують туди війська, а ми міста брати вміємо швидко”, – з усмішкою говорив він. Є легенда, що колись Грозний піде на дно моря. А є ще одна легенда. В неї вірять усі чеченці, її знають і москалі. “Одного дня відбудеться вирішальний бій. Буде люта січа. Зранку до обіду чечени терпітимуть поразку. А в обід з неба спуститься пророк. Ніхто не знає, який саме. В той момент щойно народжена дитина візьме в руки зброю. Знову буде лютий бій. І жодному ворогу не вдасться врятуватись.” Чеченці вірять, що саме вони вразять ахіллесову п’яту сатани. Це добре знають москалі.

Прощаючись, ми подали один одному руки. Дасть Бог, побачимось. Він поїхав бити сатану. Ми залишились тут. Там йде жорстока війна. Чеченці, араби, українці, прибалти в Ічкерії стануть на прю зі злом. Вони зроблять це спокійно, гордо і впевнено.

А ми? Чи хочемо ми бути простими статистами і пускати сльозу перед екраном телевізора? Але ж він просив: “Хлопці, не забудьте, не загубіть святої справи…”

У той день, коли буде вирішальний бій і коли пророк спуститься з неба, обабіч поріділих зелених прапорів з півмісяцем замають червоно-чорні бандерівські прапори і сотні інших прапорів національно-визвольних рухів поневолених народів. І щойно народжена українська дитина братиме зброю в руки. Так буде. Я вірю в це.

Лісник.

СЛОВО ДО БІЛОРУСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (Або концепція націозахисної діяльності на сьогоднішньому етапі боротьби)

У всіх наших контактах з представниками національно-визвольних рухів інших народів ми неодноразово чули від них слова захоплення концепцією українського націоналізму. Мовляв, відсутність у них такої націозахисної та націотворчої концепції, заміна її клановими, релігійними гаслами чи виключно соціальною проблематикою є великою перешкодою в успішності їхньої боротьби. Особливо потерпали в цьому відношенні білоруси. І ось до нашого бюлетня потрапила брошура, видана Братством Білорусів-Націоналістів під назвою “Слово до білоруських націоналістів-революціонерів”, що вийшла нелегально в Мінську наприкінці 1999 р. В цій праці намічені засади концепції білоруського націоналізму на сучасному етапі. Пропонуємо вашій увазі переклад брошури, що буде видрукувана по частинах у нашому бюлетні.

Брати націоналісти-революціонери!

Сьогоднішня наша націозахисна діяльність мусить бути плановою і послідовною реалізацією нашої революційно-визвольної політики у Краї, яка веде до однієї мети – здобуття Білоруської Незалежної Національної Держави. Правильність шляхів і методів нашої діяльності ми мусимо постійно перевіряти на підставі результатів, скеровувати і вдосконалювати. Успіх діяльності націоналістичного руху залежить в великій мірі від того, чи всі її складові елементи будуть одностайні, згідно єдиного плану скеровані до однієї мети, чи в усіх її носіїв буде однакове розуміння головних питань.

Маючи це на увазі, звертаємось до Вас з цим “Словом…”, щоб поділитися з Вами своїми думками і спричинити до того, щоб у наших рядах було ясне усвідомлення основної проблеми білоруської політики, виразно викристалізувались наші позиції, принципи і головні напрямки нашої націозахисної діяльності. При цьому доведеться пригадати основну мету і принципи нашого руху, що, як компас, визначають нашу дорогу в кожній ситуації і які завжди потрібно мати перед очима, коли стоїть питання правильності нашої діяльності.

І. Підставові висновки (або сучасний стан Нації)

Аналізуючи реалії, сьогоднішній стан Нації (духовний, політичний, соціальний, економічний і т.д.), приходиш до одного і того ж невтішного висновку: наша Нація поступово зникає з обличчя планети, її забувають, підпорядковуючись певному диявольському плану. Нас, Білорусів, звели до рабського економічного і соціального стану. Винищується культурна і духовна Традиція (“душа” Нації). А тепер ми фактично спостерігаємо і фізичне винищення білоруського народу. У підтвердження тези про етноцид білоруської Нації можна навести той факт, що вже який рік зменшується кількісний склад народу Білорусів; зовсім не проводяться заходи з метою ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; населення стягується на працю й життя в Московію; виштовхуються з країни політемігранти, проводиться жахливе споювання білоруського народу, особливо молоді.

Отже, окреслити сьогоднішній стан Нації можна однією фразою: Білоруси опинилися перед краєм могили, перед безоднею. І це не перебільшення. Наша Нація стоїть на межі не стільки духовного, скільки фізичного винищення. Хочеться навести ще один яскравий факт. Ніхто з сумлінних Білорусів не буде заперечувати того, що земля Білорусі, наша земля, планомірно заселяється чужинцями. Бо святе місце пустим не буває. Коли корінний етнос поступово вимирає, то його територію будуть заселяти вихідці з інших країн, представники чужинецького етносу. А потім так станеться, що нам Білорусам (вже національній меншості на Рідних землях), не буде тут місця.

У сфері політичній ситуація так само вельми не проста. Юридично ще існує “держава білоруського народу” – Республіка Бєларусь. Насправді ж вона (т.зв. держава) такою не є. Ця держава яка завгодно, але не білоруська. Держава мусить захищати інтереси Нації, у нашому випадку, білоруської. Та ми добре бачимо, чиї інтереси захищає “Республіка Бєларусь”. Тому трактуємо сучасний стан білоруського народу як підневільний, а “Республіку Бєларусь” як колоніальне державне утворення на білоруській землі. В принципі, тут все більш-менш зрозуміло. Білоруси ось вже більше двохсот років знаходяться лід перманентною російською окупацією. Останнім часом окупаційний російський режим здійснюється у формі маріонеткової держави (РБ), якою керує агент Кремля Лукашенко, займаючи посаду президента РБ (хоча потрібно відзначити, що він має і власні владні амбіції). У внутрідержавному житті окупанти та їх маріонетки притримуються диктаторських, авторитарних методів управління, їхня державна політика – це денаціоналізація (т.зв. позбавлення національних ознак) Білорусів. Проводяться заходи по винищенню духовної культури, забороняється вільне існування білоруської мови, насаджується різке зросійщення в громадському і повсякденному житті.

Економічна політика окупаційного режиму – це підтримка російських інтересів у нашім Краю, підтримка російських економічних структур у Білорусі. Проводиться тотальне грабування народного білоруського майна й вивіз його в Росію (на державному рівні).

На території Білорусі знаходяться військові бази російської окупаційної армії (зрозуміло, безкоштовно). Збройні сили РБ, а також спецслужби знаходяться під контролем, в тому числі безпосередньо кадровим, російських окупантів.

Політичні партії, які існують в країні, є вельми слабкими, бо не користаються народною підтримкою. Фактично, вони не формують громадську думку й не керують народними масами. Всю масу громадсько-політичних організацій можна поділити (в залежності від питання оборони національних інтересів білоруського народу) на декілька груп:

1. організації російської “п’ятої колони” (СС “Бєлая Русь”, ЛДПБ, БПП, ПКБ і КПБ, БПСМ, РНЄ і ряд інших). Ці структури розглядаємо як ворожі Білоруській Нації і, відповідно, змагаємо до їхньої повної ліквідації у Білорусі;

2. організації ліберальної, соціальної, національно-демократичної спрямованості (АГП, БСДП, БСДГ, БНФ і ін.), які на першому місці ставлять права людини (до питання державної незалежності відносяться в питаннях змісту цієї незалежності й формах боротьби за неї);

3. організації білоруських націоналістів (НДПБ, БПС, “Білий легіон”, “Правий реванш” і ряд інших). Фактично ці організації представляють інтелектуальну тенденцію. Вони не стали громадською силою. На сьогоднішній момент ці структури знаходяться в маргінальному стані, не користуючись громадською підтримкою, не маючи вишколених кадрів, розпрацьованої ідеології й засобів для боротьби.

Можна сміливо вважати, що націоналістичний рух у Білорусі знаходиться у зародковому стані. Але він (т.зв. рух) володіє великим потенціалом для вирішення питання національного визволення.

Життя вимагає від нас, щоб, незважаючи на таке жахливе становище нації, вже сьогодні почалася боротьба. З білоруським революційно-визвольним націоналізмом Нація пов’язує надію на перемогу. Нам нічого озиратися назад. Тільки вперед, де нас чекає майбутнє, свобода, незалежність.

(Продовження в наступному номері)

АКЦІЇ, ПОДІЇ, ВИШКОЛИ

Київ

10-12.01 – Голова Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери полковник Євген Філь провів триденну нараду-семінар провідного активу Організації. Було зроблено ґрунтовний аналіз пропагандивної, контрпропагандивної та націозахисної діяльності “Тризуба” на виборах-99, взагалі, хід і результати всеукраїнської агітаційно-пропагандивної акції Організації зокрема.

Відзначено, що “Тризуб” виявився єдиною організацією, яка неухильно дотримувалась своїх ідейно-програмових засад, а тому головним у всіх своїх заходах вбачав здійснення української ідеї, державності нації (УССД), ідеології українського націоналізму, ОУН як єдиного реального в Україні державотворчого чинника, консолідацію всіх державницьких сил для відсічі спроби реваншу імперкомуністичних сил.

На нараді було обговорено післявиборну політичну ситуацію в Україні, наявні тенденції та зміни, місце “Тризуба” в суспільно-політичних і державотворчих процесах. Визначено приоритетні напрямки діяльності Організації.

У роботі наради семінару взяв участь Провідник “Тризуба” полковник Василь Іванишин.

Волинь

1.02-1.03 – Місцева ГСПО “Тризуб” ім. Степана Бандери спільно з Молодіжним Конгресом Українських Націоналістів провели акцію “Україні – українську книжку”, метою якої є збір україномовних підручників, посібників та художньої літератури для шкіл східної та південної України.

10.02 – участь у дискусійному круглому столі, який присвячено сторіччю Революційної Української Партії, що відбувся на історичному факультеті Волинського державного університету ім. Лесі Українки.

12.02 – участь у вшануванні пам’яті Дмитра Клячківського на місці його загибелі у Клеванських лісах біля Оржівських хуторів на Рівненщині.

29.01 – смолоскипний похід вулицями Луцька, приурочений пам’яті героїв Крут.

Чернівці

25.01 – в Українському народному домі Чернівців “Тризуб” за підтримкою Молодого Руху, Клубу прихильників Д.Донцова, молодих республіканців, Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів, “Просвіти” та активної участі інших була проведена пам’ятна академія, присвячена 82-ій річниці пам’яті героїв Крут. Відбулося богослужіння, виступи хору “Гомін Буковини” та ансамблю “Чернівчанка”, а також показовий виступ Бойового гопака, який організував “Тризуб”. Завершенням академії став спільний смолоскипний похід до пам’ятників Т.Шевченку та Буковинського куреня.

18.02-20.02 – вишкіл обласної ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери у Карпатах. Вишкільна програма розпочалася у с. Успас. Подолавши 30 км відстань на пересічній місцевості, свою роботу табір переніс у с. Ростоки Путильського району. Під завершення вишкільного табору відбулася товариська зустріч оперативно сформованої футбольної команди “Тризубу” із місцевими футбольними любителями. 2 : 1 – на користь “Тризуба”.

Івано-Франківськ

1.01 – відзначення у с. Угринові 91-х роковин з дня народження Провідника ОУН Степана Бандери.

2.02 – у м. Богородчанах відбувся похорон Ореста Стасіва – капелана Івано-Франківської обласної ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери.

Тернопіль

1.01 – ТО ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери разом із ТОО КУН провели святкування 91-х роковин Провідника ОУН С.Бандери. На урочистій академії від “Тризуба” з доповіддю виступив голова міської організації А.Строєвус.

9.01-14.01 – участь обласної ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери і товариства “Вертеп” у різдвяній акції в м. Києві.

24.01 – пропагандивна референтура ТО ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери організувала і провела молодіжну забаву для представників місцевих організацій. Під керівництвом др. “Чорного” “тризубівські” музики тішили молодь своїм щирим виконанням як і народних, так і загально улюблених авторських пісень. Незмінною “душею” компанії став др. “Задрабина”, що забавляв публіку своїми жартами та гуморесками. Вечір закінчився своєрідним естрадним гімном “Червоною рутою”.

Львів

24.02-27.02 – попри всі перешкоди львівської влади та за одностайною підтримкою місцевої громади вишкіл львівської ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери все таки відбувся. Близько 200 учасників вишколу, що провадив свою роботу на території села Дубаневичі Городоцького району, отримали напрямні із ідеологічної, політологічної, стройової підготовки.

Видавнича фірма “ВІДРОДЖЕННЯ”

Будучи пресово-видавничою референтурою “Тризуба”, видала з часу заснування понад 2 мільйони примірників видань, більше як 200 назв державницько-патріотичного змісту: “Українська церква і процес національного відродження”, “Нація. Держава. Націоналізм” “Мова і Нація” (В.Іванишин), “Московство” (П.Штепа), “Дух нашої давнини” (Д.Донцов), “Націоналізм та націоналістичний рух” (О.Баган), “Герої Крут”, “Перспективи української революції” (Степан Бандера) та інші. Понад 2/3 з них безкоштовно подаровані школам, бібліотекам, військовим частинам та громадським осередкам, зокрема в східних регіонах України і в східній діаспорі.

Видано також мільйони екземплярів листівок та церковних календарів.

Львівська область, р/р 26006319810390

м. Дрогобич, у Дрогобицькій філії АТ “ЗУКБ”

вул. Шевченка, 2, МФО 325202

Тел. (03244) 3-73-59; ЗКПО 22407558

Пропагандивна референтура ВГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери

e-mail: tryzub33@hotmail.com

м. Київ, Чернівці, Ужгород, Луцьк,

вул. Ярославів Вал, 9, (03722) 2-80-59 (03122) 2-80-59 (03322) 5-62-25

(044) 224-70-20 2-83-01 (03131) 2-25-45 2-70-95

432-53-05

Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів, Контактні адреси

бульв. Т.Шевченка, 39, вул. Б.Лепкого, 46, вул. Нечуя-Левицького, 4, на Сході можна

(0352) 22-55-42, (03422) 3-11-35, (0322) 35-12-48 отримати в Києві.

(03435) 7-93-15 35-13-02

(03244) 2-17-94, 3-73-59