Патріотизм в сучасному світі (бесіди на зламі тисячоліть) (Іван Павло ІІ)

Іван Павло ІІ є однією з найвидатніших постатей другої половини минулого і початку нинішнього століття. Сьогодні відбувається складна процедура офіційної канонізації цієї людини, причому на запитання про ймовірність зарахування цього Подвижника до лику святих церковні ієрархи здебільшого відповідають: “Якщо не він, то хто!”

Проте величезний авторитет цього видатного християнського мислителя і реформатора визнають і представники інших, зокрема й нехристиянських конфесій і, навіть, невіруючі люди. Це зумовлено тим, що Іван Павло ІІ зробив вагомий внесок у формування ідеалу справедливого гармонійного сучасного світоустрою. У своїх Посланнях він продовжує розвивати і поглиблювати соціально-католицьку модель соціальної держави, “третього шляху” розвитку людства, як конструктивної альтернативи всім видам тоталітаризму, несумісного ані комуністичним звіряльним колективізмом, ані ліберальним космополітичним егоїзмом.

У своїх працях та проповідях Іван Павло ІІ завжди спирався на соціальну доктрину католицької Церкви, завдяки якій в Європі у ХХ столітті вдалося побудувати чи не найбільш справедливий та ефективний суспільний лад. Не забуваймо, що впродовж тривалого часу в багатьох країнах Європи утворювались такі урядові каоліції, які завдяки ідеям сформульованим у найбільш видатних Енцикліках ще наприкінці ХІХ століття, спромоглися уникнути вад як радянського соціалізму, так і американського космополітичного індивідуалізму, поряд із тим засуджуючи будь-які расово-фундаменталістські прояви (див.: Энциклики его святейшества Папы Римского. - Киев, 1993).

Саме наявність у свідомості громадян цих вищих форм духовно-національної ідентичності, грунтованих на концепції патріотизму, проголошеній доктрині соціального християнства, спонукали народи Європи до мужніх колективних дій, спрямованих на захист християнських цінностей від будь-яких проявів тоталітаризму.

На жіль, замість творчого застосування цієї концепції державотворення в пострадянському просторі якраз і запанував дивний комуно-ліберальний олігархічний симбіоз, який гальмує не тільки економічний, а й духовний розвиток України.

Понад те, значною мірою саме ліберальне космополітичне відхилення від проекту соціальної держави значною мірою породило різке збільшення соціальної напруженості й навіть катастрофізму як у самій сучасній Європі, так і у світовому масштабі.

В останніх прижиттієвих публічних виступах витяги з яких ми друкуємо, Іван Павло ІІ з глибокою тривогою і болем говорить про небезпеку втрати національно-патріотичної мотивації буття не тільки в країнах пострадянського простору, а й у розвинених країнах західного світу наголошуючи, що після загибелі комунізму і нацизму в поточний момент найбільшу небезпеку становить ліберально-космополітична форма лібералізму. Отож замислимось над пророчими словами великої людини, від імені якої до нас, можливо, звертається Господь.

“У продовж ХХ століття у світі панували ідеології, пов’язані із різними формами “суспільного утилітаризму, від класового (марксизм), до національного (націонал-соціалізм, фашизм). Коли в Європі ці два режими зазнали краху, перед суспільством, зокрема суспільством колишнього радянського блоку, постала проблема” (с. 56).

“…Утилітаристська антропологія та етика, яка з неї випливає, грунтуються на переконанні, що засадничо людина прагне до власного інтересу або інтересу групи, до якої належить. Метою людської діяльності стає особиста або колективна вигода.

…Вимір добра і вимір радості в думці утилітаристів, натомість, поставлено на другий план стосовно стремління до вигоди чи насолоди.

Утилітаризм відсунув убік перший і дундаментальний вимір добра, вимір bonus honestum” (с. 49).

“Цілком зрозуміло, що такий лібералізм не можна не назвати примітивним. Одначе вплив його потенційно нищівний” (с. 48).

* * *

“Слова “батьківщина”, “вітчизна” (латиною patria) пов’язані з поняттям і дійсністю (“батька”, “отця”) (pater). У дейкому сенсі батьківщина ототожнюється зі спадком, тобто сукупністю здобутків, що їх ми одержали від наших предків. Дуже часто в цьому контексті вживають вислів “мати-батьківщина”. З особистого досвіду ми всі знаємо, яка велика роль матерів у передаванні духовної спадщини. Отже, батьківщина є спадщиною і водночас майновим становищем, зумовленим цією спадщиною; це стосується також землі, території. Та ще більше поняття батьківщина означає цінності й духовний зміст, які творять культуру нації. саме про це я говорив у ЮНЕСКО 2 червня 1980 року, наголошуючи той факт, що навіть коли поляків було позбавлено території, а націю спустошено, їм не бракувало відчуття духовної спадщини, культури, одержаної від предків. Ба більше, воно напрочуд динамічно розвивалося. З цього видно, що в самому понятті батьківщина закладено глибокий зв’язок між духовним і матеріальним аспектом, між культурою і територією. Територія, силоміць відібрана в нації, стає в далекому сенсі благанням, а навіть криком, зверненням до “духу” самої нації. тоді дух нації пробуджується, починає жити новим життям і бореться за повернення своїй землі її прав” (с. 69-70).

“Повищі міркування про поняття батьківщини і його зв’язок із батьківством/отцівством та породженням пояснюють також моральну вартість патріотизму.

…У патріотизм закладена саме така внутрішня постава, адже батьківщина воістину для кожного є матір’ю. Духовна спадщина, дарована нам батьківщиною, доходить до нас через батька і матір, і це, відповідно, зобов’язує нас відчувати до неї саме цю pietas [благоговіння - прим. ред.].

Патріотизм означає любов до всього, що творить батьківщину: до історії, традицій, до її мови, навіть до її краєвидів. Ця любов поширюється також на твори співвітчизників і плоди їхнього генія. Усяка небезпека, що загрожує великому добру батьківщини, стає нагодою для перевірки цієї любові.

…Батьківщина - це добро, спільне для всіх громадян, і в цьому сенсі вона є також великим обов’язком. Аналіз давньої і недавньої історії широко документує подеколи героїчну відвагу, з якою поляки вміли виконувати цей обов’язок, коли треба було захищати верховне добро батьківщини. Це не заперечує того, що в деякі періоди спостерігалося послаблення цієї готовності до жертв, якої вимагало утвердження вартостей та ідеалів, пов’язаних із поняттям вітчизни. Такими були моменти, коли на перешкоді ставали особиста вигода і традиційний польський індивідуалізм.

…Отже, батьківщина - це великий феномен. Можна сказати, що це феномен, на службу якому розвинулися і далі розвиваються суспільні структури, починаючи з перших племінних традіцій. Одначе можна запитати себе, чи не досяг цей розвиток суспільного життя людства своєї остаточної межі. Хіба ХХ століття не свідчить про про дедалі сильніший імпульс до створення наднаціональних структур, ба навіть до космополітизму? Чи не є цей імпульс доказом того, що малі нації, аби вижити, мають влитися в більші політичні структури? Це цілком законні запитання. Проте схоже, що родина, а також нація і батьківщина залишаються речами, яких ніщо не може замінити. Католицька соціальна доктрина говорить в цьому разі про “природні” спільноти, щоб вказати на особливий зв’язок і родини, і нації з природою людини, яка має свій соціальний вимір. Фундаментальні шляхи творення будь-якої спільноти проходять через родину: щодо цього не може бути сумнівів. Утім, схоже, що аналогічне спостереження стосується також нації. Культурно-історична тотожність суспільства зберігається і живиться тим, що міститься у понятті “нація”. Звичайно обов’язково слід уникати певної небезпеки - що ця незмінна функція нації дегенерує в нацизм. ХХ століття дало нам під цим оглядом вельми промовисті приклади, також і в світлі їх трагічних наслідків. Як уникнути цієї небезпеки? Гадаю, що правильним шляхом є шлях патріотизму. Адже ознакою нацизму є визнання лише своєї нації і турбота лише про добро власної нації, без огляду на права інших. Натомість патріотизм як любов до батьківщини визнає за всіма іншими націями рівні права з тими, які вимагаються для власної нації, а тому є шляхом до упорядкування суспільної любові” (с. 75-77).

* * *

“У цьому контексті варто б також поміркувати про той внесок, який Центрально-Східна Європа спроможна нині зробити у творення єдиної Європи. Я говорив про це з різних нагод. Найвагомішим внеском, який можуть зробити нації цього регіону, є, на мою думку, захист власної ідентичності. Нації Центрально-Східної Європи зберегли свою тотожність і навіть зміцнили її попри всі перетворення, які нав’язала їм комуністична диктатура. Адже для них боротьба за збереження національної ідентичності була боротьбою за виживання. Нині обидві частини Європи - Західна і Східна - наближаються одна до одної. Це явище саме собою дуже позитивне, однак не позбавлене небезпек. Головною небезпекою, яка загрожує Східній Європі, є, на мою думку, затьмарення її ідентичності. В період самозахисту від марксистського тоталітаризму ця частина Європи пройшла шлях духовного змужіння, завдяки якому деякі вартості, вельми важливі для людського життя, не втратили своєї цінності, як це сталося на Заході. Там, приміром, ще живе переконання, що Бог - найвищий ручитель гідності людини і її прав. У чому ж тоді небезпека? А небезпека в некритичному прийманні впливу негативний культурних моделей, поширених на Заході для Центрально-Східної Європи, якій подібні тенденції можуть здаватися чимось на кшталт “культурного поступу”, нині це одна з найсерйозніших небезпек. Гадаю, що саме в цьому плані відбувається велика духовна битва, від наслідків якої залежатиме обличчя Європи, яке формується на початку цього тисячоліття” (с. 143).

Іван Павло ІІ “Пам’ять та ідентичність. Бесіди на зламі тисячоліть”. - Львів, 2005

P.S. На нашу думку, саме націоналізм як ідея оперта на християнську мораль може здолати сучасні сатанинські ідеї і тенденції спочатку у Східній і Центральній Європі, а потім допомогти Західному світу позбутися цих згубних антихристиянських і антимодерних доктрин.