“КРИМСЬКИЙ ВУЗОЛ” ВАСИЛЯ ІВАНИШИНА
Ще сто років тому видатний націоналістичний ідеолог Микола Міхновський писав: “Головна причина нещасть нашої нації – брак націоналізму серед ширшого загалу її”. Ці слова актуальні і сьогодні. Те, що у суспільстві не домінують націоналістичні ідеї, є причиною численних негараздів, з якими доводиться зустрічатися українцям. Відчуженість від націоналістичного шляху також є причиною невдач українського державотворення. Яскравий тому приклад — втрата Україною Криму.
Ще у 2005 році сучасний націоналістичний теоретик і практик, засновник “Тризубу” Василь Іванишин (1944-2007) опублікував працю “Кримський вузол”, у якій проаналізував основні небезпеки, пов’язані з існуванням Автономної республіки Крим, а також накреслив шлях їхнього вирішення. Ще тоді, майже за десять років до анексії, Іванишин писав: “Крим у своєму нинішньому стані є міною сповільненої дії під суверенітетом і навіть самою державністю України”. Зважаючи на те, що державна влада тоді, як і зараз, була далекою до національних інтересів, не дивно, що ця міна здетонувала.
Основною засадою бачення Іванишиним кримського питання є розуміння Кримського півострову як інтегрально частини України і, водночас, Батьківщини кримських татар. Ще до “Кримського вузла”, у “Програмі реалізації української національної ідеї в процесі державотворення” Іванишин писав: “Для нас, українських націоналістів, вихідними і визначальними у цій справі є наступні положення. Кримські татари поза Україною не мають своє національної метрополії. Українська земля – їхня єдина і рідна земля, з якої вони були насильно депортовані імперкомуністичним режимом, а тому мають право на повернення у рідний край. В Україні кримські татари – не національна меншина, а корінне населення цієї частки української землі, на якій вони стали нацією. Тільки в Україні кримські татари можуть зосередитись як народ і подбати про своє всебічне національне відродження, державне самоутвердження і гарантування свого майбутнього.
Для нас національні права кримсько-татарського народу, його прагнення до власної національної державності є природними, незаперечними і бездискутивними. Це прагнення може бути реалізоване: а) тільки на території України; б) тільки під прапором української національної ідеї та в рамках української національної держави; в) тільки з участю і допомогою української нації; г) тільки у формі Кримської татаро-української автономії”.
Виходячи з цих засад, Іванишин пропонував створення Кримської татаро-української автономії, яка забезпечить належне існування Криму у складі української держави і, водночас, реалізує справедливі прагнення кримських татар, адже “розв’язати кримський вузол можна тільки спільними силами українців і кримських татарів у рамках української національної держави”. Одним із принципів такої автономії мав би бути “національно-пропорційний підхід”, згідно з яким “у законодавчо-представницькому органі майбутньої Автономії третина мандатів має бути закріплена за представниками кримських татарів, третина – за українцями, третина – за представниками національних меншин, які стоять на позиціях української державності”.
Не оминув Іванишин і проблеми росіян, які мешкають на півострові. Суть цієї проблеми, на його думку, полягає у “змішуванні прав росіян Криму як національної меншини з їхніми колишніми правами колонізаторів”.
Окреме застереження стосується проблеми ісламського фундаменталізму. Промінявши традиційний іслам і справедливі національні напрямні боротьби, кримські татари опинились би на хибному шляху. Стати під прапори “міжнародних фундаменталістських центрів” для кримських татар означало б “стати безвольним пішаком у їхніх кривавих іграх і вирішувати вже не свої, а їхні проблеми”.
Рецепти, запропоновані у “Кримському вузлі” та “Програмі реалізації української національної ідеї”, не є догмами. Проте важко знайти альтернативу засаді, на яку спираються ці праці — націоналістичному підходу до вирішення питання Криму.