Орденський шлях (п/п-к Ростислав Винар)

ОРДЕНСЬКИЙ ШЛЯХ!

Орденська суть організації – це не ефемерні забаганки фанатиків, це абсолютна реальність для будь-якої людини, яка присвячує своє життя не кон’юктурному просуванню по матеріалістичній драбині, а боротьбі за вічні цінності: Бога. Батьківщину. Свободу!

Вашій увазі ми пропонуємо збірку статей підполковника Ростислава Винара, яка, власне, присвячена відродженню орденського духу серед широкого українського загалу. Тільки орденська боротьба – боротьба духовна, боротьба хрестом і мечем наблизить українську націю до її перемоги: до здобуття Української Самостійної Соборної Держави та до повалення світового імперського устрою.

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!

Полковник Дмитро Ярош

In hoc signo vinces - з цим переможеш!

“Non nobis ,Domine, non nobis, sed nomini Tuo da Gloriam” „Не нам Господи, не нам, але імені Твоєму для більшої слави Твоєї”

Девіз лицарів-тамплієрів

„Потрібний хрестоносний похід мужніх чеснот і чистоти, щоб зупинити й нанівець звести дикі посягання тих, хто вважає людину за звіра. Цей похід – справа ваша”

„Звільняйся від пут, які тебе в’яжуть з сотворіннями – з іншими людьми та речами – аж зовсім позбудешся їх, тих пут. Бо як каже папа св. Григорій, диявол, не маючи нічого й нікого на цьому світі, стає до двобою нічим не обтяжений, голий. Якщо ж ти виступиш проти нього в „одежі”, то він швидко знайде за що тебе схопити й кине об землю.”

„Ти пишеш, а я цитую: „Моя радість і мій спокій. Ніколи не зазнаю радості без спокою. А що таке спокій, мир? Мир – це щось пов’язане з війною; це результат перемоги. Мир вимагає від мене постійної боротьби. Без боротьби не осягну миру.”

„Війна! Війна – кажеш ти, - має надприродну мету, що її світ не збагнув: війна ведеться для нас. Війна становить найважчу перешкоду на легкому шляху. Але нам треба буде, кінець кінцем, її полюбити, як чернець повинен любити свої подвиги.”

Монсеньйор Хосемарія Ескріва де Балягер і Альба – засновник ордену „Opus Dei”

Ласкаво просимо у Світлі Часи Середньовіччя! Передбачаю, як у частини читачів округлилися очі – в одних від нерозуміння, а у других – від страху. Ну, що ж! Других ми не затримуємо (поки що!). Перших все-таки запрошуємо у цю захоплюючу подорож. Але перш за все я хочу запросити з нами тих, у котрих при слові „Середньовіччя” загорілися очі та стиснулися кулаки. Бо ми всі – разом. Бо для нас всіх Середні віки – це Світлі Часи – часи панування честі, гідності, віри, вірності, мужності, відданості. Бо саме з тих часів виринає слово ОРДЕН – слово, котре несе у собі загадку, таємницю, доблесть – те, що у сучасному суспільстві, на загал, вважається анахронізмом. Але давайте, щоб краще зрозуміти сучасність і зазирнути у майбутнє, повернемося в далекий і славний 1118 рік…

Через двадцять років постійної боротьби жменьки лицарів з полчищами сарацинів за Святе Місце, за те, щоб дати можливість всім християнам Європи відвідати Єрусалим, поклонитися Гробу Господню, помолитися, очистити душу свою та відправитися додому, у Європу, без страху перед сарацинськими розбійниками та грабіжниками, всім хрестоносцям стало остаточно зрозуміло, що втримати завойоване буде дуже і дуже складно: на допомогу із рідних країв вони не покладали великих надій, та й попередні події показали безпідставність таких сподівань.

Що ж залишалося робити хрестоносцям-лицарям, які були поставлені Волею Божою захищати Гріб Господній, та який в силу найрізноманітніших обставин, вони не могли захистити від полчищ сарацинів? Як могли поступити в даній ситуації сильні люди, які чесно виконали свій обов’язок перед Господом Богом, перед одновірцями, перед самими собою? Люди які прожили життя і постаріли у боях – люди-лицарі? Найсильніші люди у такій ситуації могли прийняти два антагоністичних рішення.

1. Покинути Палестину, купити де-небудь у Європі ділянку землі, доживати там спокійно свій вік, розповідаючи місцевим хлопчикам та дівчаткам про славні походи, про велику, але невдалу справу. Вдячні нащадки з увагою слухали би дідусів, передавали з уст в уста страшні й героїчні історії, ззовні захоплюючись зробленим дідами, але внутрішньо здригаючись від почутого. Співчували би оповідачам, котрим так не пощастило у житті: подвигів здійснили багато, але користі від них – зовсім мало. І жаль, навіть невисловлений, отрутою вливався би у серця славних воїнів, а відчути цього вони б не змогли і тому повільно згасли б від жалю та співчуття. Це найгірша доля для великих воїнів…

2. У відчаї, всі лицарі які залишилися живі, могли би дати сарацинам смертельний бій. Європейські воїни могли би його виграти, але це не зупинило би стратегічний вектор часу у цьому регіоні, котрий діяв проти Європи, на користь Азії. Через рік-два, а може через місяць-другий знову б постала необхідність такої битви. І врешті-решт відбулася би остання битва між сарацинами та хрестоносцями, у якій би загинув останній хрестоносець „першої хвилі”. Про Нього , про всіх Героїв склали би пісні дуже подібні на „Пісню про Роланда”, - і в Європі з’явився би ще один Роланд. І не більше..

Яке ж рішення прийняли воїни великої ідеї, закинуті у Єрусалим Божою Волею, щоби охороняти Гріб Господній від невірних? Скажу тобі, дорогий читачу, - вони вирішили зробити абсолютно неможливе – продовжити щоденну боротьбу з багаточисельним та грізним своїми силами ворогом. Це рішення прийняла жменька непохитних лицарів, котрі не змогли і не захотіли визнати неминучість поразки…

Найстійкіші з них зібралися на руїнах храму біля Гробу Господнього, заснували лицарський Орден Храмовників (Тамплієрів), прийняли Устав, дали сувору клятву, вибрали главу Ордену. Так була народжена та велика Таємниця, яка стала найголовнішою складовою частиною явища лицарства.

Таємниця – це безкінечність. Таємниця – це вічний пошук. Вічний пошук – це рух. Рух – це життя. Таємниця не розгадана й донині. Тому Лицарі та Лицарство живуть вже дуже і дуже довго.

У той же день лицарі новоствореного Ордену признались самі собі в тому, що до цього і вони самі, і інші лицарі – учасники хрестового походу вели себе негідно: грабували й займалися розбоєм, насиллям, забували про те, заради чого вони пішли в Азію.

Це признання, це покаяння перш за все засвідчило, що ці суворі люди, котрі протягом двадцятиріччя не випускали ні на один день меча зі своїх рук, залишались зовсім як діти. Як діти вони вірили: покаюся, скину з себе важкий тягар гріхів, очищу свою душу і Господь Бог допоможе мені виконати завдання заради якого я сюди йшов. Але наївними ці сильні люди не були. Все наївне закінчилося у передмові Уставу Ордену Тамплієрів. У самому ж уставі було стільки суворого, що не можна було не захопитися навіть самою ідеєю створення духовно-лицарської, постійно-діючої військової організації надзвичайно закритого типу, метою якої була допомога християнам.

Згідно з Уставом Ордену, лицарі повинні були присвятити своє життя служінню Господу і Церкві: абсолютний послух, залізна дисципліна, постійне перебування у молитві, строго визначені обмеження у харчуванні та одязі, відмова від будь-яких матеріальних цінностей, єдність з братами-воїнами, а також до життєва чистота (целібат) і військова доблесть – кожен, хто вступав в Орден Тамплієрів повинен був перемогти один трьох супротивників. У історії не зафіксовано жодного випадку, щоби військо Ордену втікало з поля бою..

Орден було знищено у 14 столітті. Чому? Тому, що ця структура, ці люди, їх світогляд, система їх цінностей не вписувались і ніяк не узгоджувались із тиранічною владною системою, яка перемелювала та знищувала все, що їй не підпорядковувалося. Тому, що людина Ордену з її благородством та ідеалами, за які вона готова була витерпіти будь які страждання, не вписувалась у встановлені норми та правила.

Система переконувала, що зрада – це не підлість, а прояв розуму та далекоглядності. Королівські легати вивертались як могли, застосовуючи у своїй аргументації найрафінованіші прийоми богословської діалектики, змінюючи біле на чорне, добро на зло та навпаки. Ці холуї відпрацьовували свій хліб, жирних каплунів, прибуткові місця і все те, що зазвичай наприкінці життя накопичується у підвалі, як непотрібний мотлох. Шляхетних монахів-воїнів добивали нечисті на руку та брудні у душі законники, об’єднані спільним коритним інтересом в одну велику зграю.

Так Світлі Часи Середньовіччя відходили у минуле. Наступав темний час законників…

Але навіть у катівнях Філіпа четвертого, лицарі Храму залишились вірними вірі Христовій та високим ідеалам благородних сердець, дивуючи подвигом своїм Бога і людей.

Не усвідомлюючи незворотності долі, вони хотіли затримати Середньовіччя, де так були в ціні доблесть і відданість, хотіли показати, що система не всемогутня, що вона ламається та тріщить, як розсохле дерево коли вона зіштовхується з Лицарем, який ще у своїй юності зробив вибір у якому світі йому жити, а в якому – ні.

Але, дорогий читачу, хочу Тобі сказати, що ідеали та цінності закладені засновниками Ордену Тамплієрів не зникли в далекому чотирнадцятому сторіччі. Хрестоносці свою Велику Битву зі Злом, виграли, незважаючи на власну фізичну смерть. Бо їх ідеали, традиції, пам’ять про них дійшли до наших днів…

А тепер, мій читачу, озирнись і подивись навкруги. Що ти бачиш?

Так, у світі правлять гроші. Система матеріальних цінностей переплетена з системою дуже часто несправедливої державної влади. Нащадки тих фарисеїв, що розпинали Христа, та тих законників, що знищували тамплієрів створили майже досконале суспільство споживачів, яке перетворює людей на тварин, особливу увагу приділяючи молоді та юнацтву. Людина-обиватель, громадянин цього суспільства думає про те, як прогодуватись, забезпечити сім’ю та створити собі задовільні побутові умови. Все!!! Ліберально-космополітична політична система в світі, у тому числі в Україні, направлена на те, щоби приводити до влади (читай до „корита”) чергову когорту „знавців економіки” та „фахівців законотворців”, які дуже часто, нехтуючи законами Божими, елементарними правилами чесності та порядності, „роблять велику політику” та „керують державою”. І вся маса нинішніх політичних діячів преться у це болото чудово усвідомлюючи куди вони влізають. При чому розуміння обраного напрямку їх не зупиняє – все ж таки ближче до „корита”.

Немає чистих політиків, як немає чесної політичної системи і справедливого законодавства, якщо вони не базуються на єдиноправильному законі на Землі - Десяти заповідях Божих. Цей закон є найвищим і обов’язковим до виконання!

Але сильні світу цього – ті самі законники, які виросли на руїнах Середньовіччя забули про це. Забули і не хочуть згадувати. Вони використовують найновіші досягнення цивілізації для зомбування людей, постійно стимулюють гонитву за примарними насолодами та хоч зовсім-зовсім маленькою часткою з корита матеріальних благ.

У наш час віра, благородство, честь, відданість, вірність, мужність – надбання зовсім небагатьох людей. Ця меншість береже ці найкращі ідеали людства, розуміючи, що дуже скоро вони стануть необхідні тим людям, які стануть на прю зі Злом.

„Який жаль, що ці юрби – у верхах, в низах та посередині живуть без ідеалу! Виникає враження, що вони несвідомі існування власної душі. Як отара, як стадо, як … свинська череда. З допомогою Твоєї милосердної Любові Ісусе, ми обернемо отару в загін, стадо в армію, із череди витягнемо та очистимо тих, кому надокучило топитися у гноєві.” Так, дорогий читачу, сподіваюсь, що вогонь у Твоїх очах спалахнув ватрою, бо сильніше аніж монсеньйор Ескріва, напевне, сказати неможливо. Ласкаво просимо у Світлі Часи Середньовіччя!

Ми з Тобою і ще десятки тисяч таких як ми повинні стати Христовим воїнством, тим Орденом, який розпочне Війну! І це буде наша війна!

Ця війна повинна розпочатись з бою із самим собою, із своїми темними сторонами, із слабістю, із терпимістю до зла, із поступливістю своїми ідеалами. Ми повертаємося…до Таємниці, до вічного пошуку, який змінює людину: робить її сильною, робить її Воїном, робить Апостолом.

Христос чекає Тебе! Відкрий йому серце, прийди до Нього, покайся, прийми Святі Дари, позбудься страху та докорів сумління – тільки тоді зрозумієш, що Ти став Воїном Христа! Тільки тоді з мечем і Святим Розп’яттям Ти можеш виступити на нашу з Тобою Війну…

Україна…Наша Батьківщина…Зараз вона у страшному стані. У душах людей страх і безлад. Навкруги панує Зло і спустошення…

Тільки наш – український Орден може ставити чоло цьому засиллю Сатани на нашій землі.

„Бог, Україна, Свобода”. Віра Христова і мечі, освячені цією Вірою – ось те, що врятує нашу Вітчизну. Ми є зародком цього Ордену, бо переважна більшість людей, які сповідують ці ідеали та переконання об’єднались у „Тризубі” імені Степана Бандери. Для нас питання : „Орден чи партія” – не існує. Тільки ОРДЕН! Тільки ідеали Світлого Середньовіччя, тільки безоглядна Віра і Вірність зможуть побороти зло на нашій Землі.

Ми чекаємо на Тебе, дорогий читачу, майбутній побратиме!

Тебе чекає Український Орден!!!

З нами Бог! Тоді хто ж проти нас?!

Ордени на тлі історії та еволюція орденської ідеології.

“Усі боягузи тут залишаться, ті хто не любить ні Бога, ні доброчинність, ні саму любов, ні гідність. Кожен із них каже: “Але що буде із моєю жінкою? І я нізащо на світі не покину своїх друзів.” Такі люди мислять нерозумно бо немає більш істинного друга, ніж Той, котрий був розп’ятий за нас. Ті ж, хоробрі лицарі котрі люблять Бога і честь цього світу відправляться в путь бо вони мудро бажають прийти до Бога; але шмаркаті з бляклими щоками – залишаються. Вони сліпі, я в цьому не сумніваюсь, ці люди котрі відмовляються хоч раз у житті допомогти своєму Богу і гублять честь світу свого”.

Тібо Шампанський

“Меч даний тобі лиш для того, щоб захищати бідних і слабких…”

Св. Бернар Тібо Шампанському

“Ти будеш царювати до того часу, поки справедливий, але коли порушиш справедливість ти перестанеш бути королем!”

Із звернення пріора Англії Ордену тамплієрів до Генріха ІІІ, короля Англії.

Дорогий однодумцю! Ні, не так… Дорогий побратиме! Ти котрий, сприйняв близько до серця попередні статті! Твої очі запалали праведним блиском! Ти хочеш іти цим шляхом разом з нами! Важким і тернистим, шляхом створення нашого, українського Ордену. Тоді – через терни, до зірок, і ми знову повертаємось в раннє Середньовіччя, щоб зрозуміти, що робиться навкруги і що робити нам з Тобою…

Далекі ХІІ-ХІІІ століття… Хрестоносний рух у розпалі. Створюються нові для тих часів (можна сказати революційні) організації – військово-чернечі ордени. Ти вже уявляєш собі, дорогий Друже, ті обставини та внутрішній стан воїнів-лицарів, котрі у своїй сумі привели до створення першого Ордену – Ордену Тамплієрів. Але я хотів глибше показати той основний морально-психологічний аспект, який керував лицарями-хрестоносцями в момент прийняття цього доленосного для усього світу рішення.

Справа в тому, що західні християни в збройній боротьбі за справедливу справу бачили можливість спасіння безсмертної душі і одночасно – акт милосердя. Для світських людей, лицарів, воїнів, які хотіли вести християнське життя, це стало альтернативою до, поступлення в монастир, бо носіння зброї, яке було перепоною для створення військово-чернечих орденів, стосувалося тільки, священиків. Відомий хроніст тих часів Гвібер Ножанський, писав: “Бог створив у наш час священну війну, для того, щоб лицарі та натовп, котрий біжить, слід за ними… могли знайти нові шляхи спасіння душі. І таким, чином вони не повинні повністю віддалятися від світських справ, ідучи в монастир, або вибираючи іншу форму церковного служіння, як це було раніше, але можуть удостоїтись в якійсь мірі Божої благодаті, продовжуючи займатися своєю справою і с тою свободою та з тим зовнішнім видом до якого вони звикли”.

Але лицарі-тамплієри пішли далі: для збереження чистоти своїх помислів, незаплямованості свого сумління та для того щоб завжди перебувати під охороною Духа Святого, вони приймають чернечі обітниці довічної чистоти, бідності та послуху, зберігаючи у своїх міцних руках меч.

У 1139 році Папою Інокентієм ІІ Ордену були даровані привілеї:

• безпосередня опіка Папи Римського і пряме підпорядкування Апостольському Престолу;

• непідпадання під світську юрисдикцію;

• звільнення від усіх податків;

• каноніки Ордену мали таке ж право помилування, як і єпископи.

Це при всьому тому, що Орден був військовим з’єднанням, яке безперервно воювало близько двох століть.

Битви, вишколи, релігійні практики, обмежений час на сон та їжу, загартованість у боях та віртуозне вміння володіти зброєю, жорстка дисципліна та абсолютна підпорядкованість наказам – таких людей неможливо було залякати або безкарно пограбувати. Тому доми Ордену Храму перетворились на надійний притулок для тих, хто був переслідуваний.

Не треба забувати, що із двадцяти двох Великих Магістрів Храму, шестеро загинули в бою. У ті часи правилом було під час військових дій, в авангард й ар’єргард, як найнебезпечніші ділянки бою, посилати членів військово-чернечих орденів. Навіть у поразках – воїни християнських орденів демонстрували героїзм, непоступливість у бою, прекрасний вишкіл, силу духа, відданість ідеалам Ордену та Церкви до смерті.

Говорячи про невдачі Ордену, ми повинні пам’ятати, що лицарі всіх Орденів під час боїв та захисту фортець бралися за справу, яку інші просто не могли виконати. Я не можу тут не сказати, що фортецю Крак де-Шевальє захищали всього 60 лицарів-госпітальєрів, Сафад – 80 тамплієрів, а замок Торн – 7 лицарів Тевтонського ордену. Замок Бельвуар тримався більше року проти султана Саладдіна котрий так і не зміг тоді взяти ні Крак де-Шевальє, ні Маргат. Не можу не згадати героїчну оборону фортеці Сен-Жан-д’Акр силами трьох Орденів у 1291 році. Тоді, будучи смертельно пораненим, Великий Магістр Ордену Тамплієрів Вільгельм де Боже бився зі своїми лицарями до самої смерті. В той час, коли жінки та діти евакуювались на орденських галерах, лицарі продовжували обороняти фортецю, не сподіваючись на порятунок…

Як я вже зазначав, історії не відомі випадки, коли тамплієри втікали з поля бою, а полонені тамплієри здебільшого страчувались ворогом. Чому? Тому що лицарі-тамплієри не мали права просити пощади після битви, а також не мали права пропонувати за себе викуп у полоні. Дозволю собі нагадати ще одне правило Ордену: Капітул (рада ієрархів Ордену) міг розпоряджатися майном Ордену для його процвітання, але ради окремих членів Ордену ніякі затрати не допускались.

Те, що ти прочитав, дорогий побратиме, вся ця історія і створила те поняття, про яке ми зараз говоримо. Це – Орденський світогляд. Але давай коротко зупинимось на визначних моментах в історії інших Орденів, щоб знову повернутись до цього питання – а хто ж вони такі були, оті лицарі-тамплієри, госпітальєри, тевтонці та багато-багато інших?

Орден Св. Іоанна Єрусалимського, або Орден Госпітальєрів… Другий за значенням та силою Орден християнського світу, який зберігся до наших днів, кардинально змінивши напрями та види своєї діяльності…

Історія його розпочалася в ХІ столітті, в далекій Палестині, в 1070 році. Там, в Єрусалимі, було організоване священне братство при госпіталі, яке надавало притулок паломникам. За ініціативи лицаря Герарда, монахи надавали мандрівникам необхідну допомогу в “… слабості, хворобах та темряві духовній”, допомагаючи жебраючій та безпомічній масі людей, яка в той час заполонила Святу Землю.

Але ось прийшла пора Христових Походів, пора прямого протистояння з ворогом, відвоювання Гробу Господнього та оборони його від сарацинів. У той час іоанніти поступово перетворюються у військово-чернечу організацію, бойовий настрій госпітальєрів починає домінувати над почуттями милосердя.

Хоча в середині ХІІ століття Єрусалимський госпіталь вміщав більш ніж 1500 пацієнтів, у ньому розміщувались пологове відділення та притулок для новонароджених, лицарі-монахи, супроводжуючи каравани паломників, воювали краще, аніж доглядали поранених. Коли пост магістра Ордену зайняв Раймонд де Пюі, під впливом та за прикладом Ордену Лицарів Храму, госпітальєри формуються як військово-чернечий орден. Монахи продовжували піклуватися про хворих та поранених, а лицарі воювали в ім’я Господнє на полі битви.

Ця особливість Ордену Святого Іоанна дає нам можливість зрозуміти фантастичне для наших часів поєднання двох аспектів Християнського Середньовіччя: чернече милосердя біля хворого та знедоленого паломника і одночасно – християнський акт милосердя на полі бою, боротьба за Святу Справу, за спасіння душі! Просто неймовірне, вражаюче розуміння практикуючого християнства та Воюючої Церкви!

Папа Римський Пасхалій ІІ в 1113 році затвердив Устав Ордену, тим самим надавши згоду на реорганізацію братства на військово-чернечий Орден та взявши його під свою юрисдикцію. Почалася епічна історія Ордену…

В цій епопеї Орден Святого Іоанна Єрусалимського по праву ділить славу з Орденом Лицарів Храму. Обидва Ордени проводили розвідку і “обрамляли” армію хрестоносців, виступаючи в авангарді та ар’єргарді. Коли один Орден прикривав ар’єргард, другий висувався в авангард. Вони змагалися один з одним у доблесті… Якщо мали місце розбіжності та суперечки між Орденами, вони ніколи не виходили за межі військових частин. Це було абсолютно природно для організацій, в яких надзвичайно сильно був розвинутий корпоративний дух. Але ця обставина не заважала їм підтримувати одне одного в бою, а військовий статут тамплієрів зобов’язував уцілілих або розрізнених лицарів ставати під знамена госпітальєрів. Це були люди лицарського світогляду та одного розуміння навколишнього світу, що дозволило їм донести до нас своє славне ім’я, не дивлячись на всі нашарування бруду, наклепів та людської заздрості…

Орден госпітальєрів пройшов великий та важкий шлях в історії. Зараз він існує під назвою Мальтійського ордену та переважно займається благодійною та харитативною діяльністю. Але це вже інша історія…

Дещо осторонь стоїть історія Ордену Святої Марії Тевтонської, який був заснований під час Третього Хрестового Походу. Це був німецький Орден, який виріс з братства Святої Марії Тевтонської в Єрусалимі. В 1189 році син Фрідріха Барбароси ввів для братства статут тамплієрів, була введена форма одягу. В 1191 році Папа Климентій ІІІ затвердив Орден в якості відділення Ордену Госпітальєрів, а в 1199 Папа Інокентій ІІІ оголосив Орден самостійним, і з того часу він став називатися Тевтонським.

За час свого існування у Святій Землі під час постійних військових кампаній лицарі-тевтонці проявили себе як мужні та непохитні воїни, пліч-о-пліч воюючи з лицарями інших християнських Орденів.

У той же час вже розпочався той трагічний шлях, який призвів до повного занепаду цей третій найзначніших християнських Орденів. І почав цей шлях Фрідріх ІІ Гогенштауфен, котрий спав і бачив себе повелителем світу. Задля цього він вирішив підкорити всіх і вся Германській імперії. Тевтонський орден його повністю підтримав, чого не скажеш про тамплієрів та госпітальєрів. Великі Магістри цих Орденів навіть не виявили бажання бути присутніми на проголошенні Фрідріха ІІ королем Єрусалиму. І з цього моменту шляхи цих Орденів повністю розходяться…

Ми знаємо долю Тевтонського Ордену… Війна проти слов’янських християнських народів. Війни з метою загарбання земель та підкорення народів призвели до моральної деградації керівництва Ордену, очолення його нащадком Гогенцолернів, який перейшов на бік Реформації, прийняв протестантизм та ввів Прусію, яка була державою-наступницею Ордену, в склад Польщі. Тоді фактично перестав існувати Тевтонський Орден… Орден, який порушив основи, закладені у фундамент побудови християнських орденів: захист бідних та слабких, відданість вірі Христовій та Апостольській Церкві, постійна боротьба зі злом.

Дорогий Побратиме! Розповівши Тобі цю далеку історію, хочу підвести певний підсумок. І цей підсумок в наші часи звучить шокуючи: більше 900 років тому був створений тип організації, котра змогла створити Людину – Християнина, Воїна, Захисника, Борця, Велета Духу! Послухай, що писав Святий Бернар Клервоський: “Нове лицарство з’явилось у Святій Землі. Нове, говорю вам, і не зіпсоване світом, в якому воно веде подвійну битву – як проти ворогів во плоті і во крові, так і проти духів злоби піднебесної. І немає ніякого чуда в тому, що лицарі ці протистоять міцністю м’язів своїх тілесним супротивникам, бо се вважаю я справою доволі звичайною. Але дійсно чудом є те, що силою духу свого воюють вони з пороками та демонами, заслуживши таку ж хвалу, як і священнослужителі”. Ось вона, Таємниця, яка виринає до нас із темряви віків! Згадай початок нашої розмови: “Ти будеш царювати, поки ти справедливий…” Бо критерій справедливості – це Закон Божий. Все, що суперечить йому – це несправедливість, котра повинна бути знищена. І це справа Божа. Ця справедливість однакова для держав, для правителів, для окремих людей! І в наш час, через дев’ять століть, перед нами стає титанічне завдання: створити наш, український Орден, котрий зможе викувати Українського лицаря, Лицаря Віри та Церкви, Лицаря Української Нації! Тоді цей Лицар відродить нашу Україну і не зашкодять йому ніякі злі сили та перепони. І тоді ми скажемо: Наша Україна є! Тепер і навіки! Наша Україна з єдиною Христовою Церквою та Нацією-Господарем, Нацією-Переможцем, Нацією-Будівником! Амінь!

Прадавня історія, як джерело могутності української нації

“У найвищому значенні оборони Істини проти прихованого та відвертого ні історія є літописання заперечення, що намагається її здолати. Особистості та народи, які невидимо діють у цій боротьбі є свідомою чи мимовільною зброєю в протистоянні Духу Правди та дволикого духу лжі.”

Олександр Вельтман (шведський історик)

“Нації проходять, і по них немає й сліду, та історія дає нам нагу причину цього, просту й єдину розгадку у всіх випадках: впали народи тому, що не були готові. Ніщо на світі – ні багатство, ні слава, ні таланти – не заступить одного, того, що є Законом понад усі закони: будь готовий! Це є єдина наука, що випливає з усіх часів і з усіх країн, одна незмінна Правда серед усіх змінностей світу – і для дітей, і для жінок, і для націй, і для цілих рас: будь готовий, будь готовий, ще раз кажу – будь готовий!”

Редьярд Кіплінг

Можу передбачити, дорогий побратиме, як прочитавши все вже написане, Ти звернешся до мене з великим знаком запитання в очах: “А ми?.. А як?.. А що далі?…” Ти подумаєш про себе: “Це ж Європа… А ми ж – це зовсім інша справа. Яке відношення має Україна й українці до Орденів та їх діяльності? Та й чи потрібна нам уся ця справа?” Що ж, Ти маєш повне право на такі думки та запитання. Отже, щоб нам із Тобою прояснити для себе цю справу, ми… правильно – зануримося в сивину не століть, а тисячоліть, попередньо вияснивши декілька питань для тих читачів, котрі, можливо, вперше зіткнуться з нашою мандрівкою.

Отже, дорогий гостю, те, що Ти прочитаєш, ні в якому разі не є історичним дослідженням, чи монографією. Це, скоріше, спроба узагальнити відомі факти і зробити з них деякі висновки. Якщо Ти зацікавишся глибше історичною стороною нашої подорожі, то я можу адресувати Тебе до праць М. Грушевського, С. Шелухіна, О. Пріцака, Є.Маланюка, Ю.Липи, В. Щербаківського, О. Стрижака, Ю. Шилова, С. Томашівського, до літописних джерел, перелік котрих зайняв би ще декілька сторінок. Але це не є нашою метою. Наша мета – зрозуміти, звідки в нашої нації береться ця внутрішня сила, котра допомагає нам залишатися собою на тлі духовного та морально-психологічного занепаду старої Європи, відходу цієї колиски Християнської цивілізації від фундаментальних цінностей, котрі дозволяли бути собою кожній з європейських націй, а Європі бути визначальним світовим психологічно-політичним субстратом. Наша ціль – зрозуміти минуле з метою протиставитися генералізованому світовому наступу Зла в усій його многоликості. Бо сказав же директор Інституту світової економіки та Міжнародних відношень, академік Ю. Пахомов у своїй статті “Роздуми про сучасний світ”: “Досвід показує, що при всій могутності грошей, влади і приневолюючих технологій, архетипи, котрі беруть початок в епосі Відродження не так-то просто побороти.”

Візьму на себе сміливість розширити цю цитату. Не тільки і не стільки в епосі Відродження, а скоріше в часах раннього середньовіччя, в яких ми з Тобою, дорогий побратиме, вже побували. Ті архетипи, які базуються на традиціях і моралі раннього середньовіччя, теоцентричної європейської цивілізації практично не піддаються зомбуванню і впливам сучасної маскультури. Будеш готовий Ти, Буду готовий я – буде готова ціла нація. А приготовану націю практично неможливо перемогти. Якщо я переконав і Тебе, мій Побратиме, і Вас, шановні гості, тоді ласкаво просимо у далеку дорогу!

А проляже наша дорога в заховану від нас сиву давнину далеких тисячоліть, котра починається біля українського міста Мелітополя, на північний схід від нього, над річкою Молочною, де стоїть знаменита на весь світ Кам’яна Могила. Чим вона знаменита, спитаєш Ти мене, дорогий побратиме? Туди ж не їздять численні екскурсії, немає туди і розрекламованих туристичних маршрутів. Ти правий, друже мій, але цей факт не перестає дивувати тих зацікавлених людей, які знайомляться з революційним відкриттям українських археологів. Бо Кам’яна Могила – це свого роду сховище, яке зберігає мудрість цивілізації Аратти, колиски всієї земної цивілізації. А вік Кам’яної Могили датується ХІІ-ІХ тисячоліттями до Р.Х. Так, дорогий побратиме, ти не помилився! І хоча нас сюди не запрошували, тим не менше, не зважаючи ні на що, ми направимо наші стопи до цієї містичної пам’ятки людства і все-таки зануримося в сиву-сиву давнину…

Отже, Аратта – це в ХІІ тисячолітті до Р.Х. територія між Дунаєм, Волгою, Карпатами та Кавказом – предтеча найдавнішої цивілізації нашої планети. У Х-ІХ тис. до Христа, в пониззях Дніпра відмирала мисливська цивілізація, натомість вздовж східного узбережжя Середземного моря та вздовж південних узбереж Каспійського та Азовського морів почалося становлення цивілізації древніх землеробів та скотарів. У VIII-VII тис. до Р.Х. ці племена рушили як на Урал, де вони дали початок тюркським народам, так і вздовж північного та південного узбереж Чорного моря через Малу Азію, Палестину, аж до Сінаю. Наприкінці VII тис. до Р.Х., внаслідок природних та демографічних факторів, народи які осіли в Малій Азії у пошуках землі для розселення рушили вздовж Чорноморського узбережжя на північний захід. Вони дійшли до святилища, яким була Кам’яна могила, на лівобережжі пониззя Дніпра, де й домовилися із тутешніми племенами про своє повернення у відроджену Аратту. Згідно з археологічними даними, в малозаселені у той час долини Дунаю, Дністра, Бугу, Дніпра почали просуватися землероби та скотарі малоазійського походження. Тоді й склалася т. зв. “Циркумпонтійська зона формування індоєвропейських народів”, зона навкруги Чорного моря, де сформувалась спільнота племен, які стали предками багатьох народів, котрі протягом ІІІ-І тис. до Христа розселилися від Британії до Індії, від Скандинавії до Палестини.

Аратта була перш за все, державою землеробів та хліборобів і займала оптимальні для цього лісостепові простори. Характерним є те, що 2/3 світових чорноземів розташовані саме у цій зоні. Вздовж них – із Дунайсько-Дніпровського регіону до Британії включно, а пізніше до Зауралля, протягом IV-III тис. до Р.Х. була побудована система святилищ-обсерваторій, котра стала основою взаємозв’язків у цій прадержаві. Сусідні ж степи заселили скотарі, котрі вперше приручили коня – індоєвропейці, але які тяжіли не стільки до Заходу, скільки до Сходу Південної Європи. Проторюючи новий шлях через Кавказ на свою Малоазійську прабатьківщину через кочові племена, мігранти з Аратти заснували Шумер у майже необжитих на кінець IV тис. до Христа болотах Месопотамії. Туди після стихійних катаклізмів: землетрусів та з’єднання Середземного та Чорного морів і утворення Азовського моря переселилась частина землеробів із понизь чорноморських рік . Осілі землероби Аратти та кочові скотарі Аріану, держава та переддержава лісостепів і степів, сконцентровані на Правобережжі та Лівобережжі Дніпра – у IV-III тис. до Христа стали як дві складові індоєвропейського світу, котрий виріс із своєї Циркумпонтійської колиски.

А працюючи над тисячолітньою скарбницею древньої мудрості, котрою є Кам’яна Могила, українські археологи вже давно прийшли до висновку про безпосередній зв’язок трипільської культури з цивілізацією Месопотамії. Зокрема було встановлено, що Трипілля – то є сама Аратта, із якої виводив себе Шумер, бо трипільські написи та написи передуючих йому культур Подунав’я – це протошумерська писемність.

Тобто, дорогий побратиме, колиска світової цивілізації знаходиться на нашій з Тобою рідній українській землі! Революційне відкриття!? Безумовно!!! Але таке враження, що ця революція в науці і не тільки, невигідна ні нашій офіційній історіографії, ні тим людям, котрі зараз керують Україною. Чому? Ми згодом повернемося до цього питання та пошукаємо відповіді…

Тим часом повертаємося до рідної давнини і звичайно, наша наступна зупинка – це Трипільська культура. Культура Трипільського, або, як його називає проф. В. Щербаківський – праукраїнського народу обіймає новокам’яну, бронзову та початок залізної доби, та є аналогічною до культури і складу південних держав мікенців, геттітів, митаніїв, егейців та, напевно, етрусків. Ця культура, що органічно пов’язує Україну з південною Європою та частково із Західною з її прадавнім мистецтвом, моральними правовими та релігійними здобутками. Фінляндець - археолог Тальгрен окреслює її як “типову землеробську культуру з населенням, що групувалося часто над берегами рік у фортифікаційних оселях. Західні первні, тут у степах, були знаменні для політичної й економічної організації завжди осілого населення, а ніколи не кочового.”

Необхідно зазначити, що Трипілля являло собою осілу хліборобську культуру, політично розвинену, із власними правовими та моральними нормами. Не можу обминути того факту, що на Московщині археологічні розкопки не виявили слідів хліборобства аж до ІХ ст. по Христі.

Трипільська культура, як продовження Аратти, створила в Україні тривалу хліборобську осілість, громадянство малоазійсько-еламського типу, матріархальний устрій та магічний світогляд.

Ще у ІІІ тис. до Христа трипільці побудували городи-держави й оточили їх могутніми валами (т.зв. “Змієві вали”), деякі з цих городів безперервно процвітали аж до князівської доби, а охороняли їх дуже добротною зброєю. У ті часи був закладений і той фольклор, який ми маємо, народні обряди, вірування, велика частина усної словесності.

Враховуючи археологічні та антропологічні дані, можна конкретизувати, що українці “споріднені з північною Італією і Балканами, із польсько-чеським Шлезськом, півднем Німеччини і Великої Британії, із Чехією, Словаччиною, а також Францією (Монтандон)” (Ю.Липа). Зупиняючись на характерних рисах праукраїнців Трипілля необхідно зазначити, що основна з них – це психологія колоністів. Наші далекі предки уперто й завзято здобували цю країну, будували оселі, мостили дороги, боролися з невблаганною стихією. У наш час ми можемо тільки дивуватися зосередженій енергії та незрівнянній витримці праукраїнців. Адекватним порівнянням до трипільців в Україні є лігури у Франції. Вони (трипільці) у своїх ритуалах уперше сполучили пшеницю й мед, як символ цих земель. І цей праукраїнський символ, пронесений через тисячоліття, ми і в наш час споживаємо кожен рік на свято Різдва Христового. Це – наша кутя.

Трипільці не створили спочатку великих державних утворень, їх експансія була направлена на опанування природи, заселення теренів племенами, розбудову селищ та городищ. Лише в Центральній Україні протягом 20 століття відкопано від 1500 до 2000 городищ. Але знову й знову перед нами виникає питання: чому ці відкриття слугують лише як матеріал для досліджень у вузьких наукових колах, а не стали фундаментом для побудови української державної ідеології, фундаментом, який би з честю витримав на собі Ідею величі української нації та побудови держави , достойної цієї великої нації. Проте… (як кажуть в одній, не дуже популярній телевізійній програмі), повернемося знову до Великої Історії.

Згодом, вздовж доріг, почали творитися оборонні міста. Необхідно зазначити, що величезним досягненням трипільців є зв’язання ними селищ та міст дорогами, що послужило фундаментом для постання праукраїнських держав – боспорської, готської, київської. Не можна не сказати, що власне трипільці, як лігури у Франції та пікти – в Англії, сформували українське село, як носія прадавнього українського духу, традицій та звичаїв. Тому й експансія будь-якого загарбника України, в першу чергу, була направлена проти українського села як явища, як джерела сили й наснаги нашої нації. І тільки в ХХ сторіччі, винищивши голодом мільйони українських селян, Москві вдалося дещо підважити фундамент могутності України. Підважити – і, тільки… Бо село – це не лише зовнішній вид хат, одягу, звичаїв і традицій. Це сила, терпеливість, мовчазна відвага, передбачливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, незворушність при невдачах – це той гено- та фенотип, який зв’язує нас з Араттою – Трипіллям, ті риси нації, які давали й дають нам впевненість у тому, що вона незнищенна й непоборна… Це – трипільська спадщина!

А зараз, дорогий друже, запрошую Тебе на Середземне море, у ІІ тисячоліття до Р.Х. – час розквіту егейської цивілізації. Вона розвинулась головним чином на острові Кріт, в Елладі та частково на Балканах. І потрапляємо ми туди в час війни європейських егейців проти союзу малоазійських держав на чолі з Троєю. Причина війни полягала в тому, що малоазійський бар’єр закривав вихід егейців до чорноморського світу, бо Троя була містом, що сполучало Середземномор’я з Чорномор’ям, містом, що контролювало рух на караванному тракті з півночі та сходу. Троя впала… Троянський бар’єр був зламаним і середземноморський світ з’єднався з чорноморським. Була усунена та перешкода, котра переривала вісь Понтида – Середземне море і не давала праукраїнцям відчути себе частиною всесвітнього моря, бо морські мистецькі, військові закони, прийшли у сучасний світ із Середземного моря. Падіння Трої стало символом експансії та життєздатності українських земель, символом важливості одвічної української магістралі Чорномор’я – Середземномор’я.

У VII ст. перед Христом елліни витісняють фінікійських мореплавців. Вони опановують Середземне море, шляхами егейців приходять на Чорне море та розпочинають торгівельне просування вглиб України… Вони засновують в Причорномор’ї міста Аміс, Істр, Ольвію, Тирас, Одессос, Пантікапей, Фанагорію, Танаїс, Халкедон, Гераклею, Херсонес та багато інших. Еліни йдуть вверх великими ріками, особливо Дніпром і засновують там свої торгівельні факторії – держави. З Понтиди в Малу Азію імпортувалися харчі, збіжжя, в Елладу, окрім цього – сало, сіль, риба, мед, віск, прядиво, будівельне дерево, смола, шкіри, хутра і ще багато-багато інших продуктів, товарів та виробів.

V століття до Р.Х. – відбувається експансія правителя Еллади Перикла, в котрого з’явилося бажання колонізувати Чорномор’я та обмежити його розвиток. Але еллінізація Понту не вдається – в той час трипільство грало незрівнянно більшу ніж еліни роль в політичному житті міст-держав від Танаїсу і Фанагорії аж по Тирас. Як каже проф. Варнеке “економічне та громадське життя чорноморських “еллінів” було тісно зв’язане з життям трипільців країни”. І вже через декілька років після смерті Перикла (429р. до Христа) боспорський цар Левкон допомагає занепалим Афінам харчами та зерном. Бо у той час в Таврії вже існувало Боспорське царство із столицею в Пантикапеї і захищало воно інтереси української території та всього Чорномор’я. Ця держава розвинулась з поселень над протокою між Чорним та Азовським морями, на Кримському півострові у V ст. до Р.Х. Крим являв собою у ті часи осередок торгівельних та політичних шляхів Чорного моря, ідеальний ключ до панування над Чорномор’ям.

Окрім цього, Крим контролював приазовські та кубанські землі, а сильна влада в Криму дозволяла, спираючись на Дон, замкнути волзьке гирло на Каспію. Арабські історики згадують, що в VI-VIII ст. після Христа звідси ж ішла експансія українців на Каспій.

Тому до Тавриди – Криму завжди стриміли й Афіни, і Рим, і Царгород, і турецький Стамбул. Ними керувало нестримне бажання тут утвердитися та володіти Чорним морем. Але першою сильною владою на Тавриді стали не чужинці – Таврида сама розпочала наступ на чужинців. Це був наступ союзу чорноморських держав у боротьбі за вплив на Середземномор’ї у часи розквіту та величі Боспорського царства. За століття правління династій Спартакідів у V-IV ст. до Христа держава вела торгівлю продуктами української землі по всьому Середземномор’ї. Через внутрішню анархію Еллада підупадає, що тільки сприяє зміцненню Боспорського царства. Правляча династія об’єднала ціле північне Чорномор’я, Тавриду, Приазов’я частину південного Чорномор’я. В її руках знаходяться великі грошові ресурси, сильна наймана армія, могутній флот. Протягом восьми століть у Боспорському царстві витворюється своєрідний північно-понтійський культурний рух, котрий по всій Україні розсипає чаруюче понтійське мистецтво. Праукраїнська чорноморська держава виходить на рівень Еллади та Риму…

Династія володарів Понтійського та Боспорського царств ІІІ-І ст. до Христа, почувала себе спорідненою з династіями Спартакідів і з династіями держав Олександра Великого. Засновник династії Мітрідат І Ктист (302-266р.р. до Христа) виводив свій рід від царя Дарія. Для Боспорської держави тодішній політичний та економічний розвиток Риму становив загрозу, але володарі Чорномор’я спокійно спостерігали за зростанням могутності Риму й очікували свого часу. І такий час настав…

Це був час панування Мітрідата VI Великого (121-64р.р. до Христа). Римський сучасник каже про нього: “Муж уважний на свої слова і на свою мовчанку, надзвичайно швидкий у війні, нечувано відважний, не раз удатний, завжди великодушний, вождь у задумах, вояк у виконанні, в ненависті до римлян рівний Ганнібалові”. Пліній зве його найбільшим володарем свого часу, а Цицерон – найбільшим імператором після Олександра Великого.

В 111 році до Христа двадцятирічний Мітрідат Євпатор очолює ослаблене Понтійське царство. Протягом року енергійний володар, за допомогою еллінських міністрів та військових організаторів формує за македонським зразком фалангу з 6000 вояків. Ця фаланга стала елітною частиною, ядром його війська. Уже в 110 р. до Христа він розпочинає боротьбу з кочівниками в прибережній смузі українських земель. В 106 р. до Христа засновує Євпаторію, приєднує Херсонес, Неаполь Таврійський, Палакон, Феодосію; землі від Кавказу до Дніпра з Ольвією перейшли під владу Мітридата. Далі Мітридат підкорює Колхіду на Кавказі та просувається за Азовське море до Дону, а після цього – приєднує кельтські народи між Дунаєм, Дністром та Карпатами. Відбувається геополітична подія величезної ваги: ціле узбережжя Азовського та Чорного морів із містами в гирлах рік та надчорноморськими країнами опиняється під владою Понтійського царя Мітридата.

Протягом двадцяти років геніальний цар бере під свою руку землі трипільської культури, завойовує землі геттітів, потужним флотом підкоряє держави Егейського моря і ставить на чолі Афін свого ставленика. Престиж імперського Риму падає дуже низько…

Не змирившись із зростанням нової потуги, Рим оголошує Митрадатові війну. Помпей, Марк Антоній, пізніше Цезар – ці титани війни очолюють боротьбу легіонів проти Понту, і після десятирічної війни у 63 році до Христа гине Мітрідат, а в 47 р. до Христа після битви з Цезарем та загибелі у цьому ж році Мітридатового сина Фарнака, на Чорному морі запроваджується протекторат Риму. А незабаром, вже імператор Клавдій вводить римські когорти в Боспорське царство. Від цього часу українські землі переходять під владу Риму. Одночасно імперія приєднує і Британію… Рим знову стає Великим Римом.

Боспорська держава перебувала у складі Римської імперії до приходу готів. З Дону та Боспору вони на боспорських кораблях заволоділи Понтом, в якому перебували вже тільки дві когорти, - кілійська та тракійська. Згодом, використовуючи Дніпровське гирло як базу для свого флоту, вони розпочали війну з Римом, в якій врешті-решт здобули перемогу. Коли Римська імперія перешкодила просуванню готських народів із Скандинавії на Рейн та Дунай, їх головна сила з’являється в басейнах Дніпра, Дністра та Дону. Близько 200р. по Христа вони вже володіють усіма українськими землями аж до Чорного моря, а надморських кочівників (алани-ясси-осетини) проганяють у Підкавказзя.

Політично готи ділилися на східних (остроготи) та західних (візіготи). Західні готи пішли вглиб Європи аж до Малої Азії, та не дали централізованих держав. Остроготи витворили над Дніпром та Дністром централізовану монархічну державу. Трьохсотлітнє існування остроготської держави мало великі наслідки з геополітичної точки зору і призвело до цілковитої їх асиміляції з місцевим населенням. Від готської держави на українських землях всередині IV ст. були залежні усі племена між Чорним та Балтійським морями. За твердженням історика С. Томашівського “саме цій остроготській державі треба приписати промощення великого водного шляху між Балтійським і Чорним морями славної пізніш “дороги варягів у Греки” по рікам Дніпру, Двині та Волхову, яка відіграла таку велику роль в історії Східної Європи. На ці часи припадає також початок зросту Києва, як торгівельного осередку.

Жорстокі хвилі кочівників, прокочувалися прибережними степами Чорного моря… Вони підірвали зв’язок надморських міст-держав з краєм. Центр державності українських земель пересувається вглиб краю, вздовж Дніпра. Там розвивається й міцніє готська великодержавність (Данапарстадир), а згодом – Київська держава. З настанням норманської династії, що швидко зукраїнізувалася в Києві, розпочинається епоха великої торгівельно-військової експансії українських земель. Деякі історики навіть віддають готам пріоритет заснування Києва. Треба зазначити, що це був новий первень у формуванні української нації – на відміну від південних – дотрипільського, трипільського, еллінського – це був первень північно-західний. Готи прийшли не як носії знищення та спустошення. Якби це відповідало дійсності, то втеча трипільців на довший час просто би унеможливила злиття двох етнічних груп. Трьохсотрічне перебування готів в Україні виявилося би занадто коротким по відношенню до тих впливів, котрі вони залишили на українських землях.

Сила готів полягала в їх характері, відчутті спільноти та дисципліні і як вияв цього – в організації. Германи, готи мали добрі здібності до творення військових союзів. Можна згадати, що історія германів починається від утворення першої їх федерації з лонгобардів, семнонів та маркоманів – т.зв. свевів. Готи мали репутацію народу, котрий дуже вірно дотримується договорів. Вони мали стійку психологію у побудові держав: як держава Аквітанія, вони зв’язали себе з Римом договором і римські автори часто схвально відгукуються про непорушність цього пакту. Це було феноменальне доповнення до характеру трипільців: вірність і прив’язаність до традиції у поєднанні з вродженою військовою дисципліною й здібністю до розгалуженої організованості. Практичність і твердість одних із духом розмаху й абстракції інших. Можна зробити припущення, що організація готської держави на Україні так швидко прийнялася тому, що давала стабільність і мир між численними трипільськими племенами й державами-містами. Готи перебували на нижчому культурному рівні від трипільців. Навпаки, як твердять деякі вчені (Бунаков, Шелухин), готи понесли в Західну Європу культуру, перейняту на Україні. Але роль готів полягала не в культурній експансії…

Вони дали відчути смак великодержавності на всій території українських земель, що кардинально вплинуло на психологію трипільців. Готи здійснили переворот у структурі трипільської родини: перехід від матріархату до індогерманського патріархату. Вони принесли назви “князь”, та “боярин”, як назви панівної верстви; новий соціальний порядок. Готська організація життя прискорила витворення української мови. В. Щербаківський пише: “Витворювання це почалося іще мабуть, у ІІ тисячолітті перед Христом. Там де стикалися трипільські та дунайські хлібороби з траками та ілірами, італіками, кельтами і іншими індогерманами. Але формація мови за готів мусила дуже раптово піти наперед, власне тоді коли змінено соціальний устрій.” Спадкоємці готів – анти, в VI-VII ст. по Христі говорять вже вишуканою праукраїнською мовою, а св. Кирило та Мефодій, перебуваючи в Криму, характеризували мову Києва як одну з найбільш витончених та гнучких мов.

Готи прискорили християнізацію України і саме вони взяли в ній активну та значну участь. Таврія, Кубань, Причорномор’я вже в VI-VII ст. були християнські. Можна думати, що Київська держава прийняла б християнство до 988р., якби не неприхильне ставлення до Віри Христової Святослава Завойовника.

Підбиваючи деякий підсумок еволюції прадержавності на українських землях, можна зробити висновок, що Київська держава органічно виросла із Кам’яної Могили, яка уособлює собою Аратту, трипільських селищ, еллінського Метрополісу, Боспорського та Понтійського царства, готського Данапарстадиру. А одним із найважливіших факторів української незнищенності, живучості та сили духу був фактор глибинності злиття готської та трипільської психологій.

На мою думку, цей феномен дав можливість українській нації перетривати всі випробування, які випали на її долю, із звитягою вийти з них та зберегти в собі жагу до подальшої переможної ходи на шляху Історії…

На завершення нашої, досить тривалої мандрівки, дорогий друже, ми не можемо обійти однієї дуже важливої етнічної складової частини формування української нації. Цією етнічною складовою є кельти.

Войовничі кельти дали дуже багато європейцям від Британії до Провансу з його Civitas Ruthena, аж до княжого Галича, а сліди їх походів залишились навіть у Малій Азії.

Уже елліни називали мешканців Чорномор’я скіфами та кельто-скіфами. В багатьох регіонах України до наших часів збереглася велика кількість кельтських назв місцевостей, що стало предметом історичних досліджень. Зокрема, такі топоніми, як Щирець, Бритівка, Британи, Бургунка, Латориця, Тиса, Сян, Кобрин та багато інших, і через тисячі років свідчать про кельтську складову української нації. Можна згадати тут і лист папи Іоанна ХХІІ (1320р.), де про Київську Русь говориться як про кельто-галлів.

У Vст. Король русинів (Rex Ruthenorum) Одоакр, котрий у 476-490 роках керував цілою Римською імперією і був королем кельтів, про якого писали козацькі літописці. Зокрема, в літопису Самійла Величка зустрічаємо слова про перемогу козацьких предків над “великим Римом” та володіння ним протягом 14 років. Про походження русинів від кельтів із Фландрії чи Аквітанії у XVII ст. знаходимо інформацію в офіційного історіографа Людовіка ХІІІ Жака де Шаррона (Jaque de Charron). Українські історики, зокрема, В. Пархоменко, твердять, що однією зі складових частин первісної культури України була “латинсько-кельтська культура”. У свою чергу С. Шелухин у своїх працях про походження Русі, говорить що кельти є “одним із предків українського народу”.

І стає зрозумілим, чому не раз тьохне серце Українця, коли до нього долетять войовничі звуки шотландської волинки або пульсуюча, тужливо-мрійлива кельтська балада.. Бо це говорить Дух Нації! Ще приспаний, але Він – пробуджується! Він пробуджується від української ліри та бандури, Запорізького маршу, кельтських наспівів, древніх франкських мелодій та балад. Це дух Українця-Воїна, мій побратиме, який своїм серцем починає відчувати Велике Покликання України – краю, вибраного Господом, для звершення Його волі!

А на завершення чергової, але далеко не останньої нашої мандрівки, хочу сказати Тобі, мій друже, що дуже багато могутніх сил та людей не хочуть, щоб Ти зрозумів Покликання України. Вони усвідомлюють, що здійснення цього Покликання – це їх крах, поразка всіх їх планів та надій. Тому все, що може навіть привести Тебе до думки про Покликання України або знищується, або ховається, або маскується та компрометується. І якщо Ти вже відчуваєш себе Воїном, Українцем (а я впевнений, що Ти зробив свій вибір), готовим до боротьби зі Злом, яке заполонило не тільки Україну, а й Європу і світ, нагадаю Тобі слова з нашого епіграфа: “Будь готовий!” Готуй своє серце, свою душу, зміцнюй свої сили, збагачуй свої знання. Пам’ятай: “Бог! Україна! Свобода!” З цим переможеш!

Русь-Україна – Покликання на грані двох світів

“Історія України… Стоїть вона перед нами, мов велетенська книга самопізнання народу, з усіма своїми ясними, темними й ненаписаними ще сторінками. Кожної хвилини можемо проглянутися в ній, мов у дзеркалі й побачити не тільки обличчя, але й душу українського народу. Не тільки давнє минуле, але й далеке-далеке майбутнє.”

І.Крип’якевич

“Я, Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…”

З Декалогу українського націоналіста

“Кожне покоління повинно написати свою історію. Нові події набирають ваги, і давні події треба розуміти по-новому”

J.B.S.Haldane (Халдейн) Професор Лондонського та Кембріджського університетів

“Європеїзм, західність як метод шукання свого “Я”, але ставання собою – як мета”. “Душа сильної людини мусить бути суцільною і душа нації в історії – єдиною. Це є закон Провидіння.”

Ю.Липа

Розпочинаючи чергову зустріч з Тобою, дорогий побратиме, я вже чую ті запитання, які висловлені з Твого боку і з боку тих читачів, котрі зовсім недавно приєдналися до нас. Запитання стосовно скіфів, сарматів, антів, кіммерійців… Безумовно, декотрі з учасників нашої подорожі навіть спрямують на нас свої питання-обвинувачення: “При чому тут кельти, готи?! Ми – слов’яни! Так, ми зазнали впливу еллінської культури, але ми належимо до індоєвропейської групи народів, вектор нашої цивілізації прямує на схід, Візантія для нас – як “мать родная”, традиції нашої державності закладені виключно у Візантійській імперії, варяги – це було наймане військо Київських князів і нічого більшого, а назва “Русь” пішла від русяво-блондинистих зачісок наших предків!..” Шановні, дорогі мої опоненти і друзі! Давайте переведемо подих і спробуємо повернутися в минуле з допомогою наших вчених мужів, літописців, істориків, аналітиків, публіцистів, мистецтвознавців, при цьому аналізуючи, порівнюючи та оцінюючи фактичний матеріал з метою докопатися Правди. Бо Правда, розсіяна по цих усіх літописах, статтях, працях, нарисах, а нам потрібно по крупинках її зібрати – і тоді нам знову відкриється ще одна Велика Таємниця нашої Історії.

Перш ніж вести Вас за собою, хочу зазначити, що у цій мандрівці ми торкнемося декількох тем у часовому вимірі від найдавніших часів до 14 століття: зокрема, це:

Наші землі до утворення Київської держави; Виникнення, розвиток і найпомітніші віхи Київської України-Русі; Українська Церква і утвердження її в нашій державі та на наших землях; Традиції державності (зокрема королівської влади) в Україні; Галицько-Волинська держава – спадкоємниця української державності після занепаду Києва.

Будучи головним винуватцем (читай – ініціатором) цієї подорожі, буду брати на себе сміливість робити деякі висновки і висувати деякі узагальнення. Якщо заперечень немає, тоді з Богом! Думаю, мій Побратиме, і ви – друзі мої, наші супутники в цих мандруваннях, ще не забули попередньої подорожі. Якщо ні, тоді відразу ж спробую зробити деякі висновки із пройдених доріг: на наших українських землях з найдавніших часів існує нерозривно і незнищенно один етносубстрат – це Трипільська цивілізація. Та цивілізація, яка виникла у 12 тисячолітті до Різдва Христового, та цивілізація, котра була колискою світової цивілізації (і з якої вже набагато пізніше сформувалася так звана індоєвропейська група народів), і прямими нащадками якої є ми з вами, шановні українці. На нашій землі пройшла ціла низка державних утворень, але наш український етнос, наша нація була на цій землі ЗАВЖДИ! Ми переживали часи розквіту, блиску, слави, величі… Також ми бачили скрутні часи занепаду, упокорення і чужоземного панування. Були на нашій землі держави тих народів, які дали певний поштовх і напрям у розвитку нації, вносили в наш розвиток якісь свої специфічні риси, котрі змогли позитивно вплинути на ходу нації по її історичному шляху. Але повторюю іще раз: вся наша історія, наш Шлях яким ми з вами спробуємо зараз пройти – це шлях змужніння, гарту і кристалізації нащадків Трипілля в нашу могутню безсмертну українську націю.

А повернемося ми в перше тисячоліття до Христа на Боспор Кіммерійський, як називалась тоді Керченська протока з Чорного до Азовського моря, де була тоді держава кіммерійців – найдавнішого з відомих народів, котрі заселяли чорноморський степ. Геродот каже, що це було тракійське плем’я і залишає нам героїчний переказ про овіяну легендами “могилу кіммерійських королів” яка знаходилася над Дністром.

У сьомому столітті до Христа, вигнавши кіммерійців, на зміну їм приходить велике й войовниче іранське плем’я скіфів. Вони заволоділи землями від Дону по Дніпро, де утворили свою державу.

У третьому столітті до Христа, коли скіфи ослабли, зі сходу вдарило на них споріднене з ними іранське плем’я сарматів. До 1-2 століття по Христі вони завоювали всі українські землі. Але як зазначає І.Крип’якевич “як скіфи не виперли цілком із своїх земель місцевого населення, так і сармати тільки приборкали і підчинили своїй владі всі племена, що жили тоді здовж чорноморського побережжя і накинули їм свою назву”. Власне ця цитата відомого українського історика і підтверджує те наше твердження, що корінний народ, цивілізація, яка була “сіллю цієї землі” була тут завжди, не дивлячись, яка держава існувала на той момент, і яку назву вона давала підвладним народам та землям. Хочу привести приклад з “Історії Геродота Галікарнаського”, де автор розміщував на українських землях таврів, агафірсів, неврів, андрофагів (по-нашому - людожерів), меланхленів, алазонів, калліпідів, гелонів, вудінів, савроматів, скіфів тощо. Про гелонів писали Скілак із Каріанду, Скімн Хіоський, Діоніс (у 2 столітті), Євстафій (у 12 столітті). Євстафій писав, що “Гелони – вічні хлібороби”. І далі “Гелони – Сарматська держава”. Чи багато для нас з Тобою, Друже, тут знайомих назв? Думаю не дуже. Скіфи, савромати, ну ще – гелони. А Геродот ще й якихось людожерів поселив на наших землях… Мені здається, що до цього переліку треба відноситись просто з долею здорової критики, взявши до уваги, що це погляд жителя стародавньої Еллади на дикі, на його думку, землі. Ось, що з цього приводу пише французький історик Ж.Дюмезіль: “Назва “скіфи”, подібно до “кельтів” або “ефіопів” за давніх часів вживалася для визначення будь-якої невиразно окресленої людської маси – всіх отих кочових чи то осілих народів, що жили на північний схід від країв, знаних греками”. Хочу уточнити: греки не робили різниці (вірніше, не могли її побачити) між корінним народом і завойовниками чи зайдами, які на той час володіли землею і створювали свої держави. Із всього цього, скоріше можна подумати про гелонів, як про наших предків, але не про скіфів чи про сарматів (савроматів).

На зміну сарматам в 1 столітті по Христі в Україну прийшли алани (роксолани). Це було також іранське кочове плем’я, яке із часом розпалося на кілька частин, одна з яких дала початок осетинам. До речі, той же Жорж Дюмезіль стверджує, що “скіфи не зникли без сліду: їхніми останніми нащадками стали через аланів кавказці-осетини”.

Підсумовуючи, хочу привести слова Плінія про Скіфію: “Про жодну частину світу немає таких розбіжностей між авторами..” М.Грушевський пише: “…поруч іранців під загальною назвою скіфів, сарматів, аланів могли критись ще інші народи, тільки їх не можна ближче вказати”. І далі: “У Страбона терміни “скіфи” і “сармати” не мають докладного значення, так що і до нього можна приложити в певній мірі пізніші слова Плінія: “ім’я скіфів все переходить на сарматів і германців і ця стара назва прикладається все до найдальших народів, що живуть майже невідомо для інших людей”.

Отже, ми з певністю зараз не можемо сказати, яку державу мали на увазі Геродот і його сучасники, коли описували Скіфію. А може це й не була вже держава іранських кочових народів, хоча і носила їх назву? Зрештою, нашу землю називали Скіфією або Сарматією ще дуже й дуже довгий час. Про ті часи зараз може бути набагато більше запитань аніж відповідей, а ще більше – найрізноманітніших теорій і пояснень, пристосованих до тої чи іншої історичної концепції або школи.

Тому, дорогі мої Друзі, ознайомившись з тими часами і залишивши можливість історикам ламати списи з приводу гіпотез, теорій та дат – ми рушимо далі…

Цю частину мандрівки я хочу почати, навівши слова І. Крип’якевича з його “Великої історії України”: “В 4 столітті готи прийняли християнство і як один з перших “варварських народів” переклали Біблію і започаткували бурхливий розвиток скіфо-гото-слов’янської культури”. А почалася ця історія в 3 столітті по Христі, коли германські племена готів вийшли зі своїх прибалтійських селищ і пішли на південний схід. Тоді ж вони з’явилися на українському півдні і зайняли велетенські простори від Дніпра по нижній Дунай і східні відноги Карпат. У середині 4 століття готи володіли майже всіма племенами між Балтійським і Чорним морями, прокладаючи крізь їх землі шлях “з Варягів у Греки”. Ми не будемо знову зупинятися на значення Готської держави в українській історії (див. “Прадавня історія як джерело…”), а дещо доповнимо цю тему в різних напрямках. Зокрема, нас особливо цікавить тема виникнення і еволюції християнства в українських землях. І згадуючи стародавні свідчення, для початку приведемо слова Євзебія Кесарійського (265-340), котрий у своїй “Історії Церкви” писав: “Андрій проповідував у Скіфії”. Він же свідчив, що “на Нікейському Соборі 325 року був єпископ із Скіфії, серед 250 соборних Отців імперії”. Необхідно зазначити, що в той час, на початку 4 століття, готи, які жили в південній Русі, уже мали церкви. Їх єпископ Ульфілла (Ульфіл) у 341 році був на Соборі в Антіохії, де потрапив під вплив Євзебія Нікомидійського і став аріанином (один з єретичних напрямків у християнстві). Він переклав Святе Письмо готською мовою (“Кодекс Аргентеус”) і дав до нього пояснення. Цей переклад до нашого часу зберігається у стародавній столиці Швеції Упсалі. До речі, деякі серйозні вчені вважають, що ця Біблія написана староукраїнською мовою, але щось більш конкретне про цей факт ми, на жаль, стверджувати не можемо. Але все одно, на мою думку, дуже цікавий прецедент…

Враховуючи, що аріанство широко розповсюдилось серед готів, Святий Іван Золотоустий вислав до них місіонерів, і вони досягли великих успіхів над Боспором Кімерійським та Середнім Дунаєм, зокрема серед остроготів.

Ми перервемо нашу мандрівку, бо тут необхідно згадати ще один історико-етнічний суб’єкт нашого далекого минулого. Це – анти. І з цим народом також зв’язано декілька загадок, відповіді на які ми можемо тільки припускати.

Отже анти – це народ, який жив в Україні приблизно від 3 століття після Різдва Христового. Це були одноплемінники пізніших слов’ян і прийшли на нашу землю з Середнього Подунав’я. У 551 році готський письменник Йордан писав, що анти, венети, слов’яни походять з одного племені. Але в той же час слов’яни періодично воювали з антами, зокрема побили їх у 6 столітті, а в свою чергу анти, окремо від слов’ян, творили договори з Римом. Ми знаємо, що остроготський князь Вінітар (наступник Германаріха) напав на антів і розбив їх, а їхнього князя Боза, його синів і 70 старшин повісив. Від 7 століття анти цілком зливаються з українськими слов’янами. Ось тут зявляються деякі питання, на які нам знову потрібні відповіді. Що я маю на увазі? Почнемо з того, що академік Ф. Корш пише, що анти – це кельтська назва, а французький антрополог Фуйє називає українців справжніми кельто-словянами. Археологічні дослідження свідчать, що кельти були на українських етнічних землях вже до Різдва Христового. С. Шелухин пише, що князь Боз, повішений Вінітаром – це кельтське ім’я. І далі він приводить той факт, що в 9 столітті герцог Прованський мав ім’я Боз, потім він став королем Бургундії. Хочу від себе навести ліричний аргумент, дорогий Друже. Будеш мати вільний час і натхнення, зрівняй будь-ласка плетені візерунки і орнаменти Київської Русі та дуже подібні – у кельтів. Що це означає? Це означає, що король кельтів, Rex Ruthenorum Одоакр, який 14 років правив Римом, був нашим з Тобою співвітчизником. Той король, про якого літописці писали, що козацькі предки отримали перемогу над “Великим Римом”, а сам Одоакр, підкоривши Рим, відіслав імператорські відзнаки до Константинополя, до імператора Сходу, а себе проголосив королем Італії. Так, він був поганин, але він не був варваром, бо це – вчинок зрілого політика і правителя.

Ми можемо припустити, що навряд чи Готська держава – це була германська держава. Готи були засновниками цієї держави, а її субстратом були наші предки, які розчинили і асимілювали в собі і готів, і кельтів, і ще багато інших народів, які приходили і перебували на нашій землі з миром, не знищуючи і не плюндруючи її. Можна думати, що на просторі від Балтійського до Чорного морів тоді існувало одне державотворче об’єднання, конгломерат частиною якого була і наша Батьківщина. І недаремно варяги не завойовували нашу землю, як Британію, Нормандію чи Південну Італію. Вони знали, куди вони йшли! І йшли вони на запрошення наших же предків! Ми можемо впевнено і з гордістю сказати, що наша нація, наша земля є колискою, одним з невід’ємних факторів формування Європейської Християнської Цивілізації. Думаю, дорогий Побратиме, що ми є надією і майбутнім цієї Цивілізації, але про це ми поговоримо далі.

А зараз, перш ніж піти далі і, згадуючи цитату І.Крип’якевича про розвиток “скіфо-гото-слов’янської культури”, хочу навести тут думку М. Грушевського, який вважав, що українська культура є “західноєвропейською і стоїть у тісному зв’язку з кельтською культурою Подунав’я і з культурою держави Мітрідатів”. Отже, синтезуючи все це, ми робимо висновок, що давньоукраїнська культура, будучи на вищому рівні розвитку, просто увібрала в себе всі ці культурні пласти, засвоївши все конструктивне, стала ще більш життєздатною і незнищенною, що дало можливість дійти через всі лихоліття до наших днів і зберегти ту тисячолітню традицію і неповторну життєдайну енергетику землі та нації.

Але нас чекають шляхи Історії, тому треба продовжувати пошуки Істини… Наступна наша зустріч – з гунами. Ми не будемо тут зупинятися, розглядаючи теорії про наше походження від гунів і про те, що їх ватажок Атілла – це праукраїнець Богдан Гатило… Спираючись на загальновідомі історичні факти, можна стверджувати, що гуни – це була орда урало-алтайського походження, котра прийшла з глибин Монголії і прокочувавши деякий час над Волгою, рушила на наші землі. Вони розбили остроготського правителя Вінітара, наступника Германаріха, дійшли до Азовського моря і лівого берега Дону. Остроготи пішли із чорноморського узбережжя, а візіготам Римська імперія дозволила оселитися в Тракії. Усе це відбувалося в другій половині 4 століття. Ті готи, які залишилися на наших землях, визнали гунську владу і якийсь час мали власне самоуправління. У 8 столітті певна кількість готів жила в Криму та біля Керченської протоки, де вони заснували свою провінцію Таматарху, яка пізніше стала українською колонією Тмуторакань. І в цьому місці знову нам з Тобою, Друже, приходить на думку: чи не було серед тих готів у Криму та Тмуторакані дуже великої частини наших предків, які врешті-решт і зробили Таматарху – українською Тмутороканню?

На превеликий жаль, на сьогоднішній день історична наука не дає нам відповіді на це питання. Або нам, дилетантам, про це нічого невідомо?.. Але продовжимо…

Далі, великі сили гунів пішли за Дунай, де Атілла зорганізував велику гунську державу, яка після його смерті у 453 році розпалася. А остроготи в той час під проводом Аларіха, в 410 році захопили і зруйнували Рим, пощадивши церкви. В 416 році вони вже стали союзниками Риму. У 467 році Рим зайняв згадуваний нами Rex Ruthenorum Одоакр, “козацький предок”, як його називає літописець. Вождь остроготів Теодоріх Великий, у 493 році переміг його… У свою чергу, Теодоріха в 553 році прогнав полководець військ Юстиніана – Нарсет. А що ж робилося в наших землях?

Докладно відповісти на це питання досить не просто. Можна припускати, що влада гунів зберігалася на українських землях до кінця 7-го, початку 8-го століття. На зміну їм приходить тюрксько-семітське плем’я хозарів. Вперше вони з’являються на тлі історії у сьомому столітті, будучи союзниками Візантії у війні з персами. Наприкінці 7-го століття хозари підбили болгар над Доном, опанували узбережжя Каспію і розпочали боротьбу з арабами за Закавказзя. Вже на початку 8-го століття є відомості про те, що хозари панують в Криму і далі на північ, включно з Придніпров’ям і самим Києвом. Столиця Хазарії Ітиль знаходилася в усті Волги.

Як твердять історики, хозари не втручалися у внутрішні справи підкорених народів, а тільки брали з них данину. Рівночасно, Хозарська держава була своєрідним захистом від натиску азіатських орд, і за 8-9 сторіччя українці, використовуючи цей фактор змогли розбудувати свою державність. Але з другого боку не треба забувати, що Хозарський Каганат перекривав українцям шлях до Таврії, Дону та на Кавказ, що утруднювало як торгівлю, так і політичний розвиток нашої нації.

У той же час на тлі Історії з’являються слов’янські племена, які, як стверджують вже одностайно історики, дають безпосередньо початок українській нації. Але знову хочу наголосити, що на мою думку вони не з’явилися “раптом” і не прийшли на нашу землю “звідкись” – наша предківська цивілізація в тій чи іншій формі, в тій чи іншій державі, існувала на нашій землі ЗАВЖДИ. Історики кажуть, що слов’яни первісно займали землі поміж рікою Одрою на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні й прибережною над балтійською смугою на півночі. З розпадом Гунської держави, з’являються відомості про розселення слов’ян у Подністров’ї, Подунав’ї, на верхньому та середньому Дністрі, Бугові та Дніпрі. Отримуємо ми також звістку і про полян, котрі вже в той час володіли Києвом, розташовуючись над “Великим шляхом із Варяг у Греки” – Дніпром, у місці впадіння в нього Прип’яті та Десни. Ми бачимо в українських землях і систему городищ в лісовій смузі України, Київщині, Чернігівщині, Волині та Галичині, що повертає нас думками і спогадами в третє тисячоліття до Різдва Христового, до трипільських городів-держав, і знову ми, дорогий Побратиме, відчуваємо з Тобою ту нерозривну, надміцну нитку, котра зв’язує нас з нашим прадавнім могутнім минулим та веде в славне майбутнє – нитку Покликання України. Тримаючись міцно цієї нитки, продовжуємо рухатись по заплутаним стежкам Історії “на грані двох світів”, шукаючи – та знаходячи наш, Український Шлях у світовій ході народів та держав…

Отже VIII століття – Київ під владою хозар, слов’яни не мають єдиної держави, у них існує родово-племінний устрій. Хозарський Каганат – це була багатонаціональна імперія з правлячою семітською верхівкою, яка, як твердять арабські історики, зокрема Аль-Масуді, сповідувала юдаїзм. В свою чергу, Ібн-Рустех писав на початку Х століття, що решта хозар сповідують релігію, подібну до релігії тюрків. Але Ад-Мукаддасі говорить, що в Семендері, давній столиці Хозарії, більшість жителів християни. Крім цього, Аль-Масуді відзначав, що в Хозарії знайшла притулок велика кількість юдеїв, які повтікали туди з різних мусульманських міст та з Візантійської імперії.

А тепер, дорогий Побратиме, давай собі уявимо хоч на хвилинку ті часи: наше Святе Місто – Вічний Київ знаходився під пануванням чужої азійсько-семітської цивілізації. І якщо, вийшовши з Аратти, наша праукраїнська трипільська цивілізація вбирала в себе щось потрібне, необхідне для свого розвитку із Боспорської та Готської держав, із кельтської культури, формуючи унікальну кельто-гото-слов’янську культуру, яка врешті-решт після варязько-норманського державотворчого поштовху явила всьому світу феномен незнищенності української нації та нездоланності потягу до власного самобутнього розвитку і державобудування, ця цивілізація, котра в своїх глибинах накопичила достатній потенціал для внутрішньої розбудови та зовнішньої експансії, хоча й перебувала у VIII-IX століттях в родово-племінній формі самоорганізації – вже тоді не могла змиритися з домінуванням над собою абсолютно чужого по духу та ментальності державного утворення. Час настав!..

І на нашому історичному шляху з’являються вікінги… Вікінги, варяги, нормани, варангой-рос, росу, русь – войовничі мандрівні північно-германські народи з балтійського узбережжя “іще бо звахуть ся ті Варяги Русь, яко се друзії зовут ся Свеє (Шведи), друзії же Урмани (Нормани), Англяне, інії Готе (Готлянд) – тако і сі”. В VII столітті нормани почали напади на Англію, Ірландію, Бельгію, Францію та Італію. Вони заклали фундамент Британської імперії, підбиваючи Британію мечем і вогнем; залишили ім’я у Франції, закріпачивши селян, заснували окреме князівство Нормандію після угоди з королем Карлом Простаком у 911 році; створили свою державу на Сицилії. Відомо, що варяги під проводом своїх конунгів, допливали до Іспанії, перепливали Середземне море аж до Малої Азії, першими перепливли Атлантичний океан і дісталися до Гренландії і Лабрадору, були першовідкривачами Америки.

У цьому місці не можна не згадати початку Несторової “Повісті минулих літ”: “Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани (гали-французи), волохи-римляни, німці-корляги (німці-каролінги), венедиці-фрягове та інші. Вони сидять одні коло одних од заходу до півдня”. Вже в XVII “Синопсис” приписує походження людей, що дали початок “преславному, верховному і всього народу главному граду Києву” синові Ноя – Яфетові! Що це означає? Київський історіософ (імовірніше за все І. Гізель) розшифровує: “Достояніє царсько, храбрость воінственна і розширеніє племені єго. Яфет бо толкується розширеніє”. Як кажуть, коментарі не потрібні…

Ім’я русів носили тоді варязькі воїни, що прийшли на східно-слов’янські землі. До речі, західні фіни дотепер називають Швецію Руссю (Ruotsi). Симон Логофет в Х столітті, оповідаючи про напад Русі на Царгород в 941 році, казав, що вона “з роду франків”, тобто взагалі західно-європейців. Іван Диякон з Венеції, оповідаючи про облогу Царгороду у 860 році Руссю, називає її норманськими племенами (Normanorum gentes). Цілий ряд арабських мандрівників і письменників, називаючи Русь норманами, відрізняє їх від слов’ян і руські звичаї змальовує окремо від слов’янських (Фергані, Ібн-Рустех, Гардізі, Ібрагім-бен Якуб, Аль-Масуді та інші). Не можу не привести тут ще деяких цікавих історичних аналогій:

зображення Тризубу ми знаходимо в Данії; наші національні барви спільні з шведськими; в Х столітті візантійський імператор Костянтин Порфірородний подає назви дніпрових порогів у двох мовах “руській та словянській”: Ессупі (Не спи), Ульворсі (Острівний), Геляндрі (Дзвонецький), Неясит (Ненаситець), Варуфорос (Вільний), Лєанті (Кипляча Вода), Струкун (Малий Поріг), далі Крарійський Брід, острів Святого Григорія (Хортиця) та острів Святого Етерія (Березань).

Наприкінці VIII - на початку ІХ століття, варяги під проводом свого конунга Рюрика, заснували в області новгородських слов’ян політичний осередок, з якого вони могли поширювати своє панування на фінські та східно-слов’янські племена. Найпершим таким осередком було містечко Стара Руса (проф. О. Шахматов та проф. С. Платонов). Потім засновується осередок в Новгороді при активній співдії та участі слов’ян на рівні з варягами. І тоді приходить черга Києва…

Євген Маланюк писав: “… варягізація нашого народу не була епізодом, але історичним процесом, що тривав віки, процесом, зв’язаним з існуванням Дніпрового шляху – “путь із Варяг у Греки”. Саме цим шляхом з Новгороду Великого приходить норманська династія Рюриковичів до Києва”. Приходить на запрошення киян, які у той час перебували під владою тюрксько-семітського Хозарського Каганату і платили хозарам данину. Приходить … – і засновує одну з найблискучіших правлячих князівсько-королівських династій Європи. Приходить з мечем, але мечем не руйнівника і загарбника, а мечем володаря, господаря і захисника. Врешті-решт, як вже було сказано, нормани знали куди вони йдуть і для чого… Це було не завоювання і не підбій, як у Франції чи Британії! Цей прихід можна розцінювати як державотворчий акт історично споріднених народів…

Михайло Грушевський з цього приводу пише: “… київсько-варязька династія могла би заступити місцеву”. А проф. Дмитро Дорошенко деталізує і уточнює: “… деякі, а може й всі східно-слов’янські племена мали свою власну державну організацію зі своїми місцевими династіями на чолі. Але це була слабка організація, і вона не могла охоронити деякі племена від залежності од хозарів. І ось з’являються серед цих племен варяги, скидають місцевих князьків, силою підбивають окремі племена під владу своїх конунгів і формують одну велику державу, на чолі якої стає варязька династія Рюрика”. І при цьому, дорогий Друже, зверни увагу, що ні літописи, ні вчені-історики не фіксують закріпачення селян, руйнування і пограбування міст і сіл, як це було в Західній Європі. Бо наші землі (я сюди відношу і Новгородщину) не були чужими для варягів і не потребували підбиття та завоювання. До-речі, не можу не зупинитися ненадовго і не сказати тут декілька слів про Великий Новгород – унікальний державний утвір тої епохи з його Вічем та народовладними традиціями, які наші угрофінські “старші” брати- москвини чомусь називають “нашім русскім городом”. Таж приєднав його до Московії тільки Іван IІІ, спаливши та затопивши в крові, винищивши тисячі волелюбних новгородців, а Великий вічевий дзвін звелів привезти до Москви і … жорстоко відшмагати при “всьом народє православном” за “нєпослушаніє його царскому вєлічєству”. Та власне подібну історію можна розповісти і про Смоленськ, і ще про багато-багато міст, але нас чекає наш шлях…

І на цьому шляху, крізь імлу багатьох віків, проступають ряди війська Аскольда і Дира – варязьких воїнів з дружини Рюрика, які зі своїм родом прийшли до Києва. Зараз важко сказати, як сталося, що прості дружинники не княжого роду, взяли під свою руку Київ, звільнили його від хозарського панування і почали там княжити.

В історичних джерелах ми зустрічаємо переказ про те, як 18 червня 860 року двісті кораблів київського флоту (правдоподібно під проводом Аскольда і Дира) напали на Царгород і штурмували його. У хроніках Х сторіччя згадується, що Русь раптово перервала облогу і повернулась назад. Причиною відвороту Киян візантійські хроністи подають переказ про Покров Божої Матері (в море окунули Покрову Божої Матері, піднялась буря, яка і змусила руські кораблі повернути додому). Тоді ж константинопольський літописець пише: “Як це могло статися, що народ зовсім не славний, народ яким Візантія погорджувала, народ, що не мав навіть імені – зробив те, що ми трясемося як миші?” І ще: “… переляк і темрява опанували розум, і вухо прислухалося до однієї звістки: варвари вже перелізли через мур! Вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті сльози і лемент…”

Після походу наших предків, який нагнав стільки страху на могутню Візантію, біографи декількох константинопольських імператорів згадують про візантійське посольство, переговори з Руссю і вислання грецького єпископа в Київ. “Імператор прихилив до згоди нарід руський необорний і поганський, роздаючи йому одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ним згоду і приязнь, намовив прийняти хрещення”. Грецький Патріарх Фотій з цього приводу у своїх Великопостних гоміліях (проповідях) писав: “Руси, які дотепер були нашими ворогами, грабіжниками, які наводили пострах на наші землі своїм розбоєм, стали тепер нашими рабами, бо прийняли від нас – греків – Христову науку й хрещення”.

Мені, як і Тобі, дорогий Побратиме, здається малоімовірним щоб наші предки бажали рабського воз’єднання з Візантійською імперією через грецьку віру. Деякі дослідники вважають, що саме цей факт викликав незадоволення киян, вони звернулися до князя Олега, який у 882 році захопив Київ, убив Аскольда і Дира, а грецьке архієпископство перестало існувати. На шляху до Києва Олег, будучи опікуном Рюрикового сина Ігоря (Рюрик помер у 879 році), здобув Смоленськ і Любеч, а здобувши Київ, убивши Аскольда і Дира почав там княжити. Олег приєднав племена кривичів, сіверян, радимичів, деревлян, уличів, а також білих хорватів і Перемишль до Київської держави. Його володіння сягали Балтійського моря і Новгороду до середнього Дніпра. Олег переніс столицю держави з Новгорода до Києва сказавши: “Це буде мати городів Руських”. В структурі держави почала вимальовуватися чітка владна вертикаль: князь – намісники (“світлі й великі князі”) – княжі залоги. Пануюча варязька верства принесла на українські землі також тисяцьку організацію, яка зустрічалась і в остроготів, і в інших індоєвропейських народів. Тисяцькі були в Києві і на Київщині – Білгороді і Вишгороді. Землі поділялись на сотні та десятки на чолі з сотниками та десятниками, які об’єднувалися у тисячі. Вікінги-варяги, злившись зі слов’янами-праукраїнцями, створили на нашій землі державну організацію під назвою Київська Русь, що дало можливість об’єднати праукраїнську націю і вивести її сильним і значним чинником на міжнародну арену. Київ стає фактором європейської та світової політики, одночасно виростаючи до найбільш значимих і першорядних міст Старої Європи. Безумовно, дуже цікавим фактом є те, що початок правління норманської династії в Києві слово в слово однаково описаний в Нестора-літописця і в англійській хроніці Відукінда.

Вважаю своїм обов’язком, особливо в наш час і в нашій геополітичній ситуації, розглянути ще одну величезну і архіважливу для нашої нації проблему. Це співвідношення Вічного Міста Києва і поняття “праслов’янщини” або “старослов’янщини”. Тут новим, більш глибоким змістом наповнюється гасло “Київ проти Мокви!” – гасло, про яке чомусь забули більшість наших політиків різних “крил, відламів та напрямків” і, всі тотально, державні діячі.

Київ, Київська Держава – перед цими назвами занепадає поняття “старослов’янщини”, зі спільною для всіх “братів-слов’ян” і подібною мовою, як повною нісенітницею було би твердити про спільний “італо-франко-іспано-румунський народ”. Беручи за основу праці славіста І. Огієнка, археолога В. Щербаківського, музикознавця О. Кошиця та багатьох-багатьох інших, ми можемо стверджувати, що так звана “старослов’янська” мова та музика – це мова і музика Вічного Міста Києва. Те, що чужинці (зокрема росіяни) називають “старослов’янськими” або “церковнослов’янськими” Літургією, наспівами, книгами, які вони прийняли зі змінами – це не мова й музика, нав’язані нам болгарами чи греками – це створене нашою нацією власне багатство. А якщо там і є чужі елементи чи впливи, то вони адаптовані до потреб української духовності. Так званий слов’янський алфавіт, що його взяли собі болгари, серби й росіяни – це прадавній витвір духу нашої нації. Згадаймо, дорогий Побратиме, що Святі Кирило і Мефодій, у час їхньої місійної праці, поширювали цей алфавіт і книги Києва, писані ним та складені ще до них. І. Огієнко у своїй праці “Повстання азбуки й літературної мови у слов’ян” ще в далекому 1938 році писав: “Як знаємо, життя Костянтинове твердить, що Костянтин, бувши в 860-861 роках у Херсонесі знайшов там Євангелію та Псалтир “руськими письменами” писані, а Костянтин Костенецький у своїй “Книзі о письменах” кінця XIV віку подає, що Костянтин-Кирило в основу мови своїх перекладів поклав був “тончайший і краснійший український (руський) язик.” Сербський учений XIV століття Костянтин Граматик пише: “Все разом, скажу, всі божеські писання українською мовою писані, всі українською мовою прикрашені. В рукописі тих же часів “Про смерть Святого Кирила, учителя слов’янської мови” ми читаємо, що книги для Моравії написані українською мовою, що книги ті писані ще перед Святим Кирилом і врешті, слова захопленого автора-чужинця: “Грамота українська явлена тільки самим Богом.”

Підсумовуючи все вищесказане, на думку спадає тільки один висновок, який може з’явитися в людини розумної (homo sapiens) і тверезомислячої: ніхто, ніколи не бачив ніяких “праслов’ян” і ніколи не чув про них. Вони не залишили ніяких “праслов’янських” чи “старослов’янських” історичних, культурних чи етнографічних пам’яток. На українських землях жили не “праслов’яни”, а праукраїнці, історичний шлях яких, дорогий Друже, ми стараємося від слідкувати. А тому – знову в путь…

У 907 році Олег на двохстах кораблях по 40 чоловік іде у похід на Константинополь. В його війську перебували і варяги, і всі підбиті та союзні племена. Греки, побачивши київський флот, перелякалися і запросили переговорів. Від Олега було посольство, в якому, як свідчить літописець були: Карл, Фарлоф, Вельмуд, Рулав і Стамід. Було складено договір з греками, за яким вони заплатили по дванадцять гривен срібла за кожного вояка і мали дати дарунки для “великих князів” у Києві, Переяславі, Любечі та інших великих містах.

Через чотири роки, 2 вересня 911 року Київська держава укладає договір з Візантією: “Ми, з руського роду, Карло, Інегельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руал, Активу, Труан, Лідулфост, Стемид вислані від Олега, великого князя руського і від всіх, що є під його рукою світлих і великих князів і його великих бояр, до Вас – Льва, Олександра, великих в Бозі самодержців, царів грецьких…” За цими словами йшов текст угоди, яка на довгі часи встановила мир між Києвом та Константинополем. Близько двадцяти років на Чорному морі не було походів. Багато підданих київських князів, як варягів, так і слов’ян, служили у грецькому війську. В 911 році, у візантійському поході на арабів, брав участь “руський полк”, чисельністю сімсот чоловік. Близько 920 року, Русь допомагала Візантії у війні проти Болгарії.

Вже наприкінці свого життя Олег відбув два невдалих походи на Каспій – з 910 по 913 роки.

Після смерті Олега на Київський престол сходить Ігор, син Рюрика. За часів Ігоря відбулася повна консолідація Київської держави. У всіх найзначніших містах правили Рюриковичі, або наближені до них “світлі й великі князі”. У Києві княжив Ігор, у Вишгороді – його жінка Ольга, у Новгороді – їх син Святослав. Між правлячою династією були племінники Ігоря – Якун (руський варіант варязького імені Хакон) та Ігор, князі Представ, Турд, Арфіст, Сфирк, Тудко, Тудор, Евлиск, Воїк, Яминд, Гунар, Берн, Алдан, Клек, Етон, Гуд, Тульб, Ут. Серед князів, крім Ольги, була ще одна княгиня Сфандрь, жінка Уліба. З розвитком дружинної організації у Київській державі, тисячна організація тратить свій чисто військовий характер. Зокрема, в Новгороді, тисяцькі та соцькі набувають судових та адміністративних компетенцій, а пізніше, в ХІІ столітті, на Волині сотня стає адміністративним і фінансовим округом. Цей порядок зберігся до часів Козацької держави, де, як ми пам’ятаємо, Україна ділилася на полки, курені та сотні. Тут, роблячи маленьку зупинку, зазначаємо собі, дорогий Друже, що цей, практично перший, достеменно відомий нам принцип побудови Русько-Української держави свідчить про сформування української нації, як нації-воїна, де войовничість і лицарство були присутні, починаючи з побутового рівня і до правлячої еліти. Дозволю собі висловити думку, що лицарство у ті часи було архетипом української нації, присутнім і на підсвідомому рівні.

Як твердить М. Грушевський, варязькі дружини мали велике значення у Київській державі і в сфері “внутрішньої управи”. В Х-ХІ століттях київський князь і його дружина взяли в свої руки і суд, і адміністрацію, і фінанси. Таким чином, ці найважливіші державні інститути перейшли від громадських репрезентантів до рук князів та їх посадників: тивунів та інших представників центральної влади. Тисяцькі та соцькі стають княжими урядниками – князь їх призначає зі своєї дружини. Відбувається формування чіткої і жорсткої вертикалі влади, яка уможливлювала існування централізованої держави і підтримання в ній ладу.

Своє княжіння Ігор почав з підкорення деревлян та уличів і боротьби з печенігами. У 941 році відбувся невдалий похід князя Ігоря на Константинополь. Тоді проти українського війська був застосований порох, що багато в чому й зумовило поразку. У 944 році – новий похід на столицю Візантії. Греки перелякалися, і над Дунаєм наше військо зустріли візантійські посли. Як наслідок переговорів, у 944 році, в Константинополі укладено мир. Християни заприсяглися в церкві, а нехрещена Русь “має покласти щити свої і мечі нагі й обручі (оздоби) і іншу зброю і клястися на все, що написано у грамоті, що буде її берегти Ігор і всі бояри, і всі люди руської землі на дальші літа і на все. А як хто з князів або людей руських, християнин чи нехрещений, переступить те, що записано у цій грамоті, нехай умре від своєї зброї і нехай буде проклятий від Бога і Перуна, зате, що переступив цю клятву”…

Практично відразу ж після візантійського походу, в 944-945 роках відбувся похід князя Ігоря на Каспій та Закавказзя. Українське військо пішло вздовж Кавказу, де до нього приєдналися алани та лезгіни. Від Дербенту, на човнах, військо дісталося Каспійським морем до устя ріки Кури, де після облоги було взяте місто Бердаа. Після цієї вдалої військової операції та успішних боїв з військом намісника Азербайджану, українські воїни з великою здобиччю повернулися додому.

Це була остання військова кампанія другого Великого Князя України-Русі, котрий в черговий раз явив світові велич і міць нашої Держави та Нації… Під час війни з деревлянами (в 945 або 948 році) Ігор загинув. Після його загибелі владу в Київській державі взяла його дружина Ольга. Свята Ольга – одна з найбільших і найсвітліших постатей в історії Української Держави. Вона перша з володарів України- Русі прийняла Тайну Хрещення і принесла Світло Віри Христової на українські землі, бажаючи охрестити своїх підданих, проголосити віру в єдиного Бога і створити сильну централізовану державу. “Повість минулих літ” пише: “Вона предтеча християнської землі, як рання зірниця перед сонцем і як зоря перед світанком… Вона перша від Русі ввійшла в царство небесне, тому руські сини хвалять її як начальницю, бо й після смерті вона молить Бога за Русь”.

Перше, що зробила Ольга, ставши володаркою Київської держави – це закінчила справу свого чоловіка і підкорила деревлян. Як свідчать історичні джерела, у 957 році Ольга відбула до Константинополя на чолі свого посольства, в якому перебувало двадцять два посли, дванадцять жінок княжого роду, вісімнадцять жінок, приналежних до князівського двору, сорок два купці, дванадцять перекладачів та капелан княгині священик Григорій. Переговори з імператором Костянтином Порфірородним відбувалися з приводу допомоги Візантії в християнізації України. Окрім даного питання, щоб добитися рівності у цьому процесі, княгиня Ольга хотіла одружити сина Святослава з грецькою принцесою. Але результат цього посольства був негативним. Обурена київська княгиня посилає посольство до німецького імператора Оттона І з проханням допомогти у поширенні християнства в Україні. Ось що з цього приводу каже німецька хроніка: “959 року посли Олени (ім’я Ольги, дане їй при хрещенні), королеви русів, що охрестилася в Константинополі за імператора Романа, прибули до короля (Оттона І) й просили щоби вислати тому народові єпископів і священиків… ” Перший єпископ Києва Лібуцій був висвячений у Майнці, у 960 році. Але він, не встигнувши навіть виїхати до Києва, помер. Другий єпископ Адальберт (пізніше проголошений святим) був висвячений і прибув до Києва у 961 році на чолі німецько-латинської місії. Їх місія, яка звелася до проголошення Євангелії латинською мовою та руйнування божків та капищ, була невдалою, і Адальберт змушений був виїхати з Києва.

Свята Ольга прославилася в українській історії своїми ділами благочестя і милосердя, і праведним християнським життям.

Померла княгиня Ольга у 969 році і похована була християнським священиком.

А на арені стародавньої української історії з’являється велична постать Останнього Українського Вікінга, “чистого запорожця на київськім столі”, як його називав М. Грушевський, овіяного легендами Святослава Хороброго, Святослава Завойовника – великого воїна, лицаря без страху та докору, вірного товариша своїх побратимів-воїнів, котрий залишив нам, потомкам-українцям, безсмертне гасло: “Поляжемо, але не осоромимо землі нашої!” Його перебування на Київському престолі – це героїчна епопея лицарської та геополітичної експансії української нації, яка дала критерії розвитку і розквіту нашої землі та нашого народу, критерії українського лицарства та військової доблесті. Думаю, що назавжди…

Варязьким мечем Святослава Київська Українська держава була створена як держава двох морів, котра мала етнічно майже однорідне населення, об’єднане згодом єдністю релігії та церковного центру. З 960 по 972 рік були закладені підвалини слави та величі української зброї і Української Держави!

Святослав почав свої походи проти племен, які знаходилися під хозарською владою: в’ятичів і камських болгар (зі столицею Болгар біля Казані). Підбивши болгар, Святослав взяв у свої руки всю волзьку торгівлю. Далі на черзі була Хозарія. До цього часу, практично всі історики вважають, що він зробив велику помилку, зруйнувавши Хозарську державу, бо цим відкрив шлях степовим азійським ордам (зокрема печенігам). Можливо… Але дозволю собі припущення, що Святослав Хоробрий, правитель Київської Держави, не був дурнішим від нас із вами та від сучасних істориків. Думаю, що підставами для прийняття ним такого рішення був менталітет Лицаря та абсолютно відмінні від сучасних, критерії оцінки геополітичних реалій. Так, Святослав був скоріше благородним Воїном, аніж політиком чи дипломатом. Але чи про багатьох політиків і дипломатів ми зараз пам’ятаємо? А слава і доблесть Великого Князя і досі з нами!

Отже, Святослав здобув Саркел (Білу Вежу), а затим – завоював столицю Хозарії Ітиль в усті Волги (околиці сучасної Астрахані). На зворотній дорозі українське військо ішло вздовж Каспійського моря та Кавказу. Над морем українці здобули Семендер, а на кавказькому підгір’ї зустрілися із хоробрими племенами ясів та касогів і перемогли їх.

Святослав визволив під час цього походу 964-968 років споконвічні українські Таврію, Азовщину та Кубань, відкрив шлях на Схід до Мідії, Сирії, Месопотамії та Егейського узбережжя.

Приходить друга черга другої серії походів – на Дунай, в глиб Балкан. Розпочинаючи свій похід на Болгарію, Святослав уже мав у своїх руках стратегічні Дніпро та Дон, але планував собі підкорити і Дунай. Тоді вплив України-Русі в Чорноморському регіоні ставав беззаперечним. І скажи мені, дорогий Побратиме, чи можна запідозрити Святослава Завойовника у вузькості геополітичного мислення? На мою скромну думку – мабуть, що ні…

У Святослава було шестидесятитисячне військо, у болгар – тридцять тисяч воїнів. Під Доростолом (сучасна Сілістрія) болгари були вщент розбиті, а цар Петро захворів і помер. Наше військо тоді завоювало вісімдесят болгарських міст. На південь від Дунаю, у Переяславці (Предслава) Святослав зробив свою столицю. Але він терміново був змушений повертатися до Києва, який облягли печеніги (історики вважають, що цьому посприяла Візантія), і тільки військо воєводи Претича змогло врятувати столицю. Повернувшись додому Святослав впорядкував державні справи, поділив землі між синами і знову почав готуватися в Болгарію. Після смерті матері, княгині Ольги, він сказав: “Нелюбо мені в Києві. Хочу жити в Переяславці над Дунаєм”.

Коли київська дружина підійшла до Переяславця, ворота його були зачинені. Святослав підняв свого меча і сказав: “Прийдеться нам тут полягти, але поляжемо мужньо, браття й дружино!” І цим мечем здобув місто! Опісля, Святослав Хоробрий вирушив на південь і, подолавши Балканські гори, почав здобувати болгарські міста. Треба відзначити, що робив він це твердою рукою, без милосердя і жалю.

Закінчивши болгарську компанію, Святослав планує війну проти Візантії. Він посилає грекам виклик: “Іду на Ви!” Київський володар зайняв Тракію і рушив на Константинополь. У битві під Аркадіополем українське військо зазнало поразки. Святославу доводиться відступити за Балкани, до Болгарії. Візантійський імператор Іоан Цимісхій, у спілці з болгарами, бере Предславу, але воєвода Свенельд, котрий обороняв місто, зі своїм відділом пробився до свого князя. Святослав укріпився в Доростолі і чекав на вороже військо. Після приходу імператорської армії разом з болгарами, відбулась жорстока битва не на життя, а на смерть. Українські лицарі билися як леви… В бою під Доростолом полягли найближчі Святославові побратими-воєводи. Сам князь був поранений і мало не помер. Після довгих і важких боїв розпочалися переговори. 27 липня 971 року був підписаний договір, згідно з яким Святослав присягався не воювати проти Візантії та її земель і надавати їй допомогу проти її ворогів. У цій останній і трагічній для нас війні, український володар загубив половину війська. Святославові полки човнами допливли Дунаєм до його гирла, а далі – Чорним морем, понад берегами до Дніпрового лиману. Але Дніпрове побережжя зайняли печеніги. Після зимівлі та перепочинку Святослав рушив по Дніпру, але печеніги терпляче чекали на Дніпрових порогах (є небезпідставна думка, що знову на прохання Візантії…). В жорстокій січі наклав своєю головою славний український лицар, “останній вікінг” – Святослав Завойовник. Його найближчий соратник – воєвода Свенельд, і тут пробився, і з боєм, з частиною війська дійшов до Києва. Згадуючи князя Святослава і схиляючи голову перед його пам’яттю, хочу сказати, що цей великий образ буде з українцями вічно – доки житиме наша нація, а Лицар-Воїн його доби – це приклад для наслідування українських вояків на всі часи.

Дорогий Побратиме! Українська Нація – безсмертна, як безсмертна її Історія! Навіть із відходом у кращий світ найкращих Лицарів Нації, наша історія ніколи не зупинялася і не обривалася. Так сталося і після смерті Святослава Завойовника… Наступала епоха Християнської України! Епоха поєднання Віри і Мудрості, епоха розбудови і посилення Нації, епоха великих Воїнів та Державників!

Володимир Великий – Хреститель України-Русі, канонізований Вселенською Церквою…

Ярослав Мудрий – Велет Духу, Просвітитель України, Володар, котрий поріднив нашу Державу з найвизначнішими європейськими королівськими дворами, Великий Будівничий землі української…

Данило Галицький – Володар Галицько-Волинських земель, котрі стали оплотом Української Державності після упадку Києва, Лицар Христа і України, котрий до останнього свого подиху боровся проти азіатського світу, світогляду та менталітету, котрі принесли з собою монголо-татарські орди і котрі з такою легкістю прищепилися в наших північних московсько-суздальських “братів”…

Ми обов’язково розглянемо історію Української Церкви та християнства на Українських Землях, а також традиції королівської влади в Україні. Перед нами ще дуже неблизька дорога і наступна зупинка – Українська Держава за часів Володимира Великого…

Після загибелі Святослава Завойовника, в Київській Державі розпочалася усобиця. Внаслідок війни між Ярополком і Олегом – синами Святослава, гине Олег. В той час Володимир княжив у Новгороді. Ярополк , зібравши військо, подався на Новгород. Володимир, не маючи достатньо сильної дружини, виїхав до Скандинавії, де зі своїм приятелем, норвезьким королем Олафом Тригвассоном, брав участь у походах вікінгів на Німеччину та Італію. Згодом, Володимир з варязькою дружиною повертається в Новгород, виганяє посадників Ярополка і перебирає під свою владу саме місто і всі північні землі.

За Новгородом прийшла черга Києва… Ярополк без бою вийшов з Києва і Володимир зі своєю дружиною зайняв столицю. У подальшій боротьбі за престол Ярополк був убитий і Володимир став Володарем України-Русі.

Володимир Великий правив нашою Державою з 980 до 1015 року. У 981 році відбувся похід Володимира на Галичину і взяття під свою владу Перемишля, Червена (на Холмщині), Белза та інших городів. В 981-982 роках – два походи на в’ятичів, у 983 – похід на ятвягів. 984 року Володимир послав воєводу Вуєфаста проти білоруських радимичів. Вуєфаст переміг на річці Піщаній.

Як пише арабський історик Яхія, після смерті Святослава Хороброго між Києвом та Константинополем зберігалися дуже напружені стосунки. Візантійська дипломатія продовжувала ініціювати напади печенігів на Україну, що створювало дуже напружену ситуацію на границях Держави. Щоб стримати натиск степовиків, Володимир Великий по обидва боки Дніпра ставив городи й укріплення, тим самим створюючи заслон проти печенігів.

В 988 році у Візантії вибухнуло повстання Варда Фоки. Наступники імператора Цимісхія Василь і Костянтин просять князя Володимира про військову допомогу. Володимир погодився, але зажадав, щоб імператори віддали йому за дружину свою сестру Анну. Отримавши їх згоду, Володимир у 988 році вирушає з військом у Візантію. Протягом 988 і 989 років українське військо розбиває повстанців. І тут правителі Візантії “забувають” про свою обіцянку… При цьому вони посилаються на їх діда. Імператора Константина Порфірородного, котрий писав: “Коли хозари, або турки, або Русь, або який інший північний чи скіфський народ, як часто буває, почне просити і домагатися, щоби прислано йому царські шати, корону чи ризи за яку прислугу або поміч, то треба відповідати, що таки шати і корони не людьми зроблені, а прислані від Бога ангелом імператорові Константину (що перший прийняв християнство).” І ще: “Коли який з цих невірних і нікчемних народів почне домагатися, щоби посвоячитися з імператором ромеїв (візантійців), взяти у нього доньку за себе, або свою доньку віддати за імператора або його сина – треба відповісти на таке ганебне жадання, що й на це є заборона, страшна й непорушна постанова святого і великого Константина”. Але Володимир Великий вирішує радикально полікувати цю “амнезію”. Він з військом іде на Крим і облягає Корсунь (Херсонес). Деякі документи згадують, що під час облоги Корсуня до Володимира прийшли посли з Риму, від Папи Івана XV і “принесли мощі святих”. “Одужавши від амнезії”, Василь і Костянтин присилають Анну до Корсуня, де відбулося весілля.

З того часу Володимир Великий всі свої зусилля спрямовує на внутрішню розбудову Держави. І беззаперечним пріоритетом тут виступає Хрещення і Християнізація України. У цьому місці ми змушені повернутися на багато століть назад, до джерел християнства на нашій землі…

Ще у І –му столітті від Різдва Христового, третій після Святого Петра Папа Римський Святий Климент перебував у 88-97 роках на засланні в Криму, де загинув мученицькою смертю. Саме в українській Таврії відбувались його чуда, а після смерті – на українських землях зберігся глибокий його культ. У 861 році мощі Святого Климента Папи віднайшов Святий Кирило під час так званої хозарської місії, і разом зі Святим Мефодієм перевіз їх до Риму 867 року, де вони дотепер зберігаються в базиліці Святого Климента.

Пригадаймо іще раз, що Євзебій Кесарійський згадує про єпископа із Скіфії (Русі) на Нікейському Соборі у 325 році. І він же підкреслює як доконаний факт, що Андрій проповідував у Скіфії. Оріген та Доротей Тірський згадують, що Апостол Андрій проповідував Слово Боже на чорноморських берегах – на скіфських землях. А київські літописи від XII до ХІХ століття вже деталізують цю подію, оповідаючи, що в дорозі з півдня на північ Апостол Андрій зупинився на київських горах і сказав своїм учням, показуючи Дніпро і пагорби: “На цих горах возсіяє Благодать Божа”. Ти тільки усвідом собі, мій Побратиме – на нашій рідній українській землі лежить Апостольське Благословення. Первозданний Учень Христа назавжди, до кінця віків, залишив благодать Господню на Русі-Україні, благословив її на наслідування Христа та захист Християнської Віри та Церкви Господньої, і залишив своїх учнів, котрим зоставив Апостольське Передання.

Згадаймо, що в 654 році в Крим був засланий і Папа Мартин І, котрий помер у 655 році. Є свідчення двох братів-монахів, Феодосія і Теодора, які жили в Херсонесі, про чуда, які чинив Папа Мартин, наприклад зцілення сліпого. Похований він був у церкві Пресвятої Богородиці (Влахернської). Частину його Святих мощей перенесено до церкви Святого Мартина в Римі.

Мандруючи шляхами історії, ми знову і знову приходимо до переконання, що від самих початків християнства українці виказували в однаковій мірі пошану як для християнського Риму, так і для християнського Єрусалиму чи Константинополя. Нашими ворогами ставали ті чужі сили, які прикриваючись східними чи західними церковними гаслами йшли на українську землю підкоряти, загарбувати, руйнувати. Безоглядною боротьбою зустрічала ці сили еліта української нації…

У 860 році хозарський каган звернувся до візантійського імператора Михаїла ІІІ з проханням вислати до Хозарії здібного місіонера. 862 року моравський князь Радислав також попросив у Константинополя місіонера зі знанням слов’янських мов. Імператор, за порадою Патріарха Фотія, вислав із Солуня двох братів – Костянтина (в чернецтві Кирила) та Мефодія. Солунські брати на початку своєї подорожі затрималися в Криму, у Херсонесі, де, як вже було сказано, віднайшли мощі Святого Климента Папи, а також знайшли Євангеліє та Псалтир, написані “руськими буквами”. За тим вони подалися до Хозарії, де проповідували слов’янам по слов’янськи. В Моравії Кирило створив глаголицю і написав нею переклад літургійних книг. Завдяки проповіді Євангелія слов’янською мовою мешканці Моравії масово почали приймати хрещення. Кирило і Мефодій охрестили більшість Моравської держави, організували церковні громади та єпархії в самій Моравії, Хорватії, Чехії, Словаччині, Польщі та в Україні – в Перемиській землі. Деякі історики твердять, що на той час в південно-східній провінції Київської Русі – в Тмуторокані, вже існувало архієпископство.

У 863 році Кирило і Мефодій приїхали до Риму і привезли з собою мощі Святого Климента. Папа Адріан ІІ прийняв їх дуже тепло і підтвердив уживання церковно-слов’янської мови в Літургії (це й було створенням нашого українського обряду). Папа дозволив їм відправляти Літургію за нашим обрядом у базиліці Святого Петра. Костянтин став монахом, прийнявши ім’я Кирило і 4 лютого 869 року помер у Римі. Був похований у базиліці Святого Климента.

Хочу зазначити, що Папа Іван VIII, котрий у 875 році переміг сарацинів біля Террачіно за 40 кілометрів від Риму і захопив вісімнадцять кораблів та звільнив шістсот християн (Господи, які прекрасні і величні часи Середньовіччя!), у 880 році, в листі до моравського князя Сватоплука хвалить православ’я Святого Мефодія, підтверджуючи його архієпископом Паннонським, і хвалить листи Святого Кирила, писані по слов’янськи та дозволяє відправу Літургії в тій же мові.

У 973 році, на з’їзді німецького королівства в Кведлінбурзі, що відбувався в присутності Оттона І, перебували посли київського князя Ярополка. На тому з’їзді був і імператорський місіонер на Русі за часів княгині Ольги – Адальберт. За великого його сприяння, в 977 році посли Папи Римського Бенедикта VII прибули до Києва, до князя Ярополка. Очолював місію єпископ Бруно-Боніфатій (згодом проголошений Святим). Римо-католицька місія мала успіх серед бояр та княжої прислуги, і в Києві була заснована латинська єпархія. Після приходу на Київський престол Володимира Великого, місіонери єпископа Бруно покинули Київ, продовжуючи свою місійну діяльність серед печенігів. В цей час своїм осідком вони зробили Київ, а історики відзначають, що єпископ Бруно дуже опирався на допомогу князя Володимира.

Щодо хрещення самого Володимира Великого, існує декілька історичних припущень. Розуміючи не тільки історичне, а й ідеологічне значення цієї події, спробуємо об’єктивно розглянути відомі нам факти.

Найбільш розповсюдженими твердженнями є припущення, що Володимир Великий був охрещений у 987 році священиком слов’янського обряду. Як місце хрещення називають Київ, Корсунь (Херсонес), Василів під Києвом. Юрій Липа, цитуючи Г. Вернадського, стверджує, що Володар України-Русі “прийняв хрещення своє в Києві, в 987 році з рук англійського священика”. А Ю. Левицький, досліджуючи походження первісного ієрархічного устрою Київської Церкви, приводить так звану Римську теорію, згідно з якою князя Володимира навернув на християнство його приятель, норвезький король Олаф Тригвассон, а охрестив його Павло. Тобто Володимир мав би бути охрещений у латинському обряді. Підтвердженням цієї теорії звучить той факт, що Декретом Папи Урбана VIII, Святий Рівноапостольний князь Володимир у 1634 році канонізований також і Римо-католицькою Церквою, як “хрещений у латинському обряді”.

Ці надзвичайно цікаві моменти історії українського християнства дають нам розуміння рівновекторності історичного унапрямлення України як на Схід, так і на Захід. Рівночасно, ми отримуємо внутрішнє, дуже глибоке відчуття вселенськості Української Церкви. Михайло Грушевський твердить, що українці-християни не вважали західних християн іновірцями, що нав’язували нам довго і уперто греки, а згодом ревнителі “московського благочестія”. Тому давай, Друже мій, більш уважно поглянемо на релігійну ситуацію тих часів і спробуємо розібратися: як же відбулося хрещення України-Русі?

У ті часи, в світі існувала одна світова релігія – християнство. Існували різні обряди у Вселенській Церкві: на Заході – латинський, на Сході – візантійський, вірменський, коптській та сірійський. Обряд – це форма поклоніння Богові. Спосіб, котрим християни визначають свою віру та віддають шану Господу. Володимир знав про невдачі грецьких та латинських місіонерів у їхній діяльності в Україні, але йому було відомо й про успіхи місіонерів слов’янського обряду в Галичині і на Волині. Наш, слов’янський обряд, був створений Кирилом і Мефодієм уявляв собою поєднання Грецького та Латинського обрядів із староукраїнською мовою. Від Візантії Володимиру була потрібна матеріальна допомога (велика кількість риз, хрестів, ікон) і допомога в організації єпархії. Про створення в Українській Державі Грецької Церкви мова йти просто не могла, бо таким чином Русь, за грецькими законами, потрапляла в повну політичну і релігійну залежність від Візантії та ставала її складовою частиною. Безумовно, що такого бажання ні в самого Володимира Великого, ні в наших предків не могло бути.

Саме грецьке духовенство, котре не знало староукраїнської мови, не могло надавати допомоги в підготовці до хрещення України-Русі. Хрещення всієї України у 988 році підтверджує те, що учні та послідовники Кирила і Мефодія в той час вже підготували достатню кількість богослужебних книг, які разом з написаними староукраїнською мовою в Криму, забезпечили потребу церков Київської метрополії відразу після хрещення.

За часів хрещення України-Русі, в нашій Церкві витворився власний український обряд: до слов’янського обряду були введені місцеві звичаї. Внаслідок цього, між князем Володимиром і грецьким архієпископом дійшло до конфлікту – розгніваний архієпископ Мисаїл покинув Київ.

Отже, наші предки хрестилися у християнській вірі, в українському обряді, в основу якого був покладений східний, грецький обряд, з деяким елементами латинського, з використанням староукраїнської мови і місцевих звичаїв, а Українська Церква стала частиною Вселенської Церкви (для зрівняння: Русь-Україна хрестилася у 988 році, а схизма Керулярія і, як наслідок – трагедія розколу Вселенської Церкви на Католицьку Православну – у 1054 році). До речі, у Галицько-Волинському літописі “православ’ям” називається східна форма одного неподільного християнства під апостольським проводом Папи Римського. Принагідно, не можна не згадати, що на Халкедонському Соборі у 451 році, після прочитання послання Папи Лева про Божу й людську натуру в Ісусі Христі, Собор встав і сказав: “Це віра православних. Всі так віруємо, православні так вірують… Петро говорив через Лева”.

Хрещення України-Русі зробило українців хрестоносною нацією, одним із завдань котрої стало поширення християнства на величезних просторах (зокрема, серед диких московсько-фінських племен). Згадаймо тих святих Києва, котрих замучили прамосковити, та імена котрих донесла до нас історія: Святий Киріяк у Суздалі, Святий Леонтій в Ростові. Але вони були не єдиними… Цитуючи Юрія Липу можна констатувати: “Сила християнської доби Києва саме в його апостольстві”. Кияни несуть хрест найдикішим племенам над Окою і над Онегою, будують церкви і закладають міста над Білим морем (наприклад Олонецьк у ХІІ столітті). Вслід за місіонерами приходить лицарство – українці ставлять залоги, християнізують дикунів, долаючи жорстокий опір з їх боку, впроваджують свою мову і встановлюють владу великого Києва. Це був Перший Хрестовий Похід Української Нації – похід проти північного варварства і темряви, похід, який мав значний вплив у формуванні ментальності та сили духу Українського Лицарства, у створенні феномену безсмертя та непереможності українського Христового Воїна. Тут чітко простежується історична аналогія до впливів Хрестоносного руху на становлення та формування національної духовності в Англії та Франції.

Ми не повинні забувати, що після здобуття Єрусалиму християнами, з України відбулися паломництва до Святої Землі у 1106 і 1108 роках під проводом ігумена Данила. Українських прочан з великими почестями зустрів Єрусалимський латинський король Болдуін І. Наші паломники передали йому вітання від Української Церкви та з його дозволу поставили лампаду над Гробом Господнім за українських князів і всіх християн України.

Від часу свого заснування та становлення Українська Церква була невід’ємною частиною Вселенської Церкви. Як свідчення про це – посольства Володимира до Риму і з Риму, від Папи – до Києва. В римських джерелах зафіксовано дванадцять таких посольств. Вони їхали до української столиці з мощами святих: Климентія, Віта, Вікентія, Аполлінарія, Венедикта та інших, імена котрих увійшли в календар Української Церкви. До речі, в Грецькій Церкві їх не було й не має. Про незалежність Української Церкви від Візантійського Патріарха свідчать і грецькі документи: в щорічних списках своїх митрополій, котрі видавали Грецькі Патріархи, Київська митрополія не згадується. Це свідчить про те, що Київська митрополія була частиною Вселенської Церкви з усіма правами Патріархату. Про це говорить також і той факт, що Патріархи Сходу запечатували свої листи до Київських митрополитів олов’яними печатками, як до рівних собі. В той же час, до підлеглих митрополитів листи запечатувались восковими печатками.

Після хрещення України-Русі, ще за князя Володимира, були прийняті “Церковний устав”, “Закон судний людем”, “Закон о десятинах”. Згідно з “Церковним уставом”, який був прийнятий у 996 році, в Українській Церкві було утворено церковний суд. “Закон судний людем” – це процесуально-карний кодекс, котрий створено на основі опрацювання різних джерел: візантійського права, старозавітного законодавства, творів Святих Отців, римського права та місцевих звичаїв. Цей кодекс забороняв кару смерті, якої, до речі, не було і в дохристиянській історії України.

“Закон о десятинах” зобов’язував усіх громадян давати десяту частину своїх прибутків на Церкву. В той же час у Візантії, де не було такого закону, Церква існувала на щедрі пожертви імператорів та вельмож, що і обумовлювало практично повну залежність Церкви від світської влади (цезаропапізм).

Володимир Великий заснував у Києві та інших містах України-Русі перші школи. У Києві було зведено багато церков, найбільшою серед яких була церква Пресвятої Богородиці (Десятинна церква).

Помер Володимир Великий у 1015 році, призначивши своїм наступником сина Бориса. Він відійшов у Вічність, як Великий Син української землі, котрий розпочав християнську історію України-Русі, як Святий Української Церкви, канонізований Вселенською Церквою, як Володар, котрий започаткував традицію королівської влади в Україні. Ту традицію, яка ще раз підтвердила, що Україна – це невід’ємна частина Європейської Християнської Цивілізації, як би цього не заперечували деякі наші “доброзичливці” та “симпатики”. Ми не можемо продовжувати нашу мандрівку, не зупинившись докладніше також і на цьому аспекті Історії України.

Отже, повернемося в V століття від Різдва Христового. Після розпаду Римської імперії на Східну і Західну, Східна імперія, яка тепер носить назву Візантійська – процвітає. Візантія не була продовженням старого Риму – це була нова цивілізація, котра поєднавши автократичний, майже тоталітарний уряд і державну структуру з надзвичайно ефективною системою зовнішніх укріплень, змогла проіснувати майже тисячу років. Починаючи від Костянтина Великого (IV століття), Церква і держава стала тут одним цілим. Імператори втручалися у вибори патріархів та єпископів, усували їх, пересували церковні провінції, займалися внутрішнім життям Церкви, змінювали літургійний календар, встановлювали обряди та правила для монахів та священиків… Витворюється таке історичне явище як цезаропапізм.

В той же час, імператорська влада на Заході занепадала, і паралельно зростав авторитет Вселенського Архієрея. Перші франкські королі (Хлодвей у 496 році) приймають поучення з рук католицьких єпископів, що вирішує долю католицького Заходу. Святий Авіт сказав Хлодвею після перемоги над алеманами, які сповідували аріанство: “Твоя віра – це наша перемога!” Це був доленосний момент у становленні Європейської Християнської Цивілізації. В час занепаду Західної імперії, Церква звернулася до варварів-поган і постійною євангелізацією та емісійною діяльністю підкорила їх Христові. Тоді з давніх і нових народів було створено нове суспільство, засноване на одній вірі в Христа, суспільство воююче, котрому приходилося постійно оборонятися від нападів арабів та інших поганських племен.

У 732 році Карл Мартел (Молот), засновник династії Каролінгів, переміг арабів під Пуатьє. Його синові Пепінові Короткому, Святий Боніфатій уділив королівське помазання в 751 році, в місті Суассон. Це була печать Церкви над королівством… У 754 році Папа Степан ІІ у церкві Святого Діонісія ще раз уділив королівське помазання Пепінові та його двом синам: Карлові та Карломанові. “Нехай буде виклятий кожен, хто не підкориться їм та їхнім наступникам” – ці слова Вселенського Архієрея завершили обряд, котрий наслідував святі обряди помазання Старозавітних королів і робив франкського короля помазаником і вибранцем Господнім та монархом з ласки Божої. Папа іменував Пепіна патрицієм Риму, що накладало обов’язок боронити Святе Місто.

У 774 році, в Соборі Святого Петра, Папа Адріан підтвердив титул патриція Риму синові Пепіна – Карлові, в майбутньому – імператорові Священної Римської імперії Карлові Великому. Коронування короля франків Карла імператорською короною відбулося у Надвечір’я Різдва 800 року. Коронував його Папа Лев ІІІ. При цьому Папа зберігав духовне батьківство над імператором і право судження про кандидата на імператорський престол. Не можу тут не згадати, що навіть каліф Багдаду, славетний Гарун – аль – Рашид, князь мусульман, переслав Карлові ключі від Гробу Господнього та прапор Єрусалиму!

Ці події зумовили розрив політики між папством та Візантією. Імперія на Заході протиставилась імперії на Сході, котра до цього часу вважалась імперією всього християнства. Церква під проводом Папи протиставилась імперіальній Церкві. Папа Римський ставав найвищим головою всього Християнського Світу, він міг розпоряджатися імператорською короною. Він був Намісником Христа на Землі!

Візантія довго не визнавала Західної імперії… Лише у 812 році базилевс Михайло вислав посольство до Аахена, тодішньої столиці Західної імперії, щоб передати поздоровлення для свого брата, базилевса Карла.

Так відбувалося становлення королівської влади в державах Європи. Ми повинні собі усвідомити, що в державних утвореннях, які тоді зароджувались та в подальшому трансформувались, християнські ідеї були вирішальними, базовими, державотворчими. Земний, дочасний володар отримував атрибути влади з рук Духовного Батька і з його благословення, що накладало на королів та імператорів великі духовні та моральні обов’язки. Безумовно, в історії було всяке, але це тема зовсім іншої мандрівки…

А наш шлях знову повертається у Київську Державу, в 1000 рік від Різдва Христового… До Києва прибули посли від Папи Римського в супроводі послів володарів угорського та польського (за іншими історичними джерелами - чеського). Незадовго перед тим, папське посольство принесло королівську корону для угорського короля Степана. Якщо взяти до уваги тодішнє міжнародне та геополітичне становище нашої Батьківщини і конкретне посольство Папи Сильвестра ІІ до Володимира Великого, можна зробити впевнений висновок, що тоді, в 1000 році, вони привезли королівську корону і для Володаря України-Русі. Наступного, 1001 року, Володимир відправляє українське посольство до Папи, щоби подякувати за корону. На монетах свого карбування Володимир зображений на престолі в королівській діадемі і зі скіпетром. А в той час, як ми вже знаємо, коронувати міг тільки найвищий ієрарх Християнського Світу – Папа Римський (це було до розколу Церков у 1054 році). Сам себе Володимир Великий коронувати не міг, а Візантія вважала Україну-Русь за підлеглу територію (вірніше, дуже хотіла, щоб так було). Отже, ми знову й знову приходимо до висновку, що Україна вже тоді була рівноправною і достойною державою Християнського Світу, а першого короля ми мали вже в 1000 році від Різдва Христового.

Далі традиція української королівської влади веде нас через Рим, де в 1075 році Святий Папа Григорій VII коронував сина Ярослава Мудрого Ізяслава І Дмитра та його дружину Ірину на київський королівський престол, до 1253 року – коронування Папою Інокентієм IV Данила Галицького та його королівського роду. Галицько-Волинське королівство отримало у свій фундамент традицію Києва в будівництві та утвердженні Української Держави і в боротьбі проти розростання і експансії азійського московсько-татарського Сходу.

Історичні джерела свідчать, що князь Ізяслав, котрий у 1073 році змушений був із-за міжусобиці покинути Київ, вислав свого двадцятип’ятирічного сина Ярополка до Папи Григорія VII з метою передати Київську Державу, як власність (ленно) Святого Петра, дістаючи її назад у володіння вже як королівство, під опікою Святого Петра. Необхідно пояснити, що Апостольський Престол наділяв ленників Святого Петра королівськими коронами, що в Середньовіччі означало повну незалежність його держави від будь-якого світського володаря, в тому числі і від західно-римського імператора. Ленник Святого Петра та його держава ставали інтегральною частиною католицького світу та виходили із сфери візантійських церковних та імперіальних посягань.

Зберігся лист папи Григорія VII до короля Ізяслава І Дмитра від 17 квітня 1075 року – перший документ Апостольського Престолу до України. Цей лист Папа адресує до короля Русинів і до королеви Ірини, його дружини. В ті часи боротьби Католицької Церкви за свої права по відношенню до світської влади, Апостольський Престол був дуже стислим у вживанні титулу “король”. Королем був тільки той, хто отримав корону з рук Папи. Недаремно тогочасного володаря Польщі Болеслава Хороброго той самий Папа титулував тільки “вождем” – dux (дукс).

У 1077 році Ізяслав І Дмитро сідає на Київському престолі як король України-Русі під опікою Святого Петра. Його сина Ярополка-Петра Українська Церква визнала Святим.

1199 рік… Волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галичину і Волинь в одну державу. Він розгромив коаліцію половців і тих князів, які їх підтримували та приєднав Київ до Галицько-Волинської Держави. Західні джерела тих часів титулують Романа “Рекс” – король.

1231 рік… Лист Папи Григорія ІХ “До світлого короля Русі”, котрим тоді був Данило Галицький, сим короля Романа. У 1253 році Данило, з рук папського легата Опізо, прийняв корону в Дорогочині. Галицько-Волинський літопис так говорить про цю подію: “Він отож прийняв вінець від Бога, від Церкви Святих Апостолів, від Престолу Святого Петра і отця свого Папи Інокентія, від усіх єпископів своїх”. Тоді ж була підписана угода про непорушність українського обряду. А літопис зазначає: “Папа Інокентій кинув клятву на хулителів православ’я”. Від того часу Папа називав короля Данила “улюбленим сином у Христі” (carisimum in Hristo filium nostrum – 14 травня 1253 року).

Інокентій IV визначив Данила (прямого нащадка Рюриковичів), а не Олександра Суздальського, правним наслідником влади і величі древнього Києва, а Галицько-Волинське Королівство – державою-спадкоємницею княжо-королівської традиції Русі-України.

Королівська традиція України-Русі, яку уділив Апостольський Престол, і котра була визнана усіма європейськими королівськими дворами, починаючи від Володимира Хрестителя аж до останніх нащадків Данила Галицького, була символом єдності і могутності Української Держави.

Дуже промовистим є той факт, що під час московської окупації Галичини у 1915 році, москалі оскаженіло полювали за короною Данила. Ця корона, яку Київська Держава занепадаючи, передала Галичині, для нас була і залишається одним із символів Християнського Європейського Покликання України, символом зрілості Української Нації, тої ваги і значення, якої вона досягла у Світлих Часах Середньовіччя!

Нестримне бажання пізнати Істину та Віра в Призначення України, повертає нас з Тобою, дорогий Побратиме, знову на той шлях, де невблаганний Хронос веде свій відлік часу…

Після смерті Володимира Великого 15 липня 1015 року, його племінник Святополк, якого пізніше прозвали Окаянним, жорстоко і підступно вбиває синів Володимира Бориса і Гліба, котрі згодом були проголошені Українською Церквою Святими, а також їхнього брата Святослава.

Весною 1016 року, четвертий син Володимира Ярослав, разом з новгородцями та варягами розігнав під Любечем військо Святополка та печенізьку орду, що була його союзником, і зайняв Київ. Але Святополк не заспокоївся… Влітку 1018 року, він зі своїм тестем Болеславом, печенігами, німцями та мадярами переміг Ярослава під містом Волинь над Бугом. Ярослав відступив до Новгороду, а Болеслав із Святополком захоплюють Київ. Зібравшись із силами, взимку з 1018 на 1019 рік Ярослав з тими ж таки новгородцями та варягами йде на Святополка, котрий втік до печенігів. Весною 1019 року, на річці Альті Ярославове військо вщент розбиває Святополка та його союзників.

Наступним суперником Ярослава виявився тмутороканський князь Мстислав.

1024 рік… Поразка Ярослава з Хаконом і варязьким військом від Мстислава і сіверян під Листвином біля Чернігова. І знову відступ до Новгорода… Але Мстислав не пішов на Київ. Біля Городка брати поділилися – Ярослав узяв Правобережжя, Мстислав – Лівобережжя. Від того часу вони жили в мирі і братній любові до самої смерті Мстислава…

В 1031 році Ярослав відвоював Червенські городи, а в 1034, під час походу печенігів на Київ, князь вщент розбив їх на тому місці, де згодом був зведений храм Святої Софії.

У 1036 році помирає князь Мстислав і Ярослав стає Володарем усієї України-Русі. Згодом, у 1040 році, він іде на Литву, воює в Польщі, заключає союз з великим князем Казимиром і своячиться з ним. В той час у Польщі панувало повне політичне і моральне безладдя, бунти проти державного устрою і християнства, різанина всіх проти всіх. У 1049 році, при допомозі Ярослава Мудрого та німецького імператора Генріха ІІІ, Казимир стабілізував і взяв під контроль ситуацію в країні. Окрім цих походів, Ярослав підкорив чудь і на захід від Чудського озера заснував місто Юріїв (Дерпт).

Володар України сформував Велику Державу: своїми кордонами вона сягала від Фінської затоки до Кавказу; від Середньої Волги до Карпат і під самий Краків.

Київський двір став пристановищем, де шукають притулку і захисту члени різних європейських королівських династій.

Норвезький король Олаф Святий, втративши престол, віднятий у нього данським королем Канутом Великим, у Києві знаходить притулок разом із своїм сином Магнусом. Згодом Магнус повертає собі батьківський престол за допомогою Володаря України-Русі.

Угорські королевичі Андрій та Левента тікають до Києва, аж доки магнати не покликали Андрія на престол. В Угорщину Андрій повернувся одружений з донькою Ярослава Мудрого Анастасією.

У 1016 році, коли Канут Великий завоював Англію, англійські королевичі Едвард та Етельред, сини вбитого короля Етельреда, тікають в Україну. Згодом Едвард йде на батьківщину і стає королем.

В пам’яті українського народу цей останній Великий Київський Правитель зберігся як Ярослав Мудрий… Великий Будівничий Церкви, Нації та Держави, він засновував монастирі, відкривав при церквах школи, в Києві побудував церкву Святої Софії, а при ній була перша в Україні бібліотека, де писалися літописи та перекладалися книги з інших мов. За його наказом у Києві та Новгороді були відкриті вищі школи, в яких наука стояла на рівні тогочасних європейських університетів. При монастирях існували школи, сирітські притулки, лікарні. При Ярославі Мудрому існувала чітка ієрархія в Українській Церкві. Київському митрополитові підпорядковувалися всі єпископи Київської Держави. В Київській митрополії на той час існували єпископства: Чернігівське, Ростовське, Новгородське, Турівське, Переяславське (від 1147 року - Галицьке), Перемиське, Володимир-Волинське та київське Архієпископство.

Князь Ярослав упорядкував цивільні закони та зібрав їх у кодекс, так звану “Руську Правду”, яка служила в Україні основою судочинства до XVI століття. В “Номоканоні Ярослава” були зібрані церковні закони Київської Держави. В цьому кодексі ми знаходимо статті, котрі свідчать, що Українська Церква визначала себе невід’ємною частиною Вселенської Церкви.

“Треба знати, що 281-ї статті Халкедонського Собору (451 року), якою проголошено Константинопольський Патріархат, не прийняв Блаженний (Папа Лев), що керував престолом старого Риму, ані не дав згоди Святому Халкедонському Соборові й постанову Собору уневажнив”. Тут необхідно пояснити, що греки, підтасувавши факти, подали неправдиві історичні дані, ніби першу церкву у Візантії заснував Святий Андрій. Папа Лев, будучи досконало обізнаним в історії, відкинув це твердження, і Апостольський Престол не визнавав Візантійського Патріархату до другої половини ІХ століття. Першим Візантійським Патріархом, затвердженим Папою став Святий Ігнатій, коли повернувся із заслання. Принагідно згадаємо, що на ІІ Ватиканському Соборі Папа Іван ХХІІІ постановив, що кожній Східній Церкві досить мати закінчений устрій, щоб проголосити свій Патріархат. Після цього, українські єпископи УГКЦ проголосили Верховного Архієпископа Йосипа Сліпого Патріархом.

Але повернемося до “Номоканону Ярослава”: “Не тому, що старий Рим був столицею держави, Святі Отці визнавали за ним привілей, але завжди, з перших часів, з Божої благодаті, задля степені віри, за словом верховному Апостолові Петрові – паси мої вівці – він (Папа) одержав привілей зверхності між святителями та першість катедри. Святительські привілеї і зверхність Риму не від світської ласки, а він уповноважений від Божого обрання та апостольської влади. Непорушні до кінця віку привілеї старого Риму. Як начальник усіх Церков, його святитель задля своїх привілеїв не змушується приходити на Вселенські Собори, але без його згоди, висловленої через підлеглих його столиці посланців, Вселенський Собор ніколи не відбувався і через своїх підлеглих він (Папа) сам виконував своє головування на Соборі”.

“Номоканон Ярослава” був в Україні офіційним кодексом церковного права і ним керувалися у своїх діях митрополити, єпископи й монастирі Української Церкви в усіх часах до кінця XVIстоліття.

У 1051 році українські єпископи вибрали митрополитом Іларіона, священика із села Берестова під Києвом. Він відзначався аскетичним життям, був глибоким знавцем богослів’я і знаменитим проповідником. Іларіон викопав першу печеру над Дніпром на місці пізнішої Печерської Лаври, де й написав свої найвідоміші твори – “Слово о законі й благодаті” та “Ісповідь віри”. В них він доказує вищість євангельського закону над Мойсеєвим, висловлює похвалу Святому Володимирові і звертається до Бога з вдячною молитвою від імені всієї Української Церкви.

У 1048 році до Києва прибули посли короля Франції Генріха І Капетинга, а в 1051 році, в Реймському кафедральному соборі відбулося вінчання Генріха І з Анною, дочкою Ярослава Мудрого. Князівна привезла до Франції Євангеліє, написане староукраїнською мовою. Воно було в церкві під час шлюбу. На цьому Євангелії всі французькі королі від Генріха І до Людовіка XVI та Карла Х складали присягу при вступі на королівський престол.

Ярослав Мудрий вважався “батьком” багатьох королівських династій християнської Європи. Бо крім Анни, котра була дружиною французького короля:

Анастасія, його дочка, була дружиною короля Угорщини Андрія; Єлизавета – дружиною Гаральда, короля Норвегії, а після його смерті – дружиною Свена, короля Данії; син Ізяслав мав за дружину Гертруду, дочку польського короля; Всеволод І був жонатий з візантійською царівною Анною Мономах; Згідно з німецькою хронікою Ламберта, Святослав ІІ Семен був одружений з сестрою трірського єпископа Бурхарта. Саксонський літописець каже, що rex Ruzorum мав доньку саксонського маркграфа Отона, а ще один із синів Ярослава (rex Ruziae) оженився з Одою, донькою Леопольда, графа штатського.

Ти бачиш, дорогий Побратиме, як тісно переплелися гілки генеалогічних дерев України-Русі та багатьох інших країн християнської Європи. Наша держава стоїть біля джерел формування правлячих європейських династій. Українська князівсько-королівська еліта брала безпосередню участь у формуванні Європи у Світлі Часи Середньовіччя! І саме цей факт з тих давніх часів накладає на нас сьогодні великий обов’язок і, в свою чергу, дає нам широкі повноваження. Бо все, що відбувається зараз на історичному та геополітичному тлі бере початок у ранньому Середньовіччі. Власне в тих часах треба шукати причини багатьох процесів і тенденцій нашого часу, не дивлячись на те, що дуже багато “науковців”, “політологів” та іже з ними переконують нас у зворотньому, і для них давні часи – це предмет тільки виключно історичних досліджень.

Наступив 1054 рік… Рік трагічного розколу Церков на Православну та Католицьку, коли з Єдиної Христової Церкви під духовним проводом Апостольського Престолу утворилося дві Церкви, котрі до наших часів йдуть тернистою дорогою до об’єднання… Не можу не зазначити, що папський легат Гумберт після анафеми на Візантійську Церкву і Патріарха Керулярія, виїхав до Києва, як до столиці держави, дружньої Апостольському Престолу…

20 лютого 1054 року помирає Ярослав Мудрий… Після смерті він залишив “Статут наслідництва”, за яким встановлювалась важливість князівств (Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське, Смоленське) і порядок князювання синів по старшинству. Цей документ став причиною постійних міжусобиць в Київській Державі. Не допомогли й зміни, які були внесені князями через сорок років у Любечі.

Почався поступовий занепад Києва…

Боротьба за владу привела до втрати Києвом значення древньої столиці України. Вектор української державності зміщується на Захід, на Галицько-Волинські землі… На цьому шляху ми згадуємо другого українського короля Ізяслава І Дмитра, котрий геройські загинув 3 жовтня 1078 року у битві з Олегом Святославовичем та половцями за свого брата Всеволода. Військо Всеволода отримало перемогу, а короля Ізяслава було поховано в мармуровій гробниці у Десятинній церкві.

1113 рік – Великим Київським князем стає онук Ярослава Мудрого та син грецької принцеси Мономахівни – Володимир Мономах, котрий успішно боровся з ворогами Київської Держави, особливо з половцями.

1147 рік – правління Ізяслава ІІ Мстиславовича – внука Володимира Мономаха. Українські єпископи, на основі старого українського права, долаючи супротив Візантійської Церкви, висвячують головою Святого Климента останнього визначного Київського митрополита – Клима Смолятича. Цього висвячення не признають єпископи північних територій: Смоленський, Суздальський, Полоцький і Новгородський.

Після смерті князя Ізяслава ІІ у 1154 році, Суздальський князь Юрій Долгорукий захоплює Київ, а у 1169 році новий Суздальський князь Андрій Боголюбський вщент руйнує давню столицю Української Держави, немилосердно вирізаючи до ноги киян і плюндруючи київські храми та церкви…

Історії відомо, як багато цивілізацій та народів зійшли з історичної арени і припинили своє існування, коли були зруйновані їхні столиці та святі місця. Багато, дуже багато – але не Україна! Упадок Київської Держави не потягнув за собою упадку та зникнення Української Нації… Бо вже набирала сили та міцніла Галицько-Волинська Держава – витвір сили та величі нашої землі, свідчення Великого Покликання Української Нації. Тому давай перегорнемо цю сторінку Нашої Історії, дорогий Побратиме, і завітаємо у ХІІ століття на славетну Галицьку землю…

Ми потрапляємо у другу половину ХІІ століття, коли набирала могутності Галицька Держава під сильною рукою великого Ярослава Осьмомисла. Він приєднав до своєї держави Київ, перемігши Ізяслава ІІІ, а згодом розбив військо Івана Берладника, який разом з половцями вдерся у південну Галичину. Князь Осьмомисл підтримував дипломатичні зв’язки з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбаросою. Держава Ярослава поширилась до Чорного моря, а галицькі кораблі Дністром виходили в Руське море. В Галичі Ярослав заснував єпископську катедру.

Історичні хроніки, зокрема “Історія Танкреда” та “Французька Історія Єрусалиму та Антіохії” твердять, що галицькі лицарі, принаймі ті, котрі належали до лицарського Ордену “Братство Святого Юрія”, вже після смерті князя Осьмомисла, брали участь у Третьому Христовому Поході, який відбувався у 1189 – 1192 роках.

Цей великий князь помер у 1187 році, і галицькі бояри запрошують на князівство Романа Мстиславовича з Волині, внука Ізяслава ІІ Київського, з роду Мономаховичів, батька Данила Галицького.

Як ми вже зазначали у розповіді про традиції королівської влади в Україні, Роман за короткий час об’єднав у своїх руках Галичину і Волинь та створив нову Українську Державу, котра обійняла українські землі від Карпат до Дніпра. Він приборкав бунтівних бояр, переміг свого тестя, київського князя Рюрика, та посадив у Києві свого намісника Інгвара Луцького, розгромив половців. Роман Мстиславович підтримував стосунки з Візантією, Угорщиною, з Папою Інокентієм ІІІ. Під кінець свого життя він хотів допомогти королю Філіпу Швабському і пішов з військом на польського короля Лєшка, але в бою під Завихвостом у 1205 році загинув. Наступив сорокарічний період усобиць, який був прозваний “Великим мятежом”.

І ось, у 1215 році ми зустрічаємо згадку, що у Галичі вибухнуло повстання проти мадяр і поляків. Галичани, при допомозі новгородського князя Мстислава Удалого проганяють ненависних зайд. Мстислав почав княжити у Галичі, а у Володимирі-Волинському – Данило Романович. Після смерті у 1228 році Мстислава, Данило об’єднує Галичину і Волинь в одну державу.

Це сталося після першої битви українського та монголо-татарського військ на річці Калці 31 травня 1223 року. Трагічною та страшною була тоді поразка союзного війська українських князів… Неузгодженість в діях і особисті амбіції привели до розгрому війська та загибелі багатьох князів та славетних лицарів…

Але Данило і Мстислав врятувалися… Минуло сімнадцять років від цих подій і ось у 1240 році, орда хана Батия знову вдерлась на українські землі та підійшла до Києва. Про героїчну оборону киян під проводом Данилового воєводи Дмитра складено багато поем та пісень. Завоювавши Київ, Батий не зламав Духу Нації! Кияни відчайдушно оборонялися, на валах билися навіть жінки та діти. Увійшовши до зруйнованої столиці, Батий був вражений і засмучений побаченим. Засмучений тому, що зрозумів – йому не вдасться підкорити цей народ, який свою свободу і звичаї відстоюватиме до самої смерті або до повної перемоги!

Пройшовши з боями Галичину, татари вдерлися в Європу. І тільки на Шлеську під Лігніцем, орду зупинили заковані в броню чеські та німецькі лицарі…

У 1241 році татари повернулися в степи, і над Волгою, у Сараї, заснували Золоту Орду. Вони вимагали, щоб князі, які поверталися на свої землі, прибували до татарської столиці й отримували від них підтвердження на князівство. Таким чином загарбники здійснювали контроль над завойованими і підлеглими землями. Змушений був поїхати й Данило Галицький…

Але після перебування в Орді у 1245-1246 роках, Володар Галицько-Волинської Держави твердо вирішив, що місце його та всієї України на боці Християнської Європи, у протитатарському таборі. До останнього свого подиху цей український Володар-Хрестоносець боровся проти той темряви, яку несла азійсько-татарська навала. Українська Нація зробила тоді свій вибір – єдність з Християнським Світом та протиставлення себе всякій варварській силі з Азіатського Сходу!

Напередодні цих подій, у 1242 році, Київський митрополит Петро Акерович бере участь на Вселенському Соборі у Ліоні, де він був основним доповідачем про татар. Собор закликав усіх християн не допустити подальших татарських нападів. А практично одночасно з поїздкою Данила в Золоту Орду, відбулося посольство Апостольського Престолу в серце азійської імперії. Очолював це посольство монах-францисканець Іван Плано де Карпіні, котрий у 1241 році стояв на чолі Хрестоносного походу проти татар (!!!), а з 1243 року був сповідником на Папському дворі.

За дорученням Папи Інокентія IV, Плано де Карпіні вирушив з Ліону 16 квітня 1245 року. На шляху через Україну він зустрівся з Васильком Романовичем, а потім мав розмови з українськими єпископами. З травня 1246 року від Папи було шість листів до українського духовенства з пропозиціями церковної унії для Галицько-Волинської Держави. У цих листах-булах Святійший Отець пише до “Руського короля” Данила, що приймає його самого і його Державу під протекцію Святого Петра і загрожує Гнівом Господнім всякому, хто мав би ворожі наміри до України. У половині січня 1246 року посольство рушило далі на Схід.

На зворотній дорозі, в червні 1247 року, в Києві папський посол зустрівся з князями Данилом та Васильком і обговорив з ними справу церковного з’єднання та Хрестоносного походу проти татар. На початку листопада 1247 року, посольство повернулося до Ліону.

Історичні джерела вказують, що незабаром після повернення Данила з Орди, єпископ Адальберт був призначений Апостольським Престолом як папський легат на Русі.

У той час, в силу своїх складних відносин з імператором Фрідріхом ІІ Гогенштауфеном, Папа, при всьому своєму бажанні, навряд чи міг надати яку-небудь реальну допомогу проти татарської навали. Безумовно, якщо би в той момент Християнська Європа змогла об’єднатися проти азійської навали на заклик Апостольської Столиці, а Папі не прийшлося би боротися з маніакальними пожаданнями абсолютної і неподільної влади у Фрідріха ІІ – Історія пішла би іншим шляхом, і ця подія могла би стати зародком формування нової могутньої Християнської Європи. Але сталося – як сталося…

Орієнтовно під кінець червня – на початку липня 1247 року, Володар Галицько-Волинської Держави вислав до Інокентія IV посольство під проводом Григорія – ігумена монастиря Святого Данила з Угровська. Данило підтверджував готовність Української Держави прийняти релігійну Унію з Римом, але із збереженням у нашій Церкві Східного обряду, прав та звичаїв.

Історія знає шість бул Папи Римського з серпня 1247 року до початку 1248 року – до короля України. В них Папа вдруге приймає нашу Державу під опіку Святого Петра і доручає апостольському легатові Адальбертові формально привести Галицько-Волинське Королівство у склад Католицької Церкви. Папа забороняє насильне запровадження на Русі латинського обряду, забороняє хрестоносцям забирати землі, приналежні до Української Держави (Дорогочинська земля), а також закріплює окремою грамотою за Романовичами посілості, які їм належали, як спадщинне добро.

У січні 1248 року Папа пише до Данила і до Великого Магістра Тевтонського Ордену у Прусії про їхню співдію під час татарських нападів. Король Данило зрозумів, що він може розраховувати тільки на допомогу хрестоносців, що було явно недостатнім…

Він заявляє про готовність нашої Держави приєднатися до антитатарської ліги, але при умові конкретної допомоги Заходу – Хрестового Походу.

І ось, у травні 1253 року, архімандрит з Меццано Опізо, за дорученням Папи, проповідує Хрестовий Похід проти татар на Чехії, Моравії, серед надлабських слов’ян, на Помор’ї та в Польщі. Учасникам цього Хрестового походу Папа обіцяв такі ж відпусти, як і хрестоносцям, що йшли у Святу Землю задля звільнення Гробу Господнього. Це була вже друга спроба Апостольського Престолу допомогти Україні і зрушити європейське лицарство на бій з татарською навалою.

Ще під кінець 1247 року Папа вислав звернення до всіх християнських держав щодо організації Хрестового Походу проти татар. Тогочасний заклик не мав наслідків, а легат Адальберт, з яким Данило був у дружніх стосунках, посварився з цього приводу із хрестоносцями.

Але все-таки 1253 рік… Рік коронування Данила… Рік складання королем Данилом і найвищими ієрархами Української Церкви присяги на вірність Верховному Архієреєві і підписання угоди про непорушність Українського обряду. Після переконування своєї матері Анни, Данило прийняв корону з рук легата Опізо в Дорогочині… Український Король-Хрестоносець, втілюючи Призначення Нації, з волі Господа нашого Ісуса Христа, вивів Україну в наш безперервний, необмежений у часі і просторі, Хрестовий Похід! Король Данило явив світові не хрестоносну армію, а Націю-Хрестоносця! Ту Націю, яка не зважаючи на сприятливі чи несприятливі історичні та політичні умови, ступила на тернистий шлях Христового Воїна. Націю, яка глибоко у своєму серці, через сторіччя, через буревії та завірюхи Історії, завжди несла і зберігала Віру і Вірність Заповідям Христовим. Саме Віра і Вірність давали нам Силу та Незнищеність! І якщо Ти, мій Побратиме, читаєш ці рядки, а серце Твоє відкликається на них – жива ще Україна, жива ще Українська Нація – Нація Воїнів Христа, Лицарів Духу та Переможців! І через сім з половиною століть ми відчуваємо енергетику тих подій, які дають нам переконання, що ми йдемо тим шляхом, який призначив нам Господь…

Татарська відповідь не забарилася… Але Україна вистояла проти полчищ хана Куремси і примусила покинути їх нашу землю.

В зударі з азійською навалою Данило вдарив і по так званим “татарським людям”. Що нам про них відомо? Відомо – що це були зрадники свого народу, відступники, котрі вийшли з-під княжої влади і перейшли під безпосередню татарську зверхність. Провідну роль серед тих “татарофілів” відігравали так звані болоховці – українське плем’я (!) з домішками татарської і чорноклобуцької крові. Жили вони у верхньому басейні Случі, Горині й Бугу на східному пограниччі Волині. Болоховці постійно бунтувалися проти українських князів, підтримували ті сили, котрі були в опозиції до влади, а як тільки в Україні з’явилися татари – повністю перейшли на їхній бік. В літописі зазначено, що вони “сіяли для татар просо і пшеницю”, і не визнавали Данила за свого правителя. Під вплив болоховців потрапили деякі громади на Київщині та Поділлі. Вони вважали за краще платити данину татарським загарбникам і відмовлялися боронити свій край перед ворогом та визнавати законну владу.

Король України нещадно розправився з відступниками… Він пішов кількома походами проти болоховців та інших “татарських людей”. Данило руйнував їх села, “розкопував їхні греблі”, забирав у неволю людей, розганяв громади – вони отримали те, на що заслуговували, як зрадники і вороги своєї землі та свого народу.

Хан Куремса, щоб захистити своїх підопічних, пішов походом на Волинь та Поділля, але не зміг їм практично нічим допомогти…

Наступник Куремси – хан Бурундай, виявися набагато підступнішим і хитрішим… Він змусив Романовичів надати допомогу в походах на Литву та Польщу, а згодом присилував їх знищити укріплення Крем’янця, Луцька, Данилова, Стожка і Львова. Сам Бурундай зі своїми полчищами зруйнував укріплення Володимира-Волинського і дійшов до Холму. Але столиця вистояла…

Ця нерівна боротьба один на один з Ордою підкосила здоров’я короля…

У 1264 році помер Данило Галицький – Король України, великий український Лицар-Хрестоносець, котрий усім своїм життям і боротьбою залишив нам гасло-заповіт: Христос і Україна!

Запам’ятай собі, мій дорогий Побратиме – це наша мета, ідеал і зброя нашої Перемоги! І тільки так ми переможемо!

Держава Романовичів проіснувала до 1340 року… Нащадки Данила та його синів, українські королі, провадили незалежну державну політику на тлі європейської історії, як достойні державники та правителі. Зокрема хочу відзначити союз Юрія Львовича з хрестоносцями проти Литви, який з 1316 року був обновлений Юрієвичами, котрі обіцяли боронити їх від татар та від “всякого ворожого напасника” (малася на увазі Литва). А Болеслав-Юрій Тройденович своїми чотирма грамотами-договорами зробив відносини з пруськими хрестоносцями ще тіснішими.

Зокрема, у перших трьох, за 1325-1327 та 1334 роки, згадується давня україно-німецька приязнь “непорушна з часів Романа Мстиславовича”. Болеслав-Юрій оновлює цю приязнь “аби замкнути роти тим, що виють і брешуть на наш союз та намагаються його розірвати”. У четвертій грамоті, через півтора роки, з нагоди зміни Великого Магістра Ордену, Болеслав-Юрій ще раз підкреслює значення і тривалість союзу.

З 1340 року влада на Українських землях переходить до литовської династії, а у 1387 році Україна ввійшла до складу Польщі…

Ми пройшли з Тобою, дорогий Побратиме, величезний шмат історичного шляху нашої Нації. Попереду ще далека дорога… Але ми йдемо не для того, щоби вивчити історію. Це вже робило багато людей і до нас… Ми йдемо, щоб відчути і збагнути Покликання України, повірити в нього – і разом стати на цей тернистий і нелегкий шлях. Встати – щоб звершилася мрія усіх “мертвих, живих і ненароджених”, щоб зви тяжити в боротьбі і побудувати Державу Української Нації!

А завершити нашу з Тобою зустріч у цій точці Історичного Шляху я хочу висловом Юрія Липи: “Служіння Нації, як моральний обов’язок! Моральний обов’язок одиниці – визволити, згармонізувати свою душу і вільними устами хвалити Бога. Її моральним обов’язком є дбати про визволення і гармонію своєї Нації, бо таке визволення і гармонія наблизять Націю до її Покликання. Сила є аргументом, але змістом України є Справедливість”

Підполковник Ростислав Винар м. Кам’янське Січеславського краю