ο. Юліян Катрій, ЧСВВ

ЧАСТИНА І

Наш літургійний рік

“Усього створіння, Створителю, що у своїй власті установив часи й літа, — благослови, Господи, вінець літа Твоєї доброти”
(Тропар Індикту).

Наш східний обряд — це безцінна спадщина і скарб Східної Церкви й усього українського народу. Він відзначається давнім походженням, глибоким змістом, великою містикою й символікою та урочистими богослужбовими церемоніями. Його творили най­кращі сини й вірні нашої Східної Церкви різних часів, країн і народів. Він освячений молитвами, сльозами, жертвами святих та кров’ю мучеників. Наш обряд — це дзеркальне відображення святої віри. Він найкраще відображає душу, психіку й характер українців.

Найкращим виявом і обов’язковою частиною нашого обряду є літургійний рік. Це наче велична панорама, на якій найкращими барвами змальована ціла історія відкуплення людського роду. Тут маємо нагоду осмислювати й наново переживати ряд світлих таєм­ниць з життя Ісуса Христа і Пресвятої Богоматері. Перед нами постають геройські подвиги й чесноти чисельного хору святих, мучеників і праведних душ. Ми переживаємо як дні духовної радос­ти й підйому, так і дні святого смутку, посту й покути за гріхи.

Наш обряд сотні літ оберігав Церкву й народ у Рідному Краю. Він і сьогодні може оберегти нас і дітей наших, розсіяних по всьому світі. Тож нам необхідно знати свій обряд, цінувати, любити його, жити ним і виховувати своїх дітей в любові до нього.

З цією метою — під гаслом “ПІЗНАЙ СВІЙ ОБРЯД” — хочемо дати ряд нарисів про історію, характер, зміст і практику нашого церковно-літургійного року. У цій статті розкриємо загальні відо­мості про літургійний рік.

ЩО ТАКЕ ЛІТУРГІЙНИЙ РІК?
Наші владики разом з Верховним Архиєпископом і Кардиналом Йосифом у своєму пастирському посланні на закінчення Другого Ватиканського Собору 1965 року подають таке визначення літур­гійного року: “Літургійний рік — це літургійний порядок Вселен­ської чи якоїсь помісної Церкви, який складається з неділь, днів тижня, празників Господських, Богородичних, святих Божих угод­ників та періодів постів і заказаних часів”.

Літургійний рік звемо також церковним, бо в ньому міститься церковний календар, який у дечому збігається, а в дечому відріз­няється від світського календарного року. Церковний рік нашої Східної Церкви відрізняється тим, що не починається тоді, коли світський, тобто 1 січня. Його початком, що зветься також почат­ком індикту, є 1 вересня. Це значить, що повний круг нашого церковно-літургійного року триває від 1 вересня до 31 серпня.

Що значить індикт?
Слово “індикт”, з латинської “indicto”, дослівно означає прого­лошення або податок. Це був едикт римських цісарів, в якому з метою збирання податків містився наказ через деякий час прово­дити оцінку земельних маєтків громадян держави. Такі едикти почали з’являтися за цісаря Діоклетіяна (284-305) від 297 року по Христі, спочатку що п’ять, а відтак що п’ятнадцять літ. З часом слово “індикт” почало позначати не тільки цісарський наказ, але й період п’ятнадцятилітнього циклу і також його перший день. Спочатку індикт використовували тільки з метою збирання податків, але з часом він стає також вихідною точкою на позначення різних дат із громадського життя. Цей фінансовий рік не збігався з астро­номічним, який від реформи Юлія Цезаря в 46 році до Христа починався 1 січня. Першим днем індикту було 23 вересня, бо це була дата уродин цісаря Августа, а за цісаря Костянтина Великого (306-337) — 1 вересня.

Початок індикту — Новий церковний рік
Отці Першого Вселенського Собору в Нікеї у 325 році прий­няли дату 1 вересня за початок Нового церковного року. Це зали­шилося у Східній Церкві аж до сьогодні. Латинська Церква починає літургійний рік першою неділею адвенту, тобто різдвяного посту.

Індикт, про який йшла мова, — бо були ще й инші індикти, — називають візантійським, константинопольським, або також Кос­тянтиновим. Він діяв у всьому римському цісарстві, за винятком Єгипту. Цісар Юстиніян І (527-565) зобов’язав датувати усі ле­гальні документи відповідно до індикту. Римська Церква за папи Пелагія II (579-590) прийняла індикт для датування документів і щойно в 1097 р. його скасувала.

Початок індикту — церковне свято
Коли 1 вересня стало одночасно початком церковного року або, як сказано в церковному календарі, початком “нового літа”, то воно стало і церковним святом, тобто днем, що має окрему богослужбу. Наша Церква в цей день згадує подію з життя Ісуса Христа, коли Він прийшов до божниці в Назареті і прочитав слова пророка Ісаї: “Господній Дух на мені, бо він мене помазав… оповістити рік Господній сприятливий” (Лк. 4, 18-19). Немає точних свідчень, коли початок індикту став церковним святом, але воно вже існу­вало у VIII сторіччі.

ХАРАКТЕР І ЗМІСТ ЛІТУРГІЙНОГО РОКУ
Літургійний рік складено так, що центральне місце в ньому посідає наш Божественний Спаситель в оточенні ангелів і всіх святих. У документі Другого Ватиканського Собору — Конституції про Святу Літургію — читаємо: “Свята Мати Церква вважає, що завданням її є в означені дні протягом року відсвятковувати святим способом спасенне діло божественного Обручника. Щотижня, у день, що його назвала неділею, вона згадує Господнє Воскресення, яке також раз у році звеличує найбільшими врочистостями Пасхи, разом із Його святими стражданнями. А ціле Христове таїнство вона розгортає протягом річного круга: від Воплочення і Різдва, аж до Вознесення, до дня П’ятдесятниці та й до очікування бла­женної надії й Господнього пришестя” (§ 102).

Пречиста Діва Марія, яка в справі відкуплення посідає перше місце після Христа, стоїть найближче до Христа і в літургійному році. Про це свідчать різні Богородичні празники. У Конституції про Святу Літургію сказано: “У святкуванні цього річного круга Христових таїнств свята Церква з особливою любов’ю вшановує Преблагословенну Богородицю Марію, яка нерозривним зв’язком поєднується зі спасенним ділом свого Сина. У ній Церква оглядає та прославляє найбільш знаменитий овоч Відкуплення і, немов у найчистішому образі, з радістю оглядає те, чим і вся вона прагне й надіється бути” (§ 103).

А довкола особи Христа Господа і його Пресвятої Матері ми бачимо величний хор прославленої Церкви в небі, тобто всіх святих Старого й Нового Завіту. “Крім цього, в річний круг Церкви, — сказано в тому самому документі, — вставила вона пам’ять муче­ників й инших святих, що через різновидну Божу благодать дійшли до досконалости і, осягнувши вічне спасення, співають Богові в небі досконалу славу та за нас заступаються” (§ 104).

Свята Церква, як добра мати, пам’ятає в часі літургійного року і про своїх дітей, що відійшли до вічности і з волі Божої покутують у чистилищі. Тому призначила окремі дні, що їх звемо задушними, на моління і відправи за померлих. Укінці і воююча Церква присвячує в церковному році особливі періоди для своїх духовних подвигів, молитов, постів й покут. “Врешті Церква, — сказано в Конституції про Святу Літургію, — згідно з традиційним навчанням у різні часи року вдосконалює знання своїх вірних побожними вправами духа й тіла, поученнями, моліннями, ділами покути й милосердя” (§ 105).

Отже, наш церковно-літургійний рік — це могутній гимн чести і слави Богові, у якому бере участь трояка Церква: прославлена в небі, яка воює на землі і страждає в чистилищі. У ньому найкраще виражена наша свята віра. Літургійний рік — це наче різнобарвна веселка, що єднає землю з небом, а нас самих просвічує, очищує, освячує і підносить до Бога.

Духовне значення літургійного року

У посланні наших владик і Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа на закінчення Другого Ватиканського Собору 1965 р. чита­ємо: “Літургійний круг нашої Церкви є дуже багатий. Наш літур­гійний устав упродовж цілого року постійно демонструє своїм вірним таїнства життя, страстей, смерти і воскресення нашого Божественного Спасителя, величі Божого Материнства й могут­нього заступництва Пречистої Діви Марії, подвиги святих мужів і жінок, що своїм геройським наслідуванням Христа прославили Бога й увесь людський рід. Часи посту й утримання від гучних забав мають допомогти вірним більше панувати над собою та краще готуватися до таїнственної зустрічі з Христом у Пресвятій Євха­ристії за життя і в день другого приходу Христа при кінці світу”.

Наведені слова ясно свідчать, що наш літургійний рік — це наче велика духовна книга, яка практично вчить нас, як Бога любити, Йому служити, Його славити та як спасти свою душу. У ній сказано як про велику Божу любов і милосердя до нас, так і про строгу Божу справедливість. Ця духовна книга кожного дня спонукає нас до молитви, жертви й покути.

Свята Церква бажає, щоб круг літургійного року був для нас вічним проповідником і учителем Божої любови й любови його Пресвятої Матері; щоб був для нас школою духовного життя, чеснот і святости; щоб був нашим вірним і певним провідником до неба. Тож значення літургійного року для нашого духовного життя справді велике, а передусім з оцих причин:

ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ЦЕ ВІЧНО ЖИВИЙ І ДІЯЛЬНИЙ ХРИСТОС
Свята і празники нашого церковного року, на думку Церкви, не мають бути для нас тільки звичайними споминами історичних подій, що колись відбулися і безповоротно минули. Ми маємо їх кожний раз наново переживати в нашому серці і брати в них таку активну участь, наче б ми були дійсними й живими свідками й учасниками тих подій, що їх святкуємо. Особа Ісуса Христа, дов­кола якої зосереджений увесь круг церковного року, не є мертвою особою, яка колись жила, діяла й відійшла до історії. Ісус Христос є вічно живий і діяльний. Як колись, так і сьогодні Він нас навчає і напоумлює, нас освячує і нам прощає, за нас жертвує Собою, нас спасає і стає прикладом для нас. “Ісус Христос, — каже святий апостол Павло, — учора й сьогодні, той самий навіки” (Євр. ІЗ, 8). Тож літургійний рік — це відтворення живого Христа, Його праці й науки; це містичне повторення таємниць з Його життя у серцях вірних.

Святіший Отець Пій XII у своїй енцикліці Посередник Божий від ЗО листопада 1947 року так каже про живого Христа в літургій­ному році: “Тому то літургійний рік, що його Церква побожно плекає і супроводить, не є зимне й бездушне відтворення подій минувшини або лише проста згадка про якийсь минулий вік. Це радше сам Христос, який вічно живе у своїй Церкві. Тут Він продовжує той похід безмірного милосердя, що його Він з любови почав у свому смертному житті…” (§ 165). А в документі Другого Ватиканського Собору Конституції про Святу Літургію сказано: “Відсвятковуючи отак таїнства відкуплення, свята Мати Церква кожночасно немов явним вчиняє багатства чеснот і заслуг свого Господа народові, який з них зачерпує та сповняється благодаттю” (§ 102).

ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ДЖЕРЕЛО КУЛЬТУ БОГОМАТЕРІ
Літургійний рік є для нас не тільки великим джерелом любови Ісуса Христа, але й джерелом культу його Пресвятої Матері. Ісус і Марія так тісно злучені, що не можна любити Христа, а не любити Пречистої Діви Марії. “Хто почитає Христа, — каже свя­тий Епіфаній Кипрський 403), — почитає також Марію; хто не почитає Марії, — не почитає Христа”.

На прикладі літургійного року ми маємо гарну нагоду пізнати роль і значення Пресвятої Богородиці у справі відкуплення, дивува­тися її чеснотам та вчитися любити її як нашу Матір, Заступницю і Покровительку. “Бо Марія, — сказано в документі Про Церкву, — що ввійшла глибоко в історію спасення, об’єднує в собі найважніші правди віри та їх віддзеркалює. Коли ж її величають та почитають, тоді й вона закликає вірних до Свого Сина і його жертви та до любови Отця… Цю католицьку науку Священний Собор навчає осмислювати та рівночасно закликає всіх дітей Церкви, щоб плека­ли шляхетне почитання Пресвятої Діви, передусім же літургійне” (§ 65 і § 67).

Літургійний рік нашої Східної Церкви особливо відрізняється глибоким і сердечним культом Божої Матері. Він проходить на­скрізь через усі наші церковні богослуження.

Великий знавець традиції Східної Церкви князь Максиміліян Саксонський у своїх Викладах про східні Літургії так каже про почитання Пречистої Діви Марії у Східній Церкві: “Передусім культ Богородиці є чимсь особливо питомим у східних Літургіях… Культ Божої Матері на Сході дуже давній. Усі великі Богородичні празники почалися на Сході і тому Богородичне почитання пере­йшло в кров і кості всіх вірних Східної Церкви… Вони так вросли в культ Божої Матері, що того, хто її не почитає, вважають за безбожника і нехристиянина. Так, наприклад, у відомій грецькій пісні є слова: “Тих, що не цілують Твою святу ікону, Богородице Діво, уважай за безбожників і передай їх пекельному вогневі”. Від греків усі слов’янські народи, передусім русини-українці, перейняли цю любов до Богоматері”. А наш київський митрополит Георгій (1069-1072) у своїх Заповідях каже: “Хто не молиться з довір’ям до Святої Богородиці, хай буде проклятий.”

ЛІТУРГІЙНИЙ РІК — ЦЕ СВЯТЕ ЄВАНГЕЛІЄ В ПРАКТИЦІ
Під час церковного року, крім празників на честь Христа Гос­пода і його Пречистої Матері, вшановуємо також пам’ять різних святих, їхні імена становлять дуже велику частину церковного календаря. Кожний день присвячений одному або й кільком святим. Своїм життям святі свідчать, що вони освятилися тому, що йшли за прикладом Ісуса Христа і Його Пресвятої Матері та жили нау­кою, поданою у святому Євангелії. Тому їхнє життя для нас — це святе Євангеліє в практиці. І тому приклад їхнього життя і їхні геройські чесноти говорять до нас мовою, яку кожний розуміє, бо це мова святого Євангелія.

Святіший Отець Пій XII у вищеназваній енцикліці каже: “В бігу літургійного року, крім таємниць з життя Ісуса Христа, свят­куємо свята святих… Ми повинні наслідувати чесноти святих так, як вони наслідували Христа, бо в їхніх чеснотах ясніє під різними аспектами велич Ісуса Христа” (§ 166 і § 167).

Своєю святістю вони постійно нагадують нам і про наш обов’я­зок бути святими, бо цей обов’язок випливає зі святого таїнства хрещення. Святість не є привілеєм тільки деяких. Усіх нас стосу­ються Христові слова: “Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48), — та слова святого апостола Павла: “Це ж саме воля Божа: святість ваша” (1 Сол. 4, 3).

Тому Другий Ватиканський Собор у багатьох своїх документах нагадує всім вірним про обов’язок йти до святости. “Усі христия­ни, — каже Собор, — кожного стану та сану, покликані Господом до досконалої святости, якою Отець самий є досконалий, кожний своїм шляхом… Тому всі в Церкві, чи вони належать до єрархії чи до тих, що нею управляються, покликані до святости… Тому всі християни запрошені та зобов’язані до святости та досконалости власного стану” (Про Церкву, § 11, § 39 і § 42).

Святі власним прикладом учать нас, що святість доступна для людей усіх часів і всіх станів. Треба тільки так Бога любити, як вони любили, і так у всьому хотіти Богові подобатися і сповняти Його волю, як вони це робили.

Справді, наш літургійний рік це гарна школа духовного життя. У ній ми вчимося не тільки звичайної азбуки любови Бога, але також високої святости, яка природно випливає з почитання і наслідування Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих.

Літургійний рік це наче прегарно розмальований іконостас, який демонструє нам величну історію відкуплення людського роду. Отже, стараймося, щоб ми не були німими, а живими свідками й активними учасниками святих подій нашого церковного року.

Як творився наш церковний рік

У Святому Письмі Старого Завіту читаємо про таємниче дерево життя, що його Господь Бог посадив серед раю. Цього райського дерева вже давним-давно немає. Зате Господь у надприродному раю Церкви насадив инше чудесне дерево, що з року в рік на наших очах оновлюється, живе й зеленіє, і приносить нам щедрі плоди на вічне життя, — а тим містичним деревом є наш церковний рік.

Розвій і ріст нашого церковного року можна влучно порівняти із ростом дерева. Як ріст дерева починається від маленького зер­нятка, яке непомітно з літами виростає у велике дерево, так і ріст церковного року почався від містичного Божого зернятка, яким є Пресвята Євхаристія. Та світлиця, де відбулася Свята Тайна Вече­ря, це колиска нашого церковного року. Його ріст тривав тисячу літ, доки став таким, як сьогодні.

Тож пригляньмося дещо ближче до росту цього новозавітнього дерева — церковного року, що його насадив сам Господь наш Ісус Христос.

Головні складові частини кожного дерева — це його коріння, стовбур, крона й плоди.

КОРІННЯ ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ
Коріння, що своїми життєдайними соками живить велетенське дерево нашого церковного року, — це Хресна Жертва Господа нашого Ісуса Христа і її безкровне повторення у святій Літургії. Євхаристійна Жертва, що довершується в кожній святій Літургії, це душа нашого церковного року. “Бо в святій Євхаристії, — каже Другий Ватиканський Собор, — вміщується все духовне добро Церкви, тобто сам Христос, наша Пасха й життєдайний Хліб, який через своє Тіло, — оживлене й оживляюче в Святому Дусі, — дає життя людям… Одначе не може постати жодна християнська спіль­нота, якщо вона не має коріння й основ у відправі Пресвятої Євхаристії” (Про Пресвітерів, § 5 і § 6). А в Конституції про Святу Літургію сказано: “Отже, Літургія є тією вершиною, до якої прямує діяльність Церкви, та одночасно і тим джерелом, звідкіля випливає вся її сила” (§ 10).

СТОВБУР ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ
Коріння живить ціле дерево, а стовбур двигає увесь тягар дерева. І тим двигуном церковного року є події з життя Ісуса Христа, які відображені в поодиноких празниках. Христос — це творець і осередок нашого літургійного життя. То ж нічого дивного, що через культ особи Христа вже в апостольських часах виникли окремі дні та часи, присвячені особливій прославі й почитанню Христа.

У Старому Завіті Господнім днем, тобто днем, присвяченим Богові, була субота. У Новому Завіті ним стає неділя, і тому неді­ля — це найдавніше християнське Господське свято. Неділя зі своєю Євхаристійною Жертвою стає ядром, від якого починають творитися Господські празники.

Про значення неділі для церковного року в документі Собо­ру — Конституції про Святу Літургію сказано: “Так ото неділя є першорядним святковим днем, що його дається побожним вірним та й настоюється на те, щоб він став також днем радости й від­починку від праці. Инших (свят) не можна ставити вище неї, хіба що і справді вони дуже важні, бо вона (неділя) є підставою і ядром усього літургійного року” (§ 106).

Апостоли й перші християни зберігали первісно жидівські празники. Та помалу їхнє місце займають новозавітні празники. До перших християнських празників, крім неділі, належить світлий празник Пасхи. Цей празник — перше християнське свято в річ­ному крузі церковного року. Християнська Пасха стає з часом осередком празників і неділь, які пов’язані з пасхальним періодом. Із празником Пасхи пов’язаний день П’ятдесятниці, або Зіслання Святого Духа. У третьому сторіччі загальним стає святкування Христового Богоявлення. А відтак входять у практику инші Господ­ські празники, як Різдво, Обрізання і Стрітення (IV ст.).

Вознесення (V ст.), Преображення (VI ст.) і Воздвиження Чесного Хреста (VII ст.). У XI сторіччі кількість Господських праз­ників уже сягає символічного числа 12. Зазначимо, що первісно Богородичні свята не зараховували до 12 великих празників.

КРОНА ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ
Природним завершенням кожного дерева є його крона, тобто галуззя, листя і цвіт. Тому й дерево церковного року не обмежи­лося тільки Господськими празниками, а завершилося гарною кро­ною, якою є празники Богородичні і святих.

Ефеський Собор 431 року, проголошуючи догму про богомате­ринство Пречистої Діви Марії, широко відкриває браму до її літур­гійного культу. Тепер один за одним постають різні празники на честь Божої Матері. Треба зауважити, що всі основні давні Богоро­дичні празники є витвором Східної Церкви. До перших Богоро­дичних празників, що з’явилися відразу після Ефеського Собору, належать Успення і Благовіщення. За ними в найближчих століт­тях з’являються Різдво Божої Матері, Зачаття Анни, Вхід у Храм, Покров та инші менші свята.

Другий важливий елемент крони дерева церковного року — це культ святих. Він починається від почитання гробів і мощей святих мучеників перших сторіч, їхні імена починають щораз біль­ше й більше заповнювати дні церковного календаря. З культом святих мучеників поширюється й культ апостолів, а за ними розви­вається культ єпископів-святителів, патріярхів, старозавітних свя­тих, ангелів та подвижників, тобто святих монахів і монахинь. У період між IV і V сторіччями почитання святих стає вже загально-церковною практикою. А в VI-VIII сторіччях наш церковний рік уже набуває в основному свого сьогоднішнього вигляду. Йому залишається ще тільки доповнити себе іменами святих, яких було канонізовано пізніше.

Коли князь Володимир Великий прийняв з Візантії християн­ську віру, то там уже був уповні сформований церковний календар. З часом на українських землях його доповнили такі українські святі, як свята княгиня Ольга, святий князь Володимир Великий, святі князі Борис і Гліб, преподобні Антоній і Теодосій Печерські та инші.

Свята Церква з різних причин по-особливому вшановувала де­яких святих, тому дні їхнього вшанування стали святковими, вони зобов’язували всіх вірних бути того дня на святій Літургії та утри­муватися від тяжкої фізичної праці. Таких обов’язкових свят в нашій Церкві було досить багато. Замойський Синод 1720 року, крім Господських і Богородичних празників, називає ще 17 обов’язкових свят на честь різних святих. Львівський Синод 1891 р. зменшує кількість обов’язкових празників святих. Одні з них зводить до звичайних церковних свят, инші — каже переносити на неділю.

Римський Архиєрейський Синод 1969 р. ще зменшує число обов’язкових свят і не тільки святих, але й Господських і Богоро­дичних. Ось рішення цього Синоду: “Відносно святкування свят в Українській Католицькій Церкві Синод, беручи до уваги нові сус­пільні й економічні умовини життя і праці наших вірних та звіль­нення вже иншими помісними католицькими Церквами їхніх вірних від деяких обов’язкових свят, постановляє в дусі канонів Другого Ватиканського Собору: 3 днем 1 січня 1970 р. обов’язковими для вірних нашої Церкви є такі святкові дні: всі неділі в календарному році, Різдво, Богоявлення, Великдень, Зіслання Святого Духа — по одному дневі (перший день), Найменування (Обрізання) Господа

Нашого Ісуса Христа, Благовіщення Пречистої Діви Марії, Возне­сення Господа Нашого Ісуса Христа і Успення Пресвятої Бого­родиці” (§ 18).

До святкування названих свят Синод зобов’язує в совісті всіх вірних, а стосовно инших традиційних свят нема того обов’язку.

ПЛОДИ ДЕРЕВА ЦЕРКОВНОГО РОКУ
Святий євангелист Йоан у Книзі Одкровення говорить про “дерево життя, що приносить дванадцять плодів, на кожний місяць подає плід свій, і листки дерева — для оздоровлення народів” (22, 2). Так і наш церковний рік, це благодатне дерево життя щедро наділяє нас своїми духовними плодами кожного дня, тижня, місяця й року. Хто бере активну участь у святах і празниках нашого церковного року, у того в серці церковний рік зродить щедрі плоди: плоди віри, надії й любови Бога і ближнього, плоди духа молитви й духа жертви та різних чеснот, без яких нема правдивого хрис­тиянина.

Отже, наш церковний рік має щораз більше наближати нас до Христа та перетворювати у Христа. Якщо Христос є осередком церковного року, то Він має бути осередком і нашого життя.

Історія святкування неділі

“Пам’ятай день святий святкувати”
(Третя Божа заповідь).

У Старому Завіті окрема Божа заповідь наказувала святкувати суботній день. Цей день мав вічно нагадувати ізраїльтянам про створення світу, Божі добродійства та умову-завіт між Богом і людьми.

У Новому Завіті цей обов’язок віддання чести Богові перехо­дить на неділю. У документі Другого Ватиканського Собору — Конституції про Святу Літургію сказано: “За апостольською тради­цією, яка бере свій початок від самого-таки дня Христового Воскре­сення, Церква святкує кожного восьмого дня пасхальне таїнство, що його слушно називає Господнім днем, або неділею” (§ 106).

Субота зобов’язувала передусім до спокою, утримання від усякої фізичної праці. Головний недільний обов’язок перших хрис­тиян — зустріти воскреслого Христа через участь в Євхаристійній Жертві та злучитися з Ним у святому причасті.

Тож нічого дивного, що неділя від самого початку стає важ­ливим Господським святом та основою літургійно-церковного року. Святкування недільного дня має довгу й цікаву історію. Отже, у цьому розділі хочемо подати коротку розвідку про історію святку­вання неділі.

НЕДІЛЯ В АПОСТОЛЬСЬКИХ ЧАСАХ
Неділя не просто замінила старозавітню суботу. Вона є витво­ром християнської ідеї і має глибокий християнський сенс. Це простежується передусім з тих різних назв, якими означувано неділю. Чим була неділя для апостолів і перших вірних?

Неділя — це ПЕРШИЙ ДЕНЬ
Для жидів субота була святим і останнім днем тижня, що був символом Божого відпочинку після створення світу. Перший день тижня став для християн святим, бо він був символом нового створення, що почалось у Христовому Воскресенні. Євсевій Олек­сандрійський (V ст.) у своїй проповіді каже: “Першого дня тижня Господь Бог почав перші плоди створення світу, і цього ж дня Він дав світові перші плоди Воскресення”.

Неділя — це ДЕНЬ СОНЦЯ
Давні римляни, як і єгиптяни, називали неділю днем сонця. Для перших Отців Церкви ця назва мала глибоке значення, бо для них сонце було символом Ісуса Христа. Святий мученик Юстин († 165) каже: “Ми сходимося разом у дні сонця, в якому Бог, зміняючи темноту, створив світ, у якому Ісус Христос, наш Спаси­тель, воскрес із мертвих”. Подібне зауважує Євсевій Кесарійський († к. 340): “Це було цього дня, коли в часі створення Бог сказав: “Хай буде світло”, — і сталося світло. І цього дня також Сонце Справедливости зійшло над нашими душами”.

Неділя — це ВОСЬМИЙ ДЕНЬ
У першій половині II сторіччя християнські письменники почи­нають називати неділю “восьмим днем”. У листі псевдо-Варнави сказано: “Ми святкуємо восьмий день, у якому Ісус встав із мерт­вих, явився і узнісся на небо”. Ориген († к. 254) каже: “Число вісім, яке містить у собі силу Воскресення, є прообразом майбут­нього світу”. Святий Амвросій († к. 397) числу вісім надає значен­ня відкуплення: “Число вісім це сповнення нашої надії”.

Неділя — це ДЕНЬ ГОСПОДНІЙ
Ця назва з’являється перший раз в Одкровенні святого Йоана (1, 10). Її швидко підхопили перші християни і вона замінила назву “день сонця”. Назва “день Господній” указує на Христа, який через своє воскресення в неділю став Господом, Переможцем і Вчителем.

“На початку сотворив Бог небо й землю… І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її: чоловіком і жінкою сотворив їх… І благословив їх Бог… Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла… І благословив Бот сьомий день і освятив його…” (Буг. 1.2).

СВЯТКУВАННЯ НЕДІЛІ
Святкування неділі від самого початку було радісним, бо кожна неділя пригадувала першим християнам радісну подію Христового Воскресення. З тієї причини в неділю не було ні посту, ні коліно­преклонень. Християнське святкування неділі характеризується двома рисами: участю у святій Літургії і утриманням від тяжкої фізичної праці.

Євхаристійна Жертва
Участь у святій Літургії — перша головна риса освячення Господнього дня. Хоч у перших віках християни бували на святій Літургії часто, навіть щодня, та все-таки неділя була днем загаль­ного зібрання християнської громади. У творі Наука 12 апостолів, який датують II сторіччям по Христі, читаємо: “У день Господній зберіться разом і переломіть Хліб, та дякуйте, визнавши перед тим свої гріхи, щоб чиста була жертва ваша”.

Первісно присутність усіх вірних на недільній Літургії була обов’язком, який встановила Церква. Звичай і ревність були для них неписаним законом. Церковні недільні закони приходять досить пізно, щойно тоді, коли вже остигла перша християнська ревність.

Перші закони Західної Церкви, які зобов’язували бути в неділю в церкві, походять від синоду в Ельвірі (Іспанія, IV ст.). На синоді вирішили, що треба на короткий час відлучати від Церкви тих, хто хоча б три неділі підряд не прийшов до церкви. Синод в Аіде (Франція, 506 р.) зобов’язує бути присутнім в неділю на Службі Божій.

У Східній Церкві помісний синод у Сардиці (нинішня Болгарія, 347 р.) в 11-ому каноні пригадує, що існує закон від святих Отців, згідно з яким треба відлучити від Церкви тих, які, живучи в місті, не були б у церкві протягом трьох тижнів. Те саме повторює у 80-му каноні Трульський Собор 692 року.

Про недільний обов’язок бути на відправах у Декреті про Східні Католицькі Церкви сказано: “Вірні мають обов’язок у неділі та в святкові дні брати участь у божественній Літургії, або, за приписами чи звичаями свого обряду, у відправі Божої Хвали” (§ 15).

Недільний спокій-відпочинок
Це друга риса християнського освячення святого дня. Христи­янська релігія в перших сторіччях не була легальна, її пересліду­вали, відтак для перших християн неділя була звичайним робочим днем. Протягом дня вони мусіли працювати, а свої недільні відпра­ви відбували ввечері або вранці.

Недільний відпочинок починає набирати щораз більшого зна­чення тоді, коли Церква набула повної свободи, тобто за цісаря Костянтина Великого у 313 році. Перші закони про недільний відпочинок вийшли не від Церкви, а від держави. Цісар Костянтин Великий у 321 році видав едикт, в якому сказано: “У високошанов­ний день сонця хай відпочивають усі судді, міське населення і всякого роду ремісники. Тільки по селах рільники хай працюють без перешкоди і свобідно”. Історик Євсевій († к. 340) свідчить, що цісар Костянтин Великий зробив неділю днем молитви і всіх своїх підданих зобов’язував у цей день залишати свої заняття, а своїм жовнірам давав свободу, щоб могли брати участь у церковних відправах. Цісар Теодосій Великий (379-395) спочатку наказує проводити в неділю всякі прилюдні видовища, а декретом 386 року забороняє в неділю подавати всякі позови, вести торгівлю та укла­дати контракти. Порушення цього закону каралося, як святотат­ство. Очевидно, що згадані державні закони високо піднесли свя­тість недільного дня.

Разом з державними законами і Церква починає щораз більше наказувати своїм вірним, щоб у неділю залишали фізичну працю. Синод у Лаодикеї (Мала Азія, 364 р.) приписує в неділю відпо­чивати, якщо це можливо. Цісар Лев Мудрий (886-911) забороняє рільникам працювати в неділю. Константинопольський патріярх Никифор (806-815) каже, що християни не повинні у неділю навіть подорожувати, хіба з необхідности. Від VIII сторіччя щораз більше помісних соборів приписують недільний спокій.

На Заході цісар Карл Великий у 789 році забороняє працювати в неділю, бо це порушення 3-ої Божої Заповіді. Закон недільного відпочинку стає в латинській Церкві загальним від часу правління папи Григорія IX з 1234 року.

Отже, святкування неділі це — найдавніша і дуже священна християнська традиція, бо походить від самих апостолів. Тому для нас усіх участь у недільній святій Літургії та дотримання недільного відпочинку повинно бути природним, очевидним, просто потребою нашої душі. Не сміємо забувати, що наш недільний обов’язок є не тільки церковним, але в основі він є також Божим законом, а Божий закон не знає ані винятку, ані звільнення. Отже, хоч би ми через важливу причину не змогли бути в неділю в церкві на від­праві, то все-таки ми й тоді зобов’язані освятити неділю по-своєму, наприклад, через частіше згадування про Бога, довшу молитву, побожне читання, обережність у розмовах і всій поведінці.

Стосовно цього слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, каже: “Закон, що обов’язує до приявности на Службі Божій, і закон відпочинку чи нечинности в неділю — це церковні закони, що тільки ближче означають, пояснюють та доповняють природний і позитивний Божий закон Мойсеевого права… Від Божого закону ніщо й ніколи не може звільнити: ні церковна влада, ні труднощі обставин. До збереження Божого закону кожний обов’язаний, хоч би з нараженням або утратою життя… Тому обов’язок святкувати неділю, оскільки він є церковним законом, не обов’язує тоді, коли його сповнення получене з великою трудністю чи невигодою… Але в 3-ій Божій заповіді є щось, від чого ніяка трудність, ніяка при­крість і ніяка влада не може звільнити, бо 3-тя Божа заповідь є і в Новому Завіті Божою заповіддю, себто накладає обов’язок нена­рушимий і нехибно, безоглядно всіх обов’язуючий. Той обов’язок є й обов’язком природного права, тобто обов’язком, що його кожна людина пізнає природним розумом і відчуває в сумлінні. Неспов­нення тої сторони 3-ої заповіді є, отже, гріхом навіть при таких обставинах чи таких диспенсах, що звільняють від обов’язку бути на Службі Божій і здержатися від праці. Незбереження тої заповіді завжди буде гріхом, а через те і великою втратою та шкодою для душі” (Про святкування неділі, 1942).

Про почитання мучеників

“Кров мучеників — насіння християн”
(Тертуліян).

Наш церковний рік можна порівняти із голубим небозводом, на якому вдень сяє і гріє ясне сонце, уночі світить блідий місяць та мерехтять мільйони небесних зірок. Подібно й на небозводі нашого церковного року завжди світить преясне Сонце Правди — Христос Господь, побіч Нього, наче блискучий місяць, його Пре­свята Мати, а довкола них, наче зорі небесні, незліченна кількість святих у небі. Крім празників на честь Ісуса Христа й Божої Матері, кожний день церковного календаря заповнюють свята в честь святих.

Поміж святими різних груп і родів особливе місце займають святі мученики. Вони найкращі квітки городця Христової Церкви і первістки християнської віри, що їх Господь Бог вибрав собі на цілопальну жертву. Святі мученики це проречисті свідки геройської любови Бога і святої віри. На їхніх муках і крові росла і кріпилася християнська віра. їхні гроби від самого початку стали місцем культу, чести й слави. І властиво від них починається культ святих, їх кількість знана Богові одному. Наш церковний календар пере­важно наповнений якраз іменами святих мучеників. Тож для кра­щого його розуміння годиться сказати дещо про почитання святих мучеників.

ЧОМУ ПОЧИТАЄМО МУЧЕНИКІВ?
Грецька мова на означення мученика вживає слово “мартир”, що значить “свідок”. І справді, кожний мученик — це свідок герой­ської любови Бога, свідок непохитної віри і свідок цілопальної жертви. Другий Ватиканський Собор у Конституції Про Церкву про значення мучеництва каже так: “Тому що Ісус, Син Божий, про­явив свою любов, віддаючи своє життя за нас, ніхто не має більшої любови як той, хто віддає своє життя за Нього та за своїх друзів… Отже, мучеництво, що ним учень стає подібним до Вчителя, який віддав свобідно життя за спасення світу та до Нього наближається в проливі крови, Церква вважає визначним даруванням та най­більшим доказом любови” (§ 42).

Почитаємо святих мучеників не лише як героїв святої віри, але і як наших заступників перед Богом. Їхня невинна кров і їхні рани це — найкраща молитва, якій Господь не може опиратися.

ЯК ТВОРИВСЯ КУЛЬТ МУЧЕНИКІВ?
Про почитання мучеників у богослужбах маємо перші відомості вже з II сторіччя. Для перших християн роковини смерти мученика були святковим днем. У цей день на гробі мученика приносилася свята Безкровна Жертва, вірні співали різні гимни, читали опис його мук і смерти, а потім відбувалася агапа, цебто братолюбна гостина.

Найдавнішу згадку про святкування роковин смерти мученика знаходимо в мученицьких актах святого Ігнатія, єпископа Антіохії († к. 115), де сказано: “Провівши кілька днів над його гробом у співі гимнів, християни рішили і в майбутньому оспівувати його життя і страждання та, поминаючи його, прославляли Господа Ісуса”.

Характерно, що перші християни вважали день смерти муче­ника за день його народження для неба. Це стало причиною того, що коли почав творитися церковний календар, то у ньому не подавалося днів народження для землі, тільки дні народження для неба мучеників чи святих, крім Різдва Ісуса Христа, Пресвятої Діви Марії і святого Йоана Хрестителя. А навіть їхні дні народження, не виключаючи Христового Різдва, стали святкуватися відносно пізно. Агапи на гробах мучеників звалися агапами народження.

ДЖЕРЕЛА ВІДОМОСТЕЙ ПРО МУКИ І СМЕРТЬ МУЧЕНИКІВ
Звідки знаємо про обставини, в яких мучилися і вмирали святі мученики? Наше знання про них черпаємо з трьох джерел:

1. Судові протоколи, т. зв. акти мучеників.

Судові протоколи — дуже цінні джерела, бо це офіційні записи судових розправ, що їх записував секретар проконсула або проку­ратора. У тих протоколах зазначено оскарження, слухання, зізнан­ня свідків, тортури і смерть. Ті документи зберігали в публичних архівах. Копії з них можна було отримати за оплату, і християни звичайно це робили. До нас дійшли деякі з тих протоколів у первіс­ному вигляді.

До найдавніших автентичних джерел належать акти святого мученика Юстина і його шістьох товаришів († к. 165). Тут присуд префекта звучить так: “Хай ті, що не хочуть принести жертви богам і послухати наказу цісаря, будуть бичовані й відпроваджені на місце страти, як велить закон”.

2. Записи самих християн очевидців.

До найдавніших джерел такою типу належить лист якогось Маркіона до Церкви в Філомеліоні в Малій Азії про мученицьку смерть святого Полікарпа, єпископа Смирни 156). Тут точно описано його ув’язнення, судову розправу і геройську смерть від диких звірів на арені.

Деякі християнські громади звертали пильну увагу на те, щоб точно збирати і зберігати всі факти мук і смерти мучеників. Папа святий Климент І (91-100) поділив Рим на сім округів і в кожному з них призначив нотаря, який би на своїй території пильно слід­кував за справами мучеників. Папа Фабіян (236-251) підпорядкував тих нотарів сімом піддияконам, які перевіряли всі акти, зібрані нотарями, і давали їх папі до апробати. Ті акти відтак зберігали в церковному архіві. Святий Кипріян, єпископ Картагену († 258) порозсилав по провінції священиків і дияконів, щоб вони запису­вали імена і день смерти мучеників, щоб можна було поминати їх у роковини їхньої смерти.

3. Легенди, себто побожні оповідання про мучеників.

їх написано пізніше і їхня вартість як історичних джерел — невелика, бо правда часто переплітається з фантазією.

КАЛЕНДАРІ — МІСЯЦЕСЛОВИ — СИНАКСАРІ
Зі списків мучеників, які були в різних Церквах, починає творитися церковний календар, себто список свят, укладений хро­нологічно. До найдавніших календарів належить календар Фурія Д. Філокала. Це властиво поганський календар на 352 рік, але він має також список 12 римських пап (від 252 до 352 років) із зазна­ченням дня їх похорону, а також список 22 римських і кількох немісцевих мучеників до 304 року.

Первісні календарі подавали тільки ім’я, день смерти і місце похорону. Пізніші календарі почали подавати дещо більше інфор­мації про мучеників. У Західній Церкві їх називали мартирологами, що означало мученикослови, а в грецькій Церкві — менологами, що означало місяцеслови, тобто списки місячних служб на честь святих. До найдавніших християнських місяцесловів належить Сирійський місяцеслов з 411 року.

Початкові календарі ще не мали святих на кожний день року. Повні календарі з іменами мучеників чи святих на кожний день з’являються досить пізно, у VІ-VІІ ст. на Заході, а на Сході ще пізніше. Приймаючи святу віру з Візантії, наші предки прийняли також і візантійський церковний календар святих.

Відколи Помісний Собор у Картагені (418 або 419) дозволив під час богослуження читати про муки мучеників у роковини їхньої смерти (кан. 54), відтоді — крім календарів і місяцесловів — на Заході і на Сході починають з’являтися збірники коротких життє­писів мучеників чи святих, укладені відповідно до днів церковного року для богослужбового вжитку. У Східній Церкві ті збірники від свого вступного слова, що значить по-грецьки “пролог”, звуться Прологами, або Синаксарями, що означає збірники. У монастирях на щоденній утрені, на 6-ій пісні канона, читаються синаксарі тих святих, яких того дня Церква вшановує.

Від практики перших християн правити святу Літургію на гробах мучеників прийшов пізніше звичай на Сході і Заході, щоб при посвяченні церкви ставити на престолі мощі святих мучеників, і в той спосіб престол ставав наче гробом мученика. Цей повний символіки звичай став законом для цілої Церкви від Сьомого Все­ленського Собору (783).

Наш митрополит Андрей так говорить про значення культу святих мучеників для нас: “Культ мучеників виробляє в душах християн щось з того мужества й відваги, якої треба, щоб віддати життя за віру. До почитання мучеників легко спонукати вірних, коли будемо звертати їхню увагу на той правдивий скарб, що його має Церква, а через те і громада: тим скарбом є гріб мученика, а гробом мученика престол, посвячений архиєреєм… Гріб мученика є дійсно великим скарбом… Хто з великою вірою прибігає до мученика, той може за його заступництвом всього очікувати від

Бога” (Про почитання святих). Так, отже, скільки разів буваємо в церкві, ми знаходимося при гробі мучеників. Хай ця свідомість буде для нас заохоченням почитати і наслідувати святих мучеників у любові Бога та в цінуванні і практикуванні віри в нашому щоден­ному житті.

Рухомі й нерухомі свята

Поділ свят чи празників нашого церковного року характе­ризується тим, що він бере до уваги не тільки сам предмет почи­тання, себто, кого почитаємо, але також і час, коли ми ті празники святкуємо. З огляду на час усі свята церковного року діляться на дві великі групи: свята рухомі і нерухомі, по-старослов’янськи — свята подвижні й неподвижні.

Два великі празники займають особливо почесне місце в нашо­му церковному календарі: це празник Христового Різдва і празник Христового Воскресення, або Пасхи. Христове Різдво — це поча­ток, а Пасха — це завершення відкуплення людського роду. І якраз з цими двома празниками тісно пов’язаний цілий ряд свят, неділь та освячених часів.

ЩО ТАКЕ РУХОМІ СВЯТА?
У церковному календарі маємо такі свята, що не випадають кожного року в той самий час: одного року швидше, а иншого — пізніше. Причина полягає в тому, що їхній час і день святкування залежить від празника Пасхи, який не має постійної дати. Празник Пасхи може випасти в одну з неділь між 22 березня і 25 квітня. Тож такі свята, що не мають сталої дати, називаємо рухомими. Осередком усіх рухомих свят є празник Пасхи, і тому цілий ряд неділь, празників і освячених часів, залежних від Великодня, тво­рять круг свят, який називаємо великоднім або пасхальним.

ЩО ТАКЕ НЕРУХОМІ СВЯТА?
Крім свят рухомих, які кожного року змінюють свою дату, маємо ще великий ряд свят, що ніколи не міняють своєї дати, а кожного року випадають у той самий день місяця. Так, наприклад, Христове Різдво завжди припадає на 25 грудня, а празник Успення Божої Матері на 15 серпня. І такі свята, що ніколи не змінюють своєї дати, називаємо нерухомими. Круг нерухомих свят почи­нається церковним Новим роком, тобто 1 вересня, а закінчується 31 серпня.

Як празник Пасхи є осередком рухомих свят, так і празник Христового Різдва є осередком нерухомих свят, хоч не всі нерухомі свята залежать від цього празника. Ряд свят, що залежить від Христового Різдва, творить різдвяний круг.

ПАСХАЛЬНИЙ КРУГ
Хто уважно слідкує за церковно-літургійним роком нашої Церк­ви, той спонтанно і скоро завважує, що вона кожну празничну подію переживає глибоко і одуховлено. Свідком того є наші праз­ничні богослужби, які своїми глибокозмістовними молитвами, спі­вами, гимнами та повними символіки обрядами демонструють увесь зміст і всю богословську глибину цього празника. Тому нічого дивного, що святочні богослуження нашої Церкви так сильно на нас діють і до глибини зворушують нашу душу. Звідси також випливає те старанне приготування Церквою своїх вірних до кож­ного празника: приготування духовне, психологічне і зовнішнє (фізичне). І чим більший празник, тим більше й довше приготуван­ня до нього і довше святкування його попразденства.

І якраз празник Христового Воскресення, що належить до найбільших празників у році, звертає на себе увагу надзвичайним і довгим приготуванням та святкуванням його попразденства, що є наче продовженням празника Пасхи.

Історично великодній круг почав творитися набагато швидше, як різдвяний, бо празник Пасхи був у практиці раніше, як празник Христового Різдва. Тож треба дещо більше сказати про великодній круг, бо від нього ми почнемо детальне пояснення нашого церков­ного року.

Що містить великодній цикл?
Великодній цикл починається неділею Митаря і Фарисея, за 10 тижнів перед Пасхою, а закінчується на 8 тиждень після Пасхи неділею Всіх святих. Він ділиться на час передпасхальний і пас­хальний.

Передпасхальний час складають чотири неділі перед постом: неділя Митаря і Фарисея, Блудного Сина, М’ясопусна й Сиропус­на; Великий піст, або Чотиридесятниця — від неділі Сиропусної до неділі Квітної, та вкінці Страсний тиждень, який зазвичай зачис­ляють до Великого посту.

Час пасхальний триває від Томиної неділі до неділі Всіх святих. Час від Великодня до Зіслання Святого Духа триває 50 днів, тому має назву П’ятдесятниці. Неділі в пасхальному часі характерні тим, що кожна з них має свою назву від події, що її подає святе Єван­геліє того дня. Вони розташовані в такому порядку: неділя Томина, Мироносиць, Розслабленого, Самарянки, Сліпородженого, Отців,

П’ятдесятниці, або Зіслання Святого Духа і Всіх святих. Воскрес­ний час, себто властиве попразденство Пасхи, триває 40 днів до празника Христового Вознесення.

Від великоднього круга залежать 32 неділі, що йдуть одна за одною, тому називаємо їх неділями рядовими, щоб відрізнити від неділь празничних, які мають свого апостола і Євангеліє. Таких празничних неділь є кілька в році, наприклад, неділя до і після Різдва, неділя до і після Воздвиження Чесного Хреста. Неділі рядові починаються неділею Всіх святих і закінчуються неділею Закхея. А після неї уже наступає неділя Митаря і Фарисея. Число тих рядових неділь залежить від дати Великодня. Це означає, що коли Великдень випадає раніше, то буде більше рядових неділь, а коли пізніше, то менше рядових неділь.

Духовне значення пасхального круга
Головне завдання великоднього круга — це насамперед приго­тувати наше серце й душу до того, щоб гідно зустріти Воскреслого Христа. А готуємо себе до цієї радісної зустрічі через покірну молитву, піст, покуту і осмислення Христових страстей. Своє приготування завершуємо великодньою сповіддю і святим при­частям. І так з чистим серцем ідемо назустріч Христовому Воскре­сенню і співаємо переможний гимн слави: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав…”.

Подальше завдання великоднього круга — брати участь у Христовій радості, перемозі і тріюмфі, бо як Він славно воскрес, так і ми колись воскреснемо до нового життя. “Бо надходить час, — каже Христос, — коли всі, хто у гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресення життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд” (Йо. 5, 28).

Наше переживання пасхального круга дуже тісно пов’язане з церковними богослуженнями того часу. Ці богослужби покутного чи радісного характеру надають нашій душі покутний або радісний настрій духа. Пасхальний час дає нам велику і спасенну науку, а саме: нема світлого Воскресення без Голготи; як Ісус Христос, так і ми мусимо перейти Голготу нашого життя, щоб увійти в радість вічної Пасхи у небі.

Неділя митаря і фарисея

“Хто живе, як фарисей, той перебуває далеко від Церкви”
(Синаксар утрені).

Заки жовнір піде на фронт, то тривалий час проходить він військовий вишкіл, мета якого фізично і психологічно приготувати чоловіка до воєнної штуки та загартувати на всі труди й невигоди військового життя.

Подібно чинить і свята Церква, наша добра Мати. Вона заки нам, своїм дітям, поручить спасенну практику строгого Великого посту, то спершу намагається приготувати нас душевно на подвиги 40-денного посту. Цій меті слугують якраз чотири передпісні неділі, що їх починає неділя Митаря і Фарисея, а закінчує неділя Сиро­пусна. Під час богослужень цих неділь свята Церква наводить нам кілька біблійних образків: гордого фарисея і покірного митаря, навернення блудного сина, сцену страшного суду та вигнання наших прародичів з раю. Ці драматичні образки мають силу звору­шити нас до глибини, показати Боже милосердя і Божу справедли­вість та переконати нас у важливості навернення, покути і спасен­ня душі. Розважання про ті події має викликати в нас серйозне ставлення до посту, переконати в його необхідності та приготувати нас до самого посту.

Згадані передпісні неділі історично ввійшли до нашого церков­ного календаря в пізніших віках, тоді, коли Великий піст уже став таким, як і сьогодні. Спочатку перед Великим постом додані неділі М’ясопусна й Сиропусна, а щойно відтак десь у VIII-IX віках прийшли ще неділі Митаря й Фарисея та Блудного Сина.

ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ
Ісус Христос у своєму навчанні досить часто послуговувався притчами, цебто оповіданнями, які легко й доступно пояснювали слухачам якусь моральну науку, правду чи чесноту. Притчу ми легко слухаємо і легко запам’ятовуємо її зміст.

Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: гор-

дого фарисея і покірного митаря. І на тих двох прикладах показує нам зло гордости і значення покори.

Фарисеї за часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у практиці чеснот, до яких зобов’язував Закон. Вони вважали себе за ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство. “На катедрі Мойсея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять… Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти… Сліпі проводирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда… Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня” (Мт. 23).

Наша притча показує якраз типового фарисея. Хоч він при­йшов до храму помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше, будучи певним своєї праведности, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника.

А митар у почутті своєї грішности не смів навіть очей піднести до неба, тільки покірно молився і бився в груди, кажучи: “Боже, змилуйся надо мною грішним” (Лк. 18, 13). Його коротенька, але повна жалю й покори молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи.

Ісус Христос закінчує цю притчу словами: “Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений” (Лк. 18, 14).

Митарі — від слова “мито”, що значить оплата, — це були збирачі різних державних оплат за римської окупації Палестини. Римська держава мала двоякого роду податки: прямі й непрямі. Прямі податки збирали від земельної посілости і від прибутків, а непрямі — від продажу і закупів, від вивозу і ввозу з-за кордону. Прямі податки збирала сама держава, а непрямі вона виставляла на ліцитацію і продавала багатим купцям, які вже ті оплати збира­ли. Такий спосіб збирання оплат відкривав широку дорогу до вся­кого роду здирств, кривди і несправедливости тому, що ті купці, звані митарями, маючи від держави право збирати оплати, стягали їх без усякого милосердя. А все, що вони зібрали понад те, що заплатили державі, було їхнім особистим зиском. Тож нічого див­ного, що в очах народу митарі не мали доброї слави, їх загалом вважали за нечесних, прирівнювали до грабіжників, грішників і поганів та погорджували ними. Митарі не могли бути свідками в суді, бо їхнє слово, як нечесних людей, не мало ніякої сили.

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ
Ця притча свідчить, що Господь Бог не дивиться на особу чи її стан, але дивиться на її серце й душу. Тут розуміємо правдивість слів Святого Письма, в якому сказано: “…Бог гордим противиться, а покірним дає ласку” (1 Пт. 5, 5).

Тож зрозуміло, що Бог не прийняв молитви чванькуватого й гордого фарисея, зате вислухав молитву покірного митаря. Гордість належить до головних гріхів і є найбільшою перепоною до навер­нення і покути, а покора — це початок справжнього навернення і основа правдивої покути й посту.

Отже, свята Церква бажає, щоб і ми, наближаючись до Вели­кого посту, готувалися до нього великою покорою та свідомістю нашої грішности, бо тільки тоді буде в нас добра воля до скрухи серця, посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за гріхи й нема повороту до Бога.

У тому дусі складені й наші літургійні відправи й молитви на неділю Митаря й Фарисея. Богослужбові тропарі, стихири й утрен­ній канон багато разів підкреслюють і вихваляють чесноту покори, а ганять фарисейську гордість. “Душе моя, — співаємо на стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем, зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене”.

“Тікаймо від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: “Спасителю світу, очисти рабів Твоїх”.

ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ
У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуго­вують на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори настрій. Ці тропарі свята Церква співатиме на кожній недільній утрені від сьогодні аж до п’ятої неділі посту. Вони задають тон не тільки передпісним неділям, але й цілому Великому посту. Ось їхні слова:

“Покаяння двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого святого храму, маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи щедрим, очисти мене Твоєю добросер­дечною милістю”.

“На стежку спасення настав мене, Богородице! Бо заплямив я душу поганими гріхами та в лінивстві провів я все моє життя, але твоїми молитвами визволи мене від усякої нечистоти!”.

“Роздумуючи, окаянний, над безліччю вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду. Та надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй мене Боже, по великій Твоїй милості!”.

Про загальниці

Під час нашого церковного року переживаємо часи смутку, посту й покути, але маємо також дні й тижні радости й потіхи, в яких Церква, звільняючи нас від приписаного посту й покути, дозволяє скасувати заборони для духа і тіла. І такі часи, які Церква благословить на вживання м’ясних, а давніше і молочних страв, називаємо ЗАГАЛЬНИЦЕЮ. Церковною мовою загальниця назива­ється: “седмицею всеядною” або “посполитою”, себто це тиждень, в якому всім вірним дозволено їсти м’ясні страви навіть у середу й п’ятницю. Говоримо тут і про середу, бо раніше у цей день був піст.

Час чотирьох передпісних неділь помітний якраз через те, що між неділею Митаря і Фарисея та неділею Блудного Сина випадає загальниця. Таких загальниць маємо кілька в часі церковного року. Тож розкажемо дещо про історію і практику загальниць.

ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
Історія загальниць сягає перших віків християнської віри. З давніх-давен у Церкві був звичай, щоб з огляду на особливі при­чини не постити в окремі дні або й цілі тижні. Ця практика поча­лася ще з празничних днів, які припадали на середу або п’ятницю. З часом для більшого вшанування найдавнішого й найбільшого празника, яким є празник Христового Воскресення, почали не постити від Великодня аж до Зіслання Святого Духа, цебто увесь той час, який називаємо П’ятдесятницею.

Таких празників, що могли б припасти на середу або п’ятницю, у перших віках було дуже мало. Крім празників Пасхи і Зелених свят, були ще празник Богоявлення і Христового Різдва. Цей останній празник ще до другої половини IV століття у Східній Церкві святкували в один день з Богоявленням. Про недотримуван­ня посту на Богоявлення святий Епіфаній Кипрський († 403) каже: “Також не годиться постити на Богоявлення, коли родився тілом наш Господь, хоча б воно припало в середу або п’ятницю”.

Коли ж помалу почали узвичаюватися ще й инші Господські празники, то і в ці дні не зберігали посту, коли вони припадали на середу або п’ятницю. На взір загальниці, що була після Великодня, приходить відтак загальниця і після Христового Різдва аж до Бого­явлення. Ця різдвяна загальниця називалася “дванадцятиднев’ям”, а по-грецьки “додекамероном”, бо тривала 12 днів.

Після Ефеського Собору 431 року почали з’являтися Богоро­дичні празники, у такі дні не практиковано посту, навіть коли вони припадали в середу або п’ятницю. Укінці і в деякі празники вели­ких святих також почали скасовувати піст.

До вищеназваних загальниць долучається ще загальниця від неділі Митаря і Фарисея до неділі Блудного Сина. Маючи вже більше загальниць, тепер знову повернено піст на час П’ятдесят­ниці, а великодню загальницю обмежено до одного тижня, себто від Великодня до Томиної неділі. Це триває і до сьогодні.

Треба звернути увагу на те, що таке обмежування чи поши­рення посту не відбувалося через приписи чи закони Церкви, а радше входило в життя через місцеві звичаї, які з часом ставали неписаними законами для инших місцевих Церков або й цілої Церк­ви. Тому нічого дивного, що у Східній Церкві протягом довгих століть не було повної узгоджености, а існувало багато дискусій стосовно цього питання.

ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
На творення загальниць впливали різні мотиви чи причини. За головний мотив можна вважати Христові слова, які Він сказав до учнів Йоана, про що святе Євангеліє так каже: “Тоді приступили до Нього учні Йоана й кажуть: “Чому ми й фарисеї постимо, а Твої учні не постять?”. Ісус відповів їм: “Чи ж личить весільним гостям сумувати, поки молодий з ними? Надійдуть дні, коли від них забе­руть молодого, і тоді будуть постити” (Мт. 9, 14-15).

Смуток і радість тяжко поєднати. Тож у святкуванні празників, що припадали на середу або п’ятницю, йшлося про те, чому надати перевагу — чи постові, чи празничній радості і торжествам. І перемогла радість торжества, себто піст середи й п’ятниці мусів уступити перед радісним торжеством празничної події.

З однодневної загальниці згодом починає розвиватися однотиж­нева й довша загальниця. Для християн перших віків найрадіс­нішим празником була Христова Пасха. Тож воскресну радість Великодня хотіли продовжити якнайдовше. Найкращим виявом радости було скасування посту й коліноприклонення аж до Зіслан­ня Святого Духа. Про загальницю П’ятдесятниці говорить святий Епіфаній Кипрський: “Піст середи й п’ятниці зберігається цілий рік і триває до 9-ої години, — тобто до нашої 3-ої години пополудні. Виняток становлять 50 днів П’ятдесятниці, коли нема ані коліно­приклонення, ані посту”.

З подібного мотиву, як великодня, прийшла і 12-денна загаль­ниця від Христового Різдва аж до Богоявлення. Для християн перших століть час після Христового Різдва був наче друга П’ятде­сятниця. Святий Теодор Студит (759-826) пояснює причину різдвя­ної загальниці такими словами: “Щоб ми не виглядали сумні, наче нерозумні юдеї, у Різдві Того, що нас обновив”.

Дещо инші були причини загальниці після неділі Митаря і Фарисея. Ця загальниця має окрему історію. Головна її причина це постійне ворогування греків і вірмен, яких греки вважали за єрети­ків. Вірмени цього тижня постили у п’ятницю й суботу: у п’ятни­цю — на спомин посту Ниневитян, а в суботу — в пам’ять святого

Сергія Стратилата. Греки у своїй ненависті до вірмен навіть виду­мали байку, нібито вірмени постять того тижня в суботу в пам’ять пса Арцивурія, якого єпископ Сергій нібито посилав перед собою до кожної місцевости, куди сам мав прийти, і того пса з’їли вовки. Тому, щоб не мати нічого спільного з постом вірмен, греки ввели цього тижня загальницю. Другим мотивом цієї загальниці є те, що свята Церква, приготовляючи вірних до Великого посту, дозволяє вживати м’ясні страви цілий тиждень наче наперекір гордому фари­сеєві, що хвалився своїм постом двічі в тиждень. І про цю загаль­ницю говорить святий Теодор Студит: “Подібно і в часі тижня підготовного до покути, — каже він, — у якому читаємо святе Євангеліє про митаря і фарисея, дозволяється на всякого роду страви, як це ми прийняли від наших святих Отців, що були перед нами, щоб у той спосіб знехтувати ту безбожну догму під усяким оглядом нечестивого Петра єпископа вірмен”.

Здається, що найпізніше загальниця прийшла від Зелених свят до неділі Всіх святих. Вона, з одного боку, продовжила радість празника Зіслання Святого Духа, а з другого — приготовляла до посту на честь святих апостолів Петра й Павла.

ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ
У час, коли наші предки прийняли християнську віру з Візантії, загальниці вже майже були усталені, хоч усе ще в той час греки вели спори щодо полегшення посту в деякі празники, що припадали на середу або п’ятницю. Про наші практики стосовно постів і загальниць в XI столітті багато довідуємося з приписів Уставу Білеческого київського митрополита Георгія (1069-1072). У ньому він нічого не згадує про скасування посту, якщо празники випа­дають у середу або п’ятницю. Зате він дає приписи щодо часу П’ятдесятниці, 12-дення, тижня після неділі Митаря й Фарисея і сиропусного тижня. За його уставом піст у середи й п’ятниці під час П’ятдесятниці тільки частково злагіднюється. У ті дні він дозволяє їсти два рази в день замість одного. Щодо страв, то він дозволяє їсти м’ясо тільки на переполовення і в тижні після Зеле­них свят (§ 1). У час 12-дення після Христового Різдва він дозволяє їсти м’ясо, але наказує утримуватися від молока і від м’яса в день навечір’я Богоявлення (§ 5), що і сьогодні є в наших звичаях. Під час загальниці після неділі Митаря і Фарисея він дозволяє вживати м’ясо тільки там, де є вірмени, проти яких ця загальниця була установлена (§ 6).

Історик Е. Голубинський зауважує, що відносно П’ятдесятниці наша практика не годилася з приписами митрополита Георгія, бо в нас колись не було посту протягом усієї П’ятдесятниці. А щодо празників, то ми мали звичай не постити в усі Господські й Богоро­дичні празники. Також у нас не було посту на празник святого Йоана Хрестителя, святих апостолів Петра й Павла, святого Йоана Бого­слова, великомученика Георгія, святого Димитрія і в деякі инші. Про наші звичаї говорить Никонівський літопис 1168 року, розповідаючи про печерського ігумена Полікарпа, якого київський митрополит Костянтин II, який прибув на Русь у 1167 році, усунув з ігуменства за те, що той скасував піст у деякі Господські, Богородичні празники і великих святих, а також від Пасхи до Зелених свят (История Русской Церкви, т. І, період 1-ий, 2-а половина, с. 466-469).

З часом у нашій Церкві щодо загальниць усталився звичай, що триває до сьогодні. Замойський Синод з 1720 р., говорячи про пости, нічого не згадує про загальниці. Львівський Синод 1891 року говорить про чотири відомі нам загальниці. Цей Синод нічого не згадує про скасування посту в празники, коли ті припадають на середу або п’ятницю.

Римський Єпископський Синод з 1966 року, говорячи про пости, пригадує дотеперішню практику наших загальниць такими словами:

“Як злагіднення постів у нашому обряді були установлені загальниці, в часі яких упродовж цілого тижня, отже, в середи та в п’ятниці дозволено їсти м’ясо, а саме:

1. Від Христового Різдва до навечір’я Богоявлення.
2. Від неділі Митаря й Фарисея до неділі Блудного Сина.
3. Від неділі Пасхи до Томиної неділі.
4. Від Зіслання Святого Духа до неділі Всіх святих.
5. Якщо Господські й Богородичні празники припадають упродовж року на середи і п’ятниці (крім Великого посту, двох Навечерій, Воздвиження Чесного хреста й Усікновення), то згідно зі старовинним українським звичаєм у ці дні дозволено їсти м’ясо… Усі духовні особи, монахи, монахині та миряни є обов’язані в совісті до повздержливости, зглядно посту, а саме: в усі п’ятниці цілого року, за вийнятком загальниць і припадаючих Господських і Богородичних празників — повздержливість від м’яса” (Благо- вісник, II, кн. 2-4, с. 196 - 197).

Неділя блудного сина

“Глянь, Христе, на печаль мого серця, глянь на моє навернення, глянь на сльози, Спасе, і не відкинь мене!”
(Дев’ята пісня канону утрені неділі Блудного Сина).

Свята Церква, готуючи нас до Великого посту, вказала на перший крок до навернення у притчі про митаря і фарисея — це покора. А цієї неділі вона, наводячи притчу про блудного сина, вчить, як виглядає повернення до Бога в практиці. А де покора і скруха серця, там відкрита дорога до Божого милосердя.

Знавці Святого Письма називають притчу про блудного сина перлиною серед усіх притч. Вона має глибокоморальний зміст, а її драматична історія вічно повторюється в серцях тисяч і мільйонів душ у цілому світі. Блудний син — це символ кожної грішної душі. За допомогою цієї притчі переконуємося, що ніщо земне не може заспокоїти наше бажання щастя. Правдиве щастя і спокій тільки там, де Господь Бог, наш люблячий Батько. Деякі учителі духов­ного життя називають цю оповідь притчею про Божу любов.

Кожний, хто через гріх залишає Бога й шукає щастя поза Ним, рано чи пізно буде змушений сказати собі разом із блудним сином: “Встану та й піду до батька мого” (Лк. 15, 18), — та промовляти разом зі святим Августином, що довгі літа був блудним сином: “Неспокійне наше серце, Боже, доки не спочине в Тобі”.

ВАЖЛИВІ ПОДІЇ ПРИТЧІ
За приклад до цієї притчі Ісус Христос бере життя багатої родини. Молодший син прагне повної свободи, щоб жити за бажан­нями свого серця. Тож вирішує покинути батьківський дім і забрати свою частку майна.

За жидівським законом найстаршому синові при поділі майна належало дві третини маєтку, а одну третину ділили поміж иншими синами. У родині було тільки двоє синів, тож молодшому припала третина.

Перші дні й місяці вільного життя поза родинним домом були для нього такі радісні, милі, щасливі. Необмежена свобода, повна калитка, багато приятелів, — а вони зараз знайдуться там, де гро­ші — вічні забави робили блудного сина наче п’яним від задово­лення і щастя. Та він ще добре не нажився, коли, наче весняний сніг, стопився його маєток, щезли приятелі, померкли бенкети й забави, а він залишився без засобів до життя. А до того ще в тій країні, де перебував, настав великий голод. І так багацька дитина хоч-не-хоч стає пастухом свиней. Жиди вважали свиней за не­чистих тварин, тож бути їхнім пастухом уважалося за найбільше приниження.

Серед біди й голоду приходить правильне рішення. Блудний син вирішує повернутися до батьківського дому. Він готовий навіть бути за слугу в домі свого батька. Та добрий батько перший бере його у свої обійми і повертає гідність сина, даючи йому святочний одяг, перстень і сандали.

На Сході дати комусь святочний одяг було ознакою особливого відзначення. Перстень з печаткою був символом влади. Його носили королі й високі достойники. У Біблії читаємо, що коли фараон зробив Йосифа своїм намісником над Єгиптом, то “зняв з руки своєї перс­тень з печаткою, настромив його Йосифові на руку, одягнув його в шати вісонові, вклав золотий ланцюг на його шию” (Бут. 41, 42). Сандали свідчили про заможність, бо бідні ходили босоніж.

БЛУДНИЙ СИН — СИМВОЛ БОЖОГО МИЛОСЕРДЯ ДЛЯ ГРІШНИКА
Притча про блудного сина має для нас глибоко символічне значення. Осмислюючи її, ми спонтанно відчуваємо, що блудний син — це будь-хто з нас, кожна людина, яка через свої гріхи покидає Господа Бога. Тому ця притча для кожного така близька, бо є наче частиною інтимної історії нашого життя. Вона — це вічний символ нашої невірности щодо Господа Бога, але й символ безграничного Божого милосердя. Сьогоднішній світ роїться від блудних синів і доньок. Тож і сьогодні драма цієї притчі часто-густо повторюється у глибині сердець тисяч і мільйонів душ. Кожна людина є або тим старшим сином, що завжди вірний своєму бать­кові, або молодшим сином, який щойно через тяжкий і дуже боліс­ний досвід життя переконується, що поза батьківським домом ніде нема щастя.

Ось приклад модерного блудного сина чи радше блудної доні. Часописи США з 14 квітня 1974 року подавали таку сенсаційну вістку: відома американська кінозірка і співачка Бетті Гаттон (Betty Hutton), яка в 40-их і 50-тих роках була відомою через свої фільми і пісні, навертається до Католицької Церкви і працює кухаркою в одній католицькій парафії у штаті Ровд Айленд. Що було причиною її навернення?

Послухаймо історію життя жінки, записану з її уст: “Я прогай­нувала ввесь свій маєток і залишилася без засобів до життя. Вісім місяців тому я випадково зустріла католицького священика, який з милосердя прийняв мене за кухарку. Чотири рази я була заміжня, і всі мої шлюби були нещасливі, усі вони закінчилися розлучен­нями. Мої діти також не принесли мені щастя. Ніщо не давало мені правдивого щастя, аж доки я не пізнала католицьку віру. Я мала гроші, мала славу, але не була щаслива. Ще десять літ тому я заробляла на тиждень 150 тисяч долярів. Я не мала проблем з грошима. Зате любов стала моєю проблемою. Я мусила купувати любов, і так кожного купувала. Щойно коли я прийшла сюди, то зазнала милосердя католицького священика та побачила католиць­ку віру в практиці, то зрозуміла, що існує правдива любов”.

Притча про блудного сина вчить нас, що Господь прощає і приймає навіть найбільшого грішника, коли той кається у своїх гріхах. Історія людського роду — це історія Божого милосердя. “Милосердя Господнє, — каже псалмопівець, — від віку й до віку, над тими, що бояться Його” (Пс. 103, 17).

ДУХ БОГОСЛУЖЕНЬ НЕДІЛІ БЛУДНОГО СИНА
Уся богослужба цієї неділі поетично на прикладі марнотратного сина змальовує і тугу за Богом грішної душі, і її нужду, і плач над упадком, жаль і щире каяття, і любов та милосердя небесного Вітця. Навіть напіви цього дня нагадують покаянно-молитовний плач душі.

Свята Церква, щоб пригадати, що всі ми вигнанці на цій землі й далеко від небесної вітчизни, каже цього дня співати найкращу пісню туги за рідним краєм, яку знає історія. Це пісня туги ізраїльського народу у вавилонській неволі. Ця тужлива пісня записана у 137-му псалмі. На утрені цієї неділі співають такі стихи згаданого псалма:

“Над вавилонськими ріками, Алилуя, там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон. Алилуя. Співайте нам пісень сіонських! Алилуя. Як нам співати пісень Господніх на чужій землі? Алилуя. О, дочко вавилонська, окаянна, щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб’є їх об камінь. Алилуя”.

Спів цього псалма має особливий напів. Кожний стих закін­чується протяжно-зворушливим співом потрійного “Алилуя”. Цей псалом співається ще в М’ясопусну й Сиропусну неділі.

З туги за Богом, за прикладом блудного сина, серце грішника плаче над грішним станом своєї душі. На великій вечірні неділі Блудного Сина в першій стихирі співаємо:

“Удався я в країну безгрішну і життєдайну, посіяв гріх, серпом пожав колосся лінивства, і жменями пов’язав я діл моїх снопи, що їх не постелив на тоці покаяння, але молю Тебе, предвічного Ділателя (Ісуса Христа), нашого Бога: вітром Твого милосердя розвій полову моїх діл, і дай моїй душі пшеницю прощення, замк­нувши мене в Твою небесну житницю, і спаси мене”.

Де розуміння власної нужди, там і щирий жаль, і каяття, там також і молитва за прощення, і Боже милосердя. Ці почуття пере­дає наступний тропар: “Поспішись розпростерти для мене батьків­ські обійми, бо блудно змарнував я моє життя, та через превелике багатство Твого милосердя, Спасе, не погорди моїм зубожілим серцем, бо до Тебе, Господи, у розкаянні кличу: “Згрішив я, Отче, перед небом і Тобою”.

А там, де плач, каяття і жаль за гріхи, там також щедре Боже милосердя, яке оспівує стихира великої вечірні:

“Пізнаймо, браття, таїнства силу, бо блудного сина, що від гріха прибіг до батьківського дому, предобрий батько побачивши цілує, і знову дарує йому розуміння своєї слави та справляє бенкет, незрозумілий для жителів неба, заколюючи годоване теля, щоб і ми разом перебували з чоловіколюбним Отцем, що заколов, і зі славною жертвою, Спасителем душ наших”.

Про задушні дні

“Отців і праотців, дідів і прадідів, від перших аж до останніх…, всіх пом’яни, Спасе наш”
(Четверта пісня канону утрені М’ясопусної суботи).

Свята Церква як Містичне Христове Тіло об’єднує всіх охре­щених вірних чи вони ще тут на землі, чи вже у славі в небі або чи ще може покутують за свої провини в чистилищі. Тому говоримо про Церкву воюючу, прославлену й терплячу. Усіх членів цієї троякої Церкви пов’язує та сама любов Господа Бога і ближнього. Ту взаємну злуку всіх вірних на землі, святих у небі й душ у чистилищі ми називаємо сопричастям святих. Вона полягає в тому, що святі в небі своїм заступництвом перед Богом можуть помагати й помагають нам на землі й душам у чистилищі. А ці знов можуть молитися за нас, але не можуть собі допомогти, бо час їхніх заслуг уже скінчився. Зате ми можемо їм допомогти своїми молитвами, добрими ділами а передусім жертвою святої Літургії.

І якраз на науці святої віри про сопричастя святих основується прадавня практика Церкви, щоб молитися за тих, які відійшли до вічности. Про цю практику Другий Ватиканський Собор у Догма­тичній Конституції про Церкву каже: “Признаючи вповні цю спіль­ноту цілого Містичного Тіла Ісуса Христа, Церква на землі від самих початків християнської релігії плекала пам’ять померлих з великою побожністю” (§ 50).

Хоч Церква у своїх щоденних молитвах і богослуженнях пам’я­тає про душі померлих, все-таки вона, як добра мати, у часі церковного року призначає ще окремі дні для поминання й молитви за померлих. Ці дні називаємо задушними, або поминальними.

ПОМИНАЛЬНІ СУБОТИ

1. Субота — день молитви за померлих
У нашому церковному календарі не тільки кожний день у році присвячений якомусь празнику чи святому, але й кожний день тижня має свого покровителя.

У понеділок свята Церква почитає ангельські хори, які в небі посідають перше місце після Пресвятої Богородиці. Вівторок при­свячений святому Йоанові Хрестителеві, бо він є символом усіх пророків. У середу пригадуємо зраду Ісуса Христа і початок Його страстей та віддаємо честь Животворящому хресту, на якому помер наш Спаситель. У четвер почитаємо святих апостолів і святого о. Миколая. У п’ятницю віддаємо поклін Христовим мукам і його смерти на хресті.

У суботу Господь Бог відпочивав після створення світу, і в суботу Ісус Христос спочив у гробі, спасши людський рід; отже, субота стала символом вічного спочинку і щастя в Бозі. Тому Церква присвятила суботу Всім святим, що відійшли до вічности, але ще не ввійшли у вічний і блаженний відпочинок зі святими в небі. Богородиця не має окремого дня в тижні, тому що кожного дня тижня Церква величає її у своїх богослуженнях. Три дні в тижні (середа, п’ятниця і неділя) по-особливому прославляють Пречисту Діву Марію у зв’язку з муками, смертю і воскресенням Ісуса Христа, у чому вона брала активну участь.

2. М’ясопусна субота
Крім згадування про померлих у кожну суботу тижня, маємо ще в нашому церковному році деякі суботи, церковні богослужби яких уповні присвячені молитвам і поминанню померлих. Ті суботи звемо задушними, або поминальними. До них належить субота перед М’ясопусною неділею, друга, третя і четверта субота Вели­кого посту та перед Зеленими святами.

М’ясопусна неділя згадує день Страшного Суду. І тому в субо­ту перед тим молимося “за всіх від віків померлих християн”, себто за всіх тих, які коли-небудь і де-небудь померли або згинули, про кого, може, ніхто ніколи не молиться, щоб усі вони могли стати на Страшному Суді по правиці вічного Судді.

3. Друга, третя і четверта суботи Великого посту
Великий піст — це не тільки час посту й покути, але й молитов за померлих. З цією метою виділено три суботи в пості. У часі Великого посту свята Літургія правиться тільки в суботу й неділю, а в инші дні правиться Літургія Передосвячених Дарів. Щоб помер­лі не залишилися без ласк і заслуг святої Літургії, то суботу в пості призначено на осібне поминання померлих.

4. Зеленосвяточна субота
Зіслання Святого Духа 50-го дня після Воскресення було завер­шенням справи відкуплення людського роду. Тому свята Церква, бажаючи, щоб і померлі були учасниками дарів відкуплення, у цю суботу поминає всіх від віків спочилих християн. Студитський монаший устав, написаний близько 980 року в студитському монас­тирі в Константинополі, подає, що в М’ясопусну й Зелену суботи всі монахи йшли на цвинтар молитися за померлих монахів.

5. Димитрієва субота
У требнику митрополита Петра Могили сказано ще про поми­нання померлих у суботу перед празником святого великомученика Димитрія. Та це поминання не є традицією ані Східної Церкви, ані нашого українського народу. Цей звичай прийшов до нас від мос­ковської Церкви. Підставою для поминань у цю суботу стала пере­мога великого князя Димитрія Івановича Донського над татарським ханом Мамаєм 8 вересня 1380 року на Куликовому Полі. Князь Димитрій Донський (1362-1389) після перемоги наказав щорічно поминати воїнів, які полягли в тій битві. З часом почали поминати не лише воїнів, а днем поминання стала субота перед святим Димитрієм, мабуть, тому, що сам святий був воїном.

ИНШІ ПОМИНАЛЬНІ ДНІ

1. Третини; Дев’ятини; Сороковини
Східна Церква має прадавній звичай поминати померлих 3-го, 9-го і 40-го дня після смерти, тому і ці дні звуться третини, дев’я­тини й сорочини або чотиридесятини. Ті поминання сягають апос­тольських часів. Посна Тріодь у синаксарі (духовній науці) на М’ясопусну суботу пояснює, чому якраз у згадані дні поминаємо померлих: “Творимо третини, бо третього дня змінюється обличчя покійника, дев’ятини, бо 9-го дня розкладається усе тіло, крім серця, а сорочини, бо 40-го дня розкладається і серце”.

У требнику Петра Могили говориться і про духовне значення тих поминальних днів: “Поминання 3-го дня означає, що померлий вірив у Христа, Який воскрес 3-го дня, а також і те, що померлий зберіг три богословські чесноти: віру, надію і любов. Поминанням 9-го дня просимо Господа Бога, щоб через заступництво небесних ангельських хорів упокоїв померлого зі святими на місці грішних ангелів. Поминання 40-го дня на спомин 40-денного Христового посту й 40-го його перебування на землі по своєму воскресенні, а також на спомин 40-го посту Мойсея і пророка Іллі”.

Вищеназвані поминання називаються також сорокоустами. Слово “сорокоуст” дослівно означає: сорок уст, себто моління 40 устами чи священиками. Вірні, щоб гідно пом’янути своїх померлих членів родини у 3-ій, 9-ий чи 40-ий день смерти, давали на відправи до великих церков-соборів, де було багато священиків, щоб у відправах в один день брало участь 40 священиків. Багатші замов­ляли сорокоусти не тільки в 40 церквах рівночасно, але й через 40 днів, тобто сорок разів по сорок. У часі сорокоустів читають дипти­хи, тобто списки померлих. Тепер звемо сорокоустами окремі моління за померлих під час Великого посту.

Колись давніше у нас був звичай при відправі парастасу чи пана­хиди ставити в церкві на тетраподі посудину з коливом. Коливо — грецьке слово, означає кутя, або варена пшениця з медом. Пшениця означає, що тіло помер­лого колись воскресне, подібно як зернятко пшениці, посіяне в зем­лю, на якийсь час наче завмирає, а відтак схо­дить і плід приносить. Солодкість меду є сим­волом вічної радости і щастя в небі. Разом із кутею ставлять також три хліби, що мали б означати принос-жерт-ву для померлих. Цю практику схвалює і рекомендує Львівський Синод з 1891 року. (Титул XII, Гл. 1, §2).

2. Роковини смерти й похорону
Виявом нашої любови до тих, що відійшли до вічности, є також наші моління в роковини їхньої смерти чи похорону. Це похвальний християнський звичай у роковини давати на відправу святої Літур­гії, парастасу чи панахиди. Так ми засвідчуємо нашу любов до дорогих нам померлих і нашу вдячність їм.

3. День після празника храму
Львівський Синод зазначає, що це звичай нашої Церкви — наступного дня після празника храму правити святу Літургію і чин за померлих. Якщо б той день випав тоді, коли не можна правити Літургії за померлих, то це поминання треба перенести на инший найближчий день (Титул XII, Гл. І).

4. Проводи на цвинтар у воскресному часі
У нашого народу був гарний звичай другого або третього для Великодніх свят або також у Томину неділю йти з процесією на цвинтар і там, на гробах, ставити хліби та правити панахиди. Ця практика має символічне значення: живі в часі воскреснім ідуть до померлих, щоб поділитися з ними радістю Христового Воскресення.

5. Зеленосвяточні поминки на гробах героїв
У новіших часах на землях Галицької України був звичай іти на Зелені свята з процесією на могили тих, які віддали своє життя за Рідний Край, і там правити панахиди за спокій їхніх душ.

КОНДАК ПОМЕРЛИМ:
Зі святими упокій, Христе, душі рабів Твоїх, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання але життя безконечне.

М’ясопусна й сиропусна неділі

“Господь гряде, і хто стерпить Його страх, хто явиться перед лицем Його, але, душе моя, будь готова на стрічу”
(Третя пісня канону утрені М’ясопусної неділі)

Притча про блудного сина минулої неділі символічно показала нам незглибиме милосердя Бога, який приймає навіть найбільшого грішника, коли той кається і шкодує, що здійснив гріхи. Та щоб хтось не наважився грішити тільки тому, що Господь Бог мило­сердний і простить йому, то свята Церква у двох наступних неділях для перестороги наводить дві справді драматичні сцени: день Страш­ного Суду і вигнання з раю наших прародичів — Адама й Єви. Ці дві сцени змальовують нам Божу справедливість. У М’ясопусну неділю святе Євангеліє говорить про день Страшного Суду, а Сиро­пусна неділя оплакує вигнання наших прародичів з раю.

Неділя Блудного Сина наче говорила до нас: “Блудні діти, заверніть з дороги гріха та в покорі й каятті вертайтеся до батьків­ського дому, бо наш Отець Небесний безконечно милосердний, то простить і вам”. — А М’ясопусна й Сиропусна неділі грізним тоном перестерігають нас: “Господь Бог не тільки безконечно милосерд­ний, але й безконечно справедливий, тож не грайтеся з гріхом, але бійтеся строгої руки Божої справедливости й кари”.

День Страшного Суду всім нам пригадує велику відповідаль­ність, яка чекає на кожного з нас за наше життя. А швидка й дуже строга Божа кара, що впала на наших прародичів за один-єдиний тяжкий гріх, переконує кожного, що з Богом не можна жартувати. Тож одна й друга неділя доводять нам необхідність виправлення нашого життя, посту й покути, жалю за гріхи, бо тільки тоді змо­жемо мати надію на Боже милосердя у день Страшного Суду.

М’ЯСОПУСНА НЕДІЛЯ Що таке “м’ясопуст”?
Седмиця, що наступає після неділі Блудного Сина, називається М’ясопусна і закінчується неділею, яка має ту саму назву. М’ясо­пусна неділя це вже останній день перед Великим постом, у якому ще дозволялося їсти м’ясо. Звідси й назва цієї неділі — м’ясопуст, що значить відпущення, покинення м’яса. Очевидно, ми тут маємо на думці ті часи, коли Великий піст дотримувався дуже строго.

Богослужба М’ясопусної неділі
М’ясопусна неділя ще має назву неділі про Страшний Суд. Цього дня читається святе Євангеліє, в якому Ісус Христос гово­рить про Страшний Суд та про вічну нагороду для праведних і вічну кару для грішних. Події Страшного Суду присвячена вся сьогоднішня богослужба. Оспівуючи перебіг Страшного Суду, вона намагається наповнити нас спасенним страхом, жалем за гріхи та вказати на необхідність добрих справ, передовсім справ милосердя.

Перед цим судом ніхто не втече, і тут усе буде виявлене, нагороджене або покаране, про це сказано в наступних стихирах з великої вечірні неділі: “Книги відчиняться, виявлені будуть людські діла перед нестерпним судом, а вся долина зашумить страшним скреготом плачу, коли побачить усіх грішних, засуджених на вічні муки Твоїм справедливим судом, і даремний плач. Тому молимо Тебе, Блаже, пощади нас слав’ячих Тебе, єдиний многомилос­тивий”. “Засурмлять труби й розпадуться гроби, і ввесь людський рід воскресне з трепетом. Ті, що творили добро, радуються в радос­ті чекаючи, щоб прийняти нагороду. А грішники тремтять, гірко ридаючи, бо йдуть на муку й відлучаються від вибраних. Господи слави, змилосердися над нами й пощади нас, як Благий, та зроби нас гідними мати частку з тими, що Тебе полюбили”.

Кожний стане на Страшному Суді, і там не будуть зважати на особи, які співають пісні канону утрені цієї неділі:

“Надходить день, уже при дверях суд, чувай, душе, де збира­ються разом царі і князі, багаті й бідні, і кожна людина дістане по заслузі своїх діл” {Четверта пісня).

СИРОПУСНА НЕДІЛЯ

Що таке “сиропуст”?
Свята Церква, помалу готуючи нас до посту, у М’ясопусну неділю наказала не їсти м’ясні страви. У часі сиропусної або сироїдної седмиці Церква дозволяє споживати тільки молочні стра­ви. Та в Сиропусну неділю треба й від цих страв відмовлятися. Звідси й назва “сиро-пуст”, тобто відпущення сира. Цей тиждень називався в народі сирний або масляний, а Сиропусна неділя мала назву пущення, тобто утримання від усіх молочних продуктів. У цю неділю в нас справляли “запусти”, тобто останні передпісні забави.

У Західній Європі наші “запусти” називалися “карнавалом”, що означало те саме, що й м’ясопуст, від італійського “карне-вале” — дослівно: прощай м’ясо! У латинській Церкві Великий піст почи­нається щойно в середу нашого першого тижня посту, у т. зв. Попільну середу, коли посипають голови попелом на знак покути. До того дня в латинській Церкві ще можна їсти м’ясо й робити забави, що подекуди бувають дуже гучні.

Практика сиропусного тижня і неділі дуже давня. Про неї згадує вже олександрійський патріярх Теофіл († 412), а перед тим установлена М’ясопусна седмиця й неділя. Синаксар на сирну суботу каже, що, на думку декого, сиропусний тиждень став законом за грецького цісаря Гераклія (610-641). Той шість літ воював з перським царем Хозроєм і дав обітницю, що коли виграє війну, то не буде їсти м’яса цілий тиждень перед Великим постом.

У суботу перед Сиропусною неділею свята Церква, щоб дати нам приклад і заохотити до посту й покути, відзначає пам’ять усіх святих мужів і жінок, що від найдавніших часів провели своє життя в молитві, пості й покуті. Тут передовсім ідеться про тих, хто протягом віків жив життям посту й покути чи то по монастирях, чи на пустині одинцем.

Богослужба Сиропусної седмиці прибирає щораз більше пісний вид, особливо в середу, п’ятницю і в неділю при кінці вечірні. У вівторок на вечірні вже починаються поклони, що тривають цілий піст.

ОБРЯД ПРОЩЕННЯ В СИРОПУСНУ НЕДІЛЮ
У давнину в монастирях Сходу був гарний звичай: відбувати обряд взаємного прощення в Сиропусну неділю. Цей обряд викону­вався ввечері після скромної вечері. Усі монахи у присутності вірних просили один в одного прощення за свої провини, обій­малися і давали поцілунок миру. Миряни також просили один в одного взаємне прощення. Подекуди при обряді прощення співали стихири Пасхи: “Пасха священная нам днесь з’явилася… “. Остання стихира закінчується закликом до взаємного прощення: “… і друг друга обіймім! Промовмо: “Браття”, — і тим, що ненавидять нас; простім усе… “. Цей спів стихир Пасхи мав означати, що як у дні Христового Воскресення, так і тепер, на вступі до Великого посту, треба один одному все пробачити задля Христа, що задля нас постив, терпів і воскрес.

Цей дуже зворушливий обряд прощення зберігався ще в Києво-Печерській Лаврі до часу приходу влади комуністів. І тут усі монахи мали спочатку скромну передпісну вечерю. Потім усі, на­стоятелі й звичайні монахи, одягалися в монаші мантії і йшли до церкви. Усі настоятелі Лаври, від найвищого до найнижчого, ста­вали поряд посередині церкви, а вся братія Лаври, яких кількасот осіб, підходили до настоятелів, падали на коліна один перед одним і зі словами: “Прости мені, Отче”, — чи — “Прости мені, Брате”, трикратно цілували один одного. А митрополичий хор співав при тому стихиру з великої вечірні Сиропусної неділі: “Сіде Адам прямо рая, і свою наготу ридая плакаше… “. Після обряду прощення всі мовчки розходилися.

Справді, яке велике значення для нашого духовного життя мають ті чотири передпісні неділі. Хто разом з митарем бився в груди й учився від нього покори; хто з притчі про блудного сина навчився довір’я до Божого милосердя; хто в М’ясопусну неділю з розважання про Страшний Суд набрав боязни перед Божою спра­ведливістю, яка так сильно діткнула наших прародичів, про що говорить Сиропусна неділя, — для того тепер піст не буде страш­ний. Він радше буде для нього потребою його серця й душі. Він тепер сам бажатиме постити й бити поклони, знаючи, що молитва, піст і жаль за гріхи найкраще приготує його душу до зустрічі світлого празника Христового Воскресення.

СТИХИРА ЗІ СТИХОВНІ ВЕЧІРНІ СИРНОЇ НЕДІЛІ:
“Засіяла Твоя благодать, Господи, засіяло просвічення душ наших. Ось час сприятливий, ось час покаяння! Відложім діла тьми та одягнімся у зброю світла, щоб, перепливши велике море посту, ми осягнули тридневне воскресення, Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, який спасає наші душі”.

Святий Великий Піст — встановлення й тривання

“Піст це не новітній винахід, але скарб по батьках. Усе, що давнє, гідне похвали. Пошануй же стародав­ність посту! Він такий давній, як саме людство”
(Святий Василій Великий. Про піст, 1).

Святий Великий піст, який називають також Чотиридесят­ницею, це одна з найдавніших і найбільш священних установ хрис­тиянської релігії. Історія Великого посту має довгу й багату тра­дицію. Вона сягає апостольських часів. Передпасхальний піст нази­вають Великим не тільки через його тривалість, але й через його важливість і значення в житті Церкви і кожного християнина.

Святі Отці Церкви мають до встановлення святого посту най­більшу пошану й найкращі похвали. Святий Василій Великий (329-379) про давність встановлення посту каже: “Нехай буде мені вільно знову звернутися до історії і пригадати, що піст дуже давній і те, як усі святі дуже берегли його, наче яку спадщину по батьках, що її переказував батько синові. Так то цей скарб через безпе­рервне передання дійшов аж до нас” (Про піст, І). — Тож поглянь­мо на розвій і час тривання цього духовного скарбу нашої Церкви.

ЯК ТВОРИВСЯ ПЕРЕДПАСХАЛЬНИЙ ПІСТ?
Уже апостоли й перша християнська громада почали заміняти день жидівської Пасхи днем поминання Христових мук і смерти. Роковини Христової смерти були для них дуже сумним днем. Тож, щоб його належно відсвяткувати, вони зберігали піст у цей день. І так первісна християнська Пасха почала існувати у вигляді посту. Це була хресна Пасха. За свідченням святого Іринея (к. 125 — к. 203), про яке говорить історик Церкви Євсевій (к. 260 — к. 340), перший зародок нинішнього 40-денного посту в той час обмежу­вався одним-двома днями посту, який не вважався передпасхаль­ним, а таки самою Пасхою. Пасхального посту, за тим свідченням, одні дотримували один день, инші — два дні, инші — ще довше, а ще инші — 40 годин. (Історія Церкви, 5, 24).

У післяапостольських часах Церква II-III віків починає звертати увагу не тільки на сумні роковини Христової смерти, але й на радісні роковини Його Воскресення. Так, отже, попри хресну Пасху помалу приходить і воскресна Пасха із відміною пасхального посту. Ще в апостольських часах одні перестають дотримуватися посту у сам день жидівської Пасхи, а инші — наступної неділі. За свід­ченням історика Сократа, (к. 379-440) ті, що святкували Пасху разом із жидами, тобто 14 дня Нісана, твердили, що це їм передано від святого апостола та євангелиста Йоана; а ті, які святкували празник Пасхи наступної неділі після жидівської Пасхи, доводили, що свій звичай одержали від святих апостолів Петра й Павла. “Але ні одні ні другі, — зауважує історик Сократ, — не можуть довести це писемними доказами” (Історія Церкви, 5, 22).

Так виникли пасхальні спори між тими, які святкували Пасху разом із жидами і тими, що святкували її наступної неділі. Ті довгі спори полагодив Нікейський Собор 325 року.

У канонічних пам’ятках III сторіччя говориться також про час, коли закінчувався пасхальний піст. За канонами Іполита врочисте закінчення посту відбувалось у воскресну ніч на зорі, за Дидас­каліями — о 3-ій годині ночі, а за Апостольськими постановами — коли почали співати півні.

ТРИВАЛІСТЬ ВЕЛИКОГО ПОСТУ
У III столітті передпасхальний піст у деяких Церквах триває цілий тиждень. Це той час, який сьогодні звемо Страсним тижнем.

При кінці III століття Великий піст уже сягає 40 днів. Від IV віку маємо перші свідчення про 40-денний передпасхальний піст. Перше свідчення дає нам Нікейський Собор, котрий каже, щоб помісні собори відбувалися “один перед Чотиридесятницею (далі вжива­тимемо скорочено 40-ця — Ю. К. ), щоб після усунення всякого неладу чистий дар приносився Богові, а другий під осінній час” (Правило 5).

Хоч у IV столітті 40-ця стає вже відомим введенням, усе-таки вона ще не є точно означена і не має загального визнання. Поде­куди все ще існує 20-денний піст, що триває в період між давнім коротким і 40-денним. Він був передусім у практиці на Заході, куди 40-ця прийшла дещо пізніше, ніж на Схід.

Про різну тривалість посту перед Пасхою у різних краях істо­рик Сократ пише: “Посту перед Пасхою в різних місцевостях дотримуються по-різному, а саме: в Римі перед Пасхою постять без перерви три тижні, крім суботи й неділі. В Ілірії, по всій Греції й Олександрії зберігають піст шість тижнів до Пасхи й називають його Чотиридесятниця. Инші знову починають свій піст за сім тижнів перед празником Пасхи” (Історія Церкви, 5, 22).

Важливим свідченням поступового переходу від короткого пос­ту до 40-ці в Єгипті є пасхальні послання святого Атанасія Вели­кого (к. 297-373). У першому з них (329 р. ) він ще не згадує про 40-цю, тільки говорить про початок “святого посту”, який пов’я­заний з понеділком Страсної Седмиці. Зате в 11-му пасхальному посланні, писаному з Риму 340 року до Тмуїського єпископа Сера­піона, який за час відсутности святого Атанасія мав наглядати за єгипетською Церквою, святий Атанасій дає таке доручення: “Пода­ти до відома братам про 40-денний піст і при тому повчити про нього, щоб тоді, коли ввесь світ постить, ми одні, що живемо в Єгипті, не виставляли себе на сміх за непощення і за те, що в ті дні віддаємося радості”. А в 19-му посланні з 346 року святий Ата­насій уже говорить про дотримання 40-ці як про необхідну умову для гідного святкування Пасхи: “Хто нехтує 40-ею і хто наче без уваги й нечистим серцем входить у святая святих, той не празнує празника Пасхи”.

Де був у звичаю 6-тижневий піст, там його починали в поне­ділок другого тижня нашого теперішнього посту. За цією практи­кою наша перша седмиця 40-ці ще не входила до посту.

За давньою традицією Східної Церкви суботи й неділі не вважа­лися посними днями. Отже, щоб мати число 40, то піст із шістьох продовжено до семи тижнів. При кінці IV століття передпасхальний піст, званий 40-ця, є вже у практиці як Східної, так і Західної Церкви.

ЧИСЛО 40 — РЕАЛЬНЕ ЧИ СИМВОЛІЧНЕ?
Хоч говоримо про 40-денний піст, але у Східній Церкві він триває тільки 36 з половиною днів. Сім тижнів посту без субот і неділь — це 35 днів. До цього числа треба ще додати Велику суботу і половину ночі перед празником Пасхи, що також ува­жається посним, і тоді наша 40-ця матиме 36 і пів дня, що стано­вить одну десяту цілого року.

Латинська Церква має 6-тижневий піст, бо вона й суботу зачисляє до посних днів, тобто у практиці й на Заході 40-ця мала тільки 36 днів. Та щоб мати повних 40 днів посту, латинська Церква в VII сторіччі додала ще чотири дні на початку посту. Тому Захід починає тепер свій піст у т. зв. “Попільну середу”, тобто в середу нашого першого тижня посту.

Число 40, як числа 3, 7 і 9, з давніх-давен мало символічне значення. Тому воно ввійшло і до передпасхального посту радше в символічному, аніж буквальному значенні. У Старому Завіті читаємо про 40 днів потопу (Буг. 7, 4), про 40-літню мандрівку Ізраїля пус­тинею {Чис. 14, 33), про 40-денний піст Мойсея, поки він дістав від Бога таблиці закону (Вих. 34, 28), про 40-денну подорож пророка Іллі до гори Хорив (1 Цар. 19, 8). У Новому Завіті святе Євангеліє гово­рить, що 40-го дня Йосиф і Марія принесли Дитятко-Ісуса до святині, про 40-денний піст Ісуса Христа в пустині (Мт. 4, 2), про 40-денне перебування Його на землі після свого воскресення (Ді. 1, 2).

Свята Церква від самого початку освятила число сорок. У перших сторіччях в практиці були 40-денні покути, а відтак при­йшов 40-денний піст перед Пасхою. У нашому обряді 40-го дня після народження приносять дитину до церкви, щоб її уцерквити, а також 40-го дня поминаємо померлих.

Мета Святого Великого Посту

“Тому, що ми не постили, то нас прогнано з раю. Отже, чинім піст, щоб вернутися до нього”
(Святий Василій Великий. Про піст, І).

Хоч наші часи принесли багато змін щодо церковних законів, традиції й дисципліни, і хоч після Другого Ватиканського Собору прийшло значне злагіднення всіх постів взагалі включно з Великим постом, все-таки й сьогодні час Чотиридесятниці має своє велике значення для нашого духовного життя. Може сьогодні через різні причини ми не можемо так строго постити, як постили колись наші предки, але й сьогодні над нами тяжить обов’язок духовного посту, боротьби з нашими гріхами і злими нахилами, обов’язок молитви, практики чеснот та добрих діл. І якраз ця наша духовна обнова є властивою і найважливішою метою святого Великого посту.

У попередній статті ми говорили про встановлення і час три­вання, а тепер про мету Великого посту. Щодо мети святої 40-ці, то можемо розрізнити три періоди:

1. Апостольські часи
Для апостолів і перших християн день жидівської Пасхи був сумним спомином смерти Ісуса Христа, тому вони проводили його в молитві, смутку й пості. Лучення поняття Пасхи з поняттям посту тривало довго. Ще в письменників II сторіччя можна заува­жити вживання слова “Пасха” у значенні “піст”. Це було наче

відгомоном тих часів, коли святкування смерти й воскресення Ісуса Христа відбувалося в один день. Зв’язок сумної події смерти з радісною подією воскресення Христа Господа відобразився на на­ших богослуженнях Великої суботи, де служба посна лучиться зі службою воскресною.

2. Пасхальний піст і катехуменат
III-IV століття — часи найбільшого розквіту катехуменату. Катехумени, або оглашенні — ті, які готувалися до святого таїнства хрещення. Приготування звичайно тривало три роки й закінчу­валося врочисто в 40-цю. Основні акти цього закінчення були такі: надання імени оглашенному на початку 40-ці, щоденне заклинання його від злих духів протягом цілого посту, остаточне поучення його в правдах святої віри, кінцевий іспит та саме хрещення у Велику суботу. Деякі з тих актів входили в уклад щоденного богослу­ження.

Стати через святе хрещення християнином і членом Церкви — небуденна подія в житті новохрещенців і Церкви. Тому ця радісна подія звичайно лучилася з великими празниками, як Пасха, Зелені свята, Богоявлення. У III сторіччі обряд хрещення пов’язували передусім з празником Пасхи. Оглашенні готувалися до хрещення постом і молитвою. Під впливом катехуменату передпасхальний піст продовжився до 40 днів. З часом й инші вірні почали дотриму­ватися посту разом з оглашенними. Про звичай вірних постити разом з катехуменами говорить святий мученик Юстин († 167). Він каже, що тих, які навертаються до християнської віри, “вчать, щоб вони молитвою і постом просили в Бога прощення минулих гріхів, і ми молимося і постимо разом з ними” (Апол. 1, 61).

3. Великий піст — подвиг душі й тіла
Запровадження катехуменату не тільки продовжило Великий піст до 40 днів, але також причинилося і до того, що з часом усі вірні перейняли його від оглашенних і він став для усієї Церкви передпасхальним. Потім, коли катехуменат втратив дещо своє значення, то 40-ця стає самостійною практикою. Тепер вона стає для всіх вірних часом особливої молитви, посту й покути та духов­ної підготовки до празника Пасхи. Це наставлення Церкви найкра­ще втілене в наших посних богослуженнях, звичаях і практиках. Згадаємо деякі з них.

Посні богослуження
Вони різняться від зви­чайних богослужень тим, що мають більше молитов, біль­ше псалмів і більше читань, передусім зі Старого Завіту. Увесь Псалтир під час пос­них богослужень перечиту­ють два рази щотижня. Головне тут, що з усіх пос­них відправ пробивається ве­ликий дух покути й жалю за гріхи. Посні стихири на ве­чірні чи утрені своїм змістом або оплакують гріхопадіння людини, або закликають до покути й жалю, або підно­сять користь посту й добрих діл, або поручають пануван­ня над змислами чи практику чеснот. “Постімося постом милим і приємним Господеві, — каже стихира на стиховні вечірні першого понеділка посту, — правдивий піст це відчуження від злого, здержання язика, відкинення ненавис­ти, відлучення похотей, обмови, неправди і ламання присяги, — усе те залишити — це справжній піст”. А на стиховні утрені понеділка першої седмиці посту співаємо: “Настав піст, мати чис­тоти, викривач гріхів, проповідник покаяння, життя ангельське і спасення людей: вірні закличмо: “Боже, помилуй нас!”.

Посні покути й поклони
У перших сторіччях християнства в Церкві була практика при­людної покути за різні гріхи чи провини. Багато з тих каяників, ідучи за бажанням Церкви, відбували свою покуту в часі Великого посту. І так, як вірні перейняли піст 40-ці від катехуменів, так також усі вірні під впливом покутної дисципліни з часом почали вважати себе за каяників і чинити різного роду покути у Великому пості. Звідси і глибоко покутний дух наших великопосних богослужень.

З нашими посними відправами тісно пов’язані поклони. Вони бувають або тільки до пояса, або доземні і практикуються на всіх посних богослуженнях від понеділка до п’ятниці.

На особливу увагу заслуговує молитва святого Єфрема Сирина († 373) з поклонами. Ця молитва повторюється на кожному бого­служенні. Її можна б назвати офіційною великопосною покутною молитвою нашої Церкви. Вона є змістом і метою Великого посту. Наводимо її повністю:

“Господи і Владико життя мого, дух млявости, недбайливости, владолюбства й пустослів’я віджени від мене (поклін). Дух же доб­рочесности і смиренномудрія, терпіння й любови даруй мені, не­достойному рабові Твоєму (поклін). Так, Господи царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо Ти благосло­вен єси на віки віків. Амінь” (поклін).

Київський митрополит Георгій (1072-1073) у своєму Білеческім Уставі приписує для всіх вірних по 300 великих поклонів денно в часі 40-ці (§ 7).

Літургія Передосвячених Дарів
Питома посна відправа — це Літургія Передосвячених Дарів. Ще в перших сторіччях був звичай, щоб під час посту 40-ці не від­правляти святої Літургії, бо в тому часі вона ще лучилася з агапою, тобто братолюбною гостиною, що суперечило духові посту. Крім того, святу Літургію вважали за радісне таїнство, тому її відправ­ляли лише в суботу й неділю. В инші дні тижня, щоб дати вірним нагоду прийняти святе причастя, святу Літургію замінювали инши­ми богослуженнями, з яких з часом розвинулася Літургія Перед­освячених Дарів. Вона не є Літургією у прямому значенні слова, бо не має освячення, це радше вечірня, злучена зі святим причастям, хліб якого був уже перед тим освячений. Звідси й назва Літургії.

Лаодикейський Собор (канон 364) приписує: “Не можна в 40-цю приносити святий Хліб (тобто правити святу Літургію), крім суботи і дня воскресного” {Правило 49). Трульський собор (692 р. ) постановляє: “В усі дні святої 40-ці, крім суботи й неділі і празника Благовіщення, треба правити Літургію Передосвячених Дарів” (Правило 52).

Коли ж помалу остигла перша християнська ревність і скасо­вано звичай щоденного й частого святого причастя, то 40-ця стала також часом приготування до гідного пасхального святого причастя.

Посні проповіді
Колись вірні в часі 40-ці бували в церкві на відправах навіть по два рази денно. Під час відправ виголошували проповіді. Святий Василій Великий під час одного посного тижня дав у 9 гоміліях гарний виклад про Шестиднев (про шість днів створення світу). Він тоді проповідував два рази денно, вранці й увечері. Від нього маємо також дві гарні науки про значення й користь посту.

Практика Святого Великого Посту

“Початок посту — це час покаяння, це день спа­сення. Душе, чувай і зачини входи похотей, взираючи до Бога”
(Канон утрені першого понеділка посту).

Великий піст — це для кожного християнина час духовної боротьби, у якій беруть участь і душа, й тіло. Душа бере участь через ревну молитву й розважання, через чування над змислами, практику чеснот і добрих діл. Це внутрішнє наставлення душі проявляється назовні через піст і покутні діла нашого тіла. Без умертвлення тіла нема духовного посту. “Наскільки відіймеш тілу, — каже святий Василій Великий, — настільки додаси своїй душі блиску духовного здоров’я. Бо не збільшенням сили в нашому тілі, а витривалістю душі й терпеливістю в прикрих досвідах здобуваємо силу проти невидимих ворогів” (Про піст, І).

Традиційна практика посту в Церкві відбувається двома спосо­бами: або через повне утримання від усякої їди й пиття до якогось означеного часу, і це є властивий піст, або через відмову від деяких страв без огляду на час їди, що звемо абстиненцією.

Після того, що ми сказали вже про розвій, тривалість і мету Великого посту, варто сказати дещо про сам спосіб посту.

ПЕРВІСНИЙ ПІСТ
Первісно, як щодо часу тривання, так і щодо способу і прак­тики Великого посту не було якоїсь означеної норми чи приписів Церкви. Усе залежало від доброї волі вірних, тому постили по-різному. Історик Сократ (к. 379-440) так говорить про спосіб посту в його час: “Розбіжність полягає не тільки в числі посних днів, але й розумінні здержливости від страв. Тому що одні утримуються від їди різних тварин, другі з усіх живих створінь їдять тільки рибу, а инші разом з рибою їдять і птиць, кажучи, що птиці, за словами Мойсея, також постали з води. Одні не їдять навіть овочів і яєць, другі живляться тільки сухим хлібом, деякі і того не приймають, а ще инші постять до 9-ої години (це 3-тя година пополудні) і потім їдять усяку страву” (Історія Церкви, V, 22).

Останні слова Сократа свідчать, що істотним у пості за його часів не був вид страв, а тривалість повного утримання від їди. Иншими словами: важливим у пості було те, що протягом дня їли тільки один раз, звичайно по 3-ій годині пополудні або після заходу сонця. “До вечора чекаєш без їди, — говорить святий Василій Великий, — а цілий день пересиджуєш у суді” (Про піст, І). А святий Йоан Золотоустий каже: “Ніхто з нас не буде думати, що одного утримання від їжі до вечора вистачить нам для спасення” (На Книгу Буття гомілія, 4).

У монастирях, де цілий рік приймали поживу тільки раз на день, у 40-цю монахи не їли й по кілька днів. Паломниця Сильвія (IV ст. ) говорить про єрусалимських монахів, деякі з яких у 40-цю, “прийнявши поживу після Літургії в неділю, не їдять аж до суботи” (§ 28).

ЗДЕРЖЛИВІСТЬ-АБСТИНЕНЦІЯ ВІД ДЕЯКИХ СТРАВ
По цілоденному пості первісно вірні їли ввечері усяку страву. Та вже десь у V ст. входить у звичай обмеження і щодо роду страв.

Це сталося під впливом практики пустинників-монахів, які не тільки приймали поживу один раз на день, але також обмежували і види страв. Звичайна їда в пустинників — це хліб, вода й овочі. Паломниця Сильвія каже у своїх споминах, що єрусалимські мона­хи в часі 40-ці “не їдять ні кришки хліба, ні оливи, ні овочів, а тільки воду і трохи мучної юшки” (§ 28). Помалу така суха їда монахів стає загальною і серед мирян під час 40-ці. Лаодикейський Собор (к. 364) наказує: “Через усю 40-цю постити зі сухою їдою (“сухояденієм”)” (Правило 50).

СУБОТИ Й НЕДІЛІ В ПОСТІ
У Східній Церкві суботи й неділі в пості не вважаються посни­ми днями, у ці дні нема повної відмови від їди до означеного часу, але і в ті дні з часом стали їсти тільки означені види поживи, як хліб, овочі, риба, подекуди й молоко. Це значить, що в суботу й неділю не було посту, але була абстиненція.

Київський митрополит Георгій дозволяє в часі 40-ці всім миря­нам в суботу й неділю вживати рибу тільки два рази денно. (Біле­ческій Устав, § 7). Львівський Синод (1891), говорячи про 40-цю, зазначає: “що після теперішнього звичаю народу, також суботи й неділі яко посні дні заховуються” (Титул*, XI).* А звертаючи увагу на різницю між стислим постом і здержливістю, Собор каже: “Од­наче в тій справі треба пам’ятати про звичай і потребу місцевос­тей” (Титул, XI).

ВЕЛИКИЙ ПІСТ У НАШІЙ ЦЕРКВІ
У нашому народі святий Великий піст завжди дуже шанували і строго його дотримувалися. Київський митрополит Георгій (1072-1073) наказує такий піст у 40-цю: “Першого тижня посту: суха їда (“сухояденіє”), цебто хліб, вода й овочі, раз на день й нічого не пити. В инші тижні посту — понеділок, середу й п’ятницю: суха їда раз на день; у вівторок і четвер: каша (сочевиця) з олією оливковою або маковою раз на день; в суботу й неділю: риба два рази денно, на празник Благовіщення: риба (Білеческій Устав, § 7).

Святий Теодосій Печерський (к. 1035-1074) у своєму Києво-Печерському монастирі, йдучи за правилами святого Теодора Сту­дита, запровадив такий піст: упродовж шести перших тижнів посту 40-ці: їда раз на день, а саме, першого тижня: суха їда (хліб і овочі). В инші п’ять тижнів у середу й п’ятницю — як першого тижня, а в инші дні — ярина і каша без оливи. Першого тижня посту, а потім у середи й п’ятниці инших тижнів не дозволено було пити вина, хіба хворим і старим. Замість вина на той час готували окремий напій з перцю, кмину й анису. У дні дальших тижнів дозволялось по одній склянці вина. У суботи й неділі дозволялось їсти два рази на день і пити вино. У Страсний тиждень піст ще строгіший.

Наші Собори, спочатку Замойський (1720), а потім Львівський (1891) злагіднили дещо той колись дуже строгий піст у нашому народі. Замойський Синод дозволив споживання набілу під час 40-ці. У цій справі він дав такий припис:

“Почавши від понеділка по неділі сиропусній до дня святої Пас­хи і перед тим постом один тиждень тільки з набілом” (Титул, XVI).

Львівський Синод, крім набілу, у часі 40-ці дозволяє також у деякі дні м’ясні страви під умовою проказання певних молитов.

Найбільше злагіднення всіх постів у цілій Католицькій Церкві прийшло після Другого Ватиканського Собору. Йдучи за вказівками цього Собору, українські католицькі єпископи разом з Верховним Архиєпископом Йосифом одобрили для нашої Церкви злагіднення всіх постів, і 40-ці також. З окремої постанови про піст, яку видав Верховний Архиєпископ Йосиф 1966 року, виходить, що тепер наші вірні зобов’язані утримуватися від м’яса в усі п’ятниці цілого року, а в часі 40-ці, крім того, ще в перший день посту і Велику п’ятницю відмовлятися від м’яса й набілу.

Поза тим ця постанова пригадує всім вірним про постійний обов’язок молитви, аскези та плекання духовного життя. “Нехай ці великі полекші, — сказано вкінці згаданої постанови, — будуть одночасно і сильною спонукою та заохотою до покаяння та оми­нання гріхів і ображування Бога. Нехай пам’ятають вірні хрис­тияни, що в родині, в якій затихла молитва й заникла практика посту, а навіть забута пам’ять на нього, ледве чи ще живе хрис­тиянський дух. Тому злагіднені пости нехай скріплять ревність у молитві, у розважанні і богослужбах, у даванні милостині, у праці і в частих святих сповідях і святих причастях” (Благовісник, Рік II, Кн. 2-4).

Неділя православ’я

“Пречистому Твоєму образові поклоняємось. Бла­гий, просячи прощення наших провин, Христе Боже”
(Тропар).

Перша неділя Великого посту зветься неділею Православ’я. Про яке православ’я тут йде мова? Слово “православ’я”, по-грецьки “ортодоксія”, означає істинну віру і правдиве почитання Господа Бога. Тож мова тут не про православ’я, яке ми сьогодні розуміємо як противагу Католицькій Церкві, але про православ’я, яке було спільне для цілої Христової Церкви аж до розколу Східної і Західної Церкви за патріярха Керуларія в XI сторіччі. Православ’я, яке святкує ця неділя, це православ’я вселенсько-католицьке, його визнавала ціла Христова Церква перших віків у боротьбі проти єресі іконоборства. Тому неділя Православ’я це торжество цілої Церкви, Східної і Західної, це радісне святкування остаточної перемоги над іконоборством й иншими єресями.

Неділю Православ’я установив і наказав щорічно святкувати Собор у Константинополі 842 року. Мета цього свята — прилюдно й урочисто віддати честь і поклін святим іконам Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих. Оскільки перше торжество православ’я, себто прилюдне почитання святих ікон після осуду іконоборства, відбулося в першу неділю посту 842 року, то ця неділя до сьогодні залишилася неділею почитання святих ікон, хоч це торжество не має нічого спільного з Великим постом. — Погляньмо дещо ближче на історію іконоборства та причини встановлення неділі Православ’я.

ПОЧАТОК ІКОНОБОРСТВА
Визначна риса Східної Церкви — це давнє й особливе почитан­ня святих ікон Ісуса Христа, Божої Матері, ангелів і святих. Свя­тим іконам, подібно як і святим мощам, Христова Церква віддає великі почесті і пошану. Вона ставить їх у храмі для прилюдного почитання. Вона заохочує, щоб ми святі ікони почитали вдома та — у формі хрестиків чи медальйонів — носили на своїх грудях.

Святі ікони зазнавали прилюдної і приватної почести у Східній Церкві аж до панування візантійського цісаря Лева III Ісаврія (717-741). Під впливом двох єпископів з Малої Азії він осудив почи­тання святих ікон і вважав його за ідолопоклонство. Свою боротьбу проти святих ікон почав від того, що наказав забрати ікону Ісуса Христа з брами його палати. А відтак у 730 році він видав цісар­ський декрет, яким заборонив почитання святих ікон у цілій держа­ві. Цим декретом у Східній Церкві починається довга, завзята, болісна і кривава боротьба проти святих ікон, знана в Церкві під назвою іконоборства. Ця боротьба з невеликими перервами тривала понад сто літ і закінчилася світлим тріюмфом почитання святих ікон.

Цісарський декрет наказував святі ікони нищити, палити, а їхніх оборонців ув’язнювати, відправляти на заслання і навіть мучити. Патріярх Герман І (713-730) не хотів підписувати цісар­ський декрет проти ікон, за те цісар його усунув та призначив патріярхом послушного собі Анастасія (730-754). Римські папи, спочатку Григорій II (715-731), а потім Григорій III (731-741) пи­шуть до цісаря листи протесту і на своїх римських синодах осуджу­ють боротьбу проти ікон.

Цісар Костянтин V Копронім (741-775), син Лева III, завзято продовжував іконоборчу боротьбу свого батька й хотів, щоби по­читання святих ікон Церква урядово осудила. З цією метою у 754 році він скликав єпископів до Константинополя на собор, який під його натиском заборонив почитання святих ікон.

ОСУД ІКОНОБОРСТВА
Дозвіл на почитання святих ікон приходить за цісаревої Ірини, яка 784 року усунула з уряду іконоборця-патріярха Павла, а на його місце наказала вибрати Тарасія (784-806). Він разом з цісаре­вою Іриною й Апостольською Столицею скликав у 787 р. собор до Нікеї. Цей собор відомий у Церкві як Сьомий Вселенський Собор. Пам’ять Отців цього собору наша Церква святкує в жовтні.

Собор у Нікеї за основу до свого догматичного рішення щодо святих ікон бере науку святого Йоана Дамаскина (к. 675-749), великого богослова Східної Церкви. Собор виразно підкреслює різницю між почитанням — адорацією, по-грецьки — “латрія”, яке стосується тільки одного Господа Бога, і між почестю і пошаною, по-грецьки — “дулія”, яку віддаємо Богородиці, ангелам і святим. Собор навчає, що святі ікони це тільки видимі символи невидимих осіб, яким віддаємо почесть. Почитаючи святі ікони, ми не почи­таємо паперу, полотна чи дерева, з яких зроблені святі ікони, тільки віддаємо честь тим особам, які на них зображені. Почитання святих ікон Собор ставить нарівні з почитанням святого Євангелія, хреста й мощей святих.

ТРІЮМФ ПРАВОСЛАВ’Я
З початком IX сторіччя за цісаря Лева V Вірменина (813-820) приходить нове переслідування святих ікон і воно триває аж до 842 року. У цьому році цісарева Теодора дозволяє почитати святі ікони й усуває іконоборчого патріярха Йоана VII, а на його місце ставить Методія І (842-846). Патріярх Методій І, що зазнав гонінь і мук за святі ікони, зараз скликає до Константинополя синод, який уже остаточно повертає почитання святих ікон. Цю кінцеву пере­могу, знану як “тріюмф православ’я”, наша Церква щорічно згадує у неділю Православ’я.

До великих оборонців святих ікон належать патріярх Герман І, святий Йоан Дамаскин, святий Андрій Критський († 767), святий Теодор Студит (759-826) і патріярх Методій І.

Патріярхові Методієві І приписують укладення Чину Право­слав’я, тобто прилюдного визнання святої віри, яке читають на Службі Божій у неділю Православ’я. Цей Чин Православ’я з часом зазнавав різних змін і додатків. Він прийшов і на наші рідні землі та відбувався в катедральних церквах. До нього входять визнання віри, прилюдне віддання почести іконам Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці, подяка Богові за перемогу над єресями, молитви за живих і померлих та проголошення анатеми на єретиків.

Дух богослуження неділі Православ’я — це дух радости, пере­моги, тріюмфу та почести й пошани до святих ікон. “Сьогодні, вірні, радісно плещім руками, — сказано в каноні утрені у першій пісні, — і закличмо: “Які дивні діла Твої, Христе, і велика сила, що наше одномисліє і згоду встановив. Прийдіть, Богом просвічені, і святкуймо радісний день. Сьогодні небо й земля радіє, і ангельські чини та людей громади особливо празнують”.

“Нині всім засяяло світло благочестя, — співаємо на стихирах великої вечірні, — прогоняючи обман нечестя, наче хмару, і просві­чуючи серця вірних. Прийдіть усі православні, припадімо благо­честиво з поклоном до чесних Христових ікон”.

А на утрені на хвалитних стихирах співаємо: “Днесь настав радісний день і повний утіхи, бо блищить ясність найправдивіших догматів, і сяє Христова Церква, прикрашена нині відновленням святих ікон і сяйвом образів, і Богові миле одномисліє вірних”.

У восьмій пісні канона утрені читаємо: “Зберігаючи прадідні закони Церкви, пишемо образи Христові і Його святих та цілуємо їх устами, серцем і бажанням, взиваючи: “Благословіть усі діла Господні Господа”.

СУБОТА СВЯТОГО ТЕОДОРА ТИРОНА
Тут годиться згадати ще хоч кількома словами святого велико­мученика Теодора Тирона († 306), що його пам’ять Церква святкує в суботу перед неділею Православ’я.

З передання дізнаємося, що цісар Юліян Відступник (361-363), переслідуючи християн, хотів осквернити християнський піст і тому дав наказ, щоб кожного дня першого тижня посту всю поживу на ринках Константинополя покроплювали кров’ю ідольських жертв. Тоді явився єпископові Константинополя Євдоксієві святий великомученик Теодор Тирон, який перестеріг його перед злобним наміром цісаря і казав оголосити всім вірним, щоб нічого не купу­вали на ринку до їди, а замість того, щоб їли варену пшеницю з медом, що по-грецьки зветься коливо. Так Господь Бог хотів нам дати знати, як сильно Він цінить християнський піст.

Неділя Хрестопоклонна

“Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресення Твоє славимо”
(Тропар утрені).

Святий Великий піст — це час особливого внутрішнього й зовнішнього вмертвіння і покути. Оскільки ця духовна боротьба триває довгий час, то звичайно буває так, що перші дні чи тижні посту ми практикуємо його ревно й мужньо, але відтак помалу фізично й душевно вичерпуємося, ослаблюємося і знеохочуємося. Свята Церква, знаючи про немічність і нестійкість людської при­роди, ставить посеред посту перед нашими очима надзвичайно могутню спонуку до витривалої духовної боротьби, якою є святий хрест.

У третю неділю посту, у середпістя, свята Церква для збадьо­рення і підкріплення нашого духа наказує по-особливому почитати святий Господній хрест. Звідси й назва цієї неділі — Хрестопо­клонна.

Святий хрест має пригадати безконечну Божу любов до нас, Христові страждання задля нас і наш обов’язок мужньо нести свій хрест щоденного життя. До всіх нас звертається Ісус Христос: “Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною… Хто не несе хреста свого і не йде слідом за мною — не може бути моїм учнем” (Лк. 9, 23 і 14, 27).

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ХРЕСТОПОКЛОННОЇ НЕДІЛІ
Хрестопоклонна неділя пригадує нам сильну зброю, що її має кожний християнин у боротьбі з ворогами за своє спасення, тією зброєю є святий хрест. І якраз цієї неділі хрест виступає перед нами як знамено сили, знамено спасення та знамено перемоги і тріюмфу.

Синаксар — духовна наука на утрені цієї неділі — добре пояснює нам причини почитання святого хреста в Хрестопоклонну неділю. Тут читаємо таке: “Цієї неділі, третьої в пості, святкуємо почитання чесного й животворного хреста з наступної причини:

Тому що 40-денним постом якось і ми розпинаємося, занапа­щені пристрастями стаємося огірчені, і знеможені, то ставиться перед нами чесний і животворний хрест, щоб він нас відсвіжив, покріпив, пригадав нам страсті Господа нашого Ісуса Христа та нас потішив… Подібно, як ті, що, відбуваючи довгу й тяжку дорогу, чуються змучені, і коли знайдуть дерево багате в тінисте листя, трохи там відпочивають і, наче відмолодившись, ідуть у дальшу путь, так і сьогодні, в часі посту й посеред прикрої дороги й подвигу, святі Отці посадили життєдайний хрест, щоб дав нам відпочинок і прохолоду та щоб нас, утомлених, зробив мужніми й легкими до дальшого труду… Або, коли надходить цар, то найперше несуть перед ним його знамена й берло, а відтак він сам приходить, тішиться і радіє, а з ним радіють його піддані, так і Господь наш Ісус Христос, який бажає показати нам свою перемогу над смертю і славне явління у дні Воскресення, посилає наперед своє берло, царське знамено — животворний хрест, що наповнює нас радістю і прохолодою та приготовляє нас, скільки це можливо, прийняти і самого Царя та славити світлого Переможця… Тому що хрест зветься деревом життя і є тим деревом, що було посаджене серед едемського раю. Святі Отці посадили хресне дерево посеред 40-ці, пригадуючи нам і про лакімство Адама, і про його зцілення цим деревом, бо, живлячись ним, уже більше не вмираємо, але ще дужче оживляємося… “.

ДУХ БОГОСЛУЖЕННЯ ХРЕСТОПОКЛОННОЇ НЕДІЛІ
Богослуження цієї неділі майже нічого не говорять нам про хрест як символ терпіння, покути чи пониження, а радше велича­ють святий хрест як символ радости, символ перемоги і тріюмфу, що завершує світле Воскресення.

Основний гимн цієї неділі — пісня “Хресту Твоєму поклоня­ємось, Владико, і святеє Воскресення Твоє славимо”. Звідки ця велична пісня? Її взято з молитви “Воскресеніє Христово видів­ши… " воскресної утрені Великодня. Цю молитву читають також на кожній недільній утрені. Вона дуже давня, бо її містить уже утреня Пасхи й недільна утреня IX сторіччя. Її мають і найдавніші богослужби атонських монастирів. У тій пасхальній, глибоко догма­тичній молитві з’являються якраз слова: “Хресту Твоєму… “.

Митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні “Про по­читання святого хреста” каже: “Не можна яскравіше й величавіше представити суті почитання хреста, як це представлено у Хресто­поклонну неділю. Наш обряд завжди лучить це почитання з почи­танням Воскресення: “Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресення Твоє славимо”. Це християнське поняття хрес­та. Поза ним християнин бачить славу воскресення і радости вічного блаженства”.

Стихири вечірні й утрені, канон, сідальні цієї неділі — це великий гимн слави на честь Господнього хреста. “Радуйся, життє­дайний хресте, — співаємо на великій вечірні, — прегарний раю Церкви, дерево безсмертя, що дало нам насолоду вічної слави, і яким проганяються маси бісів, радуються ангельські хори і збори вірних празнують. Ти непереможна зброє, непорушна кріпосте, перемого царів, славо священиків, дозволь і нам осягнути Христові страсті й велику милість. Радуйся, життєдайний хресте, благочестя непереможна побідо, райська брамо, захороно вірних, Церкви забо­роло. Тобою тлінність знищилася і пропала, переможене царство смерти, і ми піднеслися від землі до неба. Ти зброя непереможна, бісів побіднику, славо мучеників, справжня окрасо преподобних, пристане спасення, даруй світові велику милість”.

“Сьогодні день торжества, — читаємо в 1-ій пісні канону утрені, — Воскресенням Христовим зникла смерть, засяла зоря життя, Адам устав і торжествує радісно, тож радіймо, співаючи побідну пісню”.

ОБРЯД ПОЧИТАННЯ СВЯТОГО ХРЕСТА
Урочисте поклоніння святому хресту на утрені цієї неділі від­бувається так.

У переддень празника гарно прибраний квітами святий хрест виносять після вечірні з захристії на престол. Наступного дня на утрені в часі великого славословія священик бере святий хрест з престола, кладе його собі на голову, виносить на середину церкви і ставить на тетраподі. Тепер співають тропар “Спаси, Господи… “, після нього співають тричі “Хресту Твоєму… " і кожного разу усі роблять доземний поклін. Під час співу хресних стихир усі побожно цілують святий хрест.

Ось одна зі стихир, яку співають при почитанні святого хреста: “Прийдіть, вірні, поклонімся животворному дереву, на якім Хрис­тос Цар слави, добровільно руки простерши, підніс нас до первіс­ного блаженства, що його перед тим через розкіш був украв ворог і спричинив наше прогнання від Бога. Прийдіть, вірні, поклонімся дереву, яким ми вдостоїлися розтрощити голови невидимих ворогів. Прийдіть, усі країни народів, і Господній хрест піснями звеличаймо: Радуйся, хресте, упавшого Адама совершенне спасення. Тобою величаються наші найвірніші царі, бо Твоєю силою сильно перема­гають ізмаїльських людей. Тебе сьогодні ми християни зі страхом цілуємо, на Тобі розп’ятого Бога славимо, кажучи: Господи, розп’я­тий на хресті, помилуй нас, бо Ти благий і чоловіколюбець”.

Цього дня, замість “Святий Боже”, співаємо на Літургії “Хресту Твоєму… “. Цю пісню на честь святого хреста співаємо після кожної відправи цілий тиждень аж до п’ятниці і при тому поклоняємося святому хрестові та побожно його цілуємо.

Справді, Хрестопоклонна неділя вчить нас розуміти велике значення святого хреста для нас не тільки в часі посту, але і для нашого цілого життя. Ця неділя показує нам, що де хрест, там сила, там перемога, там спасення і там запевнене воскресення до вічного щасливого життя.

Для більшої заохоти до почитання і любови святого хреста часто пригадуймо собі ті глибокі думки, що вийшли з уст великого почитателя святого хреста святого Єфрема Сирина († 373): “Хрест — воскресення мертвих. Хрест — надія християн. Хрест — жезл кульгавих. Хрест — потіха бідних. Хрест — скинення гордих. Хрест — надія безнадійних. Хрест — кермо для плаваючих. Хрест — пристань для гонених бурею. Хрест — батько для сиріт. Хрест — потіха для терплячих. Хрест — охоронець для юнаків. Хрест — слава для мужчин. Хрест — вінець для старців. Хрест — невинність для дівиць… Хрест — хліб для голодних і джерело для спрагнених… Тож кладімо животворний хрест на чоло, на очі, на уста і на свої груди… Ні на одну годину, ні на один момент не залишаймо хреста та без Нього нічого не робім, але чи спимо чи встаємо, чи працюємо, чи їмо чи п’ємо, чи йдемо в дорогу, чи плаваємо по мор’ю, чи переходимо ріки — усі свої члени ми повинні оздобляти животворним хрестом”.

Утреня з поклонами

“З чого почну оплакувати пристрасного життя мо­го діяння? Чи добрий початок дам, Христе, нинішньому риданню?”
(Великий канон).

Совісне й вірне збереження Великого посту до кінця вимагає від кожного християнина великого гарту духа й волі. Свята Церква, бажаючи, щоб ми наш піст так ревно довершили, як ревно почали, подає нам у часі 40-ці деякі надзвичайні спонуки до посту й покути. Цьому допомагає Хрестопоклонна неділя, а також утреня з покло­нами. Шостий Вселенський Собор поручив, щоб цю утреню, на якій головне місце посідає Великий канон святого Андрія Критського, відбувати в четвер п’ятого тижня Великого посту, але вона звичай­но правиться в середу ввечері.

Ця богослужба знаменна тим, що після кожного тропаря кож­ної пісні канону устав приписує робити три поклони, але за зви­чаєм нашої Церкви робимо тільки один доземний поклін, а всіх поклонів разом — 250. Звідси й утреня має в нашому народі назву “Поклонів”. Цю відправу можна б назвати символом духа покути нашої Східної Церкви.

Для кращого розуміння покутної практики розкажемо дещо про історію цього канону та його духовне значення.

ЩО ТАКЕ КАНОН ВЗАГАЛІ?
Значна частина відправи кожної утрені укладена за точно означеним правилом. Тому вона має грецьку назву канон, що значить правило, міра чи норма. Основу канону творять біблійні пісні. Увесь канон має дев’ять пісень, але друга пісня через її покутний настрій вживається тільки в часі Великого посту. Твор­цем канону вважають святого Софронія († 638), єрусалимського патріярха. Первісно канони були малі за обсягом, бо складалися з двох чи трьох пісень. Кожна пісня має ірмос і кілька стихів, які називаються тропарями. Число тропарів у пісні буває різне — від кількох до кільканадцяти. Святий Андрій Критський перший почав укладати повні канони на дев’ять пісень.

АВТОР ВЕЛИКОГО КАНОНУ
Великий канон написав святий Андрій Критський. Хто він і як служив для Церкви? Святий Андрій походив з Дамаска в Малій Азії. У молодому віці пішов на прощу до Єрусалима і там у 678 р. вступив до монастиря святого Сави. Своєю побожністю й бистрим умом звернув на себе увагу єрусалимського патріярха Теодора, який узяв його за секретаря. Святий Андрій брав участь у Шостому Вселенському Соборі в Константинополі. Після Собору був якийсь час дияконом при Церкві святої Софії в Царгороді й опікувався сиротами. А потім царгородський патріярх висвятив його на архи­єпископа міста Гортини на острові Криті, тому і зветься він Критсь­кий. Рік його смерти невідомий. Одні автори подають 712 рік, инші — аж 740. Наша Східна Церква вшановує його пам’ять 4 липня.

Святий Андрій Критський знаний як відомий проповідник, церковний письменник і поет. Він писав церковні гимни, стихири і передусім канони. Серед них на першому місці Великий канон.

ЗНАМЕННІ РИСИ ВЕЛИКОГО КАНОНУ
Цей канон має назву великого не тільки через великий обсяг, бо має аж 250 тропарів, але також через глибокі думки, великий дух покути та морально-аскетичне значення. Протяжний і сумний спів ірмосів і тропарів канону в злуці з поклонами надає цілій відправі глибокого покутного духа. Тому слушно каже синаксар цього дня, що він “справді найбільший серед усіх канонів”, та що він “настільки гармонійно укладений, що здатний зм’якшити й найтвердішу душу, зворушити її і спонукати навернутися до добра”. Уже початкові тропарі канону створюють у душі поважний і моли­товний настрій: “З чого почну оплакувати пристрасного життя мого діяння? Чи добрий початок дам, Христе, нинішньому риданню? Але як милосердний подай мені відпущення гріхів”. “Прийди, окаянная душе, прийди разом із плоттю твоєю, Творцеві всіх сповідайся, покинь, нарешті, колишню нерозсудливість і Богові принеси сльози свої у покаянні” (Перша пісня).

Добрий чи злий приклад має на кожного з нас великий вплив, тож святий Андрій наводить різні приклади й події Святого Письма Старого й Нового Завіту, від Адама й Єви аж до Христового Возне­сення. На тих прикладах і подіях, наче на канві, снує він історію падіння, навернення та жалю кожної душі. “Я всі оповів тобі, моя душе, — каже він у 8-ій пісні, — повчальні приклади із Старого Завіту. Наслідуй боголюбиві діяння праведних, гріхів же людей лукавих бережися”. А відтак у дев’ятій пісні: “Щоб зворушити тебе, душе, приведу тобі приклади з Нового Писання. Отож наслі­дуй праведних і цурайся неправедних. Умилостив Христа молит­вами, постом, чистотою і говінням”.

Події Святого Письма проходять перед очима нашої душі, наче на екрані, і кожну з них вона глибоко переживає, наче частину власного життя: “Благаю Тебе, як розбійник — пом’яни мене, плачу гірко, як Петро — прости мені, кличу, як митар, сльози проливаю, як блудниця — прийми моє ридання, Спасе, як колись хананеянки” (Восьма пісня). — “Подібно як Давид, послизнувся я, упав у бруд та осквернився, але й мене омий, Спасе, сльозами” (Друга пісня).

Розкаяна людина відчуває свій близький кінець і Божий суд перед дверима та боїться заслуженої кари: “Наближається, душе, кінець, наближається, а ти не дбаєш, не готуєшся, час бо скоро­чується — пробудись, суддя вже близько, біля дверей. Як сон, як цвіт, минає життя — нащо марна суєта?” (Четверта пісня). “Колись Господь післав дощем вогонь, що спалив нестямне безза­коння содомлян, а ти, душе, розпалила вогонь геєнський і в ньому будеш спалена” (Друга пісня). “Помилуй, благаю Тебе, Господи, помилуй мене, коли прийдеш з ангелами Своїми віддати по справед­ливості за їх діяння” (Третя пісня).

Можна б сказати, що кожний тропар канону це щирий діялог будь-кого з нас зі своєю душею і своїм Творцем. Великий канон це наче детальний передсмертний іспит совісти та щира сповідь з цілого життя кожної розкаяної душі: “Нема в житті гріха чи діяння, ані зла, де я не згрішив би, Спасе, умом і словом, бажанням та наміром — і думкою, і діянням згрішив я, як ніхто ніколи” (Четвер­та пісня). “Сповідаюся Тобі, Христе Царю, згрішив я, згрішив я, як колись браття коли продали Йосифа — плід чистоти та невин­ності” (П’ята пісня). “Тайну серця мого відкрив я Тобі, Судді моєму, поглянь на мою покору, поглянь на мою скорботу, та вислу­хай мій суд нині і Сам помилуй мене як милосердний, отців Боже” (Сьома пісня).

Велика моральна сила і значення Великого канону полягає якраз у тому, що через розважання над власними гріхами він не веде душі до зневіри й безнадійности, але по щирому плачу, каяттю й жалю він її потішає, підносить, вливає надію та вказує на певний засіб порятунку: Боже милосердя і заступництво Пречистої Діви Марії: “Якщо і згрішив я, Спасе, то знаю, що Ти чоловіколюбець: караєш жаліючи і гаряче милуєш, і бачиш сльози плачу мого, й спішиш, як люблячий батько, що кличе блудного” (Перша пісня). “Богородице, надіє і заступнице усіх, хто Тебе прославляє, зніми з мене важкий тягар гріхів моїх, і як Владичиця чиста, прийми мене, що каюся” (Перша пісня).

У кінці кожної пісні канону є ще два тропарі на честь преподоб­ної Марії Єгипетської. Пізніший автор додав ще по одному тропа­реві на честь святого Андрія Критського.

Шостий Вселенський Собор поручив, щоб на тій утрені з Вели­ким каноном читали ще життєпис преподобної Марії Єгипетської († 521), який написав єрусалимський патріярх святий Софроній. Преподобна Марія Єгипетська народилася в Олександрії в Єгипті. Довгі літа вела грішне життя. Відбуваючи прощу до святих місць в Єрусалимі, вона навертається, йде в пустиню і там довгі літа молиться, плаче й покутує за свої гріхи. Наша Церква вшановує її пам’ять 1 квітня.

Читання її життя має ту саму мету, що і спів Великого канону: дати нам добрий приклад навернення, жалю й покути за свої гріхи. Преподобній Марії Єгипетській присвячена також служба п’ятої неділі посту.

Акафистова субота

“Радуйся, Мати зорі незаходимої; Радуйся, душі моєї спасення. Радуйся, Невісто неневісная!”
(Акафист).

У п’яту суботу Великого посту наша Східна Церква має особ­ливу богослужбу на честь Пречистої Діви Марії. Ця відправа, характерна тільки для Східної Церкви, має назву акафисту, а звідси й субота зветься Акафистова.

Акафистова субота, як і неділя Православ’я, не має якогось відношення до 40-ці. Вона випадає в тому часі на підставі історич­ної традиції і практики Церкви. На утрені цієї суботи береться цілий акафист Благовіщення Пресвятої Богородиці. Цей акафист можна назвати символом і вершиною великого культу Богоматері у Східній Церкві. Саме тому він заслуговує на окрему увагу.

ВСТАНОВЛЕННЯ АКАФИСТОВОЇ СУБОТИ
Церковну службу цієї суботи встановлено на честь Божої Матері як подяку за потрійну охорону столиці Візантії — Констан­тинополя від нападу ворогів. Перший раз це було за цісаря Іраклія 626 року. Тоді зі сходу наступали перси, а із заходу — скити або авари. Місто було у великій небезпеці. Патріярх Сергій І (610-639) узяв ікону Пречистої Діви Марії, звану Одигитрія, її ризу та в процесії з вірними обходив місто, йдучи біля храму Пресвятої Богородиці на передмістя Влахерни. Він замочив у морі ризу Божої Матері і відразу постала буря, яка затопила ворожі кораблі. Місто було врятоване. Народ побачив у цьому чудо Божої Матері, зібрав­ся до її храму на Влахерні й цілу ніч провів у молитві, співаючи похвальну пісню-акафист у честь Пресвятої Богородиці.

Другий чудесний захист Царгороду був тридцять літ пізніше за цісаря Костянтина II Погоната (641-668), коли на столицю наступали магометани. А третій — за цісаря Льва Ісаврія (716-750), коли магометани знов облягали столицю великим числом кораблів.

СКЛАД АКАФИСТУ
Вдячний нарід після першого захисту столиці цілу ніч співав у церкві благодарну пісню до Божої Матері стоячи, тому вона має назву акафист. Це грецьке слово означає богослужбу, під час якої не можна сидіти, а треба стояти. Синаксар цієї суботи називає акафист — піснею несідальною.

Акафист має свій специфічний склад: 13 кондаків і 12 ікосів, які позначені порядковими буквами грецької азбуки. Коротші пісні акафисту звуться кондаки, а довші — ікоси, і вони йдуть одна за одною, спочатку кондак, а потім ікос.

Що таке кондак? Це грецьке слово означає короткий гимн, пісню. А що означає ікос? Це довша пісня, що оспівує подію і значення празника або похвалу святому. Ікос завжди йде за конда­ком і ніколи без нього не читається.

Кожний кондак в акафисті закінчується потрійним: “Алилуя”. Кожний ікос після короткого вступу має 12 стихів, кожний з яких починається словом “Радуйся” і закінчується тим самим стихом “Радуйся, Невісто неневісная”.

Акафист Пречистій Діві Марії відзначається надзвичайною глибиною думки та високими поетичними зворотами. Його можна назвати архитвором церковної поезії Східної Церкви. Великий знавець Східної Церкви, князь Максиміліян Саксонський каже: “Акафистовий гимн належить до найславніших поезій цілого грець­кого світу”.

Щодо змісту, то акафист можна поділити на дві головні части­ни. У першій частині, тобто в перших 6 кондаках та ікосах, перева­жають історичні теми з життя Ісуса Христа і Божої Матері, а в другій — догматично-моральні. Кондаки оспівують історію вопло­чення Божого Сина, а ікоси прославляють привілеї й ласки Бого­матері.

Для прикладу і кращого розуміння глибокого змісту й високої поезії наводимо один кондак і один ікос повністю.

Кондак 10: “Світ спасти бажаючи, прийшов Творець, як сам обіцяв, та був пастирем нашим як Бог, що з любови до нас став чоловіком, щоб як чоловік прикликати чоловіка, а як Бог, щоб почути від нас: “Алилуя!”.

Ікос 1: “Ангела відпоручника було зіслано з неба привітати Богородицю, та коли він побачив Твоє втілення, Господи, то, глибо­ко вражений, так промовив до неї своїм безтілесним голосом: “Радуйся, бо через тебе радість засяє; Радуйся, бо через тебе прокляття щезне; Радуйся, Адама з упадку піднесення; Радуйся, Євиних сліз осушення; Радуйся, висото для людського розуму недосяжна; Радуйся, глибино і для ангельського розуму непро­глядна; Радуйся, бо ти стала престолом царя Господа; Радуйся, бо ти носиш того, Хто все носить; Радуйся, зоре досвітня, провіснице сонця; Радуйся, лоно божественного втілення; Радуйся, бо тобою сотворіння обновляється; Радуйся, бо через тебе Творцеві покло­няємося. Радуйся, Невісто неневісная!”.

АВТОР АКАФИСТУ ПРЕСВЯТІЙ БОГОРОДИЦІ
Церковна історія не залишила точного імени автора і воно є спірним до сьогодні. Авторство цього акафисту приписують аж кільком особам. Одні вважають автором преподобного Романа Сладкопівця († к. 540). Роман був перший, хто писав кондаки й ікоси на різні празники. Від нього маємо славний догматичний кондак на Христове Різдво: “Діва днесь пресущественнаго раж­даєт… " та кондак на Пасху: “Аще во гроб снишел єси… “.

Давні мінеї, тобто місячні служби святих, містять ті кондаки й ікоси, що тепер творять акафист Богородиці, у службі Благові­щення на 25 березня після 6-ої пісні канона. І там вони припи­суються преподобному Георгієві Пісидові (VII ст. ), дияконові цер­кви святої Софії в Царгороді. Він описав війну Византії з аварами, в якій Пречиста Діва Марія чудесно захистила столицю. Дехто вважає, що акафистні кондаки й ікоси первісно були складені для празника Благовіщення, а щойно потім з них утворили акафист як окрему благодарну пісню до Божої Матері за особливий захист перед ворогами. Це можна бачити зі змісту 1-го кондака, де гово­риться про боротьбу, небезпеки й визволення: “Непереможній Владарці на честь перемоги ми, врятовані від лиха, благодарні пісні виписуємо тобі, раби твої, Богородице. А ти, що маєш силу нездо­ланну, від усяких нас бід охорони, щоб звати тобі: “Радуйся, Невісто неневісная!”

Инші за автора акафисту вважають патріярхів Сергія або Гер­мана (VIII ст. ), або навіть патріярха Фотія (IX ст. ).

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ АКАФИСТУ
Акафист Благовіщенню Пресвятій Богородиці і своїм співом, і своїм глибоким змістом є дуже могутнім засобом плекання культу Богоматері, бо він подає нам усе Богородичне богослов’я Східної Церкви. Тут оспівані всі головні догми відносно Пречистої Діви Марії, а насамперед — її богоматеринство: “Радуйся, бо ти стала престолом царя Господа; Радуйся, бо ти носиш того, Хто все носить” (Ікос І). “Радуйся, бо ти породила дателя життя нашого” (Ікос 3).

Тут славиться її непорочність і вічне дівицтво: “Радуйся, квітко нетлінности. Радуйся, віночку чистоти” (Ікос 7). “Радуйся, бо ти дівство і материнство поєднала” (Ікос 8).

У цих рядках постійна віра Церкви в покров Марії і заступ­ництво в небі: “Радуйся, мосте, що сущих на землі веде до неба” (Ікос 2). “Радуйся всього світу очищення” (Ікос 3). “Радуйся, покрове світу ширший від облаків” (Ікос 6). “Радуйся, судді правед­ного ублагання” (Ікос 7). “Радуйся, бо в тобі запевнення нашої перемоги. Радуйся, душі моєї спасення” (Ікос 12).

Розважання про світлі привілеї, ласки і роль Божої Матері в нашому спасенні природно народжує в нашому серці велику віру в її заступництво й опіку та надію на спасення через неї. Усі ті почування гарно охоплює кінцевий кондак:

“О, всехвальна Мати, * що породила понад всіх святих Святі­ше Слово, * прийми нинішнє моління наше * і рятуй нас від усякої напасти * та охорони від мук вічних тих, що співають ради тебе: Алилуя!”

Лазарева субота

“Голос Твій, Господи, знищив царство аду, і слово Твоєї власти піднесло з гробу чотириденного. І став Лазар прообразом спасенним воскресення… “
(Стихира вечірні Лазаревої суботи).

Майже кожний тиждень Великого посту має свої богослужбові особливості. Треба передовсім сказати про суботи й неділі, кожна з яких присвячена якійсь події з життя Церкви, Ісуса Христа, його Пресвятої Матері або святих.

І якраз шостий тиждень святої 40-ці відзначається тим, що духовно готує нас до двох великих і світлих подій з життя Ісуса Христа: воскресення Лазаря, якому присвячена субота перед Квіт­ною неділею, і тріюмфальний в’їзд Христа Господа до Єрусалима, який Церква празнує у Квітну неділю.

Тож погляньмо дещо ближче як на саму седмицю Квітної неділі, так і на святкування Лазаревої суботи та її духовне значення.

СЕДМИЦЯ КВІТНОЇ НЕДІЛІ
У наших церковних книгах цей тиждень має назву седмиці ваїй (себто пальмових гілок), квітної або квітоносної. Головна тема богослужень цього тижня — це завершення Великого посту, приго­тування вірних до великого чуда воскресення праведного Лазаря і до тріюмфу Квітної неділі.

У п’ятницю цього тижня властиво закінчується Великий піст. Субота Лазаря вже поза постом святої 40-ці. На цьому наголо­шують богослуження тижня. У п’ятницю на стихирах вечірні співа­ємо: “Довершивши корисну для душі 40-цю, дозволь нам, Чоло­віколюбче, видіти і святу седмицю Твоїх страстей, щоб прославити в ній велич Твою і невисказане задля нас провидіння Твоє та одно­душне заспівати: “Господи, слава Тобі”.

У перших віках християнської віри монахи мали такий звичай, що на час Великого посту багато з них ішло поза монастир на самоту чи в пустиню, щоб там у молитві й пості проводити час святої 40-ці. А в п’ятницю перед суботою Лазаря вони знову повер­талися до своїх монастирів. Тому в четвер на каноні утрені Церква звертається до них: “Ви, що в пустинях і печерах, зійдіться і прийдіть, щоб стрінути піснями грядучого на осляті Господа слави” (Четверта пісня). На великій вечірні перед Квітною неділею всі монахи, зібравшись разом, уже радісно співали: “Сьогодні бла­годать Святого Духа нас зібрала, і всі, взявши хрест Твій, кличемо: “Благословен, що йде в ім’я Господнє, осанна во вишніх”.

Головна особа церковних богослужб цієї седмиці — праведний Лазар. Богослужба понеділка називає цей тиждень присінком до суботи Лазаря: “Відчинився присінок Лазаревого воскресення, — сказано у восьмій пісні канону утрені, — бо йде Христос, щоб зі сну воскресити померлого й побороти життям смерть”. На восьмій пісні канона утрені вівторка співаємо: “Радуйся, Витаніє, вітчизно Лазаря, бо Христос, прийшовши до тебе, велике звершить воскре­сивши Лазаря”.

У відправах цього тижня Церква часто закликає вірних, щоб добрими ділами гідно готувалися до зустрічі Христа: “Несучи гілки добрих діл і пальмами чистоти, всі приготуймося на зустріч Христа, що надходить до Єрусалима, як Бога нашого” (Дев’ята пісня канону утрені понеділка). “Злучивши любов з милосердям, спішімось, вірні, щоб послати їх Христові на вмоління, щоб і нас воскресив із гробу прихованих похотей наших” (Четверта пісня канону утрені четверга).

СВЯТКУВАННЯ ЛАЗАРЕВОЇ СУБОТИ
Святкування події воскресення Лазаря в суботу перед Квітною неділею сягає перших віків християнства. У IV столітті на Сході Лазарева субота вже була загальним урочистим празником.

Паломниця IV віку Сильвія Етерія подає детальний опис того­часного святкування суботи Лазаря в Єрусалимі. У щоденнику її паломництва читаємо, що того дня після ранішньої Літургії була окрема процесія до дому Лазаря у Витанії, віддаленої на дві милі від Єрусалима. У процесії брав участь єпископ Витанії, священики, монахи і багато вірних. Процесійний похід по дорозі, недалеко Витанії, відвідував церкву, що була на тому місці, де Марія, сестра Лазаря, зустріла Господа і звістила йому про смерть свого брата. У цій церкві читають уривок зі святого Євангелія, в якому сказано про зустріч Марії та Христа Господа. Потім усі, співаючи гимни і псалми, ішли до гробу Лазаря. Тут уже було так багато людей, що вони вкривали всі довколишні поля. При гробі Лазаря правили богослужбу, на якій читали Євангеліє про воскресення Лазаря.

Церковні піснеписці VII і VIII століття: святий Андрій Критсь­кий, святий Косма Маюмський і святий Йоан Дамаскин — склали стихири й канони для служби Лазаревої суботи. Ця служба має характер Господського празника, про що свідчить на її утрені “Ангельський Собор”, “Христово Воскресеніє” і “Свят Господь Бог наш”, взяті з неділі. Цього дня, замість “Святий Боже”, береться на Літургії “Єлици во Христа”, бо колись у Лазареву суботу відбу­валося хрещення катехуменів (оглашенних).

За церковним переданням праведний Лазар після свого воскре­сення покинув Витанію, бо жидівська старшина хотіла і його вбити. Він пішов на острів Кипр, де був єпископом і там помер, проживши ще ЗО літ від свого воскресення.

Пролог, себто книга життєписів святих Східної Церкви, подає перенесення мощей праведного Лазаря на 17 жовтня. Тут сказано, що грецький цісар Лев Філософ (886-912) збудував у Царгороді церкву на честь Лазаря. Він віднайшов його мощі на Кипрі, що мали бути в мармуровій труні з написом: “Лазар чотириденний, друг Христовий”. Ті мощі цісар Лев наказав покласти до срібної домовини і перевезти до церкви Лазаря у своїй столиці.

Латинська Церква вшановувала пам’ять Лазаря у п’ятницю 4 тижня Великого посту і другий раз 17 грудня.

ЗНАЧЕННЯ ЧУДА ВОСКРЕСЕННЯ ЛАЗАРЯ
Ісус Христос здійснив багато чудес за час Свого життя та жодне з них не було таке велике, як воскресення Лазаря.

Це чудо було для багатьох дуже переконливим доказом Хрис­тового божества. Один з Отців Церкви каже: “Спаситель вирвав дочку Яїра з рук смерти, юнака з Наїну із зубів смерти, а Лазаря зі самого нутра смерти”. Ця подія становить кульмінацію Христо­вого об’явлення за допомогою чудес. Тут Христос виступає як Пан життя і смерти, як Переможець смерти, як всемогутній Бог. Відо­мий церковний письменник і аскет о. М. Мешлер, розважаючи про велич цього чуда і його дію на жидів, каже: “Це вже не був Ісус із Назарета, ані могутній учитель, ані один з давніх пророків, ані якийсь дух з другого світу, — це був Сам Живий Бог. Одне його слово звенить через безодню вічности і знову приводить душу з кінця потойбічного світу. Промінь блискавки проходить крізь темно­ту гробу і засвічує в мертвих костях іскру життя” (Життя ГНІХ у Розважаннях, т. II, с. 103-4). Це чудо є водночас символом славного Христового воскресення і прообразом воскресення всіх людей.

Велич і слава цього чуда були безпосередньою причиною Хрис­тового тріюмфального в’їзду до Єрусалима у Квітну неділю. Захо­плений нарід вітав Христа не тільки як свого пророка, але і як свого Месію, свого Царя і Господа.

Укінці воскресення Лазаря прискорило муки і смерть нашого Спасителя. Багато людей увірували в Христа та йшли за Ним, а це занепокоїло жидівську старшину, яка скликала раду. “Зібрали тоді первосвященики та фарисеї раду, — читаємо у святому Євангелії від Йоана, — і заговорили: “Що робити нам? Силу чудес отой чоловік робить! Якщо залишимо його так, то всі увірують у Нього…

Від того дня, отже, ухвалили вони Його вбити” (11, 47-48 і 53). “Тоді первосвященики ухвалили і Лазаря вбити” (12, 10).

Хай це величне й дивне чудо воскресення Лазаря скріпить і нашу віру в Христове божество та наше власне воскресення. Той самий Христос, що воскресив чотириденного Лазаря, у свій час і нас воскресить до щасливого й вічного життя. Він сам нас запев­няє: “Я — воскресення і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши — житиме!” (Йо. 11, 25).

Квітна неділя

”… й ми, як отроки, знамена перемоги носячи, То­бі, переможцеві смерти, воскликуємо: Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім’я Господнє”
(Тропар Квітної неділі).

Божу місію на землі Господь наш Ісус Христос завершив двома величними актами, якими є воскресення Лазаря і тріюмфальний в’їзд до Єрусалима. Ці дві події, свідками яких було багато людей, переконливо свідчили про Христове месіянське післанництво та Його божественність. Тріюмф тих двох світлих подій відчинив також браму до останнього акту драми Христового життя — Його мук і смерти.

Від перших віків християнства Східна Церква святкує пам’ять Христового в’їзду до Єрусалима в неділю перед Його світлим Во­скресенням. Квітна неділя з давніх-давен вважалася великим Господським празником і належить до 12 найбільших празників нашого церковного року. Вона має також деякі особливі звичаї, яких не мають инші празники.

Для кращого розуміння цього празника глянемо на його істо­рію, духовне значення та звичаї, пов’язані з ним.

ІСТОРІЯ СВЯТКУВАННЯ ПРАЗНИКА
Празник торжественного в’їзду Ісуса Христа до Єрусалима належить до найдавніших празників у Східній Церкві. Свідчення про його святкування сягають III століття.

З того часу маємо проповідь на Квітну неділю єпископа Мето­дія Патарського († к. 300). Святкування цього празника почалося в Єрусалимі і невдовзі стало празником усієї Східної Церкви.

Сильвія Аквітанська у щоденнику свого паломництва святими місцями детально описує, як відбувався цей празник у Єрусалимі в IV столітті. Там читаємо, що вірні Єрусалима щорічно намагалися наново переживати подію Христового в’їзду до Єрусалима так, як вона відбулася перший раз. У Квітну неділю, після ранішніх відправ у храмі Божого Гробу, вірні збиралися близько першої години пополудні на Оливній Горі коло церкви Христового Вознесення. Сюди приходив єпископ з дияконами, і коли збирався народ, співа­ли різні гимни і псалми та читали зі святого Євангелія про подію Христового в’їзду до Єрусалима. Через яких дві години, коли вже всі зійшлися, починався величавий похід-процесія в сторону Єруса­лима. Під час процесії і старші, й діти, несучи пальмові чи оливкові галузки співали гимни і псалми, що закінчувалися окликами: “Бла­гословен, хто йде в ім’я Господнє”. Авторка опису завважує, що всі, навіть маленькі діти на руках своїх батьків, мали в руках пальмові чи оливкові гілки. Похід замикав єпископ із своїми поміч­никами. І він, подібно як Христос, їхав на осляті. Процесія ішла через місто аж до храму Божого Гробу. Торжество закінчувалося відправою вечірні.

Про святкування Христового входу до Єрусалима в неділю перед Великоднем маємо багато свідчень з наступних віків. Святий Епіфаній Кипрський († 403) залишив дві проповіді на празник Квітної неділі. Святий Єфрем Сирин (†373) присвятив цьому празникові окремий гимн. Про це свято говорить Кирило Олександ­рійський († 386) і царгородський патріярх Прокл († 446). Анастасій

Синаїт (VII ст. ), монах синайської обителі й богослов Східної Церк­ви, перший завважує, що празником Квітної неділі закінчується свята Чотиридесятниця.

У VII сторіччі різні церковні письменники, наприклад, Андрій Критський, Косма Маюмський, Йоан Дамаскин, Теодор і Йосиф Студити, уклали стихири й канони на цей празник. Квітна неділя, хоча належить до великих Господських празників, не має ані перед­ані попразденства в церковній службі, бо її святкують у часі посту.

У VI-VII століттях цей празник перейшов до Західної Церкви під назвою Пальмової неділі. У цей день на Заході практикували організовувати процесії з пальмовими віттями. Посвячені пальми зберігають аж до Попільної середи наступного року. Тоді їх спа­люють і попелом посипають в середу голови на знак покути.

ЗВИЧАЇ КВІТНОЇ НЕДІЛІ
Квітна неділя в наших богослужбових книгах має такі назви: “неділя Ваїй”, Цвітна, Цвітоносна і Цвітоносія”, а в народі ще: “неділя Шуткова, Вербна чи Вербниця”. Усі ті назви пов’язані із звичаєм благословляти й роздавати того дня в церкві пальмові чи оливкові галузки. Через брак пальмового чи оливкового віття в нашій країні ми маємо прадавній звичай використовувати гілки лози чи верби, бо вони навесні найшвидше розвиваються.

У жидів і давніх римлян пальмова гілка була символом пере­моги. Тому її несли в руках під час переможного походу. На люд­них ігрищах переможців також нагороджували пальмою, як симво­лом перемоги. У Новому Завіті пальмова галузка стала символом мучеництва. У катакомбах ставили пальму на гробах мучеників як символ тріюмфу мученика. Оливкова галузка є символом миру. У нашому требнику, у молитві на благословення лози, вербна галузка зветься також символом воскресення.

У грецькій мові пальмові галузки звуться “баія”, по-церковно-слов’янському “ваія”, а звідси й назва неділі Ваїй.

Не можна точно сказати, коли прийшов звичай благословляти в церкві віття пальми, оливки чи иншого дерева. Здається, що благословення галузок уже було в практиці десь у VII ст., хоч сам обряд благословення з’являється в літургійних пам’ятках щойно в IX столітті.

Благословення ваїй за приписами нашого обряду буває у Квіт­ну неділю під час утрені після Євангелія на 50 псалмі. На Східній Україні був також звичай у містах благословляти й роздавати лозу в суботу ввечері, а по селах — у Квітну неділю вранці. Там разом з лозою вірні діставали також свічечку як символ воскресення.

З посвяченою лозою в нашого народу пов’язані різні дії, деколи навіть забобонні. Посвяченої лози ніхто не нищив. Її ставили вдома за ікони або садили на городі. Нею благословляли худобу, коли перший раз виганяли на поле пасти. З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Деякі навіть проковтували пуп’янки лози, “щоб горло не боліло”. Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресенні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряли один одного по рамені лозою кажучи: “Не я б’ю, лоза б’є, за тиждень буде Велик­день”. Так пригадували собі, що за кілька днів буде празник Пасхи.

За прикладом єрусалимської Церкви і в Греції у ІХ-Х віках у Квітну неділю в часі процесії з ваями вулицями Царгорода патрі­ярх їхав на осляті.

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ КВІТНОЇ НЕДІЛІ
Жидівський народ хотів бачити свого Месію в силі і славі. Тож Ісус Христос воскресенням Лазаря і своїм тріюмфальним в’їздом до Єрусалима довів свою силу і славу. Прилюдно показав, що Він не тільки пан живої й мертвої природи, але й пан людських сер­дець. Такого тріюмфального походу Єрусалим уже давно не бачив. Це підкреслює святий євангелист Матей: “І коли Він увійшов у Єрусалим, заметушилося усе місто, питаючи: “Хто це такий?” Народ же казав: “Це пророк, Ісус із Назарету в Галилеї” (21, 10-11).

Христова слава тривала коротко, бо за ним, наче тінь, уже йшла зрада Юди, зрада народу, ішла тінь осуду жидівською стар­шиною, тінь мук, хресної дороги і розп’яття. Ті самі, що сьогодні вигукують: “Осанна”, — за кілька днів кричатимуть: “Розпни”.

Квітна неділя показує нам нестійкість людської слави та мар­ність земного щастя. Радість і смуток на землі — це дві нерозлучні сестри. Тож, коли хочемо колись тріюмфувати з Христом у небі, мусимо спочатку тут, на землі, прожити з Ним страсний тиждень і Голготу. А щойно тоді зможемо, як Він, увійти туди, де вічний тріюмф, радість і воскресення.

Свята Плащаниця

“Благообразний Йосиф, з древа знявши пречистеє тіло Твоє, плащаницею чистою обвив і ароматами, в гробі новім, покривши, положив”
(Тропар Великої п’ятниці).

Богослуження Великої п’ятниці характеризуються гарними обрядами, зворушливими напівами і глибокими змістом гимнами та стихирами. Головна їхня тема — це муки і смерть Господа нашого Ісуса Христа.

“Днесь висить на дереві, — співаємо на 15 антифоні утрені Великої п’ятниці, — Той, що на водах землю повісив. Вінцем з терня вінчається — Цар ангелів. У ложну багряницю одягається Той, що небо одягає хмарами. Дістає поличник Той, що в Йордані висвободив Адама. Цвяхами пригвозджений — Жених церкви. Копієм проколений — Син Діви. Поклоняємось страстям Твоїм, Христе, поклоняємося страстям Твоїм, Христе, поклоняємося стра­стям Твоїм, Христе, покажи нам і славне Твоє воскресення”.

В осередку величних відправ і зворушливих обрядів Великої п’ятниці стоїть свята плащаниця. Ця свята ікона Христа в гробі стала складовою частиною обрядів вечірні Великої п’ятниці й утре­ні Великої суботи. Під час тих відправ ми особливо прилюдно вшановуємо святу плащаницю, бо на ній кривавими літерами випи­сана історія спасення людського роду. Свята плащаниця говорить нам і про строгу Божу справедливість і про безконечну Божу любов і безмежне милосердя до нас, грішних.

Тож з уваги на літургійне значення святої плащаниці годиться дещо більше сказати про її історію та обряд покладення.

ІСТОРІЯ СВЯТОЇ ПЛАЩАНИЦІ
Використання святої плащаниці в богослужбах Великої п’ят­ниці й суботи так як ми її тепер почитаємо, відносно недавнє, бо має за собою заледве кількасот літ, але своїм походженням вона сягає самої смерти Ісуса Христа. Плащаниця це ніщо инше, як те простирало чи саван, у якому було завинуто мертве Тіло Христа Господа, коли його покладено до гробу. Східна Церква у відправах Великої п’ятниці й суботи не знала плащаниці майже півтори тисячі літ!

Християни єрусалимської Церкви перших століть почитали у Велику п’ятницю хресне дерево, яке на початку IV віку віднайшла свята Єлена, мати цісаря Костянтина. Обряд того почитання запи­сала нам паломниця IV століття Сильвія Аквітанська. У її щоден­нику паломництва читаємо, що у Велику п’ятницю єпископ в ото­ченні дияконів сідав на престолі, поставленому на Голготі, де був розп’ятий Христос. Перед ним ставили застелений стіл, а на столі клали святе хресне дерево і напис, що був на хресті. Єпископ держав кінці святого дерева у своїх руках, а вірні один за одним підходили до столу, робили доземний поклін, торкалися хреста й напису своїми чолами й очима, а відтак цілували хрест і відходили.

Звичай почитати святий хрест у Велику п’ятницю перейшов пізніше до грецької Церкви. У Велику п’ятницю в часі утрені після 5 страсного Євангелія, коли співали стихиру “Днесь висить на дереві… “, священик або єпископ виносив зі святилища запрес­тольний хрест і ставив його на середині церкви. При співі слів стихири: “Поклоняємося страстям Твоїм, Христе”, — священик і всі вірні робили три доземні поклони і цілували святий хрест.

Під впливом Східної Церкви почитання святого хреста у Вели­ку п’ятницю в середині VII століття перейшло до Західної Церкви, де практикується і сьогодні.

Під час святої Літургії Східна Церква накриває на проскомидії Чесні Дари великим прямокутним покровом. Цей покров, який називають також воздухом, єрусалимська Церква почала вживати в Літургії за святого Сави Освященого († 532), творця єрусалим­ського богослужбового уставу. Святий Герман, царгородський пат­ріярх (713-730) учить, що воздух є символом того каменя, яким Йосиф з Ариматеї прикрив Господній гріб. А за Симеоном Солунсь­ким († 1429), воздух — це символ нагого й мертвого Ісуса, якого несуть до гробу. Тому, каже він, на воздусі деколи зображено покладення Христа до гробу. На Великому Вході диякон несе цей воздух перед Чесними Дарами. А потім священик накриває ним чашу і хліб на престолі і при цьому тихо відмовляє тропар “Благо-образний Йосиф… “.

Цей грецький звичай зображати на воздусі ікону Христа в гробі прийшов до нас у XIV віці разом з єрусалимським уставом. І це він дає початок нашій плащаниці.

За приписами єрусалимського уставу тропар “Благообразний Йосиф” співається також на вечірні Великої п’ятниці й на утрені Великої суботи. Виглядає, що наші побожні предки, співаючи цю похоронну пісню на честь Спасителя, хотіли не тільки переживати її духом, але й очима бачити його ікону зложення до гробу. Тому за тим тропарем спочатку на утреню Великої суботи, а відтак і на вечірню Великої п’ятниці приходить також через своє символічне значення і воздух, наша перша плащаниця.

У XVI ст. з’являється звичай нести воздух-плащаницю з іконою мертвого Ісуса в час входу з Євангелієм на великому славослов’ї утрені Великої суботи. Вхід закінчувався співом “Благообразний Йосиф… “, поклонами і цілуванням воздуха-плащаниці. Після утрені його знову ставили разом з Євангелієм на престол. У цьому столітті воздух з іконою Христа у гробі у нас називається плащаницею.

Обряд почитання святої плащаниці перенесено згодом з утрені Великої суботи на вечірню Великої п’ятниці. Це сталося, мабуть, тому, що тропар “Благообразний Йосиф” у відправах страсного тижня співається перший раз на вечірні Великої п’ятниці.

Тепер на нашій плащаниці, крім ікони Христа в гробі, зобра­жають ще Богородицю, Йосифа з Ариматеї й побожних жінок, що брали участь у похороні Ісуса Христа. А довкола плащаниці видні­ються слова тропаря Великої п’ятниці: “Благообразний Йосиф… “.

ОБРЯД ПОКЛАДЕННЯ ПЛАЩАНИЦІ
У наших рукописних уставах до XVI віку нічого не сказано про обряд покладення святої плащаниці, бо вона щойно починала входити у практику. Оскільки свята плащаниця ввійшла до відправ вечірні Великої п’ятниці й утрені Великої суботи не окремим приписом, а звичаєм Церкви, то до сьогодні нема одного обряду покла­дення плащаниці, бо різні Церкви витворили свої звичаї. Почитання святої плащаниці в XVII-XVIII ст. стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви.

Обряд виносу й покладення плащаниці, за Типиком о. Доль­ницького, відбувався у катедральних церквах Галичини так: на вечірні Великої п’ятниці, під час співу стихири на стиховні “Тебе одіющагося світом яко ризою… “, був обхід довкола церкви з пла­щаницею, яку несли за чотири кінці священики або старші парафія­ни. Після обходу плащаницю клали на окремий до того пригото­ваний стіл посередині церкви. При кінці вечірні в часі трикратного співу “Благообразний Йосиф… " усі на колінах приступали до святої плащаниці й побожно її цілували. Божий гріб був прикрашений квітами й лампадами, а за ним стояв хрест без Розп’яття з обрусом на його перехресті.

Отець Дольницький згадує також, що в нас, у Галичині, був звичай при обході з плащаницею нести і Святі Тайни, що їх відтак ставили для почитання або на Божому гробі, або на престолі. Він завважує, що цей звичай узято від латинської Церкви. Звичай виставляти Святі Тайни при плащаниці є цілком несумісний ні з духом Великої п’ятниці, ні з духом Східної Церкви. Свята плаща­ниця є якраз символом Ісуса Христа в гробі, тому тут немає місця на прилюдне почитання Святих Тайн. Західна Церква у Велику п’ятницю подекуди усуває Святі Тайни з кивота та лишає його відчиненим на знак, що там нема Христа, бо Він у гробі.

Типик А. Микити каже, що на Закарпатті при обході з плаща­ницею сам священик несе її на своїх плечах і тримає її двома руками на голові, а другий її кінець піддержує двоє людей. Обхід буває тільки один раз.

На Східній Україні й у Росії у Велику п’ятницю на вечірні при співі “Благообразний Йосиф” тільки виносять святу плащаницю на середину церкви, а сам обхід з плащаницею відбувається при ве­ликому славослов’ї на утрені Великої суботи. Під час обходу свя­щеник несе святу плащаницю на своїй голові і під нею ще тримає Євангеліє, яке відтак кладуть на плащаницю при Божому гробі.

Святу плащаницю, буває, виставляють для почитання аж до воскресної утрені. Перед утренею, після відправи надгробного, плащаницю заносять до святилища і кладуть на престол. Нема окремого припису, де треба ставити святу плащаницю у воскрес­ному часі. Одні церкви тримають її на престолі до Томиної неділі, а відтак поміщають за престолом на стіні над горним сідалищем. В инших церквах плащаниця стоїть на престолі до неділі Миро­носиць. У наших церквах плащаниця лежить на престолі аж до віддання празника Пасхи, тобто 40 днів, на знак Христового 40-денного перебування на землі після свого воскресення.

У нашому народі свята плащаниця користується справді вели­ким почитанням і любов’ю. Загал наших вірних дотримується у

Велику п’ятницю повного посту і приступає натще до святої плаща­ниці, наче до святого причастя. До неї приходять не инакше, як на колінах і то часто аж від вхідних дверей церкви. Коло Божого гробу, зазвичай, стоїть почесна сторожа наших молодіжних і стар­ших організацій, подекуди навіть цілу ніч з Великої п’ятниці на суботу. Поклоніння святій плащаниці і її цілування для наших вірних це справді глибоке духовне переживання і нагода відновити свою віру в Христа й любов до Господа, що з любови до нас умер на хресті.

НАДГРОБНА СТИХИРА ПРИ ПОКЛАДАННІ ПЛАЩАНИЦІ
“Тебе, що світлом, немов ризою, зодягаєшся, зняв Йосиф з Никодимом, бачивши мертвого, нагого, непохованого, ревним пла­чем заплакали і, ридаючи, промовили: “Ох горе, наш найсолодший Ісусе! Побачивши Тебе на хресті повислого, сонце негайно мороком покрилося і земля зо страху задрижала й церковна заслона роздер­лася. А тепер бачу Тебе, що задля мене сам пішов на смерть. Як же ж поховаю Тебе, мій Боже? Або якою плащаницею обгорну? Якими руками діткнуся Твого нетлінного Тіла? Або яку пісню заспіваю при Твоїй смерти, Щедрий? Величаю Твої страсті, піснями славлю Твоє погребення з воскресенням, і кличу: “Господи, слава Тобі”.

Пасхальна Сповідь і Святе Причастя

“Вечері Твоєї тайної днесь, Сину Божий, мене при­часника прийми”
(Молитва перед святим причастям на Літургії).

До світлого празника Христового Воскресення ми приготов­ляємося святим Великим постом, а своє духовне приготування за­вершуємо пасхальною сповіддю і святим причастям. Сповідь і святе причастя — це надзвичайно важливі святі таїнства в житті Церкви і її вірних, бо вони є живчиком їхнього духовного життя і святости. У цьому питанні як Східна, так і Західна Церкви мають свої закони і звичаї. Практика цих двох святих таїнств у різні часи Церкви була різна. Згадаймо коротку історію практики християн перших віків та нашої Церкви від княжих часів аж до сьогодні.

ПРАКТИКА ПЕРШИХ ВІКІВ
Християни перших століть плекали глибоке духовне життя. Воно виявлялося передусім у великому цінуванні святої Літургії та частому або і щоденному святому причастю. Для них бути на святій Літургії означало те саме, що кожний раз лучитися з Євха­ристійним Христом у святому причастю. Тож на кожній Літургії всі вірні причащалися. Святий Василій Великий († 379) у листі до Кесарія Патрикія пише: “Щоденно причащатися і приймати святе Тіло і Кров Христа є добрим і дуже корисним ділом… Ми в Кесарії причащаємося чотири рази тижнево: в неділю, середу, п’ятницю і суботу, а в инші дні, коли випаде пам’ять якогось святого. А в Олек­сандрії і в Єгипті кожний християнин із народу звичайно зберігає Святі Дари в своїм домі й, коли хоче, причащається” (Лист 93).

Не тільки дорослі на кожній Літургії причащалися, причастя давали також малим дітям від дня їхнього хрещення. Ту практику зберегли до сьогодні майже всі Східні Церкви, а Західна Церква відмінила її в XIII віці. В Українській Католицькій Церкві ця прак­тика була ще до часу Замойського Синоду (1720), який постановив, щоб малих дітей причащати, коли ті “почнуть уживати розум”.

Практика щоденного й частого святого причастя тривала в Церкві до V століття. Пізніше цей гарний звичай починає поволі занепадати. Під впливом навчання святих Отців Церкви вірні почи­нають щораз краще розуміти й шанувати Пресвяту Євхаристію. А це знову зродило в них почуття страху і своєї негідности. Тому під впливом відчуття негідности деякі люди причащаються тільки перед Великоднем або кілька разів у році.

Святий Йоан Золотоустий († 407) докоряє тим, які, будучи на святій Літургії, не причащаються: “Надармо приноситься повсе­денна Жертва, — каже він, — надармо стоїмо при престолі, а ніхто не приступає до святого причастя… Як можна бути на Літургії і не приймати святих Тайн?” (Гомілія 3, на послання до ефесян). А до тих, хто прикривається своєю негідністю, він не без іронії каже, якщо вони негідні, то й раз на рік не повинні причащатися.

Спочатку було так, що той, хто не бажав причащатися, не приходив на святу Літургію. Та різні синоди на Сході й на Заході починають накладати церковні кари на тих, хто кілька тижнів у неділі не був на Ній. Так постає новий звичай: можна бути на Літургії і не причащатися. Церква намагається унормувати прича­щання вірних. У 9 Апостольському правилі сказано: “Усіх тих вірних, які приходять до церкви і слухають Святого Письма, але не залишаються до кінця на молитві і не причащаються, треба відлучити як таких, що творять заколот у церкві”. Те саме повто­рює помісний Антіохійський Собор (341) і додає, що “такі особи так довго мають бути відлучені від Церкви, доки не відбудуть сповіді, дадуть овочі покути й проситимуть пробачення, і щойно тоді зможуть дістати прощення” (Правило 2).

Помісний синод в Аіде (506), Франція, вирішив, що ті, які б не причастилися на Христове Різдво, Великдень й Зелені свята, пере­стають бути членами Церкви. Остаточний закон у справі сповіді і святого причастя для Західної Церкви дав Латеранський Собор (1215), який зобов’язав усіх вірних у совісті, щоб принаймні один раз у році сповідалися і причащалися.

Після зникнення практики частого причащання, Великий піст стає для всіх вірних не тільки часом приготування до празника Пасхи, але й до річної пасхальної сповіді і причастя, яке здійс­нювали у Великий четвер, — день встановлення Євхаристії — або на сам празник Пасхи.

З тих часів, коли вже не всі вірні, а тільки деякі або й ніхто не причащався на Літургії, Східна Церква завела звичай, щоб тим, які не причащалися, при кінці Літургії давати антидор. Грецьке слово “антидорон” означає “замість дару”, себто замість святих Дарів. Це були рештки просфори, з якої на проскомидії вийнятий Агнець.

ПЕРШІ СТОРІЧЧЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Наші предки, приймаючи святу віру з Візантії, перейняли також і приписи грецької Церкви того часу щодо сповіді і причастя. Ті приписи подає нам київський митрополит Георгій (1072) у сво­єму Уставі. “Хто гідний, — каже він у 9 правилі, — хай прича­щається Пречистих Тайн у всі неділі Великого посту, Великий четвер, Велику суботу, на Пасху, Вознесення Господнє, Зіслання Святого Духа, у Петрівку, на святого Петра, в день святих муче­ників Бориса і Гліба, на Преображення Господнє, Успення Пре­святої Богородиці, святого Миколая, Христове Різдво, Господнє Хрещення і Стрітення” (Голубинский Е., Исторія Русской Церкви, Т. І, пер. І, 2-а пол., с. 534).

Отже, ще майже 150 років до того часу, заки Латеранський Собор приписав Західній Церкві хоч раз у році під страхом тяжкого гріха приймати святе причастя, у нас були приписи приймати його дуже часто, понад 20 разів у рік.

ПРАКТИКА ПІЗНІШИХ І НОВІШИХ ВІКІВ
Щодо сповіді і причастя, на особливу увагу заслуговують при­писи київського митрополита Петра Могили († 1647). У “Треб­нику”, виданому в 1646 р., він наказує всім парохам, щоб уже в сиропусний і перший тиждень посту пригадували своїм парафіянам, що в часі Великого посту мають відбути дві сповіді: одну на почат­ку, а другу при кінці Великого посту та причаститися. Під час трьох инших постів він наказує по разу сповідатися і причащатися. Він учить, що Церква встановила чотири пости в році, під час яких кожний християнин повинен посповідатися і причаститися.

Якщо б хтось був таким недбалим, що навіть раз у році в час Великого посту не відбув би сповіді і не причастився, то митро­полит Петро Могила наказує парохам таку людину публично три рази напімнути, а саме у Квітну неділю, Великий четвер і Велику суботу. І коли б вірний таки не виконав свого християнського обов’язку, то у Світлий вівторок треба його прилюдно відлучити від Церкви, доки не покається. А якщо б він помер у нерозкаянні, то не можна здійснювати церковного похорону. Тим, хто рідко сповідається і знову грішить, він радить сповідатися і причащатися кожного місяця і в деякі великі празники.

Східна Церква перед кожною сповіддю приписує т. зв. говіння, тобто особливе приготування, що триває сім днів, а в потребі три дні або принаймні один день. У часі говіння вірні за можливістю мають щодня бути в церкві на богослуженнях, зберігати строгий піст, більше молитися вдома, творити діла милосердя, роздумувати над своїми гріхами та в тому часі з усіма примиритися.

Замойський Синод (1720) наказує священикам нагадувати вір­ним, щоб принаймні три рази на рік сповідалися і причащалися: на Великдень, — цього дня під карою виключення, — на Успення Пресвятої Богородиці і Христове Різдво. А щоб говіння нікого не стримувало від сповіді, то Собор завважує, що, хоча піст є похваль­ним, але він не належить до цілості сповіді.

Львівський Синод (1891) також говорить про часту сповідь, причастя та наш традиційний звичай сповідатися і причащатися принаймні три рази в році. Недбалих у тій справі Собор наказує надоумити та пригадати кару відлучення від Церкви.

До щоденного й частого причастя Церква не вимагає спові­датися кожний раз. Можна й більше разів причащатися без сповіді, якщо хтось довго не допускається тяжкого гріха. Малі гріхи не є перешкодою до святого причастя. У практиці можна щодня прича­щатися, а сповідатися — раз у місяць.

Пресвята Євхаристія — це найсвятіше таїнство з усіх таїнств, бо в ньому під виглядом хліба й вина перебуває правдивий і живий Ісус Христос, наш Спаситель, Бог і Господь. Другий Ватиканський Собор каже, що “в Літургії, зокрема в Євхаристії, немов із джерела, спливають на нас ласки та з найбільшою успішністю осягається освячення людей у Христі, і Боже прославлення, до якого, немов до мети, зміряють усі инші діла Церкви” (Конституція про Святу Літургію, § 10). Тому Собор радить, щоб ми нашу участь у святій Літургії лучили зі святим причастям: “Дуже поручається оцю дос­коналішу участь у Службі Божій, коли то, після причастя свяще­ника, вірні приймають Тіло Господнє з того самого Жертвопри­ношення” (§ 55).

Тож хай і для нас ці два великі і святі таїнства будуть постій­ним джерелом любови до Бога і ближнього, нашої віри, нашої святости та запорукою нашого вічного щастя за словами самого Христа Господа, Який каже: “Хто їсть моє Тіло і п’є мою Кров, той має життя вічне, і я воскрешу його останнього дня” (Йо. 6, 54).

Світлий празник Пасхи

“Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подо­лав, і тим, що в гробах, життя дарував”
(Тропар Пасхи).

З усіх великих празників нашого церковного року найбільш давній, урочистий і радісний — це світлий празник Христового Воскресення. Він, як сказано в ірмосі 8 пісні пасхального канону утрені: “Цар і Господь, празників празник і торжество торжеств”.

Святі Отці Церкви особливо підкреслюють значення і велич цього празника. “Пасха в нас, — каже святий Григорій Богослов у своєму пасхальному слові, — це празників празник і торжество торжеств, яке настільки перевищує всі инші торжества, не тільки людські, але і Христові, що в його честь відбуваються, наскільки сонце перевищує звізди”. А святий Йоан Золотоустий у проповіді на Пасху так звеличує Христове Воскресення: “Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? Воскрес Христос і ти провалився. Воскрес Христос і впали демони. Воскрес Христос і радіють ангели. Воскрес Христос і життя панує. Воскрес Христос і нема ні одного мерця в гробі, бо Христос воскрес із мертвих і став первістком померлих”.

Тож у світлому й радісному дні Христового Воскресення свята Церква закликає небо й землю до святої Божої радости: “Хай небеса достойно веселяться, хай радіє земля, хай празнує увесь світ видимий і невидимий, бо Христос устав, радість вічна” (Тропар 1 пісні канона).

Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух празника Пасхи, погляньмо на його історію, богослуження і значення для нас.

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА ПАСХИ
Празник Христового Воскресення у наших богослужбових кни­гах має такі назви: Свята й велика неділя Пасхи, День святої Пасхи, або Свята Пасха. Наш народ на означення празника Пасхи має ще слово “Великдень”, що означає Великий День, бо він великий своєю подією, своїм значенням і своєю радістю.

Слово “пасха” походить з єврейського “песах”, що значить “перехід”. Тут мова про перехід Господнього ангела, який одної ночі вбив усіх єгипетських первенців, коли фараон не хотів відпус­тити ізраїльський народ, а перейшов повз (по-єврейськи “песах”) доми ізраїльтян, одвірки домів яких були помазані кров’ю одно­річного ягняти. Слово “пасха” у жидів означало також ягня, якого заколювали на Пасху, а потім і сам день свята на згадку про визволення з Єгипту дістав назву Пасхи.

Для апостолів і перших християн ПАСХА-ПЕРЕХІД стала символом иншого переходу — подвійного переходу Ісуса Христа: від життя до смерти і від смерти до життя. Перший перехід дав основу для хресної, а другий для воскресної і радісної Пасхи. Апостоли й перші християни святкували разом із жидами свою християнську Пасху, але не радісну, а сумну і з постом, бо вона була для них річницею Христових мук і смерти.

Пасхальний агнець євреїв став для християн прообразом Ісуса Христа, Який, наче невинне ягня, приніс себе в жертву за гріхи цілого світу. Звідси в богослуженні його називають пасхальним агнцем або коротко Пасхою. “Бо Пасха наша, — каже святий апостол Павло, — Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5, 7).

У II ст. разом із хресною Пасхою починає також входити в практику і радісна Пасха на честь Христового Воскресення, яку святкують у неділю після жидівської Пасхи. У зв’язку з тим подвій­ним святкуванням хресної і воскресної Пасхи між християнами почалася тривала і завзята суперечка про сам день святкування Пасхи. Виникла суперечка, бо щораз більше почав змінюватися погляд на саме свято. Первісно Пасху вважали днем смутку й посту на честь Христової смерти, а тепер хотіли злучити з нею радісну річницю Його світлого Воскресення, що не сумісне зі смутком, ані з постом. Загал християн став святкувати Пасху Христового Воскресення в неділю, але деякі християнські громади, передусім у Малій Азії, вперто празнували Пасху разом із жидами 14 Нісана, першого весняного місяця. Від 14 Нісана ті громади названо “квартодецімані”, що значить “чотирнадцятники”.

Собор у Нікеї (325) припинив ці тривалі і болісні суперечки.

Він вирішив, що всі християни мають святкувати празник Пасхи того самого дня: що не можна йти за жидівським звичаєм, а треба празнувати Пасху в неділю, після першої повені місяця, після весняного рівнодення.

У IV-V ст. святкування празника Пасхи продовжується з одно­го дня на цілий тиждень, який зветься “світлим тижнем” на про­тивагу до тижня перед Великоднем, що має назву “Великого”, або “Страсного”.

У збірнику церковних законів під назвою Апостольські поста­нови, які були написані в Сирії близько 380 року, але мали б походити з апостольських часів, про світлу седмицю кажуть так: “Через цілий великий і наступний по нім тиждень хай слуги не працюють, бо той — це тиждень мук, а цей — це тиждень Воскре­сення, і треба слухати наук” (VIII, 33).

Цісар Теодосій Великий († 395) скасував ведення судових розправ, а цісар Теодосій Молодший († 450) заборонив театральні й циркові вистави на час усієї світлої седмиці. В Єрусалимі най­більш урочисті були перші три дні Пасхи, що Східна Церква прак­тикує і сьогодні.

Шостий Вселенський Собор (691) у справі святкування світ­лого тижня вирішив: “Від святого дня Воскресення Христа нашого Бога до нової неділі (тобто до Томиної неділі) вірні повинні цілий тиждень безнастанно перебувати у святих церквах, у псалмах, і співах, і піснях духовних, радіти й торжествувати в Христі, уважно слухати читання Святого Письма та брати участь у святих Тайнах, бо таким способом разом з Христом воскреснемо й разом просла­вимося. Тому в цих днях не можна влаштовувати ні кінських перегонів, ані инших публічних видовищ” (Правило 66).

ПАСХАЛЬНА УТРЕНЯ
З богослужень празника Христового Воскресення на особливу увагу заслуговує пасхальна утреня, яку можна б назвати величним гимном прослави Христа-Переможця. її авторство приписують ве­ликому богослову Східної Церкви й великому мистцеві слова — святому Йоану Дамаскину (к. 676 — к. 749). Ймовірно, що вона укладена на основі пасхальних проповідей святих Отців — Григорія Богослова, Григорія Ниського й Йоана Золотоустого. Зміст воскрес­ної утрені глибоко-догматичний, форма високо-поетична, тон дуже радісний і переможний.

Тропар Пасхи Христос воскрес із мертвих…, який стільки разів співаємо у воскресний час, охоплює ввесь зміст, суть і значення празника. Осередок воскресної утрені творить канон. В ірмосах, тропарях і стихирах канона виступає перед нами Христос як обі­цяний Месія, як Бог у маєстаті й силі, як Спаситель і Відкупитель, як Переможець над смертю, адом і гріхом.

Щодо своєї форми пасхальна утреня це вершина поезії й уні­кальне явище в церковній літературі Східної Церкви. У ній багат­ство гарних поетичних зворотів, образів, порівнянь і символів.

Над глибоким змістом і поетичною формою великодньої утрені ввесь час домінує тріюмфально-переможний тон святої, неземної і вічної радости, що випромінює на нас з кожного ірмоса, тропаря чи стихири. Тут переживаємо ту повноту радости з Христового Воскресення, що її святий Григорій Богослов у своїй пасхальній бесіді так описує: “Вчора я розпинався з Христом, сьогодні про­славляюся з Ним. Вчора я вмирав з Ним, сьогодні оживаю з Ним. Вчора я погребався з Ним, сьогодні воскресаю з Ним”. У Христовій перемозі все бере участь: небо, і земля, і ад. Усе закликає нас до радости. Та небесна радість охоплює усю людину й усі її почування.

Воскресна радість сягає вершини у стихирах Пасхи. Вони творять один могутній гимн радости на честь воскреслого Хрис­та — новозавітньої Пасхи. Та радість уділяється всім і всіх обіймає, навіть наших ворогів. “Воскресення день, — співаємо в останній стихирі, — і просвітімся торжеством, і друг друга обіймім! Промов­мо: Браття — і тим, що ненавидять нас; простім усе з воскресен­ням і так заспіваймо: “Христос воскрес із мертвих… “.

ЗНАЧЕННЯ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСЕННЯ ДЛЯ НАС
Христове Воскресення дає нам незаперечний доказ його божес­тва. Коли фарисеї і книжники домагалися від Христа знаку, що Він Божий Син, то Він їм відповів, що не дістануть иншого знаку, як знак пророка Йони: “Як Йона був у нутрі кита три дні і три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні і три ночі” (Мт. 12, 40). І так сталося. Третього дня після Його смерти наступило світле Воскресення.

Христове Воскресення — це фундамент нашої віри. Яке б значення мала Христова наука, якщо б так часто Ним передбачене воскресення не сповнилося? Апостоли, проповідуючи святе Єван­геліє, часто покликуються на Христове Воскресення, як на най­сильніший доказ правдивости науки Христа. “А коли Христос не воскрес, — каже святий Павло, — то марна проповідь наша, то марна й віра ваша… Але ж Христос таки справді воскрес із мерт­вих, первісток померлих” (1 Кор. 15, 14 і 20). Тому правда про Христове Воскресення і християнська релігія є нерозривними.

Христове Воскресення — це певна запорука нашого воскре­сення для щасливого вічного життя. Як Христос воскрес, так і ми колись воскреснемо для нового світлого й вічного життя. Сам Христос запевняє нас: “Бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос Його [Сина Божого] вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресення життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд… Така бо воля мого Отця, щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в Нього, жив життям вічним і щоб я воскресив його останнього дня” (Йо. 5, 28-29 і 6, 40).

Церковно-обрядові звичаї Великодня

“Це день, що його створив Господь, возрадуємося і возвеселімося в нім”
(Прокімен Пасхи).

Празник Христового Воскресення багатий не тільки на величні богослуження, маєстатичні співи і глибокосимволічні обряди, але він багатий також на прегарні церковно-обрядові й народні звичаї. Де­які з тих звичаїв — це вплив християнського культу, а инші похо­дять ще з передхристиянських часів, коли наш народ у той самий час відзначав свято привітання весни й весняного сонця. Християн­ська релігія багато з тих прадавніх народних звичаїв освятила, надала їм християнського значення і символіки та визнала своїми.

Професор Степан Килимник, описуючи великодню ніч, так каже про звичаї Великодня: “Коли б сьогоднішня людина спро­можна була заглянути на мить у чисту душу дитини й відчути ту радість, безмежну радість, коли насправді душа дитини витала в імперіях казково-феєричної радости в очікуванні завтрашнього дня — Великодня, — то людина зрозуміла б і відчула б той невидимий тисячолітній зв’язок, поєднання її душі з душею далеких-далеких прапращурів, прародителів, поєднання нинішньої християнської культури з тисячолітньою високою культурою наших прадідів… Людина вважала б ці звичаї, традиції українського народу, за святиню й велич, хоронила б їх, зберігала б та дотримувалась їх і передавала б своїм нащадкам, як дорогоцінний скарб, із роду в рід!” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 82).

Далі хочемо вказати найважливіші особливості богослужбово-обрядового характеру празника Пасхи, а відтак звернути увагу на деякі народні звичаї, пов’язані з Великоднем.

БОГОСЛУЖБОВІ ОСОБЛИВОСТІ
Христове Воскресення відбулося дуже рано в неділю третього дня після Його смерти. З того часу в Церкві існує дуже давній звичай, який нагадує, що пасхальний піст закінчується в суботу вночі, а воскресні торжества починаються опівночі, невдовзі після неї, або на світанку. Через те, що не було одної практики по всіх Церквах, Шостий Вселенський Собор (691) постановив: “Вірні, що проводять дні спасенних страстей у пості, молитві і скрусі серця, мають закінчувати піст посеред ночі після Великої суботи, тому що божественні євангелисти Матей і Лука, перший словами “після вечора суботи” (28, 1), а другий словами “рано-вранці” (24, 1) вказують на глибоку ніч” (Правило 89).

Воскресні торжества починаються обходом довкола церкви під супровід дзвонів. Цей обхід є символом ходу жінок-мироносиць вранці у неділю до Господнього гробу.

Типик о. Дольницького зауважує, що під час обходу не треба нести плащаниці, бо цю практику заборонив кардинал Сембра­тович, який вважав, що це несумісно з радістю Воскресення. Зате треба нести ікону Воскресення. Инші устави говорять ще про святе Євангеліє, ікону Божої Матері й инші ікони. “Про несення святих Тайн у процесії, — каже о. Дольницький, — наші устави не говорять, і того звичаю не мають ані греки, ані римляни, тільки місцеві ла­тинські церкви наших сторін, тобто польські. Як у Велику п’ятницю символом Христа є плащаниця, так тепер символом Христа є ікона Воскресення, тому й тут немає місця на виставлення святих Тайн”.

Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починається воскресна утреня. Тут перший раз чуємо радісне: “Христос воскрес із мертвих… “, — і при співі тієї ж пісні священик хрестом відчиняє двері церкви на знак, що Христова смерть відчинила нам двері до неба.

У найдавніших наших уставах сказано, що в кінці воскресної утрені під час співу стихир Пасхи при словах “і друг друга обіймім” відбувалося взаємне цілування, яке в нас називали “христосу­ванням”. Устав о. Дольницького каже, що в нас нема звичаю взаємного цілування в церкві, а вірні підходять до священиків і цілують святий хрест, святе Євангеліє, артос з іконою Воскресення й инші ікони, причому взаємно вітаються: “Христос воскрес! — Воістину воскрес!”.

Великодній привіт “Христос воскрес” перший раз злетів з уст ангела до жінок-мироносиць при Господньому гробі. Цей радісний привіт уже сотні-сотні років живе у нашому народі впродовж цілого пасхального часу. Цим привітом ми висловлюємо великодню ра­дість і визнаємо нашу віру в Христове й наше воскресення.

Святу Літургію в день Пасхи служать дуже урочисто. У Єван­гелії того дня сказано про Христову божественність, бо якраз Христове Воскресення є найкращим доказом Його божественности. Коли є більше священиків, то Євангеліє читають кількома мовами. Зазвичай єврейською, грецькою і латинською мовами, бо тими мовами було написано на хресті Ісуса, а також і народною мовою. Читання Євангелія різними мовами означає, що Христова наука голоситься всіма мовами та поміж усіма народами. Коли припи­няють читати Євангеліє, чути дзвонення на дзвіниці, що є симво­лом голошення Христового благовістя всьому створінню.

Упродовж цілого Світлого тижня святі двері в іконостасі зоста­ються увесь час відчиненими на знак того, що Христос своїм Воск­ресенням відчинив нам двері Божого Царства, як це співаємо в пасхальному каноні: “… Отворив Ти нам райські двері” (Шоста пісня).

У день Пасхи на святій Літургії, після заамвонної молитви, відбувається благословення артоса. Артос з грецької означає “хліб”, — і є символом хліба вічного життя — Господа нашого Ісуса Христа. На артосі видно ікону Воскресення. Артос цілий Світлий тиждень стоїть на престолі або на тетраподі. У Світлу суботу після спеціяльної молитви його роздроблюють і роздають вірним у Томину неділю.

У період П’ятдесятниці, а саме від празника Пасхи аж до празника Зіслання Святого Духа, на знак воскресної радости не робимо поклонів, не стаємо на коліна. Нікейський Собор (325 р. ) проголосив: “Тому що деякі стають на коліна в дні Господнім і в днях П’ятдесятниці, то для однообразности у всіх єпархіях, ухвалив Собор, щоб у тому часі приносити Богові молитви стоячи” (Пра­вило 20). Подібне рішення має також Шостий Вселенський Собор у 90 правилі.

Під час святкування Пасхи, а подекуди й упродовж цілого Світлого тижня, буває цілоденне дзвонення на знак перемоги Ісуса Христа над смертю і над адом.

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ
У нашого народу є звичай на Великдень благословляти їжу. Після довгого посту свята Церква дозволяє усяку їду, для того щоб вірні разом із духовною радістю мали під час великодніх свят і радість від земних дарів. Тому вона їх благословить і звільняє від посту на цілий Світлий тиждень. Благословення пасхальної поживи відбувається урочисто звичайно після святої Літургії на церковному подвір’ї.

Шкаралупу зі свячених яєць, кришки чи кістки в нас не вики­дали на сміття, а закопували або в городі, або на полі, щоб і землі дати свяченого. Подекуди в Галичині шкаралупи зі свячених яєць кидали на стріху хати.

З благословенням великодніх пасок пов’язані наші славні кра­шанки й писанки, які мають давнє походження. У давніх народів був звичай, за яким перед особою, що займала високе становище в суспільстві, не можна було з’являтися перший раз без дару. Побожне передання каже, що Марія Магдалина, проповідуючи Христову науку, зайшла у двір римського цісаря Тиверія, дала йому в дар червону крашанку зі словами: “Христос воскрес!”, і лише тоді почала свою проповідь. За її прикладом пішли инші християни й почали в день празника Пасхи обдаровувати один одного кра­шанками чи писанками.

Отже, яйце відіграє таку роль у великодніх звичаях тому, що воно стало символом Христового Воскресення. Як з мертвої шкара­лупи яйця родиться нове життя, так і Ісус Христос вийшов із гробу до нового життя. Червона крашанка є символом нашого спасення через Кров Ісуса Христа. З крашанками й писанками пов’язані різні забави дітей та дорослих на Великдень.

Особливим виявом великодньої радости в селах України були гагілки й різні ігри на майдані коло церкви. “Дивним є, — каже проф. С. Килимник, — що веснянки-гагілки, створені нашими пра­бабками ще в IV-VI сторіччі (а може й раніше) за часів Антської держави, що крізь морок тисячоліть, через століття великих негод, війн, наїздів, поневолення — вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій зміст, замінено лише слова старо­давні на нові… Веснянки-гагілки — це дорогоцінний скарб ранньої культури наших прапрадідів як високомистецькі, а навіть неперевер­шені поетичні твори, як історичний документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів” (Український рік у народ­них звичаях. Т. III, с. 106-107).

У деяких місцевостях України був звичай родиною йти у Великдень на цвинтар, до могил своїх рідних, щоб поділитися з ними воскресною радістю та привітати великоднім привітом. У Києво-Печерській Лаврі після воскресного богослуження монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб померлим монахам принести вістку про Христове Воскресення.

Колись давно у нас був звичай розкладати вогні у великодню ніч, щоб привітати весну й весняне сонце. За християнською ре­лігією вони були символом вогнів, що їх розкладали жовніри, які стерегли Божий гріб, та символом привітання Сонця Правди — Воскреслого Христа.

З багатющого скарбу нашої релігійної й культурної традиції ми згадали тільки дещо, але уже це свідчить про глибоку віру, любов до свого обряду, традиції та про високу культуру духа нашого народу. “Багатство й цінність наших обрядових звичаїв, — каже проф. С. Килимник, — нашого фольклору є велетенське. Нам можуть позаздрити найкультурніші народи світу. Ці скарби високої культури нашого минулого віддзеркалюють наше національне об­личчя і є справжніми свідками споконвічного прагнення нашого народу до волі, удосконалення, краси й сонця” (цит. твір, с. 97).

Час Святої П’ятдесятниці

Ісус Христос на сороковий день після світлого Воскресення вознісся на небо, а на п’ятдесятий — зіслав на апостолів Святого Духа. Тому 50-денний період від Великодня до Зіслання Святого Духа має назву П’ятдесятниці. Цю назву має також і сам празник П’ятдесятниці, або Зіслання Святого Духа.

Великі празники мають звичайно по кілька днів попразденства, що є наче продовженням святкування празника. А празник Пасхи, найбільший з усіх празників, має найдовше попразденство, бо воно триває аж до празника Господнього Вознесення. У той час бого­служення починаються і закінчуються співом: “Христос воскрес із мертвих… “. Неділі під час П’ятдесятниці відзначаються тим, що мають свою назву від події, яку подає святе Євангеліє того дня. Євангельські події і богослуження тих неділь мають за мету просла­вити воскреслого Христа і скріпити нашу віру в його божествен­ність. Під час П’ятдесятниці святкуємо три празники, що заслуго­вують на увагу — це Томина неділя, празник Переполовення і празник Господнього Вознесення.

ТОМИНА НЕДІЛЯ
Наступна неділя після Христового Воскресення має різні назви.

Неділя Томина — від події у святому Євангелії, де говориться про зустріч апостола Томи з воскреслим Христом.

Неділя Антипасхи, що з грецької означає “замість Пасхи”, бо для перших християн вона була наче повторенням празника Пасхи. У Щоденнику паломництва Сильвії Аквітанської (IV ст. ) читаємо, що восьмого дня після Христового Воскресення в Єрусалимі були окремі торжества та, що того дня читали святе Євангеліє про навернення апостола Томи.

Неділя Нова, або Оновлення, бо вона перша після Пасхи і в ній наче оновлялося празнування Пасхи. Цього дня Ісус Христос своєю появою обновив для апостолів радість свого Воскресення. “У цей день, — каже синаксар Томиної неділі, — в другу неділю по Пасці, празнуємо оновлення Христового Воскресення і святого апостола Томи діткнення”.

Неділя Біла, або “в білому”. Колись давно новохрещенці, при­йнявши хрещення у Велику суботу, упродовж цілого Світлого тижня ходили в білих одежах, а в неділю Томину при осібній церемонії ці одежі скидали. Західна Церква до сьогодні називає цю неділю “неділя в білому”.

Неділя Провідна. Деякі автори виводять цю назву від того, що ця неділя проводить і продовжує празник Пасхи. У нашого народу був звичай у Томину неділю організовувати проводи, тобто поми­нання померлих, осібною трапезою та молінням за душі померлих на цвинтарі.

Святкування восьмого дня після Пасхи, як завершення тор­жеств світлої седмиці, з давніх-давен вважалося окремим пра­зником. Темою богослужень цього празника, як і седмиці, що наступає після нього, є євангельська подія, що описує появу Ісуса Христа восьмого дня після Воскресення та зворушливе навернення і визнання віри святого апостола Томи. Про значення святкування цього празника святий Григорій Богослов († 389) у своєму слові в Томину неділю так каже: “Давній і в добрій цілі установлений закон шанує день оновлення, або радше кажучи, з днем оновлення шанує нові добродійства. Чи ж не був днем оновлення і перший воскреслий день, що наступив по священній і світлоносній ночі? Чому даємо цю назву сьогоднішньому дневі? Той (тобто Велик­день) був днем спасення, а цей — днем згадки про спасення. Той день розділяє собою погребання і воскресення, а цей — є днем зовсім нового народження… Справжню онову ми сьогодні празну­ємо, переходячи від смерти до життя. Тож скиньте зі себе старого чоловіка й оновіться та жийте в обнові життя”.

Наша Церква святкує пам’ять святого апостола Томи б жовтня, а латинська — 21 грудня. Про апостольську працю апостола Томи святий Йоан Золотоустий у проповіді на Томину неділю виголошує таку похвалу: “Він колись був слабшим від инших апостолів у вірі, а за ласкою Божою став відважнішим і невтомнішим, як вони всі. Він своєю проповіддю обійшов майже всю землю, не боячись про­повідувати Боже слово народам лютим, диким і кровожадним”. Традиція каже, що святий апостол Тома загинув смертю мученика за Христову віру в Індії.

ПЕРЕПОЛОВЕННЯ П’ЯТДЕСЯТНИЦІ
У середу після неділі Розслабленого, коли буде половина П’ят­десятниці, а саме між Пасхою і празником Зіслання Святого Духа,

Східна Церква святкує празник Переполовення, або Переділення. Синаксар цього дня так пояснює появу празника: “У середу Роз­слабленого празнуємо празник Переполовення П’ятдесятниці задля почести двох великих празничних днів — Пасхи і П’ятдесятниці. Переполовення обидва ці празники з’єднює і сполучує”. Празник Переділення має восьмиденне попразденство до середи після неділі Самарянки.

Основу цього празника Церква взяла зі святого Євангелія, де сказано, що Ісус Христос в половині свята Кучок “увійшов у храм і почав навчати” (Йо. 7, 14). Він говорив про Своє Боже післан­ництво та про таїнственну воду: “Моя наука не моя, — казав Христос, — а того, хто послав мене… Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п’є! Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть!”. “Так Він про Духа казав, що його мали прийняти ті, які увірували в Нього” (Йо. 7, 16 і 37-39).

Цей празник уже був у практиці за часів святого Йоана Золо­тоустого († 407). Укладення служби празника Переполовення приписують Анатолію, царгородському патріярхові 458), святому Андрієві Критському († 740), святому Йоану Дамаскину (†к. 749) і святому Теофану Ісповіднику († 817).

Празник Переполовення має на меті скріпити нашу віру у воскреслого Христа, заохотити до виконання Божих заповідей та приготувати до Господнього Вознесення і Зіслання Святого Духа. На хвалитних стихирах утрені цього дня співаємо: “Просвітившися, брати, Воскресенням Спаса Христа, і досягши переполовення Гос­поднього празника, щиросердечно зберігаймо Божі заповіді, щоб ми стали достойні і Вознесення празнувати й одержати прихід Святого Духа”.

ГОСПОДНЄ ВОЗНЕСЕННЯ
Празник Господнього Вознесення завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресення. Це один з великих Господських празників і має дев’ятиденне попразденство. Він зве­личує подію Христового Вознесення на небо та підкреслює її зна­чення для Христа і для нас. Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на Вознесення каже: “Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима”.

У пам’ятках трьох перших сторіч нічого не сказано про цей празник. Не згадує про нього й письменник Ориген († к. 251), який перераховує християнські празники у восьмій книзі свого твору Проти Цельсія. Знавці обряду вважають, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зіслання Святого Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесенням, а тільки “сороковим днем після Пасхи”.

У IV столітті празник Господнього Вознесення стає загально­визнаним. Історик Сократ († к. 440) називає його “всенародним празником” (Історія Церкви, 7, 26).

Празник Вознесення звеличили своїми проповідями святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Епіфаній Кипрський, Лев Великий й инші. У IV столітті цариця Єлена поста­вила храм в честь цього празника на місці Христового Вознесення.

Дух богослужень цього празника в загальному бадьорий і радіс­ний. Свята Церква радіє славою Христа-Богочоловіка, що засів по правиці Отця. Він вознісся на небо, щоб зіслати нам Утішителя — Святого Духа та щоб, як Він сам каже: “приготовити нам місце” (Йо. 14, 2). “Господь вознісся на небо, — співаємо в першій стихирі на великій вечірні Вознесення, — щоб зіслати Утішителя світові. Небо приготувало престол його, а хмари — вознесення Його. Ангели дивуються, бачачи чоловіка понад собою. Отець чекає на Того, що Його від віків держить у своєму лоні. А Святий Дух каже всім ангелам Його: “Візьміть, князі, ворота ваші; всі народи плескайте руками, бо вийшов Христос там, де був перед тим”.

Празник Святої П’ятдесятниці

“Ми виділи світло істинне, ми прийняли Духа не­бесного, ми знайшли віру істинну, нероздільній Тройці поклоняємося, Вона бо спасла нас”
(Стиховна вечірні П’ятдесятниці).

Світлий празник Пасхи завершується не менш світлим і вели­ким празником Святої П’ятдесятниці. Після Христового Різдва і Воскресення цей празник належить до найбільших празників на­шого церковного року. Зіслання Святого Духа — це наче вінець і печать на справі спасення людського роду, що здійснив Божий Син. У дні святої П’ятдесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христового Благовістя. У дні Зіслання Святого Духа зароджується і починає діяти Христова Церква. Святий Дух її провадить, просвічує, освячує і зберігає на дорозі правди.

“Звершивши діло, — каже Другий Ватиканський Собор, — що його Отець доручив Синові звершити на землі, в дні П’ятдесятниці післаний був Святий Дух, щоб постійно освячував Церкву й так, щоб віруючі через Христа в одному Дусі мали доступ до Отця… Дух перебуває в Церкві і в серцях вірних, немов у храмі, в них молиться та дає свідчення усиновлення дітей… Силою Євангелія омолоджує Церкву та постійно її оновлює і провадить до повної злуки з Обручником” (Догматична Конституція про Церкву, § 4).

Празник святої П’ятдесятниці заслуговує на особливу увагу з огляду на свою історію, свої богослуження та своє значення.

СТАРОЗАВІТНЯ П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ
Жидівський народ ще здавна щорічно святкував три великі празники: празник Пасхи, празник П’ятдесятниці і празник Кучок. У книзі Виходу сказано: “Тричі на рік святкуватимете празники на мою честь. Ти пильнуватимеш свята опрісноків… Ти пильнува­тимеш також свята жнив, перших плодів праці твоєї, того, що сієш у полі, і свята зборів, під кінець року, коли збиратимеш з поля працю твою” (23, 14-16).

Свою назву має празник від того, що це був 50 день після празника Пасхи, а також 50 день від початку жнив. Первісно П’ятдесятниця — це було свято жнив і подяки. Того дня за при­писом закону приходила до Єрусалима велика кількість жидів з усіх-усюд, навіть з далеких країв, щоб подякувати Богові за земні плоди та скласти з них у храмі свою жертву. Пізніше до празника П’ятдесятниці, як свята жнив, долучився ще й історичний мотив: річниця надання Божого Закону на горі Синай 50-го дня після виходу з Єгипту.

ХРИСТИЯНСЬКА П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ
Апостоли й перші християни як празник Пасхи, так і празник П’ятдесятниці перейняли від Старого Завіту й залишили його наз­ву, але надали йому цілком иншого змісту і значення, бо і для них це був 50 день після Пасхи.

Головний мотив святкування П’ятдесятниці для новозавітньої Церкви — це подія зіслання Святого Духа на апостолів. Звідси цей празник має ще инші назви. День Зіслання Святого Духа, або День Святої Тройці.

Зіслання Святого Духа для первісної християнської Церкви було такою радісною, урочистою й важливою подією, що цей праз­ник прирівнювався до празника Пасхи і Христового Різдва. Свят­кування цього празника, подібно як і празника Пасхи, з часом продовжується на цілий тиждень, який також набуває привілей загальниці. У третьому столітті цей празник стає загальновизнаним. Службу в його честь уклали у VIII столітті святий Йоан Дамаскин і святий Косма Маюмський.

Зміст богослужень цього дня повний радости і прослави Свя­того Духа і Святої Тройці. “Прийдіте, люди, триіпостасному Бо­жеству поклонімся, Синові в Отці зі Святим Духом; бо Отець безлітньо родить Сина, співвічного і співпрестольного, і Дух Святий був в Отці, що прославляється з Сином, єдина сила, єдине єство, єдине Божество. Йому поклоняючися, всі говоримо: Святий Боже, що все вчинив через Сина, за співдіянням Святого Духа; святий кріпкий, через якого ми Отця пізнали, і Дух Святий прийшов на світ; святий безсмертний, утішальний Душе, що ізходиш від Отця і в Сині пробуваєш, Тройце свята, слава Тобі”. На хвалитних стихирах утрені славимо Святого Духа: “Дух Святий завжди був, є і буде. Він без початку і без кінця, рівносущний з Отцем і Сином. Він життя й оживляє, світло й давець світла, предобрий і джерело добра… “.

З богослужби П’ятдесятниці прийшла до наших щоденних молитов добре знана молитва до Святого Духа: “Царю небесний… “. Ця молитва починає кожне наше богослуження.

Старозавітня Церква мала звичай у дні П’ятдесятниці долівку своїх домів і божниць вкривати свіжою травою, а доми й божниці замаювати гілками дерев і квітами на знак, що в той час, коли був наданий Божий Закон, уся природа стояла в зелені. Треба сказати, що й апостоли, зберігаючи цей звичай, і свою горницю замаїли зеленню і квітами. Цей звичай перейшов і до новозавітньої Церкви. Звідси ще одна назва П’ятдесятниці: Зелені свята. Квіти й зелень дерев є ознакою життя, тож стали символом життєдайного Святого Духа. Як природа навесні оновляються зеленню і квітами, так і свята Церква та її вірні оновлюються силою Святого Духа.

У понеділок після празника П’ятдесятниці наша Церква свят­кує празник Святого Духа. Це через те, що Східна Церква з давніх-давен мала звичай наступного дня після великого празника відда­вати честь тим особам, які відігравали головну роль у дні празника. День Святої П’ятдесятниці святкує саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а понеділок призначений на віддання особливої чести Святому Духові як третій Божій Особі. Про це Синаксар понеділка так каже: “У цей день, в понеділок П’ятдесятниці, праз­нуємо того всесвятого й животворного і всесильного Духа, єдиного з Тройці Бога, єдиногідного, єдиносущного і єдинославного Отцю і Синові… Задля почести для всесвятого Духа порішили божественні Отці, щоб осібно і в цій П’ятдесятниці мати празник для Того, хто все добро спричинив”.

Замойський і Львівський Синоди, згадуючи наші празники, називають цей день празником Святої Тройці. Устав о. Дольниць­кого називає цей день тільки понеділком Святого Духа та каже, що в понеділок береться уся служба празника (тобто Зіслання Святого Духа), а на Літургії якщо долучається і служба Святої Тройці… як вважаємо. Він зауважує, що цієї служби не мають ані грецькі, ані слов’янські устави, крім наших служебників, і її треба правити в храмах Святої Тройці. Латинська Церква від серед­ньовіччя святкує празник Святої Тройці восьмого дня після Зіслан­ня Святого Духа, тобто в нашу неділю Всіх святих. Князь Макси­міліян у своїх Викладах про східні Літургії каже, що “українці-католики (русини), наслідуючи римську Церкву, святкують свято Святої Тройці в понеділок П’ятдесятниці” (с. 99). Насправді, сам день П’ятдесятниці є справжнім празником Святої Тройці, як це видно з назви та змісту богослужень того дня.

На окрему увагу заслуговує вечірня понеділка, яка звичайно правиться не в неділю увечері, але відразу після святої Літургії близько полудня в сам день П’ятдесятниці. Вечірню поєднують з Літургією для того, — пояснює о. Дольницький, — щоб усі присут­ні на Літургії могли взяти участь у коліноприклонних молитвах. Ця вечірня відзначається тим, що, крім инших молитов, має три довші покутного змісту молитви, які уклав святий Василій Великий (†379). Візантійський каноніст Матей Властар (XIV ст. ) у своєму Номоканоні покликується на святого Василія Великого, який вима­гав, щоб ті молитви проказувати на колінах задля великої пошани до Святого Духа.

ЗНАЧЕННЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА
Подія Зіслання Святого Духа мала дуже велике значення для апостолів і перших християн. Вона і зараз має те саме значення і для усієї Христової Церкви. Святий Йоан Золотоустий у проповіді на празник П’ятдесятниці каже: “Преласкавий Бог сьогодні наділив нас великими дарами, що їх тяжко словами висказати. Тому всі разом радіймо й, радіючи, славімо нашого Бога… Бо що з того, питаюся, що належить до нашого спасення, не було нам дане через

Святого Духа? Він нас звільнив з неволі, покликав до свободи, нас всиновив. З цього джерела (тобто Святого Духа) випливають про­роцтва, благодать зцілення і все те від нього, чим Церква звикла прикрашуватися”. На стихирах великої вечірні П’ятдесятниці чита­ємо: “Все подає Святий Дух. Він виливає пророцтва, вдосконалює священиків, невчених навчив мудрости, рибаків явив богословами, об’єднує увесь збір церковний. Утішителю, єдиносущний і спів­престольний Отцю і Синові, слава Тобі”.

“Через Святого Духа, — каже святий Василій Великий, — відбувається повернення до раю, піднесення до небесного царства, привернення синівства. Через Нього можемо Бога звати Вітцем, можемо стати учасниками благодаті Ісуса Христа, зватися дітьми світла, брати участь у вічній прославі… " (Про Святого Духа, гл. 15).

Святий Дух надав апостолам дар мови, дар розуміння святого Писання і дар мужности у проповідуванні і визнаванні святої віри. “У день П’ятдесятниці, — каже Другий Ватиканський Собор, — зійшов [Святий Дух] на учнів, щоб перебувати з ними повіки. Тоді Церква об’явила себе привселюдно серед народу, проповідь і поши­рення Євангелія взяли початок між народами, і на кінець Церква Нового Завіту стала прообразом об’єднання всіх народів у вселенсь­кості віри, яка промовляє всіма мовами… " (Декрет про місійну діяльність Церкви, § 4).

Дари Святого Духа справді великі й щедрі. Про них святий апостол Павло каже: “Плід Духа: любов, радість, мир, довготер­піння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість” (Гал. 5, 22-23). Святий Дух зійшов і на нас у таїнстві миропомазання зі своїми дарами й помазав нас на Христових борців, а наше тіло зробив своїм храмом. Про цю велику правду пригадує нам святий апостол Павло й наставляє нас, щоб ми так жили: “Хіба ж не знаєте, — каже він, — що ваше тіло — храм Святого Духа, який живе у вас? Його ж маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!” (1 Кор. 6, 19-20).

Неділя Всіх Святих

“Величаємо вас, апостоли, мученики, пророки і всі святі, і почитаємо святу пам’ять вашу, ви бо молите за нас Христа Бога нашого”
(Величання на неділю Всіх святих).

Восьма неділя після празника Пасхи, а перша після Зіслання Святого Духа називається неділею Всіх святих. Вона завершує коло рухомих свят. Цього дня наша Східна Церква віддає особливу почесть усім тим, які є плодом дарів Святого Духа.

“У цей день, в неділю після П’ятдесятниці, — читаємо в синак­сарі цієї неділі, — святкуємо празник Всіх святих скрізь — в Азії, Лівії, Європі, на півночі й півдні. Цей празник наші божественні Отці установили й наказали святкувати після Зіслання Святого Духа, наче показуючи нам взір, як прихід всесвятого Духа вплинув на апостолів. Він освятив і зробив премудрими тих, що з нашої природи, щоб їх поставити на місце грішних ангелів, і Христові Богові привів: одних через муки і кров, инших через постійність у чеснотливому житті”.

Диякон Костянтин (VI ст. ) з Царгорода у своїй проповіді в першу неділю після Зіслання Святого Духа каже: “Грецька Церква визначним і дуже світлим празником поминає ці славні всесвітні безсмертні квіточки, що їх видала ціла земля, постійно навод­нювана ріками Святого Духа”.

Тож погляньмо на історію цього празника, на спонуки почитати святих та наш обов’язок їх наслідувати.

ІСТОРІЯ СВЯТА

1. Східна Церква
Почитання святих зароджується зі смертю перших мучеників християнської ери. Культ мучеників у пізні віки охоплює ще культ апостолів, єрархів і аскетів, тобто монахів і монахинь. Цісар Кос­тянтин Великий († 337) збудував у Царгороді церкву в честь дванадцяти апостолів.

До культу новозавітних святих долучається також культ старо­завітніх святих. Святий Кирило Єрусалимський († 386) у своїй П’ятій містагогічній катехизі говорить, що в часі святої Літургії після освячення “ми згадуємо тих, що уснули перед нами, най­перше, патріярхів, пророків, апостолів, мучеників, щоб за їхніми молитвами і заступництвом Бог прийняв наші молитви, а відтак святих отців і святителів, що уснули перед нами… “. Наша Церква святкує старозавітніх святих в неділі Праотців і Отців перед Хрис­товим Різдвом. Деякі з них мають свої окремі дні в році.

Наш церковний календар має на кожний день в році одного або й кілька святих. Та є дуже багато святих у небі, чиїх імен нема в церковному календарі, про них ніхто не знає, а їхні імена записані тільки в небесних книгах. Тож бажанням святої Церкви було, щоб усім святим, що в небі, знаним і незнаним, віддати належний культ. І так постає перший празник на честь святих, але ще не всіх, а тільки всіх мучеників. У грецькій Церкві празник Усіх мучеників був уже за часів святого Йоана Золотоустого 407). Від нього навіть маємо похвальну бесіду на їхню честь в першу неділю після П’ятдесятниці. “Ще не минуло сім днів, — каже він, — як ми відбули священне торжество П’ятдесятниці, і знову нас прийняв хор мучеників, вірне ополчення і військо, що нічим не уступає ополченню ангелів, що його бачив Яків, але співревнуюче й рівне йому”.

Найдавніший сирійський календар з 411 року подає п’ятницю після празника Пасхи як поминальний день Усіх мучеників. Кален­дар халдейців-католиків і сирійців-несторіян у той сам день поминає Всіх ісповідників. У IV ст. в Едесі, сьогоднішня Туреччина, 13 трав­ня святкували день Усіх мучеників. Цього дня на честь мучеників святий Єфрем Сирин († 373) склав окремий гимн.

Із сказаного випливає, що свято Всіх мучеників первісно не святкували скрізь того самого дня та що в одних Церквах воно було рухомим, а в инших нерухомим святом. У якому столітті свято Всіх мучеників перейшло в празник Всіх святих і перша неділя після П’ятдесятниці стала його днем, годі щось певного сказати. Відомо, що за цісаря Льва Мудрого (886-911) цей празник вже святкували на Сході, бо саме він збудував величний храм на честь Усіх святих. Князь Максиміліян каже, що на Сході празник Усіх святих свят­кували раніше, ніж на Заході (Виклади про східні Літургії).

2. Західна Церква
Західна Церква святкує празник Усіх святих 1 листопада. І тут, як і на Сході, спочатку було в практиці свято Всіх мучеників, що його Церкви різних країн святкували у різний час. Святий Максим з Турину (V ст. ) має проповідь на честь Усіх мучеників у першу неділю після П’ятдесятниці. У 609 або 610 році папа Боні­фатій IV одержав від цісаря Фоки римський Пантеон і присвятив його Пречистій Діві Марії і мученикам. Посвячення Пантеону відбу­лося 13 травня. Річницю цього дня відтак щорічно святкують з великим торжеством. Деякі бачать у тому початок свята Всіх святих.

Папа Григорій III (731-741) у базиліці святого Петра посвятив каплицю на честь Усіх святих. Дату посвяти цієї каплиці не знали, але від того часу в деяких країнах починають святкувати день Усіх святих 1 листопада. У IX або X ст. 1 листопада стає на Заході загальновизнаним празником Усіх святих. Папа Григорій VII (1073-1085) остаточно переносить святкування дня Всіх святих з 13 трав­ня на 1 листопада.

СПОНУКИ ДО ПОЧИТАННЯ СВЯТИХ
Маємо багато спонук, чому ми повинні почитати і просити помочі у святих. Тут згадаємо деякі з них.

Прославляючи святих, ми прославляємо Господа Бога, бо вша­нування святих приводить до прославлення Бога. Святі не стали такими власною силою, але вони і їхня святість є справою Божої благодаті. Усе, чим вони є, Богові завдячують. “Почитання свя­тих, — каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, — не тільки ніяким способом не противиться культові, що належить Богові, але спричиняється до прославлення Бога. Почитаємо святих як Божих слуг, як наших небесних опікунів, які нас оберігають і від Бога випрошують нам прощення гріхів і небесну благодать” (Про почитання святих).

Святі — це найближчі Божі приятелі, тож почесть, яку вони віддають, Богові мила, бо вони любили Бога понад усе. Другий Ватиканський Собор, заохочуючи нас до почитання святих, каже: “Тому в найвищій мірі годиться, щоб ми любили тих приятелів та співнаслідників Ісуса Христа, а наших визначних братів і добродіїв та складали за них належну подяку Богові, і молитовно їх призи­вали та прибігали до їх молитов, заступництва й помочі… " (Догма­тична Конституція про Церкву, § 50).

Усі святі нам дуже близькі, бо вони, як і ми, були колись громадянами нашої землі і вийшли з нашої крови й кости. Вони члени тієї самої Церкви, що й ми, але Церкви вже прославленої. Наше добро і спасення їм не байдуже. Тому нема сумніву, що вони радо вислуховують наші просьби і радо заносять наші молитви до Божого престолу.

Диякон Костянтин у вищезгаданій проповіді — цю проповідь схвалив Сьомий Вселенський Собор (787) — славить опіку й за­ступництво святих: “Ви бо поставлені над цілим людським родом як опікуни душ, зцілителі тіл, колона віри, досконалість священст­ва, відпущення гріхів, основа й підпора церков, лік на недуги, відпочинок для подорожніх, керма для плаваючих, поміч для бід­них, охорона для воюючих, підойма для падаючих, покріплення для терплячих, провідники для заблудших, опіка для праведних, потіха для сумуючих, для всіх могутня поміч і захорона сильної надії”.

НАШ ОБОВ’ЯЗОК ЗМАГАТИ ДО СВЯТОСТИ
Ми зобов’язані не тільки почитати святих і до них звертатися, але й їхнє життя і святість наслідувати. До святости покликані всі християни силою святого таїнства хрещення. Кожна людина, уся­кого стану і серед усяких обставин може бути святою й зобов’язана прагнути святости. До всіх нас каже Господь наш Ісус Христос: “Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48). І святий апостол Павло пригадує нам про обов’язок святости: “Це ж саме воля Божа — святість ваша” (1 Сол. 4, 3).

Що таке святість? Святість — це життя за Божими і церков­ними заповідями, це щоденне сповнювання Божої волі, це постійна вірність обов’язкам свого стану, або коротко: святість це святе Євангеліє в практиці. Наш слуга Божий митрополит Андрей Шеп­тицький гарно сказав про значення святого Євангелія для нашого життя і святости. “На мою думку, — каже він, — причиною наших невдач і усіх язв нашого церковного й національного життя є те, що християнство, вчення Євангелія замало відносимо до себе і замало передаємо його як святість душі… Євангеліє це дорога до неба, це життя без плями, без закидів, без пороків, це життя чисте, невинне, святе, в якому смертна людина зривається до того, щоб ревнувати з небесними ангелами. Євангеліє це хресна дорога на гору Голготу. Християнське життя це життя, в котрому людина двигає хрест, терпить і йде слідом за Ісусом Христом… Життя по Євангелію це надприродне життя Божої благодати, це життя Божої любови й жертви для Бога, або одним словом: це життя, в якому людина шукає і змагає до святости” (Про виховання).

Так, отже, святі в небі — це Божі любимці і приятелі, а наші опікуни, заступники й добродії, наші провідники та зразки на дорозі до чеснот і святости.

ВСІХ СВЯТИХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа постановлено святкувати празник Всіх святих українського народу.

Усі свята літургійного року Вселенської Христової Церкви безпосередньо пов’язані з величезним таїнством Богочоловіка, яке, за Провидінням Господнім, стало основою нашої віри. Кожне тор­жество, незалежно від свого місця в календарі та часової віддале­ности від Празника празників — світлого дня Пасхи, — ніби якоюсь невидимою ниткою з’єднане зі спогадом про Воскресення. Пригадуємо це славне дійство не лише щодня, як апостоли, слу­жінням Таїнства Христової Жертви в Пресвятій Євхаристії, і в пам’яті святкування кожного “першого дня тижня”, “дня Господ­нього” у неділю, і в радості поминання будь-якого з великих двана­десятих Господських чи Богородичних празників — дивовижних подій історії спасіння, які безпосередньо співвідносні з Торжест­вом торжеств, і в окремих щоденних святкуваннях кожного оди­ничного вияву сили і могутности Воскреслого Спасителя, спо­віщених світові через життя і діяння його святих.

Зачудовані многоликістю таких проявів, ми, серед нашої обме­жености та немочі, пробуємо узагальнювати для себе ці спалахи Духа, беручи за приклад для наслідування якусь одну з чеснот та ціх праведного життя в Бозі цих великих подвижників, в особливий спосіб виокремлюючи та підкреслюючи її значимість для нас через тексти величань та благодарення Богові наших літургійних моли­тов. Так постають перед нашими очима численні когорти великих патріархів, побожних праотців, богоносних отців, богоглаголивих пророків, всехвальних апостолів, добропобідних мучеників, неустра­шимих ісповідників, чеснотливих страстотерпців, ангелоподібних преподобних, гідних подиву безсрібників і чеснотливих праведних…

Особливо радісно стає на серці українського молільника, коли він вряди-годи впізнає тих, чиї чесноти і свідчення є особливо близькими йому за духом, бо їхні життя і діяльність по-особливому пов’язані плоттю і кров’ю з нашим народом, його історією, куль­турою та релігійним переживанням. Ось і сьогодні відчуваємо особливе піднесення, прохаючи про заступництво перед троном Всевишнього у наших болях та немочах святих рівноапостольних великих князів і просвітителів української землі Володимира та Ольгу, стовпів віри й славетних воїнів Христових, засновників українського монашества преподобних Антонія і Теодосія, світочів смирення, побожности, миру, справедливости та непротивлення злу страдників Бориса і Гліба, подвижника церковного єднання священномученика Йосафата, преподобної Йосафати (Гордашевсь­кої), блаженних пратулинських мучеників Данила, Луку, Вартоло­мея, Онуфрія, Пилипа, Костянтина, Микиту, Ігнатія, Вікентія, Івана, Константина, Максима, Михаїла та їх братів у звитязі муче­ництва пізніших часів Миколая, Григорія, Йосафата, Івана, Гри­горія, Василія, Микиту, Симона, Теодора, Павла, Петра, Климентія, Леоніда, Миколу, Омеляна, Зенона, Івана, Северіяна, Якима, Віта­лія, Андрія, Миколу, Романа, Олексія, Лаврентію, Олімпію, Тар­сикію, Володимира… і сотень чи навіть тисяч тих инших наших братів і сестер, імен яких ми не знаємо, але котрі, як і вони, осяяні сяйвом божественної слави.

Саме сьогодні маємо можливість глибше замислитися над зна­чимістю цих невідомих, але таких рідних нам людей у справі нашого з вами спасіння. Адже це саме сьогодні збірне свято всіх тих, хто в різний час і в різний спосіб своїм свідченням віри зумів притягнути на нашу землю благодать Святого Духа, котра, хоч незрима за своєю природою, так видимо виявила себе і в нашому з вами покликанні до співучасти в тому всесвітньому братстві, що гордо зве себе Христовою Церквою. Невідомі нам їхні імена, але чи від цього повинна бути меншою наша їм вдячність, инакші умови нашого і їхнього життя і деколи ми дуже віддалені один від одного у часі, але чи є це перешкодою для молитви?

З иншого боку, це свято є для нас не тільки прикладом подвиж­ництва, воно також сповнене благодарних і просительних молитов за їхнє дієве заступництво, але і празником нас самих, днем, коли торжествуємо і нашу з вами святість. Поміркуймо лишень, якщо в контексті цього святкування говоримо про багатьох “незнаних нам подвижників”, ми не маємо права зачислити до когорти наших канонізованих святих чи блаженних і тих, хто безпосередньо був із нами, хто спасався зовсім поруч?

А що вже говорити про тих наших сучасників, які в побуті й на роботі, у родинному житті чи в приятельських і добросусідських стосунках, серед небезпек і терпінь спокійно живуть і трудяться з любов’ю, радістю, миром, терпеливістю, добротливістю, милосер­дям, вірою, лагідністю і поміркованістю… Чому б мали ми закри­вати очі та соромитися тієї святости, яку Бог щедро виливає на них, виявляючи її у всіх цих їхніх добрих справах? Чи не тому, що ми не звикли бачити благодіяння Господні у власних душах, що слово “святий” — за велінням духа цього світу — звучить у наших вухах радше як глузування, що ніяк не насмілимося повірити в те, що й ми святі, і взяти нарешті на себе самих відповідальність за власну святість?

Тому так важливо сьогодні нам, християнам України третього тисячоліття, йти за Христом і “поводитися, як діти світла"9, пам’я­тати, що сьогоднішнім торжеством Господь перекидає до наших сердець ще один місток через прірву гріха, яка відділяє нас від Його святости, укріплюючи нас і заохочуючи сміливо ступати тим вузьким шляхом досконалости, що його проторили нам сотні і тисячі наших відомих і невідомих братів-співучасників Його бла­годати.

о. Роман Тереховський

ЧАСТИНА II

Празник Різдва Пресвятої Богородиці

Церква не має звичаю святкувати день народження святих на землі, але їхній день народження для неба — день смерти. Виняток становлять двоє найбільших святих у Церкві: Пречиста Діва Марія і святий Йоан Хреститель. Ми святкуємо не тільки їхнє небесне, але й земне різдво.

Один з великих празників, що стоїть на початку нашого цер­ковного року це празник Різдва Пресвятої Богородиці. Як видно зі слів тропаря празника, то це свято особливо радісне і важливе. Радісне, бо це день народження Божої Матері і Владичиці неба й землі. Важливе, бо доводить велику правду святої віри у богомате­ринство Пречистої Діви Марії, з якої “засіяло Сонце Правди, Хрис­тос Бог наш”. Вже зійшла рання зірка, тож і схід сонця недалекий. На велике значення цього празника вказує і його велична назва в наших богослужбових книгах: “Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії”.

На чому базується встановлення цього празника? Яка його історія та значення?

ОСНОВА ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Святе Євангеліє записало нам дуже мало подій із життя Бого­родиці. Тут нічого не сказано про її різдво, про її молоді літа чи про її святе успення, ані навіть не подано імен її праведних батьків. Звідки ми про це все знаємо? Знаємо про це з традиції Церкви та апокрифів. Апокрифи — це такі книги, що розповідають нам про деякі події із життя Ісуса Христа чи Богородиці, про що не сказано у Євангелії. Хоча свята Церква не вважає апокрифів за автентичні книги ані за певне історичне джерело, але все-таки вони містять у собі багато чого з традиції та вірувань первісної Церкви.

Головне джерело вісток про життя Пресвятої Богородиці — це апокрифічна книга, написана близько 170-180 року, що її називають Протоєвангелієм Якова. Ця книга дала мотив для встановлення таких празників: Зачаття Богородиці святою Анною, Різдва Пре­святої Богородиці, Введення в храм та свята в честь Иоакима й Анни. Звідси довідуємося про обставини різдва Пречистої Діви Марії, хто були її батьки та що вони звалися Иоаким і Анна.

Апокрифічне Протоєвангеліє Якова було в давнину у великій пошані, його цитують або пояснюють багато святих Отців, між ними святий Епіфан, святий Андрій Критський, святий Софроній, патріярх Герман І, святий Йоан Дамаскин і патріярх Фотій.

У Протоєвангелії Якова читаємо, що Пречиста Діва Марія по лінії свого батька походила з царського роду Давида, а по матері — зі священичого роду Арона. Її батьки жили в Назареті і були ма­єтні, але відзначалися великою праведністю та жертвенною лю­бов’ю до Бога і ближнього. Свої плоди Йоаким ділив на три части­ни: одну частину давав на жертву для Бога, другу для бідних, а третю залишав для себе. Великою журбою для Йоакима й Анни була їхня бездітність. У жидів бездітність уважалася не тільки за брак Божого благословення, але й за Божу кару. З тієї причини вони зазнавали багато прикростей. Тож нічого дивного, що вони безнастанно благали в Бога дитини. Це була головна мета їхніх молитов, постів і милостині. І вкінці Господь Бог на схилі літ дав їм дитину, що була призначена на Матір Божого Сина.

ІСТОРІЯ СВЯТКУВАННЯ ПРАЗНИКА
Празник Різдва Божої Матері у Східній Церкві належить до дуже давніх Богородичних празників, хоча не можна точно визна­чити часу, коли він з’явився. Про нього згадують святий Йоан Золотоустий, святий Прокл, святий Епіфан, святий Августин і святий Роман Сладкопівець. Палестинське передання каже, що свята Єлена († 330), мати цісаря Костянтина, збудувала в Єруса­лимі храм у честь Різдва Пресвятої Богородиці. У V сторіччі про цей празник згадує Служебник папи Геласія (492-496).

Стихири і гимни на честь цього празника уклали патріярх Анатолій (449-458), Степан Єрусалимський (VI ст. ), святий Андрій Критський і патріярх Сергій (VII ст. ), святий Йоан Дамаскин і патріярх Герман (VIII ст. ), святий Йосиф Студит (IX ст. ). Офіційне введення цього празника у візантійському цісарстві приписують цісареві Маврикієві (582-602).

Зі Сходу празник Різдва Пресвятої Богородиці перейшов на Захід, спочатку в VII ст. до Риму, а звідси в пізніших віках поши­рився на цілу латинську Церкву. Восьмого вересня стало праз­ником тому, що того дня сповнилося дев’ять місяців від зачаття Пречистої Діви Марії в лоні святої Анни, а також тому, що того

дня мало бути посвячення храму на її честь в Єрусалимі. Наша Церква святкує цю подію 9 грудня. Празник належить до 12 вели­ких свят нашого церковного року. Він має один день передпразден­ства і тільки чотири дні попразденства з огляду на празник Воздви­ження Чесного Хреста.

РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ — ДЕНЬ ВСЕСВІТНЬОЇ РАДОСТИ
Прихід на світ тієї, що мала бути Божою Матір’ю, є особливим джерелом радости для її батьків, Йоакима й Анни, для неба, для землі і всього створіння. Цю духовну радість з Різдва Богородиці підкреслюють різні святі Отці. Святий Андрій Критський у своїй проповіді на цей празник величає Пресвяту Богоматір як ту, через яку сповнилися всі пророцтва і прообрази Старого Завіту. І гідно звеличивши її найкращими похвальними титулами, він взиває до участи в радості небо, землю, море і всяке створіння та закінчує словами: “Бо сьогодні родилася дитина, від якої спасення Христос Бог і Слово, який був і приходячи перебуває на віки”. А святий Йоан Дамаскин у проповіді цього дня каже: “День Різдва Бого­родиці є днем всесвітньої радости, бо через Богородицю увесь людський рід обновився і смуток праматері Єви перемінився у радість”.

Так і богослуження цього дня повні радісних тонів, наче б це було Христове Різдво або Його світле Воскресення. Головні мотиви цієї радости — це кінець бездітности праведних Йоакима й Анни, початок нашого спасення, предивна гідність богоматеринства, особ­лива роль і значення Богородиці в ділі спасення людського роду.

З Різдва Пречистої Діви Марії найперше радіють її батьки. На стихирах Стиховні малої вечірні Церква закликає їх: “Радійте, Йоакиме й Анно, радійте, бо від неплідної родиться Причина нашої радости і спасення”.

З Різдва Богородиці радіють ангели й люди: “Всечесне твоє Різдво, Пресвята Діво чиста, — співаємо на “Господи возвах” малої вечірні, — множество ангелів на небі і людський рід на землі славить, бо ти стала Матір’ю Творця всіх Христа Бога. Того блага­ючи, не переставай молитися за нас, що на тебе по Бозі надію покладаємо, Богородице Всехвальна і Непорочна”.

У цій радості беруть участь усі святі Старого й Нового Завітів: “Обновися, Адаме, — каже світилен утрені, — веселися, Єво, радійте пророки з апостолами і праведними, бо сьогодні загальна радість ангелів і людей засіяла від праведних Йоакима й Анни: Богородиця Марія”.

Укінці Церква закликає всіх вірних на Стиховні вечірні, щоб віддали належну честь Божій Матері: “Прийдіть усі вірні і прибі­жімо до Дитини, бо родиться та, що ще перед зачаттям своїм вибрана на Матір Бога нашого. Вона це посуд дівства, розцвілий жезл Арона з кореня Єссея, проповідана пророками і плід правед­них Йоакима й Анни. Вона родиться і з нею світ обновляється. Вона родиться і Церква у свою велич одягається. Вона — храм святий, що містить Божество, дівственний посуд, царська світлиця, в якій доконалося дивне таїнство невисказаної злуки природ об’єд­наних у Христі. Віддаючи честь Йому, оспівуємо Різдво всенепо­рочної Діви”.

КУЛЬТ СВЯТИХ ЙОАКИМА Й АННИ
Наступного дня після празника Різдва Пресвятої Богородиці наша Церква вшановує пам’ять: “Святих і праведних богоотців Йоакима й Анни”. Як батькам Марії і предкам Ісуса Христа, їм свята Церква віддає особливу честь. Тому й звуться вони в нашому богослуженні “богоотцями”. їхнього молитовного заступництва просимо кожного дня на відпусті церковних служб.

У богослуженнях в їхню честь Церква радіє їхнім празником, оспівує їхню роль відносно нашого спасення та величає їх як найбільш щасливих батьків. “Прийдіть сьогодні, любителі празни­ка, — співаємо на стихирах вечірні 9 вересня, — радіймо співаючи й ревно почитаючи пам’ять Йоакима й Анни, чесної двійці, бо вони породили нам Богоматір, Діву чисту… О, блаженна двійце, ви всіх родителів перевищили, бо зродили найкращу з усього створіння! Істинно, ти блажен, Йоакиме, будучи батьком такої Дівиці! Бла­женне твоє лоно, Анно, бо ти видала Матір нашого життя. Бла­женні груди, що кормили молоком ту, що кормила Того, який кормить всяке створіння. Тож просимо вас, блаженні, моліть Його за спасення душ наших”.

Культ святих Йоакима й Анни почався досить швидко після ус­тановлення празника Різдва Богородиці. У VI ст. з’являються храми в честь святої Анни. Цісар Юстиніян І (527-565) 550 року посвя­тив в її честь церкву в Царгороді. У тому ж сторіччі побудовано в її честь храм в Єрусалимі, місці її народження. Ті церкви мали вели­кий вплив на поширення культу батьків Пречистої Діви Марії, а передусім святої Анни. Їхню пам’ять Східна Церква починає вшано­вувати 9 вересня в кінці VI століття. В їхню честь написані давні грецькі гимни. У листах святих Отців, а особливо у святого Епіфа­на і святого Йоана Дамаскина знаходимо похвали в честь святої Анни.

Під впливом Сходу розвивається культ святої Анни в VIII віці і на Заході в Римі. Він стає загальним у цілій Європі щойно в XIV ст. Латинська Церква святкує пам’ять святої Анни 26 липня, а святого Йоакима 16 серпня.

У нашому церковному календарі, крім пам’яти святих Йоакима й Анни 9 вересня, маємо ще два святкові дні в честь святої Анни: 9 грудня — день зачаття Пречистої Діви Марії, і 25 липня — день її смерти.

Християнська іконографія присвятила багато уваги батькам Богоматері. Досить часто можна бачити ікону святої Анни з дити­ною-Марією на колінах або, як обидвоє батьків приводять моло­деньку Марію до храму, щоб віддати її на службу Богові.

Празник Воздвиження Чесного Хреста

“Величаємо Тебе, життєдавче Христе, і почитаємо хрест Твій Чесний, що ним Ти спас нас від неволі вражої”
(Величання на утрені празника).

“Почитання святого Господнього хреста, — каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні про святий хрест, — це одна з найважливіших сторінок почитання Бога-Чоло­віка… Знак святого хреста, роблений на собі, це один з найстарших звичаїв християн”.

Святий хрест це вічно живий символ безконечної Божої любо­ви до нас, грішних, символ Христової жертви, символ нашого від­куплення і спасення, символ Христової перемоги над смертю і дияволом. Віддаючи честь святому хресту, ми віддаємо честь Хрис­товій жертві, мукам і смерті. Кладучи на собі знак святого хреста, ми кожного разу визнаємо свою віру в нашого Спасителя.

Східна Церква так високо почитає святий хрест, що встано­вила в його честь аж кілька празників у році. Найбільший празник у честь святого Господнього хреста — це празник Всесвітнього Воздвиження Чесного і Життєдайного Хреста. Тож погляньмо на історію його установлення та на різні обряди воздвиження.

ІСТОРІЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Празник Воздвиження Чесного Хреста належить до дуже дав­ніх празників, але, як історія знайдення святого Господнього Хрес­та, так й історія встановлення празника покриті серпанком різних легенд і тут нелегко відрізнити історичну дійсність від звичайної легенди.

Треба завважити, що у святкуванні цього празника не йдеться про звичайне почитання-поклоніння святому хрестові, яке буває в Хрестопоклонну неділю. Тут ідеться про зміст свята та про що говорить сама назва празника; ВОЗДВИЖЕННЯ, що значить ПІД­НЕСЕННЯ, тобто окремий урочистий обряд почитання і прослави святого хреста.

Історики Східної Церкви назагал погоджуються, що передусім дві події сприяли встановленню цього празника: віднайдення свя­того Господнього хреста в IV ст. і його повернення з перської неволі в VII столітті.

Встановленню празника Воздвиження передувало віднайдення святого хресного дерева, на якому помер Ісус Христос. Християн­ська традиція передала нам кілька різних легенд щодо віднайдення святого хреста, з яких аж три приписують це святій Єлені († к. 330), матері цісаря Костянтина Великого. Віднайдення святого хреста мало бути в 326 році.

Історики, які згадують про віднайдення святого хреста, нічого не говорять про його перше воздвиження відразу після віднайдення, що оповідає нам побожна традиція. Грецька Церква відзначає пам’ять віднайдення святого хреста 6 березня. Цей церковний празник у Пролозі має назву: “Віднайдення Чесного Хреста, що його віднайшла блаженна Єлена”. Латинська Церква святкувала цю подію 3 травня, але при реформі празників за папи Івана XXIII у 1960 році це свято викреслено з церковного календаря.

Початок празнику Воздвиження дало посвячення храму Гос­поднього Воскресення, який збудував святий Костянтин Великий на Голготі в Єрусалимі. Це посвячення відбулося дуже врочисто за єрусалимського єпископа Макарія 13 вересня 335 року. Наступ­ного дня після посвячення храму було врочисте воздвиження від­найденого святого хресного дерева. Під час воздвиження народ багато разів просив: “Господи помилуй”. Відтоді Східна Церква щорічно святкує пам’ять посвячення храму Господнього Воскре­сення 13 вересня, а празник Воздвиження Чесного Хреста 14 вересня.

Друга важлива подія, що зробила загальним празник Воздви­ження на Сході й на Заході, це повернення святого Господнього хреста з перської неволі. Перський цар Хозрой у 614 році здобув Єрусалим і забрав Господній хрест до своєї столиці в Ктесифоні. Через чотирнадцять років цісар Іраклій (610-641) після перемоги над персами відшукав святий хрест і приніс його до Єрусалима, де 14 вересня відбулося друге врочисте воздвиження-піднесення свя­того хреста. Відтепер празник має назву “Всемірне — це є все­світнє — Воздвиження Чесного й Життєдайного Хреста”. Оскільки празник Воздвиження нагадував про Христове розп’яття і смерть і прирівнювався до Великої п’ятниці, то від найдавніших часів свята Церква наказувала в цей день дотримуватися строгого посту.

Воздвиження належить до 12 великих празників нашої Церкви і має один день перед- і 7 днів попразденства. Субота й неділя перед і після Воздвиження мають назву суботи й неділі перед і після Воздвиження, бо в ці дні Апостол і Євангеліє говорять про святий хрест.

Крім празника Воздвиження, наша Церква віддає честь святому хресту ще в Хрестопоклонну неділю. Цього дня, як і на Воздви­ження, на утрені відбувається винесення святого хреста і покло­ніння йому, але без обряду воздвиження — піднесення, яке є тільки на празник Воздвиження.

7 травня Східна Церква вшановує пам’ять “Явління знамена Чесного хреста на небі в Єрусалимі”. За святого Кирила Єруса­лимського 351 року в часі П’ятдесятниці на небі з’явився святий хрест, що сягав від Голготи аж до Єлеонської гори.

У нашому церковному календарі маємо ще 1 серпня “Проісхож­деніє Древ Честнаго хреста”, що значить винесення, похід чи процесія з частинкою хресного дерева, яку в цей день з процесією переносили з царської палати в Царгороді до храму святої Софії. Тут було окреме поклоніння святому хресту, подібно як у Хрес­топоклонну неділю. Починаючи від 1 серпня через два тижні кож­ного дня святе хресне дерево носили містом, щоб його освятити й відвернути всякі недуги. Цей празник установлений у Царгороді в IX ст. внаслідок різних недуг і пошестей, що звичайно з’являлися в серпні.

ОБРЯДИ ПІДНЕСЕННЯ-ВОЗДВИЖЕННЯ СВЯТОГО ХРЕСТА
Особлива риса празника Воздвиження — це врочисте віддання прилюдної чести святому хресту через окремий обряд піднесення під час утрені празника. Протягом віків у Східній Церкві витвори­лися різні обряди воздвиження святого хреста. Тут згадаємо деякі з них та їхні важливіші моменти.

1. Обряд святого Атанасія на Атосі

Він записаний в Апостолі тієї Лаври з Х-ХІ ст. Цей обряд дуже простенький. Патріярх, стоячи на амвоні, — у той час амвони ще стояли посередині церкви — підносить святий хрест при співі народу “Господи помилуй”. Після того читають п’ять тропарів: “Спаси, Господи, люди Твоя”, “Животворящий крест твоєя бла­гости” — тропар передпразденства, “Токмо водрузися древо креста твоєго” і “Днесь пророческоє ісполняється” — обидва тропарі зі стихословії утрені празника та “Вознесийся на крест”.

2. Обряд гори Синай

Він знаходиться у Синайському канонарі з X ст. і відбувався так: спочатку співають п’ять тропарів, потім на амвон виходить архиєпископ, бере святий хрест, повертається на схід, робить ним тричі хресне знамено і мовчки творить перше піднесення — від своїх грудей дуже поволі підносить святий хрест аж над свою голову. У той час, як він підносить святий хрест, народ співає 50 разів “Господи помилуй”, і стільки ж само “Господи помилуй”, коли опускає святий хрест вниз. Так само відбувається друге піднесення на південь, третє на захід і четверте на північ. При кожному піднесенні народ співає сто разів “Господи помилуй”. Після останнього воздвиження настає поклоніння святому хресту при співі кондака празника “Вознесийся на крест”.

3. Константинопольський обряд

Його подає константинопольський типікон Евергетицького мо­настиря за рукописом з XII сторіччя. Цей обряд подібний до синай­ського з тією різницею, що перед воздвиженням співається тільки тропар “Спаси, Господи”. Патріярх підносить святий хрест не чотири, а п’ять разів, тобто на всі сторони світу і п’ятий раз знову на схід. При кожному воздвиженні сто разів співають “Господи помилуй”.

4. Обряд воздвиження на Русі

У пам’ятках нашої Церкви цей обряд уже згадується в XIII ст. У давні часи воздвиження святого хреста відбувалося тільки в єпископських катедрах і великих соборах, де був єпископ і багато священиків. Патріярший Собор 1276 року дозволив здійснювати воздвиження у всіх церквах. Митрополит Кипріян (1381-1382 і 1390-1406) у своєму “Поученні руському духовенству” пише: “А щодо воздвиження Чесного хреста, то в кожній церкві, по цілій землі, де живуть християни, хрест воздвигають, хоча б був один священик, на славу чесного і життєдайного хреста”.

Опис обряду воздвиження наші пам’ятки подають з XV і XVI ст. Винос святого хреста в часі великого славослов’я на утрені та прошення потрійної єктенії в часі воздвиження, — відбуваються, як і сьогодні. Було п’ять воздвижень з усіх сторін тетраподу, а останнє воздвиження ще раз на схід. Під час кожного воздвиження народ співав сто разів “Господи помилуй”. Обряд закінчувався поклонінням і цілуванням святого хреста при співі кондака “Возне­сийся на крест” і трикратнім “Кресту Твоєму”.

Типік о. І. Дольницького подає обряд воздвиження згідно з традицією нашої Церкви з тією тільки різницею, що в Галичині при кожному піднесенні святого хреста співали не сто, а 24 рази “Господи помилуй”.

Богослужба празника Воздвиження Чесного Хреста — це ве­личний гимн у честь святого хреста. Тут святий хрест безнастанно величається і славиться як знамено перемоги, сили і спасення. “Радуйся, життєносний хресте, — каже стихира на стиховні ве­чірні празника, — благочестя непобідна побідо, брамо райська, вірних кріпосте, Церкви захороно!

Ти знищив і знівечив тлінність, поконав силу смерти і підніс нас зі землі до неба. Ти зброя непоборна, бісів покоритель, слава мучеників, справжня окраса святих, пристановище спасення, даруй світові велику милість”.

Празник Воздвиження за допомогою святого хреста пригадує про наш обов’язок святий хрест почитати, любити й визнавати. “Не стидаймося Христового хреста, — каже святий Кирило Єруса­лимський у своїй 4 катехизі, — хоча б хтось його укривав, але ти явно клади його на своєму чолі, щоб демони, бачачи царський знак, дрижали й далеко втікали. Роби цей знак, коли ти їси і п’єш, коли сидиш, лежиш, встаєш або ходиш, словом, при кожній нагоді”. А святий Йоан Золотоустий у Проповіді про цвинтар і хрест каже: “Хрест — трофей проти бісів, оружжя проти гріха, меч, що ним Христос проколов змія. Хрест — воля Вітця, слава Єдинородного, радість Духа, окраса ангелів, укріплення Церкви, похвала Павла, твердиня святих, світло всієї вселенної”.

Празник Покрову Пресвятої Богородиці

“Величаємо тя, Пресвята Діво, Мати Христа Бога нашого, і славимо всеславний покров твій”
(Величання з XVI віку).

Поміж Богородичними празниками нашого церковного року на особливу увагу заслуговує празник Покрову Пресвятої Богородиці. Культ Божої Матері як Покровительки нашого народу тягнеться золотою ниткою від княжих часів аж до сьогодні. Секрет того постійного, улюбленого й ревного культу Богоматері як Покрови­тельки, лежить, мабуть, в тому, що тут ідеться не про земне і людське, але небесне й могутнє заступництво. А такого заступ­ництва й опіки хоче кожна людина, родина й народ. Від самого початку існування нашої держави ми постійно мали великих і сильних ворогів. Тож нічого дивного, що наш народ шукав такої допомоги й опіки, проти якої не може встояти жодна людська сила, а тією поміччю був якраз покров Пречистої Діви Марії. Тому празник Покрову завжди був і є для нашого народу днем великого вияву любови і вдячности до Пресвятої Богородиці та днем радісної прослави і звеличення її покрова й заступництва.

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА ПОКРОВУ
Головний мотив, який причинився до встановлення цього праз­ника, це видіння святого Андрія Юродивого. Царгород, столицю Візантії, облягали араби. Ціле місто й народ перебували у великій тривозі. У храмі Пресвятої Богородиці на Влахернах, де зберігалася її риза, правиться всеночне. Молячись, народ переповнив церкву. Між народом ревно молиться про охорону міста святий Андрій Юродивий зі своїм учнем Епіфанієм. Відправа закінчується. Святий Андрій бачить, як від царських дверей — так звалися у греків головні вхідні двері церкви — йде світлом осяяна Пресвята Бого­родиця у супроводі святого Йоана Хрестителя і святого Йоана Богослова та при співі великого хору святих. Божа Мати підходить до престолу, вклякає, довго молиться і заливається сльозами. Відтак встає, здіймає зі своєї голови преясну хустку-покров-омо­фор, по-грецьки мафоріон, і широко простирає її над народом у церкві. Видіння зникає. Святий Андрій та Епіфаній, які бачили це видіння, зрозуміли, що Пресвята Богомати прийшла, щоб врятувати місто. Звістка про чудо блискавкою розноситься по всьому місті. Вороги відступають. Місто врятоване.

Від тієї хустки-покрова і празник дістав свою назву. Покров-омофор став символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії.

Ким був святий Андрій Юродивий? Назагал історики вважа­ють, що він за походженням був скитом-слов’янином з південних земель Руси-України. Разом з иншими невільниками опинився в Царгороді в одного багатого пана. Тут пізнав і полюбив христи­янську віру. Роздумуючи над словами святого апостола Павла: “Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні” (1 Кор. 4, 10), — він почав поводитися, як нерозумний-юродивий, звідси і його назва. Діставши від пана свободу, він багато часу проводив у молитві й читанні святих книг.

Коли жив святий Андрій і коли було чудо покрова? На це питання тяжко дати чітку й задовільну відповідь. Думки істориків розділилися. Одні кажуть, що святий Андрій жив за панування цісаря Льва І Великого (457-474), тобто у V ст., більшість пере­суває роки життя святого Андрія на часи цісаря Льва VI Мудрого (886-911), тобто на початок X ст.

Свято Покрову у греків було місцевим празником і після падін­ня Царгорода в 1453 р. його перестали святкувати. Не знати також, чому якраз 1 жовтня стало днем празника. Можливо, що того дня святий Андрій мав видіння, а можливо тому, як дехто думає, що того дня Східна Церква відзначає пам’ять святого Романа Сладко­півця, який склав багато гимнів у честь Пречистої Діви Марії. Наступного дня після празника наша Церква святкує пам’ять свя­того Андрія Юродивого.

Празник Покрову має службу великих свят зі всеночним, але не належить до 12 великих празників. Він не має ані перед- ані попразденства. Львівський Синод 1891 p., редукуючи празники, наказав цей празник переносити на неділю.

ПРАЗНИК ПОКРОВУ В УКРАЇНІ
Східна Церква у своїх богослужбах залюбки підкреслює три найбільші привілеї Пресвятої Богородиці: її богоматеринство, її вседівицтво і її заступництво за нас перед Богом. І якраз цей третій привілей Божої Матері найбільше припав до серця нашому народо­ві. Наші князі, королі, військо, козаки й гетьмани радо вибирають Пречисту Діву Марію за свою покровительку й опікунку.

Князь Ярослав Мудрий у 1036 році розбиває печенігів і з вдяч­ности до Бога і Його Пресвятої Матері будує в Києві собор святої Софії і храм Благовіщення на Золотих Воротах. У 1037 році у церкві Благовіщення він віддає увесь народ під опіку Божої Матері. І так, з волі нашого монарха Пресвята Богородиця стає офіційною Заступницею, Покровителькою і Царицею нашого народу.

До неї в тяжкі хвилини звертаються наші князі і їхнє військо. Князь Мстислав, що княжив у Тьмуторокані, у бою з черкесами обіцяє збудувати церкву в честь Божої Матері, якщо вона допо­може йому перемогти ворога. Він перемагає і радо виконує свою обітницю.

Князь Володимир Мономах у своїх споминах каже, що пере­могу над половцями завдячує Богові і Пречистій Діві Марії. Він навіть укладає окрему молитву в її честь. Наші князі і їхнє військо, йдучи в похід проти половців у 1103 p., складають обіти Богові і Пречистій Діві Марії і вщент розбивають половців. Князь Ігор Свято­славич, герой епосу “Слово о полку Ігоревім”, після втечі з неволі, йде з поклоном до чудотворної ікони Божої Матері Пирогощі, щоб подякувати їй за допомогу і рятунок. Галицький король Данило після успішного походу на Чехію поспішає з подякою до ікони Пречистої Діви Марії в Холмі та складає до її стіп багаті дари.

Деякі наші князі на своїх печатках використовують іконки Божої Матері або молитви до неї. У нові часи в Україні знайдено дуже старовинні золоті, бронзові й мідні нашийні іконки, які по-грецьки називають енколпіями. Один з таких енколпіїв має грець­кий напис: “Богородице, будь моїм покровом і охороною, амінь”.

Наші славні запорожці на Січі збудували церкву в честь Покро­ву Пресвятої Богородиці з іконою її покрову. На іконі понад Пре­чистою був надпис: “Ізбавлю і покрию люди моя… “, а від запо­рожців, що під іконою, простягнена лента вгору до Божої Матері з написом: “Молим, покрий нас честним Твоїм покровом і ізбави нас от всякого зла”. Вибираючись в похід на ворога, козаки вислу­хували молебень до своєї Покровительки і ревно співали “Под твою милость”. Вернувшись щасливо з походу, поспішали до неї зі щирою подякою. В їхній бойовій пісні “Нумо, хлопці, до зброї” є такі слова: “Нам поможе святий Юр ще й Пречиста Мати турка звоювати”.

Геройська Українська Повстанська Армія 30 травня 1947 року проголосила празник Покрову своїм офіційним святом.

За прикладом своїх провідників й увесь наш народ плекав глибоку набожність до Пресвятої Богоматері як своєї Опікунки, Покровительки і Заступниці. Він завжди з великим довір’ям звер­тався до неї і благав її допомоги чи то в справах особистих, чи родинних, чи в часи всенародного лихоліття. Її свята ікона знахо­диться в кожній українській хаті. Історія нашого народу записала багато чудесних випадків допомоги Божої Матері, передусім під час нападу ворогів на нашу землю.

Хто не знає чудесну охорону почаївського монастиря в липні 1675 року перед турецькою облогою? На ревну молитву монахів і вірних Пресвята Богородиця з’явилася над монастирською церквою і своїм омофором заслонила монастир. Ту чудесну подію увіко-вічнила пісня в честь Божої Матері “Ой, зійшла зоря вечеровая, над Почаєвом стала”.

Почитання Пресвятої Богородиці в українському народі, як Заступниці і Покровительки, найкраще з’ясовує сільська хроніка Яжова Старого в Галичині. Згадуючи про страшні татарські напади і небесну опіку Пречистої Діви Марії, у хроніці сказано: “Нарід перестрашений і збідований втікав до своєї церковці, падав на коліна перед іконою Божої Матінки, молився гаряче й ніколи не був позбавлений її опіки”.

ДУХ БОГОСЛУЖЕННЯ ПРАЗНИКА
Богослуження цього празника віддзеркалюють глибоку і давню віру Східної Церкви й нашого народу в заступництво й опіку Пресвятої Богоматері.

На стихирах малої вечірні Церква закликає всіх вірних свят­кувати празник Покрову: “Прийдіть, всі любителі празника, і про­славмо чесний покров Божої Матері. Вона бо до Сина благально руки простерла, а її святим покровом увесь світ покритий. Тому устами й серцем, піснями і співами духовними, з усіма, що при­бігають, празнуймо світло”.

У стихирах вечірні й утрені, у тропарі й каноні свята Церква виливає і оспівує свою дитинну любов, беззастережне довір’я в її могутню опіку і швидку допомогу, її значення в нашому спасенні та превелике материнське милосердя. “Богородице чиста, — співа­ємо в першій стихирі великої вечірні, — ти велике заступництво для печальних. Ти скора помічниця, спасення й укріплення світу. Ти глибина милости, джерело Божої мудрости, для світу покров. Величаймо, вірні, і славімо невимовно її світлий омофор. Благодат­на, радуйся з Тобою Господь, що подає світові велику милість”.

У сідалні на третій пісні канона сказано: “Ревна й непобідна Заступнице, уповання певне й бездоганне, стіно, покрове і приста­новище прибігаючих до Тебе, Приснодіво чиста, моли з ангелами Твого Сина й Бога, дати світові мир і спасення і велику милість”.

Тропар дев’ятої пісні канона славить її привілей зціляти недуги душі й тіла та вибавляти від усіх бід: “Ти приняла від Бога дар, щоб, як Божа Мати, зціляти недуги всіх християн і від бід вибав­ляти і гріхи прощати і з неволі та від усякої нужди спасати. Тож і нами не погорди, Госпоже, бо ти знаєш, чого потребуємо: здоров-ля для тіла і спасення для душі”.

Святий Отець Пій X в 1912 році сказав до нашого єпископа Микити Будки такі слова: “Ваш народ не може загинути, бо має дві запоруки: ваш народ любить Євхаристійного Ісуса і Пречисту Діву Марію. З цими запоруками народ не може пропасти”.

Так, ми сильно віримо, що гаряча набожність нашого народу до Пресвятої Богородиці, як своєї Покровительки й Заступниці, є найкращою запорукою, що вона ніколи не опустить нашого народу і заступиться за нього перед своїм Сином та випросить у Нього ту превелику ласку, що на наших рідних землях упаде царство тьми й неволі і знову запанує царство її Божого Сина. А тоді знову, як колись, наш народ сотнями й тисячами попливе до її престолів, щоб віддати їй честь, як своїй вірній і невтомній Заступниці, Опі­кунці й Цариці.

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ТЕОДОР РОМЖА
Ще один мученик української землі, який не схилив своєї голови перед кривавим молохом комуністичного терору, славний син Закарпаття, великий мученик за віру…

Народився 14 квітня 1911 року в сім’ї службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Після завершення початкової освіти в рідному селі батьки віддають його на навчання до Хустської гім­назії. Закінчивши гімназію, 19-річний юнак вступає до Ужгород­ської духовної семінарії. “Дух дме, куди хоче…” І лише праведна душа справжнього святця може пізнати ці непідвладні людському розумові глибинні пориви. З волі настоятелів молодий богослов простує до Вічного Міста, щоби там, у Столиці славних Верховних апостолів Петра і Павла, довершивши пізнання основних філософ­ських та богословських наук, прийняти у 1936 році священичі свячення з рук російського католицького єпископа східного обряду Олександра Євреїнова. Після повернення додому душпастирює спочатку в с. Березово, поблизу м. Хуста, а потім — як духівник — в Ужгородській духовній семінарії, де одночасно викладає також філософію. Незабаром після смерти єпископа Олександра Стойки (1943), довголітнього ординарія Мукачівської єпархії, Святіший Отець призначає Теодора Ромжу на вакантний єпископський престіл, а вже 24 вересня 1944 року відбувається його хіротонія. Нелег­кий тягар спочив на плечах молодого владики. Адже саме в ці дні Закарпаття з рук фашистських окупантів перейшло під команду­вання радянської влади. Радянські війська продовжували бути визволителями зовсім недовго. Вже незабаром розпочався масовий наступ на Греко-Католицьку Церкву Закарпаття. Як і у випадку инших наших блаженних мучеників цих часів (див. 27 червня), влада вимагала від єпископа, клиру та вірних здійснити “перехід” чи “возсоєдиненіє” з Російською Православною Церквою, а радше з тим, що залишилося від неї після нещадних репресій з боку безбожницького режиму СРСР. Але ні єпископ, ні його священики, ні миряни не бажали торувати Юдиних стежок. “Вдарю пастиря — і розбіжаться вівці”, — така зовсім не біблійна думка спала на гадку сталінського ката, “… єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закар­паття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продов­жувати творити антидержавну, антипатріотичну справу” спасіння людських душ! Саме такими словами 1 жовтня 1947 року звертався до свого “захисника” — обкому компартії та вищого начальства уповноважений у справах Російської Православної Церкви у Закар­патській області “товариш” І. Ромер. А вже 27 числа цього ж таки місяця, коли єпископ разом зі своїм супроводом повертався додому після посвячення оновленого в с. Лохово Мукачівського району храму, вантажний “Студебекер”, який віддавна підозріло слідував за ними назирці, на пустинній дорозі, неначе вичекавши момент, на повному ходу врізався в кінну бричку і підім’яв під себе всіх шістьох подорожніх. Здавалося б, випадковість, якби не пове­дінка “пасажирів” вантажівки: вмить вискочивши з автомобіля, вони заповзялися добивати потерпілих залізними прутами. На щастя, за яку хвилю-другу над’їхала поштова машина, тож невдахи-садисти вимушені були швидко відступити — вони сіли в “бобик”, що невідступно слідував за “Студебекером” і з поспіхом віддали­лись. Поштовики відвезли потерпілих до міської лікарні Мукачева та передали їх в дбайливі руки медперсоналу. Стан владики був чи не найгіршим, адже після наїзду нападники вилили всю свою лють саме на нього. Одначе молитви вірних та жертвенність медперсо­налу, до складу якого входило і кілька монахинь переслідуваної Церкви, робили своє — кир Теодор потрохи набирався сили, вже через два дні його стан більше не викликав ніяких побоювань за життя. Але такий поворот подій не був передбачений складеним сценарієм: єпископ повинен був померти! Допуст Господній — рукою молодої дівчини диявол смертельно жалить владику, отрута миттєво робить свою справу, 1 листопада життя Преосвященного обривається… Але не в муках, а з блаженною посмішкою на устах, не зі стиснутими від відчаю чи ненависти кулаками, а з обвитими вервичкою пальцями — таким було його переставлення. Бог заби­рав його, і він відчував це. Забирав, щоб дати йому радість святих і тим вчинити незміримо сильнішою силу його заступництва і молитви за своїх вірних. Блаженний він і блаженні ті, гора віри яких не похитнулася від ударів безбожницької сили під враженням від слова його проповіді і від прикладу його славного життя і мученицької кончини. Блаженні й ми, бо віруємо Христові, тор­жествуючи славну пам’ять великого свідка Його ізбавительних страждань і спасенного Воскресення!

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Теодора Ромжі призначено святкувати 19 жовтня (за григоріянським стилем 1 листопада).

о. Роман Тереховський

Празник святого Великомученика Димитрія

“Прийдіть усі вірні, зійшовшися, похвалімо Христо­вого борця і мужнього світоча Димитрія”
(Стихира на малій вечірні).

Святий Климент Олександрійський велич і значення мученика описує такими словами: “Мученик дає потрійне свідчення: про себе, що він зі справжньою вірністю вірі стоїть при Богові; проти свого противника, що він надаремно наступає на того, що непохит­ний у любові; для Господа, що в його науці знаходиться Божа переконлива сила, яку навіть боязнь смерти не може побідити”.

Свята Церква від перших віків християнства високо цінила й цінить заслуги мучеників, їх почитає, їх ставить нам за взір герой­ської любови до Бога та визнавання святої віри. Деякі з них, що в особливий спосіб відзначилися своєю ревністю і мужністю у визна­ванні святої віри та чудами, що ними їх Господь Бог прославив після смерти, мають у церковному році свої урочисті празники. До них належить святий мученик Димитрій, якому свята Церква дала титул великомученика й мироточця. Східна Церква святкує його пам’ять 26 жовтня, а Західна Церква — 8 жовтня.

МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ І ПРОСЛАВА СВЯТОГО ДИМИТРІЯ
Святий Димитрій жив у другій половині третього сторіччя у місті Солуні, по-грецьки — Тессалоніке, де його батько був висо­ким цісарським достойником. Після смерти батька цісар Максимі­ліян зробив його солунським проконсулом. Святий Димитрій від дитинства був вихований у християнській вірі. Хоча займав високу посаду, але свою віру явно визнавав та був апостолом своєї віри. За це цісар Максиміліян наказав вкинути його до в’язниці. Будучи в ув’язненні, святий Димитрій благословив святого Нестора на боротьбу з цісарським непереможним гладіятором Лієм. Святий Нестор виступив проти Лія з хрестом у руках, переміг та вбив його. Цісар, довідавшись, що Димитрій благословив Нестора на боротьбу з Лієм, послав своїх вояків, і вони прокололи тіло Димитрія спи­сами. Це було 306 року. Пам’ять святого Нестора Східна Церква відзначає наступного дня після празника святого Димитрія.

Геройську віру святого Димитрія Господь Бог прославив не тільки різними чудами після його смерти, але також нетлінністю тіла та мироточивістю. Коли, через сто років після його смерти, відчинили гріб — то знайшли його тіло нетлінне, а його кості видавали пахуче миро, яке зціляло недужих.

КУЛЬТ СВЯТОГО ВЕЛИКОМУЧЕНИКА ДИМИТРІЯ
Дар чудес, нетлінність тіла та мироточивість стають джерелом великого й широкого культу святого Димитрія не тільки в Греції, але й по цілій Слов’янщині. До його гробу з року в рік з усіх сторін поспішають сотні й тисячі паломників. Він допомагає в кожній біді й потребі. Жовніри вибирають його за свого опікуна. У V столітті над його гробом побудовано величний храм. Як широко його культ охопив слов’янські землі, свідчить те, що тільки на Балканах є понад двісті церков, присвячених святому Димитрієві.

Культ святого Димитрія приходить з християнською вірою і на наші українські землі. Про цей культ о. Андрій Трух (ЧСВВ) у книзі Життя святих пише: “У Русі-Україні святий мученик Димит­рій утішався великим почитанням. Почин до цього дала облога Царгорода нашим князем Олегом. Літописець Нестор згадує, що коли руські війська зломили грецьку силу, то “убояшася греци і рекоша: ність се Олег, но святий Димитрій послан на ни от Бога”. А пізніше, коли християнська віра поширилася між нашим народом, тоді князі, їх війська й усі вірні віддавали себе святому Димитрієві в опіку” (Том IV, с. 106).

Князь Ізяслав Димитрій Ярославич заснував у Києві приблизно в 1057 році монастир у честь святого Димитрія. У 1197 році вели­кий князь Всеволод Димитрій Юрійович († 1212) отримав як дар зі Солуня дошку з труни і сорочку святого Димитрія. Дошка вида­вала миро, яке лікувало хворих. У честь святого Димитрія цей князь збудував на княжому дворі у Володимирі величний храм, де склав згадані мощі. На наших рідних землях було досить багато церков, присвячених святому Димитрієві.

Празник святого Димитрія належить до середніх свят. З цим празником пов’язана згадка про землетрус, який був у Царгороді 26 жовтня 740 року. У богослуженні в день святого Димитрія свята Церква пригадує нам його геройську віру та різні чесноти. Вона славить його як мужнього Христового воїна й ісповідника, як чудотворця, що лікує недуги душі й тіла та помагає в кожній потребі. “Мучениче страстотерпче, святий Димитріє, — співаємо на стихирах вечірні, — ти чудами світиш світові, наче сонце. Тож святкуючи твою пам’ять, ми всі радіємо твоїми чудами… " А в п’ятій пісні канону утрені читаємо: “Ті, що з вірою щиро прибігають до твого храму, Димитріє, скоро звільняються від недуг і душевних терпінь”.

Він заступається за нас перед Богом: “Сьогодні побожно свят­куємо празник Димитрія страстотерпця, бо він безустанно молить­ся до Христа, щоб усім дати мир і милість”, — каже сідален на утрені. “Маємо тебе, — сказано у стихирі на стиховні малої вечір­ні, — як дателя багатьох дарів. Господній угодниче, бо ти сповняєш просьби, що їх завжди маємо”.

Святий Димитрій не тільки чудотворець і заступник у небі, але й мироточець. “Димитріє, — читаємо в першій пісні канона утре­ні, — ти створене джерело пахучого й щирого мира, омий моє серце від мерзоти пристрастей, і практикуванням чеснот зроби мене запахом Христовим, ум мій ублагородни, щоб оспівував твої божественні благодаті”.

СВЯТИЙ ВЕЛИКОМУЧЕНИК ДИМИТРІЙ — НАШ ВЗІРЕЦЬ І ЗАСТУПНИК
Головна мета святкування празників святих мучеників — роз­мірковувати над їхнім геройським визнаванням святої віри, ми повинні вчитися від них свою віру любити, її цінувати та мати мужність її визнавати. Визнавання віри це одна з ознак доброго і практикуючого християнина. Такий християнин своєї віри ніколи не ховає, не стидається її, не перечить їй, нею не торгує, її не змінює, але визнає її словом, ділом і цілим своїм життям. Такої віри від кожного з нас вимагає сам Ісус Христос, який каже: “Кожний, отже, хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем Небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того і я зречусь перед Отцем моїм Небесним” (Мт. 10, 32-33).

Усе наше життя і кожний його акт повинен бути проповіддю нашої святої віри. “Визнавання віри, — каже святий Йоан Золото­устий, — діється не тільки устами, але й ділами. І коли їх нема, то ми наражаємо себе на небезпеку, що будемо покарані з тими, які свою віру заперечили”.

Свята Церква бажає і доручає, щоб ми святих не тільки наслі­дували, але й до них у справах душі й тіла прибігали. Немає сумніву, що Господь Бог радо вислуховує просьби тих, які за Нього свою кров пролили і своє життя віддали. “Хто з великою вірою прибігає до мученика, — каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, — той може за його заступництвом усього очікувати від Бога”. Теодорет представляє у подробицях різні дари, які можна очікувати від мучеників: здоров’я, потомство, щасливу подорож, оздоровлення, а своє твердження доводить цікавим описом. “Дока­зом того, що молитва з вірою буває вислуханою, — пише він, — є ті вота, які свідчать про оздоровлення. Ті вота представляють очі, ноги, руки, зі золота або срібла, бо святий приймає прості та скромні дарунки від жертводавців, які спромоглися на них. Ті дари свідчать про оздоровлення, які одержали жертводавці і про могут­ність мученика, що там лежить”. Через церковний рік проходить ціла історія Церкви: від немовлят, яких убив Ірод Христа ради і великого Стефана, до тих, які життя поклали за ікони й до нашого священномученика Йосафата, архиєпископа полоцького” (Про по­читання святих, 1941).

ПРЕПОДОБНА ЙОСАФАТА ГОРДАШЕВСЬКА
Цій смиренній монахині з Божого Провидіння судилося стати справжнім первістком зрощеного на наших рідних землях зерна Христової науки, плід якого, виплеканий впродовж довгих років її славного життя, принесено в офіру Богові через щоденне свідчення торжества всеохопної Божої Любови.

Народилася Михайлина (пізніше сестра Йосафата) 20 листо­пада 1869 року в багатодітній родині. І хоча її батьки були звичай­ними незаможними міщанами, вони змогли прищепити дитині те найбільше знання, що його не придбаєш за ніякі статки, — невгас­не й жагуче бажання Бога. Ще в ранньому дитинстві запалилося ним дівоче серце, і той шляхетний душевний порив за допомогою Божої благодати незабаром вилився у нестримний потік чеснот, якими, неначе вінком, прикрасила вона ціле своє життя. Та голос Господній кликав і кликав, і не було сил, щоби противитись цьому незримому покликові любови, який манив її все більше, віддаля­ючи від суєти світу та зносячи до висот Богопізнання. Саме в цей час у невеличкому селі Жужелі з ініціятиви ревного душпастиря о. Кирила Селецького для служіння українській спільноті через католицьку освіту й виховання молодого покоління постає нове монаше згромадження, яке, підкорюючись духові власної харизми й всеціло віддаючись під покров Божої Матері, прибирає ймення Служебниць Пречистої Діви Марії. Михайлині після ретельного духовного вишколу в латинському монастирі сестер Феліціянок було доручено очолити цю новоутворену спільноту. “Яке щастя мати так багато сестер! Моїм обов’язком є молитися “за кожну з них”, — ці слова Йосафата зробить своїм життєвим кредо. Її гаряча молитва, мудрий провід монастирського життя та приклад особис­того самозречення вже в короткому часі здобули для монастиря славу справжньої обителі Божих душ, які присвятили своє життя служінню Христові. Невдовзі по всій Україні, а потім і далеко за її межами постають все нові і нові монастирі згромадження, все більше і більше сестер включається у виконання своєї великої місії — катехизувати, просвічувати людей, привертати душі до Бога. І кожну з них молитовно поручає дбайливій Господній опіці блаженна подвижниця. До кінця своїх днів стоїть вона і чуває над своїми співсестрами, та й після свого блаженного переставлення не покидає їх, залишаючись вірною своїй обітниці.

У чому ж феномен її святости, у чому особливість її свідчення, у чому велич її душі? Таке питання ставимо собі ми, християни третього тисячоліття, перед очами яких — великі подвиги славних мужів віри, Христових свідків у мучеництві та ісповідництві власної крови. А відповідь на це питання полягає, мабуть, у геройському виконанні блаженною Йосафатою тієї програми життя, яку вона намітила собі в тишині монастирської келії і про яку не забувала серед суєти і клопотів сповненого служінням ближньому дня: “Намагатимуся якнайкраще виконувати свої щоденні обов’язки, пам’ятаючи, що Бог дивиться на мене, і старатимуся віднайти ласку в Його очах”. Це подиву гідне сповнення нею своїх постанов і є тим найкращим свідченням єдности її душі з Христом, яке ставить її в один ряд з иншими мучениками-свідками нашої Церкви XX століття.

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників і препо­добну сестру Йосафату Гордашевську. Празник преподобної при­значено святкувати 7 листопада (за григоріянським стилем 20 листопада).

о. Роман Тереховський

Собор святого Архистратига Михаїла

“Усі небесні сили, святі ангели й архангели, моліть Бога за нас грішних”
(Велике повечер’я).

Наш церковний рік це наче прегарна мозаїка, яку творять Господські, Богородичні празники та велика кількість празників мучеників і святих. Осередок цієї величної мозаїки — це Господь Наш Ісус Христос, як Бог і як Чоловік. На землі день і ніч славить Його Церква-паломниця, а в небі вічну славу співає Йому Церква прославлена: превеликий хор ангелів і святих. Святі ангели це одвічний Божий хор слави, це Божа сторожа і Божі слуги. Ангели сповняють також велику роль у відкупленні людського роду.

Свята Церква, пам’ятаючи про велике значення ангелів для Божої слави і нашого спасення, в мозаїці церковного року зали­шила окреме місце і на почитання ангелів. Тут на першому місці стоїть празник Собор святого архистратига Михаїла та инших безтілесних сил. Для заохочення до більшого почитання ангелів скажемо дещо про їхній культ, про мету цього празника та його духовне значення для нас.

ПОЧИТАННЯ СВЯТИХ АНГЕЛІВ
Перш ніж Господь Бог схотів створити людину, Він спочатку створив ангелів. Це невидимі, безсмертні, дуже досконалі і чисті духи, які мають бистрий розум і свобідну волю, їхня кількість безмірно велика. Пророк Даниїл бачив у видінні престол Бога, де “тисячі тисяч йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла” (7, 10). А святий Йоан Богослов у Книзі Одкровення каже: “Потім я бачив, і чув голос ангелів багатьох навколо престола, і істот і старших; і було число їх — множини множин і тисячі тисяч” (5, 11). Сам Ісус Христос говорить у святому Євангелії про легіони ангелів (Мт. 26, 53).

Від Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V ст. ) в Церкві започатковано звичай ділити всіх ангелів на три чини, по три хори кожний, тобто разом дев’ять ангельських хорів: серафими, херувими і престоли; господства, власти і сили; начала, архангели й ангели.

Господь Бог після створення ангелів схотів їх випробувати й тоді велика частина їх збунтувалася проти Нього. Святий Йоан Богослов говорить про війну на небі (Од. 12, 7). На чолі добрих ангелів став архангел Михаїл і переміг Люципера і його ангелів. Через це свята Церква, коли почитає ангелів, то ставить святого архангела Михаїла на першому місці.

Святі ангели мають подвійне завдання: щодо Господа Бога і людей. Головне завдання ангелів у небі — це вічно прославляти Господа Бога. Пророк Ісая бачив у видінні, як серафими в небі взивали: “Свят, свят, свят Господь сил: уся земля повна його слави” (6, 3). У святій Літургії є кілька уривків, де сказано про це почесне завдання ангелів. “Владико, Господи Боже наш, — каже молитва малого входу, — що установив на небі чини і воїнства ангелів і архангелів на служіння Твоєї слави… “. У молитві під час тропарів священик молиться: “Боже святий, що в Святих пере­буваєш. Тебе трисвятим голосом серафими оспівують і херувими славословлять, і всі небесні сили Тобі поклоняються”. Друге зав­дання ангелів щодо Господа Бога — це ревне і швидке служіння Богові. Слово “ангел” з грецької означає: “посланець, вістун”. Тож ангели — це Божі посланці, вістуни. На підтвердження цієї ролі є багато прикладів у Старому й Новому Завітах.

Стосовно людей ангели з волі Божої є нашими опікунами й хоронителями. У 90 псалмі сказано: “Бо ангелам своїм Він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах” (стих 11). Ангелів, завданням яких є охорона людей, звемо ангелами-хорони­телями. Святі Отці Церкви вчать, що кожна людина має свого ангела-хоронителя. Святий Василій Великий каже: “Ніхто цього не заперечить, що кожний вірний має свого ангела” (Проти Евномія З, 1). Подібне говорить і святий Йоан Золотоустий: “Кожний з нас має ангела” (Бесіда. 26 на Ді. 12, 1-3). У просительній єктенії святої Літургії просимо в Бога про ангела-опікуна: “Ангела миру, вірного наставника, хоронителя душ і тілес наших у Господа про­сім”. На основі Святого Письма святі Отці вчать, що не тільки кожна людина, але й кожна громада, Церква й нарід мають свого ангела-хоронителя.

З усього того, що вище сказано, стає зрозуміло, чому свята Церква плекає культ ангелів, та чому вони займають особливе місце в нашому церковному році і богослуженнях. Почитання анге­лів у Східній Церкві почалося ще в III столітті, а в IV вже було загальнопоширеним. Про це свідчить храм на честь святого архан­гела Михаїла, який збудував у передмісті Царгорода цісар Костян­тин Великий (274-337). У цьому храмі, за свідченням історика Созомена, відбулось багато чудесних оздоровлень. На святій Літур­гії під час проскомидії наша Церква приписує ставити окрему частину просфори на честь “Чесних небесних сил безплотних”. У службах нашого октоїха ангелам присвячений понеділок, перший день тижня, мабуть, тому, що ангели — це перші Божі створіння, а в небі після Божої Матері стоять найближче до Божого престола.

Празник на честь святого архангела Михаїла та инших безті­лесних сил був встановлений у IV ст. Цей празник зветься собором через те, що цього дня Церква празнує собор-зібрання усіх безті­лесних сил разом зі святим архангелом Михаїлом, а також собор-зібрання людей на землі, щоб прославити небесні сили.

Празнуємо Собор святого архангела Михаїла в листопаді, бо колись давно, рік починався з березня. Тоді цей місяць був дев’ятим у році, тож має символічне відношення до дев’яти ангельських хорів.

Східна Церква від IV ст. святкує ще пам’ять святого архангела Михаїла 6 вересня на згадку про те, що він зберіг свій храм від знищення у Колосах у Фригії. Крім Собору святого архангела Михаїла, маємо ще два окремі дні в році, присвячені святому архангелові Гавриїлові. Він звістив Пречистій Діві Марії про вопло­чення Божого Сина, тому наступного дня після Благовіщення (26 березня) наша Церква святкує його собор, бо того дня збиралися вірні, щоб віддати окрему честь архангелові Гавриїлові. З IX сторіччя наш церковний календар має ще один собор святого архангела Гав­риїла — 13 липня, щоб прославити за всі його чудесні появи.

Західна Церква з V ст. (до 1960 р. ) святкувала 8 травня явлін­ня святого архангела Михаїла на Ґарганській горі в Апулії, а 29 вересня святкує його инше явління на замку святого ангела в Римі. Першу неділю вересня з XVII ст. латинська Церква при­святила святим ангелам-хоронителям.

МЕТА ПРАЗНИКА СОБОРУ СВЯТОГО АРХАНГЕЛА МИХАЇЛА
Головна мета празника — звеличити і прославити святого архангела Михаїла, а з ним й инших ангелів. Прославляють його тому, що в обороні Божої чести він став на чолі добрих ангелів, коли бунтував сатана. Звідси і його почесний титул архистратига, що з грецької значить “начальний вождь”. З тієї причини й іконогра­фія представляє його як озброєного полководця: шолом на голові, вогненний меч у руках, а під ногами в’ється змій — символ сатани.

Богослуження цього дня оспівує велич відзначення святого Михаїла перед Божим троном, його ревність і вірність Богові та опіку й заступництво за нас. Ось деякі похвальні строфи зі стихир вечірні й утрені: “Ангельських хорів, воєводо”, “Воєвода вишніх сил, Михаїл начальний вождь божественних чинів”, “Михаїл архи­стратиг вишніх сил”, “Ти перший поміж безплотними ангелами”, “Ти воєвода й поборник, і ангелів начальний вождь, Архистра­тиже”, “Посеред полків ангельських ти найстарший”, “Для хрис­тиян ти спасенний заступник”, “Михаїле Архистратиже, тебе оспі­вуємо вірно як сильного заступника, охоронця і визвольника лю дей”. У дні свого празника він усіх нас взиває до спільного собору-зібрання з ангелами, щоб віддати належну славу Богові: “Як верхов¬ний вождь небесних божественних сил, (Михаїл) днесь скликає людські хори, щоб один світлий празник з ангелами укласти, празник їхнього собору божественного, і разом Богові трисвяту пісню заспівати” (Стихира хвалитна).

Цей празник звеличує також усі ангельські хори, бо вони разом зі святим Михаїлом творять пречудний небесний собор. Тому сьогодні і святих ангелів славимо, величаємо, дякуємо їм за поміч та просимо в них опіки.

ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС
Празник святого архангела Михаїла і святих ангелів доводить нам велике значення ангелів для нашого спасення. Він пригадує нам і на наші обов’язки щодо святих ангелів, а передусім нашого ангела-хоронителя. Протягом усього нашого життя, кожної хвилини й на кожному місці він з волі Божої є над нами, нас хоронить, нам піддає добрі думки, остерігає нас від гріха, за нас заступається перед Богом. Наш ангел — хоронитель — це наш провідник до неба, помічник у спокусах, товариш у хвилині смерти. Він постійний свідок наших думок, наших слів і наших діл. Лише колись у віч­ності ми побачимо, наскільки ми завдячуємо своєму ангелові — хоронителеві. Звідси випливає наш обов’язок святих ангелів почи­тати, їх славити та їм кожного дня дякувати за поміч і опіку. “Прославляти ангелів, — читаємо у проповіді, що її приписують святому Йоанові Золотоустові на Собор архангелів, — це наш обов’язок. Вони прославляють Творця, об’являють його милосердя і любов до людей”. Від колиски доручаймо наших дітей їхньому ангелові — хоронителеві, учімо їх його любити та щодня до нього молитися. Історія Церкви знає дуже багато випадків, у яких ангел — хоронитель у чудесний спосіб захистив дітей під час небезпеки. “Ангели є придані нам, — каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, — як хоронителі й опікуни на ціле життя, тож без сумніву та повсякденна опіка ангела для кожного з нас зокрема повинна бути поштовхом до сердечного почитання і вдячности для нашого ангела хоронителя” (Про почитання святих, 1941).

Наша набожність до свого ангела-хоронителя буде йому особ­ливо милою, коли ми не тільки будемо його почитати і до нього молитися, а коли будемо його наслідувати. Він дає нам гарний взірець святости. Він нас учить своїм прикладом, як любити Бога, Йому служити та Його славити. Тож намагаймося так гаряче Бога любити, як він Його любить, і так ревно сповняти Божу волю, як він її сповняє, і як сповняють її всі ангельські хори в небі.

Празник святого Священномученика Йосафата

“Світильником світлим ти засіяв, священномуче­ниче Йосафате, бо як пастир добрий віддав життя своє за вівці”
(Тропар празника).

Празник святого священномученика Йосафата для вірних Укра­їнської Католицької Церкви особливо дорогий, світлий і радісний, бо це празник нашого українського святого, празник нашого брата по крові й кості, празник великого апостола й мученика за святу віру й єдність Церков.

Та не тільки наша Церква, але й ціла Католицька Церква його почитає, його славить, до нього молиться, на його честь будує святині, а його мощі спочивають у серці християнсько-католицького світу, у базиліці святого апостола Петра в Римі. Святий Йосафат — це перший український святий, якого канонізувала Католицька Церква, йому і його мученицькій крові ми завдячуємо, що сьогодні визнаємо правдиву Христову віру та що ми члени правдивої Хрис­тової Церкви.

Не думаємо пригадувати тут історію його життя, канонізації чи культу, але радше хочемо звернути увагу на знаменні риси його особи й характеру, за які свята Церква його канонізувала та впи­сала до переліку святих мучеників. Особу святого Йосафата можна окреслити трьома словами: Він — святий, він — апостол, він — мученик.

СВЯТИЙ ЙОСАФАТ — КАНОНІЗОВАНИЙ СВЯТИЙ
У небі є тисячі й тисячі різних святих. Це безіменні святі. Та маємо рід святих, які за земного життя відзначилися великою святістю і геройськими чеснотами любови Бога і ближнього, яких Господь Бог після їхньої смерти прославив чудами, а свята Церква винесла їх на престоли святих і доручила їх почитати. Таких святих звемо канонізованими. І до них якраз належить наш священно­мученик Йосафат.

Він вступив на дорогу святости ще малим хлопчиною від хви­лини, коли з Христового Розп’яття впала іскра любови на його невинне дитяче серце. Та іскра вже ніколи не згасла але з роками розгорілася у великий вогонь любови до Бога і ближнього. Бажання святости веде його до василіянського монастиря у Вільні. Тут він швидко зростає у святості через любов до молитви і роздуми, через різні покутні діла та через любов до нашого церковного правила, яке з часом вивчає напам’ять. Тут він вчитується в церковні книги, у яких описано життя та вчинки святих і святих мучеників. З тих книг він вчиться святости, пізнає нашу святу віру та черпає велику любов до наших богослужень, обряду й Церкви. З усіх духовних практик він найбільше любить святу Літургію, на якій як монах радо служить, а відтак як священик чи єпископ служить її з ангель­ською набожністю. У стіп Євхаристійного Ісуса він молиться ціли­ми годинами, а деколи й велику частину ночі.

Ставши священиком, а відтак єпископом, він повністю, наче та свічка, спалює себе у служінні Богові та ближньому. Його духу ревности й жертви для Божої слави і спасення душ подивляють свої й чужі і навіть вороги. Його святість після смерти підтвердили присягою понад 150 свідків. Митрополит Йосиф Велямин Рутський, повідомляючи Апостольську Столицю про смерть святого Йосафата у своєму листі від 23 грудня 1623 року каже: “Болію над тим, що забрали мені фізично того, хто був моєю правою рукою… та маю певну надію, що він діятиме на нашу користь далеко сильніше в небі, ніж міг це зробити на землі тому, що цей святий мученик життя своє віддав за славу Божу, за святе З’єдинення, за владу Апостольського Престолу”. А Олександр Тишкевич, головний суддя полоцької землі, який знав святого Йосафата увесь час його єпископства й часто з ним розмовляв, у 1628 р. зізнає під присягою: “Знаю, що слугу Божого Йосафата вважали й сьогодні вважають за святого та великого Божого слугу і за такого його почитають”.

Та найбільш достовірний свідок святости святого Йосафата — це сам Господь Бог, що після його смерти прославив його різними чудами. Вони відбуваються відразу після його мученицької смерти. До визначних чудес належить передусім нетлінність його тіла протягом тривалого часу, навернення майже всіх його вбивць та навернення пра­вославного єпископа Меле­тія Смотрицького, справж­нього винуватця смерті свя­того Йосафата. Відбулось багато-багато чудесних на­вернень і чудесних оздо­ровлень, а саме: повернення зору незрячим, виліковуван­ня недуги серця, паралічу чи рятування з різних не­безпек. Усе те перевірила Церква і підтверджено при­сягою тими, хто ті чудеса на собі відчув або був свідком-очевидцем. Сповідник свя­того Йосафата о. Геннадій Хмельницький у 1628 році згадує: “До його гробу при­ходять звідусіль, усі призивають його заступництва, і через нього діються великі ласки й чуда”.

Тож нічого дивного, що свята Церква після проведення кількох дуже строгих процесів над життям святого Йосафата, руками Папи Пія IX, 29 червня 1867 року поклала на голову святого Йосафата вінець святих: “Пій, єпископ, слуга слуг Божих…, — каже кано­нізаційна булла, — згаданого блаженного Йосафата, архиєпископа полоцького, руського обряду, з Чину Святого Василія Великого, бути святим вирішили та й у список святих мучеників вписали”.

СВЯТИЙ ЙОСАФАТ — ХРИСТОВИЙ АПОСТОЛ
Справжня святість має гарну прикмету — вона не замикається в собі, не втікає від людей, але хоче й инших робити добрими і святими, хоче й инших приводити до Христа та бути апостолом Христової правди.

Пламенна любов Бога і ревність за Божу славу кидає святого Йосафата у вир невтомної, постійної жертвенної праці над спасен­ням своїх ближніх. Він горить тільки одним бажанням: нести світло святої віри в кожну душу і якнайбільше душ привести до Христа. Дуже успішні засоби в його апостольській праці — це молитва, живе слово і приклад власного життя.

Поки не став священиком, він практикує укрите апостольство молитви: жертви й покути. Молиться багато в келії, у церкві, на цвинтарі, молиться вдень і вночі, молиться передусім за єдність Церков.

Ставши священиком і відтак єпископом, він бере в руки обосіч­ний меч Божого слова. Його проповіді пливуть з великого переко­нання та глибини душі, тому вони сильні, переконливі й поривисті, їм не можуть опертися навіть закам’янілі грішники. Він завжди має повну церкву слухачів. “Проповідував кожного свята, — каже полоцький архипресвітер Яків Дяконицький, — більше того, де тільки міг заставляв священний пир духовної науки, його слова проникали у серця та витискали сльози з очей”. Він так впливає на душі і приводить їх до правдивої віри, що нез’єдинені звуть його “душехватом”. Душі, які заблукали, зворушені Божою ласкою і силою його слова, він поєднує з Богом у святій сповіді. Народ так горнеться до нього на сповідь, що він деколи сповідає навіть по шість годин денно. Крім живого слова, він апостолує і словом преси. Пише в обороні святої віри і з’єдинення, укладає катехизм і правила для священиків.

Святий Йосафат апостолує не тільки молитвою і живим та писаним словом, але й своїм цілим життям власним прикладом. Сам практикує те, чого навчає инших. Навіть вороги не можуть йому нічого закинути. Він має серце, створене для всіх, і всіх обіймає своєю любов’ю. Він завжди для всіх доступний, завжди покірний, завжди вибачає. Своїх ворогів радо приймає, радо їм прощає і молиться за них. Коли вороги називають його “душе ­хватом”, то він відповідає: “Дай, Боже, щоб я всі ваші душі поло­нив і запровадив до неба”.

Своєю любов’ю він особливо обіймає бідних, немічних, неду­жих і сиріток. Митрополит Рафаїл Корсак († 640) у своїх записках до беатифікаційної комісії так пише про милосердя святого Йоса­фата: “Ніколи не забував давати милостиню убогим, удовам і передусім сиротам. Тому всі так його любили, що. коли виходив з віленської церкви, усі люди тиснулись до церковних дверей, бажаю­чи потішитися його словом. А коли з віленського ігумена пішов на полоцького архиєпископа, то бідаки великим плачем супроводили його, як свого опікуна й батька”.

СВЯТИЙ ЙОСАФАТ — МУЧЕНИК ЗА СВЯТУ ВІРУ
Святий Йосафат це не тільки великий святий і ревний Христо­вий апостол, але й мученик. В його руках видніє пальма мученика за святу віру і єдність нашої Церкви з престолом святого апостола Петра. І нічого дивного, де правдива святість і апостольська рев­ність, там також і готовість на цілопальну жертву, на муки і смерть за святу віру. Про це свідчать непроглядні тисячі й сотні тисяч святих мучеників від початку християнства і аж до нашого часу. R мучеництві всі чес­ноти виступають у геройсь­кому ступені, передусім не­похитна віра, сильна надія, повна посвяти любов та по­диву гідна мужність. Усе те ясно бачимо й у житті свя­того священномученика Йо­сафата.

Мученицька смерть його не була для нього несподіва­ною. Він давно її бажав, про неї говорив і до неї готу­вався. Ще за життя у своїй катедрі в Полоцьку будує собі гробницю. Свідок його смерти, о. Доротей Лецико­вич, перед беатифікаційною Комісією 1628 року зізнаєть­ся: “Своє бажання вмерти він виявляв завжди у пропо­відях, в розмовах, в листах, і де тільки міг говорив, що він нічого більше і не бажає, як вмерти за Бога”. Ворогам, які погрожували йому смер­тю, казав: “Ви мені грозите смертю, а я вам кажу: не можу бути щасливіший, як згинути з ваших рук за католицьку й апостольську віру”.

Святий Йосафат не тільки бажає вмерти за святу віру, але й сам добровільно йде на муки і смерть. Він знає, що вороги Унії у Вітебську здійснили змову, щоб його вбити, а все-таки їде туди на візитацію, Його застерігають, що йде на певну смерть, а він відпо­відає: “Дай, Боже, щоб я пролляв свою кров за заблукані овечки, щоб усі спаслися і прийшли до пізнання правди та, визнавши святу Єдність, зберегли взаємну любов”.

І після цілонічної молитви 12 листопада (за старим стилем) 1623 року він віддає своє праведне життя і свою невинну душу за слова Христові: “Щоб було одне стадо й один пастир” (Йо. 10. 16), та за правду, що в Символі віри: “Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву”.

Закликом почитати і наслідувати святого Йосафата в любові до нашої святої віри, Церкви, обряду й народу, хай будуть для нас слова Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа, які він сказав біля гробу святого Йосафата 25 листопада 1969 року: “Нехай святий Йосафат, як вірний син Церкви й народу, аж до перемоги веде наш народ. Він боронив єдність Церкви й народу ввесь свій вік. Навіть у Полоцьку на Білорусі він почувався русином-україн­цем, а про єдність Церкви переконував і київських печерських монахів, його сильний характер і геройська святість життя мусить і нас підбадьорювати та заохочувати йти по його слідах, хоч би це також коштувало нам жертви, бо принести її треба, якщо йдеться про добро Бога, Церкви й народу” (Благовісник, V, 1-4, 1969).

Піст перед празником Христового Різдва

“Покайтеся, бо наблизилося Небесне Царство… Приготуйте Господню дорогу, вирівняйте стежки Його”
(Мт. З, 2-3).

Хто ближче погляне на церковний рік, той зауважить, що Східна Церква завжди готується коротшим або довшим постом до великих і світлих празників. Маємо великий і святий піст перед празником Пасхи. Маємо одноденні пости перед деякими празниками. Маємо багатоденні пости перед празником святих апостолів Петра й Павла та празником Успення Пречистої Діви Марії. Маємо вкінці довгий піст перед празником Христового Різдва. Це свято, як і празник Пасхи, належить до найбільших у році, тому і його піст творився на зразок пасхального, і навіть називається Чотиридесятницею. Тож погляньмо на його історію, тривалість та завдання.

ІСТОРІЯ РІЗДВЯНОГО ПОСТУ

1. На Заході
Між IV і V сторіччями постають на Заході т. зв. “Пости чоти­рьох пір року”. Про ці пости папа Лев І (440-461) так каже: “Протягом цілого року пости так розложені, що закон поміркованости приписаний для всіх пір року, а саме, піст весняний буває в Чотиридесятницю, літній у П’ятдесятницю, осінній — у 7, а зимовий — у 10 місяці”. Папа Лев І мотивує їхнє створення як благодарення Богові за зібрані плоди.

І якраз зимовий зі згаданих чотирьох постів стає зав’язкою різдвяного посту. Колиска цього посту — давня Галлія, а сьогод­нішня Франція. Тут з V ст. маємо згадки про підготовчий піст до Христового Різдва. Єпископ Григорій Турський († 594) говорить, що святий Перпетій, єпископ Турський († 491), починаючи від дня святого Мартина (11 листопада) аж до Христового Різдва постив у понеділок, середу й суботу. Собор Турський II (567) приписує монахам постити кожного дня в грудні аж до Христового Різдва. Дещо пізніше цей піст переходить до Риму й Італії, а відтак до Англії. Різдвяний піст на Заході з часом отримує назву “адвенту”, що з латинської означає “прихід”, тобто прихід Христа. Первісно слово “адвент” (= прихід) означало празник Христового Різдва, а пізніше почало означати час перед Христовим Різдвом. У IX ст. перша неділя адвенту стає на Заході початком церковного року.

2. На Сході
Тоді, коли на Заході Різдвяний піст у VI столітті стає вже загальним, то на Сході під впливом Заходу він у той час щойно починається. Першу згадку про Різдвяний піст від 14 листопада подає Коптійський календар з VIII сторіччя.

Йоанові Постникові (582-595), патріярхові Царгороду, при­писують такі слова: “Годиться, щоб миряни здержувалися від м’яса в дві Чотиридесятниці, це є піст святого Пилипа і піст святих апостолів Петра й Павла”. У IX ст. різдвяний піст стає загальним на усьому Сході.

МЕТА РІЗДВЯНОГО ПОСТУ
З давніх-давен празник Христового Різдва був на рівні з праз­ником Христового Воскресення. Тому й церковний устав дивиться на Христове Різдво, як на другу Пасху. У старих типіках і бого­службовому псалтирі під 25 грудня є така примітка: “Пасха, праз­ник триденний”. Тож, як до празника Пасхи вірні готувалися молитвою і постом, так і різдвяний піст став для них часом приго­тування до приходу Спасителя. Симеон Солунський († 1429) каже: “Цей сорокаденний піст схожий на піст Мойсея, який постив 40 днів і ночей та прийняв таблиці Божих Заповідей. Постім і ми 40 днів і приймемо живе Слово Боже, воплочене від Діви і причас­тимося Його Тіла”.

Різдвяний піст став для Церкви також символом молитов і постів старозавітних патріярхів і пророків, які з тугою очікували приходу Месії. Під час цього посту свята Церква, бажаючи скрі­пити своїх вірних прикладом святих Старого й Нового Завітів, вшановує пам’ять деяких пророків, а саме: пророка Авдія — 19. 11, Наума — 1. 12, Авакума — 2. 12, Софонії — 3. 12, Агея — 16. 12 і Даниїла — 17. 12; святих апостолів Матея — 16. 11 і Андрія — 30. 11; святителя Миколая — 6. 12; преподобних Йоана Дамас­кина— 4. 12 і Сави Освяченого — 5. 12; визначних мучеників і мучениць: Гурія — 15. 11, Катерини — 24. 11, Варвари — 4. 12, Євстратія — 13. 12, Ігнатія Богоносця — 20. 12, Анастасії — 22. 12 і Євгенії — 24. 12, а вкінці дві останні неділі присвячені всім старозавітним праотцям і отцям.

Наша Церква має прадавню традицію, за якою вірні готуються до празника Христового Різдва не тільки молитвою і постом, але й святими таїнством сповіді і святого причастя. Київський митр­ополит Георгій (1072-1073) у своєму “Білеческому Уставі” припи­сує причащатися, між иншим, і на Христове Різдво (§ 9). Святий Йосафат у своїх “Правилах для священиків” радить їм заохочувати вірних до сповіді під час Пилипівки. Київський Митрополит Петро Могила († 1647) у требнику доручає вірним сповідь і причастя під час кожного з чотирьох річних постів. Замойський Синод (1720) поручає сповідь і причастя принаймні три рази в році — на Пасху, Успення Богородиці і Христове Різдво. Цей синод приписує помір­кованість від набілу через цілу Пилипівку. Львівський Синод (1891) дещо злагіднює різдвяний піст, дозволяючи в понеділок, середу й п’ятницю набіл, а инші чотири дні тижня м’ясні страви, але зобо­в’язує священиків відмовляти п’ятдесятий псалом, а миряни мають проказувати: п’ять “Отче наш” і п’ять “Богородице Діво” перед обідом і перед вечерею.

ТРИВАЛІСТЬ РІЗДВЯНОГО ПОСТУ

1. На Заході
Собор у Сараґоссі (380) приписує тритижневий піст перед празником Богоявлення, що в той час ще було разом з Христовим Різдвом. Собор у Маконі (581), Франція практику турської єпархії, яка, починаючи від святого Мартина (11 листопада), дотримувалася посту три рази на тиждень, поширила на всю країну. Через те, що цей піст на Заході починався від празника святого Мартина, то отримав назву посту святого Мартина. З часом цей піст з трьох тижнів збільшився до 40 днів, на зразок посту перед празником Пасхи. Папа Григорій VII (1073-1085) скоротив число неділь адвен­ту на чотири, що мало б символічно означати чотири тисячі літ до Христового приходу.

2. На Сході
Хоч тут різдвяний піст починався від 14 листопада, його три­валість довгий час була невизначеною і спірною. Причиною було те, що на Сході тільки пасхальний піст був приписаний законами Церкви, а три инші річні пости — піст святих апостолів, Успення Богородиці і різдвяний, увійшли в практику через звичай. Ще у IX ст. на Сході були спори щодо тривалости цього посту. У творі, який приписують антіохійському патріярхові, Анастасієві Синаїтові (561-600) Про три Чотиридесятниці йдеться про спори щодо обов’язку різдвяного посту та про те, що його встановлення не вважали за апостольське, а монаше, а також про те, що його тривалість скоро­чували до 18, 12, 6 або 4 днів. Автор намагається боронити апос­тольське походження і загальний обов’язок різдвяного посту і при цьому покликається на передання про святого апостола Пилипа. У переданні сказано, що святий Пилип перед своєю мученицькою смертю просив у Бога кари для своїх мучителів. За те йому було об’явлено, що він як покуту 40 днів після смерти не зможе увійти до раю. Тому святий Пилип просив инших апостолів, щоб за нього постили 40 днів, а апостоли всім вірним доручили 40-денний піст.

Є деякі застереження щодо твору “Про Три Чотиридесятниці”. Історики вважають, що цей твір не міг з’явитися раніше, ніж у IX ст. тому, що він говорить про успенський піст, про який до IX ст. ще не знали.

В Антіохії про різдвяний піст, який починався першого грудня, знали з початку VI ст. У той час він був і в Єрусалимі і тривав там 40 днів. У IX ст. Студійський Устав уже подає точні приписи щодо їди під час посту святого Пилипа.

Остаточно усталили час різдвяного посту на Соборі 1166 року в Царгороді за патріярха Луки Хризоверга і цісаря Мануїла Ком­нена. Цей Собор приписує сорокаденний піст перед Христовим Різдвом і каже його починати від дня святого Пилипа, тобто від 14 листопада. Через це він отримав назву посту святого Пилипа, або Пилипівки.

Антіохійський патріярх, Теодор Вальсамон (1185-1204), пояс­нюючи це рішення Собору, каже, що цей піст у цілості зобов’язує монахів, а миряни можуть скорочувати його до сімох днів. За свідченням візантійського письменника Георгія Кодина († к. 1450) на цісарськім дворі в Царгороді різдвяний піст продовжувався сорок днів.

На Русі-Україні в домонгольській добі були, крім пасхального, ще три инші річні пости. Про це сказано у “Білеческім Уставі” київського митрополита Георгія. Пости починалися у той самий час, що й сьогодні, тільки не було скрізь успенського посту, а якщо й був, то був коротший. Митрополит Георгій називає різдвяний піст Пилипівкою, а це значить, що він починався від святого Пили­па, тобто 14 листопада. Під час Пилипівки він приписує такий самий піст і поклони, як у Петрівку: їсти раз на день, без молока і м’яса, а в суботу й неділю дозволяє рибу два рази на день (§ 4). Київський митрополит Максим (1283-1305) називає різдвяний піст Чотиридесятницею.

У наш час свята Церква з різних причин досить злагіднила дуже строгі пости, які були раніше, і залишила їх радше добрій волі вірних. Та це не означає, що ми не зобов’язані до практики духа жертви, спокути й посту. Хай, отже, любов до Христа Гос­пода, добро нашої душі та любов нашої священної традиції будуть для нас головними спонуками в тому, щоб кожного разу до зустрічі празника Христового Різдва ми приготовляли наше серце й душу молитвою, постом і святими Таїнствами. Будьмо свідомі того, що через щире й ревне духовне приготування, наше серце стане до­стойним того, щоб в ньому народився Ісус Христос своєю ласкою, любов’ю і миром.

Введення в храм Пресвятої Богородиці

“Пречистий храм Спасів, прецінна світлиця і Діва; священний скарб Божої слави, днесь вводиться в дім Господній”
(Кондак празника).

Празники на честь Пресвятої Богородиці в нашому церковному календарі посідають перше місце після празників Господських. Головне завдання Богородичних празників показати велич, гідність і святість Пречистої Діви Марії, її роль у відкупленні людського роду та заохотити нас до її почитання і наслідування. Найбільші Богородичні празники — Різдво й Успення, показують нам і перші хвилини її існування на землі, і її відхід до вічности. Одинокий празник, який висвітлює дитячі і юні літа Пресвятої Богоматері, називається Введенням в храм, що його святкуємо 21 листопада. У наших богослуженнях він має назву “Вхід у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії”. Празник Вве­дення відкриває нам деякі таємниці з дитячого та дівочого життя Пречистої Діви Марії, проливає світло на її батьків, її виховання у святині та приготування до найвищої гідности: бути Матір’ю Божо­го Сина. Розглянемо цей празник, звернемо увагу на три питання: його історію, богослуження та духовне значення для нас.

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА
Святе Євангеліє нічого не говорить нам про подію уведення в храм. Основою цього празника, як і празника Різдва й Успення Божої Матері, є традиція Церкви й апокрифічні книги, передусім Протоєвангеліє Якова і Псевдоєвангеліє Матея “Про Різдво Пре­чистої Діви Марії”. Звідси довідуємося, що батьки Пречистої Діви Марії святі Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що, як у них з’явиться дитина, то віддадуть її на службу Богові у храмі Єрусалима. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм донечку. І коли їй було три роки, то батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька святого Йоана Предтечі. Тут Пресвята Богородиця перебувала багато років доти, доки, як дорос­ла дівиця, не була заручена зі святим Йосифом.

Празник Введення належить до дванадцяти великих празників. Він має один день перед- і чотири дні попразденства. Про нього маємо згадки з V ст., але треба було аж кількасот літ, доки він став загальнопоширеним на усьому Сході. З проповідей на цей день царгородських патріярхів Германа (715-730) і Тарасія (784-806) з’ясовуємо, що празник Введення був встановлений у VIII ст. У Синайському Євангелії з VIII ст., яке подарував до синайського монастиря цісар Теодосій III (715-717), серед дванадцяти празників згадано і празник Введення. Цей празник є і в грецьких місяце­словах з IX століття. І з цього століття його знають і святкують усі. Синайський канонар з ІХ-Х ст. фіксує празник Введення під назвою: “Пресвятої Богородиці, яку привели в храм Божий, коли вона мала три роки”. Типікон Великої Царгородської Церкви (ІХ-Х ст. ), хоча не подає ані апостола, ані Євангелія на цей празник, але про 21 листопада так каже: “Собор святої Богородиці, яку батьки привели і передали у храм Господній від трьох літ”. Евергетицький типікон з XI ст. має службу Введення з перед- і попразденством. Службу на цей празник уклав Григорій Нікомедійський (IX ст. ), Василій Пагаріот і Сергій Святогорець.

На Захід празник Введення прийшов досить пізно — аж при кінці XIV століття, а в середині XV ст. поширився по всій Європі.

І Захід святкує празник Введення того самого дня, що й Східна Церква — 21 листопада. У середньовіччі Введення в храм було улюбленою темою в іконографії.

ДУХ БОГОСЛУЖЕННЯ ПРАЗНИКА
Богослужба цього дня в радісних і веселих тонах оспівує подію входу в храм, прославляє гідність Божої Матері та звеличує велику жертву її батьків. Пісні й гимни цього дня дуже багаті на поетичні звороти, алегорії та алюзії. Ця глибоко догматична поезія у гарних порівняннях і символах оспівує богоматеринство, дівицтво, святість і заступництво Пречистої Діви Марії. Найчастіше славиться вона тут як Божий храм. Це алюзія до храму, в який її батьки приво­дять. Ось деякі вислови зі стихир і канона празника: “Ти храм Божий”, “храм освященний”, “храм, що має вмістити Сина Божо­го”, “храм усіх Царя і престол”, “храм живий святої слави Христа Бога нашого”, “найсвятіший храм святого Бога нашого”, “боговміс­тимий храм”, “храм і палата”, “храм, і палата, і живе небо”.

Пресвята Богородиця, входячи в храм, хоча роками молодень­ка, але була зріла духом: “Трилітня тілом, — сказано у третій пісні канона, — багатолітня духом, ширша від небес і вища понад небес­ні сили, хай прославиться піснями Богоневіста”. Вона є сповненням пророцтв Старого Завіту і слава Нового Завіту: “Ти пророків пропо­відь, апостолів слава й мучеників похвала, і всіх земних обнов­лення. Діво Мати Божа. Ми Тобою примирилися. Тому празнуємо Твій у храм Господній вхід, і всі з ангелами Тобі, Пречиста, співа­ючи кличемо: радуйся. Твоїми молитвами спасаємося” (Стихира вечірні).

Через її входження радіє храм Господній, радіють ангели й люди: “Днесь Боговмістимий храм Богородиця у храм Господній приводиться і Захарія її приймає. Днесь святая святих радується, і хор ангельський таїнственно торжествує. З ними і ми днесь празнуючи, з Гавриїлом закличмо: радуйся, благодатна. Господь з Тобою, ти маєш велику милість” (Стихира вечірні).

З нагоди небуденного торжества на честь Богоматері і свята Церква взиває всіх вірних до участи у празничній радості: “При­йдіть, усі вірні, — співаємо на стихирах литії, — єдину непорочну звеличаймо, пророками проповідану і в храм приведену, перед віками вибрану Матір, що в останньому часі сталась Богородицею. Господи, її молитвами, подай нам Твій мир і велику милість”.

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС
Про що нам говорить празник Введення? Яку духовну науку він нам дає? Празник Введення говорить нам насамперед про радісну жертву святих Йоакима й Анни. Вони свою, в Бога вимо­лену, донечку самі приводять до храму на службу Богові. На каноні утрені празника в восьмій пісні читаємо: “Анна колись, приводячи Пречистий Храм (Марію) у дім Божий, голосно закликала і з вірою сказала до священика: “Прийми сьогодні дитину, Богом мені дану, введи її у храм твого Творця і радісно співай йому: благословіть усі діла Господа”.

Та не тільки батьки радо приводять свою дитину на службу Богові, але й Марія радо йде за голосом Божим і своїх батьків. Як святий Йоаким і Анна, так і Марія є для нас гарним зразком радісної жертви і служби Богові.

Може ще ніколи уся Христова Церква, а в тім і наша Церква, не переживала такого великого браку покликань на священиків, монахів і монахинь, як сьогодні. Дух матеріялізму й секуляризму щораз більше й більше проникає в наші родини, тому щораз менше й менше маємо молоді, охочої на жертву й посвяту для Бога, своєї Церкви й народу. Щораз менше в нас батьків, які за прикладом святої Анни були б готові сказати нашій Церкві: “Прийми дитину, яку Бог мені дав”.

Ознакою глибокої релігійности якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його чис­ленні покликання, тобто священики, місіонери монахи й монахині. Нічого не допоможуть нам навіть найкращі святині й золоті прес­толи, коли не матимемо священиків, які в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б святі таїнства й голосили б Боже слово. Наш слуга Божий митрополит Андрей Шептицький каже: “Зрозумійте, що народові треба до спасення ревних і святих священиків”. Брак духовних покликань у народі веде до повільного завмирання Церкви й духовного життя її вірних, бо духовний стан — це серце й душа Церкви.

Де шукати розв’язок цієї важливої проблеми? Де властиво родяться і виростають духовні покликання? Найкращий городець, де ростуть і дозрівають покликання до священицького й монашого стану — це добрий християнський дім. “Добрий родинний дім, — каже німецький кардинал М. Фавльгабер, — це перша духовна семінарія”. А свята Церква часто називає родинний дім колискою покликань. Статистика свідчить, що п’ятдесят відсотків духовних покликань вирішується між шостим і чотирнадцятим роком життя, це той час, коли дитина ще під повним впливом своїх батьків.

Дух жертви в родині для Бога і своєї Церкви є дуже важливим чинником у плеканні покликань. Без духа жертви нема любови ідеалів, бо жертва це мова любови. Тому батьки повинні відразу від колиски заправляти своїх дітей до жертви й посвяти.

Та, на жаль, сьогодні не багато таких християнських батьків, які плекали б в родині дух жертви та ідеал духовного покликання. Зате в нас є багато батьків, що в зародку вбивають голос покли­кання у серцях своїх дітей.

Майбутнє нашої Церкви й народу багато в чому залежить від того, як наші українські батьки виховають своїх дітей. Нам потрібні батьки, які за прикладом святого Йоакима й Анни радо благосло­вили б своїх дітей на цілопальну жертву для Бога, своєї Церкви й народу. Нам потрібна ідейна молодь, яка за зразком Пречистої Діви Марії радо йшла би за Божим голосом на службу Богові, Церкві й народові. І щойно тоді зможемо сміливо дивитися в майбутнє нашої Церкви й народу.

Празник святого Отця Миколая

“Величаємо тебе, святителю Христовий, Миколаю, і почитаємо пам’ять твою, бо ти молиш за нас Христа Бога нашого”
(Величання празника).

Серед різних празників на честь святих, що їх пам’ять відзна­чаємо в нашому церковному році, на окрему увагу заслуговує празник святого Миколая. Святого Отця Миколая з давніх-давен наш народ дуже поважав. Не було в нас ні однієї хати на Рідних Землях, у якій би не було ікони святого Миколая. Вона майже завжди видніється обіч намісних ікон у церквах. Наш народ по­читає його, наче свого національного святого.

І хоч від його смерти минуло понад півтори тисячі літ, та все-таки він через свою добродійну любов і щедре милосердя вічно живе в серцях мільйонів людей. А його любов до ближнього кожного разу символічно відживає у дні його празника по цілому світу, коли він тисячі й тисячі дітей обдаровує своїми дарунками. Таємниця його великого й постійного культу серед усіх християнських народів полягає у тому, що він для всіх став символом жертвенної любови ближнього та співчутливого милосердя. Про це свідчать історія його культу, наші богослуження та ревне почитання його ікон.

1. Культ святого Миколая
Не багато знаємо про життя святого Миколая. І навіть те, що знаємо, повите різними легендами. Знаємо, що святий Миколай довгі літа був єпископом у Мирах, провінція Лікія, у Малій Азії. Він брав участь у Першому Вселенському Соборі (325) у Нікеї. Помер близько 345 року. Усе своє життя присвятив справі мило­сердя для душі й тіла. Тож ще за життя називали його батьком сиріт, удів і бідних. Після смерти Господь Бог прославив його даром творення чудес, і тому він отримав імення великого чудотворця. Славні чуда були якраз головною причиною його швидкого й широ­кого культу.

Культ святого Миколая починає поширюватися від часу, коли цісар Юстиніян І (527-565) збудував на його честь церкву в Цар-городі. Єрусалимський канонар з VII ст. 6 грудня каже: “Пам’ять Миколая, єпископа одного великого города”. Усі грецькі місяце­слови з IX століття мають його празник. Цісар Мануїл Комнен (1143-1181) державним законом приписав святкувати святого Ми­колая 6 грудня. З Візантії його культ поширюється по цілому світу. Найдавніший життєпис святого Миколая походить з IX сторіччя.

На Заході папа Миколай (858-867) — перший папа з цим іменем — близько 860 року збудував у Римі церкву святого Мико­лая. До Німеччини його культ принесла візантійська княжна Тео­фано, жінка цісаря Оттона II (973-983). Латинська Церква також святкує празник Миколая 6 грудня. У Франції і Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії близько 400 церков, які названо в честь Миколая.

На наші українські землі культ святого Миколая приходить разом із християнською вірою. У другій половині XI сторіччя в Києві, на могилі Аскольда, було збудовано церкву святого Мико­лая. У Києві під покровом святого Миколая був жіночий монастир, який фондувала жінка князя Ізяслава Святославича († 1078). У цьому монастирі прийняла чернечий постриг мати святого Теодосія Печерського. На рідних землях в нас було багато церков на честь святого Миколая. До найдавніших з них належить церква святого Миколая у Львові, що походить з кінця XIII ст. Енциклопедія

Українознавства про почитання святого Миколая в нашому народі каже: “У численних народних переказах Миколай боронить людей від стихійного лиха; найбільше він опікується тими, хто перебуває у плаванні, тому чорноморські рибалки, виходячи на промисел, брали з собою образ Миколая… У давнину — святий Миколай також заступник перед небезпеками із степів. Пісні про святого Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, серед них такі популярні, як “О хто, хто Миколая любить” (Т. 4, с. 1533).

2. Культ мощей святого Миколая
Дуже важливим чинником у поширенні культу святого Мико­лая, передусім в Італії і на Заході, а також і в нашого народу, було перенесення мощей святого Миколая у кінці XI ст. з Мир Лікійсь­ких до міста Барі в південній Італії.

У другій половині XI століття магометани зайняли Малу Азію, а при тому й місцевість, де спочивали мощі святого Миколая. Італійські купці з Барі вважали Миколая за великого святого й опікуна мореплавців. Ведучи торгівлю з Малою Азією, вони вирі­шили викрасти мощі святого Миколая і перевезти їх до Італії. Викрадені мощі святого Миколая прибули до Барі 9 травня 1087 року. Біля мощей відразу почали діятися великі чуда, тому папа Урбан II в 1089 році установив свято перенесення мощей святого Миколая на 9 травня. Три роки пізніше там побудовано величну церкву, у якій покладено його мощі. Місто Барі стало великим і славним місцем відпустів.

Після того, як мощі святого Миколая перенесли до Барі, і у нас на Русі-Україні установили празник перенесення мощей на 9 травня. Через це у нас є зимний і теплий Миколай. Запрова­дження цього празника в нас приписують переяславському митро­политові Єфремові. Йому також приписують опис події перенесення мощей, укладення служби перенесення та акафисту на честь свя­того Миколая.

Про встановлення цього свята на українських землях історик М. Чубатий пише: “Та найбільш дивне, що це свято, встановлене папою, свято радісне для Заходу, а сполучене із смутком для Сходу, зокрема для Візантійської Церкви, майже безпосередньо, бо близько 1090-1091 років було введене в митрополичій провінції Руської Церкви. Того свята нема в ніякій иншій частині Східної Церкви, тільки на території давньої київської митрополії — донині не тільки в Україні, але також в Московщині й Білорусі” (Історія Християнства на Руси-Україні, Т. 1, с. 416).

3. Культ ікон святого Миколая
З культом святого Миколая на Русі-Україні тісно пов’язане і почитання його ікон. Вони в нашого народу щодо кількости посі­дають перше місце після ікон Божої Матері. Деякі з тих ікон прославилися чудами. Тут варто згадати кілька чудотворних ікон святого Миколая з княжих часів нашої держави.

У соборі святої Софії в Києві знаходиться ікона святого Мико­лая, т. зв. Мокрого. Ця ікона стала відомою близько 1090-1100 років через особливе чудо. Чоловік і жінка з малим сином повер­талися з празника у Вишгороді і плили до Києва човном по Дніпрі. Несподівано зірвалася буря, хлопчик випав з човна у Дніпро. Через кілька днів його знайшли живим, здоровим, але тільки мокрим біля згаданої ікони святого Миколая, звідси й вона отримала свою назву.

У соборі святого Миколая в Новгороді є копія вищезгаданої ікони. Передання говорить, що її знайшли в Ільменському озері тоді, коли хворий новгородський князь Мстислав Володимирович у сні побачив видіння і вислав посланців до Києва за тамтешньою іконою святого Миколая Мокрого. Він хотів мати копію тієї ікони для собору, який збудував на честь святого Миколая 1113 року.

Іпатіївський літопис 1227 року говорить про чудотворну ікону святого Миколая в містечку Жидичині на Волині, до якої прихо­дили молитися наші князі.

Румунська Католицька Церква вирішила, щоб у кожній церкві була ікона святого Миколая.

КУЛЬТ СВЯТОГО МИКОЛАЯ В НАШИХ БОГОСЛУЖЕННЯХ
Святий Миколай має в нашій Церкві не тільки два окремі празники, йому ще присвячений кожний четвер у нашому богослу­женні. Як богослуження обидвох празників, так і щотижнева служ­ба його є справжнім віддзеркаленням культу святого Миколая у Східній Церкві та нашому народі. Тут оспівується його глибока віра, чесноти, його діла милосердя, різні чуда та його заступництво перед Богом. Він величається як “вселенський світильник”, “спів­чутливий і добролюбовий”, “ревний рятівник і справжній заступ­ник”, “окраса Церкви”, “доброта архиєреїв”, “монахів похвала”, “великий заступник”, “дуже милосердний, “всіх опікун і заступник і всіх терплячих потішитель”, “сиріт і вдовиць опікун”.

Він допомагає завжди. На хвалитних стихирах утрені 6 грудня співаємо: “Зійшовшися звеличаймо: хворі — лікаря; ті, що в бі­дах — рятівника, грішні — заступника, бідні — скарб, терплячі — потішителя, подорожні — супутника, плаваючі — керівника, і всіх всюди радо випереджаючого… " У п’ятій пісні канону утрені на перенесення мощей сказано: “Усіх християн надіє, покривджених великий оборонче, хворих лікарю, зажурених потішителю, і від людей до Бога заступнику, випроси нам мир і спасай нас від находу поган”.

Він своїм заступництвом могутній перед Богом. На вечірні перенесення мощей співаємо: “Зібравшися, любителі празника, молебними піснями радісно звеличаймо святе перенесення нашого заступника, він бо всі краї просвічує чудами, терплячих божест­венно потішає, покривджених визволяє, він милостинею Бога собі задовжив і тому приняв стократну нагороду. До нього всі кличемо: помолися, святителю Миколаю, Спасителеві всіх, дати мир світові і спасти душі наші”. У восьмій пісні канону утрені перенесення мощей читаємо: “Тобі дана велика влада від Бога, Миколаю, море тобі повинується, повітря слухає, народи покоряються, бачучи твої преславні чуда”.

Святий Отець Миколай дає нам гарний приклад живої, діяльної та жертвенної любови до Бога і ближнього. Його любов до ближ­нього загальна, усіх обіймає, повна милосердя і готова допомогти кожній потребі душі й тіла.

Про значення милостині у святого Йоана Золотоустого чи­таємо: “Милостиня — цариця чеснот. Вона дуже скоро підносить людей у небесні двори. Вона найкраща заступниця. Велике діло милостиня… Вона пробиває повітря, минає місяць, зноситься понад промені сонця і досягає самих небес. Але й там вона не зупиня­ється, а щобільше, проходить небо, обходить збори ангелів і хори архангелів, і всі вищі сили, і стає перед самим царським престо­лом… Дай хліб і візьми рай, дай мале і візьми велике, дай смертне і візьми безсмертне, дай тлінне і візьми нетлінне” (Бесіда про покаяння).

Святий Миколай у кожному ближньому бачив самого Ісуса Христа, тому так скоро й жертвенно в кожній потребі спішив йому на поміч. Святе Євангеліє каже, що на страшному суді Господь Бог судитиме нас за діла любови й милосердя. Про це запевняє нас сам Ісус Христос, кажучи: “Істинно, кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили” (Мт. 25, 40).

Празник Зачаття Богородиці святою Анною

“Празнує днесь вселенна зачаття Анни, що сталося від Бога”
(Кондак празника).

Давній і глибокий культ Пресвятої Богородиці, що є знаменною віхою Східної Церкви, виявляється у великій кількості Богоро­дичних празників у нашому церковному календарі. Ті празники розказують нам найважливіші моменти з життя Божої Матері від її чудесного зачаття аж до її славного успення.

Святе Євангеліє не багато говорить про життя Пречистої Діви Марії, тож нічого дивного, що більшість Богородичних празників не основується на подіях святого Євангелія, а радше на християн­ській традиції та на оповіданнях апокрифічних книг перших віків. Сюди належить також і празник Зачаття, який наша Церква свят­кує 9 грудня. Цей празник має окрему історію на Сході та на Заході. Тож погляньмо на його історію у Східній, Західній і нашій Церквах.

ПРАЗНИК ЗАЧАТТЯ БОГОРОДИЦІ СВЯТОЮ АННОЮ НА СХОДІ
Згадку про цей празник має типікон святого Сави з V ст., одначе його розвій і поширення припадає аж на VIII сторіччя. У цьому столітті святий Андрій Критський укладає службу для праз­ника, а Георгій Нікомедійський та Йоан Евбейський величають його у своїх проповідях. У IX столітті це свято вже було в цілому візантійському цісарстві. Воно є у всіх Східних Церквах.

Празник Зачаття у давнину мав різні назви. До найдавніших належить “Благовіщення Зачаття Святої Богородиці”. У конституції про празники цісаря Мануїла Комнена (1143-1181) він зветься “Зачаття нашої Пресвятої Богоматері”. Слов’янський Пролог має “Зачаття Святої і Богоматері Анни, коли зачала Святу Богоро­дицю”. Загальнослов’янські Устави називають його “Зачаття Бла­женної Анни” або “Зачаття Святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю”. У нашій Українській Католицькій Церкві цей празник від Львівського Синоду мав офіційну назву “Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії”. Римська реформа наших літургійних книг повернула первісну назву празника “Зачаття Святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю”.

Головна тема богослуження празника — чудесна подія, коли свята Анна зачала Пресвяту Богородицю. Тут описані журба й поневіряння Йоакима й Анни через їхню бездітність. Згадується їхня гаряча молитва про дитинку. “Господи, Боже небесних сил, — молиться Анна, — Ти знаєш неславу бездітности, тож сам злікуй біль мого серця і отвори лона розкрий та неплідну плодоносною зділай… " (Стиховна вечірні). На її гаряче благання з’являється ангел і звіщає зачаття Пречистої Діви Марії. “Моління твоє, — каже ангел, — дійшло до Господа. Не смутися і перестань плакати, бо станеш благоплідною оливкою, зроджуючи паросток — чудну Діву, яка видасть цвітку — Христа в тілі, який подає світові велику милість” (Стиховна вечірні). З хвилиною зачаття лоно святої Анни стає наче небом: “Нове небо в лоні Анни твориться, — каже сідален утрені, — на приказ Всемогутнього Бога. З нього засіяє Сонце, що не заходить, ввесь світ просвічуючи променями бо­жества, пребагатством доброти, єдин Чоловіколюбець”.

З дивного зачаття Пресвятої Богородиці радіють її батьки, радіють пророки, радіють небо й земля. Тож свята Церква взиває Старий і Новий Завіти до участи в радості: “Прийдіть, усякий чин і вік людський, — співаємо на хвалитних стихирах утрені, — радісно днесь з ангельськими хорами преславне зачаття Богородиці світло празнуймо: патріярхи — всіх Царя Матір, пророки — вами проповідану, праотці — ту, що від вас Богоматір, старці — Бого­отців, Богоотці — Божу Дівицю, діви — Приснодіву, вірні — корінь віри, священики — пресвятий храм Божий, всіх святих хори — причину вашого збору, ангельські воїнства — Родительку Владики всього створіння і Спасителя душ наших”.

У зачатті Богородиці святою Анною прославляється святість і непорочність Пречистої Діви Марії. “Пророчий хор, — сказано в сідалні утрені, — колись проповідував непорочну чисту і Бого­отроковицю Діву, що її зачинає Анна, хоча неплідна і бездітна. Спасенні задля неї днесь радісним серцем її звеличаймо, яко єдину непорочну”.

Канон утрені святого Андрія Критського це урочистий гимн у честь зачаття Божої Матері. Вона — “нескверна скинія”, “чиста голубка”, “зоря божественної благодати”, “Владики божественний храм”, “царська порфіра”, “миро благовонне”, “вогненна купина”, “голубка непорочна”, “скіпетр святий, новий завіт і посуд манни”, “купина неспалима”, “свічник золотий”, “жива світлиця Господа Бога”, “живоприємний істочник”, “храм святий”.

Сьогодні празнуємо її непорочне зачаття, а через дев’ять міся­ців, 8 вересня, вона з’явиться між нами у своєму славному Різдві.

ПРАЗНИК ЗАЧАТТЯ НА ЗАХОДІ
Десь у X ст. цей празник прийшов зі Сходу до Англії. Під час реформи Англо-Саксонської Церкви за Вільгельма Завойовника (1066-1087) празник скасували, а відтак знову відновили 1125 року.

На Заході празник Зачаття Богородиці святою Анною пройшов велику еволюцію. Святкуючи цей празник, Схід звертає головну увагу на сам чудесний факт зачаття від старих і неплідних батьків, а Захід у цьому празнику почав наголошувати не так на самому факті зачаття, як радше на прикметі того зачаття. Згодом наро­джується наука про непорочне зачаття Божої Матері, яка вчить, що Пречиста Діва Марія від першої хвилини свого зачаття була вільна від первородного гріха. Богослови XIII ст. багато дискуту­вали стосовно науки про непорочне зачаття, бо одні з них, пред­ставником яких є Іван Дунс Скот († 308), захищали цю науку, а инші, за святим Томою Аквінським († 1274), її заперечували. У пізніших часах загал богословів Заходу підтримав Непорочне зачат­тя. Папа Сикст IV у 1476 році встановив празник Непорочного зачаття в Римі, а Климент XI у 1708 році поширив його на всю католицьку Церкву.

Наука про непорочне зачаття Божої Матері найбільше розви­нулася за папи Пія IX (1846-1878), який своєю буллою від 8 грудня 1854 року проголосив непорочне зачаття догмою віри. У тій буллі сказано, що “наука, яка вчить, що Пречиста Діва Марія не запля­мована первородним гріхом від першої хвилини свого зачаття через особливу ласку і привілей Всемогутнього Бога з огляду на заслуги Ісуса Христа Спасителя людського роду, є Богом об’явлена і тому всі вірні мусять сильно й постійно в неї вірити”. Латинська Церква святкує цей празник 8 грудня.

ПРАЗНИК ЗАЧАТТЯ СВЯТОЇ АННИ В НАШІЙ ЦЕРКВІ
Насправді Східні Православні Церкви не приймають догмату про непорочне зачаття. Однак багато українських богословів київсь­кої школи XVII-XVIII ст. захищали науку про непорочне зачаття. Лазар Баранович († 1694), спочатку ректор Києво-Могилянської Академії, а відтак Чернігівський архиєпископ, говорить: “Ми всі поправді кажемо: “Це бо в беззаконнях я родився і в гріхах зачала мене мати моя”. А ти одна тільки, до якої ці слова не відносяться, бо ти не почалася у беззаконнях, ані не родилася в грісі. Це ясне, що треба було, щоб ти зачалася без гріха, бо ти мала прийняти Того, що мав увільнити світ від гріхів і згладити всяке беззаконня” (Труби на дни нарочитиє праздников). Йоаникій Галятовський († 1688), ректор Києво-Могилянської Академії, у своїй другій пропо­віді на Різдво Пречистої Діви Марії, згадавши різні її прообрази у Старому Завіті та пояснюючи її привілеї, каже: “Третій великий привілей, що його Бог учинив Пречистій Діві, це те, що її увільнив від первородного гріха, бо Пречиста Діва без первородного гріха зачалася й родилася…, а на Пречистій Діві не було первородного гріха, але була Божа благодать, тому ангел Гавриїл до неї сказав: радуйся благодатна, Господь з Тобою. З тих слів ангела можемо зрозуміти чисте зачаття Пречистої Діви. Коли посудину наповнити оливою, то не можна до неї додати води або чого иншого, бо вже нема місця, так і в Преч. Діві не має місця не тільки первородний, але й усякий гріх, тому що вона є повна Божої благодаті” (Ключ Разумінія).

Василіянський чин на своїй капітулі в Жировичах 1661 року вирішив, щоб замість одного дня святкувати празник Зачаття вісім днів у цілому чині. Це рішення приймали на знак подяки Пресвятій Богородиці за її особливу опіку над Уніятською Церквою.

Українська Католицька Церква в Галичині після проголошення догми про непорочне зачаття празник Зачаття Богородиці святою Анною почала називати Непорочним зачаттям Пресвятої Богоро­диці. Львівський Синод (1891) між Богородичними празниками подає празник Непорочного зачаття і наказує святкувати його на спосіб великих Богородичних празників з одним днем перед- і сьома днями попразденства. Собор також апробував службу Непорочному зачаттю, яку уклав о. Ісидор Дольницький, і наказав служити її у всіх церквах. Давнішу службу Зачаття було переставлено на перед­празденство Непорочного зачаття.

Як дивно й чудно Господь Бог приготовляв ту, що мала бути Матір’ю нашого Спасителя. Вона — благодатна, свята, пречиста й непорочна стала достойним святим кивотом, у якому поселився сам Божий Син. Наш давній слов’янський Пролог на день Зачаття Богородиці святою Анною містить таке повчання: “Возлюблені, сьогодні твориться початок нашому спасенню. І в лоні праведної Анни, після благовіщення ангела, зачинається внучка праведного Єссея, з роду Давида… І знайте, возлюблені, що сьогодні празнуємо зачаття Госпожі нашої Пречистої Владичиці Богородиці. Тож радо біжім до її храму, стіймо зі страхом на молитві, чуванням створім двері небесної світлиці, і прикрасім себе молитвами, милостинею і постом. І так побожно проводім, радісно празнуючи святе Зачаття Пречистої Госпожі Богородиці, бо вона безупинно молить за нас свого Сина і Бога нашого”.

Навечір’я Христового Різдва

“Час нашого спасення вже настав. Готуйся, вер­тепе, бо Діва надходить, щоб родити”
(Стихира вечірні навечір’я).

Свято Христового Різдва належить до найбільших празників нашого церковного року. Тож свята Церква, маючи на увазі велич і значення цього празника, з року в рік готує своїх вірних до зустрічі з нашим Спасителем молитвою і постом. Цій меті служить Пилипівка, передпразничні богослужби та відправи в день навечір’я Різдва. Що ближче до Христового Різдва, то щораз частіше у стихирах, канонах та тропарях наших богослужб говориться про вифлеємські ясла, де має спочити Божий Син, про Його Пресвяту Матір Марію, святого Йосифа Обручника, про вертеп, звізду, ан­гелів, пастухів і царів.

Вершиною цього святкового приготування є навечір’я Різдва. Це день чування, молитви й посту. Має завитати гість із самого неба, тож треба гідно приготуватися до його приходу. Святвечір має не тільки глибокі змістом церковні відправи, але передусім він багатий у нашому народі на повні символіки обряди і звичаї, деякі з яких сягають ще дохристиянських часів.

ДУХ СВЯТВЕЧІРНІХ БОГОСЛУЖЕНЬ
Історія святкування навечір’я перед празником Христового Різдва сягає перших віків християнства. Уже в IV ст. було церков­не правило, яке означувало, як святкувати навечір’я, коли воно випаде в неділю. У V ст. Синесій, єпископ Птолемаїди, а в VI ст. святий Григорій Двоєслов у навечір’я Різдва говорили проповіді.

Богослуження навечір’я Різдва є віддзеркаленням духа, з яким свята Церква йде назустріч своєму Спасителеві. Це дух прослави Божих планів щодо відкуплення людського роду; дух подиву для любови й жертви воплочення Божого Слова; дух адорації і пієтизму для Божої Дитини, а вкінці дух надземної духовної радости, що хвилина нашого спасення вже настала. Найкращим виразником того духа є стихири й канони богослужень святвечора. На утрен­нім каноні третьої пісні читаємо: “Сьогодні небом стала для мене земля, бо на ній родиться Творець і в яслах кладеться у Вифлеємі юдейськім. Пастухи з ангелами безустанно співають: слава во вишніх, мир у світі… " Світилен утрені взиває нас до поклону новонародженому Месії: “З великим поспіхом ходімо до Вифлеєму, щоб поклонитися йому з мудрецями, несучи, як дари, плоди добрих діл”. Стихира на дев’ятому часі каже: “Сьогодні родиться з Діви Той, що рукою держить все створіння; пеленами повивається наче людина своїм єством недоторканий Бог. В яслах лежить Той, що своїм словом на початку утвердив небо. Молоком із грудей кормиться Той, що в пустині людям посилав манну. Мудреців призиває Жених цер­ковний, і їхні дари приймає Син Діви. Поклоняємося Твоєму Різдву, Христе, покажи нам і Твої божественні Богоявлення”.

Навечір’я празника Різдва має окрему богослужбу, що зветься великі, або царські часи. Їх уклав єрусалимський патріярх Софроній (к. † 641). Царські часи служаться три рази в році: у навечір’я Різдва, у навечір’я Богоявлення і Велику п’ятницю. Царські часи перед Христовим Різдвом укладені так, що в їхніх псалмах і в читаннях пророків із Старого Завіту зібрані головні пророцтва відносно обіцяного Месії. Зі святого Євангелія читають події, пов’я­зані з Христовим Різдвом, а стихири оспівують воплочення Божого Сина, місце й обставини Різдва. Під час відправи царських часів святе Євангеліє лежить на тетраподі як символ Христа, що вже прийшов і голосить нам Божу науку. Походження назви царські часи пояснюється тим, що колись у Візантії на цій відправі завжди були присутні цісарі зі своїм двором. При кінці відправи в їхню честь співали окреме многоліття.

ДУХОВНЕ ПРИГОТУВАННЯ В РОДИНІ
День навечір’я завершує Чо­тиридесятницю перед Різдвом. Цього дня обов’язковий строгий цілоденний піст. Уся родина від­чуває, що сьогодні ввечері до неї має завитати дуже бажаний не­бесний гість. Звідси випливає той глибоко святковий і духовний настрій у родині. Наші предки високо цінували й ревно дотри­мувалися посту цього дня аж до появи вечірньої зірки. Київський митрополит Максим (1283-1305) у своєму правилі про пости каже, що в який би день навечір’я Різдва не випадало, навіть у суботу й неділю, треба того дня зберігати строгий піст. І щойно після вечірні він дозво­ляє поживитися хлібом і вином. Такий самий піст він наказує зберігати і в навечір’я Богояв­лення.

Крім посту, наші предки від найдавніших часів до празника Христового Різдва приготовлялися сповіддю і святим причастям. Ця гарна священна традиція походить ще з першого віку християн­ської України від київського митрополита Юрія (1072). Цю святу практику поручає у своєму требнику митрополит Петро Могила, поручають її також наші Замойський і Львівський Синоди.

Давній слов’янський Пролог у своєму повчанні на 24 грудня має таку духовну заохоту для вірних, які зустрічатимуть празник

Христового Різдва: “Знайте, брати, що цього дня піст перед празни­ком Христового Різдва. Тому цього дня з любов’ю і чистотою зберіться в шостий час (12 год. полудня) на молитву, перемігши гнів, очистивши тілесні провини, і всі недобрі діла відкинувши, щоб ми стали достойні чистими устами й непорочним серцем причас­титися Божого Тіла, що в нього задля нас одягнувся Господь і добровільно став убогим”.

СВЯТВЕЧІРНІ ОБРЯДИ І ЗВИЧАЇ
Колись ще в дохристиянські часи наші прадіди під час сучас­ного святкування Христового Різдва, мали свято “Корочуна” — день привітання сонця. “Свято “Корочуна”, — каже проф. С. Ки­лимник, — цілком хліборобське, було в ті далекі часи імпульсом надхнення людини, надією і вірою у щасливий рік урожаю, при­плоду худоби, здоров’я, добробуту та радісного життя господаря… Свято “Корочуна” з різноманітними обрядами-ритуалами, відправа­ми, молитвами, магічними актами-діями — виступає і сьогодні досить яскраво в нашім Різдві… “Корочун” Руси-України, що по­крився Святим Різдвом, — це виняткове, багате, веселе, радісне й велике свято, що відрізняється від подібних свят инших народів своєю особливою обрядовістю, багатством фольклору, взагалі оригі­нальністю етнографії, найглибшою захованістю в народніх масах нашої давньої передісторичної культури. Це свято є свідченням глибокої доісторичної дійсности не лише вірувань, світогляду, але й наших культурних, політичних та економічних зв’язків і взаємин із всесвітом… Наша Церква ті гарні звичаї — рештки первісної культури — врешті прийняла, але, як і мусить бути, вклала в усе це християнські ідеали, християнську мораль, нові ідеї — правди, любови, всепрощення, щедроти, удосконалення. Але характерним, що в основі різдвяних звичаїв зберіглося й досі все те, що пов’язано було в ті далекі часи з хліборобським господарством, з пасту­шеством: яскраво виступають у звичаях істотні риси українця — працьовитість, гостинність, чесність, доброта, співучість, єдність і святість родини; шанування пам’яті покійників і т. п. " (Український Рік у народніх звичаях в історичному насвітленні, Т. 1, с. 13-14).

Головне завдання родини в час святвечора це гідно приго­тувати себе і свою душу, свою хату і своє господарство до празника Христового Різдва. Господиня дому порається, щоб гарно прибрати хату всередині та надати їй святкового настрою. Найбільше часу вона присвячує приготуванню Святої вечері. Ця вечеря, хоч пісна, але багата, бо має аж 12 традиційних страв. Звідси і її назва — Багата кутя.

Чому на цю вечерю готують саме 12 страв? На це питання знаходимо відповідь у вищеназваному творі проф. С. Килимника. “На основі глибоких досліджень, — каже він, — приходять до думки, що 12 страв це тому, що протягом року “місяць оббігає землю 12 разів”. Отже, кожному місяцю наче присвячена страва. По-друге, на Багату кутю мусять бути приготовлені страви з усієї городини та садовини, що тільки є в господарстві, щоб усім цим прийняти й бога врожаю і святі душі дідів-прадідів… А вони, по­куштувавши всього цього, дадуть у цьому році ще більший врожай” (Український Рік…, с. 20-21).

Між стравами Святої вечері на першому місці стоїть кутя, або коливо. Це варена пшениця з медом. Деякі автори дотримуються думки, що кутя це останок давніх братолюбних столів, які готували у дні смерти мучеників або померлих. Пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічности, а мед це символ вічного щастя святих у небі.

Коли господиня порається в хаті, то господар приводить до порядку своє обійстя, напуває і годує худібку. З настанням вечора він з особливою церемонією вносить до хати Дідуха — сніп пше­ниці і ставить його на покутті. “Дідух-Рай”, — каже проф. С. Ки­лимник, — крім перебування духів дідів та бога врожаю, симво­лізував ще й новорічний урожай, добробут, багатство та долю людей… Ось чому така шана Дідухові, ось чому його несуть у хату з такою святістю, як і принесли з поля з почестями; тому і ставлять його на самому почесному місці… (Український Рік…, с. 24).

До хати вносять також сіно й солому. Сіно кладуть під обрус на стіл, а солому на долівку. Подекуди в нас цю солому звали також дідухом. Усе відбувається за означеним обрядом, з промо­вами, побажаннями чи замовляннями. Під столом на долівці став­лять різні господарські знаряддя: сокиру, косу, серп і т. п., щоб на цілій господарці спочивало благословення.

Свята вечеря вже готова. На небі з’явилася вечірня зоря.

Батько родини засвічує свічку на столі. Уся родина святочно вбра­на, спільно молиться і сідає за стіл до Святої вечері. Батько складає цілій родині побажання. Вечерю починають кутею з різними цере­моніями і приговорюванням. На святвечір не забувають і про душі померлих членів родини. Для них ставлять окрему мисочку з кутею на столі або вікні, бо вірять, що сьогодні й вони беруть участь у Святій вечері. Після вечері вся родина вітає Христове Різдво коля­дами й колядками.

“Настрій святвечора, — каже о. Марко Дирда (ЧСВВ), — сповняє серце — душу кожного й кожної з нас невимовним чаром вікових звичаїв Українського Народу… святвечір збуджує в душі українця — українки не тільки милий і зворушливий спогад, але теж єднає його — її думки, наміри і змагання з ідеєю всього українського народу, як на його батьківщині, так і розсіяного по всьому світі. Тож ти твоєю участю в різдвяних святкуваннях обно­ви в собі почуття належности до свого роду; скріпи твою свідомість у зв’язку національної належности до української спільноти, з якою тепер проживаєш у вільній країні; усвідоми собі, що ти член укра­їнського народу, який творив свої звичаї, свою духовну культуру протягом тисячоліть. Ними треба тобі жити, їх у собі плекати, постійно відсвіжувати, щоб таким чином зміцнити твій зв’язок із родовим походженням. Ось чому святвечір своїм змістом в укра­їнському народі — незабутній багатий і глибокий!” (Бог, Церква і Молодь, с. 31-32).

Празник Христового Різдва

“Величаємо Тебе, життєдавче Христе, що задля нас сьогодні народився тілом із Непорочної і Пречистої Діви Марії”
(Величання празника).

20 грудня 386 або 388 року святий Йоан Золотоустий, виголо­шуючи проповідь у річницю смерти мученика Філогонія, єпископа антіохійського, заповідав своїм вірним, що цього року Антіохія перший раз святкуватиме празник Христового Різдва 25 грудня окремо від празника Богоявлення. Він сказав, що цей празник “можна б без помилки назвати матір’ю всіх празників”. А це тому, що “від нього, — каже він далі, — дістали свій початок і основу Богоявлення, священна Пасха, Вознесення і П’ятдесятниця. Якщо б Христос не народився по тілі, то і не христився б, — що дало Богоявлення; і не розп’явся б, — а звідси Пасха; і не зіслав би Святого Духа, — що творить П’ятдесятницю. Так, отже, від Хрис­тового Різдва вийшли всі ті празники, наче різні струмки від одного джерела. І не тільки з цієї причини міг би цей празник слушно займати перше місце, але ще й тому, що подія цього дня це най­більш подиву гідна з усіх подій”.

Справді, Христове Різдво це найважливіша подія в історії люд­ського роду. Ця подія започаткувала християнську еру. Вона стала вихідною точкою, від якої означуємо події світу. Тож погляньмо на обставини встановлення цього великого празника і на його історію у Західній і Східній Церквах.

ХРИСТОВЕ РІЗДВО В ПЕРШИХ ВІКАХ
Протягом трьох перших сторіч християни не мали окремого празника Христового Різдва. У той час був тільки празник Богояв­лення, яке святкували 6 січня. Цей празник поєднував у собі і Христове Різдво і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово “Епіфанія” чи “Теофанія”, що значить “З’явління” чи “Богояв­лення”, у перших віках християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, але і його появу на землі, тобто його народження.

Про давню злуку цих двох празників і їхнє святкування в один день свідчить тотожний уклад у нашому богослуженні. Схема богослужби цих празників одна й та сама. Обидва мають навечір’я з постом, Літургію святого Василія Великого з вечірнею у наве­чір’я, царські часи, велике повечер’я зі співом “З нами Бог”, на Літургії “Єлици” і т. п. Різниця в їхньому богослуженні полягає тільки у змісті богослужби.

У перші століття деякі Церкви, а передусім Західна, з праз­ником Богоявлення пов’язували не тільки Христове Різдво і його Хрещення, але й поклін трьох мудреців, чудо в Кані Галилейській, чудесне розмноження хліба, а подекуди навіть і воскресення Лаза­ря, бо всі ті події це свідки Богоявлення — появи Бога на землі. І якраз святкування більшої кількости подій із життя Ісуса Христа разом з празником Богоявлення було одною з головних причин, чому Західна Церква перша відділила Христове Різдво від Богояв­лення і почала святкувати його окремо.

ПРАЗНИК ХРИСТОВОГО РІЗДВА НА ЗАХОДІ
Празник Христового Різдва відділили від Богоявлення спочатку в римській Церкві, яка за папи Юлія І (337-352) почала святкувати Христове Різдво 25 грудня. У календарно-хронографічному збір­нику, доведеному до 354 року, який має різні назви, але передусім знаний як Календар Фурія Філокала, у розділі про дні смерти мучеників під 25 грудня написано: “День Христового Різдва у Вифлеємі”. А в иншому розділі записано таку заввагу: “За консулів Цезаря Августа й Емілія Павла народився Христос 25 грудня у п’ятницю, у 15-ий день новомісяця”.

Який був головний мотив римської Церкви, щоб Христове Різдво святкувати 25 грудня?

У Римі від 17 до 23 грудня відбувалися поганські торжества в честь бога Сатурна, або Хроноса. Ті святкування звалися Сатур­налії. Відразу після них 25 грудня були великі радісні торжества в честь “непереможного сонця”, по-латинськи “соліс інвікті”. Цісар Авреліян 25 грудня 274 року проголосив сонце-бога головним опікуном римської імперії і присвятив йому святиню на Марсовому полі в Римі. Свято бога-сонця святкували 25 грудня тому, що в цей час наступає зимовий зворот сонця, дні стають довші і сонце більше гріє. Цей день уважався народженням сонця і його перемо­гою над темрявою ночі.

У вищеназваному Календарі Філокала, що подає поганські і християнські свята під 25 грудня, також зазначено: “наталіс інвік­ті”, себто “народження непереможного”. Слово “непереможний” це звичайний епітет богів, а в цьому випадку бога-сонця.

Отож християнський Рим, щоб протидіяти поганському Риму, на місце бога-сонця ставить своє християнське Сонце-Богочоловіка і Його народження також святкує 25 грудня. Святі Отці у своїх різдвяних проповідях і наші різдвяні богослуження називають Христа Сонцем Правди чи Сонцем Справедливости.

Якщо Римська Церква празнувала Христове Різдво 25 грудня, то инші Церкви на Заході все ще якийсь час святкували його 6 січня разом з Богоявленням. Празник Христового Різдва з Риму перейшов ще за життя святого Амвросія († 397) до Медіоляну, відтак десь перед 384 роком до Іспанії і північної Африки, а потім за єпископа Перпетія Турського († 491) до Галлії, нинішньої Фран­ції, і до инших країн Європи.

Коли 25 грудня стало празником Христового Різдва, його й почали вважати днем самої події народження. До цього часу щодо дати народження Ісуса Христа було багато різних думок і супе­речок, бо святе Євангеліє про це нічого не згадує.

Святий Климент Олександрійський (к. † 215) говорить, що за його часів одні уважали 20 травня днем Христового Різдва, инші 6 або 10 січня, а на його думку, це було 18 листопада. В одному творі з III-IV ст., який приписують святому Кипріянові, згадується 28 березня як день Різдва Спасителя. У надписі на статуї святого Іпполита Римського (к. † 235) дату Христового Різдва подано на 25 березня. У поясненнях святого Іполита щодо книги пророка Даниїла є така заввага: “Перша поява Господа в тілі, коли Він народився у Вифлеємі, сталася в середу 25 грудня, у 42-ому році Августа, від Адама 5500 року”. Святий Епіфаній Кипрський († 403) в полеміці з алогами доводить, що Христове Різдво було 6 січня, а Хрещення — 8 листопада.

Усталення дати Христового Різдва вплинуло на усталення дат инших празників, залежних від нього, як Обрізання, Стрітення, Бла­говіщення і Різдво Йоана Хрестителя. Найдавнішу проповідь на Хрис­тове Різдво в Західній Церкві знаходимо в Зенона Веронського († 380).

ПРАЗНИК ХРИСТОВОГО РІЗДВА НА СХОДІ
За прикладом Західної Церкви згодом і Східні Церкви почи­нають празнувати Христове Різдво 25 грудня. Вирішальну роль у цій справі мали три великі Отці Східної Церкви: святий Василій Великий, святий Григорій Богослов і святий Йоан Золотоустий. Святий Василій Великий († 379) був першим, хто почав святкувати Христове Різдво 25 грудня в Кападокії між 371 і 374 роками. Йому приписують одну проповідь на Христове Різдво. Під його впливом святий Григорій Богослов († 390) запроваджує цей празник у Константинополі. 25 грудня 379 року він починає свою проповідь словами: “Христос родиться — славте! Христос з небес — зустрі­чайте: Христос на землі — величайте!” А відтак далі говорить: “Сьогодні празник Богоявлення або Різдва, бо так і інакше зветься цей день і дві назви даються одному празникові тому, що Бог з’явився людям через народження… Від з’явлення — назва Богояв­лення, а від народження — Різдво. Ось таке торжество празнуємо сьогодні — прихід Бога до людей… "

Святий Йоан Золотоустий († 407) з великою ревністю започат­ковує празник Христового Різдва в Антіохії 386 або 388 року. У своїй проповіді на 25 грудня, звеличуючи Христове Різдво, висловлює свою радість з нагоди його святкування: “Давно бажав я, — каже він, — побачити цей день, і не тільки побачити, але й святкувати з таким множеством народу. Я безнастанно молився, щоб наше зібрання було таке численне, як численним бачимо його тепер, що і сталося і сповнилося. Хоча нема ще десять літ, як цей день став нам відомий і знайомий, але наче б здавна й за багато літ нам переданий, так він прославився вашою старанністю. Тому не помилився б той, хто назвав би цей празник і новим і притім давнім, — новим тому, що він недавно став нам знаний, а давнім тому, що він скоро зрівнявся з найдав­нішими і виріс до однакового з ними ступеня”.

У своїй проповіді він вважає 25 грудня справжнім днем Христо­вого народження, доводячи, що свідком того є дуже швидке поши­рення цього празника й велике його цінування вірними; свідком того є також документи, які зберігаються в Римі, про перепис цісаря Августа. Укінці, на користь 25 грудня, на його думку, про­мовляє і те, що зачаття Ісуса Христа за святим Лукою настало через шість місяців після зачаття Йоана Хрестителя. А його зачаття мало статися в дні очищення у вересні. Якщо, отже, зачаття Ісуса Христа було в березні, то його Різдво повинно випасти на грудень.

Дещо пізніше новий празник увійде в практику у двох инших осередках тодішнього християнського світу: в Олександрії і Єруса­лимі. Та ще тривалий час деякі Церкви на Сході празнували Хрис­тове Різдво разом з Богоявленням 6 січня. Вірменська православна Церква до сьогодні святкує Христове Різдво і Богоявлення 6 січня. Вірмени-уніяти під натиском Риму від XVI ст. святкують Христове Різдво 25 грудня.

Пізніше, коли Христове Різдво на Сході стало окремим праз­ником, то за Богоявленням 6 січня залишилася тільки подія Хрис­тового Хрещення.

Службу на празник Христового Різдва уклали Роман Сладко-півець, патріярх Герман, Андрій Критський, Йоан Дамаскин, Косма Маюмський і патріярх Анатолій.

У VI ст. свята Єлена, мати цісаря Костянтина Великого, побу­дувала у Вифлеємі храм у честь Христового Різдва. У кодексах цісаря Теодосія з 438 року і цісаря Юстиніяна з 535 року знахо­димо закон про загальне святкування празника Христового Різдва.

Христове Різдво — незглибиме таїнство

“Дивне і преславне таїнство бачу: вертеп — небом, Діва — херувимським престолом, ясла — місцем, де народився незмістимий Христос Бог, — Його оспі­вуючи, величаємо”
(Канон утрені празника).

Найбільше і найглибше таїнство християнської віри — це таїнство воплочення Божого Сина. Предвічний Бог стає малою дитиною і не перестає бути Богом. “І Слово стало тілом і оселилося між нами”, — каже євангелист Йоан (1, 14). “Бог Предвічний народився”, — співаємо в нашій колядці. Христове Різдво це колис­ка нашої віри. І тільки віра в силі це незглибиме таїнство в покорі прийняти, зрозуміти й адорувати.

Святі Отці Східної Церкви перших віків сприймали таїнство воплочення Божого Слова з глибокою вірою і великим пієтизмом. Захоплені цим таїнством, вони мають тільки слова подиву для предивної Божої любови, для жертви, смирення й убозтва ново­народженого Месії і Спасителя. З їхніх уст лунають оклики неви­мовної небесної радости, що час спасення вже настав.

Як святі Отці, так і наша свята Церква у своїх різдвяних богослуженнях радісно оспівує і величає таїнство народження Божої Дитини. Для скріплення нашої віри і кращого розуміння цього таїнства хочемо навести уривки з різдвяних проповідей святих Отців та з наших різдвяних богослужб. Три речі заслуговують на особливу увагу: велич і значення Христового Різдва, спосіб воплочення та радість з появи Спасителя.

ВЕЛИЧ І ЗНАЧЕННЯ ХРИСТОВОГО РІЗДВА
Перше, на що святі Отці звертають особливу увагу і чим захоплюються у Христовому Різдві, це велич таїнства воплочення і його значення для цілого людського роду й нашого спасення.

Святий Василій Великий († 379) у своїй різдвяній проповіді вчить нас, як сприймати таїнство воплочення: “Христове Різдво, — каже він, — властиве і перше, себто в лоні Вітця від віків, треба в мовчанні почитати. Навіть нашому умові не повинні ми дозво­лити, щоб досліджував це таїнство. Бо коли ще не було ані часу, ані часового простору, коли ще не було форми вислову, ані свідка-очсвидця, ані того, хто б про це оповів, то як може розум утворити собі якесь поняття? Як може тут язик дати вислів для думки? Отець був і Син народився! Не кажи: коли? — а радше остав це питання! Не питай: як? На це нема відповіді! Бо “коли” це поняття часу, а “як” веде нас до тілесного родження… Бог на землі. Бог між людьми, не у вогні і серед голосу труб; не на горі, що димить­ся, або в темноті, ані в лячній і ревучій бурі даючи закони, але в тілесній появі, лагідний і добрий перебуває з рівними собі. Бог у тілі, не діючий здалека, як у пророків, але злучений з природою, рівною людській природі, щоб у той спосіб через своє тіло, спорід­нене з нами, привести назад до себе ціле людство”.

Святий Григорій Богослов († 390) у своєму слові на Христове Різдво так подивляє таїнство воплочення: “Саме Боже Слово, предвічне, невидиме, незбагненне, безтілесне, начало від начала, світло від світла, джерело життя і безсмертя, відбитка первісної краси, печать непереносна, образ незмінний, рішення і Слово Отця, приймає свій вид, носить тіло задля тіла, лучиться з розумною душею задля моєї душі, очищуючи буття, Несотворений твориться, Необнятний обмежується через розумну душу, що є посередником між Богом і земним тілом”.

Святий Йоан Золотоустий († 407) в одній зі своїх різдвяних проповідей звеличує таїнство Христового Різдва такими словами: “Бачу незвичайне й дивне таїнство: Пастухи наповняють звуками мій слух, голосячи не пустинну пісню, але співаючи небесний гимн. Ангели співають, архангели оспівують, херувими взивають, сера­фими величають, всі торжествують, бачачи Бога на землі і чоловіка на небесах; Високого — вдолі, за Його планами, а низького — вгорі по Божій любові до людей. Сьогодні Вифлеєм став небом, замість звізд приняв співаючих ангелів, а місто сонця незбагненне вмістив Сонце правди. Не питай, як це сталося, бо де Бог хоче, там уступає порядок природи…

Що сьогодні зродила його Діва, це знаю, і що Бог зродив Його без часу, в те вірю, але спосіб зродження я навчився почитати мовчанкою… " (Твори, Т. 6, с. 692).

А в иншій різдвяній проповіді він каже: “Чи може щось рівня­тися з цим празником? Бог на землі, а людина на небі, ангели служать людям, люди спілкуються з ангелами і прочими небесними силами; демони втікають, смерть побита, рай отворений, клятва знята, гріх зник, провини прогнані, істина зійшла на землю. Приро­да, перед котрою херувими берегли рай, сьогодні злучилася з Богом” (Твори, Т. 12, с. 787).

Святий Атанасій Великий († 373) у своїй науці на Христове Різдво говорить: “І хатина, в якій народила Діва, приймає вид церкви, де жертовником — ясла, служителем — Йосиф, диякона­ми — пастирі, священиками — ангели, архиєреєм — Господь, престолом — Діва, чашами — матірні груди, одіжжю — вочолові­чення, віялами — херувими, дискосом — Святий Дух, а Отець — дископокровець”.

Святий Єфрем Сирин († 373) оспівав таїнство воплочення у гарних, глибоко догматичних різдвяних гимнах. “Це є чиста ніч, — каже він, — що в ній з’явився Чистий, котрий прийшов, щоб нас очистити. Хай ніщо не домішується до наших почувань, що могло б їх заколотити” (Гимн І, 82). “День Твого Різдва поєднав небо й землю, бо в ньому Найвищий зійшов до землян” (Гимн IV, 14). “Всевишній став Дитиною, а в Нім був укритий скарб мудрости”

(Гимн IV, 148). “Найвищий кормився молоком Марії тоді коли всі створіння кормилися Його багатством” (Гимн IV, 149). На литійних стихирах вечірні празника співаємо: “Небо й земля нині з’єдналися, бо Христос народився. Нині Бог прийшов на землю і чоловік зійшов на небо. Нині задля людини став видимий тілом зі своєї природи невидимий, тому й ми величаючи, взиваймо до Нього: Слава во вишніх Богу і на землі мир… " Стихира стиховні вечірні каже: “Велике і преславне чудо збулося нині: Діва родить і лоно не зотліває. Слово воплочується і від Отця не відокремлюється, ангели з пастухами славлять, і ми з ними заспіваймо: Слава во вишніх Богу і на землі мир”.

ЗНАМЕННІ РИСИ ВОПЛОЧЕННЯ
Друге, чим святі Отці захоплюються у воплоченні Божого Сина, це жертва, смирення й убозтво. “І ось вам знак: — каже ангел до пастухів, — ви знайдете дитя сповите, що лежить у яслах” (Лк. 2, 12). Ті чесноти блистітимуть у цілому його житті, вони підуть з Ним на хрест і до гробу.

Святий Атанасій Великий у своїй різдвяній науці кличе: “Хто не заговорить, хто не подивлятиме Господній прихід? Вгорі свобід­ний, а вдолі записаний. Вгорі Син, а вдолі слуга. Вгорі Цар, а вдолі наймит. Вгорі багатий, а вдолі вбогий. Вгорі відбирає поклони, а вдолі платить данину. Вгорі божественний престол, а вдолі польо­вий вертеп. Вгорі вітцівське незглибиме лоно, а вдолі бездушна мала криївка і ясла. Хто не подивлятиме величі речі вгорі, а малі пелени вдолі. Той, що розв’язує, в’яжеться. Той, що кормить, кормиться. Незбагнутий являється Дитиною. Той, що відчиняє джерела, потребує грудей. Той, що все носить, несказанно но­ситься. Всюдиприсутній, невимовно обмежується. О диво, що за преславні речі!” (Пролог).

Святий Йоан Золотоустий, вдумуючись у спосіб воплочення Божого Сина, каже: “Я бачу теслю і ясла. Дитину й пелени, наро­дження з Діви позбавлене всього, що конечне, все в убозтві, все в бідноті. Чи не бачиш ти багатства в цім великім убозтві? Як Він багатий став убогим задля нас? Як Він не мав ні ложа, ні постелі, але був положений у голих яслах? О вбогосте, що служиш за джерело багатства! О безмірне багатство, що має вид убогости!” (Твори, Т. 6, с. 698).

Святий Єфрем Сирин закликає нас до наслідування Христової покори й любови: “Сьогодні, коли Бог прийшов до грішників, то хай праведник у своїх думках не виноситься понад грішників. Сьогодні, коли Господь усесвіту прийшов до своїх слуг, то хай і пани знижаться до своїх слуг у любові. Сьогодні, коли Багатий задля нас став убогим, то хай і багатий при своїм столі гостить убогих” (Гимн І, 92-94).

ТАЇНСТВО ВОПЛОЧЕННЯ — ДЖЕРЕЛО НЕБЕСНОЇ РАДОСТИ
Радість превелика, небесна й ангельська це третя особливість, що випромінює з різдвяних проповідей святих Отців та з наших різдвяних богослужень.

Святий Йоан Золотоустий свою першу різдвяну проповідь по­чинає словами невимовної радости й захоплення: “За чим колись тужили праотці, що предсказували пророки і що бажали бачити праведники, те сьогодні сповнилося і стало дійсністю. Бог з’явився на землі в тілі й оселився між людьми. Тому, мої дорогі, радуймося і веселімося”. А в иншій різдвяній проповіді він так висловлює свою радість: “І так, коли всі радуються, то і я хочу радуватися, хочу ликувати, хочу торжествувати. Та я ликую, не граючи на цитрі, ані не рухаю смичком, ані не маю сопілки в руках, ані не запалюю смолоскипа, але замість музичних інструментів приймаю Христові пелени. Вони для мене — надія, вони для мене — життя, вони для мене — спасення, вони для мене — сопілка, вони для мене — цитра” (Твори, Т. 6, с. 698).

Святий Григорій Богослов, закликаючи до радости, каже: “Христос у тілі, з трепетом і радістю веселіться, — з трепетом задля гріха, а з радістю задля надії. Хто не поклониться Пред­вічному? Хто не прославить Останнього? Знову розходиться тем­рява, знову з’являється світло… Бо я певний, що небесні сили радуються і торжествують сьогодні з нами тому, що вони чолові­колюбиві й боголюбиві”.

Наші різдвяні богослуження повні радісних і веселих тонів. На вечірні в часі литії співаємо: “Сьогодні веселяться ангели на небі і радіють люди на землі, грає все створіння, бо народився у Виф­леємі Спаситель Господь, і вся злоба ідольська зникла, і царствує Христос на віки”. На стихирах хвалитних утрені: “Веселіться пра­ведні, — закликає Церква, — небеса радуйтеся, грайте гори, бо народився Христос. Діва наче херувими творить трон, держачи при грудях воплочене Слово-Бога. Пастирі Народженого славлять, муд­реці Владиці дари приносять, ангели, співаючи, кличуть: Недо­слідимий Господи, слава Тобі”.

Святі Отці й наші різдвяні богослужби не тільки подивляють і величають таїнство воплочення, але й нас закликають, щоб ми разом з Пречистою Дівою Марією, святим Йосифом, з ангелами, пастухами й мудрецями прийшли і віддали Христові поклін, принес­ли йому в дар нашу віру й любов.

Святий Григорій Богослов у вищезгаданій різдвяній проповіді звертається до нас: “Поклонися Різдву, через котре ти висвобо­дився від вузлів родження. Віддай честь малому Вифлеємові, що тебе знову привів до раю. Стань на коліна перед яслами, через котрі, бувши нерозумним, ти оживився Словом… іди із звіздою, принеси з мудрецями дари: золото, кадило й миро, як Цареві і як Богові, і як умерлому задля тебе. Прославляй з пастухами, ликуй з ангелами, оспівуй з архангелами, щоб утворилось спільне тор­жество небесних і земних сил”.

На вечірні празника, величаючи Божу Дитину, співаємо: “Що Тобі принесемо, Христе, який задля нас як чоловік з’явився на землі? Бо кожне Твоє створіння приносить Тобі благодарення: ангели — спів, небо — звізду, мудреці — дари, пастухи — чудо, земля — вертеп, пустиня — ясла, а ми — Матір Діву. Предвічний Боже, помилуй нас”.

Собор Пресвятої Богородиці

“В небі Він один від Одного Єдинородний, а на землі Він один від однієї Діви Єдинородний”
(Святий Йоан Золотоустий).

Празник Христового Різдва показує величний Божий план відкуплення людського роду. Божий Син з безконечної любови до нас стає малою Дитиною. На свою Матір Він вибирає Пречисту Діву Марію. Завдяки Пресвятій Богородиці Божі плани могли стати дійсністю. Без неї не було б Христового Різдва, не було б відкуп­лення. Відомий церковний письменник о. М. Мешлер роздумуючи про таїнство Христового воплочення і роль в ньому Пречистої Діви Марії, вигукує: “О пречудне і взнесле створіння! В її руки і серце зложив Бог наше спасення! Без неї ми не мали б Ісуса, без неї ми не були б відкуплені. Вона дала свою згоду, і дала її свобідно з безграничної любови до нас… Безпосередній наслідок воплочення для Марії був такий, що вона справді стала Богородицею. Марія є дійсно Мати Божа якраз тому, що вона є Мати Христова” (Життя ГНІХ у розважаннях. Т. І, с. 72 і 79).

Східна Церква, маючи на увазі гідність богоматеринства, при­значила другий день Христового Різдва на окреме звеличання гідности Пресвятої Богородиці.

ЧАС ДВАНАДЦЯТИДНЕВ’Я
Час від празника Христового Різдва до Богоявлення триває 12 днів, тому й має назву дванадцятиднев’я, по-грецьки додека­мерон. Як колись, у давнину, празник Пасхи святкували цілий тиждень аж до Томиної неділі, так подібно і празник Христового Різдва тривав 12 днів аж до празника Богоявлення.

Святкування дванадцятиднев’я підтверджує Устав святого Са­ви Освяченого († 530), де сказано, що в той час “нема ані посту, — звідси наша загальниця, — ані коліноприклонень у церкві чи в келіях”. Кодекс цісаря Юстиніяна, виданий 535 року, поручає зберігати дванадцятиднев’я. Історик Георгій Кедрин (XII ст. ) опо­відає про цісаря Юстиніяна, який проводив ці 12 празничних днів особливо побожно й роздавав щедру милостиню. Другий Синод у Турі, Франція, що відбувся 567 року, називає празничними всі дні від Різдва до Богоявлення. З колишнього дванадцятиднев’я в нашій Церкві залишилися ще два святкові дні: Собор Пресвятої Бого­родиці і святого первомученика Степана.

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА СОБОРУ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
Східна Церква традиційно після великого празника святкує пам’ять тих осіб, які виконували головну роль в подіях празника. У Христовому Різдві на першому місці коло Христа бачимо Пре­святу Богородицю. Тож уже в перших віках вірні разом збиралися наступного дня після Христового Різдва, щоб подякувати Пречистій Діві Марії за те, що дала нам Спасителя та віддати їй почесть, як Божій Матері. Від того зібрання вірних і сам празник називають зібранням, Собором.

Годі означити, у котрому столітті празник Собору Пресвятої Богородиці ввійшов у загальну практику Церкви. Деякі святі Отці IV ст., як святий Амвросій, святий Августин, святий Епіфаній Кипрський і святий Йоан Золотоустий з нагоди празника Христо­вого Різдва у своїх проповідях прославляють Пресвяту Богородицю. Можливо також, що якийсь час празник Собору і пам’ять святого первомученика Степана святкували в один день, бо щойно в VII ст. вшанування пам’яті святого Степана перенесено на третій день свят.

Натяк на святкування Собору Пресвятої Богородиці наступного дня після Христового Різдва знаходимо в 79 правилі Шостого Вселенського Собору, що відбувся в Константинополі 691 року. У той час подекуди був звичай, що другого дня після Різдва вірні обмінювалися печивом, нібито на честь болю Пречистої Діви Марії при народженні Ісуса Христа. Собор таку практику засуджує і забороняє. “Божественне з Діви народження, — каже Собор, — що було безсімейним, ми визнаємо за безболісне, і це проповідуємо всім вірним. Цим способом хочемо направити тих, що через незнан­ня роблять щось невідповідне. Тому що деякі після святого Різдва Христа Бога нашого печуть печиво і дарують його один одному на честь мук при пологах Всенепорочної Діви Матері. Ми вважаємо, що вірні не повинні робити чогось такого. Бо не приносить чести Діві, коли її невимовне родження означують і представляють наче звичайне і властиве для нас родження, тому що вона понад усяке розуміння і вислів тілом породила невмістиме Слово. Отже, якщо це робитиме духовна особа, то її позбавлять сану, а мирянина відлучать”.

Навіть у нас, на Східній Україні, був колись такий звичай: по селах у день Собору жінки приносили до церкви пироги, бо вважа­ли, що в той спосіб шанують Пресвяту Богородицю, як це прийнято щодо породіллі. Київський митрополит Михаїл Рагоза заборонив цю практику 1590 року.

ХРИСТОВЕ РІЗДВО І ГІДНІСТЬ БОГОМАТЕРИНСТВА
Христове воплочення наділило Пречисту Діву Марію найбіль­шою гідністю — бути Божою Матір’ю. Через народження Ісуса Христа вона стала справжньою Богородицею і не перестала бути Дівою. Ця гідність є джерелом усіх привілеїв і ласк для Богоматері.

Святий Єфрем Сирин († 373) — великий звеличник і почи­татель Божої Матері у своїх різдвяних гимнах гарно оспівує таїнс­тво воплочення, її дівицтво і богоматеринство.

“Ніхто не знає, — каже він, — як має назвати Твою Матір, о Господи! Назве її Дівицею, але ж вона має Дитину. Назве її Замуж­ньою, але ж ніхто її не знав! Коли ж Твою Матір не можна збагну­ти, то хто в силі Тебе збагнути!” (Гимн, XI, 1). “Твоя Мати це чудо! Увійшов у неї Господь і став слугою. Увійшов Могучий словом і став німий. Увійшов Володар громів і Його голос замовк. Увійшов найвищий Пастир і став у ній ягнятком, яке з плачем вийшло на денне світло!” (Гимн XI, 6).

Святий Йоан Золотоустий у проповіді Про Святу Діву і Бого­родицю Марію, розмірковуючи про вибір її на Божу Матір, каже: “Нікого не можна знайти між людьми такого, як Богородиця Марія. Перейди, чоловіче, думкою всі створіння і поглянь, чи є що рівне або більше, як свята Богородиця Марія? Обійди землю, досліди море і повітря, переглянь думкою небо, подумай про всі невидимі сили, і скажи, чи є подібне чудо між усіма створіннями?… Того, що Його все створіння зі страхом і трепетом славило, то вона єдина дивно почала у свому лоні. Блаженні через неї жінки, бо жіночий рід уже більше не є під прокляттям. Вона зродила таку Дитину, задля котрої перевищила славою ангелів… Тому скажімо їй: Благо­словенна ти між жінками. Ти одна зцілила печаль Єви, ти одна втерла сльози плачучої. Ти одна принесла викуп світу, Тобі одній була повірена прецінна Перла, ти одна почала без похоти й родила без болів. Ти одна родила Емануїла по Його вподобанні” (Твори, Т. 8, с. 906-907).

Наша Церква в дні Собору Пресвятої Богородиці у своїх бого­служеннях закликає вірних до прослави Богоматері: “Прийдіть, і звеличаймо Матір Спасителя, — співаємо на хвалитних стихирах утрені, — яка і по Різдві залишилася Дівою. Радуйся, живий городе Царя й Бога, в якім Христос бувши, доконав спасення. З Гавриїлом вихваляймо і з пастухами прославляймо, кажучи: Богородице, моли з тебе воплоченого за наше спасення”.

Празник Собору має мало власної служби. Він має службу Христового Різдва. Менологій цісаря Василія згадує цього дня і про втечу Пресвятої Богородиці з Дитятком Ісусом до Єгипту. Святе Євангеліє цього дня також говорить про втечу до Єгипту.

Замойський і Львівський Синоди між празниками подають Собор Пресвятої Богородиці і святого Йосифа. Його пам’ять Східна Церква відзначає не разом зі Собором, а в неділю після Різдва разом з богоотцями царем Давидом і апостолом Яковом, братом Господнім. На неділю після Різдва о. Ісидор Дольницький уклав гарну службу на честь святого Йосифа Обручника. А про службу Собору у Типіку він каже: “Святий Йосиф не має нічого в бого­служенні, крім одного тропаря й кондака, і це тільки в наших часословах і служебниках” (с. 196).

Празник святого Первомученика Степана

“Ти боротьбою доброю боровся, первомученику Христовий і апостоле… “
(Тропар празника).

У Христовому Різдві ми бачили безконечну Божу любов і жертву задля нас грішних. А третього дня після празника Христо­вого Різдва свята Церква наводить нам геройський приклад любови Бога в особі святого первомученика Степана. Святий Григорій Ниський у проповіді на честь святого Степана каже: “Ось ми переходимо з празника на празник і приймаємо благодать за благо­дать. Вчора наповняв нас подивом Господь вселенної, а сьогодні наповняє нас подивом ученик Господа. Яким способом цей, а яким той? Той (Христос) задля нас прийняв людську природу, а цей (Степан) задля Господа позбувся людської природи”. Мученицька смерть святого Степана дійсно незвичайна, але незвичайний також і культ, який він має у Христовій Церкві від апостольських часів.

СВЯТИЙ СТЕПАН — АПОСТОЛ, ПЕРВОМУЧЕНИК І АРХИДИЯКОН
Східна Церква, прославляючи святого Степана у своїх богослу­женнях, дає йому потрійний титул, називаючи його апостолом, первомучеником і архидияконом. Святий Степан належав до сімде­сяти апостолів, пам’ять яких наша Церква святкує 4 січня. Він своєю святістю, мужністю і ревністю у вірі за поширення Христової науки повністю заслуговує на ймення апостола. Діяння апостоль­ські кажуть про нього, що він був “муж, повний віри і Святого Духа… повний благодаті й сили, творив чуда й великі знаки в народі” (6, 5 і 8). Святий Йоан Золотоустий ставить святого Степа­на поміж апостолів. “Скажи мені, — каже він, — чого не достава­ло йому, щоб він зрівнявся з апостолами? Чи і він не творив знаків? Чи і він не показав великої відваги?” (Бесіда 15 на Ді. Ап. ).

Святий Степан не тільки ревний апостол, але й первісток мучеників. Оскаржений перед Синедріоном — жидівською радою — фальшивими свідками, він мужньо визнає святу віру. Через це його виводять за місто й закидують камінням. Це діялося 34 або 35 року по Христі. Як Христос, так і він перед смертю молиться за своїх ворогів. У його мучеництві бере участь юнак Савло, пізніше — апостол Павло. Святий Августин приписує навернення Савла крові святого Степана. “Якщо б Степан не молився, — каже він, — то Церква не мала б Павла”. Святий Степан перший після Христового вознесення за свого Господа кров пролив і життя віддав. Звідси він має почесний титул першого мученика. Цей титул святі Отці високо підносять у своїх проповідях, на ньому наголошує Церква у своїх богослуженнях празника святого Степана і перенесення його святих мощей 2 серпня.

Святий Йоан Золотоустий свою проповідь на святого первому­ченика Степана починає словами: “Усі мученики прославляються і подвиги праведників усюди є предметом подиву, але на згадку про найславніший подвиг первомученика Степана навіть німий язик починає його хвалити. Кого не спонукає до похвали блаженний Степан? Він уже ім’ям, (з грецької “стефанос” означає кінець) вказує на свої заслуги. Ім’я свідчить, що він уже одержав честь перемоги! Ім’я мученика говорить про боротьбу, перемогу і честь!”. А в иншій науці про святого Степана він каже: “Увінчаємо квітами похвал Степана й засиплемо його рожами похвальних пісень. Він уже сам увінчав себе переможними нагородами віри… Хто зі смерт­них віддасть достойні похвали борцеві? Хто з людей сплете вінок, рівноцінний його подвигу? Який язик зможе з’ясувати славу пере­можця? Які уста створяться на похвалу подвигів Степана? Які уста зможуть сказати про мужність первомученика?”

Східна Церква у богослуженнях на святого Степана і на пере­несення його мощей 2 серпня різними похвальними титулами зве­личує мучеництво святого. Його прославляють такими словами: “Начало мучеників і похвала”, “страдалець верховний”, “перший між мучениками”, “первомученик”, “апостол”, “Христовий воїн”, “славний верховода мучеників, “похвала апостолів і мучеників слава”, “первострадалець”, “двері мучеників”, “первомученик муд­рий”, “начальник мученицького собору”. На стиховні вечірні слави­мо його: “Ти став перший між мучениками й дияконами, Степане апостоле, окрасо страдальців, кріпосте вірних, славо праведних. Для тих, які твою пам’ять празнують — тому, що стоїш перед престолом Христа Царя — проси очищення від провин та бути гідними небесного царства”. У кондаці на перенесення мощей Церква взиває до святого: “Ти перший був посіяний на землі небесним Сіячем, всехвальний Степане; Ти перший на землі за Христа кров пролляв. Блаженний; Ти перший від Нього вінцем перемоги вінчався в небі, страдальців Первістку; вінець мучеників, первостраждальний”.

Його ім’я стоїть на першому місці серед семи вибраних дияко­нів, які повинні піклуватись убогими, звідси і зветься він архи­дияконом.

КУЛЬТ СВЯТОГО ПЕРВОМУЧЕНИКА СТЕПАНА
Святий Степан — це первомученик і взірець для всіх муче­ників, тож і культ його найдавніший з усіх мучеників. Про день його смерти не знають. Свята Церква пам’ять про нього пов’язує з празником Христового Різдва, бо як перший Христовий мученик він мав дуже близьке відношення до Христа. Спочатку і Східна, і Західна Церкви святкували празник святого Степана другого дня після Різдва. Та коли у Східній Церкві з’явився звичай, за яким наступного дня після Різдва празнували Собор Пресвятої Богоро­диці, то десь у VII столітті пам’ять святого Степана перенесли на третій день різдвяних свят. Західна Церква і до сьогодні святкує празник святого Степана 26 грудня.

Його празник скрізь знали уже у IV ст. і святкували на рівні з апостолами. В апостольських постановах з IV сторіччя сказано: “Хай празнують у день первомученика Степана”. Святі Отці IV сто­ліття, як святий Григорій Богослов, святий Григорій Ниський, святий Йоан Золотоустий і святий Августин виголошували про­повіді в честь святого Степана. У IV і V ст. на Сході й на Заході на його честь будують святі храми. У самому Царгороді було аж три церкви, які мали ім’я святого Степана.

Новим поштовхом до ще більшого культу святого Степана стало віднайдення його мощей 415 року. Згідно з традицією єруса­лимському священикові Лукіянові тричі явився учитель апостола Павла, який помер у Христовій вірі. Він сказав Лукіянові, що це він після каменування поховав святого Степана у своєму гробі, де той тепер спочиває і він, і його син Авіва, а близько них Нікодим, тайний Христовий учень. Знайдені мощі святого Степана перене­сено до храму на Сіоні в Єрусалимі. Через якийсь час їх знову перенесли до храму каменування на північ від Єрусалима. Жінка цісаря Теодосія Молодшого, Євдокія, 460 року на місці первісного храму каменування збудувала гарну базиліку, яку потім було зруй­новано. Руїни цієї базиліки віднайдено 1812 року і на старих фундаментах побудовано теперішню церкву святого Степана.

Пізніша традиція місцем мученицької смерти святого Степана почала вважати долину Кедрону на схід від Єрусалима. Тому і східна брама старого міста зветься тепер брамою святого Степана.

У 560 році частину мощей святого Степана перенесено до Царгорода і зложено їх спочатку у храмі святого Лаврентія, а пізніше в новозбудованому храмі святого Степана. Грецька Церква перенесення мощей до Царгорода святкує 2 серпня. Як при знай­денні, так і при перенесенні мощей святого Степана діялися різні чуда. Про них говорить святий Августин, великий почитатель святого Степана.

СВЯТИЙ ПЕРВОМУЧЕНИК СТЕПАН — ПРИКЛАД ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ
Християнська релігія — це релігія героїзму. Вона вчить, пле­кає, виховує героїв і вимагає героїзму. Життя доброго християни­на — це постійна боротьба з дияволом, своїми пристрастями і з ворожим Богові світом. Християнин завжди мусить ставити любов до Господа Бога понад усе: понад своє “я”, понад справи світу, понад усі вигоди, і навіть понад свого батька, матір і свою родину. Так учить і того вимагає від нас сам Ісус Христос: “Коли хтось приходить до мене, — каже Він, — і не зненавидить свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер та ще й своє життя, той не може бути моїм учнем. Хто не несе свого хреста, і не йде слідом за мною — не може бути моїм учнем” (Лк. 14, 26 і 27).

Святий Йоан Золотоустий у проповіді на честь святого Степана всім нам пригадує обов’язок боротьби за Христа і за спасення нашої душі. “Теперішнє життя, — каже він, — це час боротьби. Тож, очевидно, треба боротися. Тут війна й боротьба. На війні ніхто не шукає спокою. На війні ніхто не думає про вигоди, ніхто не дбає про маєток, ніхто не журиться про жінку, але журиться тільки про одне: як би перемогти ворогів. Так будемо чинити й ми. Якщо ми переможемо і повернемося з трофеями, то Бог дасть нам усе”.

Над усіма нами тяжить обов’язок бути християнами не тільки з назви, а вірно й мужньо завжди визнавати свою віру словом, ділом, усім життям, а при потребі навіть життя віддати за неї. І якраз святий первомученик Степан дає нам гарний приклад муж­нього й героїчного визнання своєї віри. Святий Йоан Золотоустий, наводячи святого Степана як приклад для наслідування, каже: “Хто б тепер не пішов у боротьбу за Христа, то в Степані має учителя. Хто б не виступив на подвиг мучеництва, то він наслідуватиме Степана. Степан — начальник борців за Христа, Степан — основа тих, які вмирають за Нього”.

Святий Отець Василій Великий

“Ти всіх святих зібрав чесноти, Отче наш Василію, Мойсееву покору й ревність Іллі, Петрове визнання і Йоанове богословіє… “
(Стиховна вечірні празника).

Першого січня, на початку року, наша Церква святкує пам’ять смерти одного з найбільших і найвизначніших Отців Церкви, учи­телів віри й монаших законодавців, святого Отця Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської в Малій Азії (329-379). Його особа з будь-якої точки зору незвичайна, велична, світла та гідна подиву. Він не тільки аристократ за походженням, а й аристократ духу, характеру, науки і святости. Печать його глибокої віри, ге­роїчної любови до Бога і ближнього, науки і святости спочиває на цілій Христовій Церкві, на монашому житті Сходу й нашого народу.

Французький автор о. Жан Рів’єр у книзі “Святий Василій — єпископ Кесарії” так описує нашого святого Отця: “Святий Василій це одна з найсвітліших і найславніших постатей старовинної грець­кої Церкви. Уже його сучасники дали йому ім’я Великого… Він аскет за покликанням і людина чину за своєю природою… Його правила стали кодексом монашого життя на Сході, як правила святого Венедикта на Заході… Він аскет, єпископ, бесідник, учи­тель богослов і вчений. Він, без найменшого сумніву, є найдоско­налішим представником Церкви свого часу… У святого Василія життя є в повній гармонії з його наукою або, краще кажучи, його наука це ніщо инше як відбиток його життя”.

Тож нічого дивного, що свята Церква заслужено дала йому титул — Великий. Він справді ВЕЛИКИЙ у трьох ділянках свого життя: він Великий Архипастир Церкви, Великий Законодавець монашого життя і Великий своєю святістю.

ВЕЛИКИЙ АРХИПАСТИР ЦЕРКВИ
Перша знаменна прикмета святого Василія як архипастиря — це безстрашність у визнаванні й обороні святої віри. В його часи єретики-аріяни люто переслідували правдивих визнавців Христа. Цісар Валент (364-379), охрещений аріянським єпископом, став завзятим апостолом аріянізму. Серед нелюдських і жорстоких го­нінь єпископів і вірних лише Василій зважився стати перед самим цісарем. Історики описали зустріч святого Василія з Модестом, префектом Преторії. Він, як Валент, запеклий аріянин наказав спалити разом з кораблем 88 священиків. Модест кличе святого Василія до себе і приймає його гордо й зухвало. Він навіть не звертається до нього як до єпископа. Кричить на святого Василія і погрожує йому вигнанням, конфіскацією майна, муками і смертю. На всі ті страшні погрози святий Василій спокійно відповідає: “Грози мені чим иншим, бо ніяка з тих кар мене не зворушує”. Модест відтак, звітуючи цісареві Валентові про свою розмову з Василієм, сказав: “Пане, єпископ нас переміг. Він вищий понад усякі погрози і стійкий перед усякими переконуваннями”. І цісар залишив святого Василія у спокої.

З глибокої віри випливала друга знаменна ціха святого: жерт­венна любов до Бога і ближнього. Жертва — це мова любови. У святого Василія ця мова жертви була дуже сильна, проречиста й активна, його любов завжди готова допомогти приятелям і ворогам, завжди чуйна, прозорлива й усіх обіймає. Для бідних, старих, хворих, сиріт і вдовиць він будує великі добродійні заклади, які були наче окремим містом біля Кесарії і від його імени отримали назву Василіяди.

Свої великі таланти, знання, силу і здоров’я він жертвує для добра своїх овечок. Усякими способами боронить своє стадо перед наступом аріянізму. Його друг, святий Григорій з Назіянзу, про це так каже: “До одних заходить сам, до инших когось посилає, инших знову кличе до себе, радить, нагадує, картає, грозить, докоряє, бере в оборону цілі народи, міста, поодиноких людей, продумує будь-які можливі способи спасення” (Похвальне слово на честь святого Василія Великого).

Святий Василій ревний апостол живого слова-бесіди. Проповідь у його часи була дуже важливим, могутнім і майже єдиним чинни­ком у навчанні святої віри. Святий Василій — це проповідник і бесідник з Божої ласки, його слово палке, вогненне, поривисте. Оповідає святий Єфрем Сирин, який прийшов до Кесарії відвідати святого Василія і зайшов до церкви, де якраз той проповідував, і побачив білого голуба на рамені святого Василія. І тоді святий Єфрем вигукнув: “Великий Ти, Боже, у своїй правді. Василій — це вогненний стовп і його устами говорить Святий Дух”. Вогненний стовп — це символ його геройської любови до Бога і ближнього. Він став символом і його духовних синів у Василіянському Чині.

Святий Василій Великий — митець і апостол пера. Небагато прожив, але багато написав, його велика духовна спадщина — це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Свя­того Письма і 366 листів.

ВЕЛИКИЙ ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОНАШОГО ЖИТТЯ
Друга сфера діяльности, у якій святий Василій засвідчив себе як великий і незрівнянний організатор і законодавець, — це монаше життя. Він навіки вписався золотими літерами в історію монаших спільнот, монаших правил та науки аскези не тільки у Східній Церкві й на наших рідних землях, але і в усій Католицькій Церкві. Святий Теодор Студит (759-826) називає святого Василія “батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх Отців”, його монаші правила знав і ними користувався батько західного монашества святий Венедикт (480-543), який у своїх правилах доручає читати Правила святого Василія Великого.

“З усіх заслуг, — каже британський дослідник святого Василія В. Л. Кларк, — які Василій зробив для справи чернецтва, запрова­дження спільного життя найбільше заслуговує на те, щоб про нього пам’ятати… Монастирі Пахомія були спільножитними тільки за зовнішнім видом, але їхня внутрішня суть була індивідуалістична. У Василія спільне життя у монастирях стало дійсністю… Тому його треба вважати за піонера в накресленні ідеалу спільного життя”.

У святого Василія монаше життя має за мету не тільки власне спасення, але і спасення ближніх. Для монахів святого Василія апостольська праця поза монастирем не є винятком, а правилом. У нього любов до ближнього — це міра любови Божої.

Монаші правила святого Василія це наслідок його глибокого знання Святого Письма, великої науки, досвіду життя, святости та практичного ума. Його правила це, властиво, святе Євангеліє на практиці. Святий Теодор Студит, великий почитатель святого Васи­лія і обновитель його правил, каже про нього: “Хто за Василієм іде, іде за Святим Духом, а хто йому не вірить, не вірить Христові, що через нього говорив”. Слуга Божий митрополит Андрей дає таку оцінку правилам святого Василія: “Після Євангелія Ісуса Христа й апостольської науки, нема книги, що могла б мати більшу або й рівну повагу для монахів, як правила святого Отця нашого”.

Своїми правилами святий Василій закладає тривкі основи для спільного життя у монастирях, тому деякі історики вважають його організатором спільного життя, хоч титул першого організатора належить святому Пахомієві († 347). Тож нічого дивного, що монаші правила святого Василія мали різну долю в історії, і до сьогодні вони залишилися міродайними у східному чернецтві.

З приходом християнської віри на українські землі і в нас з’являється практика монашого життя. Його засновники — два великі подвижники й сини українського народу: святий Антоній († 1073) і святий Теодосій († 1074) Печерські. В основу монашого життя святий Теодосій ставить устав святого Теодора Студита, що базується на правилах святого Василія Великого.

Найкращу похвалу монашим правилам святого Василія виголо­сив його великий і духовний син митрополит Андрей Шептицький: “На його правилах, — каже він, — утворилися святі нашого (Васи­ліянського) Чину. Вони були школою для всіх тих, яких порахувати не можна: від святого Йоана Дамаскина, Максима, Теодора Студи­та аж до святих Антонія і Теодосія Печерських і святого Йосафата, котрий з тієї книги зачерпнув того великого духа, яким відродив нашу Церкву і наш нарід” (Вступ до “Витягу з Правил святого Отця Нашого Василія Великого для інокинь”).

Ідеал монаха-апостола в дусі Василіянської традиції знову від­жив і заяснів на наших землях з приходом Берестейської Унії. Митрополит Велямин Рутський і святий Йосафат стають великими обновителями й організаторами монашого життя в нашій уніятській Церкві. На зразок західних чинів вони проводять повну централі­зацію наших монастирів, а в основу монашого життя кладуть правила святого Василія Великого. Відтепер праця Василіянського Чину йде передусім у трьох напрямках: праця місійно-душпастир­ська, виховна у школах і видавнича.

Хоча на рідних землях червоний московський окупант бруталь­но знищив Василіянський Чин, але той не загинув. Він і сьогодні живе і продовжує традицію місіонерської, виховної та видавничої праці серед наших вірних.

СВЯТИЙ ВАСИЛІЙ — ВЕЛИКИЙ СВЯТИЙ
Німецький історик Ганс фон Кампенгавзен у книзі Грецькі Отці Церкви каже про святого Василія: “Василій — це аскет тілом і душею. Строга аскеза це елемент, в якім він духовно працює, живе й існує”. У святого Василія, за його виразом, “монахи — це борці за святість”. У вступі до свого Великого правила він каже: “А маємо ми, і ви, і я ту саму ціль: святість життя”. Так він учив і так жив. Великодушність, безкомпромісність, ангельська невинність і повна жертви любов Бога і ближнього — це знаменна риса його характеру. “Коли святий Василій раз на щось рішився, — каже французький автор В. П. Юмберклод, — то він ішов до тієї мети за всяку ціну… Таким він залишився на усе життя… Ця риса його характеру перейшла на його аскезу” (Аскетична наука святого Василія). А британський історик Ф. Фаррар каже: “Василій не належав до тих, які робили що-небудь на половину. Коли він віддався Богові, то зробив це повністю” (Життя святих).

Його святість, чесноти й велич оспівує наша Церква у своїх богослуженнях у дні його празника. Тут він прославляється, як “святий Христовий язик”, “пастир Христової Церкви”, “Божест­венна і священна бджола Христової Церкви”, “царська окраса Церкви”, “пребагатий скарб наук”, “непобідний Тройці поборник”, “Ти йшов твердою дорогою чеснот”, “твоє слово це хліб ангель­ський”, “невинности чаша”, “для монахів взірець чесноти”, “світло благочестя”, “труба богослов’я”.

Свята Церква дуже скоро після його смерти почала почитати його як святого і празнувати день його смерти першого січня. Історик Т. Руфін († к. 410), який через 18 літ після смерти святого Василія переклав його Правила латинською мовою, у супровідному листі вже називає Василія святим: “Я переклав, — каже він, — монаші правила святого Василія, єпископа Кападокії, мужа слав­ного зі своєї віри, діл і всякої святости”.

Латинська Церква з огляду на празник Господнього Обрізання святкує його пам’ять 14 червня, бо саме в цей день 370 року він був висвячений на єпископа. Службу празника святого Василія уложили Анатолій Константинопольський (V ст. ), святий Йоан Дамаскин і Герман Константинопольський (VIII ст. ).

Ось перед нами коротко окреслено життя невмирущого святого Василія Великого та його вічне значення для нашої Церкви й українського чернецтва. Словами святого апостола Павла “наслі­дуйте мене брати” (Флп. З, 17) та “будьте моїми послідовниками, як і я Христа” (1 Кор. 2, 1) святий Василій Великий усіх нас закликає, щоб і ми наслідували його глибоку віру, його жертвенну і всесторонню любов до Бога і ближнього та його велику святість.

Празник святого Обрізання

“Владика обрізується восьмого дня, як дитина, при­ймаючи ім’я Ісуса, бо Він Спаситель і Господь світу”
(Восьма пісня канону утрені).

Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імени. Святе Євангеліє про це так говорить: “Як спов­нились вісім днів, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали Його Ісус — ім’я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні” (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов’я­заний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все-таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання. Цю подію святкуємо першого січня.

Тож погляньмо на закон обрізання і його значення у Старому Завіті, на встановлення празника Обрізання та його значення для нас.

ОБРІЗАННЯ У СТАРОМУ ЗАВІТІ
Звичай обрізувати дітей чоловічої статі є дуже старою практи­кою багатьох народів Сходу. Обрізання звичайно відбувалося у віці дозрівання хлопців і вважалося символом їхньої зрілости.

В ізраїльському народі обрізання стало законом від Авраама. Воно мало для жидів велике значення тому, що було символом їхнього союзу з Богом, у книзі Буття про це читаємо: “Сказав Бог до Авраама: “Ти берегтимеш союз мій, ти і твої потомки, в їхніх поколіннях. Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, і це буде знаком союзу між мною і вами. На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп’я, у ваших поколіннях” (17, 9-12).

Припис обрізання мав для жидів далекосяжні наслідки. Обрі­зання насамперед було символом зарахування до членів жидівської релігії і народу. Воно означало підкорення себе законові і його обов’язкам. “Свідчу знову кожному, що обрізується, — каже свя­тий апостол Павло, — він мусить увесь закон чинити” (Гал. 5, 3). Через обрізання кожний жидовин ставав учасником благословення і обітниць, Богом даних його народові. Воно було конечне, щоб брати участь у пасхальній жертві. Укінці, невиконання закону обрізання потягало за собою виключення з членства народу. “А необрізаного чоловічої статі, — каже книга Буття, — що його тіло на передній шкірці не обрізано, такого викорінити з його народу: він поламав мій союз” (17, 14).

Слово “обрізання” вживається у Старому Завіті часто в симво­лічному значенні, коли говориться про обрізання чи необрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунту­ватися проти Нього. Тому святий первомученик Степан робить закид членам синедріону: “Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому” (Ді. 7, 51).

Старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хре­щення, що втілює нас у Христа. Святий апостол Павло, називаючи хрещення нерукотворним обрізанням, каже: “У Ньому ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрещенні, з Ним ви разом також воскресли” (Кол. 2, 11-12).

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Празник Обрізання зародився і розвинувся спочатку в Західній Церкві, а потім перейшов до Східної. Латинська Церква первісно називала цей празник Господньою октавою, бо це був восьмий день після Різдва, що випадав якраз на Новий рік.

Давні погани вірили у таку прикмету: “Який перший день Нового року, такий буде і цілий рік”. Тож, очевидно, того дня справляли різні забави, гульби, пиятику та різного роду карнавали. Мужчини перебиралися за жінок, а жінки за мужчин. Надягали на себе шкіри звірів, напр., голову корови, оленя чи собаки. Переби­ралися за богів і богинь та навіть віддавалися розпусті. Святий Йоан Золотоустий, виступаючи проти тієї поганської гульби з нагоди Нового року, сказав: “Вони думають, що коли перший день цього місяця проведуть у задоволенні й радості, то й цілий рік буде такий… Це велика крайність — після одного щасливого дня очіку­вати такого самого увесь рік… Щасливий для тебе буде рік у всьому тоді, коли ти не будеш пиячити першого дня, і коли першо­го й кожного дня робитимеш те, що вгодне Господеві” (Слово на Новий рік).

Свята Церква, щоб протидіяти тим мерзким поганським прак­тикам, із настанням Нового року взивала своїх вірних не до радос­ти, а до посту й покути за гріхи поган. Святий Августин у своїй проповіді на Новий рік, заохочуючи своїх вірних до посту, каже: “Щоб припинити тілесну й похітливу радість поган, будемо всі в день Обрізання при Божій помочі постити, крім тих, що задля слабого здоров’я не можуть постити, і будемо всенародньо молити Бога за тих жалюгідних, що ці дні Нового року по-своєму поган­ському звичаю переводять у розкоші й нездержливості”. Цей піст подекуди тривав навіть три дні, як це видно з 17 правила Другого Собору 567 року в Турі у Франції: “Через те, що між празниками Христового Різдва й Богоявлення бувають поганські святкування, потрібно під час них три дні зберігати піст”. Щойно в VI ст., коли під впливом християнської віри поганські святкування поволі пішли в забуття, празник Обрізання набирає радісного характеру. Після

Другого Ватіканського Собору празник Обрізання у Латинській Церкві знову отримав свою первісну назву: Октава Доміні, тобто восьмий день після Різдва.

На Сході празник Обрізання став загальним десь у VIII-ІX сторіччі, бо щойно з того часу візантійські календарі подають першого січня празник Обрізання і празник Василія Великого. Святий Андрій Критський (VIII ст. ) має проповідь на празник Обрізання і святого Василія Великого.

Східна Церква в цьому празнику властиво відзначає дві події: Христове Обрізання і надання імени Ісус, що означає Спаситель. Тому цей празник у нас зветься також празником Найменування Ісуса Христа. У дев’ятій пісні канона утрені празника співаємо: “Прийдіть і торжествуймо у святині Владики славні Христові най­менування: Ісус назвався сьогодні іменем достойним Бога”.

Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 великих дванадесятих празників. Він не має ані перед- ані попразденства і, властиво, закінчує попразденство Христового Різд­ва. Канон утрені празника уклав святий Степан Саваїт (VII ст. ).

ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС
Празник Обрізання говорить нам насамперед про жертву й самовідречення. Нема правдивої служби Богові без дотримання Божих Заповідей та сповнення християнських обов’язків. Кожний християнин мусить практикувати духовне обрізання, яке є пере­могою своїх похотей, злих нахилів та своїх пристрастей. “Ми бо “обрізання”, — каже святий апостол Павло, — що духом служимо Богові, що хвалимось у Христі Ісусі, не покладаючися на тіло” (Флп. З, 3).

Надання Христові імени Ісус вказує на святість і силу того імени та на його велике значення для кожного християнина. Сам Господь Бог надав Христові ім’я. “Вона породить сина, — говорить ангел Господній до святого Йосифа, — і ти даси йому ім’я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх” (Мт. 1, 21).

Перед вознесенням на небо Ісус Христос дав своїм учням таку обітницю: “Ім’ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих руки будуть класти і добре їм стане” (Мр. 16, 17-18). Про святість і силу святого імени Ісуса свідчить святий апостол Павло: “Тому й Бог вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно прикло­нилося — на небі, на землі і під землею” (Флп. 2, 9-10).

Святий Йоан Золотоустий, пояснюючи слова псалмопівця: “Господи, яке предивне Твоє ім’я по всій землі” (Пс. 8, 2), каже: “Тим іменем знищена смерть, зв’язані біси, створене небо, відчи­нені брами раю, зісланий Святий Дух, раби стали вільними, воро­ги — синами, чужі — наслідниками, люди — ангелами”. А до слів псалма “святе і страшне ім’я Його” (110, 9) він говорить: “А як ім’я Його святе і страшне? Його страхаються біси, бояться хвороби; тим іменем апостоли навернули вселенну; його, замість зброї, ужив Давид і побив чужинця; ним доконано багатство великих діл; ним доконуємо священні таїнства” (Бесіди на Псалми).

Тож нашим святим обов’язком є прослава святого Христового імени, йому честь віддавати, його призивати, його з почестю мати на устах, як мали його Божа Мати, святий Йосиф, тисячі й тисячі мучеників та ісповідників, що з тим іменем йшли на муки та смерть. Святе Ім’я Христове — це запорука благословення, вислу­хання наших молитов, через Нього відбувається прощення наших гріхів, у Ньому сила встояти в спокусах, через Нього наше спасен­ня. Ніколи не сміємо забувати, що називаємось християнами, отже, носимо на собі Христове ім’я. Наш гарний і давній християнський звичай каже нам Христовим іменем вітати один одного.

На святому хрещенні ми дістали ім’я нашого святого. І це ім’я повинно бути для нас святе й дороге. З ним ми підемо у вічність. “Ніщо так не робить імени людини безсмертним, — каже святий Йоан Золотоустий, — як чеснота. Це доказують мученики, доказують останки апостолів, доказує пам’ять тих, що жили чеснот­ливо… А рибалка Петро не зробив нічого великого, але, віддавшися чесноті, заняв царський город і після смерти сяє ясніше від сонця” (Бесіди на Псалми).

Йорданське Водосвяття

“Сам, отже, чоловіколюбче Царю, прийди і нині зішестям Святого Твого Духа, і освяти воду оцю”
(Чин великого водосвяття).

З празником Господнього Богоявлення тісно пов’язане Велике, або йорданське водосвяття. Ця священна традиція Східної Церкви сягає перших віків християнства. Протягом століть витворилися різні обряди великого освячення води святих Богоявлінь. Наш народ з давніх-давен йорданське водосвяття дуже любить, вірить у велику силу освяченої йорданської води та зберігає її у хатах, як велику святість. Тут візьмемо до уваги три аспекти: історію вели­кого водосвяття, його обряди та святість йорданської води.

ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ВОДОСВЯТТЯ
Східна Церква знає мале й велике освячення води. Мале освя­чення буває першого серпня, у празник Переполовення, у празник храму та при инших нагодах. У Греції є давній звичай освячувати воду малим освяченням кожного місяця.

Велике, або йорданське водосвяття буває тільки два рази в році: у навечір’я і на празник Господнього Богоявлення. У перших сторіччях перед великими празниками, такими як Пасха, Зіслання Святого Духа чи Богоявлення відбувалося урочисте хрещення оглашенних. З ним було пов’язане освячення води. Деякі історики вважають, що велике водосвяття в навечір’я празника Богоявлення первісно стосувалося не Христового хрещення, а тільки хрещення оглашенних. Це можна зрозуміти з першої молитви йорданського водосвяття, яка є однаковою з молитвою освячення води при хрещенні.

Перші чотири століття не дають ясних свідчень про час, коли відбувалося богоявлінське освячення води. Святий Йоан Золото­устий у своїй проповіді на празник Богоявлення говорить про водосвяття опівночі, “бо цього дня, — каже він, — хрестився Христос і освятив природу води”. З V ст. освячення води скрізь відбувається в навечір’я Богоявлення. Історики Георгій Кедрин (XII ст. ) та Теодор Чтець свідчать, що патріярх Петро, сучасник цісаря Зенона (474-491), перший запровадив звичай відбувати водосвяття під вечір у навечір’я Богоявлення.

У першому тисячолітті у Східній Церкві в практиці було тільки одне йорданське водосвяття, а саме, у навечір’я празника. Давні грецькі типікони й пам’ятки свідчать тільки про одне водосвяття. У грецькому типіконі Синайської бібліотеки з XII ст. засвідчено освячення води тільки в навечір’я, а про водосвяття в дні празника сказано: “А після утрені нема другого освячення води”. У типіконі патріяршої бібліотеки в Єрусалимі XIV сторіччя сказано: “Треба вам і це знати, що в типіку Великої Церкви (тобто царгородської) приписане одне водосвяття, а саме, в навечір’я. Також типіки Студійського монастиря і Єрусалима приписують одне водосвяття, бо Христос тільки один раз хрестився, а не два рази”.

З XI ст. існує звичай, щоб освячувати воду два рази: у наве­чір’я і в день празника. Цей звичай подвійного водосвяття у XIII столітті стає загальновизнаним. Уже у типіку Венеціянської бібліо­теки 1387 року згадується про два водосвяття: у навечір’я і в день празника після великого славослов’я. У типіку руського Андріїв­ського Скиту на Атоні з XV ст. сказано про велике водосвяття в навечір’я після заамвонної молитви і на Богоявлення після утрені. Причину подвійного водосвяття пояснюють тим, що водосвяття в навечір’я вважається символом колишнього хрещення оглашенних, а водосвяття в день празника відбувається в пам’ять Христового хрещення в ріці Йордані. Тому перше водосвяття відбувається в передсінку церкви, де колись хрещено оглашенних, а водосвяття в день празника буває на ріках, біля джерел чи криниць поза церк­вою. Львівський Синод 1891 року постановив освячувати воду і в навечір’я, і на празник Богоявлення.

ОБРЯДИ ВЕЛИКОГО ВОДОСВЯТТЯ
Обряди великого водосвяття творилися сотнями літ. Нам не відомо, як відбувалося перше йорданське водосвяття. Яків Едеський (V ст. ) свідчить, що молитва “Великий Ти, Господи” походить від святого Прокла, царгородського патріярха (434-446), а стихири “Голос Господень над водами” і молитва “Тройце Пресущна” — від святого Софронія, патріярха єрусалимського († к. 641). Барбе­ринський Євхологій з VIII-IX ст. з великого водосвяття має тільки велику єктенію, иншу від теперішньої нашої і три молитви. У Типі­коні Великої Церкви з ІХ-Х ст. сказано, що в кінці Літургії півці співають тропар “Голос Господній” і під час його співу всі йдуть до хрестильниці у притворі церкви. Тут диякон виголошує єктенію, патріярх читає молитву на освячення води, благословить воду, потім наступають три читання, і при співі того самого тропаря закінчується обряд водосвяття.

З XIII сторіччя чин водосвяття щораз більше наближається до сучасного. Протягом XIV-XVI ст. чин великого водосвяття набуває теперішньої форми.

Про йорданське водосвяття на наших рідних землях згадує Іпатіївський літопис 1148 року і називає його “Водохрещі”, тобто хрещення води. Спочатку воно і в нас відбувалося тільки в наве­чір’я Богоявлення. А коли наша Церква в XIV ст. зі Студійського уставу перейшла на Єрусалимський, тоді і в нас прийнялося по­двійне водосвяття. Максим Грек († 1556) є прихильником нового звичаю, за яким водосвяття відбувалося в день празника на ріках чи біля джерел. Служебник митрополита Кипріяна († 1406) уже має наш чин йорданського водосвяття.

З часом у нашої Української Церкви витворилися деякі обряди під час великого водосвяття, яких не мають ані грецькі, ані инші слов’янські устави. У грецьких уставах згадується тільки про три­кратне хрестовидне занурення хреста у воду в кінці водосвяття. Московський чин великого водосвяття має ще, крім того, трикратне благословення води рукою. У требнику митрополита Петра Могили 1646 року сказано, що після першої молитви треба три рази хрес­товидно благословити воду свічкою, що горить; після другої молит­ви — три рази подмухати навхрест на воду, а після третьої молит­ви — три рази благословити рукою, зануреною у воду. За нашим теперішнім звичаєм ми використовуємо для благословення не одну, а три потрійні свічки-трійці, які запалюємо і занурюємо три рази у воду. Обряд йорданського водосвяття закінчується триразовим хрестовидним благословенням води хрестом, який занурений у воду під спів тропаря “Коли в Йордані хрестився Ти”. Після водосвяття священик благословить людей свяченою водою. У нашого народу був гарний звичай, за яким на ріці, де відбувалося освячення води, ставили хрест з льоду.

ЙОРДАНСЬКА ВОДА — ВЕЛИКА СВЯТІСТЬ
Від найдавніших часів Східна Церква вважає освячену йордан­ську воду за велику святість та приписує їй чудодійну силу для душі й тіла. Святий Йоан Золотоустий у проповіді на празник Богоявлення каже: “У цей празник опівночі всі, зачерпнувши води, приносять її додому і зберігають увесь рік… І діється дивне явище: та вода у своїй істоті не псується від довготи часу, але зачерпнута сьогодні, вона через цілий рік, а часто і два і три роки зостається незіпсована і свіжа. І по такім довгім часі вона така, як і вода, щойно взята з джерела”. Грецька Церква для йорданської води має назву велика “агіязма”, тобто велика святість.

Колись давно у Церкві був звичай давати пити йорданську воду тим, кого через якусь провину не допущено до святого причастя. Наш народ ставився до йорданської води з такою великою набож­ністю, що аж до її освячення зберігав строгий піст і приймав її натще, наче причащаючись. Наші вірні кропили йорданською водою всі свої будинки й ціле обійстя, щоб відігнати від свого господарс­тва всяку нечисту силу. І сьогодні вони радо вітають у своїх домах священика, який щорічно благословить і освячує їх і їхні доми йорданською водою.

Віру нашої Східної Церкви в силу і благословення йорданської води найкраще віддзеркалює зміст молитов та обрядів великого водосвяття. У тих молитвах багато разів призиваємо Святого Духа, щоб Він зійшов, очистив і освятив воду та надав їй лікувальної сили з користю для душі й тіла. Велика єктенія під час освячення води має аж 26 прохань, де є такі слова: “Щоб освятилися води ці силою, діянням і зішестям Святого Духа”; “Щоб на води ці сходило очищальне діяння пресущної Тройці”; “Щоб була їм дарована бла­годать ізбавлення, благословення Йорданове, силою і діянням і зішестям Святого Духа”; “Щоб ми просвітилися просвіченням розуму і благочестя зішестям Святого Духа”; “Щоб вода ця стала даром освячення, ізбавленням від гріхів, на зцілення душі і тіла, і на всяку особливу користь”; “Щоб була вона на очищення душ і тілес усім, що з вірою черпають і причащаються нею”.

Гарні за своїм глибоким змістом молитви йорданського водо­свяття величають Пресвяту Тройцю і просять Святого Духа, щоб зійшов і сам освятив воду. Тут підкреслюється значення, сила та святість йорданського водосвяття. Ось дещо з тих молитов: “Днесь йорданські води перетворюються на цілющі Господнім пришестям… Днесь людські гріхи йорданськими водами обмиваються. Днесь рай відкривається людям і сонце правди осяюється нам… Днесь ми ізбавилися від давнього ридання і, як новий Ізраїль, спаслися. Днесь ми від тьми визволилися і світлом богорозуміння озорює­мося… Днесь світлом просвічується все створіння… Сам, отже, чоловіколюбче Царю, прийди і нині зішестям Святого Твого Духа, і освяти воду оцю. І дай їй благодать ізбавлення, благословення Йорданове, сотвори її джерелом нетління, даром освячення, розрі­шенням гріхів, зціленням недуг, погубною для демонів, для су­противних сил неприступною, ангельської сили сповненою, щоб усі, що черпають і причащаються, мали її на освячення душ і тілес, на зцілення від терпінь, на освячення домів, і на всякий особливий пожиток… І подай усім, що доторкаються до неї і причащаються, і помазуються нею, освячення, здоровля, очищення і благословення”.

Празник Господнього Богоявлення

“Тоді прибув Ісус із Галилеї на Йордан до Йоана, щоб хреститися від нього”
(Мт. З, 13).

Свята Церква перед празником Господнього Богоявлення у богослуженнях звертається до своїх вірних: “Вифлеєм залишивши, преславне чудо, спішімо до Йордану душею гарячою і там побачимо страшне таїнство” (Світилен утрені з 3 січня). Це таїнство Господ­нього Богоявлення, це Хрещення Господа нашого Ісуса Христа в ріці Йордані. У цьому таїнстві Ісус Христос об’являє себе як Месію і Спасителя. Про Його Боже післанництво свідчить при Хрещенні сам Отець Небесний голосом із неба: “Ти єси Син мій любий, у тобі — моє уподобання” (Мр. 1, 11); свідчить Святий Дух, що у вигляді голуба сходить на Нього; свідчить і святий Йоан Хрести­тель, вказуючи на Нього: “Ось Агнець Божий, який гріхи світу забирає” (Йо. 1, 29).

Празник Господнього Богоявлення належить до найдавніших і найбільших празників нашого церковного року. На окрему увагу заслуговує назва, історія та об’явлення таїнства Пресвятої Тройці.

НАЗВА ПРАЗНИКА
Празник Господнього Богоявлення у перших віках християн­ства вважався збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного розмноження хліба. Тому й нашу назву “Богоявлення” треба розу­міти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.

У давнину на празник Богоявлення відбувалося урочисте хре­щення оглашенних, яке називали також світлом або просвіченням, а оглашенні звалися просвічені. Звідси і празник Богоявлення звався просвіченням, празником світел і святими світлами, бо Ісус прийшов, щоб усіх просвітити. “Народ, який сидів у темноті, — читаємо у святому Євангелії, — побачив велике світло. Тим, що сиділи в країні й тіні смерти, зійшло їм світло” (Мт. 4, 16). Деякі автори дотримуються тієї думки, що цей празник ще й тому звався празником світла, бо в час хрещення оглашенних Божий храм освітлювали великою кількістю свічок, які були символом світла пізнання правдивого Бога.

Святий Григорій Богослов († 389) своїй проповіді на Богояв­лення дає назву “Слово на святі світла явлінь Господніх”. Він її починає так: “Знову мій Ісус і знову таїнство… (себто знову новий празник після Христового Різдва), таїнство переможне й божест­венне, що звіщає нам небесну світлість! Бо святий день світел, що його ми дочекалися і удостоїлися празнувати, має за початок Хрещення мого Христа справжнє світло, що просвічує кожну люди­ну, що приходить на світ” (Йо. 1, 9). А в наступній проповіді про святе хрещення він пояснює, що розуміє під просвіченням. “Учора ми празнували, — каже він, — пресвітлий день світел…, а сьогодні говоритимемо про хрещення і його благодійну дію на нас… Просві­чення це підмога у нашій немочі, відложення тіла, прямування за Духом, спілкування зі Словом, виправлення створення, потоплення гріха, причастя світла, розвіяння тьми. Просвічення це колісниця,

що підносить до Бога, співподорожування з Христом, скріплення віри, удосконалення ума, ключ царства небесного, зміна життя, скинення ярма, розірвання кайдан, зміна єства. Просвічення, — чи маю ще більше перелічувати? — це найкращий і найвеличніший з Божих дарів… Та цей дар, як і його Датель Христос, зветься багатьма різними іменами… Ми його звемо даром, благодаттю, хрещенням, помазанням, просвіченням, нетлінною одежею, купіллю відродження, печаттю і всім, що для нас гідне почести”.

Західна Церква в давнину звала Господнє Богоявлення днем появи або появ і в його святкуванні звеличувала такі події: появу звізди, поклін мудреців, хрещення Ісуса та чудо в Кані Галилей­ській. Святий Августин († 430) у своїй проповіді на Богоявлення каже: “Сьогодні ми празнуємо таїнство Богоявлення у світі. Сьогод­ні Бог і на небі у звізді дав вістуна про своє Різдво, і хрещенням у Йордані освятив води для обнови людського роду, і в Кані Гали­лейській на весіллі змінив воду у вино, і п’ятьма хлібами наситив п’ять тисяч людей”.

ІСТОРІЯ РОЗВОЮ ПРАЗНИКА
Празник Господнього Богоявлення, крім празника Пасхи і Зі­слання Святого Духа, належить у Східній Церкві до найдавніших. Його почали святкувати в кінці II або на початку III ст. Про нього згадує у своїх творах святий Климент Олександрійський († 215). В Апостольських постановах, творі IV століття, про цей празник сказано: “Нехай празнують празник Богоявлення, бо того дня явилося Христове божество, про яке свідчить Отець при хрещенні і Святий Дух у виді голубині, вказуючи на Христа”. Про подію Богоявлення у III столітті говорять у богослуженнях святий Іппо­лит Римський († κ. 235) і святий Григорій, Неокесарійський Чудо­творець (І 270), а в IV ст. в дні цього празника святий Григорій Богослов, святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Августин та инші Отці Церкви мали гарні духовні науки.

Празник Богоявлення зі Сходу переходить на Захід. Календар

Філокала 354 року ще не має празника Богоявлення. У 361 році його вже святкують у Галлії, нинішній Франції, 383 року — у Північній Італії, потім в Іспанії, за святого Августина — у Північній Африці і близько 400 року — в Римі.

Святі Отці і проповідники Західної Церкви, а саме: Павлин з Нолі, Хрисолог з Равенни й Ісидор із Севільський на Богоявлення щораз більше наголошують про поклін мудреців. З часом на Заході 6 січня стає празником Трьох Царів, а пам’ять Христового Хрещен­ня переходить на 13 січня.

В історії святкування Господнього Богоявлення на Сході можна розрізнити три періоди. У першому періоді упродовж III ст. празник містить у собі Христове Різдво, Хрещення, поклін мудреців і чудо в Кані Галилейській. У другому періоді — IV століття — серед згаданих подій Христове Різдво посідає перше місце. У третьому періоді, кінець IV сторіччя, празник Христового Різдва й поклін мудреців відокремлюють від Богоявлення і переносять на 25 грудня. Шосте січня стає тільки днем празника Христового Хрещення. Празник Богоявлення за цісаря Теодосія Молодшого († 450) стає державним святом.

У Східній Церкві це свято належить до 12 великих празників. В Апостольських постановах про Богоявлення сказано: “Хай буде у вас у великій пошані день, у якому Господь явив нам божество”. Він має 4 дні перед- і 8 днів попразденства. Службу празника уклали Анатолій Константинопольський (V ст. ), Софрон Єрусалим­ський (VII ст. ), Косма Маюмський, Йоан Дамаскин і Герман Конс­тантинопольський (VIII ст. ), Йосиф Студит (IX ст. ).

ПРАЗНИК БОГОЯВЛЕННЯ І ТАЇНСТВО СВЯТОЇ ТРОЙЦІ
Празник Господнього Хрещення показує нам одну з найбіль­ших і найглибших правд нашої святої віри — таїнство Пресвятої Тройці. При Христовім Хрещенні об’явилася Пресвята Тройця, яка посвідчила про Його божество. На третьому часі в навечір’я праз­ника читаємо: “Тройця, Бог наш, себе сьогодні нероздільно явила, бо Отець об’явленим свідоцтвом заявив споріднення. Дух же у голубиному виді зійшов із небес, Син свою пречисту голову скло­нив Предтечі і хрестившись, визволив людей із неволі, бо Він чоловіколюбець”. На стиховні литії празника співаємо: “На Йордані Йоан, бачачи Тебе, як ішов Ти до нього, говорив: “Христе Боже, чому Ти до слуги прийшов, не маючи скверни. Господи? У чиє ім’я Тебе хрещу: Отця? але Його Ти носиш у собі: чи Сина?, але Ти сам воплотився; чи Духа Святого?, і цього Ти знаєш устами давати вірним. Ти, що явився, Боже наш, помилуй нас”.

Наш слов’янський Пролог 6 січня подає глибоке Слово святого Прокла, патріярха царгородського, на Хрещення Ісуса Христа. Віру святої Церкви у Христове божество він вкладає в уста святого Йоана Хрестителя: “Як осмілюся простягнути свою руку на голову Того, що все удержує? Як осмілюся діткнутися Того, що перед Ним тремтять ангельські хори? Як осмілюся приступити до Того, що до Нього не сміють серафими наблизитися? І тому з острахом кличуть: свят, свят, свят. Справді повне небо слави Твоєї і земля чудес Твоїх. Як осмілюся приступити до Неприступного, перед яким дрижать херувими і всі воїни небесних сил? Як осмілюся хрестити Творця природи? Як осмілюся хрестити Того, що перед Ним небо жахається?.. Як осмілюся хрестити Того, що його породила Чиста Діва Марія і по різдві залишилася дівою?.. І скажу: Ти Господи, Господь, а я раб. Ти Творець, а я творіння. Ти Сонце, а я зоря. Ти Пастир, а я вівця. Ти Цар, а я воїн. Ти світло, а я світильник. Ти Архиєрей, а я земний… Я смертний, а Ти безсмертний… " І діткнув­ся Йоан пречистого верху Господнього, хрестив одного із Святої Тройці. І зараз побачив створене небо і Духа Святого, що сходив і йшов на Нього”.

Святий Григорій Богослов у проповіді на Богоявлення так окреслює таїнство Пресвятої Тройці: “Бог ділиться, так би сказати, нероздільно, і лучиться розділено, тому що Божество є єдине в Трьох і одне є Три, в котрих Божество, або, точніше кажучи, котрі є Божеством… Отець є Отець і безначальний, тому що не має початку ні від кого. Син є Син, і не є безначальний, тому що від

Отця. Але коли початок будеш розуміти щодо часу, то і Син є безначальний, тому що Творець часу не під часом. Дух є справді Дух Святий, що виникає від Отця, але не як Син, тому що виникає не через родження, але через походження”.

Святий Йоан Золотоустий, заохочуючи нас до віри в Пресвяту Тройцю, каже: “Наша віра — трон душі, основа життя, безсмерт­ний корінь. Животворний корінь віри — Отець, нев’януча гілка — Син, безсмертний плід — Дух Святий, Тройця проста, нескладна, невимовна, незбагненна, нероздільна за схожістю, достойністю, дією, божеством і величчям; роздільна ж — за особами та іменами, але єдина по суті і силах. Тройця існує споконвіку, не від початку одержала буття. Вона — безпочаткова, вічна, нестаріюча, без­смертна, нескінченна”.

Кожного дня наша свята Церква на початку утрені віддає Пресвятій Тройці величне славослов’я співом: “Слава святій Єдино­сущній, Животворящій і нероздільній Тройці, завжди, нині і повсяк­час, і на віки віків”.

ПРАТУЛИНСЬКІ МУЧЕНИКИ
Синод єпископів УГКЦ постановив доповнити церковний ка­лендар нашої Церкви “святом в честь пам’яти християнського подвигу Пратулинських мучеників”. Поминати Пратулинських му­чеників вирішено 10 січня (за григоріянським стилем — 23 січня).

Нашу Українську Греко-Католицьку Церкву часто називають “Церквою мучеників”. Разом з тим, якщо поглянути на наш літур­гійний календар, то серед канонізованих Церквою синів і дочок побачимо в ньому лише кілька постатей — насамперед святого священномученика Йосафата, мученика за справу святої Єдности, потім цілу когорту блаженних мучеників і преподобних, які остан­нім часом випромінюють світло своєї святости на наші землі. Але навіть коли б для кожного з них призначити окреме свято в літур­гійному році, то кількість їх буде все ж таки порівняно незначною. Очевидно, справа лише в часі, в якому ми, як люди, живемо і рухаємося, і залізні лещата якого постійно відчуваємо як одне з найбільших обмежень, але якого потребуємо і на те, щоби осмис­лити і дослідити нашу минувшину. Там віднайдемо ще десятки і сотні нових світлих особистостей, які посвідчили Христа аж до мученицької смерти. Ми вражені тим, що більшість прославлених на престолах Вселенської Церкви українців греко-католиків підтвер­дила свою вірність Христові саме мученицькою смертю, найвищим свідченням любови до Бога, найвозвишенішим з Ним єднанням через Його хресне страждання в надії славного Воскресення. Без сумніву, не бракує в нас преподобних та ісповідників (бо і їх свідчення є безпосередньо пов’язане з переслідуванням віри), і праведників, але поки що в цій царині нашу “молоду” Церкву, яка тільки постала після гонінь останніх часів, перемагає все той же невблаганний час (адже проведення беатифікаційного чи кано­нізаційного процесу є справою нелегкою і часто тривалою). Иншого “особливістю” святих чи блаженних нашої Церкви є те, що біль­шістю її свідків-мучеників є єпископи, священики або монахи і монахині. Це пояснити досить легко, бо ж переслідування будь-якого періоду мали за зразок класичний сценарій гонінь на Церкву перших віків християнства, коли священнослужителів спочатку примушували відректися від свого служіння та покладеного на них Богом обов’язку провадити Христове стадо дорогою вічного спа­сіння. З тою лише різницею, що, з огляду на масовість цих гонінь, кількість вірних-мирян, які в них постраждали, було набагато значнішим. Серед широкого загалу християн побутує думка, що Українська Греко-Католицька Церква є Церквою-Мученицею тільки через те, що криваві переслідування нашої віри з боку радянської влади в середині й другій половині XX століття є подіями маловід­даленими від нас у часі. Однак ми, її вірні, добре знаємо, що в славній історії Церкви ніколи не бракувало хрестів. Ось і сьогод­нішнє свято повинно певним чином відновити в умах багатьох ту історичну справедливість, без якої просто неможливо собі уявити те, що ми звемо справжнім почитанням Бога, і розвіяти міфи про те, що пальма мучеництва в нашій Церкві є долею тільки священ­ства та монашества: тяглість свідчення вірности Христові нашої Страдниці-Церкви знає багато инших прикладів справжнього хрис­тиянського подвижництва і звитяги…

Зважаючи на винятковість цього празника, неможливо не диву­ватися відвазі і мужності простих і неосвічених селян, які, не боячись сили та погроз озброєного війська, змогли-таки відстояти свою не церковцю, а Церкву перед посяганням злобного супостата. У наш час нам особливо потрібна така застанова. Тепер, коли всі наші турботи звернено вперед, коли ми прагнемо, щоб наші діти і молодь були якнайбільше поінформовані про Бога, якнайкраще знали катехизмові правди та брали активну участь у літургійному житті Церкви і служінню ближнім, напевно, слід усім нам згадати, що не в новому катехитичному правильнику, не в мистецьки вико­наних ілюстраціях чи чомусь иншому (хоча, поза всіляким сум­нівом, все це також потрібно) ховається дух віри наших батьків — часами неписьменних селян та далеких від досягнень і поступів науково-технічного прогресу жителів наших маленьких чи більших українських містечок. Сила їхньої віри, нерідко готової на цілковиту самопожертву, полягала саме в їхній щирості і простоті у ставленні до Бога — Того Бога, Якого вони ще з раннього дитинства пізна­вали в шепоті бабусиної молитви та проникливій тиші зверненого до Христового лику на іконі дідівського погляду. Від такої віри, яка воістину “прив’язує” Бога до землі, від такого переконання, в якому відчуваєш свою особливу відповідальність перед батьками за те, щоб передати і дітям усе, що ти отримав від Бога з їхньою кров’ю і їхньою плоттю, не можуть відірвати ні холодне маячіння багнетів, ні гучний гул рушничних пострілів, ні краса і пишність чужинецьких обрядових дійств, ні видима переконливість і чітка аргументація супротивника… Напевно, тому і полягли холодного зимового ранку 1874 року в мало кому відомому українському селі на Підляшші тринадцять Христових героїв — поважні старці Дани­ло Кармаш (Кармашук), Пилип Герилюк (Кирилюк, Курилюк), Костянтин Бойко (Бойчук), Ігнатій Франчук, Костянтин Лукашук, статечні господарі Вартоломій Осип’юк та Максим Гаврилюк, спов­нені життєвих сил Вікентій Левонюк та Іван (Андреюк) і зовсім юні Микита Грицюк, Лука Бойко, Онуфрій Василюк (Томашук) і Михайло Ваврищук. І хоча такими, здається, далекими і чужими є для нас, християн III тисячоліття, ці зовсім незнані нам люди, що стали жертвою спрямованого проти Української Греко-Католицької Церкви свавілля російського “православного” самодержця, їх рішу­чість та стійкість у вірі в останню смертну хвилину не може сьогодні не зачіпати якихось найпотаємніших струн і нашого хрис­тиянського серця, тож з усім людом молитовно взиваємо до них: “… благаємо вас… заступайтесь і моліться за нас, і випросіть нам непохитність у святій католицькій вірі та ревність у спасінні душ наших, а також душ нашої родини, знайомих, нашого народу та усіх безсмертних душ. Вчиніть, щоби в усьому нашому народі настала єдність у святій вірі; щоби усі стали дітьми одної Христової Церкви; щоби ми все глибше і краще пізнавали правди святої католицької віри; щоби жили і поступали згідно з вченням прав­дивої Христової Церкви і готові були за неї віддати своє життя; та щоби наш народ, збагачений дочасним і вічним благословенням, прославляв Бога, Який нагородив вас нев’янучим вінком слави у Своєму Небесному Царстві і Якому належить слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь. " (Молитва з Молебня до Пратулинських мучеників // Сивіцький П. Блаженні підляські мученики з Пра­тулина. — Львів: Місіонер, 1999. — с. 68).

о. Роман Тереховський

Празник Трьох Святителів

“Празнує днесь Церква визначне торжество трьох Учителів, вони бо укріпили Церкву своїми божест­венними догматами”
(Сідален утрені празника).

Тридцятого січня святкуємо пам’ять трьох великих і дуже визначних єрархів, учителів, проповідників і Отців Східної Церкви: святого Василія Великого, святого Григорія Богослова і святого Йоана Золотоустого. У нашому народі цей празник знаний як свято Трьох святих. Отці, три єрархи-святителі — це велетні віри, духа, святости й науки. Вони передали нам чисту віру Нікейського Собору, вони пояснили нам догми про Святу Тройцю, Христове божество та Пресвяту Євхаристію. За їхні заслуги Східна Церква називає їх у своїх богослужбах рівноапостольними, органами Свя­того Духа, колонами Церкви та вчителями вселенної. Усі троє жили в IV столітті — золотому віці християнської віри. Святий Василій і святий Григорій це сини славної Кападокії (Мала Азія), близькі друзі і майже однолітки. Святий Йоан Золотоустий — антіохієць і молодший від них на 20 літ. Усіх їх єднала апостоль­ська ревність за святу віру і спасення душ.

ЗНАМЕННІ РИСИ ТРЬОХ СВЯТИТЕЛІВ

Святий Василій Великий (329-379)
Його батьки і діди — визначні патриції, заслужені і впливові роди та безстрашні визнавці святої віри. Його небуденні здібності, надзвичайно швидкий розум, велике бажання знань, а також фі­нансова спроможність, відкрили дорогу до найвищих і найкращих тодішніх шкіл і професорів. Британський історик Ф. Фарвар так описує особу святого Василія: “Його риси і постава, його струнка постать, бліде обличчя, бистре око, серйозна поведінка свідчили про шляхетське походження. Природна визначність характеру ро­била несмілими його ворогів, а захоплювала його приятелів. Це був уроджений володар, який християнською покорою ледве здушу­вав почуття власної вищости” (Життя святих, Τ. II).

Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький (ЧСВВ) у вступі до Аскетичних Творів святого о. нашого Василія Великого сказав про нього: “Василій це чоловік всебічно освічений у всіх напрямах тодішнього знання, знаменитий бесідник, незрівнянний знавець Святого Письма, знаменитий догматист та полеміст у боротьбі проти аріян”.

Святий Василій за своєю природою аскет і богослов. Будучи архиєпископом Кесарії у Кападокії, він зарекомендував себе як справжній оборонець святої віри, добрий організатор, знаменитий бесідник, визначний письменник, реформатор богослуження і свя­тої Літургії, ревний опікун сиріт та вбогих, законодавець монашого життя в монастирях. За його заслуги свята Церква дала йому титул Великого, його пам’ять наша Церква вшановує в день його смерти 1 січня.

Святий Григорій Богослов (к. 326-390)
Його батько, також на ім’я Григорій, був єпископом у Назіянзі в Кападокії. Ще до його народження побожна мати Нонна склала обітницю віддати сина на службу Богові. Відтак, вручаючи Святе Письмо юнакові, вона сказала: “Як обіцяла, приношу тебе Богові, тож сповни моє бажання. Ти народився внаслідок моїх молитов. І про це тепер молюся, щоб ти був досконалий. Вручаю тобі, мій сину, цей дорогоцінний скарб, орудуй ним через ціле твоє життя а в майбутньому одержиш ще більші блага”.

Як святий Василій, так і святий Григорій одержав всебічну освіту у високих школах. У дорозі на студії до Атен його корабель захопила на морі велика буря. Він тоді ще не був охрещений, і, боячися, що загине без святого хреста, склав обіт: коли щасливо врятується, то посвятить себе службі Богові. В Атенах він зустрів святого Василія і вони стали вірними друзями на ціле життя. Про їхнє життя в Атенах він коротко каже: “Ми знали тільки дві дороги: одну до храму на молитву, а другу до школи по науку”.

Батько Григорія висвятив сина на священика, а святий Василій відтак призначив його на єпископа Сазими. Святий Григорій кілька літ був архиєпископом Царгорода. Він відзначився як глибокий проповідник. Його проповіді — мистецькі перлини й архитвори бесідництва. Святий Григорій великий звеличник святої Тройці. Догму про Святу Тройцю він кладе в основу християнської релігії. За свої богословські науки отримав назву Богослова. Візантійці звали його християнським Демосфеном.

Святий Григорій за природою тихий, ніжний, чутливий і спів­чутливий. Завжди мріяв про життя молитви і контемпляції на самоті. Залишив проповіді, поезії і листи. Написав гарне Надмогиль­не Слово на честь свого друга святого Василія Великого та на честь свого батька Григорія. Пам’ять його смерти вшановуємо 25 січня.

Святий Йоан Золотоустий (347-407)
Він — дитина великого міста Антіохії. Там народився і довгі літа вів активну діяльність як ревний священик і невтомний пропо­відник. Проповідь була нерозлучною частиною його життя і душі. “Не можу одного дня проминути, — каже він своїм слухачам, — щоб вас не накормити зі скарбів Святого Письма”. Мав слабке здоров’я, але коли виходив на проповідницю, то відновлював свої сили. Він сам про це говорить: “Проповідування робить мене здоро­вим. Як тільки відчиню свої уста, то зникає всяке умучення”. Своїми проповідями він захоплював великі маси. У проповідях і гоміліях дає гарне пояснення великої частини Святого Письма Старого й Нового Завіту. За свої палкі і поривисті проповіді він отримав назву Золотоустого. Святий Йоан Золотоустий, як свяще­ник і як єпископ, цілком відданий своїй Церкві і своїм вірним. Він великий приятель і опікун убогих, удів і сиріт, його світлі таланти винесли його на архиєпископський престол столичного міста Цар-города.

Святий Йоан Золотоустий — це ревний і повний жертви пас­тир, незрівнянний бесідник, учитель віри й моралі. До нас дійшло понад 800 його проповідей, книга Про священство та багато листів. На наших землях ще в княжих часах нічиїх проповідей так не знали і читали, як його. У домонгольській добі в нас було багато перекладів і вибраного з його проповідей під різними назвами, як “Златоуст”, “Златоструй”, “Ізмарагд”, “Маргарит”. “Ізборник” кня­зя Святослава 1033 року містить у собі вибране з творів Йоана Золотоустого, Василія Великого, Григорія Богослова, Атанасія Великого, Григорія Ниського та инших. Його пам’ять відзначаємо два рази в році: день його смерти — 13 листопада і перенесення його мощей — 27 січня.

УСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Празник Трьох Святителів належить до найновіших празників грецької Церкви. Поштовхом до встановлення цього празника була велика суперечка у другій половині XI ст. про те, хто з них трьох є більш цінний для Церкви. Одні вище ставили святого Василія Великого, другі святого Григорія Богослова, а ще инші святого Йоана Золотоустого. Прихильники святого Василія звались васи­ліяни, святого Григорія — григоріяни, а святого Йоана — йоаніти. Цей спір розв’язали самі Святителі. Вони спочатку кожен зокрема, а потім усі троє з’явилися Йоанові — єпископові міста Евхаїти, який відзначався мудрістю, знанням, чеснотами, і сказали: “Ми, як бачиш, одне в Бога й нічого нема в нас противного чи спірного, а кожний з нас у своєму часі окремо натхнений Божим Духом навчав, що було потрібно для спасення людей. Тож нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два инші. Встань, отже, і накажи тим, що через нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерти нашим намаганням є всі сторони світу зводити до миру і єдности. Установи, отже, святкування нашої пам’яти в одному дні так, як ми одне в Бога, а ми будемо помагати до спасення тим, що святкуватимуть нашу пам’ять”.

Єпископ Йоан зробив, як йому доручили Святителі. А через те, що свята Церква вже святкувала в січні пам’ять кожного з них зокрема, то він 1076 року призначив їхній спільний празник на 30 січня. Крім того, він на їхню честь склав проповідь, уклав тропарі, канони і стихири. Наші літописи 1076 року згадують про встановлення цього празника в Греції.

ТРИ СВЯТИТЕЛІ В БОГОСЛУЖЕННІ ПРАЗНИКА
Богослужба празника оспівує і прославляє трьох Святителів за їхню гарячу любов до Бога і ближнього, непохитну віру, значен­ня для святої Церкви, світлі чесноти, Божу мудрість та заступ­ництво. “Василій — божественний ум, — співаємо на стиховні малої вечірні, — Григорій — божественний голос, Йоан — прегар­ний світильник. Хай будуть прославлені три визначні угодники і служителі Тройці”. У стихирі на стиховні вечірні сказано: “Духа органи, грому божественного труби, блискавки проповідництва, світильники всесвітлі, золоті і світоносні в Бозі, преблаженний Василію, Григорію всемудрий, всезолотий і всечесний Йоане”.

У стихирах вечірні, утрені й каноні знаходимо багато похваль­них зворотів і порівнянь, якими свята Церква висловлює свій подив, пошану, похвалу та почитання Трьох Святителів. Ось деякі з них: “Мужі Божі”, “посуди вибрані”, “колони й підпора Церкви”, “Тройці поборники, благочестя заборола”, “божественні й мудрі вчителі”, “органи Святого Духа, справжні труби, ритори слова”, “земні ангели, небесні чоловіки”, “визначні посуди Духа, тверді поборники віри, колони Церкви, усіх грішників потіха”.

Наводячи як приклад їхню велич, заслуги та значення для Бога, свята Церква закликає вірних до належної прослави Трьох Святителів: “Любителі празника, — співаємо на литії, — зійшов­шись, славімо пісенними похвалами Христових Святителів, Отців славу, колони віри і вірних учителів і хоронителів, кажучи: Радуй­ся, церковне світло, Василію премудрий, і стовпе непорушний. Радуйся, уме небесний, архиєрею преславний, Григорію Богослове. Радуйся, Золотослове, всезолотий Йоане, покаяння ясний проповід­нику. Тож, Отці пребагаті, не переставайте завжди молитися до Христа за тих, які вірою і любов’ю празнують ваше священне і божественне торжество”.

Празник Господнього Стрітення

“Радуйся благодатна, Богородице Діво, бо з Тебе засяяло Сонце правди Христос Бог наш, що просвічує тих, що в темряві”
(Тропар празника).

Різдвяне коло свят завершується празником Господнього Стрі­тення, який святкуємо 2 лютого, на сороковий день після Христо­вого Різдва. Цей празник своїм змістом тісно пов’язаний з Христо­вим Різдвом, бо як у Різдві, так і тут Христос при своїм пожерт­вуванні у святині об’являє нам Свою божественність. Від зустрічі Божої Дитини і Його Пресвятої Матері з праведним Симеоном і сам празник у Східній Церкві називається Стрітення. Візьмемо до уваги три питання: основу празника, його встановлення та дух богослуження.

ОСНОВА ПРАЗНИКА
Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спа­сителя, яку записав святий євангелист Лука (2, 22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму, бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закін­

чення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повин­на була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов’язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: “Утро­бу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм”. Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці.

Крім того, над первородним хлопчиком 40 дня відбувався ще обряд пожертвування Богові і його викуплення. Той, хто повинен був освятити й викупити всіх людей, дозволяє, щоб найперше сам був посвячений Богові і викуплений. “Предвічний Бог, — каже литійна стихира, — що колись на Синаю дав закон Мойсееві, сьогодні являється як Дитина. Як Творець закону Він виповняє закон, і по закону приноситься у храм і дається старцеві”.

На окрему увагу заслуговує тут ще зустріч Божого Дитяти і його Пречистої Матері з праведним Симеоном. Святий Лука каже, що Симеон “був праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерти перш, ніж побачить Христа Господа” (2, 25-26). За Божим просвіченням Симеон у Дитятку Ісусі пізнає Месію, бере Його на свої руки і гарною молитвою дякує Господеві Богу за ласку, що його очі побачили обіцяного Спасителя. Наша Церква відправу вечірні кожного разу завершує молитвою Симеона “Нині відпускаєш”. Старець Симеон пророкує Пресвятій Богородиці її майбутню жертву і терпіння задля Ісуса Христа.

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Празник Господнього Стрітення започатковано в Єрусалимі в другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його “40 днем після Богоявлення”. Його святкування описує так: “Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою уро­чистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму” (Гл. 26).

З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого зна­чення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві. Через це в богослуженнях цього празника Церква кілька разів молиться за імператора.

Причинами урочистого святкування Стрітення були дві надзви­чайні події: морова зараза в Царгороді й околиці та землетрус в Антіохії. У кінці 541 року в Царгороді і його околиці з’явилася морова зараза, через яку кожного дня гинули тисячі людей. Так тривало три місяці. А до того в Антіохії пройшов великий земле­трус. Передання каже, що в той час один праведник мав об’явлення від Бога, що нещастя, яке сталося в державі, відійде, коли буде встановлене урочисте празнування Господнього Стрітення. У 542 році, за наказом цісаря Юстиніяна, відбулося урочисте святкування празника і пошесть відійшла.

Зі Сходу празник Стрітення перейшов у V ст. до Риму, звідси в VII ст. — до Франції та Іспанії, а в VIII ст. — до Німеччини. Його встановлення на Заході одні приписують папі Геласію († 496), а инші — папі Григорію Великому († 604). Звичай процесії зі свічками на Стрітення, напевно, запровадили за папи Сергія (687-701). Цей звичай досить швидко прийшов з Риму до Єрусалима й инших міст Палестини. Кирило Скитопольський († 557) у своєму Житті святого Теодосія Великого оповідає про багату жінку римсь­кого урядовця, на ім’я Ікалія, яка між Єрусалимом і Вифлеємом збудувала гарну церкву на честь Пресвятої Богородиці і там завела звичай святкувати празник Стрітення зі свічками. Про цей звичай говорить також єрусалимський патріярх Софроній († к. 641) у своїй проповіді на празник Стрітення. Світло свічок — гарний символ правдивого Божого світла, що ним є сам Господь наш Ісус Христос.

Носіння свічок процесією на Стрітення ще раніше було в практиці в Олександрії. Кирило Олександрійський († 444) у своїй проповіді про принесення Дитяти Ісуса до храму згадує про носіння свічок цього дня в Олександрії. Про таку саму практику в Анкирі говорить Теодот Анкирський († κ. 446). Звичай благословляти свіч­ки на Стрітення прийшов аж після X сторіччя. Перший раз згадує про нього Римсько-германський служебник з XII ст.

Празник Стрітення на Заході первісно був Господським і щойно набагато пізніше став вважатися Богородичним та називатися Очищення Пречистої Діви Марії, або Пожертвування Ісуса у свя­тині. Нові приписи латинської Церкви з Другого Ватиканського Собору знову поставили Стрітення серед Господських празників.

У Східній Церкві Стрітення належить до Богородичних праз­ників і подекуди має також назву Стрітення Пресвятої Богородиці. Цей празник має один день перед- і сім днів попразденства. На цей день існують проповіді багатьох Отців і Вчителів Східної Церкви. Службу празника написали святий Андрій Критський, святий Йоан Дамаскин, святий Косма Маюмський, патріярх Герман і Йосиф Студит. Наступного дня після Стрітення Східна Церква святкує пам’ять праведних Симеона й Анни.

ДУХ БОГОСЛУЖЕННЯ ПРАЗНИКА
Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявлення: прославити Богоявлення на землі, звеличити Христове божество та віддати честь Пречистій Діві Марії, як Бого­матері. Про глибокий зміст і значення празника говорить у своїй проповіді на цей день святий Кирило Олександрійський. “Пред­вічний, — каже він, — мале Дитятко і древній днями (себто Бог). Дитя при грудях і Творець віків. Бачу Дитину і пізнаю Бога. Дитя кормиться і світ удержує. Дитя плаче і світові дає життя і радість. Дитина в пеленках і мене звільняє від гріховних пелен… Це Дитя славлять ангели, Йому поклоняються архангели, перед Ним дри­жать Власті, Його вихвалюють сили, Йому служать херувими, Його благословлять серафими, Його славить сонце, Йому служить мі­сяць, Його слухає природа, Йому коряться джерела і моря… Це Дитя поконало смерть, побідило диявола. Знищило клятву… стерло гріхи, осудило єресі, прикрасило все створіння, спасло Адама, обновило Єву, призвало народи, освятило світ… Тож усі світло зустрічаймо Господнє Стрітення… Так цей день прикрасімо свіч­ками, як годиться синам світла, і істинному Світлові-Христові принесімо свічки з душевними світлами” (Пролог, Ч. І).

Стихири вечірні і сідални, канон та стихири утрені — це один величний гимн слави в честь Христового Богоявлення, у честь предвічного воплочення Бога-Слова та в честь Пресвятої Богоро­диці. Ця мала Дитина, що її сьогодні батьки принесли до храму, це Бог предвічний, що дав закон Мойсееві на горі Синай: “Сьогодні Той, — співаємо на стихирах литії, — що колись був дав закон Мойсееві на Синаю, повинується задля нас приписам закону, бо змилосердився над нами… Сьогодні Симеон бере на руки Господа слави, що його спершу Мойсей у темряві бачив, як на Синайській горі давав йому таблиці… Творець неба й землі сьогодні носиться на руках старцем Симеоном”.

Дитятко, що Його сьогодні бачимо в храмі, це пророками пред­сказаний і Богом післаний Месія: “Скажи, Симеоне, — співаємо на стихирах вечірні, — кому ти, тримаючи на руках у храмі, раду­єшся? Кому кажеш і кличеш: “Нині я став свобідний, бо видів мого Спасителя?” Це Той, Хто з Діви народився, Він Бог Слово від Бога, що задля нас воплотився і спас людину, Йому поклонімся”.

А Мати принесеного до храму Дитяти — це Пресвята Богоро­диця. “Прикраси твою світлицю, Сіоне, — каже стихира на стихов­ні вечірні, — і величай Царя-Христа, вітай Марію — небесну браму, бо вона це херувимський престол: вона носить Царя слави”. Пречиста Діва Марія не тільки Мати Христова, але вона також наше уповання й наша Заступниця. На 9-ій пісні канона утрені її благаємо: “Богородице Діво, надіє християн, покрий, збережи і спаси тих, що на тебе уповають… Богородице Діво, для світу блага Помічнице, покрий і збережи нас від усякої нужди й печалі”.

Свята Церква, бачачи велике таїнство Богоявлення і Божої любови до нас, закликає своїх вірних до прослави Христа Господа: “Хай ангельський хор чудується, а ми земними голосами заспі­ваймо пісню, бачачи невимовне Боже зшестя. Той, що перед Ним дрижать небесні сили, Його сьогодні обіймають старечі руки єди­ного Чоловіколюбця” (Сідален утрені).

Празник Благовіщення Пресвятої Богородиці

“Архангельським голосом кличемо до Тебе, Пре­чиста: “Радуйся благодатна, Господь з Тобою”
(Величання празника).

“Днесь спасення нашого начало і від віку таїнства явління: Син Божий сином Діви стається” (Тропар празника). Ось таким по­хвальним гимном наша Церква вітає празник Благовіщення Пресвя­тої Богородиці, називаючи його початком нашого спасення. І слуш­но, бо цей празник належить до найважливіших свят нашого цер­ковного року. Про його важливість говорить уже сама назва в наших богослужбових книгах: “Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії”.

Святий Атанасій Великий († 373) у своїй проповіді називає Благовіщення першим серед празників, бо воно починає спасення людського роду. Основа цього празника — це радісна подія Благові­щення, записана у святого Луки (1, 26-28). Благовіщення дає початок цілому ряду великих таїнств із життя Ісуса Христа і Його Пресвятої Матері. Празник Благовіщення належить не тільки до 12 великих празників нашої Церкви, але його служба береться навіть тоді, коли він випаде на Квітну неділю, Велику п’ятницю чи Христове Воскресення.

ВАЖЛИВІСТЬ ТАЇНСТВА БЛАГОВІЩЕННЯ
Таїнство Благовіщення має надзвичайно велике значення, бо від нього починається Новий Завіт, починається наше спасення. На благу вість архангела про воплочення Божого Сина людство чекало довгі-довгі тисячоліття. На ту благу вість чекало небо, чекала земля, чекали душі праведних в аді. З цим днем сповнилася Божа обітниця післати Спасителя, бо цього дня “Слово стало тілом, і оселилося між нами” (Йо. 1, 14).

У проповіді на Благовіщення, яку приписують святому Йоанові Золотоустому, читаємо: “Гавриїл був посланий об’явити всемірне спасення. Гавриїл був посланий принести Адамові обітницю про поворот з неволі. Гавриїл був посланий до Діви, щоб нечесть жіночої статі замінити на честь. Гавриїл був посланий, щоб чис­тому Женихові приготовити достойну весільну світлицю. Гавриїл був посланий, щоб створіння заручити зі Створителем. Гавриїл був посланий до живої палати Царя ангелів. Гавриїл був посланий до Діви зарученої Йосифові, але береженої для Сина. Був посланий безтілесний слуга до чистої Діви. Був посланий свобідний від гріха до винятої з-під тління. Був посланий світильник, щоб указати на Сонце правди. Був посланий ранок, що біжить перед світлом дня. Був посланий Гавриїл, указуючий на Того, Хто находиться у нідрах Отця і в обіймах Матері. Був посланий Гавриїл, звістуючий Того, Хто находиться на троні і в вертепі” (Твори, Т. 8, с. 854).

У повчанні, яке на цей день подає Пролог, так сказано про значення таїнства Благовіщення: “Днесь Син і Слово Боже, Господь і Бог наш, несказанно вміщується в лоно Діви, бажаючи своїм вочоловіченням обожити людину, рук своїх твориво, і в древній рай знову вивести. Днесь нестворений вміщується у своє створін­ня. Днесь невидимий стає видимий. Днесь недотикальний почина­ється у дівичому лоні і стає дотикальний. Днесь Боже Слово приймає тіло. Син Божий стає Сином Діви… Днесь райські двері отвираються, і полум’яна зброя, що вигнала людську природу, поспішно відходить, а людський рід вірою у Христа і добрими ділами з радістю знову входить до раю. Днесь Адам ликує, прийняв­ши у свою природу свого Творця. Днесь Єва стерши змієву голову, своєму лютому спокусникові, ввесь світ взиває до радости, кажучи: “Радуйтеся зі мною, бо сьогодні ми знайшли невимовну радість і звільнення від усіх гріхів”.

З хвилиною благовіщення ангела Божий Син починає перші хвилини Божого земного життя в дівичому лоні Пречистої Діви Марії. На тлі цього празника ясно виступають її привілеї богомате­ринства і дівицтва.

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА
Святкування Благовіщення почалося у Східній Церкві в кінці IV або на початку V ст. Цісар Маврикій (582-602) робить цей празник обов’язковим у цілій державі. У перші століття цей праз­ник уважався Господським, як на Сході, так і на Заході. На це вказують його первісні назви: Христове Зачаття, Благовіщення про Христа, Початок відкуплення, Благовіщення, Благовіщення ангела Марії, День Поздоровлення, День або празник Благовіщення. Щой­но в VII віці усталюється сьогоднішня назва для цілої Східної Церкви: Благовіщення Пресвятої Богородиці, а сам празник нале­жить до Богородичних.

На святкування празника 25 березня вплинуло Христове Різд­во, що настає через дев’ять місяців після Благовіщення. При тому існувало старовинне побожне передання, що 25 березня відбулося створення світу, воплочення Божого Сина і Його смерть на хресті. Олександрійська Пасхальна хроніка з 624 року і Царгородська Пасхальна хроніка з початку VII ст. визначають дату празника Благовіщення — 25 березня.

Службу на цей празник уклали святий Йоан Дамаскин, святий Косма Маюмський, Теофан, єпископ Нікейський і монах Йоан. Наступного дня після празника Східна Церква святкує Собор свя­того архангела Гавриїла. Це давній звичай Східної Церкви, щоб наступного дня після великого празника віддавати шану тим осо­бам, які брали визначну участь в події празника.

Празник Благовіщення зі Сходу приходить на Захід десь між 660 і 680 роками. Як на Сході, так і тут він спочатку вважався Господським і мав різні назви: Господнє Благовіщення, Христове Благовіщення, Зачаття Христа, Празник воплочення, Благовіщення ангела Пресвятій Діві Марії, Благовіщення Святій Марії про За­чаття. Собор у Толедо 656 року говорить про Благовіщення 25 березня, але переносить його на 18 грудня. Причиною цього було те, що давній звичай не дозволяв святкувати празники під час великого посту, а також і те, що празник Благовіщення був ближче до Христового Різдва, аніж до його смерти і воскресення. Щойно в XI ст. всі Церкви на Заході знову почали святкувати Благовіщення 25 березня. Вірмени празнують Благовіщення 7 квіт­ня тому, що вони святкують Христове Різдво і Богоявлення разом в один день — 6 січня. Подія Благовіщення є улюбленою темою в іконографії.

Благовіщення в Русі-Україні було другим Богородичним праз­ником після Успення, у честь якого в Києві збудована церква в першому столітті християнства. Князь Ярослав Мудрий на Золотих воротах у Києві спорудив храм у честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. “В 1037 році, — сказано в найдавнішому літописі, — заснував Ярослав великий город Київ, що має золоті ворота. Вибу­дував і церкву святої Софії, Премудрости Божої, митрополичу, а далі кам’яну церкву Благовіщення Святої Богородиці на Золотих воротах. А це тому вибудував премудрий князь Ярослав церкву Благовіщення на Воротах, щоб завжди була радість тому городові Благовіщенням Господнім і молитвою Святої Богородиці й архан­гела Гавриїла”. У храмі Благовіщення князь Ярослав Мудрий у 1037 році віддав під опіку Божої Матері ввесь український народ.

ДУХ БОГОСЛУЖЕННЯ БЛАГОВІЩЕННЯ
Богослуження празника Благовіщення повне урочистих, велич­них і радісних гимнів. Багато разів тут повторюється добре знаний нам привіт ангела: “Радуйся!” Головні мотиви тієї святої і неземної радости — це воплочення Божого Сина, це привілеї богомате­ринства і дівицтва, це спасення людського роду. У радості Благові­щення бере участь небо, земля і все створіння. “Днесь радість благовіщення, — співаємо на стиховні вечірні, — торжество Ді­виці, земля і небо єднаються, Адам обновляється і Єва увільняється від печалі”. А сідален утрені каже: “Днесь все створіння радіє, бо тобі каже архангел: Радуйся, благодатна, всехвальна і пречиста

Мати Христа Бога”. Канон утрені звертає на себе увагу тим, що він укладений у формі діялогу Пресвятої Богородиці й архангела. Ось приклад: “Богородиця: “Почувши, Гавриїле, радісний голос слів твоїх, я наповнилася божественної радости, бо ти голосиш радість і звіщаєш безконечну веселість”. “Ангел: “Тобі дана радість, бо­жественна Богомати. Все створіння, Богоневісто, взиває до тебе: Радуйся! Ти бо єдина чиста була вибрана на Матір Божого Сина” (Шоста пісня).

Ангел говорить до Пресвятої Богородиці з якнайбільшою поша­ною і для неї, як Богоматері, має слова найвищої похвали і подиву: “Задум споконвічний відкриваючи, Гавриїл став перед тобою, Діво, і вітаючи тебе, сповістив: Радуйся, земле незасіяна! Радуйся, неопа­лима купино! Радуйся, глибино незглиблима… "

Головне джерело тієї радости це воплочення Божого Сина й наше спасення: “… Дівиче лоно приймає Сина. Дух Святий сходить. Отець з висот дає згоду, і примирення доконується спільною радою. В Нім і через Нього спасені враз з Гавриїлом закличмо до Діви: “Радуйся, благодатна, бо з тебе спасення Христос Бог наш приняв­ши, нашу природу злучив її з собою, Його моли за спасення душ наших” (Стихира на стиховні вечірні).

Святі Методій і Кирило — апостоли слов’ян

“Величаємо вас, святі рівноапостольні, Методіє і Кириле, що своїми науками просвітили всі слов’янські країни і привели до Христа”
(Величання празника).

Святі рівноапостольні Методій і Кирило, апостоли слов’ян, дуже близькі духом і дорогі всім слов’янам і нашому українському народові, їм завдячуємо світло християнської віри серед слов’ян­ських народів, їм завдячуємо переклад Святого Письма й бого­службових книг на слов’янську мову. Їм завдячуємо, що слов’ян­ська мова стала літургійною мовою нарівні з грецькою і латин­ською.

Святі Кирило й Методій відзначилися героїчною апостольською ревністю за поширення християнської віри поміж слов’янами. Вони стали основоположниками і творцями слов’янського обряду. Тому слушно заслуговують на назву рівноапостольних, первоучителів і просвітителів слов’ян, а втім і нашого українського народу. У нашому церковному році маємо аж три дні, призначені для свят­кування їхньої святої пам’яті. Тож погляньмо на їхню апостоль­ську працю, їхнє значення для слов’янського обряду та їх почитан­ня в нашій Церкві.

АПОСТОЛЬСЬКА ПРАЦЯ КИРИЛА Й МЕТОДІЯ
Костянтин, монаше ім’я якого Кирило, і Методій — це сини високого державного урядника візантійської імперії. Вони наро­дились у Солуні в першій половині IX ст.

Історики не знають точно національности їхніх батьків. Одні кажуть, що вони були слов’яни; инші — що тільки батько був слов’янин, а мати — грекиня; а ще инші, що обоє батьків були греками. У Солуні було багато слов’ян, тому очевидно, що Кос­тянтин і Методій вже від молодих літ знали слов’янську мову. Вони отримали добре християнське виховання і високу освіту. Костян­тина ще в часі студій називали “філософом”, пізніше він вивчав філософію в університеті в Царгороді. Методій після студій був кілька років державним урядником серед слов’ян, а опісля вступив до монастиря на Олімпі в Бітинії, Мала Азія.

Боже Провидіння завчасу готувало Методія і Кирила до вели­кої і святої місії — бути апостолами слов’ян.

У 860 році обидва брати проповідували християнську віру хозарам, які проживали в південній Україні, над Чорним і Каспійсь­ким морями. їхньою місійною станицею був Херсонес (пізніша назва — Корсунь). У Криму вони зустрілися з греками, які мали там свої колонії, і слов’янами. У Корсуні Костянтин знайшов святе Євангеліє і Псалтир, писані руською мовою. Там він відкрив також мощі святого папи Климента.

Місійна праця між хозарами була для Костянтина й Методія тільки вступом до найбільшої місії їхнього життя — навертати слов’ян на християнську віру. У 862 році моравський князь Рости­слав (846-870) просив візантійського цісаря Михаїла III (842-867) прислати йому місіонерів, щоб у його державі голосили християн­ську віру слов’янською мовою. Вибір упав на обидвох братів, бо вони, знаючи слов’янську мову, найкраще надавалися до такої місії. На провідника місії призначено Кирила.

Заки Костянтин поїхав у Моравію, то ще за кілька літ перед тим він уклав для слов’янської мови азбуку, чи радше грецьку азбуку застосував до слов’янської мови і доповнив буквами, яких на значення слов’янської мови для нашого обряду, нашого народу та тодішньої Київської Руси. “Кирило-Методіївське християнство, — каже він, — з окремим слов’янським обрядом не збереглося донині не мала грецька мова. Кирило також почав перекладати Святе Письмо слов’янською мовою. Для морав’ян він переклав і західну Службу Божу на їхню мову.

Жителі Моравії і Панонії радо вітали Кирила й Методія, бо почули богослуження своєю мовою. Зате їх вороже зустріли ні­мецькі, латинські місіонери і латинська Церква, яка стояла на засаді, що є тільки три святі богослужбові мови: єврейська, грецька й латинська. І тому не хотіли визнати слов’янську мову в Літургії. Хоча Апостольська Столиця схвалила місію обидвох братів і сло­в’янську мову в Літургії, але все-таки вони і їхні учні зазнали багато перешкод, а навіть явного переслідування від місцевої латин­ської єрархії. Папа Адріян II у 869 році висвятив Методія на моравського архиєпископа. Костянтин виїхав до Риму, де вступив до грецького монастиря, взявши собі ім’я Кирило, і там помер 14 лютого 869 року. Святий Методій помер у Моравії 6 квітня 885 року. Після смерти Методія його учні під натиском латинської Церкви мусіли залишити Моравію і перейшли на місію до Болгарії.

КИРИЛО Й МЕТОДІЙ — ТВОРЦІ СЛОВ’ЯНСЬКОГО ОБРЯДУ
Святі Кирило й Методій — це мужі Божого Провидіння для слов’янських народів. Їхня безсмертна заслуга для слов’ян полягає в тому, що вони створили слов’янський обряд. Історики підкрес­люють Богом дану мудрість святого Кирила, що він не пішов за тодішнім звичаєм, який в Літургії визнавав тільки грецьку або латинську мови. Він вважав, що славити Господа Бога можна всіма мовами. Тому вирішив дати слов’янам Святе Письмо і святу Літур­гію рідною мовою. Через введення слов’янської мови до Літургії Кирило й Методій стали основоположниками і творцями слов’янсь­кого обряду. Від морав’ян слов’янські богослужбові книги взяли болгари і їх пристосували до своєї мови, а від болгар їх взяла наша Русь-Україна. Так болгарська мова стала церковнослов’янською.

Український історик проф. М. Чубатий звертає особливу увагу як церковна одиниця ніде на слов’янській землі. Одначе ця перша проба створити окремий слов’янський обряд, посередній між римсь­ким та візантійським — увести до богослужбової мови слов’янську мову, створити для слов’янських мов окрему азбуку та окреме письмо, мала величезний вплив на релігійно-культурне життя не так західних слов’ян, серед яких працювали слов’янські апостоли, але серед східних та південних слов’ян. Вони промостили слов’ян­ській мові шлях — стати богослужбовою мовою взагалі, хоч ані слов’янський обряд, ані слов’янське глаголичне письмо не втрима­лися. Болгари, беручи за підставу кириличну азбуку, створену учнями слов’янських апостолів у Болгарії, та церковнослов’янську мову македонського діялекту, на яку було перекладене Святе Пись­мо та богослужбові книги, на цій церковнослов’янській мові, близь­кій до болгарської, стали будувати свою літературу та все духовне, релігійно-церковне і національне життя. Побіч Болгарії і Сербії на полудні стара держава українського народу Київська Русь, збуду­вала ціле своє духовне життя на цій церковнослов’янській базі, пристосованій до властивостей мови русько-українського народу… Тодішня народня мова русинів-українців нам докладно незнана, одначе ця церковнослов’янська мова, що ввійшла до вживання в церкві, в урядах Руси-України та вкінці до літератури, перейшла через фільтр великоморавської церковної практики, на Русі прямо зрушилася та стала тут мовою руською, для нас староукраїнсь­кою… На Русі інтерпретували, що церковнослов’янська мова, яка заступила у Східній Європі середньовічну латину на Заході, це руська мова, руське письмо, руські переклади Святого Письма та богослужбових книг” (Історія Християнства на Руси-Україні. Τ. І, с. 116-118).

Велике значення і заслуги святих Кирила й Методія для сло­в’янських народів підкреслює і богослужба їхнього празника. Тут наша Церква славить їх як “просвітителів слов’янських народів”, “єдинорівних апостолам”, “слов’янських апостолів і первосвяти­телів”, їхні заслуги для слов’ян в кількох реченнях гарно оспівує сідален утрені: “Хай сьогодні радіють слов’янські народи, світло празнуючи священну пам’ять богомудрих святителів, бо вони на рідній нам слов’янській мові почали відправляти божественну Лі­тургію і всю церковну службу, і так дали нам невичерпне джерело води, що тече в життя вічне. П’ючи її, не перестанемо величати вас, Кириле й Методіє, а ви, радіючи у славі святих, ревно моліться за спасення душ наших”.

КУЛЬТ СВЯТИХ КИРИЛА Й МЕТОДІЯ НА СЛОВ’ЯНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
Слов’янські народи почали почитати своїх святих апостолів дуже швидко після їхньої смерти. 14 лютого святкують пам’ять смерти святого Кирила, а 6 квітня — день смерти святого Методія. Наші руські мінеї з XII ст. містять службу святому Кирилові 14 лютого, а 6 квітня їм обидвом. Святкування їхньої пам’яти в давні часи було в усіх слов’янських народів, але з часом через різні історичні чи політичні обставини поволі зникло.

Із відродженням слов’янських народів у XIX столітті віджила і пам’ять про слов’янських первоучителів. Святіший Синод Москов­ської Церкви в 1863 році з нагоди тисячоліття слов’янського Єван­гелія постановив празнувати пам’ять обидвох апостолів-слов’ян 11 травня. А в 1885 році в тисячоліття смерти святого Методія той же Синод вирішив, щоб у молитвах на литії, на утрені перед каноном, на відпустах, а також у всіх молитвах, де поминаються імена вселенських учителів, відразу після імени святого Миколая, поминати і святих Методія і Кирила; щоб празник святих Методія і Кирила 11 травня піднести до середніх празників, тобто таких, що можуть мати всеночне, та вкінці, щоб у дні смерти святого Кирила, 14 лютого, і в дні смерти святого Методія, 6 квітня, відправляти полиєлейну службу. З цією метою окремою книжкою видано службу святих Методія і Кирила в 1863 і 1885 роках.

Наш Львівський Синод приписав святкувати пам’ять святих Кирила й Методія 5 липня тому, що Папа Лев XIII своїм декретом від ЗО вересня 1880 року поручив усій католицькій Церкві того дня поминати наших святих апостолів.

Апостольська Столиця, реформуючи наші богослужбові книги в сорокових роках цього сторіччя, повернула давню практику нашої Церкви і в нашому церковному календарі знову поставила день смерти святого Кирила на 14 лютого, святого Методія на 6 квітня, а їхній спільний празник на 11 травня.

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ЄПИСКОП МИКОЛАЙ ЧАРНЕЦЬКИЙ ТА ИНШІ МУЧЕНИКИ

“Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко обмотує, і біжімо витривало до змагання, що призна­чене нам, вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри… “
(Євр. 12, 1-2а).

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Миколая Чарнецького і двадцяти чотирьох співмучеників та священномученика Омеляна Ковча призначено святкувати 14 червня (за григоріянським стилем — 27).

Почитання святих — це справді неоціненний скарб і багатство Христової Церкви. І ствердження святости тих чи инших її членів є ще одним видимим знаком славної та сповненої могутности Божої присутности серед людей. Адже ми віримо в Бога, Який не тільки

створив світ з нічого і премудро облаштував його, але стверджуємо також і те, що у Своїй силі й розумі Він ніколи не перестає піклуватися Своїм творінням. Ми віримо в те, що Господь, одного разу ставши людиною для нашого відкуплення і визволення від гріха, продовжує і сьогодні вирівнювати стежки цілого людства тими чудесами і знаками, які Він чинить через тих, на кому видимо спочиває Його величне уподобання.

Ми живемо в час, коли вірі, яку ми сприйняли як сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви, загрожує велика небезпека. Чужий духові християнства, сповнений ненависти і ворожости світ, такий привабливий динамікою своєї калейдоскопічно-невтомної мінливости, напористо вривається до наших спраглих Божого миру і лагідности сердець, сіючи розбрат, підозру, сумніви, непевність, брехню та зраду.

Як вистояти серед усього цього безладу, як не піддатися спо­кусі, як затримати у своїх безсмертних душах думку про Бога та віру в Його безконечне милосердя і справедливість? Це питання повинен ставити собі справжній християнин сьогодення, який сер­йозно замислюється над власною відповідальністю перед Богом за долю майбутніх поколінь. І відповідь на нього, як це нерідко буває, самому важко відшукати. Будучи тільки людьми, ми відчуваємо часом повну безпорадність, а думки чи волі Бога нам часто не дозволяє пізнати та прірва, яка відділяє нас, немічні творіння, від нашого Творця. Чисто по-людськи, ми хочемо навчитися та утверди­тися, перебороти власну нерішучість та набратися відваги, підкріп­лені прикладом та свідченням схожих на нас людей. Схожих своєю неміччю, але які є прикладом у поведінці — силою духа Божого, що його зуміли виробити за допомогою Господньої благодаті.

Таких людей — сотні, тисячі, десятки й сотні тисяч. Неза­лежно від того, знаємо ми їх особисто чи ні, незалежно від нації і народу, до яких вони належать, незалежно від того особистого, чим вирізнялися вони за свого земного життя перш, аніж Господь з’єднав їх з собою воєдино, вони радо відгукуються на наші до них прохання про заступництво, бо саме на це і настановив їх перед Своїм престолом Всемогутній. Але не менш цінним є для нас і свідчення їхнього життя, сповненого Розп’ятим і Воскреслим Христом.

Тому особливо близькими до нашого духа, є ті, хто ще вчора, живучи серед нас, на нашій-таки землі, приніс це свідчення на наших очах або очах наших батьків, які на рівні з апостолом, можуть сказати нам: “Очима нашими бачили ми і вух наших дотикалися мовлені ними слова”. Особливим є і їхнє заступницт­во — адже просять вони за рідну для них землю, за тих, кого залишили ще зовсім недавно. Саме про таких людей згадуємо, святкуючи сьогодні пам’ять блаженних мучеників української землі.

1. Миколай Чарнецький — наш український чудотворець. Взір­цевий аскет, невтомний трудівник на Христовій ниві, горливий щодо спасення ввірених його опіці душ єпископ, правдомовний і справедливий, простий і щирий навіть перед обличчям лукавого і підступного ворога, смиренний і богобоязливий у ставленні до Бога. Його не зламали ні тортури допитів, ні суворість життя у таборах, ні зрада побратимів. Вміння милосердно, по-Христовому прощати своїм кривдникам — таким є світло його зорі в небозводі Божого Царства.
2. Григорій Хомишин — яскравий приклад ревного пастир­ського служіння і радикальної категоричности у цілковитому не­сприйнятті гріха, прямолінійність і простота у всьому, що стосу­ється Божих справ, незворушна твердість у вірі, принциповість у слідуванні за голосом Господнього покликання, що відлунює в найпотаємніших куточках власного сумління, — він для нас дорого­вказ на шляху осягнення християнської досконалости.
3. Йосафат Коциловський — шляхетність його постави і доб­рота, яку випромінював погляд його очей, не дозволили безбожни­ку-кату жодного разу піднести на нього руку. Неначе велетенська хвиля, що безплідно розбивається об могутню прибережну скелю, так злоба на послідовників Христового вчення, що наростала у душі ката, відступала перед строгою добродушністю старця. До релігійних переконань та світогляду цього католицького єпископа виявляли повагу і черниці жіночого православного монастиря, що містився неподалік місця славного мученицького подвигу і блажен­ного переставлення до вічности єпископа.
4. Микита Будка. “Можу все в Тому, Хто укріплює мене”, — саме ці слова, напевно, були життєвим кредо цього великого под­вижника віри, а терпеливість, працелюбність і величезне уповання на Бога — знаряддями для осягнення найвищої мети, що нею є спасення душі. Він вздовж і впоперек сходив безкрайні канадські простори, щедро засіваючи їх сім’ям Божого Слова, яке ще треба було ретельно зростити і, вберігши від диявольського кукілю, скла­сти в Господню комору. Його руки знають чи не кожен камінчик, дбайливо укладений ним у підвалини славного відпустового місця — Зарваниці. Але серце його ніколи — ні перед несправедливими наклепами, ні перед ошуканством, а то і просто грубим насильс­твом — не зазнало й тіні озлоблення, вберігши чистою його душу навіть тоді, коли разом з немічним тілом злягло у мерзлу землю карагандинського степу.
5. Григорій Лакота. Мабуть, не один господар рясно скропле­них кров’ю невинних жертв мурів радянських катівень відчував душевне сум’яття, знущаючись над тим, очам якого ніколи не вдалося би приховати ніжної душі непоправного ідеаліста, а посту­пування якого незмінно видавало ту приязність і доброту, що її таїло велике серце розумного і розважливого душпастиря. Ці ж самі очі, о диво, одночасно випромінювали і стійку впевненість у правоті сповідуваних переконань, і непідкупність, і відразу до зради. Воістину блаженні ті, чий зір звик споглядати Божест­венне…
6. Симеон Лукач. На його долю випало витримати тягар ноші єпископа Церкви, яку переслідували. Це був час, коли голубину простодушність і незлобивість, як ніколи, треба було помножувати на воістину зміїну — мудру, але не лукаву — хитрість. Слово Боже, яке живим полум’ям палахкотіло в нього всередині і яке він без боязни голосив по всіх-усюдах повіреним його душпастирській опіці вірним, очистило і його слова: “Моє священиче сумління не дозволяє мені зрадити імена тих, хто звертався до мене за духов­ною послугою… “, — і зробило його уста закритими для фальші, зради чи неправдомовства.
7. Іван Слезюк — символ воднораз благости у вірі та незлам­ности, вироблених протягом усього життя, дякуючи діянню невиди­мої Божої благодати, яку відчував усім своїм єством, та “завдяки” морозному клімату азійського Сибіру, в умовах якого, стараннями безбожницького режиму, упродовж десяти років мав змогу вдоско­налювати свою волю — справжній зразок Христового апостола, що, доповнюючи власними стражданнями страждання Богочоловіка і Його Церкви, переможно все витерпів до кінця, щоб прийняти вінець перемоги.
8. Василь Величковський. Тільки велике смирення перед Богом і незмірне уповання на Його всемогутність дозволяло цьому чоло­вікові так сміливо обороняти Божі правди і громадянські права своїх вірних — загнаних радянською владою у підпілля греко-католиків Галичини. А те почитання й пошанівок, що їх — як віруюча людина — віддавав Божій Матері, є справді прикладом і гідним усілякого подиву. Місіонер до скону, лишився ним до кінця, свідчачи в далекому від рідної домівки краї сумну і славну правду про Христа, Який умер і воскрес, і Його Церкву, що її не в силах здолати пекельні брами.
9. Петро Вергун. Господь гармонійно поєднував у ньому почут­тя обов’язку з усвідомленням відповідальности за вчинені ним дії, а тому свою пастирську вірність у ставленні до повірених його пастирській турботі людей він не проміняв на звабливу можливість затишного життя на вигнанні, вирішивши розділити долю своєї четвертованої комуністичною владою Церкви… Після довгих допи­тів, тортур, принижень і гірких невільницьких років життя його дух знайшов спокій у гущавині могутніх сибірських кедрів, але наперекір диявольському замислу його тлінний прах став-таки основою віри багатьох греко-католиків сьогодення.
10. Климентій Шептицький. Непересічна розважливість і вели­кий досвід у вирішенні багатьох питань світського життя та ще й шляхетне походження, здавалося, змагалися з ним у справі реалі­зації його життєвого покликання. Світ лоскотав його слух силою-силенною принадливих перспектив. Але голос Бога, що линув з глибин його серця… Тож коли його внутрішнє вухо почуло Господ­нє: “Жнива великі, та робітників мало”, — то відразу зникли всі сумніви, а його уста рішуче промовили: “Ось я, Господи”. Ці ж слова прозвучать іще не раз на його довгій, сповненій умертвлень і зречень життєвій дорозі, але це будуть завжди лише умертвлення себе для гріха, ніколи ж — зречення Бога, аж до моменту, коли вони знову пролунають, аби залишитися у вічності на знак прине­сення себе в цілопальну жертву за гріхи багатьох.
11. Леонід Фьодоров — безборонна жертва атеїстичного моло­ха, первісток серед тих, хто чекав на прославу на престолах вою­ючої Христової Церкви із числа російських католиків східного обряду. Сповнений благородних поривів і усім своїм єством бажа­ючи відновлення Церковної єдности, злетів він на крилах духа до вершин богослов’я, славлячи Бога в лоні Святої Апостольської Церкви, що від моря — до моря і від країв землі — аж до її країв. Наслідуючи Єдиного, він і сам сподобився благодаті стати “тим, хто з’єднує”, щоби віднайти для Христа тих, хто, втративши Доро­гу, Правду і Життя, ще блукають десь там, на манівцях спасення, не вірячи в можливість торжества Господньої справедливости. Його засів ще не доспів, але віримо, прийде час, коли його дух возра­дується в Бозі, бачачи рясний плід і обильне жниво Чоловіколюбця!
12. Микола Конрад — науковець, педагог і душпастир. Учений, творчий доробок якого і сьогодні є цінним для тих, хто прагне осягнути основи тієї мудрости, що допроваджує до Бога; педагог­приятель учнівської молоді та студентства — вірних синів своєї Церкви і народу, які своєю кров’ю й потом позбавили його, не­вільника ще вчора, кайданів рабства і неволі; священик, який “душу поклав за брата свого”, бо ворожа куля перервала його життя в час служіння ближньому.
13. Андрій Іщак. У своєму служінні людям він зумів вдало поєднати професорську катедру і багатоголосі академічні аудиторії зі скромною проповідальницею сільської церковці, ущерть напов­неної добрими та роботящими простолюдинами, вірним яким зали­шився аж до смерти. Сьогодні в залах університетів — його чис­ленні учні учнів, а на місці невеличкого парохіяльного храму — велична новозбудована споруда золотоверхого собору. Воістину, “кров мучеників — насіння християн”.
14. Олексій Зарицький. Упродовж цілого свого життя він ревно працював над тим, щоби його брати і сестри з плоті і крови його рідного народу міцно стояли при вірі, переданій їм їхніми батьками, Господь же увінчав його старання, вчинивши його духовним бать­ком і наставником іноплеменних, з якими поріднили його недоля й гіркота далекої чужини. Його апостолат злагіднював болі найтяж­чих душевних ран — українці, росіяни, поляки, казахи, німці… Скільки їх — тих, для яких його постать — чи то серед українських полів, чи в сибірській тайзі, чи у середньоазійських степах — була знаком примирення і взаємного прощення в утвердженні торжества безграничного Божого милосердя.
15. Омелян Ковч — Божий післанець для тих, хто ще під “тінню Мойсеевого закону”, в часах страшного воєнного лихоліття. Де вона, та віднайдена драхма, заблукана вівця, дорогоцінна пер­лина? І хоча за плечима дружина і діти, брати і сестри, родина і друзі, а перед очима ґрати, каторжні роботи і, вкінець, крематорій Майданеку, за ними — радісний усміх ангелів і все та ж родина, діти і друзі, друзі, друзі… — брати і сестри Божого Царства.
16. Роман Лиско — енергійність і запал, працелюбність і жерт­венність, порядність і побожність… Чи не діяння це мудрости від Бога, яка і “молодому за сивий волос править”? Її ніколи не перекреслив поставлений знесиленою від перенесених в застінках НКВС-івських катівень тортур рукою підпис під переходом на “ка­зьонне православіє”. І хоч серце вірного свідка Христового воскре­сіння перестало битися серед мертвої тиші в’язничного коридору, воно все ж таки б’ється… спочиваючи в Господніх руках у затінку дерев раю!
17. Микола Цегельський — віра сильніша від тріскучих сибір­ських морозів, вона далеко сильніша за привабливий вигляд “благо­денствія” ціною в сумління, сильніша вона і за біль розлуки з людиною, котру кохаєш, і дітьми, що їх породив. Що таке віра? Важко її окреслити словами, але вона стає зрозумілою, коли її пояснюють такі вчителі, які цінять її вище за власне життя.
18. Зенон Ковалик — веселий вдачею, він обрав своїм дорого­вказом служіння людям в проповіді Слова і суворій монашій аскезі. Непоправний жартівник, він ніколи не тратив сили духа навіть у найскладніших життєвих обставинах. Неначе заграючи з підступ­ним ворогом, йому не раз вдавалося врятувати життя ближнього, буквально вириваючи його з лабет неминучої смерти. Тільки от себе не вберіг… І так же радо віддав власне життя, на взір Роз­п’ятого, в Отцеві руки, в утвердження у вірі багатьох.
19. Іван Зятик — харизма монашого згромадження, в якому він, йдучи за голосом Божого покликання, присвятив своє життя до останку справі спасення душ, — місійна діяльність в голошенні Божого Слова, щоби донести його до спраглих Бога і потребуючих його милосердя. Його проповіді збирали маси людей, а його закли­ки до твердости і витривалости у вірі, збуджували у їхніх серцях відвагу й безстрашність перед правлінням безбожницького режиму. Ледь живого після побоїв, його облили водою і залишили помирати на морозі у Велику п’ятницю, але холод нелюдської злоби і черства бездушність катів так і не змогли перетворити на лід пломеніюче любов’ю до Христа і людей серце мученика.
20. Северіян Бараник — хрестоносний, бо саме цим знаком потаврувала його груди рука НКВС-івського садиста. Як свого часу Каяфа, підкорюючись владному Господньому велінню, пророкував про Христа, прагнучи Його смерти, так і тепер безбожник явив світові правду про славного звитяжця — Того, за Ким ішов від юних літ, Кому обітував свою молодість в тишині монастирської келії, Кого голосно вістував на спасення инших, не зрадив, не відрікся, понісши хрест Його страждань на власну Голготу.
21. Яким Сеньківський — людина спокійної вдачі і лагідного усміху, друг і приятель грішників і рішучий противник гріха. Вро­джений інтелігент духа, він, здається, ніколи не зміг би скрити від людського ока цього великого Божого дару, який, неначе магнітом, притягував до нього молодь, так що навіть високим монастирським мурам, серед яких знаходив наснагу й надхнення, було не під силу вирвати його з самої гущі спраглих його проводу духовних синів і дочок. Це доконала смерть — дика, насильницька, повна наруги й жахіття, — але й вона не змогла викорінити з сердець вдячних духовних дітей надії на те, що, ведені прикладом життя їх настав­ника та за допомогою його святих молитов, вони колись будуть знову разом у щасливій вічності, цього разу — назавжди.
22. Віталій Байрак — Світло служить для того, аби світити в темряві, а свічник ніколи не ставлять долі — лише вгорі, щоби освічував тьму. Саме тому так ненависні князеві тьми слова правди, що несе просвічення. Усі сили зла було кинуто для того, щоби задути, згасити, знищити цей свічник спасительного Божого Слова і правдомовний голосник Святого Духа, але намарно, бо суд історії - правдивий суд Божий — вже виніс свій справедливий вирок для тих, хто ще вчора владно і жорстоко карав синів світла.
23. Тарсикія Мацьків — квітку її життя, сповнену пахощів чеснот і барв духовної втіхи, безжалісна смерть несподівано ско­сила в одну мить, але постріл гвинтівки не перервав її, наче птаха, злету до висот вічности. Те, що було постійною її думкою і найпота­ємнішим прагненням її серця, здійснив Господь, єдиний відатель тайн людської душі. Жертву прийнято, тепер на черзі — сповнення обітниці.
24. Олімпія Біда — яке життя, така і смерть, а яка смерть — така і вічність. Саме тому благу смерть, без нарікань і образ, скарг і зневаг — бо за Христа і Його Церкву, — хоча і посеред нестатків і труднощів життя у спецпоселенні на висилці в дрімучій сибірській тайзі, ми і звемо блаженним переставленням або зродженням у славі Божого Царства. Постійна готовність до смерти, терпеливість дов­жиною в життя, свідчення протяжністю у вічність — ось що значить “благодарити за все Бога”.
25. Лаврентія Герасимів — якого притулку повинен шукати той, кого прибіжищем і захистом є Сам Господь, в якого лікаря, окрім Нього, треба просити про зцілення тілесних ран і недуг і який порадник дасть спасеннішу від Нього раду…? “Христос — моя сила, Бог і Господь”, — разом з усією Вселенською Церквою промовляла нескорена ідолом безбожництва мучениця на далекій чужині, посеред царства непролазних боліт і надокучливої комашні, з бажанням досягти омріяного Царства живого Бога.
26. Володимир Прийма — безкорисливе служіння своєму ближ­ньому і посвята виконанню свого обов’язку якнайкраще характе­ризували поставу перед Богом цього славного мученика. Відпові­дальність та дбайливість в речах Церкви були справжньою окрасою його душі. Непевний час міг би виправдати його нерішучість та бездіяльність, а дійсна небезпека і реальна загроза його життю стали б чи не найкращими адвокатами на суді власного сумління, коли б він просто відмовився супроводжувати свого пароха в його, як виявилося, останній дорозі до спраглого Господа вмираючого брата у Христі. Але навіть багнетами не вдалося безбожникам виколоти того Бога, якого він носив у своєму серці — Єдиного Праведного Суддю, Який кожному віддає по справедливості за ділами його.

27 червня 2001 року увесь світ облетіли імена цих людей. Звершилося велике діло торжества Господньої справедливости — від імени сотень і тисяч відомих і невідомих нам свідків віри, що впали від меча найбільшої в XX столітті безбожницької комуніс­тичної тиранії на території колишньої радянської імперії, вони вперше стали перед усім людством на суд із своїми мучителями. Цього разу, віримо, не на оскарження, а на спасення багатьох. Тому сьогодні, подивляючи їхню терпеливість та витривалість у вірі, просимо їх, таких милих Спасителеві: “Моліться до Господа, щоб спаслися душі наші!”

о. Роман Тереховський

Празник Святого Йоана Хрестителя

“Істинно кажу вам, що між народженими від жінок не було більшого від Йоана Хрестителя”
(Мт. 11, 11).

Серед різних святих, яких почитає Східна Церква, особливим культом славиться святий Йоан Хреститель, Господній Предтеча. Він єдиний з усіх святих після Божої Матері має свій празник Зачаття і празник Різдва. Про його великий культ у Східній Церкві найкраще свідчать аж шість празників в його честь протягом цер­ковного року: празник Зачаття, Різдва, Усікновення, Перше і Друге Знайдення Голови, Третє Знайдення Голови і Собор після празника Богоявлення. Тож погляньмо на його особу й на його культ у Східній Церкві.

ОСОБА СВЯТОГО ЙОАНА ПРЕДТЕЧІ
Його особа поміж святими Старого Завіту особливо визначна, незвичайна і героїчна. Святий Йоан Хреститель — це велетень духа, що стоїть на грані двох завітів: Старого й Нового. Він остан­ній з пророків і перший з апостолів. Він не тільки пророк, але й предтеча-вістун, хреститель і мученик. Він один мав ласку хрестити Того, кого инші пророки тільки предсказували і в дусі бачили. Він був очищений від первородного гріха ще в лоні своєї матері.

Заки він народився, то ангел Господній сказав до його батька Захарії: “Він буде великий в очах Господніх” (Лк. 1, 15). І він справді став великий своїм героїчним життям, героїчною наукою і героїчною смертю. Сам Ісус Христос каже про нього: “Той був світич, який палає і світить” (Йо. 5, 35).

Його життя — це безперервна низка жертв й покути. Він голо­сить науку, яку до нього ще ніхто не голосив: про хрещення пока­янням, про близькість небесного царства, про появу й живу присут­ність Месії Спасителя. Він указує пальцем на Месію і хрестить Його в ріці Йордані.

Святий Йоан Хреститель відважно викриває всякі гріхи і соб­лазни. Він сміливо говорить гордим фарисеям: “Гадюче поріддя! Хто вам вказав утікати від настигаючого гніву?” (Лк. З, 7). Він не боїться прилюдно картати за гріхи і згіршення царського дому: “Йоан же казав Іродові: «Не личить тобі мати жінку брата твого»” (Мр. 6, 18).

Його героїчне життя і науку завершує героїчна смерть. Він гине, наче жовнір на посту, і віддає своє життя за найвищі ідеали: службу Богові і своєму народові. Тож у всі часи він був і буде вічним символом героя-борця за те, що святе, Боже й вічне.

Його героїчний характер, небуденні чесноти і визначну роль оспівує наше богослуження у дні його празника Різдва, даючи йому різні похвальні назви: “могутній проповідник покаяння”, “пустино­любна горлиця”, “світильник світла”, “зоря Сонця правди”, “най­більший пророк”, “великий предтеча”, “найбільший з усіх проро­ків”, “вселенський апостол”, “богознаменний голос”, “проповідник Агнця Божого і Слова”, “кінець пророків і початок апостолів”, “земний ангел і небесний чоловік”. На литії празника Усікновення ми звертаємося до нього: “Як назвемо тебе, пророче? Чи ангелом? Чи апостолом? Чи мучеником? Ангелом, бо ти жив, наче безті­лесний; апостолом, бо ти навчав усі народи; мучеником, бо твою голову відсічено за Христа”.

КУЛЬТ СВЯТОГО ЙОАНА ХРЕСТИТЕЛЯ У СХІДНІЙ ЦЕРКВІ
Культ святого Йоана Хрестителя на Сході дуже давній і дуже поширений. Свідком того є почитання його святих мощей у різних місцях; велика кількість церков у його честь; численна іконографія, аж шість празників у церковному році. Це такі празники:

1. Празник Зачаття Йоана Хрестителя — 23 вересня
Цей празник пов’язаний з празниками Благовіщення і Хрис­тового Різдва, бо зачаття святого Йоана було шість місяців перед зачаттям Ісуса Христа, а його різдво за шість місяців перед Хрис­товим Різдвом. Достовірні свідчення про празник Зачаття на Сході й Заході маємо щойно з VII століття у місяцесловах коптийському, святого Єроніма і Беди Преподобного. Синайське Євангеліє з 715 року ще цього празника не має. Святий Йоан Золотоустий має проповідь на празник Зачаття, але її автентичність — сумнівна.

2. Різдво святого Йоана Хрестителя — 24 червня
Це найбільший з усіх празників святого Йоана Хрестителя. Як празник його зачаття, так і цей празник уже знали в IV сторіччі. Науки на цей празник маємо від святого Йоана Золотоустого, святого Амвросія і святого Августина. Останній у своїй проповіді цього дня каже: “Сьогодні празнуємо день різдва святого Йоана. Це честь, якої, на нашу думку, не має ні один святий. У всьому християнському світі почитають тільки день Різдва Господа і свя­того Йоана”. Святий Августин не згадує тут про празник Різдва Божої Матері, бо в той час цього празника ще не було. На Заході празник Різдва святого Йоана Предтечі засвідчений в найдавнішому календарі африканської Церкви з V ст.

У той часі, коли сьогодні святкуємо Різдво Йоана Хрестителя, наш народ у дохристиянські часи відзначав свято Купала. Про свято Купала в Україні проф. С. Килимник каже: “Найвище, най­вибуяліше свято, яким закінчується літній соняшний цикл річних календарних дохристиянських свят — це свято молоді — хлопців та дівчат — КУПАЛО або КУПАЙЛО, що з часом після прийняття християнства, з’єдналося із святом церковним — народженням Йоана Хрестителя. Тому й носить це свято подвійну назву — “ІВАН КУПАЛО”… Купальська обрядовість та пісні належать, як гаївки та коляди, до найдавніших часів, до первісних поезій та ритуалів на честь життєподателя — сонця” (Український рік у народних звичаях, Τ. IV, с. 99).

3. Празник Усікновення Голови — 29 серпня
Ірод Антипа, син Ірода, що наказав замордувати вифлеємських дітей, свою першу жінку відпустив і жив незаконно з жінкою свого брата Филипа. Святий Йоан Предтеча прилюдно ганьбив Ірода за його поведінку. І за те заплатив своїм життям. Іродіяда помстилася Йоанові і в дуже нечесний спосіб дістала від Ірода його голову. Побожна легенда каже, що відтята Йоанова голова ще на полу­миску говорила: “Не можна тобі мати жінку брата твого”. За те Іродіяда нібито голкою колола його язик. А боячись, щоб він не воскрес, коли б голова злучилася з тілом, вона закопала голову на подвір’ї палати.

Учні святого Йоана взяли його тіло і поховали в Севасті в Самарії. Свідчення про цей празник маємо з V ст. Його містить Служебник папи Геласія (492-496). Службу Усікновенню уклали святий Андрій Критський (VII ст. ), святий Йоан Дамаскин і патрі­ярх Герман (VIII ст. ). Східна Церква від найдавніших часів цього дня зберігає строгий піст на честь мук і смерти святого Предтечі.

4. Перше і Друге Знайдення Голови
Східна Церква святкує потрійне знайдення голови святого Йоана Хрестителя. Про її знайдення довідуємося з творів священ­номученика Кипріяна, церковних істориків Созомена й Никифора та инших.

Праведна Іванна, жінка Хуси, що був управителем палати Ірода, бачила, де Іродіяда закопала голову святого Йоана. Вона вночі викопала голову, поклала до посудини і поховала на Єле­онській горі коло Єрусалима. Тут спочивала свята голова понад 300 літ аж до часу, коли на тому місці християни будували церкву і знайшли голову. При тому діялися чуда. Це було перше знай­дення голови. Вона й надалі там залишилася, і через якийсь час про неї забули.

За цісаря Костянтина Великого два монахи прийшли з Сирії до Єрусалима, щоб поклонитися святим місцям. Їм явився святий Йоан Хреститель і показав, де схована його голова. Вони взяли її з посу­диною і, повертаючись додому, дали її одному гончареві з Ємеси в Сирії. Тривалий час голова переховувалася в його родині, а потім її отримав якийсь аріянин на ім’я Євстахій і закопав у печері. Коли ж через якийсь час на тому місці будували монастир, то настоятелеві монастиря явився святий Йоан і показав, де його голова. Це було друге знайдення голови в 452 році. Історик Созомен пише, що, за наказом цісаря Маркіяна, голову перенесено до Царгорода. Перше і друге знайдення голови святкують разом 24 лютого.

5. Третє Знайдення Голови — 25 травня
У часи іконоборства в VIII ст. голову Предтечі взято з Царгорода і сховано в Команах у Малій Азії, на місці заслання і смерти святого Йоана Золотоустого. За цісаря Михайла у 857 році голову знайшли втретє і з великою почестю знову перенесли до Царгорода. Під час хрестоносних походів її забрав один латинський священик.

6. Собор Предтечі і Хрестителя Йоана
Наступного дня після празника Господнього Богоявлення, 7 січня, Східна Церква празнує Собор святого Йоана Хрестителя. Цього дня вірні збиралися разом, щоб віддати святому Йоанові окрему честь за те, що він хрестив Христа Господа.

Годиться також згадати, що 5 вересня наша Церква святкує пам’ять праведних Захарії і Єлисавети, батьків святого Йоана Хрестителя.

Святий Йоан Хреститель своїм геройським життям учить нас, що високі і святі ідеали виростають тільки з любови, посвяти і жертви. Без духа жертви нема служби Богові, нема любови ближ­нього, нема чесноти, нема героїв.

Повчання, яке містить наш слов’янський Пролог на празник Різдва святого Йоана Предтечі, закінчується такими словами: “Тож і ми, брати, натішмося цим світлим празником Господнього Пред­течі і прикрасімо себе добрими ділами. Наслідуймо цього великого пророка Йоана, що його Бог поставив за приклад усім, що хочуть спастися… Не сміємо бути християнами тільки на словах, але треба набувати добрі діла, щоб явитися без закиду на страшному суді, де не поможе слуга панові, ані батько синові, ані мати доньці, ані брат братові, але тільки добрі діла введуть нас у вічне життя, а злі діла зі стидом відженуть на муку. Хай від неї вибавить нас Господь Бог наш, що Йому слава нині і завжди і на віки віків”.

Піст Святих Апостолів

“Хто молиться і постить, той має два крила, легші від самого вітру”
(Святий Йоан Золотоустий).

Святі апостоли молитвою і постом готувалися до Зіслання Святого Духа. Вони багато молилися й постили, доки почали про­повідувати святе Євангеліє. Після молитви й посту вони висвя­чували нових пресвітерів на апостольську працю, як це читаємо в Діяннях апостолів: “Вони настановили їм по церквах пресвітерів, а після молитви й посту, передали їх Господеві, в якого ті увірували” (14, 23). Святий Йоан Золотоустий свідчить, що “апостоли майже завжди постили” (Бесіда. 57, на св. Мт. ).

Тож і свята Церква з давніх-давен молитвою і постом приго­товляє своїх вірних до великого празника Святих верховних апос­толів Петра й Павла, пам’ять яких святкуємо 29 червня, а наступ­ного дня ще й Собор 12 апостолів. Цей піст настає після святої П’ятдесятниці, тому в давнину деколи його називали постом П’ят­десятниці. Він знаний також, як піст святих апостолів, піст Апос­тольський, піст Петрів і піст літній. Наш народ зве його Петрівкою.

ВСТАНОВЛЕННЯ ПЕТРІВКИ
Піст святих апостолів дуже давній, бо сягає перших віків християнської віри. З IV століття маємо про нього свідчення святого Атанасія Великого і святого Амвросія Медіолянського, а з V ст. святого Льва Великого і Теодорета Кирського. Найдавніше свідчення про Петрівку дає нам святий Атанасій Великий († 373). У своєму листі до цісаря Констанція, де скаржиться на переслідування від аріян, він пише: “У часі тижня після святої П’ятдесятниці народ, що зберігав піст, вийшов на цвинтар молитися”. “Господь так вирі­шив, — каже святий Амвросій († 397), — щоб ми брали участь в Його муках в часі Чотиридесятниці, так, щоб і раділи ми Його воскресенням під час П’ятдесятниці. Ми не постимо в П’ятдесятниці, тому що в ті дні сам Господь перебував з нами… Бути разом з Хрис­том — це наче пожива для християн. Тож у часі П’ятдесятниці ми живимося Господом, що з нами перебуває. Після тих днів, коли Господь піднісся на небо, ми знову постимо” (Бесіда. 61).

Святий Лев Великий († 461) говорить: “Після празника П’ятде­сятниці піст особливо необхідний, щоб його подвигом очистити наші думки і стати гідними дарів Святого Духа… Тому то установ­лений незмінний і спасенний звичай, щоб після святих і радісних днів, що їх празнуємо в честь Господа, який воскрес із мертвих і потім піднісся на небо, і після прийняття дару Святого Духа, — приходив подвиг посту” (Бесіда. 74 і 76).

Паломниця С. Етерія (кінець IV ст. ) у своєму щоденнику зга­дує, що наступного дня після празника П’ятдесятниці починався піст. В Апостольських постановах (IV ст. ) сказано: “Після П’ятдесят­ниці празнуйте одну седмицю, а потім зберігайте піст, бо справед­ливість вимагає, щоб радіти після одержання дарів Божих і пости­ти після відпочинку тіла”.

Із свідчень IV сторіччя виходить, що в Олександрії, Єрусалимі й Антіохії піст Апостолів був пов’язаний з П’ятдесятницею, а не з празником святих апостолів Петра й Павла. У перші століття після П’ятдесятниці був звичайно один тиждень радости, тобто загаль­ниця, а потім один тиждень посту.

Про Петрів піст згадується в канонах царгородського патріярха Никифора (806-815). В уставі святого Теодора Студита сказано про Чотиридесятниці святих апостолів. Симеон Солунський († 1429) так пояснює мету цього посту: “Піст апостолів слушно встанов­лений в їхню честь, бо через них ми одержали дуже багато благ і вони є для нас прикладом і вчителями посту… Ми, згідно з Апос­тольськими постановами, що їх уклав Климент, після Зіслання Святого Духа один тиждень празнуємо, а потім у наступному тижні постом віддаємо честь апостолам, що навчали нас постити”.

ТРИВАННЯ ПЕТРІВКИ
Піст Петрівки ввійшов у практику в Церкві не дорогою закону, але через звичай. З тієї причини тривалий час не було одностайнос­ти ані щодо його дотримання, ані щодо часу його тривання. Одні постили 12 днів, другі — 6, инші — 4, а ще инші — тільки один день. Антіохійський патріярх Теодор Вальсамон († 1204) про Пет­рівку каже: “За сім днів і більше до празника Петра й Павла всі вірні, тобто миряни й монахи, зобов’язані постити, а хто б не хотів, то хай буде виключений з християнської спільноти”.

З твору Про три чотиридесятниці, який приписують монахові синайської обителі Анастасієві Синаїтові (VI-VII ст. ), довідуємося, що піст апостолів тривав від першої неділі після П’ятдесятниці аж до празника Успення Пресвятої Богородиці. Пізніше від нього відділився Успенський піст, і з Петрівки виключено місяць липень. Симеон Солунський говорить про один тиждень посту Петрівки. Сирійці-уніяти зменшили цей піст до чотирьох днів, а сирійці-яковіти дотримуються його разом з греками.

Піст святих апостолів у нашій Церкві триває від неділі Всіх святих до 29 червня — празника святих Апостолів Петра й Павла. Він може бути довший або коротший, залежно від того, коли випадає празник Пасхи. Випаде празник Пасхи скоріше — довша Петрівка, випаде пізніше — коротша Петрівка. Найбільше вона може мати шість тижнів, а найменше — один тиждень і один день. Тривання Петрового посту вже на початках християнської України був той самий, що й сьогодні.

ПРИПИСИ ПЕТРОВОГО ПОСТУ
Петрів піст є дещо лагідніший, ніж Вели­кий піст перед Пасхою. Київський митрополит Георгій (1069-1072) у своєму Уставі не дозволяє під час Петрівки вживати ані м’ясні, ані молочні страви. У середу і п’ятницю він приписує суху їжу, тобто хліб і воду чи су­шені фрукти. У вівторок, четвер, суботу й неділю дозволяється їсти рибу два рази на день й пити вино. Крім того, ще наказується робити по сто поклонів денно до землі, за ви­нятком суботи, неділі і свят. Митрополит Ге­оргій був грек, тому мож­на припустити, що він приписав нашій Церкві таку саму практику Пет­рівки, яку той час мала грецька Церква.

Замойський Синод 1720 року пригадує, що в нас Петрівка триває від першої неділі після Зелених свят, тобто від неділі Всіх святих, до празника святих апостолів Петра й Павла. Синод уважає, що від цього посту можна зві­льняти селян і робітників частково або цілком тому, що він припадає на час жнив. Львівський Синод 1891 року на час Петрівки дозволяє в понеділок, середу і п’ятницю набіл, а в инші чотири дні тижня м’ясні страви, але накладає на мирян обов’язок перед обідом і перед вече­рею проказувати п’ять разів “Отче наш” і п’ять разів “Богородице Діво”, а духовні особи мають відмовляти п’ятдесятий псалом.

Празник Святих Апостолів Петра і Павла

“Днесь радісний празник засяяв усім країнам: пре­цінна пам’ять премудрих і верховних апостолів Петра й Павла”
(Стиховна вечірні празника).

Святим апостолам завдячуємо скарб Христової віри. Вони передали нам Христову науку, від них маємо святе Євангеліє й апостольські листи, вони поклали тривку основу під Христову Церкву.

Про велике значення святих апостолів для нас говорить слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. “Апостоли в повному значенні того слова, — каже він, — є нашими батьками по вірі. Через їх руки Бог дав людству й кожному народові у християнській Церкві все, що належить до Божої апостольської традиції. У своєму аскетичному житті, як і в проповіді, не можемо, отже, забувати, що все маємо з їхніх рук. Їх апостольським трудам і їх молитвам завдячуємо все, що маємо… На перше місце висувається святий апостол Павло, який у своїх Посланнях дав Церкві таке рясне Боже Об’явлення й такі рясні Божі науки… Круг церковного року висуває на перше місце апостола Петра, призначуючи йому два дні в році — Поклін його кайданам 16 січня і 29 червня” (Про Почитання святих, 1941).

Східна Церква з великою урочистістю святкує 29 червня праз­ник, який в наших богослужбових книгах має таку назву: “Святих славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра й Павла”. Обидва ці апостоли визначні своїм характером, своєю ревною апос­тольською працею та своїм великим культом у святій Церкві.

СВЯТИЙ АПОСТОЛ ПЕТРО
Ісус Христос, маючи великі плани щодо особи святого Петра, на початку покликання апостола змінює його ім’я Симон на сим­волічне Петро-Кифа, що означає скала, бо той повинен бути ска­лою, що двигатиме основу Церкви. Святий Петро має близькі стосунки з Христом в часі діяльности останнього. Він свідок Хрис­тового прославлення на Таворі, від імени всіх апостолів визнає Христове божество, разом із святим Йоаном готує пасху для Хрис­та. Він є свідком Христового конання в Оливному Городі. Христос платить податок до храму за себе і за Петра.

Після Господнього вознесення святий Петро стає головою апостолів і першої християнської громади в Єрусалимі. Під його проводом відбувається вибір нового апостола на місце Юди. Він скликає до Єрусалима перший собор Христової Церкви. Святий Йоан Золотоустий називає Петра “первородною вівцею із стада доброго Пастиря”.

Любов Христа Господа — це головний мотив його апостольсь­кої діяльности, трудів і жертви. Та любов вкінці завела його на муки і смерть за свого улюбленого Вчителя. Існує передання, що Петро вважав себе негідним умирати на хресті, як Христос, тому просив, щоб його розіп’яли стрімголов. Цю традицію підтверджує єпископ Євсевій († κ. 340) у своїй Історії Церкви та святий Йоан Золото­устий у проповіді на празник святих апостолів Петра й Павла, де каже: “Радуйся, Петре, що вмер на хресному дереві розп’ятий стрім­голов”. Святий Петро загинув у Римі за цісаря Нерона (54-68) між 64 і 67 роками після Христа. Святий Йоан Золотоустий, ідучи за традицією, подає 29 червня як день його смерти.

СВЯТИЙ АПОСТОЛ ПАВЛО
Павло не належав до числа дванадцяти апос­толів, але за свою повну посвяти апостольську працю, надлюдські жерт­ви й муки у Христовій службі, отримав титул верховного апостола, як і святий Петро. Він єди­ний з апостолів, хто мав кращу освіту та з наро­дження був римським громадянином. Сам Ісус Христос чудом його на­вертає і покликає на апостола по дорозі до Да­маска. Після свого навер­нення з гонителя хрис­тиян він серцем і душею стає ревним і мужнім апостолом Христа. “Пав­ло був вовком, — каже святий Йоан Золото­устий, — і став ягням. Був терням і став вино­градом. З ворога став другом, з бур’яну — хлі­бом… Хулитель став бо­гословом, гонитель — благовісником, мучитель — керманичем, зрадник — сподвижником” (Про святих дванадцятьох апостолів).

У своїй апостольській праці святий Павло показав сильний характер, велику силу волі та гарт духа. Він день і ніч, цілі літа був без­боязним проповідником прав­ди святого Євангелія. Його безмежна любов до Христа не знає перешкод, не знає труднощів, ніколи не ста­вить меж жертовности. Він відбуває великі місійні по­дорожі, організовує нові Церкви, завжди готовий на муки і смерть за Христа.

Апостол народів не тільки відомий як проповід­ник, добрий організатор, але й як визначний бого­слов і письменник. До нас дійшли 14 листів, які Павло написав до різних Церков чи осіб, у яких викладає Христову науку. Святий Павло віддав своє життя за Христа, загинувши від меча в Римі 29 червня 65 або 67 року по Христі.

КУЛЬТ ПЕТРА І ПАВЛА У СВЯТІЙ ЦЕРКВІ
З огляду на велике значення апостолів для святої Церкви їхній культ починається від їхньої смерти. Їхні гроби в Римі були добре відомі всім християнам, і зазнавали великої почести. Святий Єронім († 420) каже: “Коли я ще як юнак учився в Римі, то зі своїми ровесниками звичайно в неділю ходив я на гроби апостолів і муч­еників”, їхній культ стає загальний у IV ст. у Східній і Західній Церквах. Костянтин Великий († 337) збудував у Царгороді велич­ний храм на честь дванадцяти апостолів, де його і поховали.

Найдавніші церковні календарі вже містять празник на їх честь. Первісно не всі Церкви святкували пам’ять святих апостолів Петра й Павла однаково. Календар Фурія Філокала з середини IV ст. вша­новує пам’ять Петра й Павла 29 червня. Сирійський календар з 411 року 28 грудня зазначає: “Павла й Петра, верховних апос­толів”. Подібно і грузинський місяцеслов має їхній празник 28 груд­ня. Календар Полемія Сильвія († 455), єпископа міста Сіттен у північній Італії, день смерти Петра й Павла подає 22 лютого. Антіо­хійський місяцеслов з IV ст. має празник святого Петра 28 червня, а святого Павла — 29 червня. Несторіяни вшановують пам’ять обох верховних апостолів у другу п’ятницю після празника Богояв­лення. З проповіді на празник святих Петра й Павла святого Софрона Єрусалимського довідуємося, що четвертий день після Христового Різдва в Єрусалимі був присвячений цим двом апос­толам, їхній празник у Римі в V ст., як свідчить папа Лев I († 461), мав навіть восьмиденне попразденство.

Визначні Отці Церкви, як святий Йоан Золотоустий, святий Августин, святий Амвросій та инші залишили нам гарні похвальні науки в честь святих апостолів Петра й Павла. Найбільше про­повідей на їхню честь має святий Йоан Золотоустий. “Рим має двоє світлих очей, — каже він, — це тіла тих святих апостолів. Не так ясне небо, коли сонце розливає свої проміння, як світлий город римлян, що освітлює всі кінці вселенної тими двома світлами” (Твори, Т. 9, с. 856). “О, блаженна двійце, — говорить він в иншій науці, — що вірно вловила душі всього світу! Петро — начало правої віри, великий священнодіятель Церкви, наставник християн, скарб вишніх сил, апостол, наділений честю самим Христом. Пав­ло — великий проповідник правди, похвала вселенної, небесний чоловік і земний ангел, слава Церкви; орел, що вознісся до неба, ліра Святого Духа… Павло й Петро — церковні світила, що кожно­денно просвічують Церкву, скарбники Святого Духа, просвітителі вселенної, посуди благодати, тлумачі Святої Тройці, пояснювачі Божественного Слова… Колони Церкви, великі світильники вселен­ної” (Твори, Т. 8, с. 615-616).

Святий Амвросій у дні Петра й Павла навчає: “Цей день, брати, усім нам і всьому світові добре знаний, бо сьогодні пам’ять святих Петра й Павла, їхній празник не може вкритися ні в одній частині світу”. Святий Августин в одній із своїх проповідей в їхню честь каже: “Хоча з передання знаємо, що вони не загинули в один час, то все-таки пам’ять обидвох празнуємо в одному дні, тому що апостол Павло на один рік пізніше загинув того самого дня, якого Петро із в’язів тіла переставився у світ ангелів”.

На основі проповідей святого Йоана Золотоустого службу на цей празник уклали святі Андрій Критський, Йоан Дамаскин, Косма Маюмський та инші. Головний зміст служби празника Петра й Павла — це значення апостолів для Христової Церкви, їхня рев­ність, посвята й жертва. На стиховні малої вечірні читаємо: “Петре, осново апостолів, каменю Христової віри, християн начало… Павле, проповіднику народів, опікуне християн, світильнику вселенної, голосні уста Христа живого Бога… Петре, верховний ученику; Павле, ідеале апостолів”. Стихири великої вечірні величають їх такими похвалами: “Страшні мечі духа, світлі окраси Риму, всієї вселенної кормителі, Нового Завіту Богом писані духовні таблиці… Основники Церкви, справжні колони, основа і труби божественних Христових наук і страждань… Петре, каменю й осново віри, і Павле, посудино вибрана”.

На хвалитних стихирах утрені свята Церква закликає всіх вірних до прослави верховних апостолів та до радісної участи в їхньому празнику: “Настав для Христової Церкви визначний праз­ник апостолів, який вимолює спасення нам усім… Радуйтеся, сві­тильники для тих, що в темряві, ясні зорі духовного Сонця. Радуй­теся, Петре й Павле, непорушні основи божественних наук, друзі Христові, прецінні посуди, прийдіть невидимо поміж нас і наділіть надприродними дарами тих, що піснями славлять ваш празник”.

Наступного дня після празника святих апостолів Петра й Пав­ла, ЗО червня, Східна Церква празнує пам’ять усіх Христових апос­толів. У науці на цей день святий Йоан Золотоустий ось так сла­вить святих апостолів: “Ви — непохитні колони правдивої віри, слава Церкви, скіпетри царства… Тут Петро навчає Рим, там Павло проповідує світові. Андрій навчає мудреців Геллади. Симон при­водить варварів до Бога. Тома хрещенням вибілює етіопців. Юдея почитає престол Якова. Олександрія припадає до трону Марка. Лука й Матей пишуть Євангелія. Йоан тайновідець, як за життя так і по смерті має у своїй опіці Ефес. Вартоломей учить лікао­нійців стриманости. Филип чудом рятує Єрапіль. Всі безнастанно чинять усім і всюди добродійства. Сам їхній прах і в гробницях безсмертний. Тепер вони слуги, а потім засядуть як судді світу” (Твори, Т. 8, с. 619).

Преподобні Антоній і Теодосій Печерські

“Антоніє і Теодосіє, ви засяли на Русі, наче два пресвітлі світила”
(Литійні стихири).

Усі святі, що їх почитаємо, нам милі й дорогі, бо вони Божі улюбленці, а наші заступники перед Богом. Та найдорожчі й най­ближчі нам ті святі, що вийшли з нашої крови й кости — святі нашого українського народу. Вони наша честь і слава, вони наші заступники перед Божим престолом, тож і слушно їм належить від нас особливі любов і почитання. “На особливіше почитання заслу­говують наші святі, — каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, — себто ті, що є славою і прикрасою нашої Церкви й українського народу. Може і випадково майже всі вони зібралися в липні, так, що той місяць можна б назвати місяцем українських святих. Культ наших святих є для українського народу тим важ­ливий, що підтримує і освячує християнську любов Батьківщини” (Про почитання святих, 1941).

До славних і великих українських святих належать два світлі подвижники й основоположники українського чернецтва — святий Антоній і святий Теодосій Печерські. Розглянемо їхнє покликання, значення і культ в українському народі.

ОСНОВОПОЛОЖНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ЧЕРНЕЦТВА
У першому сторіччі християнської Руси-України Господь Бог послав нашому народові двох великих подвижників чернечого жит­тя — преподобних Антонія і Теодосія Печерських. Їхня праця, молитва, жертва і святість залишили глибокий слід у житті україн­ського чернецтва й Церкви. Про їхнє життя і діяльність довідуємося з наших літописів того часу, з Житія преподобного Теодосія пера літописця Нестора та з Печерського Патерика.

Преподобний Антоній Печерський
Походив з Любеча на Чернігівщині. У молодому віці йде на Атон, там постригається в ченці й отримує ім’я Антоній. У Божих планах було, щоб він служив народові на рідній землі. Тож одного дня ігумен звернувся до нього: “Антонію, вертайся на Русь, щоб там бути корисним для для инших. І нехай благословення святої Гори буде з тобою”. Антоній послухав того голосу, наче голосу Божого. Приблизно в 1051 році він повертається на Русь і посе­ляється в печері села Берестова недалеко від Києва, де колись перебував митрополит Іларіон. Бажанням Антонія було жити саміт­но в молитві й покуті. З часом до нього починають приєднуватися ідейні юнаки і він їх приймає. Через якийсь час їх було 12, а серед них священик Никон, Теодосій та Варлаам, син боярина. Одначе преподобний Антоній надає перевагу життю самітника, тому пере­ходить до иншої печери. Там він дожив до глибокої старости. Спочив у Бозі в 1073 році на 90 році життя. Його пам’ять наша Церква святкує 10 липня.

Преподобний Теодосій Печерський
Народився у Василькові коло Києва. Виростав у Курську, де його батько був княжим урядником. З дитинства мав нахил до побожного життя. Ставши юнаком, хотів присвятити себе мона­шому життю, та на перешкоді стала його мати. Маючи яких 20 літ, він утікає з дому до Києва, де його приймає преподобний Антоній, а священик Никон постригає його в ченці. Теодосій від самого початку стає добрим, ревним і зразковим монахом. Після відходу преподобного Антонія до иншої печери монахи вибирають Теодосія своїм ігуменом. Він мав тоді лише 30 років. Під проводом Теодосія монастир у печері скоро росте і незабаром число монахів доходить до ста осіб. Приблизно в 1062 році Теодосій з монахами виходить з печери, а в 1073 році закладає основи під нову церкву й монастир. Та йому не судилося закінчити будівництво храму Успення Пресвятої Богородиці, бо після короткої недуги він перед­часно покидає цей світ 3 травня 1074 року. Преподобний Теодосій був священиком. Пам’ять його успення празнуємо 3 травня, а перенесення його мощей — 14 серпня.

ЗНАЧЕННЯ ПРЕПОДОБНИХ АНТОНІЯ І ТЕОДОСІЯ ДЛЯ НАШОЇ ЦЕРКВИ Й ЧЕРНЕЦТВА
Преподобний Антоній своїм життям у печері коло Києва дав початок Києво-Печерському монастирю. Тим він заслужив собі ім’я первоначальника всіх руських монахів. Літописець Нестор називає преподобного Антонія великим і славним.

Преподобний Теодосій — будівничий Києво-Печерського мо­настиря та організатор українського чернецтва в монастирях. Істо­рія нашої Церкви слушно називає його батьком українського чер­нецтва. Літописець Нестор називає його “другим великим світилом на руському небі після преподобного отця нашого Антонія”. Він має для нього найкращі слова похвали як для монаха, ігумена й організатора. Славить його, як “хороброго мужа, високого життям, чудового чеснотами, визначного чудесами”. У кінцевій похвалі свого життєпису Нестор величає преподобного Теодосія “нашим учителем, наставником і пастирем, великим між Отцями, давнім світильником, будівничим і чудотворцем у Руській Землі”. У кінці він звертається до преподобного Теодосія з молитвою і закликає його: “Радуйся, просвічення Руської Землі, бо ти наче рання зірка, що з’явилася на заході, а засяяла на сході і просвітила всю Руську Землю!… Радуйся, Отче Теодосіє, наша похвало і красото! Лавра хвалиться тобою і до кінця вселенної стало славним її ім’я” (Печер-ський Патерик).

Преподобний Теодосій, бажаючи спрямувати наше чернецтво на традиційний шлях Східної Церкви, кладе в його основу монаший і церковний Устав святого Теодора Студита († 826), який базувався на дусі і правилах святого Василія Великого († 379), тобто перед­бачав службу Богові і своєму народові. Преподобний Теодосій дещо змінив монаший Устав святого Теодора Студита та пристосував його до обставин нашого народу. Тож історики звуть його також Уставом преподобного Теодосія Печерського. Цей Устав перейма­ють наші монастирі, а з часом він переходить і на землі Московії. Пустинне життя, що його практикував преподобний Антоній, ніко­ли не було популярним в Україні.

Києво-Печерський монастир, отримавши завдяки преподобному Теодосію добру організацію і дисципліну, скоро стає головним центром і вогнищем релігійного, наукового й культурного життя для цілої Руси-України.

Наш історик М. Чубатий у своїй “Історії Християнства на Руси-Україні” про значення Києво-Печерського монастиря пише: “Оснування та життя Печерського монастиря були епохальною подією в розвитку Київського християнства, зокрема тому, що не єрархія, — згодом чужа на верхах, а українська тільки на місцях, — але Печерський монастир, а за ним і другі монастирі, формували практичне християнське життя Руси-України вже від середини XI століття… Крім суспільної праці, Печерський монастир займався також освітньою роботою. Монахи малювали ікони, переписували книги, а сам Печерський монастир мав багату книгозбірню. Та найважливішою заслугою Печерського монастиря було те, що він став осередком літописання Руської Землі, від якого брали відписи та запозичували досвід инші осередки Руської держави-імперії… Печерська Лавра, як сторож чистого християнства, стала відразу сторожем християнської моралі, у приватному та публічному житті Руси-України… Печерський монастир став розсадником християн­ського патріотизму на Русі-Україні, центром опозиції проти візан­тійського верховодства на Русі… Одним словом, Печерська Лавра в другій половині XI століття стала кузнею християнсько-українсь­кої ідеології, яку ми окреслили назвою Київського християнства” (Τ. І, с. 362-365).

Слід зауважити, що настоятель Києво-Печерського монастиря до середини 12 сторіччя звався ігуменом, а від 1159 року силою грамоти великого князя Андрія Боголюбського — архимандритом. Та сама грамота надала монастирю титул лаври і право ставропігії. У 1592 році царгородський патріярх Єремія II наділив Печерську Лавру патріяршою ставропігією. Цариця Катерина II у 1786 році зліквідувала самостійне управління Печерської Лаври й підпо­рядкувала її владі київських митрополитів, які стали її архиманд­ритами. Для управління Лаврою митрополит призначав свого наміс­ника з монашої братії.

КУЛЬТ ПРЕПОДОБНИХ АНТОНІЯ І ТЕОДОСІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДІ
Ще за свого життя як преподобний Антоній, так і преподобний Теодосій, мали славу великих праведників і були в пошані не тільки серед своїх монахів, але й серед князів, боярів та всіх киян.

Преподобного Антонія тривалий час після смерти не вписували у список святих, не було празника на його честь, бо на його гробі не діялися чуда. Одною з вимог канонізації у Східній Церкві є якраз творення чудес за життя або після смерти. Коли в першій половині XII ст. творився Пролог — тобто життєписи святих — Руської Церкви, то вшанування пам’яті преподобного Антонія там ще не було. Зате Печерський Патерик, який написано в першій половині століття, багато разів називає преподобного Антонія святим. Тож причислення його до хору святих і встановлення на його честь празника відбулось десь у кінці XII або XIII століття.

Культ преподобного Теодосія почався дуже швидко після його відходу у вічність. Ще за життя він мав дар творення чудес, а потім і на його гробі діялися чуда. До поширення культу преподобного Теодосія багато причинилося також перенесення його мощей 1091 року з печери до храму Успення Пресвятої Богородиці, який він почав будувати. У 1107 році на його честь встановлено празник по цілій Русі. Тоді ж його ім’я було вписане в синодик, список святих, яких поминають на литії. Під час нападу монголів мощі преподоб­ного Теодосія сховали і досі ніхто не знає, де вони знаходяться. У 1764 році на місці, де стояли його мощі, поставлено кенотафій — пам’ятник у формі труни.

Служба празника преподобного 3 травня величає його, як “пресвітлу зорю руської землі”, “монахів світило і пастиря”, “вели­кого Отця”, “всесвітлого світильника”, “преподобних похвалу”, “колону благочестя”, “взірець чесноти”. Тут оспівані його молитва, піст, покута, чування, чуда й діла милосердя. На стихирах вечірні його празника свята Церква закликає вірних, щоб віддали належну честь преподобному Теодосієві, бо “він був для христолюбивих князів учителем правої віри, для вельмож — сильною обороною, для сиріт — милосердним Отцем, для вдовиць — ревним опікуном, для скорбних — потіхою, для вбогих — скарбом, для монашого хору — драбиною, що веде на небесну висоту, а для всіх, що до нього зверталися — невичерпним джерелом води, — і він молиться безнастанно за спасення душ наших”.

Преподобні Антоній і Теодосій — це слава нашого українського чернецтва, нашої Церкви й народу. Вони наші постійні заступники перед Богом, дають нам добрий приклад любови, жертви й посвяти Богові, Церкві й народові. Літописець Нестор у життєписі святого Теодосія, заохочує нас наслідувати преподобного: “Тому й ми, браття, стараймося бути ревнителями і послідовниками життя преподобного Отця нашого Теодосія і його учнів, яких він послав перед собою до Господа, щоб і ми стали достойні почути отой голос Владики і Вседержителя: “Прийдіть, благословенні Отця мого, і візьміть у спадщину царство, що було приготоване вам від створен­ня світу” (Мт. 25, 34), (Печерський Патерик).

Свята Княгиня Ольга

“Радісно празнуємо у світлому дні твоєї святої смерти, Ольго богомудра, засилаючи молебну пісню до Христа, що вінчав тебе вінцем нетлінним”
(Канон святої Ольги).

На небосхилі святих Христової Церкви, наче зорі, сяють різні святі українського народу. Поміж ними особливим світлом святости ясніє княгиня Ольга, пам’ять якої відзначаємо 11 липня. “Повість временних літ” величає Ольгу такими словами: “Вона предтеча християнської землі, як рання зірниця перед сонцем і як зоря перед світанком… Вона перша від Руси ввійшла в царство небесне, тому руські сини хвалять її як начальницю, бо й по смерті вона молить Бога за Русь”.

Свята Ольга це перша християнка на великокняжому престолі Києва, перша просвітителька й учителька християнської віри в Русі-Україні. Її хрещення створило широкий шлях до християнізації нашої держави.

СВЯТА ОЛЬГА — НЕЗВИЧАЙНА ОСОБИСТІСТЬ
Свята Ольга належить до найсвітліших жіночих постатей на­шої княжої держави. Вона вирізнялася світлим характером, сильною волею та надзвичайною мудрістю в управлінні нашою держа­вою. Це жінка з великим державницьким умом. Наш літопис нази­ває її “наймудрішою серед усіх людей”.

Після смерти свого чоловіка, князя Ігоря († 945), Ольга довгі роки сильною рукою правила великою державою від імени свого малолітнього сина Святослава. “Нікому з володарів, — каже істо­рик Наталія Полонська-Василенко, — не присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в авреолі мудрости й жіночого чару” (Історія України, Τ. І, с. 101).

Велика мудрість святої Ольги виявилася і в тому, що вона прийняла християнську віру і саме цим сильно піднесла авторитет свій і своєї держави в очах Візантії та християнських володарів Західної Європи. “Княгиня Ольга, — вважає історик Микола Чуба­тий, — стоїть дійсно на перехресті релігійної та культурної історії Руси-України” (Історія Християнства на Руси-Україні, Τ. І, с. 186).

Наша Церква у богослуженні празника величає Ольгу такими похвалами: “Наче сонце, засяяла нам твоя преславна пам’ять, Ольго богомудра, мати князів руських, Христова мізинице… Ти наша велич і похвала, Ольго богомудра, бо тобою ми визволилися від ідольського обману… Сильна наче львиця, одягнена силою Святого Духа… Чиста наставнице закону й учителько Христової віри, прийми похвалу від недостойних рабів, і молися до Бога за нас, що свято празнуємо твою пам’ять”.

ХРЕЩЕННЯ СВЯТОЇ ОЛЬГИ
Були різні спонуки, щоб схилити святу Ольгу прийняти хрис­тиянську віру. Це передусім політичні, культурні й торговельні відносини Руси з християнською Візантією та християнськими державами Заходу. Уже за часів князя Олега († 912) були в Києві й на Русі варяги-християни, а за князя Ігоря вони мали свою церкву святого Іллі в Києві. У цій церкві християни-дружинники, підписуючи мирний договір з Візантією 944 року, присягали князеві Ігореві, чоловіку Ольги. Ольга бачила також чесне і високо мо­ральне життя християн у Києві. Тож нічого дивного, що і в неї з’явилося бажання стати християнкою. Проф. М. Чубатий про мотив Ольги прийняти Христову віру каже: “Немає сумніву, що її вроджена інтелігенція обсервувати світ, окружаючий Русь, та її зносини з християнами, яких у Києві було багато, особливо варяг, довели її поволі на шлях до християнства” (Цит. твір, с. 174).

Дата хрещення Ольги до сьогодні не розв’язана. У літописі сказано, що Ольга хрестилася в Царгороді 955 року. Грецькі дже­рела широко описуючи її побут у Царгороді в 955-957 роках, нічого не згадують про її хрещення. Таку важливу подію, як хрещення володарки Руси вони не могли б оминути мовчанкою. Більшість істориків вважають, що Ольга охрестилася в Києві в 954-955 роках і вже як християнка була потім з великим почтом у Царгороді.

Християнська віра сильно вплинула на особисте життя Ольги і її оточення. Тепер вона творить багато справ милосердя. У деяких документах сказано, що ніби це вона збудувала в Києві церкву святої Софії і дала гроші на будову церкви святої Тройці у Пскові. У 959 році вона посилала послів до німецького короля Оттона І. Західні літописи стверджують, що княгиня просила в нього єпис­копа і священиків.

Старання Ольги навернути і свого сина Святослава на хрис­тиянську віру не увінчалося успіхом. У Повісті временних літ читаємо: “Ольга живучи зі своїм Святославом, навчала його потре­би охреститись, і він того не притримувався, ані не приймав до своїх ушей… Ольга часто говорила: “Я, мій сину, Бога пізнала і радуюся, коли ж і ти пізнаєш, то пічнеш радуватися”. Він же не звертав уваги на те, кажучи: “Як я можу новий закон прийняти один? А дружина моя почне з цього сміятися”. Вона ж говорила до нього: “Коли ти охрестишся, всі будуть робити те саме”. Він же не послухав матері, творячи звичаї поганські. Одначе Ольга таки любила свого сина Святослава говорячи: “Нехай буде воля Божа. Коли Господь схоче помилувати мій рід та руську землю, хай вложить їм у серце навернутися до Бога, як і мені дарував Бог”. І не кажучи, молилася за свого сина кожної ночі й кожного дня, виховуючи сина до його мужеськости та росту”. Хоча не вдалося Ользі навернути сина, але все-таки її вплив на нього був великий. “Одне Ольга осягнула, — завважує історик М. Чубатий, — а саме, що її син Святослав був толерантний до християн і лояльний до неї, як до своєї матері. Крім розходжень у вірі в инших справах до самої смерти був він добрим та відданим сином. Ольга ж справу його навернення, як ми читали в Повісті, віддала вповні на Божу волю” (Цит. твір, с. 182).

Немає сумніву, що Ольга, ставши християнкою, хотіла, щоб і її народ прийняв Христову віру, однак, з огляду на тодішні по­літичні обставини в державі, вона не наважилась приступити до загального хрещення своїх підданих. Це зробив її внук святий Володимир Великий.

Про християнське життя Ольги свідчить її остання воля, де вона просить, щоб її поховали за християнським звичаєм і на гробі не справляли поганської тризни. Померла вона у глибокій старості 969 року, маючи близько 75 років.

Святий Володимир Великий близько 1000 року переніс тіло Ольги до новозбудованої Десятинної церкви за київського митро­полита Леонтія (992-1008). Монах Яків пише, що в труні було віконце, через яке можна було побачити нетлінне тіло Ольги. Під час нападу монголів мощі Ольги сховали під руїнами Десятинної церкви. Митрополит Петро Могила, відбудовуючи 1635 року неве­лику церкву на місці Десятинної, віднайшов мощі святої Ольги, вони зберігалися там до XVIII ст. За наказом московського Свя­тішого Синоду їх переховали, але місце нікому не відоме.

КУЛЬТ СВЯТОЇ ОЛЬГИ В НАРОДІ
Після смерти княгиню Ольгу тривалий час не канонізували, оскільки на її гробі не діялися чуда, що є умовою канонізації. Ані літописець, ані монах Яків нічого не згадують про святкування пам’яті святої Ольги, хоч обидва говорять, що при перенесенні її мощей за Володимира Великого її тіло було нетлінне.

Культ святої Ольги і празнування дня її смерти існували в нашій Церкві ще до приходу монголів. Здається, також, що і чуда діялися, бо її ім’я було поміщено у список святих приблизно XII ст. Про святкування пам’яті Ольги ще в домонгольській добі довіду­ємося з трьох збережених списків сербського Прологу з XIII-XIV століття. Ті списки переписано з болгарського тексту, який відпи­сали з руського оригіналу. У них подано життєписи руських святих київської области, що їх празники були встановлені ще до нападу монголів. Серед тих святих є також життєпис княгині Ольги, який закінчується словами: “Ольго, не переставай молити Бога за тих, що почитають день твого упокоєння”. Згаданий сербський Пролог подає день смерти Ольги 11 липня.

Не можна з певністю сказати, чи окрема служба на честь святої Ольги вже була в домонгольській добі, бо до нас з того часу нічого не дійшло. Теперішня служба її празника походить з сере­дини XV ст.

Московський цар Іван Васильович у 1557 році вислав до царго­родського патріярха Йоасафа пом’яник руських великих і удільних князів. У ньому немає імени Ольги серед імен князів і княгинь, яких поминали на молебнях як святих, але воно засвідчене серед імен тих, яких треба було поминати на панахидах.

Постать святої Ольги, як володарки, кількома словами влучно окреслює історик Наталія Полонська-Василенко. “Підсумовуючи відомості про Ольгу, — каже вона, — треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу”. Влучно охаракте­ризував її М. Грушевський: “Держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала її ослабнути ні розвалитися”. Вона наладнала дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імпе­ріями Європи, представниками культури Середньовіччя. Хрещення Ольги, яке залишилося її приватною справою, дало підстави нази­вати її “світанком перед сонцем”, а сучасникам її внука Володимира казати, що вона була “наймудрішою серед чоловіків” (Цит твір., с. 105).

Святий Володимир Великий

“Прийдіть вірні, заспіваймо духовну пісню і про­славмо Христа, який світло прославив чесного Володи­мира Великого князя”
(Канон утрені празника).

Поміж великими і світлими мужами нашої княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів. Вона завжди була великою моральною силою для нашого народу, передусім у дні його горя і руїни. Тією християнською вірою наш народ довгі-довгі сторіччя жив і кріпився, тією ж вірою він і сьогодні живе і кріпиться в неволі безбожного комунізму. І в тому якраз велика заслуга свя­того Володимира Великого, що дав нашому народові цінний скарб святої віри. Він вічно житиме у серці нашого народу як його хреститель, апостол і святий.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — ХРЕСТИТЕЛЬ РУСИ-УКРАЇНИ
Християнська віра не була чимось чужим і незнаним для Воло­димира Великого. У Києві вже за князя Ігоря були християни, які мали свою церкву. Християнкою була його бабка, свята княгиня Ольга, яка його виховувала. Свята Ольга через різні причини не наважилася запровадити Христову віру у своїй державі. Те, чого вона не зробила, здійснив її внук — Володимир Великий. Він не тільки сам прийняв святе Хрещення, але охрестив увесь наш народ. Тим актом він прирівняв нашу державу з християнськими народами Сходу й Заходу.

Князь Володимир вирішився прийняти святу віру не із Заходу, а зі Сходу, у візантійському обряді, бо як з Візантією, так і з Болгарією його пов’язували тісні політичні, культурні й економічні відносини. Він відчув своєю душею, що християнська віра у візан­тійському обряді найкраще відповідає психіці і ментальності нашого народу. Крім того, ця віра принесла зі собою богослужбу і святі книги зрозумілою для народу мовою. Володимир Великий, як подає наш літопис, охрестився 988 року і на святому хрещенні отримав ім’я Василія.

Охрестившись сам та знищивши поганські ідоли, князь Воло­димир насамперед охрестив своїх дванадцятьох малолітніх синів у джерелі на місці, що сьогодні відоме в Києві під назвою Хрещатик. За його наказом охрестився столичний город Київ та ввесь народ. “Він наказав, — каже митрополит Іларіон, — по всій своїй землі хреститися в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, щоб явно і голосно славилося по всіх городах ім’я Святої Тройці, та щоб усі стали християнами: малі й великі, раби й свобідні, молоді й старі, бояри і прості, багаті і вбогі. І ні один чоловік не противився його благо­честивому повелінню. Хрестилися, якщо хтось і не з любови, то із страху до того, хто наказав… І в одному часі вся наша земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом… Він навернув з блудної до­роги ідолопоклонства не одного чоловіка, і не десять городів, але всю свою область” (Митр. Макарій. История русской церкви, Τ. І, с. 5).

Святий Володимир Великий відійшов до вічности 15 липня 1015 року. Його поховали у Десятинній церкві, у каплиці святого Климента, де вже спочивала його жінка Анна, яка померла ще 1011 року.

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — АПОСТОЛ СВЯТОЇ ВІРИ
Володимир Великий не тільки прийняв святу віру і охрестив увесь народ, але також став її ревним апостолом, його головне завдання після хрещення — це справа церковної єрархії, священиків, будови Божих храмів та християнської просвіти. У 989 році, тобто наступного року після свого хрещення, він приступає до будови церкви на честь Успення Пресвятої Богородиці, яку називали також Десятинною, бо на її утримання він призначив десятину своїх кня­жих доходів. Тією церквою він започаткував будівництво Божих храмів у Києві і по всій Русі. Митрополит Іларіон у своєму “Слові” каже: “По всій руській землі він здвигнув церкви Христові і поставив йому служителів”. А монах Яків, сучасник преподобного Теодосія Печерського, у своїй “Похвалі” на честь князя Володимира пише: “Всю руську землю і всі городи він прикрасив святими церквами”.

Християнська віра мала особливо благодатний вплив на серце, душу і характер Володимира. Він тією вірою переймається до глибини, нею живе і її практикує у щоденному житті, його життє­писні одностайно підкреслюють, що християнська віра змінила його життя. Монах Яків каже про нього: “А блаженний князь Володи­мир усім серцем і всією душею Бога полюбив і Його заповіді цінив і зберігав”. Насамперед видно його любов до ближніх, яка виявля­ється передусім у різних виявах милосердя. Митрополит Іларіон у “Слові” так славить його доброчинність: “Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим, викуповував боржників, звільнював невільників. Твої щедроти й милостині ще й сьогодні люди згадують”. А монах Яків говорить: “Я не можу описати всі його милостині. Він не тільки у своїм домі творив милостиню, але й по всьому городі. І не тільки в одному Києві, але й по всій руській землі”.

Никонівський літопис свідчить, що Володимир “показав багато добрих справ, правду, довготерпіння, любов, смирення, милосердя, а до Бога і божественної віри горів духом, наче вогонь, і був дуже страшним для тих, які не вірили в Господа Ісуса”.

“Усі сучасні джерела погоджуються, — каже проф. М. Чуба­тий, — що після хрещення Володимир зовсім змінив своє поперед­нє життя та перейнявся євангельськими правдами милосердя і любови до ближнього. Свої багатства обертав він не тільки на державні потреби й на будову церков, але також на допомогу бідним, хворим і вдовицям” (Історія християнства на Руси-Україні, Т. І, с. 279).

Наша Церква у богослуженні на празник святого Володимира прославляє його найкращими похвалами. Тут він величається як “другий Костянтин словом і ділом”, “істинний проповідник”, “ко­рінь правовір’я”, “начальник благочестя і проповідник віри”, “дру­гий Павло”, “нищитель ідолів”, “рівноапостольний”, “світильник світлий”, “преславний Христовий угодник”, “ревнитель апостолам”, “преблаженний Отець” і “Учитель, яким ми Христа пізнали”.

На стиховні вечірні ми звертаємося до нього: “Радуйся, руська похвало, радуйся вірних правителю, радуйся божественний Володи­мире, наш начальнику, радуйся віри забороло, радуйся чудо чудес преславне, і для прибігаючих тихе пристановище, радуйся все­святий каменю віри і молільнику за тих, що тебе оспівують і вірно величають”.

КУЛЬТ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО
Хоча Володимир Великий ще за свого життя мав славу хрес­тителя і просвітителя Руси, все-таки після смерти його ім’я довгий час не було внесене до списку святих, і він не мав свого празника. Головною причиною було те, що при його гробі не діялися чуда, які є необхідною умовою канонізації. Монах Яків у своїй Похвалі захищає Володимира: “Не дивуймося, любі, коли він не творить чудес після смерти, бо багато святих праведних не ділали чудес, а вони святі”. І за святим Йоаном Золотоустим він повторює, що “святу людину можна пізнати за її справами, а не за чудесами”.

Невідомий автор Похвали в честь Володимира з середини XII ст. скаржиться на своїх сучасників, бо Володимир не тільки не має празника в день своєї смерти, але навіть молитви не виголо­шують за нього.

Іпатіївський літопис під 1229 роком, згадуючи Володимира, називає його “Великий” і тим дає знати, що тоді його ще не почитали, як святого. Ні в одних синодиках, тобто списках святих, домонгольського періоду нема імени Володимира.

Відзначення дня смерти Володимира було встановлене десь після 1240 року, але не в Києві, а в Новгороді. Новгородський літопис під 1240 роком говорить, що 15 липня, тобто в день смерти Володимира, князь Олександр Невський здобув визначну перемогу над шведами на ріці Неві. Якщо б тоді Володимира уже почитали як святого, то літописець певно згадав би його і ту перемогу приписав би його заступництву. А тим часом він пише, що князь Олександр переміг шведів “силою святої Софії і молитвами Влади­чиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, в 15 день місяця липня, в день святих Кирика і Юліти, в неділю Собору 630 святих Отців, що в Халкедоні”.

І якраз з тієї нагоди, що князь Олександр Невський переміг шведів у день смерти Володимира Великого, у Новгороді 15 липня встановили його празник.

У Новгороді не могло бути мови про чуда при його гробі, тому треба вважати, що його празник установлений не як чудотворцеві, але як рівноапостольному Хрестителеві Руси. Іпатіївський літопис під 1254 роком уже називає Володимира святим. А Лаврентіївський літопис під 1263 роком згадує про празнування його пам’яти як святого. У 1311 році новгородський архиєпископ Давид збудував церкву в честь святого Володимира Великого на одній з брам свого Софійського кремля.

Мощі святого Володимира Великого спочивали в мармуровому саркофазі під руїнами Десятинної церкви від 1240 року аж до часів київського митрополита Могили. У 1635 році, відбудовуючи Деся­тинну церкву, митрополит знайшов у її руїнах мощі. Голову святого Володимира митрополит П. Могила дав до Києво-Печерської церк­ви. Дещо з мощей послав у дар московському цареві Михаїлові, а останній передав її до Успенського Собору в Москві. А кисть руки П. Могила залишив у соборі святої Софії в Києві.

Історик М. Чубатий подає дуже влучну характеристику особи святого Володимира Великого. “Особа святого Володимира Вели­кого, — каже він, — мабуть, єдина перейшла з усіма варіянтами його життя в усну народну словесність як надзвичайна постать Володаря двох облич. Володимир — сильний, справедливий воло­дар Руської Держави, що при допомозі своїх лицарів-помічників і героїв береже в державі лад, винищує всякі злочини та порушення права і справедливости. Це оборонець батьківщини перед зовніш­німи ворогами. В усній словесності є теж другий Володимир, свя­тий, богоугодний і милосердний, друг бідного народу. Цей другий Володимир — “сонечко ясне”, батько всього народу, овіяний духом Євангелія не на словах, а на ділі. Він винищує нужду та вбожество у своїй країні. Це соціяльний реформатор не на засаді ненависти людини до людини, не на теорії боротьби кляс без основ християн­ської любови, це соціяльний реформатор, що усуває нужду, вбогість та недостаток у своїй країні задля Бога та в ім’я справедливости і євангельського братолюбія” (Історія християнства на Руси-Україні, Τ. І, с. 287).

Празник Господнього Преображення

“Величаємо Тебе, життєдавче Христе, і почитаємо пречистого Твого Тіла преславне Преображення”
(Величання на утрені празника).

Шостого серпня наша Церква святкує празник світлого Господ­нього Преображення. Завдання цього празника — звеличувати славну подію Преображення з життя Ісуса Христа, яке деякі святі Отці називають другим Богоявленням. Важливість події видно з того, що її записали аж три євангелисти: Матей, Марко й Лука. Тож погляньмо на подію Преображення, на установлення празника та на дух його богослужби.

ПОДІЯ ПРЕОБРАЖЕННЯ
Христова прилюдна діяльність закінчується. Невдовзі наступ­лять Його муки і смерть. Хоча апостоли вірили, що Ісус це Богом посланий Месія і ту віру прилюдно визнали устами апостола Петра, все-таки їхня віра ще не була укріплена. Христос хоче скріпити їхню віру надзвичайним актом. Тому через кілька днів після того, як предсказав їм свої страсті і смерть, Він бере із собою Петра, Якова й Йоана, виходить з ними на гору Тавор і тут на молитві привідкриває перед ними промінчик Свого божества. Святий єван гелист Матей про чудесну Христову переміну каже: “І преобра¬зився перед ними: Обличчя Його засяяло наче сонце, і одежа побіліла наче світло” (17, 2). Коло Христа явилися старозавітні пророки Мойсей і Ілля і розмовляли з Ним про Його смерть. Апостол Петро, захоплений блиском Христової слави, вигукує: “Господи, добре нам тут бути!” А втім, як при Христовому хре­щенні в Йордані, так і тут почули голос з неба: “Це — мій улюб­лений Син, що Його я вподобав: Його слухайте” (Мт. 17, 5). Святе Євангеліє нічого не говорить про місце Христового Преображення. Зате християнська традиція з IV ст. загально приймає, що тим місцем була гора Тавор.

Чому Ісус Христос тільки трьом вищеназваним учням показав славу свого божества? На думку святого Йоана Дамаскина, Хри­стос узяв із собою Петра, щоб той, хто прилюдно визнав Христове божество, почув підтвердження свого визнання і від Небесного Отця. Господь узяв на Тавор Якова, бо той мав бути першим єпископом Єрусалима і першим з апостолів повинен був віддати своє життя за Христа. Укінці Спаситель зробив свідком Своєї переміни й апостола Йоана, бо той був його улюбленим учнем і дівственник. Євангелист Йоан, збагнувши Христове божество на Таворі, опісля у своєму Євангелію писав: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог” (1, 1).

Усі три апостоли, свідки Христової слави на Таворі, будуть опісля свідками і Його агонії в Оливнім Городі. Як глибоко Хрис­това переміна записалася в їхніх серцях видно з того, що вони писали про неї через багато років. Апостол Петро у другому по­сланні віру в Христа скріплює згадкою про Його славне Преобра­ження, кажучи, що вони були “наочними свідками Його величі. Бо Він прийняв від Бога Отця честь і славу, коли до Нього прийшов такий голос від величної слави: “Це мій Син любий, якого я впо­добав”. І цей голос ми чули, як сходив з неба, коли ми були з Ним на святій горі” (11, 1, 16-18). А святий євангелист Йоан із захоп­ленням писатиме у своєму Євангелію: “І ми славу Його бачили — славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого” (і, 14).

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Святкування цього празника сягає IV ст. У цей час свята Єлена, мати цісаря Костянтина Великого, збудувала храм на горі Тавор на честь Господнього Преображення. У кінці XI сторіччя хрестоносці знайшли на Таворі аж кілька церков і монастирів. Та в XIII столітті прийшли магометани і все понищили. Єрусалимський патріярх Кирило II у 1860 році на руїнах давньої церкви збудував новий храм. У 1923 році на Таворі побудовано величаву базиліку Господнього Преображення.

З VI ст. цей празник урочисто святкують у Східній Церкві під назвою Господнього Преображення. У Західній Сирії у VIII століт­ті він називався Празником Тавору.

Первісно празник Преображення святкували в лютому. Однак через те, що цей радісний празник звичайно випадав у час Вели­кого посту, а це не відповідало духові посту й покути, його пере­несено на шосте серпня. Чому якраз на цей день? Історик Євсевій і святий Йоан Дамаскин вважають, що Господнє Преображення відбулося за 40 днів перед Христовою смертю. Тож свята Церква, дотримуючись цієї думки, перенесла празник з лютого на 6 серпня тому, що через 40 днів, тобто 14 вересня, випадає празник Воздви­ження Чесного хреста — пам’ять Христових мук і смерти.

Зі Сходу празник Преображення приходить на Захід десь у VII-VIII століттях. Тут він дуже повільно входив у практику, його святкували в різні часи і ще в XII столітті він не був загальним. Папа Каліст III у 1457 році поширив цей празник на усю Західну Церкву і наказав святкувати його 6 серпня у пам’ять перемоги над турками під Білгородом. Цю перемогу здобули 22 липня 1456 року, але вістка про неї дійшла до Риму щойно 6 серпня. Вірмени свят­кують Господнє Преображення у 7 неділю після Зіслання Святого Духа.

Празник Преображення належить до 12 великих празників нашої Церкви. Він має один день перед- і сім днів попразденства. Стихири й канони празника уклали святий Йоан Дамаскин і Косма Маюмський (VIII ст. ).

Празник припадає на той час, коли дозрівають плоди. І від найдавніших часів у Східній Церкві того дня на подяку Богові буває благословення первістків земних плодів. Цей звичай християнська Церква перейняла від Старого Завіту, який приписував приносити первістки плодів до Господнього Храму. У Книзі Виходу читаємо: “Щонайкраще з первоплоду землі твоєї приноситимеш у дім Госпо­да, Бога Твого” (23, 19). “Як увійдете в землю, — сказано в книзі

Левіт, — що оце хочу вам дати, і там жатимете жниво, то прине­сете сніп, первоплід ваших жнив, священикові” (23, 10).

Звичай благословляти в церкві перші плоди вже приписують Апостольські правила з кінця III століття. Апостольські постанови (IV ст. ) мають молитву на освячення плодів. Помісний Синод у Картагені з 318 року у 46 правилі дає приписи про плоди, які приносили до церкви. Шостий Вселенський Собор 691 року гово­рить про благословення плодів винограду і пшениці. У типіках Великої Царгородської Церкви з ІХ-Х ст. й Евергетицькому з X ст. нема згадки про благословення винограду.

У Греції в серпні дозрівають виноград і пшениця. Тому був звичай, за яким на празник Господнього Преображення благослов­ляли в церкві виноград і колоски пшениці. У нас на Русі-Україні виноград замінили яблуками й иншими плодами.

ДУХ БОГОСЛУЖБИ ПРАЗНИКА
З богослужби празника випромінює духовна радість, подив Христовій величі, силі й славі та прослава Його божества.

Господнє Преображення несе всім вірним неземну радість. “Все днесь наповнилося радістю, — співаємо на утрені, — бо Христос преобразився перед учнями”. А з тією радістю йде в парі великий подив для сили і слави переміненого Христа. “Перед Твоєю смертю, Господи, — каже стихира на вечірні, — в часі Твого Преображення гора стала небом і облак простягнувся наче намет, і Отець свідчив про Тебе. Там був Петро з Яковом і Йоаном, які мали бути з Тобою при Твоїм ув’язненні, щоб, бачивши Твої чуда, не побоялися Твоїх страстей”. На стихословії утрені читаємо: “Ісусе, Ти перемінився на горі Тавор і світлий облак прийнявши вид намету покрив апостолів Твоєю славою. А вони, безначальний Спасе Христе Боже, впали на землю, бо не могли знести світлости недоступної слави Твого обличчя. Ти, що тоді засіяв їм своїм світлом, просвіти душі наші”.

Та головний зміст і мета празника Преображення є глибоко догматична: визнати і прославити Христове божество. На стиховні утрені передпразденства читаємо: “Прийдіть, вийдім на святу гору і вірою побачимо пресвітле Господнє Преображення. Йому вірно поклонімся і закличмо: “Ти Бог єдиний, що воплотився і обожив людський рід”. “Той, Хто колись, — каже стихира на вечірні, — говорив з Мойсеєм символами на горі Синай “Я є Той, Хто є”, сьогодні на Таворській горі преобразився перед учнями…, говорячи з Христом Мойсей і Ілля засвідчили, що Він є Господом живих і мертвих та що Він — Бог, який говорив колись через Закон і Пророків”. На хвалитних стихирах утрені ми Його славимо: “Ти, що від віків є Бог — Слово, який одягаєшся світлом наче ризою, преобразився перед своїми учнями, та понад сонце, Ти Спасе, засіяв”. У шостій пісні канону сказано: “Тебе пізнали славні апос­толи як Бога на Таворі, Христе, зчудувалися і приклонили свої коліна”.

Маючи перед очима славу Христового божества, свята Церква закликає своїх вірних, щоб духом вийшли на гору Тавор і були свідками Його переміни: “Прийдіть, — каже литійна стихира, — вийдім на гору Господню, у дім Бога нашого, і побачимо славу Його Преображення, славу як Єдинородного від Отця. Приймім світло від світла та піднесені духом, Тройцю Єдиносущну прославмо на віки”.

Успенський піст — Спасівка

Християни перших віків завжди готувалися постом і молитвою до великих празників. З цієї священної практики з часом розви­нулися коротші чи довші пости. Насамперед це Великий піст перед світлим празником Господньої Пасхи. Перед празником Христового Різдва ввійшов у звичай піст Пилипівки. З особливого культу до святих верховних апостолів Петра й Павла виник піст Петрівки. А вкінці прийшов наймолодший з чотирьох річних постів — піст Успенський. Ним ми приготовляємо себе до найбільшого празника Пресвятої Богородиці, її святого Успення. Так ми наслідуємо пости й молитви Пречистої Діви Марії, якими вона готувалася до зустрічі Свого Божого Сина у Своєму святому Успенні. Успенський піст відомий у нас також як Богородичний, Спасо-Богородичний, чи Спасівка. Звернемо увагу на історію цього посту, тривання та його практику у перших віках християнської Руси-України.

ІСТОРІЯ УСПЕНСЬКОГО ПОСТУ
Перші згадки про Успенський піст маємо щойно з IX століття. Як Петрівка й Пилипівка, так і цей піст увійшов у практику не дорогою церковного законодавства, а через звичай. З цієї причини у Греції було багато суперечок як щодо існування цього посту, так і щодо його приписів і тривання.

Про цей піст нічого не згадує Евергетицький устав з XI ст. ані устав царгородського Пантократорського монастиря з 1136 року.

Подібно й Устави святого Теодора Студита і святого Атанасія Атонського ще до XIV сторіччя не говорять про Успенський піст. З давніх типіконів першу згадку про Спасівку має типікон грецького Николо-Касулянського монастиря з XII ст. в Калабрії, Італія. Тут на перше серпня є така заввага: “Царгородський патріярх Миколай І (895-925) про Чотиридесятницю Успення Пресвятої Богородиці: “Є в нас ще инший піст, званий Пресвятої Богородиці, що почина­ється першого серпня і про який згадує Сьомий Собор у Нікеї 920 року”.

Ранішу згадку про Богородичний піст знаходимо в посланні папи Миколая І (858-867) до болгар, де він пише: “Свята римська Церква має з давніх-давен звичай дотримуватися таких постів: 40 днів перед Пасхою, після П’ятдесятниці, перед Успенням Богоро­диці, а також перед празником Господнього Різдва”. В автентич­ності цього послання деякі автори сумніваються.

У творі “Про три Чотиридесятниці”, що його приписують антіо­хійському патріярхові Анастасієві Синаїтові (VI ст. ) говориться про Успенський піст як такий, що відділився від Петрівки, бо вона первісно тривала від неділі Всіх святих до празника Успення, а відтак з Петрівки був відокремлений липень.

Атонські монахи приблизно в 1085 році запитували царгород­ського патріярха Миколая Граматика про пости, а особливо про Успенський піст. Відповідь патріярха була така: “У серпні був перед тим піст, але його перенесено, щоб не сходився з поганським постом, що був у тому часі. Одначе і тепер ще багато людей постять у тому часі, щоб оберегти себе від недуг”.

Успенський піст у візантійській державі в ХІ-ХІІ століттях почав щораз більше входити в життя. Архиєпископ Палестинської Кесарії Анастасій, що жив близько 1090 року, щоб заохотити вірних до зберігання цього посту, видає про нього окрему розвідку, у якій пише: “Піст перед Успенням Пресвятої Богородиці передали нам святі Отці й божественні патріярхи, його чесно дотримуються усі міста і країни православних, а передусім велике й щасливе місто Константинополь та Велика Церква”. Укінці, автор робить висновок, що цей піст уже був у практиці ще до цісаря Лева

Мудрого (886-911). Успенський піст був темою нарад Царгород­ського Собору 1166 року за патріярха Луки Хрисоверга (1156-1169) і цісаря Мануїла Комнена (1143-1180). Собор підтвердив практику цього посту.

ТРИВАННЯ І ПРИПИСИ СПАСІВКИ
У грецькій Церкві довгий час не було погоджености як щодо тривання Петрівки і Пилипівки, так і Успенського посту. Патріярх Вальсамсу († 1204) подає, що за його часів одні дотримувалися всіх трьох постів, тобто Петрівки, Спасівки і Пилипівки, і що їхня тривалість була така сама, що й сьогодні, а инші дотримувалися тільки Петрівки й Пилипівки, а про Успенський піст і чути не хотіли. Він у своїх посланнях захищає Богородичний піст і наказує його зберігати. Притім покликується на Царгородський Собор 1166 року, який цей піст не лише підтвердив, але й визначив його час — від 1 до 15 серпня.

Успенський піст у давнину був строгіший від Петрівки й Пили­півки, але лагідніший, ніж Великий піст. У понеділок, середу й п’ятницю цього посту наказано споживати суху їжу, тобто хліб, воду й сушені овочі, а у вівторок і четвер дозволялася варена їжа, але без олії. У суботу й неділю був дозвіл на вино й оливу, а в день Господнього Преображення — і на рибу.

Львівський Синод 1891 року дає однакові приписи щодо Пет­рівки, Спасівки й Пилипівки, а саме: у понеділок, середу й п’ят­ницю Собор дозволяє набіл, а в инші чотири дні тижня їсти м’ясо. У ці чотири дні духовні особи мають перед обідом і вечерею прока­зувати 50 псалом, а миряни зобов’язані відмовити 5 разів “Отче наш” і 5 разів “Богородице Діво”.

УСПЕНСЬКИЙ ПІСТ У РУСІ-УКРАЇНІ
Як у греків, так і в нас якийсь час не було єдиної думки щодо згаданих постів. Насправді про ті пости в нас маємо вже свідчення з другої половини XI століття, але вони незрозумілі і деколи собі протирічать. Київський митрополит Георгій (1072) у своєму Біле­ческім Уставі каже, що за його часів були в нас всі три згадані пости. Петрівка й Пилипівка починалися в той самий час, що й сьогодні, а Успенський піст деякі скорочували. Митрополит Георгій наказує дотримуватися Богородичного посту від 1 до 15 серпня (§ 14), але про його приписи нічого не говорить. Зате у Студитському Уставі патріярха Олексія, що його в нас завів преподобний Теодо­сій Печерський за часів митрополита Георгія, сказано тільки про Різдвяний піст, а про Петрів і Успенський нічого. Саме тому деякі люди не лише його скорочували, але й зовсім не визнавали. Подіб­но й невідомі нам три автори “Учительних Слів” домонгольської доби говорять тільки про Петрівку й Пилипівку, а про Спасівку не згадують.

Після нападу монголів нам відомі два свідчення стосовно цих трьох постів: митрополита Максима (1283-1305) і митрополита Фотія (1408-1431). Митрополит Максим у своєму “Правилі” для цілої руської Церкви подає потрібні приписи стосовно різних постів та їхніх часів. Про три пости він пише: “Ще передали нам святі Собори піст святих апостолів. І коли празник святих апостолів випаде в середу або п’ятницю, то не можна християнам їсти м’яса, а празнувати святий день і їсти рибу… Також установили піст у серпні перед Успенням святої Богородиці. Першого дня серпня, в який би день він і не випав, не їсти м’яса ані риби. У празник Пресвятої Богородиці, якщо випаде в середу або п’ятницю, не можна їсти м’яса, але задля Пресвятої Богородиці дозволяється їсти рибу… І установили піст упродовж сорока днів перед святим і великим таїнством Різдва тіла Господа нашого Ісуса Христа”. Митрополит Максим не згадує про Великий піст, бо щодо нього не було сумнівів чи суперечок. “Правило” митр. Максима, розіслане по всій руській Церкві, було для всіх обов’язковим і майже ціле століття в тій справі вже не було якихось розходжень.

Митрополит Фотій у своєму посланні до всього духовенства нагадує священикам, щоб вони вчили нарід свято зберігати всі чотири пости: Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний.

Празник Успення Пресвятої Богородиці

“Величаємо Тебе, Пренепорочна Мати Христа Бога нашого, і славимо Твоє всеславне Успення”
(Величання празника).

Предавній, загальний і глибокий культ Пресвятої Богородиці у Східній Церкві залишив особливий слід передусім на нашому літур­гійному році. Церковний рік не тільки багатий на різні Богородичні празники, але він також ними починається і завершується, його починає празник Різдва Пресвятої Богородиці, а завершує її славне Успення, що в наших літургійних книгах має таку величну назву — Успення Пресвятої славної Владичиці нашої Богородиці і Присно­діви Марії.

Хоча празник Успення нагадує нам про сумну подію смерти, все-таки він належить до радісних празників. Богослуження праз­ника Успення повне радісних і веселих гимнів. Цього дня свята Церква радіє, бо Пресвята Богомати з тілом і душею перейшла з туземного життя до вічної слави Свого Сина, та що з її Успенням ми одержали в небі могутню Заступницю і Покровительку. Тож погляньмо на її чудесне Успення та на установлення празника Успення.

ЧУДЕСНЕ УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
День смерти Пресвятої Богородиці зветься в нашій Церкві Успення, бо її тіло після смерти не зотліло, але разом з душею було взяте до неба. Не маємо історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесення, ані коли, де і як вона померла, бо про це святе Євангеліє нічого не згадує. Основу празника Успення творять священна традиція Церк­ви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра Церк­ви та однозгідна думка святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства.

Найдавніше записане передання, що говорить про смерть Пре­святої Богородиці, є у творі, який у Західній Церкві відомий як Перехід Святої Марії, а на Сході той сам твір має назву “Святого Йоана Богослова слово на Успення Святої Богородиці”. Автор цього твору невідомий. Одні історики думають, що цей твір похо­дить з кінця другого або початку третього сторіччя, а инші — з кінця шостого віку.

З цього твору довідуємося про святе й чудесне Успення Пре­святої Богородиці. Ось його коротка історія:

“Три дні перед смертю явився Пречистій Діві Марії архангел Гавриїл і звістив від її Сина Ісуса Христа час її переходу до вічнос­ти. На день її смерти в чудесний спосіб зібралися в Єрусалимі апостоли, хоч були розсіяні по різних краях світу. Не було тільки апостола Томи. Божа Мати висловила бажання, що хоче бути похована в Гетсиманії коло своїх батьків і свого Обручника Йосифа. Сам Христос у супроводі ангелів і святих прийшов по душу своєї Пресвятої Матері. Апостоли при співі побожних гимнів на своїх раменах занесли її тіло до гробу і три дні від нього не відходили. Третього дня прийшов здалека апостол Тома й дуже бажав ще востаннє поглянути на Пресвяту Богородицю. Коли ж гріб відкрили, то її тіла там уже не було, а тільки похоронні ризи.

Тепер усі зрозуміли, що вона воскресла і з тілом та душею її взято на небо”.

Є свідчення, що з початку VI ст. у храмі Успення в Гетсиманії був гріб Пресвятої Богородиці, тому церкву на Сіоні стали вважати місцем її Успення. Однак на сьогодні історики не знають про місце її смерти, та де є її гріб. Одні доводять, що вона померла в Єруса­лимі, инші ж твердять — в Ефесі, куди нібито її узяв з собою святий євангелист Йоан Богослов. У Ефесі ще сьогодні показують дім, де, згідно з традицією, перебувала Божа Мати.

Літургійний культ Пресвятої Богородиці починається від Ефе­ського Собору 431 року, який окреслив догму про її богомате­ринство. У творах святих Отців до четвертого століття нема нічого про Успення Богоматері. Святий Епіфаній Кипрський († 403) пише: “Хай досліджують святе Письмо та не знайдуть там свідчення ані про смерть Марії, ані про те, що вона вмерла чи не вмерла; ані про те, що вона похована чи не похована. І коли Йоан перейшов до Азії, то також ніде не говориться, чи він узяв із собою святу Діву”.

Лише після IV сторіччі починають церковні письменники на основі передання писати про останні хвилини життя Пресвятої Богородиці. На Заході пише про це святий Григорій з Тур († 594), а на Сході — єрусалимський патріярх Модест († 634), від нього першого маємо проповідь про Успення, святий Андрій Критський († 712) та святий Йоан Дамаскин († 749). Два останні святі Отці залишили по три проповіді про Успення.

У кінці VII і початку VIII ст. церковні письменники починають звертати увагу не тільки на її чудесне Успення, але і на її возне­сення на небо з тілом та душею. Найбільш цікавий речовий доказ про Успення подає святий Йоан Дамаскин. У своїй другій проповіді на Успення, покликаючись на незнану для нас Історію Євтимія, каже, що Пульхерія, жінка цісаря Маркіяна (450-457), збудувала церкву на честь Пресвятої Богоматері у Влахерні, передмісті Царго­рода й хотіла там покласти тіло Пресвятої Богородиці. У зв’язку з цим вона звернулася до єрусалимського патріярха Ювіналія († 458), який тоді якраз був на Халкедонському Соборі (451). Той розповів їй передання про те, що після того, як відкрили гріб для апостола Томи, то не знайшли тіла Божої Матері. Замість тіла, патріярх прислав Пульхерії похоронну ризу Пресвятої Богородиці. Останнім автором на Сході, який зібрав усе про Успення, є візантійський церковний письменник Никифор Каліст Ксантопул († 1335). Він написав також синаксарі для Тріоді і святих на цілий рік.

Святий Йоан Дамаскин вірить у те, що Пресвяту Богородицю з тілом і душею узяли на небо. В одній із своїх проповідей на її Успення він каже: “Годилося, щоб Той, Хто зберіг її Дівицтво при своїм Різдві, зберіг і її тіло нетлінним після смерти. Годилося, щоб та, що в своїх обіймах носила Творця як Дитя, перебувала в небесних хоромах. Годилося, щоб та, що бачила свого Сина на хресті і якої серце прошив тоді меч болів, що їх вона не зазнала при Різдві, гляділа на Нього, як Він сидить з Отцем. Годилося, щоб Божа Мати посідала те, що належить до її Сина та щоб усе ство­ріння почитало її як Матір і як Слугиню Бога”.

У нашій богослужбі на Успення відбивається уся традиція і віра Церкви перших століть у її чудесне Успення і внебовзяття з тілом і душею. “У молитвах невсипущу Богородицю і в заступ­ництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. *Бо як Матір Життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну”.

Свята Церква святкує Успення Богоматері, бо в небі вона за нас заступається. “У різдві дівство зберегла Ти, в успенні світа не оставила Ти, Богородице. Переставилася ти до життя, бувши Ма­тір’ю Життя. І молитвами Твоїми ізбавляєш від смерти душі наші”. У першій стихирі на вечірні Церква закликає: “О дивне чудо! Істочник Життя кладеться у гробі, і гріб стає драбиною до неба. Веселися Гетсиманіє, святий Богородичний доме! Закличмо вірні, маючи приклад архангела Гавриїла: Благодатна, радуйся! З Тобою Господь, подавай світові Тобою велику милість”.

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА
Успення належить до найдавніших Богородичних празників. Його започаткували в Єрусалимі відразу після Собору в Ефесі. Спочатку празнування пам’яті Успення під впливом Ефеського Собору наголошувало швидше на привілеї її богоматеринства і тому мало назву “Свято Марії-Богоматері”.

В одній з похвальних бесід на честь преподобного Теодосія Великого († 529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 15 серпня “Пам’ять Богоматері”, тобто пам’ять її Успення. У Сирії у V ст. цей празник мав назву “Пам’ять Блаженної”.

У VI сторіччі цей празник отримує свою теперішню назву — Успення Пресвятої Богородиці. У перших століттях не всі Церкви Сходу празнували Успення в той самий час. Олександрійський патріярх Теодосій († 567) приписав святкувати Успення 6 січня, а празник її Унебовзяття 9 серпня. Етіопська Церква і сьогодні 6 січня празнує Успення тіла нашої Чистої, Святої, Славної Бого­родиці Діви Марії, а 9 серпня — Вознесення тіла нашої Діви Марії,

Богородиці на небо. Вірмени святкують Успення в неділю між 12 і 18 серпня. Инші Церкви празнували його 18 серпня.

Цісар Маврикій (582-602) поширив празник Успення по цілій візантійській державі і наказав святкувати його 15 серпня, бо в той день він отримав світлу перемогу над персами.

На Заході празник Успення під впливом Сходу з’явився дещо пізніше. Його прийняли у Римі за папи Сергія І (687-701), а з Риму той перейшов до инших країн Європи. Як на Сході, так і тут різні Церкви святкували його в різний час. Рим, ідучи за Сходом, праз­нував Успення 15 серпня, Франція — 18 січня, Іспанія після Собору в Толедо 656 року — 18 грудня. У римському місяцеслові VII ст., який приписують святому Єронімові, про 18 січня сказано: “Смерть Пречистої Діви Марії”, а 14 серпня: “Унебовзяття”. Однак у римському календарі з VIII століття є вже тільки один празник — Успення 15 серпня.

У Західній Церкві, починаючи від Першого Ватиканського Собору (1869-1870), щораз більше намагалися, загальну віру Церк­ви в чудесне Успення і Внебовзяття Пречистої Богородиці проголо­сити догмою святої віри. Це завдання узяв на себе папа Пій XII († 1958). Він, узагальнивши думки всіх єпископів Католицької Церкви своєю Апостольською Конституцією “Всемилостивий Бог”, 1 листопада 1950 року цілому світові урочисто проголосив: “Вла­дою Господа нашого Ісуса Христа, святих апостолів Петра й Павла і нашим власним авторитетом проголошуємо, заявляємо й визнача­ємо як Богом об’явлену правду, що Непорочна Божа Мати, Прис­нодіва Марія, сповнивши біг свого земного життя, була взята з тілом і душею до небесної слави”.

У нашій Церкві з празником Успення пов’язані ще два инші церковні Богородичні празники: Положення чесної ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні — 2 липня і Положення чесного пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці в Халкопра­тії — 31 серпня.

Деякі старовинні типіки подають, що на празник Успення, а не на Преображення треба благословити виноград. У грецькім Ніколо-Касулянськім типіку з ХІІ-ХШ ст. читаємо: “Треба знати, що на Успення Пресвятої Богородиці 15 серпня після божественної Літургії буде благословення винограду, який споживаємо в церкві за давнім звичаєм”. Те саме говорить Синайський типік 1214 року. Типік Лаври святого Атанасія на Атоні приписує благословення винограду на 15 серпня.

У нас є звичай благословити зілля на Успення. Наш типік о. Дольницького каже: “Де є звичай, то після Заамвонної молитви або по отпусті Літургії, буває благословення зілля”.