Велика афера з продажем землі – це грабунок української нації

(витяг із аналітичної заяви ВО «Тризуб» ім. С. Бандери )

«… та не однаково мені, як Україну злії люди, присплять, гадюки, і в огні її окраденую збудять, ох, не однаково мені» Т. Шевченко

«Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави». (Конституція України. Стаття 14).

Хто, будучи в тверезому розумі, при здоровому глузді стане продавати свої основні ресурси? Розумні люди навпаки намагаються їх надбати. Добрий господар дорожить своєю власністю, і або сам використовує її собі на користь, або віддає в оренду і отримує з того сталий зиск. А продати власність – це остаточно позбутися постійного джерела прибутків і залишитися ні з чим, бо готівка, скільки б її не було, таки закінчується з часом, або ж знецінюється. Так чинять лише при відсутності усякого критичного мислення та аналітики. Багато знаємо випадків з повсякденного життя, коли вправні шахраї за допомогою маніпулятивних технологій напускають тимчасового туманý на людину і та, не відаючи що чинить, віддає все, що має в гаманці, знімає із себе прикраси, переписує на шахраїв нерухомість тощо. А коли отямиться, то дивується, як то могло статися. Щось подібне сьогодні намагаються зараз вчинити в масштабах цілої країни пройдисвіти, які звикли грабувати по-крупному.

Пускати з молотка основне національне багатство українців – це злочин проти української нації. Яке ж тоді, питається, багатство в українців залишиться, коли землю привласнять грошовиті чужинці? Заощадження з мізерної зарплатні чи пенсії? Приватна нерухомість? Що?

У Статті 13-ій Конституції України, прийнятій Верховною Радою України в 1996 році, без урахування інтересів української нації, зазначено, що: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.» Але українська земля є багатством і власністю не тільки українського народу, тобто сьогоднішніх поколінь українців, а й майбутніх (ще ненароджених) також, а отже – власністю цілої української нації. Українська нація, за визначенням Т. Шевченка – це «І мертві, і живі, і ненароджені українці, в Україні і за її межами сущі».

Саме Нація є суб’єктом природного і міжнародного права. Про це свідчить статут Організації Об’єднаних Націй (ООН), дійсним членом якої є і Україна. І лише українська нація володіє правом порядкування в Україні, оскільки є титульною нацією цієї держави. Титульна нація — це частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави.

Жодні структури, комітети, ради, гілки влади чи державні органи та інституції не є юридичними власниками української землі, а тому не мають будь-якого права виставляти її на торги вільного ринку.

Проте, нащадкам тих, хто мільйонами знищував українців у ХХ ст., а саме вони зараз панують в Україні, байдужа доля українців, вони готові винищити нас фізично, а не те що пустити, окраденими, з торбами по світу. Вони прагнуть швидкого збагачення за чужий рахунок, у нашому випадку засобом цілковитого пограбування нас, українців.

​

Згідно з міжнародними нормами правом власності на землю володіють виключно територіальні громади в межах своїх територій, визначених земельним кадастром. Але в Україні територіальні громади ще й досі не оформили належних документів на своє право власності, як, скажімо, швейцарські кантони чи польські ґміни і саме цим намагаються швиденько, поки не зросла правова освіченість українського народу, скористатися аферисти, маючи своїх підручних агентів у всіх гілках влади країни.

Тому український народ має стати на захист свого національного добра. Не мислити днем лише нинішнім, власною тимчасовою вигодою, а відповідально поставитись до майбутнього, подбати про добро нащадків. І не допустити аби майбутні покоління українців були нині пограбовані, заздалегідь (ще до народження) позбавлені права на головний національного спадок і з’явилися на цей світ не власниками національних багатств, а жебраками a priori. Найбільша ж відповідальність у цьому питанні лягає на українських військових-фронтовиків, які протягом новітньої загарбницької війни московітів проливали свою кров за українську землю, ховали в ній тіла своїх загиблих побратимів. Бо саме у військових є те, чого бракує більшості суспільства: організованість, дисципліна і головне – сила, здатна протистояти озброєним «псам режиму», найнятим «вгамовувати» народний спротив.

Українці, отямтесь! «Не гоже забирати хліб у дітей і давати його собакам» (Матв. 15:26)

Якщо ж нинішнім поколінням українців забракне сміливості, розуму чи почуття відповідальності аби не допустити обкрадання нації, то за нацією завжди залишається право в майбутньому відібрати свою власність навіть силою. Ті, з чужинців, хто наважиться на авантюру з купівлею української землі, повинні це усвідомлювати. Згадайте минуле: від колишніх великих землевласників в Україні – польських магнатів-колоністів 16-17 ст., залишилися тепер лише назви, здебільшого напівзруйнованих, їхніх маєтків. Таке явище як Коліївщина тліє десь в глибинах єства гайдамацьких нащадків. І у будь який час може розгорітися з новою силою.

Це слід пам’ятати і самим аферистам. «Бо в день радості над вами розпадеться кара. І повіє огонь новий з Холодного Яру».

*Віктор Сердулець,

Головний командир ВО «Тризуб» ім. С. Бандери*