Без Криму не може бути стабільної Української держави
Петро Болбочан — уродженець родини священика з Хотинщини (Буковина), випускник Кишинівської духовної семінарії та Чугуївського піхотного юнкерського училища, виділявся серед патріотично налаштованої української інтелігенції початку XX ст. глибиною бачення політичної ситуації, відповідальним ставленням до своїх обов’язків. Неодноразово проявив себе як професіонал під час Першої світової війни. Він, будучи офіцером 38-го Тобольського полку, за виявлену хоробрість був нагороджений рядом орденів.
Будучи одним з найуспішніших командирів Армії Української Народної Республіки, Болбочан не лише відзначився організацією низки перших українських військових частин, чисельними перемогами над більшовицькими військами, але й проявив талант непересічного політичного діяча. Він чи не єдиний в критичні дні листопада 1918 року намагався примирити адміністрацію Павла Скоропадського та українських соціал-демократів. Слід зауважити, що у керованих ним військових частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш боєздатними та найкраще виконували поставленні завдання.
В цій ролі він, зокрема, забезпечував суспільний порядок, будучи губерніальним військовим комендантом Волині після від’їзду уряду УНР з Києва взимку 1918 р.
Під прапором з гаслом: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!» керований ним 2-ий Запорізький піший полк – найбільший і найкращий полк Запорозької дивізії впевнено забезпечував військову перевагу Армії УНР над більшовиками на Лівобережжі воюючої на кількох фронтах молодої Української держави. За висловами деяких сучасників: «полковник Болбочан – найвизначніший отаман української армії того часу…». За любов до людей його поважали і прості солдати, і старшини, а у бездарних воєначальників-кар’єристів та у ворогів він викликав заздрість і ненависть. За «живого чи мертвого» українського полководця більшовики обіцяли 50 тис. крб. винагороди.
Знаменитий полководець виступав категорично проти зрадницької позиції низки українських соціал-демократів, які прагнули до союзу з більшовиками. Він вважав, що варто боротися лише за «самостійну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».
Він одним з перших зрозумів, що без Криму не може бути стабільної Української держави. Тому, коли 10 квітня 1918 року штаб запорожців отримав таємний наказ уряду УНР випереджаючи німецькі війська, захопити Крим, Болбочан відкинув тактично невдалий план форсування моторними катерами озера Сиваш, а натомість раптовим нападом захопив залізничну переправу. Протягом двох тижнів керовані Болбочаном “запорожці” узяли основні опорні пункти Кримського півострова – Джанкой, Феодосію, Євпаторію та Сімферополь. За наказом військового міністра УНР Олександра Жуковського Петро Болбочан змушений був передати півострів під контроль 15-ї німецької дивізії під керівництвом генерала фон Коша.
Таким чином, приклад видатного українського стратега і командира Петра Болбочана має цінність для українських військових стратегів сучасності. Його дії свідчать про те, що українська армія за умови добре продуманої стратегії здатна досягти швидкого звільнення півострова від ворожих військ.
Досвід українських командирів минулого слід би було ретельно вивчати. Для цього необхідно неупереджено аналізувати всі помилки й з минулої історії.
Тут також в пригоді може стати наполегливість цього полководця, який попри інтриги та нечесність тодішнього українського «політикуму» зумів зберігати єдність української армії аж до самої своєї смерті. І це при тому, що керовані ним війська були найбільш дисциплінованими, національно свідомими й вірними Директорії, проте часто піддавались найбільшій критиці з боку залежної тогочасної преси.
Сьогодні на війні й політиці можна спостерігати повторення такого стану речей. Тому не варто забувати уроків історії.
Хорунжий Степ