№5 (7) травень, 1999
Дмитро Ярош
Народився 30 вересня 1971 року в м. Дніпродзержинську Дніпропетровської області. З 1988 року включився в національно-визвольну боротьбу. Один з засновників Народного Руху України на Дніпропетровщині. Член УГС з 1989 року. 1989-1991 рр. – служба в армії. 1994 р. – один з фундаторів Всеукраїнської Організації “Тризуб” ім. С.Бандери. Керував Дніпропетровським обласним загоном (1994), Дніпровським куренем (1995), Наддніпрянським кошем (1995). 1 вересня 1995 року на Установчому Великому Зборі Всеукраїнської Організації “Тризуб” ім. С.Бандери обраний заступником Голови Центрального Проводу. Під час Всеукраїнської Прощі в с. Зарваниця Тернопільської області 17 травня 1996 року, в присутності Голови Проводу ОУН Слави Стецько та 1000 членів Організації полковник Василь Іванишин передав повноваження Голови Центрального Проводу “Тризуба” – Дмитру Ярошу. 10 січня 1998 року на ІІ Великому Зборі Всеукраїнської Організації “Тризуб” ім. С.Бандери обраний Головою Центрального Проводу. Навчається в Дрогобицькому педагогічному університеті. Одружений, має двох дочок…
Вибори-99: боротьба за Україну чи гра в демократію
“Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на українських землях совєтської влади, її органів і силових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усунення з України усіх сил, які захищають російський імперіалізм і протиставляються самостійницьким змаганням.”
Степан Бандера
Чергові вибори – на цей раз треті президентські знову з усією гостротою ставлять перед українським народом питання: “Бути чи не бути українській державі? Бути чи не бути Україні незалежною? Ще раз на очах байдужого до нашої долі Заходу проливати свою кров за право бути господарем власної долі на рідній землі чи цю проблему вдасться вирішити мирно, на виборах – без кровопролиття?”
Названі дилеми цілком реальні, бо навіть на 8 році незалежності в Україні зберігається стан нестійкої рівноваги в боротьбі державницьких і антидержавницьких, реваншистських сил.
Ця ситуація – результат того, що націонал-демократи, які, через збіг обставин, єдині очолювали український національно-визвольний рух кінця 80-их – початку 90-их років, трансформували цей рух на догоду заходу чисто в демократичний і не повели українців на здобуття національної держави. Такої мети вони навіть не ставили. Більше того: ігноруючи політичний зміст вистражданої народом української національної ідеї та абсолютизуючи чергову доктрину (на цей раз демократію), вони при кожній нагоді “викривали” подібні спроби нечисленних тоді політиків – націоналістів і допомагали імпер-комуністам паплюжити український націоналізм, поборювати націоналістичні об’єднання. Вони ж доклали всіх зусиль, щоб допомогти колишній колоніальній компартноменклатурі паралізувати політичну волю народу, звузивши політичну боротьбу до лише парламентських форм.
Наслідки такої “мудрої” і “реальної” політики очевидні: нагоду створення національної держави було втрачено, колоніальна адміністрація зі спритністю фокусника стала “українською” державою, українці й надалі залишаються на рідній землі бездержавною, а тому й безправною нацією, народ ограбований і зневірений, демократи втратили масову підтримку в суспільстві, антидержавницькі, антинародні сили легко перехопили парламентаризм і тепер успішно використовують демократію для узаконення грабежу країни і демонтажу української держави.
Хід виборчої компанії, яка фактично розпочалась уже давно, показує, що вибори-99 будуть відбуватися в складних умовах активізації реваншистських сил, дискредитації і самодискредитації влади, втрати владою контролю над ситуацією в економічній сфері, зубожіння народу, кримінального розгулу, домінування інтересів і доктрин над національною ідеєю. Ідеологічна боротьба буде підмінюватись боротьбою за виборчий апарат, засоби масової інформації (ЗМІ) із використанням компроматів. Важливо, щоб за цією політичною метушнею, боротьбою амбіцій і “перетягуванням ковдри” на себе політики й виборці не забули, що головним змістом нинішніх президентських виборів є боротьба між державницькими і антидержавницькими силами. І саме турбота про незалежність України, про збереження держави і створення передумов для перетворення її у державу української нації – в Українську Соборну Самостійну Державу має зумовлювати позицію і вибір усіх національно свідомих українців, усіх чесних громадян України.
Ці дві антагоністичні сили на виборах-99 будуть представлені трьома таборами, кожен з яких має шанс вибороти найвищу державну посаду.
Державницькі сили, на жаль, поділені на два табори.
Перші з них – “консерватори”. Вживаємо цей термін у переносному значенні, щоб підкреслити мету цього табору: законсервувати нинішній стан, його закономірності і тенденції. Складається це середовище з людей влади та бізнесу, яких об’єднує діючий Президент Л.Кучма та які зараз монтують передвиборчий блок “Злагода”.
Другий державницький табір – “опозиціонери”. Це об’єднання демократів, соціал-демократів, лібералів, націонал-демократів, націоналістичних та псевдо-націоналістичних об’єднань, які часто, є політичними аутсайдерами та банкрутами. Вони політично дуже різні, невиразні, у них різна мета і дуже обмежені ідейні, організаційні та фінансові можливості. Найголовнішими їх лідерами є Марчук та Удовенко, які є непересічним особистостями, що збільшує шанси опозиції перемогти своїх конкурентів на президентських виборах.
Антидержавницькі сили мають один табір. Називаємо їх “реваншисти”, щоб увиразнити їх політичну мету. Сюди входять імперкомуністи та різні комуноїдні утворення (КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та їм подібні), “п’ята колона” Москви в Україні, та всі налякані націоналістами й ображені на владу. Ми їх називаємо саме реваншистами, але аж ніяк не лівими, бо їхня лівизна – це лише маскування імперських прагнень та реваншистських устремлінь до відновлення Совєтського Союзу і комуністичного режиму, їх нинішні лідери – Симоненко, Мороз, Вітренко і Ткаченко.
У кожного з цих таборів є свої сильні та слабкі сторони.
“Консерватори”. Мають реальну владу, мають Президента-кандидата, а це завжди сильна стартова позиція. Вони не обмежені у фінансах, діють у всіх регіонах і на всіх рівнях (від села до Києва). Самі формують виборчий механізм, успішно згуртовують політичні, громадські, релігійні об’єднання. Крім того, мають підтримку Заходу та певних владних кіл Росії, їх команда, основу якої складає “Злагода”, активно використовує страх частини народу перед комуністичним реваншем, роздробленість опозиції та її ідейно-політичну та організаційну кволість. Л.Кучма має можливість суттєво збільшити свій електорат за рахунок розколу реваншистського табору на імперкомуністів та справді “лівих”.
Слабкими сторонами консервативних сил є відсутність у нинішнього Президента власного політичного середовища. Творення його команди відбувалося переважно на клановій і компромісній основах, а тому всі “його” люди служать не Президенту, а тому угрупуванню, яке їх контролює. Великими недоліками є особистісна ідейно-політична невиразність лідера, відсутність привабливої мети, перспективної концепції розвитку держави, ігнорування національної ідеї, інтересів української нації, демонстрування власної денаціоналізованості, навіть русифікованості. Його російськомовні виступи насправді не додають йому електорату, а тільки відштовхують національно свідомих людей і підкріплюють мовну політику реваншистів. Неухильне погіршення соціально-економічної ситуації, неефективність заходів влади в боротьбі з розкраданням, корупцією, злочинністю, неправильність кадрової політики зменшує чисельність прихильників консервативного кандидата. Дивує також страх Президента і його команди перед громадою, народом, боязнь зробити широкі народні маси фактором у політичній боротьбі. Малий ужинок із зовнішньо-політичних зусиль та неадекватність у взаємовідносинах між Україною і Росією теж суттєво знижують рейтинг президента. Не ліквідувавши вищезгадані недоліки, консерваторам буде досить важко втримати президентське крісло, за умови чесних виборів.
“Опозиціонери”. Їм немає потреби витрачати сили на компрометацію влади в очах виборців: влада достатньо самоскомпрометувалась. Вони мають достатньо козирів проти реваншистів, є носіями державницьких ідей, які набирають все більшої популярності. Деякі із опозиційних партій мають політичний капітал, успадкований або зароблений в часи проголошення незалежності України. Чисельність електорату опозиції може суттєво збільшитися за рахунок людей, які бояться повернення комуністичних часів і втратили віру у спроможність нинішньої влади.
Слабкість опозиції полягає в її патологічній роздробленості, отаманщині та відсутності власних перспективних політичних лідерів загальнонаціонального масштабу. Відсутність інтегруючих ідей і концепцій приводить до неможливості розгортання організаційних структур опозиції по всій території країни, а також до неможливості об’єднання всіх її сил на довший термін. До того ж в очі дуже кидається безпринципність партійних лідерів та їх бажання подорожче продати себе і свої партії тому, хто більше заплатить або запропонує відповідні посади. Залишки ідейності вступають у них в жорстоке протиріччя з популярним тепер прагматизмом.
“Реваншисти”, їх сила в тому, що вони мають відомих лідерів, сталий електорат, розгорнуті політичні структури, значну частину депутатських мандатів і державних посад на всіх рівнях. Доступ до бізнесових та бюджетних фондів і преси дає їм можливість проводити повноцінну виборчу кампанію. Найбільш винні у зубожінні народу, вони вміло нацьковують цей народ на Президента. Демагогія на соціально-захисну тематику, яку їм віддали на відкуп опозиційні сили, збільшує кількість їхнього електорату. Також необхідно враховувати, що реваншистський табір активно використовує панславізм, максимально витискаючи дивіденди з балканської війни.
Мають вони і слабкі сторони.
Їх ідеологія повністю дискредитована, вона скомпрометувала себе на практиці; ренегатство, тобто відхід від традиційної марксистсько-ленінської доктрини, що веде до розколу в їх лавах; ідеологічні ножиці, тобто необхідність водночас пропонувати комуністичну зрівнялівку і страх зачепити інтереси червоної номенклатурної буржуазії.
Злочинне владне минуле, яке дуже добре пам’ятає народ та не бажає його повернення.
Внутрішня конкуренція. Зійтися на одному кандидатові у Президенти реваншистам практично неможливо, бо існує непримирима соціалістка Наталя Вітренко, яка широко рекламується президентськими ЗМІ, а також спікер Олександр Ткаченко, імперські виступи якого, на наш погляд, вигідно підкреслюють державницьку позицію діючого Президента.
Злодійство і скорумпованість у реваншистському середовищі, які зараз залюбки викривають підпорядковані Президенту правоохоронні органи.
Обмеженість їх соціальної бази. Вони практично не мають впливу на західно-українських землях, відчувається хронічний брак людей середнього віку та молоді (залучення їх відбувається не на основі ідеї, а через інтерес, тому люди з їхнього середовища швидко стають на шлях зради комуністичних ідеалів: починають з червоних мітингів, а закінчують послушними функціонерами у владних кабінетах).
Головною опорою реваншистів є старше покоління, яке живе не так ідеологічними догмами, як ностальгією за вчорашнім днем і не може себе ніяк інакше проявити, як кинувши у виборчу урну бюлетень з прізвищем кандидата-комуніста. А зараз ці люди дезорієнтовані кількома претендентами.
Як на перших, так і на других президентських виборах червоні підтримували кандидатів (Л.Кравчук, Л.Кучма), які, зайнявши вищий державний пост, не стали виконувати реваншистські програми і були оголошені зрадниками. Аналогічна доля чекає їх нинішніх висуванців: у випадку перемоги їх Президент повинен або добровільно погодитись на малопривабливу роль одного з російських губернаторів, або знову стати зрадником.
Як бачимо, зараз жоден із трьох названих таборів немає ні програми, ні кандидата, які б відповідали нашій меті і нашим прагненням, на жаль, націоналістичний рух теж сьогодні не спроможний запропонувати такого претендента, який би міг гідно представляти державницькі сили і якого ми могли б рекомендувати громаді як кандидата-націоналіста, беручи на себе відповідальність за його майбутню політику. В цих умовах наша Організація виступає зі своєю концепцією участі в президентських виборах.
Пріоритетною для нас, українських націоналістів-бандерівців, є не просто зміна персоналій, не утвердження “свого”, а необхідність зміни політики Президента, зближення її з українською Національною Ідеєю та національними інтересами.
Однозначно ворожим середовищем для нас є реваншистське. Воно успішно маскується під “лівих” і, на жаль, практично всі нереваншистські партії розцінюють їх як опозицію, як суперників, а не як ворогів.
Державотворчі концепції консервативного та опозиційного середовищ кардинально відрізняються від націоналістичної. Проте, враховуючи можливий реванш імперкомуністичних сил, ми не будемо поборювати їх, а нашу підтримку вони можуть одержати лише у випадку суттєвого зближення своїх ідейно-програмових засад з Українською Національною Ідеєю.
Всеукраїнська Організація “Тризуб” ім. С.Бандери на президентських виборах 1999 року буде виконувати наступні завдання:
Пропагандивне. Агітація за необхідність Української Самостійної Соборної Держави; за ідеологію українського націоналізму як єдину державотворчу ідеологію; за Організацію Українських Націоналістів як єдиний державотворчий фактор; за консолідацію національно-державницьких сил на основі Національної Ідеї.
Націозахисне. Боротьба проти реваншистських імперкомуністичних сил; проти їх ідеології; проти їх об’єднання; проти їх кандидатів, агітаторів, агентів; проти всіх спроб пропонувати будь-який комуністичний, соціалістичний, демоліберальний замінник Української Національної Ідеї; проти згубної тактики висування кандидатів у Президенти на продаж, аби потім отримати якісь посади і мандати – так можна забезпечити перемогу реваншистських сил уже в першому турі.
Політичне. Орієнтування виборців на боротьбу з реваншистами всіма доступними методами і засобами. Рекомендування виборцям тих реальних претендентів на посаду Президента, програми яких максимально наближені до націоналістичної ідеології та Національної Ідеї.
Вибори-99 є одним з етапів боротьби за УССД. Незважаючи на результати виборів, ми чудово усвідомлюємо, що майбутній Президент, не відкинувши стару систему влади, не зруйнувавши структури влади, не замінивши людей влади, не досягне ніяких зрушень в напрямку будівництва української національної держави. Ми переконані, що без вивільнення енергії Української Нації з-під ярма національного і соціального поневолення – всі обіцянки і улесливі слова тих політиків, які йдуть до влади, залишаться пустопорожніми балачками і ситуація в державі буде погіршуватися з кожним днем.
Ми переконані, що єдиним шляхом розбудови Нації і Держави може бути тільки Націоналістична Революція, здійснена силами всього українського народу під проводом національного революційного ордену – Організації Українських Націоналістів.
Ми хочемо перемогти! Ми можемо перемогти! Ми переможемо!
Голова Центрального Проводу
ВГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери
полковник Дмитро Ярош
У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії.
Євген Коновалець
Без власної держави, без визволення, отже і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії.
Степан Бандера
УВАГА! Інформаційне повідомлення
Керівникам організаційних підрозділів ВГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери забороняється без погодження з Центральним Проводом Організації приймати будь-які рішення про підтримку того чи іншого кандидата у Президенти.
МЕТА НАШОЇ БОРОТЬБИ:
“Здобути, закріпити і розбудувати Українську Самостійну Соборну Державу – Державу Української Нації на етнічних українських землях зі своїм власним суспільним ладом, відповідно до потреб і бажань усього українського народу, який би гарантував Українській Нації найкращий розвиток, усім громадянам України – всебічну Свободу, Справедливість, Добробут”.
НАША ВИЗВОЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ:
“Визвольна, революційна, безоглядна і масова боротьба українського народу за УССД, ведена власними силами Нації за всяких умов, усіма доступними методами, на засадах ідеології українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери і під єдиним керівництвом націоналістичного революційного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену – Організації Українських Націоналістів”.
ОСНОВНІ ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
У зв’язку з широким використанням останнім часом націоналістичної термінології, перекрученням її і навіть видумуванням чогось нового, різними подекуди і псевдо-націоналістичними силами, пропонуємо вашій увазі передрук ідеологічних матеріалів ОУН.
НАЦІЯ
Ідея Української Нації є вихідною і основною точкою – осередком нашого буття. Це вихідне положення кожної чинності та цільове призначення кожного нашого прямування.
Нація – це найвищий тип органічної людської спільноти, духовне з’єднання ідей, які на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі, спільних інтересів невпинно змагає до повного творчого вияву її потенціальних внутрішніх сил та можливостей серед інших народів світу.
Українська Нація – це духовне і кровне з’єднання всіх “живих, мертвих і ненароджених” синів і дочок українського народу. Основною прикметою української нації є її живучість, вічна активність і прагнення проявити себе в історичному постанні і призначенні.
НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ СВІТОГЛЯД
Ідеалістичний світогляд є світоглядом, який випливає з природи Української Нації та відповідає її інтересам.
У центр усього буття ідеалізм (ідеалістичний світогляд) ставить ідею духа, як рушійного чинника всього життя.
Інтерпретація і місце ідеї Української Нації в ідеалістичному світогляді є українським націоналістичним світоглядом.
Українська націоналістична ідеологія (світогляд) зродилася з духовності Української Нації, з потреб вільного її росту та всебічного вияву її творчих сил, а не з наслідування чужих ідеологій чи суспільно-політичних доктрин.
Український націоналістичний світогляд базуючись на християнстві, що домінує в українській духовності, стоїть на ідеалістичних позиціях і протиставляється матеріалізмові.
Український націоналістичний світогляд вважає ідею Української Нації та Бога рушійними чинниками нашого українського буття – буття Української Нації.
БОГ І ХРИСТИЯНСТВО
Бог – Абсолют, Творець Неба і Землі, Творець Всесвіту. Він є першопричиною і Творцем Української Нації. З Його ласки ми, як нація, існуємо на світі. Він поставив “на грані двох світів творити нове життя.” Перед нами – Українською Нацією – стоять дані Богом завдання: проявити себе в історії народів світу – виконати місію Нації.
Бог – це скарбниця, з якої Нація черпає віру й духовні сили на шляху свого історичного поступу. Ім’я Боже є прапороносним, Воно веде Націю у її поході.
Активне апостольське християнство з його борцями за Христові Правди, притаманне й Україні, є складовою частиною практики та напрямною творчого життя Української Нації.
Український націоналістичний світогляд у питаннях християнської моралі опирається на вчення Христа про найвищий вимір християнської любові: “Нема більшої любові понад ту, хто душу свою кладе за друзів своїх”.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ІДЕАЛ
Український національний ідеал – це візія стану при якому Українська Нація перебуватиме у повному розвитку творчих сил і виконуватиме історичну місію, покладену на неї Божим Провидінням.
Оскільки нація – це органічна спільнота, вічно жива, активна, з невичерпним запалом творчої енергії, то розгортання її творчих сил та її органічний розвиток нескінченні.
Національний ідеал – це завдання і цілі які перед собою ставить нація на різних етапах своєї історії. До тієї цілі нація постійно змагає. Це безперервне змагання нації до осягнення національного ідеалу є органічним виявом її творчого життя.
НАЦІОНАЛІСТИЧНА МОРАЛЬ
Мораль – це погляд на добро і зло. Націоналістична мораль вважає, що добрим є все те, що сприяє розвитку творчості нації.
У творчому житті нації морально виправданим є все, що наближає націю до її національного ідеалу на кожному етапі її національно-історичного буття.
У розгляді проблем добра і зла, виходячи із засад української націоналістичної ідеології, опираємося на основи християнської моралі і етики. Ці засади були, є і будуть притаманні українській духовності та практиці життя української людини.
З національної приналежності випливає моральна вимога до кожної людини ставити добро своєї нації вище від свого власного, вважати добро нації метою своєї суспільної діяльності.
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ
Рух – це сила і дії та її вияви. Суспільний рух – це дія суспільних і соціальних сил і вияви їх ідей. Український націоналізм є духовним, політичним і суспільним рухом, що зродився з внутрішньої потреби Української Нації, з її духовності і творчих сил у час її боротьби за підстави і цілі власного творчого історичного буття.
Духовність є виявом відчуття нації, національна свідомість є виявом розуму нації, націоналістичний рух є виявом волі нації.
Український націоналістичний рух виник і діє як духовно-світоглядовий і суспільно-політичний рух. На всіх етапах свого розвитку він прямує до широкого вкорінення і здійснення ідей політичного та соціального розвитку українського народу.
Український націоналізм зродився тоді, коли пролилася перша краплина крові в обороні Української Нації.
Прояви українського націоналізму зустрічаємо на всіх етапах української історії в активній боротьбі нації за існування і в часи її історичного піднесення.
Український націоналізм має величезне багатство героїки, яке в духовній та ідейній сферах служить невичерпним джерелом потужної сили, динаміки чину, енергія їх є базою виховання творчих і провідних елементів майбутніх поколінь Української Нації.
ДЕРЖАВА
Зовнішньою формою нації, що унаочнює її окремішність, забезпечує суверенність, регулює її дію всіх її складових частин, є держава.
Держава є добром цілої нації, всіх її поколінь і членів; вона мусить дбати про інтереси всіх її громадян.
Держава – це найвища форма організації суспільства. Через державу нація стає повноправним членом світової історії, бо лише в державній формі вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного буття.
Державна форма життя найвимовніше підтверджує конкретний вияв чинного характеру національної ідеї, а тому першим стремлінням нації є означити межі свого державного етнічного поширення, аби таким чином державно оформити весь свій фізичний організм – найважливішу елементарну підставу своєї будучности.
Для Української Нації начальним постулатом виступає створення політично-правової організації – Української Самостійної Соборної Держави (УССД). Поняття УССД охоплює українську національну територію – терен українського етнічного розселення, населення – фізичний організм, владу – виразник волі та прав нації, – отже, три головні прикмети держави.
Українська Самостійна Соборна Держава – це перше політичне завдання українського націоналістичного руху.
УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА
Фізичним організмом нації є її члени, тобто всі “мертві, і живі і ненароджені” сини і дочки народу.
Кожна українська людина, що в її жилах тече українська кров, є в минулому, сучасному та майбутньому членом української Нації. Приналежність до нації не є формальною, а органічною, подібно до приналежності члена родини до своєї родини. Ця приналежність визначається ірраціональними прикметами: любов’ю до всього українського, тугою за рідним краєм, національною гордістю, патріотизмом, тощо.
Українська людина повинна бути підготовлена до виконання завдань та обов’язків які накладає на неї факт приналежності до Української Нації. Усвідомлення цих обов’язків щодо Української Нації називається національною свідомістю.
Кожна людина за своєю природою є членом спільноти. Через своє суспільне життя вона мусить жертвувати деякими своїми свободами і часом на користь суспільства. Живучи у суспільстві, вона має обов’язки щодо цього суспільства.
Оскільки українська людина є членом Української Нації, вона мусить мати обов’язки щодо своєї нації. Якщо суспільні зобов’язання української людини йдуть на користь чужої національної групи, ця людина у дальшій перспективі втрачає все. Українська людина в усіх своїх суспільних діях на ближчу чи дальшу мету повинна бути зобов’язана тільки Українській Нації.
Суспільство приносить людині, як його членові, певну користь. Користь приносить і суспільна організація життя. Українська людина мусить усвідомлювати, що свої особисті інтереси вона зможе осягнути тільки через українську державну організацію.
Свідомий і здоровий розвиток нації, як цілості, кожної її складової частини та кожного окремого члена можливий лише в умовах справедливого соціального ладу.
Повага до свободи і гідності людини належить до основних засад українського націоналізму.
Усвідомлення та виховання українського народу в дусі прищеплення йому відчуття обов’язків щодо Української Надії у час її змагань за Українську Самостійну Соборну Державу мусить стояти у рамках завдань українського націоналістичного руху.
Обов’язки української людини окреслені словами Івана Франка: “Кожний думай, що на тобі /Мілійонів стан стоїть, /Що за долю мілійонів /Мусиш дати свій одвіт”.
Стан розвитку нації, її піднесення або занепад визначаються в міру того, як її члени розвивають власні творчі сили та розуміння їхнього призначення.
ПРОВІДНА ВЕРСТВА
Провідна верства нації або еліта – це найкращі одиниці з-поміж усіх прошарків суспільства.
Найкращі одиниці – це люди які розуміють завдання нації, усвідомлюють її призначення, відзначаються силою характеру, волею до праці, творчістю, а при потребі без вагань жертвують своїм життям для добра нації.
Кожна нація має провідну верству. Творчість провідної верстви відбивається на історичному житті нації. Сильна провідна верства, багата ідеями, повна наснаги, характерна для сильних націй і забезпечує їм історичну долю та розвиток національних сил.
Брак або занепад провідної верстви викликає періоди занепаду в історичному житті нації. Творчі сили і ідеї у стихійному житті нації, стихійний націоналізм породжує провідну верству – людей, що готовий боротися і втілювати ці ідеї.
Основна характерна прикмета провідної верстви – це вміння переходити від ідеї до чину, до практичного і звичайного організованого здійснення цих ідей в організованому суспільно-політичному русі.
Провідна верства — це люди, які вміють керувати суспільством, знають його потреби, вміють оцінити політичну ситуацію.
Провідна верства породжує ідеї, поглиблює і обґрунтовує їх, втілює в життя.
Провідна верства – це група людей, сильних волею, розумних, жертовних, героїчних, непохитних, послідовних у своїх ідеях і ділах, їм не відомі безсилля, зміна поглядів, слабкість характеру, підлабузництва, служіння чужим панам, плебейство.
Провідна верства постійно бореться за свою націю, за її силу та характер її членів, за реалізацію її нагальних завдань в ближчому та дальньому майбутньому.
Провідна верства найкраще проявляє себе в організованих формах державного життя. Вона стоїть біля державного керма і впливає на державно-політичне і культурне життя нації. Провідна верства в державі – це всі ті люди, які більшою чи меншою мірою впливають на державне, політичне та культурне життя з наміром найбільшого і найкращого прояву творчих сил нації на світовій і внутрішній арені.
Бездержавна нація немає таких можливостей, які має нація державна. Тому провідна верства бездержавної нації спрямовує свої сили на втілення національної волі в державну форму як запоруку майбутнього розвитку творчих сил Української Нації.
Українська провідна верства завжди змагала до Української Держави на нинішньому історичному етапі провідна верства насамперед перед собою ставить завдання вибороти УССД, як запоруку майбутнього розвитку творчих сил Української Нації.
ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Організацією провідної верстви українського народу на нинішньому етапі нашого історичного життя є Організація Українських Націоналістів.
Спираючись на творчі елементи нашого громадянства, Організація Українських Націоналістів ставить перед собою завдання оздоровити ситуацію в середині Української Нації, спричинену бездержавним життям, викликати в українського народу державотворчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її потужність і таким чином забезпечити Великій Українській Нації відповідне місце серед інших державних народів світу.
Богу – душа, життя – рідному краю, а честь для себе.
Дмитро Донцов
Провідні кадри – це головна кожної революції. Від їх якостей, моралі, політичної виробленості і віри в свою ідею залежить успіх чи невдача революційної дії.
Ярослав Стецько
НАЦІЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. НАЦІОНАЛІЗМ.
Шановні друзі! Продовжуємо передрук витягів з праці Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм”. Пропонуємо вашій увазі розділ “Проблема форм і методів боротьби”.
Василь Іванишин – Провідник ВГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери, доцент Дрогобицького ДПУ ім. Івана Франка, відомий публіцист, автор книг: “Українська Церква і процес національного відродження”, “Нація. Державність. Націоналізм.”, “Мова і Нація” та ін.
Ще одна політична проблема постійної уваги, осмислення і вирішення – проблема форм і методів боротьби. Нинішній етап національно-визвольних змагань українського народу почався у мирний час, що само собою є рідкісним і небезпечним випадком у нашій історії, і що безпосередньо вплинуло на характер політичного двобою. Усі наші перемоги і здобутки досягнуті без збройних виступів, без кровопролиття, мирними способами. До зброї не закликала жодна з політичних течій, хоч від Галичини партократія дуже і дуже сподівалася цього і провокувала це (масові побоїща, знищення пам’ятників керівникам ОУН-УПА, загадкові автокатастрофи, тощо). Однак усі розуміли, що прийняти цей виклик – це розв’язати руки партбандократії і дати їй можливість перевести боротьбу з народом на звичайний і виграшний для неї рівень.
Зараз тим більше нема підстав закликати народ до зброї: усі наші проблеми можна і тому треба вирішити мирним шляхом – найдоцільнішим і найефективнішим. Про ці само собою зрозумілі речі можна б і не говорити, якби не кілька тривожних фактів. Мирним шляхом досягти успіху в політиці можна тільки при активній підтримці політичної акції широкими масами населення, а якраз цього зараз нема. По-друге, наївна крайня радикалізація національно-визвольного руху, передусім молодіжного, причому і на сході, і на заході України. По-третє, мирний шлях чомусь наполегливо ототожнюється із демократично-парламентським, хоч останній – лише одна з його форм.
Про причини зниження політичної активності громадян ми вже говорили. До сказаного додамо наступне. Здобувши місця депутатів у радах, лідери демократів відмовились від попередніх форм і методів боротьби і звели її до парламентської форми. Але вона виявилася неефективною, оскільки ні у Верховній Раді, ні в абсолютній більшості місцевих рад демократи не мають кількісної переваги. Більше того, консервативно реакційні сили успішно побивають демократів якраз у цілком демократичний спосіб, з приємністю переконавшись, що він набагато кращий, ніж застосовувані ними до цього каральні методи. Демократи чи то роблять вигляд, чи і справді вважають, що існуючий зараз лад – цілком демократичний, а тому можна обмежитись парламентськими формами відстоювання інтересів народу.
Між тим боротьба тільки тоді й ефективна, коли її форми і методи відповідають ситуації. І якби не ця адекватність, то й досі демократи не прийшли б до влади у збунтованій Галичині… Мирні способи – не обов’язково парламентські, а галицький досвід політичних баталій кінця 80-их – початку 90-их років ще за скоро вважати тільки історією. І це не правда, що тоді все вирішувала мітингова стихія: мітингам передувала кропітка й багатогранна діяльність – до нелегальної включно. Море людей на площах міст і на сільських майданах – це була демонстрація сил і моменти ідейного єднання пробудженого народу. А обмежити поневолену й досі націю, що рветься до свободи, у виборі засобів і форм боротьби тільки до демократично-парламентських – це зробити її жертвою політичних маніпуляцій у руках реакції та різних кон’юнктурників.
Наші лідери люблять посилатися на досвід демократичного Заходу. Але при цьому намагаються не помічати, що там демократія розглядається як засіб, від якого легко відмовляються, коли він не забезпечує національних інтересів, Так, проблему Гренади Рейган вирішив, чомусь не голосуванням, Фолклендські острови Англія повернула собі не парламентським красномовством, Саддам Хусейн звільнив Кувейт не в наслідок референдуму. Проте, що в деяких демократичних країнах національне питання вирішується чомусь не за столом переговорів, а мовою зброї, наші демократи могли б дізнатися з газет, радіо й телебачення. Але ніхто не такий глухий, як той, що не хоче нічого чути…
У суспільстві, де реальна влада належить не народові, а тим що паразитують на його шиї, абсолютизація й універсалізація демократій приводить до дуже сумних наслідків.
(1992 рік)
НЕВМИРУЩІ ІДЕЇ СТЕПАНА БАНДЕРИ
Вихід у світ збірки творів Степана Бандери “Перспективи Української революції”, а ще раніше окремої статті “З невичерпного джерела” з передмовою Голови ЦП ГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери Дмитра Яроша у дрогобицькій видавничій фірмі “Відродження”, а також презентації цих видань, що ще й досі проходять в багатьох регіонах України отримали надзвичайно широку і схвальну пресу та масові відгуки людей, що засвідчило про невмирущість ідей націоналізму, в якому здвигу до свободи і справедливості альтернативи немає.
Презентації, що пройшли в багатьох містах України, зокрема у Львові та майже в усіх містах Львівської області, де видання представляв головний редактор “Відродження” Провідник “Тризубу” полковник Василь Іванишин викликали надзвичайно широкий інтерес громадськості. Статті про ці події масово з’явилися в українських виданнях, зокрема в газетах “Молодь України”, “Літературна Україна”, “За Вільну Україну”, “Високий замок”, “Франкова криниця”, “Молода Галичина”, “Галицька зоря”, навіть російськомовна “Комсомольська правда” написала про цю подію від 26.02.99 під назвою “Книгу Бандеры замаскировали…”, яка констатувала, що на “презентації у місті Львові в будинку вчених зібрався чи не весь історико-політичний бомонд Галичини, а книга, що вийшла в Мюнхені в 1978 році вже після смерті автора, в ті роки активно поширювалась на батьківщині, маскована під титульним листом “Українська сучасна літературна мова”. Написала про презентацію й американська газета “Свобода”. Про інтерес до цього видання свідчить матеріал газети “За Вільну Україну” в якому йдеться про те, що навіть такий одіозний діяч як Олександр Мороз висловив бажання ознайомитись з працями Бандери. З огляду на це, видавці збірника надіслали Морозу один примірник. А оскільки книжка видана у палітурках різних кольорів, то Морозу спеціально надіслали книжку в червоній палітурці.
Особливо ж зворушливі відгуки на твори Бандери надійшли від простих українців з усієї України – з Харківщини, Київщини, Херсонщини, Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини, Дніпропетровщини і т.д. У цих листах – справжній шквал пристрастей і захоплення, потужний струмінь свободи, палке прагнення діяти і творити заради поступу України. Зрештою, ця книга ще і ще буде хвилювати уми українців, показувати їм вірні орієнтири, будити і кликати, бо вона за словами Провідника “Тризубу” Василя Іванишина: “Книга воїн і на неї чекає Схід”. Перечитуючи усю пошту, вочевидь переконуєшся в істинності слів Степана Бандери: “Большевизм зумів позбавити народи і людей всякої волі, але він не в силі здолати самого прагнення до волі. Воно притаманне кожній людині та народові, завжди живе і спонукає до змагання, бо свобідна воля – це дар даний Богом.”
Зміцнювати нашу державу треба, але гріхом перед народом було б брати участь у зміцнені антинародного режиму.
Василь Іванишин
Велетні українського духу
“Шлях кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація і свідомо, і ірраціонально використовує для затвердження свого права на державне життя.
Кров, пролита для цієї великої мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, то нагадує про нескінчене і кличе на подовження розпочатого…”
Ніколи не засохне кров трьох українських борців, для яких місяць травень став фатальним. 3 травня 1924 р. у Києві в саду будинку Шемети знайшли повішеним на яблуні М.Міхновського. 25 травня 1926 р., у Парижі на вулиці Расін о 2 годині 35 хвилин пострілом з револьвера був убитий Головний Отаман Симон Петлюра. 23 травня 1938 року у Роттердамі гине від бомби Євген Коновалець. Люди, кожен зі своєю долею, різного походження, але навічно зв’язані єдиною метою – боротьбою за незалежність української нації і держави. За словами одного з них (С.Петлюри) належали вони до “тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї”.
Тих, що найдорожчим скарбом засвідчили відданість батьківщині.
Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації – легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державно-незалежною.
Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв’язав її величне минуле зі світлим майбутнім і переказав нам та прийдешнім поколінням великий заповіт: національної помсти та недовершеного чину.”
Дійсно, травень став трагічним для української нації. Проте одного не врахували московські вбивці, просякнуті сатанинськими матеріалістичними поглядами, не врахували, що люди ці ще за життя стали символами української нації, світлом і дороговказом на шляху прямування нації до свого ідеалу – державної соборності і незалежності. Бо жодній кулі, пекельній машинці чи шнурку не вбити духу, не згасити світло, не знищити дороговказу. Три долі, три людини, “що смертю смерть попрали” і сьогодні є вічно живими символами, кожний з яких на певному етапі став оберегом нації і її провідником.
У той час, коли Україна під важким пресом російського самодержавного імперіалізму перетворювалася на “малоросійський хутір”, в 1873 році у селі Туровці Прилуцького повіту на Полтавщині в сільського священика зі старого козацького священицького роду народився син, Микола, що пізніше на противагу популярним концепціям соціалізму і провінціоналізму висунув клич і боровся за самостійність української нації.
Вже в 1891 р. М.Міхновський вступає у таємне товариство “Братство Тарасівців” – першу націоналістичну організацію Наддніпрянської України. Він же й розробив основні засади “Братства Тарасівців”, в яких наголошувалось, що: ***“Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією”. “Україна під гнітом і по закону людської психології підіймає свій національний прапор. Тим, ми як діти України, як сини свого народу – єсьмо націоналістами і перед цим вбачаємо те, щоб дати свому народові волю національну”.***Клич людини, яку на противагу “велетням реальної політики” Драгоманову та іншим – поставила велику мету, а за це отримала прізвисько “Лицаря абсурду”. М.Міхновський не дав захиріти українському духу, це він став засновником українського націоналістичного руху. Саме М.Міхновському належить праця “Самостійна Україна” (1904р.), що на довгі роки після його смерті стала програмним твором українського націоналізму і бойовим кличем української нації. Гасло “Одна єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Сяну по Кавказ” – це і сьогодні головна мета національних устремлінь України. Це він кинув революційний клич: “Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружия. І пам’ятаймо, що слава і побіда се доля борців за народну славу”. У 1900 році, коли український рух ледве животів у рамках культурного просвітництва, від імені РУП (Революційної української партії) написав “Відкритий лист до міністра Сапягіна”, який закінчувався словами “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія”. І це, безумовно, насамперед його заслуга, що через 17 років понад 3 млн. солдатів-українців готові були “життя віддати за неньку Україну”. Міхновський безперечно зумів підняти, розбудити дух нації, “дух нашої давнини”, що переріс у національно-визвольну революцію 1917-1921 рр.
Нова доба породила нових героїв… Чи міг знати полтавський візник, батько багатодітної сім’ї, що син, який народився 10 травня 1879 року, стане в буремні революційні роки Провідником української нації і саме його ім’ям наречуть ті криваві події і всіх, і все, що мало хоч абияке пов’язання з Україною. Петлюра і Петлюрівщина… Скільки ненависті вкладали в ці слова вороги і які надії покладали на нього українці. Голова Всеукраїнського військового з’їзду, Генеральний секретар військових справ, Головний отаман військ УНР, Голова Директорії… без сумніву неоднозначно через час трактуємо цю особистість, беззаперечним залишається одне – на довгі роки після нього українські борці називалися петлюрівцями, а боротьба за національні права – петлюрівщиною. Ще й сьогодні депутати-комуносоціалісти клянуться “вимести з України всю петлюрівщину”. Бо найбільшу свою заслугу він виразив сам під час промови на політичній нараді 26 листопада 1919року: “Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою ми показали світові що Україна є, що її народ живе і бореться за свою державну незалежність… ми створили українську націю яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійне. Й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі…”
У той час коли Україну затопили в крові і насильстві більшовицькі війська, Микола Міхновський перебував на Кубані, а Симон Петлюра виїхав за кордон, третій з “Великих” продовжував безкомпромісову боротьбу… Народжений 14 червня 1891 року в селі Зашкові Львівської області Євген Коновалець все життя провів у боротьбі проти російського царського і більшовицького імперіалізмів. Великий бойовик, що брав участь у славнозвісному бою на горі Маківці у 1915 році, вже на початку української революції 1917 року зорганізував у Києві Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, що завжди був найбільш організованою силою Центральної Ради. Німецький генерал Лігнау, побачивши це військо, сказав, що з ним не зрівняються найкращі на той час у Європі російські частини. Це його Осадний корпус січових стрільців здійснює антигерманське повстання і це його війська 8 грудня 1918 року ввійшли в Київ. Він був військовим, а не політиком, тому відмовився стати шостим членом Директорії та членом тріумвірату, в якому мали взяти участь Євген Коновалець та Андрій Мельник. Він був галичанином, але боровся на Наддніпрянщині, бо розумів, що “шлях до Львова йде через Київ”. Він був націоналістом і Провідником, тому не закінчив боротьби, і після поразки національної революції створив у 1920 році Українську Військову Організацію, що у 1929 році переросла в Організацію Українських Націоналістів. Він повернув українцям надію, що справа не втрачена, що боротьба продовжується, що попереду перемога. Смерть Коновальця не спинила боротьби. У відозві Проводу Українських Націоналістів з приводу смерті полковника Євгена Коновальця звучали такі слова:
“Будьте готові! Грядуть нові бої!
Вождь-Символ ще могутніше нас єднає, зцілює весь український народ, зосереджує його енергію й живучу силу навколо ідеї і тих чинів, які Він, як взори-приклади, для дальшої боротьби нам залишив. Він живе в ідеї і чині.
Не злякав нас терор Кремля! Як довго житиме останній український націоналіст так довго житиме останній бій на землі за Суверенну Соборну Українську Державу!”
Міхновський, Петлюра, Коновалець – місяць травень став їхньою “лебединою піснею”. Але вони не вмерли, на їх крові зродились нові герої, на заміну їм прийшли Бандера, Шухевич, Стецько й когорти українських націоналістів, їхня вистраждана ідея стає сьогодні реальністю. Вони для нас вічні символи незалежності. Пам’ятаймо, українці, заповіт Героїв, будьмо гідними продовжувачами справи Міхновського, Петлюри, Коновальця. Будьмо українцями й націоналістами! Бо наші справи – це найкраща пошана попередникам.
Слава Україні! Героям Слава!****
Юрій Сиротюк
Герої не вмирають. Вони лише відходять у вічність, залишаючи після себе справу, послідовників ідеї.
ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР Квітень
01-03.1941 – II Великий Збір ОУН
02.1944 – Москва кинула проти УПА 10 дивізій Червоної Армії і НКВД
05.1710 – в Бендерах обрано гетьманом Пилипа Орлика
08.1929 – Москва проголосила заборону УАПЦ і її ліквідацію
11.1945 – росіяни вивезли на Сибір 7 єпископів УГКЦ
12.1596 – перемога Наливайка і Лободи над поляками
12.1908 – М.Січинський убив цісаревого намісника Потоцького
15.1944 – помер генерал Ватутін поранений упівцями командира Енея
16.1946 – перший конгрес АБН
20.1629 – помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний
20.1918 – полковник П.Болбочан розпочав визволення Криму
22-25.1944 – 500 воїнів УПА звели битву з 30000-им військом НКВД
23.1185 – похід проти половців князя Ігоря Святославовича
27.1972 – КГБ вбив композитора Володимира Івасюка
28.1915 – бої УСС на Маківці проти москалів
28.1932 – поляки повісили членів ОУН Голояда і Пришляка
29.1648 – Богдана Хмельницького обрано гетьманом України
29.1928 – українізація Чорноморського флоту. Свято моря
30.1918 – Павла Скоропадського проголошено гетьманом України
Травень
01.1922– відновлено Літ. Наук. Вісник за ред. Дмитра Донцова
03.1924 – москалі замордували Миколу Міхновського
03.1946– відділ УПА зліквідував ген.-полк. НКВД Москаленка
06.1947 – СРСР, Польща, ЧССР підписали договір проти УПА
10.1879 – народився гол. от. Симон Петлюра
12.1943 – битва УПА з німецькими військами у м. Колки
16.1648 – перемога Хмельницького над поляками під Жовтими водами
16.1954 – вибухнуло повстання політв’язнів в Кінгірі
18-25.1917 – перший український Військовий з’їзд у Києві
22.1861 – з Росії перевезено тіло Т.Шевченка до Канева
23.1938 – загинув полковник Євген Коновалець
25.1926 – у Парижі загинув гол. Отаман Симон Петлюра
25.1936 – розпочався Львівський “процес Бандери”
28.1918 – переговори в Києві з Кубанню
31.1922 – на Кубані розстріляно десятки тисяч українців
АКЦІЇ. ПОДІЇ. ВИШКОЛИ.
20 березня 1999рік – відбулося засідання Центрального Проводу “Тризубу”.
3 квітня 1999 рік – відбулося розширене засідання Центрального Проводу “Тризубу” з залученням обласних керівників.
18 квітня 1999рік – відбулося засідання Проводу Західного Теренового об’єднання на якому була спланована робота на літній період.
30 квітня-2 травня 1999 рік – відбувся вишкіл юнацтва Тернопільського обласного “Тризубу”.
МЕЖА ПЕРЕЙДЕНА!
ВОНИ НЕ ДАЮТЬ НАМ ЖИТИ –
МИ НЕ ДАМО ЇМ ПАНУВАТИ!
НАСЛЕДНИКИ СТЕПАНА БАНДЕРЬІ
“Ще не притупилися багнети, ще не заржавіли кулемети…”
Последователем УПА и оплотом КУНа ныне можна считать «Тризуб» имени Степана Бандеры под командованием 27-летнего Дмитрия Яроша. Минюст до сих пор отказывает этой организации в регистрации. В рядах «Тризуба» насчитывается около пяти тысяч юношей и девушек в возрасте от 14 до 18 лет. По словам Яроша, разгуляться на просторах Западной Украины им не позволяют сотрудники СБУ, которые якобы уже привлекали к ответственности нескольких бандеровцев. Однако глаза пресс-центра Службы безопасности полковник Анатолий Сахно заявил нашему корреспонденту, что «случаев задержания сотрудниками СБУ членов «Тризуба» не было». Ныне подчиненные Яроша довольствуются усиленной физподготовкой, полевыми учениями и отработкой боевого гопака. Полученные навыки они реализуют в стычках с прокоммунистическими или профашистскими силами, а также во время охраны всевозможных собраний и съездов КУНа.
Валентин Ковальский
ЧИ СТАНЕМО ЗНОВУ НА “ТРИЗУБІ” ГРАБЛІ?
Свого часу “Україна Молода” інформувала читацький загал про низку судових засідань у Тернополі і Львові, відповідачами в яких були члени громадської спортивно-патріотичної організації “Тризуб” ім. С.Бандери. Інкримінувалися “Тризубу” порушення громадського порядку…
…Але резонанс від діяльності, зокрема організації і проведення “Тризубом” вишколів, не вщухає на західних теренах України. Ставлення до цього однозначним не назвеш.
Чому так? Щоб відповісти на це запитання, незайвим буде нагадати про засади діяльності “Тризуба”. Згідно з його статутом головною там є пропаганда ідеології українського націоналізму, основними дивізними цінностями – Бог, Україна і Свобода. До того ж усі хто хоче стати членом організації, повинні бути морально стійкими, прагнути досконалості і займатися патріотичною роботою. До речі, доктор історичних наук, заступник директора Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Ярослав Дашкевич, наприклад, у своїй історичній довідці (вона подавалася захистом під час минулорічного суду над тризубівцями у Львові) однозначно резюмував, що сучасна Всеукраїнська ГСПО “Тризуб” продовжує більш як сторічні традиції українського молодіжного спортивно-патріотичного руху в сучасних умовах суверенної України. А взявши ім’я Степана Бандери, нинішній “Тризуб”, безперечно сповідує принципи ОУН. Можна по різному ставитись до діяльності ОУН і Степана Бандери. Але факт полягає в тому, що ця військова організація була створена для боротьби з окупантами польськими, радянськими, фашистськими…
Відтак слід чекати продовження складних перипетій навколо “Тризуба”. У зв’язку з усім цим їх майбутнім учасникам не зайве буде нагадати, що “священна корова” – а саме такий статус має в західному регіоні націоналістична ідея – також має і свої роги і свої копита…
Марко Світенко.
Газета “Україна Молода” 27 квітня 1999р.
Що робиш, роби совісно і так, якби воно мало остатися вічно й мало стати останнім і найкращим свідоцтвом про тебе.
Зенон Косак (44 правила життя українського націоналіста)
Першотравнева акція… ОУН
Шановні друзі, з цього числа нашого бюлетня започатковуємо нову рубрику, яка надіємось, стане традиційною, її мета – розповісти про життя, героїчне минуле наших попередників по боротьбі. Хвала і слава, за звичай, віддається старшинам, провідникам. Мені особисто, здавна хотілося розповісти про звичайного повстанця, людину, яка щохвилинно ходила на грані життя і смерті, людину, яка виконувала волю українського духу та накази українського революційного руху.
Нашим гостем сьогодні є Мазурчак Григорій Андрійович – “Сокіл”, 1926 року народження, стрілець УПА з 1943р., член ОУН з 1945р. спец. кур’єр Центрального Проводу ОУН з 1947року. Легалізований у 1950р., в’язень пермських концтаборів з 1953р.
- Друже Григорію, власне ваше життя та боротьба схожа на долі тисяч українських революціонерів. Може, у Вас є згадки про якісь надзвичайні акції які б, звичайно, були цікавими як для нас, так і для наших читачів.
Так, звичайно я не вважаю себе якимось особливим, дотепер залишаюсь в строю українського визвольного руху, тяжко вболіваю за процеси, що відбуваються в Україні, по молодечому гірко сприймаю кривду та болі українського народу. Врешті, щодо свого минулого, то хотілось б вам розповісти про підготовку замаху на партійне керівництво Тернопільської області у 1952 році, власне рідко де зустрінеш згадки про планування цієї акції. На той час я вже був легалізований, працював на базі Облтекстильторгу в місті Тернополі, хоча, звичайно був підпорядкований сітці ОУН, більш того був спец. кур’єром Центрального Проводу ОУН. Зрозуміло, що радянська влада керувала доки сонце світило, решту часу діяло підпілля, діяло, я б сказав, успішно. Десь у лютому 1952 року на сходці в чагарях коло Пронятина надрайонний провідник ОУН “Чалий” довів завдання Обласного Проводу ОУН про знищення трибуни із партійним керівництвом області на першотравневому мітингу в Тернополі.
Тут я вперше дізнався про належність до ОУН мого знайомого та співробітника по базі Облтекстильторгу Наконечного Михайла – “Лук”. Разом із ними ми отримали вказівку складувати зброю у селі Пронятині друга “Лука”, а потім переправити її до Тернополя в костел (який знаходився на місці ЦУМу), звідки мав вестися обстріл трибуни яка знаходилась навпроти кінотеатру “Перемога”. Зброя була розрахована на десять чоловік: шість скорострілів МГ-42 по тисячі набоїв на кожного, чотири автомати ППШ та 40 ручних гранат. Зрозуміло що живим вийти із цієї акції ніхто не надіявся. Все, здається, йшло по плану, більша половина зброї та боєприпасів була завезена в костел, якби ранньою весною, було то за місяць після отримання наказу, не впала криївка у Драгоманівських чагарях із 7 бойовиками що мали брати участь в акції. Криївка впала як завжди через зраду, хоча вона була неточною, бо НКВДисти півдня лише шукали саму криївку, що знаходилась під пасікою. Зрозуміло, що падіння криївки не могло призупинити процес підготовки та проведення самої акції, адже у друга “Чалого” в підпорядкуванні перебувало ще 4 боївки: Скалатська, Великоборецька, Великоглобичецька, Зборівська, кожна з них нараховувала від 3 до 7 бойовиків. Але, мабуть, так було суджено, що дана акція не відбудеться, десь незадовго у Великих Гаях прийнявши бій загинуло 5 бойовиків, що були послані “Чалим” для з’ясування обставин падіння криївки у Драгоманівських чагарях, а 23 квітня 1952 року в криївці Черніхівського лісу гине весь обласний Провід ОУН: Бей Василь Іванович 1921 р. н, уродженець села Литвинів Підгаєцького району, керівник Крайового Проводу ОУН “Поділля” – псевдо “Улас”, Комар Іван Филипович 1915 р. н., уродженець села Велика Лука, Тернопільського району, Тернопільський окружний Провідник ОУН, псевдо – “Олесь”, Пачовська Марія Іванівна 1925р.н, уродженка села Калагарівка, Гусятинського району, секретар-машиністка окружного Провідника ОУН, псевдо – “Оксана”, Михайлишин Павло Андрійович 1926 р. н., уродженець с. Цебрів Зборівського району, бойовик окружного Провідника ОУН, псевдо – “Ярий”, Вальчишин Володимир 1926 р. н., смт. Козлів, Козівського району, бойовик окружного Провідника ОУН, псевдо – “Тятива”, Рудий Петро Якимович, 1929 р. н. уродженець села Нетерпинці Зборівського району бойовик районного Провідника „Чалого”, псевдо – “Байрак”, Борисяк Володимир Петрович, 1923 р. н. с. Оліїв Зборівського району, бойовик районного Провідника “Чалого”, псевдонім “Кущак”, уродженець села Оліїв Зборівського району, бойовик районного провідника ОУН “Чалого” (інших установчих даних немає), а також Рибак Станіслав, 1922 р. н., уродженець с. Митниця Теребовлянського району, Залозецький районний провідник ОУН псевдо “Чалий”.
Зрозуміло що після серії провалів здійснення першотравневої акції було нереальним. Власне так і провалилась, невдалась наша акція.
- Друже Григорію, коли ви отримували завдання від Провідника “Чалого” чи обґрунтовувалась необхідність цієї акції, чи доводились вам очікувані наслідки?
Ні, нічого не доводилось, це був звичайний буденний наказ, який треба було виконати. Взагалі подібне політиканство не допускалось. Хоча дана акція мала б підсилити акт ліквідації в кінці 1951 року представника Вінницького Обкому партії, особисто я нарахував на похороні 150 вінків. Пам’ятаю “Чалий”, одного разу, з цього приводу так і сказав: “Ми ще влаштуємо їм ще пишніші похорони”, мабуть мав на увазі планування першотравневої акції.
- Дякую Вам друже Григорій за цікаву розповідь, сподіваємось що Ваші спогади ще не раз будуть на шпальтах нашого бюлетня.
Записав друг “Джура”
Видавнича фірма “ВІДРОДЖЕННЯ”
Будучи пресово-видавничою референтурою “Тризуба”, видала з часу заснування понад 2 мільйони примірників видань, більше як 200 назв державницько-патріотичного змісту: “Українська церква і процес національного відродження”, “Нація. Держава. Націоналізм”, “Мова і Нація” (В.Іванишин), “Московство” (П.Штепа), “Дух нашої давнини” (Д.Донцов), “Націоналізм та націоналістичний рух” (О.Баган), “Герої Крут”, “Перспективи української революції” (Степан Бандера) та інші. Понад 2/3 з них безкоштовно подаровані школам, бібліотекам, військовим частинам та громадським осередкам, зокрема в східних регіонах України і в східній діаспорі.
Видано також мільйони екземплярів листівок та церковних календарів.
Львівська область, р/р 26006319810390
м. Дрогобич, у Дрогобицькій філії АТ “ЗУКБ”
вул. Шевченка, 2, МФО 325202
Тел. (03244) 3-73-59 ЗКПО 22407558
Шановні Друзі та Подруги, купуйте та передплачуйте видання ОУН та її дочірніх структур: журнали “Визвольний шлях”, “Свобода Народів”, “Українські проблеми”, газету “Шлях Перемоги” та підбірку книг із серії “Бібліотечки молодого націоналіста”, яку видає Молодіжний Конгрес.
Пропагандивна референтура ВГСПО “Тризуб” ім. С.Бандери
e-mail: tryzub@karat.te.ua
м. Київ, Чернівці, Ужгород, Луцьк,
вул. Ярославів Вал, 9, (03722) 2-80-59 (03122) 5-28-50 (03322) 5-62-25
(044) 224-70-20
414-56-45
Тернопіль, Івано-Франківськ, Львів, Контактні адреси
бульв. Т.Шевченка, 39, вул. Б.Лепкого, 46, вул. Нечуя-Левицького, 4, на Сході можна
(0352) 22-55-42, (03422) 3-11-35, (0322) 35-12-48 отримати в Києві.
26-24-58 (03435) 7-93-15 35-13-02
29-02-05