Христос воскрес. Чи воскресне християнська політика?

“Христос воскрес! Воскресне Україна!” — це вітання-гасло знову набирає популярності. Одначе перед тим, як його повторювати, задумаймося над таким питанням: Чи воскресне в Україні християнська політика?

Великдень, “вербна неділя”, а також низка інших християнських свят — це яскравий індикатор справжньої релігійної ситуації в Україні.

Всі ці свята слугують ще одним приводом для дешевого піару українських політиків, які воліють покрасуватися в храмах перед фото- та телекамерами. Простіші депутати-мажоритарники сфотографуються і принаймні викладуть свої фото у Facebook. Їхні солідніші колеги, а також мери міст подбають, аби репортажі про їхнє відвідання храму з’явилися у місцевих ЗМІ. Нарешті, Порошенко виявлятиме свою “побожність” з телеекранів.

Християнство, здавалось би, є. Політики, що на ньому спекулюють, також є. А от християнської політики немає. Попри усі “Христос воскрес!” Христа немає у політиці. Є лише піар, дієвість якого спирається на низький рівень релігійної культури сучасного суспільства.

Ніяке стояння на нічних богослужіннях не змінить того факту, що Порошенко зарекомендував себе одним із головних патронів просування в Україні антихристиянських ідей. Саме на його відповідальності минулорічне проведення у Києві гей-параду, який він назвав виявом “конституційного права”. Саме на його сумлінні імплементація у чинне законодавство гендерної ідеології.

Не краща ситуація з депутатами парламенту. Скільки разів представники нинішнього скликання Верховної Ради пропонували законопроекти, які говорили б про них як про християн? Законопроекти про заборону дітовбивства. Законопроекти про кримінальну відповідальність за ЛГБТ-пропаганду. Законопроекти, котрі забороняли б штучне запліднення in vitro або ж т.зв. операції по зміні статі. Законопроекти, які хоч трішки обмежували пропаганду і ширення розпусти.

Зрозуміло, що більшість із цих законопроектів не була б прийнята. Але вносити їх необхідно. Передусім для того, щоб не дозволити ідеям, із котрих вони мали б випливати, маргіналізуватися. Про те, що сьогодні не вдається втілити в життя, необхідно принаймні говорити. Потрібно піднімати дискусію в суспільстві і аргументовано доводити правоту власної позиції.

Можемо поставити й інше питання. Чи багато депутатів у своїх публічних виступах, у тих чи інших коментарях роблять судження, виходячи з християнської методології мислення?

Воістину, пальців обох рук буде забагато, щоб перерахувати цих депутатів і ці законопроекти.

Христос розпинається тими, хто робить релігію засобом дешевого піару, не діючи так, як має діяти політик-християнин.

Не всі ті, які піаряться, стоячи в храмах, є цілковитими безбожниками. Деякі з них, очевидно, дійсно мають якісь християнсько-язичницькі погляди, в межах яких Бог — це всього офіціант, податель тих чи інакших житейських благ, але аж ніяк не центр і не зміст нашого життя, не Той, кому має належати наше служіння і поклоніння.

Імовірно, більшість таких язичників із хрестиками на шиї навіть не здогадується, що Богові потрібні не свічечки і навіть не солідні фінансові пожертви на храми, а активне свідчення живої християнської віри відповідно до їхнього суспільно-політичного становища. Дехто, можливо, про це здогадується, але здорові здогади приглушуються голосом прагматичного розрахунку. Релігія ж бо за нинішніх умов — це річ, апеляція до якої може принести як іміджеві здобутки, так і втрати. Постоявши трішки в храмі, зробиш малесенький вклад у наступну виборчу кампанію. Наважуючись на активний захист християнських принципів у публічній сфері, неодмінно наразишся на критику з боку ліберальних ЗМІ та інших середовищ, що борються проти Божої правди. Поверхневе християнство за нинішніх умов стало чудовим ґрунтом для піару. На відміну від самого Христа, якого прийнято соромитися.