Світлій пам'яті митрополита Василя Липківського…

“А ви попробували б зробити щось подібне до Христа – дати себе розп’яти за народ, - може б в такий спосіб здобули любов і прихильність народу”. Так! Лише самопожертва за людей, лише покладання свого життя за краще життя народів відчиняє для себе серця і душі їх, з’єднуються з ними своєю кров’ю."

Одним з найяскравіших виявів українського національного відродження у 20-х роках XX століття був рух відродження української національної православної церкви ідеологом митрополит В.Липківський. В рамках його духовного провіднитствва випиналися розгортані митрополитом постулати націоналістичного розуміння життя, які в нього тісно змикалися з усім комплексом християнського світовідчування.

Митрополит був визначним промовцем, часто справу нашого національного відродження ставив у центрі тої чи іншої своєї проповіді. Націоналізм Шевченка, його прагнення до національної й соціальної справедливості, гаряча неприязнь до Москви, погорда до духовних плебеїв, до національнх зрадників і легкодухів, героїчно-трагічний тонус поезії, революційність сприйняті були митрополитом Липківськом і своєрідно розвинуті у багатьох десятках казаннь.

Український націоналізм, хоч і високо підносить особистість та цінує її розвиток, проте націю ставить, як вартість поза особистістю, радше повноту розвитку особистості узалежнює від повноти національної спільноти. Щось подібне знаходимо і в Липківського.

“… Велику вартість, по слову Христа,має душа кожної окремої людини: вона вартіша, ніж увесь світ. А далі додамо: яку ж безмежну вартість має душа цілого народу… Народ живе сотні-тисячі літ, і коли він хоч трохи дбає про свою душу, він не може не залишити по собі досить помітного сліду в житті всього світу”.

Для В.Липківського нація є спільнотою органічною. Він вважав за конечне наголошувати марність та шкідливість класового інтернаціоналізму. Натомість підносив ідею міжнаціональної солідарності націй як органічних, злютованих внутрішньою єдністю спільнот:

“…перший крок до відродження кожного народу – це є національне об’єднання народу… Кожен народ повинен об’єднатися у свій міцний, свідомий організм, повинен піднести й зрозуміти своє рідне життя, свою мову, віру, освіту, перш ніж входити в союзи з іншими народами… "

Члени нації з’єднані передусім як духова спільнота, і в національній духовності непроминуща і рушійна сила, через яку нація здійснює Божий Промисел.У проповіді “Божі таланти й земне багатство” читаємо:

…“Всім відомо, що наша Україна дуже багата на матеріяльні засоби. Але яка користь із цього, коли наш народ бідний на духовні скарби, коли в нас так мало і своєї рідної рідної освіти, своєї волі, так мало власної національної свідомости, так мало духовної гідности, пошани до самих себе, так мало єдности, а так багато зрадництва, рабського приниження, продажности. Ми бідні на духовні скарби, тому й наші багатства йдуть поперед наші очі на користь різних хижаків, що за наші ж багатства нас же й нищать та виснажують. Будучи бідні на духовні кошти, ми й досі живемо “на нашій не своїй землі”…

Це наголошування ролі духовного фактора в житті людських спільнот є центральною темою проповідей Лпківського. Однією з найбільших хиб нашої націоальної вдачі вважає Липківський почуття меншовартості, прищеплене нам нашими ворогами. Хоч Назарет був у бідній країні рибалок, ремісників і селян та був погорджуваний у ізраїлітян, однак саме з цього міста, про яке говорили:“З Назарету чи ж може бути що добре?”- походив родом Христос. Це доказ, що народ погорджуваний чужинцями і не певний своїх сил, може стати світочем людства, треба тільки не зважати на чужу погорду й відродити в собі почуття національної сомопошани.

У Страсний Четвер, по прочитанні євангелії про зраду Юдою Христа, говорить митрополит про важкий злочин христопродавця. І далі говорить про пізніших Юд, про теперішніх зрадників і відступників від свого народу. Христос переніс багато страждань, але найбільшим стражданням була для ного зрада Юди. Липківський бив по найбільшому злу, що в совєтських умовах з новою силою роз’їдало лави національної спільноти.

Не була чужа Липківському також ідея активності в боротьбі за національне оновлення. Ні церковні ні цензурні мотиви не спинили митрополита від категоричних заяв, що духовно-церковне зв’язане також з національно-визвольними стремліннями українського народу, який є народом поневоленим.

Боротьба за визволення нації відповідає християнському ідеалові й не суперечить християнській уяві миру, бо ця уява має на увазі мир душевний, внутрішню гармонію, узгіднення з божественною правдою. Лише такого миру прагне хрисриянин, а не миру в буквальному розумінні: «ми молимось за те, щоб життя наше проходило в спокою. Ми молимось за спокій у всьому світі. Але що б то за життя було, коли б воно все проходило в спокої – чи було б про що згадати людини з свого життя? Людина найбільше відживлюється тими моментами, коли доводиться подивитись в очі смерті.

Наш народ може найменше зазнав спокою в минулому… Це моменти найбільшої титанічної боротьби нашого народу з хвилями житейського моря, боротьби за своє життя, за своє право визволення та перетворення».

Митрополит по-філософському оформив тезу про неподільність, тісну пов’язаність духовного й плотського в житті людей як життєву конечність. Повнота життя ­ це поєднання духу і матерії, з тим однак, що дух має одухотворяти матерію. Ідеалізм Липківського, центральний елемент його світоглду, сходиться з ідеалізмом, революційно осмислюючим дійсність. Поруч висвітлення ролі з теологічного становища виявляє він також роль віри в суспільнім житті. У розв’язанні проблеми – індивідуум і релігія,-

Липківський протиставиться демократично-ліберальній оцінці віри, і тим самим знов таки зв’язуються незримі нитки єдності його світоголядних позицій з позиціями українського націоналізму.

Митрополит ніколи не забував підкреслити, що церква завжди і скрізь є громадою, позначеною національним характером. Виразне наголошення, що славити Боже Ім’я слід на всіх мовах, є підкреслення того, що Христова Церква не повинна обминати національні відмінності, а має зростатися з ними. Національні прикмети в церкві мають виявитися з тою ж силою, з якою виявляє себе національна духовність в інших сферах життя. Пафос національно-визвольної боротьби, що стрясає український організм, так само має струсити й Церквою й визволити її. Релігійне почуття може бути глибоким тільки тоді, коли воно випливатиме з глибоко інтимних національно-народніх уяв.

У гнівних міцних словах митрополита, спрямованих проти “малоросів”, послідовників московської церковщини, відчувається сила бичування, властива біблійним пророкамю. У своєму проповідництві Липківський зі сміливо піднесеним чолом ішов на зустріч небезпекам. Раз-у-раз знаходимо у нього незамасковані політичні виступи супроти большевизиму як носія безвірства:

“В ці часи почувається якесь нове “благовіщення”, нас закликають єднати свеє життя не з Христом, а з якимсь Марксом та іншими іменами, що піднеслися на землі. Єднають нас уже не з янголами і Духом Святим, а з мертвою матепією та її механічними законами…

Коли в наші часи, дійсно, перетворюється життя народів, то це перетворення повинно початись не з Маркса та його нащадків, що й собі не здобули життя, а з Христа з Його Благовіщеня й Воскресіння” .

Митрополит знав, що йому загрожує за ці та й подібні слова. Але він був справжнім духовним революціонером, який не спиняється перед очевидною небезпекою, але використовує ті можливості, які приносить ситуація. А ситуація була така, що недавно приборкані повстансько-революційні сили ще бурліли гнівом, енерґія мас переливалася у формфі релігійного протесту проти совєтчини. Це були часи, коли на Поділлі стихійно розпочався рух ставлення хрестів на знак протесту проти большевитського безвірнитства. В урочище “Йосафатова Долина” сходилися великі процесії віруючих з хрестами і створили цілий ліс хрестів, до 10 тисяч. В цих умовах загостреного релігійного почування серед мас влада не наважувалася усунути митрополита з обрію церковного життя, хоч і двічі ув`язнювала. Митртополит діяв енергійно й рішуче. Це знали й большевики. Тому перший і найдошкульніший їхній удар в кінці 20-х рр.- на поч. 30-х був по УАПЦ. Духівництво й активних парафіян масово розстілювано й висилано на каторгу. Самого митрополита в 1927 р. усунено від церновної діяльності, а 1937 р. вивезено з України у безвість.

ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери