Права бібліотека. “Дивна смерть марксизму” Пола Ґотфріда
Дивлячись на сучасну Західну Європу, можна прийти до питання: яким чином європейські держави і народи докотилися до такого божевілля? Політика мультикультуралізму не те, що дискредитована — вона боляче врізається в тіла європейських народів масовим сексуальним насильством, пограбуваннями, погромами, буквальним витісненням європейців із їхніх міст. Одначе громадські активісти влаштовують акції під транспарантами “Refugees welcome!”, сердобольні обивателі переймаються долею “біженців”, а чинна влада вживає суворі методи відносно тих, хто не хоче миритися з такою ситуацією. Про впровадження гендерної ідеології і агресивне нав’язування суспільству думки про “нормальність” сексуальних збочень годі й говорити. Звідки усе це божевілля? Яким чином усе перевернулося з ніг на голову? Чому європейці так безтурботно крокують дорогою виродження і самознищення?
Часткову відповідь на ці питання пропонує книга американського дослідника Пола Ґотфріда “Дивна смерть марксизму” (2005).
Пол Едвард Ґотфрід (нар. в 1941) — американський політолог і публіцист, професор класичних мов та літератури в Елізабеттаунському коледжі (штат Пенсильванія). Будучи фахівцем у сфері Античності, Ґотфрід, тим не менше, активно цікавиться інтелектуальною і політичною історією ХХ ст. Причиною цього є консервативно-християнські погляди Ґотфріда і пов’язане з ними усвідомлення кризи, яку породили ліві та лібералістичні сили. Як відомо, ворога потрібно знати. Відтак правий інтелектуал доклав чимало зусиль, аби з’ясувати, яким чином руйнівні сили досягли таких успіхів у справі знищення залишків традиційної цивілізації Заходу. Одним із плодів докладених зусиль стала книга “Дивна смерть марксизму”.
На основі широкої джерельної бази Ґотфрід систематизує уявлення про еволюцію європейських і американських лівих, показує, яким чином вони перейшли від позицій класичного марксизму, що виступав за здійснення соціалістичної революції, до зосередження на тематиці фемінізму, захисту гомосексуалізму, стимуляції міграційних процесів, тобто усього того, що сьогодні відоме під назвою культурного марксизму (інколи також говорять “культурний троцькізм”). Під цією зонтичною темою Ґотфрід розглядає низку інших проблем.
Однією з таких проблем є культурно-політичне значення Франкфуртської школи, представники якої стали ідеологами сексуальної революції і відіграли дуже важливу роль у процесі становлення культурного марксизму. Ґотфрід розглядає еволюцію поглядів франкфуртських фрейдомарксистів, переїзд представників Франкфуртської школи з Німеччини до США, їхні зв’язки з американською владою та крупним капіталом.
Значну увагу дослідник приділяє питанню т.зв. денацифікації Німеччини. Ґотфрід не сперечається з тим, що німці, які дійсно вчиняли військові злочини, мали бути покараними. Йому йдеться про інше — про жахливий експеримент, який провели над усім німецьким народом. Достатньо відомими є злочини, які здійснювали на теренах Центральної Європи і, особливо, Німеччини радянські вояки. Масові зґвалтування солдатами Червоної армії німецьких жінок, дівчат і дівчаток є безпрецедентним злочином. Менш відомим є морально-світоглядне зґвалтування, здійснене американцями. Саме цій темі присвячений розділ “Перевиховання по-американськи”.
Ще однією цікавою темою, котру піднімає Ґотфрід, є перехід європейських ліваків із антиамериканських на проамериканські позиції. Вчорашні учасники акцій протесту проти війни у В’єтнамі, учасники біснувань 1968 року, ось уже кілька десятиліть вбачають у США не “злого імперіаліста”, а, навпаки, головного “антифашиста” у світі. Лише окремі, маргінальні лівацькі групи продовжують дотримуватися антиамериканських переконань. Така зміна поглядів відбувалася паралельно з примиренням із капіталістичною економікою. Вчорашні марксисти-нонконформісти плавно інтегрувалися в капіталістичну систему, намагаючись уже в її рамках досягнути нових обріїв “емансипації” (процес цієї інтеграції у своєму нарисі “Інтелектуальний пейзаж Франції” непогано розкрив далеко неоднозначний Ален де Бенуа).
Цікаво поглянути на книгу Ґотфріда очима тих, у кого вона викликала острах і критику. Візьмімо для прикладу рецензію московського лівака Александра Тарасова. Тарасов звинувачує американського автора у тому, що той не розрізняє діячів лівацьких напрямків, об’єднуючи їх під спільними категоріями (марксизм, постмарксизм). Але при цьому сам же Тарасов називає Ґотфріда “фашистом”, хоч побачити у книзі прихильність Ґотфріда до італійського фашизму дуже важко (сам Тарасов намагається змальовувати Ґотфріда замаскованим прихильником німецького нацизму). Виявляється, ліваки мають право називати фашистами усіх, хто не поділяє їхніх поглядів і схильний до консервативних цінностей. Натомість праві зобов’язані поштиво ставитися до невеличких ідеологічних відмінностей своїх ідейних противників.
Насправді, підхід Ґотфріда цілком правильний. Окремі розбіжності між різними лівацькими течіями (або ж між ліваками та тими, хто зачисляє себе до лібералів) — це щось вторинне, мало важливе. Натомість американський дослідник звертає увагу на суть, а суттю є руйнівний характер цих ідейно-політичних течій. За нинішніх умов немає суттєвої різниці не лише між тими, хто зачисляє себе до лівацтва чи лібералізму. Навіть окремі західні “консерватори” — це виразні носії ліво-ліберального світогляду, котрі всього лиш приклеїли собі етикетку, аби зайняти відповідну нішу на “ринку” сучасного суспільно-політичного життя. Характерним тут є приклад американського “консервативного журналіста і літератора” Стіва Шварца, про якого згадує Ґотфрід: на сторінках *“National Review” *Шварц заявляв, що, борючись за “світову демократію”, варто цінувати у якості свого попередника Лева Троцького (Троцький — одна з ключових постатей у процесі формування культурного марксизму).
Московський рецензент дорікає Ґотфріду за неточності, котрі той допустив у своїй книзі. Що ж, кожен може помилитися (тим паче, якщо мова йде про працю з колосальним обсягом фактологічного матеріалу). Але при цьому Тарасов сам показує себе невігласом. Приміром, він обурюється тим, що Ґотфрід вважає несправедливою кампанію, котру свого часу у Німеччині розгорнули проти Теодора Оберлендера — одного з керівників сформованого з українських націоналістів батальйону “Нахтіґаль”. Для Тарасова “Нахтіґаль” відзначився “массовым истреблением мирного населения на Украине”. Але смішно навіть не те, що Тарасов повторює старі радянські байки про “звірства” “Нахтіґалю”, а те, що він називає його “спецбатальйоном СС” (батальйон “Нахтіґаль” — як і увесь полк “Бранденбург-800” — був підпорядкований 2-му управлінню зовнішньої розвідки і не мав відношення до структур СС).
Напевно, єдине, в чому можна серйозно дорікнути Ґотфріду, — це занадто різке протиставлення сучасного культурного марксизму і лівих течій минулого. Безперечно, марксизм помер у тому сенсі, що вже не ставить на повістку денну здійснення соціалістичної революції і “визволення пролетаріату” (окремі групи, які й по сьогоднішній день оперують категоріями класичного марксизму, існують, та це, швидше, недолугі рольовики-реконструктори). Одначе не можна говорити, що нинішній культурний марксизм — це щось абсолютно нове. Сучасні ліваки, які в центр своєї боротьби ставлять фемінізм, нав’язування суспільству гендерної ідеології та витіснення білих народів кольоровими мігрантами, реалізовують те, що було закладене ще Марксом. Те ж нищення інституту сім’ї (наприклад, шляхом обмеження права батьків на виховання дітей), надихається не лише сучасними ідеями, але й антисімейними й антипатріархальними мотивами у творчості Маркса та Енгельса.
Не варто забувати, що прецедентом впровадження ідей культурного марксизму в життя стало перше десятиліття більшовицької влади. Це десятиліття відзначилося не лише червоним терором, але й розгулом сексуальної революції та фемінізму. Один із перших декретів революційної влади усував кримінальне переслідування гомосексуалізму. Комуністична Росія першою у світі легалізувала аборти (у багатьох країнах Заходу декриміналізація гомосексуалізму та абортів відбулася лиш у другій половині минулого століття). Сімейне законодавство спрямовувалося на нищення повноцінної родини. Цю вакханалію зупинив лише прихід до влади прагматика Сталіна, який розумів, що для поширення комунізму у світі СРСР повинен мати здорове суспільство.
Досить неоднозначною є ситуація із фактичним примиренням культурних марксистів із капіталістичною системою. На це примирення і справді можна дивитися як на зраду власних принципів. Але не все так однозначно. Комуністичний і ліберально-капіталістичний шляхи розвитку є спорідненими. Цю спорідненість підкреслювало чимало правих мислителів (в т.ч. й ідеологів українського націоналізму). На певному етапі комунізм формально програв. Але насправді відбувалася своєрідна “конвергенція” комунізму та лібералізму, наслідком чого став пануючий сьогодні на Заході культурний марксизм.
Лідер ОУН Ярослав Стецько якось писав: “Большевиків на Заході більше, як – поза москалями – на Сході. Незмірно менше їх в Україні чи на Кавказі, як в Італії чи у Франції”. Учорашні західні “більшовики” сьогодні стали політичною елітою. Ті, які керують західними державами та наддержавними об’єднаннями на кшталт Євросоюзу, — це люди з троцькістським, маоїстських чи ще якимось лівацьким минулим. І саме ці люди говорять, якою має бути Україна, — як нам потрібно миритися з Москвою, як нам забезпечувати інтереси ЛГБТ, як нам приймати кольорових мігрантів. На цьому тлі книга Пола Ґотфріда “Дивна смерть марксизму” — це не якісь відсторонені академічні міркування. Це книга про ворожу нам реальність, котра загрожує існуванню усім європейським народам, в т.ч. і нашому.