Да будуть всі єдино!

о. Ігор Цар

Одним з найбільших святих українського народу є священномученик Йосафат – Іван Кунцевич, архиєпископ Полоцький. Він є покровителем Української Греко-Католицької Церкви. В тропарі празника співаємо: “Світильником світлим ти засяяв, священномучениче Йосафате, бо як пастир добрий віддав життя своє за вівці”. Хто ж він був, цей добрий пастир, що вимолив собі в Бога ласку мучеництва, заради з’єднання українських церков?

Народився 1580 року в м. Володимирі-Волинському. З дитячих літ ходив до Свято-П’ятницької церкви, де любив молитися на самоті перед розп’яттям. І ось, одного разу, з проколеного ребра Христа Спасителя впала іскра Божої ласки в серце маленького Іванка. Відтоді він загорівся великою любов’ю до Ісуса і постановив у всьому Його наслідувати. Бажання стати святим привело молодого юнака до монастиря ЧСВВ у Вильні, де він прийняв чернече ім’я Йосафат. Спочатку вивчав писання св. отців і богословські науки, до яких додавав безперестанну молитву та строгі пости. Спав на твердому ліжку, а часто й на голій землі. Плечі стискав ланцюжком, повним гострих дротиків, що впивалися в тіло. До самої смерті носив на собі власяницю замість сорочки. Кожної ночі бив нагайкою своє тіло, аж до крові, просячи в Бога ласки мучеництва за святе з’єднання церков. Одного разу знайшли його на снігу так окровавленого і прозяблого, що не мав сили дійти до келії. Ось таку ревність мав св. Йосафат до Бога й любов до своїх ближніх, бажаючи своїми стражданнями та терпінням уподібнитися до Христа й віддати своє життя за спасіння церкви й народу.

По місту пішла вістка про молодого затворника, і до нього стали масово горнутися люди. Святий Йосафат був поставний, вродливий, мав чудовий ангельський голос. Своїми розумними й запальними проповідями розбивав найзакаменіліші серця грішників і робив з них Божих овечок. Монаша братія збільшувалась і обрала св. Йосафата настоятелем, а 1614 року Митрополит Київський Венямин Рутський іменував його архимандритом нововідродженого василіанського чину. Вже за життя люди вважали Йосафата святим і великим Божим Слугою. Силою молитви він творив чудеса, а любов’ю та ласкою перемагав зло.

Побожні люди часто бачили, під час освячення на Службі Божій, св. Йосафата осяяного дивним чудовим світлом й окруженого святими ангелами, або по св. Причастю на благословенні: “Завжди, нині…” бачили маленького Ісуса, що благословляв присутніх людей, а побіч янгола в дияконських ризах. Ці чуда засвідчили перед канонізаційною комісією численні свідки.

У 1617 р. св. Йосафат став єпископом Полоцьким. Зі сльозами на очах мешканці Вильна прощалися зі своїм пастирем; багаті й бідні проводжали свого вчителя й отця на нове місце апостольської праці. Полоцьк прийняв його дуже величаво, але насправді єпархія мала сумний вигляд. Духовенство було без найменшої освіти, церкви та монастирі перебували в руках світських людей. Що хто хотів, те й робив, навіть у неділю й свята не правили Служби Божої. Св. Йосафат з великою ревністю взявся за працю, аби навернути людей до правдивої Церкви й віри, до побожного життя. Піст, молитва та милостиня, строгість до себе й лагідне ставлення до грішників зробили своє. У короткий час єпархія зачала процвітати. Особливо бідні люди горнулися до св. Йосафата, любили його й шанували, як рідного батька.

Проте вороги християнства не хотіли, щоб на Україні була одна православна католицька Церква, з’єднана з апостольським престолом, як за часів Володимира Великого. Їхній девіз був: “Роз’єднуй і пануй!” Тому поставили собі за мету – вбити св. Йосафата. Мученицька смерть його не заскочила. Він давно її бажав, про неї говорив і готувався. Бажання вмерти за правду Божу й віру св. Йосафат вважав найбільшим щастям, бо, за словами Христа, немає більшої любові, як той, хто душу кладе за свого ближнього. Ось його передсмертні слова: “Дай Боже, щоб я пролив свою кров за заблукані овечки, щоб усі спаслися і прийшли до пізнання правди та, визнавши єдність, зберегли взаємну любов”. 25 листопада 1623 року збулися його слова. Загинув св. Йосафат у м. Вітебську від рук найманців-убивців, які зарубали його сокирою, прострілили двома кулями голову й довго знущалися над мертвим тілом. Прив’язали до ніг великий камінь, завезли по ріці Двіні на милю за місто й кинули у воду. Та тіло піднялося вгору й поплило вверх проти течії, вслід за вбивцями. Ті, перестрашені, втекли. Серед білого дня настала над містом велика мряка, яка тривала п’ять днів, аж люди почали каятися й витягнули тіло з води. В сам день смерті всі жителі Полоцька бачили в стороні Витебська ясний стовб. Тіло св. Йосафата зложили в катедральній церкві м. Полоцька. Здригнулася ціла держава. 14 місяців не могли закрити гріб, бо був величезний наплив народу. Діялись чудесні оздоровлення, а тіло було немов живе. З 18 винуватців вбивства, 17 навернулися до правдивої віри й покаялися.

У 1645 році Йосафат був проголошений Блаженним, а 1867 року папа Пій IX проголосив Йосафата святим і мучеником за єдність Церкви. В 1917 р. Митрополит Андрей Шептицький перевіз мощі св. Йосафата до Відня. У 1949 р. з благословення Папи Пія XII їх перевезли до Риму. 1963 року Патріарх Йосиф Сліпий після повернення з 18-літнього перебування у більшовицьких концтаборах і вимушеного переїзду до Риму в часі Другого Ватиканського Собору урочисто зложив мощі св. Йосафата в Базиліці св. Апостола Петра – першого єпископа й Папи Римського.

Як Митрополит Андрей, так і Патріарх Йосиф були великими почитателями св. Йосафата та ширителями його ідей з’єднання церков. Сьогодні мало хто знає, що ідею св. Йосафата продовжували Митрополит УГКЦ Йосиф Венямин Рутський і Митрополит УПЦ Петро Могила. Мета була одна – об’єднати Греко-Католицьку і Православну Церкви, створити на Україні Патріархат, з’єднаний з апостольським престолом у Римі. Але цьому спротивилися заможні українські магнати, яких підбурювали споконвічні вороги християнства та єдності українського народу. Ось головна причина нашої 300-літньої неволі… Та кров св. Йосафата не була даремно пролита. Кожний справжній українець-християнин мав перед собою взірець до наслідування. Чудові слова сказав Патріарх Йосиф Сліпий: “Нехай св. Йосафат, як вірний син Церкви й народу, аж до перемоги веде наш народ. Він боронив єдність Церкви й народу весь свій вік. Навіть у Полоцьку на Білорусі він почувався русином-українцем, а про єдність Церкви переконував і київських печерських монахів. Його сильна характерність і геройська святість життя мусить і нас підбадьорювати та заохочувати йти його стопами, хоч би це також коштувало нас жертви, бо принести її треба, якщо йдеться про добро Бога, Церкви й народу”.

Молімося сьогодні й ми до св. Йосафата, щоб з’єдналися наші серця, бо найвищий час! Тоді, всемогутній Господь, пішле нам з неба Божу ласку, а Пречиста Діва Марія візьме нас під свій Покров, і буде в своїй хаті – своя правда і воля!