Не грошей і визнання, а омріяної України

Людині важливо прожити життя чесно із чистою душею без брехні та зрад. Мабуть, це одне із найвищих духовних прагнень.

Чому мене навіяло на такі думки?

Останнім часом переглядаю в інтернеті записи інтерв’ю із учасниками визвольного руху (усіх сама не об’їздиш та і багатьох уже нема) і кожен раз звертаю увагу на непогану форму тих бабусь/дідусів, а також усвідомлені і переосмислені слова, які вони промовляють, тверезість думки і, що найважливіше, вони ні на хвилину, ні не секунду у момент сильного болю під час побиття у радянській тюрмі, ні у таборах, ні сьогодні, живучи небагато і ще до 2015 року не визнані Державою, за яку боролися, вони ні на мить не розчарувалися, не зрадили ідеї, за яку ладні були віддати все… Звісно, що ідеалізувати кожного повстанця, націоналіста не варто: були серед них зрадники та боягузи. Але чимось надзвичайним для мене є все ж великий відсоток тих борців, які загинули за Україну і ті, які, витримавши тортури та табори, мужньо тримаються сьогодні.

І повертаючись до живих учасників боротьби минулого століття. Наскільки важливим є для тої бабусі та дідуся не гроші і визнання, а те, що вони, перше, вибороли омріяну Україну; друге, не видали нікого з своїх, не взяли тягар зради; третє, під час важких робіт на Колимі вони не відмовилися від своїх прагнень.

Невеликі хати, але дуже чепурненькі, кімнати із старими меблями і часто без елементарних зручностей, мають Герої України. Самі вони усміхнені, чисті, вбрані скромно, але такі запальні у рухах та юні в очах. У свої 90 з гаком вони жвавіші за молодших на 10-20 років дідів та бабів. Мабуть, життя зробило їх сильними.

​

З Мирославом Симчичем “Кривоносом”

Покручені пальці, деформовані кістки, коли на них дивишся, то бабуся одразу ловить погляд. “То так били у тюрмі”, сунули під нігті голки, дверима притискали, просто палицями гамселили… Мурахи по шкірі, а скільки вони не воліли згадувати та розповідати.

І завше на кінець розмови, повстанці та повстанки благословляють мене чи інших гостей на боротьбу (а може і не всіх, хто зна?). Вони слідкують за сучасними подіями і знають ворога дуже добре. Він їм відомий давно. Ветерани УПА благають не здаватися, не падати духом, а бити по усіх фронтах ворога. Якщо програємо, то буде велика біда.

Ми їдемо від повстанців або закінчується відео на ютубі - тоді я відчуваю неймовірну силу всередині, ніби хтось перекинув місточок з минулого до мене у серце, наповнивши його відповідальністю про пам’ять Великих Лицарів.

Добре, коли ветерани визвольних змагань мають опіку дітей поруч, але не у всіх так. Але будьте переконані - вони сильні і у свої 90 з гаком і мізерною пенсією вони дають собі раду, бо вони армія повстанська, бо це Армія УПА.

*Марина МІРЗАЄВА,

науковий співробітник Національного музею історії України*