Права бібліотека. “Філософія нерівності” Миколи Бердяєва
Як і більшість московських мислителів Срібного віку, в молодому віці Микола Бердяєв цікавився марксизмом, проте зумів відійти від нього і повернутися до християнського світогляду. Піком еволюції Бердяєва “вправо” стали перші роки існування більшовицького режиму. Саме в цей час філософ пише і публікує твори, які заслуговують бути зарахованими до світової скарбниці консервативно-революційної думки, — “Філософію нерівності” (1918) та “Нове Середньовіччя” (1924). Далі, блукаючи у світі своїх думок, філософ відійшов занадто далеко від чітких консервативно-революційних формулювань, які народжувалися на фоні більшовицької вакханалії.
“Філософію нерівності” Бердяєв написав влітку 1918 року. Видав її, уже будучи в еміграції (Берлін, 1923). Ця книжка глибоко полемічна. Її жанровою особливістю є те, що вона написана у формі “листів”, адресованих ідейним противникам філософа.
У своїх “листах” філософ нещадно розбиває прогресистські ідоли: культ рівності, демократію, соціалізм, анархізм, пацифізм, егалітарно-механістичні уявлення про націю. Натомість він боронить аристократію, органічне розуміння держави та нації, саму нерівність як універсальний космічний принцип. Недивно, що “Філософія нерівності” знайшла позитивні відгуки й у середовищі українських націоналістів, які у той час розбудовували свою ідеологію, відштовхуючись від антисоціалістичних і антидемократичних засад. У 1927 році журнал “Національна думка” друкує об’ємний відгук-реферат “Микола Бердяєв і його філософія нерівності” (автор — один із пізніших лідерів ОУН Володимир Мартинець).
Логіка, яку на сторінках “Філософії нерівності” демонструє Бердяєв, є виразно консервативно-революційною. Бердяєв не ідеалізує і взагалі не відбілює нещодавнє минуле. Він не пропонує механічного повернення до порядків, які передували прогресистським революціям 1905 і 1917 років. Адже більшовизм виявився підсумком попередніх етапів деградації. Філософ зазначає: “Комунізм — це всього лиш послідовно доведена до кінця безбожна неправда буржуазного світу”. Відтак Бердяєв закликає не повертатися до нещодавнього минулого, а прямувати в майбутнє, втілюючи вічні (універсальні, традиційні) принципи. “Наша контрреволюційність має бути пореволюційною, а не дореволюційною, повинна утверджувати принципи, котрі не схожі ні на ті, котрі панували під час революції, ні на ті, котрі панували до революції і до неї призвели” — пише він.
Нерівність християнський філософ розглядає як принцип, завдячуючи якому космос є саме космосом, а не хаосом. Тому ті ідейно-політичні сили, які пропагують рівність, є силами, що постають проти природи: “Аристократичний принцип є онтологічним, органічним і якісним. Всі ваші принципи — демократичні, соціалістичні і анархічні — є формальними, механічними і кількісними, всі вони байдужі до реальностей і якостей буття”. Нерівність особливо важлива тим, що дозволяє усьому сущому вдосконалюватися, максимально наближатися до істини і блага: “Ієрархічний порядок космосу — це шлях збереження і розкриття по ступенях найвищої істини”.
Будучи важливим принципом організації космосу, нерівність — це неминуча ознака людської спільноти. Саме наявність істинної, справедливої нерівності робить спільноту такою, що відповідає Божій волі. “Аристократія — це природа, що має онтологічну основу і володіє власними, не перейнятими рисами. Аристократія створена Богом і від Бога перейняла свої якості”. Потяг до справедливої нерівності закладений у людську природу. Цей потяг може заглушуватися лиш в силу того, наскільки людина відмовляється рости вгору і стає жертвою матеріального, кількісного тяжіння: “Доки живий людський дух, і якісний образ людини остаточно ще не задавлений кількістю, людина буде прагнути до царства кращих, до істинної аристократії”.
Те, що політичну перемогу здобувають демократичні сили, не означає, що ієрархія зникає. Вона лише набуває хибних рис. Існування людської спільноти немислиме без наявності ієрархії. Замість істинної ієрархії владу над суспільством може здобути ієрархія черні. Мислитель пише: “Якщо порушена істинна ієрархія і винищена істинна аристократія, то з’являються хибні ієрархії і виникає хибна аристократія. Купка махінаторів та убивць із числа покидьків суспільства може створити нову псевдоаристократію і втілити собою аристократичний принцип у суспільному устрої. Таким є закон усього живого… Лиш купка сипучого піску може існувати без ієрархії та аристократії”. Усе це — не просто плід філософських роздумів. Адже Бердяєв був свідком того, як народжувала більшовицька ієрархія, ієрархія Хама: “Панування черні творить свою вибрану меншість, свій відбір кращих і сильніших у хамстві — найперших хамів, князів та магнатів хамського королівства”.
Така зміна ієрархії неминуче має релігійний, есхатологічний вимір: “У релігійному плані скинення ієрархії Христової створює ієрархію Антихриста”.
Оскільки політичні сили, що спирали свою ідеологію на антиієрархічні (егалітаристські) погляди, часто говорили про, начебто, несправедливість нерівності, Бердяєв не оминув і це питання. На його думку, несправедливою насправді є рівність, а не нерівність. Свою думку він обґрунтовує, зокрема, тим, що рівність позбавляє людей істинної свободи. “Поміж свободою і рівністю існує нездоланне протиборство” — пише філософ і категорично заявляє: “Свобода — це перш за все право на нерівність”.
Важливими є зауваження Бердяєва щодо формування націй і виникнення національних еліт. Філософ рахується з тим фактом, що значна частина націй виникла на поліетнічній основі, часто — шляхом підкорення одного етносу іншим. Усе це — цілком природно. Такий хід історії відповідає різноманіттю і нерівності людських рас (тут поняття “раса” варто розуміти вужче, аніж прийнято сьогодні). Бердяєв пише: “В суворій боротьбі і війні творилася раса правителів, відбувався відбір найкращих, зміцнювалася аристократія влади. В житті людських спільнот, в історичному процесі раса має величезне значення. Без створення раси кращих і найсильніших, королівської раси, людський світ ніколи не вийшов би із нерозчленованого хаосу. У витоках історії диференціація і якісні відбори відбувалися шляхом войовничої боротьби народів і рас, шляхом завоювань і перемоги сильніших над слабшими”.
Привертають до себе увагу і націологічні міркування, у світлі яких стає зрозумілим глибокий антагонізм двох підходів: національного і демократичного. “Народ — це, з-поміж іншого, містичний організм, соборна особистість. — Пише мислитель. — В цьому сенсі народ — це нація, він охоплює всі класи і групи, всіх живих і померлих. Але народу у цьому сенсі демократія не хоче знати і не знає, він жодною мірою не знаходиться у полі зору демократії. Народ та демократію не лише не варто змішувати і ототожнювати, їх необхідно ретельно розрізняти і протиставляти”.
Демократія не рахується з нацією як єдністю “і мертвих, і живих, і ненароджених”, не рахується з нею як із органічною цілісністю (а будь-який організм передбачає нерівність). “Демократія бере людину як арифметичну одиницю, математично рівну будь-якій іншій. Для неї народ як органічне ціле розпадається на атоми і лиш потім збирається як механічний колектив”. Філософ протестує проти нахабства, котре полягає у намаганні замінити справжній народ механічною масою індивідуумів: “Народ не є людська кількість, людська маса. Ось що ви забули у вік демократії. У ваших демократіях панує людська кількість, і ви гадаєте, що за цим стоїть народ”.
Не обмежуючись апологією принципів нерівності, аристократії, ієрархії, філософ захищає й інші традиційні речі. Серед них — війна. “Із війнами, — опонує пацифістам Бердяєв, — пов’язане випрацювання мужності, хоробрості, самопожертви, героїзму, лицарства. Лицарства і лицарського гарту не існувало б у світі, якби не було воєн. З війнами пов’язане героїчне в історії. Я бачив обличчя молодих людей, що добровольцями пішли на війну. Вони йшли у штурмові батальйони, майже на безперечну смерть. Я ніколи не забуду їхніх облич. І я знаю, що війна звернена не лише до нижчих, але й до вищих інстинктів людської природи”.
Пацифізм філософ пов’язує, зокрема, із тим, що люди відійшли від християнської релігії і втратили віру у вищий, божественний сенс життя: “Ви, пацифісти-гуманісти, котрі повстали проти війни і закликаєте до вічного миру, — ви не вірити у вищий сенс людського життя, не вірите у вічне життя. І ви боїтеся убивства на війні більше, ніж віруючі християни, котрі прийняли у серце заповідь божественної любові” — “Вас лякає фізичне вбивство так, як не лякає воно християн, котрі знають життя вічне, бо для вас із фізичною смертю усе закінчується”.
Бердяєв наголошує на тому, що війна по своїй природі не передбачає ненависті. Ненависть чи інші негативні явища — це лише прояви зіпсутої людської природи. І цих проявів у цивільному житті не менше, ніж на війні: “На війні не відбувається духовного акту вбивства людини. Воїни — не вбивці. І на обличчях воїнів не лежить печаль убивства. На наших мирних обличчях цю печать можна побачити частіше. Війна може супроводжуватися вбивствами як актами духовної ненависті… але не є притаманним для війни у її онтологічній природі”.
Водночас Бердяєва важко зарахувати до бездумного мілітариста, адже він рахується, що під впливом дехристиянізації сенс війни виродився — “Ворожі християнству сили розклали війну і позбавили її внутрішнього сенсу”.
Здавалось би, ідеї рівності вже давно скомпроментовані. І не лише комуністичною Москвою, котра поклала на вівтар цього божка десятки мільйонів людських життів. Одначе рівність і досі залишається ідейно-політичним фетишем. Сьогодні цей фетиш часто подають у тандемі з божками толерантності, недискримінації і тому подібних єресей. Борючись проти цих єресей, ми повинні боротися і проти самої ідеї рівності.
Див. також:
Права бібліотека. Інтелектуальні барикади революції
Права бібліотека. “Дивна смерть марксизму” Пола Ґотфріда