№11-12 (13-14) листопад-грудень, 1999

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!

З Різдвом Христовим!

Завершується друге тисячоліття.

Останні дві тисячі років у історії людства стали новим, особливим етапом у боротьбі Добра і Зла. Людство чітко усвідомило виражений у християнстві зміст поняття “добра”, а “зло” виступило у своїй відвертій, очевидно антихристиянській сутності. Понад тисячу років Україна однозначно виступала оборонцем Христового вчення і явила світові чисельні приклади жертовного героїзму у боротьбі за правди Ісуса.

Дві тисячі років тому всемогутній Господь, Отець і Вседержитель світу, прийшов до людей через убогу родину як безпомічне немовля, як знак найвищих істин, правд і почуттів, які, однак, можуть утвердитися в суспільстві тільки шляхом щоденного піклування, опіки, любові, – як зростає дитя, поки стане зрілою особистістю.

Христос народився у час розпачу і зневіри – і став надією людства і непомильною дорогою до Бога. Він народився серед убогих – і дарував людям те, чого не могли їм дати царі і вельможі: безсмертя душі і вічне життя у Бозі.

Живемо на зламі тисячоліть. Живемо в умовах бездуховності, грабунків, людської деградації і національного приниження. Зло у всіх своїх виявах переживає тимчасовий тріумф. Але живий наш Бог, і ще не вмерла козацька Мати! Живий приклад Христа, який явився беззахисним немовлям і став володарем у царстві духа. Він навчив нас найглибшого смирення перед Богом, тобто абсолютного підпорядкування найвищим релігійним і національним вартостям, і беззастережного протистояння злу.

Наша організація створена для культивування християнства та ідей українського націоналізму. Не мислимо себе провідниками і вчителями народу. Бачимо “Тризуб” тим бичем у руках Божих, яким було вигнано міняйлів зі святині. Орієнтуємось на Христові правди віри. Надихають нас пророчі істини безсмертного Кобзаря. З ними простуємо крізь болото антинаціональних свинських конституцій, мечем їх істин розрубуємо пута рабських законів в ім’я Бога, України, Свободи. Віруємо, що третє тисячоліття стане для України часом утвердження християнства, створення своєї національної держави, духовного і матеріального процвітання.

З вірою в Бога, з Христом у душі, з Україною в серці, натхненні прикладом усіх борців за волю України, під непомильним проводом революційної ОУН несемо в третє тисячоліття червоно-чорний прапор боротьби, який неодмінно приведе Україну під синьо-жовтий стяг свободи.

Ми хочемо перемогти! Ми можемо перемогти! Ми переможемо! І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям слава!

Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери полковник Василь Іванишин

Голова Центрального Проводу полковник Євген Філь

1 січня 1909року народився Провідник Української Нації Голова Проводу ОУН Степан Бандера.

Український націоналізм – це історично-творчий світогляд українського народу, що виростає з глибини української духовності.

ТЕПЕР І СЬОГОДНІ

Поразка комуністів на останніх виборах дає підстави стверджувати, що червона загроза в Україні вже не має шансів для реалізації. Проте, це тільки на перший погляд. Адже перемагають не так українські політичні сили, як власне капіталізм – без національності і без кордонів. Поруч з буржуазією, таким же неукраїнським за своєю суттю залишається “лівий” спектр українського політикуму. Як наслідок, ті політичні сили, які послідовно відстоюють українські національні інтереси, досі не можуть спертися на український національний капітал через відсутність такого. На українцях заробляють всі міжнародні пройдисвіти, а наша держава досі не спромоглася створити належного механізму захисту інтересів своїх громадян. Іншими словами, обличчя владної системи в Україні залишається неукраїнським. Проте ця система функціонує і здійснюється коштом тих таки українців.

Президентські вибори також підтвердили факт відсутності справжньої опозиції до партії влади, яка вийшла з цих випробувань переможцем, зміцнивши науку вітчизняного іміджмейкерства. Адже неможливо бути в опозиції до влади і, одночасно, належати до владної системи. Євген Марчук і Олександр Мороз, потенційно реальні кандидатури на президентську посаду, покинули своїх виборців, перейшовши: перший до Леоніда Кучми, другий – до Петра Симоненка. Однак тріумф партії влади буде короткочасним. Очевидно, їй вдалося гарантувати збереження джерел прибутків і політичних позицій опонентів в обмін на збереження всієї повноти вищої влади в державі у своїх руках. В той же час, збереження цього статусу-кво стало можливим за умови об’єднання зусиль відразу багатьох фінансових кланів та їх лідерів, яких чомусь не хочеться називати олігархами з причини мізерності усвідомлення своїх та України перспектив.

Тому в недалекому майбутньому з нинішнього президентського оточення незабаром можна очікувати “розкручування” відразу кількох політичних фігур з розрахунком на майбутні президентські вибори, тим більше, що третій термін для Леоніда Кучми конституційно недосяжний. Посилення політичного протистояння потягне за собою поглиблення економічної кризи в державі та збільшення експлуатації українського народу. Але з другого боку, несумнівно, нове звучання одержить потреба в “правому” іміджі, який буде використовуватися набагато активніше – насамперед в українському, а не лише в антикомуністичному й капіталістичному аспектах. Після останніх ганебних і, подекуди, фатальних поразок на виборах, перед національно-патріотичним рухом стоїть завдання створення потужного правого блоку, спроможного вплинути на всіх “своїх” виборців, не віддаючи їх на поталу різноманітним демагогам і “технологіям”.

Націоналістичний рух потребує докорінного перегляду всієї дотеперішньої концепції “публічної політики”. Кому потрібна така “публічність”, яка супроводжується відходом від засад ідеології українського націоналізму в бік псевдоліберальної демагогії та самообманом участі в “демократичних” виборах, поступовою втратою власного політичного обличчя, довіри і симпатій у суспільстві, імітацією видавничої діяльності. Все це не може не тягнути за собою зниження дисципліни. Очевидною стала істина: партія може бути політичним прикриттям націоналістичної організації, але сама не може бути націоналістичною. Дуже багато політичних сил в Україні та поза її межами зацікавлені у профанації українського націоналізму, у тому, щоб не відбулося концентрації української сили, щоб українські капітали розпорошувалися, а політики не могли знайти спільної мови.

Зайвим буде нагадувати про особливу місію і призначення українського націоналізму у боротьбі за державність та у відстоюванні українських національних інтересів. Відповідно його дія повинна бути багатоаспектною, набагато ширшою від боротьби за депутатські мандати. Насамперед люди і справи, ідея і чин, а вже комунікативний резонанс не забариться. Раніше чи пізніше український націоналізм посяде своє належне місце у власній державі, тоді припиняться грабунок і знущання над її громадянами. Доведеться відповісти за всі злочини – старі, комуністичні й нові, капіталістичні. Про це знають всі, тому і поспішають. Хоч краще раніше, ніж пізніше. Націоналістичний рух повинен нарешті подбати про Україну, повернувши їй віру в Бога і в перемогу.

сотник “Сірий”

Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації

У процесі історичної боротьби за УССД ніщо так активно не поборювалося її ворогами, як націоналізм. Боротьба йшла проти ідеології і проти її носіїв. Триває вона і зараз, незважаючи на державну незалежність, а із зростанням впливу націоналізму на суспільство йде тенденція до її загострення. З’явилися нові методи боротьби з націоналізмом.

Новітню нашу боротьбу слід розділити на два періоди 1989-1991 роки – період революційної боротьби та 1991-1999 – період державності. Вісім років незалежності не дали відчутного прогресу. Влада не стала носієм національної ідеї та виразником національних інтересів, захисником національної спадщини. Більше того – постійно бореться з націоналізмом, підіграючи комуністам, які оговталися, використавши сприятливі умови, укріпилися і, граючи на загальному зубожінні, демагогічно використовуючи соціальні гасла, мало не дорвалися до влади. Та червоний реванш не відбувся. Комуністи програли, і не випадково, а закономірно. Бо незважаючи на всі наші мінуси, є один, незаперечний плюс: за 8 років незалежності, не дивлячись на спроби повної дискредитації, відбулося значне прирощення національної свідомості. Державницька ідея утвердилася. Прийшла черга утвердження національної ідеї.

Вибори позаду. Перекинута чергова сторінка нашої історії. Життя продовжується, і український різношерстий політикум готується до подальшого політичного життя:

• одні (переможці) стали в чергу за портфелями і до владного корита;

• інші (переможені, але не зліквідовані) покладають надії на можливість чергового реваншу;

• ще інші (опозиціонери) – одні ведуть розмови про створення опозиції до влади, другі почали перебігати до переможців тощо.

Всі одночасно готуються до чергових виборів, переходячи з однієї партії в іншу, творячи нові структури, збільшуючи їх кількість для і без того спантеличеного народу.

Ніхто, окрім націоналістів, які, до речі, єдині збереглися як цілісне середовище, не помічає (не знає чи не хоче) однієї ключової проблеми – ніхто і ніщо, крім здобуття УССД, не вирішить всіх насущних проблем, які стоять перед Нацією. І ніхто, окрім націоналістів, цього питання на порядок денний політичної боротьби не ставить.

Маятник політичної боротьби, який штучно, з допомогою влади, розхитувався вліво, дійшовши до крайньої точки (вихід Симоненка у другий тур Президентських виборів), сколихнувся вправо. І ніхто його вже не зупинить, роблячи навіть шалені спроби.

Готуються до цього перебігу подій в зміні політичної та ідейної орієнтації зліва направо нинішні партії, організації та влада по різному.

Націоналісти – продовжують боротьбу за УССД, готують нові концептуальні напрямки боротьби із залученням широких народних мас, виходячи із ситуації, що склалася, скріплюють організований націоналістичний рух, розбудовують структури.

Червоні – після поразки готуються до реваншу, але найбільшим ворогом для них є не влада, за яку вони борються, а націоналісти, котрі, хоч і не при владі, є для них найнебезпечнішими, бо миритися з ворогами ніколи не будуть.

Влада – зміцнює свої позиції. Ніяких змін, окрім кадрових, не пропонується. Влада поки що так і не зрозуміла, що націоналізм для неї є вигідний, йому немає альтернативи, що потрібно брати його на озброєння і втілювати в життя.

Не маючи змоги зупинити ріст орієнтації суспільства вправо, робляться спроби очолити, підім’яти під себе, узалежнити від влади правий політичний спектр. Але тут доходить до абсурду. Націоналізму, за задумом влади, у правому спектрі місця не має, він своє віджив, його історична місія закінчилася. З допомогою владних інституцій та підконтрольних громадських організацій ведеться робота з дискредитації Національної ідеї (Національна держава без національної ідеї). Отже, позиція влади зрозуміла.

А що демократи та інші, ті, кому не вистачило місця біля владного корита? Що робиться в їхньому роздертому на декілька десятків партій, розсвареному між собою середовищі? Вони постійно боролися з націоналізмом. Але й вони чудово розуміють, куди дують нинішні політичні вітри, в яку сторону потрібно напнути вітрила, щоб не залишитись обабіч подій.

Ось тут треба зупинитися детальніше. Це середовище складається з політичного керівництва, але і низових структур, і ставлення до цих двох субстанцій повинно бути різним. Середовище теж має свою історію. Пригадаймо деякі події.

1989-1991 рр. Роки масового підйому революційної боротьби, незаперечного авторитету демократичних лідерів, величезного кредиту довіри до них. Йшла боротьба, народжувалась нова когорта молодих політиків, до того ще нікому не відомих людей. Спроби спецслужб заборонити боротьбу чи звести її на манівці не вдались. Ніякі Рухи за перебудову, нав’язані ними, не проходили, і, незважаючи на відсутність організованого націоналістичного руху; стихійний націоналізм брав своє. Масове включення в боротьбу національно-свідомого елементу, її розширення, надання чіткого національного забарвлення, ставка на незалежність і самостійність дали позитивний результат.

1991 рік. Референдум. Незалежність здобуто. Але що зробили лідери після цього? Закликали до подальшої боротьби? Зовсім ні, вони зупинили боротьбу, пішли на “угодовство” з партноменклатурою. І не дивно, що головної своєї мети вони досягнули – демократію здобуто, за національну державу вони не боролися, головне демократія. Хто скористався цими здобутками, відомо. Гіркі плоди недовершеної революції пожинає народ донині. Усі спроби низових осередків продовжити боротьбу виявилися марними.

Результат не змусив довго чекати. Партії розкололися. Авторитет лідерів втрачено. Ті з них, кому на Західній Україні дали можливість повладарювати, виявилися гіршими за попередників.

Цілком інша ситуація у низових структурах політичних партій національно-демократичної орієнтації. Незважаючи на пасивність верхів, за наявності реальної, а не декларованої боротьби, при перших її ознаках, закликах до неї, вони неодмінно її підтримують.

За вісім років незалежності в політикумі витворився ще один прошарок, який вартує того, щоб на нього звернули увагу. Це середовище тих, що прийшли на зміну визначним авторитетним лідерам 1989-91 років.

Це молода генерація політичних євнухів, яка, паразитуючи на здобутках попередників, спекулюючи ідеєю, вступила у боротьбу за чільні місця в партійних ієрархіях, за депутатські місця. Обдуривши громаду і ставши депутатами вони швидко забули про свої обіцянки. Немало приклалися вони і до дискредитації лідерів старшого покоління, які вийшли з правозахисного руху.

Ці молоді паразитичні політичні нарости на тілі суспільства ніколи не пропонували громаді боротьбу за свої права, не намагалися очолити її там, де громада боролася самотужки, та намагалася перешкодити тим, хто до неї закликав. Це середовище понад усе хоче влади, впливів, посад за будь-яку ціну. Але і вони чудово розуміють, що маятник іде вправо. Тому й готові, як хамелеон, змінити колір, ідейні засади на ті, проти яких ще недавно боролися.

Вони, враховуючи наростаючу незадоволеність в суспільстві, проголошують якусь там опозицію до влади, лиш би бути на хвилі, адже чергові вибори не за горами.

А те, що народ комуністів не хоче, а демократи нині не в моді, – стало очевидним. Отже, треба дружно стати правими. Всі на правий фланг, у чергу до корита.

Але виникає проблема: на правому політичному спектрі націоналісти – КУН, Братство ОУН-УПА, “Тризуб” ім. С.Бандери та інші організації, створені ОУН (революційною).

Націоналізм, мета якого побудова УССД, пропонує боротьбу за неї. Та хіба новітні демократи йшли в політику, щоб боротися? (дехто прийшов, але згодом на депутатських хлібах відвик від неї, а згодом і забув куди і чого прийшов).

Немає ніякої біди з того, що значна частина демократично налаштованих політиків переходить у правий табір. Це нормальне, позитивне явище, зумовлене зміною світогляду та переконань у ході політичної діяльності. Але це про тих, хто хоче добра Нації, Державі, Громаді, хто бореться, хто шукає вихід з нинішнього складного середовища.

Але мова не про них, а про тих, хто хоче в черговий раз використати довір’я народу задля особистих цілей, а опісля зрадити його, осквернити ідею.

Цього не дозволимо зробити нікому.

Підполковник “Вітер”

Український націоналізм випливає з глибини українського духа, дає новий всеобіймаючий органічно-творчий світогляд і нову синтезу вартостей.

Вишкільні матеріали ОУН

ХРОНІКА ОДНОГО СВЯТКУВАННЯ

Вже традиційним для нашої організації стало “святкування” 7 листопада. Третій рік на Західній Україні воно проводиться у її столиці – Львові. Хоч всі мабуть чудово розуміють, що це лишень щорічна підготовка і репетиція, бо нашою метою є Київ, а отже, вирішальне проведення “свята” повинно бути там. Що ж, готуймося. А зараз очима очевидця і учасника…

6 листопада, вечір. Закінчується перший день IV Великого Збору Всеукраїнського Братства вояків ОУН-УПА. Тризубівці успішно справилися з покладеними на них обов’язками: охорона Збору була проведена на високому рівні. Під вечір з’явилось багато державних мужів, які мали велике бажання поспілкуватися з керівництвом організації. Бесіда проходила за встановленим зразком на традиційну тему: “Що “Тризуб” збирається робити завтра”. Спочатку почалося з суворих попереджень, потім перейшло в спроби переконати нас у чомусь, і, врешті, тон звівся нанівець – “Тризуб” уже просили, щоб він не робив ніяких протизаконних кроків, говорилися, що ми дуже хороші хлопці, що органи нас підтримують і розуміють, але за цими словами відчувався страх втратити погони або посаду. Позиція “Тризубу” була проста: “Ми не збираємось робити нічого протиправного, а навпаки, всі наші дії спрямовані на дотримання статті 17 Конституції України: “Захист суверенітету та територіальної цілісності України”. Єдиним аргументом проти нас було те, що “патріотична” влада на чолі з паном Куйбідою дала офіційний дозвіл на святкування жовтневого перевороту. День закінчився засіданням розширеного проводу, на якому було прийняте рішення про наші подальші дії.

7 листопада, 8-00. Автобус, вщент набитий тризубівцями, під’їжджає по вулиці Стрийській до традиційного місця проведення червоних шабашів. Чітко, без метушні, сотня хлопців у організаційних одностроях займає наперед визначені місця довкола потворного монумента “освободітєлям”. До нас підходить радісний патруль міліції і, мабуть, сприйнявши нас за Національну гвардію, щиро вітається і каже, що зараз до нас на підмогу приїдуть ще й їхні, на що ми реагуємо безмежною радістю і любов’ю до МВС.

9-00. До місця проведення акції починають стягуватись загони міліції та “Беркуту”. Найорганізованішими виглядали “беркутівці”, які приїхали в заґратованих машинах, на що наші хлопці відразу ж зреагували: “Таких тільки в клітках і возити”. Незабутнє враження було, коли вони, брязкаючи щитами, почали вишиковуватися у лави. У нас прокинулось якесь внутрішнє відчуття, закладене, мабуть, в наших генах: два війська і поле бою… І, напевне, не в мене одного засвербіли долоні, відчуваючи нудьгу за руків’ям важкого руського меча або наточеної, як бритва, шаблі. Як і в прадавні часи, до нас із стану супротивника почали підходити “найкращі воїни”, викликаючи на словесний герць, яким вони хотіли нас залякати. У зв’язку з тим, що з боку міліції підходили одні полковники, то й ми вирішили не здавати позиції і також виставили полковника – друга “Яструба”. Найцікавішим у цих розмовах було те, як друг “Яструб” із милою посмішкою на обличчі витримував усі наїзди, що поступово перетворювалися в прохання не перешкоджати проведенню мітингу. В кінці розмов відчувався розпач від неволодіння ситуацією. Запам’яталась розмова одного полковника зі своїм керівництвом по мобільному телефону: “Все нормально, ми на місці, ситуація контролюється. Тут знаходиться “Тризуб” імені Степана Бандери”. Пауза. А потім істерично: “Як убрать? Куда убрать? Та їх тут повно! Іди сам убирай їх звідси!” Збоку це виглядало весело. Тим часом до нас почали підходити “наші симпатики” з Галицького райвідділу міліції. З ними ми знайомі ще з минулорічного святкування, після якого на добрий десяток тризубівців були відкриті кримінальні справи. Віталися ми з ними як з добрими знайомими, а за те пан капітан розповів, як нам минулого року вдалося обхитрити і “нагородити” комуняк, надававши їм добрячих стусанів і копняків, а на декому навіть поламати держаки від транспарантів та червоних прапорів. Чути це з уст очевидця було вельми цікаво.

Поки друг “Яструб” в аргументованій словесній боротьбі садив на третю точку опори одного за одним бажаючих нас переконати, що ми “верблюди”, тризубівці почали співати пісні, а в середньому колі співучі тернопільські “тризубівці” під акомпанемент друга “Лесика” робили спроби станцювати коломийку, правда, на мій погляд, збоку це було схоже на ритуальний військовий танець чеченців, який виконують під час оголошення священної війни – джихаду. Моя точка підтверджувалась шокованими обличчями беркутівців, вираз яких бажав кращого. А сили міліції тим часом збільшувались. Браві майори і полковники пліч-о-пліч з сержантами, почали розставляти турнікети, а пан полковник, який здійснював загальне керівництво міліцією, і далі безуспішно переконував нас покинути площу, зачитуючи при цьому рішення мерії про дозвіл на мітинг. У його постаті та виразі обличчя чомусь об’єднувалися два образи моєї уяви – гестапівця та енкаведиста в одній особі, і треба сказати, що типаж був дуже досконалим, а якщо до цього ще й додати марні спроби нормально розмовляти українською мовою, то будь-який режисер, якому був би потрібний негативний герой, з радістю запросив би пана полковника до кінематографу.

10-00. Зробивши останню спробу переконати нас покинути місце майбутнього мітингу, міліція почала зосереджувати свої сили навколо нас, а “Тризуб”, як сповідник християнської моралі, як водиться перед будь-якою доброю справою, прочитав молитву, що, до речі, справило гнітюче враження на правоохоронців, яких до цього часу прибуло так багато, що перерахувати їх було неможливо. Хлопці розмістилися в три кола, в трьох місцях майдану. Взявшись через одного за ремені, для того щоб міцніше триматися, ми приготувались до дій міліції. Становище було цікавим, адже ми прийшли для того, щоб протидіяти червоним, а справу довелося мати з правоохоронцями. На попередження, що до нас буде застосовуватися сила, відповіддю було те, що бійка з міліцією в наші плани не входить, але якщо нас почнуть товкти, то й мучениками ми ставати не збираємось. Маючи гіркий досвід спілкування з бандерівцями, міліція приступила до виконання своїх обов’язків. Під час виконання гімну України (співали, звичайно, ми) правоохоронці почали відтісняти нас з площі. Не знаю, як це виглядало збоку, але всередині кола, незважаючи на величезне фізичне навантаження і напругу (адже на кожного припадало десь по п’ятеро в кашкетах, а то й більше), було надзвичайно весело, а з підошов черевиків від тертя з львівською бруківкою йшов дим. Так, по черзі, всі три команди були притиснуті до кованої огорожі Стрийського парку і військової частини. Обійшлося майже без травм, от тільки “якась свиня” викручувала одному із хлопців вухо, тоді як решта добросовісно пхали і тягнули, а ще одному хлопцеві розсікли голову кийком. “Тризубівці”, з одного боку оточені щільним кільцем правоохоронців, а з іншого – металевою огорожею, почували себе досить весело, тому що відчували у собі силу при потребі прорвати оточення.

11-00. Потрохи почали збиратися представники большевицького покоління, яке ніяк не може вимерти. Одночасно з ними почали підходити львів’яни, що не бажають повертатись до “світлого минулого”. Цю подію не залишили поза своєю увагою і члени молодіжного Конгресу Українських Націоналістів. Було цікаво спостерігати, як охороняють лівих наші доблесні органи, поряд із нерозумінням був жаль до людей в формі, які живуть і працюють за гроші народу і, одночасно, є бездушними виконавцями тупих наказів бездарної влади. Хоча під час спілкування було багато правоохоронців, що з розумінням і симпатією ставилися до нас. Принаймні мені вдалося без перешкод вийти з оточення і разом із полковником “Яструбом” перейти до наступних дій згідно сценарію “святкування”. Пізніше ряди пікетувальників з патріотичного табору поповнили хлопці з СНПУ зі своїми незмінними атрибутами: партійними прапорами та великим галасом і шумом, який створювався ріжками і свистками. Ну а те, що відбувалося на майданчику біля пам’ятника, виглядало набагато кумедніше: червоні транспаранти з традиційними комуністичними гаслами, діти, яким понав’язували галстуків і позасовували у руки прапори, і ще багато чого в тому ж дусі; а також добре відгодовані компартійні лідери, які обіцяли голодному, обдуреному люду сите життя й достаток. Для нас це все не було дивним, але вражає нахабство тих, хто приніс на цю землю стільки горя, сліз та біди і мріє продовжувати це далі. Також вражає дволикість влади, яка це все дозволяє. Тим часом до щільного ланцюга правоохоронців підійшло юнацтво “Тризубу” та ті хлопці, кому вдалося вибратися з оточення. І тут почалося “урочисте привітання” учасників мітингу: “героїв” вітали свистом, гаслами: “Ворогам України смерть!”, “Комуняку на гіляку!”, “Ганьба!” та ін. Під цей бурхливий акомпанемент натреновані під час передвиборної кампанії руки “тризубівців” влучним шквалом наперед приготованих торбинок із фарбою та деякими продуктами органічного походження (цензура, на жаль, не дозволяє назвати), а також курячими яйцями накрили голови червоних, перефарбовуючи їх в інші кольори. На жаль, дісталось і мундирам правоохоронців, та думаємо, що вони свідомі і розуміють, що боротьба вимагає жертв. Потрохи шквал вщух, та запізнілі яйця, які час від часу вилітали з нашого боку, продовжували проріджувати ряди ворога. Коли один із таких подарунків влучив прямо в чоло комуністці, що несамовито розмахувала червоною ганчіркою, а після “поранення” одразу ж випустила її та втекла, вдячні глядачі привітали снайпера гучними оплесками та дружніми обіймами.

“Свято” продовжувалось. “Тризубівці” почали дружньо визволяти на світ Божий своїх побратимів, притиснутих до огорожі; дісталося при цьому на горіхи і кільком стражам порядку, котрі занадто ревно виконували свої обов’язки. Коли “Тризуб” вишикувався у повному складі перед міліцейськими кордонами, мітингуючих почали терміново вантажити в автобуси та автомобілі і вивозити, шкода тільки, що по львівських норах, а не за Хутір Михайлівський. Ще довго після цього стояли “блюстителі порядку” по своїх місцях. Львів’яни тим часом демонстративно спалили червоні совдепівські прапори і потроху почали розходитись, хоча збудження не вщухло. Вже через деякий час, у центрі Львова біля пам’ятника Шевченку, шановна громада дала “рішучий бій” червоному реваншу. Хоч там не було жодного комуніста, зате бажаючих покричати в мікрофон, що комуністична загроза не пройде, і одночасно поспівати “многая літа” нині “здравствуючому” президенту було більш ніж достатньо. Шкода тільки, що Кобзар тут ні при чім, та й з ворогами потрібно боротися не на словах.

майор “Гатило”

Р.S. З почуттям виконаного обов’язку ми крокували бруківкою Львова до місця збору. Окрім оплесків і подяк, які лунали нам у слід, із натовпу від вже немолодої пані почулося схвильоване: “Ну всьо, пора с’єзжать в Адессу.” А у відповідь: “Давно пора! І не у Одесу, бо це теж наше українське місто, а, у Хайфу чи Вологду.”

Український націоналізм – це найглибший вираз історичної волі, думки і чину української нації.

Вишкільні матеріали ОУН

Український націоналізм – це могутній голос серця і душі українського народу, голос віків, вияв життя та історичних потреб.

Вишкільні матеріали ОУН

ГЕРОЇ НЕ ЗАВЖДИ ВМИРАЮТЬ НА ПОЛІ БОЮ

Ще зовсім недавно він був серед нас. Сміявся, жартував, організовував вишколи та брав участь у різних акціях. Він був одним із найкращих. І за це заплатив життям.

Богдан Климчук…

За зв’язок із Українською Повстанською Армією його рідних злочинна комуністична система вивезла у м. Прокоп’євськ Кемеровської області. Мама у той час була вагітна першою дитиною – його старшим братом. А 6 вересня 1950 року в бараці народився Богдан Климчук. Там і минув його перший період дитинства.

1956 року сім’я повертається в Україну на рідну Горохівщину на Волині. Важкою працею у с. Мар’янівка побудували хату. У тому ж селі Богдан і пішов у школу. Був спокійним, акуратним, у навчанні дуже старанним. Мріяв стати лікарем. Саме тому після школи вступив у Львівський медінститут. Шість років навчався на санітарно-гігієнічному факультеті. Під час студентських канікул їздив працювати у студентсько-селянські будівельні загони, щоб допомогти батькам заробітком.

1972 року під час практики після четвертого курсу у Горохові Богдан познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валею. “Мені сподобалося, що він був дуже високий, гарний і скромний, у ньому відчувалася внутрішня духовна цілісність”, – згадує вона. Валя дочекалася Богдана із навчання. 17 травня 1974 року вони одружилися і навіть потайки обвінчались.

За час практики Богдан Климчук зарекомендував себе як здібний спеціаліст, і тому після закінчення медінституту Горохівська санепідемстанція запросила його до себе на роботу. Згодом його призначили завідуючим санітарним лікарем, що було рівнозначним посаді заступника головного лікаря санепідемстанції. А в січні 1988 року Б.Климчук став головним лікарем. Він був єдиним безпартійним керівником у районі. Керувати .було нелегко, адже любив усе робити по-українськи – на віки, був добрим господарем, а тут всього бракувало. Та він ніколи не скаржився.

Серед захоплень Богдана перше місце належало мисливству. Тут він був дуже вправним. Також дуже любив подорожувати. Під час відпусток разом із дружиною об’їздили всю Україну. Особливо любив романтичні подорожі у Софіївку на Уманщині. 1981 року народилася донька Оленка. Радості батька не було меж, тим паче, що вона дуже на нього схожа. “Він завжди був дуже уважним чоловіком, – розповідає Валя Климчук. – Завжди знаходив у собі сили для боротьби з труднощами. Все життя ми були одною командою, на рівних умовах. Це був і мій чоловік, і мій найперший друг”.

І в боротьбу за здобуття Україною незалежності вони включилися відразу обоє. Почалося з того, що дуже хотілося ходити до церкви… А далі були присутні на всіх перших мітингах національно-демократичних сил у Горохові. 1993 року вступили у Конгрес Українських Націоналістів. Відтоді політична діяльність стала активною. 1994 року на виборах Богдан Климчук був висунутий від Конгресу національно-демократичних сил кандидатом на посаду голови районної адміністрації. За кількістю відданих за нього голосів зайняв друге місце, обійшовши навіть Представника президента в районі. Він міг і вмів вести за собою людей. А якби у той час пройшов, то зумів би зібрати навколо себе всіх. Саме цього і боялися ліві сили, а тому перешкодили його перемозі.

У той час Богдан дізнався про створення в Україні громадської спортивно-патріотичної організації “Тризуб” імені Степана Бандери. Разом із друзями, що теж були в КУН, почали створювати цю організацію на Волині. Знайомство з провідником “Тризубу” Василем Іванишиним кардинально змінило його життя. Він знайшов свою стихію, і з того часу Богдан Климчук себе від “Тризубу” не відділяв.

Завдяки Богдану і його друзям “Тризуб” швидко здобував популярність на Волині. З’явилися осередки в Горохові, Стоянові, Турійську, Луцьку, Нововолинську, Здолбунові, Рівному, Дубно. Почали проходити вишколи, виїзди на різноманітні акції, зустрічі з молоддю у навчальних закладах, вшанування пам’яті загиблих воїнів УПА у кожному куточку Волині, влаштовував змагання з футболу між районними організаціями “Тризубу”, де сам брав участь, і, водночас, знаходив можливість нагородити переможців призами, які обов’язково їм символізували організацію, де можна бути тільки переможцем – “Тризуб”. Богдана скрізь знали, любили, шанували. Молодь горнулася до нього, бо відчувала за його переконливим словом силу любові до рідного краю і вірність до останнього подиху національній ідеї, які будили до справи боротьби за Україну. Своєю міцною статурою і життєрадісною вдачею, нездоланною вірою у перемогу націоналізму Богдан Климчук уособлював найкращі мрії тих, хто загинув у боях за волю України.

Б.Климчук був членом оргкомітету з відбудови у центрі Горохова каплиці, на місці якої більшовики поставили танк, він дуже багато поміг у будівництві. За його ініціативою тризубівці Горохівщини разом з ним побудували зв’язковій ОУН Марії Філат хату. Щороку на свято Андрія Богдан із хлопцями приїжджав у село до одного повстанця Андрія, який понад 20 років прикутий до ліжка, щоб разом із ним відсвяткувати, допомогти йому морально і матеріально. Він був дуже доброю і щедрою людиною, тому допомога іншим – це теж була одна з рис його характеру. І прикладів цього не перелічити.

Його тризубівське псевдо було “Залізний”. Він взяв його у спадок від свого дядька, який воював в УПА. І воно йому дуже пасувало. Красивий, високий, дужий, немов дуб, він мав залізну силу духу, волі, національної свідомості. Завжди врівноважений, життєрадісний, послідовний. З ним можна було посперечатися, але було неможливо посваритися, бо через хвилину він вже жартував. З ним було дуже цікаво розмовляти, бо він багато читав, знав, умів.

Смерть Богдана Климчука для всіх нас була шоком. Пам’ятаю, як у сльозах повідомляла це побратимам. Ніхто не вірив. А дехто й досі у це не звик вірити. Дізнавшись про це, пішки долала неблизьку дорогу від села до міста, гірко заливаючись слізьми, старенька жінка, що пройшла і важкі дороги національно-визвольної боротьби, і нелюдські поневіряння у радянських концтаборах – Марія Філат, до якої цією ж дорогою не раз поспішав із хлопцями після роботи Богдан, щоб встигнути швидше побудувати хату. А що казати про стареньких батьків, молоду красиву дружину, татову улюбленицю Оленку, яка пішла слідом за батьком у “Тризуб” і гідно досі продовжує його справу? Цю втрату словами не опишеш. 20 червня 1997 року , за офіційною лікарською версією – внаслідок обширного інфаркту, цей дужий і красивий чоловік згорів. За дуже загадкових обставин. Усе вказує лише на отруту, яка довела його до інфаркту. Дивна і поведінка людей, що його лікували. Дивні і сни рідних, де Богдан намагається щось підказати.

Богдан Климчук вмер лише фізично, духовно він і досі з нами. Ті, хто його знав, це відчувають. Він живе у пам’яті і любові багатьох людей. Його зараз дуже не вистачає серед нас. Смерть занадто рано покликала його до Бога. Колись Провідник “Тризубу” нам розповідав про заповіт його батька – члена ОУН-УПА: “Не бійся, що вб’ють, – вбивали усіх, але вважай, щоб не вбили завчасно” Богдан загинув завчасно, але встиг. Встиг за своє коротке життя стати зорею, яка згорівши, зуміла показати своїм побратимам і їх наступникам шлях до перемоги, за яку загинуло сотні тисяч людей, у тому числі і Богдан Климчук.

надпоручник “Журавка”

Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною України – меч.

44 правила життя українського націоналіста

ЗГАДУЮЧИ ПОБРАТИМА

Земле моя, сплюндрована копитом чужака,

Омита кров’ю і орошена сльозами матерів,

Ти зродила, зростила сина, друга, вожака,

Твердого духом і з силою нескорених вітрів.

Ти з гордістю вела в кривавий тан

Тих, хто хотів від нечисті тебе звільнити,

В твоїх обіймах разом з ними наш Богдан

У боротьбі за націю поліг. А йому ще б жити!

Яку б гірку отруту нам не готували,

Як би не кипіла їх вража кров погана,

Ми не допустим, щоб землю нам талабували

Посланці сатани. Їх день ніколи не настане.

Довго скаженіти будуть пси паршиві,

Зі страху поздихають у багні,

Чужинці і запроданці брехливі,

Їх дух червоний навічно щезне у вогні.

Ще нікому не вдавалось і не вдасться

Зруйнувати те, за що Богдан ішов до бою.

Земле рідна, за тебе вмерти честь і щастя,

Допоможи нам залишитися собою.

Степан РІЗНИК

НА СМЕРТЬ КУРІННОГО

Прощай, наш друже курінний, –

Ти першим впав: на полі битви.

О, Боже! Наш уклін земний

Прийми і вислухай молитви.

На цій знедоленій землі

Ми молимось за Україну

І за ті жертви чималі,

Що впали, б’ючись до загину.

І ти несхитно на посту

Стояв за волю Батьківщини

Допоки міг. Не в пустоту

Народ проводить: свого сина.

Прощальний гримнув залп-салют,

Знамена в траурі схилились!..

Прощай, Богдане! Саме тут

Ми у “Тризубі” відродились.

І клятву вірності даєм

Завершити почату справу:

Для українців ми збудуєм

Соборну вільную державу.

Василь КУШНІР

РЕКВІЄМ

Вже ніколи не вернеш

Неспокійного серця,

Років, прожитих чесно

І земного тепла.

Відлетіли у вирій

47 тих весен

Доброти і надії,

Віри в краще життя.

Вже ніхто не пригорне

Кохану дружину,

Дочку вивести в люди

Залишилось комусь.

Як безмежно любив Ти

Нашу рідну Вкраїну,

Тільки віку свого

Не дожив лиш чомусь.

Спи спокійно, Богдане,

У останній хатині,

У надійних руках

Незабутий наш хрест.

Вірим ми у святе:

Україна воскресне,

Назавжди і навіки,

Як Фенікс воскрес.

Анатолій КОРНІЄВИЧ

ПАМ’ЯТІ БОГДАНА КЛИМЧУКА

Світило сонце, щиро гріло,

Та чорна хмара саваном лягла,

Погасло серце, що горіло,

Його рука кістлява досягла.

Яке то серце зупинилось!

Яка душа від тіла відійшла!

Невже ж так долею судилось,

Щоб молодість у небуття пішла?

І все неначебто здригнулось,

Повірить важко і збагнуть,

Неначе все перевернулось,

Брати питали: як вернуть?

Ридає мама і отець,

Як тяжко хоронити сина!

Слів не придумає мудрець,

Щоб вгамувалася родина.

Дружина, донька, теща, тесть

Так несподівано осиротіли,

Для них він був опора, честь,

Ним тішились, гордилися, раділи.

Дощем із хмари йде сльоза,

В журбі заплаканії лиця.

Лунає дзвін, немов гроза, –

Сумує в горесті каплиця.

Покрита шовком домовина

І чорна стрічка в прапорах –

Волинь і вільна Україна

Прийшли провести, подолавши шлях.

Крокують мовчки побратими,

Несуть в жалобі у останню путь,

В серцях він завжди буде поруч з ними,

На гробі клятву вірності дають.

Борець, політик, патріот,

Маяк у християнстві:

Життя не відав без турбот,

Взірець у господарстві.

Невтомний лікар, будівничий,

Завжди на себе ношу клав,

Бо мав до праці добрий звичай:

Завжди проблеми всі долав.

Зробив багато, та замало

Від того, що задумано було,

Від того, що ще турбувало,

Від того, що в думках жило.

Та хто замінить брата, сина?

І хто так дбатиме за них?

Для нього всі були – родина,

А він був рідним для чужих.

Ще довго будуть уявляти,

Що він повернеться під вечір,

Не перестануть сумувати

Від несподіваної порожнечі.

До Бога я звертаюся в надії:

Почуй мольбу і голос мій,

Прости йому гріхи земнії

І зі святими упокій.

А ми, живі, продовжим справу

В ім’я його високих мрій,

Здобудем Україні славу,

Дійдем до здійснення надій.

Богдан КРАСІВЕЦЬ-РИБАК

Будь сильний і незламний навіть в обличчі смерті і при будь-яких терпіннях.

44 правила життя українського націоналіста

Василь Іванишин

МЕСІЯ (ВЕРТЕП)

Перед входом усі учасники колядують:

Нова радість стала.

Яка не бувала,

(2) Над вертепом звізда ясна

Увесь світ осіяла.

Пастирі з ягнятком

Перед тим дитятком

(2) На коліна припадають,

Царя-Бога вихваляють.

Просим Тебе, Царю,

Небесний владарю,

(2) Даруй літа щасливії

Цього дому господарю.

Просим Тебе, Царю,

Просимо всі нині,

(2) Верни волю, зішли славу

Нашій неньці Україні.

Усі входять, стають обабіч Ангела у два ряди – лицем один до одного.

АНГЕЛ (входячи)

Не бійтесь, не лякайтесь, не смутіть, бо Христос прийшов на світ, який народився в бідній яскині. Він буде Месія і Спаситель Світу.

ЧОРТ (підштовхує Ірода)

Чи чув ти, Іроде, що тут оті (показує на всіх) співали? Вони вітали так свого царя! То ти уже не цар?

ІРОД*(до Ангела)*

Чи справді буде він царем?

АНГЕЛ

Він буде цар над усіма царями. Він царство Боже людям провістить і поведе їх по шляху Любові.

ІРОД

То я, я – цар, і мав би покоритись жебракові, що народився в яслах між худоби?! А врешті, хто підтвердить, що він, – Месія, вже прийшов на світ?

АНГЕЛ (показує на пастухів)

Спитай у них – вони найперші свідки.

ЧОРТ

Та що вони там знають!.. Невігласи і темнота! Не слухай їх!

1-й пастушок

Коли ми стадо стерегли вночі, нараз зоря над нами засіяла, така предивна і яскрава! Вона своїм промінням нам вказала на той хлівець-печеру, ту яскиню. І ми пішли туди, щоб подивитись.

2-й пастушок

У тій яскині було дуже світло. А сяйво йшло від ясел, де на сіні лежало немовля – малий Ісусик. І хори ангельські йому співали славу.

3-й пастушок

Над немовлям схилились Божа Мати і добрий Йосиф. Ми й не помітили, як з ними повклякали перед Месією. І пісня сама полинула до Бога із грудей.

Пастушки співають, їм допомагають усі, крім чорта, Ірода і смерті.

Ісусе милий, ми не багаті,

Золота, дарів не можем дати.

Та дар цінніший несем від мира:

Це віра в серці, це любов щира.

ІРОД*(якого весь час підштовхує і підмовляє Чорт)*

Ну, так дарма раділи ви й співали: я повелів своїм надійним слугам в колисці зарубати немовля! А щоб Месія ваш та й не уникнув смерті, вони порізали усіх малих дітей!..

СМЕРТЬ

О, так!.. Моя коса тоді попрацювала добре з наказу Сатани.

ЧОРТ

Жаль тільки, що не нам дістались душі, бо всі вони полинули у рай…

АНГЕЛ

В дитячій крові ти свою лиш втопиш душу, Іроде проклятий. Але Месію Бог врятує, а він покаже людству шлях до порятунку. І слово Сина Божого весь світ обійме і спасе!

ІРОД

Я перший виступив проти Христа! А далі тисячі піднімуться на Нього. Його розіпнуть, а його наука не вийде поза межі Палестини! І хто заступиться за вашого Месію!?

АНГЕЛ

Безумний чоловіче, Божу волю ніхто з людей не в силі зупинити. Послухай цих мужів: вони – з далекої від тебе України.

КНЯЗЬ

Я князь Володимир. Ім’я Христа приніс до нас апостол Первозванний святий Андрій. І відтоді воно вже не зникало в Україні. А через дев’ять сотень літ в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа я охрестив киян і Україну-Русь. І тисячу вже літ рятує хрест Вкраїну й українців, напасниками цькованих довкруж.

КОЗАК

Як випав меч із княжої руки, козацька шабля стала в обороні хреста на нашій Україні. Покров Пречистої Марії, що світові Месію породила, беріг козацтво, а воно носило в серці Бога й берегло від сил ворожих нашу Україну.

СТРІЛЕЦЬ

Нас сотні літ тримали у ярмі лукаві і зажерливі сусіди. Та Бог був з нами: поки маєм хрест – не згинути без сліду Україні! А як настала благодатна мить, із образом Архистратига Михаїла на прапорі стрілецькім ми пішли на бій кривавий за свою державу. Ми впали у нерівній боротьбі. Та відтоді не жде вкраїнець в Бога на цьому світі більших нагород, аніж свобода, а як ні – то впасти в борні за Україну і за волю, за честь і славу, за народ!

ПОВСТАНЕЦЬ

Зродились ми великої години і сотні тисяч підняли на бій за люд хрещений і за Україну. І ні орди чужі, а ні криваві зорі не заступили нам хреста і тризуба. І десять літ УПА спливала кров’ю, щоби Антихрист не торжествував, щоб хоч і без батьків, зате під грім боїв за віру і свободу зростали наші діти, щоб рабів послушних собі із них не наплекав Антихрист. Нас тільки Бог беріг по тюрмах і в лісах, в боях і по сибірах, щоб декому із нас дожити до блаженних днів відновлення хреста й відродження Вкраїни. Є віра в серці – значить, буде воля, нас не здолають сили Сатани!

АНГЕЛ

Тепер що скажеш, Іроде – антихрист перший? Христове слово діє і росте! Воно – непереможне!

ІРОД*(якому нашіптує Чорт):*

О, в мене теж ростуть нащадки! Вони щоденно хрест ваш підривають і сіють розбрат, щоб запрягти вас у чуже ярмо!..

Усі (крім Ірода, чорта і смерті)

Не бути цьому на землі Вкраїни, допоки хрест її благословить! А хрест Спасителя ми носимо у серці!

АНГЕЛ

Ти чуєш, Іроде проклятий? Де є Христос – нема там місця злу. Тебе ж і все твоє поріддя жде та, з косою. (до смерті): Забери його!

ІРОД*(пручається, кричить до смерті)*

Не смій! Я ж цар!.. Спитай у кого хочеш!

СМЕРТЬ

Смерть не питає, тільки голови стинає! (до Чорта)

Берім, то – наша здобич!

ЧОРТ (до Ірода):

Ходімо, приятелю! В нас тебе давно чекає смола кипляча! Скінчилося тут наше панування з появою Спасителя-Христа!..

АНГЕЛ

А вас, господарі, вітаєм із Рождеством Христовим! Несіть між люди цю благую вість. І хай Господь між вами перебуде і Україну нам благословить!

Усі:

Христос рождається! Його славіте!

(колядують)

Бог предвічний народився,

(2) Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд свій весь,

І утішився.

“Слава Богу!” – заспіваймо,

(2) Честь Сину Божому,

Господу нашому,

Поклін віддаймо.

(Вклоняються, відходять).

Могутній Бог княгині Ольги й князя Володимира жадає від Тебе не сліз, не милосердя пасивного роздумування, а мужності й активного життя.

44 правила життя українського націоналіста

Знай, що найкраще віддаси Богові честь через Націю і в ім’я Нації, чинною любов’ю до України, суворою мораллю борця й творця вільного життя.

44 правила життя українського націоналіста

АКЦІЇ, ПОДІЇ, ВИШКОЛИ

5.11.1999р. – заява Центрального Проводу “Тризубу” до українців із закликом не допустити червоного реваншу.

6.11.1999р. – охорона IV Великого Збору Всеукраїнського Братства вояків ОУН-УПА ім. Р.Шухевича-Чупринки.

7.11.1999р. – розгін комуністичного шабашу у м. Львові.

20.11.1999р. – засідання Тернопільського Обласного Проводу “Тризубу”.

21.11.1999р. – засідання Львівського Обласного Проводу “Тризубу”.

21.11.1999р. – поїздка членів Волинського “Тризубу” в м. Базар.

27.11.1999р. – участь у святкуванні 10-ої річниці заснування хору “Посвіт” в місті Луцьку.

27.11.1999р. – націозахисна акція у Тернополі з недопущення провокації М.Ратушного проти націоналістичного руху.

29.11.1999р. – прес-конференція та заява Центрального Проводу “Тризубу” з приводу провокативних дій М.Ратушного.

2.12.1999р. – у Тернополі за участю молодіжних організацій проведено акцію “Українській сцені – українську музику”.

3.12.1999р. – участь у круглому столі на телебаченні у м. Луцьку.

3-5.12.1999р. – вишкіл Тернопільського обласного “Тризубу”.

11.12.1999р. – проведення всеукраїнської наукової конференції “Перспективи націоналістичного руху” в м. Дрогобичі.

11.12.1999р. – засідання Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, на якому було розроблено план діяльності організації на перший квартал 2000 року.

11.12.1999р. – переговори з лідером Білоруської Партії Свободи Сергієм Висоцьким.

23.12.1999р. – пікетування посольства Росії в протест на геноцид в Ічкерії.

ВІТАЄМО!

Тремтіть вороги! Нас побільшало! У майора “Гатила” і сотника “Смереки” (або Валери та Іринки), на весіллі яких ми висловлювали побажання збільшення чисельності бандерівців, народився син! 14 листопада 1999 року головний капелан “Тризубу” о. Микола провів обряд хрещення малюка, назвавши його славним князівським ім’ям – Ростислав. Віримо, що він виросте справжнім козаком і гідно, слідом за прикладом батьків, відстоюватиме інтереси Української Нації. Бажаємо щасливим батькам терпіння, наснаги і здійснення їх мрій і побажань.

Українській сцені – українську музику

З ініціативи Тернопільської міської ГСПО “Тризуб” ім. Степана Бандери, при підтримці тернопільських організацій Пласту, СУМу товариства “Обереги”, благодійного фонду “Ідея і Чин України” Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів, партії “Молода Україна” 2 грудня у місті Тернополі в Палаці культури “Березіль” було проведено акцію, яку можна охарактеризувати словами відозви, яка розповсюджувалась поміж глядачами: “На українській сцені українські артисти співають українською, або не співають взагалі!”

Близько сорока молодих націоналістів зустріли російську мову із вуст української співачки Наталки Могилевської скандуваннями: “Геть російську мову!”, “Українській сцені українську музику!” Відрадно, що численний глядацький зал підтримав вимоги української душі і ще тепліше сприйняв зі сцени українську мову, якою Могилевську змусили не лише говорити але співати.

ЗВЕРНЕННЯ ДО ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ ТА ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Християнське виховання, дотримання християнських звичаїв і традицій, надання переваги християнським святам, відображення християнського світогляду у побуті, були і залишаються домінуючими у ментальності українців.

Ми, представники громадських організацій та політичних партій Тернопільщини, звертаємось до вас із проханням на час посту, який триватиме від 28 листопада 1999 року по 6 січня 2000 року, припинити трансляцію розважальної музики та утриматись від проведення гучних забав, дискотек. Надавати ефірний час для представників духовенства, які вестимуть роз’яснювальну роботу серед громади щодо ролі посту в духовному та фізичному житті української людини.

Сподіваємося на розуміння та підтримку.

ТО ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери

товариство “Вертеп”

Конгрес Українських Націоналістів

БФ “Ідея і чин України”

ТМО СУМ

МНТ “Обереги”

ТКО НРУ

Просвіта

ТОО УРП

УСО Пласт

ТУСК “Обнова”

Звернення підписали та підтримали всі традиційні українські церкви Тернополя УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ.

У нас є один основний принцип, одна головна мета – Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно. А шлях наш – це шлях революційної визвольної боротьби.

Степан Бандера

ГЕРОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

На світанку грудневе небо колихали дзвони. Вони говорили з Богом. З Богом говорила безсмертна Україна. Безсмертна і ніколи нескорена, вона слала йому своїх дітей. Ні, це неправда, що на світанку їх вели на шибеницю вороги-окупанти: це Україна клала на вівтар Богу свою жертву – Біласа і Данилишина. По Україні в кожній церкві били дзвони на страх ворогам, кликали до бою українців. І вони йшли. Після цього світанку кожен чоловік усвідомив, що його місце в строю боротьби за святу Україну.

Ким же були оці двоє, морозяного ранку повішані на шибениці? Як би їх сьогоднішні “демократи” назвали. Напевне, бандитами, розбійниками, які замахнулись на мир і спокій в державі, дарма, що вона була окупаційною… Розбійниками!? “Брешеш, людоморе! За святу правду розбойник не стане, не розкує закованого в кайдани, не заріже лукавого сина”. Лише окупанти називали українських героїв, на яких рівняються, з яких беруть приклад для наслідування, розбійниками і бандитами. Потрібно задуматись над тим, що наші герої були звичайними людьми, не наділеними якимись надзвичайними властивостями, лише робили те, що має робити кожен, хто відчуває холодний подих окупанта на своїй землі. Ці хлопці не вникали глибоко у політичні баталії так званої високої політики, уважали, що потрібно виконувати накази Проводу і здійснювати екси (тобто відбирати те, що награбували окупанти), служити душею, тілом і всіма помислами своїми правдивій Батьківщині – Україні. В час, коли вона була окупована Польщею, дбали за її визволення і розвій. З цією метою прості українські хлопці і дівчата, нехтуючи своїм молодечим життям, ставали членами ОУН, творили славу та історію української безсмертної нації.

30 листопада 1932 року поневолена, але нескорена українська нація у своїй війні за визволення дала черговий бій окупаційній владі. Дванадцять бойовиків ОУН, родом з різних теренів, виконали експропріаційний акт у містечку Городку, що неподалік Львова. Напали на польську поштову станицю і фінансовий відділ та відібрали у поляків награбовані гроші. Вцілому акція склалася не цілком успішно, в перестрілці гинуть українські бойовики Ю.Березинський та В.Старик. Всім іншим вдалося зникнути. І здавалося, на тому все скінчилося. Та Вище Провидіння вирішило поставити долю двох українців на грань безсмертя. Вибраними стали 24-літній Дмитро Данилишин та 21-річний Василь Білас, які, самі того не усвідомлюючи і, може, того не хочучи, як Ісус Христос, піднімалися на Голгофу власного безсмертя, творену помислами Божими і чином українських селянських дій. Дарма, що українські селяни неусвідомлено видали хлопців полякам, керуючись вигаданою поляком байкою, що це є люди, які зазіхнули на святе для кожного українця в окупованій Україні – українську власність – українську кооперативну крамницю. На все це була воля Божа. Господнє Провидіння найшло на людей, коли вони оточили двох хлопців, яких щойно перед тим злісно оглядали як бандитів. Люди прозріли і зрозуміли, на що були спрямовані їх дії, коли один з юнаків сказав: “Ми є члени Української Військової Організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!…” В цю мить надійшла польська поліція, втікати хлопцям було пізно, але вони про це не думали, бо були свідомі свого вибору і гордо чекали на подальші випробування. Випромінювали назовні пломеніючу і незникаючу наелектризовану енергію, яка огортала всіх присутніх. Примушувала стискатись м’язи, прискорено битися серця, зродила думку, “що хлопці пішли на Голгофу, створену нашими руками і заради нас, ми не є достойні їх, нам необхідно переродитися, щоб стати єдиним монолітом, який не піде на зрадницькі манівці…” І враз сталося диво – всі селяни впали на коліна та стали голосно молитися. Польські поліцаї зніяковіли, знервовано оглядалися в різні боки, вражені крицею українського духу. Здавалося, зараз вони втечуть з цього місця, де вершиться Суд Божий, де воскресає невмирущий Фенікс безсмертної нації… Люди стояли на колінах, навколо двох героїв, і після того, як поліція наважилася підійти до них і повести в каземати, хлопці були вражені побаченим, воно заполонило їхні серця, додало віри, що їх в цьому підтримує вся воююча українська нація. Тому з гордістю і непоступністю витримали польський судовий процес, на якому судили не бандитів, які пограбували пошту, а українських героїв, що вели боротьбу з окупантами всіма доступними методами. Не вдалося більше полякам обдурити українців, які бачили в особі підсудних не розбійників, а сповнених незламної витримки українських феніїв, які своїми діями поставили всю українську націю на святу стезю боротьби за надані Богом права. Всіх сколихнули останні слова, сказані Д.Данилишиним на суді: “Я знаю, що мене жде. Я був і є на все готовий. Тільки шкодую, що не можу далі працювати для нашої Неньки-України”. А Василь Білас заявив: “Я свідомий своєї вини і кари. Я націоналіст і революціонер. Такі, як я – Батьківщині лише смертю служать!” Після присуду на кару смерті Данилишин і Білас рішуче заборонили оборонцям просити у ворога ласки – помилування.

ОУН, дізнавшись, що її члени попали в руки полякам, доклали всіх своїх зусиль, аби їх врятувати, але це було неосяжне завдання. Поляки пильно стерегли їх, і визволити не було змоги. В такій ситуації все було спрямоване на ретельний і наполегливий захист адвокатів у суді. В останній вечір їхнього життя, знаючи, що це є важливо для них, ОУН прислала до їхнього адвоката др. С.Шухевича післанця з такими словами: “Приходжу за дорученням Провідника ОУН полк. Євгена Коновальця. Прошу іменем цілого Проводу виразити Д.Данилишину і В.Біласу найвище признання та сказати, що ОУН буде вважати їх Героями…” (І пішли в Край накази до місцевих підпільних клітин ОУН на день присуду організовувати всенародні демонстрації; в годину смерті засуджених дзвонити по всіх церквах у дзвони, будити зі сну українців тоді, коли їхні бойовики вмирають на шибеницях.) Слова були передані хлопцям, хоч це було важко. Вони додали сили Героям, які з гідністю і спокоєм, вартим подиву, прийняли вирок польського окупаційного суду – кару смерті через повішання. В залі, де мала панувати атмосфера пригнічення, страху та розпачу, панував дух незламної войовничості, нестримного лету до нових висот у боротьбі із ворогом… А на другий день 23 грудня 1932 року, коли була призначена страта Героїв, всі церкви України були переповнені людьми, які прийшли молитися за Українських Героїв. На світанку, коли вже стало зовсім ясно надворі, Д.Данилишина і В.Біласа вивели на страту у двір в’язниці на Бриґітках. Хлопці йшли спокійно, усвідомлюючи вагу того, що відбувається, вірили, що вони все зробили, що могли, і їхня справа не була марною, вона залишиться в надійних руках та матиме подальше продовження. Перед миттю відходу у небуття хлопці вигукнули: “Хай живе Україна!”, їх окрик прорізав морозяний спокій ранку. Враз, ніби почувши його, здригнувшись, почали бити дзвони у Львові і по всій Галичині, віддаючи останні почесті Героям України. Героям, які, вмираючи, просили у Бога міці і величі своїй Батьківщині. Героям, яких не забувають, пам’ять про яких гуртує націю, творить новий національний міф, міф безсмертя і величі Нації.

По селах українці, на знак пошани до героїв, насипали пам’ятні могили, а синів посилали в ОУН продовжити справу Біласа та Данилишина та сповнити першу заповідь Декалогу: “Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї.”

Сьогодні, 23 грудня, вшановуючи пам’ять полеглих Героїв, по всій Україні мають заграти дзвони скорботи і піднесення!

Слава Україні! Героям слава!

хорунжий “Богун”

Будь вірний на життя і смерть ідеї Нації і не здайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.

44 правила життя українського націоналіста

ЗАЯВА ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРОВОДУ ВО “ТРИЗУБ” ім. С.БАНДЕРИ

27 листопада 1999р. під виглядом науково-практичної конференції у Тернополі мала відбутися чергова провокація, спрямована на розкол націоналістичного руху.

Її організатором виступив депутат Верховної Ради Михайло Ратушний. До участі у конференції було запрошено і “Тризуб”. Нас інформували, що конференція має на меті обговорення проблем націоналістичного руху, що у ній візьмуть участь регіональні організації КУНу, Братства ОУН-УПА і “Тризубу”. Однак добре знаючи М.Ратушного і його роль в нашому середовищі, ми уточнили в Голови Проводу ОУН і Голови КУНу п. Слави Стецько мету конференції.

У відповідь ми одержали роз’яснення, що цей захід затіяний М.Ратушним без погодження з Проводом КУНу, проводиться в обхід керівництва Конгресу, що це чергове зібрання, щоб надати легітимності деструктивним діям людей, які не раз пробували розколоти Конгрес, але ніколи не змогли заручитися підтримкою більшості членства.

Наступні події підтвердили провокативні наміри М.Ратушного і його спільників. До участі в конференції ним були запрошені лідери кількох політичних і громадських, об’єднань, притягнено навіть духовенство, забрано “своїх” людей з різних областей, підготовлено спеціальну анкету для учасників зібрання, що мало статистично засвідчити незадоволення штучної “більшості”. А націоналістичним організаціям, у тому числі й “Тризубу”, відводилась роль статистів, що мають забезпечити масовість і легітимність цієї провокації.

Львівська ОО КУНу відмовилась проводити цей захід у себе. Тоді М.Ратушний, користуючись відсутністю голови Тернопільської ОО КУН, “ощасливив” цією конференцією м. Тернопіль.

Завдяки рішучим діям “Тризуба”, провокацію було зірвано.

У цій ситуації дивує позиція кількох провідних членів Конгресу та його дочірніх організацій, які так легко піддалися на провокацію. Невже вони не бачили, у що їх втягують? Чому організаційна дисципліна і особиста порядність не допомогли їм відмовитись від наміру вирішувати важливі внутріорганізаційні проблеми “на людях”?

Дивує і позиція лідерів інших організацій, які бездумно “клюнули” на провокацію М.Ратушного. Цікаво, як би оцінили вони спробу когось із членів їх організацій без них і всупереч їм запросити керівників інших об’єднань для вирішення життєво важливих проблем своєї організації?

Дивує і позиція деяких священників, які готові своєю присутністю надати значимості звичайній провокації. Адже про характер цього заходу їх попереджали…

На цей раз провокаторів зупинено. Центральний Провід “Тризуба” рішуче попереджує і провокаторів, і тих, що бездумно піддаються на провокації: не пробуйте більше втягувати “Тризуб” у свої брудні ігри! Ми завжди готові дати відсіч провокаціям, спрямованим і проти нас, і на розкол націоналістичного руху.

27.11.99р.

Голова Центрального Проводу ВО “Тризуб” ім. С.Бандери

полковник Є.Філь

Українська нація – це духовне і кровне з’єднання всіх “живих, мертвих і ненароджених” синів і дочок українського народу.

Вишкільні матеріали ОУН

ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР Грудень

1.1991 – В Україні відбувся референдум, на якому 92% населення висловилося за незалежність України.

4.1803 – Помер на Соловках останній кошовий Запорізької Січі П.Калнишевський.

8.1868 – в Львові засновано товариство “Просвіта”.

13.1963 – помер поет Василь Симоненко.

14.1942 – Гестапо замордувало у Львові Крайового провідника ОУН 1939-1941 Івана Климіва-Легенду.

16.1673 – битва козаків Павлюка і Гуні з поляками під Кумейками.

17.1944 – біля Стрілиськ Нових загинув майор Дм. Карпенко-Яструб, командир чужонаціональних частин УПА.

19.1918 – Директорія УНР перебрала владу від П.Скоропадського.

19.1945 – загинули в ЧССР Дм. Маївський, чл. Проводу ОУН, і ген. Дм. Грицай-Перебийніс, шеф штабу УПА.

21.1944 – загинув ген. секр. інформ. УГВР Й.Позичанюк-Шугай.

23.1873 – у Львові засновано Наукове Тов. ім. Шевченка.

23.1932 – героїчна смерть членів УВО-ОУН Біласа і Данилишина.

29.1723 – закатований у тюрмі в Петербурзі наказний гетьман Павло Полуботок.

31.1637 – у Варшаві закатовано провідника козацького повстання Павлюка (Павла Бута).

1924 – засн. Спілку Визвол. України, очолену С.Єфремовим.

Січень

1.1909 – народився Голова Проводу ОУН (1940-59р) Степан Бандера.

1.1938 – народився поет Василь Стус.

3.1918 – договір про з’єднання ЗУНР і УНР в Києві.

**6.1846 –**у Києві засновано Кирило-Методіївське братство.

7.1918 – в Києві почався Всеукраїнський Церковний Православний Собор.

14.1649 – тріумфальний в’їзд гетьмана Богдана Хмельницького до Києва.

15.1941 – большевицький суд над 59 членами ОУН у Львові.

19.1912 – народився Ярослав Стецько, голова УДП у 1941 році, і Голова Проводу ОУН.

20.1897 – народився поет і есеїст Євген Маланюк.

21.1919 – закарпатські українці вирішили приєднатися до УНР.

22.1918 – проголошено самостійність України IV Універсалом.

22.1919 – проголошення соборності України. Акт Злуки.

27.1860 – вийшов перший повний Кобзар Тараса Шевченка.

28-3.02.1929 – перший Конгрес Українських Націоналістів у Відні, на котрому створено ОУН під проводом полковника Євгена Коновальця.

29.1918 – бій під Крутими.

31.1949 – загинув полковник Олекса Гасин-“Лицар”, шеф головного штабу УПА.

31.1918 – помер рентгенолог світової слави професор Іван Пулюй.

Шановні Друзі та Подруги, купуйте та передплачуйте видання ОУН та її дочірніх структур: журнали „Визвольний шлях”, „Свобода Народів”, „Українські проблеми”, газету „Шлях Перемоги” та підбірку брошур із серії „Бібліотечка молодого націоналіста”, яку видає Молодіжний Конгрес.

Видавнича фірма „ВІДРОДЖЕННЯ”

Будучи пресово-видавничою референтурою „Тризуба”, видала з часу заснування понад 2 мільйони примірників видань, більше як 200 назв державницько-патріотичного змісту: „Українська церква і процес національного відродження”, „Нація. Держава. Націоналізм” „Мова і Нація” (В.Іванишин), „Московство” (П.Штепа), „Дух нашої давнини” (Д.Донцов), „Націоналізм та націоналістичний рух” (О.Баган), „Герої Крут”, „Перспективи української революції” (Степан Бандера) та інші. Понад 2/3 з них безкоштовно подаровані школам, бібліотекам, військовим частинам та громадським осередкам, зокрема в східних регіонах України і в східній діаспорі.

Видано також мільйони екземплярів листівок та церковних календарів.

Львівська область, р/р 26006319810390

м. Дрогобич, у Дрогобицькій філії АТ “ЗУКБ”

вул. Шевченка, 2, МФО 325202

Тел. (03244) 3-73-59; ЗКПО 22407558

Якщо Тебе печуть болі України і Тобі виповнилось 18 років – ми приймемо Тебе в дійсні члени „Тризуба”.

Якщо Тобі лише 14 років – Ти станеш членом нашого Юнацтва.

Не можеш стати з нами в стрій – ми допоможемо Тобі знайти інше місце в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

Ми чекаємо на Тебе.

Але пам’ятай: полохливим, безвольним, егоїстам, фарисеям, базікам немає місця серед нас.

Пропагандивна референтура ВГСПО „Тризуб” ім. С.Бандери

e-mail: tryzub33@hotmail.com

м. Київ, Чернівці, Ужгород, Луцьк,

вул. Ярославів Вал, 9, (03722) 2-80-59 (03122) 2-80-59 (03322) 5-62-25

(044) 224-70-20 2-83-01 (03131) 2-25-45 2-70-95

414-56-45

Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів, Контактні адреси

бульв. Т.Шевченка, 39, вул. Б.Лепкого, 46, вул. Нечуя-Левицького, 4, на Сході можна

(0352) 22-55-42, (03422) 3-11-35, (0322) 35-12-48 отримати в Києві.

(03435) 7-93-15 35-13-02

(03244) 2-17-94, 3-73-59