№7-8 (9-10) липень-серпень, 1999

Виступ Провідника ВО „Тризуб” ім. С.Бандери полковника Василя Іванишина на Третьому Зборі Організації

Дорогі Друзі та Подруги, шановні гості нашого Збору!

Щойно перед нами виступив наш побратим з Білорусії, і я, як, думаю, і всі ви, перебуваю під враженням від його виступу. Дуже приємно, що нам вдалося налагодити такі тісні і продуктивні зв’язки з політично активною білоруською молоддю. Наші контакти, зокрема спільні ідеологічні та організаційні вишколи – це вже не тільки факт, але й суттєвий фактор білоруської національно-визвольної боротьби, кристалізації ідеології білоруського націоналізму. Відрадно, що молоді націоналісти Білорусі саме в „Тризубі” побачили для себе орієнтир і опору, і хочеться, щоб ці зв’язки міцніли і розвивалися.

Ми контактуємо з представниками національно-визвольних рухів інших народів на постімперському просторі, і всі вони із доброю заздрістю кажуть нам: „Ви навіть не уявляєте, як вам пощастило, що ви маєте ідеологію українського націоналізму, ідеологію державотворення на основі української національної ідеї”. І це зрозуміло, бо важко боротися за державу, коли національно-визвольний рух зорієнтований то на кланові інтереси, то на релігійно-конфесійні догми, то на якусь запозичену політичну доктрину. Бачимо це на гіркому досвіді Чечні, Таджикистану, Киргизії, Дагестану, Афганістану, Курдистану та ін.

У нас ситуація інша. У нас, дякувати Богу, по-перше, є ґрунтовно опрацьована ідеологія українського націоналізму. По-друге, „Тризуб” ім. С.Бандери тим і відрізняється від інших організацій, що нам вистачило розуму не видумувати свою ідеологію. Ми прийшли в націоналістичний рух не для того, щоб ощасливити Україну і світ якоюсь власною, висмоктаною з пальця і змонтовану з клаптів чужої мудрості нову ідеологію, а для того, щоб реалізувати ту, яка була викувана в горнилі безкомпромісної і героїчної боротьби нашими попередниками. А наше завдання – вивчати її, адаптувати до нових умов, популяризувати в суспільстві, шукати і знаходити оптимальні форми і методи її втілення. І ми це робимо. Саме тому маємо міцну і дієздатну організацію. Саме тому маємо постійну перспективу. Саме тому бачимо політичне життя в реальному світлі, а не живемо ілюзіями.

А тепер щодо нашого Збору. Я від усієї душі вітаю всіх учасників Третього Збору „Тризуба”. Особливо тих, що брали участь і в створенні „Тризуба”, і в його Першому Зборі, і в нелегальному Другому. Бо нагадаю, що Перший Збір відбувся в Києві, саме в цьому залі, де мене було затверджено Головою Центрального Проводу. Через шалений тиск, репресії і терор проти нашої Організації Другий Збір, який затвердив керівником Організації полковника Дмитра Яроша, відбувся конспіративно, у звичних для українських націоналістів-бандерівців умовах – в одному з карпатських бункерів. Третій Збір, на якому керівником „Тризуба” став полковник Євген Філь, ми, дякувати Богу, маємо можливість проводити знову тут. Це добре, що так є. Ми готові до діяння за будь-яких умов, але, звичайно, будемо вдячні Богу, якщо ці умови будуть якомога сприятливіші.

Наш Збір – особливий. І особливість його в тому, що він переконливо засвідчує зрілість „Тризуба”. А зрілість кожної організації визначається не лише її ідейністю, оптимальністю політичної платформи, навіть не сумою зробленого нею. Є ще один показник зрілості організації – це те, наскільки „безболісно” вона здатна змінювати своє керівництво. Як ви сьогодні побачили, для нас це взагалі не проблема: з’явився вже третій керівник, але ніякого „шоку” Організація не пережила. У „Тризубі” вже стало традицією, що попередній керівник ініціює призначення нового, якщо це гарантує прирощення динаміки розбудови і функціонування Організації. І вже перший місяць головування полковника Євгена Філя переконує: полковник Дмитро Ярош мав рацію, зміна керівництва була доцільною.

учасники Третього Великого Збору переконує: полковник Дмитро Ярош мав рацію, зміна керівництва була доцільною.

Є ще один аспект цієї проблеми. „Тризуб” довго вважали організацією одної особи. Це, мовляв, Іванишин, за прикладом інших лідерчуків, створив собі чергову „шопку”, бо, напевно, хоче чимось бути. І навіть коли переконалися, що „Тризуб” справді не виборює влади ні для свого керівництва, ні для свого членства, все одно трималися цієї версії. І послідовна націоналістична позиція „Тризуба”, і світоглядна однорідність та дисциплінованість членства, і відстоювання орденської суті ОУН, і навіть ідейна і політична зрілість писань і виступів членів нашої Організації – усе це пояснювалося як справа рук Іванишина. Але не думайте, що це робилося з поваги до мене. Зовсім ні. Просто так легше скрити і виправдати організаційну, ідеологічно-світоглядну та політичну неміч власних організацій, а ще – їх часто лише декларативну причетність до націоналізму. „Тризуб” є таким, як є, яким бачимо його на цьому Зборі, саме тому, що це не організація однієї особи. Це націоналістична організація, яка побудована і діє на основі ідеології українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери. І все краще, що є в „Тризубі”, йде не від якоїсь особи, а від нашої ідеології та досвіду і героїки попередніх визвольних змагань. Усе, що ми робимо чи кажемо, має глибоке методологічне закорінення в ідеології українського націоналізму.

Нинішнє покоління українських націоналістів тільки тоді виконає своє історичне призначення, коли реалізує в повній мірі мету і завдання революційного національного ордену – ОУН. А для цього в розпорядженні ОУН має бути не лише націоналістична політична партія, але й організація орденського типу – передусім для формування того типу мислення, характеру і суспільної дії, що найбільш відповідає орденській суті ОУН.

Зараз, через шість років з часу створення „Тризуба”, вже очевидно, що така Організація була життєвою необхідністю. Очевидно й те, що наша Організація формує якісно і разюче відмінний від партійного тип особистості. І саме тому така різна в даний час суспільна поведінка двох організацій: КУН, як і інші партії, повністю поринув у передвиборні баталії за пост Президента, а „Тризуб” намагається максимально ефективно використати виборчу кампанію для розгортання своєї націозахисної діяльності, зокрема, для боротьби з силами імперкомуністичного червоного реваншу. Одне не суперечить іншому.

Але якщо ми з вирозумінням ставимося до позиції тої чи іншої державницької партії, то люди з партійним мисленням далеко не завжди розуміють нашу позицію. Скільки підозрінь, скільки закочування очей: „А, продалися!.. Тобто, раз ми не заявляємо про підтримку „їхнього” кандидата, то, значить, продалися іншому. Така логіка партійщини. І тому далеко не всі визнають за нами право боротися за Україну, а не лише за посаду.

Але в тому й полягає особливість виборів-99, що на них боротьба за Україну, і боротьба за пост Президента – не тотожні речі, одне ж випливає з іншого. А щоб так було, потрібно було виховати власного кандидата, за якого ми могли б ручатися перед громадою, якого ми могли б рекомендувати як свого і на якого ми мали б вплив після виборів. Чи так воно є?

Свого не виховали. Ті, що нам дорікають, перегризлись, як собаки, поки вирішили, до якого берега пристати. Приліпились кожен до „свого” і тепер голосно кричать про його гарні риси. Щоб заглушити голос сумління? Адже не вони нав’язували йому свою позицію, а прийняли його правила гри. Не кажу, що ці правила погані, що ця програма погана чи ще щось. Але повторю: не вони нав’язували „своїм” кандидатам свої програми, а навпаки. Тож якою буде міра їх впливу на майбутнього Президента, якщо він виграє?

На жаль, зараз ніхто не може сказати, що перемога „його” кандидата – це буде перемога української національної ідеї або хоч зближення політики держави із українською національною ідеєю.

Нинішні кандидати-державники уникають говорити про своє ставлення до української національної ідеї, про відродження української нації, покаліченої багатосотлітніми окупаціями, про право грабованих різними пройдисвітами українців мати власну державу на рідній землі – усе це може зашкодити перемозі, відштовхнути східноукраїнського виборця. І наші партії з повним вирозумінням ставляться до такої кон’юнктурно-страусячої позиції „незламних борців” за президентське крісло. Бо й справді не піднімає цих питань найбільш масовий виборець. А як же він буде їх піднімати, якщо ніхто не пропагує, не роз’яснює й не утверджує їх? І тому марнується зараз нагода повести масовану пропаганду за державність української нації, яка розв’язала б усі наші проблеми, – нема кому, бо „це зашкодило б нашому кандидатові”…

А нашому майбутньому кандидатові у Президенти України це не зашкодить. І тому ми несли українську національну ідею в народ, несемо її і будемо нести. Ми й сьогодні щойно повернулися із всеукраїнського пропагандивного рейду і свій Збір проводимо буквально „з коліс”. Це важко, але так треба. Бо на цих виборах жодна інша організація, крім „Тризуба”, не зробила головним у своїй пропаганді боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу і проти червоного реваншу – це зашкодило б „їхньому” кандидатові. Але вони мають рацію, а нам треба доводити, що ми не верблюди. Бо „Тризуб”, бач, завжди. був поганий і є поганий. Крім того, він, знаєте, некерований!… Ким не керований? Жодного разу такого закиду не зробила нам Голова Проводу ОУН п. Слава Стецько, яка сказала колись такі дорогі для нас слова: „Я виступаю по цілій Україні і по цілому світі перед українцями. Вони знають про „Тризуб”! І цікаво, що ще ніхто, ніде і ніколи не спитав мене, за яким правом ці хлопці називають себе „бандерівцями”.

По наших діях люди встановили, що ми діємо не з кон’юнктурних міркувань, діємо в ім’я України, як завжди діяли бандерівці. Однак доводиться навіть у нашому середовищі відстоювати своє право бути бандерівцями. Для багатьох партійців ми були б зрозуміліші, якби кинулися в політичні торги: хто з кандидатів дасть більше за підтримку. І навіть якби підтримали не „їхнього”, а іншого, це було б для них зрозуміло – значить, той більше дав. А інший, орденський спосіб мислення і поведінки їм недоступний, він дратує їх. Бо, очевидно, ще й дряпає совість…

Ні опозиція вцілому, ні наше середовище, на жаль, не дали свого лідера, який був би носієм української національної ідеї, безстрашним борцем за неї і керувався принципом: „Нехай я зараз не переможу, зате моя виборча кампанія принесе нації користь потім”. Не сформовано також політичних виборчих програм, де б розвивалась українська національна ідея, і де б вона була стрижневою і домінуючою. А як і є, то вони не взяті на озброєння жодним кандидатом у Президенти: кожен наймав собі партії, щоб вони його хвалили, а не щоб його вчили…

Є ще одна – методологічна помилка, яка вже стала прокляттям українського політикуму: знову поставлено на особу, а не на ідею. Знову – примітивно-плебейська віра в доброго царя. „Вот прієдєт барін, барін нас рассудіт”. І всім щось дасть. А як ні? Добре, якщо переможе добрий. А якщо поганий? Що тоді буде? Що тоді будемо робити?

Не можна в політиці ставити тільки на особу, на самі добрі якості (часто уявні або вдавані) того, хто йде до влади, – влада часто докорінно змінює людей. Не можна куплятись і на його обіцянки, бо до виборів він вам пообіцяє все: він ще нічого не має, а тому нічим не ризикує. При такому підході до кандидата найлегше стати переможцем якраз шахраєві: він уміє краще вдавати і брехати. Чи скоро доростуть наші партії до того, щоб допомогти суспільству захищатись від його ж власного вибору?

А для цього треба неустанно вибудовувати такий суспільний механізм, який би створив постійний вплив на владу, контроль за нею і тиск на неї. Тільки так можна звести до мінімуму шкоду для суспільства від негативних особистісних якостей чи злої волі людей влади. Цей механізм не вдасться створити на основі суми інтересів різних партій. Його головною підвалиною і стержнем може бути тільки українська національна ідея – загальносуспільна і всеоб’ємна, реалізація якої – в інтересах кожного і всіх. Тільки через національну ідею задається основний і визначальний критерій діяльності і влади в цілому, і кожної людини влади зокрема.

Але наш політикум ще далекий від таких проблем. Тут домінує інше: віра в доброго царя, пошуки „хорошої” людини, безтямне намагання пропхати до влади „свого”. Нема навіть натяку на спроби витворення такого механізму впливу на владу, як нема і жодних зусиль, щоб спонукати владу до зближення з національною ідеєю і національними інтересами українського народу. На основі примітивної партійщини і нікчемних розрахунків вибираємо кожного разу депутатів, за цією ж згубною методикою тепер вибираємо Президента. При цьому наші партійці ще й уявляють себе неабиякими політиками та ще й претендують на роль політичного проводу народу.

А не так далеко від нас прибалти будують свої національні держави – реалізують національні ідеї своїх народів. Влада там неухильно захищає національні інтереси своєї країни. І хоч далеко їх піскам, болотам, озерам до наших чорноземів, але добробут населення зростає – постійно і неухильно. А в нас – криза…

Така відсутність у нашому політикумі національно-державницьких пріоритетів і системного підходу тривожить нас. Саме тому в нас так процвітає згубна отаманія. І жодна партія не ставить перед собою і суспільством питання, яке прозвучало на нашому Зборі в доповіді полковника Є.Філя: що буде з Україною після виборів? Що буде з народом? Як будемо діяти після перемоги „свого”? Які плани на випадок перемоги „чужого”?..

Таке враження, що наші партійні середовища ніяк не закінчать початкової політичної школи, ніяк не перейдуть до наступного класу. Ото як на початку 90-их пішли в перший клас, то так і засіли в ньому дотепер. Вони й далі орієнтуються не на ідею, а на особу, об’єднуються не довкола політичної програми, а навколо лідера, навіть один одного оцінюють не за відданістю ідеї, а за відданістю вождеві: досить покритикувати непомильного – і ти вже ворог навіки. А ще – вони за вісім років так і не навчилися працювати з масами. І на ті маси дивляться виключно як на електорат. То ж ідуть до того електорату тільки перед виборами – хвалити „свого”. І ображаються, якщо їх не послухали. А між виборами Україна перетворюється в політичну пустелю, а політикум в жебрацьке кишло, де йде гризня за якусь випадкову кістку, штовханина, взаємне паплюження, канючення у влади і жебрання у маєтних людей. Не ідея, а інтереси. Не політика, а політиканство. Не боротьба, а імітація боротьби. Винятки – рідкість.

Біда України – відсутність реальної опозиції. Червоні – не опозиція, у них інша мета, і вони її не скривають: знищити і цю владу, і цю державу, перетворити Україну знову в колонію Москви. Це не опозиція, а вороги. Усе решта в політикумі, що не є владою, – не є й опозицією, тільки її імітацією. Найкраще це виходило в Руху-партії. На підтвердження нагадаю один з останніх виступів В.Чорновола. Звертаючись до своїх критиків з Руху, він обурювався на тих, що дорікали йому за помірковану опозицію до влади, за; компроміси з владою, а перед тим самі ж посилали його вижебрувати для них губернаторства, мандати, посади. Чи тільки для Руху була характерна така „опозиційність”? А голодний і грабований народ досі, вірить в „опозиційні” легенди і міфи сучасної України і молиться на телеборців за свої інтереси…

Боротьба виковує кадри, кадри розгортають боротьбу. Ця формула сл. п. Провідника ОУН Степана Бандери є для „Тризуба” основою кадрової політики, і саме тому стійка наша Організація, саме тому так природно відбувається у нас зміна керівництва. Ми завжди добре знаємо, кого саме ставимо до керівництва, кому доручаємо відповідальне завдання. Бо ми бачимо кожного в боротьбі, у різних ситуаціях, де боягуз не зіграє ролі сміливого, а дурень розумного. А вишколені, і випробувані кадри – запорука сили і дієвості Організації.

Чи поставлена ця справа подібним чином у наших партіях, в тому числі націоналістичних? Тим більше – у громадських об’єднаннях? Там можна роками імітувати активність, вдавати борця. А насправді ця людина ніякого випробування не пройшла – ні політичного, ні інтелектуального, ні вольового. І коли з часом вона опиняється на керівному посту, її особисті недоліки стають недоліками цілої організації. То чи варто дивуватися, що в цілому маємо і таку боротьбу за владу, і таку боротьбу з владою, і зовсім не маємо боротьби за вплив на владу?

Не дивина й інше: після кожних виборів національно-патріотичний „опозиційний” табір стає все слабшим. Намагання не утверджувати національну ідею, а пропихати „своїх” (у перекладі – „себе”) до влади спричиняє постійні розколи і творення все нових партій. І кінця цьому немає. А велемудрі і непомильні українські політики вперто пропонують для зміни ситуації один рецепт: творити ще одну партію, яка всіх об’єднає. Що ж – яке мислення, така й порада…

Різниця між орденським мисленням і безтямною партійщиною особливо проявляється тепер, у передвиборчий час. Неприкрита кон’юнктурщина, угодовщина, безпринципність – усе це аж кричить про себе, коли аналізуєш позицію і дії того чи іншого партійного проводу. А яка віра у власну непогрішність! Яка ненависть до всякого інакомислення!

Так, лють викликає не тільки наша послідовна і принципова антиреваншистська позиція, але навіть те, що до державницького табору ми зараховуємо Л.Кучму. Доводиться пояснювати і це.

Так, у нас є дуже довгий список претензій до влади за час керівництва Л.Кучми. Жодна інша організація не піддавалася таким довготривалим і нищівним репресіям, як „Тризуб”. Причому не за якісь злочинні дії, а за сам факт створення організації. Отже, нам є що закинути діючому Президенту.

Але „Тризуб” – організація націоналістична, і ми мусимо виходити не лише з вузькоорганізаційних інтересів. Ми оцінювали всіх кандидатів у Президенти за їх становленням до держави. Четверо з них (Симоненко, Вітренко, Ткаченко, Мороз) усі роки незалежності України були в антиукраїнському таборі, сповідували імперкомуністичну ідеологію і блокувалися з силами червоного реваншу, їх ми трактуємо як антидержавників. Л.Кучма прийшов до влади на антиукраїнській імперкомуністичній хвилі. Але йому вистачило розуму відійти від неї, не втілювати цю маячню в життя. По-друге, він давно міг піти шляхом Лукашенка, але цього не зробив. Не підтримав він і згубних для України рішень Верховної Ради (зокрема, під час подій у Косово) і т. ін. Тому в нас були всі підстави зарахувати його до державницького табору. Більше того, якби Л.Кучма зробив черговий крок і став на позицію державності української нації, він знайшов би в нас щонайпалкішу підтримку. Бо нам важливо не те, як зватимуть Президента. Найголовніше для нас – зближення політики Президента з українською національною ідеєю.

А ще – ми самі не збираємось і іншим не радимо наступати на ті самі граблі вдруге. Одного разу, у 1919 році, українські політики вже сплутали два поняття: „хороша влада” і „українська влада”. І підняли повстання проти гетьмана П.Скоропадського. Владу кращою не зробили, але українську державу втратили. Хто візьметься стверджувати, що при „поганій” владі Скоропадського українцям було б гірше, як при „хорошій” владі московського більшовизму?..

(Закінчення доповіді Провідника ВО „Тризуб” ім. С.Бандери полковника Василя Іванишина читайте в наступному числі „Інформаційного бюлетня”).

Ідея Української Самостійної Соборної Держави (УССД) – це ідея революційна, бо вона виступає в яскравому запереченні сучасного політичного стану на Україні.

М.В.Вировий-Прокоп

Для українського народу ідея українського революційного руху, ідея боротьби за УССД стали сьогодні єдиними правдами – вірою, освяченою життям, і кров’ю найкращих її борців.

П.Полтава

Боротьба за відродження духовності українського народу – боротьба за викорчування рабської психіки і культивування в українському народі психіки вільного господаря на своїй землі, психіки фанатичного борця за справу Самостійної України, – другий важливий елемент революційності українського націоналізму.

П.Полтава

Революція – це найгуманніша форма боротьби.

Степан Бандера

В УКРАЇНІ ЧЕРВОНИЙ РЕВАНШ – НЕ ПРОЙДЕ!

Після масових революційних акцій кінця 80-х початку 90-х років, які до кінця розхитали Московську імперію, після мільйонних мітингів біля стін Верховної Ради, після масового підйому українців, зросту їхньої свідомості в час проголошення незалежності України та грудневого референдуму 1991 року – українців приспали, заспокоїли, улюлюкали гаслами про будівництво України, про демократію, ринкові реформи та громадянське суспільство… І тоді в контрнаступ пішли „вони” – реваншисти усіх мастей і штибів. Одні перефарбувалися під „демократів” чи „лібералів” і масово окупували (тобто залишились на своїх місцях) усі владні гілки, інші відверто під кривавими червоними прапорами пішли в наступ на Україну та українців. Знову звичним стало майоріння червоних прапорів. Західна Україна у відповідь давала реваншистам по зубах. Та поборювати реваншистів потрібно на кожному клаптику української землі. Потрібно знову йти у наступ.

11-15 серпня 1999 року Всеукраїнська організація „Тризуб” ім. С.Бандери здійснила пропагандивну акцію „Ні – червоному реваншу!” За одну ніч всі обласні центри України були заклеєні антиреваншистськими листівками, впродовж наступних декількох днів було роздано більше мільйона листівок. Про результат і значення цієї акції в інтерв’ю нашому бюлетню відповідають її учасники.

Керівник акції на Сході України підполковник Вітер.

- Друже підполковник, Ви керували антиреваншистською акцією на Сході. Які враження від ефективності акції?

Для відповіді на це питання необхідно трохи повернутися назад в історію і згадати який величезний ефект давали пропагандивні акції проведені на теренах Східної України, тим більше коли вони носили організований характер. Але на превеликий жаль це було вже досить давно, ще до референдуму, пізніше ж політичні акції проведені українським політикумом, акції націозахисного характеру, пропагандивного, пізнавального і так далі як організовані були припинені. Це була перша така акція за вісім років незалежності. Висновок такий: на Схід треба їхати, з людьми потрібно зустрічатись. Ніхто з політичних лідерів, політичних партій, що нині існують, не брали до уваги ту надвелику політичну роль ту ідею, з якою засновував Організацію Українських Націоналістів Євген Коновалець. Це йому належать слова, що для того, щоб здобути Україну, ми повинні накинути на неї свою залізну сітку, тобто структури Організації, яка стоїть на засадах української національної державності. Сьогодні Схід прозрів. Схід налаштований по-державницьки, але Схід, який в плані державницькому зріс, в плані національному, нажаль, не йде тими самими кроками. Тому такі акції потрібно повторювати, потрібно робити їх постійними. Люди на Східній Україні чекають на нас, вони просто нічого не знають, були такі випадки, коли люди, які спочатку вороже зустрічали те, з чим до них зверталися, після розмови, роз’яснення дуже легко ставали нашими однодумцями, тим більше в порівнянні з 89-им, чи початком 90-их років. Тоді важче було говорити тим самим східним українцям. Зараз – це робити набагато легше. Але, нажаль, замало тієї пропаганди. І тут в першу чергу потрібно винуватити політичні партії, відомих лідерів.

Я думаю, те що відбулося в Україні, оті останні зміни, коли заговорили про державність, навіть ті, хто ще недавно виступали відверто „червоними”, це дуже добре, хоча я переконаний, що такі, як Симоненко, і залишилися ворогами. Це говорить про те, що державницька свідомість домінує в українському суспільстві і це вже незаперечний факт. А те, що ми провели таку всеукраїнську античервону акцію – це посилило надію тих людей, які так думають і на Сході України. І ми зробили висновок, що туди потрібно їздити частіше і активніше боротися, розбудовуючи свої структури в усіх площинах: і політичне, і громадське життя помогти зорганізувати, і духовне і т. д.

- Яка на Вашу думку перспектива Східної України в продовженні національно-визвольної боротьби?

Тут навіть нема про що думати, ще раніше прозвучала така теза нашого Провідника Василя Іванишина, що Галичина – це лише закваска до тіста, а хліб буде пектися на Сході. Ще мій дідо казав, що Східна Україна – то та пружина, яка вдарить і розіб’є нашого головного ворога – Москву. Я глибоко переконаний, що все, що пов’язане зараз з нашою боротьбою, з утвердженням національної ідеї буде в подавляючій ролі вирішуватись на Східній Україні. Абсолютно в тому переконаний. В мене не має навіть йоти сумніву. Лише питання, коли воно почнеться. І це залежить також від нас. Галичина в національному плані є дійсно свідомішою, на це є певні причини, вони відомі з історії. Ми не мали того, що було на Сході. Я переконаний, якби в нас відбувся той самий 33-ій рік, ми теж в національному плані Сходу не випереджали б. Ми просто можемо пришвидшити отой процес національного усвідомлення українців. А обов’язок усіх українських націоналістів запалити українську свічку в душі української людини.

- Одразу з коліс відбувся Третій Збір „Тризуба”, які Ваші враження від Збору, від зміни організаційного керівництва?

Зміна керівництва пройшла легко та безболісно. Це говорить про те, що в „Тризубі” вдалося витворити людинотворче середовище, дійсно побратимське, і коли йдеться про справу, то, як на мене, зміна керівництва не є настільки важливою. Для мене важливіше інше, наша організація ввійшла в свою зрілу пору боротьби. І це дуже важливо. Організація дозріла до того, що піднімає доленосні питання. І це найголовніше. А такі речі як Збори конче необхідні. І те, що в „Тризубі” Провід омолодився – зразу відчувається динаміка. Те, що ми поїхали на Схід, з коліс приїхали на Збір і зразу ж Організація миттєво запрацювала активніше, говорить про те, що цей Збір був просто необхідним.

Др. „Тихий”, керівник акції в Харкові.

На мою думку акція пройшла без особливих проблем. Були звичні затримання міліцією. Людей спочатку відлякувало ім’я Бандери (адже воно було таке оббріхане), але були і ті, які цікавились і схвалювали. На Сході така акція потрібна як повітря. Там люди майже нічого не знають про Західну Україну і тому легко поширюються чутки про зброю, криївки західних українців. Такі акції допомагають східнякам відчути справжню Україну.

Що ж до Збору, то сама безболісна зміна керівництва, те що в одній організації три керівники найкращі друзі та побратими свідчить само за себе. Збір показав, що є люди, які можуть очолити організацію, а Провід діє згідно умов, які складаються в державі та тримає руку на пульсі подій.

Др. ”Крук”, заступник керівника акції в Запоріжжі.

Я вважаю, акція була успішна, хоча інколи і стикались з нерозумінням частини населення. Група спрацювала добре. Переконаний, що такі акції потрібно проводити і надалі.

Друг „Роман”, керівник акції в Житомирі та Чернігові.

Акція відбулася досить успішно і принесла позитивні результати. По-перше, відчули ситуацію, яка є на Сході, відчули її складності. Одночасно переконалися, що є там і свідомі українці, які відстоюють інтереси держави та готові працювати та відстоювати національні інтереси. Мали багато зустрічей з простими людьми. Люди чекають на нас, повністю поділяють погляди українського націоналізму.

Що ж до Збору, то він мав певну ціль – зареєструвати в Мінюсті Організацію. Зміна керівництва – закономірне явище для будь-якої формації. На мою думку, полковник „Афганець” – дійсно керівник з поглядами на майбутнє і його бачення організації я поділяю повністю. Думаю, що ми виконаємо завдання покладені на „Тризуб”.

Приємно, що у проведенні акції нам допомагали побратими з Молодіжного Конгресу українських націоналістів. На Заході України акція закономірно відбулась теж успішно. Хоча і там декому потрібно нагадати, що у нас не має ніякої лівої опозиції, є звичайні вороги-реваншисти, яких потрібно поборювати. Не залишились без інформації і вони. У місті Горохові Волинської області невідомий патріот через вікно передав листівку першому секретарю КПУ, разом з каменюкою.

Червоний реванш – не пройде. Та для цього кожен українець повинен зрозуміти, що нас чекають не вибори, а боротьба за Україну, нам потрібен не президент – кращий з гірших, а продовження національно-визвольної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.

ІНТЕЛІГЕНТНО – АЛЕ… В ПИКУ!!!

Несподівано невелика замітка, що з’явилася у минулому бюлетні отримала широкий резонанс. Пропонуємо вашій увазі лист, що надійшов у нашу редакцію з міста Дніпродзержинська від члена КУНу Писаренка Костянтина.

Нещодавно отримав „Інформаційний Бюлетень” ВО „Тризуб” ім. С.Бандери, в якому знайшов невеликий допис під заголовком „Інтелігентно але в … пику!”

Пропоную в цю рубрику випадок, що трапився зі мною в м. Ковелі минулого року.

Восени 1998 року при від’їзді від батьків дружини, в Ковелі зайшов на ринок, що неподалік залізничного вокзалу. Походивши по ринку, завітав в невеличку їдальню, перекусити та випити пива. За протилежним від мене столиком сиділо двоє чоловіків: один був добряче на підпитку; а другий – вгодований, вихолений дідок, все скаржився йому: „Вот ми ваєвалі, пабєділі, а тєпєрь еті демократи всьо про…лі” і т. ін.; на що я, попиваючи пиво зауважив: „До такого стану Україну міг довести тільки окупант, це по-перше; якби менше довіряли москалям та їх служкам, то краще б жили, це по-друге; забагато дали волі московським холуям у всіх сферах, от і маємо те ,що маємо, це по-третє.” І тут дід як то кажуть „засвітився”, заволав дурним голосом: „Да я с такімі как ти, бандєровцамі ваєвал, ані мєня в спіну ранілі!” Отут я й сипонув сіль на рану „ветерану” нквд-ешнику, сказавши, що мабуть молоді та недосвідчені були бандерівці, що стріляли так погано. Дідок підскочив як ужалений і заверещав: „Щас морду тєбє наб’ю!” Тут я при нагоді нагадав „ветерану”, що мовляв якщо є розум, то свою правоту в суперечці доводять мовою логіки, а не кулаками. Та „ветерана” нквд-ешника видно заціпило і він, підбігши до мене, розмахнувся аби мене вдарити, добре, що я ухилився і він лише трохи зачепив мене. Тут вже мій терпець урвався. Піднявшись, я затопив „ветерану” в пику. Від сусіднього столику підбігли хлопці й схопивши „ветерана”, почали його втихомирювати. Я сів і продовжив спокійно свою трапезу, нагадавши буйному „ветерану”, що сьогодні вже, Слава Богу, не 40-ві чи 50-ті і навіть не 70-ті. Після цього з-за стійки бару вийшла продавщиця і розпочала новий рейвах, мовляв, „што ви дєлаєтє, етова чєлавєка весь Ковель знаєт, он же ваєвал” і т. ін. Вимушений був цій пані зауважити, що мене абсолютно не хвилює те, що цього розбишаку-нквд-ешника знає весь Ковель. За подібні витівки він мав би вже давно отримати належне. Першим його не чіпав, але й терпіти подібне зовсім не збираюсь. А проти кого цей вгодований упир воював ви самі чули – проти народу України (хотів написати проти свого народу, але який він свій для цього перевертня чи зайди?).

Наприкінці хочу разом з автором вищевказаної статті висловити свій жаль з приводу того, що такого способу захисту національної гідності в наших законах не передбачено. Інакше майже все наше керівництво, від низу до найвищих ступенів влади, ходило б з побитими пиками!

Не сліз нам сьогодні потрібно, не трагічного зітхання над пам’яттю поляглих Героїв, а їхнього владарського бажання довести нашу визвольну боротьбу до переможного кінця і їхнього героїчного чину.

П.Дума – Дмитро Маївський

До проблеми форм і методів боротьби.

Основна тема, яка сьогодні активно опрацьовується в українському політикумі, тема президентських виборів. На різні лади нам розказують про те, що сьогодні вирішується доля української нації. Хоча можна пригадати, що те саме говорилось і два роки тому (парламентські вибори-98), і ще раніше. Взагалі, ті, хто сьогодні вперше прийде голосувати (і чи прийде?) виросли в умовах домінування однієї думки: вибори (президентські, парламентські і місцеві, але останні менше) і лише вибори вирішать всі проблеми. Ця думка, а вона нав’язувалась як комуністами, так і демократами і самозрозуміло владою, за десять років, починаючи з 1990-го року, деморалізувала десятки тисяч активних українців, поселила зневіру в те, що в Україні щось можна змінити, дезорієнтувала їх. І сьогодні, маючи перед собою приклад України як держави „для всіх”, значна частина українців розгублена: невже ми зараз маємо те, за що боролась українська нація, за що вона поклала мільйонні жертви? Звісно – ні! Держава Україна не є національною державою, тобто не є Українською державою. І саме тому ми летимо в провалля в той час, коли прибалтійські країни та країни Східної Європи заставили себе поважати та й рівень життя мають пристойний. І це при тому, що „стартові можливості” вони мали гірші, ніж Україна.

Ситуація, яка сьогодні склалась, вказує на брак праці з людьми і яскраво демонструє, що кожен, хто йде до влади, дивиться на громаду як на електорат, зневажає й ігнорує її тощо. І це при тому, що без підтримки мас неможливо нічого змінити (звісно, якщо бажання щось змінити є). Опертя ж на широкі народні маси було й залишилось основою українського націоналізму. Тобто не зміна персоналій у владі, а зміна свідомості мас, коли ті, хто претендує на провідництво без коливань стають на твердий національний ґрунт. Ніяк не інакше. З цих позицій діяли наші попередники. І зараз цей підхід дає можливість вирішити питання державності української нації.

Без вирішення питання державності української нації годі й говорити про якісь реформи, стабільність, процвітання, добробут.

„Без довершення національно-визвольної боротьби побудовою Української Самостійної Соборної Держави українці й надалі будуть наймитами на рідній землі, а Україна – зоною експлуатації і для Сходу, і для Заходу.” (зі стенограми виступу Провідника ВО „Тризуб” ім. С.Бандери полковника Василя Іванишина на Третьому Зборі „Тризуба”).

Наступна підбірка матеріалів з історії націоналістичного руху відображає прояви масового спротиву, коли громада впливала на владу. При цьому організатори цих акцій у владу не йшли. Вони робили це заради вищої мети – національного визволення Батьківщини.

І. Відразу ж після свого утворення в липні 1920 року Українська Військова Організація розвинула на терені Західної України широку революційну діяльність, яка проявлялась у формах як активного, так і пасивного спротиву. Безпосередня мета цієї діяльності: мобілізація мас до спротиву владі чужої держави. УВО закликала всіх українців відмовитись визнати польську державу сувереном тимчасово окупованих нею українських земель. В зв’язку з цим, з ініціативи УВО було проведено такі масові акції:

1. Бойкот присягання на вірність польській державі. Поляки хотіли щоб кожен українець, що був на службі в польській державі чи в будь-яких самоуправних структурах, склав присягу на вірність польській державі. Заклик УВО знайшов серед української громади прихильний відгук, і українці масово відмовлялись від присяги, не зважаючи на загрозу позбавлення праці, й надалі почуваючи себе громадянами української держави. Акція мобілізувала українську суспільність і примушувала польську владу робити поступки.

2. Бойкот загального перепису населення Західної України, як частини польської держави, в листопаді 1921 року.

3. Бойкот виборів до польського сейму в листопаді 1922 року. Участь українського населення в цих виборах і вислання представників до польського парламенту стали б сильним козирем для польської пропаганди. Вона могла б твердити, що населення Західної України вже примирилося з приналежністю до польської держави, і тому Рада Амбасадорів повинна визнати Західну Україну інтегральною частиною Польщі, а українську справу на західних землях – внутрішньою справою польської держави.

4. Бойкот набору до польського війська, що почався в грудні 1922 року. Бойкот засвідчив перед світом те, що тільки насильством можна змусити українську молодь служити в чужій для неї польській армії та скласти присягу на вірність чужій польській державі. А присяга з примусу не може нікого зобов’язувати.

До всіх тих акцій пасивного спротиву УВО залучала всю українську громаду, даючи ініціативу і залишаючи за собою загальне керівництво. Під впливом УВО виростало нове покоління українців, яке згодом перебрало керму Української Національної Революції. Серед них: С.Бандера, Р.Шухевич, Я.Стецько та інші.

II. В 1929 році постала Організація Українських Націоналістів, яка швидко здобувала авторитет серед народних мас. І цьому сприяли масові акції проведені ОУН.

В вересні 1933 року ОУН провела широкомасштабну шкільну акцію. Метою акції було: а) не допустити, щоб окупант уже з дитинства міг затруювати українські душі угодовством, примирливістю зі станом панування поляків на Західно-Українських Землях; б) звернути увагу українських дітей на стан поневолення; в) вирощувати в їхніх душах любов до рідної мови й культури та ворожість до тих, хто їх нищить. Шкільна акція була проведена дуже вдало й сколихнула всю українську громаду та мала широкий розголос серед чужинців. Неважко здогадатись, що тодішні школярі стали основою УПА.

Проведення під керівництвом ОУН протимонопольної акції, якій було надано виразно політичний характер. Це – найяскравіша акція українського солідаризму. Розпочалась вона після страти В.Біласа і Д.Данилишина. Кожен український патріот відмовлявся від пиття горілки й від куріння не лише з уваги на здоров’я, а насамперед тому, щоб не збагачувати своїми грошима фінанси окупанта. Така постановка питання примушувала зустрічатися з політичними проблемами кожну українську людину, і одночасно завдавала серйозного удару польській державі, тому що тютюн і алкоголь були товарами державної монополії.

III. 10 лютого 1946 року в Україні проходили вибори до Верховної ради СССР. ОУН-УПА-УГВР закликала українців до бойкоту виборів. В умовах тотального комуністичного терору, грабунку та насильств українці не пішли на вибори і цим заманіфестували перед світом, що не визнають окупаційної влади і продовжують боротьбу з нею.

В 1947 році з ініціативи ОУН-УПА-УГВР було проведено бойкот виборів до Верховної ради УССР.

В „Заклику УГВР до українського народу” зокрема говорилось: „Бойкотуючи „вибори”, ви приспішуєте наближення спрагненного вами дня визволення України, дня побудови Української Самостійної Соборної Держави, в якій ви, користуючись всіма демократичними свободами, матимете змогу вільно обирати своїх справжніх представників, своїх найкращих синів до свойого найвищого органу влади”.

В цей час серед української еміграції вже формувалася концепція, в якій УССР визнавалась як форма української державності. Проти такого підходу категорично виступив Степан Бандера: „УССР не є ніякою українською державою, це тільки вивіска, оманна форма, що нею большевицька Москва намагається приховати перед зовнішнім світом імперіялістичне поневолення і колоніяльну експлуатацію України”.

І українці Краю своєю боротьбою тільки підтвердили ці слова.

Р.S. Наслідуючи своїх попередників, „Тризуб” ім. С.Бандери вирішив використати президентські вибори-99 для пропаганди української національної ідеї, для боротьби за державність Української Нації. Благо цьому сприяє активізація громадян під час виборчої кампанії. Наявність державницьких й антидержавницьких (реваншистських) сил, які протистоять на цих виборах, обумовила й те, що „Тризуб” активно протиставився реваншистам. Націозахисна діяльність „Тризуба”, про яку докладно інформує даний бюлетень, вже активізувала велику частину українців до боротьби. Здається, що багато з них прокинулось після якогось сну.

„Тризуб” також зініціював підписання державницькими партіями та громадськими організаціями Звернення до виконавчої влади, яке підтримали Українські Церкви (див. попередній бюлетень). Звернення було надіслане Президенту України, Прем’єр-міністру, Голові СБУ, Міністру внутрішніх справ. Відповідей поки що, правда, немає. За свою позицію „Тризуб” звинувачували і в прокучмізмі, і в промарчукізмі, і ще невідомо в чому.

Якщо ж оцінювати позицію „Тризуба”, то це легко зробити виходячи з думки сформульованої провідником „Тризуба” Василем Іванишиним: „Нинішню українську державу ми будемо захищати до останнього подиху. І не тому, що вона щось дала нам, що нас влаштовує, що нас влаштовує антинародна й антиукраїнська політика нинішнього керівництва, а тому, що бачимо в ній необхідну передумову для мирного переходу – від колоніальної УРСР до національної УССД”.

Др. Вірний

Використана література:

С.Бандера „Перспективи Української Революції”; П.Мірчук „Нарис історії ОУН”, т. 1; О.Баган „Націоналізм і націоналістичний рух”; УГВР у світлі постанов Великого Збору та інших документів діяльности 1944-1951 рр.

Національно-політичне самовизначення доконується плебісцитом крови, в огні повстань і революцій, а не виборчими листками, не за поміччю виборчих урн.

Ярослав Стецько

АКЦІЇ, ПОДІЇ, ВИШКОЛИ

1.08.99 р. – участь у святкуванні бою на Маківці.

7-8.08.99 р. – охорона акції УМХ у м. Сколє.

11-15.08.99 р. – Всеукраїнська пропагандивна акція „Ні – червоному реваншу.”

15.08.99 р. – Третій Великий Збір ВО „Тризуб” ім. С.Бандери.

*22.08.99 р. –*святкування 10-річчя реєстрації УАПЦ в місті Моршині

Серпень-99 р. – двотижневий вишкіл рейд по Волині.

3.09.99 р. – протидія виступу реваншистки Вітренко на Буковині.

5.09.99 р. – презентація книги С.Бандери „Перспективи української революції” та ВО „Тризуб” ім. С.Бандери у м. Кам’янка-Бузька.

10.09.99 р. – протидія виступу реваншиста О.Ткаченка у м. Луцьку. Затримано декілька членів „Тризуба”.

*10-12.09.99 р. –*вишкіл-нарада керівного складу „Тризуба”.

*10-12.09.99 р. –*плановий вишкіл на Дніпропетровщині.

*17.09.99 р. –*Всеукраїнська пропагандивна акція „Ні – червоному реваншу”.

17.09.99 р. – у м. Івано-Франківську розігнано комуністичний шабаш. Декілька членів „Тризуба” затримано.

*26.09.99 р. –*презентація книги С.Бандери „Перспективи української революції” та ВО „Тризуб” ім. С.Бандери у м. Івано-Франківську.

ФСБ сказала: „Надо!” СБУ відповіла: „Є!”

Як ви думаєте, з огляду на останні події в Росії, як відреагували українські правоохоронці?

Може звернули свій погляд на наш „прозорий кордон”, через який до нас суне всякий непотріб й вимітається наше національне багатство? Чи провели елементарну перевірку, щоб виявити тих, хто нелегально мешкає в Україні? А може провели рейди по вилученню зброї й особливо вибухівки?

Зовсім ні. Наприклад, СБУ звернуло свій погляд на націоналістичні організації й, звичайно, дуже велику увагу приділила „Тризубу”. Особливо на Сході України й у Дніпродзержинську зокрема.

Провідне членство „Тризуба” було викликане до СБУ й допитане на предмет причетності до терактів в Росії.

Враховуючи „давнє знайомство і теплі дружні відносини” „Тризуба” з СБУ та й іншими правоохоронними органами, повідомляємо: про подібні дії ви дізнаєтесь першими. Ну, принаймні до того, як вам прийде вказівка з Москви. Щоб барін тільки подумав, а ви тут як тут. За секунду до оформлення забаганки.

Полковник „Яструб”

21-25 серпня – члени Волинської та Тернопільської обласних організацій „Тризуба” ім. С.Бандери на Волині провели пропагандивну акцію присвячену 8-ій річниці проголошення Незалежності України. 25-го серпня – 1-го вересня учасники акції здійснили пропагандивний сплав на байдарках і катамаранах по волинських та поліських річках, також було проведено піший похід.

В ніч із 10 на 11 вересня, напередодні приїзду на Волинь, реваншиста Ткаченка в Луцьку були заарештовані два члени Волинського „Тризуба”. Затримання тривало до ранку наступного дня. У КПЗ одного з хлопців побили. 11 вересня о 10-й год. біля пам’ятника Шевченку було затримано ще шість членів організації, їх привселюдно обшукали, а потім силою заштовхали в автобус і завезли в КПЗ, звідки звільнили о 15-й годині. Усі члени організації відмовилися давати свідчення, вбачаючи у діях міліції факт політичного переслідування.

13 вересня в Луцьку на Київському майдані перед приміщенням облдержадміністрації волинські „тризубівці” розбили намети в знак протесту проти арешту восьми членів організації 10-11 вересня, вбачаючи у таких діях факт політичного переслідування. Наступного дня намети перенесли у сквер перед приміщенням обласного УМВС. Під час зустрічі пікетуючих із начальником УМВС у Волинській області генералом Ходарєвим, останній ревно запевняв, що любить Україну та стоїть на державницьких позиціях та пообіцяв закрити справи на арештованих.

На нашій, не своїй, землі

17 вересня на Вічевому майдані Івано-Франківська, з мовчазної згоди влади, обласним комітетом компартії був організований антидержавний шабаш. Під час проведення цього зборища під прапорами неіснуючого СССР, в присутності працівників правоохоронних органів, цинічно зневажалася державна символіка України, лунали заклики до повалення конституційного ладу і відновлення імперського СССР. Цим самим зневажались національні почуття та державна гідність. Працівники правоохоронних органів не реагували на ці антидержавні заклики і не зупинили мітинг, а на зауваження обуреної громадськості, цинічно заявляли, що мітинг є дозволений.

У цій ситуації, виконуючи свій конституційний обов’язок (ст.17 Конституції України) по захисту честі і гідності української держави, члени „Тризуба” висловили свій рішучий протест та припинили шабаш. Вони також керувались „Зверненням 24-х державницьких партій та організацій України до Президента України…” В результаті конфлікту, що виник між представниками громадськості та реваншистами, працівниками міліції м. Івана-Франківська були затримані 4 члени „Тризуба”. До мітингуючи антидержавників з боку міліції ставлення було підкреслено-толерантне і вони під час затримання та допиту виступали не як порушники і провокатори, а як свідки і потерпілі.

ОСІННІЙ ВИШКІЛ

10-12 вересня відбувся черговий вишкіл-нарада керівного складу „Тризуба” імені Степана Бандери. На ньому було розпрацьовано та намічено план роботи Організації до кінця жовтня 1999 року. Ідеологічно-політичний вишкіл провів Провідник „Тризуба” полковник Василь Іванишин. Як уже стало традицією в кінці вишколу при полум’ї смолоскипів відбулося заприсяження декількох нових членів Організації.

В інтерв’ю Бюлетню вони поділилися враженнями від цієї події.

Друг К.: Я дуже радий і схвильований. Цей вишкіл допоміг мені перевірити мою функціональну готовність, більше дізнатися нового. Дуже сподобалась інструкторська підготовка та ідеологічний вишкіл, який проводив Провідник.

**Друг М.:**Під час прийняття присяги у мене по шкірі йшов мороз. Мені дуже приємно і водночас відчуваю велику відповідальність. Гадаю, вдома на місці, прикладу усі зусилля, щоб ще краще розбудувати Організацію.

А ось які враження винесла людина, яка вперше побувала на нашому вишколі: „На вишколі почуваєшся як у своїй сім’ї. Та і не в кожній родині так як тут. Відчуття надзвичайні. Це неможливо з чимось порівняти – просто необхідно тут побувати. Тут можна навчитися не лише якихось навичок, але просто почуття українця”.

Інформаційно-аналітична

референтура

ВО „Тризуб” ім. С.Бандери

Поневолений нарід обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, а тоді, коли гнобитель є переконаний, що поневолений нарід не є здібний повстання підняти.

3брошури „У.В.О.”

ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР Жовтень

10.1621 – Перемога Петра Сагайдачного над турками під Хотином.

14.1942 – за наказом ОУН оформлено перший відділ Української Повстанської Армії під командуванням Сергія Качинського – „Остапа”. Свято УПА.

14.1993 – з ініціативи ОУН створено ГСПО „Тризуб” імені Степана Бандери.

15.1959 – загинув Провідник ОУН Степан Бандера

21.1933 – Микола Лемик виконав атентат у російському консуляті у Львові.

29.1794 – помер Григорій Сковорода.

1949 – Звернення Воюючої України до української еміграції.

ЩИРА ПОДЯКА

Центральний Провід Всеукраїнської Організації „Тризуб” ім. Степана Бандери висловлює щиру подяку Михайлу Іваськевичу за надану допомогу.

Дуже приємно, що у цей складний час знаходяться люди здатні на пожертву в ім’я націоналістичної справи, в ім’я Української нації.

Голова ЦП ВО „Тризуб”

ім. Степана Бандери

полковник Євген Філь

НАРОДНИЙ ЧАСОПИС

Дзвін СЕВАСТОПОЛЯ

• це передова битва за честь і гідність українського народу.

Будьте з нами, не давайте топтати наші чесноти, передплачуйте „Дзвін Севастополя”!

Індекс видання – 35332

Ціна на 1 міс. – 0,50 грн., 3 міс. – 1,50 грн., 6 міс. – 3,00 грн.

Шановні Друзі та Подруги, купуйте та передплачуйте видання ОУН та її дочірніх структур: журнали „Визвольний шлях”, „Свобода Народів”, „Українські проблеми”, газету „Шлях Перемоги” та підбірку брошур із серії „Бібліотечка молодого націоналіста”, яку видає Молодіжний Конгрес.

Видавнича фірма „ВІДРОДЖЕННЯ”

Будучи пресово-видавничою референтурою „Тризуба”, видала з часу заснування понад 2 мільйони примірників видань, більше як 200 назв державницько-патріотичного змісту: „Українська церква і процес національного відродження”, „Нація. Держава. Націоналізм” „Мова і Нація” (В.Іванишин), „Московство” (П.Штепа), „Дух нашої давнини” (Д.Донцов), „Націоналізм та націоналістичний рух” (О.Баган), „Герої Крут”, „Перспективи української революції” (Степан Бандера) та інші. Понад 2/3 з них безкоштовно подаровані школам, бібліотекам, військовим частинам та громадським осередкам, зокрема в східних регіонах України і в східній діаспорі.

Видано також мільйони екземплярів листівок та церковних календарів.

Львівська область, р/р 26006319810390

м. Дрогобич, у Дрогобицькій філії АТ “ЗУКБ”

вул. Шевченка, 2, МФО 325202

Тел. (03244) 3-73-59; ЗКПО 22407558

Якщо Тебе печуть болі України і Тобі виповнилось 18 років – ми приймемо Тебе в дійсні члени „Тризуба”.

Якщо Тобі лише 14 років – Ти станеш членом нашого Юнацтва.

Не можеш стати з нами в стрій – ми допоможемо Тобі знайти інше місце в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

Ми чекаємо на Тебе.

Але пам’ятай: полохливим, безвольним, егоїстам, фарисеям, базікам немає місця серед нас.

Пропагандивна референтура ВГСПО „Тризуб” ім. С.Бандери

01034, Київ-34, п/с 318; e-mail: tryzub33@hotmail.com

м. Київ, Чернівці, Ужгород, Луцьк,

вул. Ярославів Вал, 9, (03722) 2-80-59 (03122) 2-80-59 (03322) 5-62-25

(044) 224-70-20 2-83-01 (03131) 2-25-45 2-70-95

414-56-45

Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів, Контактні адреси

бульв. Т.Шевченка, 39, вул. Б.Лепкого, 46, вул. Нечуя-Левицького, 4, на Сході можна

(0352) 22-55-42, (03422) 3-11-35, (0322) 35-12-48 отримати в Києві.

(03435) 7-93-15 35-13-02

(03244) 2-17-94, 3-73-59