Права бібліотека. “Вони Його зрадили” Марселя Лефевра
До Другого Ватиканського собору можна ставитися по-різному. В усякому разі, слід визнати, що його ім’ям прикривались і продовжують прикриватися надзвичайно шкідливі тенденції у житті Католицької Церкви. Той, хто приймає цю думку, має погодитися зі словами Папи Бенедикта XVI (тоді ще Йозефа кардинала Ратцінгера): “Уже на соборних засіданнях, а в подальший період — все більшою і більшою мірою, заявив про себе т.зв. “дух Собору”, а насправді — антидух. Згідно з цим згубним антидухом Собору, все нове завжди — яким би воно не було — нібито краще за те, що було або є. Цей антидух бачив Другий Ватиканський новим початком історії Церкви, своєрідною точкою відліку”.
Архиєпископ Марсель Лефевр увійшов в історію Церкви як принциповий противник Другого Ватиканського собору. З цього випливає особиста трагедія архиєпископа. Чим бо, як не трагедією у найвищому сенсі цього слова є конфлікт із Папами для вірного сина Церкви, котрий виступає завзятим оборонцем чистоти католицького вчення? Чим бо, як не такою трагедією є відлучення від Церкви, якщо воно викликане найщирішою турботою про її благо?
Відлученню архиєпископа Лефевра передував його активний спротив впровадженню ідей Другого Ватиканського собору. Ця діяльність не обмежувалася викривальними заявами та масовими публічними зустрічами. Зважаючи на важливість плекання правдивої християнської доктрини серед духовенства, Лефевр засновує семінарію в Еконі (Швейцарія) і створює Священиче братсва св. Пія Х. Формальною причиною для відлучення стало неузгоджене з Римом висвячення чотирьох єпископів. Відлучення було зняте уже після смерті Папою Бенедиктом XVI.
Підхід Марселя Лефевра до Другого Ватиканського собору коротко можна змалювати таким чином. Постанови собору, що суперечать традиційним засадам християнської доктрини, були продиктовані, передусім, двома чинниками: внутрішньою інтелектуальною деградацією всередині Церкви (виникненням явища ліберального католицизму) і тиском на Церкву з боку відверто антихристиянських сил — масонерії та комуністів.
Визнання хиб Другого Ватиканського собору, на думку Лефевра, не підриває авторитету учительства Церкви, адже собор був пастирським, а не догматичним. Подібним чином хибна діяльність “ліберальних” Пап не підриває догми папської непомильності, адже ця догма стосується найважливіших питань віровчення і моралі, судження щодо яких виноситься ex cathedra, і жодною мірою не означає непомильності на нижчих щаблях діяльності. На ігнорування цього факту спирається аргументація тих, хто намагається використати постать монсеньйора Лефевра проти самої Католицької Церкви. Таким, зокрема, є Александр Шаргунов — автор передмови до російського видання книжки Лефевра “Вони Його зрадили: від лібералізму до апостазії” (Они предали Его: От либерализма к отступничеству / Пер. М. Заслонова. — СПб.: Владимир Даль, 2007).
Книжка “Вони Його зрадили” цікава не лише тим, що дає поживу для роздумів при формуванні читачем власної позиції відносно Другого Ватиканського собору. Для українського читача, котрий орієнтується на правий світогляд, вона буде корисною ще й іншим. Робота монсеньйора Лефевра являє собою своєрідний компендіум, що висвітлює традиційне католицьке бачення багатьох проблем політичної філософії. Під цим кутом зору книжка “Вони Його зрадили” особливо цінна тим, що Лефевр намагається якнайменше говорити від себе і, натомість, надає слово авторитетним церковним документам (папським енциклікам та іншим посланням, постановам Вселенських соборів), докторам Церкви, католицьким інтелектуалам, що з позицій католицької ортодоксії реагували на все нові і нові виклики лібералізму.
Для українського читача кожна цитата, до якої звертається Лефевр, — це маленький скарб. Базові документи, що розкривають історію боротьби Церкви проти лібералізму, українською мовою не перекладені, і, судячи по політиці нинішніх церковних кіл в Україні, найближчим часом очікувати їхнього видання не варто. Зацікавлена людина могла би без проблем знайти їх в Інтернеті в англійському перекладі. Проте для більшості тих, хто цікавиться правими ідеями, ця тема — це така собі terra incognita. Не можна зацікавитися і вивчити те, про що ти узагалі не маєш уявлення. Що ж до книжок зарубіжних католицьких авторів, що мужньо боролися проти лібералізму, то тут ситуація ще гірша. Зрештою, відсутність українських перекладів надзвичайно важливих в контексті сьогодення книг — це окрема надзвичайно болісна тема (який сенс скаржитися на відсутність перекладів кардинала Бійо чи аббата Русселя, якщо ми не маємо перекладів самого Лефевра?).
Посилаючись на авторитети і наводячи міркування, що випливають із глибоко християнського світогляду, Лефевр розкриває антихристиянське походження ідеології лібералізму. Він чітко пояснює, що лібералізм ворожий християнству не лише у практичній площині, але й у площині своїх філософських засновків.
Критика Лефевром лібералізму і прогресизму загалом зачіпає дуже широке коло тем: від щойно згаданих філософських засновків чи самої ідеї “Прогресу” до конкретних гасел, які лицемірно використовують ліберали (приміром, свободи преси). Він сміливо розправляється і з культом свободи як цінності-в-собі, не боїться руйнувати капище подібно зрозумілої “свободи”: “Все, що відзначено ярликом свободи, ось уже двісті років користується престижем, котрий дарується цим обожнюваним словом. І, тим не менше, це слово несе нам загибель”. У якості епіграфу до однієї з глав своєї роботи Лефевр обирає цитату Шарля Мораса (французького ідеолога т.зв. “інтегрального націоналізму”, суттєвого впливу якого зазнав український націоналістичний мислитель Д. Донцов): “Свобода знаходиться не на початку, а в кінці. Вона не в корені, а у квітах та плодах”. Тим самим він закликає свого читача зрозуміти, що свободу не можна підносити до рівня принципу, вихідної точки. Згідна з Божою волею свобода є плодом слухняності Закону, визнання об’єктивно існуючих авторитетів, примусу з боку легітимної влади.
Так само принциповим Лефевр залишається щодо концепції народного суверенітету, котра виводить політичну владу “знизу”, проголошуючи банальності в стилі “джерелом влади є народ”. Лефевр вважає, що легітимною може бути не лише монархія, але й республіка (тут він іде вслід за св. Томою Аквінським, який, вважаючи оптимальною формою влади монархію, також визнає законність аристократії та, навіть, республіки-політії). Проте республіка, аби бути по-справжньому легітимною, подібно до монархії має спиратися на ідею влади “зверху”, адже, як пише архиєпископ, “всякий авторитет походить від Бога”. Лефевр підсумовує свої заперечення концепції народного суверенітету такими словами: “Демократія подібно до будь-якого іншого ладу повинна втілювати земне царство Господа нашого Ісуса Христа. У демократії усе ж таки має бути Король, і цей Король — Ісус Христос”.
Оборонець християнської доктрини не оминає своєю увагою й іншого божка лібералів та комуністів — ідею “рівності людей”. Люди рівні лише в сенсі своєї природи, що полягає в покликанні до вічного спасіння в Небі. Натомість земне життя вимагає нерівності. Лише наявність гармонійної ієрархії забезпечує суспільству мир, злагоду, справедливість. Гасло рівності відірване від реальності, і тому Лефевр у слід за Папами веде мову про “химерну рівність”.
Сьогодні величезною помилкою консервативно налаштованих християн, а також правих сил загалом є те, що їхнє протистояння з лібералізмом дуже поверхневе. Це засадничо хибний підхід. Бур’яни найкраще виполювати з коренем. У випадку з протистоянням лібералізму діє та сама логіка. Недостатньо боротися лише з найрадикальнішими виявами цієї ідеології. Натомість варто нищити і принципи, із яких вона виростає. Книжка Лефевра — це чудова підготовка для такої боротьби.
Див. також:
Права бібліотека. Інтелектуальні барикади революції